M. sibirica is on CITES Appendix III for populations in India.
US Migratory Bird Act: no special status
US Federal List: no special status
CITES: appendix iii
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
Recent studies of mitochondral DNA support the hypothesis that Mustela itatsi and Mustela sibirica (once thought to be the same species) are actually two distinct species. This same study has also revealed that a population of M. sibirica that was indroduced to Japan from Korea may be going through a genetic bottleneck. (Naoko et al., 1998)
Perception Channels: tactile ; chemical
See Reproduction.
Siberian weasels sometimes take domestic fowl.
As predators, these weasels perform an obvious function in controlling small rodent population. However, in recent years researchers have found the anal-gland secretions of M. sibirica cause rice-field rats (Rattus argentiventer) to go into self-anointing behavior. As a result, Siberian weasels are being introduced into agricultural areas to help control populations of these rats. (Xu, 1995; Zhongjian et al., 1995) They are also important in the fur trade (Nowak, 1999).
Positive Impacts: body parts are source of valuable material; controls pest population
Siberian weasels play an important role in controlling rodent and other small mammal populations in the ecosystems in which they live.
Siberian weasels, like many other members of the genus Mustela, are efficient and ferocious predators. They feed on rice-field rats (Rattus argentiventer) in the coastal areas of southern China. In parts of their range (Nakdong Estuary, Republic of Korea) Siberian weasels may feed on little terns (Sterna albifrons) and their eggs.
In the subtropical forests of Taiwan M. sibirica was found to feed on a variety of small mammals (shrews, rats, mice) and to switch to a more invertebrate diet (including beetles, grubs and other invertebrates) when small mammal populations were low.
They store prey for later consumption, especially for eating during the winter. In times of food shortages, they have been known to make mass migrations
(Xu et al., 1995; Soon-Bok et al., 1998; Wu, 1999; Nowak, 1999)
Animal Foods: birds; mammals; eggs; insects; terrestrial non-insect arthropods
Foraging Behavior: stores or caches food
Primary Diet: carnivore (Eats terrestrial vertebrates, Eats eggs, Insectivore , Eats non-insect arthropods)
In Taiwan, Siberian weasels are mainly found in secondary forests at elevations of 1400-1700m. Siberian weasels can also be found, in less abundance, in primary forest and coniferous plantations. The preferred terrain for this species varies from ridges with 13 degree slopes to areas near water with slopes up to 37 degrees. (Hai-Yin, 1999)
Range elevation: 1,400 to 1,700 m.
Habitat Regions: temperate
Terrestrial Biomes: tundra ; forest ; mountains
Other Habitat Features: agricultural
A study of wild populations in Japan showed that the average longevity of Siberian weasels was about 2.1 years. The oldest weasels were found to be between 5 and 6 years old. One captive M. sibirica lived to be 8 years and 10 months old. (Mayagi et al., 1983)
Range lifespan
Status: wild: 0 to 6 years.
Average lifespan
Status: wild: 2.1 years.
Range lifespan
Status: captivity: 9 (high) years.
Average lifespan
Status: wild: 2.1 years.
Average lifespan
Status: captivity: 8.8 years.
Mustela sibirica is pale brown on the back, gradually changing to a paler, yellowish brown below. The tip of the tail may be a darker shade of brown than the rest, but is not black. Siberian weasel males measure 280 to 390 mm in head and body length and 155 to 210 mm in tail length, they weigh from 650 to 820 grams. Females are slightly smaller, with a head and body length of 250 to 305 mm, tail length of 133 to 164 mm, and weighing 360 to 430 grams. Foot length measures from 6 to 7.2 cm.
Range mass: 360 to 820 g.
Range length: 250 to 390 mm.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: male larger
Siberian weasels, like their relatives, are capable of standing up to attackers that are larger than themselves. The primary predators of weasels are probably large raptors, such as owls and hawks.
Known Predators:
Mustela sibirica can be found throughout eastern Asia, north to the Sea of Okhotsk, and south to Kwangtung in China. In the south they range west to the edge of Tibet and the Gobi Desert, and north of the Gobi extending to European Russia. They have also been introduced to many of the islands of Japan. (Xu et al.,1995; Honacki et al., 1982; Tate and Hamiliton, 1947)
Biogeographic Regions: palearctic (Native ); oriental (Introduced , Native )
Males may fight over access to females during the breeding season (Nowak, 1999).
Mating System: polygynous
M. sibirica breeds yearly during the late winter and early spring. Several males may court a single female, and fights between males have been noted. (Nowak, 1999) The gestation period is about 29 days and births occur from April to June. Litters average 5 pups, and range in size from 2 to 12 pups. Offspring are altricial. Eyes open at one month of age, and weaning occurs at two months. (Nowak, 1999) The weaning age for M. sibirica is 56 days and sexual maturity is reached at about 2 years of age. (Gittleman, 1985)
Breeding season: Breeding occurs from May to June.
Range number of offspring: 2 to 12.
Average number of offspring: 5.0.
Range gestation period: 28 to 30 days.
Average weaning age: 56 days.
Average age at sexual or reproductive maturity (female): 2 years.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 2 years.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; fertilization (Internal ); viviparous
Average number of offspring: 6.
Young Siberian weasels are cared for by their mother in her nest for several months. Their eyes open at about 1 month old and lactation lasts for almost two months. Young disperse from their mother's range in the fall. (Nowak, 1999)
Parental Investment: altricial ; female parental care
Die Siberiese bergwesel (Mustela sibirica) is een van die diersoorte wat in Siberië voorkom. Dit is bekend daarvoor dat dit snags boere se hoenders vang, vir sy slegte reuk en vir die bygeloof dat dit ’n wandelende gees is wat mense se siel kan steel. Die hare word vir verfkwasse gebruik.
Die Siberiese bergwesel (Mustela sibirica) is een van die diersoorte wat in Siberië voorkom. Dit is bekend daarvoor dat dit snags boere se hoenders vang, vir sy slegte reuk en vir die bygeloof dat dit ’n wandelende gees is wat mense se siel kan steel. Die hare word vir verfkwasse gebruik.
La mostela de Sibèria (Mustela sibrica) és un carnívor de la família dels mustèlids. Viu a l'est d'Àsia, a altituds d'entre 1.400 i 1.700 metres. Fa uns 48-66 cm de llargada i pesa uns 57 grams. Neixen 2-12 cries després d'un període de gestació de 28-30 dies. Viu una mitjana de 2,1 anys.
La mostela de Sibèria (Mustela sibrica) és un carnívor de la família dels mustèlids. Viu a l'est d'Àsia, a altituds d'entre 1.400 i 1.700 metres. Fa uns 48-66 cm de llargada i pesa uns 57 grams. Neixen 2-12 cries després d'un període de gestació de 28-30 dies. Viu una mitjana de 2,1 anys.
Kolonok (Mustela sibirica dříve též Kolonocus sibiricus; česky nazývaný někdy norek sibiřský či lasice sibiřská) je malá kunovitá šelma, která žije ve východní, jihovýchodní, severní a severozápadní Asii a malé části východní Evropy. Je velmi podobný norkovi evropskému a fretce. Kolonok je podstatně menší a světlejší než norek, ale taxonomicky jsou oba druhy blízce příbuzné. Kolonok dosahuje délky těla 31-39 cm, ocas měří 17-18,5 cm a váha se pohybuje mezi 360 až 820 g. Živí se drobnými a středně velkými hlodavci, obojživelníky, plazy, rybami a asi z 5 % rostlinnou stravou (např. oříšky). V zimě se pro potravu často ponořuje do sněhu. Kolonok využívá několik nor, které často osidluje po hlodavcích, jež sám ulovil. Mezi jeho přirozené nepřátele patří jakékoliv větší šelmy (i jeho příbuzní kunovití) a dravci. Jeho kožešina je poměrně ceněná, kromě jiného se z ní dělají chlupy do štětců. Při obraně je velmi agresivní a podobně jako mnozí další kunovití vypouští na nepřátele páchnoucí tekutinu. Velmi rychle se množí, může mít až 12 mláďat v jednom vrhu. Značně trpí na parazity (blechy, motolice, červy, hlístice), mnozí jedinci jimi můžou být doslava zamořeni. Rovněž je náchylný k hromadným úhynům v důsledku nemocí.
Obrázky, zvuky či videa k tématu kolonok ve Wikimedia Commons
Kolonok (Mustela sibirica dříve též Kolonocus sibiricus; česky nazývaný někdy norek sibiřský či lasice sibiřská) je malá kunovitá šelma, která žije ve východní, jihovýchodní, severní a severozápadní Asii a malé části východní Evropy. Je velmi podobný norkovi evropskému a fretce. Kolonok je podstatně menší a světlejší než norek, ale taxonomicky jsou oba druhy blízce příbuzné. Kolonok dosahuje délky těla 31-39 cm, ocas měří 17-18,5 cm a váha se pohybuje mezi 360 až 820 g. Živí se drobnými a středně velkými hlodavci, obojživelníky, plazy, rybami a asi z 5 % rostlinnou stravou (např. oříšky). V zimě se pro potravu často ponořuje do sněhu. Kolonok využívá několik nor, které často osidluje po hlodavcích, jež sám ulovil. Mezi jeho přirozené nepřátele patří jakékoliv větší šelmy (i jeho příbuzní kunovití) a dravci. Jeho kožešina je poměrně ceněná, kromě jiného se z ní dělají chlupy do štětců. Při obraně je velmi agresivní a podobně jako mnozí další kunovití vypouští na nepřátele páchnoucí tekutinu. Velmi rychle se množí, může mít až 12 mláďat v jednom vrhu. Značně trpí na parazity (blechy, motolice, červy, hlístice), mnozí jedinci jimi můžou být doslava zamořeni. Rovněž je náchylný k hromadným úhynům v důsledku nemocí.
Das Feuerwiesel, auch Kolonok oder Kolinsky, Sibirisches Wiesel (Mustela sibirica) oder Sibirischer Nerz genannt, ist eine Raubtierart aus der Familie der Marder (Mustelidae).
Feuerwiesel erreichen eine Kopfrumpflänge von 25 bis 39 Zentimeter, eine Schwanzlänge von 13 bis 21 Zentimeter und ein Gewicht von 360 bis 820 Gramm, wobei Männchen deutlich größer und schwerer werden als Weibchen. Ihr Fell ist im Winter rötlichgelb gefärbt, sehr lang und dicht, der Sommerpelz ist dunkler, meist bräunlich und dünner. Ihr Körper ist langgestreckt, die Gliedmaßen und der Schwanz sind relativ kurz.
Das Feuerwiesel ist in weiten Teilen Nord- und Ost-Asiens beheimatet, sein Verbreitungsgebiet erstreckt sich vom Ural in Russland bis zum Ochotskischen Meer und südwärts bis Tibet und das nördliche Thailand. Es kommt auch in Japan und auf Taiwan vor, auf Sachalin wurden es eingeführt. Sein Lebensraum sind vorrangig Wälder, meist in der Nähe von Gewässern. Als Kulturfolger ist es manchmal in Siedlungen und Städten zu sehen.
Feuerwiesel leben einzelgängerisch und sind dämmerungs- oder nachtaktiv. Als Ruheplätze dienen ihnen hohle Baumstämme, Felsspalten, das Wurzelwerk von Bäumen oder Baue anderer Tiere, manchmal auch Gebäude. Sie kleiden ihr Nest mit Haaren, Federn oder Pflanzen aus. Am Abend oder in der Nacht begeben sie sich auf Nahrungssuche, wobei ihnen ihr guter Geruchs- und Gehörsinn hilft. Sie legen bis zu 8 Kilometer in einer Nacht zurück und können sehr gut klettern und schwimmen. In Zeiten des Nahrungsmangels unternehmen sie ausgeprägte Massenwanderungen.
Feuerwiesel sind geschickte Jäger, die sich vorwiegend von kleinen Säugetieren wie Nagetieren, Spitzmäusen oder Pfeifhasen ernähren. Vögel und deren Eier, Frösche, Fische und Insekten ergänzen den Speiseplan.
Die Paarungszeit liegt im Spätwinter oder Frühling. Mehrere Männchen folgen einem Weibchen und kämpfen oft miteinander um das Paarungsvorrecht. Nach einer rund 30-tägigen Tragzeit kommen zwischen April und Juni zwei bis zwölf (durchschnittlich fünf) Jungtiere zur Welt. Diese öffnen mit einem Monat die Augen und werden nach zwei Monaten entwöhnt. Ungefähr im August verlassen sie ihre Mutter. Die Jungtiere bleiben aber oft noch während des Herbsts beisammen. In freier Wildbahn beträgt die durchschnittliche Lebenserwartung rund zwei Jahre und das Höchstalter fünf bis sechs Jahre, Tiere in Gefangenschaft können acht Jahre alt werden.
Die Bezeichnung Kolinsky (russisch Kolonok) setzt sich zusammen aus Kola (russ. Halbinsel) und -insky (die Zugehörigkeit ausdrückendes Suffix).
Feuerwiesel reißen manchmal Geflügel, allgemein werden sie jedoch mit Wohlwollen betrachtet, da sie viele als Schädlinge angesehene Nagetiere verzehren. Aus diesem Grund sind sie auf einigen Inseln eingeführt worden. Sie werden teilweise ihres Felles gejagt (siehe dazu Kolinskyfell), insgesamt sind sie aber weitverbreitet.
Auf der Roten Liste gefährdeten Arten der Weltnaturschutzunion IUCN werden Kolinsky als nicht gefährdete Arten geführt (Least Concern). Das Washingtoner Artenschutzübereinkommen CITES[1] übernahm diese Art auf Antrag Indiens in Appendix III der Übereinkunft. Sie wird damit als eine in Indien mit besonderen Handelsbestimmungen versehene Art bezeichnet. Die Europäische Union beurteilt sie in der EU-Artenschutzverordnung (EG) Nr. 338/97 bzw. in der Änderung durch EG-Verordnung 407/2009 Anhang D als Art, deren Einfuhrmenge in die Europäische Union eine Handelsüberwachung rechtfertigt.
Die Haare vom Schweif des Feuerwiesels werden zur Herstellung hochwertiger Pinsel benutzt. Aus einem Schweif können nur 1,5 Gramm Haare gewonnen werden, das reicht für drei Pinsel der Stärke acht. Weil so wenig Schweife in den Handel kommen, kostete im Jahr 2012 ein Kilogramm dieser Haare bis zu 12.000 Euro.[2]
Feuerwiesel werden innerhalb der Gattung Mustela in die Untergattung Lutreola eingerechnet, sie sind damit näher mit dem Europäischen Nerz als mit den in Europa lebenden Wieseln verwandt. Das Japan-Wiesel wurde zeitweise als Unterart des Feuerwiesels klassifiziert, gilt jedoch nun als eigenständige Art.
Das Feuerwiesel, auch Kolonok oder Kolinsky, Sibirisches Wiesel (Mustela sibirica) oder Sibirischer Nerz genannt, ist eine Raubtierart aus der Familie der Marder (Mustelidae).
Hó͘-niau-kang (虎貓公) sī 1 chéng chhī-leng tōng-bu̍t.
Hù-lì-mà (狐狸貓) iâ hô̤ lā̤ hù-lì-mà-mō̤ (狐狸貓母), sê siŏh cṳ̄ng buô-ṳ̄ dông-ŭk, săng lā̤ chiông lòng, ngê̤ṳ diŏh ngùi-hiēng â̤ bóng pói, pói iā cháu.
Hù-lì-mà gì puòi â̤ dò̤ lā̤ có̤ mò̤-bék gì mò̤-mò̤, cī siŏh cṳ̄ng mò̤-bék hô̤ lā̤ “lòng-hô̤” (狼毫).
De Sibearyske wezeling (Latynske namme: Mustela sibirica), ek wol de kolonok neamd, is in sûchdier út it skift fan 'e rôfdieren (Carnivora), de famylje fan 'e martereftigen (Mustelidae) en it skaai fan 'e lytse marters (Mustela), dat foarkomt yn grutte dielen fan súdlik Sibearje en East-Aazje. Wat lichemsgrutte en jachtgedrach oanbelanget, foarmet dizze soarte in oergongsfoarm tusken de lytste marters, lykas de wezeling en de harmeling, en harren gruttere neven, lykas de murd, de steppemurd en de Jeropeeske nerts. De Sibearyske wezeling is wichtich as pelsdier, yn it bysûnder foar de fabrikaazje fan skilderkwasten.
It ferspriedingsgebiet fan 'e Sibearyske wezeling strekt him út oer hiel súdlik Sibearje, fan 'e Oeral, yn it westen, oant it Russyske Fiere Easten, it eilân Sachalin ynbegrepen. Ek komt er foar yn dielen fan westlik en noardlik Mongoalje, de eastpunt fan Kazachstan en it uterste noarden fan Sinkiang-Oeigoerje, hast hiel Mantsjoerije, it Koreaanske Skiereilân, eastlik en sintraal Sina, Taiwan, de noardpunt fan Birma, it noarden fan Tailân en Laos, noardeastlik en noardlik Yndia, súdeastlik en súdlik Tibet, eastlik Nepal en Kasjmier. As eksoat is er troch de minske yntrodusearre yn súdlik Japan, dêr't er foarkomt op Kjûsjû, Sjikokû, it suden fan Honsjû en ferskate lytsere eilannen.
It mantsje fan 'e Sibearyske wezeling hat trochinoar in kop-romplingte fan 28-39 sm, mei in sturtlingte fan 15½-21 sm en in gewicht fan 650-820 g. It wyfke is in wat lytser en in stik lichter, mei in kop-romplingte fan 25-30½ sm, in sturtlingte fan 13⅓-16⅓ sm en in gewicht fan 360-430 g. Sibearyske wezelingen hawwe, krekt as alle oare lytse marters, in lang, útrutsen lichem en koarte poaten, mar se binne steviger boud as de berchwezeling (Mustela altaica), de murd (Mustela putorius) of de wezeling (Mustela nivalis), en kinne yn grutte de Jeropeeske nerts (Mustela lutreola) suver belykje. Reuze-eksimplaren komme inkeld foar op 'e Barabasteppe fan sintraal súdlik Sibearje.
De winterpels fan 'e Sibearyske wezeling is tige ticht en sêft. De bisten binne ienkleurich, mar dy iene kleur kin útinoar rinne fan readokerich oant dûnkergiel. De fangen en bealch skaaie justjes ljochter út as it rêchhier. Ek de sturt is ljochter fan kleur. Op 'e kop hat de Sibearyske wezeling in dûnker, kofjebrunich masker oer de eagen hinne, wylst de lippen en it kin witich fan kleur binne.
Sibearyske wezelingen libje yn in ferskaat oan biotopen, fan berchtme oant steppen. Yn bercheftige kriten komme oant op in hichte fan 1.700 m foar.
Njonken in permaninte hoale hawwe folwoeksen Sibearyske wezelingen ferskate tydlike ûnderkommens dy't kilometers útinoar lizze kinne. Se binne net tier oangeande hokfoar plakken oft se as nêst brûke; hoalen kinne yn omfallene beamstammen sitte, ûnder beamwoartels, yn rotsspjalten of yn fertize strewelleguod. Ek brûke se wol hoalen fan oare bisten, dy't se dan fergrutsje. De sintrale nêstromte wurdt beklaaid mei fûgelfearren en kjifdierehier.
De peartiid fariëarret frijwat neigeraden de klimatologyske omstannichheden. Yn westlik Sibearje set er begjin febrewaris al útein, mar yn it Russyske Fiere Easten begjint er pas yn maart of begjin april. De pearing duorret by Sibearyske wezelingen sa'n 35 minuten, wêrnei't in draachtiid fan 38-41 dagen folget. Dan wurde der 4-10 jongen smitten, dy't blyn en hast keal te wrâld komme. Mei in pear dagen begjint de pels te groeien en mei in moanne geane de eagen iepen. Nei twa moanne wurde se ôfwûn, en tsjin ein augustus binne se folgroeid en selsstannich. De folwoeksen jongen fan datselde jier kinne fan âldere bisten ûnderskaat wurde troch har dûnkerder pels en lichtere lichemsbou. Sibearyske wezelingen hawwe in libbensferwachting fan rom 2 jier
De Sibearyske wezeling is in karnivoar, dy't him it leafst fiedt mei lytse oant middelgrutte kjifdieren, lykas wetterrotten, mûzen en wrotmûzen. Ek fluithazzen of pika's en alderhanne fûgelt steane op it menu, en pleatslik grûniikhoarntsjes, muskusrotten, reade iikhoarntsjes en jerboä's. Se ite lykwols mar komselden reptilen, fisken, lidpoatigen of planten. Sibearyske wezelingen binne aktive jagers, dy't net inkeld út mûklagen jeie, mar har proai ek aktyf hiele einen efterfolgje, troch snie, holle beamstammen, hoalen, wetter en sels minsklike wenten hinne. Yn it Fiere Easten profitearje se soms fan it wurk fan oare jagers troch ies te fretten. Yn Sina libje se ek wol yn stedske gebieten, dêr't se dan op rotten jeie.
De Sibearyske wezeling hat de IUCN-status fan "net bedrige", mei't er yn syn grutte ferspriedingsgebiet noch rûnom foarkomt. De minske hat wat in twasidige relaasje mei dizze soarte. Oan 'e iene kant is de Sibearyske wezeling fan grut belang foar it yn 'e besnijing hâlden fan 'e kjifdierepopulaasjes, dy't him oars ta in pleach ûntwikkelje soe en dy't boppedat potinsjeel alderhanne sykten ferspriede kin, mar oan 'e oare kant is er tige skealik foar de plomfee-yndustry en foar de fokkerij fan lytsere pelsdieren, lykas de muskusrôt. Sibearyske wezelingen kringe geregeldwei hinne- en dowehokken binnen en rjochtsje dêr dan in wiere slachting oan. Dêr stiet dan wer foaroer dat Sibearyske wezelingen sels ek weardefolle pelsdieren binne, en datoangeande wer wichtich foar de pelshannel. Behalven foar klean wurdt it hier fan 'e bisten fral ek brûkt om skilderkwasten fan te meitsjen, dy't benammen yn Sina ferkocht wurde en heech oanskreaun steane foar it meitsjen fan tradysjonele Sineeske kalligrafy. Yn 'e Sineeske folkloare wurde de Sibearyske wezelingen trouwens beskôge as omdoarmjende geasten (shen), dy't minskene sielen stelle en ferfange kin.
Der binne 11 (stân fan saken yn 2005) erkende ûndersoarten fan 'e Sibearyske wezeling:
De Sibearyske wezeling (Latynske namme: Mustela sibirica), ek wol de kolonok neamd, is in sûchdier út it skift fan 'e rôfdieren (Carnivora), de famylje fan 'e martereftigen (Mustelidae) en it skaai fan 'e lytse marters (Mustela), dat foarkomt yn grutte dielen fan súdlik Sibearje en East-Aazje. Wat lichemsgrutte en jachtgedrach oanbelanget, foarmet dizze soarte in oergongsfoarm tusken de lytste marters, lykas de wezeling en de harmeling, en harren gruttere neven, lykas de murd, de steppemurd en de Jeropeeske nerts. De Sibearyske wezeling is wichtich as pelsdier, yn it bysûnder foar de fabrikaazje fan skilderkwasten.
Кăлнăк — сăсар йышне кĕрекен чĕрчун. Кĕлетки 30 см яхăн. Хӳри 15 см майлă. Кăлнăк сунара каçхине тухать. Ытларах кăшлакансемпе тăранса пурăнать, вĕçенкайăксене, çăмартисемпе чĕпписене çиет, пулă тытать. Хăш чухне шапа тытнине те асăрхама пулать. Сайра-хутра мулкача тапăнни те пулать. Çуллахи вăхăтра кăлнăк апатне çĕр çинче шырать, хĕлле вара, ытларах, шăшисене шыраса юр айĕн çӳрет. Йăвине кăлнăк тунката е çапă айне тăвать. Шăтăк тарăнăшĕ 1 метра çитет. Кăлнăксем нарăс-пуш уйăхĕсене пĕтĕçленеççĕ. Ами çу уйăх пуçламăшĕнче 4-10 çура тăвать. Пирĕн тăрăхра кăлнăк йышĕ пысăк.
Кăлнăк — сăсар йышне кĕрекен чĕрчун. Кĕлетки 30 см яхăн. Хӳри 15 см майлă. Кăлнăк сунара каçхине тухать. Ытларах кăшлакансемпе тăранса пурăнать, вĕçенкайăксене, çăмартисемпе чĕпписене çиет, пулă тытать. Хăш чухне шапа тытнине те асăрхама пулать. Сайра-хутра мулкача тапăнни те пулать. Çуллахи вăхăтра кăлнăк апатне çĕр çинче шырать, хĕлле вара, ытларах, шăшисене шыраса юр айĕн çӳрет. Йăвине кăлнăк тунката е çапă айне тăвать. Шăтăк тарăнăшĕ 1 метра çитет. Кăлнăксем нарăс-пуш уйăхĕсене пĕтĕçленеççĕ. Ами çу уйăх пуçламăшĕнче 4-10 çура тăвать. Пирĕн тăрăхра кăлнăк йышĕ пысăк.
साइबेरियाली मलसाँप्रो नेपालमा पाइने एक प्रकारको जनावर हो ।
The Siberian weasel or kolonok (Mustela sibirica), is a medium-sized weasel native to Asia, where it is widely distributed and inhabits various forest habitats and open areas. It is therefore listed as Least Concern on the IUCN Red List.[1]
The Siberian weasel has a long, stretched out body with relatively short legs. Its head is elongated, narrow and relatively small, and its short ears are broad at the base. Its tail is half the length of its body. Its winter fur is very dense, soft and fluffy, with guard hairs reaching 3–4 cm in length. The underfur is dense and loose fitting. Siberian weasels are monotone in colour, being bright reddish-ocherous or straw-red, though orange or peach tones are sometimes noticeable on the skin. These tones are especially bright on the back, while the flanks and underbelly are paler. A dark, coffee-brown mask is present on the face. Their tails are more brightly coloured than the back, and are fluffier than those of other members of the genus. The lips and chin are white or slightly ochreous. The front of the muzzle is darker than the remaining parts of the head.[2] Its skull is in several respects intermediate in form between that of the stoat and the mink; it is longer and larger than that of the stoat, but is somewhat more flattened than the mink's.[3] Adult males are 28–39 cm (11–15 in) long, while females reach 25–30.5 cm (9.8–12.0 in). The tail in males reaches 15.5–21 cm (6.1–8.3 in) in length, while that of females reaches 13.3–16.4 cm (5.2–6.5 in). Males weigh 650–820 g (23–29 oz), while females weigh 360–430 g (13–15 oz). Exceptionally large individuals were sighted in the Baraba steppe.[4]
The Siberian weasel builds its nest inside fallen logs, empty stumps, brushwood piles and exposed tree roots. It also uses and enlarges the dens of other species. The length of its burrows ranges from 0.6–4.2 m (2 ft 0 in – 13 ft 9 in) and 0.2–1.3 m (7.9 in – 4 ft 3.2 in) deep. Adults have a permanent burrow and up to five temporary shelters, which may be separated from each other by several kilometres. They build a nesting chamber in the middle or end of the burrow and line it with bird feathers and rodent hair.[5]
In terms of prey selection, Siberian weasels are midway between small, rodent-eating mustelids such as polecats and the more polyphagous martens. They rarely eat reptiles, invertebrates and plants, preferring instead to prey on rodents of small to moderate size. Water voles are their most frequent prey in their western range, while voles and mice are eaten in their eastern range. Moderate sized rodents targeted by Siberian weasels in the east include Daurian and Alpine pikas, and Siberian zokors. In local areas, chipmunks, muskrats, red squirrels and jerboas are eaten. Fish may be eaten in some areas during certain seasons. In Ussuriland, they scavenge extensively on the kills of wolves and yellow-throated martens during the winter. Elsewhere, small birds are an important food item. Reptiles and amphibians are typically eaten at the periphery of the Siberian weasel's range. Plant foods known to be eaten by Siberian weasels include pine nuts and Actinidia fruits. They typically eat about 100–120 gm of food daily, and cache excess food.[6] In urban areas in China, Siberian weasels prey extensively on rats. They are capable of killing and dragging the largest fowls.[7] Siberian weasels are active hunters and chase prey through snow, logs, water and people's houses.[3][8]
The rutting period of the Siberian weasel varies depending on location. In western Siberia, it begins in early February to late March. In Primorye, it begins in early March to late April. Six pairs of Siberian weasels in a fur sovkhoz near Moscow were in rut between 25 April and 15 May. They repeatedly mate during 35 minutes. The gestation period lasts 38–41 days. There is one record of a female giving birth after only 28 days. Litters consist of 4–10 kits. They are born blind and are sparsely furred with white hair. They develop light yellow hair after a few days, and open their eyes after a month. They suckle for two months, and become independent by late August. By this time, the young have almost reached adult size, but still have their deciduous teeth and lighter bones. Their fur is darker than that of adults.[9]
As of 2005,[10] 11 subspecies are recognised.
The Siberian weasels ranges from the Himalayas in Pakistan, India, Nepal and Bhutan to northern Myanmar, northern Thailand, Laos, Taiwan, China, and North Korea. In Russia, it occurs in the Kirov Province, Tataria, from the western Urals through Siberia to the Russian Far East. It has been introduced to Honshu, Shikoku and Kyushu islands.[1]
In Chinese folklore, the Siberian weasel is viewed as a wandering spirit (shen) that can steal and replace people's souls.[18]
Although Siberian weasels are overall useful for limiting rodent populations, they are nonetheless damaging to poultry and muskrat farms.[19] They frequently enter the roosts of domesticated fowl and pigeons, sometimes killing more than they can eat.[7]
Siberian weasels are valuable furbearers, being significantly harvested in Siberia and the Far East. Their fur is used both in its natural state and for imitating the fur of more valuable species.[19] A couple of alternative names for the fur were Tartar sable and fire marten.[20] Siberian weasel fur is also used to make the so-called kolinsky sable-hair brush. In China, their orange fur is largely used to create ink brushes for calligraphers. The name of the brush is thus 狼毫筆, lit. 'wolf hairs brush', as a reduction from 黃鼠狼 + 毫 + 筆, lit. "yellow rat wolf" "hairs" "brush". Their hairs are appreciated because they are harder than goat hair (羊毫). They are hunted by shooting with dogs or through the use of box traps.[19] They are extremely aggressive when caught in traps, emitting piercing shrieks and letting loose a pungent secretion which reportedly takes a month to wash away.[7]
{{cite journal}}: Cite journal requires |journal= (help)
The Siberian weasel or kolonok (Mustela sibirica), is a medium-sized weasel native to Asia, where it is widely distributed and inhabits various forest habitats and open areas. It is therefore listed as Least Concern on the IUCN Red List.
Kolonoko aŭ siberia mustelo (Mustela sibirica ) estas specio el la familio musteledoj. Ĝi havas delikatan brilan ruĝflavbrunan ĝis ruĝbrunan hararon.
La comadreja siberiana (Mustela sibirica) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Mustelidae. Los chinos la llaman huang shu lang (黃鼠狼), literalmente «rata lobo amarilla».[2]
La comadreja siberiana habita la región oriental de Asia, desde el norte del mar de Ojotsk, hasta el sur de la provincia de Cantón en China. Hacia el suroccidente habita hasta la margen del desierto del Gobi y más al Norte hasta la parte europea de Rusia. Ha sido introducida por el hombre en las islas del Japón.[3]
Esta comadreja tiene el dorso de color marrón claro, el cual a medida que desciende se va tornando más tenue y amarillento. La punta de la cola puede ser de color marrón obscuro. Los machos miden 28 a 39 cm de largo con una longitud, excluyendo la cola de entre 15,5 y 21 cm; pesan entre 650 y 820 gramos. Las hembras son más pequeñas con una longitud de 25 a 30 cm, con un largo excluyendo la cola de entre 13,3 y 16,4 cm; pesan entre 360 y 430 g. Los miembros miden entre 6 y 7,2 cm.[3]
El pelaje de esta comadreja (concretamente el invernal) se utiliza para la elaboración de pinceles que son especialmente apreciados por los artistas.
En China el pelaje color naranja es utilizado para elaborar pinceles para los calígrafos del lejano oriente. Su pelo es apreciado debido a que es más resistente que el pelo de cabra.
La comadreja siberiana (Mustela sibirica) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Mustelidae. Los chinos la llaman huang shu lang (黃鼠狼), literalmente «rata lobo amarilla».
Mustela sibirica Mustela generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Mustela sibirica Mustela generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Siperiankärppä eli kolinski (Mustela sibirica) on näätäeläimiin (Mustelidae) kuuluva laji.
Koiraan pituus on 28–39 senttimetriä, häntä 15–21 senttimetriä ja paino 650–820 grammaa. Naaraan vastaavat mitat ovat 25–30 senttimetriä, 13–16 senttimetriä ja 360–430 grammaa. Siperiankärppä asuu taigametsissä Venäjän Euroopan puoleisesta päästä aina Itä-Siperiaan, Koreaan, Kiinaan, Taiwaniin ja Japaniin saakka. Siperiankärpän ravintoon kuuluvat pikkujyrsijät, haaskat ja erilaiset kasvinosat. Keväällä syntyvässä pesueessa on 3-10 jälkeläistä.
Siperiankärppä eli kolinski (Mustela sibirica) on näätäeläimiin (Mustelidae) kuuluva laji.
Koiraan pituus on 28–39 senttimetriä, häntä 15–21 senttimetriä ja paino 650–820 grammaa. Naaraan vastaavat mitat ovat 25–30 senttimetriä, 13–16 senttimetriä ja 360–430 grammaa. Siperiankärppä asuu taigametsissä Venäjän Euroopan puoleisesta päästä aina Itä-Siperiaan, Koreaan, Kiinaan, Taiwaniin ja Japaniin saakka. Siperiankärpän ravintoon kuuluvat pikkujyrsijät, haaskat ja erilaiset kasvinosat. Keväällä syntyvässä pesueessa on 3-10 jälkeläistä.
Mustela sibirica
Le Vison de Sibérie (Mustela sibirica) est une espèce de mammifère de la famille des mustélidés. Ce sont les poils de la queue de cette espèce qui fournissent les pinceaux en poil dit de « martre Kolinsky »
Le vison de Sibérie, ou vison feu, atteint une corpulence de 25 à 39 centimètres de longueur avec une queue de 13 à 21 centimètres et un poids de 360 à 820 grammes. Les mâles sont plus grands et plus corpulents que les femelles. Sa fourrure est jaune feu en hiver, épaisse et longue. Elle est moins épaisse et plus foncée en été. Son museau est relativement court.
Le vison de Sibérie vit en Europe orientale, en Sibérie et en Extrême-Orient. On le trouve à l'est de la Russie européenne, dans la taïga sibérienne, jusqu'au bord de la mer d'Okhotsk, ainsi qu'au Tibet, en Chine, jusqu'au nord de la Thaïlande. On le trouve également en Corée du Nord. Il a été introduit dans les îles Sakhaline et dans certaines îles du Japon.
Il habite surtout la taïga et les forêts proches de cours d'eau. Il s'approche parfois des lieux habités.
Sa période de reproduction commence début février et dure jusqu'à fin mars en Sibérie occidentale, alors que dans l'Extrême-Orient russe, cette période se déroule de début mars à fin avril. La gestation dure de trente-huit à quarante-et-un jours. Les portées sont de quatre à dix petits. Ils naissent aveugles avec une légère fourrure blanche. Elle jaunit au bout de quelques jours. Les petits ouvrent leurs yeux au bout d'un mois. La lactation cesse au bout de deux mois. Les petits prennent leur indépendance à la fin du mois d'août et leur croissance prend fin.
Selon Mammal Species of the World (version 3, 2005) (17 juillet 2013)[2] et Catalogue of Life (17 juillet 2013)[3] :
Le poil de la queue, notamment, de cet animal, autrefois appelé Kolinsky, est recherché pour faire les pinceaux connus sous le nom de « Martre Kolinsky (en)»[4].
Mustela sibirica
Le Vison de Sibérie (Mustela sibirica) est une espèce de mammifère de la famille des mustélidés. Ce sont les poils de la queue de cette espèce qui fournissent les pinceaux en poil dit de « martre Kolinsky »
La donnola siberiana (Mustela sibirica Pallas, 1773) è un mustelide di medie dimensioni originario dell'Asia, continente nel quale è ampiamente diffusa e presente in vari habitat forestali e aree aperte. Viene di conseguenza classificata come specie a rischio minimo sulla lista rossa della IUCN[1].
Nota anche con i nomi russi di kolonok o kolinsky, nella forma e nelle abitudini predatorie, la donnola siberiana rappresenta una forma di transizione tra i piccoli mustelidi (come l'ermellino e la donnola comune) e i loro cugini di maggiori dimensioni (visoni e puzzole). La sua pelliccia è particolarmente richiesta, soprattutto nella fabbricazione dei pennelli[1].
La donnola siberiana è caratterizzata da un lungo corpo dotato di zampe relativamente brevi, ma dalla struttura più compatta di quello della donnola degli Altai, dell'ermellino e della donnola comune. La testa è allungata, sottile e relativamente piccola, e le orecchie sono larghe alla base, ma brevi. La coda ha una lunghezza pari alla metà di quella del corpo[2]. La donnola siberiana è molto più grande dell'ermellino e della donnola degli Altai, ed ha dimensioni quasi paragonabili a quelle del furetto e del visone. I maschi adulti hanno una lunghezza testa-corpo di 28–39 cm, le femmine di 25-30,5 cm. La coda, invece, misura 15,5–21 cm di lunghezza nei maschi e 13,3-16,4 cm nelle femmine. I maschi pesano 650-820 g, le femmine 360-430 g. In rare occasioni esemplari di dimensioni notevolmente grandi sono stati segnalati nella steppa di Barabinsk[3]. Sotto alcuni aspetti, il cranio appare di forma intermedia tra quelli dell'ermellino e del visone; è più lungo e largo di quello del primo, ma un po' più appiattito di quello del secondo[4].
Il manto invernale è molto fitto, soffice e lanuginoso, con peli di guardia che raggiungono una lunghezza di 3–4 cm. Il sottopelo è fitto e si distacca facilmente dalla pelle sottostante. La donnola siberiana presenta una colorazione uniforme, che varia dall'ocra-rossastro vivace al rosso-paglia, talvolta con zone color arancio o pesca. La colorazione appare particolarmente vivida sul dorso, mentre sui fianchi e sulle regioni inferiori assume toni più chiari. Sulla faccia è presente una maschera color marrone-caffè. La coda è più vivamente colorata del dorso, ed è più folta di quella degli altri membri del genere. Le labbra e il mento sono bianchi o di un ocra molto chiaro. La parte anteriore del muso è più scura delle altre parti della testa[2].
Nella donnola siberiana il periodo riproduttivo varia in base alla distribuzione geografica. In Siberia occidentale il calore ha inizio ai primi di febbraio e si protrae fino alla fine di marzo. Nel Territorio del Litorale il periodo del calore va dai primi di marzo alla fine di aprile. In sei coppie ospitate in un sovkhoz nei pressi di Mosca, dove la specie veniva allevata per la sua pelliccia, il calore si manifestò tra il 25 aprile e il 15 maggio. L'accoppiamento si protrae per 35 minuti, e i partner si accoppiano ripetutamente. La gestazione dura 38-41 giorni. In un caso documentato, una femmina ha partorito dopo appena 28 giorni. Ogni nidiata è costituita da 4-10 piccoli[5].
Alla nascita i piccoli sono ciechi e ricoperti da una rada lanugine bianca. Dopo pochi giorni sviluppano una lanugine di colore giallo chiaro, e aprono gli occhi all'età di un mese. La lattazione ha termine dopo due mesi e i piccoli smettono di crescere e diventano indipendenti verso la fine di agosto. In questo periodo i giovani si distinguono dagli adulti solamente per il fatto di avere un manto più scuro, una formula dentaria decidua e ossa più leggere[5].
La donnola siberiana non è molto esigente riguardo alla scelta del proprio rifugio. Il suo riparo può trovarsi in tronchi caduti, ceppi cavi, cumuli di sterpaglie e tra le radici esposte di un albero. Inoltre utilizza e allarga vecchie tane di altri animali. La tana può misurare 0,6-4,2 m di lunghezza e 0,2-1,3 m di profondità. La camera di allevamento, situata a metà del cunicolo o in fondo ad esso, è rivestita con piume di uccello e peli di roditori. Oltre ad una tana permanente, gli adulti possono avere fino a cinque rifugi temporanei, distanti l'uno dall'altro anche vari chilometri[6].
Nella scelta delle prede, la donnola siberiana si situa a metà strada tra i piccoli mustelidi cacciatori di roditori e le più opportuniste martore. Si nutre raramente di rettili, invertebrati e piante, ai quali preferisce i roditori di piccola o media taglia. Le arvicole acquatiche costituiscono la preda più frequente nel settore occidentale dell'areale, mentre arvicole e topi lo sono in quello orientale. Nelle regioni orientali, tra i roditori di media taglia oggetto di caccia da parte della donnola siberiana figurano il pika della Dauria, il pika alpino e il miospalace siberiano. In alcune aree, vengono uccisi e divorati tamia, topi muschiati, scoiattoli rossi e gerboa. Durante determinate stagioni, in alcune zone la specie può nutrirsi anche di pesci. Nel Territorio del Litorale, in inverno, essa si aggira in cerca delle prede uccise dai lupi e dalle martore dalla gola gialla. Altrove, i piccoli uccelli costituiscono una parte importante della sua dieta. Rettili e anfibi vengono generalmente mangiati nelle zone periferiche dell'areale. Tra le sostanze di origine vegetale consumate dalla donnola siberiana figurano pinoli e frutti di Actinidia. Vengono generalmente ingeriti 100-120 g di cibo al giorno, e il cibo in eccesso viene immagazzinato[7]. In Cina, nelle aree urbane, la donnola siberiana si nutre quasi esclusivamente di ratti. Essa è in grado di abbattere e trascinare fino alla tana anche i gallinacei di maggiori dimensioni[8]. Diversamente dallo zibellino, che è un predatore da imboscata, la donnola siberiana è una cacciatrice attiva, che insegue con facilità le prede anche sul terreno ricoperto di neve, sui tronchi degli alberi, nell'acqua e nelle abitazioni umane[4][9].
Gli studiosi riconoscono undici sottospecie di donnola siberiana[10]:
L'areale della donnola siberiana comprende il Myanmar settentrionale, il Laos, la Corea del Nord, il Pakistan, il Nepal, l'India (Himalaya), il Bhutan, la Russia (dalla regione di Kirov, dal Tatarstan e dagli Urali occidentali, attraverso l'intera Siberia, fino all'Estremo Oriente Russo), Taiwan e la Thailandia settentrionale. La specie è stata inoltre introdotta sulle isole di Honshu, Shikoku, Kamishima e Jeju[1].
Nel folklore cinese la donnola siberiana è vista come uno spirito errante (shen) che può rubare e rimpiazzare le anime delle persone[18]
Sebbene nel complesso le donnole siberiane svolgano una funzione utile, tenendo sotto controllo le popolazioni di roditori, hanno purtroppo l'abitudine di fare irruzione nei pollai e negli allevamenti di topi muschiati[19]. Entrano spesso nei dormitori dove riposano gallinacei e piccioni domestici, talvolta uccidendo più prede di quante riescano a mangiarne[8].
La donnola siberiana è un pregiato animale da pelliccia, e in quanto tale è oggetto di caccia intensa in Siberia e nell'Estremo Oriente. La pelliccia viene sia utilizzata allo stato naturale che lavorata per imitare la pelliccia di specie più pregiate[19]. In passato le pelli di questo animale venivano immesse sul mercato anche con il nome di zibellino di Tartaria e martora di fuoco[20]. I peli di donnola siberiana vengono utilizzati per fabbricare i migliori pennelli per acquerello o pittura ad olio, particolarmente ricercati dagli artisti. I cosiddetti pennelli di martora kolinsky vengono fatti con la pelliccia invernale dei maschi di donnola siberiana, e non di martora. In Cina, la pelliccia arancione di questi animali viene largamente impiegata per fabbricare pennelli per i calligrafisti. Questi pennelli vengono chiamati 狼毫筆, letteralmente «pennelli di pelo di lupo», forma abbreviata di 黃鼠狼 + 毫 + 筆, letteralmente «ratto giallo» («lupo») + «peli» + «pennello». Questi peli sono molto apprezzati perché più resistenti di quelli di capra (羊毫). Le donnole vengono cacciate sia con i cani che con apposite scatole-trappola[19]. Quando rimangono chiuse in una di queste trappole diventano estremamente aggressive, ed emettono grida penetranti e rilasciano una secrezione dall'odore pungente che, in base a quanto viene riferito, impiega un mese prima di andare via[8].
La donnola siberiana (Mustela sibirica Pallas, 1773) è un mustelide di medie dimensioni originario dell'Asia, continente nel quale è ampiamente diffusa e presente in vari habitat forestali e aree aperte. Viene di conseguenza classificata come specie a rischio minimo sulla lista rossa della IUCN.
Nota anche con i nomi russi di kolonok o kolinsky, nella forma e nelle abitudini predatorie, la donnola siberiana rappresenta una forma di transizione tra i piccoli mustelidi (come l'ermellino e la donnola comune) e i loro cugini di maggiori dimensioni (visoni e puzzole). La sua pelliccia è particolarmente richiesta, soprattutto nella fabbricazione dei pennelli.
Sibirinis šeškas (lot. Mustela sibirica, angl. Siberian weasel) – kiauninių šeimos plėšrus žinduolis, kuris daugiausiai sutinkamas Azijoje. Yra įrašytas į Raudonąją knygą.[1]
Sibirinis šeškas gyvena beveik visoje Azijoje: Sibire (išskyrus poliarinius regionus), Tibete, Gobio dykumoje, taip pat Uralo kalnuose. Manoma, kad kažkada gyvenęs Japonijoje.
Sibirinio šeško kūnas yra plonas, aukštas ir su trumpomis kojomis. Turi ilgą, purią uodegą. Patinai yra šiek tiek didesni nei patelės. Patino kūno ilgis be uodegos yra 28-39 cm, uodegos ilgis – 15-21 cm, svoris 650-820 g, patelių kūno ilgis 25-30 cm, uodegos – 13-16 cm, svoris 360-430 g. Galvos forma suspausta, pailga. Ausys plačios, žemos ir apvalios. Kailio spalva vasarą yra ruda, žiemą ji tampa ryškesnė, panaši į aukso spalvą. Viršutinė lūpa ir apatinė žandikauliai aplink nosį yra balti, kaip ir europinės audinės. Sibirinio šeško žiemos kailis yra labai storas ir purus.
Sibirinis šeškas yra naktinis gyvūnas, išskyrus motinas su jaunikliais. Jie yra sėslūs, nors kartais jie migruoja, kad rastų maisto. Medžioja naktį. Nakties metu medžioklės plotai yra apie 10-12 km, kartais 18-20 km. Sibirinis šeškas puikiai moka šokinėti, sugeba laipioti medžiais.
Pagrindiniai natūralūs priešininkai yra dideli paukščiai.
Sibirinio šeško mitybos racioną daugiausiai sudaro vandeniniai pelėnai, pelės, voverės, vabzdžiai, kai kurie mažesni paukščiai, varlės, taip pat mėgsta kiaušinius, riešutus, uogas.
Sibirinis šeškas (lot. Mustela sibirica, angl. Siberian weasel) – kiauninių šeimos plėšrus žinduolis, kuris daugiausiai sutinkamas Azijoje. Yra įrašytas į Raudonąją knygą.
Sibīrijas kolonoks jeb Sibīrijas zebiekste (Mustela sibirica) ir neliels sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs. Sibīrijas kolonoku sauc arī par Sibīrijas kalnu zebieksti vai Himalaju zebieksti. Sibīrijas kolonoka tuvākā radiniece ir Eiropas ūdele (Mustela lutreola) un Japānas zebiekste (Mustela itatsi), ko senākos informācijas avotos klasificē kā Sibīrijas kolonoka pasugu, saucot to par Sahalīnas kolonoku (Mustela sibirica itatsi).
No Sibīrijas kolonoka kažoka spalviņām ražo smalkākās un labākās akvareļu otiņas, kā arī eļļas krāsu otas.[1] Tās sauc par kolonoka sabuļu otām (angļu: kolinsky sable brushes), tām izmanto Sibīrijas kolonoka tēviņu ziemas kažoka astes spalvas, nevis sabuļa spalvas, kā visbiežāk cilvēki domā. Latvijas informācijas avotos šīs otas bieži tiek kļūdaini sauktas par Sibīrijas caunu otām.[2]
Ķīnā šo zebieksti sauc par huang shu lang (latviešu: dzeltenais žurku vilks). Starp ķīniešiem pastāv māņticība, ka kolonoka gars var ceļot un nozagt cilvēka dvēseli, iemiesojoties tās vietā cilvēkā.
Sibīrijas kolonoks dzīvo viscauri Austrumāzijā; gandrīz visā Sibīrijas teritorijā, izņemot polāros apgabalus. Uz ziemeļiem tas ir sastopams līdz Ohotskas jūrai, bet uz dienvidiem līdz Kvangtungai Ķīnā. Dienvidu daļā uz rietumiem tas sastopams līdz Tibetai un Gobi tuksnesim. Ziemeļu daļā tas uz rietumiem dzīvo līdz Krievijas rietumu robežai Urālu kalniem. Sibīrijas kolonoks ir introducēts vairākās Japānas salās.[3]
Sibīrijas kolonoks ir tipisks taigas iemītnieks, Taivānā tas dzīvo tikai kalnos 1400—1700 metrus virs jūras līmeņa. Savu migu tas iekārto ūdens tuvumā.[3]
Sibīrijas kolonoka ķermenis ir slaids, garš un lokans ar īsām kājām. Tam ir gara, pūkaina aste. Tēviņi ir nedaudz lielāki par mātītēm. Ķermeņa garums tēviņiem bez astes ir 28—39 cm, astes garums 15—21 cm, svars 650—820 g, mātītēm ķermeņa garums ir 25—30 cm, astes garums 13—16 cm, svars 360—430 g.[3] Galvas forma saspiesta. Ausis platas, zemas un noapaļotas. Kažoka krāsa vasarā ir sarkanbrūna vai ruda, ziemā tas kļūst gaišāks, zeltaināks.[4] Augšlūpas un apakšžokļa matojums ap degungalu ir balts, tāpat kā Eiropas ūdelei. Ap acīm tumša matojuma maska. Ziemas kažoks Sibīrijas kolonokam ir ļoti biezs un pūkains.
Sibīrijas kolonoks ir nakts dzīvnieks, izņēmums ir mātes ar mazuļiem. Tie ir nometnieki, lai gan dažreiz tie migrē, lai atrastu barību. Vienas nakts laikā kolonoks nostaigā apmēram 10—12 km, reizēm 18—20 km.[5] Tas pārvietojas lēcieniem, spēj rāpties arī kokā. Migu iekārto zem koka saknēm, akmeņiem, bieži ieņem citu dzīvnieku izraktās alas.[4] Briesmu gadījumā izdala smaku ar sekrētu no dziedzeriem zem astes.[5]
Sibīrijas kolonoka galvenie dabīgie ienaidnieki ir lielie, plēsīgie putni.[3]
Sibīrijas kolonoks medī ūdensžurkas, strupastes, peles, vāveres, lēcējpeles, kukaiņus, putnus un vardes, izēd no ligzdām olas. Tas, ja ir ispējams, ēd arī riekstus un ogas.[4] Kad medījuma ir daudz, Sibīrijas kolonoks uzkrāj medījuma pārpalikuma rezerves slēptuvē.[5]
Riesta laikā ziemas beigās tēviņi var saplēsties par mātītes uzmanību. Grūsnība ilgst apmēram 29 dienas. Laikā no aprīļa līdz jūnijam piedzimst 2—12 nevarīgi, akli mazuļi, ar vidējo skaitu 5 mazuļi. Acis atveras pēc mēneša. Māte tos zīda ar pienu 2 mēnešus. Rudenī jaunie kolonoki pamet ģimeni. Dzimumbriedumu jaunie Sibīrijas kolonoki sasniedz 2 gadu vecumā. Savvaļā tie dzīvo apmēram 5—6 gadus, nebrīvē 10 gadus.[3]
Sibīrijas kolonoks jeb Sibīrijas zebiekste (Mustela sibirica) ir neliels sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs. Sibīrijas kolonoku sauc arī par Sibīrijas kalnu zebieksti vai Himalaju zebieksti. Sibīrijas kolonoka tuvākā radiniece ir Eiropas ūdele (Mustela lutreola) un Japānas zebiekste (Mustela itatsi), ko senākos informācijas avotos klasificē kā Sibīrijas kolonoka pasugu, saucot to par Sahalīnas kolonoku (Mustela sibirica itatsi).
No Sibīrijas kolonoka kažoka spalviņām ražo smalkākās un labākās akvareļu otiņas, kā arī eļļas krāsu otas. Tās sauc par kolonoka sabuļu otām (angļu: kolinsky sable brushes), tām izmanto Sibīrijas kolonoka tēviņu ziemas kažoka astes spalvas, nevis sabuļa spalvas, kā visbiežāk cilvēki domā. Latvijas informācijas avotos šīs otas bieži tiek kļūdaini sauktas par Sibīrijas caunu otām.
Ķīnā šo zebieksti sauc par huang shu lang (latviešu: dzeltenais žurku vilks). Starp ķīniešiem pastāv māņticība, ka kolonoka gars var ceļot un nozagt cilvēka dvēseli, iemiesojoties tās vietā cilvēkā.
De Siberische wezel (Mustela sibirica) is een roofdier uit de familie der marterachtigen (Mustelidae) en heeft de kern van zijn verspreidingsgebied in Siberië en China.[1]
Mannetjes bereiken een lengte van 28 à 39 cm, waarbij de staart een lengte van 15,5 à 21 cm is. Ze bereiken een gewicht tussen de 650 en 820 gram. Vrouwtjes bereiken een lengte van 25 à 30,5 cm, met een staartlengte tussen de 13,3 en 16,4 cm. Ze zijn lichter dan de mannetjes met een gewicht tussen de 360 en 430 gram.[2]
De draagtijd is net iets meer dan een maand en het vrouwtje baart 6 à 10 jongen. Pasgeboren jongen zijn naakt, blind en doof en wegen 6 à 7 gram. Het vrouwtje is erg zorgzaam en beschermd de jongen tegen predatoren. Een maand na de geboorte beginnen de jongen op de ouders te lijken. Na twee maanden stopt de moeder met zogen.[3]
Komt voor in Rusland van de Oblast Kirov, Tatarije en het Oeralgebied in het westen tot aan de Zee van Ochotsk en Sachalin in het oosten. Komt hiernaast ook voor in het noorden van Mongolië, Mantsjoerije, het Koreaans Schiereiland, het oosten en zuiden van China, Taiwan en het oosten van de Himalaya. Heeft ook een geïsoleerd voorkomen op enkele locaties in Thailand en Laos. In Japan is de soort geïntroduceerd. In het noordelijke deel van het verspreidingsgebied komt de Siberische wezel voor tot op zeeniveau. In het zuiden van zijn verspreidingsgebied is de soort te vinden op hoogten tussen de 1.500 en 5.000 meter.[1]
Siberische wezel in wintervacht.
Verkeersslachtoffer.
De Siberische wezel (Mustela sibirica) is een roofdier uit de familie der marterachtigen (Mustelidae) en heeft de kern van zijn verspreidingsgebied in Siberië en China.
Sibirflodilder (Mustela sibirica) er et rovdyr i mårfamilien.
Den er blant de større artene i slekta Mustela. Kroppslengden er 28–39 cm, og halen er 15–21 cm. Pelsen er mørkebrun med blekere bukside; noen individer har hvit strupeflekk. Vinterdrakten er lysere, men den blir ikke hvit. Den har en mørk ansiktsmaske som står i sterk kontrast til hvit overleppe og hvite kinn. Drektighetstida er 35–42 døgn, og den føder 4–10 unger.[1]
Sibirflodilder er hovedsakelig et skogsdyr, men kan også finnes i landbruksområder og kinesiske storbyer. Den eter små pattedyr, amfibier, fisk, åtsler og furufrø. Arten er utbredt i Russland fra vestskråningen av Uralfjellene gjennom sørlige Sibir til Sakhalin og Stillehavet. Den forekommer også i Kina, Korea, Taiwan og østlige Himalaya. Mennesker har innført arten til de sørlige øyene i Japan. I Russland drives det omfattende jakt på sibirflodilder (kolonok) på grunn av pelsen, som blant annet brukes til såkalte sobelpensler.[2]
Verdens naturvernunion regner den japanske Mustela itatsi som en egen art, men den ble tidligere oppfattet som en underart av sibirflodilder. En annen nærstående art er indonesisk fjellrøyskatt (Mustela lutreolina) fra Java og Sumatra.[2][3]
Sibirflodilder (Mustela sibirica) er et rovdyr i mårfamilien.
Den er blant de større artene i slekta Mustela. Kroppslengden er 28–39 cm, og halen er 15–21 cm. Pelsen er mørkebrun med blekere bukside; noen individer har hvit strupeflekk. Vinterdrakten er lysere, men den blir ikke hvit. Den har en mørk ansiktsmaske som står i sterk kontrast til hvit overleppe og hvite kinn. Drektighetstida er 35–42 døgn, og den føder 4–10 unger.
Sibirflodilder er hovedsakelig et skogsdyr, men kan også finnes i landbruksområder og kinesiske storbyer. Den eter små pattedyr, amfibier, fisk, åtsler og furufrø. Arten er utbredt i Russland fra vestskråningen av Uralfjellene gjennom sørlige Sibir til Sakhalin og Stillehavet. Den forekommer også i Kina, Korea, Taiwan og østlige Himalaya. Mennesker har innført arten til de sørlige øyene i Japan. I Russland drives det omfattende jakt på sibirflodilder (kolonok) på grunn av pelsen, som blant annet brukes til såkalte sobelpensler.
Verdens naturvernunion regner den japanske Mustela itatsi som en egen art, men den ble tidligere oppfattet som en underart av sibirflodilder. En annen nærstående art er indonesisk fjellrøyskatt (Mustela lutreolina) fra Java og Sumatra.
Multimedia w Wikimedia Commons Łasica syberyjska[3], kałanek[4] (Mustela sibirica) – gatunek małego drapieżnego ssaka z rodziny łasicowatych.
Mjanma, Chiny, Japonia (Hokkaido, introdukowana na Honsiu), Korea Północna i Południowa, Rosja (od Obwodu kirowskiego aż do Syberii), Tajwan i Tajlandia. Jest typowym mieszkańcem tajgi. Najczęściej spotykana jest nad zadrzewionymi brzegami rzek, jezior i strumieni, na torfowiskach. Nierzadko odwiedza ludzkie osady.
Łasica syberyjska jest drobnym drapieżnikiem o wydłużonym ciele, krótkich łapach i długim puszystym ogonie. Wielkością przewyższa gronostaja. Ciało ma ubarwione jednolicie w tonacji rudawej, zimą - jasnej, latem - przechodzącej w kolor rudobrązowy. Dookoła nosa i na podbródku, czasem również na piersi, występuje biała plama. Sierść zimowa jest dłuższa i gęstsza od letniej.
Łasica ta jest zwierzęciem naziemnym, jednak w razie zagrożenia sprawnie wspina się na drzewa. Dobrze pływa. Aktywna jest głównie o zmierzchu i nocą, ale jeśli jest mało pożywienia, poluje także w dzień, pokonując wtedy do kilkunastu kilometrów. Gniazdo zakłada wśród kamieni, w dziuplach zwalonych drzew i opuszczonych norach innych zwierząt. Areał osobniczy wynosi około 4 km2. Ruja trwa od końca lutego do połowy maja (nieraz do sierpnia). Samice zdolne są do wydawania potomstwa dwa razy do roku. Kopulacja trwa około godziny, po 33-40 dniowej ciąży samica rodzi 2-12 (średnio 5-6) młodych. Noworodki są bezbronne, ślepe i ważą 5-8 g. Młode rozwijają się szybko - po 5 dniach ich masa się podwaja, po dwóch tygodniach pojawiają się mleczne zęby, a po miesiącu otwierają oczy. Dojrzałość płciową osiągają pod koniec pierwszego roku życia.
Łasica syberyjska ma dość urozmaicony jadłospis. Stanowią go gryzonie, ptaki, płazy, ryby i owady.
Wyróżnia się jedenaście podgatunków łasicy syberyjskiej[5]:
Do wrogów łasicy syberyjskiej zalicza się większe od niej ssaki drapieżne: lis rudy, kuna żółtogardła, soból tajgowy, wilk szary oraz duże sowy i orły. Są poławiane przez człowieka dla futer. W niektórych rejonach łasice wykorzystywane są do ochrony pól ryżowych przed szczurem ryżowiskowym (Rattus argentiventer).
W Czerwonej księdze gatunków zagrożonych Międzynarodowej Unii Ochrony Przyrody i Jej Zasobów został zaliczony do kategorii niskiego ryzyka LC[2].
Łasica syberyjska, kałanek (Mustela sibirica) – gatunek małego drapieżnego ssaka z rodziny łasicowatych.
A doninha-siberiana (Mustela sibirica) é uma espécie de doninha, um pequeno mamífero carnívoro da família dos mustelídeos. Pode ser encontrada na maior parte da Rússia, e mais ao sul até o Tibet.
Gostam de florestas temperadas e podem sobreviver bem na neve graças à sua pelágem grossa cor bege ou creme. Mede cerca de 25-40 centímetros de comprimento, mais 12-20 centímetros de cauda. Sua expectativa de vida fica entre 2 e 5 anos na natureza. São criaturas solitárias, territoriais e agressivas contra outros membros de sua espécie. Seus hábitos são principalmente noturnos.
A doninha-siberiana alimenta-se de pequenas aves e mamíferos, complementando a dieta com invertebrados de necessário. Elas também estocam comida para o inverno.[1]
A doninha-siberiana (Mustela sibirica) é uma espécie de doninha, um pequeno mamífero carnívoro da família dos mustelídeos. Pode ser encontrada na maior parte da Rússia, e mais ao sul até o Tibet.
Gostam de florestas temperadas e podem sobreviver bem na neve graças à sua pelágem grossa cor bege ou creme. Mede cerca de 25-40 centímetros de comprimento, mais 12-20 centímetros de cauda. Sua expectativa de vida fica entre 2 e 5 anos na natureza. São criaturas solitárias, territoriais e agressivas contra outros membros de sua espécie. Seus hábitos são principalmente noturnos.
A doninha-siberiana alimenta-se de pequenas aves e mamíferos, complementando a dieta com invertebrados de necessário. Elas também estocam comida para o inverno.
Sibirisk eldmård (Mustela sibirica) är en art i släktet Mustela som tillhör familjen mårddjur.
Kroppens längd ligger mellan 25 och 39 centimeter och vikten mellan 360 och 820 gram. Sen tillkommer en 13 till 21 cm lång svans. Hanar är tydligt större än honor. Den täta och långa vinterpälsen har en rödgul färg. Sommarpälsen är mörkare, nästan brun, och glesare. Extremiteterna är korta i jämförelse med den långsträckta kroppen.
Den sibiriska eldmården förekommer från Östeuropa till större delar av Asien. Utbredningsområdet går från Rysslands europeiska del österut till Ochotska havet samt söderut till Tibet och norra Thailand. Arten förekommer även i Japan och Taiwan. På Sachalin har djuret införts av människan.
Djuret lever i skogar och ofta i närheten av vattendrag. Det förekommer även vid människans boplatser.
Den sibiriska eldmården lever ensam och är aktiv under gryningen eller natten. Som viloplatser tjänstgör håligheter i träd, grottor, bon av andra djur och även byggnader. När djuret jagar använder det sina utmärkt utbildade hörsel- och luktsinnen. De har även bra förmåga att klättra och simma. Vid brist på föda förekommer vandringar av större djurgrupper.
Arten livnär sig av små däggdjur som gnagare, näbbmöss eller pipharar. Den äter även fåglar och deras ägg, groddjur, fiskar och insekter.
Parningstiden infaller under senare hälften av vintern eller på våren. Flera hanar strider för rätten att para sig med en hona. Efter en trettio dagars lång dräktighet föder honan mellan april och juni två till tolv ungdjur (i genomsnitt fem). Ungdjuren är blinda och öppnar ögonen efter en månad. Efter ytterligare en månad slutar honan att ge di. I augusti lämnar ungarna sin mor men syskon bildar ofta en grupp som består över hela hösten. I naturen ligger medellivslängden vid två år. Enskilda individer i naturen kan bli fem år och i fångenskap åtta år gamla.
Djuret äter ibland tamhöns men huvudsakligen är människor positivt inställda till den sibiriska eldmården då den äter olika gnagare som betraktas som ohyra. Ibland jagas arten för sin päls men beståndet är inte hotat. Vinterpälsen används till exempel för penslar.
Країни поширення: Бутан, Китай, Індія, Японія, Корейська Народно-Демократична Республіка, Республіка Корея, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Монголія, М'янма, Непал, Пакистан, Російська Федерація, Тайвань, Таїланд, В'єтнам. У Японії був введений на острови Хонсю, Шікоку і Кюсю.
Цей вид зустрічається у великій різноманітності місць існування, в тому числі листяні, хвойні й змішані ліси; відкриті місцевості з невеликими вкрапленнями лісових анклавів; лісостепи; посушливі райони, долини річок і людські села і містечка. У Китаї його висота проживання може досягати 5000 м. У Лаосі цей маловідомий вид спостерігався в первинному вічнозеленому лісі на висоті 1000 м і, можливо, в долині, в напіввічнозеленому лісі, серед карстових рельєфів на висоті близько 500 м. Зустрічається аж до рівня моря, на півночі ареалу, наприклад, у Кореї.
Для самців: голова і тіло довжиною 280—390 мм, хвіст довжиною 155—210 мм, вага 650—820 гр. Для самиць: голова і тіло довжиною 250—305 мм, хвіст довжиною 133—164 мм, вага 360—430 гр.
Взимку верх тіла від яскраво-вохрового до солом'яно-жовтого кольору, а боки і низ тіла дещо блідіші. Влітку хутро темніше, коротше, грубіше і рідше. Має бліду ділянку на передній частині морди і часто на верхній частині горла і, як правило, темну маску навколо і перед очима. Хвіст середньої довжини, пухнастий, того ж кольору, що й спина. Самиці мають чотири пари молочних залоз.
Влаштовує лігва в дуплах дерев, під корінням або колодою, між камінням, в норах інших тварин, в будівлях. Вимощує лігво хутром, пір'ям і сухою рослинністю. Мустела сибірська швидка і гнучка, має хороші нюх і слух, може лазити і добре плавати. Веде в основному нічний та сутінковий спосіб життя й було відзначено, що покриває відстань 8 км в одну ніч. Восени може перейти із гірської місцевості в рівнини. Є повідомлення про масові міграції пов'язані з нестачею продовольства.
Поживою є, головним чином, дрібні гризуни, але також птахи, яйця, жаби, риби, падло, влітку кедрові горіхи. Їжа може бути збережена для зимового використання.
Парування відбувається в кінці зими та ранньої весни, пологи проходять з квітня по червень. Вагітність триває 28-30 днів, народжується 2-12 дитинчат, які відкривають очі через місяць, лактація триває 2 місяці. Молодь покидає матір в кінці серпня, але може подорожувати разом восени. Один бранець дожив до віку 8 років і 10 місяців.
Mustela sibirica là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Pallas mô tả năm 1773.[2]
.jpg)
.png){kind=small}
Bài viết về các loài trong bộ thú ăn thịt này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Mustela sibirica là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Pallas mô tả năm 1773.
Mustela sibirica Pallas, 1773
Ареал
Колоно́к[1], или сиби́рский колоно́к[1] (лат. Mustela sibirica), — вид хищных млекопитающих семейства куньих из рода ласок и хорей. По генетическим признакам этот вид ближе всего к европейской норке, поэтому иногда их объединяют в один подрод. Некоторые ученые выделяют сахалинского колонка в самостоятельный вид, называемый итатси — Mustela itatsi. Сейчас там осталось лишь 200—300 итатси, обитающих, в основном, в поймах рек.
Шерсть у колонка зимой рыжевато-жёлтого, летом рыжевато-красного цвета, лапы сероватые, брюхо светлое, верхняя сторона мордочки и усы бурые, конец мордочки, губы, подбородок и 1—3 пятна под шеей и иногда пятно, тянущееся от подбородка вниз по шее, белого цвета; длина от конца морды до основания хвоста 28—30 см, длина хвоста 16,5 см; хвост зимой пушистый почти как у куницы, длина его (без волос) более половины тела (14,5 см).
Колонок в основном обитатель Азии. Он распространен по склонам Гималаев, на значительной части Китая, в Японии, на Корейском полуострове, юге Дальнего Востока, в Южной и Средней Сибири вплоть до Урала. На столь обширном пространстве колонок, конечно, живёт в разнообразных условиях, но повсюду предпочитает леса — хвойные или, наоборот, лиственные, там есть грызуны которыми можно полакомиться колонку, но, преимущественно, около рек и озёр. Нередко колонок встречается в населённых пунктах, где ловит крыс и мышей, а, вместе с тем нападает на домашних птиц а и иногда и на домашних кошек. Главный конкурент — соболь, изгоняющий колонка из занятых им угодий.
Питание колонка напоминает питание хорьков. Питается грызунами (цокорами, ондатрами, бурундуками, белками, тушканчиками), пищухами, а также птицами, их яйцами, лягушками, насекомыми, падалью, изредка ловит зайцев. При недостатке грызунов колонок начинает ловить рыбу. Охотятся чаще в сумерки и ночью, но иногда попадаются на глаза и днём. Часто преследуют грызунов под снегом и в норах. Во время «голодных» миграций нередко нападает на домашних птиц.
Из волосков хвоста колонка изготавливаются мягкие кисти.
Колоно́к, или сиби́рский колоно́к (лат. Mustela sibirica), — вид хищных млекопитающих семейства куньих из рода ласок и хорей. По генетическим признакам этот вид ближе всего к европейской норке, поэтому иногда их объединяют в один подрод. Некоторые ученые выделяют сахалинского колонка в самостоятельный вид, называемый итатси — Mustela itatsi. Сейчас там осталось лишь 200—300 итатси, обитающих, в основном, в поймах рек.
提示：本条目的主题不是黃鼠狼驅逐戰車。
黄鼬（學名：Mustela sibirica），古名鼪[2]、鼶、鼠狼[3]，俗名黃鼠狼[4]，或黄狼，也叫喜馬拉雅鼬或者西伯利亞鼬，屬於鼬科鼬屬。是小型的食肉動物。
黄鼬體長為25-39釐米，尾長13-21釐米，體重一般在360-820克，体色為棕黃色。
主要生活在俄羅斯西伯利亞地區至西藏、泰國等地，中國很多地區都有分佈。
主要以嚙齒類動物為食，偶爾也吃其他小型哺乳動物。與很多鼬科動物一樣，它們體内具有臭腺，可以排出臭氣，在遇到威脅時，起到麻痹敵人的作用。
民間諺語說“黃鼠狼給雞拜年——沒安好心”，實際上黃鼬很少以雞為食。
黃鼬的皮毛適合製作水彩或油畫的畫筆 （中國大陸稱為狼毫），因此很受畫家的歡迎。
保全状況評価 LEAST CONCERN
Mustela sibirica coreana
(Domaniewski, 1926)
チョウセンイタチ（朝鮮鼬、学名:Mustela sibirica）は、食肉目イタチ科イタチ属に属する哺乳類。シベリアイタチ、タイリクイタチとも呼ばれる。朝鮮半島、対馬の個体は、M. s. coreanaとして亜種とする説もある。中国ではその色から’黄鼬’と呼ぶ。また’顔はネズミと似て，尻尾は狼のように’から'黄鼠狼’の別名と呼ぶ。俗名の’黄大仙’は鼬の直立姿は道教の修行者，云わば仙人の瞑想や祈りと似ているところから名付けられた。
ユーラシア大陸北部、ヨーロッパ東部、ヒマラヤ北部からシベリアにかけて、中国、朝鮮半島、台湾に広く分布する。日本での天然分布域は対馬だけである。また日本においては、九州、四国、本州中部地方以南、九州周辺のいくつかの島に移入している。
頭胴長が28-39 cm（雄）25–31 cm（雌）、尾長が16-21 cm（雄）13–16 cm（雌）、体重が650-820g（雄）360-430g（雌）になる。全身が、やや褐色がかった山吹色の体毛に覆われる。額中央部から鼻にかけて濃褐色の斑紋がある。
ニホンイタチと比べ、特に雄は大型になり、尾率が50%を越える。
周辺に農耕地や林が残された住宅地、農村周辺、山麓部にかけて生息する。沢の下流部を除き、あまり山間部に入り込まないことが知られている。大阪市などでは、住宅密集地でも生息している場所がある。
ネズミ類や鳥類、甲殻類、魚などを食べるが、秋にはカキなどの果実類も食べる。ニホンイタチに比べ、植物質を多く食べる。
繁殖期は春で、一度に2-12頭の仔を産む。
1949年頃に、船舶の積荷などに紛れ込んで朝鮮半島から九州に侵入したとされる。また同時期に毛皮業者が養殖の為に持ち込んだものが、その後養殖場から逃げ出して、それ以後西日本を中心に分布を広げている。また、ネズミ等の害獣駆除のために放獣された場所もある。在来種であるニホンイタチと比べて体が一回り大きく、移入した場所ではチョウセンイタチが優勢になり、ニホンイタチを山間部に追い込んでいる。また、住宅地に適応し、ニワトリ等の食害や、家屋に侵入して糞尿や騒音の問題を引き起こしている。
筆の分野では、特にシベリア等北部に生息するMustela sibiricaをコリンスキー レッド セーブル、コリンスキー セーブル、レッド セーブル、シベリアン ファイア セーブルと呼び、雄の尾毛は、画筆や書筆の高級原毛として使われる。弾力がありしなやかで、揃いが良く、高価である。独特の「粘り」があり、使い込む程に「味」が出る。普通、日本産イタチのみならず中国産イタチと区別する。俗にコリンスキーと呼ぶ。同じブランドに「コリンスキー レッド セーブル」(或いは、コリンスキー)と「レッド セーブル」がある場合、前者が高品位で高価である。他方で、雌の尾毛を画筆に採用している業者も存在する。中国では、原毛はイタチの尾毛の筆は’狼毫’と呼ぶ。これはチョウセンイタチの中国名は'黄鼠狼’からの呼称である。
なお、ブラック セーブルはMustela putorius(en:European Polecat)であり、レッド セーブルとは異なる。これはフィッチ(fitch)、ポールキャットの名で知られる。毛はレッド セーブルよりは固く太いが、揃いは良く、弾力もある。
この項目は、動物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然／プロジェクト:生物）。 チョウセンイタチ（朝鮮鼬、学名:Mustela sibirica）は、食肉目イタチ科イタチ属に属する哺乳類。シベリアイタチ、タイリクイタチとも呼ばれる。朝鮮半島、対馬の個体は、M. s. coreanaとして亜種とする説もある。中国ではその色から’黄鼬’と呼ぶ。また’顔はネズミと似て，尻尾は狼のように’から'黄鼠狼’の別名と呼ぶ。俗名の’黄大仙’は鼬の直立姿は道教の修行者，云わば仙人の瞑想や祈りと似ているところから名付けられた。
족제비(영어: Siberian weasel 또는 Mustela sibirica)는 식육목 포유동물이다.[2] 족제비는 대한민국, 북한, 중국, 러시아 연해주 지역에 분포하며, 인가에도 흔히 나타난다.
몸길이는 수컷이 40cm, 암컷이 30cm이고 꼬리 길이는 수컷 20cm, 암컷 10cm 정도이다. 털빛은 보통 황적갈색으로서 광택이 나는데, 등쪽은 갈색이고 입술과 턱은 흰색이며 주둥이 끝은 흑갈색을 띤다. 몸은 가늘고 길며 다리는 짧다. 귀는 둥글고 넓적하다. 짝짓기는 늦겨울에서 초여름까지이며, 임신기간은 30~35일이고 한배에 2~10마리의 새끼를 낳는다. 수명은 7년 정도이다. 먹이는 주로 들쥐, 집쥐, 메추라기, 새알, 새우, 올챙이, 개구리, 가재, 게, 물고기 등을 잡아먹으나 사육하는 닭이나 오리 등의 가금류를 해치기도 한다. 털가죽은 목도리나 밍크의 대용, 서예용 붓을 만드는 데 쓰인다. 주로 개울을 끼고 있는 숲, 굴, 빈 나무, 인가 근처, 나무뿌리·돌무덤 등의 굴에 서식한다. 발가락 사이 물갈퀴가 있어 수영에 능하다. 평소 땅위에서 생활 하지만 나무에 오르는 것을 좋아한다. 그 외에도 야생성이 짙은 특색상 족제비는 숨어 있는 공간까지도 쉽게 지나가는 것을 가지고 있으며, 심지어는 음식까지 훔쳐 먹게 되는 경우도 간혹 있다.[3]
