الأسماء في صفحات التنقل
Accidental visitor.
Die Suidpoolroofmeeu (Catharacta maccormicki) is 'n seldsame deurtogtrekvoël in Suider-Afrika en aasvreter om vistreilers. Die voël word 53 – 60 cm lank, 1,2 - 1,5 kg groot met 'n vlerkspan van 1,3 m. In Engels staan die voël bekend as die South polar skua.
'n Suidpoolroofmeeu in Antartika.
Suidpoolroofmeeu in vlug.
Illustrasie, 1896.
Die Suidpoolroofmeeu (Catharacta maccormicki) is 'n seldsame deurtogtrekvoël in Suider-Afrika en aasvreter om vistreilers. Die voël word 53 – 60 cm lank, 1,2 - 1,5 kg groot met 'n vlerkspan van 1,3 m. In Engels staan die voël bekend as die South polar skua.
El págalo antárticu, págalo sureñu, págalo polar[3] o escúa polar (Stercorarius maccormicki) ye una especie d'ave de la familia Stercorariidae perteneciente al xéneru Stercorarius.
Distribuyir pol hemisferiu sur, sobremanera nes sos rexones fríes, incluyendo les islles subantártiques.
N'ocasiones inclúyese-y como miembru del xéneru Catharacta, y tamién dacuando considérase-y una subespecie de Stercorarius skua.[2]
.
El págalo antárticu, págalo sureñu, págalo polar o escúa polar (Stercorarius maccormicki) ye una especie d'ave de la familia Stercorariidae perteneciente al xéneru Stercorarius.
Distribuyir pol hemisferiu sur, sobremanera nes sos rexones fríes, incluyendo les islles subantártiques.
N'ocasiones inclúyese-y como miembru del xéneru Catharacta, y tamién dacuando considérase-y una subespecie de Stercorarius skua.
Ar Sparfell-vor MacCormick[1](liester: Sparfelled-mor MacCormick) pe Morbean MacCormick[2] (liester: Morbeaned MacCormick) a zo un evn-mor, Stercorarius maccormicki an anv skiantel anezhañ.
a vo kavet e Wikimedia Commons.
Ar Sparfell-vor MacCormick(liester: Sparfelled-mor MacCormick) pe Morbean MacCormick (liester: Morbeaned MacCormick) a zo un evn-mor, Stercorarius maccormicki an anv skiantel anezhañ.
El paràsit austral[1] (Stercorarius maccormicki) és un ocell de la família dels estercoràrids (Stercorariidae) que habita les costes del continent antàrtic i les illes properes a la Península antàrtica.
El paràsit austral (Stercorarius maccormicki) és un ocell de la família dels estercoràrids (Stercorariidae) que habita les costes del continent antàrtic i les illes properes a la Península antàrtica.
Aderyn sy'n byw yn agos i'r traeth ac sy'n perthyn i deulu'r Stercorariidae ydy'r Sgiwen Pegwn y De sy'n enw benywaidd; lluosog: sgiwennod Pegwn y De (Lladin: Stercorarius maccormicki; Saesneg: South Polar Skua).
Mae ei diriogaeth yn cynnwys Cefnfor yr Iwerydda'r Cefnfor Tawel ac ar adegau mae i'w ganfod ar draethau arfordir Cymru.
Ar restr yr Undeb Rhyngwladol dros Gadwraeth Natur (UICN), caiff y rhywogaeth hon ei rhoi yn y dosbarth 'Lleiaf o Bryder' o ran niferoedd, bygythiad a chadwraeth.[1] Mae'r math yma o bysgodyn yn cael ei bysgota ar gyfer y bwrdd bwyd.
Aderyn sy'n byw yn agos i'r traeth ac sy'n perthyn i deulu'r Stercorariidae ydy'r Sgiwen Pegwn y De sy'n enw benywaidd; lluosog: sgiwennod Pegwn y De (Lladin: Stercorarius maccormicki; Saesneg: South Polar Skua).
Mae ei diriogaeth yn cynnwys Cefnfor yr Iwerydda'r Cefnfor Tawel ac ar adegau mae i'w ganfod ar draethau arfordir Cymru.
Ar restr yr Undeb Rhyngwladol dros Gadwraeth Natur (UICN), caiff y rhywogaeth hon ei rhoi yn y dosbarth 'Lleiaf o Bryder' o ran niferoedd, bygythiad a chadwraeth. Mae'r math yma o bysgodyn yn cael ei bysgota ar gyfer y bwrdd bwyd.
Chaluha antarktická (Stercorarius maccormicki) je jedním z jižních druhů chaluh, řazených někdy do rodu Catharacta. Ze všech jižních chaluh je nejsubtilnější. Podobá se chaluze velké, vyskytuje se však ve třech barevných formách (světlé, přchodné a tmavé). Obvykle má tmavou svrchní část těla, kontrastující se světlou spodinou; ptáci tmavé formy mají světlé líce a zadní stranu krku. Chaluha antarktická hnízdí cirkumpolárně podél celého pobřeží Antarktidy. Zčásti tažný druh – dospělí ptáci jsou spíše potulní, mladí ptáci táhnou přes rovník do severních částí Tichého oceánu, Atlantského oceánu (západního) a snad i Indického oceánu.[2]
Obrázky, zvuky či videa k tématu chaluha antarktická ve Wikimedia Commons
Chaluha antarktická (Stercorarius maccormicki) je jedním z jižních druhů chaluh, řazených někdy do rodu Catharacta. Ze všech jižních chaluh je nejsubtilnější. Podobá se chaluze velké, vyskytuje se však ve třech barevných formách (světlé, přchodné a tmavé). Obvykle má tmavou svrchní část těla, kontrastující se světlou spodinou; ptáci tmavé formy mají světlé líce a zadní stranu krku. Chaluha antarktická hnízdí cirkumpolárně podél celého pobřeží Antarktidy. Zčásti tažný druh – dospělí ptáci jsou spíše potulní, mladí ptáci táhnou přes rovník do severních částí Tichého oceánu, Atlantského oceánu (západního) a snad i Indického oceánu.
Sydpolarkjove (Stercorarius maccormicki) er en stor fugl i familien kjover, som overvejende lever på den sydlige halvkugle. Det videnskabelige artsnavn hentyder til den britiske naturforsker Robert McCormick, som beskrev det første eksemplar videnskabeligt.
Arten placeres oftest i slægten Stercorarius sammen med alle andra kjover i familien Stercorariidae. Nogle taksonomer placerer den dog sammen med storkjove (S. skua) og brun storkjove (S. antarctica), der er den anden større kjove som lever i de sydlige verdensdele, i slægten Catharacta. Andre taxonomer behandler i stedet sydpolarkjove og brun storkjove som underarter af stor kjove.
Sydpolarkjoven er en stor kjove, der i gennemsnit måler 53 cm. Fjerdragten findes i tre farvefaser. Den voksne Sydpolarkjove er gråbrun på oversiden og hvidagtig (lys fase) eller varmt lysebrun (mellemfase) på hoved og underside. Den mørke fase er sortbrun med næsten sort overside.
Den yngler ved den Antarktiske kystlinie og er en trækfugl som tilbringer vinteren i Stillehavet, Indiske Ocean eller Atlanterhavet. Under flyvningen når den blandt andet til det nordøstlige Atlanterhav. På grund af mulige forvekslinger mellem sydpolarkjove og storkjove er antallet af godkendte observationer af sydpolarkjover i Vesteuropa lille.
Arten har et stort udbredelsesområde som skønnes at være fra 100.000 til 1.000.000 km² og verdensbestanden skønnes til at være fra 10.000-20.000 individer. Populationen er stabil og den kategoriseres af IUCN for ikke at være rødlistet og dermed livskraftig.
Sydpolarkjoven ruger overvejende i stenede områder. Den yngler mellem november og december, og lægger normalt to æg. Ligesom andre kjover angriber den mennesker eller andre dyr som nærmer sig reden. Føden er hovedsagelig fisk som ofte tages fra måger, terner og suler. Den dræber og æder også havfugle, for eksempel pingvinunger, andre fuglearters æg, fiskeaffald og ådsler.
Denne artikel er delvis baseret af materiale fra den engelsksprogede wikipedia artikel South Polar Skua
Sydpolarkjove (Stercorarius maccormicki) er en stor fugl i familien kjover, som overvejende lever på den sydlige halvkugle. Det videnskabelige artsnavn hentyder til den britiske naturforsker Robert McCormick, som beskrev det første eksemplar videnskabeligt.
Die Südpolarskua (Stercorarius maccormicki, Syn.: Catharacta maccormicki), auch Antarktikskua genannt, ist eine Vogelart aus der Familie der Raubmöwen (Stercorariidae).
Die Art erreicht eine Länge von 50 bis 55 cm, ein Gewicht von 900 bis 1600 g und eine Flügelspannweite von 130 bis 140 cm. Es existieren zwei Morphen, eine helle und eine dunkle. Die Helle hat einen hell goldbraunem bis rauchgrauen Rumpf während Rücken, Flügel und Schwanz dunkelbraunen sind. Die dunkle Morphe ist überwiegend dunkelbraun gefärbt und kann daher leicht mit der Großen Raubmöwe (Stercorarius skua) oder der Subantarktikskua (S. antarcticus) verwechselt werden. Die Vögel werden mit zunehmendem Alter heller und bei adulten Exemplaren wird das Gefieder während der Brutzeit heller. Die blasse Morphe dominiert im Rossmeergebiet, während die Dunkle auf der Antarktischen Halbinsel häufiger ist. In allen Regionen sind Männchen in Brutpaaren fast immer dunkler als ihre größeren Weibchen. Verglichen mit anderen Raubmöwen hat die Südpolarskua einen schlankeren Körper, schmalere Flügel, einen kleineren Kopf und einen schmaleren Schnabel.[1]
Die Südpolarskua verbringt den Südsommer an den Küsten der Antarktis, besonders häufig am Rossmeer. Die Brutsaison beginnt im November. Die Vögel sind revierbildend und brüten in lockeren Kolonien auf schneefreien Bereichen, oft in der Nähe von Brutkolonien von Pinguinen, Tauchsturmvögeln oder Südlichen Sturmschwalben. Das in der Regel aus zwei, seltener aus einem Ei bestehende Gelege wird in eine nicht gepolsterte Nestgrube auf dem Boden gelegt und für 28 bis 31 Tage bis zum Schlupf der Jungen bebrütet. Die zunächst mit einem hellen Flaumgefieder ausgestatteten Jungvögel verlassen das Nest nach einem bis zwei Tagen und werden im Alter von 36 bis 45 Tagen flügge. Bei zwei Jungvögel tötet das Ältere normalerweise das Jüngere. Südpolarskuas werden mit 6 Jahren geschlechtsreif.[1]
Sie verlassen ihre Brutgebiete im März, ziehen über den Äquator auf die nördliche Erdhalbkugel und verbringen den antarktischen Winter über dem offenen Meer vor den Küsten von Alaska und von Grönland. Wegen der leichten Verwechselung mit der Großen Raubmöwe ist es ungewiss ob sie dann außer vor Grönland auch in anderen Bereichen des Nordatlantiks vorkommt. Durchziehende Südpolarskuas wurden schon im nördlichen Indischen Ozean, über dem Roten Meer, bei den Seychellen, an der Küste Westafrikas, an der Karibikküste von Kolumbien, östlich von Japan und vor der Küste von Britisch Columbia gesichtet. Von Oktober bis November ziehen die Vögel zurück zur Antarktis um zu brüten.[1]
Die Südpolarskua ernährt sich in der Brutsaison von Fisch und Krill, den Eiern und Jungvögeln von Pinguinen, Tauchsturmvögeln und Sturmschwalben, von Aas, den Placentas von Robben und in der Nähe von Antarktisstationen auch von Küchenabfällen. Was sie im Südwinter fressen, während sie sich auf der Nordhalbkugel aufhalten, ist bisher nicht näher untersucht worden. Man geht jedoch davon aus, dass ihre Nahrung dann vor allem aus Fisch besteht, ergänzt durch Kadaver.[1]
Die Südpolarskua gilt als ungefährdet. Für das Jahr 2009 nahm man einen Bestand von 6000 bis 15.000 adulten Individuen an. Der Bestand schwankt jedoch, abhängig vom Bruterfolg oder dem Nahrungsangebot, stark und kann in verschiedenen Regionen durchaus gegensätzlich sinken oder steigen.[2]
Die Südpolarskua (Stercorarius maccormicki, Syn.: Catharacta maccormicki), auch Antarktikskua genannt, ist eine Vogelart aus der Familie der Raubmöwen (Stercorariidae).
The south polar skua (Stercorarius maccormicki) is a large seabird in the skua family, Stercorariidae. An older name for the bird is MacCormick's skua, after explorer and naval surgeon Robert McCormick, who first collected the type specimen. This species and the other large skuas, such as the great skua, are sometimes placed in a separate genus Catharacta.
The south polar skua is a large bird (though small compared to other skuas sometimes placed in Catharacta) that measures around 53 cm (21 in) in length. Adults are greyish brown above, and have a whitish (pale morph) or straw-brown (intermediate morph) head and underparts, and the contrast between head and body makes it easy to separate from similar species with good views. Juveniles and adult dark morphs are harder to distinguish from their relatives, and more subjective or difficult-to-observe criteria, such as the colder brown plumage and blue bill base, must be used.
Distinguishing this skua from the Northern Hemisphere Arctic, pomarine, and long-tailed skuas is relatively straightforward. The large size, massive barrel chest, and white wing flashes of this bird are distinctive even at a distance. The flight is direct and powerful. Identification of this skua is more complicated when it is necessary to distinguish it from the closely related great skua of the North Atlantic, and the other large Southern Hemisphere skuas. Identification problems make claims of any Southern Hemisphere skua in the eastern North Atlantic problematic, and few records of south polar skua have been accepted in Western Europe. Similar problems occur, of course, with extralimital claims of great skua.
It breeds on Antarctic coasts, usually laying two eggs in November and December. It is a migrant, wintering at sea in the Pacific, Indian, and Atlantic Oceans. In the eastern North Atlantic, it is replaced by the great skua. South polar skuas have been seen at the actual Geographic South Pole. Megalestris Hill, on Petermann Island in the Wilhelm Archipelago of Antarctica, is named after an obsolete generic name for the south polar skua.[2]
Like other skuas, it flies at the head of a human or other intruder approaching its nest.
The south polar skua eats mainly fish, often obtained by robbing gulls, terns and even gannets of their catches. It also eats other birds, rabbits, and carrion. Like most other skua species, it continues this piratical behavior throughout the year, showing less agility and more brute force than the smaller skuas (jaegers) when it harasses its victims.
The south polar skua (Stercorarius maccormicki) is a large seabird in the skua family, Stercorariidae. An older name for the bird is MacCormick's skua, after explorer and naval surgeon Robert McCormick, who first collected the type specimen. This species and the other large skuas, such as the great skua, are sometimes placed in a separate genus Catharacta.
La Sudpolusa rabmevo, Stercorarius maccormicki, estas granda birdo de la familio de rabmevoj, nome Sterkorariedoj kaj ordo de Karadrioformaj. Tiu specio kaj la aliaj grandaj sudhemisferaj rabmevoj kunu kun la Granda rabmevo, estas foje lokataj en aparta genro Catharacta.
Ĝi reproduktiĝas en marbordoj de Antarkto. Ĝi estas migranta birdo, kiu vintras en la maro ĉefe en Pacifiko -kie ĉefe junuloj faras la tutan cirklon je la senco de la horloĝaj montriloj-, iome en Hindia Oceano aŭ suda Atlantiko, sed estas rara en norda Atlantiko. En la orienta Norda Atlantiko ĝi estas anstataŭata de la Granda rabmevo.
Tiu estas granda birdo el 51 ĝis 63 cm longa, kun enverguro de 130 cm kaj pezo de ĉirkaŭ 1275 g la masklo kaj 1325 g la ino, ĝis 1500 g. Diferencigi tiun rabmevon el la nordhemisferaj Longvosta rabmevo, Stercorarius longicaudus, Parazita rabmevo, Arkta rabmevo aŭ Arkta lestro, Stercorarius parasiticus, kaj Larĝvosta rabmevo aŭ Pomarina rabmevo, Stercorarius pomarinus, estas relative facila. La grando, fortika barelforma brusto kaj blankaj centraj flugilpintoj de tiu ĉi specio estas diferencigaj eĉ distance. La flugo estas rekta kaj pova. Identigo de tiu rabmevo estas pli komplika kiam temas pri diferencigo disde la tre parenca Granda rabmevo de la Norda Atlantiko, kaj disde la aliaj grandaj sudhemisferaj rabmevoj.
Plenkreskuloj de Sudpolusa rabmevo estas grizbrunaj supre kaj havas blankecajn (hela formo) aŭ pajlbrunaj (intermeza formo) kapo kaj subaj partoj, kaj la kontrasto inter kapo kaj korpo igas ilin facile separeblaj disde aliaj similaj specioj per bona rigardo.
Junuloj kaj plenkreskuloj en malhela formo estas pli malfacile diferenceblaj el siaj parencoj, kaj nur per personaj aŭ relativaj kriterioj, kiel la pli malvarma bruna plumaro kaj la blua bekobazo. Krome tiu ĉi specio havas nigrajn krurojn kaj piedojn kaj paliĝas ĝenerale pro aĝo.
Identigaj problemoj okazas por ĉiu sudhemisfera rabmevo en la orienta Norda Atlantiko kie malmultaj vidoj de Sudpola rabmevo estis dokumentitaj en okcidenta Eŭropo. Similaj problemoj okazas kompreneble pro ekstralimigaj ĉeestoj de la Granda rabmevo.
La Sudpolusa rabmevo manĝas ĉefe fiŝojn, kiujn ĝi ofte atingas per rabado el mevoj, ŝternoj kaj eĉ suloj. Ĝi povas ankaŭ rekte ataki kaj mortigi aliajn marbirdojn. Kiel la plej granda parto de rabmevoj, ĝi estas kleptoparazita la tutan jaron, montrante ne tiom grandan lertecon kaj pli da forto ol la etaj rabmevoj kiam ili atakadas siajn viktimojn. Dum reproduktado atakas la koloniojn de pingvenoj por manĝi ties idojn kaj ovojn.
Tiu ĉi specio maturiĝas sekse post la 5a jaro, pariĝas kaj nestiĝas dumvive en senneĝa loko de la Antarkto, proksime de kolonioj de pingvenoj. La ino demetas du ovojn en novembro aŭ decembro. Kiel aliaj rabmevoj ĝi superflugas la kapon de homo aŭ alia entrudulo kiu alproksimiĝus al ilia nesto. La gepatroj manĝigas la idojn; sed plej ofte nur unu ido pretervivas, ĉar la plej maljuna malhelpas la alian, kio okazas nur en tiu ĉi specio inter rabmevoj -eĉ inter marbirdoj- kaj pli ofte inter rabobirdoj aŭ ardeoj.
La Sudpolusa rabmevo, Stercorarius maccormicki, prenas la sciencan nomon de la enŝipa kirurgo kaj eksploristo Robert McCormick, kiu kolektis la modelan ekzempleron.
La Sudpolusa rabmevo, Stercorarius maccormicki, estas granda birdo de la familio de rabmevoj, nome Sterkorariedoj kaj ordo de Karadrioformaj. Tiu specio kaj la aliaj grandaj sudhemisferaj rabmevoj kunu kun la Granda rabmevo, estas foje lokataj en aparta genro Catharacta.
El págalo antártico, págalo austral, págalo sureño, págalo polar,[4] escúa polar o salteador polar (Stercorarius maccormicki) es una especie de ave de la familia Stercorariidae perteneciente al género Stercorarius. Se distribuye por el hemisferio sur, sobre todo en sus regiones frías, incluyendo las islas subantárticas.
En ocasiones se le incluye como miembro del género Catharacta, y también a veces se le considera una subespecie de Stercorarius skua.[3]
El págalo antártico, págalo austral, págalo sureño, págalo polar, escúa polar o salteador polar (Stercorarius maccormicki) es una especie de ave de la familia Stercorariidae perteneciente al género Stercorarius. Se distribuye por el hemisferio sur, sobre todo en sus regiones frías, incluyendo las islas subantárticas.
En ocasiones se le incluye como miembro del género Catharacta, y también a veces se le considera una subespecie de Stercorarius skua.
Marikoi antartiko (Stercorarius maccormicki) Stercorarius generoko animalia da. Hegaztien barruko Stercorariidae familian sailkatua dago. Batzuk marikoi handiaren azpiespezietzat jotzen dute.
Marikoi antartiko (Stercorarius maccormicki) Stercorarius generoko animalia da. Hegaztien barruko Stercorariidae familian sailkatua dago. Batzuk marikoi handiaren azpiespezietzat jotzen dute.
Etelämantereenkihu (Stercorarius maccormicki) on kihujen sukuun kuuluva lintulaji, joka elää eteläisellä pallonpuoliskolla. Sen kannan arvioidaan olevan vakaa.[1]
Lajin levinneisyysaluetta ovat Antarktis, Antigua ja Barbuda, Argentiina, Barbados, Brasilia, Kanada, Chile, Costa Rica, Dominikaaninen tasavalta, Falklandinsaaret, Ranskan Guayana, Guadeloupe, Japani, Malediivit, Martinique, Meksiko, Mikronesia, Montserrat, Mozambique, Namibia, Uusi-Seelanti, Panama, Peru, Saint Kitts ja Nevis, Saint Lucia, Saint-Pierre ja Miquelon, Saint Vincent ja Grenadiinit, Seychellit, Etelä-Afrikka, Etelä-Georgia ja Eteläiset Sandwichsaaret, Suriname, Trinidad ja Tobago sekä Yhdysvallat.[1]
Lisäksi sitä tavataan muuttolintuna seuraavilla alueilla: Australia, Bermuda, Komorit, Ecuador, Egypti, Fidži, Grönlanti, Intia, Indonesia, Israel, Jordan, Kenia, Mauritius, Oman, Portugali, Somalia, Sri Lanka ja Jemen sekä alkuperältään tuntemattomana seuraavilla alueilla: Bouvet’nsaari, Guatemala, Palau ja Neitsytsaaret.[1]
Etelämantereenkihu pesii kaikkialla Antarktiksen rannikoilla, etenkin Rossinmeren alueella. Muuttomatka talvehtimisalueelle suuntautuu pohjoiselle Tyynellemerelle ja Pohjois-Atlantille. Muuttomatka voi ulottua jopa Alaskaan tai Grönlantiin.[1]
Etelämantereenkihu pesii melko vähälumisilla alueilla Antarktiksella. Sen ravintoa on pääasiassa kala, mutta se saalistaa myös pingviinejä ja yksinomaisesti niitä varsinkin jos pesintä sattuu pingviiniyhteiskunnan lähistölle.[1]
Lajin kannan suuruudeksi arvioidaan 6 000–15 000 aikuista yksilöä, mutta arvio on hyvin epävarma. Myöskään kannan vakaudesta ei ole varmaa tietoa mutta sen oletetaan olevan vakaa.[3]
IUCN sijoittaa lajin sukuun Catharacta (del Hoyo and Collar 2014). Isokihu, C. antarctica ja C. maccormicki (Sibley and Monroe 1990, 1993), jotka ovat koko alueella esiintyviä lajeja, pysyvät erillisinä lajeina, kun taas Christidis and Boles (1994) ja Turbott (1990) sisällyttävät lonnbergin ja antarctican isokihun alalajiksi ja AERC TAC (2003) sisällyttävät etelämantereenkihun isokihun alalajiksi.[1]
Etelämantereenkihu (Stercorarius maccormicki) on kihujen sukuun kuuluva lintulaji, joka elää eteläisellä pallonpuoliskolla. Sen kannan arvioidaan olevan vakaa.
Lajin levinneisyysaluetta ovat Antarktis, Antigua ja Barbuda, Argentiina, Barbados, Brasilia, Kanada, Chile, Costa Rica, Dominikaaninen tasavalta, Falklandinsaaret, Ranskan Guayana, Guadeloupe, Japani, Malediivit, Martinique, Meksiko, Mikronesia, Montserrat, Mozambique, Namibia, Uusi-Seelanti, Panama, Peru, Saint Kitts ja Nevis, Saint Lucia, Saint-Pierre ja Miquelon, Saint Vincent ja Grenadiinit, Seychellit, Etelä-Afrikka, Etelä-Georgia ja Eteläiset Sandwichsaaret, Suriname, Trinidad ja Tobago sekä Yhdysvallat.
Lisäksi sitä tavataan muuttolintuna seuraavilla alueilla: Australia, Bermuda, Komorit, Ecuador, Egypti, Fidži, Grönlanti, Intia, Indonesia, Israel, Jordan, Kenia, Mauritius, Oman, Portugali, Somalia, Sri Lanka ja Jemen sekä alkuperältään tuntemattomana seuraavilla alueilla: Bouvet’nsaari, Guatemala, Palau ja Neitsytsaaret.
Etelämantereenkihu pesii kaikkialla Antarktiksen rannikoilla, etenkin Rossinmeren alueella. Muuttomatka talvehtimisalueelle suuntautuu pohjoiselle Tyynellemerelle ja Pohjois-Atlantille. Muuttomatka voi ulottua jopa Alaskaan tai Grönlantiin.
Etelämantereenkihu pesii melko vähälumisilla alueilla Antarktiksella. Sen ravintoa on pääasiassa kala, mutta se saalistaa myös pingviinejä ja yksinomaisesti niitä varsinkin jos pesintä sattuu pingviiniyhteiskunnan lähistölle.
Lajin kannan suuruudeksi arvioidaan 6 000–15 000 aikuista yksilöä, mutta arvio on hyvin epävarma. Myöskään kannan vakaudesta ei ole varmaa tietoa mutta sen oletetaan olevan vakaa.
Stercorarius maccormicki
Le Labbe de McCormick (Stercorarius maccormicki) dit aussi Skua antarctique ou encore Labbe antarctique est une espèce d'oiseau de mer appartenant à la famille des stercorariidés. Elle commémore l'explorateur et naturaliste britannique Robert McCormick.
D'après Alan P. Peterson, c'est une espèce monotypique
Stercorarius maccormicki
Le Labbe de McCormick (Stercorarius maccormicki) dit aussi Skua antarctique ou encore Labbe antarctique est une espèce d'oiseau de mer appartenant à la famille des stercorariidés. Elle commémore l'explorateur et naturaliste britannique Robert McCormick.
Lo stercorario di McCormick (Stercorarius maccormicki, Saunders 1893), è un uccello della famiglia degli Stercorariidae.
Lo stercorario di McCormick misura circa 53 cm in lunghezza. Gli esemplari adulti presentano un piumaggio grigio-marrone.
Stercorarius maccormicki non ha sottospecie, è monotipico.
Questo uccello vive in Antartide, in Sud America, nell'Africa meridionale, in Nuova Zelanda e su molte isole dell'emisfero australe. Quando migra può raggiungere il Centro e il Nord America, l'India, il Giappone, l'Australia e l'Africa orientale. È accidentale in Spagna, Oman, Giordania e Indonesia. Di solito le femmine depongono due uova, tra novembre e dicembre.
Lo Stercorario si ciba principalmente di pesce, spesso rubato a gabbiani. Anche conigli e altri uccelli rientrano nella dieta di questa specie.
Lo stercorario di McCormick (Stercorarius maccormicki, Saunders 1893), è un uccello della famiglia degli Stercorariidae.
Dienvidu polārā klijkaija jeb Antarktikas klijkaija, arī Makormika klijkaija (Stercorarius maccormicki) ir liela auguma klijkaiju dzimtas (Stercorariidae) jūrasputns, kas pieder klijkaiju ģintij (Stercorarius).
Pirmais pētnieks, kurš aprakstīja dienvidu polāro klijkaiju, bija flotes ķirurgs Roberts Makormiks, kura vārdā kādreiz sauc šo klijkaiju. Reizēm dienvidu polāro klijkaiju, lielo klijkaiju un citas dienvidu puslodes lielā auguma klijkaijas izdala atsevišķā ģintī — Catharacta.
Dienvidu polārā klijkaija ir migrējošs putns. Tā dienvidu puslodes vasarā ligzdo Antarktīdas kontinentā, bet ziemo Klusajā, Indijas un Atlantijas okeānā. Atlantijas okeāna ziemeļaustrumos to aizstāj lielā klijkaija.
Dienvidu polārā klijkaija ir liela auguma jūrasputns ar masīvu krūšu kurvi un platiem spārniem.[1] Tās augums ir apmēram 50—55 cm garš,[2] spārnu plētums 160 cm.[3] To augumā var salīdzināt ar mājas vistu.[4] Lidojums spēcīgs un taisns. Pieaugušas dienvidu polārās klijkaijas apspalvojums var būt divējāds: tumšā morfa un gaišā. Gaišajam apspalvojumam mugurpuse ir tumši pelēkbrūna, bet tās galva, krūtis un pavēdere gaiši pelēka, veidojot izteiktu kontrastu, bet tumšajai morfai galva un pavēdere ir dzeltenbrūna.[1]
Dienvidu polārā klijkaija novembrī un decembrī ligzdo Antarktīdas krastos. Parasti dējumā ir 2 olas. Kā visas klijkaijas arī dienvidu polārā klijkaija agresīvi apsargā savu ligzdu, uzbrūkot gan cilvēkiem, gan citiem ligzdošanas traucētājiem. Dienvidu polārā klijkaija ir unikāla starp jūrasputniem, jo ligzdojot tā veido kooperatīvo grupu, kas sastāv no vienas mātītes un diviem vai vairākiem tēviņiem.[5] Grupai ir noturīgas un ilgstošas attiecības. Tās sastāvs nemainās daudzu gadu garumā. Ligzdošanai vieta parasti tiek izvēlēta pingvīnu vai vētrasputnu kolonijas tuvumā.[4] Ligzda vienkārša bedrīte zemē. Dējumā ir 2 olas,[6] kas katra var būt no cita tēviņa.[5] Perē abi dzimumi, bet mātīte to dara ilgstošāk. Putnēnus baro visa kooperatīvā ligzdošanas grupa. Visbiežāk izdzīvo tikai viens no putnēniem, jo vecākais jaunāko izstumj no ligzdas.[4] Ligzdu tas pamet pēc 45—59 dienām.[6] Dienvidu polārās klijkaijas mūžs ir ilgs, tas bieži ir vairāk nekā 20 gadi.[4]
Tā pamatā barojas ar zivīm, kuras medī uz ūdens virsmas. Bieži medījumu nozog citām kaijām, zīriņiem un pat jūras kraukļiem. Reizēm tā uzbrūk citiem mazākiem jūrasputniem, tos medījot, kā arī klijkaija zog citiem putniem olas un putnēnus. Reizēm pāris sadarbojas. Kamēr viens novērš pingvīna uzmanību, otrs paņem olu.[4] Tā ēd arī maitas gaļu. Dienvidu polārā klijkaija, salīdzinot ar citiem jūrasputniem, nav tik veikla, bet daudz agresīvāka un spēcīgāka, spēku izmantojot barību zogot.
Dienvidu polārā klijkaija jeb Antarktikas klijkaija, arī Makormika klijkaija (Stercorarius maccormicki) ir liela auguma klijkaiju dzimtas (Stercorariidae) jūrasputns, kas pieder klijkaiju ģintij (Stercorarius).
Pirmais pētnieks, kurš aprakstīja dienvidu polāro klijkaiju, bija flotes ķirurgs Roberts Makormiks, kura vārdā kādreiz sauc šo klijkaiju. Reizēm dienvidu polāro klijkaiju, lielo klijkaiju un citas dienvidu puslodes lielā auguma klijkaijas izdala atsevišķā ģintī — Catharacta.
Dienvidu polārā klijkaija ir migrējošs putns. Tā dienvidu puslodes vasarā ligzdo Antarktīdas kontinentā, bet ziemo Klusajā, Indijas un Atlantijas okeānā. Atlantijas okeāna ziemeļaustrumos to aizstāj lielā klijkaija.
De zuidpooljager (Stercorarius maccormicki) is een vogel uit de familie Stercorariidae.
Deze soort komt voor aan de kusten van Antarctica en broedt daar ook in de zuidelijke zomermaanden november en december. Een van de grootste populaties is te vinden op Kaap Crozier. In de zuidelijke winter migreert de Zuidpooljager naar meer gematigde gebieden. Bijzonder is dat de soort ook in de buurt van de geografische zuidpool is gezien.
Het voedsel van de zuidpooljager bestaat grotendeels uit vis; vaak beroven ze andere zeevogels van hun vangst. Ook eten ze andere vogels zoals adeliepinguïns.
Zuidpooljagers waren te zien in de Britse natuurdocumentaire Frozen Planet.
De zuidpooljager (Stercorarius maccormicki) is een vogel uit de familie Stercorariidae.
Sørjo (Stercorarius maccormicki) er ein sjøfugl i jofamilien. Han hekkar på fastlandet av Antarktis og på øyar utanfor. Sørjoen er ein langdistansetrekkfugl som trekker til nordlege Stillehavet, Nord-Atlanteren og nordlege Indiahavet, han har vore observert så langt nord som utanfor Grønland og Alaska.
Sørjoane er ein stor og kraftig bygd jo, har ei kroppslengd på 59 centimeter og kroppssvekt på 1275 til 1475 gram for hannar høvesvis hofuglar.[1] Fjørdrakta kan variere frå bleikbrun til mørkebrun, alle har iaugefallande kvite «blink» på over og undersida av vengen. Den mørke morfen er sjokoladebrun over det heile, med tydeleg gult område i nakken. Den mørke fasen kan ha lysare brunt på rygg, hale og venger og kan ha kvite flekker på nebbrota. Den lyse fasen er lys askegråbrun over heile hovudet og undersida, med gulleg nakke og brun overside. Vengene er breie. Det kraftige nebbet er nedbøygd i enden, men stuttare enn nebbet til sørhavsjo. Sørjoen er mindre enn sørhavsjo og marginalt større enn storjo.
Sørjoane hekkar sirkumpolart på Antarktis og nærliggjande øyar, særleg i området ved Rosshavet, og dei er tiltrekte av koloniar av andre sjøfuglar. Store hekkekoloniar av sørjoar finn ein mellom anna på Cape Adare, Cape Bird, Possession Islands og Cape Crozier.[1]
Trekkmønstret til sørjoane er lite kjente. I ein studie der forskarar nytta sporingsutstyr på 58 fuglar som hekka på King George Island, Sør-Shetlandsøyane, over tre sesongar, fann dei at eit fleirtal av fuglane trekte til Nord-Atlanteren, eit mindretal til nordlege Stillehavet og to individ heldt seg på den sørlege halvkula.[2]
Når sørjoane lever til havs beitar dei på fiskestimar, utanfor Japan lever dei mykje som kleptoparasittar på lirer.[1] I hekkesesongen er hovudføda fisk som Pleuragramma antarcticum (antarktissølvfisk), fugleegg og fugleungar av pingvinar og petrellar, og dei kan ete på åtsel og menneskeleg avfall om dei finn det.
Dei er sterkt aggressive mot inntrengjarar under hekkinga. Reira er ei forsenking i bakken der hoa legg 2 egg. Klekkinga skjer etter ca. 30 dagar og ungane får mat av foreldra til dei kan flyge etter ca. 7-8 veker og vidare i fleire veker etter det igjen. Dei er 6-9 år når dei blir hekkefuglar, hofuglar yngst, og sørjoar kan ha forventa levealder på så mykje som 35 år.
Arten er ikkje trua, og bestanden er estimert til ca. 10 000-20 000 individ (1983), og er trudd å vere stabil.[3]
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Sørjo Sørjo (Stercorarius maccormicki) er ein sjøfugl i jofamilien. Han hekkar på fastlandet av Antarktis og på øyar utanfor. Sørjoen er ein langdistansetrekkfugl som trekker til nordlege Stillehavet, Nord-Atlanteren og nordlege Indiahavet, han har vore observert så langt nord som utanfor Grønland og Alaska.
Sørjo (Stercorarius maccormicki) er en sjøfugl som lever på den sydlige halvkule.
Den hekker ved kysten i Antarktis, hvor den vanligvis legger to egg i november og desember. Den trekker til Stillehavet, Indiahavet og Atlanterhavet.
Arten er nært beslektet med storjo (Stercorarius skua) og sørhavsjo (Catharacta antarctica), den andre større joen som lever på den sydlige halvkule. Andre taksonomer behandler i stedet sørjo og sørhavsjo som underarter av storjo.
Sørjoen er en stor jo som i gjennomsnitt måler 53 cm. Den voksne sørjoen er gråbrun på oversiden og hvitaktig eller lysebrun på hodet og undersiden.
Den hekker ved den antarktiske kystlinjen og er en trekkfugl som tilbringer vinteren (den astronomiske sommeren) i Stillehavet, Indiahavet eller Atlanterhavet. Under flygningen kan den nå så langt nord som det nordøstlige Atlanterhavet. På grunn av forveksling med sørhavsjo og storjo er antallet godkjente observasjoner av sørjo i Vest-Europa lavt.
Arten har et stort utbredelsesområde som estimeres å være mellom 100 000 og 1 000 000 km², og totalbestanden antas å være 10 000–20 000 individer. Populasjonen er stabil og den kategoriseres av IUCN å være livskraftig.
Sørjoen ruger overveiende i steinete områder. Den hekker mellom november og desember, og legger normalt to egg. I likhet med andre joer angriper den mennesker og dyr som nærmer seg redet.
Føden er hovedsakelig fisk, men sørjoen er et altetende rovdyr. Den er en kleptoparasitt, dvs. at den tar byttet fra andre sjøfugler som måker, terner og havsuler. Den dreper og spiser også sjøfugler, pingvinunger, andre arters egg, fiskeavfall og åtsel.
Sørjo (Stercorarius maccormicki) er en sjøfugl som lever på den sydlige halvkule.
Den hekker ved kysten i Antarktis, hvor den vanligvis legger to egg i november og desember. Den trekker til Stillehavet, Indiahavet og Atlanterhavet.
Multimedia w Wikimedia Commons Wydrzyk antarktyczny (Stercorarius maccormicki) – gatunek dużego ptaka morskiego z rodziny wydrzyków (Stercorariidae). Zasiedla morza w okolicach północnej Grenlandii, północno-zachodniej Ameryki Północnej oraz wokół Antarktydy. Nie jest zagrożony.
W większości zasiedla morza, gniazduje na nieośnieżonych terenach, czasem blisko kolonii pingwinów.
Mierzy 50-55 cm i osiąga masę ciała 0,9-1,6 kg. Czarny, średnio długi i haczykowato zagięty na końcu dziób. Spód ciała, głowa i pierś piaskowobrązowe. Ciemnobrązowe, początkowo jaśniejsze skrzydła, szerokie i zaokrąglone. Ciemnoszare nogi.
Liczba odpowiednich miejsc lęgowych stale się zmienia, w związku z ingerencją człowieka i skażeniami. Składa 2 jaja. Starsze pisklę często zabija młodsze, co obniża sukces lęgowy. Zjada głównie ryby, rzadziej pisklęta i jaja pingwinów.
Wydrzyk antarktyczny (Stercorarius maccormicki) – gatunek dużego ptaka morskiego z rodziny wydrzyków (Stercorariidae). Zasiedla morza w okolicach północnej Grenlandii, północno-zachodniej Ameryki Północnej oraz wokół Antarktydy. Nie jest zagrożony.
W większości zasiedla morza, gniazduje na nieośnieżonych terenach, czasem blisko kolonii pingwinów.
Mierzy 50-55 cm i osiąga masę ciała 0,9-1,6 kg. Czarny, średnio długi i haczykowato zagięty na końcu dziób. Spód ciała, głowa i pierś piaskowobrązowe. Ciemnobrązowe, początkowo jaśniejsze skrzydła, szerokie i zaokrąglone. Ciemnoszare nogi.
Liczba odpowiednich miejsc lęgowych stale się zmienia, w związku z ingerencją człowieka i skażeniami. Składa 2 jaja. Starsze pisklę często zabija młodsze, co obniża sukces lęgowy. Zjada głównie ryby, rzadziej pisklęta i jaja pingwinów.
O moleiro-do-sul ou mandrião-do-sul, Stercorarius maccormicki, é uma grande ave oceânica na família mandrião Stercorariidae. Um nome antigo para esta ave é moleiro-de-maccormick. Esta espécie e outros grandes moleiros do hemisfério sul, juntos com Moleiro-grande, são às vezes classificados em um gênero separado, chamado Catharacta.
Esta ave tem 53 cm de largura e se reproduz nas costas antárticas, geralmente colocando dois ovos em novembro e dezembro. Como os outros moleiros, ele voará na cabeça de um humano ou outro intruso que se aproximar de seu ninho. É uma ave que migra, passando o inverno nos oceanos Pacífico, Índico e Atlântico.
O Moleiro-do-sul come primariamente peixe, que freqüentemente obtém ao roubar gaivotas, andorinhas e até gansos de suas presas. Também ataca diretamente e mata outras aves oceânicas.
Seu nome é uma homenagem ao cirurgião naval Robert McCormick, que coletou um espécime do tipo.
O moleiro-do-sul ou mandrião-do-sul, Stercorarius maccormicki, é uma grande ave oceânica na família mandrião Stercorariidae. Um nome antigo para esta ave é moleiro-de-maccormick. Esta espécie e outros grandes moleiros do hemisfério sul, juntos com Moleiro-grande, são às vezes classificados em um gênero separado, chamado Catharacta.
Esta ave tem 53 cm de largura e se reproduz nas costas antárticas, geralmente colocando dois ovos em novembro e dezembro. Como os outros moleiros, ele voará na cabeça de um humano ou outro intruso que se aproximar de seu ninho. É uma ave que migra, passando o inverno nos oceanos Pacífico, Índico e Atlântico.
O Moleiro-do-sul come primariamente peixe, que freqüentemente obtém ao roubar gaivotas, andorinhas e até gansos de suas presas. Também ataca diretamente e mata outras aves oceânicas.
Seu nome é uma homenagem ao cirurgião naval Robert McCormick, que coletou um espécime do tipo.
Sydpolslabb[2] (Stercorarius maccormicki) är en stor fågel i familjen labbar som främst lever på södra halvklotet.[3]
Arten placeras oftast i släktet Stercorarius tillsammans med alla andra labbar inom familjen Stercorariidae. Vissa taxonomer placeras den tillsammans med storlabb (S. skua) och antarktisk labb (S. antarctica), vilken är den andra större labben som lever i södra hemisfären, i släktet Catharacta. Andra taxonomer behandlar istället sydpolslabb och antarktisk labb som underarter av storlabb.
Sydpolslabben är en stor labb som i snitt mäter 53 cm. Den adulta sydpolslabben är gråbrun på ovansidan, och är vitaktigt (ljus morf) eller varmt ljusbrunt (mellanmorf) på huvud och undersida. Vid närstudier i fält, av dessa båda morfer, är kontrasten mellan de mörka och ljusa partierna ett bra sätt att skilja den från närbesläktade arter. För att särskilja individer av mörk morf och juveniler, gentemot de närmre släktingarna som subtila morfologiska skillnader som dess något kallare bruna ton och den blåaktiga näbbasen.
Den häckar vid Antarktis kustlinje. Den är en flyttfågel som tillbringar vintern i Stilla havet, Indiska oceanen eller Atlanten. Under flytten når den ibland till nordöstra Atlanten. På grund av svårigheterna att i fält särskilja sydpolslabb från storlabb så är antalet godkända observationer i Västeuropa fåtaliga.
Sydpolslabben häckar främst i steniga områden, vid klippor eller steniga stränder. Den ruvar mellan november och december, och lägger vanligtvis två ägg. Liksom andra labbar attackerar den människor eller andra djur som närmar sig boet. Födan utgörs huvudsakligen av fisk som ofta tas från måsar, trutar, tärnor och till och med sulor. Den dödar och äter även havsfågel, exempelvis pingvinungar, andra arters ägg, fiskrens och as.
Arten har ett stort utbredningsområde som uppskattas till 100.000-1.000.000 km² och världspopulationen uppskattas bestå av 10.000-20.000 individer. Populationen verkar vara stabil och den kategoriseras av IUCN som livskraftig (LC).
Artepitetet i det vetenskapliga namnet syftar på den brittiska naturforskaren Robert McCormick som tog med det första exemplaret för vetenskaplig beskrivning.
Denna artikel är helt eller delvis baserad på material från engelskspråkiga wikipedias artikel South Polar Skua, läst 2009-08-12, där följande källor anges
Wikimedia Commons har media som rör sydpolslabb.
Sydpolslabb (Stercorarius maccormicki) är en stor fågel i familjen labbar som främst lever på södra halvklotet.
Великий птах міцної статури, але менший за інших поморників, яких деколи відносять до роду Catharacta. Самиці трохи більші за самців. Довжина тіла становить 50-55 см, розмах крил 127—140 см, вага 900—1600 г. Дзьоб завдовжки 42-47 мм, прямий, з маленьким гачком на кінці. Крила загостреної форми, завдовжки 340—430 см. Лапи трипалі, перетинчасті, з гострими сильними кігтями. За забарвленням вирізняють три морфи: темну, світлу та проміжну. Дорослі особини темної морфи коричнево-сірі, зверху з молочним або солом'яно-коричневим забарвленням голови та штанців. Завдяки цьому контрасту між головою та тілом їх досить легко відрізнити від інших поморників. Ідентифікувати молодих птахів, а також особин світлої і проміжної морфи важче: для цього використовують більш суб'єктивні та малопомітні ознаки, як от плюмаж холоднішого коричневого відтінку або блакитну основу дзьобу.
Відрізнити поморника антарктичного від поморників північної півкулі (короткохвостого, середнього, довгохвостого) та мартинів Larus dominicanus досить легко. Він має великий розмір, масивну грудну клітку та білі плями на крилах біля основи махового пір'я, які легко побачити здалеку. Політ прямий, в звичайних умовах — доволі повільний, під час полювання або небезпеки — стрімкий, з сильними помахами крил. У той же час відрізнити його від родичів — поморника великого з Північної Атлантики або інших великих поморників південної півкулі, складніше. Це спричинило те, що лише декілька свідчень про спостереження поморника антарктичного та поморника великого за межами їх ареалів були прийняті як надійні.
Гніздовий ареал простягається вздовж усього узбережжя Антарктиди смугою завширшки 200 км. Він також включає прилеглі до цього материка острови, зокрема Південні Оркнейські та Південні Шетландські. З жовтня по березень-травень птахи не покидають меж південних антарктичних морів. Влітку дорослі птахи мігрують на північ, але не виходять за межі льодових полів, окремі особини спостерігалися в глибині Антарктики біля Південного полюса. Молоді особини мігрують значно дальше на північ і досягають узбережжя Аляски, Гренландії, Японських островів.
Поморник антарктичний харчується переважно рибою та ракоподібними, нерідко крадучи цю здобич у мартинів, крячків, олуш, бакланів. Клептопаразитизм спостерігається цілий рік і не пов'язаний з труднощами добування корму. При нагоді птахи залюбки ласують падлом, плацентами тюленів та молюсками, яких знаходять на березі. Під час гніздування пінгвінів і буревісників поморники переходять на живлення яйцями і пташенятами цих видів. На дорослих птахів зазвичай не нападають, за винятком дрібних буревісників Вільсона. Біля антарктичних станцій поморники охоче підбирають рештки їжі, інколи відчуваючи себе настільки безстрашно, що беруть корм прямо з рук.
Поморник антарктичний — факультативно колоніальний птах. Гніздитися він може як колоніями, так і поодинокими парами. Зазвичай пари цього виду постійні і зберігаються протягом всього життя за винятком тих випадків, коли один з членів пари гине. У цьому разі птах, що залишився, може привабити нового партнера. До місць гніздування птахи прилітають в жовтні-листопаді, облаштування гнізд починається наприкінці листопада-початку грудня. Гнізда являють собою невеличке заглиблення в моху або ґрунті, відстань між ними становить в середньому 2,5 м. У кладці 1-2 яйця. У випадку їх загибелі можливе повторне гніздування. Інкубація триває 28-31 добу.
Пташеня вилупляються не одночасно. Перші дві доби вони сидять у гнізді, а потім пересуваються неподалік від нього. Годують малечу обидва батьки. В цей період дорослі птахи робляться дуже агресивними, в разі наближення до гнізда людини або тварини вони летять, поцілюючи крилом у голову нападника. Ворожість відносно один одного притаманна і пташенятам, особливо це помітно у разі нестачі корму. Молоді птахи вкриваються пір'ям в лютому-на початку березня, а наприкінці березня молоді особини починають літати.
Статевої зрілості антарктичні поморники досягають у 5-6 років. Тривалість життя становить 20 років.
У межах гніздового ареалу дорослі антарктичні поморники не мають природних ворогів. Втім зафіксовані випадки загибелі пташенят від нападу антарктичних поморників і пінгвінів, що випадково влучають дзьобом у голову малечі, захищаючи власних пташенят. Більш загрозливими факторами є несприятливі погодні умови. Кладки і пташенята можуть бути затоплені талими водами або засипані снігом, що випав раптово. Тривалі шторми утруднюють пошук корму, внаслідок чого дорослим птахам загрожує загибель від голоду.
Вид монотиповий, в його межах не описано жодного підвиду. Деякі дослідники розглядають антарктичного поморника як підвид поморника великого.[2] Інколи ці два види об'єднують в окремий рід Catharacta.
Stercorarius maccormicki là một loài chim trong họ Stercorariidae.[1]
Bài viết Bộ Choi choi này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Stercorarius maccormicki là một loài chim trong họ Stercorariidae.
Catharacta maccormicki (Saunders, 1893)
Синонимы
Южнополя́рный помо́рник[1] (лат. Catharacta maccormicki) — морская птица, принадлежащая роду больших поморников (Catharacta) семейства поморниковых отряда ржанкообразных, широко распространённая в Антарктике. Впервые вид был описан в 1893 году как Stercorarius maccormicki британским орнитологом Говардом Саундерсом (англ. Howard Saunders, 1835—1907). Среди различных авторов нет единого мнения к какому роду относить южнополярного поморника. Нередко его продолжают рассматривать в составе рода Stercorarius, включающего поморников Северного полушария. Научное (латинское) название виду дано в честь британского полярного исследователя и военно-морского хирурга Роберта Маккормика (англ. Robert McCormick, 1800—1890), который добыл экземпляр птицы, послуживший типом при описании нового вида. Русское название «южнополярный» дано виду по его местообитанию.
Относительно крупная птица бурого цвета с характерными удлинёнными белыми пятнами в основании маховых перьев на крыльях, которая гнездится в высокоширотной Антарктике циркумполярно.
Единственная птица, которая залетает вглубь Антарктиды, достигая Южного полюса. Взрослые птицы вне периода гнездования кочуют в пределах Южного океана, придерживаясь кромки льда, в то время как неполовозрелые птицы предпринимают дальние зимние трансэкваториальные миграции в Северное полушарие, достигая берегов Аляски и Гренландии.
Питается главным образом рыбой, антарктическим крилем и другими ракообразными, а также падалью и пищевыми отбросами человека[1].
Крупный поморник плотного телосложения, очень похож на другие виды поморников рода Catharacta, в том числе и на встречающегося симпатрично антарктического поморника. Длина тела достигает 50—55 см, размах крыльев 127—140 см, вес 899—1619 г. Длина клюва 42—47 мм, длина цевки 61—66 мм, плюсна 54—70 мм. Крылья длинные, относительно короткие и широкие, заострённые на вершине; длина крыла 340—436 мм. Хвост короткий, клиновидно-ступенчатый; длина хвоста 136—160 мм. На лапе передние три пальца соединены хорошо развитыми плавательными перепонками. Когти сильно загнутые, заострённые, по форме напоминают ястребиные. Самки в среднем немного крупнее самцов. В окраске существуют три морфы — светлая, тёмная и переходная. Светлая морфа преобладает в южных частях гнездового ареала, тёмная морфа — в северных (Антарктический полуостров и Южные Шетландские острова). Половой диморфизм в окраске отсутствует. У птиц всех цветовых морф радужина тёмно-коричневая, клюв и лапы черновато-серые или чёрные, когти чёрные[1][2].
Светлая морфа. Окраска оперения контрастная, с цветом головы, варьирующим от бледно-розовато-бурого до бледно-охристо-буровато-белёсого. Перья шеи, боков и низа тела светло-розовато-бурые. Верх тела тёмно-бурый с очень узкими продольными пестринами, вершинными каёмками и пятнами бледно-охристо-белёсого и светло-коричневато-бурого цвета. Маховые перья в основании белые, а на вершине чёрно-бурые. Опахала рулевых перьев тёмно-бурые. Нижние кроющие перья хвоста обычно тёмные, часто с примесью серовато-бурого цвета[1].
Тёмная морфа. Окраска оперения в основном однотонная, с тёмно-бурой головой и низом тела, и черновато-бурой окраской спины и верха крыльев. Зашеек и участки вокруг клюва более светлые. У некоторых птиц на перьях шеи, груди и боков тела могут встречаться узкие светлые вершинные каёмки[1].
Переходная (промежуточная) морфа. Представляет промежуточный тип окраски между двумя предыдущими морфами. Окраска большей части головы, шеи, боков и низа туловища довольно однотонная и малопятнистая[1].
Спокойный полёт не быстрый, с нечастыми размеренными взмахами крыльев. В случае опасности или при преследовании другой птицы полёт стремительный, маневренный, сопровождаемый глубокими резкими взмахами крыльев. После посадки на твёрдую поверхность часто принимает позу «долгий крик» с распростёртыми назад крыльями. Хорошо плавает и имеет характерный для чаек силуэт во время сидения на воде. При перемещении по суше обычно передвигается шагом, иногда с короткими перебежками и своеобразным подпрыгиванием[1].
От наиболее близкого антарктического поморника отличается наличием трёх цветовых морф, особенно светлой и переходной морфами, несколько меньшим размером, менее массивным клювом и несколько иной манерой поведения. При демонстрации позы «долгий крик» южнополярный поморник несколько сильнее запрокидывает голову. Имеются также некоторые различия в криках, сопровождаемых данной позой[1].
Южнополярный поморник также может быть спутан с молодыми доминиканскими чайками, от которых отличаются наличием белого пятна на перьях крыла в основании маховых перьев[2].
Гнездовой ареал вида располагается циркумполярно-антарктически вдоль побережья Антарктиды (особенно на побережье моря Росса), в том числе и на территориях, удалённых в глубь материка на 240—250 км, на близлежащих континенту островах, а также на Южных Шетландских и Южных Оркнейских островах. С октября—ноября по март—май держится в районах гнездования или кочует в основном в пределах Южного океана. Иногда в летний сезон предпринимает дальние полёты вглубь Антарктиды, вплоть до Южного полюса, где расположена станция «Амундсен—Скотт». В марте—мае, после окончания сезона размножения, покидает гнездовой ареал и мигрирует на север. Большинство птиц остаётся зимовать в Южном океане у северной границы льдов, тогда как молодые и неполовозрелые особи совершают длительный перелёт в Северное полушарие. Миграции птиц на зимовку в Атлантическом и Тихом океанах и обратно в Антарктику совершаются по часовой стрелке. Во время зимовальной миграции птицы достигают берегов Гренландии, Аляски, Курильских островов и Японии. Вероятно, также посещают северные районы Индийского океана[1].
Общая численность вида по разным оценкам составляет от 10 до 20 тыс. особей, из них около 6—15 тысяч половозрелых птиц[3][4]. Численность мировой гнездовой популяции по оценкам 1996—1997 годов составляла около 5—10 тыс. пар. Из них в районе моря Росса было зарегистрировано 2—6 тыс. пар, на Земле Уилкса — около 880 пар, На Антарктическом полуострове — 650 пар, на Земле Адели — 80 пар, на Южных Шетландских и Южных Оркнейских островах — по 10 пар[1].
Питается в основном рыбой, главным образом пелагической антарктической серебрянкой (Pleuragramma antarcticum), антарктическим крилем (Euphaysia superba) и другими ракообразными, а также падалью (морскими млекопитающими и птицами), мелкими трубконосыми птицами, прежде всего качуркой Вильсона (Oceanites oceanicus), птенцами и яйцами морских птиц (пингвины и буревестники), моллюсками и плацентой настоящих тюленей, например, — тюленя Уэдделла (Leptonychotes weddellii) и других. В период гнездования некоторых буревестников (например, антарктического глупыша) может полностью переходить на питание их яйцами. Кормится в открытом море и в колониях птиц и на лежбищах тюленей, а при наличии поблизости обитаемой антарктической станции привыкает питаться пищевыми отходами человека, порой беря пищу прямо из рук. У этих птиц очень развит клептопаразитизм — отбирание корма у возвращающихся с кормёжки в колонию антарктических синеглазых бакланов (Phalacrocorax bransfieldensis), у пингвинов в момент кормления птенцов. Во время зимней миграции у молодых птиц в северной части Тихого океана в питании обнаруживали сайру (Cololabis saira)[1].
Половой зрелости достигает в возрасте 5—6 лет (при продолжительности жизни более 20 лет). Гнездится в колониях и отдельными парами ежегодно. На места гнездования прилетает в октябре—ноябре, в зависимости от географического положения района. Гнездовые пары обычно сохраняются на протяжении многих лет и занимают одни и те же гнездовые территории, пока не погибнет один из партнёров. Вновь образовавшаяся пара занимает в колонии для гнезда свободную территорию, границы которой устанавливаются в течение трёх дней, за время которых соседи признают её право на эту территорию. Минимальное расстояние между соседними гнёздами в плотных колониях составляет порядка 2,5 м. Строительство гнёзд начинается в конце ноября — первой декаде декабря. Гнездо, строящееся на открытой территории или под прикрытием выступающих скальных обнажений, представляет собой небольшую лунку в грунте или моховой подушке[1].
Полная кладка состоит из 1—2 яиц, повторные кладки (взамен утерянных) также имеют 1—2 яйца. Насиживание обоими родителями попеременно начинается с откладки первого яйца. Продолжительность инкубации составляет около 28—31 суток. Птенцы вылупляются асинхронно, в той же последовательности, в которой были отложены яйца. Первые 2 дня птенцы держатся в гнезде, а потом покидают его и находятся на гнездовом участке родителей. Выкармливают птенцов оба родителя. Взрослые птицы очень агрессивны около гнезда, особенно во время насиживания кладки и выкармливания птенцов. Появившегося рядом с гнездом человека птицы с криком атакуют, пикируя на него сверху и сзади, нанося сильный удар краем крыла в голову. Родители также активно изгоняют с гнездовой территории холостующих особей, а при большой плотности гнёзд могут быть агрессивны и к птенцам чужих пар. Птенцы одного выводка часто бывают агрессивны друг к другу, особенно в период недостатка корма или голодания[1].
В большинстве выводков птенцы полностью оперяются в феврале, а у поздно загнездившихся пар — в марте. Отлёт на кочёвку и осенний пролёт начинаются в марте[1].
В местах гнездования южнополярный поморник не имеет прямых врагов среди птиц и млекопитающих. Вместе с тем, на участках совместного обитания с антарктическим поморником (Catharacta antarctica) известны случаи нападения последнего на его птенцов. Иногда птицы гибнут от обороняющихся пингвинов, получая сильный удар клювом в голову. Нередко кладки и птенцы гибнут от неблагоприятных погодных условий, будучи занесёнными снегом или затоплены талой водой. В период сильных и длительных штормов, когда сбор корма в море очень затруднён или невозможен, птенцы могут погибать от голода[1].
Монотипический вид, не образующий подвидов[1].
Южнополя́рный помо́рник (лат. Catharacta maccormicki) — морская птица, принадлежащая роду больших поморников (Catharacta) семейства поморниковых отряда ржанкообразных, широко распространённая в Антарктике. Впервые вид был описан в 1893 году как Stercorarius maccormicki британским орнитологом Говардом Саундерсом (англ. Howard Saunders, 1835—1907). Среди различных авторов нет единого мнения к какому роду относить южнополярного поморника. Нередко его продолжают рассматривать в составе рода Stercorarius, включающего поморников Северного полушария. Научное (латинское) название виду дано в честь британского полярного исследователя и военно-морского хирурга Роберта Маккормика (англ. Robert McCormick, 1800—1890), который добыл экземпляр птицы, послуживший типом при описании нового вида. Русское название «южнополярный» дано виду по его местообитанию.
灰賊鷗（学名：Stercorarius maccormicki），又名麥氏賊鷗、南极贼鸥，为賊鷗科賊鷗屬下的一个种。
.jpg)
.jpg)
|access-date=中的日期值 (帮助) 
这是一篇與动物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
オオトウゾクカモメ（大盗賊鴎、学名：Catharacta maccormicki ）は、チドリ目トウゾクカモメ科に分類される鳥類の一種である。「盗賊」の名のとおり、他の水鳥を襲って餌を奪い取る行動が知られている。
体長は50cmほどだが、翼開長は130cmほどの大きな翼をもち、海上の飛翔能力にすぐれている。からだの羽毛は黒褐色だが頭部から胸部にかけては少し淡くなり灰褐色に見える。個体によって体色の濃淡は異なり、全身黒褐色の暗色型の個体もいる。翼の上下の初列風切基部に白色の斑があり、飛翔時にはかなり目立つ。
嘴は黒色で、太くしっかりしている。
ほぼ世界中の洋上に生息するが、繁殖地は南極大陸の周辺である。近縁種として、南米大陸南部に繁殖分布するCatharacta chilensis（和名なし）、亜南極地方に繁殖分布するCatharacta antarcticus（和名なし） 、北大西洋の島嶼部に繁殖分布するキタオオトウゾクカモメCatharacta skua がある[1]。
日本では、春から夏にかけて北海道から本州北部の海上を飛翔している姿が見られる。また、秋から冬にかけても日本の近海に留まっている個体もごく少数いる。日本近海に生息する個体が実際に南極から飛来していることは、番号付きの金属足環によって渡り経路を調べる手法である「標識調査」によって、南極で足環をつけられたオオトウゾクカモメが北海道近海で回収された事例によって実証されている[2]。
洋上でカモメ科やミズナギドリ科の水鳥を探して飛び回る。それらの水鳥を見つけると空中でしつこく攻撃し、獲物を放したり吐き出したりしたところを空中で奪い取る。
また、水鳥の繁殖地にもあらわれ、親鳥の隙を突いて卵やヒナを捕食する。ペンギンやカモメ、ウミガラスなどのヒナにとっては大きな天敵の一つとなっている。
繁殖地ではコロニー（集団繁殖地）を作るが、それぞれの巣になわばりがあり、なわばり内に他の個体が入ると追い払う。また、人が近づくと上空から頭をつついて攻撃するという。
