Аїр звичайний.
Ботанічна ілюстрація
із книги О. В. Томе
Flora von Deutschland,
Österreich und der
Schweiz, Гера, 1885.
У XVI столітті німецькі аптекарі продавали щорічно майже біля центнера аїрного кореня[2]. Його отримували з Константинополя шматками, а цілої рослини не бачили навіть ботаніки[2]. Ботанік Маттіолі описує в «Травнику» тільки зацукрований шматок кореня аїру[2].
Велика була радість ботаніка Клузіуса, коли він через посланника отримав з Константинополя живе кореневище аїру. Це було в 1574 році[2]. Аїр був урочисто посаджений на березі ставка в одному з перших ботанічних садів у Відні. З кореневища з'явилося довге мечоподібне листя. А через три роки аїр заквіт. На сплюснутому тригранному порожнистому стеблі утворився зачаток, який стирчав убік з дрібними зеленувато-жовтими квітками з шістьма вузьколускатими пелюстками і шістьма тичинками. Цвітіння аїру явно розчарувало ботаніків, і вони назвали рослину «акорус калямус» (Acorus calamus), тобто «негарна тростина»[2]. Плід її не дозрів, хоча в Китаї та Індії на зачатку утворюються червоні ягідки.
У 1601 році Клузіус видав перший опис і перший малюнок аїру[2].
Ця рослина ще раз розчарувала вченого, коли через двадцять років після його посадки польський лікар відвідав Віденський ботанічний сад[2]. Його підвели до рідкісної рослини, отриманої з Османської імперії. Але гість, побачивши аїр, сміючись запитав[2]: «Навіщо це посадили сюди „татарську траву“, яка у безлічі росте по берегах водойм по всій Литві?»
Те, яким чином могла потрапити до Литви і аж на північ Росії ця рослина, яка росте в Малій Азії, Персії, Індії, Китаї, можна розуміти із назви, яку дали аїру в Литві, Україні, Білорусі, — «татарська трава», «татарське зілля»[2]. Очевидно, що татари занесли аїр з південного сходу, здійснюючи набіги по всій Русі, від Криму до Лівонії[2].
Водяна або прибережна рослина з товстим, довгим (іноді до 50 см і більше) повзучим, губчастим кореневищем з приємним запахом, на смак пекуча. Листки мечоподібні, загострені, м'ясисті, довгі (80—130 см), сплюснуті жовтуваті з одного боку і гостро-ребристі з іншого.
Уся рослина має приємний пряний запах. Цвіте в червні — липні. Дрібні двостатеві квітки з жовтувато-зеленуватою оцвітиною зібрані в суцвіття — початок довжиною 4—12 см, відхилений від стебла і неначе бічний. Від основи початка з одного боку відходить довге зелене мечоподібне покривало, яке нагадує листок і ніби безпосередньо продовжує стебло. Плід шкірястий.
Пилок переноситься комахами, які живуть у межах природного поширення аїру; в Європі їх немає, тому тут аїр не плодоносить (не дає насіння%[3]), а досить інтенсивно розмножується вегетативно.
Росте на болотистих луках, болотах, на берегах і на мілководдях річок, озер, стариць майже в усій Україні, переважно в лісових і лісостепових районах, подекуди утворюючи великі зарості, застилаючи мілке плесо. Поширений в Європейській частині (крім Карпат і Донецької області) лісостепової зони%[3].
В Україні росте один вид аїру. Аїр завезений до Європи з Південно-Східної Азії як цінна лікарська рослина, а потім здичавів і поширився по багатьох країнах. Вважають, що під час татаро-монгольської навали в середині 16 століття аїр розповсюдився по Україні. Татари вважали, що аїр очищає воду, робить її безпечною для здоров'я людей і тварин. Вони вірили в те, що аїр в затравлених водах і водах, непридатних для споживання, рости не буде. Тому під час походів татаро-монгольські воїни везли з собою мішки з корінням аїру, який розкидали по водоймах та болотистих місцях. Звідси, мабуть, і походить місцева назва «татарське зілля».[4] В Польщі рослина носить назву «Татарак звичайний» (пол. Tatarak zwyczajny).
Цілющі властивості аїрного кореня були відомі грецьким лікарям Стародавнього Риму — Діоскариду і Галену[2].
Кореневище містить ефірну олію, яку використовують у медицині, парфюмерній і харчовій промисловості: використовують для додання аромату туалетному милу, помаді[2], лікерам, пиву[2], кремам і печиву[2]. Ефективність дії препаратів обумовлюється фітонцидами.
Основною біологічно активною речовиною кореня є летка олія (понад 4 %), яка має досить складну хімічну будову[3]. Крім того, в ньому містяться гіркоти, фітонциди, дубильні речовини, аскорбінова кислота, смоли, органічні кислоти, евгенол[3].
У народній медицині відвар кореневищ аїру тростинного застосовують при відсутності апетиту, млявому травленні, печії, метеоризмі, нульовій кислотності шлункового соку, запаленні та виразковій хворобі шлунка, блюванні, діареї, інших шлунково-кишкових, захворюваннях, хворобах жовчних шляхів та як відхаркувальний засіб при бронхіті і бронхопневмонії. Зовнішньо відвар кореневищ рослини застосовується для полоскання при неприємному запахові з рота та промивання гнійних ран і виразок.
Летку аїрну олію та порошок кореня визнано науковою медициною як засоби успішного лікування гастриту із зниженою та підвищеною кислотністю шлункового соку, а також як жовчогінний засіб і такий, що посилює скорочення жовчного міхура[3].
В давнину, запашним листям аїру вистилали глинобитні підлоги хат — це був засіб, що охороняв від бліх.
Хрест аїру, м’яти і любистку, розміщений на покуті в Зелені свята, слугував оберегом від злих сил.[4]
Зацукровані коріння аїру — дорогоцінні турецькі солодощі[2]. Такі цукерки усувають неприємний запах з рота. Кореневища аїру кладуть у компоти, зацукровують, варять з них варення; висушені кореневища аїру вживають як замінник лаврового листа, імбиру і кориці[2].
Турки покращували корінням аїру погану воду для пиття, а також вважали, що жування коренів лепехи унеможливлює шкоду від отруєного повітря. Додають кореневища до оцту та пива під час бродіння. Ароматизують компоти, киселі, муси, фруктові супи.
У деяких країнах коріння аїру кладуть до м'ясних страв замість гіркого перцю чи імбирю. Палочку сухого кореневища кладуть до гарячої страви за дві-три хвилини перед подаванням на стіл і виймають перед їжею.
Заготовляють пізно восени або напровесні. Очищають від дрібних корінчиків, залишків листя та ріжуть на шматки до 5 см. і сушать у теплому приміщені, що добре провітрюється. Остаточно досушують у печі.[5]
Молоді рослини
Суцвіття
