It is extremely difficult to generalize about any of the behaviors or nesting habits of passerines, because as a group they are so diverse. Perching birds exhibit a bewildering array of plumages and colors derived from diverse keratin structures as well as ingested pigments, such as carotenoids (Gray, 1996). Many passerines, such as some Old World Flycatchers (Muscicapidae) and African Widowbirds (Viduinae) have extremely long tail feathers or highly modified plumes (Birds of Paradise: Paradisaeidae) used in courtship displays. Several groups such as the Wattlebirds of New Zealand (Callaeidae) and Honeyeaters (Meliphagidae) have fleshy, bright blue, red or yellow wattles on the face and neck. Perching birds build their nests generally out of sticks or grass on the ground, in trees, and in the case of Dippers (Cinclidae) in the banks of fast-flowing rivers. Many passerines migrate from their nesting grounds in the Nearctic and Palearctic to more equatorial regions, or from southern temperate regions north to the tropics. Parental care by both sexes is common in passerines, although in some highly dimorphic and predominantly lekking groups, such as manakins (Prum, 1994) and birds of paradise (Diamond, 1986), females alone provide for young and build the nest. Cooperative breeding, in which young birds delay breeding and assist other individuals (often parents) in raising young and defending the territory, is common in several passerine groups, such as Australian fairy wrens (Maluridae) and New World Jays (Corvidae; Brown, 1987; Edwards and Naeem, 1993). Some of the most elaborate singers in the bird world are passerines (Kroodsma and Miller, 1996). Some passerine birds are poisonous to the touch and are avoided as prey by indigenous peoples (Dumbacher et al., 1992).
The Passeriformes is the largest and most diverse commonly recognized clade of birds. The Passeriformes (or ‘passerine’ birds) are synonymous with what are commonly known as "perching birds"; this group also contains within it a major radiation commonly known as songbirds (oscine Passerines or Passeri). Of the 10,000 or so extant species of birds, over half (~5,300) are perching birds.
Perching birds have a worldwide distribution, with representatives on all continents except Antarctica, and reaching their greatest diversity in the tropics. Body sizes of passerines vary from about 1.4 kg in northern populations of Ravens (Corvus corax) to just a few grams. Perching birds include some of the most colorful and mysterious of all birds, such as birds of paradise from New Guinea and the bright orange Cock of the Rock from tropical South America. Because of their high diversity, generally small body size and relative ease of observation, collection and field study, perching birds have historically attracted the attention of a wide range of descriptive and experimental biologists, including systematists, behavioral ecologists, and evolutionary biologists.
Historically, it is generally agreed that the Passeriformes constitute a monophyletic group. Raikow (1982) established this monophyly in an explicitly phylogeneticcontext. He noted that Passeriformes possess a suite of distinguishing characteristics, including a unique sperm morphology, a distinctive morphology of the bony palate, a simple yet functionally diverse foot with three toes forward and one (the hallux) oriented backwards, and a distinctive fore- (wing) and hindlimb musculature. There are few if any species which pose problems for avian systematists as to whether they are or are not passerines. Most of the controversy lies in relationships within the clade.
The sister group of the Passeriformes is not so much hotly contested as it is poorly resolved by existing data sets. Traditionally, Passeriformes have been considered closely related to a large group known as the “higher non-Passerines”. These include a number of clades such as cuckoos (Cuculiformes), hornbills, kingfishers and related lineages (Coraciiformes), and woodpeckers and relatives (Piciformes). Many of these groups possess a zygodactyl foot, a condition in which two toes point forward and two point backward. The sister relationship of Passeriformes to woodpeckers, the hornbill group and allies is reflected in Joel Cracraft’s phylogenetic hypothesis for major groups of birds based on cladistic interpretation of morphological and molecular characters (Cracraft, 1988). However, in the other major classification bearing on the relationships of perching birds, that based on DNA-DNA hybridization, Passeriformes appear as the sister group to a large, diverse group containing pigeons and doves (Columbiformes), cranes and rails (Gruiformes) and storks (Ciconiiformes)! These latter three groups share few obvious morphological characteristics with Passeriformes. However, the DNA hybridization tree links Passeriformes with these groups at a very deep level in the tree, rendering this result tenuous. A recent study of nuclear DNA sequences by Hackett et al. (2008) finds Psittaciformes (parrots) to be the sister group of passerines, with Falconidae (falcons) also close. Clearly, more work on the sister-group relationship of Passeriformes is needed, since this relationship will be the basis of any study seeking to identify whether or not Passeriformes are a particularly diverse group (e.g., Nee et al. 1992).
Species diversity:The tradition of recognizing perching birds (Passeriformes) as the most diverse and rapidly radiating clade has been questioned because there are few obvious “key innovations” that should cause systematists to recognize Passeriformes over any other arbitrarily larger or smaller monophyletic group within birds (Raikow, 1986). One point that has been missed in debates on this issue is that the branch leading to the songbirds (oscines), a group comprising 80% of extant perching birds, is the longest internal branch on the DNA hybridization tree produced by Sibley and Ahlquist (1990). This branch has also been one of the few to be well resolved in applications of mtDNA sequences to higher level questions in birds, presumably because it is long. Given the large number of clades that will require names under phylogenetic taxonomy, perhaps the length of branches leading to particular clades should be one criterion whereby systematists decide which of the many clades to name.
Origin and biogeography of passerines:The temporal and geographic origin of passerine birds is obscure. Traditionally the group was thought to have originated in the Tertiary, at about the same time as extant orders of mammals. Some recent workers favor a later, Eocene origin (Feduccia, 1995; Wilson, 1989), but the DNA -DNA hybridization data again favors an earlier origin (Sibley and Ahlquist, 1990). Recently some of the oldest oscine fossils have been uncovered in Queensland, Australia (Boles, 1995); this and other paleobiogeographical data suggest that passerines may have in fact originated in the Southern hemisphere (Olson, 1989).
Sangvoëls (Passeriformes) is 'n besonder groot orde van moderne voëls (Aves). Ongeveer 60% van alle lewende voëlspesies behoort aan die orde. Sangvoëls is waarskynlik die jongste orde van voëls en stam uit die Oligoseen- of moontlik uit die Eoseen-tydperk. Meeste van hulle is kleinerig en die meeste kan baie goed sing.
Sangvoëls is bekend vir hulle musikale getjirp. Hulle het 'n besonder goed ontwikkelde Syrinx wat hulle op musikale gebied van ander voëls onderskei. Sewe spiere word ingespan om verskillende note te produseer.
Die sangstrottehoof (sirinks) lê waar die lugpyp (trachea). In twee bronchiale buise verdeel. Aan die binnekant daarvan is 'n aantal stemvliese (stembande) wat vibreer wanneer lug daaroor stroom. Die lugpyp werk soos ʼn klankkas en hoe langer die pyp is, hoe dieper is die klank. Met behulp van die sirinksspiere kan druk op die stemvliese uitgeoefen word en so kan die geluid verander word.
Die aantal sirinksspiere wissel van 1 tot 9, maar in die meeste gevalle is daar 4 of meer. Hierdie hoë graad van ontwikkeling van die sirinks word slegs by die sangvoëls aangetref en die nie-sangvoëls kan gevolglik nie sulke afwisselende en gekompliseerde geluide voortbring nie. Sangvoëlgeluide kan in twee tipes verdeel word, naamlik roepgeluide en sanggeluide.
Roepgeluide is geluide wat blykbaar geneties vasgelê is en ook by nie-sangvoëls voorkom. Voorbeelde hiervan is die geluide waarmee die klein voëltjies voedsel vra, alarmgeluide, lokgeluide en die kontakgeluide tussen lede van 'n swerm. Die tipiese sanggeluide van sangvoëls ontwikkel geleidelik en is deels geneties vasgelê en moet deels geleer word.
Die belangrikheid van die genetiese en aangeleerde faktore verskil by verskillende voëls. Die bou van die sirinks verskil dikwels by die mannetjies en wyfies van 'n spesie en oor die algemeen maak die mannetjies baie meer geluide as die wyfies. Sommige voëls, soos kraaie en mossies, het baie goed ontwikkelde sirinkse, maar sing nie goed nie of sing glad nie.
Sangvoëls leer hul geluide deels deur die van hul soortgenote na te boots. Op die manier word plaaslike "dialekte" van een geslag na ʼn ander oorgedra. Soms neem voëls ook ander geluide, soos hoenders se gekekkel of honde se blaf, in hul sang op. Verskeie voëls, soos die mikstertbyevanger (Dicrurus adsimilis) en die Heuglin-janfrederik (Cossypha heuglini), kan die geluide van ander voëls en ander geluide naboots,
Sommige sangvoëls verdedig die hele jaar 'n territorium en hul sang kan dwarsdeur die jaar
gehoor word. Sodra hulle buite hul territorium kom, hou hulle op met sing. Die meeste sangvoëls verdedig egter nie in die winter 'n territorium nie en dikwels vorm hulle dan las groepe.
Vroeg in die lente baken die mannetjies hul territoriums af deur gereeld op spesifieke plekke te sit en sing. Op grand hiervan weet ander mannetjies dat daar ʼn territorium is waarin hulle nie moet gaan nie en werklike vyandigheid word selde aangetref. By 'n groot aantal voëls het die mannetjies helder kleure in die lente, wat ook dien om ander mannetjies af te skrik.
Bekende Suid-Afrikaanse voorbeelde van laasgenoemde is die rooivink (Euplectes orix) en die flap (Euplectes progne), wat albei in die winter maar valerig is, maar vroeg in die lente helder vere kry. Met hul helder kleure en hul sang lok die mannetjies ook die wyfies aan sodat paring kan plaasvind en die neste binne die territorium gebou kan word (by die meeste sangvoëls). By ander sangvoëls word die nes eers gebou en die territorium daarna afgebaken.
Nesbougedrag is blykbaar geneties vasgelê en elke spesie bou 'n spesifieke soort nes. Die aandeel van die mannetjies en die wyfies in die bou van die nes wissel. By byvoorbeeld die wewers bou die mannetjies gewoonlik die' nes, terwyl dit by die lysters meestal deur die wyfies gedoen word.
By ander voëls het sowel die mannetjies as die wyfies deel aan die bou van die Die vorm van die neste van sangvoëls wissel van die slordige neste van mossies, waarin van feitlik enige beskikbare materiaal gebruik gemaak word, tot die uiters gesofistikeerde, gevlegte neste van wewers (familie Ploceidae). Die lewerike (familie Alaudidae) lê hul eiers eenvoudig in 'n effense holte in die grond, terwyl voëls soos sommige swaweltjies in gate in grondwal le nes maak.
Sangvoëls lê 2 tot 12 eiers met tussenpose van gewoonlik een dag. Die uitbroei daarvan duur by die meeste soorte ongeveer 12 dae en word meestal deur die wyfie gedoen. By alle sangvoëls is die kleintjies 'n rukkie kaal en hulpeloos nadat hulle uitgebroei het en nie daartoe in staat om hul eie liggaamstemperatuur te reguleer nie. Hulle is dus afhanklik van die hitte van die moeder om warm te bly. Selfs wanneer hul oë nog toe is, reageer die klein voëltjies op alle aanrakings aan die nes deur hul bekke wyd oop te sper.
Op hierdie instinktiewe gedrag reageer die ouers ook instinktief deur voedsel in die bekkies te plaas. Enige stampe teen die nes word aanvanklik deur die klein voëltjies as die aankoms van hul ouers geïnterpreteer. Na ʼn paar dae reageer die kleintjies ook wanneer die silhoeët van hul ouers bo die nes verskyn.
Die kleintjie wat die meeste skree en sy nek die verste strek, kry eerste kos. Die rand van die snawel en die mond-keelholte van die klein voëltjies is dikwels helder gekleurd sodat die kos maklik op die regte plek geplaas kan word. Die koekoeke (familie Cuculidae) is byna die enigste nie-sangvoëls waarvan die kleintjies ook sulke helder gekleurde bekke het wat hulle oopsper. Dit is 'n spesiale aanpassing omdat die eiers van koekoeke meestal in die neste van sangvoëls gelê word.
Die uitwerpsels van klein koekoeke is ook, net soos die van die kleintjies van die sangvoëls, deur 'n dun membraan omring en word deur die sangvoëls uit die nes verwyder. Die enigste sangvoël wat dit nie doen nie, is die Mexikaanse rooimossie (Carpidacus mexicanus), 'n voël wat geen moeite doen om sy nes skoon te hou nie. 'n Groot aantal klein sangvoëltjies word deur roofdiere gevang of gaan dood aan siektes, voedseltekort, koue, hael, ensovoorts.
Daar word geskat dat oor die algemeen slegs 10 tot 25 % van alle klein voëltjies volwassenheid bereik. In die natuur word die meeste sangvoëls ongeveer 3 jaar oud, maar in gevangenskap kan hulle heelwat langer leef en sommige voëls het in gevangenskap al meer as 20 jaar oud geword.
Die orde Passeriformes word dikwels in 4 subordes onderverdeel. Die Desmodactylae is voëls waarvan die 3 voorste tone van die pote gedeeltelik vergroei is. Die suborde bestaan uit slegs een familie, naamlik die breëbekke (familie Eurylaimidae), waarvan die 14 spesies in Afrika en Indo-Maleisië voorkom.
Die skreeuvoëls (suborde Clamatores) bestaan uit ongeveer 1 080 spesies, wat in 12 families verdeel word en waarvan die meeste in Amerika voorkom. Die Australiese liervoëls (familie Menuridae) en doringkruipers (familie Atrichornithidae), elk met 2 spesies, vorm die derde suborde (Suboscines of Menurae). Die lede van bogenoemde 3 subordes het almal minder as 4 paar sirinksspiere, terwyl die egte sangvoëls (suborde Oscines) 4 tot 9 paar sirinksspiere het.
Die suborde Oscines bestaan uit ongeveer 4 000 spesies (ongeveer die helfte van die totale aantal lewende voëlspesies), wat oor byna die hele wêreld versprei is. Daar is nog heelwat meningsverskil oor die indeling van hierdie suborde, en tussen 32 en 53 families word onderskei. Volgens verskeie Suid-Afrikaanse deskundiges word 20 families in Suider-Afrika aangetref.
Eurylaimedes 
Tyranni 
Furnarii 
Oscines (Eintlike sangvoëls)
Die orde van sangvoëls bestaan (in alfabetiese volgorde) uit die volgende families:[1]
Die volgende genera se klassifikasie is onseker en hulle is nog nie in families ingedeel nie:
Sangvoëls (Passeriformes) is 'n besonder groot orde van moderne voëls (Aves). Ongeveer 60% van alle lewende voëlspesies behoort aan die orde. Sangvoëls is waarskynlik die jongste orde van voëls en stam uit die Oligoseen- of moontlik uit die Eoseen-tydperk. Meeste van hulle is kleinerig en die meeste kan baie goed sing.
Sangvoëls is bekend vir hulle musikale getjirp. Hulle het 'n besonder goed ontwikkelde Syrinx wat hulle op musikale gebied van ander voëls onderskei. Sewe spiere word ingespan om verskillende note te produseer.
Los paseriformes (Passeriformes) son un gran orde d'aves que toma a más de la metá de les especies d'aves del mundu. Los paseriformes conócense comúnmente como páxaros, y dacuando aves canoras o páxaros cantores. Los páxaros son el grupu de vertebraos terrestres más diversificáu, con más de 5700 especies identificaes, lo qu'aprosimao dobla'l númberu d'especies del orde de mamíferos más abondosu, los royedores (Rodentia).[1] Y contién más de 110 families, ocupando nesti sentíu'l segundu puestu ente los vertebraos (tres los Perciformes).[2] El so ésitu evolutivu débese a delles adautaciones al mediu bien variaes y complexes, qu'abarquen dende la so capacidá pa posase nos árboles, los usos de los sos cantares, la so intelixencia o la complexidá y diversidá de los sos niales.
El grupu bautizóse pol nome llatín del gurrión «Passer» (la mesma etimoloxía que'l términu español páxaru), poro, el nome d'esti orde significa «los que tienen forma de gurrión». Ta estremáu en trés subordes: dos principales, Passeri y Tyranni, y un terceru más amenorgáu Acanthisitti.
Los paseriformes (Passeriformes) son un gran orde d'aves que toma a más de la metá de les especies d'aves del mundu. Los paseriformes conócense comúnmente como páxaros, y dacuando aves canoras o páxaros cantores. Los páxaros son el grupu de vertebraos terrestres más diversificáu, con más de 5700 especies identificaes, lo qu'aprosimao dobla'l númberu d'especies del orde de mamíferos más abondosu, los royedores (Rodentia). Y contién más de 110 families, ocupando nesti sentíu'l segundu puestu ente los vertebraos (tres los Perciformes). El so ésitu evolutivu débese a delles adautaciones al mediu bien variaes y complexes, qu'abarquen dende la so capacidá pa posase nos árboles, los usos de los sos cantares, la so intelixencia o la complexidá y diversidá de los sos niales.
El grupu bautizóse pol nome llatín del gurrión «Passer» (la mesma etimoloxía que'l términu español páxaru), poro, el nome d'esti orde significa «los que tienen forma de gurrión». Ta estremáu en trés subordes: dos principales, Passeri y Tyranni, y un terceru más amenorgáu Acanthisitti.
Sərçəkimilər (Passeriformes Linnaeus, 1758) - yenidamaqlılar dəstəüstünə aid quşlar dəstəsi.
Dünyanın hər yerində yayılmışdır.Azərbaycanda 150-yə qədər növü məlumdur.Uzunluqları 9,5 sm-dən (Kral quşu) 65 sm-ə dək (Quzğun) olur.Adətən 4-6, bəzən də 15-16 əlvan rəngli yumurta qoyurlar.Bir yaşında nəsil verməyə başlayır.Əksər növləri ildə 2-3 dəfə bala çıxarır.
Sərçəkimilər (Passeriformes Linnaeus, 1758) - yenidamaqlılar dəstəüstünə aid quşlar dəstəsi.
Dünyanın hər yerində yayılmışdır.Azərbaycanda 150-yə qədər növü məlumdur.Uzunluqları 9,5 sm-dən (Kral quşu) 65 sm-ə dək (Quzğun) olur.Adətən 4-6, bəzən də 15-16 əlvan rəngli yumurta qoyurlar.Bir yaşında nəsil verməyə başlayır.Əksər növləri ildə 2-3 dəfə bala çıxarır.
Ar golvaneged eo evned an urzhiad Passeriformes, m'emañ ouzhpenn an hanter eus ar spesadoù evned ennañ, da lâret eo war-dro 5 500.
Dont a ra an daou c'her brezhonek ha latin eus ar golvan (Passer domesticus), an hini boutinañ anezho.
Marteze un uskerentiad
Ar golvaneged eo evned an urzhiad Passeriformes, m'emañ ouzhpenn an hanter eus ar spesadoù evned ennañ, da lâret eo war-dro 5 500.
Dont a ra an daou c'her brezhonek ha latin eus ar golvan (Passer domesticus), an hini boutinañ anezho.
L'ordre dels passeriformes és el més extens dels ocells. Agrupa un gran nombre de famílies i, en conjunt, reben el nom d'ocells o moixons. El nom deriva de Passer, que és el nom científic del gènere que entre d'altres inclou els pardals.
Solen ésser de mida petita, malgrat que hi ha moltes excepcions, com els còrvids, que arriben a fer més de 60 cm de longitud i més d'un kg de pes.
Les diferents famílies són molt variables i per això és més fàcil definir aquestes que no pas el conjunt de l'ordre. Una característica comuna a tots els representants és l'anisodactília, o sia, presentar tres dits dirigits endavant i un cap enrere, l'ungla del qual ultrapassa en longitud les dels altres dits.
Molts representants tenen la siringe molt desenvolupada i canten molt bé. Els polls dels passeriformes són nidícoles.
L'ordre dels passeriformes està format per tres subordres[1] que segons la classificació del Congrés Ornitològic Internacional (versió 3.3, 2013) contenen 123 famílies amb 6315 espècies:
L'ordre dels passeriformes és el més extens dels ocells. Agrupa un gran nombre de famílies i, en conjunt, reben el nom d'ocells o moixons. El nom deriva de Passer, que és el nom científic del gènere que entre d'altres inclou els pardals.
Solen ésser de mida petita, malgrat que hi ha moltes excepcions, com els còrvids, que arriben a fer més de 60 cm de longitud i més d'un kg de pes.
Les diferents famílies són molt variables i per això és més fàcil definir aquestes que no pas el conjunt de l'ordre. Una característica comuna a tots els representants és l'anisodactília, o sia, presentar tres dits dirigits endavant i un cap enrere, l'ungla del qual ultrapassa en longitud les dels altres dits.
Molts representants tenen la siringe molt desenvolupada i canten molt bé. Els polls dels passeriformes són nidícoles.
Yr urdd fwyaf o adar yw'r Passeriformes (adar golfanaidd neu adar clwydol). Mae bron 6000 o rywogaethau[1] a geir ledled y byd yn perthyn iddi gyda'r amrywiaeth fwyaf mewn rhanbarthau trofannol. Mae ganddynt draed wedi'u haddasu ar gyfer clwydo ac mae strwythur eu chwarren wropygiol (uropygial gland) a'u sberm yn unigryw.[2] Mae gan y grŵp mwyaf o rywogaethau (yr adar cân) gyhyrau cymhleth er mwyn rheoli eu syrincs a ddefnyddir i ganu.
Mae dosbarthiad y Passeriformes yn amrywio. Mae'r rhestr isod yn dilyn rhestr yr International Ornithologists' Union.[3]
Rhestr Wicidata:
teulu enw tacson delwedd Titw ParidaeYr urdd fwyaf o adar yw'r Passeriformes (adar golfanaidd neu adar clwydol). Mae bron 6000 o rywogaethau a geir ledled y byd yn perthyn iddi gyda'r amrywiaeth fwyaf mewn rhanbarthau trofannol. Mae ganddynt draed wedi'u haddasu ar gyfer clwydo ac mae strwythur eu chwarren wropygiol (uropygial gland) a'u sberm yn unigryw. Mae gan y grŵp mwyaf o rywogaethau (yr adar cân) gyhyrau cymhleth er mwyn rheoli eu syrincs a ddefnyddir i ganu.
Pěvci (Passeriformes) jsou největší řád třídy ptáků. Tato skupina čítá 5200–5500 druhů, a tak více než polovina druhů ptáků jsou právě pěvci. Jsou považováni za stromové ptáky díky svým nohám uzpůsobeným k sezení i na velmi tenkých větvích. Pro pěvce nejcharakterističtější vlastností je přirozeně zpěv. I díky schopnosti vytvářet složité hlasové projevy jsou pěvci považováni za nejvyvinutější řád ptáků. Pěvce můžeme potkat na celém světě, na pouštích i v tropických deštných lesích.
Většina druhů tohoto řádu jsou zpěvní ptáci a v krku mají složité svalstvo kontrolující hlasivky. Zpěvný orgán, který je pro pěvce typický, se nazývá syrinx. Díky němu mají výbornou kontrolu nad hlasem (přestože některé druhy mohou vyluzovat i nelibozvučný zpěv, jako například vrány). Zpěvem označují teritorium, ve kterém žijí, také jím vábí samec samičku k páření. Podle zpěvu můžeme rozpoznat jednotlivé rody a druhy pěvců.
Někteří pěvci žijící ve městech (resp. hlučných lokalitách) mají problém zahnízdit, neboť jejich zpěv je rušen silničním hlukem, vinou něhož samičky pořádně neslyší nízkofrekvenční prvky melodií, a vnímají tak zpěváky jako nevhodné partnery k páření.[1] Ptáci se učí zpívat od rodičů již před vylíhnutím.[2]
Většina pěvců je menší než ostatní druhy třídy ptáků. Všichni členové tohoto řádu mají krmivá mláďata (starají se o ně).
Fylogeneze pěvců a vztahy mezi jejich čeleděmi byly až do konce 20. století spíše záhadné. Mnoho čeledí pěvců bylo seskupeno dohromady na základě morfologických podobností, o kterých jsme dnes přesvědčeni, že jsou důsledkem konvergentní evoluce a ne blízké genetické příbuznosti. Například střízlíci ze severní polokoule, z Austrálie a z Nového Zélandu jsou si velmi podobní, a to jak vzhledem, tak chováním, a přesto podle vědců patří do tří různých fylogenetických větví pěvců.
Stále ještě se musí provést velká část výzkumu, ale série biochemických studií odkrývá stále více informací o původu a evoluci pěvců. Nyní se má za to, že původní pěvci se vyvinuli na Gondwaně přibližně v době kdy se tento jižní superkontinent odlamoval. Nejprve se vyvinuli křikaví až o něco později se vyvinuli zpěvní ptáci. Jedna z hlavních skupin pěvců, parařád Passerida, tedy pěvci podobní vrabcům, se objevili jako sesterská skupina parařádu Corvida (pěvci podobní krkavcovitým) a migrovali na severní polokouli, kde dál pokračoval explozivní vývoj nových druhů. Od té doby proběhlo mnoho promíchání severních druhů s druhy vracejícími se na jih, a jižních druhů migrujících na sever. Podle novějších biomolekulárních studií se zdá pravděpodobnější, že pěvci se objevili až na začátku kenozoika a jejich největší evoluční radiace následovala po události K-Pg před 66 miliony let.[3]
Řád se dělí na dva podřády, a to na křikavé a na zpěvné. Tučně jsou označeny čeledě, jejichž zástupci se vyskytují i na území České republiky.
Podřád: Křikaví (Tyranni)
Podřád: Zpěvní (Passeri)
Obrázky, zvuky či videa k tématu pěvci ve Wikimedia Commons
Pěvci (Passeriformes) jsou největší řád třídy ptáků. Tato skupina čítá 5200–5500 druhů, a tak více než polovina druhů ptáků jsou právě pěvci. Jsou považováni za stromové ptáky díky svým nohám uzpůsobeným k sezení i na velmi tenkých větvích. Pro pěvce nejcharakterističtější vlastností je přirozeně zpěv. I díky schopnosti vytvářet složité hlasové projevy jsou pěvci považováni za nejvyvinutější řád ptáků. Pěvce můžeme potkat na celém světě, na pouštích i v tropických deštných lesích.
Spurvefugle (latin: Passeriformes) er den største orden inden for fuglene med mere end 6000 forskellige arter.
Til spurvefuglene hører eksempelvis sangere, kragefugle, lærker og svaler. De varierer i størrelse fra 4-5 gram hos fuglekongen til omkring 1000 gram hos ravnen. Spurvefuglene findes på alle kontinenter. Hovedparten af arterne lever i skove og krat. Eksempelvis er 44 procent af ynglefuglene i Danmark spurvefugle, men i skovene dominerer de med 69 % af alle arter.
Alle spurvefugle har fire tæer på foden, hvor den ene tå er rettet bagud, så den kan bøjes ind mod de tre andre tæer. På den måde har spurvefuglene let ved at gribe om f.eks. træernes grene, og således bevæge sig rundt i vegetationen. Et andet fællestræk er, at ungerne klækkes blinde og nøgne og derfor helt afhængige af forældrefuglenes pasning. Derfor bygges en rede, der er mere kunstfærdigt udformet end hos de fleste andre fuglegrupper. Langt de fleste spurvefugle er på størrelse med en gråspurv og vejer 15-20 gram. Alle europæiske spurvefugle tilhører undergruppen sangfugle, der globalt omfatter omkring 4000 arter. De har et meget kompliceret arrangement af muskler omkring stemmeorganet, syrinx, nederst i luftrøret. Det gør dem i stand til at frembringe mange varierede lyde, kendt som bl.a. fuglesang.
Grunden til at spurvefuglene udgør en så stor del af alle fuglearter, skyldes især at de ved hjælp af deres mindre størrelse, har været i stand til at udnytte fødegrundlaget i vegetationen. Eksempelvis har de været adrætte nok til at fange insekter.
En forudsætning for den mindre størrelse har været en ændret ynglebiologi, hvor ungerne klækkes uudviklede og ude af stand til at klare sig selv. Man mener at fugle oprindelig lagde store æg, hvor de nyklækkede unger hurtigt kunne klare sig selv. Dette bestyrkes af fossilfund i Kina af æg, der indeholdt fostre, der allerede havde fuldt udviklede vinger, så de var klar til at "flyve fra reden". For at kunne lægge store æg kræver det, at der er et stort fødegrundlag, der er nemt at få fat i for hunnen og siden hen for de uerfarne unger. Kun på jorden og langs f.eks søbredder, har der været et sådant stort fødegrundlag i form af næringsrig plantemateriale eller smådyr, der var nemme at fange.
Ved at investere mindre energi i selve æglægningen (der resulterer i hjælpeløse unger) og sprede fødebehovet til opfostringen af ungerne over en længere periode, har det været muligt for spurvefuglene at leve af mindre byttedyr, der var vanskeligere at fange. Dette åbnede op for ,at spurvefuglene kunne specialisere sig i de mange forskellige fødeemner, der f.eks. findes i trækronerne.
Variationen mellem de mange arter af spurvefulge ligger især i næbbets udformning. Det er f.eks. spidst og tyndt hos fugle, der snapper insekter fra vegetationen, mens det er bredt og fladt hos fugle, der fanger insekter i luften, og kraftigt kegleformet hos fugle, der æder frø.
Spurvefuglene deles i tre grupper (underordner). Tidligere blev de kun delt i sangfugle (også kaldet osciner) og subosciner. Sammenligninger af fuglenes arvemateriale, DNA har betydet at man har måttet oprette endnu en underorden. Den omfatter kun en enkelt familie (newzealandske smutter) med bare to arter fra New Zealand, nemlig klippesmutte og klatresmutte. Man mener, at disse to arter tilhører den ældste udviklingslinje blandt spurvefuglene.
Newzealandske smutter (Acanthisitti)
Subosciner (Tyranni)
Sangfugle (Passeri)
Nedenfor ses en inddeling af spurvefuglene i 123 familier med nulevende arter. [2]
Eksempler på nogle af de omkring 6300 arter af spurvefugle:
Spurvefugle (latin: Passeriformes) er den største orden inden for fuglene med mere end 6000 forskellige arter.
Til spurvefuglene hører eksempelvis sangere, kragefugle, lærker og svaler. De varierer i størrelse fra 4-5 gram hos fuglekongen til omkring 1000 gram hos ravnen. Spurvefuglene findes på alle kontinenter. Hovedparten af arterne lever i skove og krat. Eksempelvis er 44 procent af ynglefuglene i Danmark spurvefugle, men i skovene dominerer de med 69 % af alle arter.
Die Sperlingsvögel (Passeriformes, von lat. passer, „Sperling“) bilden mit ungefähr 5700 Arten die größte Ordnung der Klasse der Vögel (Aves). Für die Gesamtheit aller anderen Vogelordnungen findet sich häufig der (unwissenschaftliche) Überbegriff Nichtsperlingsvögel (Nonpasseriformes).
Sperlingsvögel sind im Vergleich zu den Vertretern anderer Ordnung eher kleine Vögel. Die Körperlänge reicht von 6,5 (Stummelschwanz-Zwergtyrann) bis zu 120 (Paradiesvögel) Zentimetern. Viele Sperlingsvögel der hohen Breitengrade sind Zugvögel, Standvögel finden sich dagegen vorwiegend bei den Arten der Subtropen und Tropen. Zu letzteren gehören die Arten in den Familien der Leierschwänze oder auch der Lappenvögel, bei denen das Flugvermögen schwach entwickelt ist.
Die überwiegende Anzahl der Sperlingsvögel frisst Wirbellose oder Pflanzensamen, oft auch beides. Ausnahmen von dieser generellen Regel stellen einige vorwiegend im tropischen Regenwald lebende Familien dar, zu denen die Paradiesvögel, die Schnurrvögel und die Kotingas zählen. Sie ernähren sich nahezu ausschließlich von Früchten. Die Würger dagegen sind Fleischfresser, die neben großen Insekten auch kleine Wirbeltiere wie Eidechsen und Mäuse erbeuten. Kreuzschnäbel dagegen leben als erwachsene Vögel fast ausschließlich von Koniferensamen. Sie sind an ihre Ernährungsweise dadurch angepasst, dass ihr Schnabel gekreuzt ist und sie damit in der Lage sind, Samen wie mit einer Pinzette aus Zapfen zu entfernen. Die Wasseramseln tauchen in flachen und schnellfließenden Bächen nach Insekten. Sie sind die einzigen Sperlingsvögel mit dieser Fähigkeit.
Für einige wenige Arten ist auch der Gebrauch von Werkzeugen beim Nahrungserwerb beschrieben worden. Dazu zählt beispielsweise der Spechtfink auf den Galapagosinseln, der mit einem Stöckchen oder Kaktusdorn nach Insekten stochert, die in den Borkenspalten von Bäumen leben.
Sperlingsvögel gehören zu den wenigen Wirbeltieren, die das benötigte Vitamin C nicht selbst synthetisieren können.[1] Sie müssen es folglich mit der Nahrung aufnehmen.
Die Sperlingsvögel werden heute in drei Unterordnungen unterteilt. Die basalen, neuseeländischen Maorischlüpfer (Acanthisitti) sind die Schwestergruppe aller anderen Sperlingsvögel. Die übrigen teilen sich in die Schreivögel (Tyranni), die einen einfacher gebauten unteren Kehlkopf haben, und die Singvögel (Passeri), deren Stimmkopf so entwickelt ist, dass sie eine Vielzahl von Tönen produzieren können. Insgesamt gibt es etwa 5.700 Arten von Sperlingsvögeln.[2][3][4]
Sperlingsvögel (Passeriformes)Maorischlüpfer (Acanthisitti)
Schreivögel (Tyranni)
Singvögel (Passeri)
Die Sperlingsvögel (Passeriformes, von lat. passer, „Sperling“) bilden mit ungefähr 5700 Arten die größte Ordnung der Klasse der Vögel (Aves). Für die Gesamtheit aller anderen Vogelordnungen findet sich häufig der (unwissenschaftliche) Überbegriff Nichtsperlingsvögel (Nonpasseriformes).
Chhek-hêng-bo̍k, La-teng hō-miâ Passeriformes, sī chiáu-lūi ê 1 ba̍k, ū chhiau-koè 110 kho, 5000 chéng, sī só͘-ū chiáu-lūi bu̍t-chéng ê poàⁿ-sò͘ í-siōng.
Chumchuqsimonlar (Passeriformes) — qushlar turkumi. 63 oilasi, 5100 ga yaqin turi maʼlum. Oʻzbekistonda 209 turi uchraydi. Ch. tanasining uz. 9,5 dan (korolyok—chittakning bir turi) — 65 sm gacha (quzgʻun). Ogʻirligi 3—4 g dan 1,1—1,6 kg gacha. Yer yuzida keng tarqalgan. 4 kenja turkum: shoxtumshuqli Ch., qichqiruvchi Ch., sayroqi Ch. va yarim sayroqi Ch.ga boʻlinadi. Shoxtumshuqli Ch. (14 tur) Afrika va Jan.Sharqiy Osiyoda tarqalgan. Qichqiruvchi Ch. (1100 tur) Jan. Amerika va Sharqiy yarim sharning tropik qismida tarqalgan. Sayroqi Ch. (qariyb 4000 tur) yer yuzining hamma joyida yashaydi. Yarim sayroki Ch. (4 tur) Avstraliyada uchraydi. Koʻpchilik Ch. daraxt va butasimon oʻsimliklarda, ayrimlari havoda, baʼzilari yerda yashaydi. Oʻtroq, koʻchib yurib va mavsumiy hayot kechiruvchi Ch. bor. Tropik va subtropik mamlakatlarda yidda ikki marta 4—6 (baʼzilari 16) ta, Avstraliyada yashovchi ayrim turlari 1 ta tuxum qoʻyadi. Koʻpchilik turlar 11—14 kun, baʼzilari 19—20 kun, ayrimlari 45 kun tuxum bosadi. Koʻpchiligi jish joʻja ochadi (qarang Jish joʻja ochuvchi qushlar); bolasi bir yoshda voyaga yetadi. Nari va modasi kattaligi, rangi, sayroqiligi (nari sayraydi) bilan birbiridan farq kiladi. Ch.ning hasharotxoʻrlari va oʻsimlikxoʻrlari mavjud. Baʼzi turlari zararkunanda hasharotlar bilan oziqlanib, qishloq xoʻjaligiga katta foyda keltiradi. Noyob turlari Tabiat va tabiiy resurslarni muhofaza qilish xalqaro ittifoqi Qizil kitobi roʻyxatiga kiritilgan.
Fîkar an jî xwendok (navê zanistî: Passeriformes), koma çûkên ku difîkînin. Li dunyê nêviyê çûkan di vê komê de ne û bi qeysî 5000 cureyên wan he ne.
Fîkar an jî xwendok (navê zanistî: Passeriformes), koma çûkên ku difîkînin. Li dunyê nêviyê çûkan di vê komê de ne û bi qeysî 5000 cureyên wan he ne.
Ijqiwen (Asuf: Ajqiw), (assaɣ usnan: Passerifores) d yiwet n tfesna tameqrant s waṭas n iylalen dgi yettwaqqen ar ɣures Azgen n telmas n iylalen s wazal n 5400 n telmas
Ijqiwen (Asuf: Ajqiw), (assaɣ usnan: Passerifores) d yiwet n tfesna tameqrant s waṭas n iylalen dgi yettwaqqen ar ɣures Azgen n telmas n iylalen s wazal n 5400 n telmas
Ordo Passeriformes utawa Manuk ocèhan iku ordho gedhé dhéwé sajeroning kelas Manuk utawa Aves ing karajan Sato kéwan utawa Animalia. Watara 5.400 spésies utawa punjul setengah gunggung total spésies manuk iku passeriformes.
Spesies manuk sajeroning ordho passeriformes duwé otot sing rumit kanggo ngatur organ suwarané lan sapérangan gedhé manuk-manuk sajeroning ordho iki duwé ukuran awak rélatif luwih cilik tinimbang manuk-manuk sajeroning ordho liyané.
De moskeftigen (Passeriformes) foarmje fierwei it grutste skift fan de fûgels (Aves). Yn dit skift hawwe sa'n 60% fan alle no-libbene fûgelsoarten in plak. De moskeftigen binne nei alle gedachten it jongste skift fan de fûgels en komme út it Oligoseen of faaks it Eoseen.
De klassifikaasje fan de moskeftigen, mei in pear fan de mear as sechtich famyljes.
De moskeftigen (Passeriformes) foarmje fierwei it grutste skift fan de fûgels (Aves). Yn dit skift hawwe sa'n 60% fan alle no-libbene fûgelsoarten in plak. De moskeftigen binne nei alle gedachten it jongste skift fan de fûgels en komme út it Oligoseen of faaks it Eoseen.
La paseriformos es un ordina multe grande de avias. Plu ca un dui de tota spesies de avias es paseriformes. On ave sirca 5400 spesies, pd sirca la duple de la varia en la ordina la plu grande de mamales, la rodentes.
Nota ce N.N sinifia "no nom."
Avias cantante
'E passarefurme songo n'ordine d'aucielle. Se truòvano nfino a 5.400 specie. Songo spisso aucielle piccerille, eccettuanno cocche eccezzione, cumme 'e cuorve ca fanno nfin''e 60 cm e cchiú 'e nu chillo 'e peso.
'E divierze famiglie 'e stu gruppo pigliano 'o nomme d''o passaro domestico. Téneno spisso 'e muscule pe' cantà assaje sviluppate e picciò ca certi varietà s'ausano spisso cumme aucielle pe' cantà.
As aus Passeriformes (nombre scientifico en latín; ditas popularment paixaros u muixons en aragonés) son a orden con més especies adintro en a clase Aves, abracando-ie la metat d'as especies coneixitas d'aus d'o planeta. O nombre d'este clado demana d'o gurrión (Passer domesticus) per estar-ie la especie més abundant.
Be s'han puesto clasificar arredol d'as 5.400 especies, que ixo ye, lo doble que no la orden de mamiferos més numerosa, os Rodentia (radedors), estando considerata la orden més numerosa d'os vertebratos.
Os paixaros gosan estar de mida chica, anque qualques especies en a familia Corvidae (que tamién be ye comprendida) fan midas importants. A suya carateristica més definidera ye de tener tres didos ta debant y un ta dezaga en os pietz, sin garra esperón (á diferencia d'as Galliformes) y d'estar capables de cantar u emitir sons diversos.
A orden de desepara en dos subordens: Passeri y Tyranni.
As antigas clasificacions s'alazetaban en a morfolochía d'o pico u en a disposición u coloración d'as plumas, asinas que quantas especies que s'agrupaban en o mesmo grupo s'han deseparato en comprobar-se que yeran pareixitos nomás que debitos a converchencias adaptativas.
Ang passerines (Passeriformes) ay isang magaling pagkakasunud-sunod ng mga ibon na sumasakop sa higit sa kalahati ng mga ibon species sa mundo. At minsan passerines songbirds ay karaniwang kilala bilang ibon. Ang kanilang ebolusyon tagumpay ay dahil sa iba't-ibang pakikibagay sa iba-iba at kumplikadong, mula sa kanilang kakayahan na dumapo sa mga puno, ay gumagamit ng kanilang mga kanta, ang kanilang katalinuhan o pagiging kumplikado at pagkakaiba-iba ng kanilang mga pugad.
Passeriformes es un ordine de Psittacopasserae.
L'òrdre dels Passeriformes es lo mai grand de la classa dels ausèls : mai de la mitat de las espècias d'ausèls son en efièch de passerats.
Autres còps apelats ausèls jocaires o ausèls cantaires (çò qu'es mens apropriat), los passeriformes son demest los vertebrats qu'an mai de succès : n'i a environ 5900 espècias, siá a pauc prèp lo doble del nombre d'espècias de l'òrdre pus vast demest los mamifèrs, los rosegaires.
Lo grop es nomenat d'aprèp lo nom latin del passerat domestic, Passer domesticus.
Solas cèrtas varietats de passeriformes son reconegudas coma domesticas per la legislacion francesa dins la lista oficiala del Ministèri de l'Environament.
Fòrça passerats son d'ausèls cantaires qu'an de muscles complèxes per contraròtlar lor sirinx; totes dobrisson lor bèc per se far noirir quand son al nis. An quatre dets, tres vèrs l'abans e un vèrs l'arrièr (lo poce).
La màger part dels passerats son de talha mendre que los ausèls dels autres òrdres.
Es basada sus de tecnicas d'ibridacion de l'ADN.
As aus Passeriformes (nombre scientifico en latín; ditas popularment paixaros u muixons en aragonés) son a orden con més especies adintro en a clase Aves, abracando-ie la metat d'as especies coneixitas d'aus d'o planeta. O nombre d'este clado demana d'o gurrión (Passer domesticus) per estar-ie la especie més abundant.
Be s'han puesto clasificar arredol d'as 5.400 especies, que ixo ye, lo doble que no la orden de mamiferos més numerosa, os Rodentia (radedors), estando considerata la orden més numerosa d'os vertebratos.
Os paixaros gosan estar de mida chica, anque qualques especies en a familia Corvidae (que tamién be ye comprendida) fan midas importants. A suya carateristica més definidera ye de tener tres didos ta debant y un ta dezaga en os pietz, sin garra esperón (á diferencia d'as Galliformes) y d'estar capables de cantar u emitir sons diversos.
L'òrdre dels Passeriformes es lo mai grand de la classa dels ausèls : mai de la mitat de las espècias d'ausèls son en efièch de passerats.
Autres còps apelats ausèls jocaires o ausèls cantaires (çò qu'es mens apropriat), los passeriformes son demest los vertebrats qu'an mai de succès : n'i a environ 5900 espècias, siá a pauc prèp lo doble del nombre d'espècias de l'òrdre pus vast demest los mamifèrs, los rosegaires.
Lo grop es nomenat d'aprèp lo nom latin del passerat domestic, Passer domesticus.
Solas cèrtas varietats de passeriformes son reconegudas coma domesticas per la legislacion francesa dins la lista oficiala del Ministèri de l'Environament.
Li passeriformi (o passeriformes) è nu granni òrdini d'aceddi. S'attròvanu circa 5.400 speci. Lu ciàulu rapprisenta n'asempiu dî tipi d'aceddi chi appartèninu a st'òrdini.
Lu nomu di stu gruppu è na palora latina chi significa pàssaru (Passer domesticus).
Tanti di sti tipi d'aceddi hannu li mùsculi cumpricati chi cci dùnanu la capacitati di cantari. Pi chissu vennu chiamati spissu: aceddi di cantu.
Li passeriformi (o passeriformes) è nu granni òrdini d'aceddi. S'attròvanu circa 5.400 speci. Lu ciàulu rapprisenta n'asempiu dî tipi d'aceddi chi appartèninu a st'òrdini.
Lu nomu di stu gruppu è na palora latina chi significa pàssaru (Passer domesticus).
A passerine is a bird o the order Passeriformes, which includes mair nor hauf o aw bird species. A notable featur o passerines is the arrangement o thair taes (three pyntin forward an ane back) which facilitates perchin. Sometimes kent as perchin birds or, less accurately, as sangbirds, the passerines form ane o the maist diverse terrestrial vertebrate orders, wi ower 5,000 identified species.[1] It haes roughly twice as mony species as the lairgest o the mammal orders, the Rodentia. It contains mair nor 110 faimilies, the seicont maist o ony order o vertebrates (efter the Perciformes).
The names "passerines" an "Passeriformes" are derived frae Passer domesticus, the scienteefic name o the eponymous species (the Hoose Sparrow) an ultimately frae the Laitin term passer for Passer sparrows an seemilar smaa birds.
A passerine is a bird o the order Passeriformes, which includes mair nor hauf o aw bird species. A notable featur o passerines is the arrangement o thair taes (three pyntin forward an ane back) which facilitates perchin. Sometimes kent as perchin birds or, less accurately, as sangbirds, the passerines form ane o the maist diverse terrestrial vertebrate orders, wi ower 5,000 identified species. It haes roughly twice as mony species as the lairgest o the mammal orders, the Rodentia. It contains mair nor 110 faimilies, the seicont maist o ony order o vertebrates (efter the Perciformes).
The names "passerines" an "Passeriformes" are derived frae Passer domesticus, the scienteefic name o the eponymous species (the Hoose Sparrow) an ultimately frae the Laitin term passer for Passer sparrows an seemilar smaa birds.
Tekst üüb Öömrang A sjongfögler (Passeriformes) san en grat order faan fögler. A miasten hiar tu det onerorder Passeri.
A sjongfögler (Passeriformes) san en grat order faan fögler. A miasten hiar tu det onerorder Passeri.
Les soverdiyîs u pasrifômes u moxhons vraiys, c' est des ptits oujheas, come li soverdea.
...
D'Spatzevullen (Passeriformes) stelle mat ongeféier 5.900 Aarten déi gréisst Uerdnung an der Klass vun de Vullen.
Si sinn am Verglach mat aner relativ kleng gerode mat enger Kierperlängt tëscht 8 cm, den Dommenek (Regulus regulus, "Wintergoldhähnchen", oder Regulus ignicapillus, "Sommergoldhähnchen"), an 120 cm, d'Famill vun de Paradäisvullen (Paradisaeidae). Si hunn all véier Fangeren, dräi no vir an een no hannen (den Domm).
Et gëtt zwou Ënneruerdnungen, d'Jäizvullen an d'Sangvullen, woubäi déi leschtgenannt déi meescht Aarte vereenegt.
D'Spatzevullen (Passeriformes) stelle mat ongeféier 5.900 Aarten déi gréisst Uerdnung an der Klass vun de Vullen.
Si sinn am Verglach mat aner relativ kleng gerode mat enger Kierperlängt tëscht 8 cm, den Dommenek (Regulus regulus, "Wintergoldhähnchen", oder Regulus ignicapillus, "Sommergoldhähnchen"), an 120 cm, d'Famill vun de Paradäisvullen (Paradisaeidae). Si hunn all véier Fangeren, dräi no vir an een no hannen (den Domm).
Et gëtt zwou Ënneruerdnungen, d'Jäizvullen an d'Sangvullen, woubäi déi leschtgenannt déi meescht Aarte vereenegt.
D Spatzevögel (Passeriformes) hai öbbe 5'700 Arte und si die grösst Ordnig in dr Klass vo de Vögel (Aves). Für alli andere Vögelordnige brucht mä hüfig dr (unwüsseschaftligi) Überbegriff Nitspatzevögel (Nonpasseriformes).
D Spatzevögel si im Vergliich zu de Verdräter vo andere Vogelfamiliene ehnder chliini Vögel. D Körperlengi goht vo acht (Goldhähnli) bis zu 120 (Paradiisvögel) Santimeter. E Hufe Spatzevögel wo in de hoche Breitegrad läbe, si Zugvögel, Standvögel findet mä drgege vor allem bi de Arte, wo in de Subtrope und Trope verbreitet si. Zu dene ghöre d Arte in de Familie vo de Leierschwänz oder au vo de Lappevögel, wo nume schlächt chönne fliege.
D Spatzevögel werde hüt in drai Unterornige untertailt[1][2][3].
Spatzevögel (Passeriformes)Maorischlüpfer (Acanthisitti)
Schreivögel (Tyranni)
Singvögel (Passeri)
D Spatzevögel (Passeriformes) hai öbbe 5'700 Arte und si die grösst Ordnig in dr Klass vo de Vögel (Aves). Für alli andere Vögelordnige brucht mä hüfig dr (unwüsseschaftligi) Überbegriff Nitspatzevögel (Nonpasseriformes).
Zaankveugel of Passeriformes zien 'n groete orde vaan veugel, boevaan ze mie es de hèlf vaan de soorte oetmake. Dao zien 5.400 levende zaankveugel besjreve. Hunne naom oontliene dees bieste aon de syrinx, 't orgaan boemèt ze geluid make. Dat geluid weurt neet altied door lui es "zaank" gedefinieerd: krejje hure ouch bij de zaankveugel.
De zaankveugel valle oeterein in twie oonderordes: Tyransveugel (Tyranni) en Echte zaankveugel (Passeri). De Tyransvogelechtege weure veural in Zuid-Amerika gevoonde.
Zaankveugel of Passeriformes zien 'n groete orde vaan veugel, boevaan ze mie es de hèlf vaan de soorte oetmake. Dao zien 5.400 levende zaankveugel besjreve. Hunne naom oontliene dees bieste aon de syrinx, 't orgaan boemèt ze geluid make. Dat geluid weurt neet altied door lui es "zaank" gedefinieerd: krejje hure ouch bij de zaankveugel.
Zangveugels (Passeriformes) zyn e grôte orde van veugels (Aves). Ze vormn 60% van al de sôortn en ze zyn verzekers de joengste orde by de veugels.
Zangveugels verschilln ip muzikoal gebied van andere veugels deur under sterk oentwikkelde syrinx, e vocoal orgoan in under luchtpuupe. Z'hen zeevn spiern vo muziek te produceern.
D'orde van zangveugels bestoat uut de volgnde families:
Zangveugels (Passeriformes) zyn e grôte orde van veugels (Aves). Ze vormn 60% van al de sôortn en ze zyn verzekers de joengste orde by de veugels.
Zangveugels verschilln ip muzikoal gebied van andere veugels deur under sterk oentwikkelde syrinx, e vocoal orgoan in under luchtpuupe. Z'hen zeevn spiern vo muziek te produceern.
Čiučoilinnut (suvikarjalakse varbuslinnut, vienankarjalakse varpuslinnut; Passeriformes) ollah suurin linduloin lahko. Sih kuuluu enämbi 5 000 luaduu (eri lähtielöis mainitah luguloi 5 100 – 5 700), libo enämbi ku puolet kaikis muailman linduluadulois.
Passeriformes dahjege Šilljocihcelottit leat stuorámus loddečearda, masa gullá badjel 5000 šlája.
Stuorámus oassi šlájain leat hui unnit. Loddegonagas lea unnimus ja gáranas stuorimus.
Muhtun šiljjocihcelottečearddat ja daid šlájat.
H=Hárvenaš, HH=Hui hárvenaš
Passeriformes dahjege Šilljocihcelottit leat stuorámus loddečearda, masa gullá badjel 5000 šlája.
Stuorámus oassi šlájain leat hui unnit. Loddegonagas lea unnimus ja gáranas stuorimus.
Τα στρουθιόμορφα (passeriformes) είναι τάξη πτηνών που περιλαμβάνει πάνω από τα μισά είδη πουλιών, περίπου 5.000 είδη. Περιλαμβάνει 110 οικογένειες πτηνών, και με αυτό τον αριθμό έρχεται δεύτερη σε μέγεθος από όλες τις άλλες τάξεις των τετραπόδων (πρώτη έρχεται η τάξη των φολιδωτών). Μόνο τα περκόμορφα περιλαμβάνουν περισσότερες οικογένειες. Τα μέλη της λέγονται πασσερίνες. Το όνομα προέρχεται από το «Στρούθιο το κοινό» (Passer domesticus), το επιστημονικό όνομα του οποίου είναι σπιτοσπουργίτης.
Η τάξη χωρίζεται σε τρεις υποτάξεις, τους Τυράννους (υποωδικά), τα Στρούθια (ωδικά πτηνά) και τους Ακανθισίττες. Τα ωδικά έχουν το καλύτερο έλεγχο των μυών της σύριγγας απ' όλα τα πουλιά, και παράγουν ένα ευρύ φάσμα τραγουδιών και άλλων φωνητικών (αν και μερικά από αυτά, όπως τα κοράκια, δεν βγάζουν ήχο μουσικό για τον άνθρωπο). Μερικά, όπως το αποδημητικό πτηνό της Αυστραλίας, είναι επιτυχημένοι μιμητές. Οι Ακανθισιττίδες, ή τρωγλοδύτες της Νέας Ζηλανδίας, είναι μικροσκοπικά πουλιά που περιορίζονται στη Νέα Ζηλανδία, τουλάχιστον στη σύγχρονη εποχή. Είχαν για πολύ καιρό τοποθετηθεί στα Στρουθία. Η ταξινομική θέση τους είναι αβέβαιη, αν και φαίνεται να αποτελούν μια ξεχωριστή και πολύ αρχαία ομάδα.
Τα περισσότερα στρουθιόμορφα είναι μικρότερα από τα χαρακτηριστικά μέλη άλλων τάξεων πτηνών. Το βαρύτερο και συνολικά μεγαλύτερο στρουθιόμορφο είναι το κοράκι με παχύ ράμφος και οι μεγαλύτερες φυλές του κοινού κορακιού, όπου το καθένα ζυγίζει πάνω από 1,5 κιλό κι έχει μέγεθος 70 εκατοστά. Μερικά πουλιά του παραδείσου, με μήκος 110 εκατοστά λόγω της πολύ μακριάς ουράς, είναι συνολικά μακρύτερα. Το μικρότερο των στρουθιόμορφων είναι ο πυγμαίος τύραννος με τη μικρή ουρά, με μήκος 6,5 εκατοστά και 4,2 γραμμάρια βάρος.
Το πόδι ενός στρουθιόμορφου έχει τρία δάχτυλα στραμμένα προς τα εμπρός και ένα δάχτυλο του ποδιού προς τα πίσω. Αυτό ονομάζεται ανισοδάκτυλη ρύθμιση. Η ρύθμιση αυτή δίνει τη δυνατότητα στα στρουθιόμορφα πουλιά να κουρνιάζουν πάνω σε κάθετες επιφάνειες, όπως δέντρα και βράχια. Τα δάχτυλα δεν έχουν πλέγμα ή αρθρώσεις, αλλά σε ορισμένα είδη (cotinga) το δεύτερο και το τρίτο δάχτυλο είναι ενωμένα στο πρώτο τριτημόριο. Το πίσω δάχτυλο ενώνεται στο πόδι στο ίδιο επίπεδο με το μπροστινό μέρος των ποδιών. Σε άλλες τάξεις πουλιών η ρύθμιση των δακτύλων είναι διαφορετική. Ο μυς των ποδιών των στρουθιόμορφων πουλιών διαθέτει μια ειδική προσαρμογή για κούρνιασμα. Ο τένοντας σφίγγει αυτόματα και γίνεται σκληρός μόλις το πόδι του πουλιού διπλωθεί. Έτσι το πόδι συστρέφεται και ακινητοποιείται μόλις το πουλί αρπάξει το κλαδί του δέντρου. Αυτό δίνει τη δυνατότητα στα στρουθιόμορφα να κοιμούνται, ενώ κουρνιάζουν χωρίς να πέφτουν, κάτι ιδιαίτερα χρήσιμο για στρουθιόμορφα πουλιά που αναπτύσσουν νυχτερινό τρόπο ζωής.
Τα περισσότερα στρουθιόμορφα πουλιά αναπτύσσουν δώδεκα φτερά στην ουρά, αν και το αποδημητικό πτηνό της Αυστραλίας έχει δεκαέξι. Ορισμένα είδη στρουθιόμορφων έχουν δύσκαμπτα φτερά στην ουρά, τα οποία βοηθούν τα πουλιά να ισορροπούν όταν κουρνιάζουν σε κάθετες επιφάνειες.
Οι νεοσσοί των στρουθιόμορφων είναι τυφλοί, χωρίς φτερά και αβοήθητοι, όταν εκκολάπτονται από τα αβγά τους. Επομένως οι νεοσσοί χρειάζονται άφθονη γονική φροντίδα. Τα περισσότερα στρουθιόμορφα κάνουν χρωματιστά αβγά, σε αντίθεση με τα μη στρουθιόμορφα, τα περισσότερα από τα οποία γεννούν λευκά, εκτός από κάποια που φωλιάζουν στο έδαφος όπως τα χαραδριόμορφα, όπου το καμουφλάζ είναι απαραίτητο, και μερικοί παρασιτικοί κούκοι, οι οποίοι ταιριάζουν με το αβγό των στρουθιόμορφων που τα κλωσούν.
Τα στρουθιόμορφα (passeriformes) είναι τάξη πτηνών που περιλαμβάνει πάνω από τα μισά είδη πουλιών, περίπου 5.000 είδη. Περιλαμβάνει 110 οικογένειες πτηνών, και με αυτό τον αριθμό έρχεται δεύτερη σε μέγεθος από όλες τις άλλες τάξεις των τετραπόδων (πρώτη έρχεται η τάξη των φολιδωτών). Μόνο τα περκόμορφα περιλαμβάνουν περισσότερες οικογένειες. Τα μέλη της λέγονται πασσερίνες. Το όνομα προέρχεται από το «Στρούθιο το κοινό» (Passer domesticus), το επιστημονικό όνομα του οποίου είναι σπιτοσπουργίτης.
Вераб’інападобныя (па-лацінску: Passeriformes) — самы вялікі атрад клясы птушак (Aves), налічвае каля 5300 відаў. Сукупнасьць усіх іншых атрадаў птушак аб’ядноўваюць таксама пад ненавуковай назвай невераб’інападобныя (Nonpasseriformes).
Вераб’іныя ў параўнаньні з прадстаўнікамі іншых сямействаў адносна невялікія птушкі. Даўжыня цела вар’юе ад 8 (каралёк) да 120 (райская птушка) сантымэтраў. Большасьць птушак з атраду вераб’інападобных зьяўляюцца пералётнымі; толькі некаторыя зь іх вядуць аселы лад жыцьця.
Сямействы:
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Вераб’інападобныя (па-лацінску: Passeriformes) — самы вялікі атрад клясы птушак (Aves), налічвае каля 5300 відаў. Сукупнасьць усіх іншых атрадаў птушак аб’ядноўваюць таксама пад ненавуковай назвай невераб’інападобныя (Nonpasseriformes).
Врапчевидните или врапчарки (науч. Passeriformes) — ред на птици во кој се наоѓаат речиси повеќе од половина од сите видови на птици. Врапчевидните птици се едни од најразнообразните копнени редови на ’рбетници: тие се двапати поразнообразни од најголемиот цицачки ред — глодарите.
Името Passeriformes е изведено од Passer domesticus, научно име за типскиот вид - градското врапче, како и од латинскиот поим „passer“ кој се однесува на вистинските врапчиња и сличните помали птици.
Многу врапчевидни птици се песнопојки и имаат сложени мускули со помош на кои го контролираат долниот грклан (syrinx) во кој се наоѓа звучниот апарат. Како млади, повеќето врапчевидни птици се зависни за храна од своите родители.
Редот е поделен на три подреда: Tyranni (субосцини), Passeri (осцини) и основниот Acanthisitti. Осцините покажуваат најдобра контрола врз мускулите од нивниот долен грклан, произведувајќи широк спектар на песни и други вокализации (иако некои од нив како враните не звучат музикално за луѓето); некои како лироопашките се целосни имитатори. Акантиситидите, односно претставниците од семејството Acanthisittidae се малечки птици ограничени во Нов Зеланд (барем во денешно време). Тие долго време се сметале за дел од Passeri, но нивната систематска положба е нејасна, иако по сè изгледа дека се одделна и многу стара група.
Повеќето врапчевидни се помали од типичните членови на другите редови на птици. Најтешката и најголемата врапчевидна птица е Corvus crassirostris, додека некои обични гаврани (Corvus corax) се блиски по големина со неа. Лироопашките (Menura sp.) и многу рајски птици (сем. Paradisaeidae) се подолги. Некои од најмалите врапчевидни се пигмејските тиранти (Myiornis sp.).
Стапалото на врапчевидните има три прсти насочени нанапред и еден прст насочен наназад. Овој распоред на прсти е познат како анизодактилен. Тој им овозможува на врапчевидните птици да стојат стабилно на вертикални површини (дрвја, карпи и сл.). Прстите се одделни, но кај некои котинги (сем. Cotingidae) вториот и третиот прст се споени на нивната базална третина. Задниот прст се зглобува за нозете на исто ниво како и предните прсти. Кај другите редови на птици, распоредот на прстите е друг. Ножните мускули на врапчевидните птици автоматски се стегаат и стануваат несовитливи (тврди) кога врапчевидната птица губи контрола на гранката на која стои. Ова им овозможува да спијат додека се држат за површините без притоа да паднат. Ова е особено значајно за врапчевидните кои развиле ноќен начин на живот[1].
Сите врапчевидни развиваат дванаесет опашни пердуви. Одредени видови имаат несовитливи опашни пердуви, кои еволуирале за да и помогнат на птицата да ја одржи рамнотежата кога стои на вертикални површини.
Пилињата на врапчевидните се слепи, немаат пердуви и се беспомошни кога ќе се испилат од јајцата. Затоа на нив им е потребна родителска грижа. Повеќето врапчевидни несат обоени јајца, за разлика од не-врапчевидните, чии јајца се бели, освен кај некои групи кои несат на земја (како бекасовите и козодоите) и за кои е потребна камуфлажа. Исклучок се и некои паразитски кукавици, чии јајца се иста боја како оние на домаќинот - врапчевидна птица.
Еволуцијата и врските меѓу семејствата на врапчевидните птици биле мошне нејасни сè до околу крајот на 20-от век. Многу семејства биле групирани заедно врз основа на морфолошките сличности за кои денес се верува дека се резултат на конвергентна еволуција, а не на блиско генетско сродство. На пример, претставниците од Troglodytidae од северната хемисфера, тие од Австралија и тие од Нов Зеланд се многу слични и се однесуваат на сличен начин, но сепак припаѓаат на три мошне оддалечени гранки на семејното дрво на врапчевидните птици.
Потребни се уште многу истражувања, но напредокот во молекуларната биологија и подобрената палеобиогеографска методологија постепено откриваат една појасна слика за потеклото и еволуцијата на врапчевидните. Денес се смета дека првите врапчевидни еволуирале на Гондвана во одреден период од палеогенот, можеби за време на доцниот палеоцен пред околу 60-55 милиони години. Главната поделба била меѓу Tyranni, Passeri, Eurylaimides и Acanthisittidae, од кои претставниците на последното семејство дивергирале за кратко време (најмногу за неколку милиони години).
Малку подоцна се случила голема адаптивна радијација на форми надвор од Австралија и Нова Гвинеја, и тоа на Passeri или птиците-песнопојки. Една од големите гранки (кладови) на врапчевидни се појавила подоцна како сестринска група на основните еволутивни линии и корвоидите ("Parvorder Corvida"), или поверојатно како нивна подгрупа, а се проширила длабоко во Евроазија и Африка каде имало нова радијација на нови линии. Ова довело до појавување на три поголеми врапчевидни линии со околу 4000 видови, кои како додаток на корвоидниот разгранок (клад) и бројните помали линии го сочинуваат денешниот диверзитет на песнопојките. Постоело големо биогеографско мешање, при што северните форми се вратиле на југ, јужните се придвижиле кон север итн.
Остеологијата на врапчевидните птици, особено на коските од екстремитетите, е од големо дијагностичко значење[2]. Меѓутоа, најраните фосилни податоци се оскудни бидејќи првите врапчевидни птици биле големи колку денешните најмали рецентни претставници од овој ред, при што нивните деликатни коски не се сочувале. Примероците од Музејот на Квинсленд означени како F20688 (кој всушност е карпометакарпус) и F24685 (тибиотарзус) од Мургон, Квинсленд се фосилни коскени фрагменти за кои се знае дека се од врапчевидни. Тие претставуваат ковчиња од два вида со приближна должина од 10 и 20 cm, соодветно, и докажуваат дека врапчевидните птици пред околу 55 милиони години (можеби во раниот еоцен) јасно се разликувале од останатите[3]. Една многу слична група (Zygodactylidae, именувана по зигодактилниот начин на стоење на вертикални површини) се издигнала независно во речиси исто време - и веројатно од блиски претци - на копното кое граничело со северниот Атлантик (кое тогаш било само две третини од неговата денешна широчина).
Сè до откривањето на австралиските фосили се верувало дека Palaeospiza bella од доцниот еоцен (пред околу 35 милиони години) бил најстар познат фосил на врапчевидна птица. Но, тој денес се смета за не-врапчевиден фосил сместен во групата на т.н. блиски врапчевидни птици.
Најновите фосилни наоди од врапчевидни потекнуваат од Нов Зеланд (дистален десен тарзометатарзус од птица голема колку денешната туи и неколку коски од барем еден вид на птица голема колку рецентната Philesturnus carunculatus ). Тие датираат од раниот до средниот миоцен (пред околу 19-16 милиони години)[4].
Денешното познавање за врските меѓу рецентните врапчевидни птици укажува на тоа дека последниот заеднички предок на сите живи Passeriformes била мала шумска птица со сивкасто обојување, веројатно со забележителен полов диморфизам. Оваа последна наведена особина по сè изгледа дека се изгубила и повторно еволуирала неколку пати кај песнопојките, судејќи од нејзината распространетост меѓу рецентните линии: заедничкиот предок на Passerida, на пример, бил речиси сигурно помалку диморфичен, земајќи предвид дека оваа особина е мошне ретка кај основните линии на Passerida, но многу честа кај најмладиот врапчевиден разгранок - Passeroidea. Од друга страна, меѓу најосновните Passeri постојат голем број на силно диморфни линии (како мошне старото семејство Menuridae и некои видови од Meliphagoidea и Corvoidea). Половиот диморфизам не е толку изразен кај сем. Acanthisittidae, но е чест кај некои субосцини како што се оние од сем. Pipridae и Cotingidae.
Врапчевидните или врапчарки (науч. Passeriformes) — ред на птици во кој се наоѓаат речиси повеќе од половина од сите видови на птици. Врапчевидните птици се едни од најразнообразните копнени редови на ’рбетници: тие се двапати поразнообразни од најголемиот цицачки ред — глодарите.
Името Passeriformes е изведено од Passer domesticus, научно име за типскиот вид - градското врапче, како и од латинскиот поим „passer“ кој се однесува на вистинските врапчиња и сличните помали птици.
Таранчы сымалдар (лат. Passeriformes, L. 1758) – куштардын чоң түркүмү. Сырткы түзүлүшү, жашоо шарттары жана азыктануусу, (азыгын табуу жолу боюнча) бир топ айырмаланышат. Көбүнчө майда жана орточо чоңдуктагы канаттуулар. Көпчүлүгүнүн эркеги ургаачысынан чоңураак болот. Түсү боюнча жыныс диморфизми ачык байкалат. Даракта, бадалда тиричилигин өткөрүүгө ыңгайланган. Кайсы бири жер үстүнө же болбосо аска-зоодо жашоого экинчи ирет өткөн деген божомол бар. Кээ бирлери азыгын суудан табат. 5 миңден ашык түрлөрү, 4 түркүмчөсү бар: мүйүз тумшуктар, тирандар, жөнөкөй жана сайроочу Т. кеңири таралган космополиттер (Антарктидада жана кээ бир океандык аралдарда гана жок). Тропик токойлордо өзгөчө өтө көп санда болушат. КМШда 300гө жакын түрү уялайт. Кадимки сайроочу чымчыктардын эң эле негизги тукумдары: чабалекейлер (Hirundinidae), чымынчылар (Murcicapidae), борбаштар (Laniidae), кузгун-каргалар (Corvidae) – кузгун, карга, сагызган, үрпөк таандар, кызыл тумшук, көк моюн таан, чөкө таан жана башка, кашка чымчыктар (Laniidae), жылкычы чымчыктар (Motacilidae), торгойлор (alandida). Бардыгы моногамдар. Жумурткасын ургаачысы жана эркеги басып чыгарышат жана балапандарын багышат.
Т-га чебердик, кылдаттык менен курган уялар мүнөздүү, бул жагынан кээ бир түрлөр өзгөчө (мисалы, куркулдайлар, турумтайлар, өрмөкчүлдөр жана башка) уясын курган жерлер ар түрдүү. Көп түрү уясын жерге, башкалары ийинде, таштын үстүнө жана аска жаракаларында уялашат, көбү дарак бутагына жана көңдөйүнө, имараттарга (мисалы, чабалекейлер) уялашат.
Т-дын жумурткалары анча чоң эмес, дайыма ала-була, кызыл-тазыл, бирок кээ бир көңдөйлөргө уялаган түрлөрдүн жумурткасы бир түстө болот. Көбү 4–6, ал эми кашка чымчыктардын кээ бир түрлөрү - 15–16га чейин жумуртка тууйт. Көпчүлүк түрлөрү бир жылда эки жолу тууйт. Чанда бир жерге үч жолу уялайт.
Т. адатта бардык жумурткаларын туугандан кийин баса баштайт. Көбүнүн жумуртка басуу узактыгы 11–14 күн, бирок кузгун 19–20 күн басат. Балапандары тез чоңоёт. Жерге уялаган түрлөрдүн балапандары 10–11 күндөн кийин уясын таштайт. Ал эми көңдөйдө жана ийинде уялоочулардын балапандары кечирээк учуп чыгат.
Т. ар түрдүү азыктанат. Айрымдары (карга-кузгун, чаар карга, таан, сагызган жана башка) тандабай азыктанышат, башкалары өсүмдүк менен азыктанат да, балапандарына гана курт-кумурскаларды берет. Көпчүлүгү курт-кумурска жечүлөр, ошондуктан – пайдалуу канаттуулар. Көпчүлүгү отурукташкан, көбү келгин куштар болуп саналат.
ЖКЭСтин Кызыл китебине (84 түрү жана 66 түрлөрү), Кыргызстандын Кызыл Китебине 1 түрү – узун куйрук чымынчы – катталган.
Таранчы сымалдар (лат. Passeriformes, L. 1758) – куштардын чоң түркүмү. Сырткы түзүлүшү, жашоо шарттары жана азыктануусу, (азыгын табуу жолу боюнча) бир топ айырмаланышат. Көбүнчө майда жана орточо чоңдуктагы канаттуулар. Көпчүлүгүнүн эркеги ургаачысынан чоңураак болот. Түсү боюнча жыныс диморфизми ачык байкалат. Даракта, бадалда тиричилигин өткөрүүгө ыңгайланган. Кайсы бири жер үстүнө же болбосо аска-зоодо жашоого экинчи ирет өткөн деген божомол бар. Кээ бирлери азыгын суудан табат. 5 миңден ашык түрлөрү, 4 түркүмчөсү бар: мүйүз тумшуктар, тирандар, жөнөкөй жана сайроочу Т. кеңири таралган космополиттер (Антарктидада жана кээ бир океандык аралдарда гана жок). Тропик токойлордо өзгөчө өтө көп санда болушат. КМШда 300гө жакын түрү уялайт. Кадимки сайроочу чымчыктардын эң эле негизги тукумдары: чабалекейлер (Hirundinidae), чымынчылар (Murcicapidae), борбаштар (Laniidae), кузгун-каргалар (Corvidae) – кузгун, карга, сагызган, үрпөк таандар, кызыл тумшук, көк моюн таан, чөкө таан жана башка, кашка чымчыктар (Laniidae), жылкычы чымчыктар (Motacilidae), торгойлор (alandida). Бардыгы моногамдар. Жумурткасын ургаачысы жана эркеги басып чыгарышат жана балапандарын багышат.
Т-га чебердик, кылдаттык менен курган уялар мүнөздүү, бул жагынан кээ бир түрлөр өзгөчө (мисалы, куркулдайлар, турумтайлар, өрмөкчүлдөр жана башка) уясын курган жерлер ар түрдүү. Көп түрү уясын жерге, башкалары ийинде, таштын үстүнө жана аска жаракаларында уялашат, көбү дарак бутагына жана көңдөйүнө, имараттарга (мисалы, чабалекейлер) уялашат.
Т-дын жумурткалары анча чоң эмес, дайыма ала-була, кызыл-тазыл, бирок кээ бир көңдөйлөргө уялаган түрлөрдүн жумурткасы бир түстө болот. Көбү 4–6, ал эми кашка чымчыктардын кээ бир түрлөрү - 15–16га чейин жумуртка тууйт. Көпчүлүк түрлөрү бир жылда эки жолу тууйт. Чанда бир жерге үч жолу уялайт.
Т. адатта бардык жумурткаларын туугандан кийин баса баштайт. Көбүнүн жумуртка басуу узактыгы 11–14 күн, бирок кузгун 19–20 күн басат. Балапандары тез чоңоёт. Жерге уялаган түрлөрдүн балапандары 10–11 күндөн кийин уясын таштайт. Ал эми көңдөйдө жана ийинде уялоочулардын балапандары кечирээк учуп чыгат.
Т. ар түрдүү азыктанат. Айрымдары (карга-кузгун, чаар карга, таан, сагызган жана башка) тандабай азыктанышат, башкалары өсүмдүк менен азыктанат да, балапандарына гана курт-кумурскаларды берет. Көпчүлүгү курт-кумурска жечүлөр, ошондуктан – пайдалуу канаттуулар. Көпчүлүгү отурукташкан, көбү келгин куштар болуп саналат.
ЖКЭСтин Кызыл китебине (84 түрү жана 66 түрлөрү), Кыргызстандын Кызыл Китебине 1 түрү – узун куйрук чымынчы – катталган.
Унэбзу теплъэ хэкӀыгъуэр (лат-бз. Passeriformes) — къызэщӀеубыдэ лъэпкъ, лӀэужьыгъуэ куэд дыдэ.
Хьисэп къызэращӀамкӀэ, щӀыгум къуалэбзу лӀэужьыгъуэ тетым и процент 63 унэбзу хэкӀыгъуэщ, дэни уащыпэщӀэхуэнущ, Антарктидэм къинэмыщӀауэ. Я нэхъыбэр жьгъейщ, курытхэри яхэтщ, г. 3-4-м къыщыщӀэдзауэ 1,100-1,600-рэм нэс къашэч.
Унэбзу хэкӀыгъуэхэр моногамнэщ, хьэӀулэщӀхэщ. Шырхэр джэдыкӀэм къопщ цыншэу, я нэхэр къэмыпщӀауэ. МахуипщӀ хуэдизкӀэ ягъашхэ, апщӀондэхункӀэ цы къатокӀэри абгъуэм къолъэтыкӀ. Къуаргъым къинэмыщӀа, адрей унэбзу хэкӀыгъуэ лӀэужьыгъуэхэм кӀэцӀын яублэ илъэс нэбжым иту. Къуаргъхэм — илъэситӀым. Илъэсым зэщ цы зэрапхъыжыр. Ӏусыр хуабжу зэщымыщщ.
ХэкӀыгъуэм къызэщӀеубыдэ лӀэужьыгъуэ 5,100-рэ, лъэпкъ 66-рэу, хэкӀыгъуэ къуэдзэ плӀыуэ гуэшыжауэ. Ищхъэрэ Къаукъазым икум узщыхуэзэ унэбзу хэкӀыгъуэ лӀэужьыгъуэхэм ятеухуащ орнитолог Молэмусэ Хьэжмурат и лэжьыгъэ щхьэхуэ.
Унэбзу теплъэ хэкӀыгъуэр (лат-бз. Passeriformes) — къызэщӀеубыдэ лъэпкъ, лӀэужьыгъуэ куэд дыдэ.
Хьисэп къызэращӀамкӀэ, щӀыгум къуалэбзу лӀэужьыгъуэ тетым и процент 63 унэбзу хэкӀыгъуэщ, дэни уащыпэщӀэхуэнущ, Антарктидэм къинэмыщӀауэ. Я нэхъыбэр жьгъейщ, курытхэри яхэтщ, г. 3-4-м къыщыщӀэдзауэ 1,100-1,600-рэм нэс къашэч.
Унэбзу хэкӀыгъуэхэр моногамнэщ, хьэӀулэщӀхэщ. Шырхэр джэдыкӀэм къопщ цыншэу, я нэхэр къэмыпщӀауэ. МахуипщӀ хуэдизкӀэ ягъашхэ, апщӀондэхункӀэ цы къатокӀэри абгъуэм къолъэтыкӀ. Къуаргъым къинэмыщӀа, адрей унэбзу хэкӀыгъуэ лӀэужьыгъуэхэм кӀэцӀын яублэ илъэс нэбжым иту. Къуаргъхэм — илъэситӀым. Илъэсым зэщ цы зэрапхъыжыр. Ӏусыр хуабжу зэщымыщщ.
ХэкӀыгъуэм къызэщӀеубыдэ лӀэужьыгъуэ 5,100-рэ, лъэпкъ 66-рэу, хэкӀыгъуэ къуэдзэ плӀыуэ гуэшыжауэ. Ищхъэрэ Къаукъазым икум узщыхуэзэ унэбзу хэкӀыгъуэ лӀэужьыгъуэхэм ятеухуащ орнитолог Молэмусэ Хьэжмурат и лэжьыгъэ щхьэхуэ.
Чыпчыксыманнар отряды (лат. Passeriformes L., 1758[1][2][…]) - төрләр саны ягыннан иң күп санлы отряд. Бүгенге көндә оттрядта 5 меңнән артык төр исәпләнә, бу- дөньяда фаунасындагы барлык кошларның 60% тәшкил итә. Чыпчыксыманнарның вәкилләре зур түгел. Башлары кечкенә. Томшык формасы күптөрле, түбәнге очлыклары 4 бармаклы. Бармак очларында үткен тырнаклары бар. Урманда, агачларда һәм куакларда яшиләр, ачык урыннарда- далаларда, кеше торагында якын урыннарда очрыйлар. Ата затлар ана затларга караганда эрерәк. Уртача поясларда яшәүче кошлар күчмә, тропик илләрдә яшәүчеләре утрак, кайчак күчеп йөрүче.
Каурыйлары каты, канатлары уртача озынлыкта. Ата затлар ана затларга караганда ачыкрак төстә. Ләкин купшыл, күкшә, саескан, урман тургае, камыш чыпчыгы һәм тагын кайбер кошларда ата һәм ана затларның төсләре бертөрле диярлек. Сыерчыклар, песнәкләр, нарат чыпчыклары, чебенче кошлар,чәберчекләр үрчү чорында парлашалар. Алар үрчү чорында билгеле бер оя территорияләендә урнашалар. Ал сыерчыклар, яр һәм шүһәр карлыгачлары, кара каргалар, чыпчыклар, миләш чыпчыклары колонияләр булып оялыйлар. Отрядта төрле азык белән тукланучы кошлар да бар. Козгын, ала карга, кара карга, саесканнар тычкансыман кимерүчеләрне, бакаларны, хәтта вак кошларның йомыркаларын һәм кошчыкларын да ашыйлар. Бөртек белән тукланучы кайбер кошлар, культуралы үсемлекләрнең орлыкларын ашап, кешехуҗалыгына сизелерлек зыян китерәләр.
Чыпчыксыманнар отряды (лат. Passeriformes L., 1758[…]) - төрләр саны ягыннан иң күп санлы отряд. Бүгенге көндә оттрядта 5 меңнән артык төр исәпләнә, бу- дөньяда фаунасындагы барлык кошларның 60% тәшкил итә. Чыпчыксыманнарның вәкилләре зур түгел. Башлары кечкенә. Томшык формасы күптөрле, түбәнге очлыклары 4 бармаклы. Бармак очларында үткен тырнаклары бар. Урманда, агачларда һәм куакларда яшиләр, ачык урыннарда- далаларда, кеше торагында якын урыннарда очрыйлар. Ата затлар ана затларга караганда эрерәк. Уртача поясларда яшәүче кошлар күчмә, тропик илләрдә яшәүчеләре утрак, кайчак күчеп йөрүче.
Каурыйлары каты, канатлары уртача озынлыкта. Ата затлар ана затларга караганда ачыкрак төстә. Ләкин купшыл, күкшә, саескан, урман тургае, камыш чыпчыгы һәм тагын кайбер кошларда ата һәм ана затларның төсләре бертөрле диярлек. Сыерчыклар, песнәкләр, нарат чыпчыклары, чебенче кошлар,чәберчекләр үрчү чорында парлашалар. Алар үрчү чорында билгеле бер оя территорияләендә урнашалар. Ал сыерчыклар, яр һәм шүһәр карлыгачлары, кара каргалар, чыпчыклар, миләш чыпчыклары колонияләр булып оялыйлар. Отрядта төрле азык белән тукланучы кошлар да бар. Козгын, ала карга, кара карга, саесканнар тычкансыман кимерүчеләрне, бакаларны, хәтта вак кошларның йомыркаларын һәм кошчыкларын да ашыйлар. Бөртек белән тукланучы кайбер кошлар, культуралы үсемлекләрнең орлыкларын ашап, кешехуҗалыгына сизелерлек зыян китерәләр.
पैसराइन अइसन चिरई सभ के कहल जाला जवन पैसरीफॉर्म्स नानाव के कुल खानदान के होखे लीं। एह पैसराइन के अंदर चिरई सभ के लगभग आधा प्रजाति सभ आ जालिन। इन्हन के एगो प्रमुख पहिचान इन के पंजा होला जवना में तीन गो हिस्सा आगे की ओर आ एगो पाछे के ओर होला। अबके एह समूह के 5,000 ले प्रजातिन जे पहिचान हो चुकल बाटे।[1]
अंगरेजी नाँव "passerine" आ "Passeriformes" बैज्ञानिक नाँव Passer domesticus से लिहल गइल बाटे जवन गौरइया के बैज्ञानिक नाँव हवे आ खुद लातीनी भाषा के passer से लिहल हवे जवना के अर्थ गौरइया या एकरे नियर चिरई होला।
पैसराइन अइसन चिरई सभ के कहल जाला जवन पैसरीफॉर्म्स नानाव के कुल खानदान के होखे लीं। एह पैसराइन के अंदर चिरई सभ के लगभग आधा प्रजाति सभ आ जालिन। इन्हन के एगो प्रमुख पहिचान इन के पंजा होला जवना में तीन गो हिस्सा आगे की ओर आ एगो पाछे के ओर होला। अबके एह समूह के 5,000 ले प्रजातिन जे पहिचान हो चुकल बाटे।
अंगरेजी नाँव "passerine" आ "Passeriformes" बैज्ञानिक नाँव Passer domesticus से लिहल गइल बाटे जवन गौरइया के बैज्ञानिक नाँव हवे आ खुद लातीनी भाषा के passer से लिहल हवे जवना के अर्थ गौरइया या एकरे नियर चिरई होला।
पासरीफ़ोर्मीज़ (Passeriformes) पक्षियों का एक जीववैज्ञानिक गण है जिसमें सभी ज्ञात पक्षी जातियों की लगभग ५०% जातियाँ शामिल हैं। इन पक्षियों की विशेषता यह है कि इनके पाँव के तीन पंजे आगे की ओर और एक पंजा पीछे की ओर सज्जित होता है। इस से वे किसी टहनी या अन्य पतली वस्तु को आसानी से जकड़कर उसपर संतुलित प्रकार से देर तक बैठने में सक्षम हैं। यह कशेरुक (रीढ़दार) प्राणियों के सबसे विविध जीववैज्ञानिक गणों में से एक है। पासरीफ़ोर्मीज़ की ५,००० से भी अधिक जातियाँ हैं और चौपाये प्राणियों में केवल सरिसृपों के स्क्वमाटा गण में ही इस से अधिक जातियाँ पाई जाती हैं।[1][2][3][4]
पासरीफ़ोर्मीज़ (Passeriformes) पक्षियों का एक जीववैज्ञानिक गण है जिसमें सभी ज्ञात पक्षी जातियों की लगभग ५०% जातियाँ शामिल हैं। इन पक्षियों की विशेषता यह है कि इनके पाँव के तीन पंजे आगे की ओर और एक पंजा पीछे की ओर सज्जित होता है। इस से वे किसी टहनी या अन्य पतली वस्तु को आसानी से जकड़कर उसपर संतुलित प्रकार से देर तक बैठने में सक्षम हैं। यह कशेरुक (रीढ़दार) प्राणियों के सबसे विविध जीववैज्ञानिक गणों में से एक है। पासरीफ़ोर्मीज़ की ५,००० से भी अधिक जातियाँ हैं और चौपाये प्राणियों में केवल सरिसृपों के स्क्वमाटा गण में ही इस से अधिक जातियाँ पाई जाती हैं।
ਚਿੜੀਆਂ ਪੰਛੀਆਂ ਦੀ ਇੱਕ ਵੱਡੀ ਸ਼੍ਰੇਣੀ ਹੈ ਜਿਸ ਵਿੱਚ ਵਿੱਚ ਅੱਧ ਤੋਂ ਵੱਧ ਪੰਛੀ ਆਉਂਦੇ ਹਨ। ਇਨ੍ਹਾਂ ਨੂੰ ਗਾਉਣ ਵਾਲੇ ਪੰਛੀ ਵੀ ਕਹਿ ਲਿਆ ਜਾਂਦਾ ਹੈ। ਚਿੜੀਆਂ ਦੀ ਇੱਕ ਖ਼ਾਸੀਅਤ ਇਸ ਦੇ ਪਹੁੰਚਿਆਂ ਦਾ ਨਮੂਨਾ ਹੈ (ਤਿੰਨ ਉਂਗਲਾਂ ਅੱਗੇ ਵੱਲ ਇਸ਼ਾਰਾ ਕਰਦੀਆਂ ਹਨ ਅਤੇ ਇੱਕ ਨੂੰ ਪਿਛਾਂਹ ਵੱਲ)। ਇਸ ਵਿੱਚ 5000 ਤੋਂ ਵੱਧ ਪੰਛੀ ਪ੍ਰਜਾਤੀਆਂ ਹਨ[1] ਅਤੇ ਇਨ੍ਹਾਂ ਦੇ 110 ਦੇ ਨੇੜੇ ਕੁੱਲ ਹਨ।
குருவி (passerine) என்ற சொல் Passeriformes என்ற வரிசையிலுள்ள எந்த ஒரு பறவையையும் குறிக்கும் சொல்லாகும். உயிர்வாழும் அனைத்து பறவை இனங்களில் பாதிக்கும் மேற்பட்டவை இதன் கீழ்தான் வருகின்றன.[1] பறவையினத்தின் மற்ற வரிசைகளிலிருந்து குருவிகள் அவற்றின் கால்விரல்கள் அமைப்பின் மூலம் வேறுபடுகின்றன. இவ்வரிசையின் பறவைகளில் மூன்று விரல்கள் முன்னோக்கியும் மற்றும் ஒரு விரல் பின்னோக்கியும் உள்ளது. இது இறுகப்பற்றி உட்காருவதற்குப் பயன்படுகிறது.
குருவி (passerine) என்ற சொல் Passeriformes என்ற வரிசையிலுள்ள எந்த ஒரு பறவையையும் குறிக்கும் சொல்லாகும். உயிர்வாழும் அனைத்து பறவை இனங்களில் பாதிக்கும் மேற்பட்டவை இதன் கீழ்தான் வருகின்றன. பறவையினத்தின் மற்ற வரிசைகளிலிருந்து குருவிகள் அவற்றின் கால்விரல்கள் அமைப்பின் மூலம் வேறுபடுகின்றன. இவ்வரிசையின் பறவைகளில் மூன்று விரல்கள் முன்னோக்கியும் மற்றும் ஒரு விரல் பின்னோக்கியும் உள்ளது. இது இறுகப்பற்றி உட்காருவதற்குப் பயன்படுகிறது.
ბაღჷრეშნერეფი (ლათ. Passeriformes) — მაფურინჯეეფი რანწკი. აკმაართიანენს 5000-შე უმოს გვარობას, ნამუთ გოფაჩილი რე ედომუშამ მოსოფელს. საქორთუოს ხე 140 გვარობა. ბაღჷრეშნერეფი მორჩილი დო ოშქაშე ზჷმაშ ფურინჯეფი რე. რსხულიშ სიგჷრძა 9,5 სმ-შე (ნარჩიტა) 65 სმ-შახ რე (ყორანი). კანკალე მორჩილი მენექტრეშ წონა 3-4 გრამს ანჭუ, არძაშე დიდი ზჷმაშ ბაღჷრეშნერეფიშ (ყორანიშ) წონა 1100-1600 გრამშახ. ბაღჷრეშნერეფიშ რანწკი ირთუ 4 გიმენრანწკო: განიერნინძგამეფი (Eurylaimi) გოფაჩილი რენა აფრიკას დო ობჟათე აზიას. უღჷნა კუნტა დო განიერი ნინძგი, თარო ჭანდეფს ჭკომჷნა. ჩინებული რე 14 გვარობა, ნამუთ აკმიშაყარუ რკანინძგამიშობურეფიშ ფანია; მაღვარანჯე ანუ ართხონარამი ბაღჷრეეფი (Clamatores) უთარაშო ობჟათე ამერიკაშს ხე, რე ოორუეა ამერიკას ხოლო. ჩინებული რე 100-უმოსი გვარობა, ნამუთ აკმიშაყარუ 12 ფანიას; გვერდომაჭურჭულე ბაღჷრეეფი (Menurae) ავსტრალიას ხე, აკმოშაყარანს 1 ფანიაშ 4 გვარობას, მთინეფშე არძაშე უმოსო ჩინებული რე კუდელმარქე; მაღურჭულე ბაღჷრეეფი (Oscines) გოფაჩილი რე ედომუშამ მოსოფელს. თინეფს რთული აკოდგინუაშ გიმენი ხორხიშ ობგერე აპარატი უღჷნა. ჩინებული რე 4000-შე უმოსი გვარობა, ნამუეფით აკმიშაყარჷნა 49 ფანიას.
ბაღჷრეშნერეფი (ლათ. Passeriformes) — მაფურინჯეეფი რანწკი. აკმაართიანენს 5000-შე უმოს გვარობას, ნამუთ გოფაჩილი რე ედომუშამ მოსოფელს. საქორთუოს ხე 140 გვარობა. ბაღჷრეშნერეფი მორჩილი დო ოშქაშე ზჷმაშ ფურინჯეფი რე. რსხულიშ სიგჷრძა 9,5 სმ-შე (ნარჩიტა) 65 სმ-შახ რე (ყორანი). კანკალე მორჩილი მენექტრეშ წონა 3-4 გრამს ანჭუ, არძაშე დიდი ზჷმაშ ბაღჷრეშნერეფიშ (ყორანიშ) წონა 1100-1600 გრამშახ. ბაღჷრეშნერეფიშ რანწკი ირთუ 4 გიმენრანწკო: განიერნინძგამეფი (Eurylaimi) გოფაჩილი რენა აფრიკას დო ობჟათე აზიას. უღჷნა კუნტა დო განიერი ნინძგი, თარო ჭანდეფს ჭკომჷნა. ჩინებული რე 14 გვარობა, ნამუთ აკმიშაყარუ რკანინძგამიშობურეფიშ ფანია; მაღვარანჯე ანუ ართხონარამი ბაღჷრეეფი (Clamatores) უთარაშო ობჟათე ამერიკაშს ხე, რე ოორუეა ამერიკას ხოლო. ჩინებული რე 100-უმოსი გვარობა, ნამუთ აკმიშაყარუ 12 ფანიას; გვერდომაჭურჭულე ბაღჷრეეფი (Menurae) ავსტრალიას ხე, აკმოშაყარანს 1 ფანიაშ 4 გვარობას, მთინეფშე არძაშე უმოსო ჩინებული რე კუდელმარქე; მაღურჭულე ბაღჷრეეფი (Oscines) გოფაჩილი რე ედომუშამ მოსოფელს. თინეფს რთული აკოდგინუაშ გიმენი ხორხიშ ობგერე აპარატი უღჷნა. ჩინებული რე 4000-შე უმოსი გვარობა, ნამუეფით აკმიშაყარჷნა 49 ფანიას.
De zangveugels (Passeriformes) zien de jongste orde van de veugels en ze stamm'n uut 't Oligoceen of 't Eoceen. Zangveugels èn der naem te dank'n an der syrinx die a varre ontwikkeld is. Ze èn zeven spieren om meziek te maek'n. De zangveugels vurm'n 60% van alle veugelsoôrten. Ze zien dibie de hroste orde onder de veugels.
De zangveugels worn onderverdeêld in een oôp femieljes, te verstaen deze:
De zangveugels (Passeriformes) zien de jongste orde van de veugels en ze stamm'n uut 't Oligoceen of 't Eoceen. Zangveugels èn der naem te dank'n an der syrinx die a varre ontwikkeld is. Ze èn zeven spieren om meziek te maek'n. De zangveugels vurm'n 60% van alle veugelsoôrten. Ze zien dibie de hroste orde onder de veugels.
A passerine (/ˈpæsəraɪn/) is any bird of the order Passeriformes (/ˈpæsərɪfɔːrmiːz/; from Latin passer 'sparrow' and formis '-shaped'), which includes more than half of all bird species. Sometimes known as perching birds, passerines generally have an anisodactyl arrangement of their toes (three pointing forward and one back), which facilitates perching.
With more than 140 families and some 6,500 identified species,[1] Passeriformes is the largest order of birds and among the most diverse clades of terrestrial vertebrates, representing 60% of birds.[2][3] Passerines are divided into three clades: Acanthisitti (New Zealand wrens), Tyranni (mostly-South American suboscines), and Passeri (oscines or songbirds).[4][5] The passerines contain several groups of brood parasites such as the viduas, cuckoo-finches, and the cowbirds. Most passerines are omnivorous, though shrikes are carnivorous, and others are insectivorous.
The terms "passerine" and "Passeriformes" are derived from the scientific name of the house sparrow, Passer domesticus, and ultimately from the Latin term passer, which refers to sparrows and similar small birds.
The order is divided into three suborders, Tyranni (suboscines), Passeri (oscines or songbirds), and the basal Acanthisitti.[6] Oscines have the best control of their syrinx muscles among birds, producing a wide range of songs and other vocalizations, though some of them, such as the crows, do not sound musical to human beings. Some, such as the lyrebird, are accomplished mimics.[7] The New Zealand wrens are tiny birds restricted to New Zealand, at least in modern times; they were long placed in Passeri.
Most passerines are smaller than typical members of other avian orders. The heaviest and altogether largest passerines are the thick-billed raven[8] and the larger races of common raven, each exceeding 1.5 kg (3.3 lb) and 70 cm (28 in). The superb lyrebird and some birds-of-paradise, due to very long tails or tail coverts, are longer overall. The smallest passerine is the short-tailed pygmy tyrant, at 6.5 cm (2.6 in) and 4.2 g (0.15 oz).[9]
The foot of a passerine has three toes directed forward and one toe directed backward, called anisodactyl arrangement, and the hind toe (hallux) joins the leg at approximately the same level as the front toes. This arrangement enables passerine birds to easily perch upright on branches. The toes have no webbing or joining, but in some cotingas, the second and third toes are united at their basal third.
The leg of passerine birds contains an additional special adaptation for perching. A tendon in the rear of the leg running from the underside of the toes to the muscle behind the tibiotarsus will automatically be pulled and tighten when the leg bends, causing the foot to curl and become stiff when the bird lands on a branch. This enables passerines to sleep while perching without falling off.[10][11]
Most passerine birds have 12 tail feathers but the superb lyrebird has 16,[12] and several spinetails in the family Furnariidae have 10, 8, or even 6, as is the case of Des Murs's wiretail. Species adapted to tree trunk climbing such as woodcreeper and treecreepers have stiff tail feathers that are used as props during climbing. Extremely long tails used as sexual ornaments are shown by species in different families. A well-known example is the long-tailed widowbird.
The chicks of passerines are altricial: blind, featherless, and helpless when hatched from their eggs. Hence, the chicks require extensive parental care. Most passerines lay colored eggs, in contrast with nonpasserines, most of whose eggs are white except in some ground-nesting groups such as Charadriiformes and nightjars, where camouflage is necessary, and in some parasitic cuckoos, which match the passerine host's egg. The vinous-throated parrotbill has two egg colors, white and blue, to deter the brood parasitic common cuckoo.
Clutches vary considerably in size: some larger passerines of Australia such as lyrebirds and scrub-robins lay only a single egg, most smaller passerines in warmer climates lay between two and five, while in the higher latitudes of the Northern Hemisphere, hole-nesting species like tits can lay up to a dozen and other species around five or six. The family Viduidae do not build their own nests, instead, they lay eggs in other birds' nests.
The evolutionary history of the passerine families and the relationships among them remained rather mysterious until the late 20th century. In many cases, passerine families were grouped together on the basis of morphological similarities that, it is now believed, are the result of convergent evolution, not a close genetic relationship. For example, the wrens of the Americas and Eurasia, those of Australia, and those of New Zealand, look superficially similar and behave in similar ways, yet belong to three far-flung branches of the passerine family tree; they are as unrelated as it is possible to be while remaining Passeriformes.[a]
Advances in molecular biology and improved paleobiogeographical data gradually are revealing a clearer picture of passerine origins and evolution that reconciles molecular affinities, the constraints of morphology and the specifics of the fossil record.[14][15] The first passerines are now thought to have evolved in Gondwana (in the Southern Hemisphere) in the late Paleocene or early Eocene, around 50 million years ago.[5][15]
The initial split was between the New Zealand wrens (Acanthisittidae) and all other passerines (Eupasserine), and the second split involved the Tyranni (suboscines) and the Passeri (oscines or songbirds).[3] A rupture of the Gondwanan continent caused the core split of the Eupasseres, which were divided into these groups, one in Western Gondwana (Tyranni) and the other in Eastern Gondwana (Passeri).[2] Passeri experienced a great radiation of forms out of the Australian continent. A major branch of the Passeri, parvorder Passerida, expanded deep into Eurasia and Africa, where a further explosive radiation of new lineages occurred.[15] This eventually led to three major Passerida lineages comprising about 4,000 species, which in addition to the Corvida and numerous minor lineages make up songbird diversity today. Extensive biogeographical mixing happens, with northern forms returning to the south, southern forms moving north, and so on.[3]
Perching bird osteology, especially of the limb bones, is rather diagnostic.[16][17][18] However, the early fossil record is poor because the first Passeriformes were relatively small, and their delicate bones did not preserve well. Queensland Museum specimens F20688 (carpometacarpus) and F24685 (tibiotarsus) from Murgon, Queensland, are fossil bone fragments initially assigned to Passeriformes.[16] However, the material is too fragmentary and their affinities have been questioned.[19] Several more recent fossils from the Oligocene of Europe, such as Wieslochia, Jamna, Resoviaornis and Crosnoornis,[20] are more complete and definitely represent early passeriforms, although their exact position in the evolutionary tree is not known.
From the Bathans Formation at the Manuherikia River in Otago, New Zealand, MNZ S42815 (a distal right tarsometatarsus of a Tūī-sized bird) and several bones of at least one species of saddleback-sized bird have recently been described. These date from the Early to Middle Miocene (Awamoan to Lillburnian, 19–16 mya).[21]
In Europe, perching birds are not too uncommon in the fossil record from the Oligocene onward, but most are too fragmentary for a more definite placement:
That suboscines expanded much beyond their region of origin is proven by several fossil from Germany such as a broadbill (Eurylaimidae) humerus fragment from the Early Miocene (roughly 20 mya) of Wintershof, Germany, the Late Oligocene carpometacarpus from France listed above, and Wieslochia, among others.[17][15] Extant Passeri super-families were quite distinct by that time and are known since about 12–13 mya when modern genera were present in the corvoidean and basal songbirds. The modern diversity of Passerida genera is known mostly from the Late Miocene onwards and into the Pliocene (about 10–2 mya). Pleistocene and early Holocene lagerstätten (<1.8 mya) yield numerous extant species, and many yield almost nothing but extant species or their chronospecies and paleosubspecies.
In the Americas, the fossil record is more scant before the Pleistocene, from which several still-existing suboscine families are documented. Apart from the indeterminable MACN-SC-1411 (Pinturas Early/Middle Miocene of Santa Cruz Province, Argentina),[f] an extinct lineage of perching birds has been described from the Late Miocene of California, United States: the Palaeoscinidae with the single genus Palaeoscinis. "Palaeostruthus" eurius (Pliocene of Florida) probably belongs to an extant family, most likely passeroidean.
Acanthisitti – New Zealand wrens (1 family containing 4 species)
Tyranni – suboscines (16 families containing 1,356 species)
Passeri – oscines (125 families containing 5,158 species)
Phylogenetic relationship of the suborders within the Passeriformes. The numbers are from the list published by the International Ornithologists' Union in January 2020.[1][29]The Passeriformes is currently divided into three suborders: Acanthisitti (New Zealand wrens), Tyranni (suboscines) and Passeri (oscines or songbirds). The Passeri is now subdivided into two major groups recognized now as Corvides and Passerida respectively containing the large superfamilies Corvoidea and Meliphagoidea, as well as minor lineages, and the superfamilies Sylvioidea, Muscicapoidea, and Passeroidea but this arrangement has been found to be oversimplified. Since the mid-2000s, studies have investigated the phylogeny of the Passeriformes and found that many families from Australasia traditionally included in the Corvoidea actually represent more basal lineages within oscines. Likewise, the traditional three-superfamily arrangement within the Passeri has turned out to be far more complex and will require changes in classification.
Major "wastebin" families such as the Old World warblers and Old World babblers have turned out to be paraphyletic and are being rearranged. Several taxa turned out to represent highly distinct lineages, so new families had to be established, some of them – like the stitchbird of New Zealand and the Eurasian bearded reedling – monotypic with only one living species.[30] In the Passeri alone, a number of minor lineages will eventually be recognized as distinct superfamilies. For example, the kinglets constitute a single genus with less than 10 species today but seem to have been among the first perching bird lineages to diverge as the group spread across Eurasia. No particularly close relatives of them have been found among comprehensive studies of the living Passeri, though they might be fairly close to some little-studied tropical Asian groups. Nuthatches, wrens, and their closest relatives are currently grouped in a distinct super-family Certhioidea.
This list is in taxonomic order, placing related families next to one another. The families listed are those recognised by the International Ornithologists' Union (IOC).[1] The order and the division into infraorders, parvorders and superfamilies follows the phylogenetic analysis published by Carl Oliveros and colleagues in 2019.[29][g] The relationships between the families in the suborder Tyranni (suboscines) were all well determined but some of the nodes in Passeri (oscines or songbirds) were unclear owing to the rapid splitting of the lineages.[29]
_-San_Diego_Zoo-8.jpg)
Infraorder Eurylaimides: Old World suboscines
Infraorder Tyrannides: New World suboscines
Parvorder Furnariida
Parvorder Tyrannida
,_M._A._Pe%C3%B1a.jpg)
Relationships between living Passeriformes families based on the phylogenetic analysis of Oliveros et al (2019).[29] Some terminals have been renamed to reflect families recognised by the IOC but not in that study.[1] The IOC families Alcippeidae and Teretistridae were not sampled in this study.
Passeriformes AcanthisittiAcanthisittidae (New Zealand wrens)
Tyranni EurylaimidesPhilepittidae (asites)
Eurylaimidae (eurylaimid broadbills)
Calyptomenidae (African and green broadbills)
Sapayoidae (sapayoa)
Pittidae (pittas)
Tyrannides FurnariidaMelanopareiidae (crescent chests)
Conopophagidae (gnateaters)
Thamnophilidae (antbirds)
Grallariidae (antpittas)
Rhinocryptidae (tapaculos)
Formicariidae (antthrushes)
Scleruridae (leaftossers)
Dendrocolaptidae (woodcreepers)
Furnariidae (ovenbirds)
TyrannidaPipridae (manakins)
Cotingidae (cotingas)
Tityridae (tityras, becards)
Oxyruncidae (sharpbill)
Onychorhynchidae (royal flycatchers & allies)
Pipritidae (piprites)
Platyrinchidae (spadebills)
Tachurididae (many-coloured rush tyrant)
Rhynchocyclidae (mionectine flycatchers)
Tyrannidae (tyrant flycatchers)
Passeri MenuridaMenuridae (lyrebirds)
Atrichornithidae (scrubbirds)
ClimacteridaClimacteridae (Australian treecreepers)
Ptilonorhynchidae (bowerbirds)
MeliphagidaMaluridae (Australasian wrens)
Dasyornithidae (bristlebirds)
Pardalotidae (pardalotes)
Acanthizidae (Australasian warblers)
Meliphagidae (honeyeaters)
OrthonychidaPomatostomidae (Australasian babblers)
Orthonychidae (logrunners)
CorvidesCinclosomatidae (quail-thrushes, jewel-babblers)
Campephagidae (cuckooshrikes)
Mohouidae (whitehead & allies)
Neosittidae (sittellas)
OrioloideaPsophodidae (whipbirds & allies)
Eulacestomidae (ploughbill)
Falcunculidae (shriketits)
Oreoicidae (Australo-Papuan bellbirds)
Paramythiidae (painted berrypickers)
Vireonidae (vireos)
Pachycephalidae (whistlers)
Oriolidae (orioles, figbirds)
MalaconotoideaMachaerirhynchidae (boatbills)
Artamidae (woodswallows, butcherbirds)
Rhagologidae (mottled berryhunter)
Malaconotidae (bush-shrikes, puffbacks)
Pityriaseidae (bristlehead)
Aegithinidae (loras)
Platysteiridae (wattle-eyes, batsies)
Vangidae (vangas)
CorvoideaRhipiduridae (fantails)
Dicruridae (drongos)
Monarchidae (monarchs)
Ifritidae (ifrit)
Paradisaeidae (birds-of-paradise)
Corcoracidae (Australian mudnesters)
Melampittidae (melampittas)
Laniidae (shrikes)
Platylophidae (crested jay)
Corvidae (crows, jays)
PasseridesCnemophilidae (satinbirds)
Melanocharitidae (berrypeckers)
Callaeidae (New Zealand wattlebirds)
Notiomystidae (stitchbird)
Petroicidae (Australian robins)
Eupetidae (rail-babbler)
Chaetopidae (rock-jumpers)
Picathartidae (rockfowl)
SylviidaHyliotidae (hyliotas)
Stenostiridae (crested flycatchers)
Paridae (tits, chickadees)
Remizidae (penduline tits)
Panuridae (bearded reedling)
Alaudidae (larks)
Nicatoridae (nicators)
Macrosphenidae (crombecs, African warblers)
Cisticolidae (cisticolas)
LocustelloideaAcrocephalidae (acrocephalid warblers)
Locustellidae (grassbirds)
Donacobiidae (donacobius)
Bernieridae (Malagasy warblers)
Pnoepygidae (wren warblers)
Hirundinidae (martins, swallows)
SylvioideaPycnonotidae (bulbuls)
Paradoxornithidae (parrotbills, fulvettas)
Sylviidae (typical warblers, sylviid babblers)
Zosteropidae (white-eyes)
Timaliidae (babblers, tit-babblers, scimitar bablers)
Leiothrichidae (laughingthrushes)
Pellorneidae (fulvettas, ground babblers)
AegithaloideaPhylloscopidae (leaf-warblers and allies)
Hyliidae (hylias)
Aegithalidae (long-tailed tits or bushtits)
Erythrocercidae (yellow flycatchers)
Scotocercidae (streaked scrub warbler)
Cettiidae (Cettia bush warblers and allies)
Muscicapida BombycilloideaDulidae (palmchat)
Bombycillidae (waxwings)
Ptiliogonatidae (silky-flycatchers)
Hylocitreidae (hylocitrea)
Hypocoliidae (hypocolius)
Mohoidae (Hawaiian honeyeaters)
MuscicapoideaElachuridae (elechura)
Cinclidae (dippers)
Muscicapidae (Old World flycatchers, chats)
Turdidae (thrushes)
Buphagidae (oxpeckers)
Sturnidae (starlings, mynas)
Mimidae (mockingbirds, thrashers)
ReguloideaRegulidae (kinglets)
CerthioideaTichodromidae (wallcreeper)
Sittidae (nuthatches)
Certhiidae (treecreepers)
Polioptilidae (gnatcatchers, gnatwrens)
Troglodytidae (wrens)
PasseridaPromeropidae (sugarbirds)
Modulatricidae (dapple-throat & allies)
Nectariniidae (sunbirds)
Dicaeidae (flowerpeckers)
Chloropseidae (leafbirds)
Irenidae (fairy bluebirds)
Peucedramidae (olive warbler)
Urocynchramidae (Przevalski's finch)
PhoceoideaPloceidae (weavers)
Viduidae (indigobirds, whydals)
Estrildidae (estrildid finches)
Prunellidae (accentors)
Passeridae (sparrows)
Motacillidae (wagtails, pipits)
Fringillidae (finches, euphonias)
EmberizoideaRhodinocichlidae (thrush-tanager)
Calcariidae (longspurs, snow buntings)
Emberizidae (buntings)
Cardinalidae (cardinal grosbeaks)
Mitrospingidae (mitrosingus & allies)
Thraupidae (tanagers)
Passerellidae (American sparrows)
Parulidae (wood warblers)
Icteriidae (yellow-breasted chat)
Icteridae (New World blackbirds)
Calyptophilidae (chat-tanagers)
Zeledoniidae (wrenthrush)
Nesospingidae (Puerto Rican tanager)
Spindalidae (spindalises)
Phaenicophilidae (Hispaniolan tanagers and allies)
A passerine (/ˈpæsəraɪn/) is any bird of the order Passeriformes (/ˈpæsərɪfɔːrmiːz/; from Latin passer 'sparrow' and formis '-shaped'), which includes more than half of all bird species. Sometimes known as perching birds, passerines generally have an anisodactyl arrangement of their toes (three pointing forward and one back), which facilitates perching.
With more than 140 families and some 6,500 identified species, Passeriformes is the largest order of birds and among the most diverse clades of terrestrial vertebrates, representing 60% of birds. Passerines are divided into three clades: Acanthisitti (New Zealand wrens), Tyranni (mostly-South American suboscines), and Passeri (oscines or songbirds). The passerines contain several groups of brood parasites such as the viduas, cuckoo-finches, and the cowbirds. Most passerines are omnivorous, though shrikes are carnivorous, and others are insectivorous.
The terms "passerine" and "Passeriformes" are derived from the scientific name of the house sparrow, Passer domesticus, and ultimately from the Latin term passer, which refers to sparrows and similar small birds.
Paseroformaj estas ordo de birdoj, kiu inkluzivas pli ol la duonon de ĉiu birdospecio. Foje konataj kiel ripozbirdoj aŭ, eĉ, malpli taŭge, kiel kantobirdoj, la paseroformaj formas unu el la plej diversaj teraj ordoj de vertebruloj: kun ĉirkaŭ 5,093 specioj[1], ĝi estas preskaŭ duoble tiom diversa kiom la plej granda ordo de mamuloj, la Ronĝuloj.
La nomo "paseroformaj" devenas el Passer domesticus, la scienca nomo de la tipa specio – Pasero – kaj el la latina termino passer por la Paseroj kaj similaj etaj birdoj.
La evolua historio kaj rilatoj inter la paseroformaj familioj restis sufiĉe misteraj ĝis ĉirkaŭ la fino de la 20-a jarcento. Multaj paseroformaj familioj estis grupigitaj kune surbaze de morfologiaj similaĵoj kiuj, kiel oni supozas lastatempe, estas la rezulto de konverĝa evoluo, kaj ne de proksima genetika rilato. Ekzemple, la trogloditedoj de norda hemisfero, tiuj de Aŭstralio, kaj tiuj de Novzelando aspektas tre similaj kaj kondutas ankaŭ simile, kaj tamen apartenas al tri apartaj branĉoj de la familiarbo de la paseroformaj; ili estas tiom nerilataj kiom eblas ene de la Paseroformaj.
Multe da priserĉado restas nefarita, sed antaŭeniro en molekula biologio kaj plibonigita paleobiogeografio montras pli kaj pli klaran bildon de la originoj kaj evoluo de la paserinoj. Nuntempe oni supozas, ke la unuaj paseroformaj evoluis en Gondvano iam en la Paleogeno, eble ĉirkaŭ la Malfrua Paleoceno antaŭ ĉirkaŭ 60–55 milionoj da jaroj (mya). La komenca disiĝo okazis inter la Tyranni, la Passeri, la Eurylaimides kaj la Akantisitedoj, kiuj eble evoluis dum mallonga periodo (kelkaj milionoj da jaroj). La Paseroformaj ŝajne forevoluis el tre proksima klado de "preskaŭpaseroformaj" kiuj enhavus birdojn kiel la Pegoformaj kaj la Koracioformaj.[2]
Iom poste, granda disradiado de formoj okazis for de la Aŭstralia kontinento: la Passeri aŭ kantobirdoj. Plej granda branĉo de la Passeri, "paseredoj", aperis ĉu kiel frata grupo de la bazaj stirpoj kaj korvedoj ("Corvida"), aŭ pli verŝajne kiel subgrupo de tiu, kaj profunde etendiĝis al Eŭrazio kaj Afriko, kie estis pli posta eksploda disradiado de novaj stirpoj. Tio verŝajne estigis tri plej grandajn stirpojn de paseroformaj enhavantajn ĉirkaŭ 4,000 speciojn, kiuj aldone al la klado de korvedoj kaj al multnombraj malgrandaj stirpoj formas la nuntempan diversecon de kantobirdoj. Okazis vasta biogeografio miksado, kun nordaj formoj revenantaj suden, sudaj formoj translokiĝantaj norden ktp.
Plej fruaj paseroformaj
Osteologio de ripozbirdoj, ĉefe de ostoj de membroj, estas tre diagnoza.[3] Tamen, la informo pri fruaj fosilioj estas malmulta, ĉar la unuaj Paseroformaj estis ŝajne de la eta grando de nuntempo kaj ties delikataj ostoj ne konserviĝis bone. Estas specimenoj F20688 kaj F24685 de la Kvinslanda Muzeo el Murgon, Kvinslando klare rekoneblaj kiel paseroformaj; ili reprezentas du speciojn ĉirkaŭ 10 kaj 20 cm longajn kaj de ĉirkaŭ 55 mdj, ĉe Frua Eoceno.[4] Tre simila grupo, la Zigodaktiledoj (nomitaj tiele pro sia zigodaktila alproksimiĝo al ripozbirdoj) sendepende disvolviĝis je la sama tempo – kaj eble el tre parencaj prauloj – en teritorioj borde de Norda Atlantiko, kiu tiam havis nur du trionojn de la nuna amplekso.
Ĝis la malkovro de la aŭstraliaj fosilioj, oni supozis, ke Palaeospiza bella el priaboniaj kuŝejoj de Florissant (Malfrua Eoceno, ĉirkaŭ 35 mdj) estis la plej antikva konata paseroforma. Tamen, ĝi estas nune konsiderata nepaseroforma preskaŭpaseroformaj.
El Bathans ĉe la rivero Manuherikia en Otago, Novzelando, MNZ S42815 tarsometatarso de birdo similgranda al Tuio kaj kelkaj ostoj de almenaŭ unu specio de birdo similgranda al Tiekeo estis ĵus priskribita. Tiuj datiĝas el Frua al Meza Mioceno (19-16 milionoj da jaroj).[5]
Moderna kono pri la interrilatoj inter vivantaj paseroformaj (vidu la listo de familioj sube) sugestas, ke la lasta komuna praulo de ĉiuj vivantaj Paseroformaj estis eta arbarbirdo, probable kun fortika vosto[6] kaj ĝeneralan grizecan koloron, sed eble kun markita seksa dimorfismo. La lasta trajto ŝajne perdiĝis kaj reevoluis multfoje ĉe kantobirda evoluado sole, se konsideri ties distribuon inter la nunaj stirpoj: la komuna praulo de la paseredoj ekzemple estis preskaŭ certe ne markite dimorfa se konsideri ke tiu trajto estas tre rara inter la stirpoj en baza evoluo de tiuj, sed tre komuna inter la plej junaj kladoj de paseredoj, la Passeroidea; aliflanke inter la plej bazaj Passeri estas konsiderinda nombro de stirpoj forte dimorfaj kiel la tre antikvaj Menuredoj kiel ĉe multaj inter la Meliphagoidea kaj Corvoidea. Seksa dimorfismo estas ankaŭ nekomuna en la Akantisitedoj kaj elstara ĉe kelkaj suboscinoj kiel la Pipredoj kaj la Kotingedoj.
Fruaj eŭropaj paseroformaj
En Eŭropo, ripozbirdoj ne estas tro nekomunaj en la fosiliaj trovaĵoj de la Oligoceno antaŭen, sed plej parto estas tro fragmentecaj por pli certa klasigo:
Wieslochia estis eble ne membro de iu nuna subordo. La fakto ke ne nur la Passeri etendiĝis multe pli trans la regiono de origino pruviĝas de nedeterminita Eŭrilaimedoj el Frua Mioceno (apenaŭ 20 mdj) de Wintershof, Germanio, kaj la subsocino nedeterminita de Malfrua Oligoceno el Francio listita supre. La moderna diverseco de la genroj de paseredoj estas konata ĉefe el la Malfrua Mioceno antaŭen kaj eĉ en la Plioceno (ĉirkaŭ 10–2 mdj).
Amerikaj fosilioj
En Ameriko, la informo pri fosilioj estas eĉ pli malmulta antaŭ la Pleistoceno, el kiuj kelkaj ankoraŭ vivantaj familioj de suboscinoj estas dokumentitaj. Krom la nedeterminebla MACN-SC-1411 (Frua/Meza Mioceno de Santa Cruz Provinco, Argentino),[11] formortintaj stirpon de ripozbirdoj oni priskribis el la Malfrua Mioceno de Kalifornio, Usono: la Palaeoscinedoj kun la ununura genro Paleoscinis. "Palaeostruthus" eurius (Plioceno de Florido) probable apartenas al nuna familio, plej verŝajne kiel paseroidea.
Dekomence, la Corvedoj kaj la Paseredoj estis klasita kiel "parvordoj" en la subordo Passeri; laŭ la kutima praktiko de taksonomio, ili povus esti probable lokitaj kiel infraordo. Kiel origine oni supozis en la taksonomio de Sibley-Ahlquist, ili enhavis, respektive, la plej grandan superfamiliojn nome Corvoidea kaj Meliphagoidea kaj malgrandaj stirpoj, kaj la superfamiliojn Sylvioidea, Muscicapoidea kaj Passeroidea.
Tiun aranĝon oni konsideris ege simpligita de multe pli ĵusa reserĉado. Ekde la mezaj 2000-aj jaroj, laŭlitere dekduoj de studoj estis publikitaj kiuj klopodas sukcese solvi la filogenion de la radiadon de la paseroformaj. Ekzemple, la Corvida en la tradicia senso estis tre hazarda kunigo de fruaj aŭ malgrandaj stirpoj de paseroformaj birdoj de la malnova Mondo, ĝenerale el la regiono de Aŭstralio, Novzelando kaj Wallacea. La Passeri aliflanke povas iĝi monofiletika per movo de kelkaj ĉirkaŭaj familioj, sed la "puraj" tri-superfamilia-arangzo iĝis pli kompleksa kaj necerta ĉu futuraj aŭtoroj subtenos ĝin.
Grandaj familioj "rubotaksonaj" kiel la silviedoj kaj la timaliedoj iĝis parafiletikaj kaj oni rearanĝas ilin. Kelkaj taksonoj rezultis reprezenti tre diferencajn stirpojn kun malmultaj specioj kaj sekve oni formis novajn familiojn, kelkaj el ili – kiel la Hihibirdo de Novzelando kaj la Barboparuo de Eŭrazio – monotipaj kun ununura vivanta specio.[12]. Ŝajnas probabla, ke nur en la Passeri, nombro de etaj stirpoj estos eventuale agnoskita kiel distingaj superfamilioj. Ekzemple, la regoledoj konsistigas ununuran genron kun malpli ol 10 specioj nuntempaj, sed ŝajne estis inter la unuaj stirpoj de ripozbirdoj kiuj diverĝis kiel grupo disvastigita tra Eŭrazio. Oni ne trovis partikularajn proksimajn parencojn laŭ la studioj de la vivantaj Passeri, kvankam oni supozas, ke ili povus esti proksimaj de kelkaj grupoj de tropika Azio malbone studitaj. Traktado de la sitedoj, trogloditedoj, kaj ties proksimaj parencoj kiel distinga subfamilio nome Certioidea estas pli kaj pli konsiderata ĝusta; same oni povus eventuale apliki al la Parida familio kaj ties proksimaj parencoj.
Tiu procezo daŭras kaj la aranĝo povas ankoraŭ ŝanĝiĝi. Tamen, estus precedenco ĉe nereferencitaj konfliktaj traktadoj en artikoloj pri familioj, genroj kaj specioj.
La subordoj Tyranni kaj Passeri estas frataj kladoj. La subordo Acanthisitti estas la pli praa. [13][14][15].
PasseriformesTiu listo estas en taksonomia ordo, lokigante rilatajn speciojn aŭ grupojn apude unu de alia. La subdividoj de Passerida ankoraŭ bezonas aktualigon de la libro Handbook of the Birds of the World,[16] bazita sur plej modernaj kaj komprenigaj studoj.[17] Oni faru aktualigon se necese.
La familioj estas lokitaj laŭ nekutima sekvenco. Ĉar multaj relokigoj okazis ekde ĉirkaŭ 2005 kaj ankoraŭ ne okazis definitiva aranĝo. La nuna sekvenco estas klopodo konservi multe de la tradicia sekvenco dum oni donas prioritaton al taŭgaj rilatoj inter la diversaj familioj.
Suboscines
Kantobirdoj aŭ oscines
Paseroformaj estas ordo de birdoj, kiu inkluzivas pli ol la duonon de ĉiu birdospecio. Foje konataj kiel ripozbirdoj aŭ, eĉ, malpli taŭge, kiel kantobirdoj, la paseroformaj formas unu el la plej diversaj teraj ordoj de vertebruloj: kun ĉirkaŭ 5,093 specioj, ĝi estas preskaŭ duoble tiom diversa kiom la plej granda ordo de mamuloj, la Ronĝuloj.
La nomo "paseroformaj" devenas el Passer domesticus, la scienca nomo de la tipa specio – Pasero – kaj el la latina termino passer por la Paseroj kaj similaj etaj birdoj.
Los paseriformes (Passeriformes) son un gran orden de aves que abarca más de la mitad de las especies de aves del mundo. Los paseriformes se conocen comúnmente como pájaros y a veces aves cantoras o pájaros cantores. Los pájaros son el grupo de vertebrados terrestres más diversificado, con más de cinco mil setecientas especies identificadas,[1] lo que aproximadamente duplica el número de especies del orden de mamíferos más abundante, los roedores (Rodentia). Y contiene más de ciento diez familias, ocupando el segundo puesto entre los vertebrados (tras los Perciformes).[2] Su éxito evolutivo se debe a diversas adaptaciones al medio muy variadas y complejas, que comprenden desde su capacidad para posarse en los árboles, los usos de sus cantos, su inteligencia y la complejidad y diversidad de sus nidos.
El grupo fue bautizado por el nombre latino del gorrión «Passer» (la misma etimología que el término español pájaro) y por ello el nombre de este orden significa «los que tienen forma de gorrión». Está dividido en tres subórdenes: dos principales, Passeri y Tyranni, y un tercero más reducido, Acanthisitti.
Los paseriformes presentan una característica disposición dactilar. Tienen cuatro dedos, tres dirigidos hacia delante y otro (el hallux) hacia atrás, disposición denominada anisodactilia. El dedo trasero se une a la pata al mismo nivel que los dedos frontales. No tienen membranas interdigitales, ni suelen presentar uniones entre sus dedos, aunque algunos miembros de las familias Cotingidae e Hirundinidae pueden tener algún dedo delantero parcialmente unido por la base. Esta disposición dactilar les permite agarrarse a las ramas de los árboles y a superficies verticales. Tienen un tendón en la parte trasera de la pata que va desde la parte inferior de los dedos hasta el músculo de detrás del tibiotarso, que se estira y tensa automáticamente cuando se dobla la pata, produciendo que el pie se doble y se tense cuando están posados en una rama. Esto permite a los pájaros dormir agarrados a una rama sin caerse.[3]
La mayoría de los paseriformes tienen doce plumas en la cola y nueve o diez plumas primarias en las alas.
La mayoría de los pájaros son aves de pequeño tamaño, más pequeñas que la media de los demás órdenes de aves, a pesar de lo cual algunas especies pueden alcanzar portes considerables. Los paseriformes de mayor tamaño y más pesados son el cuervo picogordo y las subespecies más grandes de cuervo común, que pueden superar los 1,4 kg de peso y los 65 cm de longitud, aunque el ave lira soberbia y algunas aves del paraíso les superan en longitud debido a sus largas colas. Por otro lado, el pájaro más pequeño es la mosqueta colicorta con sus 6,5 cm y 4,2 g de media.[4]
Muchos paseriformes cantan y tienen un sistema complejo de músculos para controlar su siringe.
Al igual que los humanos y a diferencia de la mayoría de vertebrados, su hígado es incapaz de sintetizar la vitamina C,[5] por lo que tienen que ingerirla con la dieta.
Todos los paseriformes tienen polluelos altriciales, que nacen ciegos, desnudos o casi desnudos y que son incapaces de proveerse de alimento y necesitan del cuidado de sus progenitores. La mayoría de los paseriformes ponen huevos coloreados, en contraste con el resto de aves, que en su mayoría ponen huevos blancos, con las excepciones de algunos grupos que anidan en el suelo y por ello necesitan camuflarlos, o los cucos que practican el parasitismo de puesta precisamente en los nidos de los paseriformes.
El tamaño de la puesta varía; algunos paseriformes de gran tamaño de Australia, como las aves lira y los alzacolas australianos, ponen un solo huevo, aunque la mayoría de los pájaros de menor tamaño de climas cálidos ponen entre dos y cinco huevos, mientras que en latitudes mayores en el hemisferio norte algunas especies de páridos que anidan en cavidades pueden llegar a poner hasta una docena.
Los paseriformes suelen construir nidos elaborados que sitúan en lugares poco accesibles y protegidos, como los árboles o las grietas de los riscos. Las distintas especies utilizan una gran variedad de materiales de construcción, como hierbas, palitos, hojas, musgo, pelos de mamífero, plumas, telarañas o barro; construyen nidos de las más diversas formas, desde la más típica forma de cuenco a los elaboradísimos diseños entretejidos de los tejedores o nidos de barro en forma de horno de algunos miembros de Furnariidae.
La historia evolutiva de los paseriformes y la relación entre sus familias fue una incógnita hasta finales del siglo XX. En muchos casos las familias se agrupaban basándose en similitudes morfológicas, que, como ahora se sabe, pueden ser debidas a la convergencia adaptativa y no a la proximidad genética. Aunque quedan muchas investigaciones por realizar, los avances en la genética y los nuevos hallazgos del registro fósil han revelado gradualmente un cuadro más claro de los orígenes y evolución de los paseriformes, superando las limitaciones de la morfología.[6] Ahora se sabe que los primeros paseriformes evolucionaron en el supercontinente de Gondwana, en algún momento del Paleógeno, posiblemente en el Paleógeno superior, hace unos sesenta o cincuenta y cinco millones de años.[7] Al parecer los paseriformes evolucionaron a partir de un clado de aves que también originaría a Piciformes y Coraciiformes.[8] En una escisión temprana se separaron los tres subórdenes Tyranni, Passeri y Acanthisitti, que se diferenciaron rápidamente.
Poco después algunos miembros de Passeri dejaron Australasia y se introdujeron en Eurasia y África, donde se produciría una gran radiación de nuevos linajes. Surgió la rama principal de Passeri, "Parvorder Passerida", como un linaje basal de los córvidos ("Parvorder Corvida"), o más probablemente como un subgrupo de ellos. Esto produciría los tres linajes principales de paserios que comprende unas cuatro mil especies, que, junto al linaje menos numeroso de los córvidos, forman el grupo de mayor diversidad entre los pájaros de la actualidad. Se han producido numerosas y sucesivas migraciones y remezclas biogeográficas, con grupos del norte que regresaron al sur, y nuevas formas del sur que se trasladaron al norte a lo largo del tiempo.
Los paseriformes fósiles mejor conocidos son:
A pesar de que el grupo es bastante homogéneo, es muy complejo en detalles, y las divisiones secundarias son a menudo discutidas. El orden presenta tres subórdenes: en primer lugar un reducido grupo basal, Acanthisittiy dos grupos mayoritarios que se establecieron tradicionalmente por la conformación de las patas y su órgano del canto: Tyranni o pájaros clamadores, que tienen una siringe simple; y Passeri, o pájaros cantores stricto sensu, cuya siringe tiene un sistema complejo de músculos para controlarla (aunque comprende especies como los cuervos, que no cantan).
Los paseriformes (Passeriformes) son un gran orden de aves que abarca más de la mitad de las especies de aves del mundo. Los paseriformes se conocen comúnmente como pájaros y a veces aves cantoras o pájaros cantores. Los pájaros son el grupo de vertebrados terrestres más diversificado, con más de cinco mil setecientas especies identificadas, lo que aproximadamente duplica el número de especies del orden de mamíferos más abundante, los roedores (Rodentia). Y contiene más de ciento diez familias, ocupando el segundo puesto entre los vertebrados (tras los Perciformes). Su éxito evolutivo se debe a diversas adaptaciones al medio muy variadas y complejas, que comprenden desde su capacidad para posarse en los árboles, los usos de sus cantos, su inteligencia y la complejidad y diversidad de sus nidos.
El grupo fue bautizado por el nombre latino del gorrión «Passer» (la misma etimología que el término español pájaro) y por ello el nombre de este orden significa «los que tienen forma de gorrión». Está dividido en tres subórdenes: dos principales, Passeri y Tyranni, y un tercero más reducido, Acanthisitti.
Värvulised (Passeriformes) on kõige liigirikkam lindude selts.
Sellesse kuulub üle 5000 liigi (eri allikatel 5100–5700), seega enamik maailma linnuliikidest.
Suurem osa liikidest on üsna väikesed. Kõige väiksem on pöialpoiss ja kõige suurem ronk. Enamik värvulistest on laululinnud.
Värvuliste seltsi päritolu oli kuni 20. sajandi lõpuni ebaselge. Mitmeid värvuliste sugukondi grupeeriti vaid välise sarnasuse põhjal, kuid selgus, et paljud neist on kujunenud sarnaseks evolutsiooni käigus. Värvulisi jagatakse kaheks alamseltsiks: Tyranni ja Passeri. Kõik eesti värvuliste sugukonnad kuuluvad alamseltsi Passeri (laululinnud).
Eestis esinevad järgmiste värvuliste seltsi kuuluvate sugukondade liigid:
Passeriformes Aves klaseko ordena da, tartean hegazti guztien espezien erdia baino gehiago dituena. Batzuetan kota-txorien ordenaz ezaguna, ornodun ordenen artean desberdinagoa da.
Passeriformes izena Passer domesticus etxe-txolarrearen izen zientifikotik dator, latinez passer txolarrea zelako.
Hona hemen ordenaren sailkapena[1][2][3]:
Passeriformes Aves klaseko ordena da, tartean hegazti guztien espezien erdia baino gehiago dituena. Batzuetan kota-txorien ordenaz ezaguna, ornodun ordenen artean desberdinagoa da.
Passeriformes izena Passer domesticus etxe-txolarrearen izen zientifikotik dator, latinez passer txolarrea zelako.
Varpuslinnut (Passeriformes) on suurin lintujen lahko. Siihen kuuluu yli 5 000 lajia (eri lähteissä mainitaan lukuja 5 100–5 700), eli yli puolet kaikista maailman lintulajeista.[1] BirdLife Suomen lajiluettelon mukaan varpuslintuja on 5 990[2] eri lajia. Suurimmassa nisäkkäiden lahkossa, jyrsijöissä, on lajeja yli puolet vähemmän kuin varpuslinnuissa.[3] Varpuslinnut muodostavatkin yhden monipuolisimmista maalla elävistä selkärankaisryhmistä. Laululinnut on varpuslintujen alalahko, eli kaikki varpuslinnut eivät ole laululintuja. Kaikki eurooppalaiset varpuslinnut ovat kuitenkin laululintuja[4].
Varpuslinnut ovat enimmäkseen pienikokoisia. Niiden jaloissa on kolme varvasta eteenpäin ja yksi taaksepäin.[5] Maailman pienin varpuslintu on töpökääpiötypäkkö (6,9 cm) ja suurin varpuslintu on korppi (70 cm).lähde? Suomen pienin varpuslintu on hippiäinen ja suurin korppi.
Varpuslinnut (Passeriformes) on suurin lintujen lahko. Siihen kuuluu yli 5 000 lajia (eri lähteissä mainitaan lukuja 5 100–5 700), eli yli puolet kaikista maailman lintulajeista. BirdLife Suomen lajiluettelon mukaan varpuslintuja on 5 990 eri lajia. Suurimmassa nisäkkäiden lahkossa, jyrsijöissä, on lajeja yli puolet vähemmän kuin varpuslinnuissa. Varpuslinnut muodostavatkin yhden monipuolisimmista maalla elävistä selkärankaisryhmistä. Laululinnut on varpuslintujen alalahko, eli kaikki varpuslinnut eivät ole laululintuja. Kaikki eurooppalaiset varpuslinnut ovat kuitenkin laululintuja.
Les Passeriformes (ou passériformes) sont le plus grand ordre de la classe des oiseaux. Le taxon regroupe en effet plus de la moitié des espèces d'oiseaux. La classification est sujette à une révision permanente, mais les passereaux, parmi les oiseaux modernes, sont généralement distingués des perroquets, des colious, des rapaces nocturnes, des faucons, des pics, des colombes, des grues, des flamants, des cigognes, des grèbes, des plongeons, des manchots et autres clades moins familiers, au sein desquels les regroupements sont eux-mêmes sans cesse remis en cause.
Les passériformes présentent la plus large gamme d'espèces parmi les vertébrés : il y en a 6 430 dans la classification de référence (version 6.3, 2016) du Congrès ornithologique international, soit à peu près le double du nombre d'espèces de l'ordre le plus vaste parmi les mammifères, les rongeurs.
Seules certaines variétés de passereaux sont reconnues comme domestiques par la législation française dans la liste officielle du ministère de l'Environnement français.
Beaucoup de passereaux sont des oiseaux chanteurs qui ont des muscles complexes pour contrôler leur syrinx ; tous ouvrent leur bec pour se faire nourrir lorsqu'ils sont au nid. Ils ont quatre doigts, trois vers l'avant et un vers l'arrière (le pouce). Ils sont donc anisodactyles. La plupart des passereaux sont de taille plus petite que les oiseaux des autres ordres.
Le Grand Corbeau est le passereau le plus lourd et le plus grand, tandis que le plus petit est le Microtyran à queue courte. Il est possible que le Xénique de Stephens ait été l'oiseau à l’aire de répartition naturelle la plus réduite et le seul passereau incapable de voler.
Comme tous les oiseaux, les passereaux peuvent normalement héberger de nombreux micro-organismes parasites ou pathogènes (microchampignons, bactéries, virus…) responsables de zoonoses.
Ils contribuent à leur diffusion dans leurs déplacement autour du nid et lors de leurs migrations, et ces pathogènes contribuent probablement à réguler les populations de passereaux. Ces derniers sont sensibles à de nombreux virus grippaux, et une étude récente, basée sur l'analyse de restes de repas sanguin prélevés chez des nymphes de tiques en quête d'un nouveau repas, a montré qu'en Irlande au moins, les passereaux pouvaient jouer un rôle d'espèce-réservoir pour plusieurs borrélies responsables de la maladie de Lyme[1].
De nombreux passereaux (dont en particulier le merle noir) sont vulnérables à une virose émergente causée par le virus Usutu qui étend son aire d'influence en Europe depuis le début des années 2000.
De nombreuses espèces de passereaux font l'objet de capture, piégeage et de chasse, et le plus souvent illégalement. La Ligue pour la protection des oiseaux (LPO) dénonce par exemple depuis plus de 10 ans, le laxisme, voire la complicité, de l'Etat français au regard du braconnage du bruant ortolan et du pinson des arbres dans les Landes, où cette chasse, bien qu'illégale depuis 1999, est traditionnelle et perdure encore aujourd'hui[2],[3]. Mais les passereaux sont aussi les victimes d'un braconnage intensif dans bien d'autres pays, comme en Indonésie pour l'organisation de concours de chants traditionnels et dans bien d'autres pays pour le commerce d'animaux de compagnie[4].
Nombre d'entre eux échappent aux pièges et aux tirs, mais meurent indirectement de la chasse, en subissant des intoxications chroniques ou aiguës induites par l'ingestion de grenaille de plomb, issues des cartouches au plomb[5]. Comme de nombreux autres oiseaux, les passereaux peuvent absorber avec avidité les grenailles répandues sur le sol comme gastrolithes.
À titre d'exemple, une seule bille de plomb ingérée en même temps qu'une alimentation naturelle, libère assez de molécules de plomb dans le sang du Vacher à tête brune (Molothrus ater) pour le tuer 3 fois sur 10 en moyenne[5]. Ils meurent alors d'intoxication saturnine aiguë en 24 heures. La plupart des survivants excrètent le reste de la bille de plomb dans les 24 heures suivant l'ingestion[5], mais cette dernière a eu le temps d'être assez érodée (lors de son passage dans le gésier et dans le reste du tractus digestif)[5]. Plus la bille a été érodée, plus l'oiseau risque de mourir[5]. Une hypothèse était que l'ingestion de bille neuve était moins dangereuse que celle d'une bille ancienne et corrodée par le temps à l'air libre, mais il n'en est rien : les résultats expérimentaux ne montrent pas de différences statistiquement significatives (P = 0.14) de plombémie selon que la bille ingérée est neuve ou ancienne et déjà corrodée[5]. Les taux de plomb mesurés chez les oiseaux morts d'intoxication aiguë par le plomb variaient de 71 à 137 ppm (en poids secs)[5]. Le plomb est mortellement toxique pour les passereaux, même pour de faibles doses de plomb prélevées sur la bille ingérée[5].
Ce phénomène a longtemps échappé aux chasseurs car les oiseaux blessés ou malades se cachent. Moins réactif, l'oiseau court plus de risques d'être mangé par un prédateur, de se tuer en se cognant contre une vitre ou dans un accident avec un véhicule. Hormis quelques oiseaux ne se nourrissant pas au sol comme les hirondelles ou les martinets, la plupart des oiseaux sont concernés par ce phénomène[6], mais en raison de leur petite taille, les passereaux y sont très vulnérables et meurent encore plus discrètement.
Principales causes de mortalité : les prélèvements réalisés par la chasse restent toutefois largement inférieurs aux mortalités accidentelles liées aux fenêtres et baies vitrées de maisons et immeubles ou encore par les prédations réalisées par les chats domestiques. Selon de nombreuses études, le chat féral représente à lui seul la principale cause de mortalité aviaire[7].
Le terme Passereau semble dériver du latin passer. Passer désignait les petits oiseaux comparables aux moineaux[8]. Dans le sud de la France, des termes issus de cette racine ont longtemps été utilisés en se déformant en passerat ou passeret par exemple. Cependant, ces noms vernaculaires ont finalement été supplantés par les termes originaires du nord de la France, termes qui donneront moineau. Passer désigne aujourd'hui un genre particulier de passériforme.
L'ordre est communément considéré comme le plus vaste et le plus varié de la classe des oiseaux. Il regroupe plus de la moitié des espèces d'oiseaux existantes[9]. Toutes les classifications proposées ne comptent pas les mêmes espèces.
Le terme est réapparu avec la francisation du nom scientifique du taxon Passeres qui regroupait les petits oiseaux, comprenant des espèces bien au-delà cependant des espèces connues sous le nom de moineau. Cet ordre a été créé par Carl von Linné dans la sixième édition de Systema naturae. C'est un des six ordres d'oiseau avec les Accipitres c'est-à-dire les rapaces, les Grallae ou échassiers, les pics au sens large, les Anseres le groupe des espèces proches des oies et des canards, les Gallinae les espèces proches des faisans et de la poule domestique. Ces groupes faisant miroir aux six groupes de mammifères.
André Marie Constant Duméril, en 1806, décomposait l'ordre des passereaux en sept familles en fonction de la forme du bec. Il y avait par exemple les crenirostres dont la partie supérieure de la mâchoire du bec est marquée d'une crénelure, les dentirostres disposant de plusieurs crénelures sur cette même mâchoire. Les conirostres avaient, selon sa définition, un bec de forme conique, un peu recourbé vers le bas et plus court que la tête. Les oiseaux de cette famille portaient pour nom vernaculaire les termes de moineaux, bruants, étourneaux, loriots, et tous les passereaux de France[10].
D'après la classification de référence (version 2.2, 2009) du Congrès ornithologique international, de Tree of Life[9] et de Barker et al. (2004)[11]. (ordre phylogénique) :
• ordre Passeriformes ├─o sous-ordre Acanthisitti │ * famille Acanthisittidae (3 espèces) └─o ├─o sous-ordre Tyranni ou Suboscines (1 336 espèces) │ ├─o infra-ordre Eurylaimides (suboscines de l'Ancien Monde) 52 espèces │ │ * famille Pittidae (32 espèces) │ │ * famille Eurylaimidae (20 espèces) │ │ │ └─o (suboscines du Nouveau Monde) 1 284 espèces │ ├─o infra-ordre Tyrannides (625 espèces) │ │ * famille Tityridae (32 espèces) │ │ * famille Cotingidae (64 espèces) │ │ * famille Pipridae (52 espèces) │ │ * famille Tyrannidae (424 espèces) │ │ * famille Oxyruncidae (1 espèce) │ │ │ └─o infra-ordre Furnariides (659 espèces) │ * famille Thamnophilidae (222 espèces) │ * famille Conopophagidae (11 espèces) │ * famille Grallariidae (49 espèces) │ * famille Melanopareiidae (4 espèces) │ * famille Rhinocryptidae (56 espèces) │ * famille Formicariidae (12 espèces) │ * famille Furnariidae (305 espèces) │ └─o sous-ordre Passeri ou Oscines │ (Corvida) │ ├─o super-famille Menuroidea, la plus ancienne lignée de Passeri │ * famille Menuridae (2 espèces) │ * famille Atrichornithidae (2 espèces) └─o ├─o super-famille (?) Ptilonorhynchoidea │ * famille Ptilonorhynchidae (20 espèces) │ * famille Climacteridae (7 espèces) └─o ├─o super-famille Meliphagoidea │ * famille Maluridae (28 espèces) │ * famille Dasyornithidae (3 espèces) │ * famille Acanthizidae (66 espèces) │ * famille Pardalotidae (4 espèces) │ * famille Meliphagidae (182 espèces) └─o ├─o │ * famille Pomatostomidae (5 espèces) │ * famille Orthonychidae (3 espèces) │ └───o ├─o │ ├─o │ │ * famille Cnemophilidae (3 espèces) │ │ * famille Callaeidae (2 espèces) │ │ * famille Melanocharitidae (10 espèces) │ │ * famille Paramythiidae (2 espèces) │ │ * famille Notiomystidae (1 espèce) │ │ * famille Psophodidae (14 espèces) │ │ │ └─o super-famille Corvoidea │ * famille Platysteiridae (32 espèces) │ * famille Tephrodornithidae (8 espèces) │ * famille Prionopidae (8 espèces) │ * famille Malaconotidae (48 espèces) │ * famille Machaerirhynchidae (2 espèces) │ * famille Vangidae (21 espèces) │ * famille Cracticidae (12 espèces) │ * famille Pityriasidae (1 espèce) │ * famille Artamidae (11 espèces) │ * famille Aegithinidae (4 espèces) │ * famille Campephagidae (92 espèces) │ * famille Neosittidae (3 espèces) │ * famille Pachycephalidae (58 espèces) │ * famille Laniidae (33 espèces) │ * famille Vireonidae (59 espèces) │ * famille Oriolidae (32 espèces) │ * famille Dicruridae (23 espèces) │ * famille Rhipiduridae (44 espèces) │ * famille Monarchidae (93 espèces) │ * famille Corvidae (127 espèces) │ * famille Corcoracidae (2 espèces) │ * famille Paradisaeidae (41 espèces) └─o ├─o │ * famille Petroicidae (46 espèces) │ * famille Picathartidae (2 espèces) │ * famille Chaetopidae (2 espèces) │ * famille Eupetidae (1 espèce) │ * famille Regulidae (6 espèces) │ * famille Hyliotidae (4 espèces) │ └─o infra-ordre Passerida ├─o │ ├─o super-famille Paroidea │ │ * famille Remizidae (12 espèces) │ │ * famille Paridae (59 espèces) │ │ * famille Stenostiridae (9 espèces) │ └─o super-famille Sylvioidea │ * famille Panuridae (1 espèce) │ * famille Nicatoridae (3 espèces) │ * famille Alaudidae (97 espèces) │ * famille Pycnonotidae (145 espèces) │ * famille Hirundinidae (88 espèces) │ * famille Cettiidae (38 espèces) │ * famille Aegithalidae (13 espèces) │ * famille Phylloscopidae (74 espèces) │ * famille Acrocephalidae (55 espèces) │ * famille Locustellidae (55 espèces) │ * famille Donacobiidae (1 espèce) │ * famille Bernieridae (11 espèces) │ * famille Cisticolidae (159 espèces) │ * famille Sylviidae (28 espèces) │ * famille Timaliidae (323 espèces) │ * famille Zosteropidae (104 espèces) └─o ├─o │ ├─o super-famille Certhioidea │ │ * famille Troglodytidae (79 espèces) │ │ * famille Polioptilidae (17 espèces) │ │ * famille Sittidae (28 espèces) │ │ * famille Tichodromidae (1 espèce) │ │ * famille Certhiidae (10 espèces) │ │ │ └─o super-famille Muscicapoidea : │ * famille Bombycillidae (3 espèces) │ * famille Ptilogonatidae (4 espèces) │ * famille Hypocoliidae (1 espèce) │ * famille Dulidae (1 espèce) │ * famille Mohoidae (2 espèces) │ * famille Hylocitreidae (1 espèce) │ * famille Sturnidae (115 espèces) │ * famille Mimidae (34 espèces) │ * famille Cinclidae (5 espèces) │ * famille Rhabdornithidae (3 espèces) │ * famille Buphagidae (2 espèces) │ * famille Muscicapidae (301 espèces) │ * famille Turdidae (183 espèces) └─o ├─o famille Promeropidae (5 espèces) │ └─o super-famille Passeroidea * famille Irenidae (2 espèces) * famille Chloropseidae (11 espèces) * famille Dicaeidae (48 espèces) * famille Nectariniidae (136 espèces) * famille Passeridae (45 espèces) * famille Ploceidae (109 espèces) * famille Estrildidae (141 espèces) * famille Viduidae (20 espèces) * famille Peucedramidae (1 espèce) * famille Prunellidae (13 espèces) * famille Motacillidae (68 espèces) * famille Urocynchramidae (1 espèce) * famille Fringillidae (207 espèces) * famille Parulidae (116 espèces) * famille Icteridae (104 espèces) * famille Coerebidae (1 espèce) * famille Emberizidae (163 espèces) * famille Thraupidae (398 espèces) * famille Calcariidae (6 espèces) * famille Cardinalidae (45 espèces)
Phylogénie des différents ordres actuels d'oiseaux du clade Telluraves d'après Jarvis, E.D. et al. (2014)[12] et Yury, T. et al. (2013)[13] pour certains noms de clades :
Telluraves AustralavesLes Passeriformes (ou passériformes) sont le plus grand ordre de la classe des oiseaux. Le taxon regroupe en effet plus de la moitié des espèces d'oiseaux. La classification est sujette à une révision permanente, mais les passereaux, parmi les oiseaux modernes, sont généralement distingués des perroquets, des colious, des rapaces nocturnes, des faucons, des pics, des colombes, des grues, des flamants, des cigognes, des grèbes, des plongeons, des manchots et autres clades moins familiers, au sein desquels les regroupements sont eux-mêmes sans cesse remis en cause.
Les passériformes présentent la plus large gamme d'espèces parmi les vertébrés : il y en a 6 430 dans la classification de référence (version 6.3, 2016) du Congrès ornithologique international, soit à peu près le double du nombre d'espèces de l'ordre le plus vaste parmi les mammifères, les rongeurs.
Seules certaines variétés de passereaux sont reconnues comme domestiques par la législation française dans la liste officielle du ministère de l'Environnement français.
Ord uiledhomhanda éan a chuimsíonn na héin ceoil agus níos mó ná leath na gcineálacha éan atá beo ar Domhan anois. 4 mhéar coise, ceann acu dírithe ar gcúl is i gcoinne na gceann eile. 9-10 bpríomhchleite sa sciathán, 12 phríomhchleite ar an eireaball de ghnáth. Éin tíre, nach dtrasnaíonn an fharraige ach amháin nuair a dhéanann siad imirce.
As paseriformes (Passeriformes) son unha grande orde de aves que abrangue máis da metade das especies de aves. O grupo foi bautizado polo nome científico do pardal común (Passer domesticus). Está dividido en dúas subordes principais, Passeri e Tyranni.
Son o grupo de vertebrados que máis éxito evolutivo tivo, contan con ao redor de 5.400 especies, o que aproximadamente duplica o número de especies da orde de mamíferos máis diversa, os roedores (Rodentia). As súas adaptacións ao medio son moi variadas e complexas e comprenden dende determinados tipos de canto a formas de construír niños.
Son paxaros tipicamente pequenos, a pesar de que na familia Corvidae atópanse especies de porte considerable; presentan unha característica disposición dactilar, tres dedas cara adiante e un cara atrás (polgar).
Moitas paseriformes cantan e teñen un sistema complexo de músculos para controlar a súa sirinxe; todas elas pasan por un estado inmaturo no que son incapaces de proverse de alimento e necesitan que as alimenten.
Malia ser un grupo bastante homoxéneo, é moi complexo en detalles, e as divisións secundarias son a miúdo arbitrarias e variables dun autor a outro. A orde presenta dúas subordes, que se establecen pola conformación do órgano de canto, Tyranni ou paxaros clamadores, e Passeri, paxaros cantores stricto sensu (aínda que comprende paxaros como o corvo tamén).
A historia evolutiva das paseriformes segue sendo bastante discutida. As antigas clasificacións baseábanse na morfoloxía do peteiro ou a disposición ou coloración das plumas, polo que moitas especies que se agrupaban no mesmo grupo separáronse por comprobarse que se trataba de semellanzas debidas a converxencias adaptativas.
Crese que o grupo xurdiría no supercontinente de Gondwana, o que levaría unha grande amplitude de formas en Australia e Nova Guinea no que respecta aos Tyranni. Outra póla do clado, Passerida aparecería ora á vez, ora dentro de Corvida e chegaría ao hemisferio norte. A partir dese momento, pénsase que habería un continuo intercambio norte-sur que complicaría o estudo da historia evolutiva.
As paseriformes (Passeriformes) son unha grande orde de aves que abrangue máis da metade das especies de aves. O grupo foi bautizado polo nome científico do pardal común (Passer domesticus). Está dividido en dúas subordes principais, Passeri e Tyranni.
Son o grupo de vertebrados que máis éxito evolutivo tivo, contan con ao redor de 5.400 especies, o que aproximadamente duplica o número de especies da orde de mamíferos máis diversa, os roedores (Rodentia). As súas adaptacións ao medio son moi variadas e complexas e comprenden dende determinados tipos de canto a formas de construír niños.
Vrapčarke (lat. Passeriformes) su s oko 5.300 vrsta najveći red u razredu ptica.
Vrapčarke su u prosjeku u odnosu na druge redove ptica srazmjerno malene. Dužina tijela im se kreće od 8 cm ( neke vrste iz porodice grmuša) pa do 120 cm (iz porodice rajskih ptica ili, poznate još i pod imenom rajčice). Mnoge vrapčarke su selice, samo neke iznimke ostaju cijelu godinu na istom području. Svi mladi su čučavci.
Vrapčarke se hrane beskralješnjacima ili sjemenjem, ili i jednim i drugim. Od tog pravila su jedine iznimke vrapčarke koje žive u tropskim kišnim šumama. Te se ptice hrane gotovo isključivo voćem. Suprotno njima, svračci su mesožderi. Njihova lovina su veliki kukci i mali kralježnjaci kao, primjerice, gušteri i miševi, koju prije jela pričvrste na trnje. S druge strane, rod krstokljuna iz porodice zeba živi isključivo od sjemenki crnogoričnih biljki. Taj rod je potpuno prilagođen toj vrsti hrane, tako da imaju prekrižen gornji i donji dio kljuna kojim, kao pincetom, vade sjemenke iz šišarki. Brljci ili nazivani još i vodeni kosovi rone u plitkim i brzim potocima i love kukce, i time spadaju u rijetke vrapčarke koje zalaze u vodu.
Za manji broj vrsta je poznato, da se u pribavljanju hrane služe alatkama. Tu spada i jedna vrsta poznatih Darwinovih zeba s otočja Galapagos. Te se ptice koriste štapićem ili trnom kaktusa da bi došli do kukaca koji žive u pukotinama kore stabala.
Podjela vrapčarki nije konačna, i za laika je prilično nerazumljiva. U stručnim krugovima se vrlo kontroverzno raspravlja i prepire oko njihove podjele. Tako razni zoolozi navode različiti broj porodica u ovom redu. Male različitosti među velikim brojem porodica često ne omogućuju izričito razlikovanje.
Podredi i porodice
Burung pengicau atau Passeriformes adalah ordo terbesar dalam kelas burung atau aves dalam kerajaan hewan atau animalia. Sekitar 5.400 spesies atau lebih dari setengah jumlah total spesies burung adalah burung pengicau.
Spesies burung dalam ordo Burung pengicau mempunyai otot yang rumit untuk mengatur organ suaranya dan sebagian besar burung-burung dalam ordo ini mempunyai ukuran tubuh relatif lebih kecil dibandingkan burung-burung dalam ordo lainnya.
Burung pengicau atau Passeriformes adalah ordo terbesar dalam kelas burung atau aves dalam kerajaan hewan atau animalia. Sekitar 5.400 spesies atau lebih dari setengah jumlah total spesies burung adalah burung pengicau.
Spesies burung dalam ordo Burung pengicau mempunyai otot yang rumit untuk mengatur organ suaranya dan sebagian besar burung-burung dalam ordo ini mempunyai ukuran tubuh relatif lebih kecil dibandingkan burung-burung dalam ordo lainnya.
Spörfuglar (fræðiheiti: Passeriformes) eru ættbálkur fugla sem inniheldur meira en helming allra fuglategunda heims, eða yfir 5.400 tegundir. Margir fuglar af þessum ættbálki eru góðir söngfuglar með flókið raddhylki. Ungarnir gapa eftir mat í hreiðrinu. Dæmi um spörfugla eru maríuerla, hrafn og stari.
Á Íslandi hafa spörfuglar verið friðaðir síðan 1882.
Spörfuglar (fræðiheiti: Passeriformes) eru ættbálkur fugla sem inniheldur meira en helming allra fuglategunda heims, eða yfir 5.400 tegundir. Margir fuglar af þessum ættbálki eru góðir söngfuglar með flókið raddhylki. Ungarnir gapa eftir mat í hreiðrinu. Dæmi um spörfugla eru maríuerla, hrafn og stari.
Á Íslandi hafa spörfuglar verið friðaðir síðan 1882.
I passeriformi (Passeriformes Linnaeus, 1758) sono un ordine di uccelli, comprendente circa 5 300 specie (quasi il doppio rispetto a quelle del più grande ordine di mammiferi, i Rodentia), raccolte in circa 110 famiglie (secondo ordine per numero di generi fra i Vertebrati, dopo i Perciformes), numeri che ne fanno il più grande ordine ascritto alla classe.
Il nome dell'ordine deriva dal latino e significa "dalla forma simile a quella di un passero", in riferimento a una delle specie più diffuse e conosciute ascritte ai Passeriformi.
I Passeriformi comprendono forme perlopiù di piccole dimensioni, più di rado medie: la specie più piccola viene considerata Myiornis ecaudatus, coi suoi 6,5 cm di lunghezza e 4,2 g di peso, mentre le specie di maggiori dimensioni sono gli uccelli lira del genere Menura ed alcune specie di uccello del paradiso che superano il metro di lunghezza grazie anche alle lunghe penne caudali, e quelle più pesanti sono il corvo abissino ed il corvo imperiale, che raggiungono il chilo e mezzo di peso.
Le dimensioni delle specie nostrane di Passeriformi sono comprese fra i 9,5 cm e 5 g del regolo e i 65 cm e 1300 g del corvo imperiale.
Nonostante la grande varietà di forme e livree, tutti i passeriformi sono accomunati da diverse caratteristiche:
Il becco ha varia foggia, in relazione anche ai vari regimi alimentari ed ai particolari adattamenti evolutivi.
La stragrande maggioranza di passeriformi ha dieta insettivora o granivora, non di rado combinate assieme con una preferenza maggiore per l'una o l'altra componente. Eccezioni a questa regola sono costituite da alcune famiglie che vivono nelle foreste pluviali (uccelli del paradiso, i tyranni e i cotinga) e si nutrono quasi esclusivamente di frutta, dalle averle e dai grossi corvidi che sono perlopiù carnivori. In linea di massima si può affermare che tutti i passeriformi in una certa misura, almeno in primavera e per l'allevamento della prole, sono in parte insettivori (od animalivori in senso più lato), mentre i tipici insettivori spesso sono granivori parzialmente verso l'autunno.
Il becco riflette la dieta dell'animale a cui appartiene: specie che si nutrono di semi duri (frosone, pirenesti ecc.) avranno becchi tozzi e massicci, mentre specie prevalentemente insettivore (merlo acquaiolo, rigogolo, rondini, ecc.) avranno becco più sottile e allungato. Alcune specie presentano becchi di foggia inusuale: è il caso dei crocieri, che si nutrono quasi esclusivamente di semi di conifere, per estrarre i quali hanno un caratteristico becco incrociato, o di nettarinie e succiamiele, che per evoluzione convergente occupano la stessa nicchia ecologica dei colibrì.
Per alcune specie è stato documentato anche l'uso di strumenti durante il procacciamento del cibo: è il caso ad esempio di Cactospiza pallida delle isole Galapagos, che si serve di una piccola bacchetta o una spina di cactus tenuta nel becco per stanare gli insetti che vivono negli anfratti.
I passeriformi presentano costumi riproduttivi anche differenti, ma con dei tratti fondamentali comuni.
La maggior parte delle specie è monogama, tuttavia non vi è una correlazione fra il dicromatismo sessuale (colorazione più accesa nel maschio) ed eventuali costumi riproduttivi poligami: gli estrildidi, ad esempio, presentano dimorfismo sessuale nella colorazione anche molto marcato, pur essendo rigidamente monogami con le coppie che passano assieme l'intera esistenza. Il corteggiamento consiste frequentemente in parate canore in cui il maschio gorgheggia rivolto alla femmina per conquistarla: alcune specie (uccelli del paradiso, galletti di roccia, uccelli lira) presentano corteggiamenti particolarmente spettacolari con parate di piume.
Il nido viene costruito da ambedue i sessi intrecciando fibre vegetali ed imbottendone l'interno con lanugine e piumino, oppure utilizzando fango e detriti da far rapprendere (è il caso delle rondini): tipicamente esso è a coppa, ma in alcune specie (come gli uccelli tessitori, gli itteri e gli uccelli fornai) può raggiungere forme elaborate. Gli uccelli giardiniere dell'Oceania costruiscono una struttura di grandi dimensioni e riccamente decorata (alla cui forma si ispirano le case rituali dei papua) al fine di attrarre la femmina, che però non viene utilizzata dalla femmina, che depone poi in un nido a coppa costruito sul terreno.
In media all'interno del nido vengono deposte dalle 2 alle 6 uova, in rapporto di proporzionalità inversa fra le dimensioni della specie e quelle della nidiata (specie di grossa taglia come l'uccello lira o alcuni corvidi tendono a deporre un singolo uovo o al più una coppia, mentre le piccole specie artiche dell'emisfero boreale depongono anche una dozzina di uova per covata), che vengono covate per un periodo solitamente di due settimane. I passeriformi (assieme ad alcune specie di limicoli, ai succiacapre e ai cuculi parassiti) sono fra quegli uccelli che depongono uova colorate anziché unicamente bianche.
I pulli sono sempre nidicoli, in quanto nascono ciechi ed implumi e dipendono dalle cure dei genitori per poter sopravvivere. Prima di ricevere il cibo i piccoli dei passeriformi spalancano le fauci pigolando in modo caratteristico, mettendo in evidenza la gola che solitamente ha una colorazione accesa, in maniera tale da renderli facilmente individuabili nella penombra del nido.
Gli ambienti popolati da questi piccoli, ma vivacissimi uccelli sono i più vari, tranne quello prettamente acquatico (eccezion fatta per il merlo acquaiolo che ha abitudini parzialmente acquatiche): mancano infatti passeriformi marini.
In linea di massima i boschi e le zone a ricca vegetazione sono gli habitat preferenziali per la grande maggioranza delle specie. Non mancano specie che vivono solo in relazione col terreno erbaceo od a scarsa vegetazione ed altre tipiche dell'alta montagna.
La suddivisione sistematica dei passeriformi è ancora molto controversa.
Come avviene per tutti gli uccelli moderni, i reperti fossili ascrivibili a passeriformi sono estremamente rari e frammentari, in virtù della piccola taglia della maggior parte degli appartenenti primitivi all'ordine e della delicatezza delle ossa che ne rende ardua la conservazione. I reperti fossili più antichi ascrivibili ad appartenenti a questo taxon sono probabilmente F20688 e F24685, ritrovati a Murgon, nel Queensland, e custoditi nel Queensland Museum; essi rappresentano rispettivamente un carpometacarpo ed un tibiotarso risalenti all'Ypresiano (circa 55 milioni di anni fa) e appartenuti a esemplari di due specie diverse, misuranti in vita rispettivamente circa 10 e 20 cm di lunghezza, già ben distinguibili come passeriformi veri e propri[3]. Questi due reperti hanno "spodestato" Palaeospiza bella, ritrovata in Colorado e risalente al Priaboniano (circa 35 milioni di anni fa), ritenuta fino a quel momento il passeriforme più antico: in base ai dati del 2014, fra l'altro, questa specie viene considerata non più come un membro dei passeriformi veri e propri, ma come rappresentante di una linea basale ad essi molto vicina. Fra gli altri resti finora ritrovati si segnalano inoltre:
Fino alla fine del XX secolo, la classificazione delle varie specie veniva svolta principalmente in base a similitudini morfologiche, molto spesso frutto di convergenza evolutiva e rivelatesi del tutto infondate in seguito a esami genetici: l'avanzamento della biologia molecolare in campo filogenetico e delle scoperte paleontologiche hanno fatto un po' di chiarezza nei rapporti fra i vari taxa e sull'origine dei Passeriformi, databile nel Paleogene (verosimilmente durante il tardo Paleocene, fra i 60 e i 55 milioni di anni fa[14]) nel supercontinente di Gondwana[15]. La linea originaria si è presto suddivisa nell'arco di pochi milioni di anni in tre segmenti, dai quali hanno avuto origine gli Eurylaimidae, i Tyranni, gli Oscini e gli Acanthisitti: a sua volta, in Oceania gli oscini si suddivisero nei parvordini Corvida e Passerida (forse subclade del primo) e da lì estesero il proprio areale in Africa ed Eurasia, subendo una varia e propria radiazione evolutiva durante il Miocene (14-12 milioni di anni fa) ed il Pliocene (10-2 milioni di anni fa), diversificandosi per riempire varie nicchie ecologiche e spesso in tal modo ricolonizzando vecchi ambienti dove già erano presenti cladi più basali e diversamente specializzati. Anche gli Eurylaimidae nel frattempo avevano esteso il proprio areale, in base a quanto osservabile dai reperti fossili ascrivibili ad appartenenti a questa famiglia e ritrovati in Francia e Germania[8]. Già fra la fine del Pleistocene e l'inizio dell'Olocene (circa 1,8 milioni di anni fa) sono osservabili la maggior parte dei rappresentanti delle specie attuali cronospecie.
L'Ultimo antenato comune delle tre linee filetiche attuali di passeriformi doveva essere un uccello di piccola taglia e con una coda corta, dai colori sobri ma con un marcato dimorfismo sessuale, che in seguito nel corso della storia evolutiva dei passeriformi è stato perso e riacquistato più volte dai vari taxa[16][17].
I sottordini dei passeriformi sono:[18][19]
I passeriformi (Passeriformes Linnaeus, 1758) sono un ordine di uccelli, comprendente circa 5 300 specie (quasi il doppio rispetto a quelle del più grande ordine di mammiferi, i Rodentia), raccolte in circa 110 famiglie (secondo ordine per numero di generi fra i Vertebrati, dopo i Perciformes), numeri che ne fanno il più grande ordine ascritto alla classe.
Il nome dell'ordine deriva dal latino e significa "dalla forma simile a quella di un passero", in riferimento a una delle specie più diffuse e conosciute ascritte ai Passeriformi.
Passeriformes sunt ordo avium qui plus quam dimidiam partem omnium avium specierum comprehendit. Aliis aviis dissimiles, haec sunt duobus digitis porro versis, uno retro verso, quibus facilius in arboribus insidere possunt. Sunt unus ex diversissimis ordinibus vertebratorum terrestrium, pluribus quam quinque milibus speciebus descriptis.[1]
Passeriformes sunt ordo avium qui plus quam dimidiam partem omnium avium specierum comprehendit. Aliis aviis dissimiles, haec sunt duobus digitis porro versis, uno retro verso, quibus facilius in arboribus insidere possunt. Sunt unus ex diversissimis ordinibus vertebratorum terrestrium, pluribus quam quinque milibus speciebus descriptis.
Žvirbliniai paukščiai (Passeriformes) – didžiausias paukščių būrys. Pasaulyje yra apie 5200-5500 rūšių, t. y. apie 60 proc. visų pasaulio paukščių. Daugeliui rūšių būdingos sudėtingos giesmės, kurias išgauna gerklomis. Dauguma gyvena medžiuose ir krūmuose, o kai kurios rūšys prisitaikiusios gyventi ant žemės, kregždės daugiausia laiko praleidžia ore.
Paplitę viso pasaulio sausumos buveinėse, nuo dykumų iki tropinių miškų. Lietuvoje aptinkama 125 rūšys žvirblinių paukščių (sąrašas).
Žvirbliniai paukščiai (Passeriformes) – didžiausias paukščių būrys. Pasaulyje yra apie 5200-5500 rūšių, t. y. apie 60 proc. visų pasaulio paukščių. Daugeliui rūšių būdingos sudėtingos giesmės, kurias išgauna gerklomis. Dauguma gyvena medžiuose ir krūmuose, o kai kurios rūšys prisitaikiusios gyventi ant žemės, kregždės daugiausia laiko praleidžia ore.
Paplitę viso pasaulio sausumos buveinėse, nuo dykumų iki tropinių miškų. Lietuvoje aptinkama 125 rūšys žvirblinių paukščių (sąrašas).
Zvirbuļveidīgo putnu kārta (Passeriformes) ir viena no putnu klases (Aves) kārtām, kas pieder papagaiļu un zvirbuļu virskārtai (Psittacopasserae). Tā apvieno vairāk kā pusi no visiem putniem pasaulē. Zvirbuļveidīgo kārtā ir 6456 sugas, kas iedalās apmēram 100 dzimtās.[1] Bieži zvirbuļveidīgos putnus sauc arī par dziedātājputniem (Passeri), kas ir tikai viena zvirbuļveidīgo putnu apakškārta no trijām. Kārtai nosaukumu ir devis mazais mājas zvirbulis (Passer domesticus), tādējādi tiek uzsvērts zvirbuļveidīgo putnu salīdzinoši mazais augums. Zvirbuļveidīgo putnu tuvākie radinieki ir papagaiļveidīgie (Psittaciformes).[2]
1988. gada aprīļa beigās Latvijā uzkrita daudz sniega un pazeminājās gaisa temperatūra. Tajā pavasarī bojā gāja simtiem tūkstošu putnu, īpaši zvirbuļveidīgie. Daudzu sugu ligzdojošās populācijas uz vairākiem gadiem stipri samazinājās.[3]
Daudziem zvirbuļveidīgajiem ir neliels knābis, kas piemērots dažādas barības, piemēram, kukaiņu un sēklu ēšanai. Daži zvirbuļveidīgie, piemēram, čakstes (Laniidae), pārtiek no sīkiem dzīvniekiem.
Zvirbuļveidīgajiem putniem ir īpatnēja kāju uzbūve, tāpēc tie var pieķerties pie tieviem zariem, niedrēm un zāles stiebriem. Trīs kāju pirksti ir vērsti uz priekšu, bet viens — atpakaļ. Tas ļauj turēties pie zara pat guļot. Apmetoties atpūsties, zvirbuļveidīgie putni pietupjas un saliec kājas. Kāju cīpslas savelkas, nodrošinot pirkstu ciešo satvērienu. Katras kājas četri pirksti ar nagiem stingri aptver zaru. Vienīgais zvirbuļveidīgais putns, kas spēj ienirt ūdenī, ir ūdensstrazds (Cinclus cinclus ). Tas dzīvo strauju upju krastos un medījumu galvenokārt ķer zem ūdens. Lai zem ūdens varētu virzīties uz priekšu un uz leju, viņš atgrūžas ar spārniem. Ar lielajiem nagiem pieķeroties pie akmeņiem, ūdensstrazds var staigāt arī pa upes dibenu.
Zvirbuļveidīgie putni visbiežāk veido monogāmus pārus.[4] Iestājoties vairošanās sezonai, putni daudz laika pavada, lai iekārtotu ērtu ligzdu. Daudzi putni, piemēram, ķauķi (Sylviidae) veido kausveida ligzdu. Citi, piemēram, somzīlītes (Remizidae) no zāles un sūnām vij sarežģītas, zaros iekārtas ligzdas. Lai aizsargātos no plēsējiem, tās noslēpj īsto ieeju un izveido viltus ieeju. Arī audējputni (Ploceidae) ir meistarīgi ligzdu būvētāji. Viņi savieno kopā lapas, izmantojot augu stiebrus. Šādā nomaskētā, no lapām izveidotā dobumā tiek iebūvēta ligzda.
Tikko izšķīlušies zvirbuļveidīgo mazuļi ir kaili, akli un bezpalīdzīgi. Vecāki par viņiem rūpējas tik ilgi, līdz tie spēj paši par sevi rūpēties. Mazuļu izkārnījumi veido želejveida granulas. Tas vecākiem ļauj viegli iztīrīt ligzdu un izmest izkārnījumus tālāk no ligzdas, lai nepievērstu plēsēju uzmanību.
Zvirbuļveidīgo putnu kārtā Latvijā sastopamas 28 dzimtas[5], kuras visas pieder dziedātājputnu apakškārtai (Passeri):
Zvirbuļveidīgo putnu kārta (Passeriformes) ir viena no putnu klases (Aves) kārtām, kas pieder papagaiļu un zvirbuļu virskārtai (Psittacopasserae). Tā apvieno vairāk kā pusi no visiem putniem pasaulē. Zvirbuļveidīgo kārtā ir 6456 sugas, kas iedalās apmēram 100 dzimtās. Bieži zvirbuļveidīgos putnus sauc arī par dziedātājputniem (Passeri), kas ir tikai viena zvirbuļveidīgo putnu apakškārta no trijām. Kārtai nosaukumu ir devis mazais mājas zvirbulis (Passer domesticus), tādējādi tiek uzsvērts zvirbuļveidīgo putnu salīdzinoši mazais augums. Zvirbuļveidīgo putnu tuvākie radinieki ir papagaiļveidīgie (Psittaciformes).
1988. gada aprīļa beigās Latvijā uzkrita daudz sniega un pazeminājās gaisa temperatūra. Tajā pavasarī bojā gāja simtiem tūkstošu putnu, īpaši zvirbuļveidīgie. Daudzu sugu ligzdojošās populācijas uz vairākiem gadiem stipri samazinājās.
Passerine adalah satu sekumpulan burung dari order Passeriformes,yang mana termasuk lebih daripada separuh dari semua spesies burung. Kadang kala ia juga dikenali sebagai burung kicau. Passerine membentuk salah satu dari order vertabrata darat yang mempunyai kepelbagaian yang paling banyak: dengan lebih daripada 5,000 spesies yang telah dikenalpasti,[1] Secara umumnya, passerine mempunyai dua kali lebih banyak spesies jika dibandingkan dengan order terbesar dalam mamalia, iaitu Rodensia. Ia mencangkupi lebih 110 keluarga, vertebrata kedua lebih banyak (selepas Perciformes).
Nama "passerine" dan "Passeriformes" diterbitkan daripada Passer domesticus, nama saintifik bagi jenis spesies— Ciak Rumah—dan dari istilah Latin passer untuk ciak Passer dan burung-burung kecil serupanya.
Passerine adalah satu sekumpulan burung dari order Passeriformes,yang mana termasuk lebih daripada separuh dari semua spesies burung. Kadang kala ia juga dikenali sebagai burung kicau. Passerine membentuk salah satu dari order vertabrata darat yang mempunyai kepelbagaian yang paling banyak: dengan lebih daripada 5,000 spesies yang telah dikenalpasti, Secara umumnya, passerine mempunyai dua kali lebih banyak spesies jika dibandingkan dengan order terbesar dalam mamalia, iaitu Rodensia. Ia mencangkupi lebih 110 keluarga, vertebrata kedua lebih banyak (selepas Perciformes).
Nama "passerine" dan "Passeriformes" diterbitkan daripada Passer domesticus, nama saintifik bagi jenis spesies— Ciak Rumah—dan dari istilah Latin passer untuk ciak Passer dan burung-burung kecil serupanya.
Voor de 'eigenlijke zangvogels' (Oscines). zie Zangvogels (onderorde) Zangvogels, of, verouderd, roestvogels (Passeriformes) zijn een grote orde van de moderne vogels (Aves). Ze vormen de soortenrijkste groep vogels, met zo'n 60% van alle soorten.[1] De zangvogels zijn waarschijnlijk de jongste orde van de vogels en stammen uit het Oligoceen of misschien het Eoceen.
Zangvogels zijn bekende diermuzikanten. Zij onderscheiden zich op muzikaal gebied van andere vogels, door de ver ontwikkelde syrinx. De zangvogels hebben zeven spieren om muziek te produceren.
DNA-onderzoek naar de taxonomie van de vogels laat zien dat de traditionele indeling van de orde door moleculair-genetisch onderzoek redelijk goed wordt ondersteund.[2] Bijvoorbeeld de eerste onderverdeling in:
Deze eerste onderverdeling in twee clades wordt bevestigd door dit onderzoek. Daarentegen blijken de naaste verwanten de papegaaiachtigen en wat verder de valken en de seriema's te zijn. Deze groepen zijn samen weer een onderdeel van een grotere groep die wel de 'landvogels' genoemd wordt. Deze indeling verschilt wel sterk van de traditionele indeling van voor het tijdperk van het DNA-onderzoek.
Passeriformes
Acanthisittidae (rotswinterkoningen) 
Eurylaimedes (breedbekken, hapvogels en pitta's) 
Tyranni 
Furnarii (ovenvogels en verwanten) 
Oscines (Eigenlijke zangvogels)
De orde van zangvogels bestaat uit de volgende families:[4]
Van de volgende geslachten is de indeling in een familie nog niet bepaald (op volgorde van de IOClijst):[4]
Zangvogels (onderorde) (eigenlijke zangvogels, Oscines)
Bronnen, noten en/of referentiesZangvogels, of, verouderd, roestvogels (Passeriformes) zijn een grote orde van de moderne vogels (Aves). Ze vormen de soortenrijkste groep vogels, met zo'n 60% van alle soorten. De zangvogels zijn waarschijnlijk de jongste orde van de vogels en stammen uit het Oligoceen of misschien het Eoceen.
Zangvogels zijn bekende diermuzikanten. Zij onderscheiden zich op muzikaal gebied van andere vogels, door de ver ontwikkelde syrinx. De zangvogels hebben zeven spieren om muziek te produceren.
Sporvefuglar (Passeriformes) er ein orden av fuglar. Han er utbreidd over heile verda med artar fordelt på tre underordenar, Acanthisitti, Tyranni og Passeri.
Dette er den største fugleordenen og omfattar meir enn halvparten av alle verdas fugleartar. Sporvefuglar dannar ein av dei mest varierte biologiske ordenar av virveldyr med ca. 6 332[1] identifiserte artar,[2] og er langt over dobbelt så artsrik som den største av ordenar av pattedyra, gnagarar. Ordenen sporvefuglar inneheld 140 familiar, av virveldyr er det berre piggfinnefiskar, Perciformes, som har fleire familiar.
Namnet «Passeriformes» er avleidd frå Passar domesticus, det vitskaplege namnet på arten gråsporv. «Passeridae» er nemninga på ei undergruppe og ein biologisk familie av ca. 43 artar kalla sporvar. Passer er den latinske nemninga for 28 artar av sporvar i slekta Passer og liknande småfuglar.
I Noreg hekkar ca. 100 artar. Omtrent 35 andre er observerte.
«Sitjefoten» med fire klårt fråskilde tær, ei av dei bakover og alle i same plan, er rekna som det mest typiske morfologiske trekk for ordenen sporvefuglar. Denne ordninga er kalla anisodaktyl ordning av tærne. Eit kjent unnatak er tretåbuttnebb, Paradoxornis paradoxus, som har to samansmelta tær, dei andre artane i slekta Paradoxornis har normale sitjeføter. Sitjefoten gjer at sporvefuglar kan slå seg ned på vertikale flater, slik som trestammar og klippeveggar. Dei har ingen hudfoldar mellom tærne, men hos einskilde kotingaer er den andre og tredje tåa dels samanvaksne. Baktåa er festa på same nivå med framtærne og grip mot dei, slik at foten kan få feste på ei grein. Hos andre fuglerordenar er tåordninga annleis. Sitjefoten er òg ein «gripefot»: leggmusklaturen hos sporvefuglar inneheld ei spesiell tilpassing for å gripe rundt greiner. Om fuglen byrjar å miste tak i greina som han sit på vil leggmuskelen automatisk stramme til og bli stiv. Dette gjer sporvefuglar i stand til å sove på greiner utan å miste grepet og falle av. Dette er spesielt nyttig for nattaktive sporvefuglar.[4]
Jamvel om sporvefuglar generelt har føter med klør vel eigna til å feste på runde eller ujamne overflater, har mange grupper føter som er tilpassa gange og springing. Erler og piplerker og mange tapakuloar er typisk bakkelevande, og fleire piplerker har særs lang baktå og bøygd klo på opp til 4 cm. Andre artar som nyttar mykje tid på bakken har gjerne rettare og sløve klør, medan dei som spring mykje på trestammar som treløparar og trekryparar har kraftige og bøygde skarpe klør. Fossekallar lever nær eller i vatn, og trass i at dei sym og dukkar har dei heldt på den typiske sporvefuglfoten.[5] Fuglar som beitar i flukt, spesielt svaler, har fått utvikla generelt svake bein, men svaler er likevel i stand til å gripe som andre sporvefuglar og dei kan gå og til og med springe, det gjer dei med ein subbete, vaggande gange.[6]
Jamt over er sporvefuglar mindre enn typiske medlemmer av andre fugleordenar. Dei tyngste og alt i alt største sporvefuglane med vekt på over 1,5 kg og lengd over 70 cm er tjukknebbramn samt dei større underartane av ramn. Dessutan er praktlyrehale og nokre paradisfuglar store fuglar om ein reknar med lengd på fjører, opp til 110 cm medrekna halefjører eller haledekkfjører. Den minste sporvefuglen rekna i vekt er korthaleknøttyrann på 4,2 gram og ca. 6,5 cm i lengd.
Innanfor ordenen sporvefuglar er så å seie alle farger representerte, i eit breitt spekter av spesialiserte fjørtypar, som inkluderer eineståande, raude lakkliknande hornplater på armsvingfjør hos sidensvansar, duskar av stive fjører hos nokre honningetarar og iriserande «paljettar» hos nokre artar av manakinar, solfuglar og tanagarar. Paradisfuglar har eit nesten utruleg utval av langstrakte og forseggjorde fjører som strekkjer seg frå nebbet, venger eller hovud. Fjørene kan vere iriserande, fløyelsaktige, ofte trådforma og nokre slike fjører er forma som ein rekkert.[5]
Generelt, men med mange unnatak, syner familiar av sporvefuglar kjønnsdimorfisme i fjørdrakta. Det er vaksne hannar som har dei mest iaugefallande fargene. Hoer har fjørdrakter med meir avdempa, kamuflerande farger, og ungfuglar av begge kjønn har ofte drakter som liknar hofuglen sin drakt. Innanfor familiar som trupialar, tanagarar og parulaer, vil artar i temperert sone vise meir kjønnsdimorfisme enn dei tropiske medlemmene av den same familien.[5] Dessutan varierer draktene sesongmessig ved at mange artar har ei klår fjørdrakt i hekkeperioden.
Mest vanleg finn ein 10 handsvingfjører, primærer, og 9 armsvingfjører, sekundærer hos sporvefuglar, men hos mange familiar finn ein berre 9 handsvingfjører. Hos andre kan den ytste primære vere redusert i ei viss monn. Talet på armsvingfjører varierer meir, til dømes har atlaskgartnar, Ptilonorhynchus violaceus heile 14 armsvingfjør.[5]
Dei fleste sporvefuglar har utvikla tolv halefjør, men det varierer frå seks til seksten, praktlyrehale har seksten halefjør. Einskilde artar av sporvefuglar har stive halefjør, som hjelper fuglane med balansen jamvel når dei kviler på vertikale flater.
Når ungane av sporvefuglar blir klekte er dei blinde, fjørlause og hjelpelause. Dette krev at ungane får mykje omsut. Dei fleste sporvefuglar legg farga egg, i kontrast til ikkje-sporvefuglar, som ofte legg kvite egg med unntak av nokre bakkehekkande grupper som vade-, måse- og alkefuglar og natteramnar, der kamuflasje er naudsynt. Dessutan er nokre parasittiske gaukar unnatak, dei har egg som samsvarar med egga til sporvefuglverten.
Den evolusjonære historia til sporvefuglfamiliar og relasjonane mellom dei var ganske uklåre fram til slutten av 1900-talet. Mange sporvefuglfamiliar vart gruppert saman på grunnlag av morfologiske likskapar som ein i dag trur heller er eit resultat av konvergent evolusjon, og utan nær genetisk samanheng. Til dømes, gjerdesmettar på den nordlege halvkula ser svært like ut og oppfører seg på liknande måtar som smettar i Australia, og New Zealand, likevel høyrer dei til tre fjerntliggjande greiner på slektstreet til sporvefuglar, dei er så lite relaterte som det er mogleg å vere, men sit likevel alle i Passeriformes.[7]
Mykje forsking gjenstår, men framsteg i molekylærbiologi og forbetra paleobiogeografiske data avslører gradvis eit klårare bilete av opphav og evolusjon åt sporvefuglar som sameiner kunnskap om molekylære slektskapar, avgrensingane av morfologi og detaljane i fossila.[8] Ein trur no at dei første sporvefuglane utvikla seg i Gondwana ein gong i paleogen, kanskje i thanetium, sein paleogen, for omkring 60-55 millionar år sidan.[9] Passeriformes utvikla seg tilsynelatande ut frå ein ganske tett klade av «nær sporvefuglar» som òg inneheldt fuglar som spettefuglar og råkefuglar.[10]
Litt seinare skjedde ei stor stråling av grupper ut frå kontinentet Australia-Ny-Guinea: Passeri eller songfuglar. Ei viktig grein av Passeri, «Parvorder Passerida», dukka anten som søstergruppe til dei basale linjene og til corvoidar, «parvorder Corvida», eller meir sannsynleg som ei undergruppe av corvoidar, og utvida seg langt inn i Eurasia og Afrika, der det var ei ytterlegare eksplosiv stråling av nye linjer. Dette førte til slutt til tre store passeri-linjer med over 4000 artar, som utgjer mangfaldet innan Passeri i dag. Det har vore omfattande biogeografiske blandingar, med nordlege former som returnerte til sør, sørlege former flytta seg nordover, og så vidare.
Tidlege fossil av sporvefuglar er dårlege. Prøver frå Queensland syner fossile beinrestar, klårt gjenkjennelig som Passeriformes, og representerer to artar på ca. 10 og 20 cm i lengd og provar eksistensen av tydelege sporvefuglar for om lag 55 millionar år sidan, litt inn i tidleg eocen.
Ei ganske lik gruppe, Zygodactylidae, oppkalla etter sin zygodaktyle tilnærming til å gripe om greiner, oppstod uavhengig på omtrent same tid - og kanskje frå nært nærskylde forfedrar. Dette var i landområda som grensar til Nord-Atlanteren, som den gongen var berre to-tredjedelar av den noverande breidda.
Ny kunnskap om samanhengar mellom dei nolevande sporvefuglane, antyder at den siste felles stamfaren for alle levande Passeriformes var ein liten skogsfugl, sannsynlegvis med ein kort hale [11] og samla sett gråleg farge, men moglegvis med tydeleg kjønnsdimorfisme. Sistnemnde eigenskap synest vekselvis å ha gått tapt og gjenutvikla fleire gonger gjennom evolusjonen. Kjønnsdikromatisme er svært sjeldan blant dei basal linjer av Passerida, og kanskje òg dei med ulike opphav i Passeri, plesiomorfiske. Men blant dei yngste passerid-kladar, Passeroidea, finn ein at ekstremt fargerike hannar og fargelause hoer er vanlege, om ikkje regelen. På den andre sida, blant dei mest basale Passeri er det ei betydeleg mengd linjer med sterk dimorfisme òg, til dømes dei særs gamle lyrehalar. Kjønnsdimorfisme er heller ikkje uvanleg i klatresmettar og framtredande hos nokre suboscines som manakinar og kotingaer.
I Europa er sporvefuglar ikkje uvanlege i fossila frå oligocen og utover, men dei fleste er for fragmenterte for ei meir bestemd plassering. Sjølv svært basale Passeriformes kan ha vore vanleg i Europa til midtre miocen, for rundt 12 millionar år sidan.[12] Det moderne mangfaldet av Passerida slekter er kjent for det meste av sein miocen vidare og inn i pliocen, ca. 10-2 millionar år sidan. Pleistocen og tidleg holocen lagerstätte, mindre enn 1,8 millionar år sidan, har gjeve talrike utdøydde artar, og mange gjev nesten berre utdøydde artar eller deira etterveksande artar, chronospecies.
I Amerika er fossila lite talrike før pleistocen, i pleistocen er fleire nolevande suboscine familiar dokumenterte. Ei utdøydd slekt av sporvefuglar har vorte skildra frå seinare miocen i California.
Ordenen er delt inn i tre underordenar, Tyranni (suboscines), Passeri (oscines), og basal Acanthisitti (klatresmettar). Oscines, òg kalla songfuglar, har best kontroll over sin syrinx-musklane av alle fuglar, produsere eit breitt spekter av songar og andre lyder, sjølv om nokre av dei, slik som skrik frå kråker, ikkje kling musikalsk i menneskelege øyre. Og andre fuglar som lyrehalar er framifrå hermarar. Acanthisittiar eller klatresmettar er små fuglar avgrensa til New Zealand, i det minste i moderne tid, dei var lenge plassert innanfor Passeri; den taksonomiske posisjonen er usikker, men dei synest å vere ei tydeleg avgrensa og særs gammal gruppe.
Familienamn, vitskapleg namn og rekkjefølgje etter Clementslista versjon 6.14 frå august 2019.[1] Grunngjevinga for dei nye familiane og andre endringar er gjeven på nettstaden for Clementslista.[13]
Underorden Acanthisitti
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Sporvefuglar Sporvefuglar (Passeriformes) er ein orden av fuglar. Han er utbreidd over heile verda med artar fordelt på tre underordenar, Acanthisitti, Tyranni og Passeri.
Dette er den største fugleordenen og omfattar meir enn halvparten av alle verdas fugleartar. Sporvefuglar dannar ein av dei mest varierte biologiske ordenar av virveldyr med ca. 6 332 identifiserte artar, og er langt over dobbelt så artsrik som den største av ordenar av pattedyra, gnagarar. Ordenen sporvefuglar inneheld 140 familiar, av virveldyr er det berre piggfinnefiskar, Perciformes, som har fleire familiar.
Namnet «Passeriformes» er avleidd frå Passar domesticus, det vitskaplege namnet på arten gråsporv. «Passeridae» er nemninga på ei undergruppe og ein biologisk familie av ca. 43 artar kalla sporvar. Passer er den latinske nemninga for 28 artar av sporvar i slekta Passer og liknande småfuglar.
I Noreg hekkar ca. 100 artar. Omtrent 35 andre er observerte.
Spurvefugler (Passeriformes) er den største ordenen i gruppen moderne fugler (Neoaves). Den inneholder omkring 6 592 arter,[1] hvorav cirka 100 hekker i Norge. Spurvefuglenes nærmeste slektninger er papegøyefuglene (Psittaciformes).[2]
Typisk for spurvefuglene er at hver art har en helt særegen og gjenkjennelig måte å vokalisere på. Hos mange av artene kan vokaliseringen være vakker og kalles da gjerne sang, men på langt nær alle artene har like vakker vokalisering. Hannfuglene synger imidlertid for å forsvare sitt territorium og for å tilkalle seg en make.
Hos spurvefuglene har foten tre tær som peker framover og én som peker bakover. Baktåen kommer sammen med foten i samme høyde som framtærne. Dette favoriserer disse fuglenes evne til å vagle seg på greiner og lignende. Derfor kalles foten en sittefot, selv om mange av artene også har en fot som er tilpasset både det å gå og å løpe på bakken. Foten hos spurvefuglene er faktisk mer karakteristisk for artene enn sangen. Derfor kaller noen også spurvefuglene for vaglere. Hos andre fugleordener er nemlig tærne arrangert annerledes på foten.
Det er stor variasjon mellom de ulike artene i denne gruppen. I Norge er den fysisk minste arten fuglekonge, som typisk veier cirka fem gram. Den største er ravn, som er 300 ganger tyngre.
Spurvefuglene spiser både frø, frukter, insekter og smådyr. De har et mangfold av nebbtyper og vingeformer, som forteller om variasjon i næring og ulike måter å finne maten på.
Nyklekt avkom av spurvefugler er såkalte reirboere (motsatsen er reirflyktere). I det ligger det at avkommet ikke er istand til å flykte reiret da de klekkes, slik noen fugler i andre ordener kan. Ungene klekkes nakne, blinde og totalt hjelpeløse, og er fullstendig avhengig av å bli matet av foreldrene til de blir store nok til å forlate reiret. Avføringen til avkommet er pakket inn i en membran, som gjør det lettere for foreldrene å fjerne og holde reiret rent.
Neoaves separerte i to linjer for cirka 79,6 millioner år siden. Den ene ledet fram til Passeriformes (spurvefuglene), den andre til Falconiformes, Charadriiformes, Procellariiformes, Gaviiformes, Ciconiiformes og Sphenisciformes.[3].[4]
Passeriformes (spurvefugler) utgjør ifølge HBW Alive 6 592 arter,[1] og er med det den største gruppen med fugler, selv om antallet varierer mellom ulike kilder. Artene fordeler seg i 1 358 slekter og 138 familier.[1] V. A. Payevsky hevdet i en forskningsrapport publisert i 2014 at det var cirka 5 740 arter,[5] mens Edwards & Harshman (Tree of Life Web Project) hevdet i 2003 at det var omkring 5 300.[6]
Passeriformes inndeles i tre underordener og Acanthisitti er søstergruppen til alle andre spurvefugler (Eupasseres), som deles inn i Tyranni og Passeri.
PasseriformesAcanthisitti (klatresmetter)
Tyranni (tyrannfugler eller subosciner)
Passeri (sangfugler eller osciner)
Inndelingen under følger Barker et al. (2004),[7] men kan alt være utdatert (i henhold til del Hoyo & Collar (2016)[1]).
Acanthisitti (klatresmetter)
Eurylaimides (den gamle verden)
Tyrannides (den nye verden)
Meliphagoidea (honningetere m.fl.)
Spurvefugler (Passeriformes) er den største ordenen i gruppen moderne fugler (Neoaves). Den inneholder omkring 6 592 arter, hvorav cirka 100 hekker i Norge. Spurvefuglenes nærmeste slektninger er papegøyefuglene (Psittaciformes).
Multimedia w Wikimedia Commons 
Hasło w Wikisłowniku Wróblowe (Passeriformes) – rząd ptaków z podgromady ptaków nowoczesnych Neornithes. Największy rząd ptaków, obejmujący około 5400 gatunków, czyli ponad połowę wszystkich występujących dziś gatunków ptaków.
Nazwa rzędu wywodzi się od nazwy wróbla zwyczajnego (zwanego domowym) Passer domesticus. Wielu autorów uważa, że wróblowe wyewoluowały około 75 mln lat temu w środowisku leśnym na południowym kontynencie Gondwanie[2]. Inni badacze, np. Gerald Mayr, uznają jednak za bardziej prawdopodobne, że wróblowe powstały już po wymieraniu kredowym, co miałoby być bardziej zgodne z danymi paleontologicznymi i paleobiogeograficznymi[3]. Przystosowały się do życia w większości siedlisk lądowych na wszystkich kontynentach z wyjątkiem Antarktydy. Wśród innych ptaków wyróżniają się charakterystyczną budową podniebienia, krtani oraz stóp[4].
Są to z reguły małe lub średnie ptaki o bardzo zróżnicowanych kształtach, ubarwieniu i trybie życia. Stopy wróblowych mają cztery palce łączące się z nogą na tej samej wysokości. Trzy są skierowane do przodu, a najbardziej wewnętrzny – do tyłu[4]. Kręgi szyjne w liczbie 14, jedynie u szerokodziobów (Eurylamidae) 15[4]. U większości gatunków skrzydła stopniowo zwężają się w stronę ich czubka, co stanowi przystosowanie do szybkiego poderwania się do lotu i sprawnego manewrowania w powietrzu. Zmniejsza to jednak zdolność utrzymania wysokiej prędkości lotu.
Wiele z nich prowadzi leśny tryb życia. Większość żywi się pokarmem roślinnym lub owadami. Często tworzą pary monogamiczne. Samce większości gatunków aktywnie uczestniczą w wysiadywaniu jaj i wychowywaniu młodych.
Spośród wróblowych najmniejszym gatunkiem jest raniuszczyk (Psaltria exilis) dł. blisko 8 cm, zaś największym kruk zwyczajny (Corvus corax) podg. principalis (z Grenlandii) o długości niemal 64 cm i wadze blisko 1,7 kg. Na drugim miejscu plasują się lirogony wspaniałe (Menura novaehollandiae) osiągając długość do 103 cm (bez ogona ok. 33 cm) i masę 1,1 kg[4].
Systematyka rzędu i stopień pokrewieństwa gatunków wciąż budzi spory. Początkowo wyróżniano cztery podrzędy wróblowych[5]: Eurylaimi i tyrany (Tyranni) – obecnie tworzą podrząd – pierwowróblowce (Suboscines) oraz lirogonowe (Menurae) i śpiewające (Passeres) – obecnie tworzą jeden podrząd – śpiewające (Oscines). Nowozelandzkie bargliki są niekiedy wydzielane do trzeciego podrzędu – Acanthisitti. Klad obejmujący Suboscines i Oscines (ale nie Acanthisittidae) nosi nazwę Eupasseres[3]. Niepewną pozycję systematyczną mają niektóre paleogeńskie wróblowe, takie jak Jamna czy Resoviaornis.
Do rzędu wróblowych należą trzy podrzędy[6]:
W Polsce wszystkie gatunki wróblowych objęte są ścisłą ochroną gatunkową z wyjątkiem gatunków:
które są objęte ochroną częściową[7].
Wróblowe (Passeriformes) – rząd ptaków z podgromady ptaków nowoczesnych Neornithes. Największy rząd ptaków, obejmujący około 5400 gatunków, czyli ponad połowę wszystkich występujących dziś gatunków ptaków.
Nazwa rzędu wywodzi się od nazwy wróbla zwyczajnego (zwanego domowym) Passer domesticus. Wielu autorów uważa, że wróblowe wyewoluowały około 75 mln lat temu w środowisku leśnym na południowym kontynencie Gondwanie. Inni badacze, np. Gerald Mayr, uznają jednak za bardziej prawdopodobne, że wróblowe powstały już po wymieraniu kredowym, co miałoby być bardziej zgodne z danymi paleontologicznymi i paleobiogeograficznymi. Przystosowały się do życia w większości siedlisk lądowych na wszystkich kontynentach z wyjątkiem Antarktydy. Wśród innych ptaków wyróżniają się charakterystyczną budową podniebienia, krtani oraz stóp.
As Passeriformes são uma grande ordem da classe aves, que compreendem a mais numerosa das ordens, incluindo quase 6.000 espécies, mais da metade do total das espécies de aves existentes,[1] possuindo grande diversificação morfológica, ecológica, biológica e comportamental.[2] Geralmente, os pássaros são aves de pequenas a médias dimensões, canoras, com alimentação baseada em sementes, frutos, pequenos invertebrados, como anelídeos e crustáceos, e alguns vertebrados, como peixes, roedores e até mesmo filhotes de outras aves.
A forma do bico varia bastante, dependendo do tipo de alimentação do animal. Os quatro dedos estão todos implantados ao mesmo nível, encontrando-se o primeiro permanentemente invertido. A plumagem é suficientemente densa e a penugem fina. O canto dos pássaros é geralmente melodioso. As suas características dependem da estrutura do aparelho fonador (siringe), bem como da quantidade e posição dos músculos desse, que variam entre um e sete.[3]
Estudos sugeriram que o canto dos pássaros pode evoluir de jeitos diferentes em resposta a uma pressão evolutiva.[4] Porém, eles também apontam que a complexidade no canto em certas linhagens é uma característica que foi selecionada por fêmeas em busca de parceiros, com a complexidade do canto sendo selecionada de modo semelhante à cauda do pavão.[5] Além da atração de parceiros, o canto em indivíduos machos também têm como função defender o território contra outros machos, e em ambos variações individuais afetam o sucesso reprodutivo do indivíduo.[6]
Aves que cantam possuem um órgão vocal bipartido chamado siringe que se localiza na junção da traquéia com os brônquios, onde o som é gerado pela oscilação de membranas nos dois lados da siringe. Cada lado possui músculos próprios, que proporcionam flexibilidade e controle independente da frequência e amplitude do som, dando um grau de especialização acústica único. Os cantos de aves adultas estão associados à coordenação da respiração e de músculos da siringe, sendo controlados pelo sistema somatossensorial do animal.
O mecanismo de emissão do som se baseia em três estados motores das membranas das siringes, dependendo da mudança da demanda vocal e respiratória do animal, e estão relacionados com inspiração, fonação e mudez. Na inspiração, a membrana se encontra afastada da corrente de ar, reduzindo a resistência ao fluxo de ar e repondo o ar exalado na vocalização. Durante a fonação, as membranas devem estar “entreabertas”, ou seja, permitindo passagem de corrente de ar de dentro da ave para fora de um modo que essa corrente gera uma vibração e, consequentemente, emissão sonora. As membranas podem vedar completamente cada lado da siringe, mutando-o. Isso, em conjunto com as características peculiares de cada lado da siringe, torna possível que a ave emita sons distintos ao mesmo tempo, ou combinar sons diferentes para emitir um canto mais complexo.[7]
Entre as aves que cantam, existem espécies que cantam de maneira estereotipada, ou seja, não apresentam variações populacionais e/ou individuais. O canto dessas aves é determinado geneticamente e desenvolvido sem necessidade de aprendizagem a partir de um modelo. Outras aves possuem canto mais complexo, e apresentam variações individuais e populacionais. É comum encontrarmos dialetos diferentes de populações diferentes. O processo de aprendizagem de canto em aves é mediado por memorização e coordenação vocal-auditiva, dependendo da movimentação complexa e precisa das membranas da siringe.[8] A modalidade de canto inato é encontrada principalmente em Passeriformes da subordem Suboscines, enquanto que a modalidade de canto aprendido é encontrada principalmente em Passeriformes da subordem Oscines.
Os pássaros são, na sua maioria, animais monogâmicos, vivendo com um único parceiro ao longo de toda época do acasalamento; no entanto, também se conhecem espécies poligâmicas, com um macho dominante que acasala com várias fêmeas. Os ninhos dos pássaros são, provavelmente, os que envolvem uma construção mais elaborada entre todas as espécies de aves. São, na sua maioria, em forma de taça, sendo muitos deles, exemplos perfeitos de engenharia. Os filhotes são nidícolas, nascendo cegos, desprovidos de penas, e raramente cobertos de penugem. São completamente dependentes dos progenitores durante um bom tempo. Pedem alimento aos pais, esticando o pescoço e abrindo o bico, desde as primeiras horas após o nascimento.[3]
Por muito tempo acreditou-se que havia maior dimorfismo sexual em espécies poligâmicas, e que em espécies monogâmicas havia menor pressão evolutiva para que o dimorfismo sexual se desenvolve-se. Porém, encontrou-se que o dimorfismo no tamanho e na coloração do indivíduo mostram padrões muito diferentes em relação ao comportamento reprodutivo e social dos pássaros.[9] A diferença de coloração pode surgir por diferenças microestruturais da pena, que absorvem e refletem a luz com comprimentos de onda diferentes, e também pode surgir da deposição de pigmentos durante o desenvolvimento da pena. Entre os Passeriformes, os pigmentos podem ser carotenóides ou melaninas.[10] Em Passeriformes, o dimorfismo sexual de cor surgiu várias vezes durante a evolução da linhagem, e foi perdido e readquirido várias vezes em grupos diferentes.[11] Entre as famílias de Passeriformes, uma das mais reconhecidas por seu dimorfismo sexual são as aves do paraíso (Paradisaeidae).
Os Passeriformes exibem grande variação de tolerância ecológica e adaptação trófica, e seus integrantes ocorrem na maioria dos biomas terrestres.[2] Possuem uma relação próxima com diversas famílias de plantas atuando como dispersores de sementes e pólen. Isso é refletido nas diversas adaptações no bico, que permitiram a especialização em determinados tipos de frutos e/ou sementes, co-evoluindo com diversos gêneros vegetais, principalmente angiospermas.
Em geral, constroem seus ninhos em galhos de árvores usando pequenos galhos coletados do chão. O tamanho corporal pequeno a médio possibilitou que a construção de ninhos se desse em praticamente qualquer local que a ave quisesse, permitindo a ocupação de diversos nichos ecológicos e a irradiação territorial do grupo.
Os Passeriformes também são usados como controle de insetos, principalmente em plantios como controle de pragas devido ao hábito insetívoro de certas espécies.
Possuem hábitos muito diversos, mas em geral apresentam cuidado parental e postura de defesa de território e de prole em relação a outras espécies tanto de Passeriformes quanto de outros grupos.
Nunca houve controvérsia sobre a ancestralidade em comum de Passeriformes, mas houve muitas dúvidas sobre o arranjo das famílias dentro do grupo, principalmente as mais basais. A sistemática na ordem classicamente foi feita com base em características musculares e ósseas, e desde o final do século XX, considera-se a existência de dois grandes grupos dentro da ordem: Oscines (subordem Passeri) e Suboscines (subordem Tyranni). Mais recentemente, surgiu a hipótese que a família Acanthisittidae esteja na base da ordem, que então se dividiu entre Oscines e Suboscines.[2]
Os dois grandes grupos de Passeriformes estão organizados sobretudo pela estrutura da siringe e pela anatomia do ouvido interno (columela e estribo).[1]
Os Oscines apresentam cerca de 4.400 espécies e possuem núcleos especializados de aprendizagem sonora no prosencéfalo. Já os Suboscines apresentam cerca de 1.100 espécies e possuem apenas de 2 a 4 pares de músculos siringiais laterais.[1]
A classificação dos Passeriformes é bastante complexa, baseando-se no número e posição dos músculos fonadores e na concreção dos músculos flexores dos dedos.[3]
Pouco se sabe sobre a história fóssil do grupo. O fóssil mais antigo foi encontrado na Austrália, e data de há aproximadamente 50 milhões de anos. Acredita-se que os Passeriformes surgiram no hemisfério sul no começo do Terciário e se dispersaram para o hemisfério norte no final do Oligoceno. Porém, devido a ausência de fósseis, a datação de eventos chave para o padrão de distribuição atual da ordem ainda é incerta.[12]
Há uma grande diversidade de Passeriformes no Brasil. Aproximadamente 30 famílias desse grupo, número que pode variar de acordo com a filogenia utilizada, habitam o território do país.[13] As famílias Furnariidae e Thamnophilidae são algumas das que possuem maior diversidade de espécies no Brasil e habitam principalmente a região da floresta Amazônica, porém membros desses grupos podem ser encontrados em todo o país. Outras famílias de Passeriformes muito diversas no país inteiro são Tyrannidae, Thraupidae e Emberizidae.[13]
Além das famílias acima citadas, também são encontradas no Brasil espécies das seguintes famílias:[13]
As Passeriformes são uma grande ordem da classe aves, que compreendem a mais numerosa das ordens, incluindo quase 6.000 espécies, mais da metade do total das espécies de aves existentes, possuindo grande diversificação morfológica, ecológica, biológica e comportamental. Geralmente, os pássaros são aves de pequenas a médias dimensões, canoras, com alimentação baseada em sementes, frutos, pequenos invertebrados, como anelídeos e crustáceos, e alguns vertebrados, como peixes, roedores e até mesmo filhotes de outras aves.
Passeriformes este ordinul taxonomic care cuprinde cele mai multe specii de păsări (Aves), ele ajungând ca. la cifra de 5.700 de specii.
Păsările din acest ordin sunt în comparație cu celelalte păsări din alte ordine taxonomice, păsări de talie mică. Dimensiunea corpului la „Regulus calendula” fiind maximum 8 cm, iar la păsările paradisului (Paradisaeidae) de 120 cm. Multe specii din acest ordin sunt păsări migratoare, cele sedentare trăiesc de obicei în regiunile cu climă caldă tropicală sau subtropicală ca cele din familia „Menuridae” sau „Callaeidae” care au aripile mai puțin dezvoltate.
Cele mai multe paseriforme se hrănesc cu nevertebrate mici sau semințe de plante. Excepție fac unele păsări tropicale ca cele din familia Paradisaeidae sau Pipridae care se hrănesc aproape exclusiv cu fructe. Pe când cele din familia Laniidae sunt carnivore, care pe lângă insecte consumă nevertebrate mici, rozătoare sau șopârle. Păsările din familia Fringillidae (Loxia) se hrănesc aproape exclusiv cu semințe de conifere, pe care le scot cu dibăcie din con. Exemplarele din familia de păsări Cinclidae se scufundă un timp scurt sub apa pâraielor de munte ca să prindă insecte acvatice, fiind singura familie din acest ordin care se poate scufunda. O curiozitate o prezintă paseriformele de pe insulele Galapagos care folosesc ca unealtă o crenguță sau un spin de cactus pentru a scoate insectele ascunse în scoarța copacilor.
Paseriformele sunt azi subîmpărțite în 3 subordine, la bază fiind situate păsările Acanthisitti din Noua Zeelandă și Tyranni.[1][2][3].
|-- păsări cântătoare (Passeri) |-- păsări țipătoare (Tyrannidae) | |--N.N. | |-- (Acanthisittidae) | (Passeriformes)
Evoluție și dispariție Comportament Liste ClasificarePasseriformes este ordinul taxonomic care cuprinde cele mai multe specii de păsări (Aves), ele ajungând ca. la cifra de 5.700 de specii.
Vrabcotvaré alebo spevavce (lat. Passeriformes) je najväčší rad letcov. Patrí sem až medzi 5200 a 5500 druhov, vyše polovica druhov vtákov sú práve vrabcotvaré. Zástupcovia Slovenských spevavcov (vrabcotvarých): sojka škriekavá, brhlík lesný, sýkorka bielolíca, hýľ lesný, slávik červienka, stehlík čížavý, pinka lesná, sýkorka chocholatá.
Väčšinou sú menšej veľkosti, majú dobre vyvinutý hlasový orgán (odtiaľ meno spevavce). Aj vďaka schopnosti vytvárať hlasové zložité prejavy pomocou hlasového orgánu nazývaného syrinx (ktorý majú aj vtáky niektorých iných radov) sa považujú za najvyvinutejší rad vtákov. Ukazuje sa aj, že niektoré z nich majú naozaj nezvyčajné psychické schopnosti. Spevu sa väčšinou venujú samce, ktoré tým lákajú samice a vyznačujú si teritórium. Väčšina druhov má svoj vlastný špecifický hlasový prejav. Spev je buď vrodený alebo sa ho mláďatá musia naučiť.
Dokážu dobre spočívať aj na veľmi tenkých konárikoch, čo im umožňujú špeciálne svaly, ktoré siahajú svojimi úponmi až po prsty. Tri prsty nohy sú obrátené dopredu. Palec je vyvinutý, behák zriedkavo zarastený. Vyznačujú sa bohatým operením. Mnohé majú mäkké, kypré operenie. Páperie, ak ho majú, je iba na holinách, zriedkavo na celom tele (vodnár). Zobák môže mať rozličné tvary.
Vyskytujú sa na celom svete od púšte po tropický dažďový les, s výnimkou Antarktídy. Všetci príslušníci tohto radu majú kŕmivé mláďatá. Žijú zväčša na stromoch alebo kroch, niektoré druhy však na zemi a niektoré (napríklad lastovičky) strávia celý život v lete. Hniezdia v bútľavých stromoch aj dierach v zemi. Živia sa rozličnou potravou (živočíchy, rastliny, kvetný nektár). U druhov špecializujúcich sa na istú potravu sa táto špecializácia prejavuje na tvare zobáka (krivonos). U väčšiny druhov sú samce oveľa farebnejšie a majú aj nápadnejšie perové ozdoby ako samice.
Rad sa delí na dve hlavné skupiny Tyranii a Passeri. Passeri majú najlepšiu kontrolu nad hlasivkami a sú to ozajstné spevavé vtáky (hoci niektoré ako napríklad vrana na to neznejú).
Na vyššej úrovni systematiky došlo k zásadným zmenám vyplývajúcim najmä z tejto štúdie z roku 2004.[1] Tieto sú v tejto systematike už zohľadnené. Nižšie sú uvedené aj odlišnosti voči zaužívanému staršiemu systému (teda prevažne voči Sibley 1990).
Pokiaľ ide nižšiu úroveň - čeľade - trvajú vo viacerých prípadoch spory, čo patrí do ktorej čeľade. Tu bol spravidla zvolený prístup použitia čo najmenších čeľadí (väčšie čeľade sú však spravidla uvedené tiež).
Rad vrabcotvaré/spevavce (Passeriformes):
Ak nie je inak uvedené a ak je to relevantné, myslia sa čeľade „v širšom zmysle“ z vyššie uvedenej systematiky:
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Vrabcotvaré
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Vrabcotvaré
Vrabcotvaré alebo spevavce (lat. Passeriformes) je najväčší rad letcov. Patrí sem až medzi 5200 a 5500 druhov, vyše polovica druhov vtákov sú práve vrabcotvaré. Zástupcovia Slovenských spevavcov (vrabcotvarých): sojka škriekavá, brhlík lesný, sýkorka bielolíca, hýľ lesný, slávik červienka, stehlík čížavý, pinka lesná, sýkorka chocholatá.
Pévci (znanstveno ime Passeriformes) so velikanski red ptic. Več kot polovica vseh vrst ptičev je pevcev. Pevci so eden od najuspešnejših redov vretenčarjev z okoli 5.400 vrstami in so okoli dvakrat bolj razširjeni kot najbolj razširjen red sesalcev glodavci Rodentia.
Red je dobil ime po znanstvenem imenu domačega vrabca Passer domesticus.
V Evropi in Sloveniji živi 26 družin pevcev:
Na svetu je poleg evropskih družin še 52 družin:
Pévci (znanstveno ime Passeriformes) so velikanski red ptic. Več kot polovica vseh vrst ptičev je pevcev. Pevci so eden od najuspešnejših redov vretenčarjev z okoli 5.400 vrstami in so okoli dvakrat bolj razširjeni kot najbolj razširjen red sesalcev glodavci Rodentia.
Red je dobil ime po znanstvenem imenu domačega vrabca Passer domesticus.
V Evropi in Sloveniji živi 26 družin pevcev:
astrilde Estrildidae brglezi Sittidae dolgorepke Aegithalidae drevesni plezalčki Certhiidae drozgi Turdidae kobilarji Oriolidae kraljički Regulidae lastovke Hirundinidae muharji Muscicapidae pastirice Motacillidae pegami Bombycillidae penice Sylviidae pevke Prunellidae plašice Remizidae povodni kosi Cinclidae sinice Paridae skalni plezalčki Tichodromadidae srakoperji Laniidae strnadi Emberizidae stržki Troglodytidae ščinkavci Fringillidae škrjanci Alaudidae škorci Sturnidae timalije Timaliidae vrabci Passeridae vrani CorvidaeNa svetu je poleg evropskih družin še 52 družin:
tirančki Tyrannidae spodrezovalci Phytotomidae pite Pittidae širokokljuni Eurylaimidae drevesniki Dendrocolaptidae ameriški lončarji Furnariidae mravljarji Thamnophilidae talni mravljarji Formicariidae muhojedi Conopophagidae skrivači Rhinocryptidae kičevci Cotingidae pipre Pipridae krpaste pite Philepittidae novozelandske pite Xenicidae novozelandski stržki Acanthisittidae lirorepci Menuridae hostniki Atrichornithidae avstraloazijski plezalčki Climacteridae stržki Maluridae medarji Meliphagidae Pardalotidae avstralske taščice Petroicidae drozgi prepeličarji Orthonychidae Pomatostomidae Cinclosomatidae Neosittidae žvižgavke Pachycephalidae drongi Dicruridae trdorepci Campephagidae drevesne lastovke Artamidae rajčice Paradisaeidae Corcoracidae listarji Irenidae vireji Vireonidae utičarji Ptilonorhynchidae Turnagridae Chloropseidae dolgonoge vrane Picathartidae svilnati muharji Ptilogonatidae Melanocharitidae Paramythiidae penice novega sveta Parulidae tangare Thraupidae oljčne penice Peucedramidae suknarji Drepanididae medosesi Nectariniidae omelovci Dicaeidae ameriški kosi in drozgi Mimidae mučičarke Polioptilidae dolgorepe sinice Aegithalidae dlakavci Pycnonotidae Hypocoliidae Cisticolidae očalasti srakoperji Prionopidae očalarji ZosteropidaeTättingar (Passeriformes) är den största ordningen inom klassen fåglar. Ungefär hälften av alla världens fågelarter är tättingar. Majoriteten av dem är sångfåglar och de har välutvecklade muskler i, och stor kontroll av syrinx. Deras bon är ofta mycket välbyggda. Ungarna är vid födseln blinda, nästan nakna och i behov av skydd och vård, och de tigger mat från sina föräldrar med öppna gap.
Idag pekar all fylogenetisk forskning på att ordningen tättingar utvecklades under kritaperioden på superkontinenten Gondwanaland. Dock har man funnit mycket få tättingfossil från tidig tertiär och än så länge ingen från yngre krita vilket resulterade i att man tidigare trodde att ordningen tättingar utvecklades först under tertiärperioden.
Tättingarnas systematik är under diskussion. Bland annat är det oklart vilken som utgör tättingarnas systergrupp, det vill säga vilken ordning som utvecklats parallellt med tättingarna från ett gemensamt ursprung. På grund av detta så vet man inte vilken ordning som utgör tättingarnas närmsta släkting. Viss forskning pekar dock på att den lilla fågelfamiljen klättersmygar skulle kunna utgöra en systergrupp. Sentida studier visar dock att tättingarna tillhör en gemensam utvecklingslinje tillsammans med papegojorna (Psittaciformes), falkarna (Falconidae) och seriemorna (Cariamidae).[1][2] Se även under Fåglar.
Även ordningens inre taxonomi är omdiskuterad. Det har föreslagits att ordningen delas upp i de två underordningarna Acanthisitti och Eupasseres där den senare delas in i infraordningarna osciner och subosciner, främst beroende på röstorganens uppbyggnad.[3] Oscinerna, som en majoritet av tättingfamiljerna tillhör, dominerar i Gamla världen men en del har spridit sig till de amerikanska kontinenthalvorna. Suboscinerna finns främst i Sydamerika och en del har även spridit sig till Nordamerika. Det finns även suboscina familjer i Afrika och södra Asien.
Ordningens latinska namn Passeriformes härstammar från det latinska ordet passer (passeres i plural) vilket refererar till vilken liten fågel som helst men främst sparvar.[4] Detta latinska ord har också gett vetenskapligt namn åt det släkte som bland annat omfattar gråsparv (Passer domesticus).
Tättingarnas fylogeni har länge varit omdiskuterad och oklar, särskilt oscinernas.[5] Senaste åren har dock undersökningar med hjälp av molekylära metoder kastat ljus över gruppens utveckling. Nedan återges resultaten från viktiga undersökningar av Barker 2004,[6] som rekonstruerar både släktskap och djurgeografisk historia. Resultaten bygger på studier av generna RAG-1 och 2. Tidsskalan bygger på antaganden om genernas förändringstakt som är omdiskuterade, men trots osäkerheten nämns tidpunkterna nedan. Resultaten sammanfattas i figur 2 i Barker.[7]
Tättingarna har troligen uppstått i Australasien, d.v.s. nuvarande Australien och Nya Guinea, vid slutet av krittiden. De tre arterna av klippsmygar (Acanthisittidae), som fortfarande lever i Nya Zeeland, står de äldsta tättingarna nära, och de har divergerat från övriga redan för 82 miljoner år sedan. Huvuddelen av tättingarna har sedan delats i två stora grupper, subosciner och osciner, för 77 miljoner år sedan.
De primitivare tättingarna, suboscinerna, som kännetecknas av ett enkelt byggt röstorgan (syrinx), delades upp i Gamla världens subosciner och Nya världens subosciner redan vid slutet av krittiden (cirka 71 miljoner år sedan). Nya världens subosciner radierade till en mycket stor och dominerande grupp i den neotropiska regionen med familjer som tyranner, myrfåglar, ugnfåglar med flera. Gamla världens subosciner förblev däremot en liten grupp med familjer som brednäbbar och juveltrastar.
I Gamla världen utvecklades i stället oscinerna eller sångfåglarna, den mest avancerade delen av tättingarna. De har troligen utvecklats i Australasien och divergerat från suboscinerna redan under slutet av krittiden. De har ett mycket mer komplicerat röstorgan med upp till 8 muskler i syrinx mot 2 hos suboscinerna.[8] Början av oscinernas radiation tycks sammanfalla med krita/tertiär-gränsen för 65 miljoner år sedan. Ett antal familjer som nu lever i Australasien, som lyrfåglar (Menuridae), lövsalsfåglar (Ptilonorhynchidae), eukalyptuskrypare (Climacteridae), samt gruppen Meliphagoidea med honungsfåglar (Meliphagidae) med flera har grenat av sig tidigt i oscinernas utveckling, redan under paleocen (65-55 miljoner år sedan).
Därefter har oscinerna delats upp i de två stora, nu helt dominerande grupperna Passerida (med sångare, finkar, mesar, sparvar och många andra familjer av "småfåglar") och Corvoidea (med kråkfåglar med flera). Corvoidea kan ha divergerat från övriga osciner i Australasien under tidig eocen (45-50 miljoner år sedan). Den största gruppen, Passerida, har skilts från sina systergrupper, de små familjerna kråktrastar (Picathartidae) och sydhakar (Petroicidae) för 45 miljoner år sedan och ungefär samtidigt spridit sig till Eurasien och Afrika, där den radierat enormt.
Nedanstående kladogram är omritat efter Barker. De största grupperna är markerade med versaler. "Core Corvoidea" (kärn-Corvoidea) avser Corvoidea i inskränkt mening.
TättingarKlippsmygar
Gamla Världens subosciner
NYA VÄRLDENS SUBOSCINER
Lövsalsfåglar/Eukalyptuskrypare
Meliphagoidea (honungsfåglar m.fl.)
Core CORVOIDEA
Kråktrastar
Sydhakar
PASSERIDA
Följande statistik visar oscinernas och särskilt passeridernas totala dominans: Av 9702 fågelarter är 5739 tättingar (Passeriformes) och av dessa är 4580 osciner (underordningen Passeri), d.v.s. oscinerna är 47% av alla fågelarter. Passerida har 3473 av totalt 5739 tättingarter, alltså ca 60 procent av tättingarna eller 36% av alla fåglar. Corvoidea (familjen Petroicidae med 44 arter ej medräknad) har 752 arter. Nya Världens subosciner (infraordningen Tyrannides) har 1105 arter.[9]
Hur ordningen tättingar ska indelas är omdiskuterat och det pågår mycket forskning kring ämnet. Den här presenterade indelningen följer Ericson m.fl 2003[10] med tillägg.[11]
Tättingar (Passeriformes) är den största ordningen inom klassen fåglar. Ungefär hälften av alla världens fågelarter är tättingar. Majoriteten av dem är sångfåglar och de har välutvecklade muskler i, och stor kontroll av syrinx. Deras bon är ofta mycket välbyggda. Ungarna är vid födseln blinda, nästan nakna och i behov av skydd och vård, och de tigger mat från sina föräldrar med öppna gap.
Птахи невеликого та середнього розміру (маса від 4 г до 1,5 кг) доволі різні за зовнішнім виглядом. Найбільший представник — крук, найдрібніші — нектарницеві.
Оперення доволі щільне або рихле. Пухова частина контурного пера зазвичай добре розвинена, додатковий стрижень невеликий або повністю редукований. Пух нечисленний, росте тільки по аптеріям. Крила можуть бути довгими і доволі гострими (як у ластівок) або короткими і тупими. Першорядних махових 9-11; у багатьох груп перше махове перо невелике або зовсім редуковане. Другорядних махових зазвичай 9. Стернових пер зазвичай 10-12, інколи 6-16. Хвіст може бути різної форми — довгим або коротким, прямо зрізаним або заокругленим, ступінчастим, клиноподібним, з вирізкою. Забарвлення різноманітне: від скромного і малопомітного до доволі яскравого, іноді з металевим полиском. У багатьох видів у забарвленні більш або менш чітко виражений статевий і віковий морфізм, у частини видів — сезонний. У самців у шлюбний період можуть розвиватись прикрашаючі пера (доволі виразні, наприклад, у дивоптахових). Яскраве весняне вбрання багато набувають не в результаті линяння, а внаслідок зношування тусклих країв пір'я, що прикривали більш яскраву частину. Зазвичай самці дещо більші за самок.
Форма дзьоба сильно варіює в різних групах — може бути більш-менш прямим, довгим або вигнутим, коротким і масивним або трикутним, сплющеним зверху вниз, з широким розрізом роту. У шишкарів наддзьобок і піддзьобок перехрещуються. Шийних хребців 14-15. Справжніх ребер 4-6 пар. Ключиці зливаються у виличку. Вздовж заднього краю грудини одна пара вирізок, які інколи перетворюються на фонтанелі. Цівка і пальці помірної довжини. Усі чотири пальці ніг відносно довгі, з гострими кігтями; три пальці спрямовані вперед та один (перший) — назад. Кігті загнуті, тільки задній (перший) палець може мати іноді довгий та більш-менш прямий кіготь. Язик розвинений добре. Воло відсутнє. М'язевий шлунок невеликий, але має доволі потужні м'язеві стінки. Сліпі кишки зазвичай рудиментарні. У більшості видів наявний жовчний міхур. Куприкова залоза неоперена. Гортань трахео-бронхіальна, рідше — трахеальна. У різних групах кількість голосових м'язів варіює від 1 до 6-7 пар. Добре розвинена тільки ліва сонна артерія. Головний мозок досягає високого розвитку.[1][2][3]
Горобцеподібні — нагніздні птахи, поширені по всій земній кулі (крім Антарктики). Проникають високо в гори (до нівальної зони), заселяють багато островів. Найбільше видове різноманіття — у спекотних країнах. Багато представників — мігруючі птахи (ластівки, солов'ї, вівчарики), але серед них є також кочові (синиці, сойки, деякі дрозди) та осілі (хатній горобець).
Більшість видів — мешканці різноманітних деревно-чагарникових заростей. Деякі з них, наприклад підкоришники, повзики, золотомушки та інші, проводять майже все життя на деревах. Частина з них проникає у відкриті ландшафти. Менша кількість видів мешкає тільки у відкритих ландшафтах та ведуть наземний спосіб життя (жайворонки, плиски, кам'янки, трав'янки). Деяких (ластівок) можна віднести до мешканців повітряної зони.[2][3]
Більшість є моногамами — обидва партнери в тому чи іншому ступені беруть участь в насиджуванні кладки або вигодовуванні пташенят. Однак зустрічаються випадки типової полігамії. Характерним є влаштування складно побудованих гнізд. Найбільшої складності вони досягають у ремезів, трупіалів та ткачиків. Гнізда влаштовують на землі, або серед гілок, у дуплах та щілинах скель, інколи норах. Деякі види будують гнізда з ґрунту (ластівка міська, ластівка сільська, горнерові). Вибір місця для гнізда здійснюється зазвичай самцем, який, як правило, прилітає до місця гніздування раніше за самку.
Розмір кладки сильно варіює: від 1 до 15-16 яєць, у більшості видів кладки нараховують 4—6—8 яєць. Максимальна кількість яєць — у деяких синиць, лише 1 яйце відкладають австралійські види. Яйця невеликі, зазвичай забарвлені строкато, інколи однотонні (частіше у видів, що гніздяться в дуплах). Горобцеподібні починають насиджувати зазвичай після відкладання всіх яєць, але у багатьох видів насиджування починається з передостаннього яйця, у деяких із середини кладки, і небагато видів (шишкарі, круки) починають насиджування після відкладання першого яйця. У більшості насиджування 11-14 діб (у крука 19-20, у лірхвостів близько 45 діб). Розвиток пташенят іде виключно по гніздовому типу — вони вилуплюються безпорадними, голими або слабко опушеними, сліпими. У гнізді залишаються, поки не досягнуть розмірів дорослих і не вкриються повністю оперенням. Батьки годують пташеня, вкладаючи корм у рот, який голодне пташеня широко розкриває. У багатьох видів ротова порожнина пташенят досить яскрава, що слугує стимулом для прояву інстинкту годування у дорослих птахів. У видів, що гніздяться на землі, пташенята залишають гніздо через 9-11 діб, у дупогніздників і норників — пізніше (у синиць — на 23-й, у повзика — на 26 день). Вигодовують пташенят, за рідкісним виключенням, обидва члени пари. Зазвичай після вильоту з гнізда пташенята деякий час — у різних видів від декількох днів до декількох тижнів тримаються з батьками. У багатьох дві кладки протягом року, рідше 1 або 3. Види, які мають широке поширення, можуть мати на півночі ареалу 1 кладку, на півдні 3. Інколи обидві кладки настільки сближені у часі, що птахи починають будувати нове гніздо та відкладати яйця до того, як пташенята першого виводку набудуть самостійності. Перше покоління пташенят (наприклад, у очеретянки великої) догодовує у такому випадку тільки самець.[1][2][3]
Як правило, досягають статевої зрілості і приступають до розмноження наступного літа, тобто у віці менше одного року. Крук приступає до розмноження у віці двох років.
Живляться різноманітною їжею. Більшість поїдають комах та інших безхребетних, деякі всеїдні (воронові), є і рослиноїдні (однак пташенят вигодовують комахами). Рослиноїдні споживають насіння, плоди, деякі види живляться майже виключно пиляками та нектаром (наприклад, медолюбові).[2]
Горобцеподібні відіграють важливу роль у природі та житті людини. Комахоїдні види регулюють численність шкідників культурних рослин. Зерноїдні споживають насіння бур'янів, однак деякі можуть завдавати шкоди посівам. Широкої відомості набула кампанія по знищенню горобців у 1958—1962 рр. у Китаї. Через рік після кампанії врожай став кращим, але при цьому дуже розплодилися гусениці й сарана. У наступні роки врожаї різко зменшилися, у країні настав голод, у результаті котрого загинуло понад 20 мільйонів осіб[4]
Чимало видів утримують в неволі через яскраве оперення та мелодійний спів.
Викопні рештки горобцеподібних малочисельні. Найбільш давні залишки відомі з верхнього палеоцену або нижнього еоцену (близько 50 млн років тому)[5]. У верхньому олігоцені і міоцені вже знаходять залишки сучасних родів. Перше розходженні відбулося між новозеландськими стрільцевими (Acanthisittidae) та іншими горобцеподібними; другий етап дивергенції призвів до розділення Tyranni (тиранни) та Passeri (співочі птахи). Згодом відбулася адаптивна радіація форм, яка вийшла за межі австралійського континенту. Головна гілка Passeri, парворяд Passerida, поширилася в Євразію та Африку, де відбулася подальша радіація форм.[6]
Ряд горобцеподібних об'єднує понад половину всіх нині існуючих видів птахів. Він нараховує близько 5400 видів. Систематика ряду досі розроблена недостатньо. Цьому заважає не тільки великий обсяг ряду, а також добре виражена його анатомічна однорідність. З'ясуванню родинних стосунків всередині ряду заважає широко поширене явище конвергенції.[1] Прогрес у систематиці горобцеподібних досягнуто завдяки методам молекулярної біології. Нижче наведено систематику ряду за John Boyd «Taxonomy in Flux Checklist 3.5»[7].
Підряд Acanthisitti
Підряд включає лише одну родину з 4 видів. Ендеміки Нової Зеландії. Дрібні птахи, завдовжки 7-10 см, з короткими крилами; літають погано.
Підряд Тиранни (Tyranni)
Нараховує понад 1000 видів. Поширені переважно в Америці, особливо в Південній. Загальною характеристикою групи є спрощена будова голосового апарату та, як наслідок, відсутність пісні, а також розділення сухожилля згиначів пальців.
Підряд Співочі птахи (Passeri)
Найбільш численний підряд, нараховує близько 5000 видів. Характерним є незначної довжини перше із десяти махових пер, яке іноді буває коротшим за інші махові, інколи єє рудиментарним або зовсім відсутнім. Голосовий апарат, сиринкс, добре розвинений та здатний продукувати дуже різноманітні за частотою типи вокалізації, зазвичай відомі як «спів птахів». Пласно спереду прикрито великими злитими щитками.
Bộ Sẻ (danh pháp khoa học: Passeriformes) là một bộ chim đa dạng về số lượng loài. Trên một nửa các loài chim là dạng sẻ. Đôi khi còn biết đến như là các loài chim đậu cành hay ít chính xác hơn là chim biết hót, bộ Sẻ tạo thành một trong những bộ đa dạng nhất của động vật có xương sống trên mặt đất: với khoảng 5.400 loài, nó khoảng 2 lần đa dạng hơn so với bộ động vật có vú đa dạng nhất là bộ Gặm nhấm (Rodentia).
Tên gọi khoa học của bộ ("Passeriformes") có nguồn gốc từ Passer domesticus, tên khoa học của loài điển hình cho bộ này là sẻ nhà – và nó lại có nguồn gốc từ tiếng Latinh passer để chỉ các loài sẻ thật sự và các dạng chim nhỏ trông tương tự.
Nhiều loài chim dạng sẻ là các loài chim biết hót và có các cơ phức tạp để kiểm soát minh quản của chúng; nhiều loài há mỏ trong tổ khi còn non để xin thức ăn.
Bộ Sẻ có thể chia thành 3 phân bộ là Tyranni (gần/cận biết hót), Passeri (biết hót) và nhóm cơ sở Acanthisitti (hồng tước New Zealand). Các dạng chim biết hót có khả năng kiểm soát tốt nhất các cơ minh quản của chúng trong số các loài chim, có thể tạo ra nhiều kiểu kêu, hót khác nhau và các dạng xướng âm khác (mặc dù một số trong chúng, chẳng hạn như một số loài quạ, không phát ra tiếng kêu/hót để người có thể nghe thấy); một số như hai loài chim lia là những kẻ bắt chước hoàn hảo). Phân bộ Acanthisitti là những loài chim nhỏ, tương tự như hồng tước, chỉ có ở New Zealand trong thời gian gần đây; trước kia chúng được đưa vào phân bộ Passeri, nhưng trên thực tế là nhóm rất khác biệt và rất cổ.
Phần lớn các loài chim dạng sẻ là nhỏ hơn các thành viên điển hình của các bộ chim khác. Loài to lớn và nặng nhất trong chim dạng sẻ là quạ mỏ dày; quạ phương Bắc cũng gần như thế và hai loài chim lia là dài hơn cả.
Các chân của chim dạng sẻ có 3 ngón xòe ra phía trước mà không có màng chân hay khớp nối và một ngón xòe về phía sau. Ngón sau nối với cổ chân ở vị trí như các ngón trước. Kiểu sắp xếp ngón chân ở các bộ chim khác không giống như vậy.
Phần lớn chim dạng sẻ đẻ các trứng với vỏ có màu sắc, ngược lại với các loài chim không là dạng sẻ với vỏ trứng màu trắng (ngoại trừ ở một vài nhóm chim làm tổ dưới đất như choi choi (bộ Charadriiformes) và cú muỗi (họ Caprimulgidae), khi sự ngụy trang là cần thiết, và một số chim cu cu (họ Cuculidae) ký sinh, với màu vỏ trứng phù hợp với màu vỏ trứng chim chủ thuộc bộ Sẻ).
Lịch sử tiến hóa và các mối quan hệ giữa các họ trong bộ vẫn còn là điều bí ẩn cho tới tận gần đây. Nhiều họ được gộp nhóm cùng nhau trên cơ sở các nét tương đồng hình thái mà hiện nay người ta tin rằng chỉ là kết quả của tiến hóa hội tụ chứ không phải là do có quan hệ di truyền gần gũi. Ví dụ, các loài chim "hồng tước" ở Bắc bán cầu, ở Australia và ở New Zealand trông rất tương tự và chúng có cung cách sinh sống cũng tương tự, nhưng thuộc về ba nhánh xa nhau trong cây phát sinh loài của bộ Sẻ; chúng không có quan hệ họ hàng gần như vẫn tưởng mà chỉ cùng nằm trong bộ Sẻ mà thôi.
Cần phải có thêm nhiều nghiên cứu, nhưng những tiến bộ trong sinh học phân tử và các dữ liệu cổ địa sinh học ngày càng hoàn thiện dần dần sẽ cho thấy hình ảnh rõ ràng hơn về nguồn gốc và tiến hóa của các loài chim dạng sẻ. Hiện nay, người ta cho rằng những loài chim dạng sẻ đầu tiên đã tiến hóa tại Gondwana vào thời gian trong kỷ Paleogen, có thể là khoảng Hậu Paleocen cỡ 60–55 Ma. Sự chia tách ban đầu là giữa Tyranni, các dạng chim biết hót, Eurylaimides và "hồng tước" New Zealand, có thể đã phân ra trong khoảng thời gian ngắn (nhiều nhất là vài triệu năm). Bộ Sẻ dường như cũng đã tiến hóa ra ngoài để thành các nhánh có quan hệ tương đối gần ("cận chim sẻ") như các nhánh chứa Piciformes (các dạng gõ kiến), Coraciiformes (các dạng sả) và Cuculiformes (các dạng cu cu).[1]
Muộn hơn một chút, sự phân tỏa lớn các dạng diễn ra tại khu vực ngày nay là Australia-New Guinea: Passeri hay chim biết hót. Nhánh chính của Passeri, tiểu bộ "Passerida", đã nổi lên hoặc như là nhóm chị-em với dòng dõi cơ sở và nhóm dạng quạ (tiểu bộ "Corvida"), hoặc có thể nhiều hơn là một phân nhóm của nó, mở rộng sâu vào đại lục Á-Âu và châu Phi, tại đó lại tiếp tục có sự phân tỏa lớn sinh ra các dòng dõi mới. Điều này cuối cùng dẫn tới 3 dòng dõi chính trong bộ Sẻ bao gồm khoảng 4.000 loài, cùng với nhánh Corvida và hàng loạt các nhánh nhỏ khác tạo thành sự đa dạng của chim biết hót ngày nay. Cũng diễn ra sự phối trộn địa sinh học trên phạm vi rộng, với các dạng phía bắc quay về phía nam còn các dạng phía nam thì di chuyển lên phía bắc v.v.
Các dạng sẻ sớm nhất
Nghiên cứu về xương các loài chim đậu, đặc biệt là các xương chi, chỉ mang tính chất chẩn đoán.[2] Tuy nhiên, các mẫu hóa thạch sớm là ít do các dạng chim dạng sẻ đầu tiên dường như là ở phía nhỏ của khoảng kích cỡ ngày nay và các xương mỏng mảnh của chúng không được bảo quản tốt. Các mẫu vật của Viện bảo tàng Queensland số F20688 (carpometacarpus) và F24685 (xương đầu gối) từ Murgon, Queensland là các mảnh xương hóa thạch rất dễ dàng nhận ra là có dạng sẻ; chúng đại diện cho hai loài với kích thước chiều dài tổng thể khoảng 10 tới 20 cm và chứng minh rằng vào khoảng 55 Ma, gần với Tiền Eocen, các dạng chim đậu nguyên thủy đã có sự khác biệt có thể nhận ra.[3] Một nhóm tương tự, Zygodactylidae (đặt tên theo khả năng tiếp cận bằng ngón (zygodactyly) để đậu) đã phát sinh độc lập có thể cùng khoảng thời gian này – và có thể từ các tổ tiên có quan hệ gần – tại các vùng đất tiếp giáp với Bắc Đại Tây Dương, khi đó chỉ có bề rộng cỡ 2/3 bề rộng ngày nay.
Cho đến khi có phát hiện ra các hóa thạch ở Australia, người ta tin rằng Palaeospiza bella từ tầng hóa thạch Florissant Priabona (Hậu Eocen, khoảng 35 Ma) là chim dạng sẻ cổ nhất đã biết. Tuy nhiên, hiện nay người ta coi nó thuộc về nhóm cận chim sẻ không có dạng sẻ.
Từ thành hệ Bathans tại sông Manuherikia ở Otago, New Zealand, MNZ S42815 (ngoại biên xương cổ chân phải của loài chim có kích thước cỡ chim tui (Prosthemadera novaeseelandiae)) và một vài xương của ít nhất là một loài chim kích thước cỡ chim yên ngựa (Philesturnus carunculatus) đã được mô tả gần đây. Chúng có niên đại từ khoảng Tiền tới Trung Miocen (tầng Awamoan tới tầng Lillburnian, khoảng 19-16 Ma).[4]
Kiến thức hiện nay về các mối liên-quan hệ của các nhóm chim dạng sẻ còn sinh tồn cho thấy tổ tiên chung gần nhất của mọi chim dạng sẻ còn sinh tồn là một loài chim rừng nhỏ, có lẽ với đuôi ngắn và mập[5] và màu nâu xám tổng thể, nhưng có thể với dị hình lưỡng tính rõ ràng. Đặc điểm sau dường như đã bị mất và tái tiến hóa nhiều lần chỉ riêng ở quá trình tiến hóa của chim biết hót, được phán đoán từ phân bố của đặc điểm này trong các dòng dõi còn sinh tồn: chẳng hạn tổ tiên chung của Passerida gần như chắc chắn là không có dị hình lưỡng tính rõ ràng khi xem xét tới việc đặc điểm này là rất hiếm trong số các dòng dõi cơ sở của nó, nhưng rất phổ biến trong nhánh Passerida trẻ hơn, nhóm Passeroidea; ngược lại trong số các dòng dõi cơ sở nhất của Passeri thì có một lượng đáng kể các dòng dõi có dị hình mạnh, chẳng hạn họ Menuridae rất cổ cũng như nhiều nhóm trong Meliphagoidea và Corvoidea. Dị hình lưỡng tính cũng không là hiếm ở Acanthisittidae và rõ nét ở một số chim gần biết hót như Pipridae và Cotingidae.
Các dạng sẻ sớm ở châu Âu
Tại châu Âu, các loài chim đậu là không quá hiếm trong các mẫu hóa thạch từ thế Oligocen trở đi, nhưng phần lớn là quá rời rạc để có thể xác định vị trí dứt khoát hơn:
Wieslochia có thể không là thành viên của bất kỳ phân bộ còn sinh tồn nào. Điều đó nghĩa là không chỉ có nhóm Passeri là đã mở rộng ra ngoài khu vực phát sinh của nó và được chứng minh bằng hóa thạch của chim mỏ rộng không xác định (họ Eurylaimidae) từ Tiền Miocen (khoảng 20 Ma) ở Wintershof, Đức và của chim cận biết hót danh pháp không xác định Hậu Oligocen tại Pháp như liệt kê trên đây. Thậm chí các dạng chim dạng sẻ rất cơ sở có thể cũng là phổ biến tại châu Âu cho tới Trung Miocen, vào khoảng 12 Ma.[10] Các siêu họ còn sinh tồn của nhóm Passeri cũng đã rất khác biệt vào thời gian đó và được biết kể từ khoảng 12–13 Ma khi các chi hiện đại đã có mặt trong nhóm Corvoidea và chim biết hót cơ sở. Sự đa dạng hiện nay của các chi Passerida được biết đến chủ yếu từ Hậu Miocen trở đi và trong thế Pliocen (khoảng 10–2 Ma). Các khu hệ hóa thạch thế Pleistocen và đầu thế Holocen (<1,8 Ma) chứa hóa thạch của nhiều loài hiện còn sinh tồn, và nhiều khu chỉ chứa hóa thạch của các loài còn sinh tồn hoặc loài thời gian và các phân loài cổ của chúng.
Hóa thạch châu Mỹ
Tại châu Mỹ, các mẫu hóa thạch là hiếm hơn trước thế Pleistocen, từ đó một vài họ chim cận biết hót hiện vẫn còn tồn tại đã được chứng minh. Bên cạnh mẫu vật không thể xác định MACN-SC-1411 (Pinturas, Tiền/Trung Miocen ở tỉnh Santa Cruz, Argentina),[11] thì dòng dõi đã tuyệt chủng của các dạng chim đậu đã được mô tả từ thời gian Hậu Miocen ở California, Hoa Kỳ: Palaeoscinidae với một chi Paleoscinis. "Palaeostruthus" eurius (Pliocen ở Florida) có lẽ thuộc về họ còn sinh tồn, có thể nhất là Passeroidea.
Ban đầu, hai nhóm Corvida và Passerida được phân loại như là các "tiểu bộ" trong phân bộ Passeri; phù hợp với thực tiễn phân loại thông thường thì chúng cần được phân loại như là các cận bộ. Theo sắp xếp ban đầu của phân loại Sibley-Ahlquist, chúng chứa tương ứng là Corvida bao gồm hai siêu họ lớn Corvoidea và Meliphagoidea cũng như các dòng dõi nhỏ khác, còn Passeri là các siêu họ Sylvioidea, Muscicapoidea và Passeroidea.
Sự sắp xếp này được nhận ra là sự đơn giản hóa quá mức theo các nghiên cứu gần đây. Vào khoảng giữa thập niên 2000, hàng chục nghiên cứu được công bố trong đó người ta cố gắng giải quyết thành công hơn phát sinh loài trong phân tỏa tiến hóa của chim dạng sẻ. Ví dụ, Corvida trong phán đoán truyền thống là tổ hợp mang nặng tính ngẫu nhiên và chủ quan chứa các dòng dõi sớm và/hoặc nhỏ của các chim dạng sẻ có nguồn gốc Cựu thế giới, nói chung từ khu vực Australia, New Zealand, và Wallacea. Nhóm Passeri, ngược lại, có thể trở thành đơn ngành bằng cách chuyển đi một vài họ, nhưng cách sắp xếp 3 siêu họ "sạch" lại hóa ra là phức tạp hơn và một điều không chắc chắn là các tác giả trong tương lai sẽ bám vào đó hay không.
Một vài đơn vị phân loại lại hóa ra là đại diện cho các loài có sự khác biệt cao-các dòng dõi được hiểu kém và hậu quả là các họ mới cần được thiết lập, một số trong chúng – như chim Stitch (Notiomystis cincta) ở New Zealand và sẻ ngô râu ở đại lục Á-Âu – là các họ đơn loài với chỉ một loài còn sinh tồn.[12]. Dường như là trong nhóm Passeri thì một số các dòng dõi nhỏ cuối cùng sẽ được công nhận như là các siêu họ khác biệt. Ví dụ, tước mào vàng chỉ có 1 chi với ít hơn 10 loài còn sinh tồn, nhưng dường như thuộc về các dòng dõi chim đậu đầu tiên đã rẽ nhánh ra do nhóm này đã lan rộng khắp đại lục Á-Âu. Người ta không tìm thấy bất kỳ họ hàng gần nào của chúng trong các nghiên cứu bao hàm toàn diện về chim trong bộ Passeri còn sinh tồn, mặc dù có nghi ngờ rằng chúng có thể khá gần với một vài nhóm ít được nghiên cứu ở vùng nhiệt đới châu Á. Các họ "thùng rác" như chim chích Cựu thế giới (Sylviidae) và họa mi (Timaliidae) là các nhóm cận ngành và đang trong quá trình được sắp xếp lại. Vì thế, việc sắp xếp tại bài này có thể bị thay đổi.
Danh sách này lấy theo trật tự phân loại, đặt các nhóm có quan hệ cạnh nhau. Các phân chia nhỏ của nhóm Passerida được cập nhật theo phân loại chuẩn trong Handbook of the Birds of the World,[13] dựa trên các nghiên cứu gần đây nhất và bao hàm toàn diện hơn cả.[14] Cập nhật bổ sung là cần thiết.
Các họ được sắp xếp theo một trật tự hơi không bình thường. Điều này là do có quá nhiều sự tái định vị đã thực hiện kể từ năm 2005 nên sắp xếp rõ ràng cuối cùng vẫn chưa đạt được. Trật tự hiện tại là cố gắng để bảo tồn càng nhiều càng tốt trật tự truyền thống trong khi vẫn ưu tiên cho việc xác định chính xác các mối quan hệ giữa các họ.
Chim cận biết hót
Chim biết hót
Phát sinh chủng loài của Passeriformes còn sinh tồn dựa theo "Taxonomy in Flux family phylogenetic tree" của John Boyd.[17]
Phát sinh chủng loài của Passeriformes
Acanthisitti
Tyranni
Eurylaimides
Tyrannida
Menurida
Climacterida
Meliphagida
Orthonychida
Corvida
Malaconotoidea
Callaeoidea
Picathartoidea
Passerida phần lõi
Passerida phần lõi
Paroidea
nhánh Estrild
Passerellidae (Arremonidae)
Sẻ ngô râu (Panurus biarmicus) kỳ dị, có thể là chim dạng sẻ bí ẩn nhất. Nó không có họ hàng gần nào có thể được nhận dạng.
Chim khổng tước Rifleman hay tītitipounamu (Acanthisitta chloris) mái (trái) và trống (phải), một trong hai loài còn sinh tồn của họ Acanthisittidae.
Đuôi cụt cầu vồng (Pitta iris), một loài chim sống trên mặt đất với các mảng màu sáng như phần lớn các loài trong họ Pittidae.
Atrichornis clamosus, một trong số chim nhóm Passeri có các đặc trưng thừa hưởng trước khi có tổ tiên chung gần nhất của phân bộ này.
chim Stitch hay hihi (Notiomystis cincta) đực cho thấy sự hội tụ với chim hút mật.
Quạ Hawaii hay ʻalala (Corvus hawaiiensis) gần như bị tuyệt chủng; chỉ còn vài chục con sống trong tình trạng nuôi giữ.
Regent Bowerbird (Sericulus chrysocephalus) trống, họ Ptilonorhynchidae.
Chim mào vàng (Regulus regulus) thuộc dòng dõi nhỏ nhưng khác biệt lớn của nhóm Passeri.
Nhạn sọc nhỏ (Cecropis abyssinica), thể hiện một vài đặc trưng cổ nhưng vẫn là dòng dõi tiến hóa cao.
Chích sậy Blyth (Acrocephalus dumetorum) hiện nay được xếp vào họ Acrocephalidae.
Hoét Hermit (Catharus guttatus), tương tự như nhiều loài chim trong siêu họ Muscicapoidea, một loài chim bí ẩn và to khỏe với sự xướng âm phức tạp.
Tương tự như sẻ khướu trên đây, chim trống (phải) và chim mái sẻ Gouldia (Erythrura gouldiae) có màu sắc lòe loẹt.
Tanager lục vàng (Tangara schrankii), như nhiều loài chim trong siêu họ Passeroidea, có bộ lông rất lòe loẹt.
Sẻ ngô lam (Cyanistes caeruleus) và các họ hàng của nó đứng tương đối xa với phgần còn lại của siêu họ Sylvioidea nghĩa rộng (sensu lato).
Cánh sáp Bohemia (Bombycilla cedrorum) và các họ hàng của nó dường như gần với siêu bộ Muscicapoidea nghĩa hẹp (sensu stricto) hơn so với các loài chim dạng sẻ còn lại.
Bộ Sẻ (danh pháp khoa học: Passeriformes) là một bộ chim đa dạng về số lượng loài. Trên một nửa các loài chim là dạng sẻ. Đôi khi còn biết đến như là các loài chim đậu cành hay ít chính xác hơn là chim biết hót, bộ Sẻ tạo thành một trong những bộ đa dạng nhất của động vật có xương sống trên mặt đất: với khoảng 5.400 loài, nó khoảng 2 lần đa dạng hơn so với bộ động vật có vú đa dạng nhất là bộ Gặm nhấm (Rodentia).
Tên gọi khoa học của bộ ("Passeriformes") có nguồn gốc từ Passer domesticus, tên khoa học của loài điển hình cho bộ này là sẻ nhà – và nó lại có nguồn gốc từ tiếng Latinh passer để chỉ các loài sẻ thật sự và các dạng chim nhỏ trông tương tự.
Passeriformes Linnaeus, 1758
Подотряды
Воробьинообра́зные (лат. Passeriformes; устаревшее название — воробьи́ные[1]) — самый многочисленный отряд птиц (около 5400 видов). Преимущественно мелкие и средней величины птицы, значительно различающиеся по внешнему виду, образу жизни, условиям обитания и способам добывания пищи. Распространены по всему свету.
Известны начиная с верхнего миоцена.
Имеют различной формы клюв, никогда не покрытый у основания восковицей. Ноги оперены до пяточного сочленения и спереди покрыты несколькими (по большей части семью) более крупными пластинками. Пальцев четыре, из них три направлены вперёд, а один назад; два наружных пальца на всём протяжении первого сустава соединены между собой перепонкой.
Длина тела варьирует от 9,5 см (королёк) до 65 см (ворон). Самцы у большинства видов крупнее самок. У многих выражен половой диморфизм в окраске, у певчих птиц — в голосе (поют только самцы).
Распространены повсеместно, отсутствуют лишь в Антарктике и на некоторых океанических островах, особенно многочисленны в тропических лесах. На территории бывшего СССР обитает около 310 видов.
Приспособлены к жизни на деревьях, немногие, видимо вторично, перешли к жизни на земле (например, жаворонки) или скалах, некоторые добывают пищу в воде. В тропиках преимущественно оседлые или кочующие, в умеренных поясах — перелётные. Вне периода гнездования многие образуют стайки.
Для большинства видов характерна связь с древесной и кустарниковой растительностью. По питанию могут быть условно разделены на преимущественно насекомоядных и растительноядных, но пища чаще смешанная. Поедают насекомых (в том числе наносящих ущерб сельскому и лесному хозяйству) и семена сорняков, лишь немногие (воробьи, ткачики) могут повреждать посевы зерновых и других культур.
Для всех воробьинообразных характерно развитие по птенцовому типу, в связи с чем высоко развито гнездостроение. Места гнездовий очень постоянны. У воробьинообразных резко выражены все особенности поведения, связанные с «защитой» гнездового участка.
Почти все моногамы. Половая зрелость наступает в возрасте около года. Насиживают и выкармливают птенцов у большинства видов самка и самец. Птенцы вылупляются беспомощными, в большинстве случаев слепыми, обычно голыми или покрытыми редким пухом, долго находятся в гнезде; постоянная температура тела у них устанавливается не сразу. За исключением врановых птиц, масса новорожденного птенца составляет 6—8 % от массы взрослой птицы[2]. Часто в год две и более кладок (особенно в тропиках и субтропиках), преимущественно по 4—8 яиц, обычно пёстрой окраски. Экстремальная величина кладки — от 1 у некоторых австралийских видов до 15—16 у синиц. Эмбриональное развитие протекает быстро.
В сельском хозяйстве воробьинообразные — главные помощники человека в борьбе с вредными насекомыми, в защите урожая и леса. Польза от представителей отряда (за редким исключением — как, например, в некоторых случаях с воробьями) очень велика.
Синантропные птицы создают угрозу вспышек инфекционных заболеваний. Зерноядные и всеядные виды, сильно размножившись в сельскохозяйственных районах, могут наносить значительный вред посевам. Самых массовых из них иногда отпугивают или отстреливают. На некоторых воробьинообразных, например, дроздов, жаворонков и овсянок, традиционно охотятся ради вкусного мяса. Такая охота существует, в частности, в странах Средиземноморья на осеннем пролёте.
Некоторым воробьинообразным угрожают вымирание и исчезновение, и они охраняются человеком. В Красной книге МСОП находятся 84 вида и 66 подвидов, принадлежащих к этому отряду.
В мире насчитывается свыше 5 тыс. видов воробьинообразных[3], что составляет около 60 % от общего числа видов птиц. Отряд разделяется на четыре подотряда: рогоклювов, тиранн, примитивных воробьиных и певчих воробьиных.
Подотряд Acanthisitti[4][5]
Подотряд Кричащие воробьиные, или тиранны (Tyranni)
Подотряд Певчие воробьиные (Passeri)
Ранее выделяли три подотряда: ширококлювы (Eurylaimi), кричащие воробьиные (Tyranni) и певчие птицы (Oscines).
Воробьинообразные — наиболее представленный по количеству депонированных последовательностей среди всех отрядов птиц. При этом бо́льшая часть их депонированных нуклеотидных последовательностей принадлежит канарейке (Serinus canaria) — генетически одному из наиболее изученных представителей отряда. Больше всего депонированных последовательностей белков имеется у следующих 10 видов (в порядке убывания количества этих последовательностей):
В 2010—2014 годах было выполнено секвенирование полных геномных последовательностей у тех же 10 представителей воробьинообразных:
Благодаря относительно хорошему качеству сборки геномов (особенно в случае зебровой амадины), эти виды воробьинообразных имеют важное значение в сравнительной геномике для выяснения эволюции птичьих геномов[16][17].
Воробьинообра́зные (лат. Passeriformes; устаревшее название — воробьи́ные) — самый многочисленный отряд птиц (около 5400 видов). Преимущественно мелкие и средней величины птицы, значительно различающиеся по внешнему виду, образу жизни, условиям обитания и способам добывания пищи. Распространены по всему свету.
雀形目（学名：Passeriformes），是鸟纲中的一个目。多样性非常高，有5400个种左右，占鸟类种数的一半。
雀形目的鸟类鸣肌鸣管发达，多啼声婉转，通常所说的鸣禽就是指這一目的鸟。雀形目鸟善于筑巢，雀形目鸟类多为晚成雏，常有复杂的占区、营巢、求偶行为。体形大小不一，大者如鸦科部分种类体长可达50cm以上，小者如鹟科莺亚科部分种类体长仅6-7cm。
雀形目可分为以下这些科：
鳥類傳統分類系統 鳥類DNA分類系統雀形目（学名：Passeriformes），是鸟纲中的一个目。多样性非常高，有5400个种左右，占鸟类种数的一半。
雀形目的鸟类鸣肌鸣管发达，多啼声婉转，通常所说的鸣禽就是指這一目的鸟。雀形目鸟善于筑巢，雀形目鸟类多为晚成雏，常有复杂的占区、营巢、求偶行为。体形大小不一，大者如鸦科部分种类体长可达50cm以上，小者如鹟科莺亚科部分种类体长仅6-7cm。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 上目 : 新顎上目 Neognathae 階級なし : ネオアヴェス Neoaves 目 : スズメ目 Passeriformes 学名 Passeriformes L., 1758 英名 Passerine 亜目 スズメ目（スズメもく、Passeriformes）は鳥類分類の1目である。世界中に広く分布しており、人間にとって最もなじみの深いグループのひとつである。
現生鳥類約1万400種のうち半分以上の約6200種がスズメ目に含まれ、鳥類最大の目である。
スズメ目の特徴は、囀（さえず）るための器官である鳴管が発達していることである。
この鳴管の構造の違いなどによって、スズメ亜目（鳴禽類）・タイランチョウ亜目（亜鳴禽類）・イワサザイ亜目に3分される。スズメ亜目は囀る鳥が多く、カラス、ウグイス、スズメなど約4900種を含み、世界中に分布している。一方、タイランチョウ亜目は約1300種が南アメリカを中心に、イワサザイ亜目は3種がニュージーランドに生息している。
熱帯から亜寒帯まで、南極大陸を除くあらゆる陸地に生息する。ただし海鳥はまったくおらず、淡水性の水鳥も数属がいるのみである。
ほとんどが小鳥で、カラス科・コトドリ科などは例外的に中型である。
スズメ亜目は多数の種を含むが、形態による分類は困難で、分子系統により大きな修正を受けた。
かつてはタイランチョウ亜目 Tyranni・カマドドリ亜目 Furnarii・ヒロハシ亜目 Eurylami・コトドリ亜目 Menurae・スズメ亜目 Passeres（鳴禽亜目）の5亜目に分けられていた[2]。しかし、脚筋と鳴管筋の特長により、以下の2亜目に再編された。
さらに、位置に論争があったイワサザイ科がイワサザイ亜目 Acanthisitti として独立し3亜目となった。
鳴禽類・亜鳴禽類は、現在はスズメ亜目・タイランチョウ亜目の同義語として使われることが多いが、本来は、鳴禽類は（旧）スズメ亜目 Passeres の、亜鳴禽類はコトドリ亜目の別名だった[2]。その後、亜鳴禽類は Passeres 以外のスズメ目の総称に変化し、さらに現在では Menurae を含めないのが普通である。
1科のみ。スズメ目の中で最初に分岐した。イワサザイ小目 Acanthistiides としてタイランチョウ亜目もしくはスズメ亜目に含めることもあった。
大きく旧世界亜鳴禽類と新世界亜鳴禽類に分かれ、それらは計3下目に分かれる[3]。これら3下目の階級を上げ3亜目とする説[4]。新世界亜鳴禽類全体をタイランチョウ下目とする説[5]などもある。
スズメ亜目は Menurae（旧 コトドリ亜目）と Passeres（旧 スズメ亜目）に分かれる。Menurae は鳴禽類型の鐙骨や鳴管を持たないため、以前はイワサザイ科と同様に、スズメ目の基底と考えられたり、亜鳴禽類に含められたりもしたが、Passeres の姉妹群と判明し、統合してスズメ亜目 Passeri となった。
Sibley & Ahlquist (1990) はスズメ亜目をカラス小目とスズメ小目に分けたが、カラス小目は基底的な側系統であり[6]、現在では使用されない。スズメ小目はほぼ単系統だったが、いくつかの科や属が変更された[7]。カラス小目に代わる分類は体系化されておらず、スズメ亜目の下には小目・上科・科が混在している。
Sibley & Ahlquist (1990) はスズメ小目をウグイス上科・ヒタキ上科・スズメ上科の3上科に分けたが、現在はより多くの系統が見つかっており、ここでは Johansson et al. (2008)[7]により単系統性が認められた9系統に分ける。ただしシジュウカラ上科[8]・レンジャク上科は彼らが使わなかった名称である。
以下の科はほとんどは IOC World Bird List Version 2.5 によるが、一部に Norman et al. (2009)[9]; Gelang et al. (2009)[10]の結果を反映させた（出典を付けた科）。
スズメ目の姉妹群については不確実性があるが、オウム目である可能性が高い[11]。内部系統は大まかな部分のみを示す[3][6]。
ヒロハシ下目 Eurylaimides
タイランチョウ下目 Tyrannides
カマドドリ下目 Furnariides
コトドリ上科 Menuroidea
ニワシドリ上科 Ptilonorhynchoidea
ミツスイ上科 Meliphagoidea
基底群（側系統）
カラス上科 Corvoidea
? オウム目
スズメ目（スズメもく、Passeriformes）は鳥類分類の1目である。世界中に広く分布しており、人間にとって最もなじみの深いグループのひとつである。
現生鳥類約1万400種のうち半分以上の約6200種がスズメ目に含まれ、鳥類最大の目である。
참새목은 새의 모든 종 수의 거의 반 가량이 속해 있는 목이다. 연작류(燕雀類)로도 불린다. 계통 분류학적으로는 앵무목과 가장 가깝다. 3개 아목에 145여 개 과를 이루며 현존하는 조류의 약 60%가 속한다. 참새·제비·종다리·까치·까마귀·팔색조·박새·멧새·개똥지빠귀·굴뚝새·잣새·방울새·금새·할미새·나이팅게일·찌르레기·카나리아 같은 귀엽고 사랑스러운 새들을 포함하여 약 6,500여 종으로 이루어져 있다.
전세계에 널리 분포하며, 번식력이 가장 뛰어난 무리이다. 발가락은 앞쪽으로 세 개, 뒤쪽으로 한 개가 벌어져 있는데, 특히 뒷발가락이 발달되어 있다. 발성기관인 명관(울음관)이 발달되어 있으며, 번식기가 되면 독특하게 지저귀면서 세력권을 지키는 것이 많다.너무 귀여운 이들은 흔히 만날 수 있다.
2021년 브라운(Braun)과 킴볼(Kimball) 등의 연구에 의한 육조류 계통 분류이다.[1]
육조류 수리류 파랑새류 오스트레일리아조류다음은 2019년 올리버로스(Oliveros) 등의 연구에 의한 참새목 계통 분류이다.[2][3]
참새목뉴질랜드굴뚝새아목(1과 4종 포함)
산적딱새아목(16과 1,356종 포함)
참새아목(125과 5,158종 포함)
.jpg)
_in_AP_W_IMG_3870.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_-San_Diego_Zoo-8a.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_male_nest_building.jpg)
_edit.jpg)
