На відміну від багатьох інших птахів, їхнє біорізноманіття від тропіків до помірних та північних широт не зменшується, а навпаки збільшується, що призвело до розвитку різних морфологічних та поведінкових механізмів, адаптованих до умов холодного клімату. Одним з основних таких механізмів стала осморегуляція, в результаті якої контроль виведення солей в організмі забезпечує сталість осмотичного тиску крові та іншої внутрішньоклітинної рідини.
Досить різноманітний за морфологією ряд. Кількість спільних ознак для всіх груп ряду відносно невелика, але у комплексі вони досить чітко відокремлюють сивкоподібних від інших, навіть споріднених рядів. Дзьоби дуже різноманітної форми. Шийних хребців 12—16. Грудні хребці найчастіше зливаються у спинну кістку; у алькових вона не утворюється. Справжніх ребер 5—8. Цівка та нижній край гомілки не оперені. Задній палець у всіх груп, крім якан, сильно редукований, у частини видів повністю зникає. Пневматичність скелету виражена слабко. Стравохід легко розтягується, вола зазвичай немає. М'язевий шлунок з потужними стінками. Сліпі кишки розвинені в різному ступені. Є жовчний міхур. Додатковий стрижень контурного пера зазвичай розвинений. Куприкова залоза вкрита пір'ям. Крила загострені, діастатаксичні (виняток — сніжницеві). Першорядних махових пер 11. Протягом року два линяння: повне післягніздове та часткове весняне (передшлюбне). Статевий диморфізм властивий небагатьом видам; у більшості добре виражена вікова і сезонна його зміна.
Поширені практично по всій земній кулі.
Більшість видів ведуть зграйний спосіб життя круглорічно або у певний його період. Мартинові (Laridae) та алькові (Alcidae) гніздяться великими колоніями, розмір яких може варіювати від декількох сотень до сотень тисяч птахів. Серед видів, які мешкають у помірних та холодних широтах більшість перелітні. Грицик малий (Limosa lapponica) здійснює одні з найдовших міграцій серед птахів — їх протяжність становить 11680 км[1]
Більшість видів моногамні. Полігінія або поліандрія зустрічається у яканових (Jacanidae), плавунців (Phalaropus) та деяких бекасових. Гніздяться, як правило, один раз на рік.
Гніздо як таке відсутнє взагалі або примітивне. Наприклад, багато прибережних птахів, такі як алькові (Alcae) яйця відкладають безпосередньо на прибережні скелі без будь-якої вистилки. Деякі бекасові (Scolopacidae) влаштовують свої гнізда на деревах. Яйця доволі крупні зазвичай з забарвленою шкаралупою та більш або менш вираженою плямистістю. Кількість яєць у кладці від 1 до 4. Для куликів характерна кладка з 4 яєць, мартини зазвичай відкладають 3. Інкубаційний період триває три або більше тижнів. Пташенята виводкового типу, але у багатьох видів вигодовуються до підйому на крило.
Раціон сивкоподібних різних видів суттєво відрізняється та може включати як рослинну, так і тваринну їжу. Багато морських птахів, такі як крячки та алькові, живляться майже виключно рибою. Іншим важливим кормом для сивкоподібних є водні та наземні комахи. Значну частину раціону сніжниць (Chionidae), які мешкають в Антарктиді, складають морські водорості. Насінням рослин живляться кулики Pedionomus torquatus, Thinocorus та Attagis.
Найбільш ранні археологічні знахідки сивкоподібних птахів відносяться до періоду еоцену, близько 36 млн років тому[2]. Однак згідно з теорією, розробленою американськими орнітологами Аланом Федучі (англ. Alan Feduccia) та Сторсом Олсоном (англ. Storrs Olson)[3] найдавніші сивкоподібні (або як їх називають «прасивкоподібні») з'явились задовго до цього та були одними з небагатьох птахів, які пережили катастрофічні зміни крейдового періоду, який погубив динозаврів. Згідно з теорією, пізніше вони дали початок багатьом сучасним навколоводним птахам, таким як фламінго, веслоногі та гусеподібні[4][5]. Серед стародавніх родин сивкоподібних, які широко поширені в обох півкулях у пізній крейдовий та ранній кайнозойський періоди, варто назвати гракулявидів та (Graculavidae) пресбиорнитидів (Presbiornithidae), які володіли змішаними рисами сучасних качок, куликів, ібісів та інших водних птахів.
У сучасній історії вчені намагаються розібратися у класифікації та родинних зв'язках сивкоподібних на основі морфологічних, поведінкових та молекулярних особливостей. У 1990 р. вийшла таксономічна класифікація Сіблі-Алквіста, яка базується на дослідженні ДНК-гібридизації[6]. На основі цієї системи усі сивкоподібні були включені до ряду голінастих, що викликало суперечки серед орнітологів. Пізніше було визнано, що метод ДНК-гібридизації не завжди ефективний при визначенні найбільш крупних таксономічних груп.
На сучасному етапі більшість вчених визнає таксономічну структуру, яка об'днує усіх сивкоподібних за рядом спільних ознак, такі як шизогнатичне піднебіння, наявність придаткових пір'їн на надхвісті; будова куприкової залози, нижньої гортані та сухожилків на ногах.
Ряд зазвичай розділяють на декілька підрядів, які у свою чергу розділяються на 16−20 родин, близько 90 родів та 343 види.
Люрик (Alle alle)
Чайка (Vanellus vanellus)
Мартин звичайний (Larus ridibundus)
Якана (Jacana jacana)
.jpg)
.jpg)
