Die Albatros is 'n familie voëls wat aan die orde Procellariiformes behoort. Die voëls is groot met lang vlerke waarmee hulle dinamies kan sweef. Hulle spandeer meeste van die tyd oor die see en kom selde naby land. Daar is drie hoofgroepe wat aan die Suid-Afrikaanse kus voorkom, naamlik: grootalbatrosse (Diomedea), malmokke (Thalassarche) en die bruinalbatrosse (Phoebetria).
Wikimedia Commons het meer media in die kategorie Albatros.Die Albatros is 'n familie voëls wat aan die orde Procellariiformes behoort. Die voëls is groot met lang vlerke waarmee hulle dinamies kan sweef. Hulle spandeer meeste van die tyd oor die see en kom selde naby land. Daar is drie hoofgroepe wat aan die Suid-Afrikaanse kus voorkom, naamlik: grootalbatrosse (Diomedea), malmokke (Thalassarche) en die bruinalbatrosse (Phoebetria).
Los albatros (Diomedeidae) son una familia d'aves marines de grandes dimensiones que, xuntu colos procelaríidos, hidrobátidos y pelecanoides, formen l'orde Procellariiformes.[2] Se distribúin por cuasi tola estensión del océanu Antárticu, el océanu Pacíficu, y l'océanu Atlánticu Sur. Tán ente les aves voladores de mayores dimensiones. Los grandes albatros (xéneru Diomedea) tienen el mayor valumbu alar de cualquier especie esistente na actualidá. Distribúyense tradicionalmente en cuatro géneros, anque esiste desalcuerdu en cuanto al númberu d'especies.
Los albatros mover de forma bien eficiente nel aire y utilizando l'entamo dinámicu cubren grandes distancies con poco esfuerciu. Alimentar de calamares, peces y kril, bien recoyendo animales muertos o prindando'l so alimentu vivo na superficie de l'agua o buciando. Son aves coloniales y la mayoría nidifica n'islles oceániques remotes, de cutiu compartiendo'l so territoriu de nidificación con otres especies. Establecen una rellación monogámica que dura tola so vida.
De los ventidós especies reconocíes pola Unión Internacional pal Caltenimientu de la Naturaleza (UICN), ocho son vulnerables, seis cuerren apeligro d'estinción y trés atópase n'apeligro críticu d'estinción.
N'idioma español el términu albatros, nome común que s'aplica a los miembros de la familia Diomedeidae, provien del inglés albatross.[3] El términu inglés provien del portugués alcatraz (les aves homónimes n'español, y que dieron nome a la famosa prisión), que de la mesma lo fai del árabe al-câdous o al-ġaţţās (un pelícanu; que significa, lliteralmente, «buceador»). El Oxford English Dictionary indica que la pallabra alcatraz aplicábase orixinalmente a les fragates; el cambéu hasta derivar en albatros foi probablemente influyíu pol términu llatín albus, que significa «blancu», en contraste coles fragates que son negres.[4]
El nome del xéneru Diomedea, asignáu a los albatros por Linneo, referir a la metamorfosis n'aves de los compañeros del guerreru de la mitoloxía griega Diomedes. El nome del orde Procellariiformes provien de la pallabra llatina procella, que significa «vientu violentu» o «nube».[5]
La familia Diomedeidae entiende ente 13 y 24 especies (el númberu d'especies inda ta suxetu a alderique) englobadas en cuatro xéneros: Diomedea (grandes albatros), Thalassarche, Phoebastria (albatros del Pacíficu Norte) y Phoebetria (albatros escuros). De los cuatro xéneros, considérase que los del Pacíficu Norte son un taxón hermanu de los grandes albatros, ente que los del xéneru Phoebetria tán más próximos a Thalassarche.[6]
El so clasificación taxonómica foi oxetu d'un gran alderique. La taxonomía de Sibley-Ahlquist asitia les aves marines, aves de presa y otres nel estensu orde de los ciconiformes, ente que munches organizaciones ornitolóxiques d'América del Norte, Europa, Sudáfrica, Australia y Nueva Zelanda caltienen el tradicional orde Procellariiformes. Los albatros estremar d'otros Procellariiformes tantu en términos xenéticos como poles sos carauterístiques morfolóxiques, concretamente nel so tamañu, forma de les pates y disposición de los furos nasales (ver Morfoloxía y vuelu).[6]
Dientro de la familia taxonómica, la asignación d'especies a los xéneros enllargóse mientres más de cien años. Asitiaos orixinalmente nun namái xéneru, Diomedea, fueron redistribuidos por Reichenbach en cuatro géneros distintos en 1852, volviéndose a arrexuntar y a dixebrar de nuevu delles vegaes, llegando a adquirir 12 nomes de xéneru distintos en total (anque nunca más d'ocho al empar) en 1965: Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis y Penthirenia.[7]
Escontra 1965, nuna tentativa de poner orde a la so clasificación, axuntar en dos xéneros, Phoebetria (los albatros escuros, qu'a la primer vista se paecen más a los procelaríidos, y que taben consideraos daquella como «primitivos») y Diomedea (el restu).[8] Anque pretendía la simplificación de la familia (en particular de la nomenclatura), la clasificación taba basada nel analís morfolóxicu d'Elliott Coues en 1866, y punxo poca atención a estudios más recién ya inclusive ignoró delles suxerencies de Coues.[7]
Investigaciones más recién llevaes a cabu por Gary Nunn, del Muséu Americanu d'Historia Natural, en 1996 y por otros investigadores a nivel internacional, estudiaron el ADN mitocondrial de les 14 especies aceptaes nesi momentu, y atoparon qu'había cuatro, non dos, grupos monofiléticos dientro de la familia de los albatros.[9] Por ello, esti autores propunxeron la rehabilitación de dos de los nomes de los antiguos xéneros: Phoebastria pa los albatros del Pacíficu Norte y Thalassarche, calteniéndose los grandes albatros nel xéneru Diomedea y los albatros escuros nel xéneru Phoebetria. Tanto la British Ornithologists' Union como les autoridaes sudafricanas estremar en cuatro géneros, acordies con la propuesta de Nunn y el cambéu foi aceptáu pola mayoría d'investigadores.
Ente que paez haber un ciertu alcuerdu en cuanto al númberu de xéneros, hai menos consensu sobre'l númberu d'especies. Históricamente, hasta 80 taxones distintos fueron descritos por distintos investigadores; la mayor parte d'éstos fueron identificaciones errónees d'exemplares xuveniles.[10]
Basándose nes conclusiones en redol a la definición de los xéneros, Robertson y Nunn propunxeron en 1998 una clasificación taxonómica con 24 especies distintes,[7] en contraste coles 14 aceptaes daquella. Esta taxonomía interina xubió munches subespecies al rangu d'especie, pero foi bien criticada por nun usar, en cada casu, información sometida a una revisión por pares que xustificara les divisiones. Los estudios realizaos dende entós sofitaron nunos casos o refutaron n'otros esta revisión taxonómica; un estudiu de 2004, basándose nel analís d'ADN mitocondrial y microsatélites, confirmó la hipótesis de qu'l'albatros de les Antípodes (Diomedea antipodensis) y l'albatros de Tristán (Diomedea dabbenena) yeren distintos del albatros errante (Diomedea exulans), acordies con Robertson y Nunn, pero que'l suxuríu albatros de Gibson (Diomedea gibsoni), nun s'estremaba del albatros de les Antípodes.[11] Munchos organismos, incluyida la UICN, y diversos investigadores, acepten la clasificación taxonómica interina de 22 especies, anque nun esista unanimidá científica tocantes a ésta; en 2004, Penhallurick y Wink suxurieron que'l númberu d'especies fuera amenorgáu a 13 (incluyida la fusión del albatros d'Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis) col albatros errante),[12] pero l'estudiu foi particularmente revesosu.[10][13] Esiste un alcuerdu xeneralizáu sobre la necesidá de realizar investigaciones adicionales pa clarificar la cuestión.
L'estudiu molecular de la evolución de les families d'aves, acordies con la Sibley y Ahlquist, asitia la radiación adaptativo de los Procellariiformes nel Oligocenu (fai 35–30 millones d'años), anque esti grupu probablemente háyase aniciáu antes, como s'esprende d'un fósil atribuyíu por dellos autores a esti orde: una ave marina conocida como Tytthostonyx, atopada en roques del Cretácicu (fai 70 millones d'años). Los estudios moleculares apunten a que los paíños fueron los primeres en divergir del llinaxe ancestral, siguíos polos albatros, colos proceláridos y los pelecanoides dixebrándose más tarde. Los fósiles más antiguos de albatros fueron atopaos en roques que daten del Eocenu al Oligocenu, anque dalgunos tean venceyaos a esta familia namái de forma provisional y nengún paez tar particularmente cerca de les especies actuales. Son los xéneros Murunkus (Eocenu Mediu d'Uzbequistán), Manu (Oligocenu Inferior de Nueva Zelanda), y una forma ensin describir del Oligocenu Cimeru de Carolina del Sur. Similar a esti postreru sería Tydea, del Oligocenu tempranu (Rupeliense) de Bélxica.[14] Plotornis, antes consideraos como petreles, depués como albatros y agora dudosos; yeren del Miocenu Mediu francés, una dómina na que la separación de los cuatro xéneros actuales yá taría en cursu, como s'evidencia polos fósiles de Phoebastria californica y Diomedea milleri, dambos del Miocenu Mediu de Sharktooth Hill, California. Esto demuestra que la separación de los grandes albatros de los albatros del Pacíficu Norte asocedió fai 15 millones d'años. Fósiles asemeyaos atopaos nel Hemisferiu Sur lleven a datar la separación ente Thalassarche y Phoebetria 10 millones d'años tras.[6]
El so rexistru fósil nel Hemisferiu Norte ye más completu que nel Hemisferiu Sur, y munches formes fósiles de albatros atopáronse nel Atlánticu Norte, llugar nel qu'anguaño nun viven estes aves. Atopáronse muertes d'una colonia d'albatros de cola curtia nuna islla de les Bermudes,[15] La mayoría de los fósiles del Atlánticu Norte fueron del xéneru Phoebastria (los albatros del Pacíficu Norte). Unu d'ellos, Phoebastria anglica, foi atopáu en depósitos de Carolina del Norte ya Inglaterra.
Na actualidá acéptase comúnmente la división de la familia Diomedeidae en cuatro xéneros, sicasí'l númberu d'especies inda ta suxetu a alderique. La Unión Internacional pal Caltenimientu de la Naturaleza (UICN) y Birdlife International, ente otros, reconocen la taxonomía interina de 22 especies esistentes y otres autoridaes caltienen les 14 especies más tradicionales y la taxonomía de Clements reconoz namái 13.[16] De siguío rellaciónense les incluyíes pola UICN:[17]
Les especies de los xéneros Thalassarche y Phoebastria dacuando asítiense nel xéneru Diomedea, polo que, por casu, podemos atopanos con «Diomedea melanophrys» en llugar de Thalassarche melanophrys.
Los albatros constitúin un grupu d'aves de porte grande a bien grande; son los de mayor tamañu del orde Procellariiformes. El so picu ye grande, fuerte y aguyáu, col maxilar superior que termina nun gran gabitu. El picu ta compuestu por delles plaques córnees (ranfotecas) y lateralmente presenta dos narinas con forma de tubos qu'acompañen les cares llaterales del picu, por onde espulsen el sal (y que dieron llugar al antiguu nome del orde Procellariformes: Tubinares). Los dos narinas tubulares de tolos albatros disponer a lo llargo de dambos llaos del picu, al contrariu de los demás Procellariiformes, nos que los tubos namái s'asitien na parte cimera del picu. Estos tubos dexen que tengan un sentíu del olfatu especialmente desenvueltu, daqué raru ente les aves. Como los demás Procellariiformes, utilicen esta capacidá olfativa p'alcontrar potenciales fontes d'alimentu.[18] Los albatros, al igual que los demás Procellariiformes, precisen baxar el conteníu de sal que podría atropase nos sos cuerpos por causa de los sos ingestiones d'agua de mar mientres s'alimenten. Toles aves tienen una amplia glándula nasal na base del picu, enriba de los sos güeyos, qu'esanicia'l sal al traviés de les fueses nasales.[19] La glándula permanez inactiva n'especies que nun lo precisen; sicasí, los albatros sí que riquen el so usu.
Les pates nun tienen un deu opuestu na parte posterior, y los trés deos anteriores tán totalmente xuníos por una membrana interdixital, que-yos dexa nadar, según posase y desapegar esmuciéndose sobre l'agua. Les sos pates son particularmente fuertes en comparanza col restu de los Procellariiformes, ello ye que ente los miembros d'esti orde namái los albatros y los petreles xigantes consiguen movese con eficiencia en tierra.
El plumaxe adultu de la mayor parte de los albatros caracterízase porque presenta una coloración escura na parte cimera de les nales, ente que la parte inferior ye blanca, de forma similar a les gaviluetes. Esta carauterística presentar de forma distinta dependiendo de les especies, dende'l albatros real (Diomedea epomophora), que ye cuasi totalmente blancu sacante nes puntes y l'estremu posterior de les ales nos machos adultos, hasta'l albatros d'Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis) que cunta con un plumaxe bien asemeyáu al de los exemplares nuevos, nos que predominen los tonos castaños, cuantimás nuna banda que destaca en redol al pechu. Munches especies del xéneru Thalassarche y albatros del Pacíficu Norte tienen unes marques faciales, como llurdios oculares, o llurdios cenicientos o marielles na cabeza y la nuca. Tres especies, l'albatros de pates negres (Phoebastria nigripes) y los dos especies de albatros escuros (xéneru Phoebetria), alloñar por completu de los patrones habituales y son cuasi por completu de color marrón escuru, o gris escuru en determinaes zones, como nel casu del albatros tisnáu (Phoebetria palpebrata). El so plumaxe tarda dellos años n'algamar la forma d'un adultu reproductor.[6]
La valumbu de nala de los mayores albatros (xéneru Diomedea) devasa la de tolos animales voladores actuales, llegando a superar los 3,4 metros, anque la familia tamién inclúi especies con valumbos considerablemente menores (1,75 m).[20] Les ales son ríxides y narquiaes, cola parte frontera gruesa y aerodinámica. Percuerren grandes distancies recurriendo a dos téuniques de vuelu habituales en munches aves marines de grandes nales: l'entamo dinámicu y l'entamo de turria. L'entamo dinámicu dexa embrivir l'esfuerciu necesariu pal vuelu al pasar repetidamente la frontera ente mases d'aire con una diferencia significativa de velocidá horizontal con un altu gradiente d'aire. Nel vuelu de turria, el albatros aprovecha les corrientes ascendentes producíes pol vientu al atopar una torga (turria o llomba) y asítiase cara al vientu, ganando altitú y esmuciéndose de siguío escontra la superficie del océanu. Los albatros tienen un coeficiente d'entamo eleváu, alredor de 1:22 a 1:23, lo que significa que per cada metru que baxen, avancen de 22 a 23 metros.[6] Ayúda-yos nel entamo'l fechu de cuntar con una membrana tendinosa que bloquia la nala cuando ta totalmente abierta, lo que dexa caltener la nala estendida ensin un esfuerciu muscular adicional. Esta adaptación morfolóxica compartir colos petreles xigantes (xéneru Macronectes).[21]
Los albatros combinen estes téuniques de vuelu col usu de sistemes innatos de predicción del estáu del tiempu. Los albatros del Hemisferiu Sur que vuelen escontra'l Norte dende les sos colonies siguen una ruta nel sentíu de les aguyes del reló, ente que los que vuelen escontra'l Sur facer en sentíu contrariu.[4] Son aves tan bien afeches al so estilu de vida que presenten niveles de frecuencia cardiaca en vuelu similares a los rexistraos mientres los periodos de reposu. Esta eficiencia funcional ye tal, que nun ye la distancia percorrida nuna salida en busca de comida lo qu'implica un mayor gastu enerxéticu, sinón los momentos de despegue, aterrizaxe y de captura del alimentu.[22] Estos eficientes viaxes de llarga distancia son la base del so ésitu como cazador de fondu, cubriendo grandes distancies y gastando poca enerxía na busca de fontes d'alimentu distribuyíes de forma esvalixada nel océanu. La so adaptación al vuelu d'entamo facer, sicasí, dependientes de la esistencia de vientu y foles. La mayoría de les especies nun tien condiciones morfofisiológicas que-yos dexen caltener un vuelu moviendo de forma activa les nales. En situación d'aselu tán obligaos a permanecer en reposu na superficie de l'agua hasta que'l vientu se llevante de nuevu. Duermen namái cuando reposen sobre l'agua, y non mientres vuelen, como llegaron a suxurir dellos autores. Los albatros del Pacíficu Norte pueden usar un estilu de vuelu en qu'alternen momentos en que baten les ales enérxicamente (y ganen altitú) con momentos d'entamo.[23] Cuando desapieguen, precisen realizar una carrera pa consiguir que pase abondu d'aire so les ales por que se cree la sustentación aerodinámica necesaria pa llevantar el vuelu.
La mayoría de los albatros distribuyir pol Hemisferiu Sur, dende l'Antártida hasta Australia, Sudáfrica y América del Sur. La esceición constituyir los cuatro especies del Pacíficu Norte, trés de les cualos son esclusives d'esta rexón, de Ḥawai a Xapón, California y Alaska; y una, l'albatros de los Galápagos, qu'añera nes islles Galápagos y aliméntase nes mariñes suramericanes. La necesidá de cuntar con vientu, necesariu pal so vuelu d'entamo, xustifica'l so confinación en llatitúes altes, una y bones estes aves nun tán capacitaes pa efeutuar vuelos batiendo les nales, polo que-yos resultaría bien difícil travesar les zones d'aselos ecuatoriales. Esta especie, el albatros de los Galápagos, ye capaz de vivir n'agües ecuatoriales en redol a les islles Galápagos por cuenta de les agües fríes de la corriente de Humboldt y los vientos resultantes.[6]
Nun se sabe con certidume por qué s'escastaron nel Atlánticu Norte, anque una xubida del nivel mediu de les agües oceániques, por cuenta de un periodu de calentamientu interglacial, pudo traer el anegamiento d'una colonia de albatros de cola curtia enclavada nes Bermudes.[15] Dacuando columbráronse delles especies meridionales divagantes nel Atlánticu Norte, permaneciendo exiliadas na zona mientres décades. Unu d'estos especímenes «exiliados», un albatros de ceya negra volvió mientres dellos años a una colonia d'alcatraces (Morus bassanus) n'Escocia nuna baldida tentativa de reproducise.[24]
L'usu del rastrexu per satélite dexó a los científicos una recoyida significativa de datos sobre los sos viaxes en busca d'alimentu efeutuaos al traviés del océanu. Nun entamen nenguna migración añal, pero esvalixar tres la dómina de reproducción, nel casu de les especies del Hemisferiu Sur, realizando frecuentes viaxes circumpolares.[25] Tamién hai pruebes sobre la separación de les árees de distribución de distintes especies nel océanu. La comparanza de los nichos ecolóxicos d'alimentación de dos especies que se reproducen nes islles Campbell: l'albatros de cabeza gris y l'albatros de Campbell, demuestra que'l primeru aliméntase principalmente nel pandu de Campbell ente que'l segundu busca agües con carauterístiques marcadamente oceániques y peláxiques. L'albatros errante tamién reacciona de forma acentuada a la batimetría y aliméntase namái n'agües con una fondura cimera a 1.000 m. Los datos llograos per satélite configuren una área con contornes tan definíes qu'un científicu llegó a dicir que "cuasi paez que les aves ven y obedecen a una señal de «prohibíu'l pasu» nes zones con menos de 1.000 metros de fondura".[6] Tamién hai evidencies d'árees de distribución distintes pa cada sexu de la mesma especie. Un estudiu realizáu sobre'l albatros de Tristán que se reproducíen na islla Gough demostró que los machos viaxen escontra l'oeste ente que les femes facer direición esti.[6]
Na so dieta predominen los cefalópodos, peces y crustáceos, anque tamién son carroñeros y complementen la so alimentación con zooplancton.[4] Hai que tener en cuenta que pa un gran númberu d'especies namái se conoz la dieta que caltienen mientres el periodu de cría, dómina en que vuelven regularmente a tierra, lo que dexa'l so estudiu. La importancia de caúna d'estes fontes alimenticies na so dieta varia sustancialmente d'una especie a otra, ya inclusive d'una colonia a otra. Asina, mientres unes especies basen la so alimentación nos calamares, otres inxeren una mayor cantidá de krill o de pexe. De los dos especies de albatros alcontraes en Ḥawai, l'albatros de pates negres aliméntase básicamente de pexes, ente que l'albatros de Laysan prinda sobremanera calamares.
Col usu d'aparatos nel océanu que rexistren la ingestión d'agua per parte de los albatros a lo llargo del tiempu (lo qu'apurre una duración probable d'alimentación) suxure que s'alimenten preferentemente mientres el día. L'analís de picos de calamar regurgitados por albatros amosó que munchos de los calamares inxeríos yeren demasiáu grandes como pa ser prindaos vivos,[26] amás d'incluyir especies que viven na zona mesopelágica que la so fondura ta fora del so algame, suxuriendo que, pa delles especies (como'l albatros errante), la necrofaxa de calamares ye una parte importante de la so dieta. L'orixe d'estos calamares muertos ye motivu d'alderique; dellos autores apunten a l'actividá pesquera humana, anque la principal causa natural seya la mortalidá tres la friega de los calamares y les vultures de cetáceos que s'alimenten d'estos cefalópodos (cachalotes, ballenes piloto y ballenes nariz de botella). La dieta d'otres especies, como'l albatros de ceya negra o'l albatros de cabeza gris, ta compuesta esencialmente d'especies más pequeñes de calamares que tienden a fundise tres la so muerte, polo que se presume que la necrofaxa nun tien de desempeñar un papel importante na so dieta.[6] Tamién se reparó al albatros de los Galápagos hostigando a páxaros bobos pa robar la so comida, lo que fai d'esti albatros l'únicu miembru de Procellariiformes que practica'l cleptoparasitismo con regularidá.[27]
Hasta apocayá tiempu creíase que los albatros yeren predominantemente pañadores de superficie, nadando paralelos a l'agua y prindando los calamares y pexes llevaos a la superficie poles corrientes, los predadores o por cuenta de la so muerte. La implementación de mididores capilares de fondura, que rexistren la fondura máxima de somorguiada algamada por un ave (suxetar al so cuerpu y recuéyense cuando ésta vuelve a tierra) amuesen que mientres delles especies, como'l albatros errante, nun bucien a más d'un metru de fondura, otres especies, como'l albatros tisnáu, somorguiar a fondures medies d'unos 5 metros, pudiendo llegar a algamar los 12,5 metros.[28] Amás de l'alimentación de superficie y el bucéu, tamién se repararon albatros que se somorguiaben llanzándose dende l'aire en picáu pa prindar les sos preses.[29]
Los albatros son coloniales, polo xeneral nidifican n'islles apartaes. En territorios de calter más continental, atópase en puexos con bon accesu al mar en delles direiciones, como na península de Otago en Dunedin, Nueva Zelanda. Munchos albatros grises y albatros de pates negres añeren baxu árboles en monte abiertu.[30] Les colonies varien dende acumuladures bien trupes, típiques de los albatros del xéneru Thalassarche (les colonies d'albatros de ceya negra nes islles Malvines tienen una densidá media de 70 niales por cada 100 m²), hasta grupos muncho más pequeños y con niales individuales bien espaciados, típicos de los xéneros Phoebetria y Diomedea. Toles sos colonies asitiar n'islles qu'históricamente s'atopaben llibres de mamíferos terrestres. Los albatros son bien filopátricos, esto ye, que xeneralmente van volver a la so colonia natal pa reproducise. Esti enclín ye tan fuerte, qu'un estudiu sobre albatros de Laysan demostró que la distancia media ente'l llugar d'eclosión del güevu y el llugar onde l'ave establez darréu'l so propiu territoriu ye de 22 metros.[31]
Como munches otres aves marines, los albatros siguen la estratexa de la K nel so ciclu vital, esto ye, una baxa natalidá, compensada por una llonxevidá relativamente alta, retrasen el momentu de procrear ya inverten más esfuerciu en menos críes. Tienen una esperanza de vida relativamente enllargada; la mayor parte de les especies vive más de 50 años. L'espécime con mayor llonxevidá rexistrada foi un albatros real del norte anillado cuando yá yera adultu y que sobrevivió mientres 51 años más, lo que dexa envalorar que pudo vivir cerca de 61 años.[32] Puesto que la mayor parte de proyeutos científicos de anillamiento de albatros ye más recién qu'el d'esti casu, ye probable que s'afaye qu'otres especies tengan una llonxevidá similar o inclusive mayor.
Algamen tarde la maduror sexual, tres aproximaos cinco años, pero inclusive una vegada qu'algamaron el maduror, nun se van xunir a una pareya pa reproducise mientres enforma tiempu (hasta más de 10 años en delles especies) y establecen una rellación monógama mientres tola so vida. Un estudiu realizáu sobre'l albatros de Laysan comprobó que si se producen cambeos significativos na proporción sexual de la población, ante la falta de machos pueden camudar la estructura social y producise un comportamientu cooperativu d'incubación y cría de los pitucos per parte de dos hembra y por cuenta de los sos vezos monógamos esti axugamientu puede enllargase mientres años, un comportamientu bien raru nel mundu animal, especialmente cuando nun esiste rellación o parentescu ente ellos.[33]
Los mozos non criadores xunir a una colonia antes d'empezar a reproducise, dedicándose mientres dellos años a prauticar los complicaos rituales de apareamiento y a los distintivos «bailles» tan conocíos d'esta familia.[34] Les aves que vuelven a la colonia per primer vegada yá tienen los comportamientos estereotipaos que formen el llinguaxe» de los albatros, pero nun pueden «lleer» el comportamientu qu'amuesen les otres aves, nin responder apropiadamente.[4] Tres un periodu de prueba y aprendizaxe pol métodu del tantéu, les aves nueves perfeccionen el ritual y los bailles. Esti llinguaxe aprender con mayor rapidez si les aves más nueves atópase en compañía d'aves más vieyes.
El repertoriu d'estos comportamientos implica la interpretación sincronizada de diverses aiciones, como afecháu, señalar determinaes direiciones, llamaes, faer soníos batiendo los picos, quedase cola mirada fixa y combinaciones más o menos complexes d'estos comportamientos.[35] Cuando un albatros vuelve per primer vegada a la colonia, bailla con munchos compañeros, pero dempués de dellos años el númberu d'aves con que se rellaciona va decayendo, hasta escoyer un namái compañeru y siguen perfeccionando un llinguaxe individual, que va terminar siendo únicu pa esa pareya. Por culpa de que la pareya establez una rellación monógama para tola so vida, la mayoría d'esos bailles nun volverán realizar se.
Créese qu'efectúen estos complicaos y meticulosos rituales p'asegurase de qu'escoyeron al compañeru apropiáu y pa una meyor reconocencia del so compañeru, una y bones la puesta de los güevos y el cuidu de les críes ye una inversión importante. Inclusive les especies que pueden completar un ciclu reproductivu en menos d'un añu, raramente efectúen puestes n'años consecutivos.[6] Los grandes albatros (como'l albatros errante) inverten más d'un añu en curiar de la cría dende la puesta hasta qu'ésta adquier el so plumaxe.
Ponen un únicu güevu subelíptico,[20] blancu con puntos marrones acolorataos,[30] mientres la estación reproductiva. Los güevos más grandes pesen de 200 a 510 g.[30] Si pierden el güevu por causa de depredadores o por accidente, nun van faer una nueva tentativa de cría esi añu. Por cuenta de l'amenorgamientu nel ésitu reproductivu de la rellación pa tola vida qu'ello trai, la separación de pareyes establecíes ye daqué bien raru ente los albatros y polo xeneral namái se produz tres dellos años de tentatives de cría infructuoses.[6]
Tolos albatros meridionales constrúin grandes nial pa los sos güevos, utilizando yerba, parrotales, tierra, alteria y hasta plumes de pingüín,[36] ente que los trés especies del Pacíficu Norte constrúin niales más rudimentarios. Pela so parte, l'albatros de los Galápagos, nun constrúi un nial ya inclusive tresllada'l so güevu a lo llargo del territoriu de cría, dacuando hasta 50 m, lo que n'ocasiones provoca la perda del güevu.[37] En toles especies de albatros, dambos padres guaren el güevu en periodos que duren ente un día y tres semana. Xuntu colos quivis, los albatros tienen el periodu d'incubación más llargu de cualquier ave;[38] la incubación dura aproximao de 70 a 80 díes (daqué más nel casu de los grandes albatros). Ye un procesu que trai un gran gastu enerxéticu y puede suponer qu'un adultu pierda hasta 83 g de pesu nun día.[39]
Tres la eclosión, la cría, que ye semi-altricial,[20] ye guarada y protexía mientres tres semana hasta que seya lo bastante grande como pa defendese y termorregularse por sigo mesma. Mientres esti periodu, el proxenitores alimenten al pitín con pequeñes comíes mientres los cambeos de vez nos sos cuidos. Una vegada termináu'l periodu de guaráu de la cría, ésta recibe alimentu n'intervalos regulares per parte de los padres, qu'adopten periodos alternativos de viaxes curtios y de llarga duración, p'apurri-y comíes que pesen aproximao'l 12% de la so masa corporal (aprosimao 600 g). Les comíes tán formaes tantu de calamares frescos y peces como de krill, lo mesmo que de aceite estomacal, un alimentu enerxético que ye más llixeru y bono de tresportar que llevar pieces prindaes ensin dixerir. Esti aceite crear nun órganu del estómagu col que cunten la mayor parte de Procellariiformes (conocíu como proventrículo) a base de pieces prindaes dixeríes y que-yos confier el so distintivu golor a moho.[40]
Les críes tarden enforma n'emplumar. Nel casu de los grandes albatros, el procesu puede llevar hasta 280 díes. Entá nel casu de albatros de menor porte, tarden de 140 a 170 díes.[41] Como nel casu de munches aves marines, les críes de albatros van ganar abondo pesu como pa igualar a los sos proxenitores, col fin d'utilizar estes reserves suplementaries p'aumentar la so condición corporal (en particular la crecedera d'un plumaxe de vuelu fayadizu), polo qu'emplumen col mesmu peso que los sos padres. Ente'l 15% y el 65% de los qu'adquieren el so plumaxe sobreviven pa reproducise.[30] Los mozos emplumen solos y nun reciben nenguna ayuda adicional de los sos padres, que vuelven al nial cuando yá adquirieron el plumaxe completu, inconscientes que la so cría yá se coló. Estudios sobre la dispersión d'exemplares nuevos pel océanu suxuren qu'esiste un comportamientu de migración innatu, una ruta de saléu codificada genéticamente, que los ayudar a empobinase nel mar cuando si internen nel océanu per primer vegada.[42]
Los albatros fueron descritos como «la más llexendaria de toles aves».[41] Un albatros ye la exa central nel famosu poema Rime of the Ancient Mariner (Balada del vieyu marineru), de Samuel Taylor Coleridge; un albatros cautivu tamién ye una metáfora pal poète maudit del poema de Charles Baudelaire «El albatros». L'usu de «albatros» como una metáfora deriva del poema de Coleridge; n'inglés, y, anque en menor midida, tamién n'español, dizse que daquién con una pesada carga o problema tien a «un albatros alredor del pescuezu», el castigu impuestu nel poema al marineru que mató al albatros. Esiste un mitu estendíu ente los marineros de que ye una ave de bon badagüeyu y de que puede resultar desastrosu matar o estropiar a un albatros y yera creencia popular qu'éstos encarnaben les almes de los marinos muertos nel mar.[43][44] La realidá, sicasí, amuésanos que los marineros matar y comíen con regularidá.[24] Los maoríns usaben los güesos de les sos ales pa grabase tatuaxes ceremoniales na piel,[45] y pa tallar flautes.[46]
Son aves bien apreciaes polos aficionaos a la ornitoloxía y les sos colonies son destinos populares pa la práutica del ecoturismo. En munchos pueblos y ciudaes costeres como Monterey, Kaikoura, Wollongong o Sydney, realícense travesíes regulares de avistamiento d'aves marines peláxiques, y los albatros son fácilmente atraíos a estos barcos turísticos refundiando aceite de pexe al mar. Les visites a les colonies pueden ser bien populares; la colonia d'albatros real del norte en Taiaroa Head (Nueva Zelanda) atrai a 40.000 visitantes al añu,[6] y les colonies más aisllaes son atraiciones habituales nos cruceros a les islles subantártiques.
A pesar de la so considerancia como aves llexendaries, los albatros nun se llibraron de la presión direuta o indireuta de los humanos. Cuando los polinesios y los aleutas afayar, dedicar al so caza, hasta tal puntu que llegaron a sumir de delles islles (como la de Pascua). Cuando los europeos empezaron a salear por tol mundu, tamién empezaron a cazar al albatros, «pescándolos» dende los barcos pa sirvir d'alimentu, o a cencielles disparándo-yos por diversión o deporte.[47] Esti deporte algamó'l so cénit nes rutes d'emigración con destín a Australia y namái se detuvo cuando los barcos fixeron demasiao rabiones pa pescar dende ellos y cuando s'establecieron regulaciones que prohibíen l'usu d'armes de fueu a bordu por motivos de seguridá. Nel sieglu XIX les sos coloniessobremanera les del Pacíficu Norte, fueron esquilmaes pal comerciu de plumes, llevando cuasi a la estinción al albatros de cola curtia.[48]
De les 22 especies de albatros reconocíes pola Unión Internacional pal Caltenimientu de la Naturaleza (UICN), 8 son vulnerables, 6 cuerren apeligro d'estinción y 3 atópense apeligro críticu d'estinción.[17] Los trés especies en peligru críticu son el albatros d'Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis), el albatros de Tristán (Diomedea dabbenena) y el albatros de los Galápagos (Phoebastria irrorata). Una de les amenaces principales pa estes aves ye la pesca comercial con palangre;[49] cuando los albatros y otres aves marines que s'alimenten de réfugos son atraíos pol cebu del palangre, engabitar nos sedales o los anzuelos y afuéguense; aproximao 100.000 albatros al añu muerren d'esta forma. Les pesquerías pirates, al nun respetar nenguna regulación, agraven inda más el problema.[50][6]
Nel atolón de Midway los choques ente albatros de Laysan y aviones causaron la muerte d'humanos y aves según importantes interrupciones n'operaciones militares de vuelu. Pa evitar estos accidentes realizaron estudios a finales de los años 1950 y principios de los años 1960 qu'esaminaron les resultaos del establecimientu de diversos sistemes de control, como la matanza d'aves y la destrucción añal de los sos llugares de anidamiento, o la nivelación y llimpieza del terrén pa esaniciar corrientes d'aire ascendente qu'utilicen estes aves.[51] Les estructures elevaes, como les torres de control de tráficu y les de comunicaciones mataron a 3.000 aves en choques de vuelu mientres 1964-1965 primero que se menguara l'altor d'estes torres. El zarru de les instalaciones d'aviación naval de les islles Midway en 1993 terminó col problema de los choques colos aviones militares. El recién amenorgamientu de l'actividá humana nes islles ayudó a menguar el númberu de muertes d'aves, anque los predadores introducíos y la contaminación por pintura de chombu na redoma de los edificios militares sigan matando a miles d'aves.[52] Les sos plumes yeren bien populares a principios del sieglu XX. Namái en 1909, más de 300.000 exemplares fueron cazaos nes islles Midway y Laysan poles sos plumes.[20]
Otra amenaza pa los albatros son les especies introducíes, como les aguaróns o los gatos selvaxes, que los ataquen direutamente o a les sos críes y güevos. Los albatros evolucionaron pa reproducise n'islles qu'escarecíen de depredadores terrestres, polo que nun desenvolvieron defenses contra ellos. Asina, inclusive especies tan pequeñes como los mures pueden resulta-yos perxudiciales; na islla de Gough, una de les mayores colonies d'aves marines del mundu, los pitucos del albatros de Tristán son atacaos y comíos vivos por mures domésticos introducíos na islla.[53][54] Les especies introducíes pueden tener otros efeutos indirectos: el ganáu acaba cola capa esencial de campera nes islles de San Pablo y Ámsterdam, lo qu'amenacia al albatros d'Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis); les plantes introducíes dende otres islles tamién amenorguen el so hábitat potencial de anidamiento.
La ingestión de refugayes de plásticu flotantes ye otru problema encaráu por munches aves marines. La cantidá de plásticos nos mares aumentó dramáticamente dende'l primer rexistru nos años 1960, proveniente de la basura refundiaes dende los barcos, arramaos costeros, basura en sableres y refugayes arrastraes al mar pelos ríos. Ye imposible de dixerir y ocupa espaciu nel estómagu o monizuela que tendría d'usase pa la comida, o puede causar una obstrucción que direutamente quita de comida a l'ave. Estudios realizaos nel Pacíficu Norte amosaron que la ingestión de plásticos causa un amenorgamientu de pesu y d'estáu físicu.[55] Esti plásticu ye dacuando regurgitado al alimentar a les críes; un estudiu de pitinos d'albatros de Laysan nes islles Midway amosó grandes cantidaes de plásticu inxeríu en críes muertes de forma natural comparando con críes sanes muertes n'accidentes.[56] Inclusive cuando nun ye la causa direuta de la muerte, esti plásticu provoca tensión fisiolóxico y fai que les críes siéntanse fartes mientres les comíes, amenorgando'l so consumu d'alimentu y les sos posibilidaes de supervivencia.
Científicos y organizaciones ecoloxistes (como BirdLife International que punxo en marcha la campaña «Salvar al albatros»)[57] trabayen con gobiernos y pescadores p'atopar soluciones a les amenaces que s'acurren sobre ellos. Téuniques como asitiar los palangres pela nueche, poner el cebu so l'agua, aumentar el pesu nos sedales y usar ahuyentadores d'aves pueden amenorgar en gran midida'l númberu d'aves atrapaes.[58] Un estudiu de collaboración ente científicos y pescadores en Nueva Zelanda probó con ésitu un dispositivu d'axuste submarín pa los barcos palangreros qu'asitia los sedales per debaxo del algame d'especies de albatros vulnerables.[59] L'usu de delles d'estes téuniques na pesca de la merlula negra (Dissostichus eleginoides) nes islles Malvines amenorgó'l númberu d'albatros ojerosos atrapáu pola flota nos postreros 10 años.[60] Los ecoloxistes tamién trabayaron nel campu de la restauración ecolóxica insular, desallugando especies foranes qu'amenaciaben la fauna endémica, lo qu'ayuda a la proteición de los albatros frente a depredadores introducíos.
Un pasu importante escontra la so proteición y la d'otres aves marines ye l'Alcuerdu sobre'l caltenimientu de albatros y petreles» de 2001, qu'entró a valir en 2004 y foi ratificáu por diez países: Arxentina, Australia, Brasil, Chile, Ecuador, España, Nueva Zelanda, Perú, Sudáfrica y Reinu Xuníu. Anque nun lo ratificaron, Noruega y Uruguái xuntáronse al mesmu y Francia aceptar.[61] L'alcuerdu rique qu'estos países tomen aiciones específiques p'amenorgar el númberu d'exemplares atrapaos, la contaminación y l'eliminación d'especies introducíes nes islles de anidamiento.[62]
Los albatros (Diomedeidae) son una familia d'aves marines de grandes dimensiones que, xuntu colos procelaríidos, hidrobátidos y pelecanoides, formen l'orde Procellariiformes. Se distribúin por cuasi tola estensión del océanu Antárticu, el océanu Pacíficu, y l'océanu Atlánticu Sur. Tán ente les aves voladores de mayores dimensiones. Los grandes albatros (xéneru Diomedea) tienen el mayor valumbu alar de cualquier especie esistente na actualidá. Distribúyense tradicionalmente en cuatro géneros, anque esiste desalcuerdu en cuanto al númberu d'especies.
Los albatros mover de forma bien eficiente nel aire y utilizando l'entamo dinámicu cubren grandes distancies con poco esfuerciu. Alimentar de calamares, peces y kril, bien recoyendo animales muertos o prindando'l so alimentu vivo na superficie de l'agua o buciando. Son aves coloniales y la mayoría nidifica n'islles oceániques remotes, de cutiu compartiendo'l so territoriu de nidificación con otres especies. Establecen una rellación monogámica que dura tola so vida.
De los ventidós especies reconocíes pola Unión Internacional pal Caltenimientu de la Naturaleza (UICN), ocho son vulnerables, seis cuerren apeligro d'estinción y trés atópase n'apeligro críticu d'estinción.
Albatroslar (lat. Diomedeidae) — fırtınaquşukimilər dəstəsinə aid heyvan fəsiləsi.
Albatroslar (lat. Diomedeidae) — fırtınaquşukimilər dəstəsinə aid heyvan fəsiləsi.
An albatrozed[1], anvet morc'huped ivez[2], zo evned-mor bras eus morioù ar su hag eus ar meurvor Habask, eus ar c'herentiad Diomedeidae.
N'emañ ket ali an holl evnoniourien war an niver a spesadoù (a yaje eus 12 da 24).
Setu amañ ar roll hervez an International Ornithological Congress (IOC), kentel 7.2, 2017, a ra dave betek ar 27vet Kendalc'h hag a vo dalc'het d'an 19-26 a viz Eost 2018 e Vancouver, British Columbia, Kanada.
— Pevar genad ha 21 spesad zo bet renablet —[3]
██ Stankter an albatrozed An albatrozed, anvet morc'huped ivez, zo evned-mor bras eus morioù ar su hag eus ar meurvor Habask, eus ar c'herentiad Diomedeidae.
Els albatros (diomedeids, Diomedeidae) són grans aus marines relacionats amb els procel·làrids, els hidrobàtids i els pelecanòidids, dins l'ordre dels procel·lariformes. Tenen una àmplia distribució a l'oceà Antàrtic i el nord del Pacífic. No habiten a l'Atlàntic nord, tot i que les restes fòssils indiquen que hi visqueren en el passat, i de tant en tant n'hi apareixen alguns. Els albatros són uns dels ocells voladors més grans, i els albatros grans (Diomedea) tenen l'envergadura més gran de tots els ocells vivents. Se solen repartir els albatros en quatre gèneres, però existeix desacord quant al nombre d'espècies.
Aquesta família està formada per 4 gèneres amb 21 espècies vives.[1]
Els albatros (diomedeids, Diomedeidae) són grans aus marines relacionats amb els procel·làrids, els hidrobàtids i els pelecanòidids, dins l'ordre dels procel·lariformes. Tenen una àmplia distribució a l'oceà Antàrtic i el nord del Pacífic. No habiten a l'Atlàntic nord, tot i que les restes fòssils indiquen que hi visqueren en el passat, i de tant en tant n'hi apareixen alguns. Els albatros són uns dels ocells voladors més grans, i els albatros grans (Diomedea) tenen l'envergadura més gran de tots els ocells vivents. Se solen repartir els albatros en quatre gèneres, però existeix desacord quant al nombre d'espècies.
Albatros yw'r enw a ddefnyddir am adar môr mawr yn perthyn i'r teulu Diomedeidae. Maent i'w cael yn rhan ddeheuol Cefnfor Iwerydd ac yn rhannau deheuol a gogleddol y Cefnfor Tawel. Treuliant y rhan fwyaf o'u hamser ar y môr, gan ddychwelyd i'r tir yn unig i fagu cywion. Caiff yr albatros ei adnabod fel y "mwyaf chwedlonol" o holl adar y Ddaear.[1]
Mae'r albatrosiaid hynny sy'n perthyn i'r genws Diomedea, "yr albatrosiaid mawr", ymysg yr adar mwyaf sy'n medru hedfan. Mae'r adenydd yn hir a chul, sy'n eu galluogi i fanteisio ar y gwyntoedd i hedfan dros bellteroedd mawr heb ddefnyddio llawer o egni. Pan nad oes gwynt o gwbl, ni all llawer o'r albatrosiaid hedfan. Eu bwyd arferol yw pysgod bychain a krill.
O'r 21 rhywogaeth o albatros, ystyrir fod 19 ohonynt mewn perygl o ddiflannu. Y perygl mwyaf iddynt yw cychod pysgota sy'n defnyddio leiniau pysgota hir i ddal rhai rhywogaethau o bysgod; mae llawer o albatrosiaid yn cael eu dal ar y rhain.
Rhestr Wicidata:
teulu enw tacson delwedd Albatros aelddu Thalassarche melanophris Albatros brenhinol y De Diomedea epomophora
Albatros yw'r enw a ddefnyddir am adar môr mawr yn perthyn i'r teulu Diomedeidae. Maent i'w cael yn rhan ddeheuol Cefnfor Iwerydd ac yn rhannau deheuol a gogleddol y Cefnfor Tawel. Treuliant y rhan fwyaf o'u hamser ar y môr, gan ddychwelyd i'r tir yn unig i fagu cywion. Caiff yr albatros ei adnabod fel y "mwyaf chwedlonol" o holl adar y Ddaear.
Mae'r albatrosiaid hynny sy'n perthyn i'r genws Diomedea, "yr albatrosiaid mawr", ymysg yr adar mwyaf sy'n medru hedfan. Mae'r adenydd yn hir a chul, sy'n eu galluogi i fanteisio ar y gwyntoedd i hedfan dros bellteroedd mawr heb ddefnyddio llawer o egni. Pan nad oes gwynt o gwbl, ni all llawer o'r albatrosiaid hedfan. Eu bwyd arferol yw pysgod bychain a krill.
O'r 21 rhywogaeth o albatros, ystyrir fod 19 ohonynt mewn perygl o ddiflannu. Y perygl mwyaf iddynt yw cychod pysgota sy'n defnyddio leiniau pysgota hir i ddal rhai rhywogaethau o bysgod; mae llawer o albatrosiaid yn cael eu dal ar y rhain.
Albatrosovití (Diomedeidae) je čeleď největších mořských ptáků z řádu trubkonosých. Od svých příbuzných čeledí buřňákovitých, buřňáčkovitých a buřníkovitých se zřetelně odlišují tím, že mají trubkovité nozdry umístěné po obou stranách horní čelisti zobáku, kdežto ti druzí mají nozdru jen jedinou uprostřed. Čeleď albatrosovití je tvořena čtyřmi recentními rody, všechny mají stejné české jméno albatros.
Albatrosi se vyskytují převážně na jižní polokouli v okolí Antarktidy a jihu Austrálie a Afriky, včetně Jižní Ameriky. Výjimku tvoří jen albatrosi bělohřbetí, albatrosi černonozí a albatrosi laysanští žijící v severním Pacifiku na Havajských ostrovech, v Japonsku, Kalifornii a na Aljašce, dále ještě albatrosi galapážští hnízdící na Galapážských ostrovech a lovící v chladném Peruánském proudu. V severní části Atlantického oceánu žádní albatrosi nežijí, přestože na pobřežích se nacházejí jejich fosilní kosterní pozůstatky.[1]
Patří vůbec mezi největší létající ptáky, jsou vysocí až 50 cm, mohou dosáhnout váhy 10 kg a rozpětí jejich křídel je i přes 3 metry. Křídla mají dlouhá, úzká s extrémně dlouhou loketní části. Při letu využívají speciální techniky (dynamic soaring) - rozdílné rychlosti větru těsně nad hladinou a ve větší výšce několika metrů. Získají energii letem po větru ve větší výšce, a vrací se zpět mírnějším protivětrem u hladiny, případně využijí i závětří v brázdě mezi vlnami. S každým takovým cyklem se pak přebytek jejich kinetické energie zvyšuje, což pak využívají k postupnému bočnímu pohybu směrem k cíli, a to i částečně proti větru - a bez potřeby mávání křídly. Člověk tuto techniku nezávisle objevil teprve před necelými 50 lety, a díky analogickému postupu s využitím svahu a rozdílné rychlosti větru nad kopcem a v závětří dnes bezmotorové RC větroně dosahují špičkových rychlostí až 800km/h. U žádného jiného ptáka tato technika zatím nebyla pozorována. Proto nemusí mávat křídly, a překonává dlouhé vzdálenosti i proti větru s minimálním výdejem energie. Spotřebují nejvíce sil při lovu, kdy musí opakovaně vzlétat. Při vznesení se z hladiny nebo z rovné půdy jim dělají problémy dlouhá křídla, musí se dlouze rozběhnout, nejraději proti větru. Barva dospělého albatrosa je podle druhu směsici hnědé v různých odstínech a bílé barvy, od albatros Sanfordova který má černé jen konce křídel až po albatrosa hnědého, který je téměř celý hnědý.
Nohy mají krátké a silné, umístěné více vzadu. Chodí pomalu a kolébavě, jsou ale vytrvalí chodci. Mají pouze tři přední prsty které jsou navzájem spojené plovací blánou. Zobáky mají mohutné, silné, bývají dlouhé 14 až 19 cm, horní čelist je delší a přes spodní je hákovitě zahnutá. Jejich dvě čichové nozdry jsou také nápomocny tomu, že albatrosi na rozdíl od většiny ptáků mají dobrý čich. V horní části zobáku jsou nosní žlázy vylučující nadbytečnou sůl z mořské vody, kterou spolykají zároveň s kořistí. Mají vynikající zrak, dokážou s velké výšky spatřit pod hladinou potravu.
Mimo doby hnízdění nevstupují na pevninu, prožijí celý svůj život na moři. Létají po pravidelných trasách vedoucích po tradičních místech výskytu potravy, každý druh loví na jiných místech. Pravidelně se vyskytují poblíž chladných, úživných mořských proudů. Na mořské hladině i spí, stávají se tak sami kořistí velkých vodních predátorů.[2][3][4]
Žerou výhradně živočichy žijící v moři. Podle druhu se různě specializují na rybky, drobné hlavonožce nebo korýše. Loví i v noci, hlavně menší chobotnice které nejsou ve dne aktivní. Nejčastěji potravu sbírají z hladiny nebo jen z malé hloubky, některé druhy se ale dokáži potopit i do 5 m. V období nedostatku potravy žerou i mršiny plovoucí po mořské hladině, tučňáky, tuleně i velryby, nebo kril žijící blízko hladiny. Létají také za rybářskými loděmi, u kterých se živí vyhozenými rybími zbytky. Jako téměř všichni ptáci mají i albatrosi vole, do kterého ukládají potravu pro mláďata při krmení. Albatros pije slanou vodu.[2][3][4]
Žijí v monogamních párech, které se rozpadnou jen zřídka, například nepodaří-li se několik sezon po sobě vyvést mladé. Hnízdění je pro ptáky energeticky velmi náročné, menší druhy obvykle zahnízdí ob jeden rok, větší co dva až tři roky. Čím větší druh, tím snáší větší vejce a déle o mládě pečuje, od snesení vejce po opeření mláděte to trvá téměř i rok.
Hnízdí tradičně na ostrovech, kde v minulosti nebylo suchozemských šelem, které by jim mohly ublížit. Hnízda stavějí v koloniích, ty podle druhu čítají stovky nebo tisíce párů. Je veliká rozdílnost v místě hnízdění i způsobu stavění hnízd. Někteří hnízdí na skalách a stavějí si hnízda z klestí a travin, jiní v travnatém porostu na zemi, někteří si netvoří hnízdo žádné a kladou vejce přímo na skálu nebo jen vytvoří důlek v písku. Také hustota hnízd v kolonii je rozdílná, ze všech hnízdišť je však dobrý přístup na moře.
Po návratu albatrosů k zahnízdění si staré páry většinou vybírají stejná místa pro postavení hnízda jako v minulostí. Pak následují obřadní tance a po spáření samice snese většinou jen jedno veliké bílé vejce s hnědými skvrnami, o váze až 500 gramů (slepičí 80 g). Po inkubační dobu trvající 70 až 80 dnů se oba rodiče při sezení na vejci střídají. Po 3 až 4 týdny po vylíhnutí vždy jeden rodič mládě zahřívá a střeží a druhý mu přináší již natrávenou potravu ve voleti. Po měsíci již zůstává mládě samo a oba rodiče odlétají na moře pro něj lovit potravu. Doba do plného opeření, kdy má již hmotnost srovnatelnou s rodiči, trvá od 140 do 280 dnů, po ten čas jsou mláďata stále krmena. Pak se najednou o ně rodiče přestanou starat a odletí. Mládě je od té doby odkázáno samo na sebe a jen vrozené instinkty mu poradí, jak a kudy letět a lovit potravu.
Pohlavně dospělá jsou mláďata asi ve 4 až 6 letech, to již na začátku období páření přilétají na místa odkud pocházejí a zkouší první zásnubní tance. Trvá však další dva nebo tři roky, než se páry vytvoří a poprvé zahnízdí. Albatrosi se podle druhu mohou dožít 40 a více let.[2][3][4]
Velká úmrtnost je již při samém hnízdění mláďat, kdy hodně vajec praskne na kamenitém podkladu nebo čerstvě vylíhnutá jsou při nepozorností rodičů uchvácena chaluhami nebo racky. Velké nebezpečí jim také hrozí v místech, kam lidé v minulostí zavlekli krysy a kočky, které je loví, nebo od králíků, kteří hrabáním rozrývají jejich hnízda a ničí vejce. Riskantní jsou i pokusy mláďat o prvý let, kde na ně ve vodě čekávají žraloci a draví delfíni.
Také lidé svou činnosti tyto ptáky ohrožují, přestože záměrné lovení albatrosů již snad neexistuje. Rybářské lodě chytají ohromná množství ryb a na hejna ptáků již moc nezbývá, proto albatrosi okolo lodí loví rybky připravené jako nástraha a chytnou se na háček, nebo se při lovu zapletou do rybářské sítě s rybami a utonou. Dále velkým nebezpečím, nejen pro albatrosy, jsou plasty, které ptáci omylem pozřou z mořské hladiny, ty jim poškozují trávicí orgány a ptáci hynou. Nebezpečím ohrožujícím velká množství ptáků jsou ropné havárie v blízkosti hnízdišť. Bylo již uzavřeno několik mezinárodních smluv mající tato nebezpečí eliminovat.[5]
Za kriticky ohrožené druhy (CR) jsou považováni albatros amsterdamský, albatros galapážský, albatros tristanský a za ohrožené druhy (EN) albatros Carterův, albatros černobrvý, albatros černonohý, albatros hnědý, albatros pestrozobý a albatros Sanfordův.[6]
Vědecké názory na počty rodů a druhů se dlouho vyvíjely, zde je uvedeno jedno z posledních zatřídění:[7][8]
Albatros amsterdamský
Albatros galapážský
Albatros pestrozobý
Albatros Sanfordův
Obrázky, zvuky či videa k tématu albatrosovití ve Wikimedia Commons
Galerie albatrosovití ve Wikimedia CommonsAlbatrosovití (Diomedeidae) je čeleď největších mořských ptáků z řádu trubkonosých. Od svých příbuzných čeledí buřňákovitých, buřňáčkovitých a buřníkovitých se zřetelně odlišují tím, že mají trubkovité nozdry umístěné po obou stranách horní čelisti zobáku, kdežto ti druzí mají nozdru jen jedinou uprostřed. Čeleď albatrosovití je tvořena čtyřmi recentními rody, všechny mají stejné české jméno albatros.
Albatrosser (latin: Diomedeidae) er en familie i ordenen af stormfugle.
Traditionelt er albatrosserne blevet opdelt i 13 forskellige arter, men siden 1998 er det på baggrund af DNA-undersøgelser blevet almindeligt at anerkende helt op til 24 arter. Det vil sige, at tidligere underarter opfattes som selvstændige arter.[1] Nedenfor vises de 21 arter, der foreslås af Gill og Donsker (2013), hvor ikke alle arter har danske navne:[2]
De 13 traditionelle arter med alle underarter:[1]
Albatrosser (latin: Diomedeidae) er en familie i ordenen af stormfugle.
Die Albatrosse (Diomedeidae) sind eine Familie von Seevögeln aus der Ordnung der Röhrennasen (Procellariiformes). Von den 21 Arten kommen 17 in den südlichen Ozeanen vor, drei im Nordpazifik und eine in den Tropen.
Die Albatrosse sind eine Gruppe von großen bis sehr großen Seevögeln mit sehr langen und schmalen Flügeln. Albatrosse können Flügelspannweiten von über 3,5 Metern erreichen und übertreffen damit jede andere lebende Vogelart. Auch die kleinsten Vertreter der Familie haben noch Spannweiten von zwei Metern. Mit einem Gewicht von bis zu 12 Kilogramm gehören Albatrosse zu den schwersten flugfähigen Vögeln.
Der Schnabel ist groß, kräftig und spitz. Oft ist er leuchtend gelb oder rosa gefärbt. Albatrosse haben auf dem Schnabel zwei kleine Röhren, über die aufgenommenes Meersalz ausgeschieden werden kann. Die Beine sind kurz und kräftig und befähigen zu einem watschelnden, aber sicheren Gang. Die Zehen sind mit Schwimmhäuten verbunden. Albatrosse sind gute Schwimmer, die sich auch bei hohen Wellen auf dem Wasser halten können.
Der Großteil der Arten lebt über den Ozeanen der Südhalbkugel. Dort kommen sie vor allem auf verschiedenen Inseln wie Falkland, Macquarieinsel, Crozetinseln, Prince-Edward-Inseln und Südgeorgien vor; daneben bilden sie vereinzelte Kolonien in der Antarktis.
Klimatisch liegt der Schwerpunkt auf polaren und subpolaren Breiten, seltener in gemäßigten Zonen, und mit dem Galapagosalbatros lebt nur eine einzige Art in den Tropen. Drei weitere Arten leben, geografisch von den vorgenannten deutlich getrennt, im subtropischen, gemäßigten und subpolaren Bereich des Nordpazifik.
Im Nordatlantik und seinen Nebenmeeren gibt es für gewöhnlich keine Albatrosse; ebenso fehlen sie, abgesehen von der Umgebung der Galápagos-Inseln, in den Tropen. Während im Südpolarmeer eine Vielzahl von Albatrosarten beheimatet ist, fehlen sie gänzlich im Nordpolarmeer.
Stürme führen allerdings dazu, dass Albatrosse auch auf die Nordhalbkugel verschlagen werden. Da sie ohne Wind nicht flugfähig sind, können sie anschließend die äquatorialen Kalmen nicht mehr überqueren und verbleiben so oft mehrere Jahre auf der „falschen“ Halbkugel. Zum Beispiel war ein Schwarzbrauenalbatros von 1972 bis 1987 alljährlich auf den Shetlandinseln zu sehen. Auch auf Helgoland wurde seit 2014 regelmäßig ein Schwarzbrauenalbatros gesichtet.[1]
Albatrosse meiden normalerweise die Küstennähe, und das feste Land suchen sie ausschließlich zum Brüten auf. Sie können Wanderungen fliegend über gewaltige Distanzen unternehmen, oft wird die ganze Erde umrundet[2]. Als Brutplätze dienen meistens kleine Inseln mit grasbewachsenen Hängen. Felsige Steilküsten bieten dagegen wegen Start- und Landeschwierigkeiten ungeeignete Bedingungen für Albatrosse.
Laut einem NABU-Bericht aus dem Jahr 2020 sterben jährlich weltweit mehr als 300.000 Seevögel (davon etwa 100.000 Albatrosse) durch die Hochseefischerei und dabei insbesondere durch Langleinen.[3]
Obwohl sie durch die Bewegungen ihrer riesigen Flügel schnell erschöpft sind, können Albatrosse sehr große Strecken zurücklegen. Sie nutzen dazu die Technik des Dynamischen Segelflugs. Fällt die Windgeschwindigkeit unter 12 km/h, können Albatrosse nicht mehr abheben und müssen an Land oder auf dem Wasser verbleiben. Hingegen können sie selbst in Stürmen noch manövrieren.
Albatrosse sind bekannt dafür, dass sie zwar sehr gute Flieger sind, jedoch große Schwierigkeiten mit Start und Landung haben. Erst nach einem langen Startlauf hebt das große Tier ab, und bei der langen Gleitlandung können sich die Vögel durch zu hohe Geschwindigkeit überschlagen, sich Flügel oder Beine brechen. Letzteres führt in der Regel zum Tod.[4] Brutkolonien bieten gemeinsam genutzte Start- und Landebahnen, in deren Verlauf keine Nester gebaut werden. Trotzdem ist eine Landung auf dem Land immer ein gefährliches Unterfangen, bei dem gelegentlich auch schwerere Unfälle auftreten können. Weniger Schwierigkeiten haben Albatrosse mit Starts und Landungen auf dem Wasser.
Die Hauptnahrung der Albatrosse sind Tintenfische. Diese wandern oft nachts aus der Tiefsee in oberflächennahes Wasser, so dass sich Albatrosse über den Schwärmen zum Fressen zusammenfinden. Daneben sind kleine Fische ein wichtiger Nahrungsbestandteil, meistens nur bis zur Größe einer Sardine. Weitere Nahrungsquellen sind Krebstiere und selten Quallen und Aas.
Albatrosse sind zwar gute Flieger, können aber keine schwierigen Manöver nahe der Oberfläche fliegen. Daher können sie nur die kleinsten Arten Beute von der Oberfläche fliegend erhaschen. Die meisten Albatrosse lassen sich auf dem Wasser nieder und fressen schwimmend.
Oft folgen Albatrosse Schiffen, um deren Aufwinde zu nutzen und ohne Kraftaufwand in der Luft bleiben und mitreisen zu können. Fischerboote werden wegen des über Bord geworfenen Abfalls verfolgt. Beliebt sind Walfänger, um sich an den nicht verwerteten Teilen der getöteten Wale gütlich zu tun. Ferner betätigen sich Albatrosse manchmal als Kleptoparasiten; zum Beispiel jagen Galapagosalbatrosse Tölpeln regelmäßig ihre Beute ab. Der Schwarzbrauenalbatros folgt manchmal Schwertwalen, um deren Beutereste zu fressen.[5]
Albatrosse haben einen außerordentlich langen Fortpflanzungszyklus. Vom Nestbau bis zur Selbstständigkeit der Jungen vergeht bei den größeren Arten ein volles Jahr, so dass sie nur alle zwei Jahre brüten können. Nur wenige Arten brüten jährlich.
Im Gegensatz zu den meisten anderen Röhrennasen pflegen Albatrosse ein komplexes Balzritual. Hierzu zählen das synchrone Hochrecken der Köpfe, das Ausbreiten der Flügel, Reiben der Flanken mit den Schnäbeln und zahlreiche Rufe. Albatrosse sind monogam und treffen zu jeder Brut den vorherigen Partner wieder. Das Männchen erreicht den Brutplatz einige Tage vor dem Weibchen und verteidigt ihn gegen Konkurrenten. Beim Aufeinandertreffen der Partner gibt es einige ritualisierte Begrüßungsgesten, die weniger komplex sind. Eine erneute Balz findet nur statt, wenn einer der Partner gestorben ist und nicht zur Niststätte zurückkehrt.
Albatrosse nisten in Kolonien, die einige hundert bis einige tausend Nester umfassen können. Die größten Kolonien bilden Laysanalbatrosse und Schwarzbrauenalbatrosse, bei denen über 100.000 Paare zusammen brüten können. Die Nester befinden sich allerdings selbst bei den größten Kolonien in Abständen von einigen Metern zueinander, so dass wenig Interaktion zwischen den Brutpaaren auftritt.
Die meisten Albatrosse bauen große Nester aus Gräsern, Moosen und Schlamm. Die nordpazifischen Arten hingegen heben nur eine flache Nistgrube aus, und der Galapagos-Albatros baut überhaupt kein Nest. Das einzige Ei wiegt 205 bis 487 Gramm und wird im Schnitt zehn bis elf Wochen von beiden Partnern bebrütet. Dabei brütet ein Vogel jeweils für mehrere Tage, ohne Nahrung aufzunehmen, ehe ihn der Partner ablöst. Erst wenn der geschlüpfte Jungvogel drei bis fünf Wochen alt ist, verlassen ihn beide Partner für mehrere Stunden oder Tage. Die Jungen werden mit vorverdauter Nahrung sowie mit einer öligen Substanz gefüttert, die im Magen erzeugt und über die Röhren auf dem Schnabel ausgeschieden wird.
Albatrosse sind sehr langlebige Vögel. Die großen Arten brüten im Alter von zehn bis elf Jahren das erste Mal. Der mit mindestens 70 Jahren älteste Albatros[6] und damit auch der (Stand Januar 2018) älteste wildlebende Vogel ist ein Laysanalbatros namens „Wisdom“, der 1956 als brütender Altvogel beringt wurde und auch im Jahr 2016 noch erfolgreich brütete[7][8] und anfangs Januar 2018 erneut ein Ei legte.[9] Forscher um British Antarctic Survey, schätzen, Wisdom habe seither 36 Eier ausgebrütet.[10] Allerdings gibt es eine hohe Sterblichkeit bei jungen Vögeln. So überleben 70 Prozent der jungen Wanderalbatrosse ihr erstes Lebensjahr nicht.
Bereits im frühen Oligozän ist der Albatros Tydea septentrionalis nachgewiesen, der im Bereich der Nordsee lebte, wo heute keine Albatrosse mehr vorkommen. Daneben gab es in der gleichen Region albatrosähnliche Vögel. Diese Seevögel, die den längst ausgestorbenen Gattungen Rupelornis und Diomedeoides zugerechnet werden, werden nach den neueren Klassifizierungen in einer eigenen Familie Diomedeoididae geführt und waren offenbar noch keine echten Albatrosse.[11]
Vertreter der echten Albatrosse sind verstärkt seit dem Miozän belegt. Hierzu gehören die ausgestorbene Albatrosgattung Plotornis sowie Vertreter der rezenten Gattungen Diomedea und Thalassarche. Die Trennung der nördlichen Albatrosse von den südlichen Arten war bereits im Miozän vollzogen, ebenso legt die molekulare Uhr den Schluss nahe, dass alle vier rezenten Gattungen am Ausgang des Miozäns existent waren. Diomedea und Phoebastria trennten sich vor rund 23, Thalassarche und Phoebetria vor etwa 28 Millionen Jahren.[12]
Heute fehlen Albatrosse im Nordatlantik. Dort waren sie im Pliozän aber noch in wenigstens fünf Arten verbreitet, von denen vier der Gattung Phoebastria angehörten, die fünfte war der ausgestorbene Diomedea anglica.[13] Der Grund für das Aussterben im Nordatlantik ist nicht bekannt, könnte aber mit klimatischen Schwankungen während des Pleistozäns zusammenhängen.
Albatrosse gehören zur Ordnung der Röhrennasen. Traditionell werden sie an der Basis dieses Taxons eingeordnet. Nach neueren Erkenntnissen ist dies jedoch nicht zutreffend. Albatrosse sind demnach die Schwestergruppe eines gemeinsamen Taxons aus Sturmvögeln und Tauchsturmvögeln, und alle gemeinsam bilden wiederum das Schwestertaxon der Hydrobatinae, die traditionell als Unterfamilie der Sturmschwalben galt.[14]
Traditionell wurden die Albatrosse in zwei Gattungen mit 14 Arten unterteilt. Dies waren Diomedea und Phoebetria. Als deutlich wurde, dass Diomedea in der ursprünglichen Zusammenstellung paraphyletisch wäre, teilte man noch die Gattungen Phoebastria und Thalassarche ab, so dass es nun vier Gattungen gibt, die alle mit ziemlicher Sicherheit monophyletisch sind.[15]
Die Artenzahl wurde zuletzt drastisch erhöht. So beschrieben die Zoologen Robertson und Nunn 1998 statt der bis dahin üblichen 14 nun 24 Arten. Die Erhöhung der Artenzahl ist allerdings nur auf Erhebung von bisher als Unterarten angesehener Taxa in den Artstatus zurückzuführen, nicht auf die Entdeckung neuer Arten.[16] Die in der folgenden Auflistung wiedergegebene Zahl von 21 Arten folgt Brooke 2004 (siehe Literatur).
Die Gattungen Diomedea und Phoebastria sind Schwestertaxa, ebenso die Gattungen Thalassarche und Phoebetria.[15] Die Verwandtschaftsverhältnisse sind im folgenden Kladogramm dargestellt:
Diomedeidae „Große Albatrosse“Das Wort „Albatros“ gelangte über die englische Seefahrersprache ins Deutsche. Es stellt eine vermutlich unter dem Einfluss von lat. albus „weiß“ entstandene Abwandlung des spanischen und portugiesischen alcatraz dar, das heute den Tölpel bezeichnet, ursprünglich aber große schwarze Seevögel im Allgemeinen und den Pelikan im Besonderen. Das spanische Wort wiederum leitet sich aus dem arabischen al-qādūs „Schaufel eines Wasserrads“ ab, mit dem die Mauren in Anspielung auf seinen Kehlsack den Pelikan bezeichneten.
Seeleute hatten ein besonderes Verhältnis zu Albatrossen. Einerseits wurden einige Tiere spätestens ab dem 18. Jahrhundert zur Bereicherung der Bordverpflegung für ihr Fleisch gejagt.[17] Andererseits galten Albatrosse als Seelen gestorbener Seeleute.[18] Vielleicht kam daher der Seemannsglaube, es brächte Unglück, einen Albatros zu töten (verewigt von Coleridge, siehe unten); laut Angaben der chilenischen Kap-Hoornier-Vereinigung gab es unter Seeleuten sogar den Brauch, Albatrosse zwar vom Schiff aus im Flug zu fangen, sie aber wieder freizulassen.[19] Von der im 20. Jahrhundert gegründeten Organisation der Kap Hoorniers (Segler, die auf Frachtseglern Kap Hoorn umrundet hatten) wurde ein Albatroskopf mit einem Fanghaken sogar als Logo genutzt, und wer das Kap als Kapitän eines Frachtseglers umrundet hatte, erhielt den Ehrentitel Albatros.[19]
Am Ende des 19. Jahrhunderts dienten Albatrosse als Federlieferanten für Kleiderfutter und Kissenfüllungen. Mehrere Kolonien, die Hunderttausende Vögel umfassten, wurden binnen weniger Jahre vernichtet. Zwischen 1887 und 1903 wurden weit über eine Million Kurzschwanzalbatrosse getötet, was die Art dem Aussterben nahebrachte und sie so selten machte, dass sie sich bis heute nicht von dieser Verfolgung erholen konnte. Im Jahr 2004 trat das von 13 Staaten unterzeichnete Übereinkommen zum Schutz der Albatrosse und Sturmvögel (ACAP) in Kraft.
Ein anderes Schicksal erlitt eine Kolonie von 200.000 Laysanalbatrossen auf den Midwayinseln. Seit 1940 besteht hier ein Luftwaffenstützpunkt der United States Navy. In den ersten Jahren traten immer wieder Kollisionen zwischen Flugzeugen und Albatrossen auf. Nachdem die Vögel mit Sirenen und Explosionen nicht vertrieben werden konnten, wurden die Dünen abgetragen und große Teile der Insel asphaltiert, so dass die Möglichkeiten zum Brüten nicht mehr gegeben waren.
Die Maori benutzten, mindestens auf der neuseeländischen Südinsel, die Schwingenknochen von Albatrossen zum Flötenbau.[20]
Die europäische Kunst und Kultur, der der Albatros als nicht-heimischer Vogel zunächst fremd war, lernte das Tier erst vergleichsweise spät kennen. Der englische Dichter Samuel Taylor Coleridge verewigte in seiner berühmten, 1798 entstandenen Ballade The Rime of the Ancient Mariner (dt. Ballade vom alten Seemann oder Der alte Matrose) das – künstlerisch überhöhte – Unbehagen eines Seemanns, einen Albatros getötet zu haben. Daneben benannten mehrere spätere Künstler ihre Werke nach den Seevögeln: Charles Baudelaires (1821–1867) Gedicht „L’Albatros“ beschreibt die Ungeschicklichkeit des Tieres am Boden und vergleicht sie mit dem eleganten Flug der Tiere bzw. dem Schicksal des Poeten. Die Band Fleetwood Mac betitelte ein Instrumentalstück Albatross (1969) und die Rockgruppe Karat ein Lied Albatros (1979). Im Jahr 2008 erschien das Lied des französischen DJs AaronChupa namens “I’m an Albatraoz”. Im Disney-Film Bernard und Bianca (1977) nutzten die Helden die „Albatross Airlines“, deren Pilot, ein erfahrener Albatros, die typischen Schwierigkeiten sowohl beim Start als auch bei der Landung zeigt.
Die Albatrosse (Diomedeidae) sind eine Familie von Seevögeln aus der Ordnung der Röhrennasen (Procellariiformes). Von den 21 Arten kommen 17 in den südlichen Ozeanen vor, drei im Nordpazifik und eine in den Tropen.
Albatros, saka kulawarga Diomedeidae, manuk segara kang gedhé, kalebu ordho Procellariiformes. Manuk iki tinemu ing Samudra Antartika lan Samudra Pasifik iring lor. Manuk albatros tansah katon mabur ing awang-awang amarga carané mabur kang irit tenaga, kanthi nglayang tanpa ngobahaké suwiwi. Manuk iki mangan cumi-cumi, iwak lan urang. Albatros urip bebarengan kanthi wujud koloni, susuhé ana ing pulo-pulo kang mencil ing tengah samudra.
Cacah spésiès albatros watara 13 nganti 24 spésiès, kang kapérang dadi 4 genus, ya iku Albatros gédhé, (Diomedea), Albatros mollymawk (Thalassarche), Albatros pasifik-lora (Phoebastria), lan Albatros ireng (Phoebetria).[2] Ing abad 21, spésiès albatros kalebu ing pratèlan abang déning IUCN, kanthi cacah 19 spésiès bebaya cures lan kang loro gumantung konservasi[3].
|archiveurl=
Ang mga albatros, ng biologikal pamilya Diomedeidae, ang mga malalaking ibon ng dagat na magkakatulad sa procellariids, petrels ng bagyo sa order Procellariiformes (ang tubenoses). Saklaw nila ang malawak sa Southern Ocean at ang North Pacific. Ang mga ito ay wala sa North Atlantic, bagaman nananatiling posil ay nagpakita sila minsan na naganap doon at paminsan-minsang mga vagrants ay natagpuan. Ang mga albatros ay kabilang sa pinakamalaking ng mga ibong lumilipad, at ang mga dakilang albatros (genus Diomedea) ay may pinakamahabang wingspans ng anumang nabubuhay na ibon, na umaabot hanggang 3.7 metro (12 piye). Ang mga albatros ay kadalasang itinuturing na nahulog sa apat na genera, ngunit mayroong di pagkakasundo sa bilang ng mga species.
Ang lathalaing ito ay isang usbong. Makatutulong ka sa Wikipedia sa nito.
Albatroses es avias grande de mar en la familia Diomedeidae. Los es relatada a la petreles. Los estende vasta en la Mar Antartica e la Pasifica norde. Los es asente de la Atlantica norde, an si fosiles indica ce los ia aveni ala en la pasada. Albatroses es un de la avias volante la plu grande, e la albatros grande ave la estendes de alas la plu grande de cualce avias esistente, ateninte asta 3.7 metres. La albatroses es tipal videda como divideda entre cuatro jenera, ma on ave desacorda sur esta.
Los como calamar, pex, e cril par foraje, saisi a surfas, o tufa. Albatroses es colonial, nidi tipal sur isolas isolida a mar, comun con alga otra spesies. Duples liada de mases e femes formi tra alga anios, con la usa de dansas ritual, e dura tra la vive de la du. Un saison de reprodui pote dura plu ca un anio de la pone de ovos a la comensa de vola par la jovenes, con un ovo solitar poneda en cada atenta a reprodui.
De la 22 spesies de albatroses, tota es listada a alga nivel de menasa. Tre spesies es multe menasada, 5 es menasada, 7 es alga menasada, e 7 es riscada. Cuantias de albatroses ia descrese en la pasada, la resulta de colie per plumas. Los es ance menasada par spesies introduida, como ratas e gatos savaje cual ataca la ovos, enfantes, e adultes nidinte. Contamina, un redui en la cuantia de pexes de suprapexa, e par pexa con filos longa. Pexa con filos longa es un menasa seria, car la avias es atraeda a la tentas, deveni oncida par la filos, e afoca. Governas, organizas de conserva, e la industria de pexa labora per un modo de redui esta problem.
Albatros, saka kulawarga Diomedeidae, manuk segara kang gedhé, kalebu ordho Procellariiformes. Manuk iki tinemu ing Samudra Antartika lan Samudra Pasifik iring lor. Manuk albatros tansah katon mabur ing awang-awang amarga carané mabur kang irit tenaga, kanthi nglayang tanpa ngobahaké suwiwi. Manuk iki mangan cumi-cumi, iwak lan urang. Albatros urip bebarengan kanthi wujud koloni, susuhé ana ing pulo-pulo kang mencil ing tengah samudra.
Albatrosi (kutoka Kiing.: albatross) ni ndege wakubwa wa bahari katika familia Diomedeidae. Baina ya spishi hizi yuko ndege wenye mabawa marefu kabisa kuliko ndege wote duniani. Albatrosi Mlizi ana mabawa ambayo mawili pamoja yana urefu wa sm 310 kwa wastani na urefu mkubwa kabisa uliopimwa ulikuwa sm 370. Rangi zao zinatofautiana kutoka nyeupe na mabawa kijivu hafifu hadi mwili wote kijivucheusi. Wana domo kubwa sana lenye ncha kwa umbo la kulabu. Mirija miwili ya pua inapitia pande zote mbili za domo.
Ndege hawa huenda mbali sana wakiruka angani na wanaweza kuzunguka dunia. Hawapigi mabawa sana baada ya kuruka, lakini wananyiririka kwa mabawa yaliyonyooshwa. Huwakamata ngisi, samaki na gegereka na hula mizoga pia. Kwa kawaida albatrosi huyatengeneza matago yao kwenye visiwa vya mbali visipokaa watu wala mamalia wengine. Kabla ya kujamiiana dume na jike hutenga dansi ya kanuni kaida. Jike hulitaga yai moja tu.
Albatrosi wa Kisiwa cha Amsterdam
Albatrosi wa Tristan
Albatrosi mfalme
Albatrosi mlizi
Albatrosi kijivucheusi
Albatrosi mgongo-kijivu
Albatrosi wa Buller
Albatrosi domo-njano wa Bahari ya Hindi
Albatrosi utosi-mweupe
Albatrosi domo-njano wa Bahari ya Atlantiki
Albatrosi kichwa-kijivu
Albatrosi nyusi-nyeusi
Albatrosi wa Salvin
Antipodean (Gibson's) albatros
Northern royal albatros
Short-tailed albatross
Laysan albatross
Waved albatross
Black-footed albatross
Chatham albatross
Campbell albatross
Albatrosi është një shpend shtegtar i familjes Diomedeidae. Albatrosi minimizon konsumin e energjisë duke përdorur teknika të veçanta fluturimi.Ky zog që 92% të jetës së tij e kalon në det ka një hapje krahësh 3.5 metra. Karakteristika më kryesore e albatrosit është stili i tij i fluturimit. Ai mund të fluturojë për orë të tëra pa i rrahur krahët. Për këtë ai shfrytëzon erën, duke i vendosur krahët në pozicion të përshtatshëm.
Duhet shumë energji për të mbajtur hapur vazhdimisht krahët me shtrirje 3.5 metra. Albatrosi mund të rrijë në këtë pozicion me orë të tëra. Kjo bëhet e mundur nga një sistem anatomik i veçantë që i është dhënë atij që në momentin e lindjes. Gjatë fluturimit, krahët e albatrosit bllokohen dhe qëndrojnë të shtrira horizontalisht, prandaj ai nuk ka nevojë të përdorë forcën e muskujve për t’i mbajtur ato të hapura. Kjo e ndihmon atë shumë gjatë fluturimit për kursimin e energjisë. Albatrosi nuk harxhon energji, sepse ai nuk i rreh krahët dhe nuk i mban hapur me forcën e muskujve. Fluturimi me orë të tëra, duke përdorur energjinë e erës, siguron për albatrosin avantazh tepër të madh. P.sh. trupi 10 kg i albatrosit humb vetëm 1% të peshës kur fluturon për 1000 km. Kjo është një humbje jashtëzakonisht e ulët. Njeriu ka ndërtuar aeroplanë pa motorë që përdorin teknikën e habitshme të albatrosit.
Albatrosët i perkasin grupeve te zogjëve të mëdhenjë. Sqepi është i madh, i fortë dhe i mprehtë. Sqepi është i përbëre prej disa tubave, që i mundësojnë albatroseve të nuhasin, që është veti e rrallë tek shpezët.
Krahët e albatrosëve të mëdhenjë janë me të gjatët prej grupit te shpezëve, duke tejkaluar 340 cm, madhësi e cila ndryshon në varesi të llojit të albatrosit. Albatrosët kalojnë distanca shumë të gjata, duke përdorur teknika të shpezëve krahë-gjatë. Përdorin rryma të erës, e ngjajshme me aeroplanët rrëshqites (gliding). Në këtë menyrë, për çdo metër që humbin në lartësi, ata fluturojnë 22 metra përpara. Kjo mënyrë mundëson që albatrosët të ruajnë energjinë e tyre në fluturime të gjata. Zakonisht energjinë më të madhe e humbin gjatë nisjes.
Ky artikull në lidhje me biologjinë është i cunguar. Ndihmoni dhe ju në përmirsimin e tij.
Albatrosi (kutoka Kiing.: albatross) ni ndege wakubwa wa bahari katika familia Diomedeidae. Baina ya spishi hizi yuko ndege wenye mabawa marefu kabisa kuliko ndege wote duniani. Albatrosi Mlizi ana mabawa ambayo mawili pamoja yana urefu wa sm 310 kwa wastani na urefu mkubwa kabisa uliopimwa ulikuwa sm 370. Rangi zao zinatofautiana kutoka nyeupe na mabawa kijivu hafifu hadi mwili wote kijivucheusi. Wana domo kubwa sana lenye ncha kwa umbo la kulabu. Mirija miwili ya pua inapitia pande zote mbili za domo.
Ndege hawa huenda mbali sana wakiruka angani na wanaweza kuzunguka dunia. Hawapigi mabawa sana baada ya kuruka, lakini wananyiririka kwa mabawa yaliyonyooshwa. Huwakamata ngisi, samaki na gegereka na hula mizoga pia. Kwa kawaida albatrosi huyatengeneza matago yao kwenye visiwa vya mbali visipokaa watu wala mamalia wengine. Kabla ya kujamiiana dume na jike hutenga dansi ya kanuni kaida. Jike hulitaga yai moja tu.
Albatrosi është një shpend shtegtar i familjes Diomedeidae. Albatrosi minimizon konsumin e energjisë duke përdorur teknika të veçanta fluturimi.Ky zog që 92% të jetës së tij e kalon në det ka një hapje krahësh 3.5 metra. Karakteristika më kryesore e albatrosit është stili i tij i fluturimit. Ai mund të fluturojë për orë të tëra pa i rrahur krahët. Për këtë ai shfrytëzon erën, duke i vendosur krahët në pozicion të përshtatshëm.
Duhet shumë energji për të mbajtur hapur vazhdimisht krahët me shtrirje 3.5 metra. Albatrosi mund të rrijë në këtë pozicion me orë të tëra. Kjo bëhet e mundur nga një sistem anatomik i veçantë që i është dhënë atij që në momentin e lindjes. Gjatë fluturimit, krahët e albatrosit bllokohen dhe qëndrojnë të shtrira horizontalisht, prandaj ai nuk ka nevojë të përdorë forcën e muskujve për t’i mbajtur ato të hapura. Kjo e ndihmon atë shumë gjatë fluturimit për kursimin e energjisë. Albatrosi nuk harxhon energji, sepse ai nuk i rreh krahët dhe nuk i mban hapur me forcën e muskujve. Fluturimi me orë të tëra, duke përdorur energjinë e erës, siguron për albatrosin avantazh tepër të madh. P.sh. trupi 10 kg i albatrosit humb vetëm 1% të peshës kur fluturon për 1000 km. Kjo është një humbje jashtëzakonisht e ulët. Njeriu ka ndërtuar aeroplanë pa motorë që përdorin teknikën e habitshme të albatrosit.
De Albatrosse(n) (Diomedeidae) sünd en Familie vun Seevagels ut de Ornen vun de Stormvagels (Procellariiformes). Dat gifft 21 Aarden. 17 kaamt in de süüdlichen Ozeane vor, dree in’n Noordpazifik un een in de Tropen.
De Albatrosse sünd en Grupp vun grote bit hen to bannig grote Seevagels mit bannig lange Flunken. Albatrosse könnt de Flunken bit hen to 3,5 m ut’neenspannen. Dat is mehr, as bi all annere Vagels. Ok de lüttjesten Aarden spannt de Flunken noch 2 m ut’neen. Bobento weegt se bit hen to 12 kg un höört dor to de swaarsten Vagels mit, de flegen könnt. De Snavel is groot, dannig un spitz. Faken lücht he geel oder rosa. Albatrosse hefft up’n Snavel twee tüttje Röhren, dor warrt dat Solt ut’e See mit utscheden. De Been sünd kort un dannig, dor könnt se seker mit gahn, ok wenn se dor en beten bi pumpeln doot. Twuschen de Töhn hefft se Swemmhuut un könnt goot swemmen un hoolt sik ok bi hoge Bulgen up dat Water.
De meisten Aarden leevt over de Ozeane up de Süüdhalfkogel. Dor kaamt se sunnerlich vor up allerhand Eilannen, as de Falklandinseln, Macquarieinsel, Crozetinseln, Prince-Edward-Inseln un Süüdgeorgien. Hen un wenn billt se ok Kolonien in de Antarktis. Vun’t Klima her leevt se sunnerlich up polare un subpolare Breden, nich so faken in de matigen Zonen. Bloß man up de Galapagosinseln leevt mit den Galapagosalbatros een Aart as eenzigste vun de Albatrosse in de Tropen. In den Noordatlantik sünd normolerwiese keen Albatrosse to finnen, ok nich in siene Nevenseen. Vunwegen Störme kann dat avers dor to kamen, datt se dor mol hendreven weert. Vunwegen, datt se sunner Wind nich flegen könnt, könnt se denn over de windstillen Zonen bi den Äquater (Kalmen) nich overweg kamen un blievt denn faken en poor Johre up de „verkehrte“ Sieten vun den Äquater. So weer vun 1972 bit 1987 en Swattbroenalbatros elk Johr up de Shetlandinseln to sehn. Ok up Helgoland is vun 2014 af an regelmotig en Albatros vun düsse Aart sehn wurrn.[1]
Normolerwiese hoolt sik Albatrosse af vun de Küsten. An Land gaht se bloß, wenn se bröden wüllt. Se könnt unbannig wiet flegen, faken maakt se en Törm um de ganze Eer umto.[2]. Bröden doot se meist up lüttje Eilannen mit Hänge, wo Gras up wassen deit. Steile Felsen könnt se nich bruken, vunwegen datt se dor nich lannen un starten könnt.
Ofschoonst se slank ganz af sünd, wenn se mit de unbannigen Flunken slaht, könnt se duerhaftig un wiet flegen. Dor seilt se bi mit Hölp vun den Wind. Wenn de Wind langsamer warrt, as 12 km/h, könnt Albatrosse nich mehr hoochkamen un mütt up Land oder Water blieven. Man bi Storm könnt se alltiet allerbest manövreeren.
Vördem sünd de Albatrosse updeelt wurrn in twee Geslechter mit 14 Aarden. De Geslechter weern Diomedea un Phoebetria. Midderwielen sünd dor noch de Geslechter Phoebastria un Thalassarche tokamen. So gifft dat hüdigendags veer Geslechter, de all wohrschienlich as monophyleetsch antokieken sünd.[3] Ok de Tahl vun Aarden is tolest bannig vermehrt wurrn. So heftd e Zoologen Robertson un Nunn 1998 nich mehr 14 Aarden gellen laten, as dat bit dorhen begäng weer, man 24 Aarden. Dat liggt dor avers nich an, datt nee Aarden funnen wurrn sünd, man datt Vagels, de bitherto as Unneraarden ankeken wurrn weern, nu in den Status vun en Aart böört wurrn sünd.[4] Hier weert nu 21 Aarden uptellt, as Brooke dat 2004 vorslahn hett (kiek bi Literatur).
. Mehr Biller, Videos oder Audiodateien to’t Thema gifft dat bi Wikimedia Commons. De Albatrosse(n) (Diomedeidae) sünd en Familie vun Seevagels ut de Ornen vun de Stormvagels (Procellariiformes). Dat gifft 21 Aarden. 17 kaamt in de süüdlichen Ozeane vor, dree in’n Noordpazifik un een in de Tropen.
De albatrossen (Diomedeidae) binne in famylje seefûgels yn it skift fan de mokeftigen (Procellariformes). Se komme foar yn de súdlike oseanen en yn de noardlike Stille Oseaan.
Se hawwe lange smelle wjukken wêrmei't se hast har hiele libben oer de see sweve. Op it lân kinne se harren net best rêde en dêr komme se ek allinnich om te brieden.
De measte soarten wurde slim bedrige. It tal albatrossen is earst bot weromrûn trochdat de fearren fan de albatrossen brûkt waarden. Tsjintwurdich wurde de albatrossen bedrige troch rôten en katten dy't de aaien, jongen en briedende fûgels oanfalle. Mar ek troch de fersmoarging en foaral it fiskjen mei lange linen. By it fiskjen mei lange linen wurde de albatrossen lokke troch it aas en at se oan de heak sitte dan fersûpe se.
De albatrossen (Diomedeidae) binne in famylje seefûgels yn it skift fan de mokeftigen (Procellariformes). Se komme foar yn de súdlike oseanen en yn de noardlike Stille Oseaan.
Se hawwe lange smelle wjukken wêrmei't se hast har hiele libben oer de see sweve. Op it lân kinne se harren net best rêde en dêr komme se ek allinnich om te brieden.
De measte soarten wurde slim bedrige. It tal albatrossen is earst bot weromrûn trochdat de fearren fan de albatrossen brûkt waarden. Tsjintwurdich wurde de albatrossen bedrige troch rôten en katten dy't de aaien, jongen en briedende fûgels oanfalle. Mar ek troch de fersmoarging en foaral it fiskjen mei lange linen. By it fiskjen mei lange linen wurde de albatrossen lokke troch it aas en at se oan de heak sitte dan fersûpe se.
Albatrossimonlar (Diome-deidae) – bo‘ronqushlar turkumining bir oilasi. Tanasining uz. 85–140 sm, qanotlari ingichka, yoyilganda 3,6 m ga yetadi. Havoda qanot qoqmasdan uzoq vaqt ucha oladi, suvda yaxshi suzadi. Havoga to‘lqinlar cho‘qqisidan yoki qiyadan ko‘tariladi. Jan.yarim shar dengizlarida tarqalgan, ayrim turlari Tinch okeanining shim. qismiga (Uzoq Sharq dengizlariga) ham o‘tadi. A. monogam, galagala bo‘lib uchib yuradi. Ko‘payish davrida ko-loniya hosil qiladi. Okeanlarning odam yashamaydigan orollarida uya quradi, uyaga bittadan tuxum qo‘yadi. A. 5–10 yoshda vo-yaga yetadi. Baliq, boshoyoqli mollyuskalar bilan oziqlanadi. A.ning 2 uruqqa mansub bo‘lgan 13 turi ma’lum. Oq yelkali A. (Diomedea albatrus) Xalqaro Qizil kitobga kiritilgan.
Albatrossimonlar (Diome-deidae) – bo‘ronqushlar turkumining bir oilasi. Tanasining uz. 85–140 sm, qanotlari ingichka, yoyilganda 3,6 m ga yetadi. Havoda qanot qoqmasdan uzoq vaqt ucha oladi, suvda yaxshi suzadi. Havoga to‘lqinlar cho‘qqisidan yoki qiyadan ko‘tariladi. Jan.yarim shar dengizlarida tarqalgan, ayrim turlari Tinch okeanining shim. qismiga (Uzoq Sharq dengizlariga) ham o‘tadi. A. monogam, galagala bo‘lib uchib yuradi. Ko‘payish davrida ko-loniya hosil qiladi. Okeanlarning odam yashamaydigan orollarida uya quradi, uyaga bittadan tuxum qo‘yadi. A. 5–10 yoshda vo-yaga yetadi. Baliq, boshoyoqli mollyuskalar bilan oziqlanadi. A.ning 2 uruqqa mansub bo‘lgan 13 turi ma’lum. Oq yelkali A. (Diomedea albatrus) Xalqaro Qizil kitobga kiritilgan.
Alwatrus icha Albatros (familia Diomedeidae) nisqakunaqa huk ancha allinta phawaq, ancha karu phawayta atiq pisqukunam, challwa, umachaki mikhuq, chalakunapi q'isachaq. Huk rikch'aqninkunaqa lliw phawaq uywakunamanta aswan suni rapra mast'ariyniyuqmi, 3,6 mitrukama.
Wikispecies nisqaqa qillqasqa p'anqayuqmi kay hawa: Alwatrus
Alwatrus icha Albatros (familia Diomedeidae) nisqakunaqa huk ancha allinta phawaq, ancha karu phawayta atiq pisqukunam, challwa, umachaki mikhuq, chalakunapi q'isachaq. Huk rikch'aqninkunaqa lliw phawaq uywakunamanta aswan suni rapra mast'ariyniyuqmi, 3,6 mitrukama.
Diomedeidae es un familia de Procellariiformes.
Ypenaro'y (karaiñe'ẽ: albatros), ha'e guyra juehepehẽ oikove yguasúre. Ko guyra miokove opa nunga paraguasu Antártida pegua, paraguasu Py'aguapy, ha paraguasu Ñemby Atlántiko. Guyra oveveva tuichava. Ko guyra juehepehẽ oñemohendava irundy jueheguaty.
Ypenaro'y oveve porãetehápe, ndomýiri katúva ipepo. Ho'u mymba michĩ yguasu pegua, pira ha ambue mymba oiko yguasúpe. Ko guyra oiko mbyatypyre, ha ohaitypo ypa'ũme.
Ko'ãga ojekuaava ko guyra oreko irundy jueheguaty, hakatu, ijueheguakuéra hetakue ndojekuaava.[2] [3]
Ypenaro'y (karaiñe'ẽ: albatros), ha'e guyra juehepehẽ oikove yguasúre. Ko guyra miokove opa nunga paraguasu Antártida pegua, paraguasu Py'aguapy, ha paraguasu Ñemby Atlántiko. Guyra oveveva tuichava. Ko guyra juehepehẽ oñemohendava irundy jueheguaty.
Ypenaro'y oveve porãetehápe, ndomýiri katúva ipepo. Ho'u mymba michĩ yguasu pegua, pira ha ambue mymba oiko yguasúpe. Ko guyra oiko mbyatypyre, ha ohaitypo ypa'ũme.
Τα άλμπατρος, της βιολογικής οικογένειας Diomedeidae, είναι μεγάλα θαλασσοπούλια που αποτελούν μαζί με τα procellariids, και τα storm-petrels την τάξη Procellariiformes. Απαντώνται ευρέως στο Νότιο ημισφαίριο και το Βόρειο Ειρηνικό. Αν και απουσιάζουν από το Βόρειο Ατλαντικό, έχουν βρεθεί απολιθώματα που δείχνουν πως κάποτε ζούσαν και εκεί, και περιστασιακά εντοπίζονται κάποια περιπλανώμενα άλμπατρος.
Τα άλμπατρος συμπεριλαμβάνονται στα μεγαλύτερα ιπτάμενα πουλιά, και το μεγάλο άλμπατρος (του γένους Diomedea) έχει το μεγαλύτερο εκπέτασμα φτερών από όλα τα σωζόμενα πουλιά. Συνήθως θεωρείται ότι τα άλμπατρος αποτελούνται από 4 γένη, αλλά δεν υπάρχει ομοφωνία σχετικά με τον αριθμό των ειδών.
Τα άλμπατρος είναι ιδιαίτερα αποδοτικά στον αέρα, χρησιμοποιώντας τη δυναμική πτήση, και την πτήση με κλίση για να διανύσουν μεγάλες αποστάσεις με λίγη προσπάθεια. Τρέφονται με καλαμάρια, ψάρια και κριλ και τα οποία τρώνε είτε ως πτωματοφάγοι, είτε αρπάζοντάς τα από την επιφάνεια του νερού είτε βουτώντας. Είναι αποικιακά πουλιά, που φωλιάζουν τον περισσότερο καιρό σε απομονωμένα νησιά των ωκεανών, και συχνά διαφορετικά είδη φωλιάζουν μαζί. Οι δεσμοί μεταξύ των ζευγαριών στα άλμπατρος δημιουργούνται με "τελετές χορού", και διαρκούν για όλη τη ζωή του ζευγαριού. Μία περίοδος αναπαραγωγής μπορεί να διαρκέσει πάνω από ένα έτος από τη γέννηση των αυγών έως την ανατροφή. Σε κάθε αναπαραγωγική προσπάθεια γεννάται ένα αυγό.[1]
Η συμπεριφορική στάση και η ακολουθία της κατά τη διάρκεια της ερωτοτροπίας, έχουν περιγραφεί αναλυτικά για το είδος Diomedea exulans που διαβιεί στη νήσο Νότια Γεωργία. Τα θηλυκά ξεκινούν τις περισσότερες στιγμές επίδειξης, οι οποίες συνήθως ξεκινούν με μία σειρά χαιρετισμών. Ο πυρήνας της επίδειξης αποτελείται από γρήγορη ακολουθία κινήσεων κεφαλής, κροταλίσματα, τελετουργικές εμφανίσεις εκφωνήσεις και φωνητικής κλήσεις. Οι περισσότερες επιδείξεις λήγουν όταν το θηλυκό απομακρύνεται, αν και στο 25% των περιπτώσεων τα πουλιά κάθονται μαζί στη φωλιά του αρσενικού. Η βασική βασική ακολουθία είναι κοινή και στα δύο φύλα, αν και υπάρχουν διαφορές στις αποκρίσεις στη συμπεριφορά του συντρόφου. Η συμπεριφορά της ερωτοτροπίας είναι πολύ παρόμοια με εκείνη που επιλέγεται για την αναπαραγωγή του αλμπατρός του Ινδικού Ωκεανού[2].
Албатрос e птицa што живее во субполарните води на Антарктикот, иако може да се сретне и во умерените, па и во тропските мориња.
Неговото тело е покриено со бели пердуви, а со сивкасти пердуви на главата и вратот. Долгата горна површина на долгите и меки крилја, како и на кусата опашка, е темно кафеава, речиси црна. Преку очите, кон назад, има тенка темна линија. Возрасните птици имаат розово-жолт клун. Долната страна од крилјата исто така е темнa на рабовите.
Младите птици имаат сива боја на главата и вратот, и темен клун. На кратките нозе, помеѓу прстите имаат тенка кожичка што им помага при пливањето.
Телото на албатросот е долго околу еден метар, а распонот на крилјата достигнува два и пол метри. Најголемиот албатрос, албатросот скитник има распон на крилјата од три и пол метри. Тежината му се движи меѓу 8 и 12 кг.[1] Тој е еден од најдобрите летачи на океанот, кој најголемиот дел од животот го поминува летајќи над студените субполарни океани на јужната хемисфера. Понекогаш долетува и до европските брегови.
Се храни со морски риби и мекотелни животни.
Се гнезди на пусти острови во големи колонии, каде во неугледни гнезда одгледува само едно младо. На копното доаѓа само кога се гнезди. Целиот живот го поминува со иста женка.
Просечниот животен век на еден албатрос е 80-85 години.[2] Кога еднаш ќе го напуштат гнездото можат во него да не се вратат и по 7 до 10 години.
Албатрос e птицa што живее во субполарните води на Антарктикот, иако може да се сретне и во умерените, па и во тропските мориња.
альбатростор (Diomedeidae) - деңиз куштарынын бир тукуму, булардын төмөнкү түрлөрү белгилүү: ак жон альбатрос (Diomedea albatrus), ак альбатрос (D. exulans), селсаяк альботрос, кара жон альбатрос (D. immutabilis).
альбатростор (Diomedeidae) - деңиз куштарынын бир тукуму, булардын төмөнкү түрлөрү белгилүү: ак жон альбатрос (Diomedea albatrus), ак альбатрос (D. exulans), селсаяк альботрос, кара жон альбатрос (D. immutabilis).
Салхич шувуу нь Diomedeidae овгийн тэнгис далайн том шувуу юм. Өмнөдийн далай, Номхон далайн хойд хэсгээр өргөн тархаж нутаглана.
Салхич шувуу нь агаарт маш чадварлаг, салхины хүчийг ашиглан нисэх бөгөөд хол зайг бага хүчээр туулж чаддаг. Далайн арваалж, загас, сам хорхойгоор хооллоно. Салхич шувуу тэнгис далайн арлуудад бусад хэдэн зүйлийн хамт маш олноороо сүрэглэн үүрээ засдаг. Үржлийн үе нь өндөг гаргахаас өд сөд урган нас бие гүйцэх хүртэл жил гаруй болдог байна.
Салхич шувууны 21 зүйлээс 19 нь мөхөөд байгаа аж. Олон тооны салхич шувууг өдийг нь авах гэж хороосон бол өдгөө харх, зэрлэг муур зэрэг амьтад өндөг болон үүрэндээ байгаа дэгдээхэйг дайрах зэргээр, мөн байгаль орчны бохирдол, тэдний хоол тэжээл болох загасыг хэтэрхий ихээр барьж байгаа гэх мэтээс шалтгаалан тоо толгой нь цөөрсөөр байна.
Салхич шувууны 4 төрлийн 13-24 маргаантай бөгөөд их дэлгэрсэн нь 21 зүйл. Эдгээр 4 төрөл нь:
болно.
Салхич шувуу нь Diomedeidae овгийн тэнгис далайн том шувуу юм. Өмнөдийн далай, Номхон далайн хойд хэсгээр өргөн тархаж нутаглана.
Салхич шувуу нь агаарт маш чадварлаг, салхины хүчийг ашиглан нисэх бөгөөд хол зайг бага хүчээр туулж чаддаг. Далайн арваалж, загас, сам хорхойгоор хооллоно. Салхич шувуу тэнгис далайн арлуудад бусад хэдэн зүйлийн хамт маш олноороо сүрэглэн үүрээ засдаг. Үржлийн үе нь өндөг гаргахаас өд сөд урган нас бие гүйцэх хүртэл жил гаруй болдог байна.
Салхич шувууны 21 зүйлээс 19 нь мөхөөд байгаа аж. Олон тооны салхич шувууг өдийг нь авах гэж хороосон бол өдгөө харх, зэрлэг муур зэрэг амьтад өндөг болон үүрэндээ байгаа дэгдээхэйг дайрах зэргээр, мөн байгаль орчны бохирдол, тэдний хоол тэжээл болох загасыг хэтэрхий ихээр барьж байгаа гэх мэтээс шалтгаалан тоо толгой нь цөөрсөөр байна.
अल्बाट्रोस एउटा ठूला प्रजातिका समुद्री चराको पारिवारिक नाम हो ।
अल्बाट्रोस एउटा ठूला प्रजातिका समुद्री चराको पारिवारिक नाम हो ।
ਅਲਬਾਟਰੌਸ ਜਾਂ ਅਲਬਟਰਾਸ ਵੱਡੇ ਨਾਪ ਦੇ ਸਮੁੰਦਰੀ ਪੰਛੀ ਹਨ। ਇਹ ਦੱਖਣੀ ਮਹਾਸਾਗਰਅਤੇ ਉਤਰੀ ਪੈਸੇਫ਼ਿਕ ਮਹਾਸਾਗਰ ਤੇ ਬਹੁਤ ਮਿਲਦੇ ਹਨ ਤੇ ਉਤਰੀ ਅਟਲਾਂਟਿਕ ਤੇ ਇਹ ਨਹੀਂ ਮਿਲਦੇ, ਪਰ ਪਥਰਾਟ ਖੰਡਰਾਤ ਦੱਸਦੇ ਹਨ ਕਿ ਇਹ ਇੱਕ ਸਮੇਂ ਇਥੇ ਹੁੰਦੇ ਸਨ। ਇਨ੍ਹਾਂ ਦੇ ਪਰ ਸਭ ਪੰਛੀਆਂ ਤੋਂ ਲੰਬੇ, 3.7 ਮੀਟਰ (12 ਫੁੱਟ) ਤੱਕ ਹੁੰਦੇ ਹਨ। ਇਹ ਦੁਨੀਆਂ ਦੇ ਸਭ ਤੋਂ ਵੱਡੇ ਪੰਛੀਆਂ ਵਿੱਚੋਂ ਇੱਕ ਹਨ। ਇਹ ਹਵਾ ਦੇ ਜ਼ੋਰ ਨੂੰ ਸਭ ਤੋਂ ਵਧੀਆ ਵੱਲ ਨਾਲ਼ ਵਰਤਦੇ ਹਨ। ਅਲਬਟਰੌਸ ਸਕਿਊਡ, ਮੱਛੀਆਂ ਤੇ ਕਰਿਲ ਖਾਂਦੇ ਹਨ।
આલ્બાટ્રૉસ એક દરિયાઈ પક્ષીની મોટી પ્રજાતિ છે. તે દક્ષિણ પેસિફિક અને એન્ટાર્કટિકાના ઠંડા વિસ્તારમાં જોવા મળે છે. આલ્બાટ્રૉસની ચાંચની ટોચ પર આવેલા નાસિકાછિદ્રો તેને આગવી પ્રતિભા બક્ષે છે. [૧]
દક્ષિણ સમુદ્રમાં આલ્બાટ્રૉસની ૨૧ પ્રજાતિઓ જોવા મળે છે. પણ બદલાતા સમય સાથે તેમાંની ૧૯ પ્રજાતિઓ લુપ્ત થતી જોવા મળે છે. આલ્બાટ્રૉસએ પેટ્રેલ્સ નામના દરિયાઈ પક્ષીની નજીકનો સબંધ ધરાવે છે.[૧]
આલ્બાટ્રૉસની પાંખોની લંબાઈ ૩.૫ મીટર કે તેથી વધારે હોય છે. તે સૌથી લાંબી પાંખો ધરાવતું પક્ષી છે. વેન્ડરિંગ આલ્બાટ્રૉસના શરીરની લંબાઈ ૧ મીટર જેટલી હોય છે. આલ્બાટ્રૉસ પક્ષી કાળા, સફેદ , કથ્થઈ , લાલ અને પીળા રંગનું મિશ્રણ ધરાવે છે. તેની લાંબી સાંકડી પાંખો, મોટું માથું અને લાંબી-મજબૂત હૂક ધરાવતી ચાંચને કારણે આલ્બાટ્રૉસ બધા અલગ પડે છે. તેની ધરધાર ચાંચથી તે સરળતાથી શિકાર કરે છે. તેના પગમાં ત્રણ અંગૂઠા હોય છે. જે એક બીજા સાથે જાળી આકારમાં જોડાયેલા હોય છે.[૧] [૨]
આલ્બાટ્રૉસ માંસાહારી પક્ષી છે. તેનો ખોરાક માછલી અને અન્ય જળચર પ્રાણીઓ સ્ક્વીડ, ક્રીલ, કરચલા અને અન્ય સકવચ પ્રાણીઓ છે. [૧] [૨]
પ્રજનનઋતુમાં તે સૂકા વિસ્તારમાં વસવાટ કરવાનું પસંદ કરે છે. અને ખડકાળ વિસ્તારમાં તેમનું રહેઠાણ બનાવે છે. જેમાં હજારો આલ્બાટ્રૉસ ભેગા થાય છે. નર પોતાના અવાજ થી માદને આકર્ષિત કરે છે. માદા આલ્બાટ્રૉસ ૫૦૦ ગ્રામ વજનનું ઈંડું મૂકે છે. નર અને માદા ૬૦ દિવસ સુધી વારાફરતી તેનું સેવન કરે છે. આલ્બાટ્રૉસ સૌથી લાંબુ જીવન ધરાવે છે. તેમનો સામન્ય જીવનકાળ ૪૦થી ૫૦ વર્ષનો હોય છે. [૧] [૨]
આલ્બાટ્રૉસ પોતાની પાંખોની લંબાઈ માટે વિશ્વભરમાં પ્રસિદ્ધ છે.[૧] [૨]
આલ્બાટ્રૉસ તેમની ઉડ્ડયન શક્તિ માટે જાણીતા છે. ભૂખરા માથાવાળું આલ્બાટ્રૉસ એક માહિનામાં પૃથ્વીનું પરિભ્રમણ કરી શકે છે. [૧] [૨]
આ પક્ષી અઢારમી સદીના અંગેજી કવિ સેમ્યુઅલ ટેલર કોલોરિજની કવિતા ‘ધ રાઇમ ઓફ ધ એન્શિયન્ટમરીનર’ થી પ્રખ્યાત બન્યું હતું. [૨]
આલ્બાટ્રૉસ એક દરિયાઈ પક્ષીની મોટી પ્રજાતિ છે. તે દક્ષિણ પેસિફિક અને એન્ટાર્કટિકાના ઠંડા વિસ્તારમાં જોવા મળે છે. આલ્બાટ્રૉસની ચાંચની ટોચ પર આવેલા નાસિકાછિદ્રો તેને આગવી પ્રતિભા બક્ષે છે.
அல்பட்ரோஸ் (ஆல்பட்ரோஸ், Albatross), தென்முனைப் பெருங்கடலிலும் (அண்ட்டார்டிக் பெருங்கடலிலும்) வட பசிபிக் பெருங்கடலிலும் காணப்படும் கடற் பறவையினமாகும். இவை பெரும்பாலும் வெண்ணிறக் கழுத்தும், பெரிய அலகும், மிகப்பெரிய இறக்கை விரிப்பளவும் கொண்டவை. சதை இணைப்புள்ள கால் அடிகள் (கொய்யடிகள்) கொண்டவை. இப் பறவையினம் இன்று உயிர் வாழும் பறவையினங்களிலேயே மிகப் பெரியவைகளின் ஒன்றாகும். இவ்வினத்தின் உயிரியல் வகைப்பாட்டுப் பெயர் டியோமெடைடிடே (Diomedeidae) என்பதாகும். இவ்வினத்தில் 21 வகையான உள்ளினங்கள் உள்ளன ஆனால் அவற்றுள் 19 இனங்கள் மிக அருகிய உயிரினப்பட்டியலில் உள்ளன. பெரும் வெண் ஆல்பட்ரோஸ் என்னும் பறவையின் இறக்கை விரிப்பளவு இன்றுள்ள பறவைகள் யாவற்றினும் மிக நீளமானது.
அல்பட்ரொஸ் என்பது, அல்பட்ரொஸ் குடும்பத்தைச் சார்ந்தப் பெரிய கடற்பறவைகளுக்கு வழங்கப்படும் பொதுப் பெயர் ஆகும். இவற்றின் பாதங்கள் வாத்தின் பாதங்கள் போல் தோற்றமளித்தாலும் அவை வலிமையானவை. இவற்றின் சிறகுகள் ஒல்லியாகவும், நீளமாகவும் இருக்கும். இதுவரை பதிமூன்று வகையான பறவைகள் அல்பட்ரொஸ் குடும்பத்தில் கண்டுபிடிக்கப்பட்டுள்ளன.
இவை நீரில் வாழும் கணவாய் (squid), மீன், குறில் (krill) முதலியவற்றை உணவாக உட்கொள்ளுகின்றன. கடலில் வாழும் சிறிய மிருகங்களையும், ஹட்டில் மீன் போன்ற மீன்களையும் கப்பல்களிலிருந்து கொட்டப்படும் உணவுப் பொருட்களையும் உண்ணும். இவை தனது இனபெருக்கக் காலத்தில் தனது கூடுகளை கடற்கரையில் அமைத்துக் கொள்ளும்.
ஆல்பட்ரோஸ் பறவைகள் மிகத் திறனுடன் காற்றோட்ட வேறுபாடுகளைப் பயன்படுத்தி அதிக அலுப்பின்றி வெகு தொலைவு பறக்க வல்லவை. ஆல்பட்ரோஸ் பறவைகள் கடலிடையே உள்ள சிறு தீவுகளில் பெருங்கூட்டமாக (தொழுதியாக) வாழ்கின்றன. ஆல்பட்ரோஸ் பறவைகள் இணையாக வாணாள் முழுவதும் ஒன்றாகவே (இணை பிரியாமல்) வாழ்கின்றன. இனப்பெருக்கக் காலங்களில் ஒரு முறைக்கு ஒரு முட்டைதான் இடுகின்றன.
அல்பட்ரொஸ்கள் கடலின் மீது அங்கும் இங்குமாக பறந்து கொண்டியிருக்கும், தண்ணீரில் மிதந்து கொண்டே உறங்கவும் செய்யும். இவை மனிதர்களைக் கண்டு பயப்படுவதில்லை. இராணுவ முகாம்களுக்கு அருகில் கூடுகட்டினால், வானூர்திகளுக்கு இடையே பறந்து செல்லும். இவை கப்பல்களை பின்தொடர்ந்து, கப்பல் மாலுமிகளிடையே அல்பட்ரொஸ்களை கொன்றால் கெட்டவை நேரிடும் என்றோர் மூடநம்பிக்கை உள்ளது.
அல்பட்ரோஸ் (ஆல்பட்ரோஸ், Albatross), தென்முனைப் பெருங்கடலிலும் (அண்ட்டார்டிக் பெருங்கடலிலும்) வட பசிபிக் பெருங்கடலிலும் காணப்படும் கடற் பறவையினமாகும். இவை பெரும்பாலும் வெண்ணிறக் கழுத்தும், பெரிய அலகும், மிகப்பெரிய இறக்கை விரிப்பளவும் கொண்டவை. சதை இணைப்புள்ள கால் அடிகள் (கொய்யடிகள்) கொண்டவை. இப் பறவையினம் இன்று உயிர் வாழும் பறவையினங்களிலேயே மிகப் பெரியவைகளின் ஒன்றாகும். இவ்வினத்தின் உயிரியல் வகைப்பாட்டுப் பெயர் டியோமெடைடிடே (Diomedeidae) என்பதாகும். இவ்வினத்தில் 21 வகையான உள்ளினங்கள் உள்ளன ஆனால் அவற்றுள் 19 இனங்கள் மிக அருகிய உயிரினப்பட்டியலில் உள்ளன. பெரும் வெண் ஆல்பட்ரோஸ் என்னும் பறவையின் இறக்கை விரிப்பளவு இன்றுள்ள பறவைகள் யாவற்றினும் மிக நீளமானது.
ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು, ಡಿಯೊಮೆಡೈಡೆ ಜೀವಶಾಸ್ತ್ರೀಯ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿವೆ. ದೊಡ್ಡ , ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳಾದ ಇವು ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್(ಟ್ಯೂಬ್ನೋಸ್ಸ್)ಗಳ ಶ್ರೇಣಿಯಲ್ಲಿರುವ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಡ್ಸ್ , ಸ್ಟಾರ್ಮ್-ಪೆಟ್ರಲ್(ಬಿರುಗಾಳಿ ಹಕ್ಕಿ) ಗಳು ಮತ್ತು ಡೈವಿಂಗ್-ಪೆಟ್ರಲ್ ಗಳ ಗುಂಪಿಗೆ ಸೇರಿವೆ. ಅವು ದಕ್ಷಿಣ ಸಮುದ್ರ ಮತ್ತು ಉತ್ತರ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ದಲ್ಲಿ ವ್ಯಾಪಕವಾಗಿ ಕಂಡುಬರುತ್ತವೆ. ಉತ್ತರ ಅಟ್ಲಾಂಟಿಕ್ನಲ್ಲಿ ಅವು ಇಲ್ಲ, ಆದರೆ ಅಲ್ಲಿ ಸಿಕ್ಕಿರುವ ಪಳೆಯುಳಿಕೆ ಅವಶೇಷಗಳು ಅವು ಒಮ್ಮೆ ಅಲ್ಲಿದ್ದವು ಮತ್ತು ಈಗ ಆಗೀಗ ಬರುವ ಸಂಚಾರಿ ಜೀವಿಗಳಾಗಿವೆ ಎಂಬುದನ್ನು ತೋರಿಸುತ್ತವೆ.
ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ಕುಲಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಅತ್ಯಂತ ದೊಡ್ಡ ಹಾರುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು, ಮತ್ತು ಬೃಹತ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳಾಗಿದ್ದು, ಇಂದು ಭೂಮಿಯ ಮೇಲೆ ಬದುಕಿರುವ ಪಕ್ಷಿಪ್ರಬೇಧಗಳಲ್ಲಿ ಅತ್ಯಂತ ದೊಡ್ಡ ರೆಕ್ಕೆಗಳನ್ನು ಹೊಂದಿರುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ನಾಲ್ಕು ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗುತ್ತದೆ, ಆದರೆ ಒಟ್ಟೂ ಎಷ್ಟು ಜಾತಿಗಳಿವೆ ಎಂಬ ಕುರಿತು ಭಿನ್ನಾಭಿಪ್ರಾಯಗಳಿವೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಗಾಳಿಯಲ್ಲಿ ಅತ್ಯಂತ ಪರಿಣಾಮಕಾರಿಯಾಗಿ ಹಾರಬಲ್ಲವು. ಅವು ಡೈನಮಿಕ್(ಗತಿಶೀಲ) ಆಗಿ ಮೇಲಕ್ಕೇರುವಿಕೆ ಮತ್ತು ಇಳಿಜಾರಾಗಿ ಏರುವಿಕೆ(ಸ್ಲೋಪ್ ಸೋರಿಂಗ್) ಮೂಲಕ ಬಹುದೂರವನ್ನು ಕಡಿಮೆ ಶ್ರಮದಲ್ಲಿ ಕ್ರಮಿಸುತ್ತವೆ. ಅವು ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳು, ಮೀನು ಮತ್ತು ಕ್ರಿಲ್ಗಳ ಕೊಳೆತಮಾಂಸವನ್ನು ತಿನ್ನುತ್ತವೆ ಅಥವಾ ಮೇಲಿನಿಂದ ಡೈವ್ ಮಾಡಿ, ಅವುಗಳನ್ನು ಹಿಡಿದು ತಿನ್ನುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಕಾಲೋನಿಗಳಲ್ಲಿ ಇರುತ್ತವೆ, ದೂರದ ಸಮುದ್ರದ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಗೂಡುಮಾಡಿಕೊಂಡು ಇರುತ್ತವೆ. ಹೆಚ್ಚಿನ ವೇಳೆ ಹಲವಾರು ಹಕ್ಕಿಗಳು ಒಟ್ಟಾಗಿ ಗೂಡು ಮಾಡಿಕೊಂಡಿರುತ್ತವೆ. ಗಂಡು ಮತ್ತು ಹೆಣ್ಣು ಹಕ್ಕಿಗಳ ಮಧ್ಯೆ ಜೊತೆ ಸಂಬಂಧವು ಹಲವಾರು ವರ್ಷಗಳವರೆಗೆ ಇರುತ್ತವೆ. ಅವು 'ಆಚರಣಾತ್ಮಕ ಕುಣಿತ(ರಿಚುವಲೈಸ್ಡ್ ಡಾನ್ಸ್)'ದ ಮೂಲಕ ಸಂಗಾತಿಯನ್ನು ಆರಿಸಿಕೊಂಡು, ಬದುಕಿನುದ್ದಕ್ಕೂ ಸಂಗಾತಿಗಳಾಗಿ ಇರುತ್ತವೆ. ಮರಿಹಾಕುವ ಋತು ಒಂದು ವರ್ಷ ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳಬಹುದು. ಈ ಅವಧಿ ಒಂದು ಮೊಟ್ಟೆ ಇಟ್ಟು, ಮರಿಹಾಕುವುದರಿಂದ ಹಿಡಿದು ರೆಕ್ಕೆ ಬಲಿಯುವವರೆಗೆ ಪೋಷಣೆ ಮಾಡುವುದನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿರುತ್ತದೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ 21 ಜಾತಿಗಳನ್ನು IUCN ಗುರುತಿಸಿದ್ದು, ಅವುಗಳಲ್ಲಿ 19 ಜಾತಿಗಳು ಅಳಿವಿನ ಅಂಚಿನಲ್ಲಿ ಇವೆ ಎನ್ನಲಾಗಿದೆ. ಹಿಂದೆಲ್ಲ ರೆಕ್ಕೆಗಳಿಗಾಗಿ ಅವುಗಳನ್ನು ಹಿಡಿಯುತ್ತಿದ್ದರಿಂದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಸಂಖ್ಯೆ ಕಡಿಮೆಯಾಗಿದೆ. ಆದರೆ ಇಂದು ಮೊಲಗಳು ಮತ್ತು ಕಾಡುಬೆಕ್ಕುಗಳಂತಹ ಪ್ರಾಣಿಗಳು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಮೊಟ್ಟೆಗಳನ್ನು, ಮರಿಗಳನ್ನು ಮತ್ತು ಗೂಡುಕಟ್ಟುವ ವಯಸ್ಕ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಮೇಲೆ ದಾಳಿ ಮಾಡುವುದರಿಂದ; ಮಾಲಿನ್ಯದಿಂದ; ಅತಿಯಾದ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ; ಮತ್ತು ದೂರದವರೆಗೆ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ ಮಾಡುವುದರಿಂದ ಹಲವಾರು ಪ್ರದೇಶಗಳಲ್ಲಿ ಮೀನಿನ ಸಂಗ್ರಹ ಗಣನೀಯವಾಗಿ ಕಡಿಮೆಯಾಗುತ್ತಿರುವುದರಿಂದ; ವಿವಿಧ ಕಾರಣಗಳಿಂದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಅಪಾಯ ಎದುರಾಗಿದೆ. ದೀರ್ಘದೂರದವರೆಗೆ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ ಮಾಡುವುದು ಅತಿಹೆಚ್ಚಿನ ಅಪಾಯವೊಡ್ಡುತ್ತಿದೆ, ಏಕೆಂದರೆ ಮರಿಗಳ ಪೋಷಣೆ ಮಾಡುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಗಾಳಕ್ಕೆ ಸಿಕ್ಕಿಸಿದ ಆಹಾರಕ್ಕೆ ಆಕರ್ಷಿತವಾಗುವುದರಿಂದ, ಹುಕ್ಗಳಿಗೆ ಸಿಕ್ಕಿಕೊಂಡು, ಮುಳುಗುತ್ತವೆ. ಸರ್ಕಾರಗಳು, ಸಂರಕ್ಷಣಾ ಸಂಸ್ಥೆಗಳು, ಮತ್ತು ಮೀನುಗಾರಿಕೆ ಉದ್ಯಮದಲ್ಲಿರುವ ಜನರು ಹೀಗೆ ಎಲ್ಲ ಗುರುತಿಸಿದ ಭಾಗೀದಾರರು ಸೇರಿ ಈ ರೀತಿಯಾಗಿ ಬೈಕ್ಯಾಚ್ ಅಂದರೆ ಹಿಡಿಯಬೇಕಾದ ಮೀನನ್ನು ಬಿಟ್ಟು ಬೇರೆ ಜೀವಿಗಳನ್ನು ನಿರುದ್ದೇಶವಾಗಿ ಹಿಡಿಯುವುದನ್ನು ತಪ್ಪಿಸುವ ದಿಕ್ಕಿನಲ್ಲಿ ಕೆಲಸ ಮಾಡಬೇಕಿದೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ೪ ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ 13ರಿಂದ 24 ಜಾತಿಗಳನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿವೆ.(ಜಾತಿಗಳ ಸಂಖ್ಯೆಯು ಇನ್ನೂ ಚರ್ಚಾಸ್ಪದ ವಿಚಾರವಾಗಿದೆ. 21 ಹೆಚ್ಚು ಸ್ವೀಕೃತವಾದ ಸಂಖ್ಯೆಯಾಗಿದೆ). ನಾಲ್ಕು ಕುಲಗಳೆಂದರೆ,
ಈ ನಾಲ್ಕು ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಗ್ರೇಟ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಸಹೋದರಿ ವರ್ಗ ಎಂದು ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗುತ್ತದೆ. ಕಂದುಬಣ್ಣದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಮೊಲ್ಲಿಮಾಕ್ಗಳಿಗೆ ಸಮೀಪದವು ಎಂದು ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗುತ್ತದೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗುಂಪಿನ ಜೀವಿವರ್ಗೀಕರಣವು ತುಂಬ ಚರ್ಚಾಸ್ಪದವಾಗಿದೆ. ಸಿಬ್ಲೆ-ಅಲ್ಕ್ವಿಸ್ಟ್ ಜೀವಿವರ್ಗೀಕರಣವು ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳನ್ನು ರೆಕ್ಕೆಯಿಂದ ಬೇಟೆಯಾಡುವ ಹಕ್ಕಿಗಳ ವರ್ಗಕ್ಕೆ ಸೇರಿಸಿದೆ ಮತ್ತು ಇನ್ನೂ ಅನೇಕರು ಅವುಗಳನ್ನು ಇನ್ನಷ್ಟು ವಿಸ್ತರಿಸಿ, ಸಿಕೊನಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ ಶ್ರೇಣಿಗೆ ಸೇರಿಸಿದ್ದಾರೆ. ಉತ್ತರ ಅಮೆರಿಕಾ, ಯೂರೋಪ್, ದಕ್ಷಿಣ ಆಫ್ರಿಕಾ, ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯಾ ಮತ್ತು ನ್ಯೂಜಿಲ್ಯಾಂಡ್ಗಳ ಪಕ್ಷಿ ವಿಜ್ಞಾನಿಗಳ ಸಂಘವು ಹೆಚ್ಚು ಸಾಂಪ್ರದಾಯಿಕವಾದ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ಗೆ ಸೇರಿಸಿದೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಬೇರೆ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ಗಳಿಂದ ವಂಶವಾಹಿಕವಾಗಿ ಮತ್ತು ಆಕೃತಿವಿಜ್ಞಾನದ ಲಕ್ಷಣಗಳ ಆಧಾರದ ಮೇಲೆ ಅಂದರೆ ಅವುಗಳ ಗಾತ್ರ, ಕಾಲುಗಳು, ಮೂಗಿನ ಹೊಳ್ಳೆಗಳ ಸಂಯೋಜನೆಯ ಆಧಾರದ ಮೇಲೆ ಪ್ರತ್ಯೇಕಿಸಬಹುದು.
ನಿರ್ದಿಷ್ಟ ಕುಟುಂಬದೊಳಗೆ ಯಾವ ಕುಲಕ್ಕೆ ಸೇರಿಸುವುದು ಎನ್ನುವುದು ಸುಮಾರು ನೂರು ವರ್ಷಗಳವರೆಗೆ ಚರ್ಚೆಯ ವಿಷಯವಾಗಿತ್ತು. ಮೂಲದಲ್ಲಿ ಒಂದೇ ಕುಲ ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ದಲ್ಲಿ ಇದ್ದ ಅವನ್ನು ರೈಚೆನ್ಬಕ್ ನಾಲ್ಕು ಭಿನ್ನ ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ 1852ರಲ್ಲಿ ವರ್ಗೀಕರಿಸಿದನು. ನಂತರ ಅನೇಕ ಬಾರಿ ವರ್ಗಗಳನ್ನು ಒಟ್ಟುಗೂಡಿಸಿ ಮತ್ತು ಪುನಹ ವಿಭಜಿಸುವ ಮೂಲಕ, 1965ರ ವೇಳೆಗೆ ಒಟ್ಟು 12 ಬೇರೆಬೇರೆ ಕುಲಗಳ ಹೆಸರನ್ನು ಇಡಲಾಗಿತ್ತು(ಪ್ರತಿಯೊಂದು ಸಲವೂ ಎಂಟಕ್ಕಿಂತ ಹೆಚ್ಚು ಇರಲಿಲ್ಲ). ಅವೆಂದರೆ(ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ , ಫೋಬಸ್ಟ್ರಿಯ , ಥ್ಯಾಲಸ್ಸರ್ಕೆ , ಪೋಬೆಟ್ರಿಯ , ತ್ಯಾಲಸ್ಸಗೆರನ್ , ಡಿಯೊಮೆಡೆಲ್ಲ, ನೀಲ್ಬಟ್ರಸ್, ರೊಥೊನಿಯ, ಜ್ಯುಲಿಯೆಟಟ, ಗ್ಯಾಲಪಗೊರ್ನಿಸ್, ಲೇಸನೊರ್ನಿಸ್, ಮತ್ತು ಪೆಂಥಿರೆನಿಯ).
1965ರ ವೇಳೆಗೆ, ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ವರ್ಗೀಕರಣದಲ್ಲಿ ಕೆಲವು ಪ್ರಕಾರಗಳನ್ನು ಪುನಾ ತರಲು ಪ್ರಯತ್ನವೊಂದನ್ನು ಮಾಡಲಾಯಿತು. ಆಗ ಇವನ್ನು ಎರಡು ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ ವರ್ಗೀಕರಿಸಲಾಯಿತು. ಅವೆಂದರೆ ಪೊಬೆಟ್ರಿಯ(ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರೈಡ್ಸ್ಗಳಿಗೆ ಹೆಚ್ಚುಸಮೀಪದ ಹೋಲಿಕೆ ಹೊಂದಿರುವ ಕಂದುಬಣ್ಣದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಆ ಸಮಯದಲ್ಲಿ 'ಪ್ರಿಮಿಟಿವ್ ಅಥವಾ ಆದಿರೂಪದವು' ಎಂದು ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗಿತ್ತು) ಮತ್ತು ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ(ಇನ್ನುಳಿದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು).[೨] ಕುಟುಂಬವನ್ನು ಸರಳೀಕರಿಸುವ ಅಗತ್ಯವಿದ್ದರೂ,(ವಿಶೇಷವಾಗಿ ನಾಮಕರಣ/ಹೆಸರಿಡುವಿಕೆ) ವರ್ಗೀಕರಣವು 1866ರ ಎಲ್ಲಿಯಟ್ ಕೌಸ್ನ ಆಕೃತಿ ವಿಜ್ಞಾನದ ವಿಶ್ಲೇಷಣೆಯನ್ನು ಆಧರಿಸಿತ್ತು ಮತ್ತು ಹೆಚ್ಚು ಪ್ರಸ್ತುತದ ಅದ್ಯಯನಗಳಿಗೆ ಗಮನವನ್ನೇ ನೀಡಲಿಲ್ಲ. ಅಷ್ಟೇ ಅಲ್ಲದೇ ಕೌಸ್ನ ಕೆಲವು ಸಲಹೆಗಳನ್ನೇ ನಿರ್ಲಕ್ಷಿಸಲಾಗಿತ್ತು.
ಅಮೆರಿಕನ್ ಮ್ಯೂಸಿಯಂ ಆಫ್ ನ್ಯಾಚುರಲ್ ಹಿಸ್ಟರಿಯ(1996) ಗ್ಯಾರಿ ನನ್ ಅವರ ಇತ್ತೀಚಿನ ಸಂಶೋಧನೆಯು ಮತ್ತು ವಿಶ್ವಾದ್ಯಂತದ ಬೇರೆ ಸಂಶೋಧಕರು ಎಲ್ಲ 14 ಸ್ವೀಕೃತ ಜಾತಿಗಳ ಮೈಟೋಕಾಂಡ್ರಿಯಲ್ ಡಿಎನ್ಎ ಅಧ್ಯಯನ ಮಾಡಿದ್ದು, ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಲ್ಲಿ ಎರಡಲ್ಲ, ಬದಲಿಗೆ ನಾಲ್ಕು ಮಾನೋಪೈಲೆಟಿಕ್ ಗುಂಪುಗಳಿವೆ ಎಂದು ಕಂಡುಕೊಂಡಿದ್ದಾರೆ.[೩] ಅವೆರು ಎರಡು ಹಳೆಯ ಕುಲಗಳ ಹೆಸರುಗಳನ್ನು ಪುನಾಉಳಿಸಿಕೊಳ್ಳುವುದನ್ನು ಪ್ರಸ್ತಾಪಿಸಿದ್ದಾರೆ. ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಪೊಬಸ್ಟ್ರಿಯ ಮತ್ತು ಮೊಲ್ಲಿವಾಕ್ಗಳಿಗೆ ಥ್ಯಾಲಸ್ಸರ್ಕೆ ಎಂಬ ಹೆಸರು, ಗ್ರೇಟ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ಹೆಸರನ್ನೇ ಉಳಿಸಿಕೊಂಡಿದ್ದಾರೆ ಮತ್ತು ಕಂದುಬಣ್ಣದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಫೊಬೆಟ್ರಿಯ ಕುಲದಲ್ಲಿಯೇ ಉಳಿದಿವೆ. ಬ್ರಿಟಿಷ್ ಪಕ್ಷಿ ವಿಜ್ಞಾನಿಗಳ ಸಂಘ ಮತ್ತು ದಕ್ಷಿಣ ಆಫ್ರಿಕಾದ ಸಂಘಗಳು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ನನ್ ಸಲಹೆ ಮಾಡಿದಂತೆ ನಾಲ್ಕು ಕುಲಗಳಾಗಿ ವಿಭಜಿಸಿದ್ದಾರೆ ಮತ್ತು ಈ ಬದಲಾವಣೆಯನ್ನು ಬಹಳಷ್ಟು ಸಂಶೋಧಕರು ಸ್ವೀಕರಿಸಿದ್ದಾರೆ.
ಕುಲಗಳ ಸಂಖ್ಯೆಯಲ್ಲಿ ಸ್ವಲ್ಪ ಸಹಮತವಿದ್ದರೂ, ಕಡಲಕೋಳಿಗಳ ಜಾತಿಗಳ ವಿಷಯದಲ್ಲಿ ಇನ್ನೂ ಹೆಚ್ಚಿನ ಸಹಮತವಿಲ್ಲ. ಐತಿಹಾಸಿಕವಾಗಿ, ಸುಮಾರು 80 ಭಿನ್ನ ವರ್ಗಗಳನ್ನು ವಿವಿಧ ಸಂಶೋದಕರು ವಿವರಿಸಿದ್ದಾರೆ; ಇವುಗಳಲ್ಲಿ ಹೆಚ್ಚಿನವುಗಳು ಮರಿ ಹಕ್ಕಿಗಳನ್ನು ಸರಿಯಾಗಿ ಗುರುತಿಸಿಲ್ಲ.[೪]
ಕಡಲುಕೋಳಿ ಕುಲಗಳ ಕುರಿತು ಅಧ್ಯಯನವನ್ನು ಆಧರಿಸಿ, ರಾಬರ್ಟ್ಸನ್ ಮತ್ತು ನನ್ 1998ರಲ್ಲಿ ಪರಿಷ್ಕೃತ ಜೀವಿವರ್ಗೀಕರಣವನ್ನು ಪ್ರಸ್ತಾಪಿಸಿದರು. ಇದರಲ್ಲಿ ಅವರು ಸ್ವೀಕೃತವಾಗಿದ್ದ 14 ಜಾತಿಗಳ ಬದಲಿಗೆ 24 ಭಿನ್ನ ಜಾತಿಗಳನ್ನು ,[೫] ಪ್ರಸ್ತಾಪಿಸಿದ್ದಾರೆ. ಈ ಮಧ್ಯಂತರ ಜೀವಿವರ್ಗೀಕರಣವು ಅನೇಕ ಸ್ಥಾಪಿತಗೊಂಡ ಉಪಜಾತಿಗಳನ್ನು ಸಂಪೂರ್ಣ ಜಾತಿಗಳಾಗಿ ಮೇಲ್ದರ್ಜೆಗೇರಿಸಿದೆ. ಈ ವಿಭಜನೆಯನ್ನು ಸಮರ್ಥಿಸಲು, ಪ್ರತಿ ಉದಾಹರಣೆಯಲ್ಲಿಯೂ, ಸಹ ಸಂಶೋಧಕರ ವಿಶ್ಲೇಷಣೆಗಳ(ಪೀರ್ ರಿವ್ಯೂ) ಮಾಹಿತಿಗಳನ್ನು ಬಳಸಿಕೊಂಡಿಲ್ಲ ಎಂದು ಈ ವರ್ಗೀಕರಣವು ಟೀಕೆಗೊಳಗಾಗಿದೆ. ಆಗಿನಿಂದ ಹೆಚ್ಚಿನ ಸಂಶೋಧನೆಗಳು ಈ ವಿಭಜನೆಯನ್ನು ಬೆಂಬಲಿಸಿವೆ ಅಥವಾ ಅಲ್ಲಗೆಳೆದಿವೆ; 2004ರಲ್ಲಿ ಪ್ರಕಟವಾದ ಲೇಖನವೊಂದು ಮೈಟೋಕಾಂಡ್ರಿಯಲ್ ಡಿಎನ್ಎ ಮತ್ತು ಮೈಕ್ರೋಸ್ಯಾಟಲೈಟ್ ಗಳು ಆಂಟಿಪೋಡೆನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಮತ್ತು ಟ್ರಿಸ್ಟನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ವಾಂಡರಿಂಗ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳಿಗಿಂತ ಭಿನ್ನವೆಂಬ ರಾಬರ್ಟಸನ್ ಮತ್ತು ನನ್ ನಿರ್ಣಯವನ್ನು ಸಮರ್ಥಿಸುತ್ತವೆ ಎಂದಿದೆ. ಆದರೆ ಗಿಬ್ಸನ್ನ ಕಡಲುಕೋಳಿ, ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ಗಿಬ್ಸೊನಿ ಯು, ಅದು ಆಂಟಿಪೋಡೆನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಿಂತ ಭಿನ್ನವಲ್ಲ ಎಂಬುದನ್ನು ಕಂಡುಕೊಳ್ಳಲಾಗಿದೆ.[೬] ಹೆಚ್ಚಿನ ಭಾಗಗಳಲ್ಲಿ, 21 ಜಾತಿಗಳ ಮದ್ಯಂತರ ಜೀವಿವರ್ಗೀಕರಣವನ್ನು IUCNದಿಂದ ಮತ್ತು ಅನೇಕ ಸಂಶೋಧಕರು ಸ್ವೀಕರಿಸಿದ್ದಾರೆ. 2004ರಲ್ಲಿ ಪೆನ್ಹಲ್ಲುರಿಕ್ ಮತ್ತು ವಿಂಕ್ ಅವರು ಜಾತಿಗಳ ಸಂಖ್ಯೆಯನ್ನು 13ಕ್ಕೆ ಇಳಿಸಬಹುದು ಎಂದು ಸಲಹೆ ಮಾಡಿದ್ದಾರೆ. ಆಂಸ್ಟರ್ಡ್ಯಾಮ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಯನ್ನು ವಾಂಡರಿಂಗ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗೆ ಸೇರಿಸುವಂತೆಯೂ ಸಲಹೆ ಮಾಡಿದ್ದಾರೆ.[೭] ಈ ಲೇಖನವು ಇನ್ನೂ ವಿವಾದಾತ್ಮಕವಾಗಿಯೇ ಇದೆ.[೪][೮] ಎಲ್ಲ ರೀತಿಯಲ್ಲಿಯೂ, ಈ ವಿಚಾರವನ್ನು ಸ್ಪಷ್ಟಪಡಿಸಿಕೊಳ್ಳಲು ಹೆಚ್ಚಿನ ಸಂಶೋಧನೆಗಳಾಗುವ ಅಗತ್ಯವಿದೆ ಎಂಬ ಕುರಿತು ವ್ಯಾಪಕ ಸಹಮತವಿದೆ.
ಸಿಬ್ಲಿ ಮತ್ತು ಅಲ್ಕ್ವಿಸ್ಟ್ ಅವರ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಕುಟುಂಬದ ವಿಕಾಸದ ಮಾಲಿಕ್ಯುಲರ್ ಅಧ್ಯಯನವು ಒಲಿಗೊಸೀನ್ ಅವಧಿಯಲ್ಲಿ(35–30 ದಶಲಕ್ಷ ವರ್ಷಗಳ ಹಿಂದೆ) ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ಗಳ ರೇಡಿಯೇಶನ್ ಅನ್ನು ಅಂದರೆ ವಂಶಾವಳಿಯಲ್ಲಿ ತ್ವರಿತಗತಿಯಲ್ಲಿ ಪಾರಿಸರಿಕ ಹಾಗೂ ಫೀನೋಟೈಪಿಕ್ ವಿಕಾಸವಾಗುವುದನ್ನು , ಈ ಗುಂಪಿನಲ್ಲಿ ಸೇರಿಸಿದೆ. ಈ ಗುಂಪು ಮೊದಲೇ ಹುಟ್ಟಿರಬಹುದಾದರೂ, ಕೆಲವೊಮ್ಮೆ ಪಳೆಯುಳಿಕೆಯು ಪ್ರಕಾರಕ್ಕೆ ಸಂಬಂಧಿಸಿರುತ್ತದೆ. ಟಿಟ್ಟೊಸ್ಟೋನಿಕ್ಸ್ ಎಂದು ಕರೆಯಲಾಗುವ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಯು ನಂತರದ ಕ್ರಟೇಶಿಯಸ್ ಬಂಡೆಗಳಲ್ಲಿ ಕಂಡುಬಂದಿವೆ.(70 mya). ಸ್ಟಾರ್ಮ್ ಪೆಟ್ರಲ್ಗಳು ಬಿರುಗಾಳಿ--ಪೆಟ್ರಲ್ಗಳು ಮೊದಲು ಪುರಾತನ ವಂಶದಿಂದ ಶಾಖೆಯೊಡೆದಿವೆ ಮತ್ತು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ನಂತರದಲ್ಲಿ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಡ್ಸ್ನೊಂದಿಗೆ ಮತ್ತು ಡೈವಿಂಗ್ ಪೆಟ್ರಲ್ಗಳು ತದನಂತರದಲ್ಲಿ ಪ್ರತ್ಯೇಕಗೊಂಡಿವೆ ಎಂದು ಮಾಲಿಕ್ಯುಲರ್ ಪುರಾವೆಗಳು ಸೂಚಿಸುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಅತ್ಯಂತ ಮೊದಲಿನ ಪಳೆಯುಳಿಕೆಯು ಇಯೋಸೀನ್ ನಿಂದ ಒಲಿಗೋಸೀನ್ ಬಂಡೆಗಳವರೆಗೆ ಕಂಡುಬಂದಿದ್ದು, ಇವುಗಳಲ್ಲಿ ಕೆಲವನ್ನು ಮಾತ್ರವೇ ತಾತ್ಕಾಲಿಕವಾಗಿ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿಸಲಾಗಿದೆ. ಇನ್ನುಳಿದ ಯಾವುವೂ ಬದುಕಿರುವ ಪ್ರಕಾರಗಳಿಗೆ ನಿರ್ದಿಷ್ಟವಾಗಿ ಹತ್ತಿರವಿಲ್ಲ. ಮುರುನ್ಕಸ್(ಉಜ್ಬೆಕಿಸ್ತಾನದ )ಮಧ್ಯ ಇಯೋಸೀನ್, ಮನು(ನ್ಯೂಜಿಲ್ಯಾಂಡ್ ನ) ಆರಂಭಿಕ ಒಲಿಗೋಸೀನ್, ಮತ್ತು ದಕ್ಷಿಣ ಕೆರೊಲಿನಾದ ನಂತರದ ವಿವವರಿಸಲಾಗದ ಒಲಿಗೋಸೀನ್ ಅವಧಿಯ ಒಂದು ಪ್ರಕಾರ ಇವೆ. ಕೊನೆಯದಕ್ಕೆ ಹೋಲಿಕೆ ಇರುವ ಹಕ್ಕಿ ಎಂದರೆ ಪ್ಲೊಟೊರ್ನಿಸ್ , ಇದನ್ನು ಮೊದಲು ಪೆಟ್ರಲ್ ಎಂದು ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗಿತ್ತು. ಆದರೆ ಈಗ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಎಂದು ಸ್ವೀಕೃತವಾಗಿದೆ. ಫ್ರಾನ್ಸ್ ನ ಮಧ್ಯ ಮಯೋಸೀನ್ ಸಮಯದಲ್ಲಿಯೇ, ಈಗಿನಂತೆ ನಾಲ್ಕು ಆಧುನಿಕ ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ ವಿಭಜನೆ ಆಗುವ ಮಾರ್ಗದಲ್ಲಿತ್ತು ಎನ್ನಲಾಗಿದೆ. ಇದು ಫೊಬಸ್ಟ್ರಿಯ ಕ್ಯಾಲಿಫೊರ್ನಿಕಾ ಮತ್ತು ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ಮಿಲ್ಲೆರಿ ಗಳಿಂದ ರುಜುವಾತಾಗುತ್ತದೆ. ಈ ಎರಡೂ ಕ್ಯಾಲಿಫೋರ್ನಿಯಾದ ಶಾರ್ಕ್ಟೂತ್ ಹಿಲ್ ನಲ್ಲಿ ಕಂಡುಬಂದ ಮದ್ಯ-ಮಯೋಸೀನ್ ಕಾಲದ ಜಾತಿಗಳಾಗಿವೆ. ಕ್ಯಾಲಿಫೊರ್ನಿಯ ಗ್ರೇಟ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮತ್ತು ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಮದ್ಯದ ವಿಭಜನೆಯು 15mya ಗಳಷ್ಟು ಹಿಂದೆಯೇ ಆಗಿತ್ತು ಎಂಬುದನ್ನು ತೋರಿಸುತ್ತವೆ. ಇದೇ ರೀತಿಯ ಪಳೆಯುಳಿಕೆಗಳು ದಕ್ಷಿಣಾರ್ಧ ಗೋಳದಲ್ಲಿಯೂ ಕಂಡುಬಂದಿವೆ. ಇವು ಕಂದುಬಣ್ಣದ ಕಡಲಕೋಳಿಗಳು ಮತ್ತು ಮೊಲ್ಲಿವಾಕ್ಗಳ ಮಧ್ಯದ ವಿಭಜನೆಯು 10 myaಗಳಷ್ಟು ಹಿಂದೆ ಆಗಿದೆ ಎಂಬುದನ್ನು ತೋರಿಸುತ್ತವೆ.[೯]
ಉತ್ತರಾರ್ಧ ಗೋಳದಲ್ಲಿ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಪಳೆಯುಳಿಕೆಗಳ ದಾಖಲೆಗಳು ದಕ್ಷಿಣದಕ್ಕಿಂತ ಹೆಚ್ಚು ಪೂರ್ಣವಾಗಿವೆ. ಜೊತೆಗೆ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ವಿವಿಧ ರೀತಿಯ ಪಳೆಯುಳಿಕೆಗಳು ಉತ್ತರ ಅಟ್ಲಾಂಟಿಕ್ನಲ್ಲಿಯೂ ಕಂಡುಬಂದಿವೆ. ಆದರೆ ಅಲ್ಲಿ ಇಂದು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳೇ ಇಲ್ಲ. ಕಿರುಬಾಲದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಕಾಲನಿಯ ಅವಶೇಷಗಳು ಬರ್ಮುಡಾ ಐಲ್ಯಾಂಡ್ನಲ್ಲಿ ಕಂಡುಬಂದಿದೆ.[೧೦] ಮತ್ತು ಉತ್ತರ ಅಟ್ಲಾಂಟಿಕ್ನ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಬಹುತೇಕ ಪಳೆಯುಳಿಕೆಗಳು ಫೊಬಸ್ಟ್ರಿಯ ಕುಲಕ್ಕೆ ಸೇರಿವೆ(ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು); ಒಂದು, ಫೊಬೆಸ್ಟ್ರಿಯ ಆಂಗ್ಲಿಕವು ಉತ್ತರ ಕೆರೊಲಿನಾ ಮತ್ತು ಇಂಗ್ಲೆಂಡ್ ಎರಡೂ ಕಡೆ ಕಂಡುಬಂದಿವೆ. ಒಮ್ಮುಖ ವಿಕಾಸ ದಿಂದಾಗಿ, ವಿಶೇಷವಾಗಿ ಕಾಲು ಮತ್ತು ಪಾದದ ಮೂಳೆಗಳ ವಿಕಾಸದಲ್ಲಿ, ಪೂರ್ವೇತಿಹಾಸದ ಅವಶೇಷಗಳನ್ನು ಸ್ಯುಡೊಟೂತ್ ಹಕ್ಕಿ(ಪೆಲಗೊರ್ನಿತಿಡೆಯಿ)ಗಳನ್ನು ನಿರ್ನಾಮಗೊಂಡ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಎಂದು ತಪ್ಪಾಗಿ ತಿಳಿಯವು ಸಾಧ್ಯತೆ ಇದೆ. ಮನು ಇಂತಹದೊಂದು ಉದಾಹರಣೆಯಾಗಬಹುದು. ಫೆಮುರ್ ಎಂಬ ಬೃಹತ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಯು ಆರಂಭಿಕ ಪ್ಲೆಸ್ಟೋಸೀನ್ ಕಾಲಕ್ಕೆ ಸೇರಿದೆ ಎಂದು ನಿಶ್ಚಿತವಾಗಿ ಹೇಳಬಹುದು.[೧೧] ಕಕೆಗವ್ದಲ್ಲಿರುವ(ಜಪಾನ್) ಡೈನಿಚಿ ಫಾರ್ಮೇಶನ್ ಕೂಡ ಕೊನೆಯ ಸ್ಯೂಡೋಟೂತ್ ಹಕ್ಕಿಗಳಲ್ಲಿ ಒಂದರದ್ದು ಎನ್ನಲಾಗಿದೆ. ಬದುಕಿರುವ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಕುಲದ ಪಳೆಯುಳಿಕೆ ಜಾತಿಗಳ ಕುರಿತ ಹೆಚ್ಚಿನ ಮಾಹಿತಿಗೆ, ದತ್ತಾಂಶಗಳಿಗೆ ಕುಲ(ಜಿನಸ್) ಲೇಖನಗಳನ್ನು ನೋಡಬಹುದು.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ದೊಡ್ಡದರಿಂದ ಅತಿದೊಡ್ಡ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಒಂದು ಗುಂಪಾಗಿದೆ. ಅವು ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ಗಳಲ್ಲಿ ಅತ್ಯಂತ ದೊಡ್ಡ ಗುಂಪುಗಳಾಗಿವೆ. ಇವುಗಳ ಕೊಕ್ಕು ಅತ್ಯಂತ ದೊಡ್ಡದು, ಶಕ್ತಿಶಾಲಿ ಮತ್ತು ಚೂಪಾದ ಅಂಚನ್ನು ಹೊಂದಿವೆ ಹಾಗೂ ಮೇಲಿನ ದವಡೆಯ ಮೂಳೆಯು ದೊಡ್ಡ ಹುಕ್ ಆಕಾರಕ್ಕೆ ತಿರುಗಿದೆ. ಈ ಕೊಕ್ಕು ಅನೇಕ ಕೊಂಬಿನಾಕಾರದ ತಟ್ಟೆಗಳನ್ನು ಹೊಂದಿದೆ ಮತ್ತು ಪಾರ್ಶ್ವಗಳಲ್ಲಿ ಎರಡು 'ಕೊಳವೆ(ಟ್ಯೂಬ್)'ಗಳು, ಮೂಗಿನ ಉದ್ದಕ್ಕೂ ಇದ್ದು, ವರ್ಗೀಕರಣದ ಶ್ರೇಣಿಯಲ್ಲಿ ಮೊದಲಿನ ಹೆಸರು ಬರಲು ಇದೇ ಕಾರಣ. ಎಲ್ಲ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಟ್ಯೂಬ್ಗಳು ಕೊಕ್ಕಿನ ಪಾರ್ಶ್ವದುದ್ದಕ್ಕೂ ಇವೆ, ಇನ್ನುಳಿದ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ ಗಳಲ್ಲಿ ಟ್ಯೂಬ್ಗಳು ಕೊಕ್ಕಿನ ಮೇಲ್ಭಾಗದಲ್ಲಿ ಇವೆ. ಈ ಟ್ಯೂಬ್ಗಳು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ವಾಸನೆಯನ್ನು ಗ್ರಹಿಸುವ ತೀಕ್ಷ್ಣ ಶಕ್ತಿಯನ್ನು ನೀಡಿದ್ದು, ಇದು ಎಲ್ಲ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಒಂದು ಅಸಾಮಾನ್ಯ ಸಾಮರ್ಥ್ಯವಾಗಿದೆ. ಬೇರೆ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ ಗಳ ಹಾಗೆ ಅವು ಈ ಘ್ರಾಣಸಂಬಂಧಿ ಸಾಮರ್ಥ್ಯವನ್ನು ಸಂಭಾವ್ಯ ಆಹಾರ ಮೂಲಗಳನ್ನು ಹುಡುಕಲು ಬಳಸುತ್ತವೆ.[೧೨] ಕಾಲಿಗೆ ಹಿಂದಿನ ಬೆರಳಿಲ್ಲ ಮತ್ತು ಮೂರು ಮುಂಭಾಗದ ಕಾಲು ಬೆರಳುಗಳು ಸಂಪೂರ್ಣವಾಗಿ ಜಾಲಪೊರೆಯನ್ನು ಹೊಂದಿವೆ. ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ ಗಳಿಗೆ ಕಾಲುಗಳು ತುಂಬ ಶಕ್ತಿಯುತವಾಗಿವೆ. ಹೀಗಾಗಿ ಅವು ಮತ್ತು ಬೃಹತ್-ಪೆಟ್ರಲ್ ಗಳು ನೆಲದ ಮೇಲೂ ನಡೆಯುವ ಸಾಮರ್ಥ್ಯ ಹೊಂದಿವೆ.[೧೩]
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು, ಜೊತೆಗೆ ಎಲ್ಲ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ ಗಳು ಸಮುದ್ರದ ನೀರನ್ನು ಕುಡಿಯುವುದರಿಂದ, ತಮ್ಮ ಲವಣದ ಅಂಶವನ್ನು ಕಡಿಮೆ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳುವ ಅಗತ್ಯವಿದೆ. ಎಲ್ಲ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಒಂದು ದೊಡ್ಡದಾದ ಕೊಕ್ಕಿನ ತಳದಲ್ಲಿ ಮತ್ತು ಕಣ್ಣುಗಳ ಮೇಲ್ಭಾಗದಲ್ಲಿ ಮೂಗಿನ ಗ್ರಂಥಿಯನ್ನು ಹೊಂದಿವೆ. ಈ ಗ್ರಂಥಿಯ ಅಗತ್ಯವಿಲ್ಲದ ಜಾತಿಗಳಲ್ಲಿ ಅದು ನಿಷ್ಕ್ರಿಯವಾಗಿರುತ್ತದೆ; ಆದರೆ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ಗಳಿಗೆ ಅದನ್ನು ಬಳಸುವ ಅಗತ್ಯವಿದೆ. ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಈ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಶೇ.5ರಷ್ಟು ಲವಣ ಅಥವಾ ಸಲೈನ್ ದ್ರಾವಣವನ್ನು ಮೂಗಿನಿಂದ ಒಸರಿಸುವ ಮೂಲಕ ಅಥವಾ ಕೆಲವು ಹಕ್ಕಿಗಳಲ್ಲಿ ಬಲವಂತವಾಗಿ ಹೊರಹಾಕುವ ಮೂಲಕ ಲವಣವನ್ನು ಹೊರಹಾಕುತ್ತವೆ ಎಂದು ತಿಳಿದುಬಂದಿದೆ. ಆದರೆ ವಿಜ್ಞಾನಿಗಳಿಗೆ ಇದರ ನಿಶ್ಚಿತ ಪ್ರಕ್ರಿಯೆ ಏನು ಎಂಬುದು ಇನ್ನೂ ತಿಳಿದಿಲ್ಲ.[೧೪]
ಹೆಚ್ಚಿನ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ವಯಸ್ಕ ಗರಿಗಳಲ್ಲಿ, ಮೇಲಿನ ಮತ್ತು ಹಿಂದಿನ ರೆಕ್ಕೆಗಳು ಗಾಢವರ್ಣವನ್ನು ಹೊಂದಿದ್ದರೆ, ಒಳಗೆ ಬಿಳಿಯ ರೆಕ್ಕೆಗಳಿರುತ್ತವೆ. ಕೆಲವೊಮ್ಮೆ ಗಲ್ ಹಕ್ಕಿಗಳಿಗೆ ಹೋಲಿಸುವಂತಿರುತ್ತವೆ.[೧೩] ಇವುಗಳಲ್ಲಿ, ಹಲವಾರು ವಿಧದ ಜಾತಿಗಳಿವೆ. ವಯಸ್ಕ ಗಂಡು ಹಕ್ಕಿಗಳ ತುದಿ ಮತ್ತು ರೆಕ್ಕೆಗಳ ಕೊನೆಯಲ್ಲಿ ಹೊರತುಪಡಿಸಿದರೆ ಸಂಪೂರ್ಣವಾಗಿ ಬೆಳ್ಳಗೆ ಇರುವ ದಕ್ಷಿಣದ ರಾಯಲ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳಿಂದ ಹಿಡಿದು ಕಂಡು ಬಣ್ಣ ಮತ್ತು ಎದೆಯ ಬಳಿ ಗಾಢ ಕಂದುಬಣ್ಣವಿರುವ ಆಂಸ್ಟರ್ಡ್ಯಾಮ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳ ವರೆಗೆ ಹಲವು ಜಾತಿಗಳಿವೆ. ಮೊಲ್ಲಿಮಾಕ್ ಗಳ ಹಲವಾರು ಜಾತಿಗಳು ಮತ್ತು ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ಕಣ್ಣಿನ ಬಳಿ ಕಲೆಗಳು ಅಥವಾ ತಲೆ ಮತ್ತು ಕತ್ತಿನ ಹಿಂಭಾಗದಲ್ಲಿ ಕಂದು ಅಥವಾ ಹಳದಿ ಬಣ್ಣ, ಹೀಗೆ ಮುಖದ ಮೇಲೆ ಕೆಲವು ಗುರುತುಗಳನ್ನು ಹೊಂದಿರುತ್ತವೆ. ಮೂರು ಕಡಲುಕೋಳಿ ಜಾತಿಗಳು, ಕಪ್ಪು-ಕಾಲಿನ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಮತ್ತು ಎರಡುಕಂದುಬಣ್ಣದ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು, ಸಾಮಾನ್ಯ ವಿನ್ಯಾಸಗಳಿಗಿಂತ ಸಂಪೂರ್ಣವಾಗಿ ಬದಲಾಗಿರುತ್ತದೆ ಮತ್ತು ಸಂಪೂರ್ಣ ಗಾಢ ಕಂದುಬಣ್ಣವಿರುತ್ತವೆ(ಅಥವಾ ಹಗುರು ಬೆನ್ನಿನ ಕಡಲುಕೋಳಿಯ ಉದಾಹರಣೆಯಂತೆ ಗಾಢ ಬೂದು ಬಣ್ಣವಿರುತ್ತವೆ). ವಯಸ್ಕ ಹಕ್ಕಿಗಳ ರೆಕ್ಕೆಗಳು ಬಲಿಯಲು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಹಲವಾರು ವರ್ಷಗಳು ಬೇಕಾಗುತ್ತವೆ.[೯]
ದೊಡ್ಡ ಗ್ರೇಟ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ(ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ಕುಲ) ಎರಡು ರೆಕ್ಕೆಗಳ ಮಧ್ಯದ ಅಂತರ(ವಿಂಗ್ಸ್ಪ್ಯಾನ್) ಬೇರಾವುದೇ ಹಕ್ಕಿಗಿಂತ ಬಹಳ ಅಧಿಕವಿದೆ. 340 cm (11.2 ft), ಬೇರೆ ಜಾತಿ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳ ಎರಡು ರೆಕ್ಕೆಗಳ ಮಧ್ಯದ ಅಂತರ ಸಾಕಷ್ಟು ಕಡಿಮೆ ಇದೆ(1.75 m (5.7 ft)).[೧೫] ರೆಕ್ಕೆಗಳು ಗಡುಸಾಗಿದ್ದು, ಉಬ್ಬಿಕೊಂಡಿರುತ್ತವೆ ಹಾಗೂ ತುದಿಗಳು ಒಂದೇಸಮನಾಗಿ ದಪ್ಪಗಿರುತ್ತವೆ. ಅನೇಕ ಉದ್ದ ರೆಕ್ಕೆಯ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳು ಬಳಸುವ ಎರಡು ತಂತ್ರಗಳು, ಡೈನಮಿಕ್ ಮೇಲೇರುವಿಕೆ ಮತ್ತು ಇಳಿಜಾರು ಹಾರುವಿಕೆ , ಈ ತಂತ್ರಗಳನ್ನು ಬಳಸಿಕೊಂಡು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಅಗಾಧ ದೂರವನ್ನು ಚಲಿಸುತ್ತವೆ. ಡೈನಮಿಕ್ ಮೇಲೇರುವಿಕೆಯು ಪುನವಾರವರ್ತಿತ ರೀತಿಯಲ್ಲಿ ಗಾಳಿಯಲ್ಲಿ ಮೇಲೇರುವುದು ಮತ್ತು ಸ್ವಲ್ಪ ಕೆಳಗಿಳಿಯುವುದನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿದ್ದು, ಈ ರೀತಿಯಾಗಿ ಊರ್ಧ್ವಧರ ದಿಕ್ಕಿನ ಗಾಳಿಯ ಪ್ರವಣತೆ(ವಿಂಡ್ ಗ್ರೇಡಿಯೆಂಟ್)ಯಿಂದ ಶಕ್ತಿಯನ್ನು ಗಳಿಸಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಇಳಿಜಾರು ಹಾರುವಿಕೆಯು ದೊಡ್ಡ ಅಲೆಗಳ ಗಾಳಿಬೀಸುವ ದಿಕ್ಕಿನಲ್ಲಿ ಗಾಳಿಯಲ್ಲಿ ಮೇಲೇರುವುದನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿದೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಅತ್ಯಧಿಕ ಗ್ಲೈಡ್ ಅನುಪಾತ ವನ್ನು ಹೊಂದಿವೆ. ಇದು ಸುಮಾರು 22:1 ರಿಂದ 23:1 ಆಗಿರುತ್ತದೆ. ಅಂದರೆ ಪ್ರತಿ ಮೀಟರ್ ಕೆಳಗಿಳಿದಾಗಲೂ ಅವು ಮುಂದೆ ಸಾಗಬಲ್ಲವು. 22 metres (72 ft)[೯] ಅವುಗಳಿಗೆ ಹಾರಲು ಕುತ್ತಿಗೆಯಲ್ಲಿರುವ ಒಂದು ಬಗೆಯ ಕುಚ್ಚು(ಶೋಲ್ಡರ್-ಲಾಕ್ ಸಹಾಯ ಮಾಡುತ್ತದೆ. ಇದು ಟೆಂಡನ್ ಅಂಗಾಶದ ಒಂದು ಪದರವಾಗಿದ್ದು, ರೆಕ್ಕೆಗಳು ಸಂಪೂರ್ಣವಾಗಿ ಅಗಲಗೊಂಡಾಗ ಅದನ್ನು ಬಂಧಿಸುತ್ತದೆ ಅಂದರೆ ಲಾಕ್ ಮಾಡುತ್ತದೆ. ಆಗ ರೆಕ್ಕೆಗಳು ಹೊರಚಾಚಿಕೊಂಡೇ ಇರುತ್ತವೆ ಹಾಗೂ ಸ್ನಾಯುಗಳಿಗೆ ಯಾವುದೇ ಹೊರೆಯಾಗುವುದಿಲ್ಲ. ಇದೊಂದು ರೀತಿಯ ಆಕೃತಿವಿಜ್ಞಾನದ ಮಾರ್ಪಾಡಾಗಿದ್ದು, ಬೃಹತ್ ಪೆಟ್ರಲ್ಗಳೊಂದಿಗೆ ಈ ಲಕ್ಷಣವನ್ನು ಹಂಚಿಕೊಂಡಿವೆ.[೧೬]
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಈ ಮೇಲೆ ಹಾರುವ ತಂತ್ರದೊಂದಿಗೆ ಊಹೆ ಮಾಡುವ ಹವಾಮಾನ ವ್ಯವಸ್ಥೆಗಳನ್ನು ಬಳಸುತ್ತವೆ; ದಕ್ಷಿಣ ಗೋಳಾರ್ಧ ದಲ್ಲಿರುವ ಕಡಲುಕೋಳಿ ದಕ್ಷಿಣದ ತಮ್ಮ ಕಾಲನಿಗಳಿಂದ ಉತ್ತರಕ್ಕೆ ಹಾರುವಾಗ ದಕ್ಷಿಣಾವರ್ತ(ಪ್ರದಕ್ಷಿಣೆಯ) ಮಾರ್ಗವನ್ನು ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ದಕ್ಷಿಣಕ್ಕೆ ಹಾರುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು ವಾಮಾವರ್ತವಾಗಿ(ಅಪ್ರದಕ್ಷಿಣೆಯಾಗಿ) ಹಾರುತ್ತವೆ.[೧೩] ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಈ ಬಗೆಯ ಬದುಕಿನ ಶೈಲಿಗೆ ಬಹಳ ಚೆನ್ನಾಗಿ ಹೊಂದಿಕೊಂಡಿವೆ ಮತ್ತು ಹಾರುವಾಗ ಅವುಗಳ ಹೃದಯಬಡಿತದ ದರವು ಅವುಗಳು ವಿರಮಿಸುವಾಗ ಇರುವ ಮೂಲ ಅಥವಾ ಬೇಸಲ್ ಹೃದಯಬಡಿತದ ದರಕ್ಕೆ ಸಾಕಷ್ಟು ಸಮೀಪವಿರುತ್ತದೆ. ಈ ದಕ್ಷತೆಯು ಹೇಗಿರುತ್ತದೆ ಎಂದರೆ ದೂರ ಸಾಗುವಾಗ ತುಂಬ ಶಕ್ತಿಯ ಬೇಡಿಕೆಯ ಅಂಶವು ದೂರವನ್ನು ಕ್ರಮಿಸುವುದು ಅಲ್ಲ, ಬದಲಿಗೆ ಅವು ಆಹಾರದ ಮೂಲವನ್ನು ಕಾಣುತ್ತಿದ್ದಂತೆ ಕೆಳಗಿಳಿಯುವುದು, ಮೇಲೇರುವುದು ಮತ್ತು ಬೇಟೆಯಾಡುವುದು, ಇದನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿರುತ್ತದೆ.[೧೭] ಈ ಬಗೆಯ ಪರಿಣಾಮಕಾರಿ ದೂರ-ಪ್ರಯಾಣವು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಯಶಸ್ವೀ ದೂರ ಸಾಗುವ ಮತ್ತು ಕಡಿಮೆ ಶಕ್ತಿಯನ್ನು ಖರ್ಚು ಮಾಡಿಕೊಂಡು ಅಲ್ಲಿ ಇಲ್ಲಿ ಹರಡಿರುವ ಆಹಾರಮೂಲವನ್ನು ಹುಡುಕುವ ಶೋಧಕಹಕ್ಕಿಯನ್ನಾಗಿ ಮಾಡಿದೆ. ಹಾರಾಟಕ್ಕೆ ಹೊಂದಿಕೊಂಡಿರುವುದು ಅವುಗಳಿಗೆ ಗಾಳಿ ಮತ್ತು ಅಲೆಗಳನ್ನು ಅವಲಂಬಿಸುವಂತೆ ಮಾಡಿದೆ. ಆದರೆ ಅವುಗಳ ಉದ್ದ ರೆಕ್ಕೆಗಳು ಶಕ್ತಿಯುತ ಹಾರಾಟಕ್ಕೆ ಅಷ್ಟು ಸೂಕ್ತವಾಗಿಲ್ಲ ಮತ್ತು ಕಡಲಕೋಳಿಗಳ ಜಾತಿಗಳಿಗೆ ನಿರಂತರ ಮೇಲೆ ಕೆಳಗೆ ರೆಕ್ಕೆಯಾಡಿಸುತ್ತ ಹಾರಲು ಸ್ನಾಯುಗಳು ಮತ್ತು ಶಕ್ತಿಯ ಕೊರತೆ ಇದೆ. ಶಾಂತ ಸಮುದ್ರಗಳಲ್ಲಿ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಬಲವಂತವಾಗಿ ವಿರಮಿಸುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ನಂತರ ಗಾಳಿ ಜೋರಾಗುತ್ತಿದ್ದಂತೆ ಹಾರುತ್ತವೆ. ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಫ್ಲಾಪ್-ಗ್ಲೈಡಿಂಗ್ ಎಂದು ಕರೆಯಲಾಗುವ ಹಾರಾಟದ ಶೈಲಿಯನ್ನು ಬಳಸಿಕೊಳ್ಳಬಲ್ಲವು. ಈ ಶೈಲಿಯಲ್ಲಿ ರೆಕ್ಕೆಗಳನ್ನು ಮೇಲೆಕೆಳಗೆ ಬಡಿಯುತ್ತ ಮೇಲೆ ಏರಬಲ್ಲವು.[೧೮] ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಹೀಗೆ ಮೇಲೆ ಏರಲು ಆರಂಭಿಸುವಾಗ, ರೆಕ್ಕೆಗಳ ಕೆಳಗೆ ಸಾಕಷ್ಟು ಗಾಳಿಯಾಡುವಂತೆ ಮಾಡಿ, ಮೇಲಕ್ಕೆತ್ತಲು ಮೊದಲು ಸ್ವಲ್ಪ ಓಡುತ್ತವೆ.[೧೩]
ಹೆಚ್ಚಿನ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ದಕ್ಷಿಣ ಗೋಳಾರ್ಧದಲ್ಲಿ ಅಂಟಾರ್ಕ್ಟಿಕದಿಂದ ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯಾ, ದಕ್ಷಿಣ ಆಫ್ರಿಕಾ ಮತ್ತು ದಕ್ಷಿಣ ಅಮೆರಿಕಾವರೆಗೆ ವ್ಯಾಪಿಸಿವೆ. ಇದಕ್ಕೆ ಹೊರತಾಗಿರುವುದು ಎಂದರೆ ನಾಲ್ಕು ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು, ಅವು ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ನಲ್ಲಿಯೇ ವ್ಯಾಪಕವಾಗಿ ಕಂಡುಬರುತ್ತವೆ. ಹವಾಯ್ನಿಂದ ಜಪಾನ್ವರೆಗೆ, ಕ್ಯಾಲಿಫೊರ್ನಿಯಾ ಮತ್ತು ಅಲಾಸ್ಕಾದಲ್ಲಿ ಮೂರು ಕಂಡುಬರುತ್ತವೆ. ಮತ್ತು ಒಂದು ಬಗೆಯ ಅಲೆಯಾಕಾರದ(ವೇವ್ಡ್) ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ಗ್ಯಾಲಪಗೊಸ್ ಐಲ್ಯಾಂಡ್ ಗಳಲ್ಲಿ ಮರಿಮಾಡಿ, ದಕ್ಷಿಣ ಅಮೆರಿಕಾದ ಕರಾವಳಿಯಲ್ಲಿ ಆಹಾರ ಹುಡುಕಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಎತ್ತರದ ಪ್ರದೇಶಗಳಲ್ಲಿರುವುದಕ್ಕೆ ಮುಖ್ಯ ಕಾರಣ ಎಂದರೆ ಅವುಗಳಿಗೆ ಹಾರಲಿಕ್ಕೆ ಅಧಿಕ ಗಾಳಿಯ ಅಗತ್ಯವಿರುವುದು; ಹೀಗಾಗಿ ನಿರಂತರ ರೆಕ್ಕೆಬಡಿಯುತ್ತ ಹಾರಾಟಕ್ಕೆ ಅವು ಅಷ್ಟು ಸೂಕ್ತವಿಲ್ಲದ್ದರಿಂದ ಅವುಗಳಿಗೆ ಗಾಳಿಯಿಲ್ಲದ ಪ್ರಶಾಂತ ಸ್ಥಿತಿಯನ್ನು ದಾಟಿಕೊಂಡು ಹಾರುವುದು ಬಹಳ ಕಷ್ಟವಾಗುತ್ತದೆ. ಇದಕ್ಕೆ ಹೊರತಾಗಿರುವುದು ಎಂದರೆ , ಅಲೆಗಳ(ವೇವ್ಡ್) ಕಡಲುಕೋಳಿ, ಇದು ಸಮಭಾಜಕದ ಬಳಿಯ ನೀರಿನಲ್ಲಿ ಅಂದರೆ ಗ್ಯಾಲಪಗೊಸ್ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ವಾಸಿಸುತ್ತವೆ. ಅಲ್ಲಿ ಹಮ್ಬೋಲ್ಟ್ ಕರೆಂಟ್ನ ಶಾಂತ ನೀರಿರುವುದರಿಂದ ಮತ್ತು ಅದರಿಂದ ಗಾಳಿಯಿರುವುದರಿಂದ ಅವುಗಳಿಗೆ ಅಲ್ಲರಿಲು ಸಾಧ್ಯವಾಗಿದೆ.[೯]
ಉತ್ತರ ಅಟ್ಲಾಂಟಿಕ್ಲ್ನಲ್ಲಿ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಏಕೆ ನಿರ್ನಾಮಗೊಂಡಿವೆ ಎಂಬುದು ಇನ್ನೂ ಖಚಿತವಾಗಿ ತಿಳಿದಿಲ್ಲ. ಪ್ರಾಯಶಃ ಇಂಟರ್ಗ್ಲೇಸಿಯಲ್ ಬೆಚ್ಚನೆಯ ಅವಧಿಯಲ್ಲಿ ಏರಿದ ಸಮುದ್ರ ಮಟ್ಟದಿಂದಾಗಿ ಕಿರು ಬಾಲದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಕಾಲನಿಯನ್ನು ಮುಳುಗಿಸಿರಬಹುದು ಎಂದು ಬರ್ಮುಡಾದಲ್ಲಿ ಮಾಡಿದ ಉತ್ಖನನದಿಂದ ಹೇಳಲಾಗಿದೆ.[೧೦] ಕೆಲವು ಉತ್ತರದ ಜಾತಿಗಳು ಆಗೀಗ ಉತ್ತರ ಅಟ್ಲಾಂಟಿಕ್ನಲ್ಲಿ ಅಲೆಮಾರಿಗಳಾಗಿ ಪರಿವರ್ತಿತವಾಗಿ, ಅಲ್ಲಿಂದ ದಶಕಗಳ ಕಾಲ ಇದ್ದು, ಹೊರಹೋಗಿರಬಹುದು. ಹೀಗೆ ಹೊರಗೆಹೋದ ಕಪ್ಪು-ಹಣೆಯ ಕಡಲುಕೋಳಿಯು, ಸ್ಕಾಟ್ಲ್ಯಾಂಡ್ ನ ಗನ್ನೆಟ್ ಕಾಲನಿಗಳಿಗೆ ಮರಿಹಾಕುವ ಏಕೈಕ ಪ್ರಯತ್ನದಿಂದ ಮರಳಿಬಂದಿವೆ.[೧೯]
ಉಪಗ್ರಹ ಟ್ರ್ಯಾಕಿಂಗ್ ಬಳಕೆಯು ವಿಜ್ಞಾನಿಗಳಿಗೆ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಆಹಾರವನ್ನು ಹುಡುಕುತ್ತ ಸಮುದ್ರಗಳಲ್ಲಿ ಸಾಗುವ ರೀತಿಯ ಕುರಿತು ಸಾಕಷ್ಟು ಮಾಹಿತಿ ನೀಡಿವೆ. ಅವು ವಾರ್ಷಿಕವಲಸೆಯನ್ನು ಮಾಡುತ್ತವೆ, ಆದರೆ ಮರಿಹಾಕಿದ ನಂತರ ವ್ಯಾಪಕವಾಗಿ ಚದುರುತ್ತವೆ. ದಕ್ಷಿಣ ಗೋಳಾರ್ಧ ಜಾತಿಗಳಲ್ಲಿ ಹೆಚ್ಚಿನ ವೇಳೆ , ಪರಿಧ್ರುವ ಅಥವಾ ಧ್ರುವ ಸಮೀಪದ ಪ್ರಯಾಣವನ್ನು ಕೈಗೊಳ್ಳುತ್ತವೆ.[೨೦] ಸಮುದ್ರದಲ್ಲಿ ವಿವಿಧ ಭಿನ್ನ ಜಾತಿಗಳ ಪ್ರತ್ಯೇಕತೆ ಇದೆ ಎನ್ನುವುದಕ್ಕೆ ಕೂಡ ಸಾಕ್ಷ್ಯಗಳಿವೆ. ಎರಡು ಸಂಬಂಧಿತ ಜಾತಿಗಳಾದ ಕ್ಯಾಂಪ್ಬೆಲ್ ಐಲ್ಯಾಂಡ್ ಗಳಲ್ಲಿರುವ ಕ್ಯಾಂಪ್ಬೆಲ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮತ್ತು ಬೂದುತಲೆಯ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ನೆಲೆದಾಣ ಶೋಧದ ಹೋಲಿಕೆಯು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮುಖ್ಯವಾಗಿ ಕ್ಯಾಂಪ್ಬೆಲ್ ಪ್ರಸ್ಥಭೂಮಿ ಯಲ್ಲಿದ್ದವು ಮತ್ತು ಬೂದುತಲೆಯ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಪೆಲಗಿಕ್ ಸಮುದ್ರದ ನೀರಿನಲ್ಲಿದ್ದವು ಎಂಬುದನ್ನು ತೋರಿಸಿದೆ. ಅಲೆಮಾರಿ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಕೂಡ ಬೇತಿಮೆಟ್ರಿ ಅಂದರೆ ಸಮುದ್ರದ ತಳಭಾಗದ ನೀರಿನಾಳವನ್ನು ಅಳೆಯುವುದಕ್ಕೆ ಬಹಳ ತೀವ್ರವಾಗಿ ಸ್ಪಂದಿಸಿವೆ. ಅವು 1000 ಮೀಟರ್ಗಿಂತ(3281 ಅಡಿ)ಆಳವಾಗಿರುವ ನೀರಿನಲ್ಲಿ ಮಾತ್ರವೇ ಆಹಾರ ಹುಡುಕಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ; ಉಪಗ್ರಹ ನಕ್ಷೆಗಳು ಕೂಡ ಇದನ್ನೇ ತೋರಿಸಿವೆ. ಇದನ್ನು ಗಮನಿಸಿ ಒಬ್ಬರು ವಿಜ್ಞಾನಿ ಹೀಗೆ ಹೇಳಿದ್ದಾರೆ, "ಕಡಲಕೋಳಿಗಳು 'ಇಲ್ಲಿ ಪ್ರವೇಶವಿಲ್ಲ' ಎಂಬ ಫಲಕವನ್ನು ನೋಡಿ, ಅದನ್ನು ಪಾಲಿಸುವಂತೆ 1000 ಮೀಟರ್ ಕಡಿಮೆ ಆಳದ ನೀರಿಗೆ ಇಳಿಯುವಂತೆ ಕಾಣುತ್ತದೆ' [೯] ಒಂದೇ ಜಾತಿಯ ಎರಡು ಲಿಂಗದ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಭಿನ್ನ ವ್ಯಾಪ್ತಿಯಲ್ಲಿರಲು ಸಾಧ್ಯವಿದೆ ಎಂಬುದಕ್ಕೆ ಕೂಡ ಸಾಕ್ಷ್ಯಗಳಿವೆ. ಗಫ್ ಐಲ್ಯಾಂಡ್ಗಳಲ್ಲಿ ಮರಿಹಾಕುವ ಟ್ರಿಸ್ಟನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಒಂದು ಅಧ್ಯಯನವು ಗಂಡು ಹಕ್ಕಿಗಳು ಗಫ್ನ ಪಶ್ಚಿಮದಲ್ಲಿ ಶೋಧ ನಡೆಸಿದರೆ ಹೆಣ್ಣು ಹಕ್ಕಿಗಳು ಪೂರ್ವದಲ್ಲಿ ಶೋಧ ನಡೆಸುವುದನ್ನು ತೋರಿಸಿದೆ.[೯]
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಆಹಾರಕ್ರಮವು ಮುಖ್ಯವಾಗಿ ಸೆಫಲೊಪಾಡ್ಗಳು, ಮೀನು, ಕ್ರಸ್ಟಸೀನ್ಗಳು ಮತ್ತು ಓಫಲ್[೧೩] ಗಳು. ಅವು ಸತ್ತಿರುವ ಕ್ಯಾರಿಯನ್ ಗಳು ಮತ್ತು ಬೇರೆ ಜೂಪ್ಲಾಂಕ್ಟನ್ ಗಳನ್ನು ತಿನ್ನುವುದನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿದೆ.[೧೩] ಹೆಚ್ಚಿನ ಜಾತಿಗಳ ಆಹಾರ ಕ್ರಮದ ವಿಚಾರದಲ್ಲಿ, ಅವುಗಳ ಮರಿಹಾಕುವ ಸಮಯದ ಆಹಾರ ಕ್ರಮದ ಕುರಿತು ಮಾತ್ರ ಒಂದು ಸಮಗ್ರ ಅರಿವು ಇದೆ ಎಂಬುದನ್ನು ಗಮನಿಸಬೇಕಿದೆ. ಏಕೆಂದರೆ ಆಗ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ನಿಯಮಿತವಾಗಿ ಭೂಮಿಗೆ ಮರಳುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಅದ್ಯಯನ ಮಾಡಲು ಸಾಧ್ಯವಾಗುತ್ತದೆ. ಈ ಪ್ರತಿಯೊಂದೂ ಆಹಾರ ಮೂಲಗಳ ಪ್ರಾಮುಖ್ಯತೆಯು ಕಡಲಕೋಳಿಗಳ ಜಾತಿಗಳಿಂದ ಜಾತಿಗಳಿಗೆ ಭಿನ್ನವಾಗುತ್ತವೆ. ಗುಂಪಿನಿಂದ ಗುಂಪಿಗೂ ಭಿನ್ನವಾಗುತ್ತವೆ. ಕೆಲವು ಕೇವಲ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳನ್ನು ಮಾತ್ರ ತಿಂದರೆ ಮತ್ತೆ ಕೆಲವು ಹೆಚ್ಚು ಕ್ರಿಲ್ ಅಥವಾ ಮೀನುಗಳನ್ನು ತಿನ್ನುತ್ತವೆ. ಹವಾಯ್ನಲ್ಲಿ ಕಂಡುಬಂದ ಎರಡು ಕಡಲುಕೋಳಿ ಜಾತಿಗಳಲ್ಲಿ, ಒಂದು ಕಪ್ಪು-ಕಾಲುಗಳ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ಹೆಚ್ಚಾಗಿ ಮೀನನ್ನು ತಿಂದರೆ, ಇನ್ನೊಂದು ಲೇಸನ್ ಜಾತಿಯು ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳನ್ನು ತಿನ್ನುತ್ತವೆ.[೧೩]
ಸಮುದ್ರದಲ್ಲಿ ಸಮಯಕ್ಕೆ ಪ್ರತಿಯಾಗಿ ನೀರಿನ ಒಳತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳುವಿಕೆಯನ್ನು ದಾಖಲಿಸುವ ಡಾಟಾಲಾಗರ್ಸ್ಗಳ ಬಳಕೆಯು(ಇದು ಫೀಡಿಂಗ್ನ ಸಮಯವನ್ನು ಒದಗಿಸುವ ಸಾಧ್ಯತೆ ಇದೆ) ಕಡಲುಕೋಳಿಯು ಹೆಚ್ಚಾಗಿ ಹಗಲಿನ ವೇಳೆಯಲ್ಲಿ ತಿನ್ನುತ್ತವೆ ಎಂಬುದನ್ನು ಸೂಚಿಸುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ವಾಂತಿಮಾಡಿದ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ ಕೊಕ್ಕುಗಳ ವಿಶ್ಲೇಷಣೆಯು ಅವು ತಿಂದಿರುವ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ ಗಳು ಜೀವಂತ ತಿನ್ನಲು ಬಹಳ ದೊಡ್ಡವು ಮತ್ತು ಕಡಲಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ತಲುಪಲಾರದ ಹಾಗೆ ಮಧ್ಯ-ನೀರಿನಲ್ಲಿರುವ ಜಾತಿಯವು, ಅಂದರೆ,ವಾಂಡರಿಂಗ್/ಅಲೆಮಾರಿ ಕಡಲುಕೋಳಿ )ಗಳಂತಹ ಕೆಲವು ಜಾತಿಗಳಳಿಗೆ ಸತ್ತು, ಕೊಳೆತ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳು ಆಹಾರದ ಪ್ರಮುಖ ಭಾಗ ಎಂಬುದನ್ನು ಸೂಚಿಸುತ್ತದೆ. ಈ ಸತ್ತ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳ ಮೂಲವು ಒಂದು ಚರ್ಚೆಯ ವಿಷಯವಾಗಿದೆ; ಕೆಲವು ನಿಶ್ಚಿತವಾಗಿಯೂ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ ಮೀನುಗಾರಿಕೆಯಿಂದ ಬರುತ್ತವೆ. ಆದರೆ ನಿಸರ್ಗದಲ್ಲಿ ಅದು ಮುಖ್ಯವಾಗಿ, ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳು ದೊಡ್ಡ ಪ್ರಮಾಣದಲ್ಲಿ ಮರಿಹಾಕಿದಾಗ ಮತ್ತು ಸ್ಕ್ವಿಡ್-ತಿನ್ನುವ ವೇಲ್ಗಳು,(ಸ್ಪರ್ಮ್ ವೇಲ್ಗಳು, ಪೈಲಟ್ ವೇಲ್ ಗಳು ಮತ್ತು ದಕ್ಷಿಣ ಬಾಟಲ್ನೋಸ್ ವೇಲ್ ಗಳು) ನಂತರ ವಾಂತಿ ಮಾಡಿದಾಗ ಇವುಗಳಿಗೆ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳು ದೊರೆಯುತ್ತವೆ.[೨೧] ಬೇರೆ ಜಾತಿಗಳ ಆಹಾರಕ್ರಮದಲ್ಲಿ ಕಪ್ಪು-ಕಂದು ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ಅಥವಾ ಬೂದು-ತಲೆಯ ಕಡಲುಕೋಳಿ , ಸಣ್ಣ ಜಾತಿಗಳ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳು ಹೆಚ್ಚಿರುತ್ತವೆ. ಈ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳು ಸತ್ತ ನಂತರ ಮುಳುಗುವ ಲಕ್ಷಣ ಹೊಂದಿವೆ, ಮತ್ತು ಕೊಳೆತ ಮಾಂಸ ಬಳಸುವುದು ಇವುಗಳ ಆಹಾರ ಕ್ರಮದಲ್ಲಿ ಮುಖ್ಯ ಪಾತ್ರವನ್ನು ವಹಿಸುವುದಿಲ್ಲ.[೯] ಜೊತೆಗೆ ಅಲೆಯ(ವೇವ್ಡ್) ಕಡಲುಕೋಳಿಯು ಕ್ಲೆಪ್ಟೊಪ್ಯಾರಸೈಟಿಸಮ್ ಅಂದರೆ ಬೇರೆ ಪ್ರಾಣಿ ಸಿದ್ಧಪಡಿಸಿಕೊಂಡ ಅಥವಾ ಬೇಟೆಯಾಡಿದ ಆಹಾರವನ್ನು ಹೊಂಚುಹಾಕಿ ಕಬಳಿಸುವುದನ್ನು ರೂಢಿಮಾಡಿಕೊಂಡಿದೆ. ಇವುಗಳು ಬೂಬಿ ಹಕ್ಕಿಗಳಿಗೆ ಕಿರುಕುಳ ನೀಡಿ, ಅವುಗಳ ಆಹಾರವನ್ನು ಕದಿಯುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಜಾತಿಯಲ್ಲಿ ಇದೊಂದೇ ನಿಯಮಿತವಾಗಿ ಹೀಗೆ ಮಾಡುತ್ತದೆ.[೨೨]
ಇತ್ತೀಚಿನವರೆಗೂ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮುಖ್ಯವಾಗಿ ಮೇಲ್ಮೈನಲ್ಲಿ ಆಹಾರ ಹುಡುಕುತ್ತವೆ ಎಂದು ಯೋಚಿಸಲಾಗಿತ್ತು. ಅಂದರೆ ಸಮುದ್ರದ ಮೇಲ್ಮೈನಲ್ಲಿ ಈಜಿ, ಸಮುದ್ರದ ಅಲೆಗಳಿಂದ ಮೇಲೆ ಬರುವ ಸ್ಕ್ವಿಡ್ ಮತ್ತು ಮೀನುಗಳನ್ನು ಬಾಚಿಕೊಂಡು, ಅವುಗಳನ್ನು ಸಾಯಿಸುತ್ತವೆ ಎಂದು ಯೋಚಿಸಲಾಗಿತ್ತು. ಈಗ ಹಕ್ಕಿಯೊಂದು ಡೈವ್ ಮಾಡುವ ಗರಿಷ್ಠ ಆಳವನ್ನು ದಾಖಲಿಸಲು ಕ್ಯಾಪಿಲರಿ ಡೆಪ್ತ್ ರೆಕಾರ್ಡರ್ ಎಂಬ ಸಾಧನವನ್ನು ಬಳಸಲಾಗುತ್ತಿದೆ.(ಈ ಸಾಧನವನ್ನು ಹಕ್ಕಿಗಳಿಗೆ ಮೊದಲೇ ಕಟ್ಟಲಾಗುತ್ತದೆ, ಅವು ಭೂಮಿಗೆ ಮರಳಿ ಬಂದಾಗ ಪುನಾ ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳಲಾಗುತ್ತದೆ). ಈ ಸಾಧನವು ತೋರಿಸಿರುವಂತೆ ವಾಂಡರಿಂಗ್/ಅಲೆಮಾರಿ ಕಡಲುಕೋಳಿಯಂತಹ ಕೆಲವು ಜಾತಿಗಳು ಹೆಚ್ಚು ಆಳಕ್ಕೆ ಡೈವ್ ಮಾಡುವುದಿಲ್ಲ, ಒಂದು ಮೀಟರ್ಗಿಂತ ಹೆಚ್ಚು ಆಳಕ್ಕೆ ಡೈವ್ ಮಾಡುವುದಿಲ್ಲ. ಆದರೆ ಹಗುರು-ಬೆನ್ನಿನ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳಂತಹ ಕೆಲವು ಜಾತಿಗಳು , ಸರಾಸರಿ 5ಮೀ.ನಷ್ಟು ಆಳಕ್ಕೆ ಡೈವ್ ಮಾಡುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಸುಮಾರು 12.5 ಮೀ. ಆಳಕ್ಕೂ ಡೈವ್ ಮಾಡಬಲ್ಲವು.[೨೩] ಸಮುದ್ರದ ಮೇಲುಭಾಗದಲ್ಲಿ ಹಿಡಿದು ತಿನ್ನುವುದು ಮತ್ತು ಡೈವ್ ಮಾಡುವ ಜೊತೆಗೆ, ತಮ್ಮ ಬೇಟೆಯನ್ನು ಹಿಡಿಯಲು ಗಾಳಿಯಿಂದ ರಭಸದಲ್ಲಿ ನೀರಿನಲ್ಲಿ ಮುಳುಗುವಂತೆ ಡೈವಿಂಗ್ ಮಾಡುವುದೂ ಕಂಡುಬಂದಿದೆ.[೨೪]
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಗುಂಪಾಗಿ(ಕಾಲೋನಿ) ಇರುತ್ತವೆ, ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ದೂರದ ಐಲ್ಯಾಂಡ್ಗಳಲ್ಲಿ ಗೂಡು ಮಾಡುತ್ತವೆ; ದೊಡ್ಡ ಐಲ್ಯಾಂಡ್ ಭೂಪ್ರದೇಶದಲ್ಲಿರುವ ಕಾಲನಿಗಳು ಭೂಚಾಚುಗಳಿಂದ(ಹೆಡ್ಲ್ಯಾಂಡ್ ) ಆವೃತವಾಗಿದ್ದು, ಸಮುದ್ರದಿಂದ ಹಲವಾರು ದಿಕ್ಕಿನಲ್ಲಿ ತಲುಪಬಹುದಾಗಿದೆ. ಉದಾ: , ಡನ್ಡೈನ್, ನ್ಯೂಜಿಲ್ಯಾಂಡ್ ಒಟಗೊ ಪ್ರಸ್ಥಭೂಮಿ ಯಲ್ಲಿರುವ ಕಾಲನಿಗಳು. ಅನೇಕ ಬುಲ್ಲರ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ಮತ್ತು ಕಪ್ಪು-ಕಾಲಿನ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ತೆರೆದ ಕಾಡಿನಲ್ಲಿ ಮರಗಳ ಕೆಳಗೆ ಗೂಡುಕಟ್ಟುತ್ತವೆ.[೨೫] ಕೆಲವೆಡೆ ಕಾಲನಿಗಳು ತುಂಬ ಒತ್ತೊತ್ತಾಗಿ ಇದ್ದರೆ ಇನ್ನು ಕೆಲವೆಡೆ ದೂರದೂರಕ್ಕೆ, ಅಂತರ ಬಹಳವಿರುವ ವೈಯಕ್ತಿಕ ಗೂಡುಗಳ ರೀತಿಯಲ್ಲಿಯೂ ಇರುತ್ತವೆ. ಉದಾಹರಣೆಗೆ ಮೊಲ್ಲಿವಾಕ್ಗಳ(ಫಾಕಲ್ಯಾಂಡ್ ದ್ವೀಪ ಗಳ ಕಪ್ಪು-ಹಣೆಯ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಕಾಲನಿಗಳು ಪ್ರತಿ 100 m²ಗೆ ಸುಮಾರು 70 ಗೂಡುಗಳಿರುತ್ತವೆ) ಕಾಲನಿಗಳು ಒತ್ತೊತ್ತಾಗಿರುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಕಂದುಬಣ್ಣದ ಮತ್ತು ಗ್ರೇಟ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ದೂರದದಲ್ಲಿ ವಿರಳವಾದ ಗೂಡುಕಟ್ಟುವ ಪ್ರವೃತ್ತಿ ಹೊಂದಿವೆ. ಎಲ್ಲ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಕಾಲನಿಗಳು ದ್ವೀಪದಲ್ಲಿರುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಐತಿಹಾಸಿಕವಾಗಿ ಭೂಮಿಯ ಸಸ್ತನಿ ಗಳಿಂದ ಮುಕ್ತವಾಗಿರುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ತುಂಬ ಫಿಲೊಪ್ಯಾಟ್ರಿಕ್ ಲಕ್ಷಣದವು, ಅಂದರೆ ಅವು ಮರಿಹಾಕಲು ತಮ್ಮ ಮೂಲ ಕಾಲನಿಗೆ ಮರಳಿ ಬರುತ್ತವೆ. ಹೀಗೆ ಮರಿಹಾಕಲು ತಮ್ಮಮೂಲಸ್ಥಳಕ್ಕೆ ಬರುವ ಪ್ರವೃತ್ತಿಯು ಎಷ್ಟು ಗಾಢವಾಗಿದೆ ಎಂದರೆ ಲೇಸನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ತಮ್ಮ ಸ್ವಂತ ವಾಸದ ನೆಲೆ ಸ್ಥಾಪಿಸುವ ಸ್ಥಳಕ್ಕೆ ಮತ್ತು ಅವು ಮರಿಹಾಕಲು ಬರುವ ಮೂಲ ಸ್ಥಳಕ್ಕೆ ಇರುವ ದೂರ 22 ಮೀಟರ್(22 m (72 ft)) ಎಂಬುದನ್ನು ಅಧ್ಯಯನವೊಂದು ತೋರಿಸಿದೆ.[೨೬]
ಅನೇಕ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳ ಹಾಗೆಯೇ, ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ತಮ್ಮ ಬದುಕಿನ ಇತಿಹಾಸಕ್ಕೆ ಸಂಬಂಧಿಸಿದಂತೆ ಕೆ-ಆಯ್ಕೆಯವು(ಕೆ-ಸೆಲೆಕ್ಟೆಡ್) , ಅಂದರೆ ಅವು ಬೇರೆ ಹಕ್ಕಿಗಳಿಗಿಂತ ಹೆಚ್ಚು ದೀರ್ಘ ಕಾಲ ಬದುಕುತ್ತವೆ, ಅವು ಮರಿಹಾಕುವುದನ್ನು ದೀರ್ಘಕಾಲ ವಿಳಂಬ ಮಾಡುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಇರುವ ಕೆಲವೇ ಎಳೆ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಪಾಲನೆಗೆ ಹೆಚ್ಚು ಪ್ರಯತ್ನ ಹಾಕುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ದೀರ್ಘ ಕಾಲ ಬದುಕುತ್ತವೆ; ಇವುಗಳ ಅನೇಕ ಜಾತಿಗಳು 50 ವರ್ಷಕ್ಕೂ ಮೇಲ್ಪಟ್ಟು ಬದುಕುತ್ತವೆ. ಅತ್ಯಂತ ಹಳೆಯ ದಾಖಲೆ ಎಂದರೆ ಒಂದು ದಕ್ಷಿಣದ ರಾಯಲ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಯದು. ಅದು ವಯಸ್ಕವಾಗಿದ್ದಾಗ ಅದಕ್ಕೆ ಗುರುತಿನ ರಿಂಗ್ ಹಾಕಲಾಗಿತ್ತು ಮತ್ತು ನಂತರ ಅದು 51 ವರ್ಷ ಬದುಕಿತ್ತು, ಅಂದರೆ ಒಟ್ಟು ಅಂದಾಜು 61 ವರ್ಷ ಅದು ಬದುಕಿತ್ತು.[೨೭] ಹೆಚ್ಚಿನ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ರಿಂಗ್ ಹಾಕುವ ಯೋಜನೆಗಳು ಅದಕ್ಕಿಂತ ಹೆಚ್ಚು ಎಳೆಯದಾಗಿದ್ದಾಗ ಕೈಗೊಂಡಿದ್ದಾಗಿದ್ದು, ಬೇರೆ ಜಾತಿಗಳು ಕೂಡ ದೀರ್ಘ ಕಾಲ ಮತ್ತು ಇನ್ನೂ ಅಧಿಕ ಕಾಲ ಬದುಕಬಹುದು ಎಂಬುದು ಸಾಬೀತಾಗುವ ಸಾಧ್ಯತೆಗಳಿವೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿ ಲೈಂಗಿಕ ಪ್ರೌಢತೆಯನ್ನು ಸುಮಾರು ಹುಟ್ಟಿದ ಐದು ವರ್ಷಗಳ ನಂತರ ನಿಧಾನವಾಗಿ ಗಳಿಸುತ್ತವೆ. ಆದರೆ ಒಮ್ಮೆ ಪ್ರೌಢತೆ ಗಳಿಸಿದ ನಂತರವೂ, ಅವು ಮತ್ತೆ ಕೆಲವು ವರ್ಷಗಳವರೆಗೆ ಮರಿಹಾಕಲು ಆರಂಭಿಸುವುದಿಲ್ಲ.(ಕೆಲವು ಜಾತಿಗಳು 10 ವರ್ಷಗಳವರೆಗೂ ಮರಿಹಾಕುವುದಿಲ್ಲ). ಮರಿಹಾಕದ ಎಳೆ ಹಕ್ಕಿಗಳು, ಮರಿಹಾಕುವುದನ್ನು ಆರಂಭಿಸುವ ಮೊದಲು ಒಂದು ಕಾಲನಿಗೆ ಭೇಟಿ ನೀಡುತ್ತವೆ, ಅಲ್ಲಿ ಮರಿಹಾಕುವುದು, ಸಲಹುವ ಪದ್ಧತಿಗಳನ್ನು ಮತ್ಠು 'ನೃತ್ಯ' ಮಾಡುವುದನ್ನು ರೂಢಿ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಕಡಲಕೋಳಿಗಳ ಕುಟುಂಬಗಳು ನೃತ್ಯಕ್ಕೆ ಪ್ರಸಿದ್ಧವಾಗಿವೆ.[೨೮] ಕಾಲನಿಗೆ ಮರಳಿ ಬರುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಮೊದಲ ಬಾರಿಗೆ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಭಾಷೆಯನ್ನು ಹೊಂದಿರುವ ರೂಢಮಾದರಿಯ ವರ್ತನೆಗಳನ್ನು ರೂಢಿಮಾಡಿಕೊಂಡಿರುತ್ತದೆ, ಆದರೆ ಬೇರೆ ಹಕ್ಕಿಗಳು ವ್ಯಕ್ತಪಡಿಸುವ ಆ ವರ್ತನೆಗಳನ್ನು "ಓದಲು" ಅದಕ್ಕೆ ಸಾಧ್ಯವಾಗುವುದಿಲ್ಲ ಅಥವಾ ಸೂಕ್ತವಾಗಿ ಪ್ರತಿಕ್ರಿಯಿಸಲು ಸಾಧ್ಯವಾಗದು.[೧೩] ತಪ್ಪು ಮಾಡಿ,ಪ್ರಯತ್ನಿಸಿ ಸರಿಪಡಿಸಿಕೊಳ್ಳುವ ಟ್ರಯಲ್ ಮತ್ತು ಎರರ್ ವಿಧಾನದ ಕಲಿಕೆಯ ಒಂದು ಅವಧಿಯ ನಂತರ, ಎಳೆ ಹಕ್ಕಿಗಳು ವಾಕ್ಯರಚನೆಯನ್ನು ಮತ್ತು ಪರಿಪೂರ್ಣ ನೃತ್ಯವನ್ನು ಕಲಿತುಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಎಳೆ ಹಕ್ಕಿಗಳು ವಯಸ್ಸಾದ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಜೊತೆಯಲ್ಲಿದ್ದರೆ ಈ ಭಾಷೆಯನ್ನು ಬಹುಬೇಗನೆ ಕರಗತ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳಬಲ್ಲವು.
ಈ ವರ್ತನೆಗಳ ಸಂಚಯವು ವಿವಿಧ ಕ್ರಿಯೆಗಳ ಸಮನ್ವಯಗೊಂಡ ಪ್ರಸ್ತುತಿಯಂತೆ ಇರುತ್ತದೆ, ಇವು ಗರಿಗಳನ್ನು ಕೊಕ್ಕಿನಿಂದ ಅಂದಗೊಳಿಸಿಕೊಳ್ಳುವುದು , ತೋರಿಸುವುದು, ಕರೆಯುವುದು, ಕೊಕ್ಕಿನಿಂದ ಕ್ಲಕ್ ಕ್ಲಕ್ ಎನ್ನುವುದು, ದಿಟ್ಟಿಸುವುದು ಮತ್ತು ಇಂತಹ ಎಲ್ಲ ವರ್ತನೆಗಳ(ಸ್ಕೈ-ಕಾಲ್ ಹಾಗೆ)ಸಂಯೋಜನೆಯನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿರುತ್ತದೆ.[೨೯] ಹಕ್ಕಿಯೊಂದು ಮೊದಲು ಕಾಲನಿಗಳಿಗೆ ಮರಳಿ ಬಂದಾಗ ಅದು ಅನೇಕ ಸಂಗಾತಿಗಳೊಡನೆ ನೃತ್ಯ ಮಾಡುತ್ತದೆ. ಆದರೆ ಹಲವು ವರ್ಷಗಳ ಕಾಲ ಹಕ್ಕಿಯೊಂದು ಹೀಗೆ ಒಡನಾಡುವ ಬೇರೆ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಸಂಖ್ಯೆ ಕಡಿಮೆಯಾಗುತ್ತ, ಕೊನೆ ಒಂದು ಸಂಗಾತಿಯನ್ನು ಆಯ್ಕೆ ಮಾಡಿಕೊಂಡು, ಜೊತೆಯಾಗುತ್ತವೆ. ಅವು ವ್ಯಕ್ತಿಗತ ಭಾಷೆಯಲ್ಲಿ ಪರಿಪೂರ್ಣವಾಗುವುದನ್ನು ಮುಂದುವರೆಸುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಅದು ಆ ಒಂದು ಜೊತೆಗೇ ಅನನ್ಯವಾಗಿರುತ್ತದೆ. ಸಂಗಾತಿ ಬಂಧ ರೂಪುಗೊಂಡ ನಂತರ, ಅದು ಬದುಕಿನುದ್ದಕ್ಕೂ ಇರುತ್ತದೆ. ಆ ಮೊದಲು ಮಾಡಿದ ಹಲವು ಬಗೆಯ ನರ್ತನಗಳನ್ನು ಅವು ಮತ್ತೆಂದೂ ಬಳಸುವುದಿಲ್ಲ.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಹೀಗೆ ವಿಸ್ತೃತ ಮತ್ತು ಶ್ರಮದಾಯಕ ಪದ್ಧತಿಗಳನ್ನು ಕೈಗೊಳ್ಳುವುದು ತಮಗೆ ಸೂಕ್ತ ಸಂಗಾತಿಯನ್ನು ಆಯ್ಕೆ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳಲೆಂದು ಮತ್ತು ಸಂಗಾತಿಯ ಗುರುತಿಸುವಿಕೆ ಪರಿಪೂರ್ಣವಾಗಿರಲೆಂದು. ಏಕೆಂದರೆ ಮೊಟ್ಟೆ ಇಡುವುದು ಮತ್ತು ಮರಿಗಳನ್ನು ಪಾಲಿಸುವುದು ಅವಕ್ಕೆ ಬಹಳ ದೊಡ್ಡ ವಿನಿಯೋಜನೆಯಾಗಿರುತ್ತದೆ. ಒಂದು ವರ್ಷದಲ್ಲಿ ಮೊಟ್ಟೆಯಿಡುವ ಜಾತಿಗಳು ಕೂಡ ಅಪರೂಪಕ್ಕೊಮ್ಮೆ ವರ್ಷ ಬಿಟ್ಟು ವರ್ಷಕ್ಕೆ ಮೊಟ್ಟೆಯಿಡುತ್ತವೆ.[೯] ಗ್ರೇಟ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು(ಅಲೆಮಾರಿ(ವಾಂಡರಿಂಗ್) ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳಂತೆ) ಮೊಟ್ಟೆಯಿಟ್ಟು ಹಾರುವವರೆಗೆ ಪೋಷಿಸಲು ಒಂದು ವರ್ಷದವರೆಗೆ ಸಮಯ ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮರಿಮಾಡುವ ಒಂದು ಋತುವಿನಲ್ಲಿ ಒಂದೇ ಒಂದು ಅರೆದೀರ್ಘವೃತ್ತಾಕಾರದ(ಸಬ್ಎಲೆಪ್ಟಿಕಲ್) [೧೫] ಕೆಂಪು ಕಂದು ಚುಕ್ಕೆಗಳಿರುವ ಬೆಳ್ಳಗಿರುವ ಮೊಟ್ಟೆ ಇಡುತ್ತವೆ.[೨೫] ಮೊಟ್ಟೆಯನ್ನು ಪರಭಕ್ಷಕ ಪ್ರಾಣಿಗಳು ತಿಂದರೆ ಅಥವಾ ಆಕಸ್ಮಿಕವಾಗಿ ಒಡೆದುಹೋದರೆ, ಆ ವರ್ಷ ಮರಿಮಾಡುವ ಪ್ರಯತ್ನವನ್ನು ಮಾಡುವುದಿಲ್ಲ. ದೊಡ್ಡ ಮೊಟ್ಟೆಗಳು 200–510 ಗ್ರಾಂ. ತೂಕ ಇರುತ್ತವೆ(7.1–18 ಔನ್ಸ್)200 to 510 g (7.1–18.0 oz).[೨೫] ಒಂದು ಜೋಡಿ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳು "ವಿಚ್ಛೇದನ"ಗೊಳ್ಳುವುದು ಬಹಳ ಅಪರೂಪ. ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಅನೇಕ ವರ್ಷಗಳ ವರೆಗೆ ಮರಿಮಾಡುವ ಪ್ರಯತ್ನ ವಿಫಲಗೊಂಡಾಗ ಮಾತ್ರ ಸಂಗಾತಿಗಳು ಬೇರೆಯಾಗುತ್ತವೆ.
ಎಲ್ಲ ದಕ್ಷಿಣದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ತಮ್ಮ ಮೊಟ್ಟೆಗಳಿಗೆ ಹುಲ್ಲು, ಪೊದೆಗಳು, ಮಣ್ಣು ಮತ್ತು ಸಸ್ಯದ ಇದ್ದಿಲು, ಮಾತ್ರವಲ್ಲ, ಕೆಲವು ಪೆಂಗ್ವಿನ್ ಗರಿಗಳನ್ನೂ ಬಳಸಿಕೊಂಡು[೨೫],ದೊಡ್ಡ ಗೂಡುಗಳನ್ನು ಕಟ್ಟುತ್ತವೆ. ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ನಲ್ಲಿರುವ ಮೂರು ಜಾತಿಗಳು ಹೆಚ್ಚು ಅಪೂರ್ಣಗೊಂಡ ಗೂಡುಗಳನ್ನು ಕಟ್ಟುತ್ತವೆ. ವೇವ್ಡ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು ಗೂಡುಗಳನ್ನೇ ಕಟ್ಟುವುದಿಲ್ಲ ಮತ್ತು ತನ್ನ ಮೊಟ್ಟೆಗಳನ್ನು ಸಂಗಾತಿಜೋಡಿಯ ಪ್ರದೇಶದ ಸುತ್ತ ಕೊಂಡೊಯ್ಯುತ್ತದೆ ಕೂಡ. ಕೆಲವೊಮ್ಮೆ 50 ಮೀಟರ್ಗಳಷ್ಟು ದೂರ ಕೂಡ,(160 ಅಡಿ ಅಥವಾ 50 m (160 ft))ಹೀಗಾಗಿ ಹೆಚ್ಚಿನ ವೇಳೆ, ಮೊಟ್ಟೆಯನ್ನು ಕಳೆದುಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ.[೩೦] ಎಲ್ಲ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಜಾತಿಗಳಲ್ಲಿ, ಪೋಷಕರಿಬ್ಬರೂ ಮೊಟ್ಟೆಗಳಿಗೆ ನಿಗದಿಯಾದ ಪ್ರಮಾಣದ ಕೆಲಸದ ರೀತಿಯಲ್ಲಿ ಕಾವುಕೊಡುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಹೆಚ್ಚಿನ ವೇಳೆ ಒಂದು ಹಕ್ಕಿ ಒಂದು ದಿನದಿಂದ ಮೂರು ವಾರಗಳವರೆಗೆ, ನಂತರ ಮತ್ತೊಂದು ಹಕ್ಕಿಯ ಕೆಲಸ ಎಂಬಂತೆ ಕಾವು ಕೊಡುತ್ತದೆ. ಹೀಗೆ ಸುಮಾರು 70ರಿಂದ 80 ದಿನಗಳವರೆಗೆ ಕಾವು ಕೊಡುತ್ತವೆ.(ದೊಡ್ಡ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಇನ್ನೂ ದೀರ್ಘವಾಗಿರುತ್ತದೆ) ಮತ್ತು ಇದು ಹಕ್ಕಿಗಳಲ್ಲಿಯೇ ಅತಿ ಹೆಚ್ಚು ಕಾವು ಕೊಡುವ ದಿನಗಳಾಗಿವೆ. ಅದು ಶಕ್ತಿಯನ್ನು ಬೇಡುವ ಪ್ರಕ್ರಿಯೆಯಾಗಿರಬಹುದು. ಏಕೆಂದರೆ ಕಾವು ಕೊಡುವಾಗ ಕಡಲಕೋಳಿಗಳು ದಿನವೊಂದಕ್ಕೆ ದೇಹತೂಕದ ಸುಮಾರು 83 ಗ್ರಾಂ.ನಷ್ಟು(2.9 ಔನ್ಸ್)83 g (2.9 oz) ತೂಕವನ್ನು ಕಳೆದುಕೊಳ್ಳುತ್ತದೆ.[೩೧]
ಮೊಟ್ಟೆಯೊಡೆದು ಹೊರಬಂದ ನಂತರ, ಮರಿಯನ್ನು ಮೂರು ವಾರಗಳವರೆಗೆ ಪೋಷಕ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಅರೆ-ಪೋಷಣೆ ಮಾಡುತ್ತ,[೧೫] ಪಾಲಿಸುತ್ತ, ರಕ್ಷಿಸುತ್ತವೆ. ಅದು ಸ್ವ ರಕ್ಷಣೆ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳಬಲ್ಲಷ್ಟು ಮತ್ತು ಸ್ವಯಂ ಶಾಖನಿಯಂತ್ರಣ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳುವಷ್ಟು ದೊಡ್ಡದಾಗುವವರೆಗೆ ಪೋಷಕ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಪೋಷಿಸುತ್ತವೆ. ಈ ಅವಧಿಯಲ್ಲಿ ಪೋಷಕ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಒಬ್ಬರಾದ ನಂತರ ಇಬ್ಬೊಬ್ಬರಂತೆ ನೋಡಿಕೊಳ್ಳುತ್ತ, ಮರಿಗೆ ಆಗಾಗ ಸ್ವಲ್ಪ ಸ್ವಲ್ಪ ತಿನ್ನಿಸುತ್ತವೆ. ಪೋಷಿಸುವ ಅವಧಿ ಮುಗಿದ ನಂತರ, ಮರಿಗೆ ನಿಯಮಿತ ಅವಧಿಯಲ್ಲಿ ಇಬ್ಬರೂ ಪೋಷಕರು ಆಹಾರ ಕೊಡುತ್ತವೆ. ಪೋಷಕರು ಆಹಾರಕ್ಕಾಗಿ ಒಮ್ಮೆ ಕಿರು ಶೋಧ ಮತ್ತು ಇನ್ನೊಮ್ಮೆ ದೀರ್ಘ ಶೋಧ ಕೈಗೊಳ್ಳುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ತಮ್ಮ ದೇಹತೂಕದ ಶೇ, 12ರಷ್ಟು ಆಹಾರವನ್ನು(ಅಂದರೆ ಸುಮಾರು 600 ಗ್ರಾಂ.(21 ಔನ್ಸ್)600 g (21 oz) ಕೊಡುತ್ತವೆ. ಆಹಾರವು ತಾಜಾ ಸ್ಕ್ವಿಡ್, ಮೀನು ಮತ್ತು ಕ್ರಿಲ್ ಗಳನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿರುತ್ತದೆ, ಜೊತೆಗೆ ಜೀರ್ಣವಾಗದ ಬೇಟೆಯ ಜೀವಿಗಳನ್ನು ತೆಗೆದುಕೊಂಡು ಹೋಗುವದಕ್ಕಿಂತ ಸುಲಭವಾಗುವ ಹಾಗೆ ಹಗುರವಾದ, ಶಕ್ತಿ-ಭರಿತವಾದ ಲಿಪಿಡ್ಗಳಿರುವ ಸ್ಟಮಕ್ ಎಣ್ಣೆಯನ್ನೂ ಕೊಡುತ್ತವೆ [೩೨] ಹೆಚ್ಚಿನ ಕೊಳವೆಯಾಕಾರದ ಮೂಗಿನ ಪ್ರಾಣಿಗಳು ತಾವು ಬೇಟೆಯಾಡಿದ ಜೀವಿಯ ಜೀರ್ಣವಾಗುವ ಅಂಶಗಳಿಂದ, ಪ್ರೊವೆಟ್ರಿಕ್ಯುಲಸ್ ಎಂದು ಕರೆಯಲಾಗುವ ಹೊಟ್ಟೆಯ ಭಾಗದಲ್ಲಿ ಈ ಎಣ್ಣೆಯನ್ನು ಉತ್ಪತ್ತಿ ಮಾಡುತ್ತವೆ. ಇದೇ ಅವುಗಳಿಗೆ ವಿಶಿಷ್ಟವಾದ ಬೂಷ್ಟು ಹತ್ತಿದಂತಹ ವಾಸನೆಯನ್ನು ನೀಡುತ್ತದೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿ ಮರಿಗಳು ರೆಕ್ಕೆ ಬಲಿತು ಹಾರುವಂತಾಗಲು ಬಹಳ ದೀರ್ಘ ಕಾಲ ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಗ್ರೇಟ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳುಗಳು 280 ದಿನಗಳನ್ನೂ ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳಬಹುದು; ಸಣ್ಣ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳೂ ಕೂಡ ಸುಮಾರು 140ರಿಂದ 170 ದಿನಗಳನ್ನು ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ.[೩೩] ಅನೇಕ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳಂತೆ, ಕಡಲುಕೋಳಿ ಮರಿಗಳು ತಮ್ಮ ಪೋಷಕರಿಗಿಂತ ಅಧಿಕ ತೂಕವನ್ನು ಗಳಿಸಬಹುದು. ರೆಕ್ಕೆಗಳು ಪೂರ್ಣ ಬಲಿಯುವಾಗ ಈ ಸಂಚಿತ ತೂಕವನ್ನು ದೇಹ ಬೆಳವಣಿಗೆಗೆ ಬಳಸಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ(ವಿಶೇಷವಾಗಿ ಹಾರಾಟಕ್ಕೆ ಬಳಸುವ ಎಲ್ಲ ರೆಕ್ಕೆಗಳನ್ನು ಶಕ್ತಿಯುವಾಗಿ ಬೆಳೆಸಿಕೊಳ್ಳಲು). ಪೋಷಣೆಯ ಅವಧಿಯಲ್ಲಿ ಪೋಷಕರಷ್ಟೇ ದೇಹತೂಕವನ್ನು ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಹೊಂದಿರುತ್ತವೆ. ಹೀಗೆ ಪೋಷಣೆಗೊಂಡ ಶೇ. 15ರಿಂದ ಶೇ. 65ರಷ್ಟು ಮರಿಗಳು ನಂತರ ಸಂತಾನೋತ್ಪತ್ತಿಗೆ ಬದುಕುಳಿಯುತ್ತವೆ.[೨೫] ತಾವೇ ಪೋಷಣೆ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳುವ ಮತ್ತು ತಮ್ಮ ಪೋಷಕರಿಂದ ನಂತರ ಸಹಾಯವನ್ನು ಪಡೆಯದ ಕೋಳಿಮರಿಗಳು, ಗೂಡಿಗೆ ಮರಳಿದಾಗ, ಈ ಮರಿಗಳು ಬಿಟ್ಟುಹೋಗಿದ್ದವು ಎಂಬ ಅರಿವು ಪೋಷಕರಿಗೆ ಇರುವುದಿಲ್ಲ. ಸಮುದ್ರದಲ್ಲಿ ಚದುರಿದ ಚಿಕ್ಕಮರಿಗಳ ಕುರಿತ ಅಧ್ಯಯನವು ಎಳೆಯ ಹಕ್ಕಿಗಳಿಗೆ ಒಂದು ಜನ್ಮಜಾತ ವಲಸೆ ಗುಣ, ವಂಶವಾಹಿ ಸಂಕೇತವಿರುವ ನೇವಿಗೇಶನ್ ಮಾರ್ಗವು ಮೊದಲ ಬಾರಿ ಸಮುದ್ರದಲ್ಲಿ ಹೊರಟಾಗ ಸಹಾಯ ಮಾಡುತ್ತದೆ ಎಂಬುದನ್ನು ತೋರಿಸಿದೆ.[೩೪]
ಆಲ್ಬಟ್ರಾಸ್(ಕಡಲುಕೋಳಿ ) ಎಂಬ ಹೆಸರು ಅರೇಬಿಕ್ನಿಂದ ಬಂದಿದೆ. ಅಲ್-ಕಾಡಸ್ ಅಥವಾ ಅಲ್-ಗಟ್ಟಾಸ್(ಅಂದರೆ ಪೆಲಿಕನ್; ಅಕ್ಷರಶಃ ಹೇಳಬೇಕೆಂದರೆ, "ಡೈವ್ ಮಾಡುವ ಜೀವಿ" ಎಂದು), ಅಲ್ಕಟ್ರಜ್ ನಿಂದ("ಉಕ್ಕಿನ ಕೈಕವಚ")ಪೋರ್ಚುಗೀಸ್ ಮಾರ್ಗವಾಗಿ ಅದು ಇಂಗ್ಲಿಷ್ಗೆ ಸಾಗಿದೆ. ಅದು ಜೈಲಿನ ಮೊದಲಿನ ಹೆಸರಿನ ಅಲ್ಕಟ್ರಜ್ ಮೂಲವೂ ಹೌದು. ಅಲ್ಕಟ್ರಜ್ ಎಂಬ ಪದವು ಮೂಲಭೂತವಾಗಿ ಉಷ್ಣವಲಯದ ದೊಡ್ಡ ಕಡಲಹಕ್ಕಿ, ಫ್ರಿಗೇಟ್ಬರ್ಡ್ಗೆ ಅನ್ವಯಿಸುತ್ತದೆ ಎಂಬುದನ್ನು ಒಇಡಿ ಗಮನಿಸಿದೆ; }ಆಲ್ಬಟ್ರಾಸ್(ಕಡಲುಕೋಳಿ) ಎಂಬ ಪದವು ಪ್ರಾಯಶಃ ಲ್ಯಾಟಿನ್ ನಿಂದ ಪ್ರಭಾವಿತಗೊಂಡಿರಬಹುದು; ಅಲ್ಬಸ್ ಎಂದರೆ "ಬಿಳಿ" ಎಂದು, ಇದಕ್ಕೆ ಪ್ರತಿಯಾಗಿ ಫ್ರಗೇಟ್ಬರ್ಡ್ಗಳು ಕಪ್ಪಗಿರುತ್ತವೆ.[೧೩] ಆಧುನಿಕ ಪೋರ್ಚುಗೀಸ್ನಲ್ಲಿ, ಈ ಹಕ್ಕಿಗೆ ಬಳಸುವ ಪದ,ಅಲ್ಬಟ್ರಾಜ್ , ಇದು ಇಂಗ್ಲಿಷ್ }ಆಲ್ಬಟ್ರಾಸ್ನಿಂದ ವ್ಯುತ್ಪನ್ನಗೊಂಡಿದೆ.
ಅವುಗಳನ್ನು ಹಿಂದೆ ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಗೂನಿ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಅಥವಾ ಗೂನೆ ಹಕ್ಕಿಗಳು , ಅದರಲ್ಲಿಯೂ ವಿಶೇಷವಾಗಿ ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ನಲ್ಲಿರುವುದನ್ನು ಹೀಗೆ ಕರೆಯುತ್ತಿದ್ದರು. ದಕ್ಷಿಣ ಗೋಳಾರ್ಧದಲ್ಲಿ ಮೊಲ್ಲಿವಾಕ್ ಎಂಬ ಹೆಸರು ಸಾಕಷ್ಟು ಪ್ರಚಲಿತದಲ್ಲಿದೆ. ಅದು ಮಲ್ಲೆ-ಮಗ್ಗೆ , ಎನ್ನುವುದರ ತಪ್ಪು ರೂಪ, ಮಲ್ಲೆ-ಮಗ್ಗೆ ಎನ್ನುವುದು ದಕ್ಷಿಣದ ಫುಲ್ಮರ್ ಗೆ ಹಳೆಯ ಡಚ್ ಹೆಸರಾಗಿದೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ಎಂಬ , ಹೆಸರನ್ನು ಇಟ್ಟಿದ್ದು, ಲಿನ್ನೆಯಸ್ , ಇದಕ್ಕೆ ಆತ ಗ್ರೀಕ್ ಯೋಧ ಡಿಯೋಮೆಡಸ್ ಹಕ್ಕಿಯಾಗಿ ರೂಪಾಂತರ ಹೊಂದಿದ ಪುರಾಣದ ಉಲ್ಲೇಖವನ್ನು ತೆಗೆದುಕೊಂಡಿದ್ದನು. ಅಂತಿಮವಾಗಿ, ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್ ಪ್ರಕಾರಗಳಿಗೆ ಲ್ಯಾಟಿನ್ ಭಾಷೆಯಿಂದ ಆ ಹೆಸರು ಬಂದಿದೆ. ಲ್ಯಾಟಿನ್ನಿನಲ್ಲಿಪ್ರೊಸೆಲ್ಲ ಎಂದರೆ ನೇರಳೆ ಗಾಳಿ ಅಥವಾ ಬಿರುಗಾಳಿ ಎಂದು.[೩೫]
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು "ಎಲ್ಲ ಹಕ್ಕಿಗಳಲ್ಲಿ ಅತ್ಯಂತ ದಂತಕಥೆಯಾದ ಹಕ್ಕಿಗಳು" ಎಂದು ವರ್ಣಿಸಲಾಗಿದೆ.[೩೩] ಸಾಮ್ಯುಯೆಲ್ ಟೇಲರ್ ಕೋಲ್ರಿಜ್ ನ ಸುದೀರ್ಘ ಕವನ ದಿ ರೈಮ್ ಆಫ್ ದಿ ಏನ್ಷಂಟ್ ಮರೀನರ್ ನಲ್ಲಿ ಕಡಲುಕೋಳಿಯು ಕೇಂದ್ರ ಲಾಂಛನವಾಗಿದೆ. ಚಾರ್ಲ್ಸ್ ಬೋದಿಲೇರ್ ನ ಪೊಯೆಟೆ ಮಾಡಿಟ್ ಕವನದಲ್ಲಿಯೂ ಬಂದಿಯಾಗಿರುವ ಕಡಲುಕೋಳಿಯು ರೂಪಕವಾಗಿದೆ. . ಕೋಲ್ರಿಜ್ನ ಕವನದ ನಂತರ ಕಡಲುಕೋಳಿಯನ್ನು ರೂಪಕವಾಗಿ ಬಳಸುವುದು ಆರಂಭವಾಯಿತು. ಏನೋ ಹೊರೆ ಅಥವಾ ಅಡೆತಡೆಯಲ್ಲಿರುವ ವ್ಯಕ್ತಿಯನ್ನು 'ಅವರ ಕುತ್ತಿಗೆ ಸುತ್ತ ಇರುವ ಕಡಲುಕೋಳಿ" ಹೊಂದಿರುವಂತೆ ಎನ್ನಲಾಗುತ್ತದೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಕೊಂದ ಸಮುದ್ರಯಾನಿಗೆ ಕವನದಲ್ಲಿ ಶಿಕ್ಷೆ ನೀಡಲಾಗಿದೆ. ಈ ಕವನದಿಂದಾಗಿ, ಕಡಲುಕೋಳಿಯನ್ನು ಶೂಟ್ ಮಾಡುವುದು ಅಥವಾ ಅದಕ್ಕೆ ಧಕ್ಕೆ ಮಾಡುವುದು ಹಾನಿಕರ ಎಂದು ನಾವಿಕರು ನಂಬುವಂತೆ ಮಿಥ್ಯೆ ಪ್ರಚಲಿತವಾಯಿತು. ನಿಜವೆಂದರೆ, ಇಷ್ಟಾಗಿಯೂ ನಾವಿಕರು ಆಗಾಗ ಅವುಗಳನ್ನು ಕೊಂದು, ತಿನ್ನುತ್ತಲೇ ಇದ್ದರು.[೧೯] ಆದರೆ ಅವುಗಳನ್ನು ಕಳೆದುಹೋದ ನಾವಿಕರ ಆತ್ಮ ಎಂದು ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗುತ್ತಿತ್ತು. ಮಾವೋರಿಗಳು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ರೆಕ್ಕೆಯ ಮೂಳೆಗಳನ್ನು ತಮ್ಮ ಚರ್ಮದ ಮೇಲೆ ಹಬ್ಬದ ಹಚ್ಚೆ/ಟ್ಯಾಟೂ ಹಾಕಿಸಿಕೊಳ್ಳಲು ಬಳಸುತ್ತಿದ್ದರು.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಪಕ್ಷಿವೀಕ್ಷಕರಿಗೆ ಬಹಳ ಇಷ್ಟವಾದ ಪಕ್ಷಿಗಳು ಮತ್ತು ಅವುಗಳ ಕಾಲನಿಗಳು ಪರಿಸರ ಪ್ರವಾಸಿಗಳಿಗೆ ಜನಪ್ರಿಯ ತಾಣಗಳಾಗಿವೆ. ನಿಯಮಿತ ಪಕ್ಷಿವೀಕ್ಷಣೆ ಪ್ರವಾಸಗಳನ್ನು ಅನೇಕ ಕರಾವಳಿ ಪಟ್ಟಣಗಳಲ್ಲಿ ಮತ್ತು ನಗರಗಳಲ್ಲಿ ನಡೆಸಲಾಗುತ್ತದೆ. ಉದಾಹರಣೆಗೆ ಮಾಂಟ್ರಾಯ್ , ಕೈಕೌರ , ವೊಲೊಗಾಂಗ್ , ಸಿಡ್ನಿ , ಪೋರ್ಟ್ ಫೈರಿ , ಹೊಬರ್ಟ್ ಮತ್ತು ಕೇಪ್ಟೌನ್ ಇನ್ನಿತರ ಕಡೆ ಪೆಲಗಿಕ್ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳನ್ನು ನೋಡಲು ಕರೆದೊಯ್ಯುತ್ತಾರೆ. ಮೀನಿನೆಣ್ಣೆ(ಫಿಶ್ ಆಯಿಲ್) ಮತ್ತು ಬುರ್ಲೆಯನ್ನು ಸಮುದ್ರದ ನೀರಿಗೆ ಹಾಕುವುದರಿಂದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಈ ರೀತಿಯ ಪರಿಸರವೀಕ್ಷಣೆ ದೋಣಿಗಳತ್ತ ಆಕರ್ಷಿತವಾಗುತ್ತವೆ. ಜನರು ಇವುಗಳ ಕಾಲನಿಗೆ ಭೇಟಿ ನೀಢುವುದು ಬಹಳ ಜನಪ್ರಿಯವಾಗಿದೆ; ನ್ಯೂಜಿಲ್ಯಾಂಡ್ನ ತಾಯ್ರೊವ ಹೆಡ್ನಲ್ಲಿರುವ ದಕ್ಷಿಣದ ರಾಯಲ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಕಾಲನಿಗೆ ಪ್ರತಿವರ್ಷ ಸುಮಾರು 40,000 ಪ್ರವಾಸಿಗಳು ಭೇಟಿ ನೀಡುತ್ತಾರೆ.[೯] ಸಬ್-ಅಟ್ಲಾಂಟಿಕ್ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಸಮುದ್ರಯಾನ ಹೋಗುವವರಿಗೆ ಪ್ರತ್ಯೇಕವಾಗಿರುವ ಕಾಲನಿಗಳು ಸದಾ ಆಕರ್ಷಣೆ ಹುಟ್ಟಿಸುತ್ತವೆ.
ಸಾಕಷ್ಟು ದಂತಕಥೆಯ ಸ್ಥಾನಮಾನ ಕೊಟ್ಟಿದ್ದರೂ, ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮನುಷ್ಯರ ನೇರ ಅಥವಾ ಪರೋಕ್ಷ ಅಪಾಯದಿಂದ ತಪ್ಪಿಸಿಕೊಳ್ಳಲಾಗಿಲ್ಲ. ಪಾಲಿನೇಷ್ಯಾದವರು ಮತ್ತು ಅಲ್ಯೆಟ್ ಇಂಡಿಯನ್ ಜನರು ಮೊದಲು ಕಡಲಕೋಳಗಳ ಬೇಟೆಯಲ್ಲಿ ತೊಡಗಿದರು ಮತ್ತು ಕೆಲವು ಸಂದರ್ಭದಲ್ಲಿ ಹಲವು ದ್ವೀಪಗಳಿಂದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ನಿರ್ಮೂಲನೆಗೊಳ್ಳುವಂತೆ ಮಾಡಿದರು(ಈಸ್ಟರ್ ದ್ವೀಪಗಳು). ಐರೋಪ್ಯರು ವಿಶ್ವಾದ್ಯಂತ ಸಮುದ್ರಯಾನದಲ್ಲಿ ತೊಡಗಿದಂತೆ, ಅವರೂ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಬೇಟೆಯಾಡಲಾರಂಭಿಸಿದರು. ಅವರಿಗೆ ದೋಣಿಗಳಲ್ಲಿ "ಮೀನುಗಾರಿಕೆ" ಮಾಡುವುದು ತಾಜಾ ಮೀನಿನ ಅಡುಗೆ ಮಾಡಿ ತಿನ್ನಲು ಅಥವಾ ಅದೊಂದು ಮೋಜಿನ ಕ್ರೀಡೆಯಾಗಿತ್ತು.[೩೬] ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯಾದ ಗಡಿಭಾಗದಲ್ಲಿ ಇವರ ಕ್ರೀಡೆ ಅತ್ಯಧಿಕವಾಗಿತ್ತು, ಮತ್ತು ಹಡಗುಗಳು ಬಹಳ ವೇಗವಾಗಿ ಸಾಗುತ್ತಿದ್ದು, ಮೀನು ಹಿಡಿಯಲು ಸಾಧ್ಯವಾಗದಿದ್ದಾಗ ಮತ್ತು ಸುರಕ್ಷತೆಯ ಕಾರಣದಿಂದ ಆಯುಧಗಳನ್ನು ಬಳಸುವುದನ್ನು ನಿಲ್ಲಿಸಲು ನಿಯಮಾವಳಿಗಳನ್ನು ಮಾಡಿದಾಗ ಮಾತ್ರ ಈ ಕ್ರೀಡೆ ಕಡಿಮೆಯಾಯಿತು. 19ನೇ ಶತಮಾನದಲ್ಲಿ, ಕಡಲುಕೋಳಿ ಕಾಲನಿಗಳು, ವಿಶೇಷವಾಗಿ ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ನಲ್ಲಿರುವ ಕಾಲನಿಗಳನ್ನು ರೆಕ್ಕೆಗಳ ವ್ಯಾಪಾರಕ್ಕಾಗಿ ಬೇಟೆಯಾಡಲಾರಂಭಿಸಿದರು. ಇದರಿಂದಾಗಿ, ಗಿಡ್ಡ-ಬಾಲದ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಹೆಚ್ಚುಕಡಿಮೆ ನಿರ್ನಾಮದ ಅಂಚಿಗೆ ತಲುಪಿದವು.[೧೩]
21 ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಜಾತಿಗಳನ್ನು IUCN ತನ್ನ ಕೆಂಪುಪಟ್ಟಿಯಲ್ಲಿ ಗುರುತಿಸಿದೆ, 19 ಜಾತಿಗಳಿಗೆ ಅಪಾಯವಿದೆ ಮತ್ತು ಇನ್ನುಳಿದ ಎರಡು ಜಾತಿಗಳು ಅಪಾಯದ ಹತ್ತಿರದಲ್ಲಿವೆ .[೩೭] ಎಂದು ಗುರುತಿಸಿದೆ. ಎರಡು ಜಾತಿಗಳನ್ನು(IUCNದಿಂದ ಗುರುತಿಸಲಾಗಿರುವಂತೆ) ಮುಖ್ಯವಾಗಿ ಅಪಾಯಕ್ಕೆ ಸಿಕ್ಕಿದ ಜಾತಿಗಳೆಂದು ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗಿದೆ: ಆಂಸ್ಟರ್ಡ್ಯಾಮ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಮತ್ತು ಚಥಮ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು. ಒಂದು ಪ್ರಮುಖ ಅಪಾಯವೆಂದರೆ ವಾಣಿಜ್ಯಕ ದೀರ್ಘ-ದೂರದ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ . ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮತ್ತು ಇತರೆ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳು ಗಾಳಕ್ಕೆ ಸಿಕ್ಕಿಸಿದ ಒಫಲ್ ಅಥವಾ ಪ್ರಾಣಿಗಳ ಕತ್ತರಿಸಿದ ಒಳಅಂಗಗಳ ಮಾಂಸಕ್ಕೆ ಆಕರ್ಷಿತವಾಗುವುದರಿಂದ ಅವು ದಾರಕ್ಕೆ ಸಿಕ್ಕಿಕೊಂಡು, ಮುಳುಗಿ, ಸಾಯುತ್ತವೆ. ಪ್ರತಿವರ್ಷ ಸುಮಾರು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಈ ರೀತಿಯಲ್ಲಿಯೇ ಸಾವನ್ನಪ್ಪುತ್ತವೆ. ಅನಿಯಂತ್ರಿಂತ ಕಡಲುಗಳ್ಳರ ಮೀನುಗಾರಿಕೆಯು ಈ ಸಮಸ್ಯೆಯನ್ನು ಇನ್ನಷ್ಟು ಉಲ್ಬಣಗೊಳಿಸುತ್ತವೆ.[೯][೩೮]
ಮಿಡ್ವೇ ಅಟಾಲ್ ನಲ್ಲಿ, ಲೇಸನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಮತ್ತು ವಿಮಾನದ ಮಧ್ಯೆ ಸಂಭವಿಸುವ ಡಿಕ್ಕಿಯಿಂದಾಗಿ ಮನುಷ್ಯರು ಮತ್ತು ಹಕ್ಕಿಗಳ ಮರಣಕ್ಕೆ ಕಾರಣವಾಗಿದೆ, ಜೊತೆಗೆ ಸೇನಾ ಹಾರಾಟದ ಕಾರ್ಯಾಚರಣೆಗೆ ತೀವ್ರ ತೊಡಕನ್ನೂ ಉಂಟುಮಾಡಿರುತ್ತದೆ. 1950ರ ಕೊನೆಯ ಭಾಗದಲ್ಲಿ ಮತ್ತು 1960ರ ಆರಂಭಿಕ ಭಾಗದಲ್ಲಿ ನಡೆಸಿದ ಅಧ್ಯಯನದಲ್ಲಿ ಹಕ್ಕಿಗಳನ್ನು ಕೊಲ್ಲುವುದು, ಲೆವೆಲ್ಲಿಂಗ್ ಮತ್ತು ದಿಣ್ಣೆಯನ್ನು ತೆಗೆದುಹಾಕಿ ಸಮತಟ್ಟುಗೊಳಿಸುವುದು ಮತ್ತು ವಾರ್ಷಿಕವಾಗಿ ಗೂಡುಕಟ್ಟುವ ಜಾಗಗಳನ್ನು ನಾಶಪಡಿಸುವುದು, ಇತ್ಯಾದಿ ನಿಯಂತ್ರಣಾ ವಿಧಾನಗಳನ್ನು ಪರೀಕ್ಷಿಸಿದೆ.[೩೯] ಸಂಚಾರಿ ನಿಯಂತ್ರಣ(ಟ್ರಾಫಿಕ್ ಕಂಟ್ರೋಲ್) ಮತ್ತು ರೇಡಿಯೋ ಗೋಪುರಗಳಂತಹ ಎತ್ತರದ ನಿರ್ಮಿತಿಗಳು, ಸುಮಾರು ೩೦೦೦ ಹಕ್ಕಿಗಳನ್ನು ವಿಮಾನದ ಡಿಕ್ಕಿಯಲ್ಲಿ ಕೊಂದಿವೆ. ಇದು 1964-1965ರಲ್ಲಿ ಗೋಪುರಗಳನ್ನು ತೆಗೆಯುವ ಮೊದಲು ನಡೆದಿರುವುದು. ನೌಕಾ ವಾಯುದಳ ಸೌಲಭ್ಯವನ್ನು(ನೇವಲ್ ಏರ್ ಫೆಸಿಲಿಟಿ) ಮಿಡ್ವೇ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ 1993ರಲ್ಲಿ ಕೊನೆಗೊಳಿಸಿರುವುದು ಸೇನಾ ವಿಮಾನಗಳೊಂದಿಗೆ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಡಿಕ್ಕಿ ಹೊಡೆಯುವ ಸಮಸ್ಯೆಯನ್ನು ನಿವಾರಿಸಿದೆ. ಇತ್ತೀಚಿನ ದಿನಗಳಲ್ಲಿ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಮನುಷ್ಯರ ಚಟುವಟಿಕೆಗಳನ್ನು ಕಡಿಮೆಗೊಳಿಸಿರುವುದು ಹಕ್ಕಿಗಳ ಸಾವನ್ನು ಕಡಿಮೆ ಮಾಡಲು ಸಹಕಾರಿಯಾಗಿವೆ. ಆದರೂ ಸೇನಾ ಕಟ್ಟಡಗಳ ಬಳಿ ಇರುವ ಸೀಸದ ಬಣ್ಣದ ಮಾಲಿನ್ಯದಿಂದ ಹಕ್ಕಿಗಳಿಗೆ ಅಜೀರ್ಣವಾಗಿ ವಿಷವಾಗುವ ಸಮಸ್ಯೆ ಮುಂದುವರಿದೇ ಇದೆ.[೪೦] ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಗರಿಗಳು 20ನೇ ಶತಮಾನದಲ್ಲಿ ಜನಪ್ರಿಯವಾಗಿದ್ದವು. 1909ರ ಒಂದೇ ವರ್ಷದಲ್ಲಿಯೇ, ಸುಮಾರು 300,000 ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಮಿಡ್ವೇ ದ್ವೀಪ ಮತ್ತು ಲೇಸನ್ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಅವುಗಳ ಗರಿಗಳಿಗಾಗಿ [೧೫] ಕೊಲೆಗೈಯಲಾಯಿತು.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಇನ್ನೊಂದು ಅಪಾಯವೆಂದರೆ ಇಲಿಗಳು ಅಥವಾ ಫೆರಲ್ ಬೆಕ್ಕುಗಳಂತಹ , ಯಾವುದೋ ಚಟುವಟಿಕೆಯಿಂದಾಗಿ ಬೇರೆ ನೆಲೆಗಳಿಂದ ಇಲ್ಲಿಗೆ ಬಂದ ಜಾತಿಗಳು(ಇಂಟ್ರೊಡ್ಯೂಸ್ಡ್ ಸ್ಪೀಶೀಸ್), ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಮೇಲೆ ಅಥವಾ ಅವುಗಳ ಮರಿಗಳು ಮತ್ತು ಮೊಟ್ಟೆಗಳ ಮೇಲೆ ನೇರವಾಗಿ ದಾಳಿ ಮಾಡುವುದು. ಭೂ ಸಸ್ತನಿಗಳು ಇಲ್ಲದ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮರಿಹಾಕುವ ರೀತಿಯಲ್ಲಿ ವಿಕಾಸಗೊಂಡಿವೆ. ಆದರೆ ಈ ಭೂಸಸ್ತನಿಗಳ ವಿರುದ್ಧ ಯಾವುದೇ ರೀತಿಯ ರಕ್ಷಣೆಯನ್ನು ಅಭಿವೃದ್ಧಿಪಡಿಸಿಕೊಂಡಿಲ್ಲ. ಇಲಿಯಷ್ಟು ಚಿಕ್ಕ ಜಾತಿಗಳ ಪ್ರಾಣಿಗಳು ಕೂಡ ಇವಕ್ಕೆ ಮಾರಣಾಂತಿಕವಾಗಬಲ್ಲವು; ಗಫ್ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಟ್ರಿಸ್ಟನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳ ಮರಿಗಳ ಮೇಲೆ ಅಲ್ಲಿಗೆ ಬಂದ ಮನೆಯಲ್ಲಿರುವಂತಹ ಚಿಕ್ಕ ಇಲಿಗಳು ದಾಳಿ ನಡೆಸಿ, ಚಿಕ್ಕ ಮರಿಗಳನ್ನು ಜೀವಂತ ಹಿಡಿದು ತಿಂದಿವೆ.[೪೧] ಹೀಗೆ ಬೇರೆಡೆಯಿಂದ ಬಂದ ಜಾತಿಯ ಪ್ರಾಣಿಗಳು ಬೇರೆ ಪರೋಕ್ಷ ಪರಿಣಾಮಗಳನ್ನೂ ಹೊಂದಿವೆ: ಅಮ್ಸ್ಟರ್ಡ್ಯಾಮ್ ದ್ವೀಪದಲ್ಲಿ ಆವರಿಸಿರುವ ಹುಲ್ಲುಗಾವಲನ್ನು ದನಗಳು ಅಧಿಕವಾಗಿ ಮೇಯುವುದರಿಂದ ಅಮ್ಸ್ಟರ್ಡ್ಯಾಮ್ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಅಪಾಯವಿದೆ; ಜೊತೆಗೆ ಬೇರೆ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಮತ್ತೊಂದು ಕಡೆಯಿಂದ ತಂದು ನೆಟ್ಟ ಮರಗಿಡಗಳಿಂದಾಗಿ ಗೂಡು ಕಟ್ಟುವ ನೆಲೆಯ ಜಾಗವನ್ನು ಕಡಿಮೆಯಾಗುತ್ತಿದೆ.[೯]
ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ ಫ್ಲಾಟ್ಸಾಮ್(ನಿರುದ್ದಿಶ್ಯವಾಗಿ ಸಮುದ್ರಕ್ಕೆ ಬಿಟ್ಟ ವಸ್ತುಗಳು, ಉದಾಹರಣೆಗೆ ಹಡಗುಗಳು ಮುಳುಗಿದಾಗ ಸಮುದ್ರಕ್ಕೆ ಸೇರುವ ಭಾಗಗಳು) ನ ವಸ್ತುಗಳ ಅಜೀರ್ಣವು ಅನೇಕ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳಿಗೆ ಅತ್ಯಂತ ಸಮಸ್ಯೆಯುಂಟು ಮಾಡುತ್ತವೆ. ಸಮುದ್ರದಲ್ಲಿ ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ ಹಾವಳಿಯನ್ನು 1960ರಲ್ಲಿ ಮೊದಲು ದಾಖಲಿಸಿದ್ದು, ತದನಂತರದ ವರ್ಷಗಳಲ್ಲಿ ತೀವ್ರವಾಗಿ ಹೆಚ್ಚಿದೆ. ಹಡಗುಗಳು, ಸಮುದ್ರ ದಡದಲ್ಲಿ ಕಸ ಎಸೆಯುವುದು, ಬೀಚ್ಗಳಲ್ಲಿ ಗಲೀಜು ಮಾಡುವುದು ಮತ್ತು ನದಿಗಳಿಂದ ಬಂದು ಸೇರುವ ತ್ಯಾಜ್ಯಗಳು, ಈ ಎಲ್ಲದರಿಂದ ಸಮುದ್ರದಲ್ಲಿ ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ ಪ್ರಮಾಣ ಅತ್ಯಧಿಕವಾಗಿದೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ ಜೀರ್ಣಿಸಿಕೊಳ್ಳುವುದು ಅಸಾಧ್ಯ ಮತ್ತು ಅದು ಅವುಗಳ ಹೊಟ್ಟೆ ಅಥವಾ ಗಿಜರ್ಡ್ನಲ್ಲಿ ಆಹಾರಕ್ಕೆ ಬಳಸುವ ಜಾಗದಲ್ಲಿ ಸಂಗ್ರಹಗೊಳ್ಳುತ್ತದೆ ಅಥವಾ ಅದು ನೇರವಾಗಿಯೇ ಪರಿಣಾಮವುಂಟುಮಾಡಿ, ಹಕ್ಕಿ ಹೊಟ್ಟೆಗಿಲ್ಲದೇ ಸಾಯುವಂತೆ ಮಾಡುತ್ತದೆ. ದಕ್ಷಿಣ ಪೆಸಿಫಿಕ್ನಲ್ಲಿರುವ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಅಧ್ಯಯನವು ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ ಅಜೀರ್ಣವು ದೇಹ ತೂಕ ಮತ್ತು ದೇಹ ಸ್ಥಿತಿ ಕುಸಿಯುವಂತೆ ಮಾಡಿದೆ ಎಂಬುದನ್ನು ತೋರಿಸಿದೆ.[೪೨] ಕೆಲವೊಮ್ಮೆ ಈ ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ಗಳನ್ನುಪೋಷಕ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಕಾರಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ ಮತ್ತು ಮರಿಗಳಿಗೆ ಉಣಿಸಲಾಗುತ್ತದೆ; ಮಿಡ್ವೇ ಅಟಾಲ್ ನಲ್ಲಿರುವ ಲೇಸನ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಮರಿಗಳ ಅಧ್ಯಯನವನ್ನು ಮಾಡಿಲಾಗಿದೆ. ಈ ಅಧ್ಯಯನವು ಸ್ವಾಭಾವಿಕವಾಗಿ ಸತ್ತ ಮರಿಗಳಲ್ಲಿ ಅಜೀರ್ಣವಾದ ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ನ ಅತ್ಯಧಿಕ ಸಂಗ್ರಹ ಕಂಡುಬಂದಿದ್ದು, ಆಕಸ್ಮಿಕವಾಗಿ ಅಥವಾ ಅಪಘಾತಗಳ್ಲಲಿ ಸತ್ತ ಆರೋಗ್ಯವಂತ ಮರಿಗಳ ದೇಹದಲ್ಲಿ ಕಂಡು ಬಂದ ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ನ ಪ್ರಮಾಣಕ್ಕಿಂತ ಅತ್ಯಧಿಕವಾಗಿದೆ ಎಂದು ತೋರಿಸಿದೆ. ಪ್ಲಾಸ್ಟಿಕ್ ನೇರವಾಗಿ ಸಾವಿಗೆ ಕಾರಣವಲ್ಲದಿದ್ದರೂ, ಇವು ಮರಿಗಳಿಗೆ ಆಹಾರ ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳುವಾಗ ದೈಹಿಕ ಒತ್ತಡವುಂಟು ಮಾಡುತ್ತದೆ ಮತ್ತು ಸ್ವಲ್ಪ ತಿನ್ನುತ್ತಿರುವಂತೆ ಹೊಟ್ಟೆ ತುಂಬಿದಂತೆ ಭಾಸವಾಗುತ್ತದೆ. ಹೀಗಾಗಿ ಮರಿಗಳು ಆಹಾರ ಸೇವಿಸುವುದು ಕಡಿಮೆಯಾಗುತ್ತದೆ ಮತ್ತು ಬದುಕುಳಿಯುವ ಸಾಧ್ಯತೆ ಕಡಿಮೆ ಯಾಗುತ್ತದೆ.[೪೩]
ವಿಜ್ಞಾನಿಗಳು ಮತ್ತು ಸಂರಕ್ಷಣಾಕಾರರು,(ಸೇವ್ ದಿ ಆಲ್ಬಟ್ರಾಸ್(ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ರಕ್ಷಿಸಿ) ಆಂದೋಲನವನ್ನು ನಡೆಸುತ್ತಿರುವ, ಮುಖ್ಯವಾಗಿ ಬರ್ಡ್ಲೈಫ್ ಇಂಟರ್ನ್ಯಾಶನಲ್ ಮತ್ತು ಅವುಗಳ ಸಹಸಂಸ್ಥೆಗಳು) ಸರ್ಕಾರಗಳು ಮತ್ತು ಮೀನುಗಾರ ರೊಡನೆ ಕೆಲಸ ಮಾಡುತ್ತಿದ್ದು, ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಎದುರಿಸುತ್ತಿರುವ ಅಪಾಯಕ್ಕೆ ಪರಿಹಾರ ಕಂಡುಕೊಳ್ಳಲು ಪ್ರಯತ್ನಿಸುತ್ತಿದ್ದಾರೆ. ರಾತ್ರಿಗಳಲ್ಲಿ ಉದ್ದ ದಾರದ ಗಾಳವನ್ನು ಸಮುದ್ರದಲ್ಲಿ ಇಡುವುದು, ಗಾಳಕ್ಕೆ ನೀಲಿ ಬಣ್ಣ ಹಾಕುವುದು, ಗಾಳವನ್ನು ಆಳನೀರಿನಲ್ಲಿ ಇಳಿಬಿಡುವುದು, ಗಾಳದ ದಾರದ ತೂಕವನ್ನು ಹೆಚ್ಚಿಸುವುದು ಮತ್ತು ಹಕ್ಕಿ ಹೆದರಿಸುವವರನ್ನು ಬಳಸುವುದು, ಹೀಗೆ ವಿವಿಧ ತಂತ್ರಗಳನ್ನು ಬಳಸಿ, ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳು ಬಲಿಯಾಗುವುದನ್ನು ತಡೆಯಲು ಯತ್ನಿಸಲಾಗುತ್ತಿದೆ.[೪೪] ಉದಾಹರಣೆಗೆ, ವಿಜ್ಞಾನಿಗಳು ಮತ್ತು ಮೀನುಗಾರರ ಮಧ್ಯೆ ಒಂದು ಸಹಭಾಗಿತ್ವದ ಅಧ್ಯಯನವನ್ನು ನ್ಯೂಜಿಲ್ಯಾಂಡ್ ನಲ್ಲಿ ಯಶಸ್ವಿಯಾಗಿ ನಡೆಸಲಾಗಿದ್ದು, ಆಳನೀರಿನಲ್ಲಿ ಅಂದರೆ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಜಾತಿಗಳು ತಲುಪಲಾರದಷ್ಟು ಆಳದಲ್ಲಿ ಉದ್ದದಾರದ ಗಾಳವನ್ನು ಇಡುವುದನ್ನು ಪರೀಕ್ಷೆ ಮಾಡಲಾಯಿತು.[೪೫] ಈ ಕೆಲವು ತಂತ್ರಗಳನ್ನು ಫಾಕ್ಲ್ಯಾಂಡ್ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿರುವ ಪಂಟಗೋನಿಯನ್ ಟೂತ್ಫಿಶ್ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ ಸ್ಥಳಗಳಲ್ಲಿ ಬಳಸಲಾಗಿದ್ದು, ಅವು ಕಳೆದ ಹತ್ತು ವರ್ಷಗಳಲ್ಲಿ ಹಡಗುಪಡೆಗಳಿಗೆ ಕಪ್ಪು-ಕಂದು ಕಡಲುಕೋಳಿ ಬಲಿಯಾಗುವುದನ್ನು ಕಡಿಮೆಗೊಳಿಸಿವೆ ಎನ್ನಲಾಗಿದೆ.[೪೬] ಸಂರಕ್ಷಣಾಕಾರರು ದ್ವೀಪಗಳನ್ನು ಪುನಃಸ್ಥಾಪನೆ , ಮೂಲ ವನ್ಯಜೀವಿಗಳಿಗೆ ಅಪಾಯವೊಡ್ಡುವ ಬೇರೆಡೆಯಿಂದ ಬಂದ ಪ್ರಾಣಿಗಳ ಜಾತಿಗಳನ್ನು ಅಲ್ಲಿಂದ ಓಡಿಸುವುದು ಇತ್ಯಾದಿ ಕ್ರಮಗಳನ್ನೂ ಕೈಗೊಂಡಿದ್ದಾರೆ. ಇವು ಬೇರೆಡೆಯಿಂದ ಬಂದ ಪ್ರಾಣಿಭಕ್ಷಕಗಳಿಂದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ರಕ್ಷಿಸುತ್ತದೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಮತ್ತು ಇತರೆ ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳನ್ನು ರಕ್ಷಿಸುವ ನಿಟ್ಟಿನಲ್ಲಿ ಒಂದು ಬಹುಮುಖ್ಯ ಹೆಜ್ಜೆಯೆಂದರೆ 2001ರಲ್ಲಿ ಆಗಿರುವ ಒಡಂಬಡಿಕೆ , ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಮತ್ತು ಪೆಟ್ರಲ್ಗಳ ಸಂರಕ್ಷಣೆಯ ಕುರಿತ ಒಪ್ಪಂದ. ಇದು 2004ರಿಂದ ಜಾರಿಗೊಂಡಿದೆ ಮತ್ತು ಎಂಟು ದೇಶಗಳು ಇದನ್ನು ಅನುಮೋದಿಸಿವೆ. ಅವೆಂದರೆ ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯಾ, ಈಕ್ವೆಡಾರ್, ನ್ಯೂಜೆಲ್ಯಾಂಡ್ , ಸ್ಪೈನ್ , ದಕ್ಷಿಣ ಆಫ್ರಿಕಾ , ಫ್ರಾನ್ಸ್ , ಪೆರು ಮತ್ತು ಯುಕೆ(ಬ್ರಿಟನ್) . ಒಡಂಬಡಿಕೆಯ ಅಡಿಯಲ್ಲಿ ಈ ಎಲ್ಲ ದೇಶಗಳು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಹಿಡಿಯುವುದು, ಮಾಲಿನ್ಯ ಮತ್ತು ಬೇರೆಡೆಯಿಂದ ಬಂದು ನೆಲೆಯೂರಿದ ಪ್ರಾಣಿಗಳನ್ನು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಗೂಡುಕಟ್ಟುವ ದ್ವೀಪಗಳಿಂದ ನಿವಾರಿಸುವುದು, ಇನ್ನಿತರ ಕ್ರಮಗಳನ್ನು ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳಬೇಕಾಗುತ್ತದೆ. ಒಡಂಬಡಿಕೆಗೆ ಇನ್ನೂ ಮೂರು ದೇಶಗಳು ಸಹಿ ಹಾಕಿವೆ, ಆದರೆ ಇನ್ನೂ ಅನುಮೋದಿಸಿಲ್ಲ, ಅವೆಂದರೆ ಅಂರ್ಜೆಂಟೈನಾ , ಬ್ರೆಜಿಲ್ ಮತ್ತು ಚಿಲಿ .
ಸದ್ಯದ ಚಿಂತನೆಯ ಪ್ರಕಾರ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ನಾಲ್ಕು ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ ವಿಂಗಡಿಸಲಾಗಿದೆ. ಜಾತಿಗಳ ಸಂಖ್ಯೆಯೇ ಸ್ವಲ್ಪ ಚರ್ಚಾಸ್ಪದವಾಗಿದೆ. IUCN ಮತ್ತು ಬರ್ಡ್ಲೈಫ್ ಇಂಟರ್ನ್ಯಾಶನಲ್ ಹಾಲಿ 2 ಜಾತಿಗಳ ಮಧ್ಯಂತರ ಜೀವಿವರ್ಗೀಕರಣಕ್ಕೆ ಮಾನ್ಯತೆ ನೀಡಿವೆ. ಬೇರೆ ಸಂಸ್ಥೆಗಳು ಹೆಚ್ಚು ಸಾಂಪ್ರದಾಯಿಕ ರೀತಿಯ 14 ಜಾತಿಗಳನ್ನೇ ಉಳಿಸಿಕೊಂಡಿವೆ ಮತ್ತು ಒಂದು ಇತ್ತೀಚಿನ ಲೇಖನದಲ್ಲಿ ಜಾತಿಗಳ ಸಂಖ್ಯೆಯನ್ನು 13ಕ್ಕೆ ಇಳಿಸಲು ಪ್ರಸ್ತಾಪಿಸಲಾಗಿದೆ.
%E2%80%93Wandering_albatross_(Diomedea_exulans)_03.jpg)
.jpg)
%E2%80%93Wandering_albatross_(Diomedea_exulans)_06.jpg)
|date= (help) |coauthors= ignored (|author= suggested) (help) |month= ignored (help) ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳು, ಡಿಯೊಮೆಡೈಡೆ ಜೀವಶಾಸ್ತ್ರೀಯ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿವೆ. ದೊಡ್ಡ , ಕಡಲುಹಕ್ಕಿಗಳಾದ ಇವು ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಫಾರ್ಮ್ಸ್(ಟ್ಯೂಬ್ನೋಸ್ಸ್)ಗಳ ಶ್ರೇಣಿಯಲ್ಲಿರುವ ಪ್ರೊಸೆಲ್ಲರಿಡ್ಸ್ , ಸ್ಟಾರ್ಮ್-ಪೆಟ್ರಲ್(ಬಿರುಗಾಳಿ ಹಕ್ಕಿ) ಗಳು ಮತ್ತು ಡೈವಿಂಗ್-ಪೆಟ್ರಲ್ ಗಳ ಗುಂಪಿಗೆ ಸೇರಿವೆ. ಅವು ದಕ್ಷಿಣ ಸಮುದ್ರ ಮತ್ತು ಉತ್ತರ ಪೆಸಿಫಿಕ್ ದಲ್ಲಿ ವ್ಯಾಪಕವಾಗಿ ಕಂಡುಬರುತ್ತವೆ. ಉತ್ತರ ಅಟ್ಲಾಂಟಿಕ್ನಲ್ಲಿ ಅವು ಇಲ್ಲ, ಆದರೆ ಅಲ್ಲಿ ಸಿಕ್ಕಿರುವ ಪಳೆಯುಳಿಕೆ ಅವಶೇಷಗಳು ಅವು ಒಮ್ಮೆ ಅಲ್ಲಿದ್ದವು ಮತ್ತು ಈಗ ಆಗೀಗ ಬರುವ ಸಂಚಾರಿ ಜೀವಿಗಳಾಗಿವೆ ಎಂಬುದನ್ನು ತೋರಿಸುತ್ತವೆ.
ಡಿಯೊಮೆಡಿಯ ಕುಲಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಅತ್ಯಂತ ದೊಡ್ಡ ಹಾರುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು, ಮತ್ತು ಬೃಹತ್ ಕಡಲುಕೋಳಿ ಗಳಾಗಿದ್ದು, ಇಂದು ಭೂಮಿಯ ಮೇಲೆ ಬದುಕಿರುವ ಪಕ್ಷಿಪ್ರಬೇಧಗಳಲ್ಲಿ ಅತ್ಯಂತ ದೊಡ್ಡ ರೆಕ್ಕೆಗಳನ್ನು ಹೊಂದಿರುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳನ್ನು ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ನಾಲ್ಕು ಕುಲಗಳಲ್ಲಿ ಪರಿಗಣಿಸಲಾಗುತ್ತದೆ, ಆದರೆ ಒಟ್ಟೂ ಎಷ್ಟು ಜಾತಿಗಳಿವೆ ಎಂಬ ಕುರಿತು ಭಿನ್ನಾಭಿಪ್ರಾಯಗಳಿವೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಗಾಳಿಯಲ್ಲಿ ಅತ್ಯಂತ ಪರಿಣಾಮಕಾರಿಯಾಗಿ ಹಾರಬಲ್ಲವು. ಅವು ಡೈನಮಿಕ್(ಗತಿಶೀಲ) ಆಗಿ ಮೇಲಕ್ಕೇರುವಿಕೆ ಮತ್ತು ಇಳಿಜಾರಾಗಿ ಏರುವಿಕೆ(ಸ್ಲೋಪ್ ಸೋರಿಂಗ್) ಮೂಲಕ ಬಹುದೂರವನ್ನು ಕಡಿಮೆ ಶ್ರಮದಲ್ಲಿ ಕ್ರಮಿಸುತ್ತವೆ. ಅವು ಸ್ಕ್ವಿಡ್ಗಳು, ಮೀನು ಮತ್ತು ಕ್ರಿಲ್ಗಳ ಕೊಳೆತಮಾಂಸವನ್ನು ತಿನ್ನುತ್ತವೆ ಅಥವಾ ಮೇಲಿನಿಂದ ಡೈವ್ ಮಾಡಿ, ಅವುಗಳನ್ನು ಹಿಡಿದು ತಿನ್ನುತ್ತವೆ. ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳು ಕಾಲೋನಿಗಳಲ್ಲಿ ಇರುತ್ತವೆ, ದೂರದ ಸಮುದ್ರದ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಗೂಡುಮಾಡಿಕೊಂಡು ಇರುತ್ತವೆ. ಹೆಚ್ಚಿನ ವೇಳೆ ಹಲವಾರು ಹಕ್ಕಿಗಳು ಒಟ್ಟಾಗಿ ಗೂಡು ಮಾಡಿಕೊಂಡಿರುತ್ತವೆ. ಗಂಡು ಮತ್ತು ಹೆಣ್ಣು ಹಕ್ಕಿಗಳ ಮಧ್ಯೆ ಜೊತೆ ಸಂಬಂಧವು ಹಲವಾರು ವರ್ಷಗಳವರೆಗೆ ಇರುತ್ತವೆ. ಅವು 'ಆಚರಣಾತ್ಮಕ ಕುಣಿತ(ರಿಚುವಲೈಸ್ಡ್ ಡಾನ್ಸ್)'ದ ಮೂಲಕ ಸಂಗಾತಿಯನ್ನು ಆರಿಸಿಕೊಂಡು, ಬದುಕಿನುದ್ದಕ್ಕೂ ಸಂಗಾತಿಗಳಾಗಿ ಇರುತ್ತವೆ. ಮರಿಹಾಕುವ ಋತು ಒಂದು ವರ್ಷ ತೆಗೆದುಕೊಳ್ಳಬಹುದು. ಈ ಅವಧಿ ಒಂದು ಮೊಟ್ಟೆ ಇಟ್ಟು, ಮರಿಹಾಕುವುದರಿಂದ ಹಿಡಿದು ರೆಕ್ಕೆ ಬಲಿಯುವವರೆಗೆ ಪೋಷಣೆ ಮಾಡುವುದನ್ನು ಒಳಗೊಂಡಿರುತ್ತದೆ.
ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ 21 ಜಾತಿಗಳನ್ನು IUCN ಗುರುತಿಸಿದ್ದು, ಅವುಗಳಲ್ಲಿ 19 ಜಾತಿಗಳು ಅಳಿವಿನ ಅಂಚಿನಲ್ಲಿ ಇವೆ ಎನ್ನಲಾಗಿದೆ. ಹಿಂದೆಲ್ಲ ರೆಕ್ಕೆಗಳಿಗಾಗಿ ಅವುಗಳನ್ನು ಹಿಡಿಯುತ್ತಿದ್ದರಿಂದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಸಂಖ್ಯೆ ಕಡಿಮೆಯಾಗಿದೆ. ಆದರೆ ಇಂದು ಮೊಲಗಳು ಮತ್ತು ಕಾಡುಬೆಕ್ಕುಗಳಂತಹ ಪ್ರಾಣಿಗಳು ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳ ಮೊಟ್ಟೆಗಳನ್ನು, ಮರಿಗಳನ್ನು ಮತ್ತು ಗೂಡುಕಟ್ಟುವ ವಯಸ್ಕ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಮೇಲೆ ದಾಳಿ ಮಾಡುವುದರಿಂದ; ಮಾಲಿನ್ಯದಿಂದ; ಅತಿಯಾದ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ; ಮತ್ತು ದೂರದವರೆಗೆ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ ಮಾಡುವುದರಿಂದ ಹಲವಾರು ಪ್ರದೇಶಗಳಲ್ಲಿ ಮೀನಿನ ಸಂಗ್ರಹ ಗಣನೀಯವಾಗಿ ಕಡಿಮೆಯಾಗುತ್ತಿರುವುದರಿಂದ; ವಿವಿಧ ಕಾರಣಗಳಿಂದ ಕಡಲುಕೋಳಿಗಳಿಗೆ ಅಪಾಯ ಎದುರಾಗಿದೆ. ದೀರ್ಘದೂರದವರೆಗೆ ಮೀನುಗಾರಿಕೆ ಮಾಡುವುದು ಅತಿಹೆಚ್ಚಿನ ಅಪಾಯವೊಡ್ಡುತ್ತಿದೆ, ಏಕೆಂದರೆ ಮರಿಗಳ ಪೋಷಣೆ ಮಾಡುವ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಗಾಳಕ್ಕೆ ಸಿಕ್ಕಿಸಿದ ಆಹಾರಕ್ಕೆ ಆಕರ್ಷಿತವಾಗುವುದರಿಂದ, ಹುಕ್ಗಳಿಗೆ ಸಿಕ್ಕಿಕೊಂಡು, ಮುಳುಗುತ್ತವೆ. ಸರ್ಕಾರಗಳು, ಸಂರಕ್ಷಣಾ ಸಂಸ್ಥೆಗಳು, ಮತ್ತು ಮೀನುಗಾರಿಕೆ ಉದ್ಯಮದಲ್ಲಿರುವ ಜನರು ಹೀಗೆ ಎಲ್ಲ ಗುರುತಿಸಿದ ಭಾಗೀದಾರರು ಸೇರಿ ಈ ರೀತಿಯಾಗಿ ಬೈಕ್ಯಾಚ್ ಅಂದರೆ ಹಿಡಿಯಬೇಕಾದ ಮೀನನ್ನು ಬಿಟ್ಟು ಬೇರೆ ಜೀವಿಗಳನ್ನು ನಿರುದ್ದೇಶವಾಗಿ ಹಿಡಿಯುವುದನ್ನು ತಪ್ಪಿಸುವ ದಿಕ್ಕಿನಲ್ಲಿ ಕೆಲಸ ಮಾಡಬೇಕಿದೆ.
Albatrosses, of the biological family Diomedeidae, are large seabirds related to the procellariids, storm petrels, and diving petrels in the order Procellariiformes (the tubenoses). They range widely in the Southern Ocean and the North Pacific. They are absent from the North Atlantic, although fossil remains show they once occurred there and occasional vagrants are found. Albatrosses are among the largest of flying birds, and species of the genus Diomedea (great albatrosses) have the longest wingspans of any extant birds, reaching up to 3.7 m (12 ft). The albatrosses are usually regarded as falling into four genera, but disagreement exists over the number of species.
Albatrosses are highly efficient in the air, using dynamic soaring and slope soaring to cover great distances with little exertion. They feed on squid, fish, and krill by either scavenging, surface seizing, or diving. Albatrosses are colonial, nesting for the most part on remote oceanic islands, often with several species nesting together. Pair bonds between males and females form over several years, with the use of "ritualised dances", and last for the life of the pair. A breeding season can take over a year from laying to fledging, with a single egg laid in each breeding attempt. A Laysan albatross, named Wisdom, on Midway Island is the oldest-known wild bird in the world; she was first banded in 1956 by Chandler Robbins.
Of the 22 species of albatrosses recognised by the IUCN, 21 are listed as at some level of concern; two species are Critically Endangered, seven species are Endangered, six species are Vulnerable, and six species are Near Threatened.[2] Numbers of albatrosses have declined in the past due to harvesting for feathers. Albatrosses are threatened by introduced species, such as rats and feral cats that attack eggs, chicks, and nesting adults; by pollution; by a serious decline in fish stocks in many regions largely due to overfishing; and by longline fishing. Longline fisheries pose the greatest threat, as feeding birds are attracted to the bait, become hooked on the lines, and drown. Identified stakeholders such as governments, conservation organisations, and people in the fishing industry are all working toward reducing this bycatch.
The "albatross" designation comprises between 13 and 24 species (the number is still a matter of some debate, with 21 being the most commonly accepted number) in four genera. These genera are the great albatrosses (Diomedea), the mollymawks (Thalassarche), the North Pacific albatrosses (Phoebastria), and the sooty albatrosses or sooties (Phoebetria). The North Pacific albatrosses are considered to be a sister taxon to the great albatrosses, while the sooty albatrosses are considered closer to the mollymawks.[3]
The taxonomy of the albatross group has been a source of much debate. The Sibley-Ahlquist taxonomy places seabirds, birds of prey, and many others in a greatly enlarged order, the Ciconiiformes, whereas the ornithological organisations in North America, Europe, South Africa, Australia, and New Zealand retain the more traditional order Procellariiformes. The albatrosses can be separated from the other Procellariiformes both genetically and through morphological characteristics, size, their legs, and the arrangement of their nasal tubes (see below: Morphology and flight).[3]
Within the family, the assignment of genera has been debated for over 100 years. Originally placed into a single genus, Diomedea, they were rearranged by Reichenbach into four different genera in 1852, then lumped back together and split apart again several times, acquiring 12 different genus names in total (though never more than eight at one time) by 1965 (Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis, and Penthirenia).[4]
By 1965, in an attempt to bring some order back to the classification of albatrosses, they were lumped into two genera, Phoebetria (the sooty albatrosses, which most closely seemed to resemble the procellarids and were at the time considered "primitive" ) and Diomedea (the rest).[5] Though a case was made for the simplification of the family (particularly the nomenclature), the classification was based on the morphological analysis by Elliott Coues in 1866, and paid little attention to more recent studies and even ignored some of Coues's suggestions.[4]
Research by Gary Nunn of the American Museum of Natural History (1996) and other researchers around the world studied the mitochondrial DNA of all 14 accepted species, finding four, not two, monophyletic groups within the albatrosses. They proposed the resurrection of two of the old genus names, Phoebastria for the North Pacific albatrosses and Thalassarche for the mollymawks, with the great albatrosses retaining Diomedea and the sooty albatrosses staying in Phoebetria.[6]
While some agree on the number of genera, fewer agree on the number of species. Historically, up to 80 different taxa have been described by different researchers; most of these were incorrectly identified juvenile birds.[7]
Based on the work on albatross genera, Robertson and Nunn went on in 1998 to propose a revised taxonomy with 24 different species,[4] compared to the 14 then accepted. This expanded taxonomy elevated many established subspecies to full species, but was criticised for not using, in every case, peer reviewed information to justify the splits. Since then, further studies have in some instances supported or disproved the splits; a 2004 paper analysing the mitochondrial DNA and microsatellites agreed with the conclusion that the Antipodean albatross and the Tristan albatross were distinct from the wandering albatross, per Robertson and Nunn, but found that the suggested Gibson's albatross, Diomedea gibsoni, was not distinct from the Antipodean albatross.[8] For the most part, an interim taxonomy of 21 species is accepted by ITIS and many other researchers, though by no means all—in 2004 Penhallurick and Wink called for the number of species to be reduced to 13 (including the lumping of the Amsterdam albatross with the wandering albatross),[9] although this paper was itself controversial.[7][10]
Sibley and Ahlquist's molecular study of the evolution of the bird families has put the radiation of the Procellariiformes in the Oligocene period 35–30 million years ago (Mya), though this group probably originated earlier, with a fossil sometimes attributed to the order, a seabird known as Tytthostonyx, being found in late Cretaceous rocks (70 Mya). The molecular evidence suggests that the storm petrels were the first to diverge from the ancestral stock, and the albatrosses next, with the procellarids and diving petrels separating later. The earliest fossil albatrosses were found in Eocene to Oligocene rocks, although some of these are only tentatively assigned to the family and none appear to be particularly close to the living forms. They are Murunkus (Middle Eocene of Uzbekistan), Manu (early Oligocene of New Zealand), and an undescribed form from the Late Oligocene of South Carolina. The oldest widely accepted fossil albatross is Tydea septentrionalis from the early Oligocene of Belgium.[11] Diomedavus knapptonensis is smaller than all extant albatrosses and was found in late Oligocene strata of Washington State, USA.[12] Plotornis was formerly often considered a petrel but is now accepted as an albatross. It is from the Middle Miocene of France, a time when the split between the four modern genera was already underway as evidenced by Phoebastria californica and Diomedea milleri, both being mid-Miocene species from Sharktooth Hill, California. These show that the split between the great albatrosses and the North Pacific albatrosses occurred by 15 Mya. Similar fossil finds in the Southern Hemisphere put the split between the sooties and mollymawks at 10 Mya.[3]
The fossil record of the albatrosses in the Northern Hemisphere is more complete than that of the Southern, and many fossil forms of albatross have been found in the North Atlantic, which today has no albatrosses. The remains of a colony of short-tailed albatrosses have been uncovered on the island of Bermuda,[13] and the majority of fossil albatrosses from the North Atlantic have been of the genus Phoebastria (the North Pacific albatrosses); one, Phoebastria anglica, has been found in deposits in both North Carolina and England. Due to convergent evolution in particular of the leg and foot bones, remains of the prehistoric pseudotooth birds (Pelagornithidae) may be mistaken for those of extinct albatrosses; Manu may be such a case, and quite certainly the supposed giant albatross femur from the Early Pleistocene[a] Dainichi Formation at Kakegawa, Japan, actually is from one of the last pseudotooth birds. Aldiomedes angustirostris was a uniquely narrow-beaked species from the Pliocene of New Zealand.[11][b]
The albatrosses are a group of large to very large birds; they are the largest of the Procellariiformes. The bill is large, strong, and sharp-edged, with the upper mandible terminating in a large hook. This bill is composed of several horny plates, and along the sides are the two "tubes", long nostrils that give the order its former name (Tubinares, or tubenoses). The tubes of all albatrosses are along the sides of the bill, unlike the rest of the Procellariiformes, where the tubes run along the top of the bill. These tubes allow the albatrosses to measure the exact airspeed in flight; the nostrils are analogous to the pitot tubes in modern aircraft. The albatross needs accurate airspeed measurement to perform dynamic soaring. Like other Procellariiformes, they use their uniquely developed sense of smell to locate potential food sources, whereas most birds depend on eyesight.[14] The feet have no hind toe and the three anterior toes are completely webbed. The legs are strong for the Procellariiformes, making them and the giant petrels the only members of that order that can walk well on land.[15]
Albatrosses, along with all Procellariiformes, must excrete the salts they ingest in drinking sea water and eating marine invertebrates. All birds have an enlarged nasal gland at the base of the bill, above their eyes. This gland is inactive in species that do not require it, but in the Procellariiformes, it acts as a salt gland. Scientists are uncertain as to its exact processes, but do know in general terms that it removes salt by secreting a 5% saline solution that drips out of their noses or is forcibly ejected.[16]
The adult plumage of most of the albatrosses is usually some variation of dark upper-wing and back with white undersides, often compared to that of a gull.[15] The extent of colouration varies: the southern royal albatross is almost completely white except for the ends and trailing edges of the wings in fully mature males, while the Amsterdam albatross has an almost juvenile-like breeding plumage with a great deal of brown, particularly a strong brown band around the chest. Several species of mollymawks and North Pacific albatrosses have face markings like eye patches or have grey or yellow on the head and nape. Three albatross species, the black-footed albatross and the two sooty albatrosses, vary completely from the usual patterns and are almost entirely dark brown (or dark grey in places in the case of the light-mantled albatross). Albatrosses take several years to get their full adult breeding plumage.[3]
The wingspans of the largest great albatrosses (genus Diomedea) are the largest of any bird, exceeding 3.40 m (11.2 ft), although the other species' wingspans are considerably smaller at, down to 1.75 m (5.7 ft).[17] The wings are stiff and cambered, with thickened, streamlined leading edges. Albatrosses travel long distances with two techniques used by many long-winged seabirds - dynamic soaring and slope soaring. Dynamic soaring involves repeatedly rising into wind and descending downwind, thus gaining energy from the vertical wind gradient. The only effort expended is in the turns at the top and bottom of every such loop. This maneuver allows the bird to cover almost 1,000 km/d (620 mi/d) without flapping its wings. Slope soaring uses the rising air on the windward side of large waves. Albatross have high glide ratios, around 22:1 to 23:1, meaning that for every metre they drop, they can travel forward 22 m (72 ft).[3] They are aided in soaring by a shoulder-lock, a sheet of tendon that locks the wing when fully extended, allowing the wing to be kept outstretched without any muscle expenditure, a morphological adaptation they share with the giant petrels.[18]
Albatrosses combine these soaring techniques with the use of predictable weather systems; albatrosses in the Southern Hemisphere flying north from their colonies take a clockwise route, and those flying south fly counterclockwise.[15] Albatrosses are so well adapted to this lifestyle that their heart rates while flying are close to their basal heart rate when resting. This efficiency is such that the most energetically demanding aspect of a foraging trip is not the distance covered, but the landings, take-offs and hunting they undertake having found a food source.[19] A common assumption is that Albatrosses must be able to sleep in flight, although no direct evidence has ever been obtained.[20]
This efficient long-distance travelling underlies the albatross's success as a long-distance forager, covering great distances and expending little energy looking for patchily distributed food sources. Their adaptation to gliding flight makes them dependent on wind and waves, but their long wings are ill-suited to powered flight and most species lack the muscles and energy to undertake sustained flapping flight. Albatrosses in calm seas rest on the ocean's surface until the wind picks up again, as using powered flight is not energetically worthwhile, though they are capable of flight to avoid danger.[21] The North Pacific albatrosses can use a flight style known as flap-gliding, where the bird progresses by bursts of flapping followed by gliding.[22] When taking off, albatrosses need to take a run up to allow enough air to move under the wing to provide lift.[15]
The dynamic soaring of albatrosses is inspiring to airplane designers; German aerospace engineer Johannes Traugott and colleagues have charted the albatross's nuanced flight pattern and are looking for ways to apply this to aircraft, especially in the area of drones and unmanned aircraft.[23]
Most albatrosses range in the Southern Hemisphere from Antarctica to Australia, South Africa, and South America. The exceptions to this are the four North Pacific albatrosses, of which three occur exclusively in the North Pacific, from Hawaii to Japan, California, and Alaska; and one, the waved albatross, breeds in the Galápagos Islands and feeds off the coast of South America. The need for wind to enable gliding is the reason albatrosses are for the most part confined to higher latitudes; being unsuited to sustained flapping flight makes crossing the doldrums extremely difficult. The exception, the waved albatross, is able to live in the equatorial waters around the Galápagos Islands because of the cool waters of the Humboldt Current and the resulting winds.[3]
Why the albatrosses became extinct in the North Atlantic is unknown for certain, although rising sea levels due to an interglacial warming period are thought to have submerged the site of a short-tailed albatross colony that has been excavated in Bermuda.[13] Some southern species have occasionally turned up as vagrants in the North Atlantic and can become exiled, remaining there for decades. One of these exiles, a black-browed albatross named Albert has been observed travelling to gannet colonies in Scotland for at least 50 years in an attempt to breed.[24][25] Another black-browed albatross nicknamed Albie has been frequently observed across Northern Europe since 2014, and is also believed to be searching for a mate, having been recorded from Germany, Scandinavia and RSPB Bempton Cliffs in Yorkshire, England.[26]
The use of satellite tracking is teaching scientists a great deal about the way albatrosses range across the ocean to find food. They undertake no annual migration, but disperse widely after breeding; Southern Hemisphere species often undertake circumpolar trips.[27] Evidence also exists of separate ranges for different species at sea. A comparison of the foraging niches of two related species that breed on Campbell Island, the Campbell albatross and the grey-headed albatross, showed the Campbell albatross primarily fed over the Campbell Plateau, whereas the grey-headed albatross fed in more pelagic, oceanic waters. Wandering albatrosses also react strongly to bathymetry, feeding only in waters deeper than 1000 metres (3000 ft); so rigidly did the satellite plots match this contour that one scientist remarked, "It almost appears as if the birds notice and obey a 'No Entry' sign where the water shallows to less than 1000 [metres]" (3000').[3] Also, evidence shows different ranges for the two sexes of the same species; a study of Tristan albatrosses breeding on Gough Island showed that males foraged to the west of Gough and females to the east.[3]
The albatross diet is predominantly cephalopods, fish, crustaceans, and offal (organ meat),[15] although they also scavenge carrion and feed on other zooplankton.[15] For most species, a comprehensive understanding of diet is known for only the breeding season, when the albatrosses regularly return to land and study is possible. The importance of each of these food sources varies from species to species, and even from population to population; some concentrate on squid alone, others take more krill or fish.[28] Of the two albatross species found in Hawaii, one, the black-footed albatross, takes mostly fish, while the Laysan feeds on squid.[15]
The use of data loggers at sea that record ingestion of water against time (providing a likely time of feeding) suggests that albatrosses predominantly feed during the day. Analysis of the squid beaks regurgitated by albatrosses has shown that many of the squid eaten are too large to have been caught alive, and include midwater species likely to be beyond the reach of albatross, suggesting that, for some species (like the wandering albatross), scavenged squid may be an important part of the diet. The source of these dead squid is a matter of debate; some certainly comes from squid fisheries, but in nature it primarily comes from the die-off that occurs after squid spawning and the vomit of squid-eating whales (sperm whales, pilot whales, and southern bottlenose whales).[29] The diet of other species, like the black-browed albatross or the grey-headed albatross, is rich with smaller species of squid that tend to sink after death, and scavenging is not assumed to play a large role in their diet.[3] The waved albatross has been observed practising kleptoparasitism, harassing boobies to steal their food, making it the only member of its order to do so regularly.[30]
Until recently, albatrosses were thought to be predominantly surface feeders, swimming at the surface and snapping up squid and fish pushed to the surface by currents, predators, or death. The deployment of capillary depth recorders, which record the maximum dive depth undertaken by a bird, has shown that while some species, such as the wandering albatross, do not dive deeper than a metre, some species, such as the light-mantled albatross, have a mean diving depth of almost 5 m (16 ft) and can dive as deep as 12.5 m (41 ft).[31] In addition to surface feeding and diving, they have also been observed plunge diving from the air to snatch prey.[32]
%E2%80%93Wandering_albatross_(Diomedea_exulans)_06.jpg)
Albatrosses are colonial, usually nesting on isolated islands; where colonies are on larger landmasses, they are found on exposed headlands with good approaches from the sea in several directions, like the colony on the Otago Peninsula in Dunedin, New Zealand. Many Buller's albatrosses and black-footed albatrosses nest under trees in open forest.[33] Colonies vary from the very dense aggregations favoured by the mollymawks (black-browed albatross colonies on the Falkland Islands have densities of 70 nests per 100 m2) to the much looser groups and widely spaced individual nests favoured by the sooty and great albatrosses. All albatross colonies are on islands that historically were free of land mammals. Albatrosses are highly philopatric, meaning they usually return to their natal colony to breed. This tendency is so strong that a study of Laysan albatrosses showed that the average distance between hatching site and the site where a bird established its own territory was 22 m (72 ft).[34]
Albatrosses live much longer than other birds; they delay breeding for longer and invest more effort into fewer young. Most species survive upwards of 50 years, the oldest recorded being a Laysan albatross named Wisdom that was ringed in 1956 as a mature adult and hatched another chick in February 2021, making her at least 70 years old. She is the oldest confirmed wild bird and the oldest banded bird in the world.[35][36]
Albatrosses reach sexual maturity slowly, after about five years, but even once they have reached maturity, they do not begin to breed for another few years (even up to 10 years for some species). Young nonbreeders attend a colony prior to beginning to breed, spending many years practising the elaborate breeding rituals and "dances" for which the family is famous.[37] Birds arriving back at the colony for the first time already have the stereotyped behaviours that compose albatross language, but can neither "read" that behaviour as exhibited by other birds nor respond appropriately.[15]
The repertoire of behaviour involves synchronised performances of various actions such as preening, pointing, calling, bill clacking, staring, and combinations of such behaviours (such as the sky-call).[38]
Albatrosses are held to undertake these elaborate and painstaking rituals to ensure that the appropriate partner has been chosen and to perfect partner recognition, as egg laying and chick rearing is a huge investment. Even species that can complete an egg-laying cycle in under a year seldom lay eggs in consecutive years.[3] The great albatrosses (i.e. wandering albatross) take over a year to raise a chick from laying to fledging. Albatrosses lay a single subelliptical[17] egg, white with reddish-brown spots,[33] in a breeding season; if the egg is lost to predators or accidentally broken, then no further breeding attempts are made that year. The larger eggs weigh from 200 to 510 g (7.1 to 18.0 oz).[33] The "divorce" of a pair is a rare occurrence, due to the diminished lifetime reproductive success it causes, and usually happens only after several years of breeding failure.[3]
All the southern albatrosses create large nests for their egg, using grass, shrubs, soil, peat, and even penguin feathers,[33] whereas the three species in the North Pacific make more rudimentary nests. The waved albatross, though, makes no nest and even moves its egg around the pair's territory, as much as 50 m (160 ft), sometimes causing it to lose the egg.[39] In all albatross species, both parents incubate the egg in stints that last between one day and three weeks. Incubation lasts around 70 to 80 days (longer for the larger albatrosses), the longest incubation period of any bird. It can be an energetically demanding process, with the adult losing as much as 83 g (2.9 oz) of body weight a day.[40]
_01.jpg)
After hatching, the chick, which is semi-altricial,[17] is brooded and guarded for three weeks until it is large enough to defend and thermoregulate itself. During this period, the parents feed the chick small meals when they relieve each other from duty. After the brooding period is over, the chick is fed in regular intervals by both parents. The parents adopt alternative patterns of short and long foraging trips, providing meals that weigh around 12% of their body weight (around 600 g, or 21 oz). The meals are composed of fresh squid, fish, and krill, as well as stomach oil, an energy-rich food that is lighter to carry than undigested prey items. This oil is created in a stomach organ known as a proventriculus from digested prey items by most Procellariiformes, and gives them their distinctive musty smell.[41]
Albatross chicks take a long time to fledge. In the case of the great albatrosses, it can take up to 280 days; even for the smaller albatrosses, it takes between 140 and 170 days.[42] Like many seabirds, albatross chicks will gain enough weight to be heavier than their parents, and prior to fledging, they use these reserves to build up body condition (particularly growing all their flight feathers), usually fledging at the same weight as their parents. Between 15 and 65% of those fledged survive to breed.[33] Albatross chicks fledge on their own and receive no further help from their parents, which return to the nest after fledging, unaware their chick has left. Studies of juveniles dispersing at sea have suggested an innate migration behaviour, a genetically coded navigation route, which helps young birds when they are first out at sea.[43]
Hybridization is rare in albatrosses, largely due to the low incidence of breeding-site vagrancy.[44]
The name "albatross" is derived from the Arabic al-qādūs or al-ḡaṭṭās (a pelican; literally, "the diver"), which travelled to English via the Portuguese form alcatraz ("gannet"), which is also the origin of the name of the former prison Alcatraz. The Oxford English Dictionary notes that the word alcatraz was originally applied to the frigatebird; the modification to albatross was perhaps influenced by Latin albus, meaning "white", in contrast to frigatebirds, which are black.[15] They were once commonly known as goonie birds or gooney birds, particularly those of the North Pacific. In the Southern Hemisphere, the name mollymawk is still well established in some areas, which is a corrupted form of malle-mugge, an old Dutch name for the northern fulmar. The name Diomedea, assigned to the albatrosses by Linnaeus, references the mythical metamorphosis of the companions of the Greek warrior Diomedes into birds. Finally, the name for the order, Procellariiformes, comes from the Latin word procella meaning "a violent wind" or "a storm".[45]
Albatrosses have been described as "the most legendary of all birds".[42] An albatross is the central emblem in The Rime of the Ancient Mariner by Samuel Taylor Coleridge, representing the innocence and beauty of God's creation. The albatross metaphor is derived from this poem; someone bearing a burden or facing an obstacle is said to have "an albatross around his neck", the punishment given to the mariner who killed the albatross. A widespread myth holds that sailors believe shooting or harming an albatross is disastrous, due in part to the poem; in truth, sailors regularly killed and ate them,[24] as reported by James Cook in 1772. However, other sailors reportedly caught the birds but let them free again, possibly believing that albatrosses were the souls of lost sailors,[46] so killing them would bring bad luck.[47] The head of an albatross being caught with a hook is used as the emblem of the Cape Horners, i.e. sailors who have rounded Cape Horn on freighters under sail; captains of such ships even received themselves the title "albatrosses" in the Cape Horners' organisation.[47]
A captive albatross tormented by jeering sailors is also a metaphor for the social travails of the sensitive poète maudit in Charles Baudelaire's poem L'Albatros:
Le Poète est semblable au prince des nuées
Qui hante la tempête et se rit de l'archer;
Exilé sur le sol au milieu des huées,
Ses ailes de géant l'empêchent de marcher.
(Translation: The poet is like this prince of the clouds, who haunts the storm and mocks the archer; but exiled on earth surrounded by jeers, his giant wings make him helpless to walk.)
In golf, shooting three under par on a single hole has been termed scoring an "albatross", as a continuation on the birdie and eagle theme.[48]
The Māori used the wing bones of the albatross to carve flutes.[49] In Hawaiian mythology, Laysan albatrosses are considered aumakua, being a sacred manifestation of the ancestors, and quite possibly also the sacred bird of Kāne.[50] Japanese mythology, by contrast, refers to the short-tailed albatross as ahodori, "fool bird", due to its habit of disregarding terrestrial predators, making it easy prey for feather collectors.[51]
Albatrosses are popular birds for birdwatchers, and their colonies are popular destinations for ecotourists. Regular birdwatching trips are taken out of many coastal towns and cities, such as Monterey, Dunedin, Kaikoura, Wollongong, Sydney, Port Fairy, Hobart, and Cape Town, to see pelagic seabirds. Albatrosses are easily attracted to these sightseeing boats by the deployment of fish oil and burley into the sea. Visits to colonies can be very popular; the northern royal albatross colony at Taiaroa Head in Dunedin, New Zealand, attracts 40,000 visitors a year.[3]
In spite of often being accorded legendary status, albatrosses have not escaped either indirect or direct pressure from humans. Early encounters with albatrosses by Polynesians and Aleuts resulted in hunting and in some cases extirpation from some islands (such as Easter Island). As Europeans began sailing the world, they, too, began to hunt albatross, "fishing" for them from boats to serve at the table or blasting them for sport.[52] This sport reached its peak on emigration lines bound for Australia, and only died down when ships became too fast to fish from, and regulations forbade the discharge of weapons for safety reasons. In the 19th century, albatross colonies, particularly those in the North Pacific, were harvested for the feather trade, leading to the near-extinction of the short-tailed albatross.[15]
Of the 22 albatross species recognised by IUCN on their Red List, 15 are threatened with extinction, that is, Critically Endangered (Tristan albatross and waved albatross), Endangered (7 species), or Vulnerable (6 species).[2] Six further species are considered as Near Threatened and only one of Least Concern.[2] One of the main threats is commercial longline fishing, as the albatrosses and other seabirds—which will readily feed on offal—are attracted to the set bait, become hooked on the lines and drown. An estimated 100,000 albatross per year are killed in this fashion. Unregulated pirate fisheries exacerbate the problem.[53][3][54] A study showed that potentially illegal longline fishing activities are highly concentrated in areas of illegally-caught fish species, and the risk to bycatch albatrosses is significantly higher in areas where these illegal longline fishing vessels operate.[55]
On Midway Atoll, collisions between Laysan albatrosses and aircraft have resulted in human and bird deaths, as well as severe disruptions in military flight operations. Studies were made in the late 1950s and early 1960s that examined the results of control methods such as the killing of birds, the levelling and clearing of land to eliminate updrafts, and the destruction of annual nesting sites.[56] Tall structures such as traffic control and radio towers killed 3000 birds in flight collisions during 1964–1965 before the towers were taken down. Closure of Naval Air Facility Midway in 1993 eliminated the problem of collisions with military aircraft. Recent reductions in human activity on the island have helped reduce bird deaths, though lead paint pollution near military buildings continues to poison birds by ingestion.[57] Albatross plumes were popular in the early 20th century. In 1909 alone, over 300,000 albatrosses were killed on Midway Island and Laysan Island for their plumes.[17]
Another threat to albatrosses is introduced species, such as rats or feral cats, which directly attack albatrosses or their chicks and eggs. Albatrosses have evolved to breed on islands where land mammals are absent and have not developed defences against them. Even species as small as mice can be detrimental; on Gough Island, the chicks of Tristan albatrosses are attacked and eaten alive by introduced house mice.[58] Introduced species can have other indirect effects; cattle overgrazed essential cover on Amsterdam Island, threatening the Amsterdam albatross; on other islands, introduced plants reduce potential nesting habitat.[3]
Ingestion of plastic flotsam is another problem, one faced by many seabirds. The amount of plastic in the seas has increased dramatically since the first record in the 1960s, coming from waste discarded by ships, offshore dumping, litter on beaches, and waste washed to sea by rivers. It is impossible to digest and takes up space in the stomach or gizzard that should be used for food, or can cause an obstruction that starves the bird directly. Studies of birds in the North Pacific have shown that ingestion of plastics results in declining body weight and body condition.[59] This plastic is sometimes regurgitated and fed to chicks; a study of Laysan albatross chicks on Midway Atoll showed large amounts of ingested plastic in naturally dead chicks compared to healthy chicks killed in accidents. While not the direct cause of death, this plastic causes physiological stress and causes the chick to feel full during feedings, reducing its food intake and the chances of survival.[60]
Scientists and conservationists (most importantly BirdLife International and their partners, who run the Save the Albatross campaign) are working with governments and fishermen to find solutions to the threats albatrosses face. Techniques such as setting longline bait at night, dyeing the bait blue, setting the bait underwater, increasing the amount of weight on lines, and using bird scarers can all reduce the seabird bycatch.[61] For example, a collaborative study between scientists and fishermen in New Zealand successfully tested an underwater setting device for longliners, which set the lines below the reach of vulnerable albatross species.[62] The use of some of these techniques in the Patagonian toothfish fishery in the Falkland Islands is thought to have reduced the number of black-browed albatrosses taken by the fleet between 1994 and 2004.[63] Conservationists have also worked on the field of island restoration, removing introduced species that threaten native wildlife, which protects albatrosses from introduced predators.
One important step towards protecting albatrosses and other seabirds is the 2001 treaty, the Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels, which came into force in 2004 and has been ratified by thirteen countries, Argentina, Australia, Brazil, Chile, Ecuador, France, New Zealand, Norway, Peru, South Africa, Spain, the United Kingdom, and Uruguay.[64] The treaty requires these countries to take specific actions to reduce bycatch, pollution and to remove introduced species from nesting islands.[65]
Since 1996, albatrosses have been divided into four genera. The number of species is a matter of debate. The IUCN and BirdLife International recognise 22 extant species (listed below),[2] ITIS recognise 21 (the 22 below minus T. steadi),[66] and a 2004 paper proposed a reduction to 13 (indicated in parentheses below), comprising the traditional 14 species minus D. amsterdamensis.[9]
Albatrosses, of the biological family Diomedeidae, are large seabirds related to the procellariids, storm petrels, and diving petrels in the order Procellariiformes (the tubenoses). They range widely in the Southern Ocean and the North Pacific. They are absent from the North Atlantic, although fossil remains show they once occurred there and occasional vagrants are found. Albatrosses are among the largest of flying birds, and species of the genus Diomedea (great albatrosses) have the longest wingspans of any extant birds, reaching up to 3.7 m (12 ft). The albatrosses are usually regarded as falling into four genera, but disagreement exists over the number of species.
Albatrosses are highly efficient in the air, using dynamic soaring and slope soaring to cover great distances with little exertion. They feed on squid, fish, and krill by either scavenging, surface seizing, or diving. Albatrosses are colonial, nesting for the most part on remote oceanic islands, often with several species nesting together. Pair bonds between males and females form over several years, with the use of "ritualised dances", and last for the life of the pair. A breeding season can take over a year from laying to fledging, with a single egg laid in each breeding attempt. A Laysan albatross, named Wisdom, on Midway Island is the oldest-known wild bird in the world; she was first banded in 1956 by Chandler Robbins.
Of the 22 species of albatrosses recognised by the IUCN, 21 are listed as at some level of concern; two species are Critically Endangered, seven species are Endangered, six species are Vulnerable, and six species are Near Threatened. Numbers of albatrosses have declined in the past due to harvesting for feathers. Albatrosses are threatened by introduced species, such as rats and feral cats that attack eggs, chicks, and nesting adults; by pollution; by a serious decline in fish stocks in many regions largely due to overfishing; and by longline fishing. Longline fisheries pose the greatest threat, as feeding birds are attracted to the bait, become hooked on the lines, and drown. Identified stakeholders such as governments, conservation organisations, and people in the fishing industry are all working toward reducing this bycatch.
La albatrosoj estas grandaj marbirdoj de la familio de diomedeedoj kiu rekte rilatas al petreloj, fulmaroj kaj pufinoj de la ordo Procelarioformaj. Ili vivas en Sudaj Oceanoj kaj Norda Pacifiko, sed ne en Norda Atlantiko, kie ja aperas fosilioj, kiuj pruvas, ke iam ili estis tie. Albatrosoj estas inter la plej grandaj flugantaj birdoj; la grandaj albatrosoj de genro Diomedea havas la plej grandan enverguron inter birdoj - nome ĝis 3,7 metroj.
Albatrosoj estas tre efikaj en aero, uzante toboganadon por kovri grandajn distancojn per malmulta energispezo. Ili manĝas kalmarojn, fiŝojn kaj krilon ĉu kadavraĵe, surface aŭ perplonĝe. Albatrosoj estas kolonia, kaj nestumas ĉefe sur malproksimaj oceanaj insuloj, ofte kun kelkaj aliaj specioj nestumantaj kune. La parligoj inter maskloj kaj inoj formiĝas por kelkaj jaroj, kaj ili uzas 'ritigitajn dancojn', dum la ligo daŭras dum la vivo de la paro aŭ almenaŭ de unu el ili. La reprodukta sezono povas daŭri unu jaron el la ovodemeto al la elnestiĝo, per ununura ovo demetita en ĉiu reprodukta klopodo. Lajsana albatroso, nome "Wisdom" en Midvejo estis agnoskita kiel la plej aĝa natura birdo en la mondo; ŝi estis unuafoje ringita en 1956 de Chandler Robbins.[1]
El 21 specioj de albatrosoj agnoskitaj de la IUCN, 19 estas minacataj al formorto. Nombroj de albatrosoj malpliiĝis pasintece pro kolektado por plumokomerco, sed nune la albatrosoj estas minacataj de enmetitaj specioj, kiaj ratoj kaj sovaĝiĝintaj katoj kiuj atakas ovojn, idojn kaj nestumantajn plenkreskulojn; de poluado; pro grava malpliiĝo en la fiŝkvanto en multaj regionoj ĉefe pro troa fiŝkaptado; kaj pro multhokado. Multhokadaj fiŝkaptejoj metas la plej grandan minacon, ĉar manĝantaj birdoj estas allogitaj de la allogaĵo, iĝas hokokaptitaj kaj droniĝas. Identigitaj respondecaj instancoj kiaj registaroj, konservadismaj organizoj kaj stabanaro de la fiŝkaptada industrio teorie kunlaboras por malpliigi la suferadon de albatrosoj kiel aldona kaptado.
La nomo albatroso venas el araba vorto “alkadou” por “pelikano”, tra la portugala “alcatraz” por “sulo”.
La taksonomio albatrosa estas malfacile realigebla kaj en la lasta jarcento kaj duono ŝanĝis multfoje el 1 genro ĝis 12, poste 2, poste la nunaj 4, kiuj estas ĝenerala akceptitaj. Pri specioj same okazis inter 24, 14 kaj la nunaj 21.
Almenaŭ 19 el 21 specioj estas endanĝerigitaj. Antaŭe ili estis kaptitaj pro plumkomercado; hodiaŭ la danĝeron igas ratoj kaj katoj kiuj estis alportitaj de homoj al iliaj reproduktejaj insuloj, kie ili manĝas ovojn, idojn kaj eĉ kovantajn plenkreskulojn. Ankaŭ poluado kaj fiŝkaptado per multhokado, ĉar birdoj kaptas ties allogaĵon kaj dronas.
La albatrosoj enhavas inter 13 kaj 24 speciojn (la nombro de specioj estas ankoraŭ pridebatita, dum 21 estas plej komune akceptita nombro) en 4 genroj. La kvar genroj estas la grandaj albatrosoj (Diomedea), la talasarkoj (Thalassarche), la nordpacifikaj albatrosoj (Phoebastria), kaj la malhelaj albatrosoj aŭ fulgalbatrosoj (Phoebetria). El la kvar genroj, la nordpacifikaj albatrosoj estas konsiderataj frata taksono de la grandaj albatrosoj, dum la fulgalbatrosoj estas konsiderataj pli proksimaj al la talasarkoj.[2]
La taksonomio de la albatrosa grupo estis fonto de granda debato. La taksonomio de Sibley kaj Ahlquist lokigas la marbirdojn, rabobirdojn kaj multajn aliajn en ege grandigitan ordon, nome Cikonioformaj, dum la ornitologiaj organizoj en Nordameriko, Eŭropo, Sudafriko, Aŭstralio kaj Novzelando retenas la pli tradician ordon Procelarioformaj. La albatrosoj povas esti separataj el la aliaj Procelarioformaj kaj pro genetiko kaj pro morfologiaj karakteroj, grando, kruroj kaj a dispono el ties nazaj tuboj (vidu sube: Morfologio kaj flugo).[2]
Ene de tiu familio la atribuo de genroj estis pristudita dum ĉirkaŭ cento da jaroj. Origine lokitaj en unika genro, Diomedea, ili estis rearanĝitaj de Reichenbach en kvar diversaj genroj en 1852, poste disigitaj denove kelkajn dojojn, akirante 12 diferencajn genronomojn totale (kvankam neniam pli ol 8 unufoje) ĉirkaŭ 1965 (Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis, kaj Penthirenia).[3]
Ĉirkaŭ 1965, dum klopodo reordigi al la klasigo de albatrosoj, ili estis grupigitaj en du genroj, Phoebetria (nome fulgalbatrosoj kiuj plej proksime ŝajnas simili al procelariedoj kaj estis iam konsiderataj "primitivaj" ) kaj Diomedea (la resto).[4] Kvankam tio celis la simpligon de la familio (ĉefe pro la nomenklaturo), la klasigo estis bazata sur morfologiaj analizoj de Elliott Coues en 1866, kaj atentis malmulte al pli ĵusaj studoj kaj eĉ malatentis kelkajn el la sugestoj de Coues.[3]
Pli ĵusa studaro fare de Gary Nunn de la Usona Muzeo de Natura Historio (1996) kaj de aliaj fakuloj tutmonde studis la mitokondrian DNA de ĉiuj el la 14 akceptitaj specioj, kaj trovis ke estas kvar, ne du, monofiletikajn grupojn ene de la albatrosoj.[5] Ili proponis la restarigon de du el la malnovaj genronomoj nome, Phoebastria por la nordpacifikaj albatrosoj kaj Thalassarche por la talasarkoj, kun la grandaj albatrosoj retenanta Diomedea kaj la fulgalbatrosoj reste en Phoebetria. Kaj la British Ornithologists' Union kaj la sudafrikaj fakuloj disigas la albatrosojn en kvar genroj kiel Nunn sugestis, kaj la ŝanĝo estis akceptita de plej fakuloj.
Dum estas iome da interkonsento pri la nombro de genroj, estas malpli interkonsento pri la nombro de specioj. Historie, ĝis 80 diferencaj taksonoj estis priskribitaj de diversaj fakuloj; plej el tiuj estis malĝuste identigitaj junuloj.[6]
Baze sur la laboro pri la albatrosaj genroj, Robertson kaj Nunn en 1998 proponis reviziitan taksonomion kun 24 diversaj specioj,[3] kompare kun la 14 poste akceptitaj. Tiu provizora taksonomio suprenigis multajn agnoskitajn subspeciojn al kategorio de certa specio, sed estis kritikata ĉar ĝi ne uzis, en ĉiu kazo, parreviziitan informaron por certigi la disigojn. Ekde tiam pliaj studoj ĉu akceptis ĉu malakceptis la disigojn; artikolo de 2004 analizante la mitokondrian DNA kaj genetikajn mikrosatelitojn interkonsentis kun la konkludo ke la Antipoda albatroso kaj la Tristana albatroso estis diferencaj el la Vagalbatroso, fare de Robertson kaj Nunn, sed trovis ke la sugestita Gibsona albatroso, Diomedea gibsoni, ne estas diferenca el la Antipoda albatroso.[7] Dume la provizora taksonomio de 21 specioj estis akceptita de IUCN kaj multaj aliaj priserĉistoj, kvankam tute ne de ĉiuj — en 2004 Penhallurick kaj Wink alvokis, ke la nombro de specioj estu malpliigitaj al 13 (inklude la grupigon de la Amsterdama albatroso kun la Vagalbatroso),[8] kvankam tiu artikolo estis sufiĉe polemikiga.[6][9] Ĉiukaze estas ĝenerala interkonsento pri la neceso por plua priserĉado por klarigi tiun temon.
La molekula studaro fare de Sibley kaj Ahlquist pri la evoluo de la birdofamilioj metis radiadon de la Procelarioformaj en la periodo de la Oligoceno (antaŭ 35–30 milionoj da jaroj), kvankam tiu grupo probable originiĝis pli frue, kun fosilio foje atribuita al la ordo, nome marbirdo konata kiel Tytthostonyx, kiu estis trovita en rokoj de Kretaceo (antaŭ 70 mj). La molekula pruvaro sugestas ke la ŝtormopetreloj estis la unuaj kiuj diverĝis el la prabirdaro, kaj la albatrosoj la venontaj, kun la procelariedoj kaj la plonĝopetreloj separante pli poste. La plej fruaj fosiliaj albatrosoj estis trovitaj en rokoj de Eoceno al Oligoceno, kvankam kelkaj el tiuj estas nur provizore atribuitaj al la familio kaj neniu ŝajnas partikulare proksima al la vivantaj formoj. Ili estas Murunkus (Meza Eoceno de Uzbekio), Manu (komenca Oligoceno de Novzelando), kaj nepriskribita formo el fina Oligoceno de Suda Karolino. Simila al tiu lasta estis Plotornis, iam ofte konsiderita petrelo sed nune alceptita kiel albatroso. Ĝi estas el meza Mioceno de Francio, kiam la disigo inter la kvar modernaj genroj estis jam survoje kiel pruvis Phoebastria californica kaj Diomedea milleri, ambaŭ mezmiocenaj specioj el Sharktooth Hill (monteto Ŝarkodento), Kalifornio. Tiuj montris, ke la disigo inter la grandaj albatrosoj kaj la nordpacifikaj albatrosoj okazis antaŭ 15 mj. Similaj fosiliaj trovoj de la suda hemisfero metis la disigon inter la fulgalbatrosoj kaj la talasarkoj ĉe antaŭ 10 mj.[2]
La fosilia registro de albatrosoj en la norda hemisfero estas pli kompleta ol tiu de la suda, kaj multaj el la fosiliaj formoj de albatrosoj estis trovitaj en Norda Atlantiko, kiu nune ne havas albatrosojn. La restoj de kolonio de Mallongvosta albatroso estis malkovritaj en la insulo Bermudo,[10] kaj majoritato de fosiliaj albatrosoj el la Norda Atlantiko estis de la genro Phoebastria (nome la nordpacifikaj albatrosoj); unu, Phoebastria anglica, estis trovita en kuŝejoj de kaj Norda Karolino kaj de Anglio. Pro konverĝa evoluo en partikularo de ostoj de kruroj kaj piedoj, restoj de la prahistoriaj Pelagornitedoj (Pelagornithidae) povus esti miskomprenitaj por tiuj de formortintaj albatrosoj; Manu povus esti tia kazo, kaj tre verŝajne la supozita gigantalbatrosa femuro el komenca Pleistoceno[11] de la kuŝejo Dainiĉi de Kakegavo (Gubernio Ŝizuoka, Japanio) fakte estas el unu el la lasta falsodentuloj. Por pli informo pri la fosiliaj specioj de la vivantaj albatrosaj genroj, rigardu la genrartikolojn.
La albatrosoj estas grupo de grandaj al tre grandaj birdoj; ili estas la plej grandaj el la procelarioformaj. Ties beko estas granda, forta kaj akraborda, kun la supra makzelo fina en granda hoko. Tiu beko estas komponita de kelkaj kornecaj platoj, kaj laŭlonge de la flankoj estas la du "tuboj", nome longaj naztruojn kiuj havigas al la ordo ties iaman nomon tubenozoj. La tuboj de ĉiuj albatrosoj estas laŭlonge de la bekoflankoj, malkiel la resto de la Procelarioformaj kie la tuboj estas laŭlonge de la bekopinto. Tiuj tuboj permesas al albatrosoj mezuri la precizan ventorapidon dumfluge, tiuj naztruoj estas same al la pitotaj tuboj en moderna aviado. La albatrosoj bezonas akuratajn ventorapidajn mezurojn por plenumi siajn dinamikajn glitadajn manovrojn. Ĉar la albatroso trovas manĝon dumfluge, flaro estas malmulte utila, ĉar neniu aĵo surmare povas esti flarata de rapidfluganta birdo. La ĉefa manĝotrova sento estas vidkapablo. Kiel ĉe aliaj Procelarioformaj ili uzas tiun kapablon por flaro dum manĝo por trovi eventualajn manĝofontojn.[12] La piedoj ne havas malantaŭan fingron kaj la tri antaŭaj estas tute retecaj (membranecaj). La kruroj estas fortaj inter Procelarioformaj, fakte, preskaŭ unike inter la ordo nur ili kaj la gigantaj petreloj kapablas bone piediri surtere.[13]
Albatrosoj, kun ĉiuj Procelarioformaj bezonas forigi siajn salenhavon ĉar ili trinkas maran akvon. Ĉiuj birdoj havas grandan nazglandon ĉe la bazo de la beko, super siaj okuloj. Tiu glando estas neaktiva en specioj kiuj ne bezonas ilin, sed la Procelarioformaj ja postulas ties uzon. Sciencistoj necertas pri ties precizaj procezoj, sed scias ĝenerale ke ĝi forigas salon kiu formas 5% salsolvaĵon kiu eliras el siaj nazoj aŭ eĉ estas forpelita (ĵetita) kaze de kelkaj birdoj.[14]
La plumaro ĉe plenkreskuloj de plej el la albatrosoj estas kutime variantoj de malhelaj supraflugiloj kaj dorso, blankaj subflugiloj, ofte kompare al tiu de mevo.[13] El tiuj, la specioj gamas el la Sudreĝa albatroso kiu estas preskaŭ komplete blanka escepte ĉe la finoj kaj antaŭaj bordoj de flugiloj en tute maturaj maskloj, al la Amsterdama albatroso kiu havas preskuax junulecan reproduktan plumaron kun granda kvanto de bruna, ĉefe forta bruna bendo ĉe la brusto. Kelkaj specioj de talasarkoj kaj de nordpacifikaj albatrosoj havas vizaĝojn markojn kiel okulareoj aŭ havas grizon aŭ flavon en kapo kaj nuko. Tri albatrosaj specioj, nome la Nigrapieda albatroso kaj la du fulgalbatrosoj, varias komplete el la kutimaj bildoj kaj estas preskaŭ tute malhelbrunaj (aŭ malhelgrizaj foje kaze de la Heldorsa albatroso). Albatrosoj bezonas kelkaj jarojn por akiri sian kompletan reproduktan plumadon de plenkreskuloj.[2]
La Albatrosoj estas la plej flugillongaj el ĉiuj birdoj. Per iliaj longaj kaj mallarĝaj flugiloj ili toboganas inter la fortaj ventoj de sudaj maroj kie ili kaptas meduzojn kaj aliajn bestojn inter la ondoj. Per sia lerta ŝvebmetodo tiu birdo povas entute profiti la ventokondiĉojn.
La enverguro de la plej grandaj grandaj albatrosoj (genro Diomedea) estas la plej grandaj el iu ajn birdo, supere la 340 cm, kvankam la enverguroj de aliaj specioj estas konsiderinde pli malgrandaj (1.75 m).[15] La flugiloj estas rigidaj kaj kurbiĝaj, kun diketaj aerodinamikaj antaŭaj bordoj. Albatrosoj veturas grandajn distancojn danke al du teknikoj uzitaj de multaj longflugilaj marbirdoj, nome dinamika ŝvebado kaj dekliva ŝvebado aŭ toboganado. Dinamika ŝvebado inkludas ripeta levedon sur vento kaj descendon suben tiele gajnante energion el la vertikala ventogradado. La birdo descendas per ventakcelado, poste turniĝas al la malalta vento super akvo, supreniras al ĝuste antaŭ senmova rapido, kaj denove descendas por akceli per pli alta altitudo, pli forta vento kaj gravito. Kaj tiel plu. Tiu manovro permesas al birdoj kovri preskaŭ 1,000 km unutage, sen flugilfrapi siajn flugilojn eĉ unufoje. La ununura penomovo estas turniĝo kaj dekstre kaj maldekstre ĉe ĉiuj turno. Dekliva ŝvebado uzas la levantan aeron el la grandaj ondoj. Albatrosoj havas altan glitadan proporcion, de ĉirkaŭ 22:1 al 23:1, signife ke por ĉiu unu metron kiun ili falas, ili povas veturi antaŭen 22 metrojn.[2] Ili ricevas helpon al ŝvebado per ŝultra fermilo, nome ero de tendeno iku blokas la flugilojn kiam tute etendaj, permesante al la flugiloj resti foretendaj sed iu ajn muskola elspezo, nome morfologia adapto kiun ili kunhavas kun la gigantaj petreloj.[16]
La albatrosoj kunuzas tiun lertan suprenirantan flugmetodon kun veterprognozo. Kiam ili flugas en la suda hemisfero norden, ili faras tion laŭ horloĝmontrila direkto; kiam ili veturas suden, ili flugas inverse.[13] Ili tiom bone sen energieluzo flugas, ke ilia korbatado samas dumfluge kaj dumripoze. Ili penas ne por distanco, sed plie nur por ekflugo, haltigado aŭ kaptado.[17] Estas komuna supozo, ke albatrosoj povas dormi dumfluge, kvankam ne estas pruvaro akirita.[18]
Ili dependas tiom el veter- kaj ventkondiĉojn, ke se hazarde ili venas for de siaj vivzonoj, penas poste por reveni kaj restas kvazaŭ eksile en tiu fora regiono. Tiele unu konata ekzemplero de Nigrobrova albatroso restis dum jardekoj en Norda Atlantiko kaj eĉ revenis multajn jarojn al sula skota kolonio malsukcese klopodante reproduktiĝi senpare.
Tiu efika longdistanca veturado respondecas pri la albatrosa sukceso kiel longdistanca manĝanto, kiu kovras grandajn distancojn kaj uzas malmultan energion serxcante dise distribuatajn manĝoresursojn. Ties adaptado al glitada flugo faras ilin dependaj el vento kaj ondoj, tamen, ĉar ties longaj flugiloj estas kongruaj al pova flugo kaj al plej specioj mankas la muskoloj kaj energio por entrepreni daŭran flugilfrapadon. Albatrosoj en trankvilaj maroj estas devigitaj resti sur la oceana surfaco ĝis la vento pelas ilin denove. La nordpacifikaj albatrosoj povas uzi flugmanieron konata kiel flap-glitado, kiam la birdo antaŭflugas per eroj da flugilfrapado sekve de glitado.[19] Por ekflugo, albatrosoj bezonas kureti supren por havigi sufiĉe da aero por movi siajn flugilojn kaj atingo levoforton.[13]
La dinamika ŝvebado de albatrosoj inspiris aviadilajn dezajnistojn; germana aviadila inĝeniero Johannes Traugott kaj liaj kolegoj kopiis la albatrosan flugmanieron kaj serĉas vojojn por apliki tiun al aviado, ĉefe en la fako de senhomaj avioj.[20]
Plej albatrosoj havas teritoriojn en la suda hemisfero el Antarkto al Aŭstralio, Sudafriko kaj Sudameriko. La esceptoj al tio estas la kvar nordpacifikaj albatrosoj, el kiuj tri loĝas nur en la Norda Pacifiko, el Havajo al Japanio, Kalifornio kaj Alasko; kaj unu el ili nome la Vagalbatroso, reproduktiĝas en Galapagoj kaj manĝas ĉe la marbordoj de Sudameriko. La bezono por vento kiu ebligu ties glitadon estas la tialo kial albatrosoj estas ĉefe limigitaj al pli altaj latitudoj; ĉar estas netaŭgaj por daŭra flugilfrapado tio malfacilas ties trapasadon de trankvilaj oceanaj areoj. La escepto estas la Vagalbatroso, kiu kapablas vivi en la akvoj ĉe Ekvatoro ĉe Galapagoj pro la marlvarmaj akvoj de la Humboldta Marfluo kaj la rezultaj ventoj.[2]
Oni ne bone konas kial la albatrosoj iĝis formortintaj en la Norda Atlantiko, kvankam leviĝo de la marnivelo pro interglaciaĵa varmiĝoperiodo ŝajne submerĝis la lokojn de la reproduktaj kolonioj de la Mallongvosta albatroso kiu estis elfosita en Bermudo.[10] Kelkaj ekzempleroj de sudaj specioj eventuale turniĝis vagantaj en Norda Atlantiko kaj povis iĝi ekzilaj, restantaj tie dum jardekoj. Unu el tiuj ekzilitoj, nome Nigrabrova albatroso, revenis al kolonio de suloj en Skotlando dum multaj jaroj klopodante reproduktiĝi, malsukcese kompreneble.[21]
La uzo de satelita monitorado havigas al la fakuloj grandan konon pri kiel la albatrosoj serĉas manĝon tra la oceanoj. Iil entreprenas neĉiujaran migradon, sed disiĝas amplekse post reproduktado, kaze de la sudhemisferaj specioj, ofte entreprenante ĉirkaŭpolusajn veturadojn.[22] Estas ankaŭ pruvaro ke estas separo de teritorioj de diferencaj specioj mare. Komparo de la manĝaj niĉoj de du rilataj specioj kiuj reproduktiĝas en Kampbelinsuloj, nome Kampbela albatroso kaj Grizkapa albatroso, montris, ke la Kampbela albatroso manĝas ĉefe ĉe la Kampbela Altebenaĵo dum la Grizkapa albatroso manĝas en pli pelagaj oceanaj akvoj. Ankaŭ la Vagalbatroso forte reagas al batimetrio, kaj manĝas nur en akvoj pli profundaj ol 1000 m; tion tiom klare markis la satelio ke unu fakulo remarkis, "Preskaŭ ŝajnas kvazaŭ la birdoj notas kaj obeas signalon de 'Eniro malpermesata' kih la akvo profundas malpli ol 1000 m".[2] Estas pruvaro ankaŭ de diferencaj teritorioj por ambaŭ seksoj de la sama specio; studo pri la Tristana albatroso reproduktantaj en Insulo Gough montris, ke maskloj manĝas okcidente de Gough dum inoj oriente.[2]
Ili manĝas fiŝojn, krustacojn kaj cefalopodajn moluskojn; ankaŭ bestorestaĵojn kaj planktonon.[13] Foje eĉ ili mortiĝas kiam ili klopodas preni la allogocelajn sardinojn el hokoj.
Oni scias malmulte pri ties dieto. Nur pristudeblas tio kion ili manĝas dum reproduktado ĉar ili revenas surtere kaj tiam eblas pristudado. Malfacile oni povos priserĉi kion ili manĝas en malferma maro, tio estas, ilia ĝenerala kutimo. Eble tio dependas el specioj, regionoj, grupanaro, ktp. Oni scias ekzemple, ke ili manĝas ĉefe dumtage. Oni scias ankaŭ ke kelkaj koncentriĝas al kalmaroj, dum aliaj prenas pli da krilo aŭ fiŝoj.
Oni studis ekzemple kion manĝas la du specioj de albatrosoj troveblaj en Havaja Insularo; tiel, oni eksciis, ke la Nigrapieda albatroso manĝas ĉefe fiŝojn, dum la Lajsana albatroso ĉefe kalmarojn. Oni scias ankaŭ ke multaj el tiuj manĝitaj kalmaroj estas tro grandaj (pro la regurgigitaj bekoj), do, ili estis kaptitaj jam mortintaj. Tiuj mortintaj kalmaroj estas prenitaj el fiŝejoj, sed ankaŭ el natura mortiĝado okazinta post ovodemetado, el balenvomaĵo, ktp.[23] Foje temas pri kalmaraj specioj de meza profundeco neatingeblaj por albatrosoj, do temas pri mortintaj ekzempleroj.
Kvankam plej ofte ili sin nutras surface, kelkaj albatrosoj, kiel nigruloj de la genro Phoebetria, merĝas elaere iomete por kaptado.
La dieto de aliaj specioj, kiaj la Nigrabrova albatroso aŭ la Grizkapa albatroso, estas riĉa ĉae la plej malgrandaj specioj de kalmaroj tendencas sinki postmorte, kaj tiele kadavraĵomanĝo de tiaj kalmaroj ne ludas gravan rolon en sia dieto.[2] Ankaŭ la Vagalbatroso estis observita praktikanta kleptoparazitismon, per ĉikanado al suloj por ŝteli ties manĝon, kio faras ĝin la ununura membro de sia ordo kiu faras tion regule.[24]
Ĝis ĵuse oni supozas, ke albatrosoj estis ĉefe surface manĝanotj, pernaĝe surface kaj kaptante kalmarojn kaj fiŝojn pelitajn el la surfaco fare de marfluo, predantoj aŭ morto. Disvolvigo de modernaj profundoregistriloj, kiuj registras maksimumajn plonĝoprofundojn de birdo, montris, ke dum kelkaj specioj, kiel la Vagalbatroso, ne plonĝas pli profunde ol unu metron, kelkaj specioj, kiaj la Heldorsa albatroso, havas ĉefan plonĝoprofundojn de preskaŭ 5 m kaj povas plonĝi tiom profunde kion ĝis 12.5 m.[25] Aldone al la surfaca manĝo kaj plonĝo, ili estis observataj ankaŭ plonĝante el aero por katpi predon.[26]
Albatrosoj estas monogamiaj kaj kutime pariĝas nur unu fojon dumvive.
Ili reproduktiĝas en apartaj insuloj kie ili formas koloniojn foje kun aliaj specioj. En tiuj insuloj tradicie ne estis mamuloj. Tiuj kolonioj estas en grandaj terareoj, nome sur eksponitaj areoj kun bona eblo por alproksimiĝo el la maro el diversaj direktoj, kiaj la kolonio en la Duoninsulo Otago en Dunedin (Novzelando). Multaj paroj de Bulera albatroso kaj de Nigrapieda albatroso nestumas sub arboj en malferma arbaro.[27] La kolonioj varias el tre densaj grupigoj preferataj de talasarkoj (kolonioj de Nigrabrova albatroso en la Malvinoj havas densojn de 70 nestoj por 100 m²) al la multe pli izolaj grupoj kaj amplekse disaj unuopaj nestoj preferataj de la Malhelaj kaj de la Grandaj albatrosoj. Ĉiuj albatrosoj estas tre filopatriaj, tio estas ke tradicie albatrosoj revenas al sia naskiĝinsulo por reproduktiĝi. Iu studo montris, ke Lajsana albatroso ekzemple venis je 22 m de sia naskiĝloko por reproduktiĝi.[28]
La albatrosoj dediĉas siajn plejan forton al reproduktado kaj vivas pli ol aliaj birdoj, eĉ pli ol 60 jaroj. La plej aĝa registro estas Nordreĝa albatroso kiu estis ringita jam kiel plenkreskulo kaj survivis ankoraŭ aliajn pliajn 51 jarojn, kio donas ĉirkaŭkalkulitan aĝon de 61 jaroj.[29] Ĉar plej albatrosaj ringoprogramoj estas konsiderinde pli novaj ol tio, oni supozas, ke plej verŝajne aliaj specioj povas vivi ankaŭ tiom kaj eĉ plue.
Ankaŭ malrapide ili atingas seksan maturecon: post 5 aŭ pli da jaroj ili komencas lerni la pariĝadan ceremoniadon: unue “parolas”, sed nek komprenas nek respondas, poste ja, ĉefe se la junuloj estas ĉe aĝaj reproduktuloj. Junaj nereproduktuloj alvenas al kolonio antaŭ ekreproduktiĝi, pasante multajn jarojn praktikante la prilaboritan pariĝadan ritarojn kaj "dancojn" pro kiuj la familio famas.[30] Finfine post du pliaj jaroj kaj ĉirkaŭ sia 10jaraĝo por kelkaj specioj ili pariĝas. Albatrosoj plenumas tre komplikajn pariĝajn ceremoniojn, kiuj enhavas plumaranĝadon, memmontradon, indikadon (ĉielindikado), staradon, alvokadon, bekoklakadon, starigadon kaj diversajn kombinojn.[31] Ili bezonas tion ĉar la malrapida reproduktado (laŭ jaroj) ne permesas erarojn. Kiam birdo la unuan fojon revenas al la kolonio ĝi dancoj kun multaj partneroj, sed post nombro de jaroj la nombro de birdoj kun kiuj individuo interagas falas, ĝis unu partnero estas elektita kaj la paro estas formita. Ili poste perfektigas unuopan lingvaĵon kiu eventuale estos unika por la unuopa paro. Oni devas trovi la taŭgan partneron per tiom da prilaborado, kiu jam estos porĉiama kaj por multe da investado portiom longa reprodukta sezono kaj idozorgado, do, tiuj ceremonioj (aŭ almenaŭ parte) poste malutilos. Eĉ specioj kiuj povas kompleti la reproduktadon dum malpli ol unu jaro rare ovodemetos en sinsekvaj jaroj.[2] La grandaj albatrosoj (kiaj la Vagalbatroso) bezonas ĉirkaŭ unu jaro por produkti unu idon el la ovodemeto al la elnestiĝo.
La Albatrosoj ĉiam revenas al la sama granda nesto, kiun rekonstruas la masklo per plumoj de pingvenoj, musko, torfo, grundo, herbo, fekaĵoj, ktp.[27] La ino venas poste miri la taskaĵon kaj ricevi la flatadon (ekzemple herbobukedon). La sudaj albatrosoj konstruas grandan neston por sia ovo, dum la tri specjoj de Norda Pacifiko konstruas pli fuŝan neston. La Krispa albatroso ne konstruas neston kaj eĉ movas sian ovon tra sia teritorio foje de ĝis 50 m, foje eĉ perdante ĝin.[32]
La ino demetas nur po unu blankecan ovon por ĉiu reprodukta sezono, kiu estas blanka kun ruĝecbrunaj punktoj,[27]. Se la ovo perdiĝas pro predantoj aŭ pro akcidenta rompo, ne okazos pluaj reproduktaj klopodoj tiujare. La plej grandaj ovoj pezas el 200 al 510 g.[27] Iliaj ovoj estas la plej grandaj inter ĉiuj de marbirdoj. La "divorco" de paro rare okazas, kaj plej ofte okazas nur post kelkaj jaroj de reprodukta malsukceso.[2]
Ambaŭ gepatroj kovas la ovon, laŭ vicoj de 1 tago ĝis 3 semajnoj. Kovado daŭras ĉirkaŭ 70 ĝis 80 tagoj (plu por grandaj albatrosoj). Tio estas la plej longdaŭra kovado inter ĉiuj birdoj kaj iĝas forta peno por plenkreskuloj kiuj povas pezperdi eĉ 83 g dum unu tago.[33]
Post eloviĝo la ido, kiu estas duon-malfrumatura,[15] estas kovata kaj zorgata ankoraŭ tri semajnojn ĝis kiam ĝi povas defendi sin kaj gardi sian varmon. Ĝis tiam la ido estas nutrita per malgrandaj manĝaĵoj alportitaj laŭvice. Post la kovado ĝi estas nutrita regule laŭvice per manĝoj kiuj povas pezi ĉirkaŭ 12% el ties korpopezo (nome ĉirkaŭ 600 g) kaj nur poste neregule. Foje la gepatroj alportas pli, foje malpli da freŝaj kalmaroj, fiŝoj, krilo kaj planktono, krom stomakoleo, energimanĝaĵo pli facile transportebla ĉar kreita el jam digestitaj predoj en stomaka ejo, kio krome kaŭzas konatan albatrosan malbonodoron (haladzon).[34]
La plenplumiĝo daŭras el 5 ĝis 9 aŭ 10 monatoj. Dume la ido ricevas manĝaĵon tute neregule. Tiu estas longa reprodukta periodo. Kaze de grandaj albatrosoj, ili povas bezoni ĝis 280 tagoj; eĉ por la pli malgrandaj albatrosoj, ili povas bezoni inter 140 kaj 170 tagoj.[35] Sed ĝi profitas por plipeziĝi (eĉ pli ol gepatroj) kaj ekhavi la tutan plumaron antaŭ ekflugi. Antaŭ elnestiĝo la junuloj uzas siajn rezervojn por konstrui korpokondiĉon (ĉefe keskante ĉiujn siajn flugoplumojn), kaj tiele kutime elnestiĝas havante similan pezon al la gepatroj. Inter 15% kaj 65% el elnestiĝintoj survivas por reproduktiĝi.[27] La nova flugbirdo povas forlasi sian neston sen gepatra ĉeesto. La gepatroj povas veni ĉe ĝi sen tion scii. Studoj pri junuloj disiĝante almare sugestis denaskan migrotendencon kaj genetike kodigitan navigoitineron, kiu helpas al junuloj kiam ili estas la unuan fojon ĉemare.[36]
La nomo albatroso estas deriva el la araba al-câdous aŭ al-ġaţţās (nome pelikano; laŭvorte, "plonĝulo"), kiu veturis al aliaj lingvoj tra la portugala formo alcatraz ("sulo"), kiu estas ankaŭ la origino de la hispanlingva nomo de la insulo kaj ties fama iama prizono, Alcatraz. La OED notas ke la vorto alcatraz estis origine aplikita al la fregatedoj; la modifo al albatroso okazis eble pro influo de la latina albus, signife "blanka", kontraste al fregatedoj kiuj estas nigraj.[13] En moderna portugala, la vorto uzata por la birdo, albatroz, estas siavice deriva el la angla albatross.
La nomo Diomedea, atribuita al la albatrosoj fare de Linnaeus, referencas al la mita metamorfozo de la kompanoj de la greka heroo Diomedo en birdoj. Fine, la nomo por la ordo, Procelarioformaj, devenas el la latina vorto procella signife violenta vento aŭ simple ŝtormo.[37]
Albatrosoj estis priskribitaj kiel "plej legendaj el ĉiuj birdoj".[35] Albatroso estas centra simbolo en The Rime of the Ancient Mariner de Samuel Taylor Coleridge; kaptiva albatroso estas ankaŭ metaforo de fipoeto en poemo de Charles Baudelaire. Fakte el la poemo de Coleridge derivas la uzado de la albatroso kiel metaforo; iu kun ŝarĝo aŭ baro estas aludita kiel havanta 'albatroson ĉirkaŭ sia kolo', nome la puno uzita en la poemo por la maristo kiu estis mortiginta la albatroson. Parte pro la poemo, estas disvastigata mito ke (ĉiuj) maristoj konsideras katastrofo pafmortigi aŭ damaĝi albatroson; vere maristoj regule mortigis kaj manĝis ilin,[21] ekz., kiel rakontis James Cook en 1772. Aliflanke oni informis, ke maristoj kaptis la birdojn, sed supozebye liberigis ilin poste;[38] ebla tialo estas ke albatrosoj estis ofte konsiderataj la animoj de perditaj maristoj,[39] kaj tiele ties mortigo supozeble povus alporti malbonan sorton.[38] La kapo de albatroso estante kaptita per hoko estas uzata kiel simbolo de la hornakabuloj, tio estas maristoj kiuj estis ĉirkaŭintaj la defion de la Horna Kabo per ŝarĝoŝipoj; kapitanoj de tiaj ŝipoj eĉ ricevas la titolon "albatrosoj" en la the hornakaba organizo.[38]
La maorioj uzis la flugilostojn de albatrosoj por ĉizi flutojn.[40]
Albatrosoj estas popularaj birdoj por birdumantoj kaj ties kolonioj estas popularaj destinoj por ekoturistoj. Regulaj birditineroj estas organizataj el multaj marbordaj urboj, kiaj Monterejo, Kaikoura, Wollongong, Sydney, Port Fairy, Hobarto kaj Kaburbo, por vidi pelagajn marbirdojn, kaj albatrosoj estas facile allogitaj al la birdumoŝipoj per montrado kaj propono de fiŝoleo kaj aliaj elfiŝaj restaĵoj. La vizitoj al la kolonioj povas iĝi tre popularaj; la kolonio de Nordreĝa albatroso ĉe Kabo Taiaroa en Novzelando ricevas 40,000 vizitantojn jare,[2] kaj pli izolataj kolonioj estas regulaj allogaĵoj por ŝipturismo al ĉeantarktaj insuloj.
Spite ties legenda statuso, albatrosoj me kapablis eviti ĉu nerektan ĉu rektan premon fare de homoj. Pli fruaj renkontintoj kun albatrosoj nome polinezianoj kaj aleŭtaj indianoj dediĉis sin al ĉasado kio rezultis foje en formortigo el kelkaj insuloj (kiaj Paskinsulo). Kiam eŭropanoj eknavigis la tutan mondon, ili ankaŭ ekĉasis albatrosojn, kiel "fiŝkaptado" por manĝo aŭ eĉ kiel sporto.[41] Tiu sporto oftis ĉefe dum forta elmigrado al Aŭstralio, kaj malpliigis nur kiam la ŝipoj iĝis tro rapidaj por permesi la pafadon aŭ fiŝkaptadon el ili, kaj krome regularo malpermesis la portadon de armiloj pro sekurecaj tialoj. En la 19a jarcento, albatrosaj kolonioj, partikulare tiuj de Norda Pacifiko, estis suferintaj kolektadon por plumokomercado, kio kondukis al la preskaŭ formortigo de la Mallongvosta albatroso.[13]
El la 21 albatrosaj specioj agnoskataj de IUCN en sia Ruĝa Listo, 19 estas minacataj, kaj la aliaj du estas "preskaŭ minacataj".[42] Tri specioj (agnoskitaj de IUCN) estas konsiderataj draste endanĝeritaj: nome la Amsterdama albatroso, la Tristana albatroso kaj la Ondalbatroso. Unu el ĉefaj minacoj estas komerca multhokado, ĉar la albatrosoj kaj aliaj marbirdoj —kiu pretas manĝi fiŝorestaĵojn — estas allogitaj de la disponita allogaĵo por fiŝkaptado kaj iĝas hokokaptitaj en la ilaroj kaj droniĝas. Ĉirkaŭkalkule 100,000 albatrosoj jare estas mortigataj tiele. Neregulita pirataj fiŝkaptejoj pligrandigas la problemon.[2][43]
Ĉe Midvejo, kolizioj inter la Lajsana albatroso kaj aviadiloj rezultis en kaj homaj kaj birdaj mortoj same kiel gravaj rompoj de la militistaj flugoperacoj. Oni faris studojn fine de la 1950-aj jaroj kaj komence de la 1960-aj kiuj ekzamenis la rezultojn de kontrolmetodoj kiaj la mortigado de birdoj, la niveligo kaj klarigo de tero por nuligi la suprenajn aerfluojn kaj la ĉiujara detruo de nestolokoj.[44] Altaj strukturoj kiaj tiuj de trafikokontrolo kaj radioturoj mortigis 3000 birdojn per flugokolizioj dum 1964–1965 antaŭ la turoj estis forigitaj. Fermo de la usona militista aerbazo de Midvejo en 1993 forigis la problemon de kolizioj kun la militista aviadilaro. Ĵusaj malpliigoj de homa aktiveco en la insulo helpis malpliigi la birdomortigadon, kvankam poluado pro plumbofarbo ĉe militista konstruaĵaro plue venenigas birdojn per ingestado.[45] Albatrosaj plumoj estis popularaj komence de la 20a jarcento. Nur en 1909 oni mortigis ĉirkaŭ 300,000 albatrosojn en Midvejo kaj Lajsano por havigi ties plumojn.[15]
Alia minaco al albatrosoj estas enmetitaj specioj, kiaj ratoj axu sovaĝiĝintaj katoj, kiuj rekte atakas albatrosojn aŭ ties idojn kaj ovojn. Albatrosoj evoluis al reproduktado sur insuloj kie forestas termamuloj kaj ne disvolvigis defendojn kontraŭ ili. Eĉ specioj tiom malgrandaj kiom musoj povas iĝis damaĝaj; en Insulo Gough la idoj de Tristana albatroso estas atakataj kaj eĉ manĝataj vivaj de enmetitaj hejmaj musoj.[46] Enmetitaj specioj povas rezukti en aliaj nerektaj negativaj efikoj: bovoj tropaŝtadis la esencan kovron en Amsterdama Insulo minacante la Amsterdaman albatroson; en aliaj insuloj enmetitaj plantoj malpliigis la eblan nestohabitaton.[2]
Ingestado de plasta marrubo estas alia problemo, nome frontita de multaj marbirdoj. La kvanto de plasto en la maroj pliiĝantis spektakle kaj drame ekde la unua registro en la 1960-aj jaroj, veninta el rubo forĵetita de ŝipoj, marborda rubaĵo, forĵetaĵoj surstrande kaj aliaj restaĵoj forportitaj al maroj fare de vento, riveroj, inundoj kaj forta pluvo. Ĝi ne estas digestebla kaj okupas spacon en la stomakoj aŭ maĉstomakoj kiu devus esti uzata por manĝo, aŭ povas kaŭzi ŝtopadon kiu malsategus la birdon rekte. Studoj pri birdoj de Norda Pacifiko montris, ke ingestado de plastaĵoj rezultas en pliigo de la korpopezo kaj de la korpokondiĉo.[47] Tiu plasto estas foje regurgitata kaj trapasata kiel nutraĵo al idoj; studo pri idoj de Lajsana albatroso en Midvejo montris grandajn kvantojn de ingestita plasto en nature mortintaj idoj kompare kun sanaj idoj mortintaj en akcidentoj. Kvankam plasto ne estas la rekta kaŭzo de la morto, ĝi kaŭzas fiziologian streson kaj la sento ĉe la ido ke ĝi satas dum nutrado, malpliigante ties manĝadon kaj sekve ŝancojn de survivado.[48]
Sciencistoj kaj konservadistoj (ĉefe BirdLife International kaj ties partneroj, kiuj administris la kampanjon Savu Albatroson) laboras ĉe registaroj kaj fiŝkaptistoj por trovi solvojn al la minacoj kiujn albatrosoj fruntas. Teknikoj kiaj muntado de multhokadaj ilaroj kun allogaĵo nokte, farbado de la allogaĵo blue por eviti ties trovo fare de albatrosoj, meti la allogaĵon subakve, pliigi la pezon ĉe la ilaro kaj uzado de birdotimigiloj povas malpliigi la nombrojn de marbirdoj mortigitaj aŭ vunditaj pro aldona kaptado.[49] Ekzemple, kunlabora studado inter sciencistoj kaj fiŝkaptistoj en Novzelando sukcese testis subakvan ilaron por multhokadaj fiŝkaptejoj kiuj metas la allogaĵon for de la atingo de la vundeblaj albatrosaj specioj.[50] La uzado de kelkaj el tiuj teknikoj por la fiŝkaptado de Patagonia dentofiŝo ĉe la Falklandoj ŝajne malpliigis la nombrojn de Nigrabrovaj albatrosoj kaptitaj de la ŝiparo en la lastaj 10 jaroj.[51] Konservadistoj laboris ankaŭ en la kampo de insula restaŭrado, forigante enmetitajn speciojn kiuj minacas la indiĝenan naturon, kio protektas albatrosojn el enmetitaj predantoj.
Grava paso al protektado de albatrosoj kaj de aliaj marbirdoj estas la traktato de 2001 pri Konservado de Albatrosoj kaj Petreloj, kiu ekvalidiĝis en 2004 kaj estis ratifita de 13 ŝtatoj, nome Aŭstralio, Argentino, Brazilo, Ĉilio, Ekvadoro, Novzelando, Hispanio, Sudafriko, Francio, Peruo, Urugvajo kaj Britio.[52] La traktato postulas el tiuj landoj entrepreni specifan agadon por malpliigi la aldonan kaptadon, la poluadon kaj por forigi enmetitajn speciojn el la reproduktejaj insuloj.[53]
La albatrosoj estas grandaj marbirdoj de la familio de diomedeedoj kiu rekte rilatas al petreloj, fulmaroj kaj pufinoj de la ordo Procelarioformaj. Ili vivas en Sudaj Oceanoj kaj Norda Pacifiko, sed ne en Norda Atlantiko, kie ja aperas fosilioj, kiuj pruvas, ke iam ili estis tie. Albatrosoj estas inter la plej grandaj flugantaj birdoj; la grandaj albatrosoj de genro Diomedea havas la plej grandan enverguron inter birdoj - nome ĝis 3,7 metroj.
Albatrosoj estas tre efikaj en aero, uzante toboganadon por kovri grandajn distancojn per malmulta energispezo. Ili manĝas kalmarojn, fiŝojn kaj krilon ĉu kadavraĵe, surface aŭ perplonĝe. Albatrosoj estas kolonia, kaj nestumas ĉefe sur malproksimaj oceanaj insuloj, ofte kun kelkaj aliaj specioj nestumantaj kune. La parligoj inter maskloj kaj inoj formiĝas por kelkaj jaroj, kaj ili uzas 'ritigitajn dancojn', dum la ligo daŭras dum la vivo de la paro aŭ almenaŭ de unu el ili. La reprodukta sezono povas daŭri unu jaron el la ovodemeto al la elnestiĝo, per ununura ovo demetita en ĉiu reprodukta klopodo. Lajsana albatroso, nome "Wisdom" en Midvejo estis agnoskita kiel la plej aĝa natura birdo en la mondo; ŝi estis unuafoje ringita en 1956 de Chandler Robbins.
El 21 specioj de albatrosoj agnoskitaj de la IUCN, 19 estas minacataj al formorto. Nombroj de albatrosoj malpliiĝis pasintece pro kolektado por plumokomerco, sed nune la albatrosoj estas minacataj de enmetitaj specioj, kiaj ratoj kaj sovaĝiĝintaj katoj kiuj atakas ovojn, idojn kaj nestumantajn plenkreskulojn; de poluado; pro grava malpliiĝo en la fiŝkvanto en multaj regionoj ĉefe pro troa fiŝkaptado; kaj pro multhokado. Multhokadaj fiŝkaptejoj metas la plej grandan minacon, ĉar manĝantaj birdoj estas allogitaj de la allogaĵo, iĝas hokokaptitaj kaj droniĝas. Identigitaj respondecaj instancoj kiaj registaroj, konservadismaj organizoj kaj stabanaro de la fiŝkaptada industrio teorie kunlaboras por malpliigi la suferadon de albatrosoj kiel aldona kaptado.
La nomo albatroso venas el araba vorto “alkadou” por “pelikano”, tra la portugala “alcatraz” por “sulo”.
La taksonomio albatrosa estas malfacile realigebla kaj en la lasta jarcento kaj duono ŝanĝis multfoje el 1 genro ĝis 12, poste 2, poste la nunaj 4, kiuj estas ĝenerala akceptitaj. Pri specioj same okazis inter 24, 14 kaj la nunaj 21.
Almenaŭ 19 el 21 specioj estas endanĝerigitaj. Antaŭe ili estis kaptitaj pro plumkomercado; hodiaŭ la danĝeron igas ratoj kaj katoj kiuj estis alportitaj de homoj al iliaj reproduktejaj insuloj, kie ili manĝas ovojn, idojn kaj eĉ kovantajn plenkreskulojn. Ankaŭ poluado kaj fiŝkaptado per multhokado, ĉar birdoj kaptas ties allogaĵon kaj dronas.
Los albatros (Diomedeidae) son una familia de aves marinas de grandes dimensiones que, junto con los proceláridos, hidrobátidos y pelicanoides forman el orden Procellariiformes.[2] Se distribuyen por casi toda la extensión del océano Antártico, el océano Pacífico y el océano Atlántico Sur. Están entre las aves voladoras de mayores dimensiones. Los grandes albatros (género Diomedea) tienen la mayor envergadura alar de cualquier especie existente en la actualidad. Se distribuyen tradicionalmente en cuatro géneros, aunque existe desacuerdo en cuanto al número de especies.
Los albatros se mueven de forma muy eficiente en el aire y, utilizando el planeo dinámico, cubren grandes distancias con poco esfuerzo. Se alimentan de calamares, peces y kril, bien recogiendo animales muertos o capturando su alimento vivo en la superficie del agua o buceando. Son aves coloniales y la mayoría nidifica en islas oceánicas remotas, a menudo compartiendo su territorio de nidificación con otras especies. Establecen una relación monogámica que dura toda su vida.
De las veintidós especies reconocidas por la Unión Internacional para la Conservación de la Naturaleza (UICN), ocho son vulnerables, seis corren peligro de extinción y tres se encuentran en peligro crítico de extinción.
En idioma español el término albatros, nombre común que se aplica a los miembros de la familia Diomedeidae, proviene del inglés albatross.[3] El término inglés se deriva del portugués alcatraz (las aves homónimas en español, y que dieron nombre a la famosa prisión), que a su vez lo hace del árabe al-câdous o al-ġaţţās (un pelícano, que significa literalmente «buceador»). El Oxford English Dictionary indica que la palabra alcatraz se aplicaba originalmente a las fragatas; el cambio hasta derivar en albatros fue probablemente influenciado por el término latino albus, que significa «blanco», en contraste con las fragatas que son negras.[4]
El nombre del género Diomedea, asignado a los albatros por Linneo, se refiere a la metamorfosis en aves de los compañeros del guerrero de la mitología griega Diomedes. El nombre del orden Procellariiformes proviene de la palabra latina procella, que significa «viento violento» o «tormenta».[5]
La familia Diomedeidae comprende entre 13 y 24 especies (el número de especies todavía está sujeto a debate) englobadas en cuatro géneros: Diomedea (grandes albatros), Thalassarche, Phoebastria (albatros del Pacífico Norte) y Phoebetria (albatros oscuros). De los cuatro géneros, se considera que los del Pacífico Norte son un taxón hermano de los grandes albatros, mientras que los del género Phoebetria están más próximos a Thalassarche.[6]
Su clasificación taxonómica ha sido objeto de un gran debate. La taxonomía de Sibley-Ahlquist sitúa las aves marinas, aves de presa y otras en el extenso orden de los ciconiformes, mientras que muchas organizaciones ornitológicas de América del Norte, Europa, Sudáfrica, Australia y Nueva Zelanda mantienen el tradicional orden Procellariiformes. Los albatros se distinguen de otros Procellariiformes tanto en términos genéticos como por sus características morfológicas, concretamente en su tamaño, forma de las patas y disposición de los orificios nasales (ver Morfología y vuelo).[6]
Dentro de la familia taxonómica, la asignación de especies a los géneros se ha prolongado durante más de cien años. Colocados originalmente en un solo género, Diomedea, fueron redistribuidos por Reichenbach en cuatro géneros diferentes en 1852, volviéndose a agrupar y a separar de nuevo varias veces, llegando a adquirir 12 nombres de género diferentes en total (aunque nunca más de ocho a la vez) en 1965: Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis y Penthirenia.[7]
Hacia 1965, en una tentativa de poner orden a su clasificación, se reunieron en dos géneros, Phoebetria (los albatros oscuros, que a primera vista se parecen más a los procelaríidos y que estaban considerados por entonces como «primitivos») y Diomedea (el resto).[8] Aunque pretendía la simplificación de la familia (en particular de la nomenclatura), la clasificación estaba basada en el análisis morfológico de Elliott Coues en 1866, y prestó poca atención a estudios más recientes e incluso ignoró algunas sugerencias de Coues.[7]
Investigaciones más recientes llevadas a cabo por Gary Nunn, del Museo Americano de Historia Natural, en 1996 y por otros investigadores a nivel internacional, estudiaron el ADN mitocondrial de las 14 especies aceptadas en ese momento, y encontraron que había cuatro, no dos, grupos monofiléticos dentro de la familia de los albatros.[9] Por ello, estos autores propusieron la rehabilitación de dos de los nombres de los antiguos géneros: Phoebastria para los albatros del Pacífico Norte y Thalassarche, manteniéndose los grandes albatros en el género Diomedea y los albatros oscuros en el género Phoebetria. Tanto la British Ornithologists' Union como las autoridades sudafricanas los dividieron en cuatro géneros, de acuerdo con la propuesta de Nunn, y el cambio ha sido aceptado por la mayoría de investigadores.
Mientras que parece haber un cierto acuerdo en cuanto al número de géneros, hay menos consenso sobre el número de especies. Históricamente, hasta 80 taxones distintos han sido descritos por diferentes investigadores; la mayor parte de éstos fueron identificaciones erróneas de ejemplares juveniles.[10]
Basándose en las conclusiones en torno a la definición de los géneros, Robertson y Nunn propusieron en 1998 una clasificación taxonómica con 24 especies diferentes,[7] en contraste con las 14 aceptadas por entonces. Esta taxonomía interina ascendió muchas subespecies al rango de especie, pero fue muy criticada por no usar, en cada caso, información sometida a una revisión por pares que justificara las divisiones. Los estudios realizados desde entonces apoyaron en unos casos o refutaron en otros esta revisión taxonómica; un estudio de 2004, basándose en el análisis de ADN mitocondrial y microsatélites, confirmó la hipótesis de que el albatros de las Antípodas (Diomedea antipodensis) y el albatros de Tristán (Diomedea dabbenena) eran distintos del albatros errante (Diomedea exulans), de acuerdo con Robertson y Nunn, pero que el sugerido albatros de Gibson (Diomedea gibsoni), no se distinguía del albatros de las Antípodas.[11] Muchos organismos, incluida la UICN, y diversos investigadores, aceptan la clasificación taxonómica interina de 22 especies, aunque no exista unanimidad científica en cuanto a ésta; en 2004, Penhallurick y Wink sugirieron que el número de especies fuera reducido a 13 (incluida la fusión del albatros de Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis) con el albatros errante),[12] pero el estudio fue particularmente controvertido.[10][13] Existe un acuerdo generalizado sobre la necesidad de realizar investigaciones adicionales para clarificar la cuestión.
El estudio molecular de la evolución de las familias de aves, de acuerdo con la Sibley y Ahlquist, sitúa la radiación adaptativa de los Procellariiformes en el Oligoceno (hace 35-30 millones de años), aunque este grupo probablemente se haya originado antes, como se desprende de un fósil atribuido por algunos autores a este orden: una ave marina conocida como Tytthostonyx, encontrada en rocas del Cretácico (hace 70 millones de años). Los estudios moleculares apuntan a que los paíños fueron los primeros en divergir del linaje ancestral, seguidos por los albatros, con los proceláridos y los pelecanoides separándose más tarde. Los fósiles más antiguos de albatros fueron encontrados en rocas que datan del Eoceno al Oligoceno, aunque algunos estén vinculados a esta familia solo de forma provisional y ninguno parece estar particularmente cerca de las especies actuales. Son los géneros Murunkus (Eoceno Medio de Uzbekistán), Manu (Oligoceno Inferior de Nueva Zelanda), y una forma no descrita del Oligoceno Superior de Carolina del Sur. Similar a este último sería Tydea, del Oligoceno temprano (Rupeliense) de Bélgica.[14] Plotornis, antes considerados como petreles, luego como albatros y ahora dudosos; eran del Mioceno Medio francés, una época en la que la separación de los cuatro géneros actuales ya estaría en curso, como se evidencia por los fósiles de Phoebastria californica y Diomedea milleri, ambos del Mioceno Medio de Sharktooth Hill, California. Esto demuestra que la separación de los grandes albatros de los albatros del Pacífico Norte ocurrió hace 15 millones de años. Fósiles semejantes encontrados en el Hemisferio Sur llevan a datar la separación entre Thalassarche y Phoebetria 10 millones de años atrás.[6]
Su registro fósil en el Hemisferio Norte es más completo que en el Hemisferio Sur, y muchas formas fósiles de albatros se han encontrado en el Atlántico Norte, lugar en el que actualmente no viven estas aves. Se han encontrado vestigios de una colonia de albatros de cola corta en una isla de las Bermudas,[15] La mayoría de los fósiles del Atlántico Norte fueron del género Phoebastria (los albatros del Pacífico Norte). Uno de ellos, Phoebastria anglica, fue encontrado en depósitos de Carolina del Norte e Inglaterra.
En la actualidad se acepta comúnmente la división de la familia Diomedeidae en cuatro géneros, sin embargo el número de especies todavía está sujeto a debate. La Unión Internacional para la Conservación de la Naturaleza (UICN) y Birdlife International, entre otros, reconocen la taxonomía interina de 22 especies existentes y otras autoridades mantienen las 14 especies más tradicionales y la taxonomía de Clements reconoce solo 13.[16] A continuación se relacionan las incluidas por la UICN:[17]
Las especies de los géneros Thalassarche y Phoebastria a veces se sitúan en el género Diomedea, por lo que, por ejemplo, podemos encontrarnos con «Diomedea melanophrys» en lugar de Thalassarche melanophrys.
Los albatros constituyen un grupo de aves de porte grande a muy grande; son los de mayor tamaño del orden Procellariiformes. Su pico es grande, fuerte y aguzado, con el maxilar superior que termina en un gran gancho. El pico está compuesto por varias placas córneas (ranfotecas) y lateralmente presenta dos narinas con forma de tubos que acompañan las caras laterales del pico, por donde expulsan la sal (y que dieron lugar al antiguo nombre del orden Procellariformes: Tubinares). Las dos narinas tubulares de todos los albatros se disponen a lo largo de ambos lados del pico, al contrario de los demás Procellariiformes, en los que los tubos solo se sitúan en la parte superior del pico. Estos tubos permiten que tengan un sentido del olfato especialmente desarrollado, algo raro entre las aves. Como los demás Procellariiformes, utilizan esta capacidad olfativa para localizar potenciales fuentes de alimento.[18] Los albatros, al igual que los demás Procellariiformes, necesitan bajar el contenido de sal que se podría acumular en sus cuerpos a causa de sus ingestiones de agua de mar mientras se alimentan. Todas las aves tienen una amplia glándula nasal en la base del pico, encima de sus ojos, que elimina la sal a través de las fosas nasales.[19] La glándula permanece inactiva en especies que no lo necesitan; sin embargo, los albatros sí que requieren su uso.
Las patas no tienen un dedo opuesto en la parte posterior, y los tres dedos anteriores están totalmente unidos por una membrana interdigital, que les permite nadar, así como posarse y despegar deslizándose sobre el agua. Sus patas son particularmente fuertes en comparación con el resto de los Procellariiformes, de hecho, entre los miembros de este orden solo los albatros y los petreles gigantes consiguen desplazarse con eficiencia en tierra.
El plumaje adulto de la mayor parte de los albatros se caracteriza porque presenta una coloración oscura en la parte superior de las alas, mientras que la parte inferior es blanca, de forma similar a las gaviotas. Esta característica se presenta de forma diferente dependiendo de las especies, desde el albatros real (Diomedea epomophora), que es casi totalmente blanco excepto en las puntas y el extremo posterior de las alas en los machos adultos, hasta el albatros de Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis) que cuenta con un plumaje muy semejante al de los ejemplares jóvenes, en los que predominan los tonos castaños, en especial en una banda que destaca en torno al pecho. Muchas especies del género Thalassarche y albatros del Pacífico Norte tienen unas marcas faciales, como manchas oculares, o manchas cenicientas o amarillas en la cabeza y la nuca. Tres especies, el albatros de patas negras (Phoebastria nigripes) y las dos especies de albatros oscuros (género Phoebetria), se alejan por completo de los patrones habituales y son casi por completo de color marrón oscuro, o gris oscuro en determinadas zonas, como en el caso del albatros tiznado (Phoebetria palpebrata). Su plumaje tarda varios años en alcanzar la forma de un adulto reproductor.[6]
La envergadura de ala de los mayores albatros (género Diomedea) sobrepasa la de todos los animales voladores actuales, llegando a superar los 3,4 metros, aunque la familia también incluye especies con envergaduras considerablemente menores (1,75 m).[20] Las alas son rígidas y arqueadas, con la parte frontal gruesa y aerodinámica. Recorren grandes distancias recurriendo a dos técnicas de vuelo habituales en muchas aves marinas de grandes alas: el planeo dinámico y el planeo de talud. El planeo dinámico permite minimizar el esfuerzo necesario para el vuelo al pasar repetidamente la frontera entre masas de aire con una diferencia significativa de velocidad horizontal con un alto gradiente de aire. En el vuelo de talud, el albatros aprovecha las corrientes ascendentes producidas por el viento al encontrar un obstáculo (talud o colina) y se sitúa cara al viento, ganando altitud y deslizándose a continuación hacia la superficie del océano. Los albatros tienen un coeficiente de planeo elevado, alrededor de 1:22 a 1:23, lo que significa que por cada metro que descienden, avanzan de 22 a 23 metros.[6] Les ayuda en el planeo el hecho de contar con una membrana tendinosa que bloquea el ala cuando está totalmente abierta, lo que permite mantener el ala extendida sin un esfuerzo muscular adicional. Esta adaptación morfológica la comparten con los petreles gigantes (género Macronectes).[21]
Los albatros combinan estas técnicas de vuelo con el uso de sistemas innatos de predicción del estado del tiempo. Los albatros del Hemisferio Sur que vuelan hacia el Norte desde sus colonias siguen una ruta en el sentido de las agujas del reloj, mientras que los que vuelan hacia el Sur lo hacen en sentido contrario.[4] Son aves tan bien adaptadas a su estilo de vida que presentan niveles de frecuencia cardíaca en vuelo similares a los registrados durante los periodos de reposo. Esta eficiencia funcional es tal, que no es la distancia recorrida en una salida en búsqueda de comida lo que implica un mayor gasto energético, sino los momentos de despegue, aterrizaje y de captura del alimento.[22] Estos eficientes viajes de larga distancia son la base de su éxito como cazador de fondo, cubriendo grandes distancias y gastando poca energía en la búsqueda de fuentes de alimento distribuidas de forma dispersa en el océano. Su adaptación al vuelo de planeo los hace, sin embargo, dependientes de la existencia de viento y olas. La mayoría de las especies no tiene condiciones morfofisiológicas que les permitan mantener un vuelo moviendo de forma activa las alas. En situación de calma están obligados a permanecer en reposo en la superficie del agua hasta que el viento se levante de nuevo. Los albatros del Pacífico Norte pueden usar un estilo de vuelo en que alternan momentos en que baten las alas enérgicamente (y ganan altitud) con momentos de planeo.[23] Cuando despegan, necesitan realizar una carrera para conseguir que pase suficiente de aire bajo las alas para que se cree la sustentación aerodinámica necesaria para levantar el vuelo.
La mayoría de los albatros se distribuyen por el Hemisferio Sur, desde la Antártida hasta Australia, Sudáfrica y América del Sur. La excepción la constituyen las cuatro especies del Pacífico Norte, tres de las cuales son exclusivas de esta región, de Hawái a Japón, California y Alaska; y una, el albatros de las Galápagos, que anida en las islas Galápagos y se alimenta en las costas sudamericanas. La necesidad de contar con viento, necesario para su vuelo de planeo, justifica su confinación en latitudes altas, ya que estas aves no están capacitadas para efectuar vuelos batiendo las alas, por lo que les resultaría muy difícil atravesar las zonas de convergencia intertropical. Esta especie, el albatros de las Galápagos, es capaz de vivir en aguas ecuatoriales en torno a las islas Galápagos debido a las aguas frías de la corriente de Humboldt y los vientos resultantes.[6]
No se sabe con certeza por qué se extinguieron en el Atlántico Norte, aunque una subida del nivel medio de las aguas oceánicas, debido a un periodo de calentamiento interglacial, pudo conllevar el anegamiento de una colonia de albatros de cola corta enclavada en las Bermudas.[15] Ocasionalmente se han avistado algunas especies meridionales divagantes en el Atlántico Norte, permaneciendo exiliadas en la zona durante décadas. Uno de estos especímenes «exiliados», un albatros de ceja negra volvió durante varios años a una colonia de alcatraces (Morus bassanus) en Escocia en una vana tentativa de reproducirse.[24]
La utilización del rastreo por satélite ha permitido a los científicos una recogida significativa de datos sobre sus viajes en búsqueda de alimento efectuados a través del océano. No emprenden ninguna migración anual, pero se dispersan tras la época de reproducción, en el caso de las especies del Hemisferio Sur, realizando frecuentes viajes circumpolares.[25] También hay pruebas sobre la separación de las áreas de distribución de diferentes especies en el océano. La comparación de los nichos ecológicos de alimentación de dos especies que se reproducen en las islas Campbell: el albatros de cabeza gris y el albatros de Campbell, demuestra que el primero se alimenta principalmente en la meseta de Campbell mientras que el segundo busca aguas con características marcadamente oceánicas y pelágicas. El albatros errante también reacciona de forma acentuada a la batimetría y se alimenta solo en aguas con una profundidad superior a 1000 m. Los datos obtenidos por satélite configuran una área con contornos tan definidos que un científico llegó a decir que "casi parece que las aves ven y obedecen a una señal de «prohibido el paso» en las zonas con menos de 1000 metros de profundidad".[6] También hay evidencias de áreas de distribución diferentes para cada sexo de la misma especie. Un estudio realizado sobre el albatros de Tristán que se reproducían en la isla Gough demostró que los machos viajan hacia el oeste mientras que las hembras lo hacen dirección este.[6]
En su dieta predominan los cefalópodos, peces y crustáceos, aunque también son carroñeros y complementan su alimentación con zooplancton.[4] Hay que tener en cuenta que para un gran número de especies solo se conoce la dieta que mantienen durante el periodo de cría, época en que vuelven regularmente a tierra, lo que permite su estudio. La importancia de cada una de estas fuentes alimenticias en su dieta varía sustancialmente de una especie a otra, e incluso de una colonia a otra. Así, mientras unas especies basan su alimentación en los calamares, otras ingieren una mayor cantidad de krill o de pescado. De las dos especies de albatros localizadas en Hawái, el albatros de patas negras se alimenta básicamente de peces, mientras que el albatros de Laysan captura sobre todo calamares.
Con la utilización de aparatos en el océano que registran la ingestión de agua por parte de los albatros a lo largo del tiempo (lo que proporciona una duración probable de alimentación) sugiere que se alimentan preferentemente durante el día. El análisis de picos de calamar regurgitados por albatros mostró que muchos de los calamares ingeridos eran demasiado grandes como para haber sido capturados vivos,[26] además de incluir especies que viven en la zona mesopelágica cuya profundidad está fuera de su alcance, sugiriendo que, para algunas especies (como el albatros errante), la necrofagia de calamares es una parte importante de su dieta. El origen de estos calamares muertos es motivo de debate; algunos autores apuntan a la actividad pesquera humana, aunque la principal causa natural sea la mortalidad tras el desove de los calamares y los vómitos de cetáceos que se alimentan de estos cefalópodos (cachalotes, ballenas piloto y ballenas nariz de botella). La dieta de otras especies, como el albatros de ceja negra o el albatros de cabeza gris, está compuesta esencialmente de especies más pequeñas de calamares que tienden a hundirse tras su muerte, por lo que se presume que la necrofagia no debe desempeñar un papel importante en su dieta.[6] También se ha observado al albatros de las Galápagos hostigando a pájaros bobos para robar su comida, lo que hace de este albatros el único miembro de Procellariiformes que practica el cleptoparasitismo con regularidad.[27]
Hasta hace poco tiempo se creía que los albatros eran predominantemente recolectores de superficie, nadando paralelos al agua y capturando los calamares y peces llevados a la superficie por las corrientes, los predadores o debido a su muerte. La implementación de medidores capilares de profundidad, que registran la profundidad máxima de zambullida alcanzada por un ave (se sujetan a su cuerpo y se recogen cuando ésta vuelve a tierra) muestran que mientras algunas especies, como el albatros errante, no bucean a más de un metro de profundidad, otras especies, como el albatros tiznado, se sumergen a profundidades medias de unos 5 metros, pudiendo llegar a alcanzar los 12,5 metros.[28] Además de la alimentación de superficie y el buceo, también se han observado albatros que se zambullían lanzándose desde el aire en picado para capturar sus presas.[29]
Los albatros son coloniales, por lo general nidifican en islas apartadas. En territorios de carácter más continental, se encuentran en promontorios con buen acceso al mar en varias direcciones, como en la península de Otago en Dunedin, Nueva Zelanda. Muchos albatros grises y albatros de patas negras anidan bajo árboles en bosque abierto.[30] Las colonias varían desde acumulaciones muy densas, típicas de los albatros del género Thalassarche (las colonias de albatros de ceja negra en las islas Malvinas tienen una densidad media de 70 nidos por cada 100 m²), hasta grupos mucho más pequeños y con nidos individuales muy espaciados, típicos de los géneros Phoebetria y Diomedea. Todas sus colonias se sitúan en islas que históricamente se encontraban libres de mamíferos terrestres. Los albatros son muy filopátricos, esto es, que generalmente volverán a su colonia natal para reproducirse. Esta tendencia es tan fuerte, que un estudio sobre albatros de Laysan demostró que la distancia media entre el lugar de eclosión del huevo y el lugar donde el ave establece posteriormente su propio territorio es de 22 metros.[31]
Como muchas otras aves marinas, los albatros siguen la estrategia de la K en su ciclo vital, es decir, una baja natalidad, compensada por una longevidad relativamente alta, retrasan el momento de procrear e invierten más esfuerzo en menos crías. Tienen una esperanza de vida relativamente prolongada; la mayor parte de las especies vive más de 50 años. El espécimen con mayor longevidad registrada fue un albatros real del norte anillado cuando ya era adulto y que sobrevivió durante 51 años más, lo que permite estimar que pudo vivir cerca de 61 años.[32] Dado que la mayor parte de proyectos científicos de anillamiento de albatros es más reciente que el de este caso, es probable que se descubra que otras especies tengan una longevidad similar o incluso mayor.
Alcanzan tarde la madurez sexual, tras aproximadamente cinco años, pero incluso una vez que han alcanzado la madurez, no se unirán a una pareja para reproducirse durante mucho tiempo (hasta más de 10 años en algunas especies) y establecen una relación monógama durante toda su vida. Un estudio realizado sobre el albatros de Laysan comprobó que si se producen cambios significativos en la proporción sexual de la población, ante la falta de machos pueden cambiar la estructura social y producirse un comportamiento cooperativo de incubación y cría de los polluelos por parte de dos hembras y debido a sus hábitos monógamos este emparejamiento puede prolongarse durante años, un comportamiento muy raro en el mundo animal, especialmente cuando no existe relación o parentesco entre ellos.[33]
Los jóvenes no criadores se unen a una colonia antes de comenzar a reproducirse, dedicándose durante varios años a practicar los complicados rituales de apareamiento y a los distintivos «bailes» tan conocidos de esta familia.[34] Las aves que vuelven a la colonia por primera vez ya tienen los comportamientos estereotipados que forman el «lenguaje» de los albatros, pero no pueden «leer» el comportamiento que muestran las otras aves, ni responder apropiadamente.[4] Tras un período de prueba y aprendizaje por el método del tanteo, las aves jóvenes perfeccionan el ritual y los bailes. Este lenguaje se aprende con mayor rapidez si las aves más jóvenes se encuentran en compañía de aves más viejas.
El repertorio de estos comportamientos implica la interpretación sincronizada de diversas acciones, como acicalado, señalar determinadas direcciones, llamadas, hacer sonidos batiendo los picos, quedarse con la mirada fija y combinaciones más o menos complejas de estos comportamientos.[35] Cuando un albatros vuelve por primera vez a la colonia, baila con muchos compañeros, pero después de varios años el número de aves con que se relaciona va decayendo, hasta escoger un solo compañero y siguen perfeccionando un lenguaje individual, que terminará siendo único para esa pareja. Toda vez que la pareja establece una relación monógama para toda su vida, la mayoría de esos bailes no volverán a realizarse.
Se cree que efectúan estos complicados y meticulosos rituales para asegurarse de que han elegido al compañero apropiado y para un mejor reconocimiento de su compañero, ya que la puesta de los huevos y el cuidado de las crías es una inversión importante. Incluso las especies que pueden completar un ciclo reproductivo en menos de un año, raramente efectúan puestas en años consecutivos.[6] Los grandes albatros (como el albatros errante) invierten más de un año en cuidar de la cría desde la puesta hasta que ésta adquiere su plumaje.
Ponen un único huevo subelíptico,[20] blanco con puntos marrones rojizos,[30] durante la estación reproductiva. Los huevos más grandes pesan de 200 a 510 g.[30] Si pierden el huevo a causa de depredadores o por accidente, no harán una nueva tentativa de cría ese año. Debido a la disminución en el éxito reproductivo de la relación para toda la vida que ello conlleva, la separación de parejas establecidas es algo muy raro entre los albatros y por lo general solo se produce tras varios años de tentativas de cría infructuosas.[6]
Todos los albatros meridionales construyen grandes nidos para sus huevos, utilizando hierba, arbustos, tierra, turba y hasta plumas de pingüino,[36] mientras que las tres especies del Pacífico Norte construyen nidos más rudimentarios. Por su parte, el albatros de las Galápagos, no construye un nido e incluso traslada su huevo a lo largo del territorio de cría, a veces hasta 50 m, lo que en ocasiones provoca la pérdida del huevo.[37] En todas las especies de albatros, ambos padres incuban el huevo en períodos que duran entre un día y tres semanas. Junto con los kiwis, los albatros tienen el período de incubación más largo de cualquier ave;[38] la incubación dura aproximadamente de 70 a 80 días (algo más en el caso de los grandes albatros). Es un proceso que conlleva un gran gasto energético y puede suponer que un adulto pierda hasta 83 g de peso en un día.[39]
Tras la eclosión, la cría, que es semi-altricial,[20] es empollada y protegida durante tres semanas hasta que sea lo bastante grande como para defenderse y termorregularse por sí misma. Durante este periodo, los progenitores alimentan al pollito con pequeñas comidas durante los cambios de turno en sus cuidados. Una vez terminado el período de empollado de la cría, ésta recibe alimento en intervalos regulares por parte de los padres, que adoptan períodos alternativos de viajes cortos y de larga duración, para proporcionarle comidas que pesan aproximadamente el 12% de su masa corporal (aproximadamente 600 g). Las comidas están formadas tanto de calamares frescos y peces como de krill, así como de aceite estomacal, un alimento energético que es más ligero y fácil de transportar que llevar piezas capturadas sin digerir. Este aceite se crea en un órgano del estómago con el que cuentan la mayor parte de Procellariiformes (conocido como proventrículo) a base de piezas capturadas digeridas y que les confiere su distintivo olor a moho.[40]
Las crías tardan mucho en emplumar. En el caso de los grandes albatros, el proceso puede llevar hasta 280 días. Aún en el caso de albatros de menor porte, tardan de 140 a 170 días.[41] Como en el caso de muchas aves marinas, las crías de albatros ganarán bastante peso como para igualar a sus progenitores, con el fin de utilizar estas reservas suplementarias para aumentar su condición corporal (en particular el crecimiento de un plumaje de vuelo adecuado), por lo que empluman con el mismo peso que sus padres. Entre el 15% y el 65% de los que adquieren su plumaje sobreviven para reproducirse.[30] Los jóvenes empluman solos y no reciben ninguna ayuda adicional de sus padres, que vuelven al nido cuando ya han adquirido el plumaje completo, inconscientes que su cría ya se ha marchado. Estudios sobre la dispersión de ejemplares jóvenes por el océano sugieren que existe un comportamiento de migración innato, una ruta de navegación codificada genéticamente, que los ayuda a orientarse en el mar cuando si internan en el océano por primera vez.[42]
Los albatros han sido descritos como «la más legendaria de todas las aves».[41] Un albatros es el eje central en el famoso poema Rime of the Ancient Mariner (Balada del viejo marinero), de Samuel Taylor Coleridge; un albatros cautivo también es una metáfora para el poète maudit del poema de Charles Baudelaire «El albatros». El uso de «albatros» como una metáfora deriva del poema de Coleridge; en inglés, y, aunque en menor medida, también en español, se dice que alguien con una pesada carga o problema tiene a «un albatros alrededor del cuello», el castigo impuesto en el poema al marinero que mató al albatros. Existe un mito extendido entre los marineros de que es un ave de buen augurio y de que puede resultar desastroso matar o dañar a un albatros y era creencia popular que éstos encarnaban las almas de los marinos muertos en el mar.[43][44] La realidad, sin embargo, nos muestra que los marineros los mataban y comían con regularidad.[24] Los maorís usaban los huesos de sus alas para grabarse tatuajes ceremoniales en la piel,[45] y para tallar flautas.[46]
Son aves muy apreciadas por los aficionados a la ornitología y sus colonias son destinos populares para la práctica del ecoturismo. En muchos pueblos y ciudades costeras como Monterey, Kaikoura, Wollongong o Sídney, se realizan travesías regulares de avistamiento de aves marinas pelágicas, y los albatros son fácilmente atraídos a estos barcos turísticos arrojando aceite de pescado al mar. Las visitas a las colonias pueden ser muy populares; la colonia de albatros real del norte en Taiaroa Head (Nueva Zelanda) atrae a 40 000 visitantes al año,[6] y las colonias más aisladas son atracciones habituales en los cruceros a las islas subantárticas.
A pesar de su consideración como aves legendarias, los albatros no se han librado de la presión directa o indirecta de los humanos. Cuando los polinesios y los aleutas los descubrieron, se dedicaron a su caza, hasta tal punto que llegaron a desaparecer de algunas islas (como la de Pascua). Cuando los europeos comenzaron a navegar por todo el mundo, también comenzaron a cazar al albatros, «pescándolos» desde los barcos para servir de alimento, o simplemente disparándoles por diversión o deporte.[47] Este deporte alcanzó su cénit en las rutas de emigración con destino a Australia y sólo se detuvo cuando los barcos se hicieron demasiado rápidos para pescar desde ellos y cuando se establecieron regulaciones que prohibían la utilización de armas de fuego a bordo por motivos de seguridad. En el siglo XIX sus colonias, en particular las del Pacífico Norte, fueron esquilmadas para el comercio de plumas, llevando casi a la extinción al albatros de cola corta.[48]
De las 22 especies de albatros reconocidas por la Unión Internacional para la Conservación de la Naturaleza (UICN), 8 son vulnerables, 6 corren peligro de extinción y 3 se encuentran peligro crítico de extinción.[17] Las tres especies en peligro crítico son el albatros de Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis), el albatros de Tristán (Diomedea dabbenena) y el albatros de las Galápagos (Phoebastria irrorata). Una de las amenazas principales para estas aves es la pesca comercial con palangre;[49] cuando los albatros y otras aves marinas que se alimentan de despojos son atraídos por el cebo del palangre, se enganchan en los sedales o los anzuelos y se ahogan; aproximadamente 100 000 albatros al año mueren de esta forma. Las pesquerías piratas, al no respetar ninguna regulación, agravan todavía más el problema.[50][6]
En el atolón de Midway las colisiones entre albatros de Laysan y aviones han causado la muerte de humanos y aves así como importantes interrupciones en operaciones militares de vuelo. Para evitar estos accidentes se realizaron estudios a finales de los años 1950 y principios de los años 1960 que examinaron los resultados del establecimiento de diversos sistemas de control, como la matanza de aves y la destrucción anual de sus lugares de anidamiento, o la nivelación y limpieza del terreno para eliminar corrientes de aire ascendentes que utilizan estas aves.[51] Las estructuras elevadas, como las torres de control de tráfico y las de comunicaciones mataron a 3000 aves en colisiones de vuelo durante 1964-1965 antes de que se disminuyera la altura de estas torres. El cierre de las instalaciones de aviación naval de las islas Midway en 1993 terminó con el problema de las colisiones con los aviones militares. La reciente reducción de la actividad humana en las islas ha ayudado a disminuir el número de muertes de aves, aunque los predadores introducidos y la contaminación por pintura de plomo en las inmediaciones de los edificios militares hayan matado a miles de aves.[52] Sus plumas eran muy populares a principios del siglo XX. Solo en 1909, más de 300 000 ejemplares fueron cazados en las islas Midway y Laysan por sus plumas.[20]
Otra amenaza para los albatros son las especies introducidas, como las ratas o los gatos salvajes, que los atacan directamente o a sus crías y huevos. Los albatros han evolucionado para reproducirse en islas que carecían de depredadores terrestres, por lo que no desarrollaron defensas contra ellos. Así, incluso especies tan pequeñas como los ratones pueden resultarles perjudiciales; en la isla de Gough, una de las mayores colonias de aves marinas del mundo, los polluelos del albatros de Tristán son atacados y comidos vivos por ratones domésticos introducidos en la isla.[53][54] Las especies introducidas pueden tener otros efectos indirectos: el ganado acaba con la capa esencial de pasto en las islas de San Pablo y Ámsterdam, lo que amenaza al albatros de Ámsterdam (Diomedea amsterdamensis); las plantas introducidas desde otras islas también reducen su hábitat potencial de anidamiento.
La ingestión de desechos de plástico flotantes es otro problema afrontado por muchas aves marinas. La cantidad de plásticos en los mares ha aumentado dramáticamente desde el primer registro en los años 1960, proveniente de la basura arrojadas desde los barcos, vertidos costeros, basura en playas y desechos arrastrados al mar por los ríos. Es imposible de digerir y ocupa espacio en el estómago o molleja que debería usarse para la comida, o puede causar una obstrucción que directamente priva de comida al ave. Estudios realizados en el Pacífico Norte han mostrado que la ingestión de plásticos causa una disminución de peso y de estado físico.[55] Este plástico es a veces regurgitado al alimentar a las crías; un estudio de pollitos de albatros de Laysan en las islas Midway mostró grandes cantidades de plástico ingerido en crías muertas de forma natural comparando con crías sanas muertas en accidentes.[56] Incluso cuando no es la causa directa de la muerte, este plástico provoca tensión fisiológica y hace que las crías se sientan hartas durante las comidas, reduciendo su consumo de alimento y sus posibilidades de supervivencia.
Científicos y organizaciones ecologistas (como BirdLife International que puso en marcha la campaña «Salvar al albatros»)[57] trabajan con gobiernos y pescadores para encontrar soluciones a las amenazas que se ciernen sobre ellos. Técnicas como colocar los palangres por la noche, poner el cebo bajo el agua, aumentar el peso en los sedales y usar ahuyentadores de aves pueden reducir en gran medida el número de aves atrapadas.[58] Un estudio de colaboración entre científicos y pescadores en Nueva Zelanda probó con éxito un dispositivo de ajuste submarino para los barcos palangreros que coloca los sedales por debajo del alcance de especies de albatros vulnerables.[59] El uso de algunas de estas técnicas en la pesca de la merlula negra (Dissostichus eleginoides) en las islas Malvinas ha reducido el número de albatros ojerosos atrapado por la flota en los últimos 10 años.[60] Los ecologistas también han trabajado en el campo de la restauración ecológica insular, desalojando especies foráneas que amenazaban la fauna endémica, lo que ayuda a la protección de los albatros frente a depredadores introducidos.
Un paso importante hacia su protección y la de otras aves marinas es el «Acuerdo sobre la conservación de albatros y petreles» de 2001, que entró en vigor en 2004 y ha sido ratificado por diez países: Argentina, Australia, Brasil, Chile, Ecuador, España, Nueva Zelanda, Perú, Sudáfrica y Reino Unido. Aunque no lo han ratificado, Noruega y Uruguay se han adherido al mismo y Francia lo ha aceptado.[61] El acuerdo requiere que estos países tomen acciones específicas para reducir el número de ejemplares atrapados, la contaminación y la eliminación de especies introducidas en las islas de anidamiento.[62]
.svg)
.jpg)
|mes= (ayuda) Los albatros (Diomedeidae) son una familia de aves marinas de grandes dimensiones que, junto con los proceláridos, hidrobátidos y pelicanoides forman el orden Procellariiformes. Se distribuyen por casi toda la extensión del océano Antártico, el océano Pacífico y el océano Atlántico Sur. Están entre las aves voladoras de mayores dimensiones. Los grandes albatros (género Diomedea) tienen la mayor envergadura alar de cualquier especie existente en la actualidad. Se distribuyen tradicionalmente en cuatro géneros, aunque existe desacuerdo en cuanto al número de especies.
Los albatros se mueven de forma muy eficiente en el aire y, utilizando el planeo dinámico, cubren grandes distancias con poco esfuerzo. Se alimentan de calamares, peces y kril, bien recogiendo animales muertos o capturando su alimento vivo en la superficie del agua o buceando. Son aves coloniales y la mayoría nidifica en islas oceánicas remotas, a menudo compartiendo su territorio de nidificación con otras especies. Establecen una relación monogámica que dura toda su vida.
De las veintidós especies reconocidas por la Unión Internacional para la Conservación de la Naturaleza (UICN), ocho son vulnerables, seis corren peligro de extinción y tres se encuentran en peligro crítico de extinción.
Albatroslased (Diomedeidae) on sugukond suuri merelinde, kes on fülogeneetiliselt tihedalt seotud torminiglaslaste (Pelecanoididae) ja tormipääsulastega (Hydrobatidae). Siia kuulub 4 perekonda 13–24 liigiga.
Albatroslased on laialt levinud Lõuna-Jäämeres ja Vaikse ookeani põhjaosas, neid ei ela aga Atlandi ookeani põhjaosas.
Selle sugukonna Diomedea perekonda kuuluvatel liikidel on elusolevatest lindudest kõige suurem tiibade siruulatus.
Albatroslased (Diomedeidae) on sugukond suuri merelinde, kes on fülogeneetiliselt tihedalt seotud torminiglaslaste (Pelecanoididae) ja tormipääsulastega (Hydrobatidae). Siia kuulub 4 perekonda 13–24 liigiga.
Albatroslased on laialt levinud Lõuna-Jäämeres ja Vaikse ookeani põhjaosas, neid ei ela aga Atlandi ookeani põhjaosas.
Selle sugukonna Diomedea perekonda kuuluvatel liikidel on elusolevatest lindudest kõige suurem tiibade siruulatus.
Albatros Procellariiformes ordenako diomedeidae familiako hegaztiak dira, Ozeano Australean eta iparraldeko Ozeano Barean bizi direnak[2]
Hona hemen albatrosen espezieen zerrenda:
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Albatros Procellariiformes ordenako diomedeidae familiako hegaztiak dira, Ozeano Australean eta iparraldeko Ozeano Barean bizi direnak
Albatrossit (Diomedeidae) ovat ulappalintujen lahkoon kuuluva suurten, kapeasiipisten merilintujen heimo. Valtaosa albatrossilajeista elää eteläisellä pallonpuoliskolla. Siellä ne keskittyvät subantarktisille merialueille ja kylmien merivirtojen ympäristöön.
Albatrossien siivet ovat kapeat, ja niiden nokka on iso, vahva ja teräväreunainen. Jaloissa ei ole taaksepäin osoittavaa varvasta (”peukaloa”) ja kolme varvasta ovat räpylän keskellä. Albatrossit voivat lentää todella pitkiä matkoja käyttäen muidenkin pitkäsiipisten lintujen ja purjekoneiden suosimaa dynaamista purjelentoa, jossa ne nousevat ylös ilmakehän nousuvirtausten mukana haaskaamatta omaa energiaansa nousuliikkeeseen.
Albatrossien ravintoa ovat pienet mustekalat, kalat ja äyriäisistä eritoten krillit.
Suurin osa albatrossilajeista on uhanalaisia. Osasyyllisiä niiden harvinaistumiseen ovat pitkäsiimaa käyttävät ammattikalastajat ja merten muovijäte. Albatrossi on merimiesten onnenlintu.
Albatrossit (Diomedeidae) ovat ulappalintujen lahkoon kuuluva suurten, kapeasiipisten merilintujen heimo. Valtaosa albatrossilajeista elää eteläisellä pallonpuoliskolla. Siellä ne keskittyvät subantarktisille merialueille ja kylmien merivirtojen ympäristöön.
Albatrossien siivet ovat kapeat, ja niiden nokka on iso, vahva ja teräväreunainen. Jaloissa ei ole taaksepäin osoittavaa varvasta (”peukaloa”) ja kolme varvasta ovat räpylän keskellä. Albatrossit voivat lentää todella pitkiä matkoja käyttäen muidenkin pitkäsiipisten lintujen ja purjekoneiden suosimaa dynaamista purjelentoa, jossa ne nousevat ylös ilmakehän nousuvirtausten mukana haaskaamatta omaa energiaansa nousuliikkeeseen.
Albatrossien ravintoa ovat pienet mustekalat, kalat ja äyriäisistä eritoten krillit.
Suurin osa albatrossilajeista on uhanalaisia. Osasyyllisiä niiden harvinaistumiseen ovat pitkäsiimaa käyttävät ammattikalastajat ja merten muovijäte. Albatrossi on merimiesten onnenlintu.
Diomédéidés, albatros
Les Diomédéidés (Diomedeidae) sont une famille d'oiseaux de mer, de l'ordre des Procellariiformes, dont le nom usuel est l'albatros en français[1].
Ces oiseaux ont la plus grande envergure de toutes les espèces d'oiseaux actuels, celle des grands albatros du genre Diomedea pouvant atteindre 3,4 m, rendant la phase d'envol difficile. Ils planent en revanche sans effort, en utilisant les vents pour les porter sur de grandes distances.
Les oiseaux adultes de cette famille mesurent de 71 à 135 cm et pèsent de 6 à 12 kg. Leurs ailes sont très longues (jusqu'à 3,50 m pour l'Albatros hurleur), et leur bec long, épais et crochu porte des narines tubulaires. L'Albatros hurleur (Diomedea exulans), également appelé Grand albatros, est le plus grand et le plus lourd.
Pélagiques, ils vivent dans les océans au sud du tropique du Capricorne, ainsi que dans le Pacifique Nord. La reproduction du grand albatros s'effectue à terre, en colonies dispersées sur les îles antarctiques et subantarctiques.
Les albatros sont des voiliers exceptionnels, ils utilisent les vents pour parcourir de grandes distances sans effort. En 2004, une étude a montré que l'oiseau le plus rapide a parcouru 22 545 kilomètres en seulement 46 jours sans repos[2].
Les albatros se nourrissent de poissons, de calamars ou de krill. Leur nourriture est le plus souvent collectée en surface, mais ils sont capables de plonger à faible profondeur. Ils nichent en colonies généralement sur des îles isolées. Les couples sont en grande majorité fidèles pour la vie, et la parade nuptiale donne lieu tous les ans à des danses rituelles durant lesquelles les deux oiseaux se frottent le bec l'un contre l'autre. Seuls des échecs de reproduction répétés ou la mort d'un des oiseaux peut amener les albatros à changer de partenaire.
La saison de reproduction est très longue et il peut s'écouler près d'un an entre la ponte de l'unique œuf et l'émancipation du jeune.
Les albatros parcourent de grandes distances sans effort particulier. Ces oiseaux pratiquent un vol dit vol de gradient : la houle des mers du sud fait écran au vent synoptique et donc au-dessous de la crête de la vague, le vent peut être annulé voire inversé à la suite de la formation d'un tourbillon en aval de la vague. L'albatros fait des aller-retours où il gagne de l'énergie cinétique en volant en vent arrière au-dessus de la vague, fait demi-tour et longe sous la crête où il avance face au vent réduit, fait une chandelle, remonte au-dessus de la crête où sa vitesse augmente. Il peut donc convertir cette vitesse supplémentaire en énergie cinétique en faisant demi-tour en vent arrière. La durée d'un cycle est de l'ordre de 15 secondes, l'oiseau s'élève à 15 mètres au-dessus de l'eau et sa vitesse maximale peut être de l'ordre de 30 m/s (110 km/h). Au cours de la mesure, l'albatros a parcouru 4 800 km pendant 6 jours, ce qui fait un déplacement moyen de 800 km par jour soit une vitesse moyenne de 33 km/h, soit environ 20 nœuds[3].
Traditionnellement, les albatros sont classés dans l'ordre des Procellariiformes, avec le statut de famille (diomédéidés). À la suite des travaux d'hybridation de l'ADN, la classification de Sibley et Monroe a intégré l'ensemble de cet ordre dans celui des Ciconiiformes, où il constitue la sous-famille des Diomedeinae. Les positions systématiques de Sibley et Monroe ne font pas consensus, et dans la classification de référence (version 2.2) du Congrès ornithologique international, cette famille conserve son statut.
Les albatros ont toutefois des caractéristiques morphologiques différentes des autres procellariidés, notamment leurs pattes et le fonctionnement de leurs narines tubulaires.
Les albatros sont divisés en quatre genres : Phoebastria pour les albatros du Pacifique Nord, Thalassarche pour les espèces de l'hémisphère Sud, Diomedea pour les grands albatros et Phoebetria pour les petits albatros fuligineux.
La division des espèces est particulièrement complexe puisque jusqu'à 80 espèces différentes ont été reconnues, la plupart de ces « espèces » étant en fait des oiseaux en plumage juvénile. En 1998, Robertson et Nunn proposent vingt-quatre espèces en comparaison des quatorze reconnues jusque-là. Beaucoup de ces nouvelles espèces étaient autrefois considérées comme des sous-espèces, tels que l'Albatros de Tristan et l'Albatros des Antipodes autrefois considérés comme des sous-espèces de l'Albatros hurleur.
Sibley et Ahlquist dans leur étude sur la phylogénie datent l'apparition des Procellariiformes à l'Oligocène (35-30 Ma) bien que des fossiles d'oiseaux de mer datant du Crétacé (70 Ma) soient parfois attribués à ce groupe. Les études d'hybridation de l'ADN montrent que les océanites furent les premiers à se différencier du groupe des procellariiformes, puis les albatros.
Les plus anciens fossiles d'albatros proviennent de l'Éocène en Ouzbékistan et de l'Oligocène en Nouvelle-Zélande. En France on rencontre des fossiles de Plotornis datant du milieu du Miocène. La différenciation des différents genres d'albatros peut être datée du Miocène avec deux espèces fossiles retrouvées en Californie, Phoebastria californica et Diomedea milleri. La plupart des fossiles d'albatros proviennent de l'hémisphère Nord notamment de l'Atlantique Nord où aujourd'hui aucune espèce d'albatros n'est présente.
Le bec est grand et fort, la mandibule supérieure se terminant en crochet. Le bec est constitué de plusieurs plaques cornées. Sur les bords du bec, se trouvent les fameuses narines tubulaires qui ont donné leur nom à la famille. Cependant, seuls les albatros ont ces narines tubulaires le long du bec, les autres espèces les ont sur le sommet du bec. Ces tubes permettent aux albatros d'avoir un odorat très développé et d'ainsi localiser plus facilement les zones de nourriture dans l'immensité des océans.
Le plumage des albatros varie généralement dans diverses teintes de blanc et de gris, les deux espèces du genre Phoebetria se distinguent par leur plumage très sombre. Les jeunes albatros mettent plusieurs années avant d'acquérir leur plumage d'adulte définitif.
L'envergure des grands albatros du genre Diomedea peut atteindre 3,40 m et est la plus grande de toutes les espèces d'oiseaux actuelles. Pour décoller, les albatros sont obligés de courir afin de permettre à suffisamment d'air de se déplacer sur leurs ailes et ainsi créer de la portance. L'aile des albatros comprend un tendon au niveau de l'épaule qui bloque l'aile pendant que l'albatros plane, lui permettant de garder l'aile déployée à son maximum sans utiliser de muscles.
L'albatros a une finesse aérodynamique comprise entre 22 et 23. C'est-à-dire que pour chaque mètre descendu, il peut parcourir 22 m de distance horizontale. Ses capacités exceptionnelles pour planer lui permettent d'exploiter les courants ascendants pour gagner de l'altitude (ascendance thermique, ascendance de pente en bord de falaise) et gagner de la vitesse et voler presque indéfiniment en planant entre les vagues (vol de gradient).
Les albatros sont tellement bien adaptés à ces voyages sur de longues distances qu'ils dépensent plus d'énergie au décollage et à l'atterrissage que durant le vol lui-même. Cependant, ils sont dépendants des vents et des vagues pour se déplacer, leurs longues ailes et leur faible musculature ne leur permettent pas de soutenir un vol battu pendant longtemps. Ainsi, par temps calme, les albatros sont obligés de se poser sur l'eau et d'attendre que le vent se lève à nouveau.
La plupart des espèces d'albatros se rencontrent dans l'hémisphère Sud, de l'Antarctique à l'Australie, l'Afrique du Sud et la Terre de Feu. Seules les espèces du genre Phoebastria sont présentes dans le Pacifique Nord, avec deux espèces à Hawaii, une au Japon et une aux Galapagos. Le besoin de vents importants pour planer contraint les albatros à rester confinés dans les plus hautes latitudes, il leur est par exemple très difficile de traverser la zone de convergence intertropicale. S'ils y parviennent, ils peuvent rester « prisonniers » dans l'Atlantique Nord. Si l'albatros des Galapagos parvient à vivre en milieu tropical, c'est grâce au courant de Humboldt qui amène des vents sur cette zone.
L'utilisation de satellites a permis de mieux comprendre les mouvements des albatros. Après la reproduction les oiseaux entreprennent un voyage circumpolaire. Afin d'éviter la compétition, les différentes espèces se répartissent selon plusieurs niches, l'albatros hurleur par exemple ne se nourrit que dans des eaux dont la profondeur dépasse 1 000 mètres.
Si l'on en croit François Joseph Grille (d'Angers), des albatros survolaient parfois (ou encore) les terres et rivages de Flandre et du nord de la France dans la première moitié du XIXe siècle[4].
Les albatros se nourrissent principalement de céphalopodes, de poissons et de crustacés mais il leur arrive également de se nourrir de krills ou de charognes. Les albatros semblent se nourrir principalement de jour, même si certaines espèces se nourrissent la nuit lorsque leurs proies remontent à la surface. Pendant longtemps on a pensé que les albatros se nourrissaient exclusivement en surface, pêchant les calmars morts ou portés par le courant. Des études ont cependant prouvé que les plus petites espèces en tout cas étaient capables de plonger jusqu'à cinq mètres de profondeur.
Les albatros se reproduisent en colonies, généralement sur des îles isolées. Leur densité peut être très importante, 70 nids pour 100 m2 chez les espèces du genre Thalassarche, les autres espèces forment des colonies plus lâches. Majoritairement, les albatros se reproduisent sur l'île où ils sont nés, une étude sur l'albatros de Laysan a montré que la distance moyenne entre le lieu d'éclosion d'un oiseau et le lieu choisi pour établir son propre nid n'était que de 22 m.
Comme la plupart des oiseaux de mer, les albatros sont une Espèce à stratégie K c’est-à-dire une durée de vie importante, un taux de reproduction faible et beaucoup d'effort déployés pour élever un unique petit. La plupart des espèces d'albatros ont une espérance de vie de cinquante ans. Le plus vieil oiseau jamais bagué, un Albatros de Sanford, est âgé de 70 ans aujourd'hui[Quand ?].
Les albatros atteignent la maturité sexuelle à 5 ans, mais ne commencent à se reproduire que quelques années plus tard (parfois même à 10 ans). Les jeunes non reproducteurs passent beaucoup de temps à pratiquer les complexes rituels amoureux et notamment les danses. Le répertoire des comportements de parade comprend l'épouillage, les claquements du bec et des cris spécifiques. Quand un jeune oiseau revient à sa colonie, il danse avec de nombreux partenaires mais au fil du temps le nombre de partenaires va diminuer jusqu'à ce qu'un seul soit choisi et le couple formé. Les deux oiseaux vont alors développer leurs propres cris et moyens de reconnaissance qui leur sera unique. La parade amoureuse peut durer un bon quart d'heure, avec une chorégraphie fort complexe. Plus les couples se fréquentent, plus ils harmonisent leurs gestes au fil des années. On pense que les albatros utilisent ces rituels complexes et élaborés pour être sûrs de choisir le bon partenaire et pouvoir le reconnaître puisque la ponte de l'œuf et l'élevage du poussin sont très longs et difficiles. La séparation d'un couple n'intervient qu'en cas d'échecs de reproduction répétés.
Les albatros pondent un seul œuf une fois tous les deux ans. Si l'œuf est détruit ou dévoré par un prédateur, ils n'en pondent pas d'autre. Les espèces de l'hémisphère austral construisent de grands nids d'algues et de boue alors que les espèces du Pacifique nord se contentent d'un nid rudimentaire. Les deux parents couvent l'œuf pour une période allant de 70 à 80 jours (la plus longue période d'incubation chez les oiseaux). Après l'éclosion le poussin est gardé pendant trois semaines jusqu'à ce qu'il soit assez grand pour conserver sa température. Le poussin est nourri à intervalles réguliers par les deux parents de calamars, de poissons mais aussi d'huile produite par le gésier des adultes.
Selon les espèces, les jeunes albatros mettent entre 140 et 280 jours avant de pouvoir voler. Comme pour beaucoup d'oiseaux de mer, les jeunes albatros pèsent plus lourd que leurs parents au moment de l'envol. Ils s'envolent sans aide de leurs parents, et une fois le nid quitté ils errent en mer pendant plusieurs années.
Dix-huit espèces sur vingt-deux d'albatros sont menacées d'extinction[réf. souhaitée]. Les albatros ayant un taux de reproduction très lent, toute mortalité des adultes est difficilement compensée.
Par ordre phylogénique :
Les espèces des genres Thalassarche et Phoebastria sont parfois considérés comme appartenant à Diomedea.
D'après la classification de référence (version 5.1, 2015) du Congrès ornithologique international (ordre phylogénique) :
Diomédéidés, albatros
Les Diomédéidés (Diomedeidae) sont une famille d'oiseaux de mer, de l'ordre des Procellariiformes, dont le nom usuel est l'albatros en français.
Ces oiseaux ont la plus grande envergure de toutes les espèces d'oiseaux actuels, celle des grands albatros du genre Diomedea pouvant atteindre 3,4 m, rendant la phase d'envol difficile. Ils planent en revanche sans effort, en utilisant les vents pour les porter sur de grandes distances.
Éan mór farraige le sciatháin chaola is réimse sciathán 3 m is ea an t-albatras, nó an t-iolar dúbailte. Bíonn sé ar foluain ar shruthanna aeir gar don bhfarraige. Tuirlingíonn sé ar talamh chun pórú amháin.
Os albatros[1] ou diomedeidos (Diomedeidae) son unha familia de aves mariñas de grandes dimensións que, xunto cos procelaríidos, hidrobátidos e pelecanoides forman a orde Procellariiformes.[2] Distribúense por case toda a extensión do océano Antártico e o norte do océano Pacífico. Están entre as aves voadoras de maiores dimensións. Os grandes albatros (xénero Diomedea) teñen a maior envergadura alar de calquera especie existente na actualidade. Distribúense tradicionalmente en catro xéneros, aínda que existe desacordo en canto ao número de especies.
Os albatros móvense de xeito moi eficiente no aire e empregando o planeo dinámico cobren grandes distancias con pouco esforzo. Aliméntanse de luras, peixes e krill, ben recollendo animais mortos ou capturando o seu alimento vivo na superficie da auga ou mergullandose. Son aves coloniais e a maioría aniña en illas oceánicas remotas, a miúdo compartindo o seu territorio de nidificación con outras especies. Establecen unha relación monogámica que dura toda a súa vida.
Das 22 especies recoñecidas pola Unión Internacional para a Conservación da Natureza (UICN), 8 son vulnerables, 6 corren perigo de extinción e 4 atópanse en perigo crítico de extinción.[3]
Acéptase comunmente a división da familia Diomedeidae en catro xéneros, porén o número de especies aínda está aberto a debate. A Unión Internacional para a Conservación da Natureza (UICN) e Birdlife International, entre outros, recoñecen a taxonomía interina de 22 especies existentes e outras autoridades manteñen as 14 especies máis tradicionais e a taxonomía de Clements recoñece só 13.[4] A continuación relaciónanse as incluídas pola UICN:[3]
Os albatros ou diomedeidos (Diomedeidae) son unha familia de aves mariñas de grandes dimensións que, xunto cos procelaríidos, hidrobátidos e pelecanoides forman a orde Procellariiformes. Distribúense por case toda a extensión do océano Antártico e o norte do océano Pacífico. Están entre as aves voadoras de maiores dimensións. Os grandes albatros (xénero Diomedea) teñen a maior envergadura alar de calquera especie existente na actualidade. Distribúense tradicionalmente en catro xéneros, aínda que existe desacordo en canto ao número de especies.
Os albatros móvense de xeito moi eficiente no aire e empregando o planeo dinámico cobren grandes distancias con pouco esforzo. Aliméntanse de luras, peixes e krill, ben recollendo animais mortos ou capturando o seu alimento vivo na superficie da auga ou mergullandose. Son aves coloniais e a maioría aniña en illas oceánicas remotas, a miúdo compartindo o seu territorio de nidificación con outras especies. Establecen unha relación monogámica que dura toda a súa vida.
Das 22 especies recoñecidas pola Unión Internacional para a Conservación da Natureza (UICN), 8 son vulnerables, 6 corren perigo de extinción e 4 atópanse en perigo crítico de extinción.
Albatrosi (Diomedeidae) su najčešće ptice subpolarnih voda Antarktike, iako ih se može sresti u umjerenim, pa i u tropskim morima.
Najveći među njima je albatros lutalica, koji može imati raspon krila i do 3,60 m. Manje vrste mogu imati raspon krila do 2,50 m. Svi albatrosi grade gnijezda u obliku humaka od zemlje i trave, i to uglavnom na vjetrovitim padinama, jer su građeni poput savršenih jedrilica, pa pri polijetanju trebaju dovoljno vjetra u lice i/ili strmi zalet.
Na otvorenome moru je albatrose lako prepoznati po letu: brzo slijetaju niz vjetar među valove, naglo se okreću i strmo uzlijeću uz vjetar te kruže oko brodova, a da ni jednom ne zamahnu krilima. Albatrosi nisu jedine subantartičke morske ptice. Na južnim se otocima naveliko gnijezde burnice, pingvini, galebovi, vranci, čigre i pomorci itd.
Naročito je neobično udvaračko kočoperenje albatrosa lutalice, koje je popraćeno nevjerojatno raznolikim kričavim i blobotavim glasanjem te raznovrsnim pozama, a jedna od njih je i potpuno širenje krila. Pare se svake druge godine jer cijeli ciklus, počevši od dolaska roditelja na gnjezdište pa do odlaska ptića, može potrajati 380 dana. Neke se manje vrste ipak pare svake godine.
Tisuće albatrosa svake se godine vraća, radi parenja, na sjeverni dio otoka Južna Georgia. Na jajetu leže oba roditelja, a mladi ptić se vali nakon otprilike 70 dana. Kako se hrani poluprobavljenom ribom iz roditeljskoga kljuna, ptić brzo raste. Nakon tri mjeseca roditelji ga više ne čuvaju i hrane ga samo povremeno. Zapadnji vjetrovi u albatroskim krajevima južne polutke glavni su uzrok lutanju tih ptica. Neki albatrosi provode zimu čak više od 12000 km udaljeni od svojih gnjezdišta.
Albatrosi (Diomedeidae) su najčešće ptice subpolarnih voda Antarktike, iako ih se može sresti u umjerenim, pa i u tropskim morima.
Najveći među njima je albatros lutalica, koji može imati raspon krila i do 3,60 m. Manje vrste mogu imati raspon krila do 2,50 m. Svi albatrosi grade gnijezda u obliku humaka od zemlje i trave, i to uglavnom na vjetrovitim padinama, jer su građeni poput savršenih jedrilica, pa pri polijetanju trebaju dovoljno vjetra u lice i/ili strmi zalet.
Na otvorenome moru je albatrose lako prepoznati po letu: brzo slijetaju niz vjetar među valove, naglo se okreću i strmo uzlijeću uz vjetar te kruže oko brodova, a da ni jednom ne zamahnu krilima. Albatrosi nisu jedine subantartičke morske ptice. Na južnim se otocima naveliko gnijezde burnice, pingvini, galebovi, vranci, čigre i pomorci itd.
Albatros, dari keluarga Diomedeidae, adalah burung laut besar dalam ordo Procellariiformes yang merupakan satu kelompok dengan Procellariidae, Petrel badai dan Petrel penyelam. Burung ini ditemukan secara luas di Samudra Antartika dan Pasifik Utara. Burung ini tidak terdapat di Atlantik Utara, meskipun temuan fosil membuktikan bahwa burung ini dahulu pernah ada di sana. Burung albatros termasuk burung terbang yang paling besar, dan burung albatros besar (genus Diomedea) memiliki panjang sayap yang paling besar melebihi burung lainnya.
Burung albatros sangat efisien di udara, dengan menggunakan teknik terbang melayang dan terbang membumbung untuk dapat terbang pada jarak yang sangat jauh dengan tenaga yang sedikit. Burung ini memakan cumi-cumi, ikan, dan udang, dengan cara memakan hewan yang terdampar, berburu di permukaan air, dan menyelam.
Albatros merupakan burung yang tinggal dalam koloni, memiliki kebiasaan membuat sarang di pulau terpencil di tengah samudra, kadang bercampur dengan beberapa spesies. Burung ini memiliki kebiasaan monogami dengan mempertahankan pasangan seumur hidupnya. Musim berbiak dapat memakan waktu lebih dari satu tahun mulai dari bertelur, dengan satu butir telur untuk satu musim berbiak. Seekor albatros laysan yang diberinama "Wisdom" yang ditemukan di Kepulauan Midway dianggap sebagai burung liar berumur paling tua di dunia. Burung ini pertama kali ditandai pada tahun 1956 oleh Chandler Robbins.[2]
Dari 21 spesies albatros yang diakui oleh IUCN, 19 telah dikategorikan sebagai terancam punah. Jumlah albatros telah menurun pada masa lalu karena perburuan bulu, tetapi saat ini albatros terancam oleh spesies pendatang, seperti tikus atau kucing liar yang memangsa telur burung, anak burung; oleh polusi; dengan adanya penurunan jumlah ikan di beberapa daerah terutama karena penangkapan ikan yang berlebihan, dan kegiatan merawai. Merawai menjadi ancaman terbesar, karena burung yang mencari makan tertarik pada umpan pancing yang akhirnya terkait dan mati. Para pemangku jabatan seperti pemerintah, organisasi konservasi dan industri perikanan sedang melakukan upaya untuk mengurangi jumlah burung yang tanpa sengaja tertangkap.
Sampai saat ini jumlah spesies albatros masih dalam perdebatan para ilmuwan, dari mulai 13 sampai 24 spesies. Jumlah yang paling banyak diterima adalah 21 spesies yang terdiri dari 4 genus, yakni: Albatros besar, (Diomedea), Albatros mollymawk (Thalassarche), Albatros pasifik-utara (Phoebastria), dan Albatros hitam (Phoebetria).[3]
Pengelompokan taksonomi albatros sudah lama menjadi sumber perdebatan. Sibley-Ahlquist taxonomy menempatkan albatros dalam burung laut, burung pemangsa dan banyak juga yang dikelompokkan ke dalam ordo yang lebih besar, Ciconiiformes, sedangkan organisasi ornitologi di Amerika Utara, Eropa, Afrika Selatan, Australia dan Selandia Baru memasukkan albatros ke dalam ordo Procellariiformes. Albatros dapat dipisahkan dari Procellariiformes baik dari segi genetik maupun dari karakteristik morfologi, ukuran, bentuk kaki dan rongga hidung.[3]
Di dalam familia tersebut, penetapan genus telah menjadi perdebatan selama lebih dari seratus tahun. Pada awalnya dimasukkan dalam genus tunggal Diomedea, yang kemudian di susun ulang oleh Reichenbach dan dikelompokkan ke dalam empat genus yang berbeda pada tahun 1852, beberapa kali disatukan dan dipisah kembali dalam 12 nama genus yang berbeda (meskipun tidak pernah melebihi delapan genus dalam satu waktu yang sama) pada tahun 1965 (Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis, dan Penthirenia).[4]
Pada 1965 dalam rangka untuk mengembalikan beberapa ordo kembali dalam klasifikasi albartos, mereka menggolongkan dalam dua genus, Phoebetria (albatros hitam yang tampaknya paling dekat menyerupai procellarids dan yang pada saat itu disebut promitive) dan Diomedea (sisanya).[5]
Berdasarkan penelitian terakhir Gary Nunn dari American Museum of Natural History (1996) dan beberapa peneliti lain di seluruh dunia yang mempelajari DNA mitokondria dari 14 spesies, menemukan bahwa ada empat grup monofiletik pada albatros.[6] Mereka mengusulkan dihidupkannya kembali dua nama genus, Phoebastria untuk albatros pasifik-utara dan Thalassarche untuk albatros mollymawk, serta albatros besar tetap masuk dalam genus Diomedea dan albatros hitam tetap masuk dalam genus Phoebetria. Baik serikat ornitolog Inggris serta Afrika Selatan memisahkan albatros dalam empat genus seperti yang disarankan Gary Nunn, dan perubahan ini dapat diterima oleh mayoritas peneliti.
Meskipun sudah ada kesepakatan mengenai jumlah genus, tetapi tidak demikian untuk jumlah spesies. Pada masa lalu, sekitar 80 takso yang berbeda telah di usulkan oleh beberapa peneliti, kebanyakan dari takso tersebut merupakan kesalahan pengidentifikasian burung muda.[7]
Berdasarkan hasil penelitian terhadap genus albatros, tahun 1998 Roberson dan Nunn mengusulkan untuk merevisi taksonomi albatros dengan 24 spesies yang berbeda,[4] di mana sebelumnya sudah disepakatai 14 spesies. Usul ini mengangkat banyak subspesies menjadi spesies, tetapi usul ini banyak menuai kritik karena mereka tidak menggunakan informasi penelaahan sejawat untuk menjustifikasi pemisahan tersebut. Sejak saat itu beberapa penelitian lebih lanjut dilakukan guna mendukung atau menolak pemisahan tersebut. Sebuah penelitian tahun 2004 melakukan analisis DNA mitokondria dan Mikrosatelit setuju dengan kesimpulan bahwa Albatros antipodean dan Albatros tristan berbeda dengan Albatros wandering seperti yang disarankan Robertson dan Nunn, tetapi Albatros gibson, Diomedea gibsoni, tidak berbeda dengan Albatros antipodean.[8] Selebihnya, sebagian besar dari usul tersebut dapat diterima oleh IUCN dan para peneliti yang lain, yakni sebanyak 21 spesies. Pada tahun 2004 Penhallurick dan Wink mengusulkan untuk mengurangi jumlah spesies menjadi 13 dengan menggabungkan Albatros amsterdam dengan Albatros wandering,[9] meskipun naskah tersebut memiliki kontroversi.[7][10] Semua pihak menyepakati tentang perlunya penelitian lebih lanjut untuk memperjelas masalah ini.
Penelitian molekular Sibley dan Ahlquist tentang evolusi keluarga burung telah menempatkan radiasi adaptive dari Procellariiformes pada periode Oligosen (35-30 juta tahun yang lalu), meskipun bisa jadi grup ini berasal dari masa sebelum itu, tetapi fosil seringkali selalu dikaitkan dengan urutan, burung laut yang dikenal sebagai Tytthostonyx yang ditemukan pada akhir jaman kapur (70 juta tahun yang lalu). Bukti molekuler menunjukkan bahwa petrel badai merupakan yang pertama kali menyimpang dari leluhurnya, setelah itu albatros dan diikuti oleh procellarids serta petrel penyelam. Fosil albatros yang paling tua ditemukan di bebatuan dari masa Eosen sampai Oligosen, meskipun sebagian di antaranya hanya secara tentatif dimasukkan ke dalam keluarga albatros dan sama sekali tidak mirip dengan spesies yang masih hidup. Mereka adalah Murunkus (pertengahan Eosen dari Uzbekistan), Manu (awal Oligosen dari Selandia Baru), serta folis yang belum dideskripsikan dari masa akhir Oligosen dari Carolina Selatan. Serupa dengan yang terakhir itu, Plotornis awalnya dianggap sebagai petrel namun sekarang sudah diterima sebagai albatros. Plotornis tersebut berasal dari (pertengahan Miosen dari Prancis, saat terjadinya perpecahan antara ke empat genus modern sebagaimana dibuktikan oleh Phoebastria californica dan Diomedea milleri, keduanya berasal dari pertengahan Miosen dari California. Hal ini menunjukkan bahwa perpecahan antara albatros besar dan albatros pasifik-utara terjadi pada 15 juta tahun yang lalu. Fosil serupa ditemukan di belahan bumi selatan yang menunjukkan perpecahan antara albatros hitam dan albatros mollymawk pada 10 juta tahun yang lalu.[3]
Catatan fosil dari belahan bumi utara lebih lengkap dibandingkan dari selatan, dan banyak fosil yang ditemukan di Atlantik Utara, di mana saat ini tidak ada lagi albatros. Sisa-sisa koloni albatros ekor-pendek telah ditemukan di kepulauan Bermuda,[11] dan kebanyakan fosil albatros dari Atlantik Utara berasal dari genus Phoebastria (Albatros pasifik-utara); satu Phoebastria anglica telah ditemukan di endapan Carolina Utara dan Inggris. Karena evolusi konvergen khususnya pada tulang tungkai dan kaki, sisa-sisa prasejarah burung kaki-palsu (pseudotooth) (Pelagornithidae) mungkin keliru bagi albatros yang sudah punah, Manu bisa jadi memiliki kasus seperti itu, dan hampir dipastikan tulang paha albatros raksasa dari awal jaman Pleistosen.[12] Formasi Dainichi di Kakegawa (Jepang) sebenarnya adalah dari salah satu burung kaki-palsu terakhir.
Albatros merupakan kelompok burung yang besar sampai yang sangat besar; burung ini merupakan yang terbesar dalam procellariiformes. Paruhnya besar, kuat serta berujung tajam, rahang bagian atas berakhir pada sendi yang besar. Paruh ini terdiri dari beberapa lempengan keras, dan sepanjang sisi adalah dua "saluran", lubang hidung panjang. Saluran hidung semua albatros berada di sepanjang sisi paruh, tidak seperti Procellariiformes yang lain, di mana saluran hidung berada di sepanjang bagian atas paruh. Saluran ini memungkinkan albatros untuk mengukur kecepatan udara yang tepat pada saat terbang. Albatros membutuhkan pengukuran kecepatan udara yang akurat untuk melakukan manuver luncuran yang dinamis.Karna albatros mencari makan sambil terbang, bau tidak menjadi hal yang penting, karena objek apapun di dalam laut tidak bisa di baui oleh burung yang terbang dengan cepat. Indra pendeteksi makanan yang utama adalah penglihatannya. Seperti kebanyakan Procellariiformes, mereka menggunakan penciuman saat mencari makan untuk menemukan lokasi yang potensial memiliki sumber makanan.[13] Kaki albatros tidak memiliki jari belakang dan ketiga jari bagian depan terhubung oleh selaput secara sempurna. Procellariiformes memiliki kaki yang kuat, pada kenyataannya, hampir unik dalam ordo mereka, dan petrel raksasa mampu berjalan dengan baik di atas tanah.[14]
Albatros, seperti Procellariiformes lainnya, perlu mengurangi kandungan garam dalam tubuh, karena mereka meminum air laut. Semua burung memiliki kelenjar hidung yang membesar di dasar paruh, di atas mata mereka. Kelenjar ini tidak aktif pada spesies yang tidak memerlukannya, tapi Procellariiformes memang membutuhkan. Para ilmuwan tidak dapat menjelaskan prosesnya secara tepat, tetapi secara umum kelenjar tersebut dapat menghilangkan garam yang membentuk larutan garam 5% yang akan menetes keluar dari hidung mereka, atau pada beberapa burung larutan garam ini akan dipaksa dikeluarkan melalui lubang hidung.[15]
Kebanyakan albatros dewasa memiliki bulu dengan variasi warna gelap pada sayap atas dan belakang, bagian bawah berwarna putih, menyerupai camar.[14] Namun, albatros raja-selatan memiliki bulu yang hampir sepenuhnya putih, kecuali ujung dan tepi sayap pada burung jantan, albatros amsterdam memiliki bulu menyerupai bulu burung remaja dengan warna cokelat di sekitar dada. Beberapa spesies albatros mollywawk dan albatros pasifik-utara memiliki tanda pada wajah seperti garis mata atau warna abu-abu atau kuning pada kepala dan tengkuknya. Tiga spesies albatros, albatros kaki-hitam dan dua albatros hitam sepenuhnya menyimpang dari pola warna yang umum di mana warna bulu mereka hampir seluruhnya coklat gelap (atau abu-abu gelap pada albatros abu-abu. Perlu waktu beberapa tahun bagi albatros dari mulai menetas sampai mendapatkan pola bulu burung dewasa.[3]
Bentangan sayap albatros besar (genus Diomedea) merupakan yang paling besar di antara semua burung, melebihi 340 cm, meskipun bentangan sayap spesies lain bisa dikatakan lebih kecil 175 cm.[16] Sayap albatros kaku dan melengkung, dengan tepi yang menebal serta ramping. Albatros menjelajah jauh dengan dua teknik yang biasa digunakan oleh burung laut dengan sayap panjang, terbang melayang dan terbang membumbung. Terbang melayang merupakan gerakan naik mengikuti angin dan turun mengikuti angin untuk mendapatkan energi vertikal dari kemiringan angin. Burung akan turun mengikuti kecepatan angin lalu memutar ke arah angin yang lebih lambat di atas air, menanjak sampai mendekati batas kecepatan, lalu memutar turun lagi untuk mempercepat dengan ketinggian yang lebih tinggi, angin yang lebih kencang dan gravitasi. Begitu seterusnya. Manuver ini memungkinkan burung menjelajah sampai 1000 km dalam sehari tanpa mengepakkan sayap sekalipun. Tenaga yang dikeluarkan hanyalah untuk bergerak memutar ke kiri dan ke kanan dalam setiap putaran. Terbang membumbung memanfaatkan gelombang angin yang naik . Albatros memiliki rasio luncuran sekitar 22:1 sampai 23:1; artinya untuk setiap 1 meter mereka menurun, mereka dapat menempuh 22 meter ke depan.[3] Kemampuan membumbung mereka ditunjang oleh lembaran urat yang mengunci sayap saat sayap tersebut terbuka penuh, yang memungkinkan sayap tetap terentang tanpa ada tarikan otot, sebuah adaptasi morfologi yang sama dengan petrel raksasa.[17]
Albatros menggabungkan teknik membumbung dengan kemampuan memprediksi cuaca; albatros dari belahan bumi selatan yang terbang ke utara dari koloni mereka akan mengambil rute searah jarum jam, dan albatros yang terbang ke selatan akan mengambil rute berlawanan jarum jam.[14] Albatros mampu beradaptasi dengan sangat baik terhadap gaya hidup ini. Detak jantung mereka saat terbang sangat mendekati detak jantung mereka saat beristirahat. Efisiensi ini yang membuat aspek yang paling menyita energi mereka saat mencari makan bukan karena jauhnya jarak, melainkan saat mereka mendarat, lepas landas serta saat mereka memburu sumber makanan.[18] Meskipun saat ini belum bisa dibuktikan secara langsung, tetapi albatros dianggap mampu tidur sambil terbang.[19]
Tingginya efisiensi perjalanan jarak jauh ini yang mendasari keberhasilan albatros mencari sumber makanan dalam jarak yang jauh, dengan menghabiskan energi yang sedikit untuk mencari sumber makanan. Adaptasi mereka untuk terbang melayang membuat mereka tergantung pada angin dan gelombang, sayap mereka yang panjang juga tidak cukup kuat untuk digunakan terbang mengepak dalam waktu yang lama. Pada saat angin laut tidak bertiup, albatros akan beristirahat di permukaan laut, sampai angin berhembus lagi. Albatros pasifik-utara dapat terbang dengan gaya mengepak-meluncur, di mana mereka mengepakkan sayap diikuti dengan meluncur.[20] Saat lepas landas, albatros perlu mengambil ancang-ancang untuk memungkinkan udara yang cukup untuk bergerak di bawah sayap untuk memberikan gaya angkat.[14]
Teknik terbang melayang albatros ini menginspirasi perancang pesawat terbang; insinyur pesawat terbang dari Jerman Johannes Traugott dan teman-temannya telah memetakan pola penerbangan albatros dan mencari cara menerapkan hal ini dalam pesawat terbang, khususnya pesawat tanpa awak.[21]
Kebanyakan albatros beragam di belahan bumi selatan dari Antartika sampai Australia, Afrika Selatan dan Amerika Selatan. Namun ada pengecualian untuk empat albatros pasifik-utara, di mana tiga terdapat di Pasific Utara dari Hawaii sampai Jepang, California dan Alaska; dan satu albatros bergelombang, berkembang biak di Kepulauan Galapagos dan mencari makan di pesisir Amerika Selatan. Kebutuhan akan adanya angin yang memungkinkan albatros terbang melayang menjadi alasan sebagian besar albatros tinggal di garis lintang yang lebih tinggi, kecuali albatros bergelombang mampu tinggal di perairan khatulistiwa di sekitar kepulauan Galapagos karena air dingin yang disebapkan arus Humboldt yang mengakibatkan adanya angin.[3]
Tidak diketahui secara pasti mengapa albatros bisa punah di Atlantik Utara, meskipun naiknya permukaan air laut yang disebapkan pemanasan interglasial diperkirakan telah merendam tempat koloni albatros ekor-pendek yang telah digali di Bermuda.[11] Beberapa spesies dari selatan kadang-kadang mengembara sampai ke Atlantik Utara dan terdampar di sana selama beberapa dekade. Salah satunya albatros alis-hitam yang kembali ke koloni Gannet di Skotlandia untuk berkembang biak.[22]
Pelacakan menggunakan satelit GPS membantu ilmuwan mengetahui cara albatros mencari makan melintasi lautan. Mereka tidak melakukan migrasi tahunan, tapi menyebar secara luas setelah masa perkawinan, dalam kasus spesies dari belahan bumi selatan, mereka sering melakukan perjalanan melingkari kutub.[23] Bukti juga menunjukkan bahwa spesies yang berbeda memiliki rentang jangkauan yang berbeda di lautan.Sebuah perbandingan relung berburu dari dua spesies yang masih berkerabat yang berkembang biak di Pulau Campbell albatros campbell dan albatros kepala-abu-abu menunjukkan bahwa albatros campbell lebih banyak mencari makan di dataran tinggi Campbell sedangkan albatros kepala-abu-abu lebih sering mencari makan di zona pelagik. Albatros wandering juga bereaksi keras terhadap batimetri, mencari makan hanya di perairan yang lebih dalam dari 1000 m jadi dilihat dari data pemetaan satelit salah seorang ilmuwan mencatat “Hampir bisa dikatakan bahwa burung memehami dan mematuhi tanda ‘Dilarang Masuk’ saat kedalaman air kurang dari 1000 m.”[3] Bukti juga menunjukkan bahwa jenis kelamin yang berbeda dari spesies yang sama mencari makan di tempat yang berbeda; penelitian yang dilakukan terhadap albatros tristan yang mencari makan di Pulau Gough menunjukkan bahwa burung jantan akan merburu di sebelah barat kepulauan sedang burung betina berburu di sebelah timur kepulauan.[3]
Makanan utama albatros adalah cephalopoda, ikan, crustacea dan jeroan,[14] walaupun kadang-kadang mereka juga mencari bangkai dan zooplankton.[14] Perlu dicatat bahwa untuk kebanyakan spesies, pemahaman yang mendalam tentang makanan mereka hanya diketahui saat musim berkembang biak, saat albatros secara teratur kembali ke daratan sehingga memungkinkan untuk dilakukan penelitian. Pentingnya masing-masing sumber makanan tersebut berbeda-beda dari masing-masing spesies, dan bahkan dari populasi ke populasi, sebagian hanya memilih cumi-cumi saja, yang lain lebih memilih kril atau ikan. Dari kedua albatros yang ditemukan di Hawaii, satu di antaranya yakni albatros kaki-hitam lebih banyak memangsa ikan, sementara albatros laysan lebih banyak memangsa cumi-cumi.[14]
Dari catatan data diketahui bahwa albatros lebih sering makan di siang hari. Dari analisis bangkai cumi-cumi yang dimuntahkan oleh albatros menunjukkan bahwa banyak dari cumi-cumi yang dimakan terlalu besar untuk ditangkap hidup-hidup, dan termasuk spesies perairan menengah yang berada di luar jangkauan albatros, menunjukkan bahwa untuk beberapa spesies (seperti albatros wandering) bangkai cumi-cumi merupakan makanan yang penting. Sumber dari bangkai cumi-cumi tersebut masih dalam perdebatan, sebagian dipastikan dari industri penangkapan cumi-cumi, tetapi di alam berasal dari cumi-cumi yang mati setelah bertelur serta muntahan paus pemakan cumi-cumi (paus sperma, paus pilot serta paus hidung-botol)[24] Makanan spesies yang lain seperti albatros alis-hitam atau albatros kepala-abu-abu kaya dengan spesies cumi-cumi yang kecil yang tenggelam setelah mati.[3] Juga albatros bergelombang telah diamati melakukan kleptoparasitisme, mengganggu angsa-batu untuk merebut makanannya, menjadikannya satu satunya anggota ordo yang sering melakukan hal tersebut.[25]
Sampai sekarang albatros dianggap lebih banyak mencari makan di permukaan air, berenang di permukaan dan menangkap cumi-cumi atau ikan yang terdorong ke atas oleh gelombang, perdator atau mati. Melalui alat pencatat kedalaman mini yang dipasang pada burung memberikan data kedalaman maksimum yang dapat ditempuh oleh burung, menunjukkan bahwa meskipun beberapa spesies seperti albatros wandering tidak pernah menyelam lebih dari satu meter, tetapi beberapa spesies seperti albatros abu-abu memiliki rata-rata kedalaman menyelam mendekati 5 meter dan mampu menyelam sedalam 12,5 meter.[26] Albatros juga teramati mampu menukik dari udara untuk menangkap mangsa yang ada di air.[27]
Albatros merupakan burung yang hidup dalam koloni, biasanya bersarang di pulau-pulau terpencil, di mana koloni akan tinggal di daratan yang lebih luas, mereka ditemukan di daerah tanjung yang terbuka yang dapat menjangkau lautan dari beberapa arah, seperti koloni di Semenanjung Otago di Dunedin, Selandia Baru. Banyak albatros buller dan albatros kaki-hitam membuat sarang di bawah pohon di hutan terbuka.[28] Kepadatan koloni mereka beragam, dari koloni yang sangat padat seperti pada koloni albatros mollymawk (albatros alis-hitam di Kepulauan Falkland yang memiliki kepadatan 70 sarang per 100 m²) sampai koloni yang lebih longgar dan membuat sarang dengan jarak yang berjauhan seperti albatros hitam dan albatros besar. Semua koloni albatros tinggal di pulau yang secara histori bebas dari mamalia daratan. Albatros merupakan burung yang sangat filopatri, artinya mereka akan kembali ke tempat di mana mereka menetas untuk berkembang biak. Kecenderungan ini begitu kuat, penelitian yang dilakukan terhadap albatros laysan menunjukkan bahwa rata-rata jarak dari mulai mereka menetas sampai mereka menentukan daerah kekuasaannya adalah 22 meter.[29]
Albatros dapat hidup lebih lama dari burung lainnya. Kebanyakan spesies dapat bertahan sampai 50 tahun, rekor yang tercatat berasal dari albatros raja-utara di mana burung ini diberi tanda saat ia sudah dewasa, dan masih bertahan 51 tahun sejak ia diberi tanda, sehingga perkiraan umur burung tersebut adalah 61 tahun.[30]
Albatros membutuhkan waktu yang lama sebelum mencapai kematangan seksual, setelah berumur sekitar lima tahun, tetapi meskipun mereka sudah matang secara seksual, mereka tidak langsung berkembang biak selama beberapa tahun (beberapa spesies sampai 10 tahun). Burung dewasa yang belum pernah berbiak akan mengikuti koloni yang akan berbiak, menghabiskan beberapa tahun mempelajari ritual dan tarian berbiak yang rumit.[31] Saat burung kembali ke koloni untuk pertama kalinya, mereka sudah bisa memiliki tingkah laku stereotipe yang menciptakan "bahasa" albatros, tetapi mereka belum bisa "membaca" perilaku yang diperagakan oleh burung lain atau untuk merespon dengan tepat.[14] Setelah periode "trial and error" burung-burung muda tersebut belajar sintaksis tersebut dan menyempurnakan tariannya. Burung-burung muda tersebut akan makin cepat menguasai bahasa ini jika mereka berada dekat dengan burung dewasa. Repertoar tingkah laku albatros melibatkan sinkronisasi kinerja berbagai aksi seperti bersolek, menunjuk, memanggil, mengatup ngatupkan paruh, menatap, serta kombinasi dari perilaku-perilaku tersebut.[32] Saat burung kembali ke koloni, ia akan menari dengan banyak pasangan, tetapi setelah beberapa tahun ia akan memilih satu sebagai pasangan yang akan bertahan seumur hidup.
Albatros melakukan ritual yang rumit dan melelahkan untuk memastikan bahwa mereka memilih pasangan yang tepat dan untuk mengenal pasangan dengan sempurna, karena bertelur dan membesarkan anak merupakan hal yang besar. Bahkan untuk spesies yang dapat menyelesaikan siklus bertelur dalam kurun satu tahun, jarang bertelur setiap tahun berturut-turut.[3] Albatros besar seperti albatros wandering membutuhkan waktu lebih dari satu tahun dari mulai telur diletakkan sampai bulu-bulu anak burung tersebut tumbuh sempurna. Albatros hanya bertelur satu biji dengan warna putih bintik-bintik cokelat kemerahan, sepanjang musim berbiak,[28] jika telur tersebut hilang atau pecah, mereka tidak akan bertelur lagi sepanjang tahun tersebut. Telur terbesar memiliki berat 200 - 510 gram.[28] Pasangan albatros sangat jarang "bercerai", dan biasanya hanya terjadi setelah beberapa tahun gagal berkembang biak.[3]
Semua albatros dari selatan membuat sarang dengan ukuran yang besar, menggunakan rumput, semak-semak, tanah, lumut, dan bahkan bulu pinguin,[28] sementara tiga spesies dari pasifik utara membuat sarang yang seadanya. Di sisi lain, albatros bergelombang tidak membuat sarang bahkan menggeser telurnya di sekitar teritorial pasangannya sejauh 50 meter, sehingga kadang-kadang ia kehilangan telurnya.[33] Untuk seluruh spesies albatros, kedua pasangan baik jantan atau betina akan mengerami telurnya secara bergantian dalam periode satu hari sampai tiga minggu. Masa mengeram 70 sampai 80 hari (semakin besar albatros semakin lama masa mengeram), yang merupakan masa mengerami paling lama untuk selurung jenis burung. Proses mengerami sangan menghabiskan energi, sehingga induk albatros bisa kehilangan 83 gram berat tubuhnya dalam sehari.[34]
Setelah menetas, anak albatros masih dierami dan dijaga selama tiga minggu[16] sampai anak tersebut cukup besar untuk menjaga diri serta menghangatkan diri sendiri. Pada masa ini, induk burung akan bergantian memberi anaknya makanan saat mereka tidak sedang bertugas menjaga anak tersebut. Setelah periode ini selesai, anak burung ini akan diberi makan teratur seperti induknya. Induk burung akan menyesuaikan interval pemberian makanan sesuai dengan lamanya waktu berburu jarak pendek serta jarak jauh, menyediakan makanan kira-kira 12% dari berat tubuhnya (sekitar 600 gram). Makanannya terdiri dari cumi-cumi, ikan dan kril segar serta minyak perut, makanan yang penuh energi yang mudah dibawa daripada makanan yang belum dicerna. Minyak ini diproduksi dalam organ di dalam perut yang bernama proventikulus dari makanan yang dicerna oleh sebagian besar Procellariiformes dan memberi mereka bau yang khas.[35]
Anak albatros memerlukan waktu yang lama untuk menjadi dewasa. Pada albatros besar, memakan waktu sampai 280 hari, bahkan untuk albatros yang lebih kecil masih memakan waktu antara 140 sampai 170 hari..[36] Seperti kebanyakan burung laut, anak albatros akan mendapatkan berat yang cukup bahkan lebih berat dari induknya, dan sebelum mereka belajar terbang mereka menggunakannya untuk membangun kondisi tubuh (terutama menumbuhkan bulu mereka untuk terbang), biasanya pada saat mereka siap terbang, berat tubuhnya akan sama dengan induknya. Antara 15% sampai 65% dari mereka akan bertahan hidup untuk berkembang biak.[28] Pada masa ini albatros akan ditinggal oleh induknya yang akan kembali setelah mereka memiliki bulu lengkap. Induk ini tidak sadar telah meninggalkan anaknya di sarang. Penelitian pada penyebaran burung muda di laut menunjukkan bahwa burung memiliki perilaku migrasi bawaan, sebuah kode genetik navigasi, yang membantu burung muda saat mereka pertama kali keluar ke lautan.[37]
Nama "Albatros" diambil dari Bahasa Arab al-câdous atau al-ġaţţās (secara harfiah berarti penyelam). Awalnya mereka lebih dikenal dengan nama "Burung goonie", khususnya yang ada di Pasifik Utara. Di daerah selatan, nama "mollymawk" masih digunakan di beberapa tempat. Nama Diomedea, diberikan oleh Linnaeus, diambil dari tokoh dongeng pejuang Yunani Diomedes yang berubah menjadi burung. Akhirnya nama ordo Procellariiformes diambil dari bahasa Latin procella yang berarti “badai”.[38]
Albatros telah dikenal sebagai "Burung yang paling legendaris".[36] Albatros menjadi lambang sentral dalam puisi The Rime of the Ancient Mariner karya Samuel Taylor Coleridge; Dalam puisi poète maudit karya Charles Baudelaire juga menjadikan albatros sebagai metamorfosa. Hal ini berasal dari puisi Coleridge yang menggunakan albatros sebagai metamorfosa, seseorang yang memiliki beban atau hambatan dikatakan "membawa albatros di lehernya", yang merupakan hukuman yang diberikan kepada marinir yang membunuh albatros. Berawal dari puisi itu, terdapat legenda urban yang menyebar mengatakan bahwa para pelaut yang menembak atau menyakiti albatros akan mendapat bencana, pada kenyataannya, pelaut sering membunuh dan memakan albatros,[22] seperti yang dilaporkan oleh James Cook pada 1772. Di sisi lain ada laporan yang mengatakan pelaut menangkap albatros kemudian melepaskannya lagi.[39] Alasannya yaitu karena albatros sering dianggap sebagai jiwa para pelaut yang wafat,[40] jadi membunuhnya dianggap sebagai pembawa sial.[39] Kepala albatros yang ditangkap dengan pengait digunakan dalam lambang Cape Horner, juga kapten kapal yang telah mengelilingi Tanjung Horn akan mendapat sebutan "albatros" dari organisasi Cape Horners.[39]
Dalam golf, memukul tiga angka di bawah par akhir-akhir ini diistilahkan dengan "albatros", hal ini sebagai kelanjutan dari istilah birdie serta eagle.[41]
Suku Māori menggunakan tulang sayap albatros untuk membuat seruling.[42]
Albatros sangat populer bagi para pengamat burung, dan koloni mereka menjadi tujuan wisata yang populer bagi ekowisata. Perjalanan untuk pengamatan burung sering dilakukan menuju daerah pesisir seperti Monterey, Kaikoura, Wollongong, Sydney, Port Fairy, Hobart dan Cape Town, untuk mengamati zona pelagik burung laut, dan albatros sangat mudah tertarik pada kapal pengamat ini dengan menyebarkan minyak ikan ke laut. Mengunjungi koloni albatros menjadi sangat populer, koloni Albatros raja-utara di Taiaroa Head menarik 40.000 pengunjung dalam satu tahun,[3] dan koloni yang lebih terisolasi menjadi kunjungan kapal pesiar yang berlayar di kepulauan sub-Antartika.
Terlepas dari status legendaris yang sering didapat, albatros tidak lepas dari tekanan manusia, baik secara langsung atau tidak langsung. Ditemukannya albatros oleh orang Polinesia dan suku Indian Aleut mengakibatkan perburuan albatros, dan dalam beberapa kasus albatros telah musnah di beberapa pulau (seperti di Pulau Paskah). Saat masyarakat Eropa mulai mengadakan pelayaran, mereka juga mulai berburu albatros, "memancing" mereka dari kapal untuk dimakan atau menembak mereka untuk olahraga.[43] Olahraga seperti ini mencapai puncaknya saat mendekati batas Australia dan hanya berhenti saat laju kapal terlalu cepat, dan aturan yang melarang penggunaan senjata untuk alasan keamanan. Pada abad ke-19, koloni albatros, khususnya yang dari Pasifik Utara, diburu untuk dijual bulunya, mengakibatkan spesies Albatros ekor-pendek terancam punah.[14]
Pada abad ke 21, spesies albatros telah dimasukkan dalam daftar merah oleh IUCN, 19 spesies dinyatakan "terancam", dan 2 lainnya dinyatakan "hampir terancam".[44] Tiga spesies dinyatakan kritis, yakni Albatros amsterdam, Albatros tristan dan Albatros bergelombang. Salah satu ancaman utama adalah memancing dengan tali panjang yang dilakukan secara komersial, yang secara tidak sengaja albatros serta burung laut lainnya memakan umpan yang dipasang yang akhirnya membunuhnya. Diperkirakan dalam satu tahun sekitar 100.000 albatros terbunuh karena hal ini. Penangkapan ikan liar memperburuk masalah ini.[3][45]
Di Atol Midway, tabrakan antara Albatros laysan dan pesawat terbang telah mengakibatkan kematian manusia dan burung serta gangguan pada operasi penerbangan militer. Penelitian telah dilakukan pada akhir 1950 dan awal 1960 yang meneliti hasil dari metode untuk mengontrol seperti terbunuhnya burung, perataan tanah yang dapat menghilangkan arus naik dan merusak tempat bersarang tahunan burung.[46] Bangunan tinggi seperti menara kontrol dan menara radio telah membunuh 3000 burung sepanjang 1964 - 1965 sebelum akhirnya menara tersebut di bongkar. Penutupan fasilitas penerbangan militer di Pulau Midway pada 1993 telah mengurangi terbunuhnya albatros karena bertabrakan dengan pesawat militer. Pengurangan aktivitas manusia di pulau tersebut juga telah membantu mengurangi kematian burung, meskipun pencemaran karena cat di dekat bangunan militer masih terus meracuni burung.[47] Bulu albatros populer pada awal abad ke 20. Pada tahun 1909 saja, lebih dari 300.000 albatros dibunuh di Atol Midway dan Pulau Laysan untuk diambil bulunya.[16]
Ancaman lain untuk albatros adalah spesies pendatang, seperti tikus atau kucing liar, yang secara langsung menyerang albatros atau telur dan anaknya. Albatros telah berevolusi untuk berkembang biak di pulau-pulau di mana tidak terdapat mamalia darat serta mereka belum dapat bertahan melawan mereka. Bahkan spesies sekecil tikus dapat mengancam albatros, di Pulau Gough anak-anak Albatros tristan diserang dan dimakan hidup-hidup oleh tikus rumah pendatang.[48] Spesise pendatang juga membawa dampak secara tidak langsung, sapi menghabiskan rumput yang berada di kepulauan Amsterdam mengancam kehidupan albatros amsterdam, di pulau-pulau lain tanaman pendatang juga mengurangi potensi habitat bersarang.[3]
Masalah lain yang dihadapi albatros adalah menelan plastik, seperti yang dihadapi oleh kebanyakan burung laut. Jumlah plastik di laut telah meningkat secara dramatis sejak catatan pertama pada tahun 1960, yang berasal dari limbah yang dibuang oleh kapal atau anjungan lepas pantai, sampah di pantai dan limbah yang terbawa dari sungai sampai ke laut. Albatros tidak mampu mencerna, sehingga plastik tersebut tertinggal di dalam perut. Hal ini mengakibatkan kapasitas perut untuk menyimpan makanan menjadi berkurang dan mengakibatkan albatros menjadi kelaparan. Studi burung di Pasifik Utara telah menunjukkan bahwa menelan plastik berhubungan dengan penurunan berat badan serta kondisi tubuh.[49] Plastik ini kadang-kadang dimuntahkan oleh induk albatros saat memberi makan anaknya. Penelitian pada anak albatros laysan di Midway Atoll menunjukkan bahwa banyaknya anak albatros yang mati karena menelan plastik sebanding dengan anak albatros sehat yang mati karena kecelakaan. Meski bukan menjadi penyebab langsung kematian, plastik ini menyebabkan stress fisiologis dan menyebabkan anak burung merasa kenyang saat diberi makan sehingga mengurangi asupan makanan dan kemampuan bertahan hidup.[50]
Ilmuwan dan ahli konservasi (khususnya BirdLife International beserta rekanannya, yang mengkampanyekan penyelamatan albatros) bekerja bersama dengan pemerintah dan nelayan untuk menemukan solusi pada ancaman yang mengancam albatros. Teknik seperti memasang pancing dengan tali panjang pada malam hari, mewarnai umpan dengan warna biru, memasang umpan di bawah permukaan laut, menambah berat pemberat tali pancing dan menggunakan pengusir burung dapat mengurangi jumlah burung yang tertangkap.[51] Sebagai contoh, sebuah studi kolaboratif antara ilmuwan dan nelayan di Selandia Baru berhasil menguji perangkat pengaturan bawah air untuk metode memancing dengan tali panjang yang mengatur kedalaman kail di bawah kemampuan menyelam spesies albatros yang memiliki status rentan.[52] Penggunaan beberapa teknik ini dalam pencarian ikan Dissostichus eleginoides di Kepulauan Falkland diperkirakan telah mengurangi jumlah Albatros alis-hitam yang tertangkap dalam 10 tahun terakhir.[53] Para konsevator juga telah bekerja merestorasi pulau untuk menghilangkan spesies pendatang yang mengancam satwa liar, yang melindungi albatros dari predator pendatang.
Salah satu langkah penting untuk melindungi albatros dan burung laut lainnya adalah perjanjian internasional tahun 2001, yakni Perjanjian konservasi albatrosses dan petrel, yang mulai berlaku pada tahun 2004 dan telah diratifikasi oleh negara-negara tiga belas, Australia, Argentina, Brasil dan Chili, Ekuador, Selandia Baru, Spanyol, Afrika Selatan, Prancis, Peru, Uruguay dan Inggris.[54] Perjanjian itu mengharuskan negara-negara untuk mengambil tindakan khusus untuk mengurangi tangkapan, polusi dan untuk menghilangkan spesies pendatang dari pulau-pulau tempat albatros dan petrel bersarang.[55]
Saat ini, albatros dibagi menjadi empat genus, tetapi jumlah spesies masih menjadi perdebatan. IUCN dan BirdLife International membagi albatros menjadi 22 spesies, otoritas lain membagi albatros menjadi 14 spesies, dan ada yang mengusulkan untuk mengurangi menjadi 13 spesies.
|archiveurl= (bantuan). Project: The Taxonomicon. Diarsipkan dari versi asli tanggal 16 June 2009. Diakses tanggal 17 February 2009. |doi= (bantuan).Pemeliharaan CS1: Penggunaan et al. yang eksplisit (link) Pemeliharaan CS1: Tampilkan authors (link) |url= (bantuan) (PDF). Auk. 113 (4): 784–801. doi:10.2307/4088857. |url= (bantuan) (PDF). Emu. 105 (2): 181 –186. doi:10.1071/MU04039. |url= (bantuan) (PDF). The Condor. 91 (3): 732–135. doi:10.2307/1368131. JSTOR 1368131. 
. PMID 11052538. |url= (bantuan). OnlineMathLearning.com. Diakses tanggal 6 April 2012. |url= (bantuan). National Geographic. |url= (bantuan). Antarctic Science. 6 (2): 155–162. doi:10.1017/S0954102094000246.Pemeliharaan CS1: Tanpa pipa (link) |coauthors= yang tidak diketahui mengabaikan (|author= yang disarankan) (bantuan) |url= (bantuan) (PDF). Proceedings of the New Zealand Ecological Society. 24 (3): 84–93. |month= yang tidak diketahui akan diabaikan (bantuan) |url= (bantuan). Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels. Diakses tanggal 22 January 2011. |url= (bantuan). Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels. Diakses tanggal 22 January 2011. 
Karya di Wikisource:
Albatros, dari keluarga Diomedeidae, adalah burung laut besar dalam ordo Procellariiformes yang merupakan satu kelompok dengan Procellariidae, Petrel badai dan Petrel penyelam. Burung ini ditemukan secara luas di Samudra Antartika dan Pasifik Utara. Burung ini tidak terdapat di Atlantik Utara, meskipun temuan fosil membuktikan bahwa burung ini dahulu pernah ada di sana. Burung albatros termasuk burung terbang yang paling besar, dan burung albatros besar (genus Diomedea) memiliki panjang sayap yang paling besar melebihi burung lainnya.
Burung albatros sangat efisien di udara, dengan menggunakan teknik terbang melayang dan terbang membumbung untuk dapat terbang pada jarak yang sangat jauh dengan tenaga yang sedikit. Burung ini memakan cumi-cumi, ikan, dan udang, dengan cara memakan hewan yang terdampar, berburu di permukaan air, dan menyelam.
Albatros merupakan burung yang tinggal dalam koloni, memiliki kebiasaan membuat sarang di pulau terpencil di tengah samudra, kadang bercampur dengan beberapa spesies. Burung ini memiliki kebiasaan monogami dengan mempertahankan pasangan seumur hidupnya. Musim berbiak dapat memakan waktu lebih dari satu tahun mulai dari bertelur, dengan satu butir telur untuk satu musim berbiak. Seekor albatros laysan yang diberinama "Wisdom" yang ditemukan di Kepulauan Midway dianggap sebagai burung liar berumur paling tua di dunia. Burung ini pertama kali ditandai pada tahun 1956 oleh Chandler Robbins.
Dari 21 spesies albatros yang diakui oleh IUCN, 19 telah dikategorikan sebagai terancam punah. Jumlah albatros telah menurun pada masa lalu karena perburuan bulu, tetapi saat ini albatros terancam oleh spesies pendatang, seperti tikus atau kucing liar yang memangsa telur burung, anak burung; oleh polusi; dengan adanya penurunan jumlah ikan di beberapa daerah terutama karena penangkapan ikan yang berlebihan, dan kegiatan merawai. Merawai menjadi ancaman terbesar, karena burung yang mencari makan tertarik pada umpan pancing yang akhirnya terkait dan mati. Para pemangku jabatan seperti pemerintah, organisasi konservasi dan industri perikanan sedang melakukan upaya untuk mengurangi jumlah burung yang tanpa sengaja tertangkap.
Albatrossar (Diomedeidae) eru sjófuglar af ættbálkur Pípunefir (Procellariiformes). Útbreiðsla þeirra er á Norður-Kyrrahafi, Suður-Íshafi og á Suðurhveli frá Suður-Ameríku og Ástralíu. Þeir eru meðal stærstu fleygra fugla.
Albatrossar eru fimir í lofti og vængir geta spannað allt að 3,7 metra. Þeir hafast oftast við á smáeyjum og eru gjarnir á að halda sig við fæðingarstað sinn.
Albatrossar lifa mun lengur en flestir fuglar. Albatross-kvenfugl sem var merkt af bandarískum fuglafræðingum á Midway-eyju í Norður-Kyrrahfi árið er talinn 66 ára og verpir enn (febrúar 2017). [1]
Fuglarnir verða kynþroska 5 ára og pör mynda langtímasambönd. Mökunarferlið felur í sér ýmsa dansa til að heilla gagnstætt kyn og getur tekið nokkurn tíma að fullkomna dansana. Úr einu varpi kemur eitt egg og verða ungarnir fleygir á tæpu ári.
4 ættkvíslir og 22 tegundir eru viðurkenndar af IUCN:
Fyrirmynd greinarinnar var „Albatross“ á ensku útgáfu Wikipedia. Sótt 1. mars 2017.
Albatrossar (Diomedeidae) eru sjófuglar af ættbálkur Pípunefir (Procellariiformes). Útbreiðsla þeirra er á Norður-Kyrrahafi, Suður-Íshafi og á Suðurhveli frá Suður-Ameríku og Ástralíu. Þeir eru meðal stærstu fleygra fugla.
Albatrossar eru fimir í lofti og vængir geta spannað allt að 3,7 metra. Þeir hafast oftast við á smáeyjum og eru gjarnir á að halda sig við fæðingarstað sinn.
Albatrossar lifa mun lengur en flestir fuglar. Albatross-kvenfugl sem var merkt af bandarískum fuglafræðingum á Midway-eyju í Norður-Kyrrahfi árið er talinn 66 ára og verpir enn (febrúar 2017).
Fuglarnir verða kynþroska 5 ára og pör mynda langtímasambönd. Mökunarferlið felur í sér ýmsa dansa til að heilla gagnstætt kyn og getur tekið nokkurn tíma að fullkomna dansana. Úr einu varpi kemur eitt egg og verða ungarnir fleygir á tæpu ári.
Tegundir4 ættkvíslir og 22 tegundir eru viðurkenndar af IUCN:
Diomedea Diomedea amsterdamensis Diomedea antipodensis Diomedea dabbenena Diomedea epomophora Diomedea exulans Diomedea sanfordi Phoebastria Phoebastria albatrus Phoebastria immutabilis Phoebastria irrorata Phoebastria nigripes Phoebetria Phoebetria fusca Phoebetria palpebrata Thalassarche Thalassarche bulleri Thalassarche carteri Thalassarche cauta Thalassarche chlororhynchos Thalassarche chrysostoma Thalassarche eremita Thalassarche impavida Thalassarche melanophris Thalassarche salviniI Diomedeidi (Diomedeidae G.R. Gray, 1840) sono una famiglia di uccelli di mare dell'ordine Procellariiformes[1], comunemente conosciuti come àlbatri (sing. albatro o albatros).[2]
Sono tra i volatili più grandi della Terra e, addirittura, l'albatro urlatore (Diomedea exulans) è l'uccello vivente con l'apertura alare più grande al mondo.[3]
La famiglia Diomedeidae comprende 21 specie in 4 generi:[1]
Sono uccelli marini di grandi dimensioni, di colore bianco, con ali e coda parzialmente nere. Presentano una grande testa e un becco robusto e ad uncino[4].
L'apertura alare dei grandi albatri del genere Diomedea è la più grande fra tutti gli uccelli, arrivando fino a circa 340 cm, anche se le altre specie di albatri hanno aperture di dimensioni più contenute, attorno a 175 cm.[5] Le ali sono robuste e leggermente curve, con estremità affusolate per migliorare la penetrazione aerodinamica.
Si nutrono di cibi grassi ed oleosi[4], fra cui seppie, pesci e krill. Spesso si cibano anche degli scarti rilasciati dalle navi specializzate nella lavorazione di prodotti derivati dalle balene[4].
La vita di questi volatili è improntata alla monogamia. In genere è la femmina a scegliere il compagno con un rituale di corteggiamento, basato su una serie di danze e strofinamenti vari, a seguito del quale avviene l'accoppiamento.
I nidi sono costruiti dai maschi con frammenti vegetali e terriccio. La femmina depone un singolo uovo che pesa circa 500 grammi e richiede un periodo d'incubazione di circa tre mesi. Durante questo periodo i genitori si alternano nella cova per andare a cercare cibo. Dopo la nascita, il piccolo diventa autosufficiente dopo circa nove mesi. Solo quando il piccolo albatro avrà imparato a volare e a procurarsi il cibo da solo, i genitori potranno andare avanti nella loro vita e accoppiarsi di nuovo dopo circa un anno dalla prima cova.
Gli albatri sono in grado di percorrere lunghe distanze sfruttando, come gli altri grandi volatori marini, le correnti d'aria ascendenti del moto ondoso o quelle dovute ai cambi di pendenza delle coste, entrambe di natura dinamica; sono comunque anche in grado di sfruttare anche quelle verticali d'origine termica. Nel primo caso si sfrutta la differenza di velocità delle correnti d'aria, compresa quella che si forma davanti e dietro la cresta delle grandi onde oceaniche e che dà luogo ad un gradiente di velocità del vento. Nel secondo caso i venti e le brezze marine che incontrano un ostacolo, come un'isola o una costa, sono forzatamente costretti a risalire a causa della strozzatura incontrata. Gli albatri sfruttano entrambe queste situazioni, favoriti dalla loro spiccata abilità di veleggiatori in grado di raggiunge efficienze aerodinamiche di 22~23:1, indicando cioè che per ogni metro di quota perduta sono in grado di traslare in volo orizzontale per 22 o 23 metri.[6]
In questo sono anche aiutati da un fascio tendineo incernierato all'altezza della scapola, che permette all'ala completamente distesa di bloccarsi in quella posizione senza dover essere costretti ad esercitare un costante e continuo sforzo muscolare: è questo un adattamento fisiologico che hanno in comune con gli altri grandi volatori, necessario per fronteggiare il forte momento flettente che si ha all'attacco delle semiali durante il volo, a causa delle notevoli semiaperture alari.[7]
La grande apertura alare che li favorisce nel volo a distanza li rende, d'altra parte, piuttosto impacciati durante le fasi di decollo da terra se non possono lanciarsi da una scogliera, adoperata come un trampolino di lancio; ancora più penalizzante è l'eventuale decollo dal mare, praticamente impossibile senza un'opportuna e dispendiosa rincorsa.
Di fatto il decollo mattutino dopo il risveglio, per librarsi in volo alla ricerca del nutrimento, è probabilmente da considerarsi come l'attività energeticamente più complessa della giornata.
Vivono negli oceani meridionali e nel nord dell'oceano Pacifico. Sono assenti nell'Atlantico settentrionale se non come fossili. Tuttavia, ci sono stati degli avvistamenti nel Mediterraneo, in particolare nella zona della laguna veneta.
Abitano soprattutto su isole remote dell'oceano in numerosi gruppi spesso di specie diverse. A causa delle loro grandi dimensioni, preferiscono vivere in luoghi ventosi, dove le correnti d'aria favoriscono il decollo.
19 delle 21 specie di albatri sono considerate a rischio di estinzione da parte dell'IUCN. Sono minacciati dall'inquinamento e dalla pesca intensiva, e dall'introduzione nel loro habitat di animali come ratti o gatti ferali che attaccano uova, pulcini e giovani adulti.
I Diomedeidi (Diomedeidae G.R. Gray, 1840) sono una famiglia di uccelli di mare dell'ordine Procellariiformes, comunemente conosciuti come àlbatri (sing. albatro o albatros).
Sono tra i volatili più grandi della Terra e, addirittura, l'albatro urlatore (Diomedea exulans) è l'uccello vivente con l'apertura alare più grande al mondo.
Diomedeidae sunt familia avium marinarum ordinis Procellariiformium, Procellariidis, Hydrobatidis, Pelecanoididisque propinquarum. Late per oceanum Australem et Pacificum borealem vagantur; ab Atlantico boreali absunt, quamquam reliquiae fossiles demonstrant eas olim hic habitavisse; interdum errones reperiuntur. Diomedeidae sunt inter maximas aves volantes; genus Diomedea habet maximam alarum latitudinem omnium avium quae exstant, usque ad 3.7 metra. Diomedeidae divisae sunt in quattuor genera; specierum autem numerus hodie disputatur. Familia ex Diomede, heroe Graeco, appellatur.
Diomedeidae in quattuor genera nunc digeruntur, sed eruditi de numero specierum disputant. IUCN et BirdLife International viginti duas species exstantes agnoscunt (infra perscriptas),[2] ITIS viginti unam adnoscit (viginiti duas infra minus T. steadi),[3] et quidam commentarius recens tredecim proposuit (in parenthesibus infra).
Diomedeidae sunt familia avium marinarum ordinis Procellariiformium, Procellariidis, Hydrobatidis, Pelecanoididisque propinquarum. Late per oceanum Australem et Pacificum borealem vagantur; ab Atlantico boreali absunt, quamquam reliquiae fossiles demonstrant eas olim hic habitavisse; interdum errones reperiuntur. Diomedeidae sunt inter maximas aves volantes; genus Diomedea habet maximam alarum latitudinem omnium avium quae exstant, usque ad 3.7 metra. Diomedeidae divisae sunt in quattuor genera; specierum autem numerus hodie disputatur. Familia ex Diomede, heroe Graeco, appellatur.
Albatrosiniai (lot. Diomedeidae, angl. Albatrosses, vok. Albatrosse) – vamzdžianosių (Procellariiformes) būrio paukščių šeima, kuriai priklauso gana stambūs paukščiai, stambiausi būryje. Šnervių vamzdeliai yra snapo šonuose. Peri negyvenamose salose, daugiausia Pietų pusrutulyje. Jaunikliai lizde išbūna iki 6 mėnesių.
Šeimoje 4 gentys, 14 rūšių.
Albatrosiniai (lot. Diomedeidae, angl. Albatrosses, vok. Albatrosse) – vamzdžianosių (Procellariiformes) būrio paukščių šeima, kuriai priklauso gana stambūs paukščiai, stambiausi būryje. Šnervių vamzdeliai yra snapo šonuose. Peri negyvenamose salose, daugiausia Pietų pusrutulyje. Jaunikliai lizde išbūna iki 6 mėnesių.
Šeimoje 4 gentys, 14 rūšių.
Albatrosi, albatrosu dzimta (Diomedeidae) ir viena no četrām vētrasputnu kārtas (Procellariiformes) dzimtām.
Albatrosi ir liela auguma jūrasputni, kuru izplatības areāls ir Dienvidu okeāns un Klusā okeāna ziemeļu daļa. Atlantijas okeāna ziemeļos albatrosi nedzīvo, lai gan fosilijas norāda, ka savā laikā arī šeit ir dzīvojuši šīs dzimtas putni. Albatrosi ir vieni no lielākajiem lidojošiem[1] putniem pasaulē. Turklāt lielajiem albatrosiem (Diomedea) ir lielākais spārnu plētums no visiem dzīvojošiem putniem. Albatrosus iedala 4 ģintīs, bet par sugu skaitu, kuras ietilpst šajā dzimtā, zinātniekiem nav vienprātības. Pēc Starptautiskās dabas un dabas resursu aizsardzības savienības (IUCN) datiem albatrosu dzimtā ir 22 sugas, no kurām 19 ir apdraudētas. Pagātnē albatrosus intensīvi medīja, lai iegūtu to spalvas. Toties mūsdienās ligzdošanas salās ir iedzīvojušās ar cilvēkiem šeit nonākušās žurkas un savvaļas kaķi, kas izposta dējumus. Kā arī putnus apdraud jūras ūdeņu piesārņojums, zivju resursu samazinājums un zvejniecības rīki.
Balstoties uz albatrosu molekulārām studijām, albatrosu dzimta attīstījusies oligocēnā pirms 35—30 miljoniem gadu. Zinātnieki uzskata, ka vētrasputnu kārtas vecākā dzimta ir vētrasputnu dzimta (Procellariidae) un nākamā vecākā — albatrosu dzimta. Mūsdienās zināmās 4 albatrosu ģintis izveidojās apmēram pirms 15 miljoniem gadu.
Albatrosi ir lieli vai ļoti lieli putni. Tie ir vislielākie putni visā vētrasputnu kārtā. Lielākais albatrosu dzimtā ir klejotājalbatross (Diomedea exulans), kura spārnu plētums var sasniegt 3,5 metrus. Tas ir lielākais spārnu plētums no visiem pasaules putniem kopumā. Lai arī klejotājalbatross ir liels putns, tas joprojām ir samērā viegls, salīdzinot ar auguma lielumu, un sver tikai 6—12 kg. Līdz ar to tas joprojām ir lielisks lidotājs.[2] Mazākais no albatrosiem ir pelēkais albatross (Phoebetria palpebrata), kura ķermeņa garums ir 79—89 cm, spārnu plētums 183—218 cm.[3] Lai arī tas ir mazākais albatross, pelēkais albatross ir liels putns.
Albatrosiem ir liels knābis, masīvs, spēcīgs un ar asām malām. Augšējā knābja daļa nobeidzas ar spēcīgu āķi. Knābis sastāv no vairākām ragainām plāksnēm. Knābja virspusē izceļas divas garas cauruļveida nāsis, kuras stiepjas līdz pat knābja pamatnei. Nāsis tiek izmantotas ožai, kas ir netipiska īpašība putniem. Ar ožas palīdzību albatrosi tāpat kā visi pārējie vētrasputni nosaka barības atrašanās vietu. Pēdām 3 pirksti, kas savienoti ar peldpleznām, un iztrūkst aizmugurējais pirksts. Atšķirībā no citiem vētrasputniem albatrosu kājas ir spēcīgas un piemērotas staigāšanai pa sauszemi.[4] Tā kā albatrosi dzer jūras ūdeni, tiem pie knābja pamatnes virs acīm ir īpaši sāls dziedzeri, kas ķermenim ļauj atbrīvoties no liekās sāls.[5]
Lielākā daļa albatrosu ir balti ar tumšu muguru un spārnu virspusi. Izņēmums ir dienvidu karaliskais albatross, kas ir gandrīz balts, Amsterdamas albatross, kura apspalvojumā ir daudz brūnās krāsas, un trīs tumšie albatrosi — melnkāju albatross, melnais albatross un pelēkais albatross, kas ir tumši brūni vai tumši pelēki. Dažām sugām uz sejas ir pelēkas vai dzeltenas zīmes. Tās var būt uzacis vai atšķirīgs pakauša apspalvojums. Pieauguša putna apspalvojums albatrosiem izveidojas tikai pēc vairākiem gadiem.[6]
Spārni ir gari, šauri un stīvi. Tas nozīmē, ka, lai noturētos gaisā, albatrosi attīsta lielu lidošanas ātrumu. Pamatā tiek izmantoti divi lidošanas veidi — dinamiskā planēšana un slīpā planēšana.[7] Dinamiskā planēšana nozīmē putna slīdēšanu gar viļņu galotnēm, uzķerot vertikālo gaisa plūsmu gar viļņa sienu. Tādējādi tiek samazināta nepieciešamā enerģija, lai noturētos gaisā. Slīpā planēšana tiek izmantota, kad putns lido taisni uz priekšu. Vētrasputns pagriežas pret vēju, uzņemot augstumu, tad planē lejup līdz jūras virsmai.[8] Albatrosi ir izcili planētāji. Noslīdot 1 metru uz leju, tie uz priekšu nolido 22—23 metrus. Atšķirībā no citiem vētrasputniem albatrosiem ir īpaša spārnu pleca uzbūve. Tiem ir pleca atslēga, kas nozīmē, ka spārns pie nepieciešamības ieķīlējas-saslēdzas. Bez mazākās muskuļu piepūles albatross spēj turēt izstieptu spārnu uz sāniem. Šāda īpašība piemīt vēl tikai lielajiem vētrasputniem.[7]
Albatrosi lidojot izmanto arī savas zināšanas par valdošajiem vējiem; dienvidu puslodē, lidojot uz ziemeļiem, tie lido pulksteņa virzienā, bet, lidojot uz dienvidiem, pretēji pulksteņa virzienam.[4] Putni ir tik labi piemērojušies gaisa strāvām, un to lidojums ir tik efektīvs, ka sirds ritms lidojot ir gandrīz tāds pats kā atpūšoties uz zemes. Tikai nosēšanās, pacelšanās un medības patērē putna enerģiju.[9] Putna spēja netērēt enerģiju lidojuma laikā nosaka to, ka garajos pārlidojumos tas ļoti reti medī, lai atjaunotu spēkus. Bezvēja laikā albatrosi nolaižas uz ūdens virsmas un atpūšas, gaidot vēju, lai turpinātu lidojumu. Vienīgie albatrosi, kuri izmanto pamīšus spārnu sasišanu un planēšanu, ir tropu albatrosi.[8] Uzsākot lidojumu, putni ieskrienas līdz spārni uzķer pietiekami daudz gaisa masas, lai paceltos spārnos.[4]
Albatrosi pamatā pārtiek no zivīm, vēžveidīgajiem, galvkājiem un maitas gaļas.[4] Katrai sugai un pat dažādām populācijām vienas sugas robežās ir atšķirīgi ēšanas ieradumi. Daži barojas tikai ar kalmāriem, citi ar zivīm un kriliem, citi tikai ar zivīm.
Albatrosi pamatā barojas dienas laikā. Dabas pētnieki ir novērojuši, ka albatrosi barojas arī ar tik lieliem kalmāriem, kurus paši nespētu nomedīt. Turklāt lielie kalmāri ieņem ievērojamu vietu to ēdienkartē. Lielie kalmāri pamatā tiek uzlasīti miruši pēc vaļu — kalmārēdāju medībām. Tie ir kašaloti, grindas un pudeļdeguna vaļi.[10] Kā arī miruši kalmāri paliek pēc zvejas kuģiem.
Vēl nesenā pagātnē valdīja viedoklis, ka albatrosi barojas tikai no ūdens virsmas. Tie peldot uzlasa to, ko līdz ūdens virsmai uzdzen citi zemūdens plēsēji vai uznes straumes. Tomēr albatrosi arī nirst. Lielais klejotājalbatross nirst ne dziļāk par 1 metru, bet pelēkais albatross regulāri nirst 5 metru dziļumā, spējot ienirt līdz 12,5 metriem.[11] Turklāt albatrosi nirst ne tikai no ūdens virsmas, bet arī no gaisa.[12]
Albatrosi ligzdo kolonijās, kas parasti atrodas uz kādas izolētas salas. Kolonijai parasti ir laba pieeja no jūras no vairākām pusēm. Dažas sugas, piemēram, Bullera albatross un melnkāju albatross ligzdo zem kokiem skrajos mežos.[13] Koloniju blīvums dažādām sugām ir atšķirīgs. Melnuzacu alabatrosi ligzdo ļoti blīvi. Uz 100 m² ligzdo apmēram 70 pāri. Toties lielie albatrosi un melnie albatrosi ligzdo samērā izklaidus.
Albatrosu mūžs, salīdzinot ar citiem putniem, ir ļoti garš. Daudzas sugas sasniedz 50 gadus un vairāk. Tādēļ albatrosi sāk ligzdot vēlu, bieži ligzdo tikai katru otro gadu un mazuļa audzināšanai velta daudz laika. Dzimumbriedumu tie sasniedz 5 gadu vecumā, bet arī tad tie nesāk uzreiz ligzdot. Paiet vēl daži gadi vai pat vēl papildus 5 gadi līdz albatrosi sāk ligzdot. Šie gadi paiet, praktizējot un pilnveidojot riesta deju.[14]
Albatrosi, albatrosu dzimta (Diomedeidae) ir viena no četrām vētrasputnu kārtas (Procellariiformes) dzimtām.
Albatrosi ir liela auguma jūrasputni, kuru izplatības areāls ir Dienvidu okeāns un Klusā okeāna ziemeļu daļa. Atlantijas okeāna ziemeļos albatrosi nedzīvo, lai gan fosilijas norāda, ka savā laikā arī šeit ir dzīvojuši šīs dzimtas putni. Albatrosi ir vieni no lielākajiem lidojošiem putniem pasaulē. Turklāt lielajiem albatrosiem (Diomedea) ir lielākais spārnu plētums no visiem dzīvojošiem putniem. Albatrosus iedala 4 ģintīs, bet par sugu skaitu, kuras ietilpst šajā dzimtā, zinātniekiem nav vienprātības. Pēc Starptautiskās dabas un dabas resursu aizsardzības savienības (IUCN) datiem albatrosu dzimtā ir 22 sugas, no kurām 19 ir apdraudētas. Pagātnē albatrosus intensīvi medīja, lai iegūtu to spalvas. Toties mūsdienās ligzdošanas salās ir iedzīvojušās ar cilvēkiem šeit nonākušās žurkas un savvaļas kaķi, kas izposta dējumus. Kā arī putnus apdraud jūras ūdeņu piesārņojums, zivju resursu samazinājums un zvejniecības rīki.
Albatros, dari keluarga Diomedeidae, adalah burung laut besar dalam order Procellariiformes yang merupakan satu kelompok dengan Procellariidae, Petrel badai dan Petrel penyelam. Burung ini ditemukan secara luas di Lautan Antartika dan Pasifik Utara. Burung ini tidak terdapat di Atlantik Utara, meskipun temuan fosil membuktikan bahawa burung ini dahulu pernah ada di sana. Burung albatros termasuk burung terbang yang paling besar, dan burung albatros besar (genus Diomedea) memiliki panjang sayap yang paling besar melebihi burung lainnya.
Burung albatros sangat efisien di udara, dengan menggunakan teknik terbang melayang dan terbang membumbung untuk dapat terbang pada jarak yang sangat jauh dengan tenaga yang sedikit. Burung ini memakan cumi-cumi, ikan, dan udang, dengan cara memakan hewan yang terdampar, berburu di permukaan air, dan menyelam.
Albatros merupakan burung yang tinggal dalam koloni, memiliki kebiasaan membuat sarang di pulau terpencil di tengah lautan, kadang bercampur dengan beberapa spesies. Burung ini memiliki kebiasaan monogami dengan mempertahankan pasangan seumur hidupnya. Musim berbiak dapat memakan masa lebih daripada satu tahun mulai dari bertelur, dengan satu butir telur untuk satu musim berbiak. Seekor albatros laysan yang diberinama "Wisdom" yang ditemukan di Kepulauan Midway dianggap sebagai burung liar berumur paling tua di dunia. Burung ini pertama kali ditandai pada tahun 1956 oleh Chandler Robbins.[2]
Dari 21 spesies albatros yang diakui oleh IUCN, 19 telah dikategorikan sebagai terancam punah. Jumlah albatros telah menurun di masa lalu kerana perburuan bulu, namun saat ini albatros terancam oleh spesies pendatang, seperti tikus atau kucing liar yang memangsa telur burung, anak burung; oleh pencemaran; dengan adanya penurunan jumlah ikan di beberapa daerah terutamanya kerana penangkapan ikan yang berlebihan, dan kegiatan merawai. Merawai menjadi ancaman terbesar, karena burung yang mencari makan tertarik pada umpan pancing yang akhirnya terkait dan mati. Para pemangku jabatan seperti kerajaan, organisasi pemuliharaan dan industri perikanan sedang melakukan upaya untuk mengurangi jumlah burung yang tanpa sengaja tertangkap.
Sampai saat ini jumlah spesies albatros masih dalam perdebatan para ilmuwan, dari mulai 13 sampai 24 spesies. Jumlah yang paling banyak diterima adalah 21 spesies yang terdiri dari 4 genus, yakni: Albatros besar, (Diomedea), Albatros mollymawk (Thalassarche), Albatros pasifik-utara (Phoebastria), dan Albatros hitam (Phoebetria).[3]
Pengelompokan taksonomi albatros sudah lama menjadi sumber perdebatan. Sibley-Ahlquist taxonomy menempatkan albatros dalam burung laut, burung pemangsa dan banyak juga yang dikelompokkan ke dalam ordo yang lebih besar, Ciconiiformes, sedangkan organisasi ornitologi di Amerika Utara, Eropa, Afrika Selatan, Australia dan Selandia Baru memasukkan albatros ke dalam ordo Procellariiformes. Albatros dapat dipisahkan dari Procellariiformes baik dari segi genetik maupun dari karakteristik morfologi, ukuran, bentuk kaki dan rongga hidung.[3]
Di dalam familia tersebut, penetapan genus telah menjadi perdebatan selama lebih dari seratus tahun. Pada awalnya dimasukkan dalam genus tunggal Diomedea, yang kemudian di susun ulang oleh Reichenbach dan dikelompokkan ke dalam empat genus yang berbeda pada tahun 1852, beberapa kali disatukan dan dipisah kembali dalam 12 nama genus yang berbeda (meskipun tidak pernah melebihi delapan genus dalam satu waktu yang sama) pada tahun 1965 (Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis, dan Penthirenia).[4]
Pada 1965 dalam rangka untuk mengembalikan beberapa ordo kembali dalam klasifikasi albartos, mereka menggolongkan dalam dua genus, Phoebetria (albatros hitam yang tampaknya paling dekat menyerupai procellarids dan yang pada saat itu disebut promitive) dan Diomedea (sisanya).[5]
Berdasarkan penelitian terakhir Gary Nunn dari American Museum of Natural History (1996) dan beberapa peneliti lain di seluruh dunia yang mempelajari DNA mitokondria dari 14 spesies, menemukan bahwa ada empat grup monofiletik pada albatros.[6] Mereka mengusulkan dihidupkannya kembali dua nama genus, Phoebastria untuk albatros pasifik-utara dan Thalassarche untuk albatros mollymawk , serta albatros besar tetap masuk dalam genus Diomedea dan albatros hitam tetap masuk dalam genus Phoebetria. Baik serikat ornitolog Inggris serta Afrika Selatan memisahkan albatros dalam empat genus seperti yang disarankan Gary Nunn, dan perubahan ini dapat diterima oleh mayoritas peneliti.
Meskipun sudah ada kesepakatan mengenai jumlah genus, namun tidak demikian untuk jumlah spesies. Pada masa lalu, sekitar 80 takso yang berbeda telah di usulkan oleh beberapa peneliti, kebanyakan dari takso tersebut merupakan kesalahan pengidentifikasian burung muda.[7]
Berdasarkan hasil penelitian terhadap genus albatros, tahun 1998 Roberson dan Nunn mengusulkan untuk merevisi taksonomi albatros dengan 24 spesies yang berbeda,[4] dimana sebelumnya sudah disepakatai 14 spesies. Usul ini mengangkat banyak subspesies menjadi spesies, namun usul ini banyak menuai kritik karena mereka tidak menggunakan informasi penelaahan sejawat untuk menjustifikasi pemisahan tersebut. Sejak saat itu beberapa penelitian lebih lanjut dilakukan guna mendukung atau menolak pemisahan tersebut. Sebuah penelitian tahun 2004 melakukan analisa DNA mitokondria dan Mikrosatelit setuju dengan kesimpulan bahwa Albatros antipodean dan Albatros tristan berbeda dengan Albatros wandering seperti yang disarankan Robertson dan Nunn, namun Albatros gibson, Diomedea gibsoni, tidak berbeda dengan Albatros antipodean.[8] Selebihnya, sebagian besar dari usul tersebut dapat diterima oleh IUCN dan para peneliti yang lain, yakni sebanyak 21 spesies. Pada tahun 2004 Penhallurick dan Wink mengusulkan untuk mengurangi jumlah spesies menjadi 13 dengan menggabungkan Albatros amsterdam dengan Albatros wandering,[9] meskipun naskah tersebut memiliki kontroversi.[7][10] Semua pihak menyepakati tentang perlunya penelitian lebih lanjut untuk memperjelas masalah ini.
Penelitian molekular Sibley dan Ahlquist tentang evolusi keluarga burung telah menempatkan radiasi adaptive dari Procellariiformes pada periode Oligosen (35-30 juta tahun yang lalu), meskipun bisa jadi grup ini berasal dari masa sebelum itu, namun fosil seringkali selalu dikaitkan dengan urutan, burung laut yang dikenal sebagai Tytthostonyx yang ditemukan pada akhir jaman kapur (70 juta tahun yang lalu). Bukti molekuler menunjukkan bahwa petrel badai merupakan yang pertama kali menyimpang dari leluhurnya, setelah itu albatros dan diikuti oleh procellarids serta petrel penyelam. Fosil albatros yang paling tua ditemukan di bebatuan dari masa Eosen sampai Oligosen, meskipun sebagian diantaranya hanya secara tentatif dimasukkan ke dalam keluarga albatros dan sama sekali tidak mirip dengan spesies yang masih hidup. Mereka adalah Murunkus (pertengahan Eosen dari Uzbekistan), Manu (awal Oligosen dari Selandia Baru), serta folis yang belum dideskripsikan dari masa akhir Oligosen dari Carolina Selatan. Serupa dengan yang terakhir itu, Plotornis awalnya dianggap sebagai petrel namun sekarang sudah diterima sebagai albatros. Plotornis tersebut berasal dari (pertengahan Miosen dari Perancis, saat terjadinya perpecahan antara ke empat genus modern sebagaimana dibuktikan oleh Phoebastria californica dan Diomedea milleri, keduanya berasal dari pertengahan Miosen dari California. Hal ini menunjukkan bahwa perpecahan antara albatros besar dan albatros pasifik-utara terjadi pada 15 juta tahun yang lalu. Fosil serupa ditemukan di belahan bumi selatan yang menunjukkan perpecahan antara albatros hitam dan albatros mollymawk pada 10 juta tahun yang lalu.[3]
Catatan fosil dari belahan bumi utara lebih lengkap dibandingkan dari selatan, dan banyak fosil yang ditemukan di Atlantik Utara, dimana saat ini tidak ada lagi albatros. Sisa-sisa koloni albatros ekor-pendek telah ditemukan di kepulauan Bermuda,[11] dan kebanyakan fosil albatros dari Atlantik Utara berasal dari genus Phoebastria (Albatros pasifik-utara); satu Phoebastria anglica telah ditemukan di endapan Carolina Utara dan Inggris. Karena evolusi konvergen khususnya pada tulang tungkai dan kaki, sisa-sisa prasejarah burung kaki-palsu (pseudotooth) (Pelagornithidae) mungkin keliru bagi albatros yang sudah punah, Manu bisa jadi memiliki kasus seperti itu, dan hampir dipastikan tulang paha albatros raksasa dari awal jaman Pleistosen.[12] Formasi Dainichi di Kakegawa (Jepang) sebenarnya adalah dari salah satu burung kaki-palsu terakhir.
Albatros merupakan kelompok burung yang besar sehingga yang sangat besar; burung ini merupakan yang terbesar dalam procellariiformes. Paruhnya besar, kuat serta hujungnya tajam, rahang bahagian atas berakhir pada sendi yang besar. Paruh ini terdiri dari beberapa lempengan keras, dan sepanjang sisi adalah dua "saluran", lubang hidung panjang. Saluran hidung semua albatros berada di sepanjang sisi paruh, tidak seperti Procellariiformes yang lain, dimana saluran hidung berada di sepanjang bagian atas paruh. Saluran ini memungkinkan albatros untuk mengukur kecepatan udara yang tepat pada saat terbang. Albatros membutuhkan pengukuran kecepatan udara yang akurat untuk melakukan manuver luncuran yang dinamis.Karna albatros mencari makan sambil terbang, bau tidak menjadi hal yang penting, karena objek apapun di dalam laut tidak bisa di baui oleh burung yang terbang dengan cepat. Indera pendeteksi makanan yang utama adalah penglihatannya. Seperti kebanyakan Procellariiformes , mereka menggunakan penciuman saat mencari makan untuk menemukan lokasi yang potensial memiliki sumber makanan.[13] Kaki albatros tidak memiliki jari belakang dan ketiga jari bagian depan terhubung oleh selaput secara sempurna. Procellariiformes memiliki kaki yang kuat, pada kenyataannya, hampir unik dalam ordo mereka, dan petrel raksasa mampu berjalan dengan baik di atas tanah.[14]
Albatros, seperti Procellariiformes lainnya, perlu mengurangi kandungan garam dalam tubuh, karena mereka meminum air laut. Semua burung memiliki kelenjar hidung yang membesar di dasar paruh, di atas mata mereka. Kelenjar ini tidak aktif pada spesies yang tidak memerlukannya, tapi Procellariiformes memang membutuhkan. Para ilmuwan tidak dapat menjelaskan prosesnya secara tepat, tetapi secara umum kelenjar tersebut dapat menghilangkan garam yang membentuk larutan garam 5% yang akan menetes keluar dari hidung mereka, atau pada beberapa burung larutan garam ini akan dipaksa dikeluarkan melalui lubang hidung.[15]
Kebanyakan albatros dewasa memiliki bulu dengan variasi warna gelap pada sayap atas dan belakang, bagian bawah berwarna putih, menyerupai camar.[14] Namun demikian, albatros raja-selatan memiliki bulu yang hampir sepenuhnya putih, kecuali ujung dan tepi sayap pada burung jantan, albatros amsterdam memiliki bulu menyerupai bulu burung remaja dengan warna cokelat di sekitar dada. Beberapa spesies albatros mollywawk dan albatros pasifik-utara memiliki tanda pada wajah seperti garis mata atau warna abu-abu atau kuning pada kepala dan tengkuknya. Tiga spesies albatros, albatros kaki-hitam dan dua albatros hitam sepenuhnya menyimpang dari pola warna yang umum dimana warna bulu mereka hampir seluruhnya coklat gelap (atau abu-abu gelap pada albatros abu-abu. Perlu waktu beberapa tahun bagi albatros dari mulai menetas sampai mendapatkan pola bulu burung dewasa.[3]
Bentangan sayap albatros besar (genus Diomedea) merupakan yang paling besar diantara semua burung, melebihi 340 cm, meskipun bentangan sayap spesies lain bisa dikatakan lebih kecil 175 cm.[16] Sayap albatros kaku dan melengkung, dengan tepi yang menebal serta ramping. Albatros menjelajah jauh dengan dua tehnik yang biasa digunakan oleh burung laut dengan sayap panjang, terbang melayang dan terbang membumbung. Terbang melayang merupakan gerakan naik mengikuti angin dan turun mengikuti angin untuk mendapatkan energi vertikal dari kemiringan angin. Burung akan turun mengikuti kecepatan angin lalu memutar ke arah angin yang lebih lambat di atas air, menanjak sampai mendekati batas kecepatan, lalu memutar turun lagi untuk mempercepat dengan ketinggian yang lebih tinggi, angin yang lebih kencang dan gravitasi. Begitu seterusnya. Manuver ini memungkinkan burung menjelajah sampai 1000 km dalam sehari tanpa mengepakkan sayap sekalipun. Tenaga yang dikeluarkan hanyalah untuk bergerak memutar ke kiri dan ke kanan dalam setiap putaran. Terbang membumbung memanfaatkan gelombang angin yang naik . Albatros memiliki rasio luncuran sekitar 22:1 sampai 23:1; artinya untuk setiap 1 meter mereka menurun, mereka dapat menempuh 22 meter ke depan.[3] Kemampuan membumbung mereka ditunjang oleh lembaran urat yang mengunci sayap saat sayap tersebut terbuka penuh, yang memungkinkan sayap tetap terentang tanpa ada tarikan otot, sebuah adaptasi morfologi yang sama dengan petrel raksasa.[17]
Albatros menggabungkan tehnik membumbung dengan kemampuan memprediksi cuaca; albatros dari belahan bumi selatan yang terbang ke utara dari koloni mereka akan mengambil rute searah jarum jam, dan albatros yang terbang ke selatan akan mengambil rute berlawanan jarum jam.[14] Albatros mampu beradaptasi dengan sangat baik terhadap gaya hidup ini. Detak jantung mereka saat terbang sangat mendekati detak jantung mereka saat beristirahat. Efisiensi ini yang membuat aspek yang paling menyita energi mereka saat mencari makan bukan karena jauhnya jarak, melainkan saat mereka mendarat, lepas landas serta saat mereka memburu sumber makanan.[18] Meskipun saat ini belum bisa dibuktikan secara langsung, namun albatros dianggap mampu tidur sambil terbang.[19]
Tingginya efisiensi perjalanan jarak jauh ini yang mendasari keberhasilan albatros mencari sumber makanan dalam jarak yang jauh, dengan menghabiskan energi yang sedikit untuk mencari sumber makanan. Adaptasi mereka untuk terbang melayang membuat mereka tergantung pada angin dan gelombang, sayap mereka yang panjang juga tidak cukup kuat untuk digunakan terbang mengepak dalam waktu yang lama. Pada saat angin laut tidak bertiup, albatros akan beristirahat di permukaan laut, sampai angin berhembus lagi. Albatros pasifik-utara dapat terbang dengan gaya mengepak-meluncur, dimana mereka mengepakkan sayap diikuti dengan meluncur.[20] Saat lepas landas, albatros perlu mengambil ancang-ancang untuk memungkinkan udara yang cukup untuk bergerak di bawah sayap untuk memberikan gaya angkat.[14]
Teknik terbang melayang albatros ini menginspirasi perancang pesawat terbang; insinyur pesawat terbang dari Jerman Johannes Traugott dan teman-temannya telah memetakan pola penerbangan albatros dan mencari cara menerapkan hal ini dalam pesawat terbang, khususnya pesawat tanpa awak.[21]
Kebanyakan albatros pelbagai di belahan bumi selatan dari Antartika sehingga Australia, Afrika Selatan dan Amerika Selatan. Namun terdapat pengecualian untuk empat albatros Pasifik-utara, di mana tiga daripadanya terdapat di Pasifik Utara dari Hawaii sehingga Jepun, California dan Alaska; dan satu albatros bergelombang, berkembang biak di Kepulauan Galapagos dan mencari makan di pesisir Amerika Selatan. Keperluan akan terdapatnya angin yang membolehkan albatros terbang melayang menjadi alasan sebahagian besar albatros tinggal di garis lintang yang lebih tinggi, kecuali albatros bergelombang yang mampu tinggal di perairan khatulistiwa di sekitar kepulauan Galapagos disebabkan oleh air sejuk yang disebapkan arus Humboldt yang mengakibatkan terdapatnya angin.[3]
Tidak diketahui secara pasti mengapa albatros boleh pupus di Atlantik Utara, walaupun kenaikan permukaan air laut yang disebabkan pemanasan interglasial dianggarkan telah menenggelamkan tempat tanah jajahan albatros ekor-pendek yang telah digali di Bermuda. [11] beberapa spesies dari selatan kadang-kadang mengembara sehingga ke Atlantik Utara dan terdampar di sana selama beberapa dekad. Salah satunya albatros kening-hitam yang kembali ke tanah jajahan Gannet di Scotland untuk berkembang biak.[22]
Pengesanan menggunakan satelit GPS membantu saintis mengetahui bagaimana albatros mencari makan merentasi lautan. Mereka tidak melakukan penghijrahan tahunan, tetapi tersebar secara luas setelah masa mengawannya, dalam kes spesies dari hemisfera bumi selatan, mereka sering melakukan perjalanan mengelilingi kutub.[23] Bukti juga menunjukkan bahawa spesies yang berbeza mempunyai kadar liputan yang berbeza di lautan.Sebuah perbandingan relung memburu dari dua spesies yang masih berkerabat yang berkembang biak di Pulau Capmbell albatros campbell dan albatros kepala-abu-abu menunjukkan bahawa albatros campbell lebih banyak mencari makan di dataran tinggi Capmbell sedangkan albatros kepala-abu-abu lebih sering mencari makan di zon pelagik. Albatros wandering juga bertindak balas keras terhadap batimetri, mencari makan hanya di perairan yang lebih dalam dari 1000 m Bukti juga menunjukkan bahawa spesies yang berbeza mempunyai kadar liputan yang berbeza di lautan.Sebuah perbandingan relung memburu dari dua spesies yang masih berkerabat yang berkembang biak di Pulau Capmbell albatros campbell dan albatros kepala-abu-abu menunjukkan bahawa albatros campbell lebih banyak mencari makan di dataran tinggi Capmbell sedangkan albatros kepala-abu-abu lebih sering mencari makan di zon pelagik. Albatros wandering juga bertindak balas keras terhadap batimetri, mencari makan hanya di perairan yang lebih dalam dari 1000 m jadi dilihat dari data pemetaan satelit salah seorang saintis menyatakan "Hampir boleh dikatakan bahawa burung memahami dan mematuhi tanda 'Dilarang Masuk' ketika kedalaman air kurang daripada 1000 m.”[3] Bukti juga menunjukkan bahwa jenis kelamin yang berbeza dari spesies yang sama mencari makan di tempat yang berbeza; pemerhatian yang dilakukan terhadap albatros tristan yang mencari makan di Pulau Gough menunjukkan bahawa burung jantan akan memburu di bahagian barat kepulauan sedangkan burung betina memburu di bahagian timur kepulauan.[3]
Makanan utama albatros adalah cephalopoda, ikan, crustacea dan jeroan,[14] walaupun kadang-kadang mereka juga mencari bangkai dan zooplankton.[14] Perlu dicatat bahwa untuk kebanyakan spesies, pemahaman yang mendalam tentang makanan mereka hanya diketahui saat musim berkembang biak, saat albatros secara teratur kembali ke daratan sehingga memungkinkan untuk dilakukan penelitian. Pentingnya masing-masing sumber makanan tersebut berbeda-beda dari masing-masing spesies, dan bahkan dari populasi ke populasi, sebagian hanya memilih cumi-cumi saja, yang lain lebih memilih krill atau ikan. Dari kedua albatros yang ditemukan di Hawaii, satu diantaranya yakni albatros kaki-hitam lebih banyak memangsa ikan, sementara albatros laysan lebih banyak memangsa cumi-cumi.[14]
Dari catatan data diketahui bahwa albatros lebih sering makan di siang hari. Dari analisa bangkai cumi-cumi yang dimuntahkan oleh albatros menunjukkan bahwa banyak dari cumi-cumi yang dimakan terlalu besar untuk ditangkap hidup-hidup, dan termasuk spesies perairan menengah yang berada di luar jangkauan albatros, menunjukkan bahwa untuk beberapa spesies (seperti albatros wandering) bangkai cumi-cumi merupakan makanan yang penting. Sumber dari bangkai cumi-cumi tersebut masih dalam perdebatan, sebagian dipastikan dari industri penangkapan cumi-cumi, namun di alam berasal dari cumi-cumi yang mati setelah bertelur serta muntahan paus pemakan cumi-cumi (paus sperma, paus pilot serta paus hidung-botol)[24] Makanan spesies yang lain seperti albatros alis-hitam atau albatros kepala-abu-abu kaya dengan spesies cumi-cumi yang kecil yang tenggelam setelah mati.[3] Juga albatros bergelombang telah diamati melakukan kleptoparasitisme, mengganggu angsa-batu untuk merebut makanannya, menjadikannya satu satunya anggota ordo yang sering melakukan hal tersebut.[25]
Sampai sekarang albatros dianggap lebih banyak mencari makan di permukaan air, berenang di permukaan dan menangkap cumi-cumi atau ikan yang terdorong keatas oleh gelombang, perdator atau mati. Melalui alat pencatat kedalaman mini yang dipasang pada burung memberikan data kedalaman maksimum yang dapat ditempuh oleh burung, menunjukkan bahwa meskipun beberapa spesies seperti albatros wandering tidak pernah menyelam lebih dari satu meter, namun beberapa spesies seperti albatros abu-abu memiliki rata-rata kedalaman menyelam mendekati 5 meter dan mampu menyelam sedalam 12,5 meter.[26] Albatros juga teramati mampu menukik dari udara untuk menangkap mangsa yang ada di air.[27]
Albatros merupakan burung yang hidup dalam koloni, biasanya bersarang di pulau-pulau terpencil, dimana koloni akan tinggal di daratan yang lebih luas, mereka ditemukan di daerah tanjung yang terbuka yang dapat menjangkau lautan dari beberapa arah, seperti koloni di Semenanjung Otago di Dunedin, Selandia Baru. Banyak albatros buller dan albatros kaki-hitam membuat sarang di bawah pohon di hutan terbuka.[28] Kepadatan koloni mereka beragam, dari koloni yang sangat padat seperti pada koloni albatros mollymawk (albatros alis-hitam di Kepulauan Falkland yang memiliki kepadatan 70 sarang per 100 m²) sampai koloni yang lebih longgar dan membuat sarang dengan jarak yang berjauhan seperti albatros hitam dan albatros besar. Semua koloni albatros tinggal di pulau yang secara histori bebas dari mamalia daratan. Albatros merupakan burung yang sangat filopatri, artinya mereka akan kembali ke tempat dimana mereka menetas untuk berkembang biak. Kecenderungan ini begitu kuat, penelitian yang dilakukan terhadap albatros laysan menunjukkan bahwa rata-rata jarak dari mulai mereka menetas sampai mereka menentukan daerah kekuasaannya adalah 22 meter.[29]
Albatros dapat hidup lebih lama dari burung lainnya. Kebanyakan spesies dapat bertahan sampai 50 tahun, rekor yang tercatat berasal dari albatros raja-utara dimana burung ini diberi tanda saat ia sudah dewasa, dan masih bertahan 51 tahun sejak ia diberi tanda, sehingga perkiraan umur burung tersebut adalah 61 tahun.[30]
Albatros membutuhkan waktu yang lama sebelum mencapai kematangan seksual, setelah berumur sekitar lima tahun, namun meskipun mereka sudah matang secara seksual, mereka tidak langsung berkembang biak selama beberapa tahun (beberapa spesies sampai 10 tahun). Burung dewasa yang belum pernah berbiak akan mengikuti koloni yang akan berbiak, menghabiskan beberapa tahun mempelajari ritual dan tarian berbiak yang rumit.[31] Saat burung kembali ke koloni untuk pertama kalinya, mereka sudah bisa memiliki tingkah laku stereotipe yang menciptakan "bahasa" albatros, namun mereka belum bisa "membaca" perilaku yang diperagakan oleh burung lain atau untuk merespon dengan tepat.[14] Setelah periode "trial and error" burung-burung muda tersebut belajar sintaksis tersebut dan menyempurnakan tariannya. Burung-burung muda tersebut akan makin cepat menguasai bahasa ini jika mereka berada dekat dengan burung dewasa. Repertoar tingkah laku albatros melibatkan sinkronisasi kinerja berbagai aksi seperti bersolek, menunjuk, memanggil, mengatup ngatupkan paruh, menatap, serta kombinasi dari perilaku-perilaku tersebut.[32] Saat burung kembali ke koloni, ia akan menari dengan banyak pasangan, namun setelah beberapa tahun ia akan memilih satu sebagai pasangan yang akan bertahan seumur hidup.
Albatros melakukan ritual yang rumit dan melelahkan untuk memastikan bahwa mereka memilih pasangan yang tepat dan untuk mengenal pasangan dengan sempurna, karena bertelur dan membesarkan anak merupakan hal yang besar. Bahkan untuk spesies yang dapat menyelesaikan siklus bertelur dalam kurun satu tahun, jarang bertelur setiap tahun berturut-turut.[3] Albatros besar seperti albatros wandering membutuhkan waktu lebih dari satu tahun dari mulai telur diletakkan sampai bulu-bulu anak burung tersebut tumbuh sempurna. Albatros hanya bertelur satu biji dengan warna putih bintik-bintik cokelat kemerahan, sepanjang musim berbiak,[28] jika telur tersebut hilang atau pecah, mereka tidak akan bertelur lagi sepanjang tahun tersebut. Telur terbesar memiliki berat 200 - 510 gram.[28] Pasangan albatros sangat jarang "bercerai", dan biasanya hanya terjadi setelah beberapa tahun gagal berkembang biak.[3]
Semua albatros dari selatan membuat sarang dengan ukuran yang besar, menggunakan rumput, semak-semak, tanah, lumut, dan bahkan bulu pinguin,[28] sementara tiga spesies dari pasifik utara membuat sarang yang seadanya. Di sisi lain, albatros bergelombang tidak membuat sarang bahkan menggeser telurnya di sekitar teritorial pasangannya sejauh 50 meter, sehingga kadang-kadang ia kehilangan telurnya.[33] Untuk seluruh spesies albatros, kedua pasangan baik jantan atau betina akan mengerami telurnya secara bergantian dalam periode satu hari sampai tiga minggu. Masa mengeram 70 sampai 80 hari (semakin besar albatros semakin lama masa mengeram), yang merupakan masa mengerami paling lama untuk selurung jenis burung. Proses mengerami sangan menghabiskan energi, sehingga induk albatros bisa kehilangan 83 gram berat tubuhnya dalam sehari.[34]
Setelah menetas, anak albatros masih dierami dan dijaga selama tiga minggu[16] sampai anak tersebut cukup besar untuk menjaga diri serta menghangatkan diri sendiri. Pada masa ini, induk burung akan bergantian memberi anaknya makanan saat mereka tidak sedang bertugas menjaga anak tersebut. Setelah periode ini selesai, anak burung ini akan diberi makan teratur seperti induknya. Induk burung akan menyesuaikan interval pemberian makanan sesuai dengan lamanya waktu berburu jarak pendek serta jarak jauh, menyediakan makanan kira-kira 12% dari berat tubuhnya (sekitar 600 gram). Makanannya terdiri dari cumi-cumi, ikan dan krill segar serta minyak perut, makanan yang penuh energi yang mudah dibawa dari pada makanan yang belum dicerna. Minyak ini diproduksi dalam organ di dalam perut yang bernama proventikulus dari makanan yang dicerna oleh sebagian besar Procellariiformes dan memberi mereka bau yang khas.[35]
Anak albatros memerlukan waktu yang lama untuk menjadi dewasa. Pada albatros besar, memakan waktu sampai 280 hari, bahkan untuk albatros yang lebih kecil masih memakan waktu antara 140 sampai 170 hari..[36] Seperti kebanyakan burung laut, anak albatros akan mendapatkan berat yang cukup bahkan lebih berat dari induknya, dan sebelum mereka belajar terbang mereka menggunakannya untuk membangun kondisi tubuh (terutama menumbuhkan bulu mereka untuk terbang), biasanya pada saat mereka siap terbang, berat tubuhnya akan sama dengan induknya. Antara 15% sampai 65% dari mereka akan bertahan hidup untuk berkembang biak.[28] Pada masa ini albatros akan ditinggal oleh induknya yang akan kembali setelah mereka memiliki bulu lengkap. Induk ini tidak sadar telah meninggalkan anaknya di sarang. Penelitian pada penyebaran burung muda di laut menunjukkan bahwa burung memiliki perilaku migrasi bawaan, sebuah kode genetik navigasi, yang membantu burung muda saat mereka pertama kali keluar ke lautan.[37]
Nama "Albatros" diambil dari Bahasa Arab al-câdous atau al-ġaţţās (secara harafiah berarti penyelam). Awalnya mereka lebih dikenal dengan nama "Burung goonie", khususnya yang ada di Pasifik Utara. Di daerah selatan, nama "mollymawk" masih digunakan di beberapa tempat. Nama Diomedea, diberikan oleh Linnaeus, diambil dari tokoh dongeng pejuang Yunani Diomedes yang berubah menjadi burung. Akhirnya nama ordo Procellariiformes diambil dari bahasa Latin procella yang berarti “badai”.[38]
Albatros telah dikenal sebagai "Burung yang paling legendaris".[36] Albatros menjadi lambang sentral dalam puisi The Rime of the Ancient Mariner karya Samuel Taylor Coleridge; Dalam puisi poète maudit karya Charles Baudelaire juga menjadikan albatros sebagai metamorfosa. Hal ini berasal dari puisi Coleridge yang menggunakan albatros sebagai metamorfosa, seseorang yang memiliki beban atau hambatan dikatakan "membawa albatros di lehernya", yang merupakan hukuman yang diberikan kepada marinir yang membunuh albatros. Berawal dari puisi itu, terdapat legenda urban yang menyebar mengatakan bahwa para pelaut yang menembak atau menyakiti albatros akan mendapat bencana, pada kenyataannya, pelaut sering membunuh dan memakan albatros,[22] seperti yang dilaporkan oleh James Cook pada 1772. Disisi lain ada laporan yang mengatakan pelaut menangkap albatros kemudian melepaskannya lagi.[39] Alasannya yaitu karena albatros sering dianggap sebagai jiwa para pelaut yang wafat,[40] jadi membunuhnya dianggap sebagai pembawa sial.[39] Kepala albatros yang ditangkap dengan pengait digunakan dalam lambang Cape Horner, juga kapten kapal yang telah mengelilingi Tanjung Horn akan mendapat sebutan "albatros" dari organisasi Cape Horners.[39]
Dalam golf, memukul tiga angka di bawah par akhir-akhir ini diistilahkan dengan "albatros", hal ini sebagai kelanjutan dari istilah birdie serta eagle.[41]
Suku Māori menggunakan tulang sayap albatros untuk membuat seruling.[42]
Albatros sangat terkenal bagi para penganalisis burung, dan jajahan mereka menjadi tujuan pelancongan yang terkenal bagi ekopelancongan. Perjalanan untuk penganalisis burung sering dilakukan menuju daerah pesisir seperti Monterey, Kaikoura, Wollongong, Sydney, Port Fairy, Hobart dan Cape Town, untuk menganalisis zon pelagik burung laut, dan albatros sangat mudah tertarik terhadap kapal penganalisis ini dengan menyebarkan minyak ikan ke laut. Mengunjungi jajahan albatros menjadi sangat terkenal, jajahan Albatros raja-utara di Taiaroa Head menarik 40,000 pengunjung dalam masa setahun,[3] dan jajahan yang lebih tepencil menjadi kunjungan kapal persiaran yang berlayar di kepulauan sub-Antartika.
Terlepas dari status legendaris yang sering didapat, albatros tidak lepas dari tekanan manusia, baik secara langsung atau tidak langsung. Ditemukannya albatros oleh orang Polinesia dan suku Indian Aleut mengakibatkan perburuan albatros, dan dalam beberapa kasus albatros telah musnah di beberapa pulau (seperti di Pulau Paskah). Saat masyarakat Eropa mulai mengadakan pelayaran, mereka juga mulai berburu albatros, "memancing" mereka dari kapal untuk dimakan atau menembak mereka untuk olah raga.[43] Olah raga seperti ini mencapai puncaknya saat mendekati batas Australia dan hanya berhenti saat laju kapal terlalu cepat, dan aturan yang melarang penggunaan senjata untuk alasan keamanan. Pada abad ke-19, koloni albatros, khususnya yang dari Pasifik Utara, diburu untuk dijual bulunya, mengakibatkan spesies Albatros ekor-pendek terancam punah.[14]
Pada abad ke 21, spesies albatros telah dimasukkan dalam daftar merah oleh IUCN, 19 spesies dinyatakan "terancam", dan 2 lainnya dinyatakan "hampir terancam".[44] Tiga spesies dinyatakan kritis, yakni Albatros amsterdam, Albatros tristan dan Albatros bergelombang. Salah satu ancaman utama adalah memancing dengan tali panjang yang dilakukan secara komersial, yang secara tidak sengaja albatros serta burung laut lainnya memakan umpan yang dipasang yang akhirnya membunuhnya. Diperkirakan dalam satu tahun sekitar 100.000 albatros terbunuh karena hal ini. Penangkapan ikan liar memperburuk masalah ini.[3][45]
Di Atol Midway, tabrakan antara Albatros laysan dan pesawat terbang telah mengakibatkan kematian manusia dan burung serta gangguan pada operasi penerbangan militer. Penelitian telah dilakukan pada akhir 1950 dan awal 1960 yang meneliti hasil dari metode untuk mengontrol seperti terbunuhnya burung, perataan tanah yang dapat menghilangkan arus naik dan merusak tempat bersarang tahunan burung.[46] Bangunan tinggi seperti menara kontrol dan menara radio telah membunuh 3000 burung sepanjang 1964 - 1965 sebelum akhirnya menara tersebut di bongkar. Penutupan fasilitas penerbangan militer di Pulau Midway pada 1993 telah mengurangi terbunuhnya albatros karena bertabrakan dengan pesawat militer. Pengurangan aktifitas manusia di pulau tersebut juga telah membantu mengurangi kematian burung, meskipun pencemaran karena cat di dekat bangunan militer masih terus meracuni burung.[47] Bulu albatros populer pada awal abad ke 20. Pada tahun 1909 saja, lebih dari 300.000 albatros dibunuh di Atol Midway dan Pulau Laysan untuk diambil bulunya.[16]
Ancaman lain untuk albatros adalah spesies pendatang, seperti tikus atau kucing liar, yang secara langsung menyerang albatros atau telur dan anaknya. Albatros telah berevolusi untuk berkembang biak di pulau-pulau di mana tidak terdapat mamalia darat serta mereka belum dapat bertahan melawan mereka. Bahkan spesies sekecil tikus dapat mengancam albatros, di Pulau Gough anak-anak Albatros tristan diserang dan dimakan hidup-hidup oleh tikus rumah pendatang.[48] Spesise pendatang juga membawa dampak secara tidak langsung, sapi menghabiskan rumput yang berada di kepulauan Amsterdam mengancam kehidupan albatros amsterdam, di pulau-pulau lain tanaman pendatang juga mengurangi potensi habitat bersarang.[3]
Masalah lain yang dihadapi albatros adalah menelan plastik, seperti yang dihadapi oleh kebanyakan burung laut. Jumlah plastik di laut telah meningkat secara dramatis sejak catatan pertama pada tahun 1960, yang berasal dari limbah yang dibuang oleh kapal atau anjungan lepas pantai, sampah di pantai dan limbah yang terbawa dari sungai sampai ke laut. Albatros tidak mampu mencerna, sehingga plastik tersebut tertinggal di dalam perut. Hal ini mengakibatkan kapasitas perut untuk menyimpan makanan menjadi berkurang dan mengakibatkan albatros menjadi kelaparan. Studi burung di Pasifik Utara telah menunjukkan bahwa menelan plastik berhubungan dengan penurunan berat badan serta kondisi tubuh.[49] Plastik ini kadang-kadang dimuntahkan oleh induk albatros saat memberi makan anaknya. Penelitian pada anak albatros laysan di Midway Atoll menunjukkan bahwa banyaknya anak albatros yang mati karena menelan plastik sebanding dengan anak albatros sehat yang mati karena kecelakaan. Meski bukan menjadi penyebab langsung kematian, plastik ini menyebabkan stress fisiologis dan menyebabkan anak burung merasa kenyang saat diberi makan sehingga mengurangi asupan makanan dan kemampuan bertahan hidup.[50]
Ilmuwan dan ahli konservasi (khususnya BirdLife International beserta rekanannya, yang mengkampanyekan penyelamatan albatros) bekerja bersama dengan pemerintah dan nelayan untuk menemukan solusi pada ancaman yang mengancam albatros. Teknik seperti memasang pancing dengan tali panjang pada malam hari, mewarnai umpan dengan warna biru, memasang umpan dibawah permukaan laut, menambah berat pemberat tali pancing dan menggunakan pengusir burung dapat mengurangi jumlah burung yang tertangkap.[51] Sebagai contoh, sebuah studi kolaboratif antara ilmuwan dan nelayan di Selandia Baru berhasil menguji perangkat pengaturan bawah air untuk metode memancing dengan tali panjang yang mengatur kedalaman kail dibawah kemampuan menyelam spesies albatros yang memiliki status rentan.[52] Penggunaan beberapa teknik ini dalam pencarian ikan Dissostichus eleginoides di Kepulauan Falkland diperkirakan telah mengurangi jumlah Albatros alis-hitam yang tertangkap dalam 10 tahun terakhir.[53] Para konsevator juga telah bekerja merestorasi pulau untuk menghilangkan spesies pendatang yang mengancam satwa liar, yang melindungi albatros dari predator pendatang.
Salah satu langkah penting untuk melindungi albatros dan burung laut lainnya adalah perjanjian internasional tahun 2001, yakni Perjanjian konservasi albatrosses dan petrel, yang mulai berlaku pada tahun 2004 dan telah diratifikasi oleh negara-negara tiga belas, Australia, Argentina, Brasil dan Chili, Ekuador, Selandia Baru, Spanyol, Afrika Selatan, Perancis, Peru, Uruguay dan Inggris.[54] Perjanjian itu mengharuskan negara-negara untuk mengambil tindakan khusus untuk mengurangi tangkapan, polusi dan untuk menghilangkan spesies pendatang dari pulau-pulau tempat albatros dan petrel bersarang.[55]
Ketika ini, albatros terbahagi kepada empat genus, namun jumlah spesies masih menjadi perdebatan. IUCN dan BirdLife International membahagikan albatros kepada 22 spesies, pihak berkuasa lain membahagi albatros kepada 14 spesies, dan ada yang mengusulkan untuk mengurangkan kepada 13 spesies.
|archiveurl= value (bantuan). Project: The Taxonomicon. Diarkibkan daripada asal pada 16 June 2009. Dicapai 17 February 2009. |doi= value (bantuan).Selenggaraan CS1: Penggunaan eksplisit et al. (link) Selenggaraan CS1: display-para pengarang (link) |url= value (bantuan) (PDF). Auk. 113 (4): 784–801. doi:10.2307/4088857. |url= value (bantuan) (PDF). Emu. 105 (2): 181 –186. doi:10.1071/MU04039. |url= value (bantuan) (PDF). The Condor. 91 (3): 732–135. doi:10.2307/1368131. JSTOR 1368131. . PMID 11052538. |url= value (bantuan). OnlineMathLearning.com. Dicapai 6 April 2012. |url= value (bantuan). National Geographic. |url= value (bantuan). Antarctic Science. 6 (2): 155–162. doi:10.1017/S0954102094000246.Selenggaraan CS1: Paip hilang (link) |coauthors= tidak diketahui diabaikan (guna |author=) (bantuan) |url= value (bantuan) (PDF). Proceedings of the New Zealand Ecological Society. 24 (3): 84–93. |month= tidak diketahui diabaikan (bantuan) |url= value (bantuan). Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels. Dicapai 22 January 2011. |url= value (bantuan). Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels. Dicapai 22 January 2011. |url= value (bantuan) (PDF). Department of Conservation, Wellington, New Zealand. 2001. Dicapai 2007-09-28.
|title= (bantuan)
Albatros. Encyclopædia Britannica (edisi ke-11). 1911.
Albatros, dari keluarga Diomedeidae, adalah burung laut besar dalam order Procellariiformes yang merupakan satu kelompok dengan Procellariidae, Petrel badai dan Petrel penyelam. Burung ini ditemukan secara luas di Lautan Antartika dan Pasifik Utara. Burung ini tidak terdapat di Atlantik Utara, meskipun temuan fosil membuktikan bahawa burung ini dahulu pernah ada di sana. Burung albatros termasuk burung terbang yang paling besar, dan burung albatros besar (genus Diomedea) memiliki panjang sayap yang paling besar melebihi burung lainnya.
Burung albatros sangat efisien di udara, dengan menggunakan teknik terbang melayang dan terbang membumbung untuk dapat terbang pada jarak yang sangat jauh dengan tenaga yang sedikit. Burung ini memakan cumi-cumi, ikan, dan udang, dengan cara memakan hewan yang terdampar, berburu di permukaan air, dan menyelam.
Albatros merupakan burung yang tinggal dalam koloni, memiliki kebiasaan membuat sarang di pulau terpencil di tengah lautan, kadang bercampur dengan beberapa spesies. Burung ini memiliki kebiasaan monogami dengan mempertahankan pasangan seumur hidupnya. Musim berbiak dapat memakan masa lebih daripada satu tahun mulai dari bertelur, dengan satu butir telur untuk satu musim berbiak. Seekor albatros laysan yang diberinama "Wisdom" yang ditemukan di Kepulauan Midway dianggap sebagai burung liar berumur paling tua di dunia. Burung ini pertama kali ditandai pada tahun 1956 oleh Chandler Robbins.
Dari 21 spesies albatros yang diakui oleh IUCN, 19 telah dikategorikan sebagai terancam punah. Jumlah albatros telah menurun di masa lalu kerana perburuan bulu, namun saat ini albatros terancam oleh spesies pendatang, seperti tikus atau kucing liar yang memangsa telur burung, anak burung; oleh pencemaran; dengan adanya penurunan jumlah ikan di beberapa daerah terutamanya kerana penangkapan ikan yang berlebihan, dan kegiatan merawai. Merawai menjadi ancaman terbesar, karena burung yang mencari makan tertarik pada umpan pancing yang akhirnya terkait dan mati. Para pemangku jabatan seperti kerajaan, organisasi pemuliharaan dan industri perikanan sedang melakukan upaya untuk mengurangi jumlah burung yang tanpa sengaja tertangkap.
Albatrossen (Diomedeidae) zijn een familie van grote zeevogels met lange vleugels die vrijwel hun hele leven doorbrengen boven zee. Ze komen wijdverspreid voor in de Zuidelijke Oceaan en de noordelijke Grote Oceaan, ze zijn afwezig in de noordelijke Atlantische Oceaan. Te land zijn zij vrij onbeholpen en zij komen daar alleen om te nestelen, veelal op afgelegen eilanden. De familie telt 21 soorten.[1]
Albatrossen behoren tot de grootste vliegende vogels en de grote albatrossen van het geslacht Diomedea hebben de grootste spanwijdte van alle nu levende vogels. De albatrossen worden algemeen geordend in vier geslachten, maar over het precieze aantal soorten verschillen de opvattingen onder biologen.
Albatrossen hebben lange vleugels in verhouding tot hun lichaamsgrootte en hun wervels en bovenste vleugelbeenderen zijn hol maar sterk. Hiermee kunnen ze op efficiënte wijze lange afstanden afleggen door al zwevende gebruik te maken van opstijgende luchtstromen en dit af te wisselen met lange glijvluchten. Het voedsel van de albatros bestaat voornamelijk uit vis, inktvis, en krill. Ze eten aas, duiken naar prooi of grijpen hun prooi van het wateroppervlak. Albatrossen broeden in kolonies, die voor het grootste deel te vinden zijn op afgelegen eilanden in de oceaan. Een kolonie kan uit verschillende soorten bestaan.
Van de 21 soorten albatrossen die erkend worden door de IUCN zijn er 19 met uitsterven bedreigd. Het aantal albatrossen is in het verleden sterk afgenomen vanwege de vraag naar veren, tegenwoordig zijn de grootste bedreigingen echter geïntroduceerde soorten zoals ratten en katten die eieren, kuikens en broedende vogels opeten, de grote afname in visbestanden door plasticvervuiling van de zeeën waaruit ze hun voedsel halen, door overbevissing en langelijnvisserij. Langelijnvisserij vormt de grootste bedreiging, omdat de vogels worden aangetrokken door het aas, aan de lijn worden gehaakt en vervolgens verdrinken. Overheden, natuurbeschermingsorganisaties en mensen binnen de visserij proberen deze bijvangst te verminderen.
De spanwijdte van de vleugels van de grootste albatrossen uit het geslacht Diomedea is de grootste van alle vogels, meer dan 340 cm, hoewel de spanwijdte van andere soorten met zo'n 175 cm aanzienlijk kleiner is. De vleugels zijn stijf en gewelfd, met verdikte gestroomlijnde leidende randen. Albatrossen leggen grote afstanden af met twee technieken die door vele langvleugelige zeevogels worden gebruikt, namelijk dynamische stijgwind en hellingstijgwind. Bij dynamische stijgwind stijgt de albatros herhaaldelijk in de wind en daalt met de wind mee waardoor hij energie verkrijgt uit de verticale windsloop. De vogel daalt met een versnelde wind, draait vervolgens het hoofd naar de langzamere wind over het water, klimt tot net voor de overtrek, en daalt vervolgens weer met de wind mee, waarbij hij gebruikmaakt van de sterke rugwind en zwaartekracht. Met deze manoeuvre kan de vogel tot bijna 1000 km per dag afleggen, zonder ook maar 1 keer met zijn vleugels te slaan. De enige moeiteloze beweging is het links en rechts draaien in elke dergelijke lus. Bij hellingstijgwind maakt de albatros gebruik van de stijgende lucht aan de loefzijde van grote golven. Albatrossen hebben een hoog glijgetal, rond 22:1 tot 23:1, wat betekent dat voor elke meter hoogteverlies, ze 22 meter vooruit kunnen vliegen. Ze worden bij het vliegen geholpen door een schouder-slot, een pees die de vleugel vergrendelt wanneer hij volledig uitgestrekt wordt, waardoor de vleugel uitgestrekt blijft op hoge hoogtes, zonder enige spierkracht. Deze morfologische adaptatie hebben ze gemeen met de reuzenstormvogels (geslacht Macronectes).
Ondanks hun afgelegen leefgebieden worden albatrossen ernstig bedreigd. Rond 1900 waren vele soorten met uitsterven bedreigd omdat ze werden bejaagd voor hun veren.
Nu worden minstens 19 albatrossoorten met uitsterven bedreigd omdat ze zich vastbijten in de vislijnen van de langelijnvisserij. Op deze manier komen er jaarlijks meer dan 100.000 albatrossen om het leven.
Noordelijke koningsalbatros (Diomedea epomophora)
Galapagosalbatros (Diomedea irrorata)
Stellers albatros (Phoebastria albatrus)
Wenkbrauwalbatros (Thalassarche melanophris)
Albatrossen (Diomedeidae) zijn een familie van grote zeevogels met lange vleugels die vrijwel hun hele leven doorbrengen boven zee. Ze komen wijdverspreid voor in de Zuidelijke Oceaan en de noordelijke Grote Oceaan, ze zijn afwezig in de noordelijke Atlantische Oceaan. Te land zijn zij vrij onbeholpen en zij komen daar alleen om te nestelen, veelal op afgelegen eilanden. De familie telt 21 soorten.
Albatrossen behoren tot de grootste vliegende vogels en de grote albatrossen van het geslacht Diomedea hebben de grootste spanwijdte van alle nu levende vogels. De albatrossen worden algemeen geordend in vier geslachten, maar over het precieze aantal soorten verschillen de opvattingen onder biologen.
Albatrossen hebben lange vleugels in verhouding tot hun lichaamsgrootte en hun wervels en bovenste vleugelbeenderen zijn hol maar sterk. Hiermee kunnen ze op efficiënte wijze lange afstanden afleggen door al zwevende gebruik te maken van opstijgende luchtstromen en dit af te wisselen met lange glijvluchten. Het voedsel van de albatros bestaat voornamelijk uit vis, inktvis, en krill. Ze eten aas, duiken naar prooi of grijpen hun prooi van het wateroppervlak. Albatrossen broeden in kolonies, die voor het grootste deel te vinden zijn op afgelegen eilanden in de oceaan. Een kolonie kan uit verschillende soorten bestaan.
Van de 21 soorten albatrossen die erkend worden door de IUCN zijn er 19 met uitsterven bedreigd. Het aantal albatrossen is in het verleden sterk afgenomen vanwege de vraag naar veren, tegenwoordig zijn de grootste bedreigingen echter geïntroduceerde soorten zoals ratten en katten die eieren, kuikens en broedende vogels opeten, de grote afname in visbestanden door plasticvervuiling van de zeeën waaruit ze hun voedsel halen, door overbevissing en langelijnvisserij. Langelijnvisserij vormt de grootste bedreiging, omdat de vogels worden aangetrokken door het aas, aan de lijn worden gehaakt en vervolgens verdrinken. Overheden, natuurbeschermingsorganisaties en mensen binnen de visserij proberen deze bijvangst te verminderen.
Albatrossar (Diomedeidae) er store sjøfuglar som saman med artane i stormfuglfamilien, stormsvalefamilien og dukkpetrellfamilien utgjer ordenen stormfuglar, Procellariiformes. Dei streifar vidt kring i Sørishavet og Nord-Stillehavet. Dei er fråverande frå Nord-Atlanteren, men fossil viser at dei ein gong levde der. I dag er dei berre sporadiske vandrarar som dukkar opp i Nord-Atlanteren. Albatrossane er blant dei største flygande fuglar, vandrealbatrossen har den største vengespennet av alle nolevande fugleartar. Familien er vanlegvis delt inn i fire slekter, men det er usemje om talet på artar som varierer mellom 12[1] og 21[2] artar avhengig av autoritet.
Albatrossane er svært effektive i lufta, ved hjelp av glideflogteknikkar kan dei dekke store distansar med lite bruk av energi. Dei beitar blekksprut, fisk og kril ved å ta avfall, gripe i vassoverflata eller dukke. Albatrossar hekkar i koloniar, mest på fjerne øyar, ofte nært saman med fleire andre artar. Parband mellom hannar og hoar kan byggast over fleire år med bruk av ritualdansar og vil vare i livet ut for paret. Ein hekkesesong kan ta over eit år frå egglegging til flygeferdige ungar, med eitt enkelt egg i kvart forsøk.
Av dei 21 artane av familien som er godkjent av IUCN, er 19 er trua av utrydding. Talet på albatrossar har tidlegare gått attende på grunn av hausting av fjør, men i dag albatrosses er trua av introduserte artar som for eksempel rotter og villkattar som angrip egg, ungar og hekkande vaksne fuglar; av forureining; av overfiske som har ført til alvorleg nedgang i fiskeførekomstane i mange regionar. Linefiske utgjer det største trugsmålet: fuglane jaktar agna på lina og blir dermed hekta fast. Identifiserte interessentar som styresmakter, narturvernorganisasjonar og folk i fiskerinæringa arbeider for å redusere denne «bifangsten».
Albatrossane er ei gruppe av store til svært store fuglar, og er dei største av stormfuglane i ordenen Procellariiformes. Nebbet er stort, sterkt og med skarpe kantar, den øvre kjeven endar i ein stor krok. Nebbet er sett saman av fleire hornplater, og langs sidene er dei to røyr, lange nasebor. Røyra av alle albatrossar ligg langs sidene av nebbet, i motsetnad til hos resten av fuglane i ordenen Procellariiformes der røyra går langs oversida av nebbet. Desse røyra lèt albatrossar ha ei god utvikla kjensle av lukt, ei uvanleg evne for fuglar. Som andre Procellariiformes utnyttar albatrossane luktesansen når dei søkjer etter potensielle matkjelder.[3] Føtene har inga baktå og mellom dei tre framtærne har dei fullt utvikla symjehud. Beina er sterke for Procellariiformes å vere, faktisk, nesten unik blant denne biologiske ordenen, i at dei saman med kjempepetrellane er i stand til å gå godt på land.[4]
Som alle andre i ordenen Procellariiformes, har albatrossar trong for å avsalte kroppen, salt som fuglane får i seg på grunn av det høge mengda havvatn dei absorberer. Alle fuglar har ein forstørra nasekjertel ved nebbrota, over auga. Denne kjertelen er inaktiv hos artar som ikkje krev avsalting, men alle albatrossar gjer bruk av kjertelen. Forskarar er usikre på dei nøyaktige prosessane i kjertelen, men veit at i generelle termar så fjernar kjertelen salt og dannar ein 5 % saltoppløysing som dryp ut av nasen, eller som hos nokre artar, dei slyngjer ut væska.[5]
Fjørdrakta hos dei fleste vaksne albatrossane er vanlegvis ein variant av mørk overside på veng og rygg med kvit underside, ofte ikkje ulikt ein måse.[4] Av desse artane spenner frå det sørlege kongealbatross som er nesten heilt kvit bortsett tuppen og bakkant av vengene hos fullt kjønnsmodne hannar, til underarten Diomedea exulans amsterdamensis av vandrealbatross, som har ein nesten juvenil-aktig hekkefjørdrakt med mykje brunt, særleg eit sterkt brunt band rundt brystet. Fleire artar av Thalassarche og Phoebastria-albatrossar har andletmarkeringar som augeflekker eller har grått eller gult på hovud og nakke. Tre albatrossartar, svartfotalbatross, gråalbatross og sotalbatross, varierer heilt frå dei vanlege draktene, til nesten einsfarga mørk brun, eller mørk grå i fallet gråalbatross. Det kan ta fleire år å få den fullt vaksne hekkedrakta for ein albatross.[6]
Dei største albatrossane i slekta Diomedea har det største vengespennet av alle fuglar, det kan overstige 3,40 meter, andre albatrossartar kan ha monaleg mindre vengespenn, ned til 1,75 m.[7] Albatrossar reiser enorme avstandar med to teknikkar som blir brukte av mange sjøfuglar med lange venger, dynamisk glideflyging og utnytting av hang. Dynamisk glideflyging inneber gjentatte stigingar inn i vind og senking i vindretninga slik at dei vinn energi frå den vertikale vindgradienten. Hang er den stigande lufta på lesida av store bølgjer. Albatrossar oppnår høge forholdstal for glideflukt, rundt 22:1 til 23:1, noko som tyder at for kvar meter dei taper høgd, kan dei reise framover 22 meter.[6] I glideflukta får dei stønad frå skulderlåsen, eit senelag som låser vengen når han er fullt utstrekt, slik at vengen blir halden utstrekt utan bruk av muskelkraft, ei morfologisk tilpassing dei deler med kjempepetrellar.[8]
Albatrossar kombinerer glideflygeteknikkar med bruk av føreseieleg vêrsystem. Albatrossar på den sørlege halvkula som flyg nordover frå koloniane vil dreie kursen med urvisaren, og dei som flyg sørover vil dreie mot urvisaren.[4] Albatrossane er så godt tilpassa denne levemåten at hjartefrekvensen under flyging ligg nær kvilepulsen. Denne effektiviteten er slik at det mest energikrevjande aspektet av ein tur for matauke ikkje er sjølve flygedistansen, men landingar, avgangar og jakta dei gjer etter å ha funne ei matkjelde.[9]
Det er denne effektive flygeteknikken som er grunnlaget for albatrossane sin suksess i flyging over særs lange distansar som strategi for å søkje føde som er lokalisert spreidd og ujamt fordelt over store areal til havs.
Dei lange vengene er dårleg eigna til kraftfull flyging og dei fleste artane manglar musklar og energi til å gjennomføre vedvarande flagrande flukt. Tilpassinga til glideflyging gjer dei avhengige av vind og bølgjer, om albatrossar blir tvinga til å kvile på havoverflata i roleg sjø, må dei kanskje vente til vinden tek seg opp att.
Artane i det nordlege Stillehavet kan bruke ein alternativ teknikk der fuglen gjer kraftige vengeslag for å vinne høgd, følgt av gliding.[10] Når albatrossar tar av på land, treng dei å ta ein løpetur for å gje fart og løft under vengene.[4]
Dei fleste albatrossane har leveområde på den sørlege halvkula frå Antarktis til Australia, Sør-Afrika og Sør-Amerika. Unntaka frå dette er dei fire artane i slekta Phoebastria, kor tre finst utelukkande i det nordlege Stillehavet, frå Hawaii til Japan, California og Alaska, og éin, galapagosalbatross, hekkar på Galapagosøyane og beitar utanfor kysten av Sør-Amerika.
Trongen for vind til glideflukt er grunnen til at albatrossar for det meste er avgrensa til høgare breiddegrader, glideflygeteknikken dei nyttar gjer at kryssing av ekvatorialbeltet er ekstremt vanskeleg. Unntaket, galapagosalbatrossen, er i stand til å leve i ekvatoriale farvatn rundt Galapagosøyane på grunn av det kjølige vatnet i perustraumen og dei resulterande vinden som dette gjev.[6]
Ein veit ikkje sikkert kvifor albatrossane vart utrydda i Nord-Atlanteren, sjølv om stigande havnivå på grunn av ein varm periode i ei mellomistid kan tenkjast å ha overfløymt hekkestaden for gulhovudalbatross (Phoebastria albatrus) på Bermuda.[11] Nokre sørlege artar har tidvis dukka opp som omstreifarar i Nord-Atlanteren og kan bli forvist ståande der i fleire tiår. Ein av desse, ein svartbrynalbatross, returnerte til sulekoloniar i Skottland i mange år.[12] Både svartbrynalbatross og gulnasealbatross har vore observerte i norske farvatn.[13]
Bruk av satellittsporing lærer forskarane mykje om korleis albatrossar streifar over havet for å finne mat. Albatrossar har ingen regelbunden årleg migrasjon, men spreier seg mykje etter hekkeperioden, og i tilfelle av artar på den sørlege halvkula, gjer dei ofte sirkumpolare turar.[14] Det er òg dokumentert at artane differensierer seg i bruk av havområde. Ei samanlikning av beitenisjar av to nærskylde artar som begge hekkar på Campbell Island, underarten impavida av svartbrynalbatross (Thalassarche melanophris), og gråhovudalbatross (Thalassarche chrysostoma), viste at svartbrynalbatrossen primært beita over Campbell-platået medan gråhovudalbatrossen beita meir pelagisk, over oseaniske farvatn. Vandrealbatrossane reagerer òg sterkt på batymetri, det vil seie dei beitar berre i farvatn med havdjupn større enn 1000 meter; så nøyaktig følgde satellittplotta denne konturen at ein vitskapsmann uttrykte, «- det er nesten som om fuglane er merksame på og lyder eit 'inga åtgang'-skilt der djupna er mindre enn 1000 m.»[6] Det er òg haldepunkt for separasjon mellom kjønna av same art: ein studie av tristanalbatross som hekkar på Gough Island viste at hannar beita vest for øya og hoer mot aust.[6]
Kosthaldet er sett saman av hovudsakleg blekksprutar, fisk, krepsdyr og slakteavfall,[4] sjølv om dei òg vil ta for seg av åtsel og beite på anna dyreplankton.[4] For dei fleste artar er ei heilskapleg forståing av dietten berre kjent for hekkesesongen, når albatrossar jamleg dreg tilbake på land og undersøkingar er moglege. Verdet av kvar av desse matkjeldene varierer frå art til art, og jamvel frå populasjon til populasjon, og nokre konsentrerer seg om blekksprut åleine, andre tek meir kril eller fisk. Av dei to albatrossartane på Hawaii, tar svartfotalbatross (Phoebastria nigripes) for det meste fisk, mens laysanalbatross (Phoebastria immutabilis) beitar på blekksprut.[4]
Bruk av måleinstrument på havet som registrerer inntak av vatn over tid, indikerer at albatrossar hovudsakleg beitar på dagtid. Analyse av blekksprutrestar som albatrossar gulpar opp, har vist at mange av blekksprutane er for store til å ha vorte fanga levande, og inkluderer dessutan artar frå djupare vatn sannsynlegvis utanfor rekkjevidd for albatrossar, noko som tyder på at for einskilde artar, som vandrealbatross, kan avfall av blekksprut vere ein viktig del av dietten. Kjelda for desse døydde blekksprutane kjenner ein ikkje, og nokre kjem sikkert frå blekksprutfiskeri, men i naturen først og fremst frå døyde blekksprutar etter blekksprutgyting og frå måltidsrestar etter blekksprutetande kval, slik som spermkval, grindkvalar og nebbkvalar.[15] Hos andre artar, som svartbrynalbatross eller gråhovudalbatross, held dietten rikeleg med mindre blekksprutartar som har ein tendens til å søkkje etter at dei er daude, og ein trur ikkje avfall speler ei stor rolle i kosthaldet.[6] Galapagosalbatrossar er observerte i å praktisere kleptoparasittisme, trakasserer suler for å stele maten deira, galapagosalbatrossen er den einaste medlemmen av Procellariiformes med slik regelmessig åtferd.[16]
Inntil nyleg trudde ein at albatrossar hovudsakleg beita på overflata, sym på overflata og knipsar opp blekksprut og fisk som er skove opp til overflata av straum, predatorar eller er daude. Utplasseringa av måleinstrument for djupn, som registrerer den maksimale djupna fuglen dukkar, ved å feste det til ein fugl og ta instrumentet av når han returnerer til land, har vist at medan nokre artar, som galapagosalbatross, ikkje dukkar djupare enn ein meter, kan nokre artar, som gråalbatross, dukke så djupt som 12,5 meter, med ei gjennomsnittleg djupne på nesten fem meter.[17] I tillegg til overflatebeiting og dukking, har dei no òg vorte observerte i stupdukking frå lufta for å snappe byttedyr.[18]
Albatrossar er kolinihekkarar, vanlegvis hekkar dei på isolerte øyar, der koloniane ligg på større landmassar, gjerne på utstikkande nes med gode tilnærmingar frå sjøen i fleire retningar, slik som kolonien på Otago-halvøya i Dunedin på New Zealand. Mange kvitpannealbatrossar (Thalassarche bulleri) og svartfotalbatrossar (Phoebastria nigripes) byggjer reir under tre i open skog.[19] Koloniar varierer frå dei svært tette samlingar føretrekt av Thalassarche-albatrossar. Til dømes har svartbrynalbatross-koloniar på Falklandsøyane tettleikar på 70 reir per 100 m², medan ein finn mykje lausare grupper og med stor plass mellom individuelle reir i koloniar av Phoebetria og Diomedea-albatrossar. Alle albatrosskoloniar ligg på øyar som historisk var frie for landpattedyr. Albatrossar er svært filopatriske, som tyder at dei vanlegvis returnerer til kolonien for å hekke. Denne tendensen til å vende tilbake til utgangspunktet for hekking er så sterk at ein studie av laysanalbatross viste at den gjennomsnittlege avstanden mellom klekkestaden og området der ein fugl etablert sitt eige territorium var 22 meter.[20]
Albatrossar lever mykje lengjer enn andre fuglar, startar hekking seint, og investere meir arbeid i færre ungar enn andre fuglegrupper. Albatrossar har særs lang levetid, dei fleste artane kan overleve i overkant av 50 år, den eldste registrerte var ein nordleg kongealbatross som vart ringmerkt som ein vaksen og overlevde i ytterlegare 51 år, estimert til en alder av 61 år.[21] Ringmerkingsprosjekt er monaleg yngre enn dette, og ein kan vente at fuglar av andre artar vil vise seg å leve endå lengjer.
Albatrossar blir seint kjønnsmoden, etter ca. fem år, men sjølv når dei har nådd kjønnsmoden alder, vil dei ikkje ta til med å hekke for eit par år seinare, opp til ein alder av 10 år for einskilde artar. Unge ikkje-hekkande fuglar vil møte opp i kolonien før dei byrjar å hekke, dei kan praktisere forseggjorte kurtiseringsritual og 'dansar' som familien er kjent for, i mange år før hekking.[22] Når fuglar kjem til tilbake til kolonien for første gongen, vil dei allereie ha den typiske åtferda som utgjer albatrosspråket, men kan verken 'lese' åtferd frå andre fuglar eller reagere formålstenleg.[4] Etter ein læreperiode med prøving og feiling, vil dei unge fuglane perfeksjonere dansane. Dette språket meistrar dei raskare viss dei yngre fuglane har eldre fuglar i nærleiken.
Repertoaret av åtferd inneber synkroniserte førestillingar av ulike handlingar som til dømes fjørstell, peiking og roping, klikking med nebba, å gjere stirrande blikk, og kombinasjonar av slike handlingar.[23] I byrjinga vil fuglen danse med mange partnarar første året, men etter fleire år, vil talet på partnarar minke, inntil ein partnar er valt og eit par er danna. Dei fortset å perfeksjonere eit individuell språk som til slutt vil vere unikt for dette eine paret. Etter å ha etablert eit parband som vil vare livet ut, vil likevel det meste av denne dansen aldri bli brukt igjen dei kommande åra.
Albatrossar reknast å gjere desse forseggjorte rituala for å sikre val av rett partnar, ettersom egglegging og oppseding av kvar einskild unge er ei stor investering. Sjølv artar som kan fullføre ein formeringssyklus på under eit år legg sjeldan egg etterfølgjande året.[6] Dei store albatrossane som vandrealbatross treng meir enn eit år frå egglegging til ungen er flygedyktig. Albatrossar legg eit enkelt nær elliptisk[7] egg i kullet, kvite med raudbrune flekker.[19] Viss egget går tapt til rovdyr eller blir knust ved uhell, så vil ikkje paret gjere ny freistnad på hekking same året. Dei større egga veg frå 200-510 gram.[19] Det førekjem sjeldan at eit par bryt parbandet, på grunn av at det vil redusere den reproduktive perioden for fuglane, og det hender vanlegvis berre etter fleire år med sviktande hekking.[6]
Alle dei sørlege albatrossane byggjer store reir, utnyttar gras, buskar, jord, torv, og jamvel pingvinfjører som byggemateriale,[19] medan dei tre artane i nordlege Stillehavet gjer meir rudimentære reir. Galapagosalbatross, derimot, byggjer ikkje reir og vil sjølv flytte egget sitt rundt innanfor territoriet for paret, så mykje som 50 meter, og nokre gonger slik at egget går tapt.[24] Blant alle albatrossartar deltar begge foreldra i rugeøkter som varar mellom éin dag og tre veker. Den totale rugetida fram til klekking er på ca. 70-80 dagar, lengst for dei største albatrossane, den lengste inkubasjonstida for nokon fugl. Det kan vere ein energimessig krevjande prosess, foreldra kan miste så mykje som 83 gram kroppsvekt om dagen.[25]
Etter klekking vil foreldra vakte og varme ungen i tre veker før han er sterk nok til å forsvare og termoregulere seg sjølv. I denne perioden må foreldra mate ungen med små måltider medan dei avlastar kvarandre. Etter at denne siste rugeperioden er over, blir ungen mata i jamne mellomrom av begge foreldra. Foreldra gjer korte og lange turar for matauke etter alternative mønster, ved retur gulpar dei opp måltid som veg rundt 12 % av eigen kroppsvekt, om lag 600 gram. Måltida er sett saman av både fersk blekksprut, fisk og kril, og dessutan mageolje, ei energirik føde som er lettare å bere enn ufordøydde byttedyr. Denne olja er produsert i eit organ kjent som ein proventriculus frå fordøydde byttedyr av hos dei fleste stormfuglar, og gjev dei deira karakteristiske sterke lukt.[26]
Albatrossungane treng lang tid til å bli flygedyktige. Dei store albatrossane kan bruke opp til 280 dagar, og sjølv for dei mindre albatrossane, tar det helst mellom 140 og 170 dagar til ungen er flygedyktig.[27] Som mange andre sjøfuglar, vil albatrossungane få så stor kroppsvekt at dei blir tyngre enn foreldra sine, og før dei flyg nyttar dei desse reservane til å byggje opp kroppsfunksjonar og fjørdrakta, spesielt veks alle vengfjørene. Når ungane er flygedyktige er dei vanlegvis nede på same vekt som foreldra sine. Mellom 15 % og 65 % av dei flygedyktige overlever til dei sjølv kan hekke.[19] Etter at albatrossungane flyg på eiga hand og får ikkje lenger hjelp frå foreldra sine. Studiar av ungfuglar som spreier seg på sjøen har foreslått ein medfødt migrasjonsåtferd, ein genetisk koda navigasjonsrute, som hjelper unge fuglar når dei er ute på havet første gongen.[28]
Albatrossar i rekkjefølgje etter Clementslista versjon 6.8 frå august 2013[29] med norske namn etter Norske navn på verdens fugler.[30] Lista tar òg med somme artar i tillegg som er aksepterte av BirdLife International og er med i IOC World Bird List versjon 4.2, merkte med note på vitskapleg namn i tabellen under.[31][32][33][2] Om ikkje anna er opplyst, så er populasjonstala publisert av BirdLife International og gjeld 'kjønnsmodne individ', for albatrossar ofte langt lågare enn totalt antall individ.
Slekt Artsnamn Vitskapleg namn Status Populasjon Trend Hekkeplassar Thalassarche Mellomstore albatrossar på den sørlege halvkula, dei vanlegaste av alle albatrossar. Engelsk namn: 'mollymawks'. Gulnasealbatross Thalassarche chlororhynchos EN 21 000-32 000 minkande øyar i Sør-Atlanteren Thalassarche carteri[note 1] EN 83 000 minkande øyar i Sør-Indiahavet[31] Gråhovudalbatross Thalassarche chrysostoma VU 250 000 minkande fleire øyar i Sørishavet Kvitpannealbatross Thalassarche bulleri NT 150 000 ind (hbw) stabil Snareøyane, Solanderøya og Chathamøyane, New Zealand Svartflekkalbatross Thalassarche cauta cauta NT 60-70 000 ukjent ved Tasmania Thalassarche cauta steadi NT 200 000 minkande sub-antarktiske øyar på New Zealand Sølvhovudalbatross Thalassarche salvini VU 61 500 ukjent Crozetøyane, Snareøyane og Bountyøyane Chathamalbatross Thalassarche eremita VU 11 000 stabil Pyramiden, Chathamøyane aust for New Zealand Svartbrynalbatross Thalassarche melanophris EN 1 150 000 minkande fleire øyar i Sørishavet Thalassarche impavida[note 1] VU 24 600 hekk par aukande Campbelløyane sør for New Zealand[32] Phoebetria Små albatrossar, mørke i farga. Sotalbatross Phoebetria fusca EN 28 000 minkande øyar i Søratlanteren Gråalbatross Phoebetria palpebrata NT 58 000 minkande fleire subantarktiske øyar Diomedea Dei største albatrossane, sirkumpolare på den sørlege halvkula. Kongealbatross Diomedea epomophora VU 27 200 stabil Campbelløya, Aucklandøyane med fleire Diomedea sanfordi[note 1] EN 17 000 minkande Chathamøyane aust for New Zealand[33] Vandrealbatross Diomedea exulans VU 28 000 minkande Crozetøyane, Sør-Georgia, Prince Edward Island og Macquarie Island Phoebastria Albatrossar i Stillehavet nord for ekvator, dei mest tropiske, galapagosalbatross òg i Perustraumen sør for ekvator. Galapagosalbatross Phoebastria irrorata CR uklår[34] minkande Española-øya i Galápagos-øygruppa Laysanalbatross Phoebastria immutabilis NT 1 180 000 minkande Midwayatollen og på Laysan, Hawaii Svartfotalbatross Phoebastria nigripes NT 64 500 hekk par aukande Dei nordvestre Hawaii-øyane, dei japanske øyane Tori-shima, Ogasawara og Senkakuøyane, på øyar utanfor Mexico Gulhovudalbatross Phoebastria albatrus VU 1 500-1 700 aukande Torishima, Senkakuøyane nær TaiwanAlbatrossfamilien er vanlegvis delt inn i fire slekter, med det er usemje om talet på artar ved at somme rangerer nokre av taksona som artar, der andre held dei som underartar. Soleis listar Den amerikanske ornitologiske organisasjonen SACC berre 12 artar,[35] medan IOC World Bird List gjev heile 21 artar på si liste.[2] eBird/Clements checklist ligg i mellom med 15 artar.[29]
Følgjande takson er per juni 2014 ikkje med som artar i Clementslista, men er godkjente av IOC som albatrossartar. Referansar: Brooke 2004,[iocref 1] BLI 1.0, Onley & Scofield 2007;[iocref 2] Tennyson 2010[iocref 3]
Taksona for vandrealbatross har status i endring. Tradisjonelt har det vore fem takson for underartar av vandrealbatross, men somme autoritetar som BirdLife International har no løfta opp fire av desse til artstakson. SACC har handsama framlegg om å gjere desse taksona av Diomedea exulans til artar, men avviste framlegget.[36][37]
Underartar i Clementslista med status hos BirdLife International:
_heads.jpg)
.jpg)
|coauthors= (hjelp) |coauthors= (hjelp) |coauthors= (hjelp) |coauthors= (hjelp) |coauthors= (hjelp) Albatrossar (Diomedeidae) er store sjøfuglar som saman med artane i stormfuglfamilien, stormsvalefamilien og dukkpetrellfamilien utgjer ordenen stormfuglar, Procellariiformes. Dei streifar vidt kring i Sørishavet og Nord-Stillehavet. Dei er fråverande frå Nord-Atlanteren, men fossil viser at dei ein gong levde der. I dag er dei berre sporadiske vandrarar som dukkar opp i Nord-Atlanteren. Albatrossane er blant dei største flygande fuglar, vandrealbatrossen har den største vengespennet av alle nolevande fugleartar. Familien er vanlegvis delt inn i fire slekter, men det er usemje om talet på artar som varierer mellom 12 og 21 artar avhengig av autoritet.
Albatrossane er svært effektive i lufta, ved hjelp av glideflogteknikkar kan dei dekke store distansar med lite bruk av energi. Dei beitar blekksprut, fisk og kril ved å ta avfall, gripe i vassoverflata eller dukke. Albatrossar hekkar i koloniar, mest på fjerne øyar, ofte nært saman med fleire andre artar. Parband mellom hannar og hoar kan byggast over fleire år med bruk av ritualdansar og vil vare i livet ut for paret. Ein hekkesesong kan ta over eit år frå egglegging til flygeferdige ungar, med eitt enkelt egg i kvart forsøk.
Av dei 21 artane av familien som er godkjent av IUCN, er 19 er trua av utrydding. Talet på albatrossar har tidlegare gått attende på grunn av hausting av fjør, men i dag albatrosses er trua av introduserte artar som for eksempel rotter og villkattar som angrip egg, ungar og hekkande vaksne fuglar; av forureining; av overfiske som har ført til alvorleg nedgang i fiskeførekomstane i mange regionar. Linefiske utgjer det største trugsmålet: fuglane jaktar agna på lina og blir dermed hekta fast. Identifiserte interessentar som styresmakter, narturvernorganisasjonar og folk i fiskerinæringa arbeider for å redusere denne «bifangsten».
Albatrossfamilien (Diomedeidae) er familie med store stormfugler. De har fugleverdenens største vingespenn (vandrealbatross med opptil 3,5 meter). Vingene er usedvanlig lange og smale. Albatrossene utnytter vinden optimalt og kan under gunstige vindbetingelser seile i timevis uten vingeslag. De oppsøker bare land for å hekke. Mens de henter mat for ungen sin kan de i løpet av få dager runde hele kloden.
Nesten alle albatrossarter lever på den sørlige jordhalvkule. Tre arter hekker i det nordlige Stillehavet, galápagosalbatrossen hekker på Galápagos. Albatrosser kommer til Europa bare som tilfeldige gjester. De individene som havner nord for ekvator kommer seg ofte ikke tilbake igjen. En del av disse slår følge med og bosetter seg sammen med havsuler, og disse kaller man for sulekonge.
Albatrossene lever hovedsakelig av blekksprut fanget på havoverflaten.
De blir kjønnsmodne først i alderen mellom 8 og 12 år, og de største artene hekker bare hvert andre år. Albatrossen hekker vanligvis i store kolonier på øde oseaniske øyer, og legger da ett egg, men holder seg pelagisk utenom hekkeperioden. De holder seg til en partner hele livet. De kan bli over 60 år gamle.
Et stort flertall av albatrossartene er idag truet av utryddelse, kanskje så mange som 19, fordi flere titalls tusen av dem hvert år havner i garn og tråler.
Til dels sammenfattes samtlige albatrosser i slekten Diomedea. Det er nå mer vanlig å fordele dem over fire slekter. Antall arter varierer også i ulike systemer. Mange populasjoner som tidligere ble betraktet som underarter, behandles nå ofte som arter. Den vitenskapelige berettigelsen for dette er imidlertid ikke allment akseptert. Disse omstridte artene (som ikke har fått norske navn), er markert med spørsmålstegn i listen under, og er oppført under den arten som de (tidligere) ble regnet til.
Albatrossfamilien (Diomedeidae) er familie med store stormfugler. De har fugleverdenens største vingespenn (vandrealbatross med opptil 3,5 meter). Vingene er usedvanlig lange og smale. Albatrossene utnytter vinden optimalt og kan under gunstige vindbetingelser seile i timevis uten vingeslag. De oppsøker bare land for å hekke. Mens de henter mat for ungen sin kan de i løpet av få dager runde hele kloden.
Nesten alle albatrossarter lever på den sørlige jordhalvkule. Tre arter hekker i det nordlige Stillehavet, galápagosalbatrossen hekker på Galápagos. Albatrosser kommer til Europa bare som tilfeldige gjester. De individene som havner nord for ekvator kommer seg ofte ikke tilbake igjen. En del av disse slår følge med og bosetter seg sammen med havsuler, og disse kaller man for sulekonge.
Albatrossene lever hovedsakelig av blekksprut fanget på havoverflaten.
De blir kjønnsmodne først i alderen mellom 8 og 12 år, og de største artene hekker bare hvert andre år. Albatrossen hekker vanligvis i store kolonier på øde oseaniske øyer, og legger da ett egg, men holder seg pelagisk utenom hekkeperioden. De holder seg til en partner hele livet. De kan bli over 60 år gamle.
Et stort flertall av albatrossartene er idag truet av utryddelse, kanskje så mange som 19, fordi flere titalls tusen av dem hvert år havner i garn og tråler.
Multimedia w Wikimedia Commons 
Hasło w Wikisłowniku Albatrosy[2][3], albatrosowate (Diomedeidae) – rodzina dużych, morskich ptaków zaliczanych do rzędu rurkonosych (Procellariiformes)[2]. Pod względem rozpiętości skrzydeł są jednymi z największych latających ptaków, a albatros wędrowny (Diomedea exulans) ma największą rozpiętość skrzydeł (251–350 cm; rekordowy osobnik miał 370 cm[4]) ze wszystkich żyjących gatunków ptaków[5]. Niewiele mniejszą przeciętną rozpiętość skrzydeł (260–320 cm) osiąga kondor wielki (Vultur gryphus)[6]. Albatrosy są ptakami bardzo długowiecznymi[2].
Występują nad Oceanem Południowym i północną częścią Oceanu Spokojnego[7]. Skamieniałości dowodzą, że niegdyś zamieszkiwały również m.in. Bermudy[8].
Systematyka w obrębie rodziny jest skomplikowana. Sytuację dodatkowo komplikuje trudny dostęp do miejsc występowania poszczególnych gatunków i co za tym idzie, ogranicza możliwość badań.
Trzy gatunki: albatros białolicy (Diomedea amsterdamensis), albatros brązowopierśny[9] Diomedea antipodensis; Diomedea dabbenena uważane wcześniej (i obecnie jeszcze przez niektórych autorów) za podgatunki albatrosa wędrownego (Diomedea exulans) podniesiono do rangi gatunków. Dwa gatunki: albatros siwogłowy (Thalassarche eremita) oraz albatros szarogrzbiety (Thalassarche salvini), uważane wcześniej (i obecnie jeszcze przez niektórych autorów) za podgatunki albatrosa szarodziobego (Thalassarche cauta) podniesiono do rangi gatunków.
Albatros żółtooki (Thalassarche impavida), uważany wcześniej za podgatunek albatrosa czarnobrewego (Thalassarche melanophris), oraz Thalassarche carteri, uważany wcześniej za podgatunek albatrosa żółtodziobego (Thalassarche chlororhynchos), również podniesiono do rangi odrębnych gatunków.
Albatros królewski został podzielony na dwa gatunki – albatros królewski (Diomedea epomophora) (wyst. na Wyspie Południowej Nowej Zelandii) oraz albatros ciemnoskrzydły[10] (Diomedea sanfordi) (wyst. na Wyspie Północnej).
Ptaki te mają krępe ciało długości 71–135 cm[11] oraz masywny, haczykowato zakończony dziób. Zazwyczaj są ubarwione na biało z domieszką koloru czarnego lub brązowego (jedynie ptaki z rodzaju Phoebetria jednolicie ciemno ubarwione).
Dzięki swym długim, ale stosunkowo wąskim skrzydłom, albatrosy są doskonałymi szybownikami. Przy odpowiednim wietrze mogą godzinami utrzymywać się w powietrzu. Okresy bezwietrzne spędzają zazwyczaj na powierzchni wody (są również bardzo dobrymi pływakami). Podstawę ich diety stanowią kałamarnice, chociaż czasami żerują także na odpadkach wyrzucanych ze statków. Większość życia spędzają na morzu, na lądzie pojawiają się wyłącznie w okresie lęgowym[2].
Toki albatrosów odbywają się w parach lub większych grupach i polegają na rozkładaniu skrzydeł oraz krzyżowaniu dziobów. Ptaki wydają przy tym dość doniosłe odgłosy. Po kopulacji samica składa na gołej ziemi (ewentualnie w zagłębieniu niewielkiego, usypanego kopczyka) jedno, bardzo duże, białe jajo. Młode po wykluciu rozwijają się bardzo powoli (zwłaszcza u większych gatunków). Dopiero po 4–10 miesiącach uczą się one latać. Pierwsze 5–10 lat spędzają wyłącznie na morzu, przepierzając się kilkukrotnie. Dopiero po tym czasie po raz pierwszy przystępują do rozrodu[2].
Albatrosy, albatrosowate (Diomedeidae) – rodzina dużych, morskich ptaków zaliczanych do rzędu rurkonosych (Procellariiformes). Pod względem rozpiętości skrzydeł są jednymi z największych latających ptaków, a albatros wędrowny (Diomedea exulans) ma największą rozpiętość skrzydeł (251–350 cm; rekordowy osobnik miał 370 cm) ze wszystkich żyjących gatunków ptaków. Niewiele mniejszą przeciętną rozpiętość skrzydeł (260–320 cm) osiąga kondor wielki (Vultur gryphus). Albatrosy są ptakami bardzo długowiecznymi.
Występują nad Oceanem Południowym i północną częścią Oceanu Spokojnego. Skamieniałości dowodzą, że niegdyś zamieszkiwały również m.in. Bermudy.
Os albatrozes, incluindo os piaus, da família biológica dos diomedeídeos (Diomedeidae), são aves marinhas de grandes dimensões que, em conjunto com os procelarídeos, painhos e petréis-mergulhadores, formam a ordem dos Procellariiformes ou Tubinares. Distribuem-se por quase toda a extensão do Oceano Antártico e norte do Oceano Pacífico. Os albatrozes estão entre as aves voadoras de maiores dimensões. Os grandes albatrozes, do género Diomedea têm a maior envergadura de asa de qualquer espécie não-extinta. Os albatrozes são geralmente distribuídos em quatro géneros, ainda que haja desacordo quanto ao número de espécies. Das 21 espécies de albatroz reconhecidas pela União Internacional para a Conservação da Natureza e dos Recursos Naturais (IUCN), 19 estão ameaçadas de extinção.
Os albatrozes movem-se de forma muito eficiente no ar, cobrindo grandes distâncias com pouco esforço. Alimentam-se de moluscos, como lulas, peixes e krill. Para isso tanto podem limitar-se a recolher animais mortos como a capturar o seu alimento, vivo, à superfície ou mergulhando. Os albatrozes são aves coloniais, nidificando a maioria em ilhas oceânicas remotas, muitas vezes compartilhando o seu território de nidificação com outras espécies. Estabelecem relações monogâmicas entre macho e fêmea que duram até ao fim da vida.
O número de albatrozes varia, consoante o autor, entre 13 e 24 espécies (incluindo os do género Phoebetria, ou piaus, que, para efeitos deste artigo, e de acordo com a nomenclatura internacional, serão considerados como "albatrozes"). Este é um assunto ainda em debate, ainda que o número mais aceite seja o de 21 espécies em 4 géneros: Diomedea (grandes albatrozes), Thalassarche (designados em inglês como mollymawks), Phoebastria (albatrozes do Pacífico Norte), e Phoebetria (os piaus). Os albatrozes do Pacífico Norte são considerados como um táxon-irmão dos grandes albatrozes, enquanto que os piaus se consideram como sendo mais próximos dos albatrozes do género Thalassarche.
A classificação taxonómica dos albatrozes também tem sido objecto de grande debate. A taxonomia de Sibley-Ahlquist propôs juntar as aves marinhas, aves de rapina e outras na alargada ordem das Ciconiiformes, enquanto que o International Ornithological Congress[1] e muitas organizações ornitológicas da América do Norte, Europa, África do Sul, Austrália e Nova Zelândia mantêm a tradicional ordem dos Procellariiformes. Os albatrozes distinguem-se dos outros Procellariiformes tanto em termos genéticos como pelas características morfológicas, nomeadamente no seu tamanho, forma das patas e arranjo das narinas tubulosas.[2]
Mesmo dentro da família taxonómica, a vinculação das espécies aos géneros tem-se prolongado há mais de um século. Colocados originalmente num só género, Diomedea, foram depois redistribuídos por Reichenbach em quatro géneros diferentes em 1852, seguindo-se outras reavaliações taxonómicas, podendo-se, em 1965, indicar 12 géneros diferentes propostos no total (ainda que cada classificação em específico nunca tenha ultrapassado os oito géneros): Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis, e Penthirenia.[3]
Em 1965, numa tentativa de dar alguma ordem à classificação destas aves, reuniram-se as espécies em dois géneros, Phoebetria (os piaus, que à primeira vista se parecem mais com os procelarídeos, e que eram considerados na altura como "primitivos" ) e Diomedea (os restantes).[4] Ainda que visando a simplificação da família em termos de nomenclatura, a classificação baseava-se na análise morfológica de Elliott Coues, datada de 1866, prestando pouca atenção a estudos mais recentes - além de ter ignorado mesmo algumas das sugestões de Coues.[3]
Pesquisas mais recentes, da responsabilidade de Gary Nunn, do American Museum of Natural History (1996), e outros investigadores a nível internacional, estudaram o DNA mitocondrial das 14 espécies mais consensuais na época, parecendo demonstrar que o mais lógico é estabelecer quatro, e não dois, grupos monofiléticos dentro da família dos albatrozes.[5] Estes autores propuseram, então, a reabilitação de dois nomes dos antigos géneros: Phoebastria e Thalassarche, mantendo-se os grandes albatrozes no género Diomedea e os piaus no género Phoebetria. A British Ornithologists' Union, tal como autoridades ornitológicas da África do Sul dividiram os albatrozes em quatro géneros, de acordo com a sugestão de Nunn, tendo a mudança sido aceite pela maioria dos investigadores da área. [carece de fontes?]
Mas, enquanto existe alguma unanimidade quanto ao número de géneros, mantém-se a discussão no que diz respeito ao número de espécies. Em termos históricos, já foram descritas mais de 80 por diferentes pesquisadores; muitas das quais resultavam da identificação equivocada de aves no seu estágio juvenil.[6] Baseando-se nas conclusões em torno da definição dos géneros de albatrozes, Robertson e Nunn propuseram em 1998 uma classificação taxonómica com 24 espécies diferentes,[3] em contraste com as 14 então aceites. Esta taxonomia interina promoveu muitas subespécies a espécies, mas foi muito criticada por não usar, em cada caso, informação submetida a revisão por pares que justificasse as divisões. Desde então que outros estudos aprovaram ou criticaram esta reavaliação taxonómica; um estudo de 2004, baseando-se na análise de DNA mitocondrial e microsatélites confirmou a hipótese de que o albatroz-das-antípodas e o albatroz-de-tristão eram espécies distintas do albatroz-errante, de acordo com Robertson e Nunn, mas que o sugerido albatroz-de-gibson, Diomedea gibsoni, não se distinguia do albatroz-das-antípodas.[7] Muitos organismos, incluindo a IUCN e diversos investigadores aceitam a classificação taxonómica interina de 21 espécies, ainda que não exista unanimidade científica quanto a esta; em 2004, Penhallurick e Wink sugeriram que o número de espécies fosse reduzido para 13 (incluindo a fusão do albatroz-de-amsterdam com o albatroz-errante,[8] mas o estudo foi particularmente controverso.[6][9] Todas as partes concordam, contudo, que é necessário um acordo geral que esclareça definitivamente o assunto. [carece de fontes?]
O estudo molecular da evolução das famílias de aves, de acordo com a taxonomia de Sibley e Ahlquist, situa a radiação adaptativa dos Procellariiformes no Oligoceno (há 35–30 milhões de anos atrás), ainda que este grupo se tenha originado antes, como se depreende de um fóssil que é atribuído por alguns autores a esta ordem: uma ave marinha a que foi atribuído o género Tytthostonyx, encontrada em rochas do Cretáceo (há 70 milhões de anos atrás). Os estudos moleculares sugerem que os painhos foram os primeiros a divergir do ramo ancestral, seguindo-se os albatrozes, com os procelarídeos e os painhos-mergulhadores a autonomizarem-se mais tarde. Os fósseis mais antigos de albatroz foram encontrados em rochas que datam do Eoceno ao Oligoceno, ainda que alguns sejam vinculados a esta família apenas de forma provisória, além de que nenhum tem grandes semelhanças com as espécies actuais. São os géneros Murunkus (Eoceno Médio do Uzbequistão), Manu (Oligoceno inferior da Nova Zelândia), e uma forma não descrita do Oligoceno superior da Carolina do Sul.
Similar a esta forma seriam os Plotornis, antes considerados como petréis mas que hoje são aceites como pertencendo à família dos albatrozes, do Mioceno médio francês - época em que a separação dos quatro géneros actuais já estaria em decurso, como é evidenciado pelos fósseis de Phoebastria californica e Diomedea milleri, ambos do Mioceno médio de Sharktooth Hill, na Califórnia. Isto demonstra que a separação dos grandes albatrozes dos albatrozes do Pacífico Norte terá ocorrido há 15 milhões de anos atrás. Fósseis semelhantes, encontrados no hemisfério sul levam a datar a separação entre o género Thalassarche e os piaus há 10 milhões de anos atrás.[2]
O registo fóssil de albatrozes no hemisfério norte é mais completo que no hemisfério sul, sendo muitas das formas fósseis originárias do Atlântico Norte, onde estas aves não existem actualmente. Vestígios de uma colónia de albatrozes-de-cauda-curta foram descobertos numa ilha das Bermudas.[10] A maioria dos fósseis de albatroz do Atlântico Norte teriam, de facto, pertencido ao género Phoebastria (ou albatrozes do Pacífico Norte). Um deles, Phoebastria anglica, foi encontrado em depósitos na Carolina do Norte e na Inglaterra. [carece de fontes?]
Os albatrozes constituem um grupo de aves de grande a muito grande porte, sendo os maiores dos Procellariiformes. O bico é grande, forte e aguçado nas extremidades, com a mandíbula superior a terminar num grande gancho, de forma a facilitar a captura de presas de corpo liso e rápido. O bico é composto de várias placas córneas (ranfotecas) distintas e, lateralmente, apresenta duas narinas tubulosas na forma de dois tubos que acompanham as faces laterais do bico, por onde fazem excreção de sal (e que davam o antigo nome da ordem: Tubinares). As narinas tubulosas de todos os albatrozes dispõem-se ao longo dos dois lados do bico, ao contrário dos outros Procellariiformes, em que os tubos apenas se dispõem no topo do bico. Estes tubos permitem, ainda, que os albatrozes tenham um sentido do olfacto especialmente desenvolvido, o que é raro entre as aves. Como os outros Procellariiformes, usam esta sua capacidade olfactiva enquanto procuram alimento.[11] As patas não têm dedo oposto na parte posterior e os três dedos anteriores estão totalmente unidos por uma membrana interdigital, que lhes permite nadar, bem como pousar e decolar, deslizando sobre a água. As patas são particularmente fortes, tendo em conta que entre os Procellariiformes, apenas eles e os petréis-gigantes conseguem andar com eficiência em terra.[12]
A plumagem adulta da maior parte dos albatrozes é, geralmente, caracterizada pela parte superior das asas, que se apresenta escura, enquanto a parte inferior é branca. Esta característica apresenta-se de forma diferente consoante as espécies, desde o albatroz-real-meridional, que é quase totalmente branco excepto nas pontas e extremidade posterior das asas, em machos que já atingiram a maturidade, até o albatroz-de-amsterdam com plumagem muito semelhante à juvenil, com uma grande predominância de castanhos, em especial numa banda acentuada em torno do peito. Muitas espécies do género Thalassarche e albatrozes do Pacífico Norte têm ainda marcas faciais, como manchas oculares, ou manchas cinzentas ou amarelas na cabeça e nuca. Três espécies de albatroz, o albatroz-patinegro e os piaus, fogem por completo aos padrões habituais, sendo quase totalmente revestidos de castanho-escuro (ou cinzento escuro em determinados locais, como no caso do piau-de-costa-clara). A plumagem pode levar vários anos até tomar a forma adulta definitiva.[2]
A envergadura de asa dos maiores albatrozes (do género Diomedea) ultrapassa a de qualquer outra ave, excedendo os 340 cm, ainda que a família inclua espécies com envergaduras bem menores. As asas são firmes e convexas, com a parte frontal espessa e aerodinâmica. Os albatrozes percorrem grandes distâncias recorrendo a duas técnicas de voo habituais em muitas aves marinhas de grandes asas: o voo dinâmico e o voo de talude. O voo dinâmico permite minimizar o esforço necessário para deslizar frente às ondas, utilizando o ímpeto vertical devido ao gradiente de vento. No voo de talude, o albatroz enfrenta o vento, ganhando altitude, podendo, em seguida, deslizar directamente para a superfície do oceano. Os albatrozes têm uma razão de planeio elevada, de cerca 1:22 a 1:23, o que significa que a cada metro de altitude que descem, avançam 22 a 23 metros. São ajudados, no voo planado, pelo facto de apresentarem uma membrana tendinosa que mantém a asa distendida depois de estar totalmente aberta, sem que seja necessário fazer qualquer esforço muscular adicional. Esta adaptação morfológica é partilhada com os petréis-gigantes.[13]
Os albatrozes combinam estas técnicas de voo planado com o uso de sistemas inatos de predição do estado do tempo. Os albatrozes do hemisfério sul que voam para norte a partir das suas colónias seguem uma rota no sentido dos ponteiros do relógio, enquanto que aqueles que voam para sul seguem o sentido contrário.[12] São aves tão bem adaptadas ao seu estilo de vida que apresentam níveis de frequência cardíaca em voo aproximados aos registados durante os períodos de repouso. Esta eficiência funcional é tal que não são as grandes distâncias percorridas numa excursão em busca de comida que implicam maior gasto energético mas, tão somente, os momentos de decolagem, aterragem e de captura do alimento - fases essas que exigem um maior esforço muscular por parte da ave.[14] Estas eficientes e longas viagens de longa distância justificam que se considere o albatroz como um bem adaptado caçador-recolector de longas distâncias, tendo em conta que o seu alimento se encontra esparsamente distribuído no oceano. A sua adaptação ao voo planado torna-os, contudo, dependentes da existência de vento e de ondas. A maioria das espécies não tem condições morfofisiológicas (isto é, de forma e funcionamento) que lhes permitam manter um voo activo auto-sustentado. Em situação de calmaria, os albatrozes são obrigados a permanecer em repouso na superfície da água até que se levantem novas ondas. Dormem apenas quando repousam sobre a água, e não enquanto voam, como alguns autores chegaram a sugerir. Os albatrozes do Pacífico Norte podem usar um estilo de voo em que alternam momentos em que batem as asas energicamente (e ganham altitude) com momentos de planeio.[15] Quando decolam, os albatrozes necessitam de efectuar uma corrida de modo a permitir a passagem suficiente de ar sob as asas para que se crie a sustentação aerodinâmica necessária para levantar voo.[16]
Embora alguns estudos apontem para a possibilidade dos albatrozes dormirem durante o voo,[17] tal facto ainda não foi demonstrado na natureza.[18][19]
A maior parte dos albatrozes distribuem-se no hemisfério sul, desde a Antártida até à Austrália, África do Sul e América do Sul. As excepções incluem as quatro espécies do Pacífico Norte, sendo três exclusivamente desta região, do Hawaii ao Japão, Califórnia e Alasca; e uma, o albatroz-das-galápagos, que procria nas Ilhas Galápagos, mas que se alimenta nas costas sul americanas. A dependência em relação ao vento, necessário ao voo, justifica a confinação a latitudes elevadas, já que estas aves não têm capacidade para efectuar voo auto-sustentado, de modo com que tenham extrema dificuldade para conseguir cruzar a zona de convergência intertropical. A única excepção, o albatroz-das-galápagos, é capaz de viver em águas equatoriais em volta das Ilhas Galápagos devido às águas frias da Corrente de Humboldt e ventos daí resultantes.[2]
Não se sabe ao certo porque é que os albatrozes se extinguiram no Atlântico Norte, ainda que uma subida do nível médio das águas do mar devido a um período de aquecimento interglacial tenha podido levar à submersão de uma colónia de albatrozes-de-cauda-curta escavada nas Bermudas.[10] Algumas espécies meridionais aparecem, contudo, ocasionalmente no Atlântico Norte, permanecendo aí em situação de "exílio" durante décadas. Destes espécimes exilados, há registo de um albatroz-de-sobrancelha que persistiu em voltar a uma colónia de gansos-patolas na Escócia numa tentativa vã de procriar.[20]
O uso de rastreio por satélite tem permitido aos cientistas uma recolha significativa de dados sobre as viagens em busca de alimento efectuada pelos albatrozes pelo oceano. Não procedem a qualquer migração anual, mas dispersam-se depois da época de reprodução, no caso das espécies meridionais, realizando frequentes viagens circumpolares.[21] Há ainda indícios de que as áreas de distribuição de diferentes espécies são distintas. A comparação dos nichos ecológicos de duas espécies que se reproduzem na Ilha de Campbell: o albatroz-de-campbell e o albatroz-de-cabeça-cinza, demonstra que o primeiro alimenta-se principalmente na Plataforma de Campbell enquanto que o segundo procura águas com características marcadamente oceânicas e pelágicas. O albatroz-gigante reage, também, de forma acentuada à batimetria, alimentando-se apenas em águas com uma profundidade superior a 1000 m - os dados obtidos por satélite configuram uma área com contornos de tal modo definidos que um cientista chegou a dizer que "quase parece que as aves vêem e obedecem a um sinal de "entrada proibida" nos locais onde a água tem menos de 1000 metros de profundidade".[2] Sugere-se ainda que, até na mesma espécie, os dois sexos podem ter áreas de distribuição distintas. Um estudo realizado sobre albatrozes-de-tristão que procriam na Ilha Gough demonstrou que os machos viajam para oeste enquanto que as fêmeas tomam o sentido contrário.[2]
A dieta dos albatrozes é dominada por cefalópodes, peixes e crustáceos, ainda que procedam à captura de cadáveres - incluindo restos de comida lançados de navios, que seguem por muito tempo - e à recolha de zooplâncton.[12] Note-se que para um grande número de espécies só se conhece a dieta seguida durante o período de procriação, altura em que os albatrozes voltam regularmente a terra, tornando o seu estudo possível. A importância de cada um dos tipos de alimento referidos varia muito de espécie para espécie, e mesmo de população para população. Enquanto que alguns baseiam a sua alimentação em lulas, outros preferem krill ou peixe. Das duas espécies de albatroz encontradas no Hawaii, uma, o albatroz-patinegro, prefere peixe, enquanto que o albatroz-de-laysan captura essencialmente lulas.[12]
O uso de aparelhos que procedem ao registo da ingestão de água pelos albatrozes ao longo do tempo enquanto permanecem no oceano (o que permite fazer inferências quanto aos seus hábitos alimentares) sugere que os albatrozes se alimentam preferencialmente durante o dia. A análise de bicos de lula regurgitados por albatrozes mostrou que muitas das lulas comidas eram demasiado grandes para se poder supor que fossem capturadas vivas,[22] além de incluírem espécies que vivem na zona mesopelágica cuja profundidade está fora do alcance dos albatrozes, sugerindo que, para algumas espécies (como o albatroz-errante), a necrofagia de lulas é parte importante da sua dieta. A origem destas lulas mortas é ainda muito debatida. Alguns autores apontam a pesca humana como sendo a principal fonte, ainda que a principal causa natural seja a morte após a desova das lulas e os vómitos de lulas por parte de baleias (cachalotes, baleias-piloto e botinhosos-do-sul). A dieta de outras espécies, como o albatroz-de-sobrancelha ou o albatroz-de-cabeça-cinza, é composta essencialmente de pequenas espécies de lulas que têm a tendência a ir ao fundo depois de mortas, pelo que se assume que a necrofagia não é predominante nestas espécies.[2]
Até há pouco tempo julgava-se que os albatrozes eram predominantemente recolectores de superfície, nadando à face das águas, apanhando as lulas e peixes trazidos à superfície por correntes, predadores ou devido à sua morte. O desenvolvimento de medidores capilares de profundidade, que registam a profundidade máxima atingida por uma ave e que são colocados junto ao corpo da mesma e recolhidos quando esta volta a terra, mostram que enquanto algumas espécies, como o albatroz-errante, não mergulham mais que a um metro de profundidade, outras espécies, como o piau-de-costa-clara, atingem profundidades médias da ordem dos 5 metros, podendo chegar aos 12,5 metros.[23] Entretanto, já houve registo de observações de albatrozes que mergulham do ar em direcção à água para capturar presas.[24]
É interessante verificar que os albatrozes apresentam sintomas de enjoo, vomitando, quando estão a bordo de navios.[25]
Os albatrozes são aves marítimas coloniais, que nidificam geralmente em ilhas isoladas. Em territórios de carácter mais continental, encontram-se em promontórios com boa acessibilidade para o mar em praticamente todas as direcções, como na Península de Otago em Dunedin, na Nova Zelândia. As colónias variam desde agregados muito densos, típicas dos albatrozes do género Thalassarche, como nas colónias de albatrozes-de-sobrancelha (nas Malvinas têm uma densidade média de 70 ninhos por 100 m²), até grupos menores e com ninhos individuais mais espaçados, típicos dos piaus e dos grandes albatrozes. Todas as colónias de albatrozes situam-se em ilhas que, em termos históricos, se apresentavam livres de mamíferos. Os albatrozes são muito filopátricos, o que significa que geralmente voltam para a sua colónia natal para procriar. Esta tendência é tão forte que um estudo sobre albatrozes-de-laysan demonstrou que a distância média entre o local de eclosão do ovo e o local onde a ave estabelece o seu próprio território é de 22 metros.[26]
Como muitas outras aves marinhas, apresenta uma estratégia demográfica de tipo selecção "K", isto é, baixa natalidade, compensada por uma longevidade relativamente grande: atrasam a altura de procriar para mais tarde, investindo maiores esforços no acompanhamento dos mais jovens. Os albatrozes têm um período de vida relativamente prolongado. A maior parte das espécies vive mais de 50 anos. O espécime com maior longevidade registada foi um albatroz-real-setentrional anilhado em adulto e que sobreviveu por mais 51 anos, o que permite estimar que tenha vivido cerca de 61 anos.[27] Dado que a maior parte de projectos científicos de anilhagem de albatrozes é mais recente que neste caso, é provável que se venha a descobrir que outras espécies têm uma maior longevidade. [carece de fontes?]
Os albatrozes atingem a maturidade sexual tardiamente, com cerca de cinco anos de idade, mas mesmo depois de atingirem a maturidade, não acasalam por mais alguns anos (mais de 10, em algumas espécies). Os albatrozes jovens, ainda não preparados para acasalar, retornam por vários anos às colónias apenas para praticar os elaborados rituais de acasalamento e as danças pelas quais esta família de aves é famosa.[28] As aves que voltam pela primeira vez à colónia já apresentam os comportamentos estereotipados que compõem a sua linguagem, mas são ainda incapazes de interpretar esses mesmos comportamentos quando exibidos por outros, nem responder de forma apropriada.[12] Depois de um período de aprendizagem por tentativa e erro, as jovens aves começam a entender a sintaxe própria destes comportamentos e aperfeiçoam as dança. Esta linguagem será dominada mais rapidamente se estiverem em contacto com as aves mais velhas. [carece de fontes?]
O repertório destes comportamentos envolve actuações sincronizadas de acções diversas, como gestos de higiene pessoal (catar-se), apontar para determinadas direcções, chamamentos, fazer sons batendo com os bicos, fixar o olhar em determinadas poses e combinações mais ou menos complexas destes comportamentos, como o "chamamento para o céu" (sky-call).[29] Quando um albatroz volta à colónia, dança com vários parceiros, mas, após anos sucessivos, o número de aves com que interage vai decaindo, até que é escolhido apenas um parceiro, formando-se um par monogâmico que se manterá para o resto da vida. Continuam, contudo, a aperfeiçoar a sua linguagem individual, que poderá, eventualmente, tornar-se única para esse par, ainda que parte das danças não voltem a ser, depois, usadas. [carece de fontes?]
Crê-se que os albatrozes efectuam estes cuidadosos e elaborados rituais para assegurar que a escolha feita é a mais correcta e para permitir um melhor reconhecimento do seu parceiro, já que a postura do ovo e o acompanhamento da cria é um investimento importante. Mesmo espécies que conseguem completar um ciclo reprodutivo em menos de um ano raramente efectuam posturas em anos consecutivos.[2] Os grandes albatrozes levam mais de um ano a cuidar da cria desde a postura até que esta aprende a voar. Os albatrozes põem um único ovo durante a estação reprodutiva. Se o ovo for capturado por predadores ou partido acidentalmente, não haverá qualquer tentativa adicional de acasalamento nesse ano. A ocorrência de "divórcios" entre pares de albatrozes é algo de muito raro e, quando acontece, é apenas depois de vários anos de acasalamento falhado.[2]
Todos os albatrozes meridionais fazem grandes ninhos para os seus ovos, enquanto que as três espécies do Pacífico Norte os fazem de forma mais rudimentar. O albatroz-das-galápagos, por seu lado, não faz qualquer ninho, chegando mesmo a deslocar o ovo pelo seu território por distâncias que chegam a atingir os 50 metros, provocando, por vezes, danos irreparáveis neste.[30] Em todas as espécies de albatroz, cabe aos dois progenitores a incubação do ovo em turnos que podem variar desde um dia a três semanas. A incubação dura entre 70 a 80 dias (maior para os grandes albatrozes), o que representa o maior período de incubação de qualquer ave. É um processo que pode ser particularmente exigente em termos de gastos energéticos, podendo os adultos perder cerca de 83 gramas de massa corporal por dia.[31]
Depois da eclosão, a cria é protegida pelos progenitores por três semanas até ter porte suficiente para se defender e para executar termorregulação. Durante este período, os progenitores alimentam a cria com pequenas refeições providenciadas quando rendem os turnos. A cria é alimentada em intervalos regulares pelos dois progenitores que adoptam padrões alternados de viagens curtas e longas, providenciando refeições que representam cerca de 12% do seu peso corporal (cerca de 600 g).
As refeições são compostas tanto por lulas, peixe e krill como por óleo estomacal, particularmente rico em energia química e cujo transporte é mais fácil que o de presas não digeridas.[32] Este óleo é produzido pelos Procellariformes num órgão estomacal conhecido como proventrículo a partir do alimento digerido, dando a estas aves um cheiro característico a mofo.[33]
As crias de albatroz levam muito tempo até aprenderem a voar. No caso dos grandes albatrozes, o processo pode levar até 280 dias. Mesmo no caso de albatrozes de menor porte, poderá demorar 140 a 170 dias.[34] Tal como no caso de muitas aves marinhas, as crias de albatroz têm de suplantar o próprio peso dos progenitores, de modo a utilizarem estas reservas suplementares para criarem condições corporais (como o crescimento de uma plumagem de voo adequada), pelo que começam a voar sensivelmente com o mesmo peso dos progenitores. Depois de aprenderem a voar, por si mesmos, deixam os progenitores por iniciativa própria. Estes, ainda assim, voltam ao local de nidificação demorando a aperceber-se que a cria já os abandonou. Estudos sobre a dispersão de aves jovens pelo oceano sugerem que exista um comportamento migratório inato, como uma rota de navegação codificada geneticamente, que as ajuda a orientarem-se no mar.[35]
O nome albatroz deriva do árabe al-câdous ou al-ġaţţās (um pelicano; que significa, literalmente, "o mergulhador"), que foi adoptado para o inglês pelo termo português alcatraz (ou "ganso-patola") - o mesmo que deu origem à famosa prisão da Ilha de Alcatraz. O Dicionário de Oxford comenta que a palavra alcatraz foi originalmente aplicado às fragatas; a modificação para albatroz foi provavelmente influenciada pelo termo latino albus, que significa "branco", em contraste com as fragatas que são negras.[12] A palavra portuguesa albatroz é de origem inglesa. [carece de fontes?]
Estas aves foram ainda conhecidas pelo termo em inglês Goonie birds ou Gooney birds, especialmente para se referir aos albatrozes do Pacífico Norte. No hemisfério sul, o nome mollymawk é ainda muito utilizado em algumas áreas geográficas, sendo uma corruptela de malle-mugge, um nome neerlandês para o fulmar-glacial. O nome da família, Diomedea, dado por Lineu faz referência à mítica metamorfose dos companheiros do guerreiro grego Diomedes em aves.[36]
Em "O Dicionário Khazar", Milorad Pávitch diz que "só os albatrozes se exprimem, em toda parte, com a mesma linguagem",[37] o que caracteriza bem o seu estatuto de "mais lendária das aves".[34] Um albatroz é o motivo principal da Balada do Velho Marinheiro de Samuel Taylor Coleridge, onde um albatroz é feito cativo. É também a metáfora do poeta maldito num poema de Charles Baudelaire. Foi no poema de Coleridge que o uso do albatroz como metáfora teve a sua origem: diz-se, em língua inglesa, que alguém com um fardo que se apresenta como um obstáculo para a consecução dos seus objectivos tem "um albatroz em torno do pescoço" (an albatross around their neck), que não é mais que o castigo infligido, no poema, ao marinheiro que matou o albatroz. Um cartoon no "The Economist", por Kevin Kallaugher apresentava, por exemplo, Tony Blair disfarçado de pomba da paz, fazendo referência às suas diligências para a paz no Médio Oriente, mas com um albatroz (a Guerra no Iraque) acorrentado ao pescoço[38] Devido ao poema de Coleridge tornou-se vulgar pensar que os marinheiros consideravam de mau augúrio maltratar ou matar albatrozes, o que pouco correspondia à verdade, já que os matavam frequentemente por diversão ou ódio,[20] ainda que permanecesse a superstição de que eram a encarnação de marinheiros mortos naufragados. [carece de fontes?]
Mais recentemente, tornaram-se parte da cultura popular, como no sketch dos Monty Python, em que John Cleese tenta vender albatrozes como se fossem gelados. No filme Serenity, a personagem River Tam é referida como sendo um albatroz (fardo). Uma famosa canção de baleeiros, registada no livro de Gale Huntington, Songs the Whalemen Sang intitula-se "The Wings of a Goney" ("as asas de um albatroz"). Em The Voyage of the Dawn Treader, o terceiro volume de "As Crónicas de Nárnia" de C.S. Lewis, é enviado um albatroz para Aslan para guiar um navio para local seguro. [carece de fontes?]
Os observadores de aves apreciam particularmente os albatrozes, sendo as suas colónias marinhas cada vez mais procuradas pelos ecoturistas. São feitas viagens regulares para observação de aves marinhas pelágicas em cidades costeiras como em Monterey, Kaikoura, Wollongong e Sydney. Os albatrozes são facilmente atraídos para os barcos através do despejo de óleo de peixe no mar. As visitas às colónias podem igualmente ser muito populares: a colónia de albatrozes-reais-setentrionais de Taiaroa Head, na Nova Zelândia, atrai cerca de 40 mil visitantes por ano.[2] Outras colónias, mais isoladas, são atracções regulares em cruzeiros às ilhas sub-antárcticas. [carece de fontes?]
Apesar do seu estatuto lendário, os albatrozes têm sido particularmente dizimados directa ou indirectamente pelo ser humano. Os primeiros encontros de albatrozes e Indígenas Polinésios e Aleútes resultou na sua caça e, por vezes, na sua total extirpação de algumas ilhas, como na Ilha de Páscoa. Quando se ocorreu a Era das Grandes Navegações, começaram também a caçar albatrozes, "pescando-os" a partir dos barcos para serem comidos ou, simplesmente, disparavam contra eles por diversão.[39] Este género de desporto tornou-se particularmente popular aquando da colonização da Austrália e só começou a decair quando os navios se tornaram demasiado rápidos para permitir qualquer tipo de pesca ou caça e vários regulamentos de segurança começaram a proibir a descarga de armas. No século XIX, as colónias de albatrozes, e particularmente as do Pacífico Norte, começaram a ser pilhadas pelo comércio de penas de albatroz, levando praticamente à extinção do albatroz-de-cauda-curta. De facto, a pele e as penas de albatroz podem ser utilizadas para a produção de mantas e outros artefactos conhecidos como manufacturas de "carneiro-de-cabo".[25]
Das 21 espécies de albatroz reconhecidas pela IUCN na sua Lista Vermelha, 19 estão ameaçadas (estado vulnerável (VU), em perigo (EN) ou em situação crítica (CR)), e as outras duas quase ameaçadas (NT).[40] Duas das espécies (reconhecidas pela IUCN) estão em estado crítico: o albatroz-de-amsterdam e o albatroz-de-chatham. Uma das principais ameaças é a pesca com palangre,[41] já que os albatrozes e outras aves marinhas atraídos pela fonte de alimento que é o isco são facilmente presas aos anzóis do palangre, sendo arrastadas até se afogarem. Estima-se que cerca de cem mil albatrozes sejam mortos por ano desta maneira. A pesca pirata, não regulada, torna o problema ainda mais preocupante.[2][42]
Outra ameaça para os albatrozes são as espécies introduzidas nas suas colónias, como ratos e gatos assilvestrados, que atacam ovos, crias e os próprios adultos. Os albatrozes acasalam em ilhas onde não existiam mamíferos terrestres, pelo que, ao longo da sua evolução, não desenvolveram qualquer tipo de defesa contra estes. Mesmo espécies de pequeno porte, como os ratos, podem provocar, assim, grandes danos. Na Ilha Gough, as crias de albatroz-de-tristão são atacadas e comidas vivas por ratos domésticos que são muito mais pequenos que elas.[43] As espécies introduzidas podem ainda ter efeitos indirectos: o gado, por exemplo, tem destruído a cobertura vegetal da Ilha de Amsterdam ameaçando o habitat dos albatrozes aí residentes; noutras ilhas, pelo contrário, plantas invasoras têm também contribuído para reduzir o potencial de nidificação nos habitats.[2]
A ingestão de despojos marítimos de plástico é outro problema partilhado por várias aves marinhas. A quantidade de plástico nos oceanos tem aumentado de forma dramática desde o primeiro registo na década de 1960, proveniente tanto de lixo lançado pelos navios como de origem continental. O plástico não é digerível, ocupa espaço no estômago (moela) que deveria ser utilizado para o alimento, além de causar uma obstrução do tubo digestivo que pode levar à morte da ave por inanição. Estudos em albatrozes do Pacífico Norte demonstram que a ingestão de plástico resulta no declínio do peso e condições corporais.[44] Estes resíduos de plástico são por vezes regurgitados e dados como alimento às crias. Um estudo em crias de albatrozes-de-laysan no Atol de Midway demonstrou que é mais frequente encontrar grandes quantidades de plástico ingerido em aves que morrem naturalmente que nas crias, saudáveis, que morrem por acidente.[45] Ainda que não seja a causa directa da morte, o plástico provoca stress psicológico e faz com que a cria se sinta satisfeita quando os progenitores a alimentam, o que reduz a quantidade de alimento posto em reserva, diminuindo as hipóteses de sobrevivência.[46]
Cientistas, organizações ambientalistas (como a BirdLife International e seus associados, que dinamizaram a Campanha "Salvem o Albatroz") trabalham actualmente com governos e pescadores para encontrar soluções para os problemas que estas aves enfrentam. Lançar o palangre à noite; tingir o isco de azul e colocá-lo nos anzóis debaixo de água; aumentar o peso das linhas e usar dispositivos que espantem as aves são técnicas que podem reduzir consideravelmente o número de capturas acessórias.[47] Por exemplo, num estudo onde colaboraram cientistas e pescadores da Nova Zelândia, testou-se com sucesso a eficácia de um dispositivo que coloca o palangre abaixo do nível máximo de mergulho de algumas espécies em situação vulnerável.[48] Crê-se que o uso de algumas destas técnicas na pesca de merluza-negra nas Malvinas terá reduzido o número de albatrozes-de-sobrancelha apanhados pela frota pesqueira nos últimos dez anos.[49]
Outro passo importante tendo em vista a protecção dos albatrozes e outras aves marinhas foi dado com o Acordo sobre a Conservação dos Albatrozes e Petréis (Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels) de 2001 que passou a vigorar em 2004 e que foi ratificado por oito países: Austrália, Equador, Nova Zelândia, Espanha, África do Sul, França, Peru e Reino Unido. O tratado dispõe que estes países efectuem acções específicas para reduzir a captura acessória e a poluição, bem como a remoção de espécies introduzidas nas ilhas onde as aves nidificam. O tratado foi também assinado, mas não ratificado pelo Brasil, Argentina e Chile.[50]
Actualmente é praticamente unânime que a família esteja dividida em quatro géneros. O número de espécies continua a ser polémico e não é definitivo. A IUCN e a BirdLife International entre outras organizações reconhecem a taxonomia interina de 21 espécies não extintas, enquanto que outras autoridades mantêm as tradicionais 14 espécies, havendo mesmo um estudo que propõe a sua redução para 13:
As espécies dos géneros Thalassarche e Phoebastria são por vezes colocadas no género Diomedea: por exemplo, em vez de Thalassarche melanophris poderá aparecer Diomedea melanophris.
Os albatrozes, incluindo os piaus, da família biológica dos diomedeídeos (Diomedeidae), são aves marinhas de grandes dimensões que, em conjunto com os procelarídeos, painhos e petréis-mergulhadores, formam a ordem dos Procellariiformes ou Tubinares. Distribuem-se por quase toda a extensão do Oceano Antártico e norte do Oceano Pacífico. Os albatrozes estão entre as aves voadoras de maiores dimensões. Os grandes albatrozes, do género Diomedea têm a maior envergadura de asa de qualquer espécie não-extinta. Os albatrozes são geralmente distribuídos em quatro géneros, ainda que haja desacordo quanto ao número de espécies. Das 21 espécies de albatroz reconhecidas pela União Internacional para a Conservação da Natureza e dos Recursos Naturais (IUCN), 19 estão ameaçadas de extinção.
Os albatrozes movem-se de forma muito eficiente no ar, cobrindo grandes distâncias com pouco esforço. Alimentam-se de moluscos, como lulas, peixes e krill. Para isso tanto podem limitar-se a recolher animais mortos como a capturar o seu alimento, vivo, à superfície ou mergulhando. Os albatrozes são aves coloniais, nidificando a maioria em ilhas oceânicas remotas, muitas vezes compartilhando o seu território de nidificação com outras espécies. Estabelecem relações monogâmicas entre macho e fêmea que duram até ao fim da vida.
Albatros este denumirea comună sub care sunt cunoscute păsările din familia Diomedeidae, care cuprinde circa 23 de specii, de la mărimea unei gâște până la mărimea unei lebede. Albatroșii se întâlnesc începând din regiunile arctice până la tropice. Numai trei specii de albatros se reproduc la nord de ecuator. Albatroșii pot sta luni de zile în largul oceanelor, putând dormi pe valuri. Păsările din această grupă, mulțumită aripilor lungi și înguste, sunt zburătoare excelente, putând plana timp îndelungat prin folosirea curenților de aer, fără a bate din aripi. Albatroșii sunt păsări răpitoare de o voracitate mare, hrănindu-se cu puii altor animale sau păsări marine.
Albatros este denumirea comună sub care sunt cunoscute păsările din familia Diomedeidae, care cuprinde circa 23 de specii, de la mărimea unei gâște până la mărimea unei lebede. Albatroșii se întâlnesc începând din regiunile arctice până la tropice. Numai trei specii de albatros se reproduc la nord de ecuator. Albatroșii pot sta luni de zile în largul oceanelor, putând dormi pe valuri. Păsările din această grupă, mulțumită aripilor lungi și înguste, sunt zburătoare excelente, putând plana timp îndelungat prin folosirea curenților de aer, fără a bate din aripi. Albatroșii sunt păsări răpitoare de o voracitate mare, hrănindu-se cu puii altor animale sau păsări marine.
Albatrosovité (Diomedeidae) sú čeľaď víchrovníkotvarých. Všetky (recentné) rody z tejto čeľade majú v slovenčine meno albatros. Niekedy sa zaraďujú ako podčeľaď albatrosy (Diomedeinae) víchrovníkovitých (Procellariidae).
Sú to morské vtáky. Obývajú všetky oceány okrem sevrného Atlantického oceána. Bývajú dlhé od chvosta po konček zobáku 71 - 135 centimetrov, rozpätie krídel majú 350 centimetrov. Sú dokonalými „rybármi“, jedia aj odpadky z lodí. Kladú len jedno vajíčko, od znášky až do vyliahnutia uplynú 2-3 mesiace. Hniezdia v kolóniách na oceánskych ostrovoch.
V súčasnosti sa delia na 5 rodov. Počet samostatných recentných druhov je sporný, kolíše od 13 do vyše 20.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Albatrosovité
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Albatrosovité
Albatrosovité (Diomedeidae) sú čeľaď víchrovníkotvarých. Všetky (recentné) rody z tejto čeľade majú v slovenčine meno albatros. Niekedy sa zaraďujú ako podčeľaď albatrosy (Diomedeinae) víchrovníkovitých (Procellariidae).
Albatrosser (Diomedeidae) är en familj av mycket stora havsfåglar i ordningen stormfåglar (Procellariiformes). De finns i ett stort utbredningsområde i Antarktiska oceanen och norra Stilla havet men saknas i norra Atlanten. Dock finns det fossila lämningar som bevisar att de har uppträtt även där och enstaka individer dyker även upp i undantagsfall. Albatrosser är bland de största av världens flygdugliga fåglar, och de största arterna som tillhör släktet Diomedea har de största vingspannen av alla idag levande fåglar. Albatrosserna delas oftast upp i fyra släkten, medan det råder olika meningar om hur många arter familjen omfattar. De albatrossarter som har vit fjäderskrud och mörka vingpennor kan påminna om mycket stora trutar, med vilka de inte är närmare släkt, men det finns även albatrosser som i adult dräkt är nästan helmörka.
Albatrosserna är extremt effektiva flygare och de utnyttjar dynamisk glidflykt och glidflykt på uppåtvindar som bildas på vågornas lovartsidor, för att tillryggalägga långa sträckor med liten ansträngning. Deras föda består av bläckfisk, fisk och krill som de fångar genom att snappa bytet från vattenytan eller genom att dyka, eller äter som as. De är kolonihäckande, ofta på avlägsna öar ute till havs och ofta i kolonier med andra fågelarter. Honor och hanar knyter först an till varandra under flera år, bland annat genom lekbeteenden som ritualiserade danser, innan de bildar par, vilka sedan håller livet ut. En häckningssäsong kan vara i över ett år från det att det enda ägget är lagt tills ungen är flygg.
Av de 22 albatrossarter som erkänns av IUCN är åtta utrotningshotade.
Albatrosserna består av 13-24 arter (antal arter är fortfarande en fråga som inte är fastslagen, men 21 arter är den vanligast accepterade uppfattningen) uppdelade i fyra släkten. De fyra släktena utgörs av de stora albatrosserna i släktet Diomedea, arterna som på engelska kallas "mollymawks" i släktet Thalassarche, arterna som häckar i norra Stilla havet i släktet Phoebastria och sotalbatrosserna i släktet Phoebetria. Av de fyra släktena anses Phoebastria vara ett systertaxon till de stora arterna i släktet Diomedea, medan släktet Phoebetria anses vara närmare besläktat med Thalassarche.
Albatrossernas taxonomi har varit mycket omdiskuterad. Sibley-Ahlquists taxonomi placerar dem tillsammans med övriga havsfåglar, rovfåglar och många andra arter i den mycket stora ordningen Ciconiiformes. Ornitologiska organisationer i Nordamerika, Europa, Sydafrika, Australien, Polen och Nya Zeeland behåller dem i den mer traditionella ordningen Procellariiformes. Albatrosserna skiljs ifrån de andra grupperna i ordningen Procellariiformes både genetiskt och genom morfologiska karaktärer som storlek, deras ben och hur deras rörformiga näsöppningarna är ordnade. (Se Morfologi och flykt).
Även familjens uppdelning i släkten har varit omdiskuterad. Från början brukade de alla placeras i samma släkte, Diomedea, som 1852 omstrukturerades av Reichenbach i fyra släkten, sedan slogs de samman i ett släkte för att delas upp igen, ett otal gånger och på ett otal olika sätt. 1965 hade det, allt som allt, beskrivits 12 olika släkten, men aldrig mer än 8 åt gången, och dessa var Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbatrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis, och Penthirenia.
År 1965, i ett försök att bringa ordning i klassifikationen av albatrosserna, slog man ihop dem i de två släktena Phoebetria (vilken omfattade sotalbatrosserna som mer påminner om övriga arter i ordningen, och som man därför trodde var evolutionärt mer ursprungliga) och Diomedea (som omfattade resten av arterna).[1] Detta grepp var främst ett försök att förenkla nomenklaturen och klassifikationen baserade sig främst på morfologiska analyser av Elliott Coues från 1866, och fäste lite uppmärksamhet till senare studier och ignorerade till och med vissa av Coues egna förslag.
Senare studier av mitokondriellt DNA av alla då 14 erkända arter, genomförda av Gary Nunn (1996) vid American Museum of Natural History och andra liknande studier runt om i världen, visade att familjen består av fyra monofyletiska grupper.[3] De föreslog att man skulle återta de två gamla släktnamnen Phoebastria (för norra Stilla havs-gruppen) och Thalassarche (för arterna som på engelska kallas "Mollymawks"), medan de stora arterna fortsatt placerades i Diomedea och sotalbatrosserna i Phoebetria. Både British Ornithologists' Union (BOU) och sydafrikanska auktoriteter delar upp familjen i fyra släkten som Nunn föreslog, och denna förändring har accepteras av merparten av forskare inom fältet.
Om det råder viss samstämmighet vad gäller uppdelningen i släkten så finns det många fler olika åsikter vad gäller antalet arter. Historiskt har upp till 80 olika taxa beskrivits av olika forskare, där merparten har varit felbestämda juvenila individer.[4]
Baserat på studierna om albatrossläktena föreslog Robertson och Nunn 1998 en reviderad taxonomi med 24 arter,[5] i förhållande till dåtidens 14 accepterade arter. Denna föreslagna taxonomi omkategoriserade många etablerade underarter till goda arter, men kritiserades för att inte använda sig av, i alla olika fall, referentgranskad information som rättfärdigade varje uppdelning. Senare forskning har stött eller motbevisat dessa uppdelningar. Exempelvis stödde en undersökning, av mtDNA och mikrosatelliter, Robertson & Nunns uppfattning från 1998 att antipodalbatross (Diomedea antipodensis) och tristanalbatross (Diomedea dabbenena) verkligen är distinkta från vandringsalbatross (Diomedea exulans), men fann att den föreslagna "Gibsons Albatross" (Diomedea gibsoni), inte var distinkt från antipodalbatross.[6] Ett stort antal auktoriteter accepterar idag en taxonomi med 21 arter, däribland IUCN och BirdLife International, men fortfarande är många av en annan uppfattning. Exempelvis lade Penhallurick och Wink 2004 fram en studie där de föreslår en reducering till 13 arter, vilket inkluderar en sammanslagning av amsterdamalbatross (Diomedea amsterdamensis) med vandringsalbatross,[7] men även den studien visade sig vara kontroversiell.[4][8] Den gängse uppfattningen är, hur som helst, att det behövs mer forskning för att få klarhet i frågan.
Sibley och Ahlquists molekylära studier av fågelfamiljernas evolution placerar den morfologiska diversifieringen (så kallad adaptiv radiation) för ordningen Procellariiformes under den oligocena perioden (35–30 miljoner år sedan), men gruppen härstammar förmodligen från en tidigare period. Ett fossil från en havsfågel känd som Tytthostonyx, som ibland placeras i ordningen, har hittats i berg från sen krita (70 miljoner år sedan). Molekylära bevis pekar mot att stormsvalorna (Hydrobatidae) var de första att evolutionärt skilja ut sig från gruppen, sedan albatrosserna. De tidigaste fossila lämningar man känner till av albatrosser har återfunnits i berg som härstammar från eocen till oligocen, men några av dessa placeras bara förslagsvis i familjen och inget av fynden härstammar från en art som är nära besläktad med dagens albatrosser. De utgörs av Murunkus (från mellersta eocen i Uzbekistan), Manu (från tidig oligocen på Nya Zeeland), och en obeskriven form från sen oligocen i South Carolina. Den senare påminner om Plotornis, som tidigare ofta ansågs vara en petrell men numera anses vara en albatross. Den härstammar från mellersta miocen i Frankrike, från en tidpunkt när uppdelningen av de idag existerande fyra släktena redan hade påbörjat, vilket bevisas av fossilen Phoebastria californica och Diomedea milleri, som båda är från mellersta miocen i Sharktooth Hill, Kalifornien. Detta indikerar att uppdelningen mellan släktena Diomedea och Phoebastria skedde för 15 miljoner år sedan. Liknande fynd på södra halvklotet placerar uppdelningen mellan Phoebetria och Thalassarche till 10 miljoner år sedan.[9] De fossila fynden av albatrosser på norra halvklotet är mer kompletta än de på södra halvklotet, och många fossila former av albatross har återfunnits i norra Atlanten, där det idag inte förekommer några albatrosser. Lämningar av en koloni med gulnackad albatross (Phoebastria albatrus) har återfunnits på Bermuda,[10] och merparten av fossila albatrosser funna i Nordatlanten har just varit av släktet Phoebastria, det släkte som idag återfinns i norra Stilla havet. Fossil av en art, Phoebastria anglica, har återfunnits i både North Carolina och England.
Denna artlista baserar sig på bl.a. IUCN och BirdLife International. Se text ovan.
Albatrosserna är en grupp med stora till mycket stora fåglar och de utgör de största arterna inom sin ordning. Deras näbb är stor, kraftig, har vassa kanter och den övre näbbhalvsspetsen är nedåtkrökt. Näbben är uppbyggd av ett flertal hornplattor och på vardera sidan finns en lång rörformig näsöppning. Dessa rör sitter på sidorna av näbben på alla albatrosser till skillnad från övriga arter i ordningen som istället har dem på åsen av övre näbbhalvan. Bakom pannan sitter en körtel som koncentrerar saltet ur det havsvatten som fågeln dricker och detta saltkoncentrat rinner ut ur de rörformiga näsöppningarna som en tår från näbben. Men dessa näsöppningar ger också albatrosserna ett mycket effektivt luktsinne, vilket annars är ovanligt bland fåglar, och som de använder för att lokalisera föda.[11] Deras fötter saknar baktå och de tre framåtriktade tårna är helt simhudsförsedda. De har starka ben vilket gör att de till skillnad från alla andra arter i ordningen, förutom jättestormfåglarna (Macronectes), är väl anpassade att gå på land.
Den adulta fjäderdräkten hos merparten av albatrosserna består oftast av en variant med mörka vingovansidor och en vit undersida. Hos dessa arter varierar den adulta fjäderdräkten från hanen hos sydlig kungsalbatross (Diomedea epomophora) som nästan är helt vit förutom de svarta vingspetsarna och vingkanterna, till "Amsterdamalbatross" som har en juvenilliknande häckningsdräkt med mycket brunt, och då speciellt ett kraftfullt brunt band runt bröstet. Flera arter av släktena Thalassarche och Phoebastria har ett tecknat ansikte med exempelvis ögonteckning, grå eller gula partier på huvud och nacke. Tre albatrossarter, nämligen svartfotad albatross, och de båda sotalbatrosserna, skiljer sig helt ifrån de andra arterna i teckning genom att de är nästan helt mörkbruna eller mörkgrå. Det tar flera år för albatrosser att anlägga adult fjäderdräkt.
Vingspannet hos de största arterna i släktet Diomedea, är det största bland alla fåglar, och överstiger 340 cm, men flertalet av de andra arternas vingspann är mycket mindre. Vingarna är stela och välvda, med strömlinjeformade kanter som leder luftströmmarna runt vingarna. Albatrosserna färdas enorma sträckor med hjälp av två olika glidflygningstekniker som används av många långvingade havsfåglar. Den första tekniken kallas dynamisk glidflykt och innebär att de på stela vingar kan glidflyga över vågtopparna, med ett minimum av ansträngning, vilket ger dem kinetisk energi från den vertikala vindgradienten. Den andra tekniken låter dem flyga mer rakt på, då de glidflyger på uppåtvindar som bildas på vågornas lovartsidor. Denna teknik ger dem en tydligt bågig flykt. Albatrosser har ett högt glidtal, runt 1:22 till 1:23, vilket innebär att för varje meter de tappar i höjd har de färdats 22-23 meter. Albatrosserna delar med jättestormfåglarna en anpassning där en sena låser skuldrorna när vingen är fullt utfälld vilket innebär att vingen kan hållas ut från kroppen utan någon muskelansträngning.[12]
Albatrosser kombinerar dessa glidflygningstekniker med utnyttjandet av förutsägbara vädersystem. Albatrosser på södra halvklotet som flyger norrut från sina kolonier tar en rutt som går medurs, medan de som flyger söderut tar en rutt som går moturs.[13] Albatrosserna är så väl anpassade till glidflygning under dessa förhållanden att deras hjärtfrekvens under flygningen är mycket nära deras vilopuls. På grund av denna effektivitet är de mest energikrävande momenten i flygningen, under ett födosök, inte själva distansen utan landning, lyftet från marken och själva jakten när de väl lokaliserat en födokälla.[14] Denna effektiva flygteknik är själva grunden till albatrossernas framgång som långdistans-födosökare. Denna anpassning gör dem dock beroende av vind och vågor eftersom deras långa vingar är dåligt anpassade för att flaxande skapa lyftkraft och merparten saknar musklerna och energin för att genomföra längre sträckor med hjälp av att flaxa med vingarna. Detta medför att de är tvingade att vila på havsytan vid lugnt väder tills vinden tar i igen. De sover också på samma sätt och inte i flykten, vilket ibland påstås. Arterna i norra Stilla havet kan nyttja ett flygteknik som består av ett mellanting, med ett utbrott av flaxningar som följs av glidflygning.[15] När den lyfter måste albatrossen springa för att tillräckligt mycket luft ska strömma under vingen för att skapa lyftkraft.
Merparten av albatrosserna har sin utbredning på södra halvklotet från Antarktis till Australien, Sydafrika och Sydamerika. Undantaget är de fyra arter som förekommer i norra Stilla havet, varav tre förekommer från Hawaii till Japan, Kalifornien och Alaska, och en art, galápagosalbatross (Phoebastria irrorata), häckar på Galapagosöarna och födosöker utanför Sydamerikas kust. Albatrossernas behov av vind för att glidflyga är orsaken till att de till största delen uppehåller sig kring polarregionerna och eftersom de sällan flaxar med vingarna är det mycket ovanligt att de passerar stiltjebältena. Undantaget är galapagosalbatrossen som lever vid de ekvatoriala vattnen kring Galapagosöarna där de kalla vattnet från Humboldtströmmen resulterar i vindar.
Det är inte känt varför de nordatlantiska populationerna av albatrosser dog ut men en teori är att en höjning av havsnivån, på grund av interglacial värmeperiod, svämmade över de häckningsområden för gulnackad albatross som man grävt ut vid Bermuda.[10] Några sydliga arter har observerats i Nordatlanten och vissa av dessa har inte kunnat ta sig tillbaka utan blivit kvar i årtionden. Vid ett antal tillfällen har sådana felflugna albatrosser slagit följe med sulor och återvänt till sulkolonin år efter år för att försöka häcka.[16] Förr kallades sådana albatrosser för "sulekung".
Det har observerats två arter av albatross i Sverige. Den första var en svartbrynad albatross 2002 och den andra observerades den 9 juli 2007, vilket var en av Europas mycket fåtaliga mindre albatrosser.
De genomför ingen årlig flyttning men sprider ut sig över ett mycket stort område efter häckningen, och de arter som lever på södra halvklotet genomför ofta cirkumpolära flygningar.[17] Det finns också bevis för att olika arter av albatross förekommer i olika havsområden. En jämförande studie av den ekologiska nischen hos två albatrosser, som båda häckar på Campbellön, campbellalbatross (T. (melanophris) impavida) och gråhuvad albatross, visade att campbellalbatrossen främst födosöker kring Campbellplatån och att gråhuvad albatross födosöker i mer pelagiska vatten. Vandringsalbatrossen är mycket känslig för batymetri och födosöker endast i vatten där djupet minst uppgår till 1000 m.[9] Det finns också bevis för att könen av samma art utnyttjar olika områden för födosök. En studie av tristanalbatross (D. (exulans) dabbenena) vid Gough Island visade att hanar födosöker väster om ön medan honorna födosöker öster om ön.
Deras föda består av bläckfisk, fisk och krill som de fångar genom att snappa bytet från vattenytan eller genom att dyka efter det, eller äter som as. Albatrosser är kolonihäckande, ofta på avlägsna öar ute till havs och ofta i kolonier med andra fågelarter. Honor och hanar knyter först an till varandra under flera år, bland annat genom lekbeteenden som ritualiserade danser, innan de bildar par vilka sedan håller livet ut. En häckningssäsong kan vara i över ett år från det att det enda ägget är lagt tills ungen är flygg.
Albatrosser kan bli mycket gamla och en kungsalbatross-hona som häckade på den enda fastlandskolonin i världen på Otagohalvön på södra Nya Zeeland blev 60 år gammal. Albatrosser häckar bara vartannat år och de får bara en unge.
Namnet "albatross" härstammar från arabiskans al-câdous eller al-ġaţţās (vilket betyder pelikan; eller bokstavligt, "dykaren"). Detta ord kom till engelskan via portugisiskans form alcatraz ("sula"). Fågelnamnet Alcatraz användes dock först om fregattfåglarna och transformeringen till albatross var förmodligen en influens av latinets albus, som betyder "vit", i kontrast till de svarta fregattfågalrna.[13]
Det vetenskapliga namnet Diomedea, som Linné gav släktet, refererar till myten om den grekiska krigaren Diomedes följeslagare som förvandlades till fåglar. Det vetenskapliga namnet för ordningen, Procellariiformes, härstammar i sin tur från det latinska ordet procella som betyder "en våldsam vind" eller "en storm".[18]
Av sjöfolk har albatrosser kallats "kapfår",[19] eftersom den fungerade som bytesdjur som man både fick ägg, kött och fjäderplädar av.
Bland vissa sjömän ansågs det betyda olycka att döda albatrosser, eftersom de enligt sägnen sades bära på avlidna sjömäns själar.[20]
Av de 21 albatrossarter som erkänns av IUCN är 19 hotade av utrotning. Antalet albatrosser har minskat genom historien på grund av bland annat jakt på deras fjädrar, men idag minskar det av helt andra orsaker, bland annat introducerade arter som råtta och tamkatt, som attackerar ägg, kycklingar och ruvande albatrosser. Ett annat hot utgörs av den allvarliga minskningen av fiskbestånden i många havsområden på grund av den industriella överfiskningen. Det största hotet utgörs dock av långrevsfisket, då födosökande fåglar dras till betet och fastnar i linorna och drunknar. Regeringar, miljöorganisationer och fiskorganisationer arbetar för att få bukt med detta miljöproblem.
Wikimedia Commons har media som rör Albatrosser.
Albatrosser (Diomedeidae) är en familj av mycket stora havsfåglar i ordningen stormfåglar (Procellariiformes). De finns i ett stort utbredningsområde i Antarktiska oceanen och norra Stilla havet men saknas i norra Atlanten. Dock finns det fossila lämningar som bevisar att de har uppträtt även där och enstaka individer dyker även upp i undantagsfall. Albatrosser är bland de största av världens flygdugliga fåglar, och de största arterna som tillhör släktet Diomedea har de största vingspannen av alla idag levande fåglar. Albatrosserna delas oftast upp i fyra släkten, medan det råder olika meningar om hur många arter familjen omfattar. De albatrossarter som har vit fjäderskrud och mörka vingpennor kan påminna om mycket stora trutar, med vilka de inte är närmare släkt, men det finns även albatrosser som i adult dräkt är nästan helmörka.
Albatrosserna är extremt effektiva flygare och de utnyttjar dynamisk glidflykt och glidflykt på uppåtvindar som bildas på vågornas lovartsidor, för att tillryggalägga långa sträckor med liten ansträngning. Deras föda består av bläckfisk, fisk och krill som de fångar genom att snappa bytet från vattenytan eller genom att dyka, eller äter som as. De är kolonihäckande, ofta på avlägsna öar ute till havs och ofta i kolonier med andra fågelarter. Honor och hanar knyter först an till varandra under flera år, bland annat genom lekbeteenden som ritualiserade danser, innan de bildar par, vilka sedan håller livet ut. En häckningssäsong kan vara i över ett år från det att det enda ägget är lagt tills ungen är flygg.
Av de 22 albatrossarter som erkänns av IUCN är åtta utrotningshotade.
Albatros, Diomedeidae (albatrosgiller) familyasını oluşturan kuş türlerine verilen ad.
Kanatları hariç albatrosların vücutları beyazdır. Pek az gri ve kahverengi olanları vardır. Hayatlarının çoğunu açık denizlerde saatlerce avlanmakla geçirirler. Uzun müddet kanat çırpmadan süzülerek uçabilirler. Kanat uzunluğu 4 metreye ulaşabilir. Kanatlarını sabitleyen özel bir kiriş yapısı (omuz kilidi) sayesinde fazla kas enerjisi harcamadan bunları açık tutmayı başarırlar. En uzun kanat açıklığına sahip olan kuştur.
Albatroslar açık deniz kuşları olup suda uyur ve beslenirler. Ancak yumurtlamak ve kuluçkaya yatmak için karaya çıkarlar. Eşler birbirlerine son derece saygılı ve centilmendir. Saatlerce birbirlerine sevgi gösterilerinde bulunurlar. Dişi albatros senede bir tek beyaz yumurta yumurtlar. Eşler nöbetleşerek kuluçkaya yatarlar. Eşlerden birisi denizde iken diğeri yumurtanın üzerinde bir hafta kadar oturabilir. 80 günlük kuluçka devresinden sonra çıkan yavruyu 8-9 ay sindirilmiş besinleri gagasına kusarak beslerler.
Albatros, Diomedeidae (albatrosgiller) familyasını oluşturan kuş türlerine verilen ad.
Kanatları hariç albatrosların vücutları beyazdır. Pek az gri ve kahverengi olanları vardır. Hayatlarının çoğunu açık denizlerde saatlerce avlanmakla geçirirler. Uzun müddet kanat çırpmadan süzülerek uçabilirler. Kanat uzunluğu 4 metreye ulaşabilir. Kanatlarını sabitleyen özel bir kiriş yapısı (omuz kilidi) sayesinde fazla kas enerjisi harcamadan bunları açık tutmayı başarırlar. En uzun kanat açıklığına sahip olan kuştur.
Albatroslar açık deniz kuşları olup suda uyur ve beslenirler. Ancak yumurtlamak ve kuluçkaya yatmak için karaya çıkarlar. Eşler birbirlerine son derece saygılı ve centilmendir. Saatlerce birbirlerine sevgi gösterilerinde bulunurlar. Dişi albatros senede bir tek beyaz yumurta yumurtlar. Eşler nöbetleşerek kuluçkaya yatarlar. Eşlerden birisi denizde iken diğeri yumurtanın üzerinde bir hafta kadar oturabilir. 80 günlük kuluçka devresinden sonra çıkan yavruyu 8-9 ay sindirilmiş besinleri gagasına kusarak beslerler.
У своїх роботах Сіблі і Алквіст на підставі вивчення адаптивного розходження пришли до висновку, що ряд буревісникоподібних, до якого входять альбатроси, бере свій початок в олігоцені (35—20 млн років тому). Проте, можливо ця група з'явилася ще раніше: скам'янілі залишки птахів роду Tytthostonyx, який зазвичай асоціюється з буревісникоподібними, відносяться до крейдяного періоду (70 млн років тому). Молекулярний аналіз показує, що першими від єдиного стародавнього стовбура відійшли буревісники (Procellariidae), потім альбатроси, а пізніше — качуркові (Hydrobatidae) і пірнаючі буревісники (Pelecanoididae). Найбільш ранні викопні знахідки альбатросів відносяться до еоцену, хоча деякі з них віднесені до родини лише ймовірно — з сучасними птахами вони мають мало спільного. Серед знахідок можна назвати роди Murunkus (середній еоцен, Узбекистан), Manu (ранній олігоцен, Нова Зеландія) і одну неописану форму (пізній олігоцен, Південна Кароліна, США). Крім того, ще одна скам'янілість — Plotornis (середній міоцен, Франція), раніше віднесена до буревісників, у наш час[коли?] також розглядається як представник альбатросів. В останньому випадку знахідка відноситься до середнього міоцену, коли сучасні роди альбатросів вже сформувалися. Про це свідчать залишки видів Phoebastria californica і Diomedea milleri, що відносяться до середнього міоцену (15 млн років тому) і виявлені в Каліфорнії, США. Аналогічні знахідки в південній півкулі доводять розбіжність родів Phoebetria і Thalassarche близько 10 млн років тому[2].
У північній півкулі відомо більше викопних знахідок альбатросів, ніж у південній. Багато форм виявлено також і в північній частині Атлантичного океану, де в наш час[коли?] альбатроси відсутні, причому більшість знахідок відносять до роду Phoebastria. Наприклад, залишки стародавньої колонії білоспинного альбатроса (Phoebastria albatrus) були відкриті на одному з Бермудських островів[3]. Крім того, залишки виду Phoebastria anglica були виявлені у відкладеннях Північної Кароліни (США) і Англії.
Альбатроси — великі птахи, найбільші серед всіх буревісникоподібних. Дзьоб — великий, могутній і з гострими краями; наддзоб'я на кінці гачкувато заломлено. Дзьоб складається з декількох рогових пластинок і має пару довгих трубочок-ніздрів, що дали одну з назв ряду (трубконосі). На відміну від інших буревесникоподібних, у альбатросів ніздрі розташовані з боків дзьоба, а не у верхній його частині. Завдяки таким ніздрям у альбатросів є гострий нюх, що рідко зустрічається у птахів, і, як і представники інших споріднених родин, альбатроси шукають джерела корму за запахом[4]. На ногах задній палець відсутній, а три передні пальці зв'язано суцільними перетинками. Лапи сильні в порівнянні з іншими трубконосими: зі всього ряду тільки альбатроси і південний гігантський буревісник (Macronectes giganteus) здатні добре пересуватися суходолом.
Оперення дорослих птахів у більшості видів зазвичай має різні варіації чорного верху і зовнішньої частини крил і білих грудей. Забарвлення птахів варіює від майже повністю білого, як у самців південного королівського альбатроса (Diomedea epomophora), у яких темними залишаються лише кінчики і краї крил, до темно-бурого, як у амстердамського альбатроса (Diomedea amsterdamensis), пір'я якого, в основному, темно-буре, а на грудях є виразна темно-коричнева смуга. У деяких видів з родів Thalassarche і Phoebastria на голові є особливі відмітини на зразок плям навколо очей чи сірі або жовті плями на потилиці. Три види альбатросів: (чорноногий альбатрос (Phoebastria nigripes), темноспинний димчастий альбатрос (Phoebetria fusca) і світлоспинний димчастий альбатрос (Phoebetria palpebrata)) — значно відрізняються від інших птахів, їх оперення майже повністю темно-коричневе або темно-сіре (у світлоспинного димчастого альбатроса). У молодих птахів оперення декілька відрізняється від оперення дорослих особин і їм потрібно кілька років для придбання зрілого забарвлення.
Розмах крил у деяких видів з роду Diomedea, зокрема, у мандрівного і південного королівського альбатросів, найбільший серед всіх видів птахів, що живуть нині, і може перевищувати 340 см. У решти видів розмах крил помітно менший. Крила жорсткі, довгі, вузькі і дугоподібні, з потовщеною передньою кромкою обтічної форми. Птахи здатні долати значні відстані, і при польоті використовують один з двох можливих технічних прийомів: динамічне або похиле ширяння. При динамічному ширянні вони отримують енергію вертикального градієнту вітру, переміщаючись у горизонтальних повітряних потоках з різною швидкістю вітру, і тим самим економлять власні сили. При похилому ширянні альбатроси набирають висоту при зустрічному вітрі і потім ширяють у зворотному напрямі. Відносна дальність ширяння альбатросів становить від 1:22 до 1:23, тобто, при опусканні на кожен метр висоти вони в змозі пролетіти 22—23 метри. При наборі висоти використовують плечові сухожилля, які при розтяганні фіксують крило і дозволяють утримувати його без м'язевих зусиль — (адаптація властива альбатросам і гігантським буревісникам)[5].
Окрім застосування певної техніки ширяння, альбатроси використовують і передбачені метеоролігічні умови: у південній півкулі при русі на північ убік від гніздової колонії вони відхиляються за годинниковою стрілкою, а у зворотний бік — проти неї[6]. Вони так добре адаптувалися до повітряного способу життя, що серцевий ритм у польоті близький до фонової частоти ударів серця у стані спокою. Така ефективність досягається за рахунок того, що основні витрати енергії під час пошуку їжі витрачаються не на подолання відстані, а на зліт, посадку і полювання[7]. Маючи чудові здібності до тривалого польоту, альбатроси долають величезні відстані у пошуках широкої розкиданої кормової бази і при цьому витрачають невелику кількість енергії. Будова крил дозволяє знаходитися в повітрі тривалий час, але робить альбатросів залежними від вітру і хвиль і недостатньо пристосованими до активного польоту. У більшості видів мускулатура розвинена недостатньо для тривалого махового польоту. У безвітрі птахи вимушені тривалий час відпочивати на поверхні моря до тих пір, поки порив вітру не допоможе їм злетіти. Сплять вони також на морі, а не в повітрі, як це колись вважалося. У видів роду Phoebastria є ще один спосіб польоту: вони ривком роблять змах крилами, а потім плавно ширяють у повітрі[8].
Більшість альбатросів мешкають у південній півкулі від Антарктиди на півдні до Австралії, Південної Африки і Південної Америки на півночі. Виключенням є чотири види з роду Phoebastria, три з яких поширені в північній частині Тихого океану від Гавайських островів до Японських, Каліфорнії і Аляски, а один — галапагоський альбатрос (Phoebastria irrorata) — гніздиться на Галапагоських островах і годується у тихоокеанського узбережжя Південної Америки. Розповсюдження переважно на високих широтах пояснюється морфологічними особливостями, які вимагають наявність вітру при ширянні. Слабка здібність до активного махового польоту робить важкоздійснюваним завдання перетину екваторіальної штильової смуги. Виключенням є галапагоський альбатрос, який користується вітрами, що викликаються холодною океанічною течією Гумбольдта.
Причини, за якими альбатроси вимерли в північній Атлантиці, точно невідомі. Проте вважають, що колонія білоспинних альбатросів на Бермудських островах зникла унаслідок теплого міжльодовикового періоду, що викликав затоплення місць гніздування[3]. Представники деяких південних видів іноді випадково залітають на північ і залишаються там протягом десятиліть. Один з таких «вигнанців», альбатрос Thalassarche melanophris, протягом багатьох років повертався в колонію північних олуш (Morus bassanus) в Шотландії в надії знайти там собі пару[9].
Використання супутникового спостереження дає ученим-орнітологам хорошу картину пересування альбатросів в океані. Вони не здійснюють сезонних міграцій, проте після закінчення періоду розмноження розосереджуються у великому діапазоні та — у разі південних видів — часто здійснюють приполярні навколосвітні подорожі[10]. Є свідоцтво того, що у різних видів все ж таки є розділення природних зон. Порівняння екологічних ніш двох близьких видів — кемпебеллівського (Thalassarche impavida) і сіроголового альбатросів (Thalassarche chrysostoma), що гніздяться на островах Кемпбелл у Новій Зеландії, показало, що в першому випадку птахи годуються в районі мілин острова Кемпбелл, а в другому — в пелагічній океанічній зоні. Мандрівний альбатрос також шукає собі прожиток строго у водах з глибиною більше 1000 м, що дало привід одному ученому відмітити: «Таке враження, що птахи бачать знак „Входу немає“ там, де глибина зменшується до менше 1000 м» (англ. «It almost appears as if the birds notice and obey а 'No Entry' sign where the water shallows to less than 1000 m»)[2]. Крім того, різні зони проживання спостерігаються навіть у самок і самців одного виду: дослідження у відношенні тристанського альбатроса (Diomedea dabbenena) показало, що, розмножуючись на острові Гоф (англ. Gough Island), самці після шлюбного періоду відлітають на захід від нього, а самки — на схід[2].
Основу раціону альбатросів складають головоногі молюски, риба і ракоподібні, хоча при нагоді вони живляться зоопланктоном або падлом[6]. Варто відзначити, що для більшості видів вичерпна інформація зібрана лише під час розмноження, коли альбатроси повертаються з полювання до місць гніздування, і може не враховувати інші періоди. Значення кожного з перерахованих джерел їжі може варіювати у різних видів, і навіть у різних популяцій одного виду. Деякі птахи в основному полюють на кальмарів, інші надають перевагу крилю або рибі. З двох видів, що мешкають на Гавайських островах, один — чорноногий альбатрос (Phoebastria nigripes) в основному живляться рибою, а другий — темноспинний альбатрос (Phoebastria immutabilis) — переважно кальмарами.
На підставі показників вбудованих датчиків, які записують час заковтування води і тим самим дають знати час прийому їжі, було висловлено припущення, що альбатроси шукають собі корм переважно в денний час доби. Аналіз залишків кальмарів, яких відригнули птахи, показав, що багато кальмарів були занадто великими, щоб їх можна було зловити живими[11]. Крім того, в шлунках були знайдені залишки організмів теплих широт, куди альбатроси навряд чи могли залетіти. На підставі отриманих даних був зроблений висновок, що у деяких видів, наприклад, мандрівного альбатроса, падло може займати значну частину раціону. Джерело знайдених мертвих кальмарів є предметом дискусій: деякі вважають, що вони можуть бути покидьками рибальства, що померли під час нересту, або були викинуті іншими організмами, що живляться цими тваринами — переважно китоподібними — наприклад, кашалотами (Physeter macrocephalus), короткоплавцевими гриндами (Globicephala macrorhynchus) і високочолими пляшконосами (Hyperoodon ampullatus). Інші види, такі як чорнобривий або сіроголовий альбатроси, живляться дрібнішими видами кальмарів, які у разі загибелі зазвичай тонуть. Отже, для цих птахів падло не грає таку значну роль в їх раціоні.
До недавнього часу вважалося, що альбатроси знаходять собі прожиток переважно на поверхні моря, плаваючи і хватаючи кальмарів, рибу та інший корм, викинутий на поверхню океанічною течією, хижаками або внаслідок загибелі. Як експеримент птахам упровадили капілярні пристрої, що реєструють максимальну глибину, на яку вони занурюються при пірнанні. Результати дослідження показали, що деякі види, наприклад, мандрівні альбатроси, не упірнають більш ніж на метр; а інші, як димчасті альбатроси, зазвичай занурюються на глибину до 5 м, проте здатні упірнути і ще глибше, до 12,5 м[12]. Крім того, птахи можуть упірнути за жертвою не тільки з поверхні моря, але і з повітря[13].
Альбатроси розмножуються в колоніях, зазвичай на ізольованих островах. Якщо острів великий, то вони віддають перевагу крутим і скелястим мисам з хорошим доступом до моря з різних напрямків. Прикладом такої колонії може служити півострів Отаго в районі міста Данідін у Новій Зеландії. Колонії можуть бути як дуже великими і густонаселеними (наприклад, щільність гнездовій чорнобривого альбатроса на Фолклендських островах досягає 70 гнізд на кожні 100 м²), так і дрібнішими і сильно розрідженими, як це властиво альбатросам родів Diomedea і Phoebetria. Історично на всіх островах, на яких гніздяться птахи, наземні ссавці відсутні. Альбатроси дуже філопатрічні, тобто, мають тенденцію повертатися на те ж місце, де вилупилися самі. Наприклад, за результатами дослідження темноспинного альбатроса (Phoebastria immutabilis) був зроблений висновок, що відстань між гніздом пташеняти і його першим власним гніздом у середньому становить 22 м[14].
Альбатросам, як і більшості інших морських птахів, притаманна типова K-стратегія, тобто вони живуть набагато довше за інших птахів, розмножуються в зрілішому віці і значний час присвячують вихованню потомства. Тривалість життя альбатросів у природі може досягати 50 років; найстаріший відомий північний королівський альбатрос (Diomedea sanfordi) був окільцьований у зрілому віці й далі спостерігався протягом 51 року, що дало привід ученим визначити його приблизний максимальний вік у 61 рік[15].
Статева зрілість у птахів наступає досить пізно, приблизно через 5 років життя. Проте, вже досягнувши статевої зрілості, альбатроси не починають розмножуватися ще протягом ряду років (до 10 років у деяких видів). Молоді птахи відвідують колонію перш, ніж приступити до розмноження, і витрачають декілька років на залицяння за майбутнім партнером, при цьому ці залицяння супроводжуються шлюбними ритуалами і танцями[16]. Повертаючись у колонію вперше, птахи вже показують стереотипну поведінку, яка і формулює характерну пташину мову, проте ще не в змозі ні визначити таку ж поведінку у інших птахів, ні відповісти на неї адекватно[6]. Пройшовши шлях проб і помилок, молоді птахи починають розуміти її «синтаксис» і досягають досконалості в процесі залицяння і шлюбних ритуалів. Сприйняття чужої поведінки у молодняка відбувається швидше, якщо їх оточують зріліші птахи.
Шлюбні танці є координованим виконанням різних дій, які можуть включати чищення дзьобом власного пір'я, поглядання по сторонах, спів, клацання дзьобом, наїжачування і будь-яку комбінацію вище перерахованого[17]. Повернувшись до колонії вперше, птахи прагнуть залицятися до багатьох потенційних партнерів, але протягом кількох років їх кількість незмінно падає до тих пір, поки не залишається тільки один партнер, і пара нарешті формується. Самець і самка продовжують спілкуватися між собою на своїй мові, яка, кінець кінцем, стає властивою виключно цій парі. Сформувавши пару на все життя, птахи вже ніколи не повертаються знов до ритуальних танців. Вважають, що ретельно і скрупульозно виконуючи шлюбні ритуали, птахи переконуються в правильності вибору партнера, оскільки сумісне висиджування яєць і доглядання за пташенятами вимагає великих фізичних витрат і тривалого часу. Навіть ті види, в яких цикл відтворення займає менше року, дуже рідко знову відкладають яйця наступного року[2]. У птахів роду Diomedea, наприклад, у мандрівного альбатроса, період між кладкою яєць і першим польотом пташеняти займає більше року. Альбатроси відкладають тільки одне яйце за сезон; якщо з якої-небудь причини кладка не відбулася (знищена хижаком, ненавмисно розбилася и т. п.), то самка здатна в той же рік відкласти повторно. Пари розпадаються рідко — зазвичай це може відбутися після декількох безуспішних спроб обзавестися потомством.
Самці першими прилітають на місце гніздування, де і чекають своїх самок. Альбатроси південної півкулі будують великі гнізда, тоді як у північних видів вони примітивніші. Галапагоський альбатрос (Phoebastria irrorata) гнізд не будує зовсім і навіть катає своє яйце територією колонії на відстань до 50 м, що іноді приводить до його втрати[18]. Як матеріал для гнізда використовуються купки рослин або насипу із землі або торфа. У всіх видів як самець, так і самка беруть участь у насиджуванні яєць, безперервна вахта одного з батьків може займати від одного дня до трьох тижнів. Інкубаційний період становить 70—80 днів (чим більше вид, тим довше період), що є рекордом за тривалістю серед всіх птахів. У період насиджування птахи втрачають до 83 г своєї ваги за день[19].
Пташенят, що вилупилися, ще протягом біля трьох тижнів висиджують і охороняють до тих пір, поки вони не стають досить великими, щоб зуміти зігрітися самостійно і у разі потреби постояти за себе. У цей період батьки годують їх маленькими шматочками їжі, коли змінюють один одного на посту. Після закінчення цього періоду пташенят годують вже обидва батька через рівні проміжки часу. Для пошуку корму самець і самка поперемінно вибирають ближні і дальні маршрути, приносячи з собою їжу, що в середньому становить 12% ваги їх власного тіла (близько 600 г). Їжа, якою годують пташенят, може складатися як зі свіжих кальмарів, риби і криля, так і з енергетично багатого легкого масла, яке птахи виробляють у своєму залозистому шлунку[20]. Це масло, властиве більшості буревісникоподібних, виробляється в шлунках з перевареної здобичі і додає птахам характерний запах плісняви.
Пташеням потрібний тривалий час для оперення до того, як вони встануть на крило. Навіть у невеликих видів альбатросів цей період займає 140–170 днів, а у птахів з роду Diomedea він може досягати 280 днів[21]. Як і в інших морських птахів, пташенята альбатросів спочатку набирають вагу більшу, ніж у їх батьків, а перед своїм першим польотом використовують ці резерви для розвитку аеродинамічних характеристик тіла, зокрема, для зростання махового пір'я. Кінець кінцем, до моменту свого першого польоту пташенята важать приблизно стільки ж, скільки і їх батьки. Оперившись і зробивши свій перший самостійний політ, пташеня перестає отримувати допомогу від батьків. Більш того, батьки залишаються байдужими, якщо пташеня покинуло гніздо і відлетіло. На підставі досліджень розсіювання пташенят в океані в перший рік життя, було зроблено припущення про їх природжену міграційну поведінку, що до деякого рівня закладена на генетичному рівні і допомагає їм при визначенні маршрутів міграції[22].
Сама назва «альбатрос» походить від арабського слова al-câdous або al-ġaţţās (пелікан; буквально «нирець»), яке перейшло до португальської мови у вигляді alcatraz, звідти до англійської мови, де змінилося на albatross, а звідти і до решти європейських мов, включаючи і португальську. Назву Алькатрас також отримав і острів в затоці Сан-Франциско, на якому раніше розташовувалася в'язниця для особливо небезпечних злочинців. Іноді вважають, що португальці першими з європейців познайомилися з альбатросами, коли в 15 столітті огнули Африку з півдня. Проте Оксфордський словник англійської мови посилається на те, що первинне слово alcatraz відносилося до фрегатів, і лише пізніше під впливом латинського слова albus («білий») трансформувалося в albatross і стало відноситися до світлих альбатросів, а не до темних фрегатів[6]. Наукова родова назва Diomedea, дана альбатросам Карлом Ліннеєм, була привласнена на честь давньогрецього героя Діомеда, що брав участь у Троянській війні.
Не зважаючи на свою популярність серед моряків, альбатроси не змогли залишитися в стороні від загроз, прямо або побічно пов'язаних з людською діяльністю. Стародавні полінезійці та індіанці з Алеутських островів полювали на цих птахів, що в деяких випадках привело до зникнення цілих популяцій, як це трапилося на острові Пасхи. Як тільки в Європі стало розвиватися мореплавання, європейці також стали полювати на них заради вживання в їжу або просто для задоволення, ловивши їх на наживку[23]. Спортивні змагання з лову птахів досягли свого піку під час масового заселення Австралії і припинилися тільки тоді, коли швидкість кораблів стала такою, що з них стало незручно ловити рибу, а також з'явилися закони, що обмежили застосування вогнепальної зброї. У 19 столітті колонії альбатросів на півночі Тихого океану стали відвідувати мисливці за пір'ям для дамських капелюшків, що трохи не привело до вимирання білоспинного альбатроса.
З 21 виду альбатросів, що визнаються Міжнародним союзом охорони природи, 19 знаходяться під охороною цієї організації, оскільки їм так чи інакше загрожує небезпека вимирання, а ще 2 види близькі до цього статусу[24]. Два види — амстердамський (Diomedea amsterdamensis) і чатемський альбатроси (Thalassarche eremita) — визнані такими, що знаходяться в критичному стані. Одним із загрозливих чинників є розвиток рибальства ярусним способом[25], при якому альбатросів й інших морських птахів привертає наживка з рибного тельбуха, насаджена на гачок. Щорічна загибель альбатросів, що попалися на гачок, оцінюється орнітологами від 100 до 300 тис. особин. Посилює ситуацію і неконтрольоване браконьєрське рибальство.
Ще одним чинником ризику є розповсюдження інтродукованих (тобто чужорідних, невластивих даній місцевості, завезених людиною) видів тварин, таких як щури або здичавілі кішки, які нападають на дорослих птахів та поїдають їх яйця і пташенят. Історично альбатроси завжди гніздилися там, де були відсутні наземні хижаки, і, таким чином, у них не виробилося рефлексів захисту. Заподіяти збиток можуть навіть такі дрібні гризуни, як миші: на острові Гоф пташенята тристанського альбатроса були атаковані інтродукованими домовими мишами (Mus musculus), які майже в 300 разів менші їх за розміром[26]. Інтродуковані види можуть заподіяти і непрямий збиток: велика рогата худоба на острові Амстердам спустошила трав'яний покрив, у якому амстердамські альбатроси ховали гнізда.
Серед проблем, з якими зіткнулися багато видів морських птахів, — плаваюче пластмасове сміття. З 1960-х років, коли з'явилися перші пластмасові вироби, кількість сміття в океані істотно зросла. Сміття потрапляє в море найрізноманітнішими способами: з судів, що проходять мимо, з пляжів і з гирл річок. Воно осідає в шлунках птахів, не перетравлюючись, або перекриває шлунково-кишковий тракт так, що птахи страждають від голоду. Дослідження птахів у північній частині Тихого океану показало, що попадання сміття всередину прямо впливає на вагу і фізичний стан птахів[27]. Іноді батьки відригують шматочки пластмаси пташенятам разом з їжею під час годування. Вивчаючи темноспинного альбатроса (Phoebastria immutabilis) на атолі Мідвей, орнітологи виявили у померлих природною смертю пташенят більшу кількість сміття, чим у загиблих у результаті нещасних випадків[28]. Хоча пластмаса безпосередньо не впливає на смертність, вона є причиною фізіологічного стресу і примушує пташенят не відчувати голод, вимагати менше їжі, тим самим зменшуючи свої шанси на виживання.
Вчені і громадські організації, що займаються охороною навколишнього середовища (головним чином, BirdLife International та її партнери), працюють у контакті з урядами країн і риболовецькими компаніями з метою зменшити загрози, з якими стикаються альбатроси. Щоб зменшити смертність птахів при попаданні на гачок при ярусному лові, використовуються додаткові запобіжні засоби: лов у темний час доби, використання наживки на чималій глибині, обваження волосіні й використання пташиних відлякувачів[29]. Наприклад, у результаті сумісного проекту орнітологів і риболовецьких компаній у Новій Зеландії було успішно випробувано пристрій, який опускав волосінь нижче за планку, на яку були в змозі упірнути зникаючі види альбатросів[30].
Вважають, що використання деяких з перерахованих технологій на Фолклендських островах за останні 10 років значно зменшило загибель чорнобривих альбатросів[31]. Крім того, члени природоохоронних організацій працюють над відновленням первинного природного балансу на островах, видаляючи чужорідні види тварин, що загрожують популяції альбатросів.
У результаті зусиль міжнародних природоохоронних організацій у 2001 році було підписано міжнародну Угоду про охорону альбатросів і буревісників (англ. Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels), яка в 2004 році вступила в силу. Документ зобов'язує сторони, що підписали його, прикласти зусилля зі зменшення загибелі птахів при рибному лові, скоротити забруднення навколишнього середовища і очистити острови з пташиними колоніями від інтродукованих видів тварин. Станом на 2008 рік угода була ратифікована урядами одинадцяти держав: Австралії, Великої Британії, Іспанії, Нової Зеландії, Перу, Франції, Еквадора, ПАР, Чилі, Аргентини і Норвегії. Крім того, угоду підписала, але поки не ратифікувала Бразилія[32].
Альбатросів іноді описують як «найбільш легендарних птахів», з ними пов'язана безліч міфів і легенд[21]. Навіть у наші дні багато хто вірить, що спричинення шкоди альбатросові може принести нещастя, хоча це повір'я пішло з відомого твору англійського поета-романтика Семюела Колріджа «Поема про старого моряка», у якій моряка чекає покарання долі за те, що він вбиває альбатроса. Французький поет Шарль Бодлер у вірші «Альбатрос» метафорично порівнює спійманого моряками альбатроса із знедоленим поетом.
У наш час альбатроси часто стають частиною творів поп-культури: наприклад, героями шоу «Albatross» британської комік-групи Монті Пайтон. У фільмі «Місія „Сереніті“» альбатросом називали героїню Саммер Глау (англ. Summer Glau), посилаючись на широко розповсюджений метафоричний образ цього птаха.
У даний час розрізняють від 13 до 24 видів альбатросів, розбитих на 4 роди. Класифікація на рівні видів знаходиться у стадії обговорення і наукових дебатів, проте більшість учених-орнітологів визнають 21 вид. Серед чотирьох родів (Diomedea, Thalassarche, Phoebastria і Phoebetria) умовно часто виділяють дві морфологічно близькі групи: роди Phoebastria і Diomedea входять до однієї групи, а Thalassarche і Phoebetria — до іншої.
У цілому, існують декілька основних гіпотез про положення альбатросів у системі класифікації птахів. Наприклад, у класифікації Сіблі-Алквіста (1990 рік), що ґрунтується на результатах порівняльної гібридизації геномів, всі морські птахи (включаючи й альбатросів), а також і деякі інші групи птахів, поміщені в один величезний ряд лелекоподібних. Орнітологічні товариства Європи, Північної Америки, ПАР, Австралії і Нової Зеландії дотримуються традиційнішої гіпотези, згідно з якою альбатроси є частиною ряду буревісникоподібних. Від інших родин цього ряду вони відрізняються як генетично, так і за морфологічними характеристиками: розміром, будовою ніг і розташуванню носової трубки.
Усередині самої родини історія класифікації таксонов триває вже декілька століть. Спочатку всі альбатроси були зараховані до єдиного роду Diomedea, але в 1852 році німецький ботанік-систематик і зоолог Людвіг Райхенбах розділив їх на чотири роди. Надалі їх об'єднували і знову розділяли кілька разів, внаслідок чого до 1965 року було відомо вже 12 родів альбатросів (проте не більше 8 одночасно): Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbutrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis і Penthirenia.
У 1965 році була вироблена чергова спроба об'єднати всі види птахів у 2 роди: «справжні альбатроси» (Diomedea) і «димчасті альбатроси» (Phoebetria, група птахів, що має риси альбатросів, але в порівнянні з ними «примітивніша»)[33]. Така спрощена система була заснована на морфологічному аналізі Елліота Куеса 1866 року і майже не враховувала пізніші дослідження і навіть ігнорувала деякі припущення самого Куеса.
У 1996 році Гері Нан (англ. Gary Nunn) з Американського музею природознавства спільно з іншими дослідниками з різних країн почав дослідження мітохондріальної ДНК всіх 14 досліджених у цьому відношенні на той час видів і прийшов до висновку, що в межах альбатросових можна виділити чотири, а не дві монофілетичні групи[34]. Учені запропонували повернути два з раніше втрачених родів — Phoebastria і Thalassarche, розподіливши частину птахів між ними. Першими такий розподіл визнали Британське орнітологічне товариство (англ. British Ornithologists' Union) і відомства ПАР, а пізніше — і більшість учених у світі.
Якщо відносно класифікації на рівні родів є певний консенсус, то щодо кількості видів існують розбіжності. У минулому разнимі ученими було описано до 80 різних видів цих птахів, більшість з яких помилково приписувалися молодим птахам інших видів, що значно відрізняються від своїх батьків[35]. Ґрунтуючись на результатах своїх робіт з ідентифікації родів, Кріс Робертсон (англ. Chris Robertson) і Гері Нан у 1998 році запропонували переглянути існуючу систему і виділити 24 види[36] замість 14 відомих на той момент. У цій проміжній системі статус багатьох підвидів був підвищений до рівня виду, що підняло хвилю критики з боку інших орнітологів. Пізніше одні дослідження підтверджували це розділення, а інші його спростовували. У 2004 році на основі результатів аналізу мтДНК і мікросателітів, проведеного Робертсоном і Наном, було досягнуто консенсусу, що види альбатрос антиподів (Diomedea antipodensis) і тристанський альбатрос (Diomedea dabbenena) відмінні від мандрівного альбатроса (Diomedea exulans), проте, з іншого боку, передбачуваний вид Diomedea gibsoni недостатньо відрізняється від альбатроса антиподів[37]. Більшість із запропонованих видів, 21, визнається багатьма вченими групами, і, зокрема, Міжнародним союзом охорони природи, але є і відмінні думки — наприклад, Джон Пенхаллурік (англ. John Penhallurick) і Майкл Уїнк (англ. Michael Wink) у 2004 році запропонували зменшити кількість видів до 13, включаючи і об'єднання мандрівного альбатроса з амстердамським (Diomedea amsterdamensis)[38]. У будь-якому випадку, орнітологи погоджуються з необхідністю подальших досліджень з метою досягти загального консенсусу.
Види альбатросів за версією Міжнародного союзу охорони природи і організації BirdLife International:
Họ Hải âu mày đen (danh pháp khoa học: Diomedeidae), là một họ chim bao gồm khoảng 21-22 loài chim biển lớn có quan hệ họ hàng gần với các loài hải âu khác trong các họ như Procellariidae, chim báo bão (Hydrobatidae) và hải âu pêtren lặn (Pelecanoididae) thuộc bộ Procellariiformes. Chúng phân bố rộng rãi ở Nam Đại Dương và Bắc Thái Bình Dương. Chúng không hiện diện ở Bắc Đại Tây Dương, mặc dù các hóa thạch chỉ ra rằng chúng từng có mặt tại đây và thỉnh thoảng có những cá thể lang thang đến khu vực này.
Họ này gồm 4 chi như sau:
Tại Việt Nam chỉ có 1 loài là hải âu mày đen (Thalassarche melanophris).
Họ Hải âu mày đen (danh pháp khoa học: Diomedeidae), là một họ chim bao gồm khoảng 21-22 loài chim biển lớn có quan hệ họ hàng gần với các loài hải âu khác trong các họ như Procellariidae, chim báo bão (Hydrobatidae) và hải âu pêtren lặn (Pelecanoididae) thuộc bộ Procellariiformes. Chúng phân bố rộng rãi ở Nam Đại Dương và Bắc Thái Bình Dương. Chúng không hiện diện ở Bắc Đại Tây Dương, mặc dù các hóa thạch chỉ ra rằng chúng từng có mặt tại đây và thỉnh thoảng có những cá thể lang thang đến khu vực này.
Альбатросы — крупные птицы, наиболее крупные среди всех буревестникообразных. Клюв большой, мощный и с острыми краями; надклювье на конце крючковато загнуто. Клюв состоит из нескольких роговых пластинок и имеет пару длинных трубочек-ноздрей, давших одно из названий отряду (трубконосые). В отличие от других буревестникообразных, у альбатросов ноздри расположены по бокам клюва, а не в верхней его части. Благодаря таким ноздрям у альбатросов имеется острое обоняние, редко встречающееся у птиц, и, как и другие родственные семейства, альбатросы ищут источники корма по запаху[4]. На ногах задний палец отсутствует, а три передних пальца связаны сплошными перепонками. Лапы сильные по сравнению с другими трубконосыми: из всего отряда только альбатросы и ещё южный гигантский буревестник (Macronectes giganteus) способны хорошо передвигаться по суше.
Оперение взрослых птиц у большинства видов обычно имеет различные вариации чёрного верха и внешней части крыльев и белой грудки. Окраска птиц варьирует от почти полностью белого, как у самцов королевского альбатроса (Diomedea epomophora), у которых темными остаются лишь кончики и края крыльев, до тёмно-бурого, как у Diomedea amsterdamensis, перья которого, в основном, тёмно-бурые, а на груди имеется отчётливая тёмно-коричневая полоса. У некоторых видов из родов Thalassarche и Phoebastria на голове имеются особые отметины вроде пятен вокруг глаз либо серые или жёлтые пятна на затылке. Три вида альбатросов (черноногий альбатрос (Phoebastria nigripes), темноспинный дымчатый альбатрос (Phoebetria fusca) и светлоспинный дымчатый альбатрос (Phoebetria palpebrata)) значительно отличаются от других птиц: их оперение почти полностью тёмно-коричневое или тёмно-серое (у светлоспинного дымчатого альбатроса). У молодых птиц оперение несколько отличается от оперения взрослых особей, и им требуется несколько лет жизни для приобретения зрелой окраски.
Размах крыльев у некоторых видов из рода Diomedea, в частности, у странствующего и королевского альбатросов, самый большой среди всех ныне живущих видов птиц и может превышать 340 см. У других видов размах крыльев значительно меньше. Крылья жёсткие, длинные, узкие и дугообразные, с утолщённой передней кромкой обтекаемой формы. Птицы способны преодолевать значительные расстояния, и при полёте используют один из двух возможных технических приёмов: динамическое или наклонное парение. При динамическом парении они получают энергию вертикального градиента ветра, перемещаясь в горизонтальных воздушных потоках с различной скоростью ветра, и тем самым экономят собственные силы. При наклонном парении альбатросы набирают высоту при встречном ветре и затем парят в обратном направлении. Относительная дальность планирования (аэродинамическое качество) альбатросов составляет от 1:22 до 1:23, то есть, при опускании на каждый метр высоты они в состоянии пролететь 22—23 метра. При наборе высоты используют плечевые сухожилия, которые при растягивании фиксируют крыло и позволяют удерживать его без затрат усилий мускулов (адаптация, свойственная альбатросам и гигантским буревестникам)[5].
Кроме применения определённой техники планирования, альбатросы используют и предсказуемые метеорологические условия: в южном полушарии при движении на север в сторону от гнездовых колоний они отклоняются по часовой стрелке, а в обратную сторону — против часовой[6]. Они так хорошо адаптировались к воздушному образу жизни, что частота ударов сердца в полёте близка к фоновой частоте ударов сердца на отдыхе. Такая эффективность достигается за счёт того, что основные затраты энергии во время поиска пищи тратятся не на преодоление расстояния, а на взлёт, посадку и охоту[7]. Имея превосходные способности к длительному полёту, альбатросы преодолевают огромные расстояния в поисках широко разбросанной кормовой базы и при этом тратят малое количество сил. Строение крыльев позволяет находиться в воздухе длительное время, но делает альбатросов зависимыми от ветра и волн и недостаточно приспособленными к активному полёту. У большинства видов мускулатура развита недостаточно для длительного махового полёта. В безветрие птицы вынуждены длительное время отдыхать на поверхности моря до тех пор, пока порыв ветра не поможет им взлететь. Спят они также на море, а не в воздухе, как это когда-то считалось. У видов из рода Phoebastria имеется ещё один способ полёта: они рывком делают взмах крыльями, а затем плавно парят в воздухе[8].
Большинство альбатросов обитает в южном полушарии от Антарктиды на юге до Австралии, Южной Африки и Южной Америки на севере. Исключением являются четыре вида из рода Phoebastria, три из которых распространены в северной части Тихого океана от Гавайских островов до Японии, Калифорнии и Аляски, а один — галапагосский альбатрос (Phoebastria irrorata) — гнездится на Галапагосских островах и кормится у тихоокеанского побережья Южной Америки. Распространение преимущественно на высоких широтах объясняется морфологическими особенностями, которые требуют наличия ветра при планировании. Слабая способность к активному маховому полёту делает трудновыполнимой задачу пересечения экваториальной штилевой полосы. Исключением является галапагосский альбатрос, который пользуется ветрами, вызываемыми холодным океаническим течением Гумбольдта.
Причины, по которой альбатросы вымерли в северной Атлантике, точно неизвестны. Однако полагают, что колония белоспинных альбатросов на Бермудских островах исчезла вследствие тёплого межледникового периода, вызвавшего затопление мест гнездовий.[3] Представители некоторых южных видов иногда случайно залетают на север и остаются там в течение десятилетий. Один из таких «изгнанников», чернобровый альбатрос (Thalassarche melanophris), в течение многих лет возвращался в колонию северных олушей (Morus bassanus) в Шотландии в надежде найти там себе пару[9].
Использование спутникового слежения даёт учёным-орнитологам хорошую картину передвижения альбатросов в океане. Они не совершают сезонных миграций, однако по окончании периода размножения рассеиваются в большом диапазоне, и — в случае южных видов — часто совершают приполярные кругосветные путешествия[10]. Имеется свидетельство того, что у разных видов всё же имеется разделение природных зон. Сравнение экологических ниш двух близких видов — Thalassarche impavida и сероголового альбатроса (Thalassarche chrysostoma), гнездящихся на о. Кэмпбелл в Новой Зеландии, показало, что в первом случае птицы кормятся в районе отмели Кэмпбелл, а во втором — в пелагической океанической зоне, где солнечный свет не достигает дна. Странствующий альбатрос также ищет себе пропитания строго в водах с глубиной более 1000 м, что дало повод одному учёному заметить: «Такое впечатление, что птицы видят знак „Входа нет“ там, где глубина уменьшается до менее 1000 м» (англ. "It almost appears as if the birds notice and obey a 'No Entry' sign where the water shallows to less than 1000 m")[2]. Кроме того, различные зоны обитания наблюдаются даже у самок и самцов одного вида: исследование в отношении альбатроса Тристана (Diomedea dabbenena) показало, что, размножаясь на острове Гоф (англ. Gough Island), самцы после улетают на запад от него, а самки — на восток[2].
Основу рациона альбатросов составляют головоногие моллюски, рыба и ракообразные, хотя при случае они питаются зоопланктоном или падалью[6]. Стоит отметить, что для большинства видов исчерпывающая информация собрана лишь во время размножения, когда альбатросы возвращаются с охоты к местам гнездовий, и может не учитывать другие периоды. Значение каждого из перечисленных источников пищи может варьировать у разных видов, и даже у разных популяций одного вида. Некоторые птицы в основном охотятся на кальмаров, другие предпочитают криль или рыбу. Из двух видов, обитающих на Гавайях, один — черноногий альбатрос (Phoebastria nigripes) — в основном питается рыбой, а второй — темноспинный альбатрос (Phoebastria immutabilis) — большей частью кальмарами.
На основании показаний встроенных датчиков, которые записывают время заглатывания воды, и тем самым дают знать время приёма пищи, было высказано предположение, что альбатросы ищут себе корм преимущественно в дневное время суток. Анализ клювов кальмаров, отрыгнутых птицами, показал, что многие кальмары были слишком большими, чтобы их смогли поймать живыми[11]. Кроме того, в желудках были найдены останки организмов тёплых широт, куда альбатросы вряд ли могли залететь. На основании полученных данных был сделан вывод, что у некоторых видов, например, странствующего альбатроса, падаль может занимать значительную часть рациона. Источник найденных мёртвых кальмаров является предметом дискуссий: некоторые полагают, что они могут быть отбросами рыболовства, умершими во время нереста или выброшенными питающимися этими животными китами — кашалотами (Physeter macrocephalus), короткоплавниковыми гриндами (Globicephala macrorhynchus) и высоколобым бутылконосами (Hyperoodon ampullatus). Другие виды, такие как чернобровый или сероголовый альбатросы, питаются более мелкими разновидностями кальмаров, которые в случае гибели обычно тонут. Так что для этих птиц падаль не играет столь значительную роль в их рационе.
Вплоть до недавнего времени считалось, что альбатросы находят себе пропитание преимущественно на поверхности моря, плавая и хватая кальмаров, рыбу и другой корм, выброшенный на поверхность океаническим течением, хищниками либо вследствие гибели. В качестве эксперимента птицам внедрили капиллярные эхолоты с записывающим устройством, которые определяли максимальную глубину, на которую способны погрузиться птицы при нырянии. Результаты исследования показали, что некоторые виды, например, странствующие альбатросы, не ныряют более чем на метр; а другие, как дымчатые альбатросы, обычно погружаются на глубину до 5 м, однако способны нырнуть и ещё глубже, до 12,5 м[12]. Кроме того, птицы могут нырнуть за жертвой не только с поверхности моря, но и с воздуха[13].
Альбатросы размножаются в колониях, обычно на изолированных островах. Если остров достаточно большой, то они предпочитают крутые и скалистые мысы с хорошим доступом к морю в разных направлениях. Примером такой колонии может служить полуостров Отаго в районе города Данидин в Новой Зеландии. Колонии могут быть как очень большими и густонаселёнными (например, плотность гнездовий чернобрового альбатроса на Фолклендских островах достигает 70 гнёзд на каждые 100 м²), так и более мелкими и сильно разреженными, как это свойственно птицам родов Diomedea и Phoebetria. Исторически на всех островах, на которых базируются птицы, наземные млекопитающие отсутствуют. Альбатросы очень филопатричны, то есть, имеют тенденцию возвращаться на то же место, где вылупились сами. Например, по результатам исследования темноспинного альбатроса (Phoebastria immutabilis) был сделан вывод, что расстояние между гнездом птенца и его первым собственным гнездом в среднем составляет 22 м[14].
Следуя теории r-K отбора, альбатросы, как и большинство других морских птиц, являются типичными представителями K-стратегии, то есть, живут гораздо дольше других птиц, размножаются в более зрелом возрасте и значительное время посвящают воспитанию потомства. Продолжительность жизни альбатросов может достигать 50 лет; самый старый известный королевский альбатрос (Diomedea sanfordi) был окольцован в зрелом возрасте и далее наблюдался в течение 51 года, что дало повод учёным определить его приблизительный возраст в 61 год[15].
Половая зрелость у птиц наступает довольно поздно, примерно через 5 лет жизни. Однако, уже достигнув половой зрелости, альбатросы не начинают размножаться ещё в течение ряда лет (до 10 лет у некоторых видов). Молодые птицы посещают колонию прежде, чем приступить к размножению, и тратят несколько лет на ухаживание за будущим партнёром, при этом сопровождая ухаживание брачными ритуалами и танцами[16]. Возвращаясь в колонию в первый раз, птицы уже показывают стереотипное поведение, которое и формулирует характерный птичий язык, однако ещё не в состоянии ни определить такое же поведение у других птиц, ни ответить на него адекватно.[6] Пройдя путь проб и ошибок, молодые птицы начинают понимать его «синтаксис» и достигают совершенства в процессе ухаживания и брачных ритуалов. Восприятие чужого поведения у молодняка происходит быстрее, если их окружают более зрелые птицы.
Брачные танцы представляют собой координированное выполнение различных действий, которые могут включать в себя чистку клювом собственных перьев, поглядывание по сторонам, пение, щёлканье клювом, взъерошивание и любую комбинацию из выше перечисленного[17]. Вернувшись в колонию в первый раз, птицы стараются ухаживать за многими потенциальными партнёрами, но в течение нескольких лет их количество неизменно падает до тех пор, пока не остаётся только один партнёр, и пара наконец формируется. Самец и самка продолжают общаться между собой на своём языке, который, в конечном счёте, становится присущим исключительно этой паре. Сформировав пару на всю жизнь, птицы уже никогда не возвращаются вновь к ритуальным танцам. Полагают, что тщательно и скрупулёзно выполняя брачные ритуалы, птицы убеждаются в правильности выбора партнёра, так как совместное высиживание яиц и ухаживание за птенцами требует больших физических затрат и длительного времени. Даже те виды, у которых цикл воспроизводства занимает менее года, очень редко снова откладывают яйца на следующий год[2]. У птиц из рода Diomedea, как, например, у странствующего альбатроса, период между кладкой яиц и первым полётом птенца занимает более года. Альбатросы откладывают только одно яйцо за сезон; если по какой-либо причине кладка не состоялась (уничтожено хищником, нечаянно разбилось и т. п.), то самка способна в тот же год отложить повторно. Пары распадаются редко — обычно это может произойти после нескольких безуспешных попыток обзавестись потомством.
Самцы первыми прилетают на место гнездования, где и ждут своих самок. Альбатросы южного полушария строят большие гнезда, тогда как у северных видов они более примитивные. Галапагосский альбатрос (Phoebastria irrorata) гнезда не строит вовсе и даже катает своё яйцо по территории колонии на расстояние до 50 м, что иногда приводит к его утрате[18]. В качестве материала для гнезда используются кучки растений или насыпи из земли или торфа. У всех видов как самец, так и самка участвуют в насиживании яиц, непрерывная вахта одного из родителей может занимать от одного дня до трёх недель. Инкубационный период составляет 70—80 дней (чем крупнее вид, тем дольше период), что является рекордом по продолжительности среди всех птиц. В период насиживания птицы теряют до 83 г своего веса в день[19].
Вылупившихся птенцов ещё в течение примерно трёх недель высиживают и охраняют до тех пор, пока они не становятся достаточно большими, чтобы суметь согреться самостоятельно и в случае надобности постоять за себя. В этот период родители кормят их маленькими кусочками пищи, когда сменяют друг друга на посту. По окончании этого периода птенцов кормят уже оба родителя через равные промежутки времени. Для поиска корма самец и самка попеременно выбирают ближние и дальние маршруты, принося с собой еду, в среднем составляющую 12 % веса их собственного тела (около 600 г). Пища, которой кормят птенцов, может состоять как из свежих кальмаров, рыбы и криля, так и из энергетически богатого лёгкого масла, которое птицы вырабатывают в своём железистом желудке[20]. Это масло, присущее большинству буревестникообразных, вырабатывается в желудках из переваренной добычи и придаёт птицам характерный запах плесени.
Птенцам требуется продолжительное время для оперения до того, как они встанут на крыло. Даже у небольших видов альбатросов этот период занимает 140—170 дней, а у птиц из рода Diomedea он может достигать 280 дней[21]. Как и у других морских птиц, птенцы альбатросов сначала набирают вес больший, чем у их родителей, а перед своим первым полётом используют эти резервы для развития аэродинамических характеристик тела, в частности, для роста маховых перьев. В конечном счёте, к моменту своего первого полёта птенцы весят примерно столько же, сколько и их родители. Оперившись и совершив свой первый самостоятельный полёт, птенец перестаёт получать помощь от родителей. Более того, родители остаются безучастными, если птенец покинул гнездо и улетел. На основании исследований рассеивания птенцов в океане в первый год жизни, было сделано предположение об их прирождённом миграционном поведении, заложенном на генетическом уровне и помогающем им при определении маршрутов миграции[22].
Само название «альбатрос» происходит от арабского слова al-câdous или al-ġaţţās (пеликан; буквально «ныряльщик»), которое перешло в английский, а затем и в русский языки от португальской формы alcatraz. Название Алькатрас также получил и остров у берегов Калифорнии, на котором ранее располагалась тюрьма для особо опасных преступников. Иногда полагают, что португальцы первыми из европейцев познакомились с альбатросами, в XV веке обогнув африканский континент с юга. Однако Оксфордский словарь английского языка ссылается на то, что первоначально слово alcatraz относилось к фрегатам, и лишь позднее под влиянием латинского слова albus («белый») трансформировалось в albatross и стало относиться к светлым альбатросам, нежели к тёмным фрегатам[6]. Латинское название Diomedea, данное альбатросам Карлом Линнеем, было присвоено в честь мифического древнегреческого воина Диомеда, принимавшего участие в Троянской войне.
Несмотря на свою популярность среди моряков, альбатросы не смогли остаться в стороне от угроз, прямо либо косвенно связанных с человеческой деятельностью. Древние полинезийцы и индейцы с алеутских островов охотились на этих птиц, что в некоторых случаях привело к исчезновению целых популяций, как это случилось на острове Пасхи. Как только в Европе стало развиваться мореплавание, европейцы также стали охотиться на этих птиц ради сервировки стола либо просто для удовольствия, ловя их на наживку[23]. Спортивные состязания по ловле птиц достигли своего пика во время массового заселения Австралии и прекратились только тогда, когда скорость кораблей стала такой, что с них стало неудобно ловить рыбу, а также появились законы, ограничивающие применение огнестрельного оружия. В XIX веке колонии альбатросов на севере Тихого океана стали посещать охотники за перьями для дамских шляпок, что чуть не привело к вымиранию белоспинного альбатроса.
Из 22 видов альбатросов, перечисленных Международным союзом охраны природы, статус двух видов признан критическим (категория CR), шести видов опасным (категория EN) и восьми видов уязвимым (VU). Ещё 5 видов близки к уязвимому положению (категория NT)[24]. Одним из угрожающих факторов является развитие рыболовства ярусным способом[25], при котором альбатросов и других морских птиц привлекает наживка из рыбной требухи, насаженная на крючок. Ежегодная гибель альбатросов, попавшихся на крючок, оценивается орнитологами в 100 тыс. особей. Усугубляет ситуацию и неконтролируемое пиратское рыболовство. Ещё одним фактором риска является распространение интродуцированных (то есть, чужеродных, несвойственных данной местности, завезённых человеком) видов животных, таких как крысы или одичавшие кошки, которые нападают на взрослых птиц, поедают их яйца и птенцов. Исторически альбатросы всегда гнездились там, где отсутствовали наземные хищники, и, таким образом, у них не выработалось рефлексов защиты. Причинить ущерб могут даже такие мелкие грызуны, как мыши: на острове Гоф птенцы альбатроса Тристана были атакованы интродуцированными домовыми мышами (Mus musculus), которые почти в 300 раз меньше их по размеру[26]. Интродуцированные виды могут причинить и косвенный ущерб: крупный рогатый скот на острове Амстердам опустошил травяной покров, в котором альбатросы вида Diomedea amsterdamensis прятали гнёзда.
Среди проблем, с которыми столкнулись многие морские виды птиц, — плавающий пластиковый мусор. С 1960-х годов, когда появились первые пластмассовые изделия, количество мусора в океане существенно выросло. Мусор попадает в море самыми разнообразными способами: с проходящих мимо судов, с пляжей и из устьев рек. Он оседает в мускульных желудках птиц, не перевариваясь, либо перекрывает желудочно-кишечный тракт так, что птицы страдают от голода. Исследование птиц в северной части Тихого океана показало, что попадание мусора внутрь прямо влияет на вес и физическое состояние птиц[27]. Иногда кормящие родители отрыгивают кусочки пластмассы птенцам вместе с пищей. Изучая темноспинного альбатроса (Phoebastria immutabilis) на атолле Мидуэй, орнитологи обнаружили у умерших естественной смертью птенцов большее количество мусора, чем у погибших в результате несчастных случаев[28]. Хотя пластмасса напрямую не влияет на смертность, она является причиной физиологического стресса и заставляет птенцов не чувствовать голод, меньше требовать пищи, тем самым уменьшая свои шансы на выживание.
Учёные и общественные организации, занимающиеся охраной окружающей среды (главным образом, BirdLife International и их партнёры), работают в контакте с правительствами стран и рыболовецкими компаниями с целью уменьшить угрозы, с которыми сталкиваются альбатросы. Чтобы уменьшить смертность птиц при попадании на крючок при ярусном лове, используются дополнительные меры предосторожности: лов в тёмное время суток, использование наживки на достаточно большой глубине, утяжеление лески и использование птичьих отпугивателей[29]. Например, в результате совместного проекта орнитологов и рыболовецких компаний в Новой Зеландии было успешно апробировано устройство, которое опускало леску ниже планки, на которую были в состоянии нырнуть исчезающие виды альбатросов[30]. Полагают, что использование некоторых из перечисленных технологий на Фолклендских островах за последние 10 лет значительно уменьшило гибель чернобровых альбатросов[31]. Кроме того, учёные работают над восстановлением первоначального природного баланса на островах, удаляя чужеродные виды животных, угрожающих популяции альбатросов.
В результате усилий международных природоохранных организаций в 2001 году было подписано и в 2004 году вступило в силу международное Соглашение об охране альбатросов и буревестников (англ. Agreement on the Conservation of Albatrosses and Petrels). Документ обязывает подписавшиеся стороны предпринять усилия по уменьшению гибели птиц при рыбной ловле, сократить загрязнение окружающей среды и очистить острова с птичьими колониями от интродуцированных видов животных. По состоянию на 2006 год соглашение было ратифицировано правительствами восьми государств: Австралии, Великобритании, Испании, Новая Зеландии, Перу, Франции, Эквадора и Южно-Африканской Республики. Кроме того, соглашение подписали, но пока не ратифицировали Аргентина, Бразилия и Чили[32].
Альбатросов иногда описывают как «наиболее легендарных птиц», с ними связано множество мифов и легенд[21]. Даже в наши дни многие верят, что причинение вреда альбатросу может принести несчастье, хотя это поверье пошло из известной поэмы английского поэта-романтика Сэмуэла Кольриджа «Поэма о старом моряке», в которой моряка ждёт наказание судьбы за то, что он убивает считающегося добрым предзнаменованием альбатроса. Французский поэт Шарль Бодлер в стихотворении «Альбатрос» метафорически сравнивает пойманного моряками альбатроса с отверженным поэтом.
В наше время альбатросы часто становятся частью произведений поп-культуры: например, героями шоу «Albatross» британской комик-группы Монти Пайтон. В фильме «Миссия „Серенити“» альбатросом называли героиню Саммер Глау (англ. Summer Glau), ссылаясь на широко распространённый метафорный образ этой птицы.
В настоящее время различают от 13 до 24 видов альбатросов, разбитых на 4 рода. Классификация на уровне видов находится в стадии обсуждения и научных дебатов, однако большинство учёных-орнитологов признают 21 вид. Среди четырёх родов (Diomedea, Thalassarche, Phoebastria и Phoebetria) условно выделяют две морфологически близкие группы: роды Phoebastria и Diomedea входят в одну группу, а Thalassarche и Phoebetria — в другую.
В целом, существуют несколько основных гипотез о положении альбатросов в системе птиц. Например, в классификации Сибли — Алквиста (1990), основанной на результатах гибридизации ДНК, все морские птицы (включая и альбатросов), а также хищные и некоторые другие группы птиц помещены в один огромный порядок аистообразных. Орнитологические сообщества Европы, Северной Америки, Южной Африки, Австралии и Новой Зеландии придерживаются более традиционной гипотезы, согласно которой альбатросы являются частью отряда буревестникообразных. От других семейств этого отряда они отличаются как генетически, так и по морфологическим характеристикам: размеру, строению ног и расположению носовой трубки.
Внутри самого семейства история классификации таксонов длится уже несколько столетий. Первоначально все альбатросы были причислены к единственному роду Diomedea, но в 1852 году немецкий ботаник-систематик и зоолог Генрих Готлиб Людвиг Райхенбах разделил их на четыре рода. В дальнейшем их объединяли и снова разделяли несколько раз, в результате чего к 1965 году было известно уже 12 родов альбатросов (однако не более 8 одновременно): Diomedea, Phoebastria, Thalassarche, Phoebetria, Thalassageron, Diomedella, Nealbutrus, Rhothonia, Julietata, Galapagornis, Laysanornis и Penthirenia.
В 1965 году была произведена очередная попытка объединить все виды птиц в 2 рода: собственно альбатросы (Diomedea) и дымчатые альбатросы (Phoebetria)(группа птиц, имеющая черты альбатросов, но по сравнению с ними более «примитивная»)[33]. Такая упрощённая система была основана на морфологическом анализе Эллиота Куэса (англ. Elliott Coues) 1866 года, почти не учитывала более поздние исследования и даже игнорировала некоторые предположения самого Куэса.
В 1996 году Гэри Нан (англ. Gary Nunn) из Американского музея истории природы совместно с другими исследователями из разных стран начал изучение митохондриальной ДНК всех 14 исследованных в этом отношении к тому времени видов и пришёл к выводу, что в пределах альбатросовых можно выделить четыре, а не две монофилетические группы[34]. Учёные предложили вернуть два из ранее утраченных родов — Phoebastria и Thalassarche, распределив часть птиц между ними. Первыми такое распределение признали Британский союз орнитологов и ведомства ЮАР, а позднее — и большинство учёных в мире.
Если в отношении классификации на уровне родов имеется определённый консенсус, то относительно количества видов существуют разногласия. В прошлом разными учёными было описано до 80 различных таксонов альбатросов видового ранга, большинство из которых ошибочно приписывались молодым птицам других видов, значительно отличающихся от своих родителей[35]. Основываясь на результатах своих работ по идентификации родов, Крис Робертсон (англ. Chris Robertson) и Гэри Нан в 1998 году предложили пересмотреть существующую систему и выделить 24 вида[36] вместо 14 известных на тот момент. В этой промежуточной системе статус многих подвидов был повышен до уровня вида, что подняло волну критики со стороны других орнитологов. Позднее одни исследования подтверждали это разделение, а другие его опровергали. В 2004 году на основании результатов анализа мтДНК и микросателлитов было достигнут консенсус, что виды Diomedea antipodensis и альбатрос Тристана (Diomedea dabbenena) согласно работам Робертсона и Нана отличны от странствующего альбатроса (Diomedea exulans), однако, с другой стороны, предполагаемый вид Diomedea gibsoni ничем не отличается от вида Diomedea antipodensis[37]. Большинство из предложенных видов, 21, признаётся многими учёными группами, и, в частности, Всемирным союзом охраны природы, но имеются и отличные мнения — например, Джон Пенхаллурик (англ. John Penhallurick) и Майкл Уинк (англ. Michael Wink) в 2004 году предложили уменьшить количество видов до 13, включая и объединение странствующего альбатроса с видом Diomedea amsterdamensis[38]. В любом случае, орнитологи соглашаются с необходимостью дальнейших исследований с целью достичь всеобщего консенсуса.
Виды альбатросов по версии Международного союза охраны природы и организации BirdLife International:
Альбатросы — крупные птицы, наиболее крупные среди всех буревестникообразных. Клюв большой, мощный и с острыми краями; надклювье на конце крючковато загнуто. Клюв состоит из нескольких роговых пластинок и имеет пару длинных трубочек-ноздрей, давших одно из названий отряду (трубконосые). В отличие от других буревестникообразных, у альбатросов ноздри расположены по бокам клюва, а не в верхней его части. Благодаря таким ноздрям у альбатросов имеется острое обоняние, редко встречающееся у птиц, и, как и другие родственные семейства, альбатросы ищут источники корма по запаху. На ногах задний палец отсутствует, а три передних пальца связаны сплошными перепонками. Лапы сильные по сравнению с другими трубконосыми: из всего отряда только альбатросы и ещё южный гигантский буревестник (Macronectes giganteus) способны хорошо передвигаться по суше.
Оперение взрослых птиц у большинства видов обычно имеет различные вариации чёрного верха и внешней части крыльев и белой грудки. Окраска птиц варьирует от почти полностью белого, как у самцов королевского альбатроса (Diomedea epomophora), у которых темными остаются лишь кончики и края крыльев, до тёмно-бурого, как у Diomedea amsterdamensis, перья которого, в основном, тёмно-бурые, а на груди имеется отчётливая тёмно-коричневая полоса. У некоторых видов из родов Thalassarche и Phoebastria на голове имеются особые отметины вроде пятен вокруг глаз либо серые или жёлтые пятна на затылке. Три вида альбатросов (черноногий альбатрос (Phoebastria nigripes), темноспинный дымчатый альбатрос (Phoebetria fusca) и светлоспинный дымчатый альбатрос (Phoebetria palpebrata)) значительно отличаются от других птиц: их оперение почти полностью тёмно-коричневое или тёмно-серое (у светлоспинного дымчатого альбатроса). У молодых птиц оперение несколько отличается от оперения взрослых особей, и им требуется несколько лет жизни для приобретения зрелой окраски.
Размах крыльев у некоторых видов из рода Diomedea, в частности, у странствующего и королевского альбатросов, самый большой среди всех ныне живущих видов птиц и может превышать 340 см. У других видов размах крыльев значительно меньше. Крылья жёсткие, длинные, узкие и дугообразные, с утолщённой передней кромкой обтекаемой формы. Птицы способны преодолевать значительные расстояния, и при полёте используют один из двух возможных технических приёмов: динамическое или наклонное парение. При динамическом парении они получают энергию вертикального градиента ветра, перемещаясь в горизонтальных воздушных потоках с различной скоростью ветра, и тем самым экономят собственные силы. При наклонном парении альбатросы набирают высоту при встречном ветре и затем парят в обратном направлении. Относительная дальность планирования (аэродинамическое качество) альбатросов составляет от 1:22 до 1:23, то есть, при опускании на каждый метр высоты они в состоянии пролететь 22—23 метра. При наборе высоты используют плечевые сухожилия, которые при растягивании фиксируют крыло и позволяют удерживать его без затрат усилий мускулов (адаптация, свойственная альбатросам и гигантским буревестникам).
Кроме применения определённой техники планирования, альбатросы используют и предсказуемые метеорологические условия: в южном полушарии при движении на север в сторону от гнездовых колоний они отклоняются по часовой стрелке, а в обратную сторону — против часовой. Они так хорошо адаптировались к воздушному образу жизни, что частота ударов сердца в полёте близка к фоновой частоте ударов сердца на отдыхе. Такая эффективность достигается за счёт того, что основные затраты энергии во время поиска пищи тратятся не на преодоление расстояния, а на взлёт, посадку и охоту. Имея превосходные способности к длительному полёту, альбатросы преодолевают огромные расстояния в поисках широко разбросанной кормовой базы и при этом тратят малое количество сил. Строение крыльев позволяет находиться в воздухе длительное время, но делает альбатросов зависимыми от ветра и волн и недостаточно приспособленными к активному полёту. У большинства видов мускулатура развита недостаточно для длительного махового полёта. В безветрие птицы вынуждены длительное время отдыхать на поверхности моря до тех пор, пока порыв ветра не поможет им взлететь. Спят они также на море, а не в воздухе, как это когда-то считалось. У видов из рода Phoebastria имеется ещё один способ полёта: они рывком делают взмах крыльями, а затем плавно парят в воздухе.
РаспространениеБольшинство альбатросов обитает в южном полушарии от Антарктиды на юге до Австралии, Южной Африки и Южной Америки на севере. Исключением являются четыре вида из рода Phoebastria, три из которых распространены в северной части Тихого океана от Гавайских островов до Японии, Калифорнии и Аляски, а один — галапагосский альбатрос (Phoebastria irrorata) — гнездится на Галапагосских островах и кормится у тихоокеанского побережья Южной Америки. Распространение преимущественно на высоких широтах объясняется морфологическими особенностями, которые требуют наличия ветра при планировании. Слабая способность к активному маховому полёту делает трудновыполнимой задачу пересечения экваториальной штилевой полосы. Исключением является галапагосский альбатрос, который пользуется ветрами, вызываемыми холодным океаническим течением Гумбольдта.
Причины, по которой альбатросы вымерли в северной Атлантике, точно неизвестны. Однако полагают, что колония белоспинных альбатросов на Бермудских островах исчезла вследствие тёплого межледникового периода, вызвавшего затопление мест гнездовий. Представители некоторых южных видов иногда случайно залетают на север и остаются там в течение десятилетий. Один из таких «изгнанников», чернобровый альбатрос (Thalassarche melanophris), в течение многих лет возвращался в колонию северных олушей (Morus bassanus) в Шотландии в надежде найти там себе пару.
Использование спутникового слежения даёт учёным-орнитологам хорошую картину передвижения альбатросов в океане. Они не совершают сезонных миграций, однако по окончании периода размножения рассеиваются в большом диапазоне, и — в случае южных видов — часто совершают приполярные кругосветные путешествия. Имеется свидетельство того, что у разных видов всё же имеется разделение природных зон. Сравнение экологических ниш двух близких видов — Thalassarche impavida и сероголового альбатроса (Thalassarche chrysostoma), гнездящихся на о. Кэмпбелл в Новой Зеландии, показало, что в первом случае птицы кормятся в районе отмели Кэмпбелл, а во втором — в пелагической океанической зоне, где солнечный свет не достигает дна. Странствующий альбатрос также ищет себе пропитания строго в водах с глубиной более 1000 м, что дало повод одному учёному заметить: «Такое впечатление, что птицы видят знак „Входа нет“ там, где глубина уменьшается до менее 1000 м» (англ. "It almost appears as if the birds notice and obey a 'No Entry' sign where the water shallows to less than 1000 m"). Кроме того, различные зоны обитания наблюдаются даже у самок и самцов одного вида: исследование в отношении альбатроса Тристана (Diomedea dabbenena) показало, что, размножаясь на острове Гоф (англ. Gough Island), самцы после улетают на запад от него, а самки — на восток.
ПитаниеОснову рациона альбатросов составляют головоногие моллюски, рыба и ракообразные, хотя при случае они питаются зоопланктоном или падалью. Стоит отметить, что для большинства видов исчерпывающая информация собрана лишь во время размножения, когда альбатросы возвращаются с охоты к местам гнездовий, и может не учитывать другие периоды. Значение каждого из перечисленных источников пищи может варьировать у разных видов, и даже у разных популяций одного вида. Некоторые птицы в основном охотятся на кальмаров, другие предпочитают криль или рыбу. Из двух видов, обитающих на Гавайях, один — черноногий альбатрос (Phoebastria nigripes) — в основном питается рыбой, а второй — темноспинный альбатрос (Phoebastria immutabilis) — большей частью кальмарами.
На основании показаний встроенных датчиков, которые записывают время заглатывания воды, и тем самым дают знать время приёма пищи, было высказано предположение, что альбатросы ищут себе корм преимущественно в дневное время суток. Анализ клювов кальмаров, отрыгнутых птицами, показал, что многие кальмары были слишком большими, чтобы их смогли поймать живыми. Кроме того, в желудках были найдены останки организмов тёплых широт, куда альбатросы вряд ли могли залететь. На основании полученных данных был сделан вывод, что у некоторых видов, например, странствующего альбатроса, падаль может занимать значительную часть рациона. Источник найденных мёртвых кальмаров является предметом дискуссий: некоторые полагают, что они могут быть отбросами рыболовства, умершими во время нереста или выброшенными питающимися этими животными китами — кашалотами (Physeter macrocephalus), короткоплавниковыми гриндами (Globicephala macrorhynchus) и высоколобым бутылконосами (Hyperoodon ampullatus). Другие виды, такие как чернобровый или сероголовый альбатросы, питаются более мелкими разновидностями кальмаров, которые в случае гибели обычно тонут. Так что для этих птиц падаль не играет столь значительную роль в их рационе.
Вплоть до недавнего времени считалось, что альбатросы находят себе пропитание преимущественно на поверхности моря, плавая и хватая кальмаров, рыбу и другой корм, выброшенный на поверхность океаническим течением, хищниками либо вследствие гибели. В качестве эксперимента птицам внедрили капиллярные эхолоты с записывающим устройством, которые определяли максимальную глубину, на которую способны погрузиться птицы при нырянии. Результаты исследования показали, что некоторые виды, например, странствующие альбатросы, не ныряют более чем на метр; а другие, как дымчатые альбатросы, обычно погружаются на глубину до 5 м, однако способны нырнуть и ещё глубже, до 12,5 м. Кроме того, птицы могут нырнуть за жертвой не только с поверхности моря, но и с воздуха.
РазмножениеАльбатросы размножаются в колониях, обычно на изолированных островах. Если остров достаточно большой, то они предпочитают крутые и скалистые мысы с хорошим доступом к морю в разных направлениях. Примером такой колонии может служить полуостров Отаго в районе города Данидин в Новой Зеландии. Колонии могут быть как очень большими и густонаселёнными (например, плотность гнездовий чернобрового альбатроса на Фолклендских островах достигает 70 гнёзд на каждые 100 м²), так и более мелкими и сильно разреженными, как это свойственно птицам родов Diomedea и Phoebetria. Исторически на всех островах, на которых базируются птицы, наземные млекопитающие отсутствуют. Альбатросы очень филопатричны, то есть, имеют тенденцию возвращаться на то же место, где вылупились сами. Например, по результатам исследования темноспинного альбатроса (Phoebastria immutabilis) был сделан вывод, что расстояние между гнездом птенца и его первым собственным гнездом в среднем составляет 22 м.
Следуя теории r-K отбора, альбатросы, как и большинство других морских птиц, являются типичными представителями K-стратегии, то есть, живут гораздо дольше других птиц, размножаются в более зрелом возрасте и значительное время посвящают воспитанию потомства. Продолжительность жизни альбатросов может достигать 50 лет; самый старый известный королевский альбатрос (Diomedea sanfordi) был окольцован в зрелом возрасте и далее наблюдался в течение 51 года, что дало повод учёным определить его приблизительный возраст в 61 год.
Половая зрелость у птиц наступает довольно поздно, примерно через 5 лет жизни. Однако, уже достигнув половой зрелости, альбатросы не начинают размножаться ещё в течение ряда лет (до 10 лет у некоторых видов). Молодые птицы посещают колонию прежде, чем приступить к размножению, и тратят несколько лет на ухаживание за будущим партнёром, при этом сопровождая ухаживание брачными ритуалами и танцами. Возвращаясь в колонию в первый раз, птицы уже показывают стереотипное поведение, которое и формулирует характерный птичий язык, однако ещё не в состоянии ни определить такое же поведение у других птиц, ни ответить на него адекватно. Пройдя путь проб и ошибок, молодые птицы начинают понимать его «синтаксис» и достигают совершенства в процессе ухаживания и брачных ритуалов. Восприятие чужого поведения у молодняка происходит быстрее, если их окружают более зрелые птицы.
Брачные танцы представляют собой координированное выполнение различных действий, которые могут включать в себя чистку клювом собственных перьев, поглядывание по сторонам, пение, щёлканье клювом, взъерошивание и любую комбинацию из выше перечисленного. Вернувшись в колонию в первый раз, птицы стараются ухаживать за многими потенциальными партнёрами, но в течение нескольких лет их количество неизменно падает до тех пор, пока не остаётся только один партнёр, и пара наконец формируется. Самец и самка продолжают общаться между собой на своём языке, который, в конечном счёте, становится присущим исключительно этой паре. Сформировав пару на всю жизнь, птицы уже никогда не возвращаются вновь к ритуальным танцам. Полагают, что тщательно и скрупулёзно выполняя брачные ритуалы, птицы убеждаются в правильности выбора партнёра, так как совместное высиживание яиц и ухаживание за птенцами требует больших физических затрат и длительного времени. Даже те виды, у которых цикл воспроизводства занимает менее года, очень редко снова откладывают яйца на следующий год. У птиц из рода Diomedea, как, например, у странствующего альбатроса, период между кладкой яиц и первым полётом птенца занимает более года. Альбатросы откладывают только одно яйцо за сезон; если по какой-либо причине кладка не состоялась (уничтожено хищником, нечаянно разбилось и т. п.), то самка способна в тот же год отложить повторно. Пары распадаются редко — обычно это может произойти после нескольких безуспешных попыток обзавестись потомством.
Самцы первыми прилетают на место гнездования, где и ждут своих самок. Альбатросы южного полушария строят большие гнезда, тогда как у северных видов они более примитивные. Галапагосский альбатрос (Phoebastria irrorata) гнезда не строит вовсе и даже катает своё яйцо по территории колонии на расстояние до 50 м, что иногда приводит к его утрате. В качестве материала для гнезда используются кучки растений или насыпи из земли или торфа. У всех видов как самец, так и самка участвуют в насиживании яиц, непрерывная вахта одного из родителей может занимать от одного дня до трёх недель. Инкубационный период составляет 70—80 дней (чем крупнее вид, тем дольше период), что является рекордом по продолжительности среди всех птиц. В период насиживания птицы теряют до 83 г своего веса в день.
Вылупившихся птенцов ещё в течение примерно трёх недель высиживают и охраняют до тех пор, пока они не становятся достаточно большими, чтобы суметь согреться самостоятельно и в случае надобности постоять за себя. В этот период родители кормят их маленькими кусочками пищи, когда сменяют друг друга на посту. По окончании этого периода птенцов кормят уже оба родителя через равные промежутки времени. Для поиска корма самец и самка попеременно выбирают ближние и дальние маршруты, принося с собой еду, в среднем составляющую 12 % веса их собственного тела (около 600 г). Пища, которой кормят птенцов, может состоять как из свежих кальмаров, рыбы и криля, так и из энергетически богатого лёгкого масла, которое птицы вырабатывают в своём железистом желудке. Это масло, присущее большинству буревестникообразных, вырабатывается в желудках из переваренной добычи и придаёт птицам характерный запах плесени.
Птенцам требуется продолжительное время для оперения до того, как они встанут на крыло. Даже у небольших видов альбатросов этот период занимает 140—170 дней, а у птиц из рода Diomedea он может достигать 280 дней. Как и у других морских птиц, птенцы альбатросов сначала набирают вес больший, чем у их родителей, а перед своим первым полётом используют эти резервы для развития аэродинамических характеристик тела, в частности, для роста маховых перьев. В конечном счёте, к моменту своего первого полёта птенцы весят примерно столько же, сколько и их родители. Оперившись и совершив свой первый самостоятельный полёт, птенец перестаёт получать помощь от родителей. Более того, родители остаются безучастными, если птенец покинул гнездо и улетел. На основании исследований рассеивания птенцов в океане в первый год жизни, было сделано предположение об их прирождённом миграционном поведении, заложенном на генетическом уровне и помогающем им при определении маршрутов миграции.
信天翁属 Diomedea
Thalassarche
Phoebastria
Phoebetria
大多数信天翁科的鸟生活在南半球深海區域的範圍內，少数生活在北太平洋和赤道地带。人們通常在大洋航行時，在，海上或石礁島嶼等地方才可看到信天翁。
信天翁科的鸟都比较大，拥有窄长的翅膀，它们的嘴比较长和有力，上喙末端形成一个向下的钩。成鸟一般身長達1米多，雙翅展開可達餘3-4米，體重達8至9公斤，雄性信天翁一般比雌性體型大。
信天翁科的鸟可以在海上长时间飞行，它们可以非常有效地利用空气动力的原理在海面上滑翔，有时数小时不必扇一下翅膀。當信天翁能夠掌握海面的氣流，便可以恣意在空中高速翻飛達2000—3000米，在1小時內可以橫越113公里的海面。據記載，一隻信天翁可以在12天內飛行達5000公里的旅程。信天翁科的鸟一般只在育幼时上岸，它们甚至可以在海面上睡觉。
在南极洲附近，它们最主要的食物是那里的鱼、墨鱼和虾。它们也以船丢弃的废物为食，因此它们有时跟船飞行。
信天翁科的鸟在繁殖期会上岸登岛，筑巢产卵，這時碰到人牠們也不逃避。信天翁性成熟较晚，到5—8歲時才開始繁殖。雌鳥產一到两顆蛋。信天翁是一夫一妻制，並輪流負責將蛋孵化，孵化期可達60天之久。初期幼鳥從父母口中得到已消化了的脂肪及半消化了的食物。这时，父母需要反芻體內食物。
信天翁科的鸟可以活40—60年。[1]
按世界自然保护联盟的估计所有信天翁科的鸟都受到灭绝的威胁。受胁的原因主要是由于赖以繁殖的海岛受到人为的开发和破坏，原因有：
信天翁科的分属至今为止还没有定论。
在高爾夫球運動中，當球手打出低於標準桿數三桿時，會被稱為信天翁。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : ミズナギドリ目 Procellariiformes 科 : アホウドリ科 Diomedeidae 学名 Diomedeidae Gray, 1840 タイプ属 Diomedea Linnaeus, 1758 英名 Albatrosses 属 
アホウドリ科（あほうどりか、学名 Diomedeidae）は、鳥類ミズナギドリ目の科である。
アホウドリ（信天翁）と総称される[1]。ただし狭義にはこの1種をアホウドリと呼ぶ。
寒帯から亜熱帯までに生息するが、北大西洋には棲息しない。北半球には北太平洋にキタアホウドリ属 Phoebastria のみが生息する。
原則として赤道直下には棲息しないが、例外的に、東太平洋のガラパゴス海域から南米西岸にかけてのフンボルト海流による寒流域にガラパゴスアホウドリ Phoebastria irrorata が棲息する。
最大種はワタリアホウドリで全長107–135cm[3]。翼開張300cm[4][5]。
高アスペクト比の（細長い）翼は揚力に比べて相対的に誘導抵抗を減少させ、海上で発生する気流に乗るのに適している[6]。
多くの種では全身が白い羽毛で覆われる。翼や尾羽が暗色の種もいる[2]。
嘴は太く長く、先端はやや下方へ湾曲する[4]。嘴の両脇に外鼻孔がある[2]。
卵殻は白い[2]。
海洋に生息する。風の強い高所から風の弱い低所に急降下し、急降下の勢いと風力の差を利用して再び高所へ上がる「ダイナミック・ソアリング」を繰り返し、長時間羽ばたかずに飛翔する[2][4][5]。
食性は動物食で、魚類・甲殻類・軟体動物などを食べる[2][3][4][7]。主に水面付近にいる獲物を咥えて捕食するが、空中から急降下して獲物を捕食することもある[2]。まれに、胃の中から深海魚が発見されることもある。
ペアは通常は一方が死ぬまで一生解消されないが、繁殖が失敗しつづけると解消されることもある[2]。多くの種で集団繁殖地（コロニー）を形成する[2]。1回に1個の卵を産み[2][4]、雌雄交代で抱卵する[2]。
生後3–4年で性成熟するが、実際にはさらに数年経過してから繁殖を行うことが多い[2]。平均寿命は30年[2]。
系統樹の科間は Hackett et al. (2008)[8]、科内は Nunn & Stanley (1998)[9]; Penhallurick & Wink (2004)[10]より。
ミズナギドリ目 アホウドリ科アホウドリ科はミズナギドリ目の1科で、目の基底付近（おそらくアシナガウミツバメ亜科の次）に分岐した。古くから科とされてきたが、Coues (1864, 1866)[11]や Sibley & Ahlquist (1990) はミズナギドリ科を広くとり（現在のミズナギドリ目に当たる）、ミズナギドリ科アホウドリ亜科 Diomedeinae とした。
以前はアホウドリ属Diomedea とハイイロアホウドリ属の2属で本科が構成されていた[2]。しかしミトコンドリアDNAのシトクロムbの分子系統学的解析から本科内に4つの単系統群が認められるとして、アホウドリ属をオオアホウドリ属、キタアホウドリ属、モリモーク属に分割する説が有力とされる[12]。
彼らはさらに、従来は13–14種に分類されていた種も分割した。最大で24種とする説が現れたが、ただしそのうちいくつかの種は再統合することが主流で、国際鳥類学会議 (IOC)[13]は21種を認める。たとえば、ハジロアホウドリはタスマニアアホウドリ・オークランドワタリアホウドリ・サルビンアホウドリ・チャタムアホウドリの4種に分割されたが、Burg & Croxall (2004)[14]は大枠ではそれを認めつつもタスマニアアホウドリとオークランドワタリアホウドリの間に遺伝的差異はないとした。
国際鳥類学会議 (IOC)[13]より。和名は厚生労働省[15]; 小城ほか[16]などより。
以下に分類対照表を示す。アムステルワタリアホウドリはIOCに従いワタリアホウドリに含まれていたとした。BirdLife International (2006)[16]による個体数（多くは不確実だが幅があるものは平均とした）とその増減傾向、IUCNレッドリストによる評価（右図を参照）を付記する。
旧分類 新分類 IOC 推定個体数 増減 IUCN コアホウドリ D. immutabilis コアホウドリ Phoebastria immutabilis 0874000 ↓ VU クロアシアホウドリ D. nigripes クロアシアホウドリ Phoebastria nigripes 0109000 ↓ EN ガラパゴスアホウドリ D. irrorata ガラパゴスアホウドリ Phoebastria irrorata 0034694 ↑ CR アホウドリ D. albatrus アホウドリ Phoebastria albatrus 0002100 ↑ VU ワタリアホウドリ D. exulans ワタリアホウドリ D. exulans 0028000 ↓ VU アンティポデスアホウドリ D. antipodensis アンティポデスアホウドリ英語名の albatross は、スペイン語で大型の海鳥を指す alcatraz に由来し、それはさらにアラビア語でのペリカン al-qadus に由来する[2]。
溺死した船乗りの魂が宿った鳥として不吉の象徴とされることもあった[2]。
卵も含めて食用とされることもある。また羽毛が利用されることもあった[2]。
開発による繁殖地の破壊、水質汚染、漁業による混獲、食用や羽毛目的の乱獲、人為的に移入された動物による捕食などにより生息数が減少している種もいる[3][7]。
ゴルフで3打少なく打つことをアルバトロスというが、アホウドリが羽ばたくことなく何時間も海の上を飛ぶことを由来とする。
飛行機に衝突することもあった。船乗りが陸が近くなったことを認識する目印にしたこともあった。漁場探索の手がかりとされることもある。
この項目は、鳥類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（ポータル鳥類 - PJ鳥類）。
신천옹과(信天翁科)는 슴새목의 조류로, 알바트로스(albatross 앨버트로스[*])로 불린다. 남반구의 바다와 북태평양에 분포하며, 북대서양에는 분포하지 않지만 화석기록이 있기도 하고 종종 흩어진 무리가 목격되기도 한다.
신천옹과의 조류는 날개를 펼치면 가장 큰 조류이다. 남방신천옹속의 종은 날개를 펼친 길이가 가장 길다. 현재 신천옹은 4속으로 분류되고 있지만, 종의 숫자에 대해서는 논란이 있다. 날개를 편 길이가 3~4m이며 활공을 통해 날개짓을 하지 않고도 오랫동안 비행한다. 매년 짝짓기 철이 되면 수많은 무리들이 한 곳에 모이지만 일생 동안 단 한 상대하고만 짝을 짓는다.
골프의 알바트로스는 신천옹의 영어명인 Albatross에서 따온 것이다.
_heads.jpg)
.svg)
