Цей вид вивірок має надзвичайно велику кількість вернакулярних назв. У літописних джерелах його називали віверицею, пізніше — виверицею, у суміжних мовах отримали поширення дуже різноманітні словоформи на основі «vever» — «ваверка» у Білорусі, «voverė» у Литві, «вивірка» в Україні, «veverka» в Чехії, «veverica» у Словаччині, «veveriţă» в Румунії тощо. Східні популяції іменують «векша» (європейська частина Росії) та «телеутка» (Сибір, Алтай). Остання форма інтродукована в Україні.
В українській мові на Наддніпрянщині на позначення цього виду здебільшого використовували слово "білка", про що свідчить зокрема Іван Огієнко у своєму Стилістичному словнику української мови (виданому у Львові 1924 року).[8][6] Більшість загальних словників української мови різних часів (зокрема словник Грінченка 1907 року[9], Історичний словник під редакцією Тимченка[10], Енциклопедія українознавства під редакцією Кубійовича[5]) подають слова «білка» та «вивірка» як синоніми, а той же Іван Огієнко надає терміну «вивірка» перевагу.
Етимологічно походження слова білиця (білка) виводять від давньої традиції іменувати коштовне (насамперед кунове) хутро як «біла».[11] Згідно з 7-томним Етимологічним словником української мови в давньоукраїнських текстах слово "білка" позначало лише рідкісний вид білих вивериць («бѣла вѣверица»).[12]
Вивірка поширена по всій лісовій зоні Євразії, включаючи гірські райони. В Україні вивірки мешкають переважно в межах лісової зони (Полісся, Лісостеп), проте завдяки численним спробам їх розселення зустрічаються у паркових зонах і приміських лісах багатьох районів, у тому числі й у межах степової зони (наприклад, Донецьк, Дніпро, Луганськ).
На північний схід від України поширений підвид Sciurus vulgaris ognevi Migulin, 1928 відомий як "вєкша", або "бєлка".
S. vulgaris не проявляє статевий диморфізм у розмірах або кольорі хутра. Розміри (у мм): довжина тіла і голови, 206–250, довжина хвоста, 150–205, довжина задніх ступнів, 51–63, довжина вуха, 25–36.
Спинне хутро рівномірно темне, але варіює в кольорі від темно-коричневого до червоно-коричневого або від яскраво-каштанового до сіро-коричневого або чорного. Зимове хутро товсте, від темно-червоного до коричневого, сірого або майже чорного кольору на верхніх частинах тіла; густий червоно-коричневий чуб на вухах 2,5–3,5 см довжиною; хвіст має густе волосся від темного червоно-коричневого чи чорного кольору. Низ блідий, білий або кремовий. Літнє хутро червонувато-коричневого або каштанового кольору зверху; вушний чуб малий або відсутній; хвіст негусто вкритий волоссям від каштанового до кремово-білого кольору.
Колір має широку географічну варіацію. Спинний колір може бути від темно-червоного до коричневого, сірого, синюватого кольору. Хвіст, ноги, вуха і пучки волосся на вухах можуть бути одного кольору або контрастні зі спиною. Зубна формула: i 1/1, c 0/0, p 2/1, m 3/3 = 22.
2n = 40, FN = 70 і 72 хромосоми.
Розмноження може відбуватись з грудня-січня, коли самці та самиці 9–10 місяців і старші стають сексуально активними, до серпня-початку жовтня, коли останній виводок перестає годуватись молоком. Два піки розмноження є протягом одного року зі спаровуванням взимку і навесні, що веде до весняних (лютий-квітень) та літніх (травень-серпень) приплодів, відповідно. Система парування: полігамно-безладна. Вагітність триває 38–39 днів, народжується від 4 до 10 (найчастіше 5—7) дитинчат. Малюки сліпі, глухі і голі при народженні, маса 10–15 г. Волосся покриває тіло за 21 день. Слух з'являється на 28–35 день, відкриваються очі на 28–32 день, годування молоком триває 8—10 тижнів чи більше.
Вид надзвичайно мінливий за забарвленням і особливостями біології та екології. Окремі групи підвидів мають власні імена. Зокрема, у Карпатах та багатьох інших гірських регіонах мешкають темно-бурі (майже чорні) вивірки. На сході Європи мешкають світлі форми, яких в європейські частині Росії називають «векша» [1]. Далі на схід — у Сибіру, на Алтаї та інших місцевостях мешкає особлива група підвидів, що має назву «телеутка» [2] — вивірки з сірим (особливо у зимовий час) забарвленням хутра, часто з особливим ледь помітним хвилястим малюнком.
Багато описів присвячено мінливості забарвлення хутра. Розрізняють «сірохвосток», «бурохвосток» тощо. В Україні проводять детальні дослідження мінливості чорної й червоної форм, які межують у Прикарпатті й Закарпатті (Зізда, 2006, 2008 та ін.).
В Україні цей вид представлений 4-ма підвидами:
Чисельність вивірок коливається в залежності від кліматичних умов і від врожаю основної поживи — насіння хвойних і бука. Найчисленнішою в Україні є вивірка карпатська, кількість якої в роки масового її розмноження досягає 114 особин на 1000 га лісових угідь.
Вивірка звичайна має велике промислове значення як хутровий звір. В Україні промисел вивірок раніше здійснювали в Карпатах і на Поліссі.
Вивірка лісова є видом-символом кількох міст. Зокрема, цей вид
Прапор Ківерців (Волинська область)
Ахінґер (Wiewiórka) — польський родовий герб
Вивірку часто згадують у фольклорі. Серед інших є українська народна казка «Дві вивірки», про ліниву й дбайливу вивірку, які врешті подружилися і разом запасали на зиму харчі.
Підвиди
.png)
