Els elatèrids (Elateridae) són una família de coleòpters polífags de la superfamília dels elateroïdeus. Es caracteritzen pel seu inusual mecanisme de "clic"; hi ha poques famílies on els seus membres tinguin el mateix mecanisme, i tots els elatèrids ho posseeixen: una espina en el prostern que pot generar un espetec quan entra en una osca en el mesostern, produint un violent clic que llença a l'insecte a l'aire. Aquest curiós sistema és usat per fugir dels depredadors, i és molt útil quan queda panxa en l'aire i necessita donar-se la volta. Hi ha prop de 7.000 espècies conegudes.
Els elatèrids inclouen 18 subfamílies, algunes, com els cebriònids, havien estat considerades famílies independents:[1]
Els elatèrids (Elateridae) són una família de coleòpters polífags de la superfamília dels elateroïdeus. Es caracteritzen pel seu inusual mecanisme de "clic"; hi ha poques famílies on els seus membres tinguin el mateix mecanisme, i tots els elatèrids ho posseeixen: una espina en el prostern que pot generar un espetec quan entra en una osca en el mesostern, produint un violent clic que llença a l'insecte a l'aire. Aquest curiós sistema és usat per fugir dels depredadors, i és molt útil quan queda panxa en l'aire i necessita donar-se la volta. Hi ha prop de 7.000 espècies conegudes.
Kovaříkovití (Elateridae) jsou čeleď v nadčeledi Elateroidea. Je to opět jedna z velkých čeledí zahrnujících 160 druhů rozdělených do 55 rodů. České jméno pro zástupce této čeledi je kovařík.
Kovaříkovití (Elateridae) jsou čeledí z řádu brouků (Coleoptera) čítající celosvětově více jak 8.800 známých a popsaných druhů. Málokterá čeleď se vyznačuje takovou jednolitostí tvarů jako kovaříci. Brouci jsou nenápadní, tvar těla mají oválně protáhlý, barvy kromě několika druhů nenápadné – obyčejně žlutohnědá, žlutošedá, někdy kovově zelená či fialová. Když jsou vyrušeni předstírají mrtvé. Pokud brouk dopadne na záda, díky své schopnosti vymrštit se do vzduchu pomocí prudkého pohybu hlavy a hrudi se snadno obrátí zpět na nohy. Jinak by brouci díky poměrně svému velkému tělu a malým nohám byli sotva schopni se z polohy na zádech osvobodit. Proto se jim dříve říkalo pružníci. Pomocí tohoto mechanismu se také dostávají snadněji z dosahu ohrožení a nepřátel. Rychlý pohyb při obratu brouka, je doprovázen lupnutím, přičemž tento vydávaný zvuk, je pro brouka typický a v angličtině se mu proto říká Click Beetle.
Žijí na travinách, najdeme je také na keřích, květech, často i na dřevě a pod kůrou. Kovaříci jsou saprofágové. Některé druhy jsou i masožravé. Brouci ožírají především květy a listy na mladých listnatých stromech, najdeme je ale i na jehličnatých stromech – nezpůsobují však významné škody. Během měsíců květen, červen a červenec však způsobují nezanedbatelné škody larvy. Larvy kovaříků si podle tvaru těla vysloužily název drátovci a většinou škodí v zemědělství a lesnictví. Žijí nejen v kořenech rostlin. Některé druhy larev (drátovců) hodují na průmyslových i kulturních plodinách a tím jsou známí jak agrární škůdci. Především ve šlechtitelských ústavech, zahradnictvích a školkách mohou způsobit citelné škody a tím ztráty. Zvláště čerstvě vysetá semena, jako například žaludy, nezůstávají od napadení drátovcem uchráněna.
Larvy kovaříků jsou dlouhé až 40mm (podle druhu), vývoj od vajíčka po imago trvá 4–5 let. Žijí v půdě, kde vyžírají chodbičky v bramborách, řepě a zelenině. Brouk jako dospělý jedinec neškodí.
Na celém světě jich je známo asi 8 800 druhů.
V ČR z toho asi 136 druhů s délkou těla až do 20 mm.
incl. Dicronychidae
Cardiorhinites Candeze, 1863
Hypodesites Candeze, 1863
Ludiites Candeze, 1863
Sericosomina Hyslop, 1917
Steatoderini Schwarz, 1906
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Click beetle na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu kovaříkovití ve Wikimedia Commons
Kovaříkovití (Elateridae) jsou čeleď v nadčeledi Elateroidea. Je to opět jedna z velkých čeledí zahrnujících 160 druhů rozdělených do 55 rodů. České jméno pro zástupce této čeledi je kovařík.
Smældere (Elateridae) er en familie af biller. De er bladædende natdyr. Der findes ca. 10.000 arter smældere på verdensplan.
Smældere (Elateridae) er en familie af biller. De er bladædende natdyr. Der findes ca. 10.000 arter smældere på verdensplan.
Die Schnellkäfer (Elateridae) sind eine Familie der Käfer innerhalb der Überfamilie Elateroidea. Weltweit sind knapp 10.000 Arten in mehr als 400 Gattungen bekannt. Das äußere Erscheinungsbild der Schnellkäfer ist sehr einheitlich. Charakteristisch ist ihre namensgebende Fähigkeit, sich mit Hilfe eines Sprungapparates selbst in die Luft zu katapultieren. Beim Hochschnellen ist ein knipsendes Geräusch zu hören, weswegen diese Käferfamilie im Englischen unter anderem auch „click beetles“ genannt wird. Die Larven leben grabend im Boden, in der Bodenstreu oder in Totholz, einige als Mitbewohner (Inquilinen) in Termitennestern. Sie ernähren sich saprophag, phytophag oder räuberisch.[1] Einige Arten – beispielsweise die Drahtwürmer des Saatschnellkäfers – fressen an Wurzeln von Nutzpflanzen und sind als Agrarschädlinge bekannt.
Die Käfer sind 0,9 bis 75 Millimeter lang. Ihr Körper ist mäßig bis sehr langgestreckt und 1,7 bis 5,2 Mal länger als breit. In der Regel sind die Körperseiten parallelrandig, wobei die Deckflügel (Elytren) an der Basis etwas verbreitert und an ihren Spitzen abgestutzt sind. Der Prothorax ist bei vielen Arten deutlich seitlich gekrümmt und hat am Anschluss an die Deckflügel seine schmalste Stelle. Die Käfer sind etwas abgeflacht bis am Rücken und den Seiten mäßig gekrümmt. Sie sind entweder unbehaart oder beflaumt. In der Regel unterscheiden sich Männchen und Weibchen nicht in ihrem Aussehen, bei manchen Arten sind die Weibchen jedoch größer, ihr Körper ist stärker konvex und hat stärker gekrümmte Seiten. Auch die Punktierung kann unterschiedlich sein.[1]
Die Mundwerkzeuge sind nach vorne (prognath) bis mäßig stark nach unten gerichtet. Die Frontalregion am Kopf ist sehr variabel ausgebildet. Die Facettenaugen sind ungeteilt und häufig groß und hervortretend. Bei den Weibchen sind sie häufig kleiner. Sie sind unbehaart und fein facettiert; die Ommatidien sind exokon. Die Einlenkungen der Fühler sind mäßig bis weit voneinander getrennt. Sie sind von oben betrachtet sichtbar oder verdeckt. Bei manchen Arten sind sie erhöht oder befinden sich in schüsselförmigen Eindellungen. Die Fühler sind in der Regel 11-gliedrig, bei einigen Gattungen und Tribus haben sie jedoch 12 Glieder. Sie sind bei den meisten Arten fadenförmig oder gesägt, bei manchen Arten sind sie gefiedert, doppelt gefiedert oder lamellenförmig, wobei dann die Lamellen am dritten oder vierten Fühlerglied beginnen. Der Scapus ist meist viel länger als der Pedicellus. Bei den Arten mit lamellenförmigen Fühlern sind diese meist nur bei den Männchen so ausgebildet, wohingegen die Weibchen dann gesägte oder gefiederte Fühler haben. Die Mandibeln sind von kurz bis breit bis zu lang und schmal sichelförmig ausgebildet. An ihrer Basis befindet sich häufig eine Bürste aus Haaren.[1]
Der Prothorax ist etwa 0,4 bis 1,35 mal so lang wie breit und in der Regel hinten am breitesten. Die Seiten sind mehr oder weniger bogenförmig, bei manchen Arten aber auch gerade oder nur vorne gekrümmt. Die vorderen Winkel sind abgerundet, abgestutzt oder leicht nach vorne gerichtet. Hinten sind sie mehr oder weniger spitz zulaufend und nicht selten stark nach hinten (posterior) oder seitlich nach hinten (posterolateral) verlängert. Sie sind häufig auch gerillt, wobei die Rillen manchmal bis auf die Scheibe des Pronotums reichen oder selten auch sublateral weiterlaufen. Der Hinterrand des Pronotums ist in der Regel deutlich gebogen oder mit unterschiedlich gekrümmten Rand. Der Prosternalfortsatz ist vollständig ausgebildet und hat parallele Seitenränder oder ist an der Spitze verjüngt. Er reicht in der Regel deutlich hinter die Hüften (Coxen) der Vorderbeine. Er ist leicht bist stark gekrümmt oder abrupt hinter den Hüften erhöht und passt in eine Einbuchtung am Mesoventrit. Die Einbuchtung ist mäßig bis sehr lang und tief, gelegentlich auch flach. Sie trägt ein Widerlager, in das der Prosternalfortsatz einrastet, um den Klickmechanismus auszulösen. Das Schildchen (Scutellum) ist gut entwickelt, bei manchen Arten abrupt erhöht. Die Deckflügel sind in der Regel zumindest doppelt so lang wie gemeinsam breit und zwei bis sechs Mal länger als das Pronotum. Sie tragen für gewöhnlich neun deutliche Punktreihen oder Streifen. Manche Arten sind unregelmäßig punktiert. Die Spitzen der Deckflügel bilden in der Regel eine gemeinsame Abrundung, bei manchen Arten sind sie aber jede für sich abgerundet, laufen spitz zu oder haben apikal Dorne. Es gibt auch Arten, bei denen der Apex der Deckflügel verkürzt ist, sodass die apikalen Tergite des Hinterleibs sichtbar sind, wie etwa bei den Weibchen mancher Arten der Cebrioninae. Die Hinterflügel sind bei fast allen Arten gut entwickelt. Nur bei wenigen Gruppen besitzen die Weibchen keine oder zurückgebildete Hinterflügel. Sie sind normalerweise 2,5 bis 3,5 Mal so lang wie breit. Die Radialzelle ist meist gut entwickelt und langgestreckt. Alle drei Beinpaare haben fünf Tarsenglieder. Sie sind meist einfach gebaut, bei manchen Arten tragen sie an der Unterseite behaarte Bereiche oder am vorletzten oder an mehreren Tarsengliedern membranöse Lamellen.[1]
Der Hinterleib hat meist fünf Ventrite, nur bei den Cebrionini und Aplastini gibt es Arten, die sechs oder sieben besitzen. Die ersten vier sind meist verwachsen. Funktionale Stigmen befinden sich am achten Hinterleibssegment und am dritten bis siebten Hinterleibssegment in den Pleuralmembranen. Das neunte Tergit ist abgestutzt bis tief eingebuchtet oder fast vollständig in zwei Teile getrennt. Das zehnte Tergit ist in der Regel gut entwickelt und liegt frei. Nur selten ist es teilweise mit dem neunten verwachsen oder vollständig membranös.[1]
Die Larven werden 10 bis 60 Millimeter lang. Der Körper ist nahezu bei allen Arten langgestreckt und hat mehr oder weniger parallele Seitenränder. Er ist abgeflacht bis mehr oder weniger zylindrisch im Querschnitt. Bei den Tetralobini und Thylacosterninae ist der Körper breiter und madenförmig. Die Körperober- und Unterseite ist ähnlich dunkel oder hell pigmentiert. Bei hell pigmentierten Arten ist die Kopfkapsel und das neunte Tergum dunkel pigmentiert, die dorsale Körperseite ist außerdem dunkler als die ventrale oder die dorsale Oberfläche ist dunkel und hell gemustert. Die Cuticula ist in der Regel glatt, bei manchen Arten sind Tuberkel, schräge Rillen oder Bereiche mit speziellen Setae ausgebildet. Der Körper ist in der Regel fein behaart oder nur beflaumt. Bei den Tetralobini tritt dichter Bewuchs mit langen Haaren auf. Der Kopf ist in der Regel nach vorne oder leicht nach unten gerichtet, bei den Cebrionini und Aplastini ist er stark nach unten gewinkelt. Er ist mehr oder weniger abgeflacht, bei den Cebrionini und Aplastini ist er jedoch kugelig. Punktaugen (Stemmata) fehlen häufig, bei manchen Gruppen ist nur ein einzelnes Punktauge ausgebildet. Das Labrum ist vollständig mit dem Vorderrand der Frontoclypealplatte verwachsen und ist bei vielen Arten mittig stark nasenförmig ausgezogen. Die dreigliedrigen Fühler sind mäßig lang. Die Mandibeln sind symmetrisch. Sie sind in der Regel entweder schmal und sichelförmig, basal breit und schmal an der Spitze oder gedrungen und keilförmig. Sie haben ein bis drei Zähne. Die Maxillarpalpen sind viergliedrig, die Labialpalpen zweigliedrig.[1]
Der Prothorax ist außer bei den Cebrionini und Aplastini nicht länger als der Meso- und Metathorax zusammen. Die Ventralseite des Prothorax trägt meist eine große, annähernd dreieckige Platte, die bei manchen Arten mittig geteilt ist und an die selten vorne ein kleines weiteres Sklerit angrenzt. Die anderen beiden Thoraxsegmente haben häufig keine deutlichen Platten an der Bauchseite. Die Beine sind meist gut entwickelt und entweder schlank oder stämmig. Sie tragen feine Setae oder kurze, kräftige Dornen. Inklusive des klauenförmigem Prätarsus sind sie meist fünfgliedrig und haben zwei Setae am Prätarsus. Bei den Thylacosterninae sind sie zurückgebildet, viergliedrig und haben keine Setae an den Klauen.[1]
Die Terga des Hinterleibs sind bei vielen Arten einfach und sind fein behaart. Das neunte Hinterleibssegment ist ohne die Hinterleibsanhänge in der Regel kürzer oder nur etwas länger als das achte Segment, bildet keine bewegliche Platte und reicht immer auf die ventrale Seite, sodass das zehnte Segment ventral oder posteroventral orientiert ist. Bei den Cebrionini und Aplastini ist das neunte Segment hingegen viel länger. Das neunte Tergum ist sehr variabel und trägt häufig paarweise doppelt gegabelte Urogomphi. Das neunte Sternum ist immer teilweise oder vollständig frei, nur bei den Cebrionini und Aplastini ist es verdeckt. Es ist einfach oder manchmal U-förmig mit Hörnern oder Zähnen an den Seiten der Spitzen. Es ist nicht vom achten Sternum umschlossen. Das zehnte Segment bildet häufig einen kurzen, im Querschnitt zylindrischen Pygopod, der bei vielen Agrypninae von paarweise angeordneten Zähnen oder Haken flankiert wird. Bei den Cardiophorinae sind paarweise angeordnete, mäßig lange Pygopoden ausgebildet.[1]
Schnellkäferlarven sind meist gut bis zur Gattungsebene bestimmbar, die Art ist jedoch meist erst durch das Durchzüchten bis zum adulten Käfer bestimmbar.[1]
Die Puppe ist cremefarben oder weißlich-cremefarben gefärbt. Der Körper ist glatt oder trägt kurze oder lange Härchen oder Setae. Der Kopf ist von oben betrachtet mehr oder weniger vom Pronotum verdeckt. Die kleinen Augen sind von unten betrachtet teilweise von den Fühlern verdeckt. Die Mundwerkzeuge sind von dort gut sichtbar. Die Fühler liegen parallel auf der Ventralseite der Seiten des Prothorax. Das große Pronotum ist variabel ausgebildet. Bei manchen Arten ist ein Paar Vorsprünge und Setae in der Regel am Vorderrand und/oder nahe der Mitte oder an den Spitzen des Hinterrandes ausgebildet. Die Beine liegen frei und sind von der Bauchseite gesehen sichtbar. Das hintere Beinpaar ist fast vollständig von den Flügelscheiden bedeckt, lediglich die distalen Segmente der Tarsen sind sichtbar und ragen bis hinter das dritte oder vierte Ventrit. Der Hinterleib hat neun sichtbare Tergite und sieben oder acht sichtbare Sternite. Das neunte Tergit trägt bei manchen Arten paarige Anhängsel, die an die Urogomphi der Larven erinnern oder hat eine variable Ornamentierung. Die Tracheen des ersten bis siebten Segments befinden sich in den Pleuralmembranen und sind bei manchen Arten von oben aus betrachtet zu erkennen.[1]
Die vier größten Unterfamilien der Schnellkäfer, die Agrypninae, Cardiophorinae, Denticollinae und Elaterinae, sind weit verbreitet. Die Tribus Pyrophorini der Agrypninae tritt jedoch hauptsächlich in der Neotropis und mit zwei Gattungen in Ozeanien auf. Die Tribus Agrypnini hingegen ist aus allen biogeographischen Regionen der Erde bekannt, hat ihren Verbreitungsschwerpunkt aber in der Afrotropis und Orientalis. Die weniger artenreiche Unterfamilie Negastriinae ist ebenso weit verbreitet, jedoch vor allem in der nördlichen Hemisphäre artenreich und häufig. Die Unterfamilien Thylacosterninae, Physodactylinae und Oxynopterini sind pantropisch verbreitet. Eine ganze Reihe von Unterfamilien, beispielsweise die Eudicronychinae, Hemiopinae, Morostominae und Subprotelaterinae treten nur in der östlichen Hemisphäre auf, wohingegen die Campyloxeninae und Semiotini nur in der Neotropis auftreten. Innerhalb der Unterfamilie Lissominae ist die Tribus Lissomini pantropisch verbreitet, die Oestodini kommen in Nordamerika und die Protelaterini in Neuseeland und Chile vor. Die Unterfamilie Cebrioninae ist sehr weit verbreitet, hat ihren Verbreitungsschwerpunkt jedoch in den trockeneren Gebieten Nord-, Zentral- und Südamerikas, Südeuropas, Nord- und Südafrikas, Kleinasiens und Zentralasiens. Die Pityobiini sind mit je einer Gattung aus Nordamerika, Chile und Neuseeland und mit mehreren Gattungen aus Australien bekannt.[1]
Charakteristisch für die Familie ist ihr klickendes Hochschnellen, das normalerweise dann vollzogen wird, wenn die Tiere auf dem Rücken liegen. Ausgelöst wird der Sprung durch ein plötzliches Bewegen eines Fortsatzes am Prosternum in eine mesoventrale Einbuchtung. Die dazu notwendige Energie wird von einem Paar großer Muskeln am Thorax bereitgestellt. Die Muskelspannung wird dadurch erzeugt, dass der Fortsatz am Prosternum in ein Widerlager an der Öffnung der mesoventralen Einbuchtung einrastet. Wird vom Käfer ausreichend Kraft angewendet, rutscht der Fortsatz hinter das Widerlager in die Einbuchtung. Durch diese extrem schnelle Bewegung wird der Schwerpunkt der Tiere schnell genug angehoben, sodass sie in die Luft geworfen werden. Die Käfer nutzen dieses Verhalten zwar auch dafür, sich wieder auf die Bauchseite zu befördern, es kann jedoch in jeder Lage ausgelöst werden und dient vor allem der Flucht vor Fressfeinden. Im Allgemeinen reagieren die Käfer jedoch bei Störung zunächst mit Totstellen. Arten, die zur Biolumineszenz befähigt sind, beginnen nach längerer Störung auch zu leuchten und sind dabei sehr aktiv.[1]
Die Imagines können regelmäßig in der Vegetation, aber auch nachts an Lichtquellen beobachtet werden. Sie ernähren sich phytophag von Pflanzensäften. In Gefangenschaft können sie auch mit Zuckerlösung gefüttert werden. Bis heute ist das Wissen über den Lebenszyklus und die Präimaginalstadien sehr lückenhaft. Eine Ausnahme davon stellen die wirtschaftlich wichtigen Arten dar. In der Regel dauert die Entwicklung der Käfer ein bis zwei Jahre, unter ungünstigen Bedingungen kann sie jedoch auch fünf bis acht Jahre dauern. So ist beispielsweise die vollständige Entwicklung vom Ei bis zur Imago von sechs Jahren Dauer bei Fulgeochlizus bruchi nachgewiesen. Bei Melanactes densus sind es sogar 12 Jahre bei einer einzelnen Larve. Die Verpuppung erfolgt in einer ovalen Kammer in verrottetem Holz oder in der Erde, die die Larve am Ende eines Gangs anlegt. Die Larven der Tribus Tetralobini bauen dünne, brüchige, ovale Kokons aus einem schwarzbraunen Sekret. Die Puppenruhe dauert meist zwei bis drei Wochen, im Anschluss leben die Imagines im Durchschnitt ein bis zwei Monate. In den gemäßigten Breiten überwintern die Imagines in der Puppenwiege und schlüpfen erst im Frühjahr.[1]
Bei den Larven werden drei Typen unterschieden. Der erste Typ, der die Pyrophorinae nach der Definition von Hyslop von 1917 umfasst und zu denen somit auch die Agrypninae, Denticollinae, Pityobiinae, Negastriinae und einige andere Gruppen zählen, haben eine unterschiedlich stark sklerotisierte Cuticula, einen dorsoventral abgeflachten Körper, paarweise angeordnete Urogomphi (also ein an der Spitze gegabeltes neuntes Tergum) und sichelförmige Mandibeln. Sie graben aktiv entweder in harter Erde oder unter Rinde und in Totholz. Innerhalb der auch mit Hilfe ihrer bedornten Beine und Urogomphi sowie der Analhaken angelegten Gänge können sie sich sehr effektiv fortbewegen.[1]
Die Larven vom zweiten Typ umfassen die Elaterinae. Sie werden als Drahtwürmer bezeichnet. Ihr Körper hat einen zylindrischen oder annähernd zylindrischen Querschnitt und eine mehr oder weniger gleichmäßig und stark sklerotisierte Cuticula. Das neunte Tergum ist einfach und hat keine Urogomphi, die Mandibeln sind ebenso sichelförmig. Auf Grund ihres Körperbaus und den fehlenden dafür geeigneten Körperanhängseln können die Larven dieser Gruppe nur schon existierende Gänge und Hohlräume benützen. Sie leben in lockerer Erde, aber auch unter Rinde oder in faulendem Totholz, das schon mehr oder weniger stark verwest und locker ist.[1]
Die Cardiophorinae zählen zu den Larven vom dritten Typ. Sie haben eine weiche Cuticula, einen Körper, der im Querschnitt zylindrisch ist und der in Pseudosegmente unterteilt ist. Sie haben ebenso keine Urogomphi und doppelt gelappte Mandibeln. Man findet sie häufig in lockerer Erde, wo sie aktiv graben, indem sie ihre ungewöhnlich geformten Mandibeln dazu nutzen, Erdstückchen zu zerkleinern.[1]
Die Larven sind in der Regel zur extraintestinalen Verdauung befähigt, sie verflüssigen ihre Nahrung also schon außerhalb des Verdauungstraktes und nehmen die dadurch entstehenden Flüssigkeiten auf. Die ventralen Mundwerkzeuge sind verwachsen und bilden einen Maxillolabial-Komplex, der an der Oberseite, also auf der innen liegenden Seite, dicht mit kurzen Haaren versehen ist. Diese Haare bilden eine Art Filter, der die aufzunehmenden Flüssigkeiten von festen Partikeln trennt. Bei der Ctenicera aeripennis-Gruppe wurde beispielsweise beobachtet, dass die Larven dafür eine braune Flüssigkeit auswürgen, die Amylasen enthält. Um zu fressen, zerkauen die Larven Kartoffelgewebe, würgen ihre Verdauungsflüssigkeit hervor und nehmen die durch die Enzyme entstehende Flüssigkeit auf. Die Verdauungssäfte von Pyrearinus termitilluminans enthalten Trypsin und verschiedene Carbohydrasen wie etwa Amylasen, Cellulasen, Trehalasen und Glucosidasen.[1]
Etwa 200 Arten der Tribus Pyrophorini innerhalb der neotropischen und ozeanischen Agrypninae sowie zwei Arten der neotropischen Thylacosterninae (Balgus schnusei), sowie Campyloxeninae (Campyloxenus pyrothorax) sind zur Biolumineszenz befähigt. Die Imagines von Balgus schnusei senden ein grünes Leuchten aus zwei Verdickungen am Prothorax aus. Die Larven der Art sind unbekannt. Die Imagines der Pyrophorini haben ein Paar ovaler Vesikel, die an der Basis der hinteren Winkel des Prothorax liegen. Sie sind ohne Aktivität gelb gefärbt. Ein weiterer Bereich, der leuchtet, befindet sich auf der Bauchseite des ersten Hinterleibssegmentes. Dieser leuchtet nur während des Fluges, wobei auch die anderen beiden Bereiche gleichzeitig aufleuchten. Bei der Gattung Hifo ist nur dieser eine Bereich ausgebildet. Die Bereiche am Prothorax senden ein gelbes Leuchten aus, der am Hinterleib leuchtet orange, gelb, oder rot. Bei allen ist das Licht jedoch kontinuierlich zu sehen. Das Leuchten dient vermutlich der Werbung von Geschlechtspartnern, das Verhalten ist jedoch noch nicht erforscht. Wie auch bei vielen anderen biolumineszenten Lebewesen leuchten die Tiere durch Luciferin in Verbindung mit Sauerstoff, Luziferasen und Adenosintriphosphat.[1]
Biolumineszenz ist auch von den Eiern mancher Arten, wie etwa Pyrearinus termitilluminans dokumentiert, die schwach, aber kontinuierlich leuchten. Die Larven der Pyrophorine leuchten im grünen Spektrum, vor allem am Pronotum. Bei manchen Arten leuchten auch paarweise, seitlich angeordnete runde oder schräge dorsoventrale Bereiche auf jedem Hinterleibssegment. Das Leuchten bei den Larven wird als Abwehrmaßnahme von Fressfeinden interpretiert, ist jedoch noch nicht genügend genau erforscht. Von den Larven von Pyrearinus termitilluminans ist bekannt, dass sie mit ihrem Kopf und dem leuchtend grünen Prothorax, welche sie aus der Öffnung ihres Tunnelsystems, das sie in Termitennestern anlegen, Jagd auf fliegende Insekten – vor allem dadurch angelockte Termiten und Ameisen – machen.[1]
Eine Reihe von Drahtwürmern, vor allem aus den Gattungen Agriotes, Athous, Cardiophorus, Ctenicera, Conoderus und Melanotus zählen zu wirtschaftlich relevanten Schädlingen an Getreide- und Futterpflanzen.[1]
Die Familie der Schnellkäfer wurde bereits in den frühesten Klassifizierungen der Käfer als Gruppe betrachtet. Bei der überwiegenden Anzahl der Gattungen ist ihre Stellung als monophyletisches Taxon als Ganzes sicher, jedoch ist die genaue Abgrenzung der Gruppe von den nächstverwandten Familien nicht abschließend geklärt. Trotz verschiedener Ansätze sind die verwandtschaftlichen Verhältnisse auch innerhalb der Familie nicht vollständig erforscht. Leschen, Beutel & Lawrence (2010) listen die von ihnen anerkannten 17 Unterfamilien daher lediglich alphabetisch.[1] Nach einer Untersuchung von rDNA und mtDNA der schwach sklerotisierten Gruppen der Elateroidea durch Kundrata & Bocak (2011) zeigte sich, dass die Unterfamilie Cebrioninae als Tribus Cebrionini und Aplastini zu den Elaterinae und die Oxynopterini, Pityobiini und Semiotini statt im Unterfamilienrang, im Rang von Tribus zu den Denticollinae zu stellen sind. Entsprechend umfasst die Familie der Schnellkäfer folgende Unterfamilien:[2][1]
Die Schnellkäfer (Elateridae) sind eine Familie der Käfer innerhalb der Überfamilie Elateroidea. Weltweit sind knapp 10.000 Arten in mehr als 400 Gattungen bekannt. Das äußere Erscheinungsbild der Schnellkäfer ist sehr einheitlich. Charakteristisch ist ihre namensgebende Fähigkeit, sich mit Hilfe eines Sprungapparates selbst in die Luft zu katapultieren. Beim Hochschnellen ist ein knipsendes Geräusch zu hören, weswegen diese Käferfamilie im Englischen unter anderem auch „click beetles“ genannt wird. Die Larven leben grabend im Boden, in der Bodenstreu oder in Totholz, einige als Mitbewohner (Inquilinen) in Termitennestern. Sie ernähren sich saprophag, phytophag oder räuberisch. Einige Arten – beispielsweise die Drahtwürmer des Saatschnellkäfers – fressen an Wurzeln von Nutzpflanzen und sind als Agrarschädlinge bekannt.
Tekst üüb Öömrang Knekern (Elateridae) san en famile faan kraaben mä amanbi 7.000 slacher[1]. Jo kön troch a loft spring, wan jo ans üüb a rag lei, auer jo gans fiks mä't hood turagsjit kön. Det koon am sogoor hiar, det "knekt".
– Saamlang faan bilen of filmer
Wikispecies hää en artiikel tu: Knekern (Elateridae) san en famile faan kraaben mä amanbi 7.000 slacher. Jo kön troch a loft spring, wan jo ans üüb a rag lei, auer jo gans fiks mä't hood turagsjit kön. Det koon am sogoor hiar, det "knekt".
Elateridae or click beetles (or "typical click beetles" to distinguish them from the related families Cerophytidae and Eucnemidae, which are also capable of clicking) are a family of beetles. Other names include elaters, snapping beetles, spring beetles or skipjacks. This family was defined by William Elford Leach (1790–1836) in 1815. They are a cosmopolitan beetle family characterized by the unusual click mechanism they possess. There are a few other families of Elateroidea in which a few members have the same mechanism, but most elaterid subfamilies can click. A spine on the prosternum can be snapped into a corresponding notch on the mesosternum, producing a violent "click" that can bounce the beetle into the air.[3] Clicking is mainly used to avoid predation, although it is also useful when the beetle is on its back and needs to right itself. There are about 9300 known species worldwide,[4] and 965 valid species in North America.[5]
Leach took the family name from the genus Elater, coined by Linnaeus in 1758. In Greek, ἐλατήρ means one who drives, pushes, or beats out.[6] It is also the origin of the word "elastic", from the notion of beating out a ductile substance.[7]
Some click beetles are large and colorful, but most are under two centimeters long and brown or black, without markings. The adults are typically nocturnal and phytophagous, but only some are of economic importance. On hot nights they may enter houses, but are not pests there. Click beetle larvae, called wireworms, are usually saprophagous, living on dead organisms, but some species are serious agricultural pests, and others are active predators of other insect larvae. Some elaterid species are bioluminescent in both larval and adult form, such as those of the genus Pyrophorus.
Larvae are elongate, cylindrical or somewhat flattened, with hard bodies, somewhat resembling mealworms. The three pairs of legs on the thoracic segments are short and the last abdominal segment is, as is frequently the case in beetle larvae, directed downward and may serve as a terminal proleg in some species.[8] The ninth segment, the rearmost, is pointed in larvae of Agriotes, Dalopius and Melanotus, but is bifid due to a so-called caudal notch in Selatosomus (formerly Ctenicera), Limonius, Hypnoides and Athous species.[9] The dorsum of the ninth abdominal segment may also have sharp processes, such as in the Oestodini, including the genera Drapetes and Oestodes. Although some species complete their development in one year (e.g. Conoderus), most wireworms spend three or four years in the soil, feeding on decaying vegetation and the roots of plants, and often causing damage to agricultural crops such as potato, strawberry, corn, and wheat.[10][11] The subterranean habits of wireworms, their ability to quickly locate food by following carbon dioxide gradients produced by plant material in the soil,[12] and their remarkable ability to recover from illness induced by insecticide exposure (sometimes after many months),[13] make it hard to exterminate them once they have begun to attack a crop. Wireworms can pass easily through the soil on account of their shape and their propensity for following pre-existing burrows,[14] and can travel from plant to plant, thus injuring the roots of multiple plants within a short time. Methods for pest control include crop rotation and clearing the land of insects before sowing.
Other subterranean creatures such as the leatherjacket grub of crane flies which have no legs, and geophilid centipedes, which may have over two hundred, are sometimes confused with the six-legged wireworms.[8]
The oldest known species date to the Triassic, but most are problematic due to only being known from isolated elytra. Many fossil elaterids belong to the extinct subfamily Protagrypninae.[15]
Ampedus nigricollis 
Melanotus leonardi Click beetle on a potato plant in an Oklahoma garden Elateridae or click beetles (or "typical click beetles" to distinguish them from the related families Cerophytidae and Eucnemidae, which are also capable of clicking) are a family of beetles. Other names include elaters, snapping beetles, spring beetles or skipjacks. This family was defined by William Elford Leach (1790–1836) in 1815. They are a cosmopolitan beetle family characterized by the unusual click mechanism they possess. There are a few other families of Elateroidea in which a few members have the same mechanism, but most elaterid subfamilies can click. A spine on the prosternum can be snapped into a corresponding notch on the mesosternum, producing a violent "click" that can bounce the beetle into the air. Clicking is mainly used to avoid predation, although it is also useful when the beetle is on its back and needs to right itself. There are about 9300 known species worldwide, and 965 valid species in North America.
La elateredoj aŭ klik-skaraboj (Elateridae) estas familio de skaraboj kun ĉ 7.000 konataj specioj.
La elateredoj havas longetan, sveltan, platan korpon, mallongajn krurojn. Inter la antaŭtorako kaj la meztorako ekzistas movebla artiksimila ligilo, kun fortaj muskoloj. Se la insekto falas surdorse kaj ne povas turniĝi pro la mallongaj kruroj aŭ kaptas ĝin iu malamiko, ĝi streĉigas la dorson kaj la antaŭtorakon returnigas la korpon. Tiam la skarabo uzas la klikaparaton, ĵetas sin en la aeron kaj turniĝas, falas sur la krurojn. Se necesas tion ĝi ripetas.
Ili manĝas ĉefe florojn kaj foliojn. La larvoj estas nomataj dratvermoj, evoluas dum jaroj je plantoradikoj, damaĝanta tion. La imago flugas nokte.
Konata agrikultura damaĝanto estas la Agrotes lineatus (sema klik-skarabo), kiu damaĝas la tritikon. Ĝi longas 7,5–10 mm, la flugilaj surfacoj estas striaj helbrune. La antenoj kaj la kruroj estas ruste ruĝaj.
La kampa klik-skarabo (Agrote ustulatus) estas same damaĝa, vivas en tritik-plantejo en infloresko de umbeliferoj. Ĝi longas 9-12mm, havas flavetajn flugilojn, nigran kapon kaj kolŝildon.
La elateredoj aŭ klik-skaraboj (Elateridae) estas familio de skaraboj kun ĉ 7.000 konataj specioj.
La elateredoj havas longetan, sveltan, platan korpon, mallongajn krurojn. Inter la antaŭtorako kaj la meztorako ekzistas movebla artiksimila ligilo, kun fortaj muskoloj. Se la insekto falas surdorse kaj ne povas turniĝi pro la mallongaj kruroj aŭ kaptas ĝin iu malamiko, ĝi streĉigas la dorson kaj la antaŭtorakon returnigas la korpon. Tiam la skarabo uzas la klikaparaton, ĵetas sin en la aeron kaj turniĝas, falas sur la krurojn. Se necesas tion ĝi ripetas.
Ili manĝas ĉefe florojn kaj foliojn. La larvoj estas nomataj dratvermoj, evoluas dum jaroj je plantoradikoj, damaĝanta tion. La imago flugas nokte.
Konata agrikultura damaĝanto estas la Agrotes lineatus (sema klik-skarabo), kiu damaĝas la tritikon. Ĝi longas 7,5–10 mm, la flugilaj surfacoj estas striaj helbrune. La antenoj kaj la kruroj estas ruste ruĝaj.
La kampa klik-skarabo (Agrote ustulatus) estas same damaĝa, vivas en tritik-plantejo en infloresko de umbeliferoj. Ĝi longas 9-12mm, havas flavetajn flugilojn, nigran kapon kaj kolŝildon.
Los elatéridos (Elateridae), a veces llamados eláteros, cascarudos o saltapericos, Esta familia fue definida por William Elford Leach (1790-1836) en 1815, son una familia cosmopolita de coleópteros polífagos caracterizada por su inusual mecanismo de clic; hay pocas familias donde sus miembros tengan el mismo mecanismo, y todos los elatéridos lo poseen: una espina en el prosterno puede generar un chasquido cuando entra en una muesca en el mesosterno, produciendo un violento clic que puede lanzar al insecto al aire. El cliqueo es usado para evitar ser cazado, y es muy útil cuando queda boca arriba y necesita erguirse. Hay cerca de 7000 especies conocidas.
Pueden ser grandes y coloridos (hasta verde metálico brillante), pero muchos son de pequeños a medianos (nocturnos y fitófagos. Por la noche son atraídos por la luz artificial, motivo por el cual entran en las casas a través de ventanas abiertas.
Las larvas, llamadas gusanos alambre, son delgadas, largas, cilíndricas o algo achatadas y relativamente duras. Los tres pares de patas del tórax son cortas y el último segmento abdominal se dirige hacia abajo y puede servir como propatas terminales. El noveno segmento, último segmento abdominal, es puntiagudo en las larvas de Agriotes, Dalopius y Melanotus, pero en Selatosomus (antes Ctenicera), Limonius, Hypnoides y Athous la cola es bífida y de bordes afilados.[2] Pueden vivir dos o tres años en el suelo, comiendo raíces de plantas. Otras especies son depredadoras de otros insectos o se alimentan de material orgánico en descomposición. Algunas especies causan mucho daño a los cultivos, especialmente a cereales. Sus hábitos subterráneaos los hacen difícil de exterminar. Por lo que lo más efectivo es la rotación de cultivos y los tratamientos con cebos tóxicos, antes de la siembra. Pasan fácilmente a través del suelo debido a su forma, moviéndose de planta en planta, destruyendo muchas raíces en corto tiempo. Otras especies subterráneas, como los Tipulidae que no tienen patas, y los miriápodos, que pueden llegar a tener 200, pueden ser confundidas con los gusanos alambre (de seis patas).
Este artículo incorpora texto de una publicación sin restricciones conocidas de derecho de autor: 
Varios autores (1910-1911). «Encyclopædia Britannica». En Chisholm, Hugh, ed. Encyclopædia Britannica. A Dictionary of Arts, Sciences, Literature, and General information (en inglés) (11.ª edición). Encyclopædia Britannica, Inc.; actualmente en dominio público.
Datos: Q28457
Multimedia:
Especies: Elateridae
Los elatéridos (Elateridae), a veces llamados eláteros, cascarudos o saltapericos, Esta familia fue definida por William Elford Leach (1790-1836) en 1815, son una familia cosmopolita de coleópteros polífagos caracterizada por su inusual mecanismo de clic; hay pocas familias donde sus miembros tengan el mismo mecanismo, y todos los elatéridos lo poseen: una espina en el prosterno puede generar un chasquido cuando entra en una muesca en el mesosterno, produciendo un violento clic que puede lanzar al insecto al aire. El cliqueo es usado para evitar ser cazado, y es muy útil cuando queda boca arriba y necesita erguirse. Hay cerca de 7000 especies conocidas.
Pueden ser grandes y coloridos (hasta verde metálico brillante), pero muchos son de pequeños a medianos (nocturnos y fitófagos. Por la noche son atraídos por la luz artificial, motivo por el cual entran en las casas a través de ventanas abiertas.
Las larvas, llamadas gusanos alambre, son delgadas, largas, cilíndricas o algo achatadas y relativamente duras. Los tres pares de patas del tórax son cortas y el último segmento abdominal se dirige hacia abajo y puede servir como propatas terminales. El noveno segmento, último segmento abdominal, es puntiagudo en las larvas de Agriotes, Dalopius y Melanotus, pero en Selatosomus (antes Ctenicera), Limonius, Hypnoides y Athous la cola es bífida y de bordes afilados. Pueden vivir dos o tres años en el suelo, comiendo raíces de plantas. Otras especies son depredadoras de otros insectos o se alimentan de material orgánico en descomposición. Algunas especies causan mucho daño a los cultivos, especialmente a cereales. Sus hábitos subterráneaos los hacen difícil de exterminar. Por lo que lo más efectivo es la rotación de cultivos y los tratamientos con cebos tóxicos, antes de la siembra. Pasan fácilmente a través del suelo debido a su forma, moviéndose de planta en planta, destruyendo muchas raíces en corto tiempo. Otras especies subterráneas, como los Tipulidae que no tienen patas, y los miriápodos, que pueden llegar a tener 200, pueden ser confundidas con los gusanos alambre (de seis patas).
Naksurlased (Elateridae) on tugeva kehaga sihvakad mardikad.
Värvuselt hallid, pruunid või mustad, mõned liigid metalse läikega või eredavärvilised. Nimetuse on nad saanud omapärasest valmikutele omasest käitumisest: selili olles löövad nad end tugeva tõukega naksatades jalgadele. Nende eesrinna ja keskrinna vaheline ühendus võimaldab end vedrutaoliselt liigutada. Selline naksutamine kaitseb ka võimalike vaenlaste eest. Näiteks võib libeda ja voolujoonelise kehaga naksur ennast naksutades linnu noka vahelt välja libistada. Ohu korral teesklevad naksurid surnut. Nad suruvad jalad ja tundlad tihedalt vastu keha. Tundlate jaoks on neil rindmiku all väikesed vaokesed.
Naksurlaste valmikud elavad peamiselt põõsastel ja rohul. Naksurite vastsed elavad metsakõdus, mädas puidus, mullas ja taimede maa-alustes osades. Munad on naksuritel hallikasvalged. Vastsed on 20–35 millimeetri pikkused kollakad või pruunid tõugud, kaetud kõva kitiinkestaga, millest ka nende rahvapärane nimetus: traatussid. Nukud on valged. Emased munevad kevadel kas üksikud munad või väikesed kogumikud mulda ning surevad varsti pärast munemist. Umbes kuu aja pärast kooruvad munadest tõugud. Enamik tõuke areneb mullas 3–5 aastat, läbides selle aja jooksul üheksa kasvujärku. Nukkudest väljunud noormardikad talvituvad mullas.
Eestis esineb ligi 70 liiki naksurlasi, kellest paljud on arvestatavad põllu- ja metsakahjurid. Vastsed toituvad taimejuurtest, seemnetest, mugulatest, aga ka kõdunevast puidust ja taimejäänustest, olles majanduslikult indiferentsed. Valmikud närivad noori võrseid ja õisi. Eestis on naksurlastest ohtlikemad põllukahjurid tume viljanaksur (Agriotes obscurus), triibuline viljanaksur (Agriotes lineatus), valkjas nurmenaksur (Selatosomus aeneus) ja must lehenaksur (Athous niger). Taimi kahjustavad tõugud (traatussid), vigastades algul idanevaid seemneid, hiljem noorte taimede maa-aluseid osi, mille tagajärjel juba tärganud taimed kolletuvad ja tulevad kergesti mullast välja. Vähem vigastatud taimed känguvad. Tugevamini kahjustuvad liiga sügaval mullas olevad taimed.
Osa naksurite vastseid on aga röövtoidulised – nad toituvad putukate vastsetest ja nukkudest.
Adelocera murina
Ampedus sanguinolentus
Athous haemorrhoidalis
Ctenicera cuprea
Naksurlased (Elateridae) on tugeva kehaga sihvakad mardikad.
Värvuselt hallid, pruunid või mustad, mõned liigid metalse läikega või eredavärvilised. Nimetuse on nad saanud omapärasest valmikutele omasest käitumisest: selili olles löövad nad end tugeva tõukega naksatades jalgadele. Nende eesrinna ja keskrinna vaheline ühendus võimaldab end vedrutaoliselt liigutada. Selline naksutamine kaitseb ka võimalike vaenlaste eest. Näiteks võib libeda ja voolujoonelise kehaga naksur ennast naksutades linnu noka vahelt välja libistada. Ohu korral teesklevad naksurid surnut. Nad suruvad jalad ja tundlad tihedalt vastu keha. Tundlate jaoks on neil rindmiku all väikesed vaokesed.
Naksurlaste valmikud elavad peamiselt põõsastel ja rohul. Naksurite vastsed elavad metsakõdus, mädas puidus, mullas ja taimede maa-alustes osades. Munad on naksuritel hallikasvalged. Vastsed on 20–35 millimeetri pikkused kollakad või pruunid tõugud, kaetud kõva kitiinkestaga, millest ka nende rahvapärane nimetus: traatussid. Nukud on valged. Emased munevad kevadel kas üksikud munad või väikesed kogumikud mulda ning surevad varsti pärast munemist. Umbes kuu aja pärast kooruvad munadest tõugud. Enamik tõuke areneb mullas 3–5 aastat, läbides selle aja jooksul üheksa kasvujärku. Nukkudest väljunud noormardikad talvituvad mullas.
Elateridoak —izen zientifikoa: Elateridae— intsektu koleopteroen familia bat dira. Luze eta zapalak dira, oso arinak. Hanka laburrak dituzte. Protoraxaren eta mesotoraxaren artean bisagra baten gisako artikulazioa dute; artikulazio horri esker, erori eta buruz gora gelditzen direnean, bira egin dezakete. Familia honetako zenbait intsektuk argia ematen dute (Pyrophorus). Mundu osoan (tropiko inguruetan batez ere) bizi diren 7.000 bat espezie biltzen ditu familia honek; Elater, Athous, Agriotes eta Cardiphorus generoak dira ezagunenak.
Elateridoak —izen zientifikoa: Elateridae— intsektu koleopteroen familia bat dira. Luze eta zapalak dira, oso arinak. Hanka laburrak dituzte. Protoraxaren eta mesotoraxaren artean bisagra baten gisako artikulazioa dute; artikulazio horri esker, erori eta buruz gora gelditzen direnean, bira egin dezakete. Familia honetako zenbait intsektuk argia ematen dute (Pyrophorus). Mundu osoan (tropiko inguruetan batez ere) bizi diren 7.000 bat espezie biltzen ditu familia honek; Elater, Athous, Agriotes eta Cardiphorus generoak dira ezagunenak.
Sepät (Elateridae) on kovakuoriaisheimo. Sepät ovat soikean sukkulamaisia, pitkähköjä ja suhteellisen lyhytjalkaisia kovakuoriaisia. Ne ovat muutamasta millimetristä aina kahteen senttimetriin pitkiä, useat mattapintaisia, mutta jotkut voivat olla värikkäitä. Ne elävät maassa tai lahossa puussa ja ovat aktiivisia yöllä.
Seppälajeja tunnetaan maailmasta noin 10 000, joista Pohjoismaissa ja Baltiassa tavataan 117 lajia. Lajirunsaus on suurin Maapallon trooppisilla alueilla, mutta moniin muihin kovakuoriaisryhmiin verrattuna heimossa on melko runsaasti vuoristoihin ja arktisille alueille erikoistunutta lajistoa.[1]. Suomessa seppälajeja elää 64, esimerkiksi pikiseppä, punaseppä, metalliseppä ja kupariseppä.[2]
Seppien, kuten myös sepiköiden ja rikkaseppien, tunnusomainen piirre on kyky selälleen joutuessaan napsauttaa itsensä takaisin ilmaan taivuttamalla ruumistaan, jolloin niiden keskiruumiin takaosassa oleva koukkumainen uloke pingottuu takaruumiin etuosaa vasten. Jännitteen lauetessa kuuluu napsahtava ääni, ja kuoriainen lennähtää takaisin vatsalleen. Hypyn suunta on aina kuoriaisen pituusakselin suuntainen ja alustan kovuudesta riippuen hyppy voi kantaa useita kymmeniä senttimetrejä. Kuoriainen voi toistaa hypyn useita kertoja peräkkäin. Ollessaan jaloillaan ne pystyvät tätä tekniikkaa käyttäen myös heittämään selästään kimppuunsa hyökänneitä muurahaisia tai irrottautumaan linnun nokasta.[1]
Aikuiset kuoriaiset ovat pitkänomaisia, hoikkaraajaisia ja niiden tuntosarvet ovat rihmamaiset, sahamaiset tai joillakin lajeilla kampamaiset. Peitinsiivet ovat yleensä selvästi pitkittäisuurteiset. Etuselän ja takaruumiin välinen nivel on taipuisa. Eurooppalaisten lajien pituus aikuisena vaihtelee 5–30 mm, mutta maailmalla kokohaarukka on paljon suurempi pituuden vaihdellessa Quasimus lilliputanus-lajin 1,5 millimetristä Tetralobus gigas ja Tetralobus flabellicornis -lajien kymmeneen senttimetriin.[1]
Useimmat seppälajit talvehtivat aikuisina kotelokoppansa sisällä ja keväällä ilmojen lämmettyä ne lähtevät liikkeelle. Suomessa aikuisten kuoriaisten lajimäärä on suurin kesäkuussa. Heinäkuun aikana lajimäärä vähenee ja elokuussa useimmat lajit ovat jo aikuisvaiheensa eläneet. Monet lajit ovat aktiivisimmillaan öisin ja jotkin lajit lentävät kirkkaiden valojen luokse.[1] Kuumalla säällä ne tulevat mieluusti sisään taloihin, mikäli ikkuna tai ovi on jätetty raolleen.
Aikuisten seppien ravintoa ovat kasvien lehdet sekä valkuaisainepitoinen siitepöly.[1]
Seppien parittelua pääsee näkemään erittäin harvoin eikä munimisestakaan ole kovin runsaasti havaintoja. Naaras munii jopa useita satoja munia yksitellen tai pieniin ryhmiin. Munat kuoriutuvat 2–4 viikon kuluttua. Seppien lieriömaisia ja kovan kitiinikuoren peittämiä toukkia kutsutaan usein juurimadoiksi. Sepäntoukkien takaruumiin takimmaisessa jaokkeessa on yleensä joko parilliset perälisäkkeet tai piikkimäiseksi kaventunut kärki. Toukan suuosiin ei kuulu ylähuulta vaan nokkamainen uloke, nasale. Toukat elävät maaperässä tai lahoavassa puuaineksessa ja käyttävät ravinnokseen kasvien juuria ja sienirihmastoja tai ne saalistavat muiden hyönteisten toukkia. Ruokavalio on paitsi lajikohtainen, myös vaihtelee mehdollisesti elinolosuhteiden mukaan. Toukkien kehitys on verraten hidasta ja toukkavaihe kestää 2–4 vuotta. Toukka-asteita on lajista riippuen 7–18. Viimeisenä syksynään toukka koteloituu rakentamansa kotelokopan sisään ja aikuinen kuoriainen kuoriutuu kotelosta noin kuukautta myöhemmin. Useimmiten se jää kuitenkin talvehtimaan kotelokopan sisään ja lähtee liikkeelle vasta keväällä.[1]
Toukkavaiheessaan merkittäviä petoja ovat ainakin ketoseppä, puikkoseppä, hietaseppä ja piennarseppä. Ampedus-suvun punaseppien toukkia löytyy etenkin sellaisesta lahopuusta, jossa on runsaasti muiden kovakuoriaisten toukkia ravinnoksi. Mikään Suomen kuolleissa puissa elävistä seppälajeista ei ole sidoksissa tiettyyn puulajiin, mutta osa lajeista suosii tietyjä puulajeja muita enemmän. Sen sijaan jo Keski-Euroopassa esiintyy isäntäpuiden suhteen vaateliaampia lajeja.[1]
Viljaseppien (suku Agriotes) toukat syövät viljelyskasvien juuria, maavarsia ja siemeniä, mutta myös jonkin verran eläinravintoa. Havaintojen mukaan viljaseppien toukat syövät myös vasta nahkansa luoneita lajitovereitaan. Niillä on joskus huomattavaakin merkitystä viljelyskasvien tuholaisina. Tässä suhteessa erityisen merkittävä on tummaviljaseppä (Agriotes obscurus).[1][3]
Sepistä, sepiköistä ja jalokuoriaisista on valmistunut kirjahanke.[4]
Suomesta on tavattu 64 seppälajia, joista uhanalaisia ovat yksi äärimmäisen uhanalainen (CR) ja neljä erittäin uhanalaiseksi (EN) ja viisi vaarantuneeksi (VU) luokiteltua lajia. Lisäksi kaksi lajia on luokiteltu silmälläpidettäviksi (NT) ja kahden uhanalaisuus on jätetty puutteellisten tietojen vuoksi arvioimatta (NE).[1]
Sepät (Elateridae) on kovakuoriaisheimo. Sepät ovat soikean sukkulamaisia, pitkähköjä ja suhteellisen lyhytjalkaisia kovakuoriaisia. Ne ovat muutamasta millimetristä aina kahteen senttimetriin pitkiä, useat mattapintaisia, mutta jotkut voivat olla värikkäitä. Ne elävät maassa tai lahossa puussa ja ovat aktiivisia yöllä.
Seppälajeja tunnetaan maailmasta noin 10 000, joista Pohjoismaissa ja Baltiassa tavataan 117 lajia. Lajirunsaus on suurin Maapallon trooppisilla alueilla, mutta moniin muihin kovakuoriaisryhmiin verrattuna heimossa on melko runsaasti vuoristoihin ja arktisille alueille erikoistunutta lajistoa.. Suomessa seppälajeja elää 64, esimerkiksi pikiseppä, punaseppä, metalliseppä ja kupariseppä.
Les élatéridés forment une famille de coléoptères qui correspond aux taupins. Cette famille comprend plus de 7 000 espèces. De forme allongée ils ont pour caractéristique de sauter en l'air pour se remettre sur leurs pattes lorsqu'ils sont placés sur le dos. Les larves de cette famille, allongées et cylindriques, dites « Vers fil de fer » sont phytophages ou carnivores. Elles vivent dans le bois pourri ou dans le sol[1].
Cette famille a été décrite par le naturaliste anglais William Elford Leach en 1815.
Cette famille est partagée en différentes sous-familles :
Les élatéridés forment une famille de coléoptères qui correspond aux taupins. Cette famille comprend plus de 7 000 espèces. De forme allongée ils ont pour caractéristique de sauter en l'air pour se remettre sur leurs pattes lorsqu'ils sont placés sur le dos. Les larves de cette famille, allongées et cylindriques, dites « Vers fil de fer » sont phytophages ou carnivores. Elles vivent dans le bois pourri ou dans le sol.
Ciaróg fhada, dúdhaite de ghnáth. Má bhíonn ciaróg fhásta ar a droim, is féidir léi í féin a chur ar a cosa le gluaiseacht scian claspa a dhéanann smeach ard. Maireann na larbhaí fada sorcóireacha (caochruaí) in ithir ag ithe fréamhacha, agus mar sin is féidir leo a bheith ina lotnaidí suntasacha ar bharra.
Is síol ainmhí é an t-alt seo. Cuir leis, chun cuidiú leis an Vicipéid.
Os elatéridos (Elateridae) son unha familia de escaravellos. Esta familia foi definida por William Elford Leach en 1815. Son un grupo de escaravellos cosmopolitas caracterizados polo pouco común mecanismo de "catapulta" que posúen. Hai algunhas familias estreitamene relacionadas entre si nas cales algúns membros teñen o mesmo mecanismo, pero entre os elatéridos todos o teñen. Unha espiña no prosterno pode ser encaixada e soltada na súa correspondente amosega no mesosterno, producindo un violento impulso que pode facer saltar ao escaravello no aire.[2] Este tipo de saltos utilízanse principalmente para evitar a predación, aínda que son tamén útiles cando o escaravello está sobre o seu dorso e necesita poñerse dereito. Coñécense unhas 9 300 especies en todo o mundo.[3][4]
Os elatéridos poden ser grandes e coloridos, pero a maioría teñen menos de 2 centímetros de longo e son de cores claras e con diversos debuxos. Os adultos son normalmente nocturnos e fitófagos, pero raramente de importancia económica. Nas noites cálidas poden entrar nas casas, pero non son pragas. As súa larvas son longas e finas e usualmente saprófagas, vivindo sobre organismos mortos, pero algunhas especies son pragas agrícolas graves e outras son predadores activos doutras larvas de insectos. Algúns elatéridos son bioluminescentes tanto na forma larvaria coma na adulta, como os do xénero Pyrophorus.
As larvas son delgadas, alongadas, cilíndricas ou algo aplanadas, con corpos relativamene duros, que lembran un pouco a larvas de tenebriónidos. Os tres pares de patas nos segmentos torácicos son curtas e o último segmento abdominal, como é frecuente en larvas de escaravellos, está dirixido cara abaixo e pode servir como propata terminal nalgunhas especies. O noveno segmento, o máis traseiro, é bicudo en larvas de Agriotes, Dalopius e Melanotus, mais é bífido debido á denominada amosega caudal en Selatosomus (anteriormente chamado Ctenicera), Limonius, Hypnoides e Athous.[5] O dorso do noveno segmento abdominal pode tamén ter un proceso agudo, como nos Oestodini, incluíndo o xénero Drapetes e Oestodes. Aínda que algunhas especies completan o seu desenvolvemento nun ano (por exemplo, Conoderus), as larvas xeralmente pasan tres ou catro anos no solo, alimentándose de vexetación en descomposición e das raíces das plantas, e a miúdo causando danos ás colleitas agrícolas como as de pataca, amorodos, millo e trigo.[6][7] Os hábitos subterráneos destas larvas, a súa capacidade de localizar rapidamente o alimento seguindo os gradientes de dióxido de carbono producidos pola materia vexetal no solo,[8] e a súa salientable habilidade para recuperarse de enfermidades inducidas pola exposición a insecticidas (ás veces despois de moitos meses),[9] fan que sexa difícil de exterminar unha vez que empezou a atacar unha colleita. As larvas poden pasar doadamente a través do solo debido á súa forma e propensión a seguir túneles preexistentes,[10] e pode viaxar de planta a planta, estragando as raíces de moitas plantas en pouco tempo. Os métodos para o control de pragas inclúen a rotación de cultivos e limpar a terra de insectos antes da sementeira.
Outros animais subteráneos como as larvas de tipúlidos, que carecen de patas, e cempés xeofílidos, que teñen moitas, confúndense ás veces con estas larvas de seis patas.
Na páxina web "Featured Creatures" da Universidade de Florida / Instituto de Ciencias da Alimentación e Agricultura:
Os elatéridos (Elateridae) son unha familia de escaravellos. Esta familia foi definida por William Elford Leach en 1815. Son un grupo de escaravellos cosmopolitas caracterizados polo pouco común mecanismo de "catapulta" que posúen. Hai algunhas familias estreitamene relacionadas entre si nas cales algúns membros teñen o mesmo mecanismo, pero entre os elatéridos todos o teñen. Unha espiña no prosterno pode ser encaixada e soltada na súa correspondente amosega no mesosterno, producindo un violento impulso que pode facer saltar ao escaravello no aire. Este tipo de saltos utilízanse principalmente para evitar a predación, aínda que son tamén útiles cando o escaravello está sobre o seu dorso e necesita poñerse dereito. Coñécense unhas 9 300 especies en todo o mundo.
Gli elateridi (Elateridae Leach, 1815) sono una famiglia di coleotteri cosmopoliti caratterizzata dall'avere un insolito meccanismo a scatto: producono un violento "click" che scaraventa l'insetto in aria, un espediente usato soprattutto per evitare la predazione.
Ci sono circa 9.300 specie conosciute in tutto il mondo.
Gli adulti sono tipicamente notturni e fitofagi, raramente di rilevanza economica. Le loro dimensioni possono variare da pochi millimetri fino a oltre i 9 cm. Le larve sono di solito saprofaghe, ma alcune specie sono dei parassiti di specie agricole, e altri sono predatori di larve di altri insetti. Alcune specie di elateridi sono bioluminescenti (sia in forma di larva che da adulti). Le larve sono sottili, allungate, cilindriche o leggermente appiattite, e più dure relativamente ad una larva di tenebrionide alle quali somigliano.
La famiglia degli Elateridae è suddivisa nelle seguenti sottofamiglie:[1][2]
I principali generi sono:
Gli elateridi (Elateridae Leach, 1815) sono una famiglia di coleotteri cosmopoliti caratterizzata dall'avere un insolito meccanismo a scatto: producono un violento "click" che scaraventa l'insetto in aria, un espediente usato soprattutto per evitare la predazione.
Ci sono circa 9.300 specie conosciute in tutto il mondo.
Elateridae (Anglice click beetles) sunt familia coleopterum superfamiliae Elateroideorum.
Haec stipula ad Coleoptera spectat. Amplifica, si potes! Elateridae (Anglice click beetles) sunt familia coleopterum superfamiliae Elateroideorum.
Spragšiai (Elateridae) – vabalų (Coleoptera) šeima. Vabalai plokšti, ilgi, į abu galus susiaurėję. Antenos 11-narės, pjūkliškos, šukiškos, rečiau siūliškos. Priešnugarėlės užpakaliniai kampai ištįsę į smailias ataugas (svarbus požymis). Prieškrūtinėlė su atauga, nukreipta vidukrūtinėlės link; ji telpa į atitinkamą vidukrūtinėlės įdubimą. Letenos 5-narės. Gyvi vabalai sugeba iš aukštelninkos padėties pašokti į viršų, ore apsiversti ir krisdami atsistoti ant kojų. Laikomi dviem pirštais už pilvelio, vabalai staigiais judesiais judina prieškrūtinį ir tuo metu girdisi spraksėjimas. Nuo to kilo šeimos pavadinimas.
Spragšiai aptinkami ant įvairiausių augalų ir dirvos paviršiuje. Lervos volelio formos, geltonos ar rudos spalvos, kietos, su krūtinės kojomis. Jos gyvena dirvoje, trūnijančioje medienoje, senuose kelmuose. Daugumos rūšių lervos labai žalingos žemės ir miškų ūkiui, nes minta požeminėmis augalų dalimis, išėda sėklas. Veiklūs naktį.
Pasaulyje yra daugiau kaip 8500 rūšių. Lietuvoje žinoma apie 70 rūšių.
Labai daug kur vartojamas pavadinimas „sprakšiai“ (su k raide), taip pat ir knygoje „Lietuvos fauna - vabalai". Tačiau pavadinimas yra kilęs nuo žodžio „spragsėti“, Lietuvių kalbos žodyne teikiamas pavadinimas „spragšiai“.[1]
Spragšiai (Elateridae) – vabalų (Coleoptera) šeima. Vabalai plokšti, ilgi, į abu galus susiaurėję. Antenos 11-narės, pjūkliškos, šukiškos, rečiau siūliškos. Priešnugarėlės užpakaliniai kampai ištįsę į smailias ataugas (svarbus požymis). Prieškrūtinėlė su atauga, nukreipta vidukrūtinėlės link; ji telpa į atitinkamą vidukrūtinėlės įdubimą. Letenos 5-narės. Gyvi vabalai sugeba iš aukštelninkos padėties pašokti į viršų, ore apsiversti ir krisdami atsistoti ant kojų. Laikomi dviem pirštais už pilvelio, vabalai staigiais judesiais judina prieškrūtinį ir tuo metu girdisi spraksėjimas. Nuo to kilo šeimos pavadinimas.
Spragšiai aptinkami ant įvairiausių augalų ir dirvos paviršiuje. Lervos volelio formos, geltonos ar rudos spalvos, kietos, su krūtinės kojomis. Jos gyvena dirvoje, trūnijančioje medienoje, senuose kelmuose. Daugumos rūšių lervos labai žalingos žemės ir miškų ūkiui, nes minta požeminėmis augalų dalimis, išėda sėklas. Veiklūs naktį.
Pasaulyje yra daugiau kaip 8500 rūšių. Lietuvoje žinoma apie 70 rūšių.
Sprakšķi, sprakšķu dzimta (Elateridae) ir viena no visēdāju vaboļu (Polyphaga) dzimtām. Šīs dzimtas kāpuriem ir atsevišķs nosaukums — drātstārps. Pasaules faunā sastopamas apmēram 10 000 sugas. Sprakšķu izmēri ir 1—50 mm, biežāk 7—20 mm.
Sprakšķi, sprakšķu dzimta (Elateridae) ir viena no visēdāju vaboļu (Polyphaga) dzimtām. Šīs dzimtas kāpuriem ir atsevišķs nosaukums — drātstārps. Pasaules faunā sastopamas apmēram 10 000 sugas. Sprakšķu izmēri ir 1—50 mm, biežāk 7—20 mm.
Kumbang kertik (bahasa Inggeris:click beetle) ialah kumbang dalam famili Elateridae. Kumbang kertik terdapat di seluruh dunia dicirikan dengan keupayaannya untuk "mengertik" yang digunakan untuk menjauhkan diri daripada pemangsa dan juga kembali ke depan apabila ia berkedudukan terbalik . Terdapat kira-kira 9300 spesies dikenali di seluruh dunia,[1] dan 965 spesies di Amerika Utara.[2]
Wireworm. Encyclopædia Britannica (edisi ke-11). 1911.
Kumbang kertik (bahasa Inggeris:click beetle) ialah kumbang dalam famili Elateridae. Kumbang kertik terdapat di seluruh dunia dicirikan dengan keupayaannya untuk "mengertik" yang digunakan untuk menjauhkan diri daripada pemangsa dan juga kembali ke depan apabila ia berkedudukan terbalik . Terdapat kira-kira 9300 spesies dikenali di seluruh dunia, dan 965 spesies di Amerika Utara.
Kniptorren (Elateridae) zijn een familie van kevers.
Er zijn meerdere geslachten en soorten, die uiteenlopende afmetingen en kleuren hebben. Het lichaam is vaak langwerpig tot ovaal en versmalt geleidelijk achterwaarts. De lichaamslengte varieert van 0,2 tot 7 cm. In Nederland ligt de lengte om en nabij de centimeter. De antennes zijn vaak ongeveer de helft van de lichaamslengte en kunnen net zoals de pootjes in een groef op de buik worden teruggetrokken bij gevaar. Kniptorren kunnen ook vliegen, maar niet vanuit stand. Ze klimmen eerst op een tak of halm voordat de vleugels uitgevouwen worden.
De larve van de kniptor heet ritnaald en kan grote schade aan gewassen toebrengen.
De kever eet wortels en knollen van planten, maar ook bloemen, nectar en bladeren. Het volwassen insect is echter niet zo vraatzuchtig als zijn beruchte larve.
De naam dankt deze kever aan het vermogen om liggend op de rug omhoog te springen met een knapje of tikje. Bij het neerkomen zal hij soms op de buik landen. Het is ook een techniek die gebruikt wordt als de kever wordt beet gepakt, zodat de aanvaller schrikt en het dier zal laten vallen.
Bij het springen maakt de kever gebruik van de randen tussen borststuk en achterlijf. Deze randen bestaan uit vele kleine tandjes en karteltjes die niet met het blote oog te zien zijn. Het achterlijf heeft een uitsparing aan de buikzijde en vanaf het borststuk ontspruit een uitstekende pin die hierin past. (Zie de grote versie van de detailfoto van de muisgrijze kniptor, hieronder.) Het raakvlak kan op spanning gebracht worden door spieren en bij genoeg spanning knikt het lijf en wordt het omhoog geworpen. Dit wordt net zo lang herhaald tot de kever op de buik ligt, en gaat gepaard met een 'klik'-geluid, vergelijkbaar met twee knippende vingers.
Deze familie komt wereldwijd voor op en om planten, rottend hout en in de grond.
Er zijn kleinere en grotere soorten, de meeste zijn bruin tot grijs, maar ook rode kniptorren komen voor. De bekendste soorten zijn:
De bloedrode kniptor is eenvoudig te herkennen
De roodaarskniptor (Athous haemorrhoidalis) is zeer algemeen in tuinen
Muisgrijze kniptor; detail borststuk
Smellere (Elateridae) er en artsrik familie av biller som kan kjennes på at de kan «smelle» hvis de havner på ryggen. En tapp på forbrystet passer inn i en grop på mellombrystet, og dersom tappen presses ut av gropa, spretter den ut med et smell og billen kastes opp i luften, kan slik snu seg. Smellet kan også skremme eventuelle fiender. Larvene, såkalte kjølmark, er harde, glatte og ofte gul- eller rødaktige. Noen arter spiser planterøtter og kan være problematiske skadedyr, andre lever i død ved. En god del arter er knyttet til hule trær og er typiske gammelskogsinsekter, truet av moderne skogbruk. En del tropiske arter kan sende ut lys, noen ganger så kraftig at et par av disse billene i en flaske utgjør en godt brukbar leselampe.
Små til store (2–70 mm) biller, vanligvis langstrakte og litt flate. Hodet er kort og bredt, med små fasettøyne. Antennene er 11-leddete, vanligvis ganske lange, trådformede, sagtakkede eller kamformede. Ofte er antennene lengre og mer forgrenede hos hannene enn hos hunnene. Brystskjoldet (pronotum) er mer eller mindre firkantet sett ovenfra, gjerne omtrent så langt som bredt. Sidekantene er som oftest tydelig markerte, og bakhjørnene er mer eller mindre tilbaketrukket. Dekkvingene er langsmale, vanligvis omtrent så brede som brystskjoldet, som oftest med tydelige lengdestriper. Oversiden har ofte kontrasterende fargemønstere eller skjellkledte områder, kan også være metallfarget. Beina er forholdsvis korte og slanke, og kan foldes inntil kroppen, men ikke så tett som hos halvsmellere (Throscidae).
Larvene er sylindriske, glatte med en voksaktige overflate og spredte hår, gjerne rød- eller gulaktige. Hodet er noe flatt med fremoverstrakte kjever. Det bakerste leddet har vanligvis et par kraftige utvekster av varierende form. Beina er ganske korte.
Smellernes larver lever i jorda eller i død ved. Hva de spiser kan variere – noen arter synes å være hovedsakelig planteetere, og enkelte kan være brysomme skadedyr, andre er rovdyr. Mange arter bruker flere år på larveutviklingen. De voksne billene flyr godt og treffes ofte flygende, på blomster eller i vegetasjonen. Mange smellere er skogsinsekter, og en rekke arter, særlig av slekten Ampedus, er knyttet til hule trær. For at disse skal kunne overleve, er det nødvendig at gamle, hule trær blir tatt vare på og også at nye trær får anledning til å stå til de begynner å råtne og blir hule.
Noen arter av smellere er brysomme skadedyr i jord- og hagebruk fordi larvene (kjølmark) spiser røtter. Kornsmellere (slekten Agriotes) kan kjennes på sitt sterkt hvelvede brystskjold. Flere av disse artene kan gjøre skade på korn og andre avlinger. Vanligst i Norge er mørk kornsmeller (Agriotes obscurus). Stripet kornsmeller (Agriotes lineatus) kan også være brysom. På den andre siden kan de smellerlarvene som er rovdyr være nyttige ved å redusere bestandene av potensielle skadedyr.
Noen tropiske smellere, særlig i slekten Pyrophorus, lyser i mørket. De er kjent som cucujos i spansktalende land. De sender ut lys fra to lysorganer ved bakhjørnene av brystskjoldet (pronotum) og ett lysorgan ved bakkroppen. Dette lyset kan ha forskjellig farge, ofte «kaldt» lys fra brystskjoldet og rødaktig lys fra bakkroppen. Lyset fremkommer ved en meget energieffektiv prosess, se omtale under lysbiller (Lampyridae). Også larvene og til og med eggene er selvlysende. De levende billene brukes som selvlysende smykker, og noen biller i en flaske kan være en brukbar lampe.
Underfamiliene Cebrioninae og Aplastinae ble tidligere regnet som egne familier (Cebrionidae og del av Plastoceridae), og underfamilien Lissominae har dels blitt regnet som en egen familie (Lissomidae), dels til familien halvsmellere (Throscidae).
Smellere (Elateridae) er en artsrik familie av biller som kan kjennes på at de kan «smelle» hvis de havner på ryggen. En tapp på forbrystet passer inn i en grop på mellombrystet, og dersom tappen presses ut av gropa, spretter den ut med et smell og billen kastes opp i luften, kan slik snu seg. Smellet kan også skremme eventuelle fiender. Larvene, såkalte kjølmark, er harde, glatte og ofte gul- eller rødaktige. Noen arter spiser planterøtter og kan være problematiske skadedyr, andre lever i død ved. En god del arter er knyttet til hule trær og er typiske gammelskogsinsekter, truet av moderne skogbruk. En del tropiske arter kan sende ut lys, noen ganger så kraftig at et par av disse billene i en flaske utgjør en godt brukbar leselampe.
Multimedia w Wikimedia Commons Sprężykowate, sprężyki[1] (Elateridae) – rodzina chrząszczy z podrzędu wielożernych i infrarzędu sprężykokształtnych. Kosmopolityczna. Liczy około 10 tysięcy opisanych gatunków. Larwy są drapieżne, saprofagiczne, rzadziej roślinożerne. Imagines mają wydłużone ciała i zazwyczaj potrafią podskakiwać po przewróceniu na grzbiet, dzięki mechanizmowi sprężynującemu. W rodzinie spotykana jest neotenia i zdolność do bioluminescencji.
Chrząszcze te mają ciało długości od 1 do 60 mm, jajowate do wąsko podłużnego, najczęściej owłosione. Ubarwienie zwykle czarne lub brązowe, ale może być też metaliczne lub z elementami jaskrawo czerwonymi czy żółtymi. Głowę mają prognatyczną do hipognatycznej, z oczami położonymi bocznie i piłkowanymi lub grzebykowatymi czułkami osadzonymi poniżej listewki. Brak u nich nadustka, a warga górna jest w pełni ruchoma. Żuwaczki są łukowate. Przedtułów łączy się ruchomo ze śródtułowiem, co umożliwia działanie mechanizmu sprężynującego. Składa się on z międzybiodrowego wyrostka przedpiersia, wchodzącego w pozycji spoczynkowej w środkową bruzdę na śródpiersiu, z której może się gwałtownie wyślizgnąć, doprowadzając do wyrzutu owada. Przód przedpiersia może być ścięty lub formować płatek przykrywający od spodu narządy gębowe. Przedplecze często ma wystające tylne kąty. Duży, prawie trójkątny hypomeron u wielu gatunków ma bruzdy do chowania czułków. Pokrywy są wydłużone, wyposażone w 9 (rzadko 10) punktowanych lub bruzdowatych rzędów. Skrzydła tylne zwykle w pełni wykształcone. Odnóża są smukłe, o wszystkich stopach pięcioczłonowych. Na odwłoku widocznych jest pięć sternitów. Edeagus jest zwykle prosty i spiczasty, a paramery mogą być spiczaste, strałkowate lub u szczytu haczykowate[2].
Od powyższego opisu znacznie odbiegają Drilini i Cebrionini (do niedawna traktowane jako osobne rodziny). U obu tych grup pojawiają się miękkie, słabo zesklerotyzowane ciała i neoteniczne samice[3][4], u Drilini larwokształtne i bezskrzydłe[5].
Larwy typowych sprężykowatych, są długie i wąskie, prawie walcowate lub spłaszczone, długości do 60 mm. Ich oskórek może mieć różny stopień sklerotyzacji[2], a w przypadku gdy jest on twardy larwy określane są mianem drutowców[6]. Głowę mają prognatyczną, klinowatą, pozbawioną nadustka i wargi górnej, wyposażoną w liczące 1–3 ząbki nasale na przedniej krawędzi. Przyoczka larwalne występują w liczbie do 6 par. Głaszczki obu par są dobrze rozwinięte, a trójczłonowe czułki mają 1–6 narządów zmysłowych na członie drugim. Odnóża są smukłe, 5-członowe. Odwłok buduje 10 segmentów, z których dziewiąty ma różnie zmodyfikowany tergit oraz u części gatunków żeberkowany lub opatrzony hakami sternit[2]. Odmiennie zbudowane są larwy Drilini, cechujące się m.in. tylko 2-członowymi głaszczkami wargowymi i obecnością wyrostków pleuralnych oraz bocznych tergalnych na odwłoku, które jednak ulegają redukcji w ostatnim stadium[5].
Larwy rozwijają się w glebie, ściółce leśnej lub martwej materii roślinnej. Są drapieżne, saprofagiczne lub wszystkożerne. Niektóre są roślinożercami, odżywiającymi się korzeniami i nasionami traw, a okazjonalnie także bulwami i korzeniami warzyw. We wszystkich przypadkach pobierają pokarm płynny, trawiony zewnętrznie. Osobniki dorosłe zwykle są aktywne po południu, wieczorem czy w nocy. W plemieniu Pyrophorini mają narządy świetlne. Pokarmem imagines mogą być piersiodziobe, owocniki grzybów, przejrzałe owoce czy nektar[2]. Po przewróceniu na grzbiet mogą wykonywać skoki, dzięki mechanizmowi sprężynującemu, co chroni je przed napastnikami[6]. Spotykane jest także ubarwienie ostrzegawcze, będące tu przypadkiem mimikry[2].
Rodzina kosmopolityczna. W Nearktyce stwierdzono niespełna tysiąc gatunków[2], a w Polsce 139[7].
Rodzina ta liczy około 10 tysięcy opisanych gatunków[3], będąc największą spośród sprężyków i sprężykokształtnych oraz dziewiątą wśród chrząszczy[5]. Analizy molekularne jako jej najbliższych krewnych wskazują Phengodidae, Rhagophthalmidae i rozgniotkowate[4][3]. Podział sprężykowatych na podrodziny nie jest stabilny[3]. W systemie Boucharda i innych z 2011 zaliczono tu 18 podrodzin[8]:
W 2011 Kundrata i Bocák na podstawie badań molekularnych włączyli do Agrypninae ślimacznikowate jako Drilini, do Elaterinae włączyli Cebrioninae jako plemię Cebrionini, a Dendrometrinae, Oxynopterinae i Pityobiinae włączyli w randze plemion (Pityobini, Oxynopterini i Dendrometrini) do Denticolinae[3].
Sprężykowate, sprężyki (Elateridae) – rodzina chrząszczy z podrzędu wielożernych i infrarzędu sprężykokształtnych. Kosmopolityczna. Liczy około 10 tysięcy opisanych gatunków. Larwy są drapieżne, saprofagiczne, rzadziej roślinożerne. Imagines mają wydłużone ciała i zazwyczaj potrafią podskakiwać po przewróceniu na grzbiet, dzięki mechanizmowi sprężynującemu. W rodzinie spotykana jest neotenia i zdolność do bioluminescencji.
Elateridae Leach, 1815 é uma família cosmopolita de coleópteros polífagos caracterizada pelo seu incomum mecanismo de produção de som. A família agrupa cerca de 7000 espécies.
A família Elateridae distingue-se por todos os seus membros apresentarem o mesmo mecanismo de produção de som, capaz de emitir um sonoro clique ao mesmo tempo que produz um rápido e violento salto. Em todos os elatéridos conhecidos existe um espinho no proesterno que gera um ruído curto e intenso, do tipo clique, ao penetrar num entalhe existente no mesoesterno. O violento clique produzido pode lançar o insecto no ar. O clique é usado para evitar ser predado, assustando o predador, e é útil quando o animal fica deitado sobre o dorso e necessita de se erguer rapidamente.
Embora os membros deste táxon possam ser grandes e coloridos, frequentemente verde ou verde metálico brilhante, muitos são de pequenos a medianos, com comprimento inferior a 2 cm, e de coloração escura e discreta. São tipicamente nocturnos e fitófagos. Durante as noite são atraídos pela luz artificial, motivo pelo qual entram nas casas através de janelas e portas abertas. As larvas de umas poucas espécies, chamadas larvas-arame ou vermes-arame, podem ser pragas sérias do milho e de outros grãos.
As larvas-arame são delgadas, longas, cilíndricas ou ligeiramente achatadas, com revestimento quitinoso relativamente duro quando comparadas com outras larvas. Os três pares de patas do tórax são curtas e as últimas (abdominais) são directamente dirigidas para baixo para servir de protopatas terminais. A parte final posterior do corpo é pontiaguda nas larvas de Agriotes spp. que são as larvas-arame mais conhecidas, mas noutras espécie comum, Athous haemorrhoidalis, a cauda é bífida e de bordos afilados. Podem viver dois ou três anos no solo, comendo raízes de plantas, causando muito dano às culturas afetadas, especialmente a cereais. Os seus hábitos subterrâneos fazem destas larvas pragas difíceis de exterminar. O método mais eficaz é a rotação de culturas e a utilização de tratamentos com iscos tóxicos antes da sementeira. Movem-se facilmente através do solo devido à sua forma, passando de planta em planta, destruindo muitas raízes num curto período. Outras espécies subterrâneas, como os Tipulidae, que não têm patas, e os miriápodos, que podem chegar a ter 200, são confundidas com os vermes-arame, os quais, contudo, apresentam sempre seis patas.
Entre outros, a família Elateridae inclui os seguintes géneros:
Actenicerus
Adrastus
Aeolus
Agriotes
Agrypnus
Alaus
Ampedus
Anchastus
Anostirus
Aplotarsus
Athous
Berninelsonius
Betarmon
Brachygonus
Brachylacon
Calambus
Cardiophorus
Chalcolepidus
Cidnopus
Conoderus
Crepidophorus
Ctenicera
Dacnitus
Dalopius
Danosoma
Denticollis
Diacanthous
Dicronychus
Dima
Drasterius
Eanus
Ectamenogonus
Ectinus
Elater
Eopenthes
Fleutiauxellus
Hemicrepidius
Horistonotus
Hypnoidus
Hypoganus
Hypolithus
Idolus
Ischnodes
Itodacne
Lacon
Limoniscus
Limonius
Liotrichus
Megapenthes
Melanotus
Melanoxanthus
Metanomus
Negastrius
Neopristilophus
Nothodes
Oedostethus
Orithales
Paracardiophorus
Paraphotistus
Peripontius
Pheletes
Pityobius
Podeonius
Porthmidius
Procraerus
Prodrasterius
Prosternon
Pseudanostirus
Pyrophorus
Quasimus
Reitterelater
Selatosomus
Sericus
Simodactylus
Stenagostus
Synaptus
Zorochros
Este artigo incorpora texto (em inglês) da Encyclopædia Britannica (11.ª edição), publicação em domínio público.
Elateridae Leach, 1815 é uma família cosmopolita de coleópteros polífagos caracterizada pelo seu incomum mecanismo de produção de som. A família agrupa cerca de 7000 espécies.
Elateridele (Elateridae), numite fauri, gândaci pocnitori sau gândaci săritori sunt o familie de coleoptere cu corp alungit și scorțos; larvele lor fitofage sunt lungi și subțiri și sunt numite viermi sârmă. Multe specii de elateride sunt foarte dăunătoare la plantele cultivate, la sfeclă, mazăre, cartofi și mai ales la cereale.
Se recunosc ușor după particularitatea pe care o au de a sări în sus când sunt puși pe spate, producând o pocnitură (de unde și denumirea lor de "gândaci pocnitori"), apoi cad pe picioare. Aparatul de sărit se găsește pe fața ventrală a toracelui, constituit dintr-un țep al prosternului îndreptat înapoi, care intră într-o scobitură a mezonotului. Când insecta vrea să sară, introduce țepul prosternului în scobitură, apoi face o mișcare bruscă cu pronotul, producându-se o destindere bruscă, cu reacție contra suportului, care aruncă insecta în sus. Dacă se întâmplă să cadă tot pe spate, repetă mișcarea. Corpul acestor insecte este tare, neted, mult alungit, convex, cu pronotul mare, având unghiurile posterioare mai mult sau mai puțin prelungite spre partea posterioară, ascuțite. Corpul este de obicei lucios, nepăros, cu sculpturi fine. Tarsele sunt formate din 5 articole. Primul și al doilea segment abdominal nu sunt sudate pe partea ventrală. Larvele au corpul lung și subțire, acoperit cu o cuticulă foarte tare, lucios și evident segmentat, de culoare brună sau gălbuie; sunt cunoscute sub numele de "larve-sârmă", "viermi-sârmă". Adulții trăiesc pe frunze, flori, în ierburi, fiind exclusiv fitofagi. Larvele trăiesc în pământ, unde se hrănesc cu organele subterane ale plantelor (rădăcini, tuberculi etc.); unele sapă galerii în lemnul putred al arborilor. Numeroase specii de elateride sunt dăunătoare prin pagubele ce le provoacă atât în stadiul de larvă cât și în stadiul de adult, atacând rădăcinile, frunzele și semințele diferitelor plante cultivate (sfeclă, mazăre, cartofi și mai ales la cereale).[1][2][3]
În România cele mai răspândite și mai dăunătoare specii aparțin genurilor Agriotes (Agriotes obscurus, Agriotes sputator, Agriotes lineatus, Agriotes ustulatus), Selatosomus (Selatosomus latus, Selatosomus aeneus), Athous (Athous niger, Athous subfuscus, Athous haemorrhoidalis), Limonius (Limonius minutus, Limonius ferrugineus, Limonius pilosus), Melanotus (Melanotus punctolineatus, Melanotus brunnipes) ș.a. Dintre acestea, cel mai mare pericol pentru toate culturile, dar mai ales pentru cele de porumb, cereale, plante tehnice și pajiști îl prezintă speciile de Agriotes.[4]
Elateridele (Elateridae), numite fauri, gândaci pocnitori sau gândaci săritori sunt o familie de coleoptere cu corp alungit și scorțos; larvele lor fitofage sunt lungi și subțiri și sunt numite viermi sârmă. Multe specii de elateride sunt foarte dăunătoare la plantele cultivate, la sfeclă, mazăre, cartofi și mai ales la cereale.
Se recunosc ușor după particularitatea pe care o au de a sări în sus când sunt puși pe spate, producând o pocnitură (de unde și denumirea lor de "gândaci pocnitori"), apoi cad pe picioare. Aparatul de sărit se găsește pe fața ventrală a toracelui, constituit dintr-un țep al prosternului îndreptat înapoi, care intră într-o scobitură a mezonotului. Când insecta vrea să sară, introduce țepul prosternului în scobitură, apoi face o mișcare bruscă cu pronotul, producându-se o destindere bruscă, cu reacție contra suportului, care aruncă insecta în sus. Dacă se întâmplă să cadă tot pe spate, repetă mișcarea. Corpul acestor insecte este tare, neted, mult alungit, convex, cu pronotul mare, având unghiurile posterioare mai mult sau mai puțin prelungite spre partea posterioară, ascuțite. Corpul este de obicei lucios, nepăros, cu sculpturi fine. Tarsele sunt formate din 5 articole. Primul și al doilea segment abdominal nu sunt sudate pe partea ventrală. Larvele au corpul lung și subțire, acoperit cu o cuticulă foarte tare, lucios și evident segmentat, de culoare brună sau gălbuie; sunt cunoscute sub numele de "larve-sârmă", "viermi-sârmă". Adulții trăiesc pe frunze, flori, în ierburi, fiind exclusiv fitofagi. Larvele trăiesc în pământ, unde se hrănesc cu organele subterane ale plantelor (rădăcini, tuberculi etc.); unele sapă galerii în lemnul putred al arborilor. Numeroase specii de elateride sunt dăunătoare prin pagubele ce le provoacă atât în stadiul de larvă cât și în stadiul de adult, atacând rădăcinile, frunzele și semințele diferitelor plante cultivate (sfeclă, mazăre, cartofi și mai ales la cereale).
În România cele mai răspândite și mai dăunătoare specii aparțin genurilor Agriotes (Agriotes obscurus, Agriotes sputator, Agriotes lineatus, Agriotes ustulatus), Selatosomus (Selatosomus latus, Selatosomus aeneus), Athous (Athous niger, Athous subfuscus, Athous haemorrhoidalis), Limonius (Limonius minutus, Limonius ferrugineus, Limonius pilosus), Melanotus (Melanotus punctolineatus, Melanotus brunnipes) ș.a. Dintre acestea, cel mai mare pericol pentru toate culturile, dar mai ales pentru cele de porumb, cereale, plante tehnice și pajiști îl prezintă speciile de Agriotes.
Knäppare (Elateridae) är en familj i ordningen skalbaggar med omkring 7 000 arter.[1] I jämförelse med den stora kroppen är extremiteterna små. Dessa skalbaggar äter huvudsakligen blommor och blad men förstörelsen är liten och fullt utbildade skalbaggar räknas inte som skadedjur.
Larverna kan bli upp till 20–30 millimeter långa[2]. De är huvudsakligen växtätare[3]. En del av dem lever av murket trä, andra av rötter[3]. Som regel trivs de bäst i gräsvallar, men de kan även angripa stråsäd och potatis som växer på jord som intill de senaste 2–3 åren varit gräsvall[3]. Angripen potatis smakar illa och börjar snabbt ruttna[3].
Knäpparnas larver livnär sig av växternas rötter. I större antal orsakar vissa larver, till exempel av Agrypnus murinus, skador i trädskolor. Larverna äter till och med färskt utsäde eller ekollon.
Hithörande arter har en långsmal kroppsform och trådlika, på ena sidan sågade eller kamtandade antenner. Bakhörnen av främre bröstsegmentet är vanligen utdragna i en kort spets. För familjen särskilt utmärkande är ett bakåtriktat utskott på frambröstet, som kan inpassas i en grop på mellanbröstet. Då dessa skalbaggar läggs på ryggen, böjer de främre bröstsegmentet bakåt, så att nämnda utskott med sin spets vilar på gropens kant. Med ytterligare muskelspänning glider spetsen plötsligt med ett knäppande ljud från kanten och in i gropen. På så sätt slungas skalbaggen liksom av en fjäder i höjden och kan så komma ned på fötterna igen. Av detta har de fått namnen knäppare, knäppbaggar, hoppbaggar eller sprättkusar (Norrland).
Larverna är gulaktiga, långsmalt cylindriska, hårda och utrustade med sex korta ben.
Den här artikeln är helt eller delvis baserad på material från Nordisk familjebok, Knäpparfamiljen, 1904–1926. Wikimedia Commons har media som rör Knäppare.
Knäppare (Elateridae) är en familj i ordningen skalbaggar med omkring 7 000 arter. I jämförelse med den stora kroppen är extremiteterna små. Dessa skalbaggar äter huvudsakligen blommor och blad men förstörelsen är liten och fullt utbildade skalbaggar räknas inte som skadedjur.
Larverna kan bli upp till 20–30 millimeter långa. De är huvudsakligen växtätare. En del av dem lever av murket trä, andra av rötter. Som regel trivs de bäst i gräsvallar, men de kan även angripa stråsäd och potatis som växer på jord som intill de senaste 2–3 åren varit gräsvall. Angripen potatis smakar illa och börjar snabbt ruttna.
Knäpparnas larver livnär sig av växternas rötter. I större antal orsakar vissa larver, till exempel av Agrypnus murinus, skador i trädskolor. Larverna äter till och med färskt utsäde eller ekollon.
Hithörande arter har en långsmal kroppsform och trådlika, på ena sidan sågade eller kamtandade antenner. Bakhörnen av främre bröstsegmentet är vanligen utdragna i en kort spets. För familjen särskilt utmärkande är ett bakåtriktat utskott på frambröstet, som kan inpassas i en grop på mellanbröstet. Då dessa skalbaggar läggs på ryggen, böjer de främre bröstsegmentet bakåt, så att nämnda utskott med sin spets vilar på gropens kant. Med ytterligare muskelspänning glider spetsen plötsligt med ett knäppande ljud från kanten och in i gropen. På så sätt slungas skalbaggen liksom av en fjäder i höjden och kan så komma ned på fötterna igen. Av detta har de fått namnen knäppare, knäppbaggar, hoppbaggar eller sprättkusar (Norrland).
Larverna är gulaktiga, långsmalt cylindriska, hårda och utrustade med sex korta ben.
Більшість коваликів невеликі або середнього розміру жуки (до 2 см) сірого, чорного або буруватого кольору, хоча деякі види мають яскраве забарвлення і великі розміри. Імаго типово нічні комахи, фітофаги. За спекотної погоди часто вночі проникають до людського житла. Форма тіла видовжено-овальна. Передньоспинка опукла, передній край закриває голову майже до рівня очей, задні її кути голковидно витягнуті, спрямовані назад або у сторони. На передньогрудях є довгий відросток, що заходить у відповідне заглиблення на середньогрудях. Якщо комаху перевернути на спину, вона лише за допомогою ніг не зможе перевернутися. За таких умов жук починає згинатися, роблячи різкі рухи передньогрудьми. Відросток зачіплюється за край заглиблення на середньогрудях і зіскакує. Комаха, високо підстрибуючи від удару передньоспинкою та елітрами об поверхню, перевертається на ноги. Звук, що виникає, схожий на лускання. Звідси і назва — ковалики чи лускунчики, а російською мовою — щелкуны. Ноги 5-членикові, ходильного типу, короткі (Долин В. Г, 1964). Вони прикріплюються до тазикових западин наступним чином: передня пара — до заднього краю передньогрудей, середня пара — до переднього краю середньогрудей, задня пара — майже на межі між задньогрудьми та черевцем. Крила тонкі, перетинчасті, ширші і трохи довші за надкрила. У стані спокою складені у кілька повздовжніх складок і повністю прикриваються елітрами, у більшості видів добре розвинені. Надкрила хітинізовані, дещо опуклі, прикривають задньогруди з боків, трохи виступають за краї тіла. Вусики 11-членикові, зазвичай чоткоподібні або гребінчасті. Черевце складається з 5 стернітів. Забарвлення тіла зверху варіює від світло-жовтого до чорного. Розміри тіла імаго коливаються від 1,5 до 30 мм (Долин В. Г., 1987), у найпоширеніших видів — 7-14 мм. Статевий диморфізм у коваликів виражений досить слабко. Самиці мало відрізняються від самців. Мають дещо більші розміри, ширше тіло і коротші вусики.
Відкладені яйця зазвичай молочно-білого або кремуватого забарвлення, мають кулеподібну, овальну або еліптичну форму, завдовжки 0,5 мм. Відносяться до неклейдоїчного типу. Під час розвитку вони абсорбують воду, збільшуючись в розмірах у 1,5 рази (Черепанов А. И., 1965).
Личинки ковалика (дротяники) — тонкі, видовжені, циліндричні або дещо сплюснуті, мають відносно тверді покриви. Грудні ноги коротенькі, останній сегмент черевця направлений донизу, він слугує за додаткову кінцівку. Личинки розвиваються в ґрунті до 2-3 років, живлячись корінням рослин, часто завдаючи шкоди сільськогосподарським культурам, особливо злаковим. Личинок коваликів важко позбутися, якщо вони з'явилися, найдієвішим засобом є зміна культур та належна підготовка ґрунту перед засіванням. Завдяки формі тіла, личинки дуже легко пересуваються під землею і мігрують від рослини до рослини, тому здатні пошкоджувати велику кількість рослин за невеликий проміжок часу. Личинки мають вузьке червоподібне тіло, що складається з 13 члеників. Форма тіла циліндрична або сплющена залежно від виду, покриви хітинізовані та блискучі, що робить личинок схожими на шматки мідного дроту, звідси і назва «дротяники». На відміну від личинок чорнотілок (Tenebrionidae) — несправжніх дротяників, в яких передня пара ніг більша за інші, у личинок коваликів всі три пари ніг однакових розмірів.
Голова прогнатична з добре розвиненими верхніми серпоподібними щелепами. Верхньої губи немає, передній край наличника склеротизований, утворює пластинку — назале, що може мати 1-3 зубці. Вусики 3-членикові. Нижні щелепи розміщені у виїмці головної капсули (Долин В. Г., 1964). Вся внутрішня поверхня преоральної порожнини (нижньощелепний апарат, гіпофарінкс, передній відділ глотки) у личинок вкриті довгими і короткими волосинками, спрямованими косо вперед, які перетинаються й утворюють оральні фільтри, що пропускають частки їжі, розміри яких складають кілька мікрон.
На середньогрудях, а також з боків 1-8 члеників черевця дротяників розміщені парні дихальця, які мають коротку чи видовжену овальну або звужену форму.
Каудальний сегмент у личинок залежно від виду буває різної форми: конусоподібної, циліндричної, сплющеної або заокругленої, може закінчуватися шипом або розділятися на 2 відростки — «урогомфи». Забарвлення тіла дротяників від світло-жовтого до червоно-коричневого. Розвиток личинок триває 3-5 років. При цьому вони проходять 9-12 віків.
Лялечки коваликів мають біле або жовте забарвлення, яке перед виходом імаго темніє. Довжина їх становить 8-16 мм. Покриви тіла м'які слабко хітинізовані. Лялечки дуже схожі на жуків. В них можна чітко розгледіти голову, вусики, передньоспинку, ноги, крила і надкрила, 6 черевних сегментів, з яких останній, при перетворенні лялечки на імаго, редукується. Жуки після виходу з лялечки мають світло-жовте або буре забарвлення, а також м'які покриви тіла, які за дві-три доби твердіють і темнішають.
Під час зимівлі личинки більшості видів коваликів мігрують глибше 25-35 см, де температура ґрунту є порівняно більш стабільною і не опускається нижче критичної, яка, зокрема для коваликів степового і темного становить −3,9˚С (Семеняк С. А., 1969). Вертикальні переміщення цих комах у ґрунті відбуваються впродовж весняно-осіннього періоду і пов'язані, переважно, з пошуком корму та більш оптимальних умов для розвитку (Добровольский Б. В., 1959). При помірній температурі та високій вологості дротяники тримаються у шарі 5-7 см й інтенсивно живляться рослинами (Матис Э. Г., Глушкова Л. А., 1970; Цыбулькин П. Д., 1990).
Для початку весняної вертикальної міграції личинок коваликів необхідне встановлення середньої декадної температури ґрунту на глибині 20 см — +6,5˚С, на глибині 40 см — +4,7˚С. Для масового переміщення дротяників з глибших шарів ґрунту до верхніх потрібна середня декадна температура на глибині 20 см +8,1˚С, на глибині 40 см — +8,5˚С (Довгеля О. М., 2007). Існує залежність ефективності дії інсектицидів для обробки насіння цукрових буряків від швидкості весняного прогрівання ґрунту. За умов ранньої теплої весни та швидкого прогрівання ґрунту дротяники знаходяться у його верхніх шарах вже при сівбі цукрових буряків. Якщо токсикація рослин культури інсектицидами системної дії проходить повільно, то існує висока вірогідність пошкодження їх ґрунтоживучими шкідниками у найвразливіші фази росту та розвитку. Одним із заходів захисту проростаючого насіння є його завчасна обробка інсектицидами контактної дії.
За умов пізньої холодної весни личинки коваликів повільно мігрують до верхніх шарів ґрунту і починають пошкоджувати ослаблені несприятливими погодними умовами рослини, які на цей час значною мірою втрачають набуту токсикацію. Як наслідок, виникає необхідність використання для обробки насіння інсектицидів з більш пролонгованою ефективністю (Федоренко В. П., 1998). У літній період в міру висихання верхнього шару ґрунту та підвищення його температури, дротяники переміщуються до глибших вологіших горизонтів. Позитивний гігротропізм цих комах сприяє пошукам корму, оскільки коренева система рослин, зокрема буряків, заглиблюється у місця з вищою вологістю ґрунту.
Восени розпочинається вертикальна міграція дротяників до глибших шарів через зниження температури ґрунту нижче +10˚С. Вже при температурі +6 ˚С рух личинок уповільнюється, а при зниженні до 4 ˚С — стає млявим, при 0 ˚С — вони ціпеніють (Черепанов А. И., 1965). Вертикальна міграція личинок коваликів у глибші горизонти ґрунту для проходження зимової діапаузи починається при зниженні його температури на глибині 20 см до +7,8-8,3 °С, на 40 см до +9,4-9,8°С (Довгеля О. М., 2007). Вертикальна міграція личинок коваликів до верхніх шарів ґрунту не відбувається за випадання високої кількості опадів при різкому зниженні температури ґрунту до +11,4-13,1 °С на глибині 5 см. В той же час повільне зростання температури ґрунту на глибині 20 см з + 7,7 до 9,4 °С, а на глибині 40 см з 9,9 до 10,1°С викликає міграцію дротяників до вищих шарів.
Личинки деяких видів можуть завдавати серьйозної шкоди сільському господарству, пошкоджуючи зернові та інші культури. Пошкодження рослин цукрових буряків личинками коваликів у 1905—1906 рр. (Васильев Е. М., 1906) в Україні у Південно-західному, Північно-східному та Південному регіонах становили 3-14,3 %, а у Подільській, Волинській, Чернігівській та Харківській губерніях від 4 до 22 % від пошкоджень всіма шкідниками. Личинки коваликів були здавна загальновідомі як «проволочные черви», «костяники», «дротяники». Вивчення їх шкідливості проводилося багатьма авторами. Було відмічено сильну пошкоджуваність цими фітофагами рослин цукрових буряків першого року життя, слабку — їх висадків (Мостовая Р. Н., 1988; Васильев Е. М., 1906). Ці фітофаги живляться протягом усього вегетаційного періоду культури: пошкоджують проростаюче насіння, яке гине і не утворює сходів, потім перегризають молоді рослини, проникають усередину коренів, викликаючи їх відмирання, недорозвиненість і потворність. Впродовж вегетації пошкоджені коренеплоди заражаються мікроорганізмами, стають сприйнятливими до ураження кореневими гнилями, що призводить до погіршення зберігання і якості сировини (Гумовская Г. Н., Ковбасюк Е.В, 1990). Для забезпечення себе поживними речовинами у достатній кількості дротяники пошкоджують велику кількість кормових рослин. Встановлено, що у посушливі роки дротяники, за чисельності 5-6 екз./м², можуть знищити до 35 %, а більше 20 екз./м² у вогнищах — до 80 % сходів. Тому ступінь загрози посівам цукрових буряків визначають, залежно від щільності популяції личинок коваликів у місцях їх зимівлі: до 2,5 екз./м² — слабкий, 2,6-7 екз./м² — середній, більше 7 екз./м² — сильний ступінь загрози (Шпаар Д., Дрегер Д., Каленська С. та ін., 2005). У результаті нерівномірного розподілу на полі цих шкідників, навіть за підвищення норми висіву насіння не можна запобігти частковій зрідженості посівів, що призводить до недобору врожаю коренеплодів. Для визначення ступеня загрози від дротяників та розробки заходів захисту культури від них на полях, що відводяться під посіви буряків, попередньо проводять обстеження на заселеність цими фітофагами (Петруха О. И., Бичук Ю. П., Трибель С. А., Береговой Д. К., 1981).
Họ Bổ củi (danh pháp khoa học: Elateridae) là một họ bọ cánh cứng.
Chisholm, Hugh biên tập (1911). “Wireworm”. Encyclopædia Britannica (ấn bản 11). Nhà in Đại học Cambridge.
Họ Bổ củi (danh pháp khoa học: Elateridae) là một họ bọ cánh cứng.
В странах Центральной Америки существуют виды (из трибы Pyrophorini) щелкунов, которые используют биолюминесцентное свечение. У жуков имеются два световых органа, которые находятся близ задних углов переднеспинки и ещё один дополнительный — посредине первого стернита брюшка, видимый во время полёта[1]. Биолюминесценцию используют самки для привлечения партнёра[1].
Но биолюминесценцией обладают не только взрослые насекомые, но и проволочники. Они используют свечение для привлечения добычи[1].
Взрослые насекомые (имаго, или жуки) большинства видов ведут открытый образ жизни, проводя время на травянистой и древесной растительности, на их листьях или цветках, либо скрываются в различного рода укрытиях, например, в трещинах коры, под корой, во мху, в подстилке, под камнями, в прибрежном наносе или внутри разлагающейся древесины[3][5]. Проволочники развиваются в почве, лесной подстилке или внутри гнилой древесины[3].
Имаго некоторых видов не питаются вовсе на протяжении всей жизни, других же видов проходят дополнительное питание, они обычно питаются тканями растений такими как, например, листья[2][5]. Среди личинок встречаются облигатные хищники и полифаги, с преимущественной плотоядностью либо фитофагией (питанием растениями). Многие обитающие в почве личинки-фитофаги являются серьёзными вредителями сельхоз, садовых и лесных культур[3].
Древняя группа жесткокрылых, включающая более 100 ископаемых из различных уголков планеты, в основном мезозойных видов[6], но самые древние палеонтологические находки датируются нижним Юрским периодом[3].
Семейство подразделено на 13 подсемейств, девять из которых в свою очередь на 40 триб, и пять триб на 20 подтриб[7]:
В странах Центральной Америки существуют виды (из трибы Pyrophorini) щелкунов, которые используют биолюминесцентное свечение. У жуков имеются два световых органа, которые находятся близ задних углов переднеспинки и ещё один дополнительный — посредине первого стернита брюшка, видимый во время полёта. Биолюминесценцию используют самки для привлечения партнёра.
Но биолюминесценцией обладают не только взрослые насекомые, но и проволочники. Они используют свечение для привлечения добычи.
コメツキムシ（米搗虫）は、昆虫綱コウチュウ目に属するコメツキムシ科に属する昆虫の総称である。和名をコメツキムシとする種はない。
仰向けにすると、自ら跳ねて元に戻る能力がある小型甲虫。米をつく動作に似ていることからこの名前がある。
比較的硬い体の甲虫。外見的にはタマムシ類にも似ている。体型としては幅が狭く、縦長で腹背にやや扁平。小さい方は1mmほどのものから8cmに達するものまであり、日本ではウバタマコメツキやヒゲコメツキなどが3cm程度になるのが大きい方である。
頭部はまっすぐ前を向き、口器は小さいがしっかりした噛む口となっている。触角は先細りの単純な形のものが多い。中には節ごとに突き出して鋸歯状や羽状になった例もあり、日本ではヒゲコメツキが立派な触角を持つことで有名。
胸部と腹部は幅広くつながる。前翅は後方に狭まる。体色は全体に単純で地味なものが多く、黒から褐色のものが多い。しかし熱帯では金属光沢を持っているものもあり、日本では八重山諸島に産するヨツモンオオアオコメツキなどはその例である。また多様な色や斑文を持つものもある。日本ではベニコメツキが真っ赤な前翅を持つのでよく目立つ。
コメツキムシには普段は草や低木の上などに住む種が多い。石の下に住むものもいる。天敵に見つかると足をすくめて偽死行動をとる（世に言う「死んだふり」）。その状態で、平らな場所で仰向けにしておくと跳びはね、腹を下にした姿勢に戻ることができる。（胸-腹の関節を曲げ、胸を地面にたたきつけると誤解されるが、頭-胸を振り上げている。地面に置かず手に持つことで確認できる。（昆虫の構造については昆虫へ））この時はっきりとパチンという音を立てる。英語名のClick beetleはクリック音を出す甲虫を意味する。
天敵などの攻撃を受けてすぐに飛び跳ねる場合もある。これは音と飛び跳ねることによって威嚇していると考えられている。この行動をとらないコメツキムシ科の種も存在する。
幼虫の多くは土壌性で、細長い円筒形で硬く、光沢のある茶色をしているものが多い。腐食質を食べるものや、他の虫を食べるものがいる。栽培植物の根や地下茎などを食害する種もおり、農業や園芸関係では一般に「ハリガネムシ」と呼んで防除の対象にしている。大根やジャガイモなどの害虫として知られるマルクビクシコメツキ、クロクシコメツキ、クシコメツキ、トビイロムナボソコメツキ、コガネコメツキ等の幼虫がこれにあたる。標準的な日本語でハリガネムシと呼ばれているのは、類線形動物門に属しコメツキムシと全く異なる生物である。
中南米には胸部と腹部が発光する“ヒカリコメツキ”が生息している。
日本で約600種、世界で10000種が知られる。一部を記した。なお、種名など、科以下の分類群名はコメツキムシの前に様々な修飾がつくが、コメツキムシの「ムシ」は省略して記するのが普通。
コメツキムシ（米搗虫）は、昆虫綱コウチュウ目に属するコメツキムシ科に属する昆虫の総称である。和名をコメツキムシとする種はない。
仰向けにすると、自ら跳ねて元に戻る能力がある小型甲虫。米をつく動作に似ていることからこの名前がある。
.png)
.jpg)
.png){kind=small}
_02.jpg)
_hibernating_in_dead_wood_(13535760445).jpg)
_male.jpg)
