الأسماء في صفحات التنقل
Dendrocopos major ye una especie d'ave piciforme de la familia Picidae.
Ye'l que tien un plumaxe más llamativu y la so identificación nun ufierta duldes cuando se-y estrema posáu contra'l tueru d'un árbol. La subespecie hispanus foi asignada a los picos carpinteros que viven na Península Ibérica. Caracterizar por tener un plumaxe qu'en xunto resulta más escuru qu'el d'otres subespecies europees. Tamién el tamañu ye determinante de la raza. El promediu alar midíu ye'l más baxu de toles subespecies consideraes pal Paleárticu occidental (Vaurie, 1965).
El machu adultu tien les partes cimeres negres cola frente amarellentada, la nuca colorada y la parte cimera de la cabeza o pileu negru intensu. La cara, el gargüelu y un parche pequeñu a los llaos del pescuezu son blancos llixeramente tiñíos dacuando de ocráceo bien claro o parduzu y variable d'unos individuos a otros. Los blancos carriellos tán dixebraos del gargüelu per una estrecha banda negra.
Les plumes escapulares de les ales formen una figura arrondada o ovalada bien conspicua lo mesmo que les negres primariu y secundariu motudes de blancu. Les partes inferiores son blancu ocracees y a partir de la metá del banduyu les plumes tienen color coloráu vivu, estendiéndose per debaxo de la nacencia de la cola. Ésta ye negra nes rectrices centrales (dos pares) y negra y blanca nos dos rectrices esteriores de cada llau que tienen bandes negres y son bien visibles cuando'l páxaru sofita la cola contra la superficie del árbol. El obispillo ye negru.
Les femes escarecen del llurdiu coloráu na nuca y el restu del plumaxe ye igual. Los mozos tienen tol pileu de color coloráu formáu poles puntes coloraes de les plumes. El llurdiu o banda estrecha negra que naz na base de los quexales ye discontinua y de cutiu ta puntiada de blancu. Les partes inferiores son más pálides que nos adultos. El picu ye gris chombu daqué más pálidu na base y les pates y pies grises o gris verdosu. L'iris de los güeyos ye coloráu nos adultos y pardu nos mozos.
Si fácil ye identificar el picu picapinos cuando ta posáu, nun lo ye menos cuando vuela. Los grandes llurdios blancos de los costazos, les plumes de vuelu, primaries y secundaries, densamente rayaes del mesmu color y el blancu de les rectrices esteriores de la cola oldeen enforma col llombu y la cabeza negres.
Esti ye un páxaru típicu de toa clase de monte, atopándose-y dende los fayedales y carbayeres cantábriques hasta'l encinar y sufreral de la Iberia seca, pasando polos estensos pinares de les fasteres montascoses, xubiendo hasta'l mesmu pinar d'altu monte y los fayedales que ronden los 2.000. Anque nel restu d'Europa suel frecuentar parques y xardinos, n'Iberia ye escasu nestos hábitats y la so población tien una bien probe densidá na franxa costera de tola Península. Nel norte ye difícil que s'alloñar del monte de monte mediu y alta y les observaciones cada vegada más frecuentes en zones baxes refiérense sobremanera a la seronda ya iviernu.
El picu picapinos xube polos árboles sofitáu na so cola curtia y tersa y suxetar coles uñes a la corteza. Progresa bien verticalmente o escontra los llaos y comprobóse que tamién arrodia'l tueru circularmente. Estos movimientos sobre la corteza de los árboles son acompañaos con un continuu trabayar col picu, faciendo pequeñes melladuras lo suficientemente fondes p'algamar los inseutos y canesbes abelugaos so la corteza, no que s'ayudar cola llingua sobremanera pa sorber la cazumbre que brota de les incisiones practicaes por él alredor del tueru.
El tamborileo fuerte y de llargu algame ye una de les carauterístiques más conocíes d'esti páxaru. El picu picapinos cute con estraordinaria rapidez y en curtios intervalos 12 vegaes siguíes la superficie ensin corteza d'un árbol secu o buecu con preferencia. Ye interesáu reparar la querencia qu'esti páxaru tien por determináu árbol y a él allega a «tamborilear».
Esti soníu, como'l d'una curtia rabasera d'ametralladora, que sospriende a quien nun lo escuchó enantes, ye efectuáu pola aición bien rápida del picu contra lo que podemos llamar caxa de resonancia y que suel ser buscada na parte alta d'un tueru esmocao y seco. A pesar de la rapidez y durez conque esti golpeteo produzse, nun queden nel tueru marques apreciables y ye más l'efectu de resonancia que tien el tueru que la potencia real del golpe siguíu. Dambos sexos tamborilean y la so significación pudiera ser netamente amorosa o de llamada ente los miembros d'una pareya.
Sicasí, el tamborileo nun tien esti significáu esclusivu d'acordies con dellos ornitólogos. Como prueba d'ello aduzse que tamién nel iviernu puede ser escucháu, anque de xacíu non cola frecuencia conque efectuar en primavera a partir del mes de febreru.
Un mes de xineru escucharon el so tamborileo nun bosquete de pinu insigne (Pinus radiata) en Zumaya (Guipúzcoa). Buscando por ente los árboles la sorpresa foi grande cuando s'afayó cutiendo la parte alta d'un poste de madera de la conducción llétrica a un caserío. Esti poste tenía un ampliu resquiebru y la madera abierto producía l'efectu de resonancia tan carauterísticu, como si'l picapinos facer sobre'l tueru d'una Faya secu, que, a éstes había a solamente 100 m de distancia (Gorostiaga, San Miguel de Artadi).
Cada tamborileo dura pocu más d'un segundu y el númberu de golpes en cada emisión bazcuya corrientemente ente 8-12/s, pero dacuando menos y bien escasamente más. En bones condiciones acústiques d'un fayedal el tamborileo oyer a 500 m de distancia y dacuando a más. Depende enforma de la hora y del tiempu atmosféricu. Dicimos que cuando s'oi enforma ye que va llover porque entós la tresmisión del soníu ye de xuru mayor.
Esto asocede de cutiu col cantar del pito real (Picus viridis) al que se-y denomina n'Asturies con un nome non precisamente cariñosu: «Paxarón de l'agua» por cuenta que'l so relinchíu escuchar a muncha distancia nuna atmósfera cargada de mugor. Dende la metá de febreru hasta los últimos díes d'abril el picu picapinos tamborilea bien insistentemente, en mayu ye pocu oyíu y en plenu iviernu intermitente.
El picu picapinos ye una especie bien sedentaria que, sicasí, folgazana pol monte y el campu alloñar relativamente del so hábitat fora de la dómina de la cría, pero la so querencia a un pequeñu llugar del monte ye tan grande que sé que siempres naquella vaguada voi atopar la mesma pareya o unu de los adultos empareyáu con otru si'l del añu anterior paeció. Inclusive'l mesmu tueru d'árbol esmocáu y secu o buecu ye usáu añu tres d'añu como «bancu de pruebes» pal tamborileo. Tanta ye la so fidelidá a esti tueru d'árbol que si'l vientu baltar o ye cortáu y dexáu nel suelu, los picapinos siguen tamborileando nél. Qu'esta costume poner en práutica tamién na seronda ya iviernu, nun se tien dulda dalguna.
La so voz ye aguda y fuerte, un ¡¡kiick-kiick!! repitíu ya insistente que paez una señal d'alarma, pero qu'en realidá'l páxaru utiliza como nota de vuelu, de comunicación, etc. Si ta escitáu estos berros repitir aceleradamente y suenen como ¡¡chik-chik...!! o ¡¡i-kiki-ki...!! Emite tamién otros soníos, pero ensin musicalidá y bien difíciles de representar n'escritura.
Si interesante ye la conducta siguida por esti páxaru nel tamborileo, nun lo ye menos la forma en que se desendolca pa comer. La dieta alimenticia ye bien variable nel tiempu y según el biotopu ocupáu polos páxaros. Como norma hai qu'envalorar que mientres gran parte de la primavera alimentar d'inseutos que, poques gracies, nun refalguen el restu del añu. Pero si habita montes de coníferes o entá frecuentando zones onde esistan pinos o abetos, les pequeñes piñes atráen-y especialmente. Coyer coles pates o'l picu y llevar a un llugar fayadizu onde suxetar bien en dalguna rendija de la madera, va estrayyendo les granes o los piñones. Dellos páxaros son nesto tan arteros y tienen tanta querencia a un determináu llugar que nél realicen tol trabayu d'estraición de granes, y cuando les piñes queden vacíes son refundiaes al suelu.
Un sollerte observador que percuerra'l monte puede afayar la presencia cercana d'un picu picapinos con namái esaminar el pie de los árboles. Ellí na mesma cepa o nes sos proximidaes afayar de cutiu cientos de pequeñes piñes vacíes. Mayor dificultá podría tener pa comer ablanes o pequeñes nueces, pero nun ye asina. Los restos d'elles pueden ser vistos sol árbol usáu como incla. Munches de les piñes son tresportaes hasta dalgún vieyu árbol que la so corteza tea bien sedada o con rugosidades o canesbes pronunciaos. Ellí encualla les piñes y hábilmente va dándo-yos la vuelta según vacida cada llau. D'esta forma non yá nel suelu pueden ser vistes les piñes vacíes, sinón metíes ente les hendiduras de la corteza, lo que causa inda mayor sorpresa al observador que desconoz esti vezu del picapinos.
La so astucia ye tan grande que de nun haber un árbol fayadizu nes cercaníes pa los sos propósitos, llueu escava un pequeñu furacu o oquedad onde pueda asitiar les piñes pa dir desaposiándoles de les granes. Bien frecuentemente'l páxaru llega con una piña y como la so incla ta ocupáu por una piña vacida que nun tuvo'l precuru de quitar primeramente, con gran habilidá asitia la piña nueva ente'l so pechu y l'árbol y col picu refundia fuera la otra.
Nel norte d'Iberia los carbayos vieyos y delles castañales son usaos como incles con preferencia a otres especies. Venables (1938) atopó al pie de dos grandes pinos cuasi 2.000 piñes comíes pel picu picapinos. Un namái páxaru puede comer les granes de 40 piñes diaries. En adición a esti costume tien d'añedir qu'esti picu ye'l más vexetarianu de toos y nun desprecia la oportunidá de comer otros munchos frutos monteses ya inclusive cultivaos.
N'Asturies los «fayucos» formen una considerable parte de la so dieta nos grandes fayedales, pero tamién se-y vio picotiar abiyotes de carbayu, y el frutu de la hiedra. Sicasí, l'alimentación d'orixe animal ye considerable a partir de marzu. La so actividá ye incansable y un árbol puede quedar llimpiu d'inseutos en namái 15 minutos. En adición a esto resulta ser un gran depredador de niales. Munchos güevos son robaos y comíos por esti páxaru, pero tamién se diz, que los pollos inda ensin emplumar de delles especies de pequeños páxaros son estrayíos de los niales y collos vuelen de llueñe.
La gama d'inseutos prindaos ente la madera inclúi tolos furadores y los sos canesbes: lepidópteros, coleópteros, dípteros, himenópteros, etc. Amás, yá se mentó enantes la so afición a beber la cazumbre de los árboles, sobremanera al empiezu de la primavera cuando'l so fluxu escontra les cañes ye bien grande. Pa ello arrodien el tueru de lo que los ornitólogos ingleses denominen «el anillamiento d'árboles». El picu picapinos arredola l'árbol d'una filera continua de pequeños furacos arrondaos nos que bebe la sabia que brota. Esto fai con preferencia sobre una determinada especie de tilal (Tilia americana). Tamién delles coníferes son oxetu de la so atención y la resina que pinga nos furacos ye sorbida con fruición. Sospriende abondo qu'un páxaru tan adaptable y que ye capaz d'alimentase de tan variaes fontes non algame na Península Ibérica una mayor densidá. Sobremanera si tenemos en cuenta que l'añerar dientro d'un furacu poner a cubiertu de munchu depredadores.
Qu'el tamborileo tien una significación amorosa nun ufierta duldes, pero en adición a él hai que señalar los vuelos que dambos adultos efectúen a partir del mes de marzu y que llamen l'atención pola forma d'espiral que dibuxen nel aire y sobremanera pola gran escitación que los páxaros amuesen una vegada posaos contra'l tueru del árbol, dexando les ales entreabiertu y trémbole tal como si trataren d'abanicase.
El picu picapinos añera nel interior d'un furacu que dambos sexos escaven a variable altor nel tueru d'un árbol d'especie variable, según el biotopu ocupáu. Non siempres faen un nuevu furacu, sinón que de cutiu unu vieyu d'ellos mesmos o d'otra especie ye usáu añu tres d'añu.
Bien corrientemente en montes non demasiáu mestos los furacos del pito real son los más favorecíos. La forma ye bastante paecida exteriormente a la de Picus viridis, pero l'interior resulta más abolsado y más anchu. Cuando'l picapinos fai él el so oquedad ésta tien forma elíptica o oval y bien escasamente puede vese a un altor inferior a 3 metros del suelu. Cuasi siempres más alta, ente 10 y 12 metros en munchos casos.
El furacu d'entrada tien midíes que bazcuyen pocu, unos 5 x 6 cm poco más o menos y enfusa 12-13 cm pa baxar verticalmente enanchándose en forma de bolsa. Esta tien una dimensión na so parte más ancha de 13-14 cm de diámetru y algama de cutiu una fondura de 3 dm, pero tamién hai niales en furacos non más fondos de 2 dm. Dambos adultos trabayen na so construcción, anque'l machu facer con mayor ahínco y amás tresporta parte de les estielles llueñe. La duración d'esta operación ye variable col tipu de madera a trabayar y la condición del árbol. Dalgunos son terminaos nuna selmana y p'otros, como los carbayos Quercus, el trabayu dura cuasi un mes. No fondero nun se deposita material y namái queden ellí pequeños cachos de madera y serrín. Un mesmu árbol puede ser utilizáu dellos años y entós l'últimu furacu ye covanosu más baxu cada vegada hasta llegar dacuando a tar a un altor de 2 metros.
La puesta normal bazcuya ente 4 y 6 güevos, pero les de 3 y 7 nun son rares. El so color ye blancu tresllúcidu y ye fácil nellos siguir el cursu de la incubación. Pa 100 güevos midíos por Jourdain en Gran Bretaña llográronse promedios de 26,4 x 19,5 mm con un máximu de 29 x 19,6 mm y un mínimu de 21 x 17,3 mm. Verheyen pa 86 güevos da un promediu de midíes de 25,3 x 19 mm. y Niethammer n'Alemaña pa 44 güevos atopa promedios de 25,8 x 19 mm, midíes toes llixeramente cimeros al promediu de 10 güevos de la raza hispanus: 25,2 x 19 mm. La incubación ye efectuada en gran parte pola fema, sobremanera mientres el día y pela nueche paez ser el machu quien ocupa'l nial mientres non menos de 12 hores consecutives. Como asocede con toles especies qu'añeren en furacos, resulta difícil precisar la duración de la incubación. Nesti páxaru Jourdain estima como normal 16 díes, Verheyen, 12-13 díes, Geroudet, 10-13 díes. Les primeres puestes pueden ser atopaes a partir de la segunda selmana de mayu y de forma, ocasional, nos últimos díes d'abril. Hai variaciones considerables, pos niales con güevos pueden ser atopaos nos montes del Norte na primer selmana de xunu.
Los pollos nacen ensin plumón nengunu y alimentaos por dambos adultos con inseutos, llueu se vuelven bien chillones dempués d'unos díes en qu'emiten un curiosu siseo cada vegada qu'unu de los padres entra col cebu. Estos nun s'alloñar nunca enforma del nial y quien repare ésti nuna zona estena del monte, puede ver al empar el nial y los adultos cazando nes proximidaes, de normal a non más de 250 m de distancia, lo que presupon un territoriu bien pequeñu. A los 18-21 díes los mozos picapinos salen del nial y vuelen a cañes próximes onde siguen siendo atendíos. Hasta la edá de 12 díes el machu suel permanecer con ellos nel furacu mientres la nueche y delles vegaes vense salir a él o a la fema d'otru furacu fechu nun árbol cercanu y que de xuru usen como dormidero. En poques selmanes los adultos desabrir de los mozos y empiecen a analayar unos y otros pol monte. El erratismo dura hasta la siguiente primavera y de normal los páxaros vense siempres solitarios.
Nos países mediterráneos, incluyida la Península Ibérica y nes Islles Britániques el Picu Picapinos ye especie eminentemente sedentaria y, salvo condiciones estremes de la climatoloxía, allóñase bien pocos kilómetros d'una exigua zona onde añera y aliméntase. Sicasí, nos países d'Europa septentrional realiza migraciones irregulares que-y dan un calter netu de «ave irruptora». Estos movimientos tán siempres rellacionaos coles fluctuaciones qu'esperimenten frutos o plantes que formen la mayor parte de la dieta de seronda ya iviernu. Les migraciones irruptoras tiren dende l'Este escontra l'Oeste y dende el Norte al Sur. Nel Norte d'Europa son delles les especies d'aves irruptoras que se dirixen al Sur, Sudoeste y Sudeste. Poques, sicasí, algamen la Península Ibérica polo qu'hasta agora sabemos.
Sicasí, hai que señalar que los picos picapinos anillados dieron recuperaciones bien al Sur. Asina, unu marcáu como pollu en Noruega foi recuperáu en payares del siguiente añu, coincidiendo cola irrupción de 1962, en Basses Pyrenées (Francia) a 1830 km. al Sudoeste del so llugar de anillamiento, yá mui cerca de la frontera española. En Guipúzcoa nota ciertu aflujo serondiegu que s'abarrunta pudiera ser de picapinos extrapirenaicos, pero esto había que comprobalo con captures, porque tamién los nativos mover dende'l monte escontra zones costeres poblaes con abondosu pinar de Pinus radiata. Les irrupciones afecten a la subespecie Dendrocopos major major y la so determinación nun ye difícil: el promediu alar ye considerablemente mayor, 141 mm frente a 127 mm de hispanus. Bernis (1970) resume datos d'irrupciones de picapinos y almite la posibilidá de que dalguna d'estes aves pueda llegar hasta Cataluña, considerando que, a lo menos, una d'elles anillada como invernante na Camarga francesa foi recuperada nel centru de Rusia dos años más tarde en plena nidificación.
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Aves, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. İri ağacdələn (lat. Dendrocopos major) — əlvan ağacdələn cinsinə aid quş növü.
Tüklərinə baxmayaraq əksəriyyətlə gözə dəyən bir quş deyildirlər. Böyük ağ çiyin yamağı və göz yamağı vardır. Böyüklükləri 23-26 sm, qanad açıqlıqları isə 38-44 sm qədərdir. Kişinin üst parçaları düz və parlaq qaradır, peysərdə tünd qırmızı bir nöqtə, üz və boyun kənarlarında ağ tüklər vardır. Dimdik qara və qıçlar yaşıl bənzəri bozdur. Dişidə və gəncdə, peysərdə tünd qırmızı nöqtə yoxdur amma tac tünd qırmızı rənglidir. Son buzlaq çağı əsnasında yaşayan Tarix əvvəli 'P. m. submajor daxil bir neçə alt cinsi vardır.
Avropa və Şimali Asiyada yayılmışdır. Meşəlik bölgələr və parkların sakinidirlər, yemək üçün bağlıdır və yuva üçün yaşlı ağacların üzərinə yerləşərlər.
.JPG)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
İri ağacdələn (lat. Dendrocopos major) — əlvan ağacdələn cinsinə aid quş növü.
Ar speg brizh bras(Daveoù a vank) pe pilkoad bras (liester : pilkoaded bras)[1][2][3], pe c'hoazh poker-koad[4], a zo ur spesad evned eus iskerentiad ar speged, Dendrocopos major an anv skiantel anezhañ.
Anvet e voe Picus major (kentanv) da gentañ-penn (e 1758)[5] gant an naturour svedat Carl von Linné (1707-1778).
Ar spesad a gaver ar pevar isspesad warn-ugent anezhañ[6] en Azia an Norzh hag Europa :
a vo kavet e Wikimedia Commons.
Ar speg brizh bras(Daveoù a vank) pe pilkoad bras (liester : pilkoaded bras), pe c'hoazh poker-koad, a zo ur spesad evned eus iskerentiad ar speged, Dendrocopos major an anv skiantel anezhañ.
Anvet e voe Picus major (kentanv) da gentañ-penn (e 1758) gant an naturour svedat Carl von Linné (1707-1778).
El picot garser gros (Dendrocopos major) és un ocell de l'ordre dels piciformes i el més popular dels picots europeus.
Fa 23-26 cm de llargària total i 38-44 d'envergadura alar. Vesteix de color blanc i negre, amb unes taques vermelles darrere el cap que actuen com uns senyals reflectors quan l'ocell colpeja els arbres. Una part del ventre també és de color vermell. El bec és negre. Les potes són d'un gris verdenc. La femella és igual que el mascle llevat de la taca rogenca de la nuca.
Viu a la regió paleàrtica: des de Canàries i el nord d'Àfrica fins al Japó, evitant les estepes de l'Àsia Central. Manca a les Balears.
Es troba en tota mena de boscos ben conservats, fins i tot en boscos de ribera, encara que prefereix els de la muntanya mitjana i alta.
Fa un vol ondulat. És sedentari a la major part de la seua àrea de distribució menys a les regions més fredes.
Menja insectes i llurs larves, i matèria vegetal (saba dels arbres, pinyons, etc.). També és conegut que el picot garser gros depreda nius d'altres espècies per menjar-se'n els polls.
Els nius els estableix, principalment, entre els 1800 i els 2.000 m d'altitud i consisteixen en uns forats (fets per ell o una altra espècie) esfèrics i sense material al seu interior. Al maig-juny la femella hi pon 4 o 7 ous de color blanc que ella mateixa covarà durant el dia i el mascle durant la nit al llarg de 16 dies. Els pollets, alimentats per ambdós pares, deixaran el niu al cap de 19-20 dies.[32] El niu, rarament, serà emprat una altra vegada un cop els pollets l'abandonin.
Les seues principals amenaces són la caça il·legal i la destrucció de l'hàbitat pels incendis forestals, la desforestació (sobretot dels arbres més vells), la desaparició dels boscos de ribera i la tala d'arbres. Tot i així, actualment les poblacions d'aquesta espècie es consideren estables a Espanya, i, fins i tot, a moltes zones es troba en fase d'expansió.[33]
Un picot garser gros enfilant-se per un tronc
Ploma de 9 cm
Picot garser gros
Dendrocopos major
El picot garser gros (Dendrocopos major) és un ocell de l'ordre dels piciformes i el més popular dels picots europeus.
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Cnocell fraith fawr (sy'n enw benywaidd; enw lluosog: cnocellau brith mawr) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Picoides major; yr enw Saesneg arno yw Great spotted woodpecker. Mae'n perthyn i deulu'r Cnocellod (Lladin: Picidae) sydd yn urdd y Piciformes.[1] Dyma aderyn sydd i'w gael yng ngwledydd Prydain ac mae i'w ganfod yng Nghymru.
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn P. major, sef enw'r rhywogaeth.[2] Mae'r rhywogaeth hon i'w chanfod yn Asia ac Ewrop.
Cnocell ganolig o ran maint yw'r Gnocell Fraith Fwyaf, tua 23–26 cm o hyd a 38–44 cm ar draws yr adenydd. Mae'n byw mewn coedwigoedd neu gymysgedd o goed a chaeau. Du a gwyn yw'r rhan fwyaf o'r plu, ond mae gan y ceiliog ddarn coch ar y gwegil tra mae pen yr iar yn ddu a gwyn i gyd. Aderyn ieuanc sydd yn y llun, yn dangos y coch ar dop y ben sy'n nodweddiadol o adar yn eu blwyddyn gyntaf. Gellir gwahaniaethu'r gnocell yma oddi wrth y Gnocell Fraith Leiaf trwy fod gan y Gnocell Fraith Fwyaf goch ar ran gefn y bol, sy'n absennol yn y Gnocell Fraith Leiaf, a'r gwahaniaeth mawr mewn maint.
Yn enwedig yn y gwanwyn, gellir clywed y cnocell yma yn "drwmio", sef curo coeden yn gyflym a'i big i wneud sŵn y gellir ei glywed am gryn bellter. Mae'n byw ar bryfed sydd yn tyllu i mewn i goed fel rheol, ond gall hefyd ddefnyddio ei big nerthol i dorri trwy bren i fwyta cywion adar eraill sy'n nythu mewn tyllau mewn coed.
I nythu, mae'n torri twll hyd at droedfedd o ddyfnder mewn pren marw neu feddal. Y gnocell yma yw'r gnocell fwyaf cyffredin yng Nghymru, ac mae'r niferoedd wedi cynyddu'n sylweddol yn ystod y blynyddoedd diwethaf.
Mae'r cnocell fraith fawr yn perthyn i deulu'r Cnocellod (Lladin: Picidae). Dyma rai o aelodau eraill y teulu:
Rhestr Wicidata:
rhywogaeth enw tacson delwedd Cnocell ddu Dryocopus martius Cnocell Folwen Dryocopus javensis
.jpg)
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Cnocell fraith fawr (sy'n enw benywaidd; enw lluosog: cnocellau brith mawr) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Picoides major; yr enw Saesneg arno yw Great spotted woodpecker. Mae'n perthyn i deulu'r Cnocellod (Lladin: Picidae) sydd yn urdd y Piciformes. Dyma aderyn sydd i'w gael yng ngwledydd Prydain ac mae i'w ganfod yng Nghymru.
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn P. major, sef enw'r rhywogaeth. Mae'r rhywogaeth hon i'w chanfod yn Asia ac Ewrop.
Cnocell ganolig o ran maint yw'r Gnocell Fraith Fwyaf, tua 23–26 cm o hyd a 38–44 cm ar draws yr adenydd. Mae'n byw mewn coedwigoedd neu gymysgedd o goed a chaeau. Du a gwyn yw'r rhan fwyaf o'r plu, ond mae gan y ceiliog ddarn coch ar y gwegil tra mae pen yr iar yn ddu a gwyn i gyd. Aderyn ieuanc sydd yn y llun, yn dangos y coch ar dop y ben sy'n nodweddiadol o adar yn eu blwyddyn gyntaf. Gellir gwahaniaethu'r gnocell yma oddi wrth y Gnocell Fraith Leiaf trwy fod gan y Gnocell Fraith Fwyaf goch ar ran gefn y bol, sy'n absennol yn y Gnocell Fraith Leiaf, a'r gwahaniaeth mawr mewn maint.
Yn enwedig yn y gwanwyn, gellir clywed y cnocell yma yn "drwmio", sef curo coeden yn gyflym a'i big i wneud sŵn y gellir ei glywed am gryn bellter. Mae'n byw ar bryfed sydd yn tyllu i mewn i goed fel rheol, ond gall hefyd ddefnyddio ei big nerthol i dorri trwy bren i fwyta cywion adar eraill sy'n nythu mewn tyllau mewn coed.
I nythu, mae'n torri twll hyd at droedfedd o ddyfnder mewn pren marw neu feddal. Y gnocell yma yw'r gnocell fwyaf cyffredin yng Nghymru, ac mae'r niferoedd wedi cynyddu'n sylweddol yn ystod y blynyddoedd diwethaf.
Strakapoud velký (Dendrocopos major) je široce rozšířený šplhavec z čeledi datlovitých (Picidae). Je průměrně 22,5 cm dlouhý, černobíle zbarvený s červenými spodními krovkami ocasními. U pohlaví je přitom vyvinut nápadný pohlavní dimorfismus, samci mají na rozdíl od samic totiž i červený týl.
Vyskytuje se na všech kontinentech východní polokoule s výjimkou Austrálie, na svém rozsáhlém areálu rozšíření přitom tvoří 14 poddruhů. Jeho přirozeným biotopem jsou lesy všech typů, běžně se však vyskytuje i v parcích a zahradách. V České republice je pak zdaleka nejběžnějším zástupcem řádu šplhavců.
Z jara je nápadný svým charakteristickým „bubnováním“ do kůry stromů nebo na plechové části staveb. Přes léto v jeho potravě převažují malí bezobratlí živočichové, občas plení i hnízda jiných ptáků; přes zimu, kdy je živočišné stravy nedostatek, požírá zejména různé plody. Hnízdí v dutinách stromů, které si sám hloubí většinou vysoko ve ztrouchnivělých stromech. V jedné snůšce pak bývá 4-7 smetanově bílých vajec.
Strakapoud velký dosahuje přibližně stejné velikosti jako špaček, dorůstá 22–23 cm, v rozpětí křídel měří 34–39 cm a jeho hmotnost se pohybuje mezi 70–90 g.[2]
Stavbou těla je skvěle přizpůsoben životu na stromech. Jeho čtyři prsty, z nichž dva směřují dopředu a dva dozadu, jsou opatřeny zahnutými drápy, které usnadňují šplhání, a jeho tuhá ocasní pera při něm slouží jako opora těla. K rozbíjení dřeva má velmi silný, zašpičatělý zobák s velmi dlouhým a citlivým, štíhlým, plochým jazykem, který je na konci opatřený drsnou štětičkou a který mu napomáhá k získání kořisti i ze špatně dostupných míst. Díky svým velmi silným krčním svalům je schopen do dřeva narážet velkou rychlostí, proto má i velmi silnou lebku, která chrání jeho mozek před zpětnými nárazy.[2]
Svrchu je strakapoud velký převážně černý s výraznými bílými znaky na křídlech v podobě velké skvrny na jejich vrchní části a tenkých světlých pruhů na letkách. Spodinu těla má lehce nažloutlou, opeření na spodních krovkách ocasních oranžovo-červené. Na boční straně jinak světlé hlavy má dva výrazné, ve středu spojené tmavé pruhy.
U pohlaví je vyvinut patrný sexuální dimorfismus – samci mají výraznou červenou skvrnu na týle, zatímco samice tento znak zcela postrádají a týl mají černý. Mladí ptáci jsou od dospělců až do listopadu, kdy u nich probíhá přepeřování, snadno odlišitelní díky červenému zbarvení na temeni a růžovému opeření na spodních krovkách ocasních.[3][4][5]
Podobně jako ostatní strakapoudi létá ve vlnovkách s krátkými, důraznými údery křídel.[2][3]
Na území České republiky se vyskytují dva poddruhy. Kromě převažujícího strakapouda velkého středoevropského (D. major pinetorum) zde na zimu zalétá také malý počet strakapoudů velkých severoevropských (D. major major), lišících se především čistě bílým peřím na spodině těla a na lících, na rozdíl od svých středoevropských příbuzných jen zřídkakdy s hnědavým nádechem. Jejich zobák je o něco silnější.[6]
Na rozdíl od ostatních druhů strakapoudů žijících v ČR má samec na hlavě pouze červený proužek, ne „čepičku“. Tu mají strakapoud prostřední, strakapoud malý a strakapoud bělohřbetý. Od strakapouda jižního ho lze odlišit podle zbarvení hlavy. Mezi bílou skvrnou na tváři a bílou skvrnou na krku probíhá černý pásek, zatímco u strakapouda jižního jsou tyto skvrny propojeny. Podle těchto skvrn lze rozlišit i samice těchto dvou druhů, kterým červený proužek na hlavě chybí.
Nahrávka s bubnováním strakapouda velkého
Problémy s přehráváním? Nápověda.
Ozývá se nejčastěji krátkým, ale výrazným kik (často v řadě jako ki-ki-ki-ki) nebo kix, při vzrušení také skřípavým čret čret nebo gigigigi. Mláďata v hnízdě se pak ozývají hlasitým detdetdet.[7]
Zjara je výrazný díky svému „bubnování“ do kůry stromů, ale i do plechových částí budov, např. do kopulí kostelů. Účel tohoto pro strakapoudy typického chování je přilákat zástupce opačného pohlaví na své území a zároveň i odehnat možné územní konkurenty. Bubnování strakapouda velkého je krátké, tvořeno přibližně 10–15 údery za sekundu a náhle končící.[8] Preferuje při něm přitom stromy duté nebo hnijící, u kterých se zvuk rozléhá lépe, což má za následek i větší hlasitost samotného bubnování.
Strakapoud velký je široce rozšířený šplhavec. Jeho areál rozšíření pokrývá celou Evropu s výjimkou Islandu, severu Skandinávského poloostrova a Irska. Početně zasahuje také na asijský kontinent, kde obývá široký pruh v rozmezí od její západní části až po Čínu a Japonsko, izolovaně obývá i severozápad Afriky.[9] Byl však již zastižen i daleko odsud, např. v Severní Americe či na Faerských ostrovech.[10] Velikost jeho globálního areálu rozšíření není vzhledem k jeho značné velikosti vyhodnocena, přesně vyčíslena není ani jeho globální populace, která čítá na 73,5 – 216 milionů jedinců.[10]
V Evropě, která pokrývá 25–49 % jeho globálního rozsahu,[10] se jedná o vůbec nejhojnějšího strakapouda, počet hnízdících ptáků je zde odhadován na 12–18 mil. párů.[10]
V současné době není nijak viditelně ohrožen a v Červeném seznamu IUCN jej proto nalezneme v kategorii málo dotčených druhů (LC).[10] Největší hrozbu pro něj v budoucnu představuje zejména ztráta přirozeného biotopu způsobená hromadným odlesňováním.[2]
Je stálý, výjimkou je pouze část ptáků z chladných severských oblastí, která se na zimu za potravou stahuje na jih.
Přirozeným biotopem strakapouda velkého jsou lesy jehličnaté, listnaté i smíšené, zdá se však, že preferuje zvláště rozsáhlejší listnaté komplexy se vzrostlými stromy. Je také velmi přizpůsobivý a v hojném počtu se proto vyskytuje i v blízkosti lidských sídel, nejčastěji pak v městských parcích a ve větších, stromy zarostlých zahradách.[4]
V České republice se jedná o nejhojnějšího a tudíž i dobře známého šplhavce, který zde hnízdí v počtu 200–400 000 párů,[11] a to na celém jejím území od nížin až po horní hranici lesa.[12] Ptáci hnízdící na území Česka jsou stálí a během zimního období se potulují kolem svých hnízdišť, občas na naše území navíc zalétávají zimovat i jedinci ze severní Evropy. Celkový počet zimujících ptáků u nás přitom čítá na 150–300 000 jedinců.[11] Jeho trend je v současné době na mírném vzestupu.[13]
Strakapoud velký žije jednotlivě nebo v párech. Je aktivní přes den a většinu času tráví na stromech, na zem, kde se pohybuje velmi neohrabaně, slétává jen zřídkakdy.[3]
Mezi časté predátory dospělých ptáků patří jestřáb lesní a krahujec obecný, u mladých ptáků pak zejména kuna lesní a v městském prostředí i kočka domácí. Vejce a mláďata v hnízdě mají jen velmi malé množství predátorů, mezi které patří zejména kuna, která se do hnízdní dutiny dostává většinou zvětšením vstupního otvoru. Predaci hnízd u tohoto druhu však občas vykonává i špaček obecný, který si zničením snůšky nebo zabitím malých mláďat snaží osvojit hnízdní dutinu pro sebe.[14][15]
Je všežravý. V létě se v jeho potravě objevují zejména malí bezobratlí živočichové, včetně mravenců, pavouků, stonožek, motýlů, můr, dřevokazných škůdců (např. kůrovců) a jejich larev, ale také semena a různé plody, občas olizuje i mízu stromů.[15] Plení i hnízda jiných, v dutinách hnízdících ptáků, jako jsou např. sýkory. Jsou známy i případy, kdy vyplenil hnízdní dutinu jiných druhů strakapoudů.[14] K hnízdu se přitom nejčastěji dostává zvětšením vletového otvoru, čemuž lze u hnízdních budek zabránit jeho okováním.[16]
V období, kdy je živočišné potravy výrazný nedostatek (konec podzimu až začátek jara), se v jeho potravě zvedá podíl plodů, zejména bobulí, ořechů a žaludů,[2][5][17] které zaráží do štěrbin mezi kůrou stromů a pak je zobákem snadněji rozbijí. Takováto místa jsou nazývána „kovadliny“ a strakapoudi se k nim pravidelně vrací.[17] V zimě se jedná také o častého návštěvníka krmítek,[12] kde preferuje zejména arašídy, slunečnicová semena a tuk.[18]
Při získávání potravy zevnitř stromů většinou začíná shora a postupuje ze strany na stranu. V případě, že pod kůrou zaznamená kořist, tluče do kůry svým silným zobákem až do doby, než se rozpadne, a ze štěrbin se poté kořisti zmocňuje svým dlouhým vymrštitelným jazykem.[2]
Strakapoud velký pohlavně dospívá ve věku jednoho roku. Ve střední Evropě začíná hnízdit během dubna a hnízdí až do srpna, a to jednou ročně.[8] Hnízda si buduje zejména v dutinách starých, hnijících, rovných stromů s měkkým dřevem, minimálně 3 m nad zemí. Ačkoli se zdá, že neprojevuje preferenci nad žádným určitým druhem stromu, hnízda velmi často buduje v bříze bělokoré a dubu letním i zimním.[15] V průběhu let vytesá mnohem víc dutin, než potřebuje. Ty jsou poté využívány i jinými živočichy, např. netopýry. Každý rok si přitom vytesává obvykle hnízdní dutinu novou.
Dutiny mají kulatý, hladký vletový otvor, který má průměr asi 5 cm a na jejich hloubení se podílí oba partneři. Chodba je krátká, zato hnízdní komůrka, kterou vystýlá pilinami, je až 30 cm hluboká a 15 cm široká.[19] Samice klade 4–7 kulatých, smetanově bílých, 20 x 27 mm velkých a 5,7 g těžkých (z toho 7 % tvoří skořápka)[20] vajec, na kterých sedí společně s partnerem po dobu 14–16 dnů. Samice přitom obvykle vykonává inkubaci přes den a samec přes noc.[2] Mláďata jsou po vylíhnutí oběma rodiči krmena převážně hmyzími larvami, ve věku 7 dnů se jim již otevírají oči, o dva dny později jim začíná růst krycí peří a od 12. dne je dospělí ptáci již přestávají zcela zahřívat, ve vyšším věku následně vylézají až k samému konci dutiny a hlasitě žebrají o potravu.[12] Dutinu pak zcela opouští po 20–24 dnech.[20]
Úspěšnost hnízdění je velmi vysoká, u datlovitých obecně se jedná obvykle o více jak 90 %.[14]
Ve volné přírodě se strakapoud velký dožívá až 11 let,[2] zatím největší zaznamenaný věk pochází od jedince ze Švédska, u kterého byl zjištěn věk minimálně 12 let a 8 měsíců.[21]
V ojedinělých případech strakapoud velký poškozuje zateplovací fasády staveb či plastové kryty komunikačních antén. Příčina tohoto chování není známá.[22][23]
Strakapoud velký je jedním z 396 zástupců široce rozšířeného řádu šplhavců, kam dále řadíme např. datly, žluny, tukany a vousáky.[3] Je také typickým zástupcem nejpočetnější z čeledí tohoto řádu – datlovitých.[24] V současné době je strakapoud velký řazen do rodu Dendrocopos, který čítá na 24 druhů.[25] V minulosti byl však řazen do rodu Picoides,[24] kam dodnes řadíme několik druhů strakapoudů a datlíků.[26] Jeho vědecký název – Dendrocopos major – je přitom odvozen z řeckého dendron, které lze přeložit jako strom; kopos, které v doslovném překladu znamená ořezávač a z latinského major, které překládáme jako velký.[20]
V molekulárně biologických studiích se ukazuje, že je tento druh strakapoudů příbuzný zejména se strakapoudem bělohřbetým (D. leucotos), jižním (D. syriacus), pruhobřichým (D. macei) a rezavobřichým (D. hyperythrus), ale zřejmě také s datlem okinawským (Sapheopipo noguchii, resp. Dendrocopos noguchii). Všechny tyto druhy na základě dostupných studií představují pravděpodobně přirozenou vývojovou skupinu datlovitých ptáků.[27]
Podle nalezených fosilií se výskyt strakapouda velkého odhaduje od počátku holocénu, tedy zhruba před 10 000 lety. První dochované záznamy o tomto druhu pak údajně pochází z 10. století.[20]
Vyskytuje se ve 14 poddruzích (v ČR hnízdí čtvrtý zmiňovaný):[28][29]
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Great Spotted Woodpecker na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu strakapoud velký ve Wikimedia Commons
Galerie strakapoud velký ve Wikimedia CommonsStrakapoud velký (Dendrocopos major) je široce rozšířený šplhavec z čeledi datlovitých (Picidae). Je průměrně 22,5 cm dlouhý, černobíle zbarvený s červenými spodními krovkami ocasními. U pohlaví je přitom vyvinut nápadný pohlavní dimorfismus, samci mají na rozdíl od samic totiž i červený týl.
Vyskytuje se na všech kontinentech východní polokoule s výjimkou Austrálie, na svém rozsáhlém areálu rozšíření přitom tvoří 14 poddruhů. Jeho přirozeným biotopem jsou lesy všech typů, běžně se však vyskytuje i v parcích a zahradách. V České republice je pak zdaleka nejběžnějším zástupcem řádu šplhavců.
Z jara je nápadný svým charakteristickým „bubnováním“ do kůry stromů nebo na plechové části staveb. Přes léto v jeho potravě převažují malí bezobratlí živočichové, občas plení i hnízda jiných ptáků; přes zimu, kdy je živočišné stravy nedostatek, požírá zejména různé plody. Hnízdí v dutinách stromů, které si sám hloubí většinou vysoko ve ztrouchnivělých stromech. V jedné snůšce pak bývá 4-7 smetanově bílých vajec.
Den store flagspætte (latin: Dendrocopos major) er en spætteart, der lever i Europa (herunder Danmark), det nordlige Afrika og i store dele af Asien. Stor flagspætte er den almindeligste danske spætte.
I Danmark yngler stor flagspætte over hele landet, bortset fra mindre øer med kun lidt skov som Ærø og Anholt. Den er især almindelig i blandskov med udgåede træer. Dens trommen høres oftest i marts og april. De danske fugle er standfugle. I år med ringe frøsætning i nåleskovene nord for Danmark, kan mange unge fugle gæste landet.
Den store flagspætte har en længde på ca 23 cm og vejer omkring 90 g. Hannen kendes på sin røde nakkeplet. Ungfuglene har rød isse.
Den lever om sommeren især af insekter, mens den om vinteren tager frø fra koglerne af fyr eller gran. Stor flagspætte kan desuden tage andre fugles æg eller unger.
Der Buntspecht (Dendrocopos major, Syn.: Picoides major) ist eine Vogelart aus der Familie der Spechte (Picidae). Der kleine Specht besiedelt große Teile des nördlichen Eurasiens sowie Nordafrika und bewohnt Wälder fast jeder Art sowie Parks und baumreiche Gärten. Die Nahrung wird in allen Strata des Waldes (mit Ausnahme des Waldbodens) gesucht, jedoch vor allem in den Baumkronen. Sie besteht sowohl aus tierischen Anteilen als auch, vor allem im Winter, aus pflanzlichem Material. Das Nahrungsspektrum ist sehr breit und umfasst verschiedenste Insekten und andere Wirbellose ebenso wie kleine Wirbeltiere und Vogeleier, Samen, Beeren und andere Früchte sowie Baumsäfte.
Die Art ist häufig und der Bestand nimmt zumindest in Europa zu. Der Buntspecht wird von der IUCN daher als ungefährdet („least concern“) eingestuft.
Der Buntspecht ist etwa 23 Zentimeter groß. Seine Flügelspannweite beträgt zwischen 34 und 39 Zentimeter. Er ist zwischen 60 und 90 Gramm schwer. Sein Gefieder ist oberseits schwarz gefärbt mit zwei großen weißen Flügelflecken und unterseits gelblich-grau. Die Unterschwanzdecken sind lebhaft rot gefärbt. Nur das Männchen hat einen roten Genickfleck und Jungtiere haben einen roten Scheitel. Die Wangen sind weiß gefärbt, die Partie oberhalb des Schnabels eher grau. An den Halsseiten befinden sich schwarze Bartstreifen.
Die Buntspechte haben spitze, gebogene Krallen an ihren Kletterfüßen, womit sie sich an der Borke festhalten. Zwei Krallen zeigen dabei nach vorne und zwei nach hinten. Ungewöhnlich dick ist ihre Haut, die sie vor Insektenstichen schützt. Eine federnde, gelenkartige Verbindung zwischen der breiten Schnabelbasis und dem Schädel federt die Erschütterung ab, die beim Zimmern der Spechthöhle entsteht. Die dabei aufrechte und stabile Haltung am Baum wird durch starke Muskeln unterstützt, die die stützenden Schwanzfedern kontrollieren. Um das Einatmen des entstehenden Holzmehls zu verhindern, sind die Nasenlöcher des Buntspechts mit feinen Federn überwachsen.
Optisch ähnlich und daher in Mitteleuropa leicht mit dem Buntspecht zu verwechseln sind der Mittelspecht, der Kleinspecht, der Weißrückenspecht und der Blutspecht, die aber alle in Deutschland deutlich seltener vorkommen.
Der Buntspecht kommt in Europa sowie in Nord- und Ostasien vor. An das europäische Areal anschließend gibt es auch Vorkommen in Nordwest-Afrika (Atlas-Länder) und in Südwest-Asien (Anatolien, Kaukasus-Länder, Nord-Iran). In Mitteleuropa ist er Standvogel, im Norden gelegentlich auch Strichvogel.
Der Buntspecht ist die am wenigsten spezialisierte heimische Spechtart und deshalb auch die am häufigsten vorkommende. Man kann ihn sowohl in Laub- als auch in Nadelwäldern finden, aber auch in Parks und in der Kulturlandschaft, sofern dort Alleen, Windschutzstreifen oder kleine Baumgruppen vorhanden sind. Eichen- und Buchenmischwälder[1] mit viel Alt- und Totholz sind für ihn optimale Lebensräume. Einförmige Fichtenreinbestände weisen nur geringe Spechtvorkommen auf.
Der Buntspecht ernährt sich während der überwiegenden Zeit des Jahres hauptsächlich von Insekten und ihren Larven, die er mit kräftigen Schnabelhieben unter der Borke hervorholt. Während der Winterzeit ist er in der Lage, seine Ernährung umzustellen. In dieser Zeit, in der Insekten knapp sind, frisst er Nüsse, Beeren und Samen. Viele der fettreichen Samen, die ihm im Winter zur Ernährung dienen, müssen erst geknackt werden. Während Rabenvögel, wie etwa der Eichelhäher, Haselnüsse mit dem Fuß festhalten, klemmt der Buntspecht Nüsse oder Kiefernzapfen in Baumspalten ein. Zur Gewinnung der letzteren hackt er oft in einen Ast ein Loch, um den Zapfen darin festzuklemmen. Dies sind die sogenannten Spechtschmieden, die der Buntspecht auch nutzt, um hartschalige Käfer zu knacken. Hat der Buntspecht einen neuen verwertbaren Zapfen gefunden, so fliegt er seine „Schmiede“ an und hält dort den neuen Zapfen im Brust-/Rumpfbereich eingeklemmt, während er den alten Zapfen zunächst entfernen muss. Danach wird der neue Zapfen in den als „Amboss“ dienenden Spalt geschoben und anschließend schrittweise aufgehackt, um die Samen mit der Zunge aufzunehmen.[2] Als weitere pflanzliche Nahrungsergänzung dient dem Buntspecht vor allem im Frühjahr das Saftlecken an Ringelbäumen. Dabei werden auch vom Pflanzensaft angelockte Insekten mit aufgenommen. Im Winter kann man den Buntspecht auch manchmal an Futterhäuschen beobachten. Auch an Meisenknödeln sind sie bisweilen zu sehen.
Buntspechte treten manchmal auch als Nesträuber auf und öffnen dazu die Bruthöhlen von Meisen oder Kleinspechten.[3]
Dem Anlocken der Weibchen in der Balzzeit und der Revierabgrenzung dient das „Trommeln“, eine sehr schnelle, bis 2 Sekunden dauernde Folge von etwa 10 bis 15 Schnabelschlägen. Das Trommeln ist bereits im ausgehenden Winter und vor allem im zeitigen Frühjahr zu hören. Die Männchen beginnen mit dem Trommeln, sobald die von ihnen gezimmerte Höhle bezugsfertig ist, und nutzen dabei alle verfügbaren Resonanzkörper.[4] Typisch sind hohle Baumstämme oder tote Äste. Buntspechte lassen ihre Wirbel jedoch auch an Regenrinnen und anderen metallischen Konstruktionen erklingen.
Während das Hacken und Hämmern des Buntspechts an Baumstämmen das ganze Jahr über zu hören ist, sind die intensiven Trommelwirbel typisch für die Fortpflanzungszeit ab Dezember. Auch die Weibchen trommeln und demonstrieren so ihre Anwesenheit. Grünspecht und Mittelspecht trommeln weniger als der Buntspecht, sie setzen bei der Balz mehr Rufe ein.[4]
Die Balz des Buntspechtes und anderer Spechte enthält auch Drohgesten wie das Aufreißen des Schnabels oder das Aufstellen der Scheitelfedern. Es wird daher auch von einer „Drohbalz“ gesprochen.[5]
Eine weitere Lautäußerung ist ein kurzes hartes „kick“ oder „kix“.
Der Buntspecht ist wie alle Spechte ein Höhlenbrüter. Die Bruthöhlen zimmert er selbst und bevorzugt dazu weiche Holzarten und morsche alte Bäume. Er beginnt viele Höhlungen auszuarbeiten, bevor er eine einzige vollendet.
Das Weibchen legt vier bis sieben weiße Eier, die etwa 11–13 Tage lang bebrütet werden. Die Jungvögel werden etwa drei bis vier Wochen lang gefüttert, bis sie ausfliegen. In der zweiten Hälfte der Fütterungsphase sind die Nester wegen des ununterbrochenen lauten Gezeters der Jungvögel leicht zu entdecken.
Bis zu 20 % der Weibchen leben in Polyandrie. Ältere erfahrene Weibchen beginnen mit einem älteren erfahrenen Männchen eine Erstbrut. Mit einem meist jüngeren Männchen folgt dann eine Zweitbrut. Das Weibchen beteiligt sich an Brut-, Schlupf- und Huderphase beider Bruten. Später überlässt sie die Aufzucht der Zweitbrut dem Männchen der Zweitbrut.[6]
Der Buntspecht war 1997 Vogel des Jahres in Deutschland[7] und 2016 Vogel des Jahres in der Schweiz.[8]
Buntspechte können Spechtschäden anrichten, wenn sie Höhlen in der Wärmedämmung von Gebäuden bauen. Dem wird durch verschiedene Vergrämungsmaßnahmen entgegengewirkt.[9]
Es sind vierundzwanzig Unterarten bekannt:[10]
Der Buntspecht (Dendrocopos major, Syn.: Picoides major) ist eine Vogelart aus der Familie der Spechte (Picidae). Der kleine Specht besiedelt große Teile des nördlichen Eurasiens sowie Nordafrika und bewohnt Wälder fast jeder Art sowie Parks und baumreiche Gärten. Die Nahrung wird in allen Strata des Waldes (mit Ausnahme des Waldbodens) gesucht, jedoch vor allem in den Baumkronen. Sie besteht sowohl aus tierischen Anteilen als auch, vor allem im Winter, aus pflanzlichem Material. Das Nahrungsspektrum ist sehr breit und umfasst verschiedenste Insekten und andere Wirbellose ebenso wie kleine Wirbeltiere und Vogeleier, Samen, Beeren und andere Früchte sowie Baumsäfte.
Die Art ist häufig und der Bestand nimmt zumindest in Europa zu. Der Buntspecht wird von der IUCN daher als ungefährdet („least concern“) eingestuft.
Bihcebásčáihni dahjege stuorragirječáihni (Dendrocopos major) lea čáihnniide gullevaš loddi.
De Rotspecht (Dendrocops major; alemanischi Näme) isch e hüüffige Specht, wo s ganz Joor dor i Mitteleuropa vorchunnt. I de Alpe lebt er bis 2600 müM.
De Rotspecht hett e wiisse Buuch und en uuffälige roote Börzel. Nu Mandli hend uf em Hinderchopf e roote Fleck. De Buuch isch wiiss, de Chopf und d Flögel sind abwechsligswiis wiiss und schwarz. Rotspecht hend e lange graue Schnabel. Si wered 23 bis 26 cm grooss, hend e Spannwiiti vo 34 bis 44 cm und wöget 70 bis 90 Gramm.
De Rotspecht lebt im Wald, i Pärk und au i Sidlige. Im Früelig hackt er mit sim spitze Schnabel Löcher i d Bömm, wenn si uusschlönd und trinkt denn de Saft. Sus pickt er Insekte us em Holz. Im Winter pickt er au Chernli us Tanezapfe und Foremoich, won er in e Loch steckt.
Zom Neste pickt de Rotspecht jedes Joor e noiji Hööli inen Bommstamm. Di alte Höölene wered denn vo anderne Vögel biwont. Sis Revier zaigt er mit Trummle aa.
De Rotspecht (Dendrocops major; alemanischi Näme) isch e hüüffige Specht, wo s ganz Joor dor i Mitteleuropa vorchunnt. I de Alpe lebt er bis 2600 müM.
Dendrocopos major es un specie de Dendrocopos.
Tekst üüb Öömrang A grat holthaker (holthaker, sö. boompeker, (mo.) hoolthåker) (Dendrocopos major) as en fögel ütj at holthakerfamile Picidae.
Grat holthaker uun a loft.
Ai faan Dendrocopos major.
Wikimedia Commons hää bilen of filmer tu: 
Wikispecies hää en artiikel tu: A grat holthaker (holthaker, sö. boompeker, (mo.) hoolthåker) (Dendrocopos major) as en fögel ütj at holthakerfamile Picidae.
De grutte eksterspjocht (Dendrocopos major) is in fûgel út de famylje fan Spjochtfûgels. De 23-26 sm grutte fûgel is fierhinne swart mei wyt. De búk is wyt mei in reade ûnderein. De sturt en flerken binne meast swart mei wite plakken. It mantsje is fan it wyfke te ûnderskieden troch syn reade nekke; by it wyfke rint it swart fan de foarholle oer de nekke troch oant de flerken.
De grutte eksterspjocht komt yn hiel Jeropa en Noard-Aazje foar. Hy bewennet sawol leaf- as nuddelbosken. Winterdeis lit hy him ek wol by minsken yn de tún op de foerplanke sjen, tusken de miezen en klysters.
De grutte eksterspjocht is in hoalebrieder. It mantsje hakket elts jier in nij hol út yn in beam. De beide âlden briede sa'n 12-13 dagen op de meast 6 wite aaien.
De grutte eksterspjocht siket syn iten ûnder de bast fan de beammen. Hy yt benammen ynsekten, en larven fan ynsekten. By it itensykjen sirkelt er by de beamstam omheech; ûnderwilens hakket er stikken fan de bast ôf, of siket er yn de kieren. De ynsekten hellet er mei syn tonge mei wjerangels út de beam.
De grutte eksterspjocht (Dendrocopos major) is in fûgel út de famylje fan Spjochtfûgels. De 23-26 sm grutte fûgel is fierhinne swart mei wyt. De búk is wyt mei in reade ûnderein. De sturt en flerken binne meast swart mei wite plakken. It mantsje is fan it wyfke te ûnderskieden troch syn reade nekke; by it wyfke rint it swart fan de foarholle oer de nekke troch oant de flerken.
De grutte eksterspjocht komt yn hiel Jeropa en Noard-Aazje foar. Hy bewennet sawol leaf- as nuddelbosken. Winterdeis lit hy him ek wol by minsken yn de tún op de foerplanke sjen, tusken de miezen en klysters.
Käbrytikku (Dendrocopos major) on lindu.
The Norawa widpecker, Dendrocopos major, is a bird species o the widpecker faimily (Picidae). It is distributit throughoot Europe an northren Asie, an usually resident year-roond except in the caulder pairts o its range. It is nae considered a threatened species bi the IUCN, bein widely distributit an quite common.[2] A significant recent increase in the Breetish population haes been suggestit as the cause o the recolonisation o Ireland.
The Norawa widpecker, Dendrocopos major, is a bird species o the widpecker faimily (Picidae). It is distributit throughoot Europe an northren Asie, an usually resident year-roond except in the caulder pairts o its range. It is nae considered a threatened species bi the IUCN, bein widely distributit an quite common. A significant recent increase in the Breetish population haes been suggestit as the cause o the recolonisation o Ireland.
U pichjaronu (Dendrocopos major) hè un aceddu chì faci parti di a famiglia di i Picidae.
Parechji sinonimi di Dendrocopos major sò:
Esisti in Corsica una sottuspezia endemica di a Corsica è di a Sardegna: Picoides major harterti Arrigoni. U picharonu hè cumunu in Corsica.
Accadi chì u pichjaronu fussi citatu in a litteratura corsa. Par asempiu, in i Canti d'aceddi di Monsignori Di La Fuata:
U pichjaronu (Dendrocopos major) hè un aceddu chì faci parti di a famiglia di i Picidae.
Wiôldżi dzëdzón (Dendrocopos maior) - to je strzédny ptôch z rodzëznë dzëdzónowatëch. Te ptôchë żëją m. jin. na Kaszëbach.
Bãbnienié wiôldżégò dzëdzóna
Épèke (Dendrocopos major o Dryobates major)
variantes un éspou in franchoé = Pic épeicheÉdseur chés eutes prodjés Wikimédia :
Épèke, édseur Wikimedia CommonsÉpèke, sur Wikispeciesépèke, édseur ch' WikamoteÉdseur chés eutes prodjés Wikimédia :
éspou, édseur ch' WikamoteБэс тоҥсоҕойо (нууч. большой пёстрый дятел, лат. Dendrocopos major) - эриэн тоҥсоҕойдор уустарыгар киирэр Саха сиригэр үөскүүр көтөр.
Бэс тоҥсоҕойо (нууч. большой пёстрый дятел, лат. Dendrocopos major) - эриэн тоҥсоҕойдор уустарыгар киирэр Саха сиригэр үөскүүр көтөр.
Големиот шарен клукајдрвец (Dendrocopos major), спаѓа во редот на клукајдрвците, фамилијата (Picidae). Го среќаваме во Европа и северна Азија, и најчесто живее секаде освен во најладнте делови. Не се смета за загрозен вид од страна на IUCN, бидејќи е широко распростанет и прилично чест.[2] Го има и во Македонија.
Големиот шарен клукајдрвец е 23-26 cm голем, со 38-44 cm распон на крилја. Горните делови му се сјајно црни, со бели делови на лицето и вратот. Една црна линија се движи цик-цак од рамото до половина пат кон градите, па свртува назад кон тилот; се проширува кон клунот, оди под окото и го исполнува вториот дел од линијата. На рамото има голема бела дамка и пердувите на крилата завршуваат со црно-бели бои. Трите надворешни пердуви на опашката се покажуваат кога тврдата опашка се шири, припомагајќи во искачувањто. Долните делови се просто бели, а стомакот и делот под опашката постепено преминуваат во црвено. Клунот е црн, а нозете се зеленкасто-сиви.
Мажјаците имаат црвена точка на тилот, кое го нема кај женките и кај младите птици.
И покрај впечатливите перја, големиот шарен клукајдрвец е често незабележлив. Големата бела дамка на рамото е делот кој најмногу паѓа во очи. Кога е скриена во зеленилото, не се забележува, но нејзиното присуство го издава механичкото шушкање, звук кој произлегува од брзото удирање на силниот клун во гранките или стеблата. Удирањето на овие видови е пократко отколку на малиот шарен клукајдрвец, и на крај го снемува. Тој може да се слушне од голема далечина, во зависност од ветерот и состојбата на дрвото (шупливатa гранка дава погласен звук отколку здравата гранка). Звукот е остар кик кик .
Големиот шарен клукајдрвец има неколку живи подвидови. Палеоподвидот D. m. submajor живеел во средниот плеистоцен 250,000 до 300,000 години пред нашата ера, пронајден во Европа јужно од покривката на мразот. Тој понекогаш се третира како посебен вид, но не се разликува многу од живиот големи шарен клукајдрвец во Европа, освен во големината. Европските подвидови во нашето време се најверојатно негови директни потомци.[3]
Мажјакот на големиот шарен клукајдрвец не може да се згреши. Единствени видови кои му се слични се: сирискиот клукајдрвец (D. syriacus) и белокрилниот клукајдрвец (D. leucopterus). Тие се разликуваат во помалку развиената линија на вратот, која не достигнува кон центарот на градите или не го достигнува црното на клунот, како што е кај големиот шарен клукајдрвец. Вториот вид има подолга дамка на крилото. Женките се разликуваат на истиот начин од сличните, сириски клукајдрвец и белокрилен клукајдрвец.
Големиот шарен клукајдрвец е жител на шумите и парковите, хранејќи се и гнездејќи на старите дрвја. По дрвјата се движат отсечно, потскокнувајќи со едната нога нанапред. Исхраната им се состои претежно од инсекти и ларви, но и од семиња, овошки, трошки, јајца и сл. Често прави дупки по кората на младите иглолисни дрва и им го пие сокот. За време на есента и зимата јаде повеќе растителна храна, суви плодови, боровинки, семки од иглолисните дрва. Тој ги кине шишарките, ги сместува во дупка на дрвото и со силниот клун им го вади семето. Може да изеде семе од 50 шишарки дневно. Гнездата ги прави во дупките на дрвата кои сам ги издупчува. Ги постилаат со меката гнилеж од дрвото и несат 4-8 бели јајца кои ги лежат 12-13 дена. Родителите ги хранат младенчињата дваесетина дена, а потоа тие го напуштаат гнездото. Возрасните продолжуваат да ги хранат младенчињата уште околу три недели, а потоа тие целосно се осамостоени.
Женка, Сириски клукајдрвец, за споредба
Женка, Белокрстен шарен клукајдрвец, за споредба
Среден шарен клукајдрвец, за споредба
Мажјак, Мал шарен клукајдрвец, за споредба
Женка - Голем шарен клукајдрвец
Женка - Голем шарен клукајдрвец
Дупки за хранење
Правење дупка во ѕид
Големиот шарен клукајдрвец (Dendrocopos major), спаѓа во редот на клукајдрвците, фамилијата (Picidae). Го среќаваме во Европа и северна Азија, и најчесто живее секаде освен во најладнте делови. Не се смета за загрозен вид од страна на IUCN, бидејќи е широко распростанет и прилично чест. Го има и во Македонија.
Вялі́кі дзя́цел (па-лацінску: Dendrocopos major) — птушка, досыць буйны і адзін з найбольш вядомых прадстаўнікоў сямейства дзятлавых. Засяляе самыя разнастайныя лясныя ляндшафты Палеарктыкі ад Канарскіх астравоў і паўночна-заходняй Афрыкі на ўсход да Камчаткі і Японіі, амаль усюды зьяўляецца звычайным, шматлікім відам. Нярэдка селіцца ў межах населеных пунктаў — у старых садах, парках, на могілках. Як правіла, вядзе аселы лад жыцьця і толькі на паўночнай пэрыфэрыі арэала ў неспрыяльныя для харчаваньня гады зьдзяйсьняе масавыя вандроўкі-інвазыі ў суседнія рэгіёны.
Дзяцел грае важную ролю ў экалёгіі лесу, пакідаючы выдзеўбаныя ім дуплы для іншых дробных птушак, такіх як сініцы і мухалоўкі. Акрамя таго, ён у вялікай колькасьці есьць лясных шкоднікаў — тлю, вусеняў матылькоў і насякомых-дрэваедаў — вусачоў, златак, караедаў, мурашак і многіх іншых. Увесну і ўлетку аснову рацыёну складае жывёльны корм, восеньню і зімой птушка пераходзіць на расьлінную ежу. У лясах з іглічнымі пародамі дрэў іх асноўны корм — насеньне хвоі, елі і лістоўніцы. Для дзяўбленьня шышак выкарыстоўваецца «кузьня», адмыслова адведзенае месца — скрыжаваньне дрэва, шчыліна ў кары або адтуліна, у якую ўстаўляецца шышка. У паўднёвых шыракалістых лясах дзятлы ўжываюць у ежу арэхі і плады костачкавых расьлінаў.
Стракаты, чорна-бела-чырвоны. Падобны да сырыйскага, беласьпіннага і сярэдняга дзятлаў. Падхвосьце чырвонае, на сьпіне дзьве вялікія белыя плямы. Чорны ашыйнік ідзе ад патыліцы да асновы дзюбы і грудзей, на баках галавы і шыі вялікія белыя плямы. У самца чырвоная пляма на патыліцы (у самкі патыліца чорная). У маладых абодвух полаў чырвоная з чорнай абводкай «шапачка». Голас: стукае гучна і інтэнсіўна, позыў — кароткае «кік, кікс», асьцерагае «рірірі» альбо «гігігі». Даўжыня цела 22-26 см, размах крылаў 39-46 см[1].
Лісьцевыя, хваёвыя і зьмяшаныя старыя лясы, паркі, сады, алеі. Нешматлікі ў чыстых хваёвых лясах, больш рэдкі ў невялікіх ізаляваных дрэвастоях. У Высокіх Татрах даходзіць да 1000 м в.у.м., у Альпах — да 2000 м в.у.м., на Каўказе і Алтаі- да 1200 м в.у.м.
У дупле ў ствале (часьцей нязгнілым) або ў тоўстых галінах дрэва звычайна 2-5 м над зямлёй (ад 0,5 да 20 м). Подсьціл — з дробных, пакрышаных трэсак. Дыямэтар адтуліны 4,5-6,0 см, глыбіня дупла 25-35 см, шырыня гнездавой камэры 8-10 см, вышыня — прыблізна 8 см.
4-7 (3-8) асобнікаў, эліптычныя, крыху падоўжаныя з завостраным вузейшым канцом, белыя, бліскучыя. Памеры: 26,0 х 19,0 мм (25,0-27,0 х 16,0-21,0 мм). Выседжваюць па чарзе абедзьве птушкі каля двух тыдняў.
Палеарктыка (акрамя крайняй Поўначы і Поўдня).
Аселы. Узімку вандруе ў межах гнездавога арэала, часам у выглядзе інвазый.
У межах гнездавога арэала.
З усіх дзятлаў найбольш звычайны на гнездаваньні аселы від. Поўнач краіны насяляе падвід Dendrocopos major major, а птушкі зь пераходнымі рысамі да Dendrocopos major pinetorum адзначаюцца ў паўднёвай частцы.
Вялі́кі дзя́цел (па-лацінску: Dendrocopos major) — птушка, досыць буйны і адзін з найбольш вядомых прадстаўнікоў сямейства дзятлавых. Засяляе самыя разнастайныя лясныя ляндшафты Палеарктыкі ад Канарскіх астравоў і паўночна-заходняй Афрыкі на ўсход да Камчаткі і Японіі, амаль усюды зьяўляецца звычайным, шматлікім відам. Нярэдка селіцца ў межах населеных пунктаў — у старых садах, парках, на могілках. Як правіла, вядзе аселы лад жыцьця і толькі на паўночнай пэрыфэрыі арэала ў неспрыяльныя для харчаваньня гады зьдзяйсьняе масавыя вандроўкі-інвазыі ў суседнія рэгіёны.
Дзяцел грае важную ролю ў экалёгіі лесу, пакідаючы выдзеўбаныя ім дуплы для іншых дробных птушак, такіх як сініцы і мухалоўкі. Акрамя таго, ён у вялікай колькасьці есьць лясных шкоднікаў — тлю, вусеняў матылькоў і насякомых-дрэваедаў — вусачоў, златак, караедаў, мурашак і многіх іншых. Увесну і ўлетку аснову рацыёну складае жывёльны корм, восеньню і зімой птушка пераходзіць на расьлінную ежу. У лясах з іглічнымі пародамі дрэў іх асноўны корм — насеньне хвоі, елі і лістоўніцы. Для дзяўбленьня шышак выкарыстоўваецца «кузьня», адмыслова адведзенае месца — скрыжаваньне дрэва, шчыліна ў кары або адтуліна, у якую ўстаўляецца шышка. У паўднёвых шыракалістых лясах дзятлы ўжываюць у ежу арэхі і плады костачкавых расьлінаў.
Довбач великый (Dendrocopos major) є шыроко росшыреный дятлообразный птах з родины дятловых (Picidae). Середня годнота довжкы є 22,5 цм, фарба є чорнобіла з червеныма спіднїма хвостовыма кровками. У поглавей є притім выразно вывинутый поглавный діморфізм, самцї мають на роздїл од саміць і червеный тыл.
Росшыреный є на вшыткых контінентах выходна півкуля з выїмков Австралії, на своїй россяглій теріторії росшырїня притім творить 14 підвидів. Ёго природным біотопом суть лїсы вшыткых сорт, росшырено жыє і в парках і загородах.
На початку ярї є выразный своїм характерістічным „бубнованём“ до скоры стромів або на бляшаны части будов. Через лїто в ёго страві переважують малы безхырбетны, обчас рабує і гнїзда другых птахів; через зиму, коли є недостаток стравы з жывотных, жере особливо різны плоды. Гнїздить в дуплах стромів, котры собі сам глубить, векшынов высоко в спорохнївитых стромах. В єдній зношцї пак бывать 4-7 сметаново білых яєць.
Довбач великый досягує приближно тых самых розмірів як шпак, росте до 22–23 цм, в роспятю крыл мірять 34–39 цм а ёго вага колыше міджі 70–90 ґ.
Будовов тїла є вынятково приспособленый жывоту на стромах. Ёго штири персты, з котрых два ідуть допереду а два дозаду, мають загнуты пазуры, котры улегчують лїзїня а ёго певны хвостовы пірка при нім служать як опора тїла. На розбиваня дерева мать дуже міцный, шпіцятый дзёбак з дуже довгым і чутливым, щіглым плохым языком, котрый мать на кінцї драпаву щуточку а котрый му помагать здобывати жертву і з тяжко доступных місць. Дякуючі ёго дуже силным шыёвым свалам є способный до дереве вдарити дуже швыдко, зато мать і барз силну лебку, котра хранить ёго мозоґ перед зпятныма ударами.
Зверьха є довбач великый переважно чорный з выразныма білыма сімболами на крылах в образї великого фляку на їх верьхнїй части і тонкых світлых смужок на пірках лїтаня. Спід тїла мать мягко жовткастый, піря на спіднїх хвостовых кровках помаранчово-червены. На боку інакше світлой головы мать два выразны, в серединї споєны тмавы смугы.
У поглавей є вывинутый очівисный сексуалный діморфізм – самцї мають выразный червеный фляк на тылї, закляшто саміцям тот ознак цїлком хыбує а тыл мають чорный. Молоды птахы суть од дорослых аж до новембра, коли у них біжыть черяня піря, легко одрізнятельне вдяка чорной фарбі на тимю і ружовому пірю на спіднїх кровках хвоста.
Тыж як і другы довбачі лїтать у вовнках з куртыма, доразныма ударами крыл.
Награвка з бубнованём довбача великого
Мате проблем пустити авдіо? Посмотьте поміч
Озывать ся найчастїше куртым, але выразным кік (часто в рядї як кі-кі-кі-кі) або кікс, при розрушіню тыж шкрептавым чрет чрет або ґіґіґіґі. Молодята в гнїздї ся пак озывають голосным детдетдет.
На ярь є выразный вдяка свому „бубнованю“ до скоры стромів, але і до бляшаных частей будов. до бань церьквей. Цїль того про довбача великого справованя є вабити представителькы вспачного поглавя на свою теріторую і разом і одогнати потенціалных конкурентів. Бубнованя довбача великого є курте, творене приближно 10–15 ударами за секунду і нагло ся кінчачіма.
Преферує при тім дуты або збутнявиты стромы, у котрых ся звук розлїгать лїпше, чого резултатом є і голоснїше бубнованя.
Довбач великый є шыроко росшыреный дятлёобразный. Ёго ареал росшырїня покрывать цїлу Европу з выїмков Ісланду, северу Шкандінавского півострова і Ірьска. Чіслено тыж засягує на азійскый контінент, де жыє на шырокій смузї в меджах од ёго западной части аж по Кітай а Японію, ізоловано обывать і северозапад Африкы. Быв але тыж збаченый і далеко одтыль, наприклад в Северній Америцї або на Фаерьскых островах. Великость ёго ґлобалного ареалу росшырїня не є взглядом к великости вычіслена, точно не є вычіслена ани ёго ґлобална популація, котра є гадана на 73 500 000 – 216 000 000 екземпларів.
В Европі, котра покрывать 25–49 % ёго ґлобалного россягу, іде о вообще найросшыренїшого довбача, чісло гнїздячіх птахів є ту шацоване на 12–18 міл. парів.
В сучасній добі не є нияк видительно огроженый.
Є сталый, выїмков є лем часть птахів із зимных северьскых областей, котры на зиму за стравов міґрують на юг.
Природным біотопом довбача великого суть шпильковы лїсы, листяны і змішаны, здасть ся але, же преферує особлибо россяглишы листяны комплексы з векшыма стромами. Тыж є приспособливый а в богатім чіслї зато жыє і близко людьского обыстя, найчастїше пак в містьскых парках а у векшых, стромами зароснутых загородах.
Довбач великый жыє єднотливо або в парах. Актівный през день а векшыну часу перебывать на стромах, де ся рушать дуже незґрабно, злїтать лем малоколи на землю.
Міджі частых предаторів дорослых птахів належать ястрябовы птахы, молоды птахы їсть куна а в містї і домашня мачка. Яйця і молодята в гнїздї мають лем мало множество предаторів, міджі котрых належыть особливо куна, котра ся до дупла діставать векшынов росшырїнём вступной дїры. Таке ничіня гнїзд выконує даколу і шпак, котрый собі хоче дупло присвоїти про себе.
Є вшыткопожераючій. В лїтї ся в ёго страві обявують головно малы безхырбетны, враховано мурянок, павукіб, стоножок, мотылїв, моль, деревоказных шкодцїв і їх ларв, але тыж насїня і різны плоды, обчас облізує і мязґу стромів. Рабує і гнїзда другых в дуплах гнїздячіх птахів, як суть наприклад синицї. Суть знаёмы і припады, коли вырабовав гнїздо другых видів довбачів. До гнїзда ся притім найчастїше діставать звекшінём вступной дїры, чому годен у гнїздовых будёк заборонити лем єй обляхованём.
В часї, коли є выразный недостаток стравы (конець осени аж зачаток ярї), ся в ёго страві піднимать подїл плодів, переважно бобуль, орїхів і жолудів, котры втрепе до щербин стромів а пак їх дзёбаком легше годны розбити. Такы місця суть называны „ковадлины“ а довбачі ся к ним все вертають. В зимі іде тыж о часто навщівника кормиток, де преферує передовшыткым арашіды, сонячницёвы насіня і шмалець.
При здобываню стравы внутрі стромів векшынов зачінать зверьха і поступує з бока на бік. В припадї, же під скоров зазначіть жертву, товче ді скоры своїм місцым дзёбаком аж дотыль, як ся роспаде, а зо щербин ся потім зміцнює своїм довгым вытрищательным языком.
Довбач великый поглавно дозрївать у віку єдного рока. В середнїй Европі зачінать гнїздити бігом апріля а гнїздить аж до авґуста, а то раз за рік. Гнїзда собі будує особливо в дутинах старых, гниючіх, рівных стромів з мягкым деревом, мінімално 3 м над землёв. Хоць ся видить, же не проявує преференції над жадным видом строму, гнїзда часто будує в березах і дубах. Бігом веце років вытесать дупел омного веце як му треба. Тоты суть потім хоснованы і другыма створїнями, напр пергачамі. Каждый рік собі робить нову гнїздову дутину.
Дутины мають куляту вступну дїру, котра мать діаметер дас 5 цм а на їй глубіню мають участь обомі партнеры. Ходьба є курта, зато гнїздова коморка, котру стеле пилинами, є аж 30 цм глубока а 15 цм шырока. Саміця кладе 4–7 кулятых, сметаново білых, 20 x 27 мм великых а 5,7 ґ тяжкых (з того 7 % творить шкрупина) яєць, на котрых сидить вєдно з партнером по час 14–16 днїв. Саміця притім звычайно сидить через день а самець в ночі. Молодята суть по вылягнутю обомі родічами кормлены переважно ларвами, у віку 7 днїв ся їм зачінають одкрывати очі, о два дни пізнїше їм зачінать рости крыюче піря а од 12. дня їх дорослы птахы уж цїлком переставають зогрївати, у выспым віку наслмдно вылїзають аж к самому кінцю дїры і голосно жебрають о страву. Дутины пак цїлком опущають по 20–24 днях.
Успішность гнїздїня є дуже высока, у дятлёвых іде звычайно о веце як 90 %.
У вольній природї ся довбач великый дожывать аж 11 років, найвысшый зазначеный вік походить од екземплара з Шведьска, у котрого быв дослїдованый вік мінімално 12 років а 8 місяцїв.
Довбач великый (Dendrocopos major) є шыроко росшыреный дятлообразный птах з родины дятловых (Picidae). Середня годнота довжкы є 22,5 цм, фарба є чорнобіла з червеныма спіднїма хвостовыма кровками. У поглавей є притім выразно вывинутый поглавный діморфізм, самцї мають на роздїл од саміць і червеный тыл.
Росшыреный є на вшыткых контінентах выходна півкуля з выїмков Австралії, на своїй россяглій теріторії росшырїня притім творить 14 підвидів. Ёго природным біотопом суть лїсы вшыткых сорт, росшырено жыє і в парках і загородах.
На початку ярї є выразный своїм характерістічным „бубнованём“ до скоры стромів або на бляшаны части будов. Через лїто в ёго страві переважують малы безхырбетны, обчас рабує і гнїзда другых птахів; через зиму, коли є недостаток стравы з жывотных, жере особливо різны плоды. Гнїздить в дуплах стромів, котры собі сам глубить, векшынов высоко в спорохнївитых стромах. В єдній зношцї пак бывать 4-7 сметаново білых яєць.
Чоң чаар тонкулдак (Dendrocopos major), (Linnaeus, 1758):
Чоң чаар тоңкулдак КМШнын батыш чек араларынан тартып, Камчатка жана Сахалинге чейинки территорияда жашайт. Түндүктөн токой-тундрасына жетет, түштүктөн чек арасы Украина, Поволжңе, Урал аркылуу өтүп, Иртышка да жетип, Тянңшанга келет. КМШдан тышкары Түндүк-Батыш Африкада, Кичи Азияда, Монголиянын, Кытайдын, Жапандын ж.б. бөлүктөрүндө тараган. 18 анча айырмаланбаган расасы белгилүү .
Кыргызстандын территориясынан эки экземпляр белгилүү: Тескей Алатоодон (Северцев 10.07.1876) жана Кыргыз тоо кыркаларынан (ММУнун зоомузейинин коллекциясы). Биздин коллекцияда чоң чаар тоңкулдактын бир гана коллекциясы бар. ММУ жана РИАнын коллекциясында бул тоңкулдактын 1912-жылдын 22-январынан жана 6-мартынан Текес дарыясынын өрөөнүнөн (Казакстан) 3, ал эми Чыгыш Тянңшандан жана Кытайдан бир нече экземпляры бар. Чыгыш Ысыккөлдүн карагай токойлорунда кездешиши мүмкүн.
Маалымат жок. ==Жашоо тиричилиги (жашоо циклдары)==Карагай жана жаңгак токойлорунда жашайт. Негизинен курт-кумурскалар, өзгөчө зыяндуу курт-кумурскалар менен азыктанат
Белгиленген эмес.
Маалымат жок.
Карагай жана жаңгак токойлорунда Жашаган аймактарын коргоо.
Жашаган аймактарын коргоо. Карагай, жаңгак жана жайылма токойлорду бак кыюудан сактоо боюнча биотехникалык иш-аракеттерди жүргүзүү жана токойлорду калыбына келтирүү.
VI, Near Threatened, NT: R. Жалпы 18 түрчөлөр белгилүүдө.Кыргызстанда тянңшандык чоң чаар тоңкулдак жашайт - P.m.brevirostris ( Reichenbach, 1854) .
Ҙур ала тумыртҡа (рус. Большой пёстрый дятел, лат. Dendrocopos major)- тумыртҡалар ғаиләһендәге ҡош. Ҙур сыбар тумыртҡа, туҡран, туҡыртма. Сыйырсыҡтан ҙурыраҡ. Ҡара ҡанаттарында аҡ һыҙыҡтар бар, һырты ҡара. Кәүҙәһенең аҫ яғы аҡ. Түбәһе һәм ҡойроҡ аҫты сағыу ҡыҙыл. Суҡышынан аҫҡараҡ төшкән ҡара һыҙыҡ, ике ;яҡтан килеп, елкәһендә тоташа. Ваҡ ала тумыртҡанан байтаҡ ҙур.
Тауышы яңғырауыҡлы әсе: «кик-кик-кик».
Урманда йәшәй. Ағастағы бөжәктәр, уларҙың ҡурсаҡтары менән туҡлана. Ултыраҡ ҡош. Киң таралған. Ағас ҡыуыштарында оялай. 5—6 бөртөк аҡ йомрртҡаһы була. Зарарлы бөжәктәрҙе ҡырын, ҙур файҙа килтерә.
Ҙур ала тумыртҡа (рус. Большой пёстрый дятел, лат. Dendrocopos major)- тумыртҡалар ғаиләһендәге ҡош. Ҙур сыбар тумыртҡа, туҡран, туҡыртма. Сыйырсыҡтан ҙурыраҡ. Ҡара ҡанаттарында аҡ һыҙыҡтар бар, һырты ҡара. Кәүҙәһенең аҫ яғы аҡ. Түбәһе һәм ҡойроҡ аҫты сағыу ҡыҙыл. Суҡышынан аҫҡараҡ төшкән ҡара һыҙыҡ, ике ;яҡтан килеп, елкәһендә тоташа. Ваҡ ала тумыртҡанан байтаҡ ҙур.
Тауышы яңғырауыҡлы әсе: «кик-кик-кик».
Урманда йәшәй. Ағастағы бөжәктәр, уларҙың ҡурсаҡтары менән туҡлана. Ултыраҡ ҡош. Киң таралған. Ағас ҡыуыштарында оялай. 5—6 бөртөк аҡ йомрртҡаһы була. Зарарлы бөжәктәрҙе ҡырын, ҙур файҙа килтерә.
Nkotemesi mɔkɛ́ (Dendrocopos major tǒ Picoides major) ezalí ndɛkɛ ya zámba na Erópa. Losála la Nkotemesi mɔkɛ́ bazalí moíndo mpé mpɛ́mbɛ́. Mokíla mwa nsé ezalí ngóla. Elýí nyamankɛ́kɛ́ ya nzeté. Bolaí ezalí 23 cm, bozito ezalí 60-90 g. Bosándá bwa lipapú ezalí 34 cm.
The great spotted woodpecker (Dendrocopos major) is a medium-sized woodpecker with pied black and white plumage and a red patch on the lower belly. Males and young birds also have red markings on the neck or head. This species is found across the Palearctic including parts of North Africa. Across most of its range it is resident, but in the north some will migrate if the conifer cone crop fails. Some individuals have a tendency to wander, leading to the recolonisation of Ireland in the first decade of the 21st century and to vagrancy to North America. Great spotted woodpeckers chisel into trees to find food or excavate nest holes, and also drum for contact and territorial advertisement; like other woodpeckers, they have anatomical adaptations to manage the physical stresses from the hammering action. This species is similar to the Syrian woodpecker.
This woodpecker occurs in all types of woodlands and eats a variety of foods, being capable of extracting seeds from pine cones, insect larvae from inside trees or eggs and chicks of other birds from their nests. It breeds in holes excavated in living or dead trees, unlined apart from wood chips. The typical clutch is four to six glossy white eggs. Both parents incubate the eggs, feed the chicks, and keep the nest clean. When the young fledge they are fed by the adults for about ten days, each parent taking responsibility for feeding part of the brood.
The species is closely related to some other members of its genus. It has a number of subspecies, some of which are distinctive enough to be potential new species. It has a huge range and large population, with no widespread threats, so it is classed as a species of least concern by the International Union for Conservation of Nature (IUCN).
Woodpeckers are an ancient bird family consisting of three subfamilies, the wrynecks, the piculets and the true woodpeckers, Picinae. The largest of the five tribes within the Picinae is Melanerpini, the pied woodpeckers, a group which includes the great spotted woodpecker. Within the genus Dendrocopos the great spotted woodpecker's closest relatives are the Himalayan, Sind, Syrian, white-winged woodpeckers and the Darjeeling woodpecker.[2] The great spotted woodpecker has been recorded as hybridising with the Syrian woodpecker.[1]
The great spotted woodpecker was described by Carl Linnaeus in his landmark 1758 10th edition of Systema Naturae as Picus major.[3] It was moved to its current genus, Dendrocopos, by the German naturalist Carl Ludwig Koch in 1816.[4] The genus name Dendrocopos is a combination of the Greek words dendron , "tree", and kopos, "striking". The specific major is from Latin maior, "greater".[5]
Recognised subspecies vary by author from as few as 14 to nearly 30. This is largely because changes are clinal with many intermediate forms. However, mitochondrial DNA data suggests that the Caspian Sea region's Dendrocopos major poelzami, Japanese D. m. japonicus and Chinese D. m. cabanisi may all merit full species status. Despite its distinctive appearance, D. m. canariensis from Tenerife in the Canary Islands appears to be closely related to the nominate subspecies D. m. major.[6][7]
The fossil subspecies D. m. submajor lived during the Middle Pleistocene Riss glaciation (250,000 to 300,000 years ago) when it was found in Europe south of the ice sheet. It is sometimes treated as a distinct species, but did not differ significantly from the extant great spotted woodpecker, whose European subspecies are probably its direct descendants.[8][9]
An adult great spotted woodpecker is 20–24 cm (7.9–9.4 in) long, weighs 70–98 g (2.5–3.5 oz) and has a 34–39 cm (13–15 in) wingspan.[6][10] The upperparts are glossy blue-black, with white on the sides of the face and neck. Black lines run from the shoulder to the nape, the base of the bill and about halfway across the breast. There is a large white shoulder patch and the flight feathers are barred with black and white, as is the tail. The underparts are white other than a scarlet lower belly and undertail. The bill is slate-black, the legs greenish-grey and the eye is deep red. Males have a crimson patch on the nape, which is absent from the otherwise similar females. Juvenile birds are less glossy than adults and have a brown tinge to their upperparts and dirty white underparts. Their markings are less well-defined than the adult's and the lower belly is pink rather than red. The crown of the juvenile's head is red, less extensively in young females than males.[6]
The various subspecies differ in plumage, the general pattern being that northern forms are larger, heavier-billed and whiter beneath, as predicted by Bergmann's rule, so north Eurasian D. m. major and D. m. kamtschaticus are large and strikingly white, whereas D. m. hispanicus in Iberia and D. m. harterti in Corsica and Sardinia are somewhat smaller and have darker underparts. D. m. canariensis and D. m. thanneri in the Canary Islands are similar to the Iberian race but have contrasting white flanks. In Morocco, D. m. mauritanus is pale below with red in the centre of its breast, and birds breeding at higher altitudes are larger and darker than those lower in the hills. D. m. numidus in Algeria and Tunisia is very distinctive, with a breast band of red-tipped black feathers. Caspian D. m. poelzami is small, relatively long-billed and has brown underparts. D. m. japonicus of Japan has less white on its shoulders but more in its wings. The two Chinese forms, D. m. cabanisi and D. m. stresemanni, have brownish heads and underparts, and often some red on the breast. Both races have increasingly dark underparts towards the south of their respective ranges.[6]
Some other species in its genus are similar to the great spotted woodpecker. The Syrian woodpecker lacks its relative's black cheek bar and has whiter underparts and paler red underparts,[11] although juvenile great spotted woodpeckers often have an incomplete cheek bar, so can potentially be misidentified as Syrian. The white-winged woodpecker has a far more extensive white wing patch than the great spotted woodpecker.[7] The Sind woodpecker is very similar to the Syrian species, and can be distinguished from great spotted woodpecker in the same way.[11]
Adult great spotted woodpeckers have a complete moult after the breeding season which takes about 120 days. Northern D. m. major starts its moult from mid-June to late July and finishes in October or November, temperate races like D. m. pinetorum are earlier, commencing in early June to mid-July and completing in mid-September to late October, and southern D. m. hispanicus starts late May or June and finishes as early as August. Juveniles have a partial moult, retaining some of the wing coverts but replacing body, tail and primary feathers. This moult to near-adult plumage starts from late May to early August and finishes from mid-September to late November, timing varying with latitude as with the adults.[12]
The call of the great spotted woodpecker is a sharp kik, which may be repeated as a wooden rattling krrarraarr if the bird is disturbed. The courtship call, gwig, is mostly given in the display flight. Drumming on dead trees and branches, and sometimes suitable man-made structures,[6] serves to maintain contact between paired adults and to advertise ownership of territory.[13]
Both sexes drum, although the male does so much more often, mostly from mid-January until the young are fledged.[6] The far-carrying drumming is faster than for any other woodpecker in its range at around 10–16 strikes per second,[13] typically in one-second bursts, although repeated frequently.[14] As late as the early twentieth century it was thought that the drumming might be a vocalisation, and it was not until 1943 that it was finally proved to be purely mechanical.[15]
The species ranges across Eurasia from the British Isles to Japan, and in North Africa from Morocco to Tunisia; it is absent only from those areas too cold or dry to have suitable woodland habitat.[7] It is found in a wide variety of woodlands, broadleaf, coniferous or mixed, and in modified habitats like parks, gardens and olive groves. It occurs from sea level to the tree line, up to 2,000 m (6,600 ft) in Europe, 2,200 m (7,200 ft) in Morocco and 2,500 m (8,200 ft) in Central Asia.[6]
The great spotted woodpecker is mainly resident year-round, but sizeable movements can occur when there are shortages of pine and spruce cones in the north of the range.[10] Highland populations often descend to lower altitudes in winter. Juveniles also have a tendency to wander some distance from where they were hatched, often as far as 100–600 km (60–400 mi), sometimes up to 3,000 km (1,900 mi).[6] Vagrants have reached the Faroe Islands, Hong Kong and Iceland,[1] and there are several sightings from North America in at least the Aleutian Islands, Pribilof Islands and Alaska.[6]
Due to deforestation, this woodpecker was extirpated in Ireland in the seventeenth century,[16] but the island has been naturally recolonised, with the first proven nesting in County Down in 2007.[17] Its expansion in range is continuing, with breeding proven or suspected in at least 10 counties by 2013, with the main concentration in Down and County Wicklow.[18] Genetic evidence shows the birds to be of British, rather than Scandinavian, ancestry, with the populations in Northern Ireland and the Irish Republic having separate origins.[19] The great spotted woodpecker was also found to have been nesting in the Isle of Man from 2009,[19] and breeding from 2010.[20]
The great spotted woodpecker spends much of its time climbing trees, and has adaptations to this lifestyle, many of which are shared by other woodpecker species. These include the zygodactyl arrangement of the foot, with two toes facing forward and two back,[21] and the stiff tail feathers that are used as a prop against the trunk. In most birds the bones of the tail diminish in size towards its end, but this does not occur in woodpeckers, and the final vertebra, the pygostyle, is very large to anchor the strong tail muscles.[22]
The hammering of woodpeckers when drumming or feeding creates great forces which are potentially damaging to the birds.[23] In the great spotted woodpecker and most of its relatives, the hinge where the front of the skull connects with the upper mandible is folded inwards, tensioned by a muscle that braces it against the shock of the impact when the bill is hammering on hard wood.[22] The outer layer of the upper mandible is significantly longer than the more rigid lower mandible and absorbs much of the concussive force.[24] Skeletal adaptations and strengthening also help to absorb the shock, and narrow nostrils protect against flying debris.[22]
As well as using holes for breeding, great spotted woodpeckers roost at night, and sometimes during the day, in old nest cavities, excavated by other woodpeckers. They will occasionally make a new roosting hole or use an artificial site such as a nest box.[25]
Great spotted woodpeckers are strongly territorial, typically occupying areas of about 5 ha (12 acres) year-round,[26] which are defended mainly by the male, a behaviour which attracts females. Pairs are monogamous during the breeding period, but often change partners before the next season.[27]
Sexual maturity is attained at an age of one year; courtship behaviour commences in the following December. The male has a fluttering flight display with shallow wingbeats and a spread tail. He calls in flight and may land at a prospective nest-site.[6] The female may initiate mating and will occasionally mount the male, this reverse mounting typically preceding normal copulation.[28]
The pair excavate a new hole at least 0.3 m (1 ft) above the ground and usually lower than 8 m (26 ft), although sometimes much higher. The chosen site is normally a tree, alive or dead, occasionally a utility pole or nest box. Old holes are rarely re-used,[6] although the same tree may be used for nesting for several years.[27][29] The nest cavity is 25–35 cm (9.8–13.8 in) deep with an entrance hole 5–6 cm (2.0–2.4 in) wide. It is excavated by both sexes, the male doing most of the chiselling.[6] As with other woodpeckers, the hole is unlined, although wood chips from the excavation may cover the base of the cavity.[30]
Trees chosen for nest holes have soft heartwood and tough sapwood, the former often due to parasites or diseases that weaken the tree's core. It is not certain how suitable trees are selected, although it may be by drumming, since woods with differing elastic modulus and density may transmit sound at different speeds. A Japanese study found nests in trees from many families; these included grey alder, Japanese white birch, Japanese hop-hornbeam, Japanese tree lilac, willows, Japanese larch and Sargent's cherry. The Mongolian oak and prickly castor-oil tree were rarely if ever used.[31]
The typical clutch is four to six glossy white eggs that measure 27 mm × 20 mm (1.06 in × 0.79 in) and weigh about 5.7 g (0.20 oz), of which 7% is shell.[13][32] They are laid from mid-April to June, the later dates being for birds breeding in the north of the range or at altitude.[6] The eggs are incubated by either adult during the day and by the male at night,[27][32] for 10–12 days before hatching. Both birds brood and feed the altricial naked chicks and keep the nest clean. The young fledge in 20–23 days from hatching. Each parent then takes responsibility for feeding part of the brood for about ten days, during which time they normally remain close to the nest tree.[6]
There is only one brood per year. The survival rates for adults and young are unknown, as is the average lifespan, but the maximum known age is just over 11 years.[32]
The great spotted woodpecker is omnivorous. It digs beetle larvae from trees and also takes many other invertebrates including adult beetles, ants and spiders. The bird also digs for Lepidoptera larvae like Acronicta rumicis.[33] Crustaceans, molluscs and carrion may be eaten, and bird feeders are visited for seeds, suet and domestic scraps.[6] The nests of other cavity-nesting birds, such as tits, may be raided for their eggs and chicks;[13] nest boxes may be similarly attacked, holes being pecked to admit entrance by the woodpecker where necessary.[34] House martin colonies can be destroyed in repeated visits.[15]
Fat-rich plant products such as nuts and conifer seeds are particularly important as winter food in the north of the woodpecker's range, and can then supply more than 30% of the bird's energy requirements. Other plant items consumed include buds, berries and tree sap,[6] the latter obtained by drilling rings of holes around a tree trunk.[13]
The species feeds at all levels of a tree, usually alone, but sometimes as a pair. It will use an "anvil" on which to hammer hard items, particularly pine, spruce, and larch cones, but also fruit, nuts, and hard-bodied insects.[6]
Easily accessible items are picked off the tree surface or from fissures in the bark, but larvae are extracted by chiselling holes up to 10 cm (3.9 in) deep and trapping the soft insect with the tongue, which can extend to 40 mm (1.6 in) beyond the bill, and is covered with bristles and sticky saliva to trap the prey.[13] The woodpecker is able to extend its tongue so far because the hyoid bone to which it is attached has long flexible "horns" that wind around the skull and can move forward when required.[22][35]
Woodland birds of prey such as the Eurasian sparrowhawk and the northern goshawk hunt the great spotted woodpecker.[36] This woodpecker is a host of the blood-feeding fly Carnus hemapterus, and its internal parasites may include the spiny-headed worm Prosthorhynchus transversus. Protozoans also occur,[37] including the potentially fatal Toxoplasma gondii, which causes toxoplasmosis.[38] The great spotted woodpecker is the favoured host of the tapeworm Anomotaenia brevis.[39]
The total population for the great spotted woodpecker is estimated at 73.7–110.3 million individuals, with 35% of the population in Europe. The breeding range is estimated as 57.8 million square kilometres (22.3 million sq mi), and the population is considered overall to be large and apparently stable or slightly increasing, especially in Britain, where the population has recently overspilled into Ireland. For this reason the great spotted woodpecker is evaluated as a species of least concern by the IUCN.[1][6]
Breeding densities have been recorded as between 0.1 and 6.6 pairs/10 ha (0.04–2.7 pairs/10 acres), with the greatest densities in mature forest growing on alluvium. Numbers have increased in Europe due to the planting of forests, which provides breeding habitat, and more available dead wood, and this species has profited from its flexibility with regard to types of woodland and its ability to thrive in proximity to humans. Harsh winters are a problem, and fragmentation of woodland can cause local difficulties. The Canary Islands populations of the subspecies D. m. canariensis on Tenerife and D. m. thanneri on Gran Canaria face a potential threat from the exploitation of the local pine forests.[6]
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_cut.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
{{cite book}}: CS1 maint: ignored ISBN errors (link) The great spotted woodpecker (Dendrocopos major) is a medium-sized woodpecker with pied black and white plumage and a red patch on the lower belly. Males and young birds also have red markings on the neck or head. This species is found across the Palearctic including parts of North Africa. Across most of its range it is resident, but in the north some will migrate if the conifer cone crop fails. Some individuals have a tendency to wander, leading to the recolonisation of Ireland in the first decade of the 21st century and to vagrancy to North America. Great spotted woodpeckers chisel into trees to find food or excavate nest holes, and also drum for contact and territorial advertisement; like other woodpeckers, they have anatomical adaptations to manage the physical stresses from the hammering action. This species is similar to the Syrian woodpecker.
This woodpecker occurs in all types of woodlands and eats a variety of foods, being capable of extracting seeds from pine cones, insect larvae from inside trees or eggs and chicks of other birds from their nests. It breeds in holes excavated in living or dead trees, unlined apart from wood chips. The typical clutch is four to six glossy white eggs. Both parents incubate the eggs, feed the chicks, and keep the nest clean. When the young fledge they are fed by the adults for about ten days, each parent taking responsibility for feeding part of the brood.
The species is closely related to some other members of its genus. It has a number of subspecies, some of which are distinctive enough to be potential new species. It has a huge range and large population, with no widespread threats, so it is classed as a species of least concern by the International Union for Conservation of Nature (IUCN).
La Granda buntpego estas birdo membro de la familio de Pegedoj, kaj ordo Pegoformaj kaj de la grupo nomita de buntpegoj, kiu surhavas ĉefe nigrajn kaj blankajn partojn krom ruĝan en kapo. Tiu ĉi estas unu el la plej konataj kaj popularaj en Eŭropo membro de la grupo. Ĝi estas nefacile videbla birdo spite ties plumaro. La granda blanka ŝultra makulo rapide faciligas la rekonon de la specio.
La Granda buntpego estas 23-26 cm longa, kun flugilenverguro de 34-44 cm. Ĝi pezas inter 60 kaj 90 g. Ĝi montras tre allogan kaj buntan plumaron kaj estas facile rekonebla se antaŭ arbotrunko. Estas kelkaj subspecioj, inkludante la prahistorian P. m. submajor kiu vivis jam dum la lasta glaciepoko. La subspecio P. m. hispanus estas tiu de la grandaj buntpegoj kiuj loĝas en la Iberia Duoninsulo kiuj posedas pli malhelan plumaron ol aliaj eŭropaj subspecioj. Ankaŭ grando povas esti kialo por raso.
Plenkreskula masklo havas nigrajn suprajn partojn krom flavecan frunton, ruĝan nukon kaj tre nigran kronon. La vizaĝo, gorĝo kaj etaj makuloj ambaŭflanke de la kolo estas blankaj foje iom nuance brunecaj kaj depende de la individuoj. La blankaj vizaĝoj kaj tiuj blankaj kolan makuloj estas separitaj el la gorĝo per mallonga nigra strio.
La komencaj flugilplumoj formas rondecan aŭ ovalan bildon tre rimarkinda same kiel la nigraj unuarangaj kaj duarangaj makulitaj je blanko. La malsupraj partoj estas blankokraj kaj sub la duono de la ventro la plumoj estas ruĝaj, ĝis sub la komenco de la vosto. Tiu estas nigra en la centro (du paroj) kaj nigroblanka en la ambaŭflankaj eksteraj kiuj havas nigrajn striojn tre rimarkindajn kiam la birdo apogas la voston kontraŭ la trunka surfaco. La pugo estas nigra.
La inoj malhavas la ruĝan makulon en la nuko kaj la resto de ŝia plumaro estas kiel tiu de maskloj. La junuloj montras tutruĝan kronon. La nigra strio kiu komencas el la beko estas nek tiom larĝa nek tiom nigra, sed en la mezo estas alia nigra strieto al la kronolimo. La malsupraj partoj estas pli helaj ol ĉe plenkreskuloj. La beko estas plumbogrizeca pli hela ĉebaze; la kruroj kaj piedoj estas grizaj aŭ verdogrizecaj. La iriso de la okuloj estas ruĝa ĉe plenkreskuloj kaj bruneca ĉe junuloj.
Oni devas distingi la junulon el la pli eta Malgranda buntpego pro la helruĝa ventro kiun tiu ne havas.
Facile estas identigi la Grandan buntpegon ripoze ĉe arbo, sed ankaŭ dumfluge. La grandaj blankaj makuloj de la ŝultroj, la flugilplumoj, kaj unuarangaj kaj duarangaj, tre striitaj blanke kaj la blanka koloro de la eksteraj flugilplumoj ege kontrastas kun la nigraj dorso kaj kapo.
Tiu palearktisa specio loĝas tra tuta Eŭropo, escepte en Grekio, en Irlando, en Islando kaj en norda Skandinavio, kaj norde kaj sude de Rusio. La specio nestumas ankaŭ en la nordo kaj oriente de Azio. Ĝi aperas ankaŭ en la Atlasaj montoj de nordokcidente de Afriko, en Anatolio, la Kaŭkazo kaj norde de Irano. Ĝi estas nemigranta, escepte ĉe la plej malvarmaj regionoj.
Ĝi estas loĝanto de arbaroj (el fago, kverkoj, pinoj) kaj parkoj en nordaj landoj, kie ĝi devas havi sufiĉe da nutrado kaj de maljunaj arboj por nestado.
La Granda buntpego grimpas la arbojn apogite sur sia mallonga kaj malmola vosto kaj alkroĉante sin per ungoj al la arboŝelo. Ili laŭiras ĉu vertikale ĉu flanken kaj eĉ cirkle ĉirkaŭante la arbon. Tiuj movoj sur la arboŝelo okazas samtempe kun konstanta bekotasko por fendigi la ŝelon kaj trovi insektojn kaj larvojn kaŝitajn sub tiu, kaj por tio helpas sin per la lango ĉefe por elsuĉi la sevon kiu eliras el la fendoj de la birdo farita ĉirkaŭ la trunko.
La forta, laŭta kaj delonge aŭdebla sono de tiu specio estas unu el la karakteroj plej konataj de tiu birdo. La Granda buntpego frapas rapidege kaj laŭ mallongaj intermezoj 12 sinsekvajn fojojn la surfaco senŝela de seka arbo aŭ truo prefere. Estas kuriozaj la emo de tiu birdo por preciza arbo kaj observi kiel tiu venas tien «tamburi».
Tiu sono, kiel de mitralo, kiu surprizas tiun kiu neniam antaŭe aŭskultis ĝin, estas farita per tre rapida frapo de beko kontraŭ la resonkavo serĉata plej ofte ĉe la alta parto de senpinta kaj seka trunko. Spite la rapido kaj forto de la produktado de tiu frapado, ne estas farataj en la trunko markoj videblaj kaj pli gravas la efekto de resono sur la trunko ol la vera povo de la konstanta frapado; pro tio ili frapas eĉ sur fostojn. Ambaŭ seksoj tamburas kaj ties signifo povas esti ĉu de pariĝado ĉu de alvoko inter la membroj de paro. Sed ankaŭ vintre okazas tiu frapado for de la pariĝada sezono, kvankam neniam tiom ofte kiom primtempe el februaro ĝis majo.
Ĉiu frapado daŭras iom pli ol unu sekundo kaj la numero de frapoj en ĉiu elsendo varias plej ofte inter 8-12, sed foje malpli kaj malofte pli. Laŭ bonaj sonkondiĉoj de fagarbaro, la tamburado aŭskulteblas je 500 m kaj ofte eĉ pli. Tio dependas ege de la horo kaj la vetero. Oni diras, ke kiam bone aŭskulteblas pluvos, ĉar tiam la transsendo de la sono estas sendube pli alta.
La Granda buntpego estas specio tre loĝanta (ne migranta), kiu tamen vagas tra la arbaro kaj la kamparo malproksimiĝante sufiĉe el sia teritorio for de la reprodukta sezono; sed la emo al eta loko en la arbaro estas tiom granda ke oni certas trovi ĉiam en la sama loko ĉu la saman paron ĉu unu el la membroj kun alia partnero kaze ke la eksa malaperis. Eĉ la sama seka arbotrunko estas uzata jaron post jaro kiel ejo por la tamburado. Ili estas tiom fidelaj al tiu arbotrunko ke se la vento faligas ĝin aŭ ĝi estas segita kaj lasita surgrunden, tiuj pegoj daŭre tamburas sur ĝi.
Ties voĉo estas akra kaj laŭta, kiel kiik-kiik!! ripete insista kiu ŝajnas kiel alarmokrio, sed vere uzata de la birdo kiel indiko de flugo, de komunikado, ktp. Se ĝi estas ekscitita tiuj krioj ripetiĝas akcele kaj sonas kiel ĉik-ĉik...!! aŭ i-kiki-ki...!! Elsendas ĝi ankaŭ aliajn sonojn, sen muzikeco kaj malfacilege transkribeblaj.
La dieto estas tre varia laŭ tempo kaj laŭ la biotopo okupita de la birdoj. Kiel regulo oni povas konsideri, ke dum granda parto de la printempo ili nutras sin per insektoj kiujn, kompreneble, ili ne malakceptas dum la resto de la jaro. Sed kie estas koniferoj ĉu pinoj aŭ abioj, la etaj pinfruktoj allogas ilin ĉefe. Ili prenas ilin per kruroj aŭ beko kaj alportas ilin al taŭga loko, kie enmetinte ĝin sur fendo de la ligno, elprenas ties semojn aŭ pinsemojn. Kelkaj birdoj estas tiom lertaj por tiu afero kaj emas sian laborejon tiom ke tie faras la tutan elprenotaskon kaj kiam la pinfruktoj estas malplenaj ili lasas ilin fali surgrunden, kie estas indikiloj por la birdoserĉuntoj.
Ties lerteco estas tiom granda ke se ne estas proksima taŭga arbo por ĝia celo, la birdo tuj elfosas truon por lokigi la pinfruktojn por elpreni ties semojn. Tre ofte la birdo alvenas kun pinfrukto kaj trovas ke ĝia loko estas ankoraŭ okupita de malplena pinfrukto kiun ĝi ne estis formetinta; tiam lertege lokigas la novan pinfrukton inter sia brusto kaj la arbo kaj per la beko forpelas la alian.
Venables (1938) trovis ĉe du grandaj pinoj preskaŭ 2.000 pinfruktojn malplenigitaj de grandaj buntpegoj. Fakte unusola birdo povas manĝi la semojn de 40 pinfruktoj ĉiutage. Onidiru, ke tiu pego estas la plej vegetarano el ĉiuj pegoj kaj ne malakceptas la oportunon manĝi aliajn naturajn fruktojn kaj eĉ kultivitajn. En Asturio ili manĝas fagofruktojn ĉefe, sed ankaŭ glanojn el kverkoj kaj la frukton de la hedero. Tamen, la nutrado de animala deveno estas konsiderinda post marto. Ili ege laboregas kaj arbo povas esti purigita el insektoj post nur 15 minutoj. Krome ŝajne ili ankaŭ predas nestojn. Multaj ovoj estas ŝtelitaj kaj manĝitaj de tiu specio kaj oni diras, ke eĉ povas rabi idojn de etaj birdoj kaj elporti ilin malproksime.
La manĝataj insektoj kaptitaj inter la ligno kaj la ŝelo estas variegaj kaj tio inkludas ĉiujn traborantojn kaj ties larvojn: lepidopterojn, koleopterojn, dipterojn, himenopterojn, ktp. Krome jam oni menciis la emon trinki la sevon de la arboj, ĉefe komence de printempo kiam ties fluo al branĉoj estas tre granda. Por tio ili ĉirkaŭas la trunkon per tio kion britaj ornitologoj nomigas kiel "arboringigo". La Granda buntpego ĉirkaŭas la arbon per konstanta serio de etaj rondaj truetoj el kiuj la birdo trinkas (elsuĉas) la elirantan sevon. Tio okazas ĉefe ĉe specifa specio de Tilio nome Tilia americana. Ankaŭ kelkaj koniferoj allogas ilin kaj ili elsuĉas ties rezinon.
Iloj de tiu pariĝado estas la tamburado kaj la flugoj kiujn ambaŭ partneroj faras post marto kaj kiuj estas rimarkindaj kiel spiralaj flugoj kaj pro la granda ekscitiĝo kiun la birdoj montras ripoze kontraŭ la arbotrunko, duonapertinte tremantajn flugilojn kvazaŭ kiel ventumilon.
La Granda buntpego nestumas en la interno de truo kiun ambaŭ partneroj elfosas je varia alteco en trunko de arboj de variaj specioj, laŭ la okupita biotopo. Ne ĉiam ili faras novan truon, sed plej ofte ili uzas jam uzitan truon ĉu faritan de ili mem ĉu faritan de alia specio. La formo estas sufiĉe simila al tiuj de la Picus viridis, sed la interno estas iom pli sakeca kaj larĝa. Kiam la Granda buntpego elfosas la truon, ĝi estas iom elipsa aŭ ovala kaj tre malofte videblas je malpli de 3 metroj super grundo. Preskaŭ ĉiam pli alte, inter 10 kaj 12 metroj ofte.
La enirejo estas ĉiam similgranda, ĉirkaŭ 5 x 6 cm pli malpli kaj eniras ĉirkaŭ 12-13 cm horizontale por poste descendi vertikale dum plilarĝiĝo sakeca. Tiu havas en sia plej larĝa parto 13-14 cm de diametro kaj atingas ofte profondon de 3 dm, sed estas nestoj ankaŭ en truoj ne pli profondaj de 2 dm. Ambaŭ plenkreskuloj laboras por ties konstruado, kvankam masklo plie baraktas kaj krome transportas parton de la splitoj malproksime. La daŭrado de tiu tasko varias laŭ la tipo de prilaborota ligno kaj la kondiĉo de la arbo. Kelkajn oni kontruas dum unu semajno sed ĉe aliaj (kverkoj Quercus) la tasko povas dauuri preskaŭ unu monato. En la fundo oni ne lasas materialon kaj nur restas tie etaj eroj da ligno kaj segaĵoj. Sama arbo povas esti uzata dum jaroj kaj tiam la lasta truo estas elfosita pli kaj pli malalte ĝis foje je alteco de 2 metroj.
La kutima ovodemetado varias inter 4 kaj 6 ovoj, sed tiuj de 3 kaj 7 ne estas raraj. La koloro de la ovoj estas travidebla blanko kaj facile oni vidas en ili la procezo de la kovado. La kovadon faras ĉefe la ino, ĉefe dumtage, kaj dumnokte ŝajne la masklo okupas la neston dum ne malpli de 12 sinsekvaj horoj. Kiel okazas ĉe ĉiu specio nestumantaj en truoj, estas malfacile precizigi la daŭron de la kovado. Ĉe tiu specio Jourdain kalkulas kiel kutimo 16 tagojn, Verheyen, 12-13 tagojn, Geroudet, 10-13 tagojn. La unuaj ovodemetadoj troveblas post la dua semajno de majo kaj plej malofte eĉ en la lastaj aprilaj tagoj, tamen estas tre varia, ĉar troveblas nestoj kun ovoj en nordaj arbaroj eĉ en la unua semajno de junio.
La idaro naskiĝas senlanuga kaj estas nutrata de ambaŭ gepatroj per insektoj; la idoj iĝas tuj tre kriemaj kaj post kelkaj tagoj ili elsendas rimarkindan fajfon kiam unu el la gepatroj alvenas kun manĝero. La gepatroj ne malproksimiĝas el la nesto kaj eblas vidi ilin ĉasantajn ĉirkaŭ la nesto, kutime je malpli de 250 m, tio estas malgranda teritorio. Post 18-21 tagoj la junaj buntpegoj eliras el la nesto kaj ekflugas al proksimaj branĉoj, kie plue ili estas zorgataj de la gepatroj. Ĝis la aĝo de 12 tagoj, la masklo restas kun ili en la truo dumnokte kaj foje oni vidas eliri ĉu la masklon ĉu la inon de alia truo en proksima arbo kiun sendube ili uzas kiel dormejo. Post kelkaj semajnoj la plenkreskuloj ekmalatentas la junulojn kaj ĉiuj komencas vagadi tra la arbaro. Tiu vagado daŭras ĝis la venonta printempo kaj kutime la birdoj aperas ĉiam solecaj.
En la mediteraneaj landoj, inkludante la Iberian Duoninsulon kaj en la Brita Insularo la Granda buntpego estas specie ĉefe loĝanta kaj, escepte pro malfavoregaj kondiĉoj de klimato, ĝi malproksimiĝas malmultajn kilometrojn de eta zono kie la birdo nestumas kaj nutras sin. Tamen, en la landoj de norda Eŭropo, la specio realigas malregulajn migradojn kiuj havigas la specion per la karaktero de «invadema birdo». Tiuj movoj estas ĉiam rilataj kun la vario ĉe fruktoj aŭ plantoj kiuj forman la plej parton de la dieto de aŭtuno kaj vintro. La invademaj migradoj okazas plej ofte el Oriento al Okcidento kaj el Nordo al Sudo.
Tamen indas mencii, ke ringitaj ekzempleroj de la Granda buntpego povas aperi tre sude. Tiele, unu markita kiel ido en Norvegio estis kaptita novembre de la venonta jaro, koincide kun enrompo de 1962, en la Pireneoj (Francio) je 1830 km. sudokcidente de sia naskiĝloko, tre proksima de la hispana landlimo. Same ringita birdo kiel vintrumanta en franca Kamargo estis rekaptita en la centro de Rusio post du jaroj kiem ĝi nestumis.
La Granda buntpego estas birdo membro de la familio de Pegedoj, kaj ordo Pegoformaj kaj de la grupo nomita de buntpegoj, kiu surhavas ĉefe nigrajn kaj blankajn partojn krom ruĝan en kapo. Tiu ĉi estas unu el la plej konataj kaj popularaj en Eŭropo membro de la grupo. Ĝi estas nefacile videbla birdo spite ties plumaro. La granda blanka ŝultra makulo rapide faciligas la rekonon de la specio.
El pico picapinos (Dendrocopos major) es una especie de ave piciforme de la familia Picidae. Es el que posee un plumaje más llamativo y su identificación no ofrece dudas cuando se le distingue posado contra el tronco de un árbol. La subespecie hispanus ha sido asignada a los picos carpinteros que viven en la península ibérica. Se caracteriza por poseer un plumaje que en conjunto resulta más oscuro que el de otras subespecies europeas. También el tamaño es determinante de la subespecie.[cita requerida] El promedio alar medido es el más bajo de todas las subespecies consideradas para el Paleártico occidental (Vaurie, 1965).
Las grandes manchas blancas de los hombros, las plumas de vuelo, primarias y secundarias, densamente rayadas del mismo color y el blanco de las rectrices exteriores de la cola contrastan mucho con la espalda y la cabeza negras.
El macho adulto tiene las partes superiores negras con la frente amarillenta, la nuca roja y la parte superior de la cabeza o píleo negro intenso. La cara, la garganta y un parche pequeño a los lados del cuello son blancos ligeramente teñidos a veces de ocráceo muy claro o parduzco y variable de unos individuos a otros. Los blancos carrillos están separados de la garganta por una estrecha banda negra.
Las plumas escapulares de las alas forman una figura redondeada u ovalada muy conspicua lo mismo que las negras primarias y secundarias moteadas de blanco. Las partes inferiores son blanco ocráceas y a partir de la mitad del vientre las plumas tienen color rojo vivo, extendiéndose por debajo del nacimiento de la cola. Esta es negra en las rectrices centrales (dos pares) y negra y blanca en las dos rectrices exteriores de cada lado que tienen bandas negras y son muy visibles cuando el pájaro apoya la cola contra la superficie del árbol. El obispillo es negro.
Las hembras carecen de la mancha roja en la nuca y el resto del plumaje es igual. Los jóvenes poseen todo el píleo de color rojo formado por las puntas rojas de las plumas. La mancha o banda estrecha negra que nace en la base de las mandíbulas es discontinua y a menudo está punteada de blanco. Las partes inferiores son más pálidas que en los adultos. El pico es gris plomo algo más pálido en la base y las patas y pies grises o gris verdoso. El iris de los ojos es rojo en los adultos y pardo en los jóvenes.
Este es un pájaro típico de toda clase de bosque, encontrándosele desde los hayedos y robledales cantábricos hasta el encinar y alcornocal de la Iberia seca, pasando por los extensos pinares de las laderas montañosas, ascendiendo hasta el mismo pinar de alta montaña y los hayedos que rondan los 2000 [[Altitud
El pico picapinos sube por los árboles apoyado en su cola corta y tersa y sujetándose con las uñas a la corteza. Progresa bien verticalmente o hacia los lados y se ha comprobado que también rodea el tronco circularmente. Estos movimientos sobre la corteza de los árboles son acompañados con un continuo trabajar con el pico, haciendo pequeñas melladuras lo suficientemente profundas para alcanzar los insectos y larvas refugiados bajo la corteza, en lo que se ayuda con la lengua sobre todo para sorber la savia que brota de las incisiones practicadas por él alrededor del tronco.
El tamborileo fuerte y de largo alcance es una de las características más conocidas de este pájaro. El pico picapinos golpea con extraordinaria rapidez y en cortos intervalos doce veces seguidas la superficie sin corteza de un árbol seco o hueco con preferencia. Es curioso observar la querencia que este pájaro tiene por determinado árbol y a él acude a «tamborilear».
Este sonido, como el de una corta ráfaga de ametralladora, es efectuado por la acción muy rápida del pico contra la madera del árbol donde está construyendo su nido, suele estar en la parte alta de un tronco desmochado y seco. A pesar de la rapidez y dureza conque este golpeteo se produce, no quedan en el tronco marcas apreciables y es más el efecto de resonancia que posee el tronco que la potencia real del golpe continuado. Ambos sexos tamborilean y su significado pudiera ser netamente amoroso o de llamada entre los miembros de una pareja. Sin embargo, el tamborileo no tiene este significado exclusivo en opinión de algunos ornitólogos. Como prueba de ello se aduce que también en el invierno puede ser escuchado, aunque por supuesto no con la frecuencia con que lo efectúan en primavera a partir del mes de febrero[cita requerida].
Cada tamborileo dura poco más de un segundo y el número de golpes en cada emisión oscila corrientemente entre 8-12 s, a veces menos y muy rara vez más. En buenas condiciones acústicas de un hayedo el tamborileo se oye a 500 m de distancia y ocasionalmente a más. Depende mucho de la hora y del tiempo atmosférico. Se dice que cuando se oye mucho es que va a llover porque entonces la transmisión del sonido es indudablemente mayor[cita requerida].
Esto sucede a menudo con el canto del pito real (Picus viridis) al que se le denomina en Asturias como «Paxarón del agua» debido a que su relincho se escucha a mucha distancia en una atmósfera cargada de humedad. Desde la mitad de febrero hasta los últimos días de abril el pico picapinos tamborilea muy insistentemente, en mayo es poco oído y en pleno invierno intermitente.
El pico picapinos es una especie muy sedentaria que, sin embargo, vaga por el bosque y la campiña alejándose relativamente de su hábitat fuera de la época de la cría, pero su querencia a un pequeño lugar del bosque es tan grande que sé que siempre en aquella vaguada encontraré la misma pareja o uno de los adultos emparejado con otro si el del año anterior ha parecido. Incluso el mismo tronco de árbol desmochado y seco o hueco es usado año tras año como «banco de pruebas» para el tamborileo. Tanta es su fidelidad a este tronco de árbol que si el viento lo derriba o es cortado y dejado en el suelo, los picapinos continúan tamborileando en él. Que esta costumbre la pone en práctica también en otoño e invierno, no se tiene duda alguna.
Su voz es aguda y fuerte, un ¡¡kiick-kiick!! repetido e insistente que parece una señal de alarma, pero que en realidad el pájaro utiliza como nota de vuelo, de comunicación, etc. Si está excitado estos gritos se repiten aceleradamente y suenan como ¡¡chik-chik...!! o ¡¡i-kiki-ki...!! Emite también otros sonidos, pero sin musicalidad y muy difíciles de representar en escritura.
Si interesante es la conducta seguida por este pájaro en el tamborileo, no lo es menos la forma en que se desenvuelve para comer. La dieta alimenticia es muy variable en el tiempo y según el biotopo ocupado por los pájaros. Como norma hay que estimar que durante gran parte de la primavera se alimentan de insectos que, por supuesto, no desdeñan el resto del año. Pero si habita bosques de coníferas o aun frecuentando zonas donde existan pinos o abetos, las pequeñas piñas le atraen especialmente. Las coge con las patas o el pico y las lleva a un lugar adecuado donde sujetándolas bien en alguna rendija de la madera, va extrayendo las semillas o los piñones. Algunos pájaros son en esto tan hábiles y poseen tanta querencia a un determinado lugar que en él realizan todo el trabajo de extracción de semillas, y cuando las piñas quedan vacías son arrojadas al suelo.
Un atento observador que recorra el bosque puede descubrir la presencia cercana de un pico picapinos con sólo examinar el pie de los árboles. Allí en la misma cepa o en sus proximidades se descubren a menudo cientos de pequeñas piñas vacías. Mayor dificultad podría tener para comer avellanas o pequeñas nueces, pero no es así. Los restos de ellas pueden ser vistos bajo el árbol usado como yunque. Muchas de las piñas son trasportadas hasta algún viejo árbol cuya corteza esté bien agrietada o con rugosidades o protuberancias pronunciadas. Allí incrusta las piñas y hábilmente les va dando la vuelta según vacía cada lado. De esta forma no sólo en el suelo pueden ser vistas las piñas vacías, sino metidas entre las hendiduras de la corteza, lo que causa todavía mayor sorpresa al observador que desconoce este hábito del picapinos.
Su astucia es tan grande que de no haber un árbol adecuado en las cercanías para sus propósitos, pronto excava un pequeño agujero u oquedad donde pueda colocar las piñas para ir despojándolas de las semillas. Muy frecuentemente el pájaro llega con una piña y como su yunque está ocupado por una piña vacía que no ha tenido la precaución de quitar previamente, con gran habilidad coloca la piña nueva entre su pecho y el árbol y con el pico arroja fuera la otra.
En el norte de España los robles viejos y algunos castaños son usados como yunques con preferencia a otras especies. Venables (1938) encontró al pie de dos grandes pinos casi dos mil piñas comidas por el pico picapinos. Un solo pájaro puede comer las semillas de cuarenta piñas diarias. En adición a esta costumbre se debe añadir que este pico es el más vegetariano de todos y no desprecia la oportunidad de comer otros muchos frutos silvestres e incluso cultivados.
En Asturias los «fayucos» forman una considerable parte de su dieta en los grandes hayedos, pero también se le ha visto picotear bellotas de roble, y el fruto de la hiedra. No obstante, la alimentación de origen animal es considerable a partir de marzo. Su actividad es incansable y un árbol puede quedar limpio de insectos en sólo quince minutos. En adición a esto resulta ser un gran depredador de nidos. Muchos huevos son robados y comidos por este pájaro, pero también se dice, que los pollos todavía sin emplumar de algunas especies de pequeños pájaros son extraídos de los nidos y con ellos vuelan a lo lejos.
La gama de insectos capturados entre la madera incluye todos los perforadores y sus larvas: lepidópteros, coleópteros, dípteros, himenópteros, etc. Además, ya se ha mencionado antes su afición a beber la savia de los árboles, sobre todo al comienzo de la primavera cuando su flujo hacia las ramas es muy grande. Para ello rodean el tronco de lo que los ornitólogos ingleses denominan «el anillamiento de árboles». El pico picapinos circunda el árbol de una hilera continua de pequeños agujeros redondeados en los que bebe la savia que brota. Esto hace con preferencia sobre una determinada especie de tilo (Tilia americana). También algunas coníferas son objeto de su atención y la resina que gotea en los agujeros es sorbida con fruición. Sorprende bastante que un pájaro tan adaptable y que es capaz de alimentarse de tan variadas fuentes no alcance en la península ibérica una mayor densidad. Sobre todo si tenemos en cuenta que el anidar dentro de un agujero lo pone a cubierto de muchos depredadores.
Que el tamborileo tiene una significación amorosa no ofrece dudas, pero en adición a él hay que señalar los vuelos que ambos adultos efectúan a partir del mes de marzo y que llaman la atención por la forma de espiral que dibujan en el aire y sobre todo por la gran excitación que los pájaros muestran una vez posados contra el tronco del árbol, dejando las alas entreabiertas y temblorosas tal como si trataran de abanicarse.
El pico picapinos anida en el interior de un agujero que ambos sexos excavan a diversa altura en el tronco de un árbol de especie variable, según el biotopo ocupado. No siempre hacen un nuevo agujero, sino que a menudo uno viejo de ellos mismos o de otra especie es usado año tras año.
Muy corrientemente en bosques no demasiado densos los agujeros del pito real son los más favorecidos. La forma es bastante parecida exteriormente a la de Picus viridis, pero el interior resulta más abolsado y más ancho. Cuando el picapinos hace él su oquedad esta tiene forma elíptica u oval y muy rara vez se puede ver a una altura inferior a tres metros del suelo. Casi siempre más alta, entre diez y doce metros en muchos casos.
El agujero de entrada tiene medidas que oscilan poco, unos 5 × 6 cm poco más o menos y penetra 12-13 cm para descender verticalmente ensanchándose en forma de bolsa. Esta tiene una dimensión en su parte más ancha de 13-14 cm de diámetro y alcanza a menudo una profundidad de 3 dm, pero también hay nidos en agujeros no más profundos de dos dm. Ambos adultos trabajan en su construcción, aunque el macho lo hace con mayor ahínco y además transporta parte de las astillas lejos. La duración de esta operación es variable con el tipo de madera a trabajar y la condición del árbol. Algunos son terminados en una semana y para otros, como los robles Quercus, el trabajo dura casi un mes. En el fondo no se deposita material y únicamente quedan allí pequeños trozos de madera y serrín. Un mismo árbol puede ser utilizado varios años y entonces el último agujero es horadado más bajo cada vez hasta llegar ocasionalmente a estar a una altura de dos metros.
La puesta normal oscila entre cuatro y seis huevos, pero las de tres y siete no son raras. Su color es blanco traslúcido y es fácil en ellos seguir el curso de la incubación. Para cien huevos medidos por Jourdain en Gran Bretaña se obtuvieron promedios de 26,4 × 19,5 mm con un máximo de 29 × 19,6 mm y un mínimo de 21 × 17,3 mm. Verheyen, para ochenta y seis huevos da un promedio de medidas de 25,3 × 19 mm. y Niethammer en Alemania para cuarenta y cuatro huevos encuentra promedios de 25,8 × 19 mm, medidas todas ligeramente superiores al promedio de diez huevos de la raza hispanus: 25,2 × 19 mm. La incubación es efectuada en gran parte por la hembra, sobre todo durante el día y por la noche parece ser el macho quien ocupa el nido durante no menos de doce horas consecutivas. Como sucede con todas las especies que anidan en agujeros, resulta difícil precisar la duración de la incubación. En este pájaro Jourdain estima como normal dieciséis días; Verheyen, doce, trece días; Geroudet, diez, trece días. Las primeras puestas pueden ser encontradas a partir de la segunda semana de mayo y de forma, ocasional, en los últimos días de abril. Hay variaciones considerables, pues nidos con huevos pueden ser encontrados en los bosques del Norte en la primera semana de junio.
Los pollos nacen sin plumón ninguno y alimentados por ambos adultos con insectos, pronto se vuelven muy chillones después de unos días en que emiten un curioso siseo cada vez que uno de los padres entra con el cebo. Estos no se alejan nunca mucho del nido y quien observe éste en una zona despejada del bosque, puede ver a la vez el nido y los adultos cazando en las proximidades, normalmente a no más de 250 m de distancia, lo que presupone un territorio muy pequeño. A los dieciocho o veintiún días los jóvenes picapinos salen del nido y vuelan a ramas próximas donde continúan siendo atendidos. Hasta la edad de doce días el macho suele permanecer con ellos en el agujero durante la noche y algunas veces se ven salir a él o a la hembra de otro agujero hecho en un árbol cercano y que indudablemente usan como dormidero. En pocas semanas los adultos se desentienden de los jóvenes y comienzan a vagar unos y otros por el bosque. El erratismo dura hasta la siguiente primavera y normalmente los pájaros se ven siempre solitarios.
Se distinguen las siguientes subespecies:
En los países mediterráneos, incluida la península ibérica y en las Islas Británicas, el Pico Picapinos es especie eminentemente sedentaria y, salvo condiciones extremas de la climatología, se aleja muy pocos kilómetros de una exigua zona donde anida y se alimenta. Sin embargo, en los países de Europa septentrional realiza migraciones irregulares que le dan un carácter neto de «ave irruptora». Estos movimientos están siempre relacionados con las fluctuaciones que experimentan frutos o plantas que forman la mayor parte de la dieta de otoño e invierno. Las migraciones irruptoras propenden desde el este hacia el oeste y desde el norte al sur. En el norte de Europa son varias las especies de aves irruptoras que se dirigen al sur, sudoeste y sudeste. Pocas, no obstante, alcanzan la península ibérica por lo que hasta ahora sabemos.[¿quién?]
Sin embargo, hay que señalar que los picos picapinos anillados dieron recuperaciones muy al sur. Así, uno marcado como pollo en Noruega fue recuperado en noviembre del siguiente año, coincidiendo con la irrupción de 1962, en Pirineos Atlánticos (Francia) a 1.830 km al sudoeste de su lugar de anillamiento, ya muy cerca de la frontera española. En Guipúzcoa se nota cierto aflujo otoñal que se sospecha pudiera ser de picapinos extrapirenaicos, pero esto había que comprobarlo con capturas, porque también los nativos se mueven desde el monte hacia zonas costeras pobladas con abundante pinar de Pinus radiata. Las irrupciones afectan a la subespecie Dendrocopos maior maior y su determinación no es difícil: el promedio alar es considerablemente mayor, 141 mm frente a 127 mm de hispanus. Bernis (1970) resume datos de irrupciones de picapinos y admite la posibilidad de que alguna de estas aves pueda llegar hasta Cataluña, considerando que, por lo menos, una de ellas anillada como invernante en la Camarga francesa fue recuperada en el centro de Rusia dos años más tarde en plena nidificación.
El pico picapinos (Dendrocopos major) es una especie de ave piciforme de la familia Picidae. Es el que posee un plumaje más llamativo y su identificación no ofrece dudas cuando se le distingue posado contra el tronco de un árbol. La subespecie hispanus ha sido asignada a los picos carpinteros que viven en la península ibérica. Se caracteriza por poseer un plumaje que en conjunto resulta más oscuro que el de otras subespecies europeas. También el tamaño es determinante de la subespecie.[cita requerida] El promedio alar medido es el más bajo de todas las subespecies consideradas para el Paleártico occidental (Vaurie, 1965).
Suur-kirjurähn (Dendrocopos major) on Eesti levinuim rähniliik. Kuulub kirjurähni perekonda.
Suur-kirjurähni pesitsusaegset arvukust hinnatakse 50 000 – 100 000 paarile, talvist arvukust 50 000 – 300 000 isendile [1].
Rähn ei kipu oma territooriumilt lahkuma.
Nad toetuvad sabale, hoiavad küünistega puukoorest ja toksivad nokaga vastu puutüve. Rähn toksib ja uuristab puutüvesid tundide kaupa. Rähni väga tugev kael võimaldab kaua toksida ja ta aju talub hästi lööke. Nokk kulub toksimise tõttu, kuid kasvab iga päev.
Toitub putukatest, röövikutest. Putukaid püüab oma pika keelega.
Suur-kirjurähn
Suur-kirjurähn
Suur-kirjurähn (Dendrocopos major) on Eesti levinuim rähniliik. Kuulub kirjurähni perekonda.
Suur-kirjurähni pesitsusaegset arvukust hinnatakse 50 000 – 100 000 paarile, talvist arvukust 50 000 – 300 000 isendile .
Okil handia (Dendrocopos major) pizidoen familiako hegaztia da, Europa eta iparraldeko Asiako basoetan bizi dena[1]. Euskal Herrian ere bizi da, txori arrunta da.
Beste okilen modura moko luze eta sendoa du, zuhaitzeko enborretik gora ibili ohi da zulotxoak egiten. Luma gorriak ditu sabelaldean, bestela zuri beltza da; arrak, baina, orban gorri bat izaten du buruaren atzealdean. Zuhaitz-enborretan egindako zulo horietan egiten du habia, eta haziak jaten ditu edo enborretako intsektu-larbak. Okiletan handiena da 23 cm luze izaten baita.[2]
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Okil handia (Dendrocopos major) pizidoen familiako hegaztia da, Europa eta iparraldeko Asiako basoetan bizi dena. Euskal Herrian ere bizi da, txori arrunta da.
Beste okilen modura moko luze eta sendoa du, zuhaitzeko enborretik gora ibili ohi da zulotxoak egiten. Luma gorriak ditu sabelaldean, bestela zuri beltza da; arrak, baina, orban gorri bat izaten du buruaren atzealdean. Zuhaitz-enborretan egindako zulo horietan egiten du habia, eta haziak jaten ditu edo enborretako intsektu-larbak. Okiletan handiena da 23 cm luze izaten baita.
Käpytikka (Dendrocopos major) on tikkalintuihin kuuluva lintulaji. Sen levinneisyysaluetta ovat Eurooppa ja pohjoinen Aasia. Käpytikan pituus on noin 25 senttimetriä, ja sen vatsa on valkoinen ja siivissä mustalla pohjalla valkoiset poikkiraidat. Käpytikkojen lajimäärään vaikuttaa kuusen ja männyn siemensadon onnistuminen. Se pesii monenlaisissa metsissä, vaikkakin suosii havumetsiä.
Täysikasvuisen käpytikan pituus on 23–26 senttimetriä ja siipien kärkiväli 38–44 senttimetriä. Se painaa noin 70–105 grammaa.[2]
Käpytikalla on valkoinen vatsa, joka rajoittuu jyrkästi punaiseen alaperään. Sen kupeet ovat viiruttomat ja hartioissa isot valkoiset laikut. Siipisulat ovat valkoisia poikkiraitoja lukuun ottamatta mustat. Vanhalla koiraalla on punainen laikku takaraivolla, mutta naaraalla päälaki on kokonaan musta. Nuorilla yksilöillä, varsinkin koirailla, päälaki on kokonaan punainen. Pohjois-Afrikassa elävällä numidus-alalajilla punainen alaperä jatkuu vatsan puolelle, ja niillä on punainen rinta, jossa on mustia laikkuja.[3]
Käpytikan kutsuääni on lyhyt, voimakas ja terävä ”kjik”. Sen soidinrummutus on terävä, loppua kohti vaimeneva ja lyhyempi kuin muilla suomalaisilla tikoilla. Se toistaa tämän noin yhden tai kahden sekunnin sarjan viidestä kymmeneen kertaa minuutissa. Käpytikka rummuttaa kuivien oksien lisäksi myös tolppien metallisuojuksia, lampunkupuja ja muita paikkoja, jotka antavat hyvän kaikupohjan. Hermostuneena käpytikka päästää karhean ja käheän ”kji-krä-krä-krä-krä”-sarjan.[4]
Käpytikkoja elää Euroopassa, Pohjois- ja Itä-Aasiassa sekä Pohjois-Afrikassa. Euroopassa sen pesimäkannaksi arvioidaan 12–18 miljoonaa paria.[1]
Suomessa käpytikka pesii koko maassa pohjoisinta Lappia lukuun ottamatta. Käpytikkojen määrään vaikuttaa kuusen ja männyn siemensadon runsaus, minkä vuoksi kannanvaihtelut eri vuosina voivat olla suuria. Suomen käpytikkakanta on kasvanut 1900-luvun puolivälistä lähtien. 2000-luvulla käpytikan parimääräksi on Suomessa arvioitu 300 000 – 700 000.[5]
Käpytikka ei ole muuttolintu, mutta huonoina siemenvuosina pohjoisen käpytikat vaeltavat etelään ja lounaaseen.[3]
Käpytikka pesii kaikenlaisissa metsissä. Se suosii erityisesti havumetsiä, mutta pesii myös lehtimetsissä, isoissa puistoissa ja villiintyneissä puutarhoissa.[3] Se ei ole riippuvainen lahopuusta toisin kuin useat muut tikkalajit.[5]
Käpytikan pääravintoa ovat syyskesästä myöhäiseen kevääseen havupuiden siemenet.[6] Se kiilaa kävyn puunkoloon ja naputtelee siemenet esiin. Puun alle kertyy runsaasti siemenistä tyhjennettyjä käpyjä.[3] Kesäisin käpytikka syö hyönteisiä ja niiden toukkia.[6] Se voi syödä myös marjoja ja ryöstää muiden lintujen munia ja poikasia. Talvisin käpytikka voi käydä ruokintapaikoilla syömässä talia ja siemeniä.[4]
Huhti–toukokuussa tikkapari hakkaa pesäkolon lahoon haapaan, koivuun tai leppään. Touko–kesäkuussa naaras munii 4–7 valkoista munaa. Emot hautovat munia 10–12 vuorokautta ja ruokkivat poikasia pesään 21–25 vuorokautta.[4]
Käpytikka (Dendrocopos major) on tikkalintuihin kuuluva lintulaji. Sen levinneisyysaluetta ovat Eurooppa ja pohjoinen Aasia. Käpytikan pituus on noin 25 senttimetriä, ja sen vatsa on valkoinen ja siivissä mustalla pohjalla valkoiset poikkiraidat. Käpytikkojen lajimäärään vaikuttaa kuusen ja männyn siemensadon onnistuminen. Se pesii monenlaisissa metsissä, vaikkakin suosii havumetsiä.
Dendrocopos major
Le Pic épeiche (Dendrocopos major) est l'espèce de pics la plus répandue et la plus commune en Europe et dans le Nord de l'Asie. Faisant partie des pics de taille moyenne, il se caractérise par un plumage rayé de blanc et de noir et une tache rouge écarlate sur le bas-ventre près de la queue.
Espèce diurne, le Pic épeiche vit solitaire ou par couple dans un territoire dont il ne s'éloigne guère, même en hiver, les mâles étant les plus sédentaires. Il peut adopter un comportement plus erratique et migrer en hiver lorsque la nourriture se raréfie.
Le pic épeiche ressemble aux autres pics bigarrés (pic épeichette, pic mar, pic à dos blanc, etc.), mais s'en distingue par le dos bien plus sombre, le bas-ventre et les sous-caudales rouge vif près de la queue et, pour ce qui concerne le mâle, une petite tache rouge sur la nuque. Le motif de la tête strié de noir entoure des joues, un menton et une gorge blanches : le front est blanc chamoisé, tandis que la calotte est noire. Une moustache noire relie la base du bec à la nuque (bande post-auriculaire) et descend vers la poitrine pour former un large demi-collier sur le haut. Le bec à la forme de ciseau à bois est puissant, pointu et noir. Les yeux sont foncés, entourés d'une fine bande blanche[1].
Son manteau est principalement noir, avec de grandes taches blanches, ovales sur les ailes et des rayures sur les rémiges. Il porte deux bretelles blanches, bandes bien visibles de chaque côté du dos. La queue est noire avec des taches blanches sur l’extérieur[2].
La femelle est identique au mâle, à part sa nuque qui est noire. Le jeune pic épeiche a une large calotte rouge bordée de noir et le bas-ventre dans les tons rosés, plus clair que celui de l'adulte[3].
L'adulte a une taille comprise entre 20 et 24 cm, un poids de 70 à 98 g et une envergure de 34 à 39 cm[4].
Oiseau grimpeur montant ou descendant à reculons, il utilise comme support, pour se maintenir à la verticale des branches qu'il parcourt, des plumes spéciales de sa queue, les rectrices, qui sont rigidifiées et portées par un pygostyle volumineux. D'autres adaptations anatomiques favorisent sa stabilité quand il est accroché à un tronc : largeur du bassin, allongement des fémurs[5]. La spécificité des rectrices est encore plus poussée lorsque l'oiseau tambourine ou creuse le bois : la queue joue alors le rôle d'une lame de ressort qui amortit le mouvement[6].
La langue des pics épeiches est effilée, très longue, visqueuse et pourvue de nombreux corpuscules, avec une petite extrémité plate et pointue qui est ornée de petits crochets. L'oiseau peut la projeter loin en avant. Les tarses grisâtres sont courts et les doigts sont pourvus d'ongles solides et recourbés. Les deuxième et troisième doigts sont tournés à l'avant et les premiers et quatrième à l'arrière (pattes zygodactyles), ce qui est traditionnellement considéré comme une adaptation d'oiseau grimpeur pour monter facilement aux arbres tout en prenant appui sur les rectrices de la queue, très robustes[7],[8].
Pic épeiche femelle (à gauche) et mâle (à droite).
Pic épeiche sur sa forge
Le régime alimentaire du pic épeiche est plus varié que chez les autres espèces de pics[9] : très insectivore pendant la période de reproduction, il se nourrit d'insectes xylophages, de fourmis, d'araignées, de larves sur ou sous les écorces, dans les fissures mais aussi dans le bois des arbres. En dehors de cette période, il ajoute à son régime toutes sortes de végétaux, tels que des graines ligneuses de conifères, des baies (notamment des noisettes, noix, glands et noyaux de fruits dont il extrait l'amande), des pousses (bourgeons), voire la résine et la sève sucrée des arbres. La musculature puissante du cou ainsi qu'un bec puissant, muni de carènes renforçant la ramphothèque de la mandibule supérieure et d'un culmen à faible courbure, sont une adaptation anatomique à ce régime alimentaire. D'autres adaptations peuvent également intervenir : l'ouïe pour repérer les larves et insectes xylophages en train de grignoter, ou de subtiles différences de résonance (dues à la présence de tunnels dans lesquels logent ses proies) provoquées par les coups de bec dans le bois. Pour décortiquer les fruits durs, le pic coince les noix et les cônes dans des « forges », c'est-à-dire des fourches de branches, des fissures de l'écorce qui servent d'étau pour y bloquer ses prises et les déchiqueter plus
Il vient parfois aux mangeoires. Par temps de neige et de gel persistants, il vient se nourrir aux boules de graines et graisse du commerce suspendues hors de l'atteinte des chats, mais aussi à des plaques de graisses que l'on peut fabriquer soi-même.
Avec son bec, il lui arrive de transpercer le nichoir des mésanges pour en ramener les oisillons comme nourriture pour sa propre couvée.
Le pic épeiche picasse, pleupleute. Le pic épeiche a pour cri typique une note explosive courte et sèche. Il émet aussi des "chick" plus doux et plus bas.
Le martèlement lent du tronc des arbres (coups de bec espacés et brefs) dont il se sert pour localiser et chercher sa nourriture (insectes et larves) par creusement, est différent du « tambourinage » (coups de bec puissants très rapides, entre 5 et 20 coups par seconde, à une vitesse estimée de 25 km/h) qui a lieu surtout à la fin de l'hiver et au début du printemps) et a pour fonction la recherche d'une partenaire et l'affirmation du territoire (parade territoriale)[10]. Ces violents coups de bec sont amortis par un système d'absorption des chocs : une tête en forme de marteau (car le trou occipital est à la face inférieure du crâne) ; une boîte crânienne plus stable, plus large relativement et plus épaisse que celle des autres oiseaux ; un cou court ; la partie osseuse de sa mandibule inférieure, un peu plus longue, disperse via les côtes renforcées le choc ; une structure osseuse spongieuse qui assure la transition entre le bec et l’os du crâne[11].
Ce tambourinage qui peut s'entendre jusqu'à 800 mètres alentour a longtemps été perçu comme une vocalisation, jusqu'à ce qu'en 1943, des observations plus fines mettent en évidence qu'il s'agit d'un bruit entièrement mécanique, produit par la succession précipitée de coups de bec[12].
Presque tous les mâles des oiseaux forestiers arborent des couleurs vives pour attirer les femelles lors des parades nuptiales ou servir d'avertissement à leurs concurrents (aposématisme) dans les frondaisons sombres et enchevêtrées des arbres[13]. Les pics ne font pas exception.
La mue complète des adultes a lieu après la saison de reproduction qui dure environ 120 jours. Les oisillons constituent une exception chez les petits nidicoles : ils revêtent directement leur plumage juvénile sans passer par le stade duvet[14].
Le pic épeiche loge dans une cavité de tronc ou d'une branche pendant la période de reproduction mais également tout au long de l'année. Le diamètre du trou d'entrée est de 5 - 6 cm (plus grand que celui du pic épeichette).
Le pic épeiche niche préférentiellement dans des cavités : les deux adultes creusent pendant 3 à 4 semaines une loge de 20 à 30 cm de profondeur, 15 cm de large et avec un orifice de 5 cm de diamètre, dans un tronc mort ou vieillissant de préférence, généralement entre 3 et 5 m de haut[15] en mars et avril. Il niche parfois en nichoir artificiel. La nidification peut aussi avoir lieu dans d'anciennes cavités, dont il chasse les occupants tels que l'Étourneau sansonnet, d'autres espèces de pics, la Sittelle torchepot ou la Mésange bleue, et qu'il agrandit si nécessaire. La femelle dépose 4 à 7 œufs blancs, entre fin avril et début juin. L'incubation dure environ de 10 à 16 jours, assurée par la femelle dans la journée, et par le mâle la nuit. Les poussins sont nidicoles et sont nourris par les deux parents. L'élevage des jeunes au nid dure de 20 à 23 jours, après quoi ils sont encore nourris pendant 8 à 14 jours avant leur émancipation[16].
L'abondance du pic épeiche varie en fonction du milieu, les chênaies à charme étant plus peuplées que les hêtraies ou les forêts de conifères, pures ou mixtes. Il vit préférentiellement dans les boisements âgés, bocages, parcs, parfois jardins avec de vieux arbres, les haies d'arbres et les vergers, de la taïga arctique jusqu'aux régions méditerranéennes[17].
Le pic épeiche se trouve en Asie (jusqu'au Japon), Asie Mineure, nord-ouest de l'Afrique et Europe. En France, où il est généralement sédentaire, on le rencontre sur tout le territoire[18].
Comme tous les pics, le pic épeiche a sans doute beaucoup souffert de la raréfaction des bois morts et arbres sénescents en forêt. Les monitorings de la « Station ornithologique suisse de Sempach » ont démontré que la restauration de la quantité et qualité des bois morts et sénescents (suivi par l'Inventaire forestier national suisse) a permis une nette augmentation des populations reproductrices des espèces forestières dépendantes de plusieurs types de bois mort (pic noir, pic épeiche, pic mar, pic épeichette, pic vert, pic tridactyle ainsi que mésange huppée, mésange boréale et Grimpereau des bois) de 1990 à 2008, bien que dans une mesure variant selon ces espèces.
Le pic à dos blanc a même fortement élargi son aire dans l’est de la Suisse.
Pour toutes les espèces suivies, hormis pour le pic vert et le pic mar[19],[20],[21]., la disponibilité croissante de bois mort semble être le facteur explicatif le plus important. Ces espèces consommant les insectes parasites des arbres, on peut supposer que la résilience écologique des forêts en sera améliorée[22]
Le Pic épeiche bénéficie d'une protection totale sur le territoire français depuis l'arrêté ministériel du 17 avril 1981 relatif aux oiseaux protégés sur l'ensemble du territoire[23]. Il est donc interdit de le détruire, le mutiler, le capturer ou l'enlever, de le perturber intentionnellement ou de le naturaliser, ainsi que de détruire ou enlever les œufs et les nids, et de détruire, altérer ou dégrader son milieu. Qu'il soit vivant ou mort, il est aussi interdit de le transporter, colporter, de l'utiliser, de le détenir, de le vendre ou de l'acheter.
L'espèce Dendrocopos major est décrite par le naturaliste suédois Carl von Linné dans son Systema naturae en 1758, sous le nom initial de Picus major[24].
Son nom binominal taxinomique Dendrocopos major, qui vient du grec δένδροkɔpɔν Dendrocopos (dendron, « arbre », et kopos, « coup [de bec] ») et du latin major (« plus grand »)[25], lui est donné en 1816 par le naturaliste allemand Carl Ludwig Koch[26].
Son nom vernaculaire de pic provient du latin populaire piccus, substantif formé à partir de l'onomatopée imitant le bruit que fait cet oiseau en frappant de son bec les arbres[27]. Quant au qualificatif d'épeiche, attesté au XIIIe siècle, il est issu du terme « specht » d'origine francique (hollandais, allemand) et qui, formé sur une base (s)p-k, signifie « mouchetures » ou « oiseaux tachetés »[28].
Son régime essentiellement insectivore (larves, diptères, araignées et surtout coléoptères comme les capricornes) justifie qu'il a été classé « insectivore utile » par la Convention pour la protection des oiseaux utiles à l'agriculture du 19 mars 1902[29].
Victime des écureuils, des martes, des putois et des éperviers, il a également subi comme tous les pics le contrecoup de la perte ou de la modification des habitats lié à des facteurs anthropiques (activités d'utilisation des terres, changements climatiques, diffusion d'espèces non indigènes). Ce n'est que depuis 1950 que tous les pics sont protégés (dans les États signataires de la Convention internationale pour la protection des oiseaux le 18 octobre 1950) pendant leur période de reproduction et que le Pic épeiche bénéficie d'une protection totale sur le territoire français depuis l'arrêté de 1981[30].
Son statut d'espèce parapluie justifie également que l'homme assure sa protection et la conservation de son habitat particulier. Les cavités dues au pic épeiche abritent en effet beaucoup d'autres espèces d'oiseaux cavernicoles forestières (chouette de Tengmalm, mésanges, sittelles torchepot ou gobe-mouches noir), de petits mammifères (loir et muscardin) et différents insectes (frelons ou guêpes)[31].
Dendrocopos major
Le Pic épeiche (Dendrocopos major) est l'espèce de pics la plus répandue et la plus commune en Europe et dans le Nord de l'Asie. Faisant partie des pics de taille moyenne, il se caractérise par un plumage rayé de blanc et de noir et une tache rouge écarlate sur le bas-ventre près de la queue.
Espèce diurne, le Pic épeiche vit solitaire ou par couple dans un territoire dont il ne s'éloigne guère, même en hiver, les mâles étant les plus sédentaires. Il peut adopter un comportement plus erratique et migrer en hiver lorsque la nourriture se raréfie.
O peto real (Dendrocopos major) é unha ave da familia dos petos (Picidae). É o peto máis común en Europa.
O peto real mide uns 23 cm. de longo e as súas alas acadan os entre 34 e 39 cm. de envergadura. Pesan entre 60 e 90 g. A plumaxe é negra na parte superior do corpo, con dúas grandes manchas brancas nas alas. A parte inferior do corpo e gris amarelada, co ventre de cor vermella. Os machos teñen unha mancha vermella na caluga. As meixelas son de cor branca, e están separadas da gorxa por unha lista negra. As plumas inferiores da cola son vermellas brillantes, que é negra, agás as dúas plumas exteriores de cada lado, que son negras e brancas. O peteiro é da cor do xisto, e as patas son grises averdesadas.
Teñen unllas moi afiadas e curvas nos dedos agatuñadores, ó casqueiro das árbores.coas que se suxeitan ó cortizo das árbores. Dúas unllas están dirixidas cara adiante e dúas cara atrás.. A súa pel e moi grosa para protexe-lo das picaduras dos insectos. Unha ligazón flexible entre a ampla base do peteiro e o cranio, absorbe as vibracións producidas cando fai furados na madeira co bico. Os fortes músculos que controlan a cola, facilítanlle a estabilidade e a posición vertical mentres esta a perforar as árbores. Para evitar que poida respirar o po de madeira producido cando fai os buratos, os orificios nasais están cubertos por plumas finas.
O peto real aniña en toda Europa, agás en Grecia, en Irlanda, en Islandia, no norte da Escandinavia e no norte e no sur de Rusia. Tamén aniña no norte e leste de Asia. Aparece tamén nos montes Atlas no noroeste de África, en Anatolia, o Cáucaso e o norte de Irán. As poboacións das zonas máis ó norte son polo menos parcialmente migratorias. O resto son sedentarias. Na Península Ibérica é bastante abondoso, aínda que é máis común no interior que na beiramar.
O peto real é bastante común en Galicia, aniña dende a beiramar ata os 1400m de altura, sendo máis común no interior que nas zonas costeiras. Está clasificado como ave de interese especial.
É un dos petos menos especializados, o que lle permite acceder a biótopos máis variados: vive tanto en bosques de folla caduca como perenne, pero as veces aparecen mesmo en parques e en terras de cultivo, se dispoñen de árbores as beiras dos camiños, vexetación plantada como cortaventos ou pequenos grupos de árbores. Habita mesmo en zonas verdes dalgunhas cidades. O seu hábitat óptimo son os bosques con árbores vellos e mortos.
Aliméntase basicamente de insectos adultos e larvas que captura na casca das árbores, atrapándoos coa súa lingua longa e pegañenta.. No inverno, perante a escaseza de insectos comen froitos secos, bagas e sementes. Despois de arrincar das árbores pinas e outros froitos de casca dura lévanos a un burato axeitado nunha pola que utilizan para suxeitalos e abrilos. Estes mesmas "ingres" utilízanas para rompela casca dura de escaravellos grandes. Ocasionalmente tradean caixas de facer niños e comen os ovos ou as crías doutros paxaros.
O son que mellor permite localizar ós petos e o que fan cando furan na madeira co seu bico, mentres procuran alimento. Unha serie rápida, duns dous segundos de duración, de entre 10 e 15 golpes serve tamén para atraer a atención das femias. Estas series poden escoitarse xa durante o inverno. Os machos comezan o seu repique axiña que teñen acabado o furado para face-lo niño, e aproveitan calquera corpo que lles faga de caixa de resonancia, coma troncos ou polas ocos, para amplificalo. O bater do bico do macho contra a madeira que, o longo do ano, está composto de series de entre 10 e 20 golpes, faise durante a época de aparellamento máis frecuente e componse de series máis longas.. Tamén se deixan escoitar as femias, para se facer notar cando se atopan no territorio dun macho. As cerimonias de cortexo serven, coma noutras especies de animais solitarios para evitar agresións, aínda que nela se inclúen xestos de ameaza como amosar o peteiro aberto e ourizar as plumas.
A chamada do peto real e un "kick" ou "kiks".áspero que poden repetir ata 120 veces por minuto para marca-lo seu territorio.
Coma tódolos petos fan os niños en furados que constrúe el mesmo. Para facelos prefire árbores de madeira branda e árbores vellas e podres. Comeza varios buratos antes de acabar o definitivo. Poñen entre 4 e 7 ovos brancos que chocan entre 11 e 13 días. Os polos son alimentados 3 ou catro semanas,. Na segunda fase da cría os niños son doados de localizar polos chíos continuos dos pitos pedindo alimento.
Femia
Macho inmaturo
Femia
Macho
Macho
Macho
O peto real (Dendrocopos major) é unha ave da familia dos petos (Picidae). É o peto máis común en Europa.
Il picchio rosso maggiore (Dendrocopos major - Linnaeus, 1758) è un picchio di medie dimensioni con il piumaggio bianco e nero e una macchia rossa sulla parte bassa dell'addome. I maschi e i giovani presentano anche macchie rosse sul collo o sulla testa. È diffuso in gran parte dell'Eurasia e in alcune aree del Nordafrica. Nonostante nella maggior parte del suo areale sia una specie stanziale, gli esemplari delle regioni settentrionali possono effettuare migrazioni in seguito a scarsi raccolti di pigne. Alcuni individui hanno una tendenza innata a vagabondare, e ciò ha portato la specie a ricolonizzare spontaneamente l'Irlanda o a fare la sua comparsa come visitatrice occasionale in Nordamerica. I picchi rossi maggiori usano il becco come uno scalpello per scavare negli alberi in cerca di cibo o per costruire le cavità dove fare il nido, nonché per tamburellare per tenersi in contatto e per segnalare il possesso di un territorio; presentano particolari adattamenti anatomici per fronteggiare gli stress fisici provocati dall'azione di martellamento.
Il picchio rosso maggiore è diffuso in aree forestali di ogni tipo ed ha una dieta molto varia, in quanto è in grado di estrarre semi dalle pigne, larve di insetto dall'interno degli alberi o uova e nidiacei di altri uccelli dai loro nidi. Nidifica in cavità scavate in alberi sia vivi che morti, con il fondo rivestito di trucioli. Ogni covata comprende in genere da quattro a sei uova di colore bianco lucido. Entrambi i genitori si dedicano alla cova, all'alimentazione dei pulcini e alla pulizia del nido. Quando i giovani si levano in volo, per una decina di giorni ancora continuano ad essere nutriti dai genitori, ed ogni genitore nutre parte della nidiata.
Il picchio rosso maggiore è strettamente imparentato con altri membri del suo genere. Presenta un gran numero di sottospecie, alcune delle quali talmente distinte da poter essere considerate potenziali nuove specie. Occupa un areale vastissimo, ha una popolazione molto numerosa e non è minacciato su vasta scala, e viene pertanto classificato come «specie a rischio minimo» dall'Unione Internazionale per la Conservazione della Natura (IUCN).
I picchi costituiscono una famiglia di uccelli molto antica, costituita da tre sottofamiglie, i torcicolli, i picchioli e i picchi veri e propri, i Picinae. La più numerosa delle sei tribù appartenenti ai Picinae è quella dei cosiddetti picchi bianchi e neri, un gruppo al quale appartiene il picchio rosso maggiore[2]. Tra le numerose specie del genere Dendrocopus, i parenti più stretti del picchio rosso maggiore sono il picchio dell'Himalaya, il picchio del Sind, il picchio di Siria e il picchio alibianche, nonché, forse, il picchio del Darjeeling[3]. Sono stati segnalati ibridi nati dall'incrocio con il picchio di Siria[1].
Il picchio rosso maggiore venne descritto da Linneo nel suo Systema Naturae del 1758 con il nome di Picus major[4]. È stato successivamente trasferito nel suo genere attuale, Dendrocopus, dal naturalista tedesco Carl Ludwig Koch nel 1816[5]. L'appellativo generico, Dendrocopus, è la combinazione delle due parole greche dendron, «albero», e kopos, «che batte». L'epiteto specifico major, invece, deriva dal latino maior, «maggiore»[6].
Il numero delle sottospecie di picchio rosso maggiore riconosciute dai vari autori variano molto, da un minimo di 14 a quasi 30. Questo è dovuto al fatto che i cambiamenti sono clinali ed esistono molte forme intermedie. Attualmente le sottospecie riconosciute sono 24:
Tuttavia, le analisi del DNA mitocondriale suggeriscono che D. m. poelzami della regione del mar Caspio, D. m. japonicus del Giappone e D. m. cabanisi della Cina potrebbero meritare lo status di specie a tutti gli effetti. Nonostante il suo aspetto caratteristico, invece, D. m. canariensis di Tenerife, nelle isole Canarie, sembra essere strettamente imparentato con la sottospecie nominale D. m. major[3][7].
La sottospecie fossile D. m. submajor visse nel Pleistocene medio durante la glaciazione di Riss (tra 250.000 e 300.000 anni fa) in Europa, a sud della calotta di ghiaccio. Talvolta viene considerata come specie distinta, ma non differisce in modo significativo dal picchio rosso maggiore attuale, le cui sottospecie europee sono probabilmente sue discendenti dirette[8][9].
Il picchio rosso maggiore adulto misura 20–24 cm di lunghezza, pesa 70–98 g ed ha un'apertura alare di 34–39 cm[3][10]. Le regioni superiori sono di colore blu-nerastro, con zone bianche ai lati della faccia e del collo. Dalle scapole si dipartono alcune linee nere che giungono fino alla nuca, alla base del becco e a metà del petto. Sulle scapole vi è una grossa macchia bianca e le penne remiganti sono a strisce bianche e nere, così come la coda. Le regioni inferiori sono bianche, fatta eccezione per una zona scarlatta sul basso ventre e il sottocoda. Il becco è grigio-ardesia molto scuro, le zampe sono grigio-verdastre e l'iride è di colore rosso scuro. I maschi presentano una macchia color cremisi sulla nuca, assente nelle femmine, che per il resto sono molto simili. I giovani hanno un piumaggio meno lucente di quello degli adulti, con sfumature marroni sulle regioni superiori e regioni inferiori di colore bianco sporco. I disegni del piumaggio sono meno definiti che negli adulti e la parte bassa del ventre non è rossa, bensì rosa. I giovani, inoltre, hanno una macchia rossa sulla sommità del capo, meno estesa negli esemplari di sesso femminile[3].
Le varie sottospecie differiscono tra loro per la colorazione del piumaggio e per l'aspetto generale, con le forme settentrionali più grandi e dotate di becco più grosso e regioni inferiori di colore bianco candido; di conseguenza, le sottospecie D. m. major e D. m. kamtschaticus, delle regioni settentrionali dell'Eurasia, sono grandi e sorprendentemente bianche, mentre D. m. hispanicus nella penisola iberica e D. m. harterti in Corsica e Sardegna sono molto più piccole e con regioni inferiori più scure. D. m. canariensis e D. m. thanneri delle isole Canarie sono simili alla forma iberica, ma hanno i fianchi bianchi. In Marocco, gli esemplari di D. m. mauritanus hanno regioni inferiori bianche con del rosso al centro del petto e quelli che nidificano a quote più elevate sono più grandi e scuri di quelli che vivono nelle colline sottostanti. D. m. numidus, che vive in Algeria e Tunisia, ha un aspetto molto caratteristico, con una banda sul petto formata da piume nere rosse all'estremità. La forma del Caspio, D. m. poelzami, è piccola, ha il becco relativamente lungo e regioni inferiori marroni. D. m. japonicus, del Giappone, presenta meno bianco sulle scapole ma di più sulle ali. Le due forme cinesi, D. m. cabanisi e D. m. stresemanni, hanno testa e regioni inferiori marroncine, e spesso un po' di rosso sul petto. In entrambe le razze la colorazione delle regioni inferiori tende gradualmente a divenire più scura man mano che si procede verso il sud dei loro rispettivi areali[3].
Il picchio rosso maggiore è simile ad altre specie del suo genere. Il picchio di Siria è privo della striscia nera sulle guance presente nel suo cugino, ed ha regioni inferiori più bianche e chiazza rossa sulla parte bassa del ventre di colore più chiaro[11]; tuttavia, gli esemplari giovani di picchio rosso maggiore presentano spesso una striscia incompleta sulle guance, il che potrebbe farli scambiare erroneamente per picchi di Siria. Il picchio alibianche ha, come indica il nome, una macchia bianca sulle ali molto più estesa di quella del picchio rosso maggiore[7]. Il picchio del Sind è molto simile al picchio di Siria, e si differenzia dal picchio rosso maggiore per le stesse caratteristiche[11].
Dopo la stagione della riproduzione, gli adulti di picchio rosso maggiore vanno incontro ad una muta completa che si protrae per circa 120 giorni. Nel Nord, D. m. major inizia la sua muta tra metà giugno e la fine di luglio per terminarla in ottobre o novembre; nelle forme delle zone temperate, come D. m. pinetorum, la muta ha luogo prima, tra inizio giugno/metà luglio e metà settembre/fine ottobre; e la sottospecie meridionale D. m. hispanicus inizia la muta a fine maggio o giugno per finirla in agosto. Nei giovani ha luogo una muta parziale, durante la quale vengono conservate le copritrici alari e rimpiazzate le piume del corpo, della coda e le remiganti primarie. Questa muta, dopo la quale si sviluppa un piumaggio più simile a quello degli adulti, inizia a fine maggio/inizio agosto e termina a metà settembre/fine novembre, variando a seconda della latitudine come nel caso della muta degli adulti[12].
Il richiamo del picchio rosso maggiore risuona come un kik acuto, che può essere ripetuto fino a creare un suono simile a quello prodotto scuotendo un sonaglio di legno, krrarraarr, quando il volatile viene disturbato. Il richiamo di corteggiamento, gwig, viene emesso soprattutto durante il volo di parata. Questa specie tamburella con il becco su alberi e rami morti, e talvolta, se disponibili, su strutture costruite dall'uomo[3], per mantenersi in contatto con il partner e per dichiarare il possesso del territorio[13].
Entrambi i sessi tamburellano con il becco, ma il maschio lo fa più di frequente, specialmente nel periodo che va dalla metà di gennaio fino al periodo in cui i giovani si levano in volo[3]. Entro i confini del suo areale, quello rosso maggiore è il picchio che tamburella più velocemente, al ritmo di circa 10-16 colpi al secondo[13]; generalmente picchietta in serie della durata di un secondo appena, seppur ripetute frequentemente[14]. Fino agli inizi del XX secolo si riteneva che questi tambureggiamenti fossero prodotti da vocalizzazioni, e fu soltanto nel 1943 che fu infine provata la loro natura puramente meccanica[15].
Il picchio rosso maggiore è diffuso in Eurasia dalle isole britanniche al Giappone, e in Nordafrica dal Marocco alla Tunisia, ed è assente solamente da quelle aree troppo fredde o aride per consentire lo sviluppo delle aree boschive che costituiscono il suo habitat preferito[7]. È presente in una grande varietà di foreste, siano esse di latifoglie, di conifere o miste, e in habitat antropizzati, quali parchi, giardini e uliveti. Si incontra dal livello del mare al limite degli alberi, fino a 2000 m in Europa, 2200 in Marocco e 2500 in Asia centrale[3].
Il picchio rosso maggiore è una specie prevalentemente stanziale, ma si possono registrare spostamenti anche notevoli quando vi è scarsità di pigne di pini e pecci nel nord dell'areale[10]. Le popolazioni che vivono ad alta quota spesso discendono verso altitudini inferiori in inverno. Anche i giovani hanno la tendenza ad allontanarsi parecchio dal luogo in cui sono nati, spesso fino a 100-600 km di distanza, talvolta addirittura fino a 3000 km[3]. Esemplari vaganti hanno raggiunto le isole Fær Øer, Hong Kong e l'Islanda[1], e sono stati registrati alcuni avvistamenti anche in Nordamerica, almeno nelle isole Aleutine, nelle isole Pribilof e in Alaska[3].
Il picchio rosso maggiore scomparve dall'Irlanda nel corso del XVII secolo[16], ma l'isola è stata di recente ricolonizzata spontaneamente da questa specie, con una prima nidificazione segnalata nella Contea di Down nel 2007[17]. Da allora l'espansione nell'isola non ha fatto che aumentare, e nel 2013 la sua presenza era stata confermata o perlomeno sospettata in almeno 10 contee, in particolare in quelle di Down e di Wicklow[18]. Le analisi genetiche indicano che gli uccelli ristabilitisi sull'isola sono di origine britannica, piuttosto che scandinava, e che le popolazioni presenti in Irlanda del Nord e nella Repubblica d'Irlanda hanno origini separate[19].
Il picchio rosso maggiore trascorre gran parte del suo tempo arrampicato sugli alberi, e presenta numerosi adattamenti per questo stile di vita particolare, molti dei quali condivisi anche da altre specie di picchi. Tra questi ricordiamo la struttura zigodattila del piede, con due dita rivolte in avanti e due all'indietro[20], e le piume rigide della coda che vengono usate come un puntello contro il tronco. Nella maggior parte degli uccelli le ossa della coda diminuiscono di grandezza procedendo verso l'estremità, ma questo non è il caso dei picchi, e l'ultima vertebra, il pigostilo, è molto grande, in modo da consentire l'inserimento dei forti muscoli della coda[21].
L'azione di martellamento dei picchi quando comunicano tamburellando o vanno in cerca di cibo crea grandi forze che potrebbero arrecare potenziali danni a questi uccelli[22]. Nel picchio rosso maggiore e nella maggior parte dei suoi parenti, la cerniera in cui la parte anteriore del cranio si connette con la mandibola è ripiegata verso l'interno, tesa da un muscolo che la protegge dallo shock dell'impatto che si crea quando il becco martella sul legno duro[21]. Lo strato esterno della mandibola superiore è significativamente più lungo della più rigida mandibola inferiore e assorbe gran parte della forza concussiva[23]. Anche vari adattamenti dello scheletro e la sua robustezza contribuiscono ad assorbire l'impatto, e le narici strette rendono più difficile l'inspirazione di detriti volanti[21].
Oltre ad utilizzare cavità per la nidificazione, i picchi rossi maggiori riposano di notte, e talvolta anche durante il giorno, in vecchie cavità nido scavate da altri picchi. Occasionalmente si creano loro stessi una nuova cavità dove riposare o utilizzano strutture artificiali, come le cassette nido[24].
I picchi rossi maggiori sono fortemente territoriali, e in genere occupano un'area di circa 5 ettari durante tutto l'anno[25], della cui difesa si occupa soprattutto il maschio; tale comportamento di difesa attrae le femmine. Le coppie sono monogame durante il periodo della nidificazione, ma cambiano spesso partner prima della stagione successiva[26].
Il picchio rosso maggiore raggiunge la maturità sessuale ad un anno di età, ed inizia le attività di corteggiamento a partire dal dicembre seguente. Durante la parata nuziale il maschio procede in volo con lenti battiti d'ala e la coda distesa. Mentre vola emette un richiamo particolare e può atterrare presso un possibile nido. La coppia scava una nuova cavità ad almeno 30 cm di altezza dal suolo e generalmente al di sotto degli 8 m, sebbene talvolta possa scavare anche più in alto. Il sito prescelto per il nido è generalmente un albero, vivo o morto, ma può anche essere un palo o una cassetta nido. Le vecchie cavità vengono riutilizzate solo di rado[3], ma la coppia può nidificare sullo stesso albero anche per più anni[26][27]. La cavità del nido è profonda 25-35 cm ed ha un foro d'entrata largo 5-6 cm. Della sua costruzione si occupano entrambi i genitori, ma è il maschio a svolgere la maggior parte del lavoro[3]. Come quello degli altri picchi, il nido non è foderato all'interno, ma la base della cavità può essere ricoperta dai trucioli prodotti durante le attività di scavo[28].
Gli alberi scelti per costruire il nido hanno durame morbido e alburno duro; la morbidezza del durame è dovuta spesso a parassiti o malattie che hanno indebolito il cuore dell'albero. Non sappiamo con certezza come vengano scelti gli alberi adatti, ma è possibile che la selezione venga effettuata tamburellando con il becco, in quanto legni con modulo di elasticità e densità differenti possono trasmettere suoni a differenti velocità. Nel corso di uno studio in Giappone sono stati trovati nidi di questa specie su alberi appartenenti a molte famiglie diverse; tra questi vi erano ontani grigi, betulle bianche del Giappone, carpini del Giappone, lillà del Giappone, salici, larici del Giappone e ciliegi di Sargent. Solamente in casi rarissimi furono rinvenuti nidi su alberi di quercia della Mongolia e acero dipinto[29].
Generalmente ciascuna covata è costituita da quattro a sei uova di colore bianco lucido; ogni uovo misura in media 27×20 mm e pesa circa 5,7 g, di cui il 7% è costituito dal guscio[13][30]. La loro deposizione ha luogo tra metà aprile e giugno; a nidificare nel corso di quest'ultimo mese sono gli uccelli che vivono nelle regioni settentrionali dell'areale o ad altitudini elevate[3]. Le uova vengono covate da entrambi i genitori durante il giorno e dal maschio durante la notte[30][26] per 10-12 giorni prima della schiusa. Sia il maschio che la femmina accudiscono e alimentano i pulcini, nudi e inetti, e mantengono pulito il nido. I giovani si levano in volo a 20-23 giorni dalla schiusa. Ogni genitore si assume la responsabilità di nutrire parte della nidiata per circa dieci giorni ancora, durante i quali i giovani rimangono nei pressi dell'albero dove si trova il nido[3].
Il picchio rosso maggiore cresce una sola nidiata all'anno. Il tasso di sopravvivenza di adulti e giovani è sconosciuto, così come la durata di vita media, ma l'età massima registrata da un membro di questa specie superava di poco gli 11 anni[30].
Il picchio rosso maggiore è onnivoro. Estrae larve di coleotteri dal tronco degli alberi, ma cattura anche molti altri invertebrati, come coleotteri adulti, formiche e ragni. Si nutre inoltre di crostacei, molluschi e carogne, e visita le mangiatoie per uccelli alla ricerca di sego e rifiuti domestici[3]. Può effettuare razzie di uova e pulcini nei nidi di altri uccelli che nidificano nelle cavità degli alberi, come le cince[13]; allo stesso modo può attaccare anche le cassette nido, producendo, se necessario, fori nelle pareti per raggiungere l'interno[31]. In seguito a visite ripetute possono andare distrutte intere colonie di balestrucci[15].
Le sostanze vegetali ricche di grassi, come le noci e i pinoli, sono particolarmente importanti come fonte di cibo invernale per i picchi diffusi nelle regioni settentrionali, e possono soddisfare oltre il 30% del fabbisogno energetico di questi uccelli. Altre sostanze vegetali che vengono consumate sono gemme, bacche e linfa[3]; quest'ultima viene ricavata scavando buchi circolari che formano spesso un anello intorno al tronco di un albero[13].
Il picchio rosso maggiore si alimenta a tutti i livelli di un albero, solitamente da solo, ma talvolta in coppia. In alcuni casi può utilizzare un'«incudine» su cui martellare oggetti duri, in particolare coni di pino, abete e larice, ma anche frutti, noci e insetti dal rivestimento rigido[3].
Gli animaletti facilmente accessibili vengono raccolti dalla superficie dell'albero o da fessure nella corteccia, ma le larve vengono estratte scavando fori fino a 10 cm di profondità e afferrandone il morbido corpo con la lingua, che può estendersi fino a 40 mm oltre il becco ed è ricoperta di setole e saliva appiccicosa per intrappolare la preda[13]. Il picchio è in grado di estendere la lingua in questo modo perché l'osso ioide a cui è collegata presenta lunghi «corni» flessibili che si snodano attorno al cranio e possono muoversi in avanti quando necessario[21][32].
Il picchio rosso maggiore viene predato da alcuni rapaci della foresta, come lo sparviero eurasiatico e l'astore[33]. Questa specie è uno degli ospiti della mosca ematofaga Carnus hemapterus, e tra i suoi parassiti interni figura l'acantocefalo Prosthorhynchus transversus. I picchi possono ospitare anche protozoi[34], tra i quali anche il potenzialmente letale Toxoplasma gondii, che causa la toxoplasmosi[35]. Il picchio rosso maggiore è l'ospite preferito del cestode Anomotaenia brevis[36].
La popolazione globale del picchio rosso maggiore viene stimata tra 73,7 e 110,3 milioni di individui; in Europa vive il 35% della popolazione. Si stima che il suo areale di nidificazione si estenda su una superficie di 57,8 milioni di km², e la popolazione viene ovunque considerata numerosa e apparentemente stabile o in leggero aumento, specialmente in Gran Bretagna, da dove la popolazione in sovrannumero ha recentemente ricolonizzato l'Irlanda. Per questa serie di motivi il picchio rosso maggiore viene classificato tra le «specie a rischio minimo» (Least Concern) dalla IUCN[1][3].
Nei siti di nidificazione sono state registrate densità variabili tra 0,1 e 6,6 coppie ogni 10 ettari, con un maggior numero di esemplari nelle foreste mature che si sviluppano su terreni alluvionali. In Europa il numero di individui è aumentato a causa della procedura di piantumazione delle foreste, che forniscono habitat perfetti per la riproduzione, e della maggiore disponibilità di legno morto; la specie ha inoltre tratto profitto dalla sua flessibilità per quanto riguarda il tipo di foresta in cui vivere e dalla sua abilità di prosperare in prossimità dell'uomo. Ciononostante, gli inverni rigidi e la frammentazione del manto forestale possono provocare problemi su scala locale. Nelle isole Canarie le popolazioni di D. m. canariensis a Tenerife e di D. m. thanneri a Gran Canaria devono fronteggiare la potenziale minaccia dovuta allo sfruttamento delle locali foreste di pini[3].
Il picchio rosso maggiore (Dendrocopos major - Linnaeus, 1758) è un picchio di medie dimensioni con il piumaggio bianco e nero e una macchia rossa sulla parte bassa dell'addome. I maschi e i giovani presentano anche macchie rosse sul collo o sulla testa. È diffuso in gran parte dell'Eurasia e in alcune aree del Nordafrica. Nonostante nella maggior parte del suo areale sia una specie stanziale, gli esemplari delle regioni settentrionali possono effettuare migrazioni in seguito a scarsi raccolti di pigne. Alcuni individui hanno una tendenza innata a vagabondare, e ciò ha portato la specie a ricolonizzare spontaneamente l'Irlanda o a fare la sua comparsa come visitatrice occasionale in Nordamerica. I picchi rossi maggiori usano il becco come uno scalpello per scavare negli alberi in cerca di cibo o per costruire le cavità dove fare il nido, nonché per tamburellare per tenersi in contatto e per segnalare il possesso di un territorio; presentano particolari adattamenti anatomici per fronteggiare gli stress fisici provocati dall'azione di martellamento.
Il picchio rosso maggiore è diffuso in aree forestali di ogni tipo ed ha una dieta molto varia, in quanto è in grado di estrarre semi dalle pigne, larve di insetto dall'interno degli alberi o uova e nidiacei di altri uccelli dai loro nidi. Nidifica in cavità scavate in alberi sia vivi che morti, con il fondo rivestito di trucioli. Ogni covata comprende in genere da quattro a sei uova di colore bianco lucido. Entrambi i genitori si dedicano alla cova, all'alimentazione dei pulcini e alla pulizia del nido. Quando i giovani si levano in volo, per una decina di giorni ancora continuano ad essere nutriti dai genitori, ed ogni genitore nutre parte della nidiata.
Il picchio rosso maggiore è strettamente imparentato con altri membri del suo genere. Presenta un gran numero di sottospecie, alcune delle quali talmente distinte da poter essere considerate potenziali nuove specie. Occupa un areale vastissimo, ha una popolazione molto numerosa e non è minacciato su vasta scala, e viene pertanto classificato come «specie a rischio minimo» dall'Unione Internazionale per la Conservazione della Natura (IUCN).
Didysis margasis genys (lot. Dendrocopos major) – geninių (Picidae) šeimos paukštis.
Patino kakta balta, viršugalvis raudonas. Ilgis apie 23-26 cm. Svoris apie 100 g. Nugara balta su juodu skersiniu raštu. Sparnai juodi su skersinėmis baltomis juostelėmis. Vairuojamosios plunksnos (išskyrus 2 juodas vidurines) baltos su juodomis skersinėmis juostomis. Skruostai balti, nuo žiočių kampo eina juodas dryželis. Apatinė kūno pusė balsva, o plunksnos prie uodegos raudonos. Snapas juodas. Kojos pilkos. Patelė nuo patino skiriasi tik tuo, kad patelės viršugalvis juodas.
Gegužės – birželio mėnesį deda po 6-7 kiaušinius. Dažniausiai peri drebulėse, rečiau ąžuoluose ir kituose medžiuose. Lizdą iškala 1-2 metrų aukštyje. Maitina abu tėvai kas 4-5 minutes per dieną apie 300 kartų.
Paplitęs Europoje ir Azijoje. Lietuvoje dažnas. Gyvena mišriuose miškuose.
Dižraibais dzenis (Dendrocopos major) ir dzilnu dzimtas (Picidae) putnu suga. Izdala 24 pasugas.[1] Tas galvenokārt dzīvo Palearktikas mežos, sastopams Eirāzijā no Atlantijas okeāna līdz Klusajam okeānam un Āfrikas ziemeļrietumos.[2] Nereti šo putnu var novērot arī apdzīvotās vietās — vecos dārzos, parkos, kapos. Dižraibais dzenis Latvijā ir parasts ligzdotājs un nometnieks.[3]
Dižraibais dzenis plaši sastopams gandrīz visā Eiropā, izņemot galējos ziemeļus. Ārpus Eiropas nelielas populācijas sastopamas Āfrikas ziemeļrietumos, Turcijā, Kaukāzā un Irānas ziemeļos. Vienlaidus areāls no Eiropas uz austrumiem turpinās Sibīrijas virzienā. Āzijas austrumos areāls izplešas dienvidu virzienā, no Kamčatkas un Ohotskas jūras ziemeļu piekrastes uz dienvidiem Mandžūrijā, Sahalīnā, Japānā, Ķīnas austrumos un centrālajā daļā līdz Tibetas dienvidaustrumiem, kā arī Indijas ziemeļaustrumos, Mjanmā, Laosas un Vjetnamas ziemeļos.[2][3]
Dažos Eiropas reģionos dižraibais dzenis neligzdo, bet laiku pa laikam ieklejo, piemēram, Islandē, Fēru salās, Īrijā un Gibraltārā.[2]
Latvijā dižraibais dzenis ir parasts ligzdotājs un nometnieks un tā ir visbiežāk sastopamā dzeņu suga Latvijā.[4]. Rudeņos tam var novērot periodiskas invāzijas.[3] Latvijā mājo nominālpasuga Dendrocopos major major[3] un ligzdo 60 000—100 000 dižraibo dzeņu pāru. Vēl lielākā skaitā ziemo: 100 000—200 000 putnu.[5] Sastopams dažādos mežos, parkos un kapsētās, ziemā biežāk skujkoku mežos, kur barojas galvenokārt ar skujkoku sēklām. Dižraibais dzenis mēdz ierīkot īpašas "kalves" čiekuru apstrādei.[5]
2016. gadā dižraibais dzenis ir izvēlēts par Latvijas dabas simbolu — Gada putnu 2016.
Dižraibais dzenis ir vidēji liels putns un ir otrs lielākais raibo dzeņu ģintī (Dendrocopos). Par to lielāks ir tikai baltmugurdzenis.[5] Dižraibā dzeņa ķermeņa lielums ir 22—26 cm, spārnu plētums 38—44 cm, svars 70—105 g.[5][6]
Dižraibā dzeņa apspalvojums ir melni-balti raibs, ar sarkanām zemastes spalvām, kas skaidri nodalītas no pelēki baltā vēdera. Uz pleciem tam ir lieli, balti laukumi un melna galvas virsa ar baltu pieri. Tēviņiem pakausis ir sarkans, bet mātītēm tas ir melns. Toties jaunajiem putniem sarkana ir visa galvas virsa. Uz baltās sejas izceļas ūsām līdzīga, melna josla, kas sākas uzreiz pie knābja un turpinās lejup pa kaklu, vienlaicīgi it kā ierāmējot balto vaigu. Dižraibajam dzenim ir zaļganpelēkas kājas, pelēks knābis un sarkanas acis. Jaunajiem putniem acis ir brūnas.[6]
No Latvijā sastopamajiem dzeņiem līdzīgās sugas ir vidējais dzenis un baltmugurdzenis. Vidējais dzenis ir nedaudz mazāks, ar sarkanu galvas virsu, vēders ar melnām svītriņām, zemastes spalvas rozā. Turklāt tam nav ūsām līdzīgo melno joslu, kas sākas uzreiz pie knābja, bet melnas, sirpjveida joslas, kas noslēdz baltos vaigus, atgādinot ausis. Baltmugurdzenis ir lielāks, mugurpuse šķērssvītrota, bez baltajiem plecu laukumiem.[5] Ļoti līdzīgs ir Sīrijas dzenis, kas nav sastopams Latvijā, taču Eiropā izplatās ziemeļu virzienā, un tā areāls var sasniegt Latviju.
Dižraibajam dzenim ir liela loma meža ekoloģijā. Tā izkaltos dobumus kokos izmanto arī citi dobumos ligzdojoši putni, piemēram, zīlītes vai mušķērāji.[7] Turklāt dižraibais dzenis masveidā iznīcina meža kaitēkļus, piemēram, laputis, tauriņu kāpurus un kukaiņus-dendrofāgus: koksngraužus, mizgraužus, krāšņvaboles, skudras un daudzus citus.[8] Tas barojas ne tikai ar kukaiņiem, bet arī ar sēklām, riekstiem, augļiem, ogām, automāšīnu notriektiem dzīvniekiem, citu putnu olām, putnēniem un maziem grauzējiem.[9] Ziemas laikā labprāt apmeklē putnu barotavas.[6]
Sezonas laikā dižraibajam dzenim ir viens perējums. Gan tēviņš, gan mātīte klaudzina pa koku, piesakot tiesības uz teritoriju.[9] Ligzdošanas dobumu dižraibā dzeņa pāris kaļ kopā. Tas parasti tiek izkalts mīkstā vai trupējošā kokā. Vispirms dzenis iekaļas kokā horizontāli, bet pēc tam kaļas vertikāli uz leju, apmēram 30 cm dziļumā, kur dobums tiek paplašināts.[9] Ieeja dobumā ir ovāla un atrodas apmēram 4 metru augstumā no zemes. Dižraibo dzeņu kaltie dobumi ir ļoti nozīmīgi arī citām dobumperētāju putnu sugām, kas tās izmanto ligzdošanai.
Dējumā ir 4—7 baltas olas. Perē un vēlāk par mazuļiem rūpējas abi vecāki. Inkubācijas periods ilgst 10—12 dienas, bet ligzdu jaunie putni pamet sasniedzot 20—25 dienu vecumu.[6]
Dižraibajam dzenim ir 24 pasugas:[1][10]
Dižraibais dzenis (Dendrocopos major) ir dzilnu dzimtas (Picidae) putnu suga. Izdala 24 pasugas. Tas galvenokārt dzīvo Palearktikas mežos, sastopams Eirāzijā no Atlantijas okeāna līdz Klusajam okeānam un Āfrikas ziemeļrietumos. Nereti šo putnu var novērot arī apdzīvotās vietās — vecos dārzos, parkos, kapos. Dižraibais dzenis Latvijā ir parasts ligzdotājs un nometnieks.
De grote bonte specht (Dendrocopos major) is een vogel die tot de familie spechten (Picidae) behoort. Het is een talrijke en wijdverbreide standvogel in een groot deel van het Palearctisch gebied. Hier broedt hij in bossen en allerlei cultuurlandschappen. De grote bonte specht zoekt zijn voedsel in vrijwel alle vegetatielagen. In de zomer voedt hij zich voornamelijk met insecten en andere ongewervelden, in de winter vooral met plantaardig voedsel, zoals zaden van naaldbomen.
In tegenstelling tot wat zijn naam doet vermoeden is de grote bonte specht een relatief kleine spechtensoort. Een volwassen exemplaar is doorgaans 20 tot 24 centimeter groot en weegt 60 tot 110 gram. De vleugelspanwijdte bedraagt 34 tot 39 centimeter.[2]
Het verenkleed is aan de bovenzijde overwegend zwart en aan de onderzijde wit, met uitzondering van de rode anaalstreek. Enkele ondersoorten hebben ook wat rood op de borst.[3] De vleugels hebben aan de bovenzijde grote, ovaalvormige witte schoudervlekken. De slagpennen hebben vijf of zes witte vlekken die zodanig zijn gerangschikt dat ze witte banden op de vleugels vormen. De drie paar buitenste staartveren zijn gebandeerd en duidelijk te zien wanneer de staart is gespreid. Net als bij de meeste spechten zijn de staartveren stug en dienen ze als extra ondersteuning tijdens het klimmen. De kop is overwegend wit op de zijkanten en de keel. Vanaf de snavel loopt de zwarte baardstreep door in een grillige Z-vormige zwarte vlek, die naar beneden naar de borst en naar achter tot in de nek loopt. Het voorhoofd en het gedeelte rond de ogen is wit, de kruin is zwart. Net als de meeste Europese spechten is de grote bonte specht seksueel dimorf en zijn de geslachten voornamelijk te herkennen aan de koptekening. Het mannetje heeft een rode vlek in de nek, terwijl het vrouwtje een geheel zwarte kruin heeft.
De iris is roodbruin gekleurd. De snavel is grijs en heeft fijne veren rond de neusgaten, om het inademen van fijn zaagsel te voorkomen. De tenen met krachtige klauwen zijn als bij veel spechten zygodactyl geplaatst: twee tenen staan naar voren en twee naar achteren gericht. De grijze huid op de poten is opmerkelijk dik, als bescherming tegen insectenbeten.
Zowel mannelijk als vrouwelijke juvenielen hebben een grote rode kruinvlek en een roze anaalstreek. Hierdoor lijken ze sterk op de middelste bonte specht (Dendrocoptes medius), al heeft deze geen zwart in de kruintekening. De schoudervlekken van een juveniel zijn vaak nog gebandeerd.
De naam 'grote bonte specht' dient om de soort te onderscheiden van andere veelvoorkomende 'bonte spechten' in zijn leefgebied. Het verenkleed lijkt sterk op dat van de middelste bonte specht (Dendrocoptes medius) en de kleine bonte specht (Dryobates minor), die beide ook in de Benelux voorkomen. De middelste bonte specht meet 20 tot 22 centimeter en is bij beide geslachten gelijk. Hij onderscheidt zich van de grote bonte specht door een grote rode koptekening, een zwarte koptekening die niet tot in de nek en de snavel doorloopt en bredere en halfronde witte schoudervlekken boven op de vleugels. De kleine bonte specht is met 14 tot 16 centimeter aanzienlijk kleiner dan de grote bonte specht. Bovendien mist hij de rode anaalstreek en loopt de zwarte baardstreep niet door tot in de nek. De rug is in tegenstelling tot de grote en middelste bonte specht gebandeerd. Het vrouwtje mist de rode koptekening en is derhalve geheel zwart-wit gekleurd.
De grote bonte specht is moeilijker te onderscheiden van veel andere Dendrocopos-soorten. Dit zijn bijvoorbeeld de Syrische bonte specht (Dendrocopos syriacus) en de grotere witrugspecht (Dendrocopos leucotos), die allebei in Europa voorkomen. Bij deze soorten loopt de zwarte baardstreep echter niet door tot in de nek. Het mannetje van de witrugspecht heeft bovendien een rode koptekening die tot het voorhoofd loopt. De in het westen van Azië levende witvleugelspecht (Dendrocopos leucopterus) heeft een licht afwijkende koptekening, maar heeft grote witte schoudervlekken op de vleugels.
Ondanks het bonte, contrastrijke verenkleed is de grote bonte specht een relatief onopvallende vogel. Hij is zeer flexibel qua voeding en leefgebied en komt derhalve voor in allerlei typen biotopen met struiken of bomen.[2] Hier speurt hij van beneden naar boven stammen af naar voedsel. De bewegingen van een grote bonte specht zijn schokkerig. Tijdens het klimmen maakt hij kleine sprongetjes, waarbij hij zich met een poot afzet en met de andere neerkomt. Soms zit hij als een zangvogel rechtop op een tak. De vlucht is typisch en sterk golvend.
De grote bonte specht is een veelzijdige opportunist, waardoor het hoofdvoedsel per leefgebied sterk kan variëren.[4] Hij eet in de warmere periodes voornamelijk dierlijk voedsel, zoals insecten en hun larven en poppen. De specht foerageert van beneden naar boven op de boomstam, waarbij hij de bast beklopt om door insecten gegraven tunnels te vinden. De specht hakt een tunnel open en vangt de prooidieren met de punt van zijn kleverige tong. De grote bonte specht is een opportunist en voedt zich derhalve ook met kleine gewervelden. Hij kraakt bijvoorbeeld nesten van zangvogels of kleinere spechtensoorten open om zich te voeden met de eieren of de kuikens.[2] In de winter voedt de grote bonte specht zich vooral met plantaardig voedsel. Zaden van naaldbomen beslaan dan het grootste deel van zijn dieet. Hiervoor klemt de specht de kegelvrucht in een zogenaamde 'spechtensmidse', om vervolgens de zaden er uit te hakken. Naast zaden eet de grote bonte specht beukennootjes, eikels, noten, bessen en hars.[2] Ook bezoekt hij regelmatig voedertafels, ook in stedelijk gebied.
De contactroep (
beluister (info / uitleg)) van de grote bonte specht is een luid metaalachtig kiek. Soms herhaalt hij deze twee of meerdere keren, ongeveer eens per seconde. Bij opwinding wordt de roep sneller herhaald of laat hij een tjet-tjet-tjet horen. De alarmroep is een luid kre-kre-kre.[2][3]
De grote bonte specht roffelt als afbakening van het territorium, waarbij het mannetje aanzienlijk vaker roffelt dan het vrouwtje ( beluister (info / uitleg)). Het mannetje gebruikt tijdens de paartijd zijn roffel ook om een vrouwtje te lokken. De roffel op een stam of tak is, afhankelijk van de wind en de toestand van het hout, op grote afstand te horen. De grote bonte specht gebruikt hiervoor vaker dood hout dan andere spechtensoorten in zijn leefgebied en de roffel is korter en sneller.[* 1] Een roffel duurt een tot twee seconden en bestaat uit tien tot zestien slagen per seconde, die net voor het einde worden versneld. Tijdens de paartijd en het broedseizoen roffelt de grote bonte specht vaker en langer.[3]
Net als alle spechten is de grote bonte specht een holenbroeder. De nestholte wordt aan het einde van een kalenderjaar door het mannetje uitgehakt in een zachtere houtsoort van een volgroeide boom. Hij vertoont geen voorkeur voor een bepaalde boomsoort en maakt het nest in zowel naald- als loofbomen. Ook oude nestholtes worden soms gebruikt, al nestelt de grote bonte specht nooit in een nestkast. De nestholte is doorgaans vijftien tot dertig centimeter diep en heeft een met houtsnippers beklede bodem.
Wanneer een mannetje rond december een nieuwe nestholte heeft uitgehakt of een oude heeft uitgekozen, begint hij met zijn geroffel die dient als hofmakerij. Als een vrouwtje in het territorium deze roffel beantwoordt, volgt er verder baltsgedrag. Deze omvat onder andere dreigende bewegingen, zoals het opzetten van de kopveren.
In april en mei worden vier tot zeven crème-witte eieren gelegd, die in elf tot dertien dagen worden uitgebroed. De jongen worden drie tot vier weken door beide ouders gevoerd, alvorens ze uitvliegen. In de tweede helft van deze periode is dit nest eenvoudig te ontdekken, daar de jongen dicht bij het vlieggat continu om de ouders roepen. Ze laten een lawaaierig vie-vie-vie, gee-gee-gee en diverse zoemende geluiden horen.[3] Wanneer ze worden verschrikt zullen ze echter snel weer terug in hun hol duiken. Een aantal vogels zijn nestconcurrenten van de grote bonte specht, zoals uilen en kauwen. In Nederland worden nestholtes van de grote bonte specht regelmatig veroverd door de halsbandparkiet, een exoot die als ontsnapte kooivogel zich hier heeft gevestigd.[5]
Het verspreidingsgebied van de grote bonte specht beslaat een groot deel van Europa en Noord en Oost-Azië. Ook komt hij in delen van het Midden-Oosten voor en in enkele in Noord-Afrika gelegen gebieden langs de Middellandse Zee. Met uitzondering van de koudere gebieden is de grote bonte specht in vrijwel zijn gehele verspreidingsgebied een standvogel.[1] Hij is als dwaalgast aangetroffen in Hong Kong, IJsland en Verenigde Staten.[3]
De grote bonte specht behoort tot de minst gespecialiseerde spechtensoorten en komt derhalve in alle soorten biotopen voor, zoals open en dichte loof- en naaldbossen, parken en boomgaarden. Hij geeft de voorkeur aan bossen met veel oud en dood hout. Hiertoe behoren naald- en loofbossen, maar ook allerlei cultuurlandschappen, zelfs in parken in grote steden. Oude loofbossen bevatten de grootste populatiedichtheden.[3]
De grote bonte specht is de meest wijdverspreide spechtensoort en het aantal neemt steeds meer toe.[3] Dankzij de omvang van het verspreidingsgebied en de grote populatiedichtheid staat de grote bonte specht als 'niet bedreigd' (LC of 'Least Concern') op de Rode Lijst van de IUCN.[1]
De grote bonte specht werd in 1758 voor het eerst wetenschappelijk gepubliceerd door Carl Linnaeus als Picus major.[6] De wetenschappelijke soortnaam major is afgeleid van maior, Latijn voor 'groter'. Carl Ludwig Koch plaatste de grote bonte specht in 1816 onder het nieuwe geslacht Dendrocopos. Er worden 24 ondersoorten onderscheiden:
grote bonte specht (Dendrocopos major) · middelste bonte specht (Dendrocoptes medius) · kleine bonte specht (Dryobates minor) · zwarte specht (Dryocopus martius) · groene specht (Picus viridis) · grijskopspecht (Picus canus)* · draaihals (Jynx torquilla)
De grote bonte specht (Dendrocopos major) is een vogel die tot de familie spechten (Picidae) behoort. Het is een talrijke en wijdverbreide standvogel in een groot deel van het Palearctisch gebied. Hier broedt hij in bossen en allerlei cultuurlandschappen. De grote bonte specht zoekt zijn voedsel in vrijwel alle vegetatielagen. In de zomer voedt hij zich voornamelijk met insecten en andere ongewervelden, in de winter vooral met plantaardig voedsel, zoals zaden van naaldbomen.
Flaggspett (Dendrocopos major) er ein av dei største fuglane i spettefamilien, og han liknar mykje på kvitryggspetten. Ryggen plar vere svart med ein kvit stor flekk på kvar side. Undersida er kvit med ein sterkt raud undergump. Hannen har ein raud liten flekk på nakken. Hoa har ikkje raud flekk på hovudet. Nebbet er kraftig og har ein meiseforma utsjånad. Flaggspetten er om lag 25 cm lang, og veg rundt 70–90 g.
Den mest talrike av spettane i Europa er flaggspetten. I Noreg held han seg mest i lauvskog, barskog og blandingsskog både på Austlandet og Sørlandet, medan han finst lite på Vestlandet og i Midt-Noreg. Han tilpassar seg i større grad enn mange av dei andre spettane i landet. Han er den vanlegaste spettarten i heile landet, og det er registrert over tusen par. Talet varierer mykje i takt med frøsetjinga til bartre osv. På grunn av hogst av osp som dei brukar mykje som reir, flyttar dei.
Flaggspetten har alltid eit eige område og kan difor hekke tettare og tettare enn dei andre spettane. Reiret er ofte i osp og har ein diameter på 4,5–5,5 cm. Det ligg helst 5 m over bakken, men heilt ned i 1 m er også vanleg. Området han held til i vert alltid markert med den kjende tromminga på trestammen. Han kan også markere det ved å hakke på eit underlag som gjev god lyd. Egga blir lagde i mai. Han legg som regel 5–7 egg. Egga vert ruga av begge kjønn i 12 dagar. Dei kan også rugast heilt ned til 8–9 dagar, men det er uvanleg. Ungane vert i reiret i 21–23 dagar, og dei vert mata 14 dagar etterpå.
Han lever av frø frå gran og furu om vinteren, men kan også ete borkebiller. Det er typisk for flaggspetten å ha spettesmier, som han set fast og et frøa frå konglar. Han tek mykje insekt om sommaren, og ein del bær om vinteren. Han tek òg fuglereir frå andre fuglar.
Flaggspetten er ein standfugl. Han kan flytte langt vekk frå området han lever i.
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Flaggspett Flaggspett (Dendrocopos major) er ein av dei største fuglane i spettefamilien, og han liknar mykje på kvitryggspetten. Ryggen plar vere svart med ein kvit stor flekk på kvar side. Undersida er kvit med ein sterkt raud undergump. Hannen har ein raud liten flekk på nakken. Hoa har ikkje raud flekk på hovudet. Nebbet er kraftig og har ein meiseforma utsjånad. Flaggspetten er om lag 25 cm lang, og veg rundt 70–90 g.
Flaggspetten (Dendrocopos major) er en mellomstor spette og den mest tallrike av spettene i Europa. Ryggen er svart med et stort hvitt felt på hver vinge. Undersiden er hvit med kraftig rød undergump. Hannen skilles fra hunnen ved et rødfarget parti i nakken. Unge flaggspetter kjennetegnes med en rød hette med sort kant. Flaggspetten er ca. 25 cm lang, og veier 70–90 g. Nebbet er kraftig og meiselformet.
Flaggspetten er den mest tallrike av spettene i Europa og hekker i samtlige europeiske land. Arten var utdødd i Irland, men har naturlig rekolonisert landet med første bekreftede hekking i 2007.[1] I Norge hekker over tusen par, men antallet varierer i takt med frøsettingen til bartrær. Den har sin største utbredelse på Østlandet og Sørlandet men hekker også spredt på Vestlandet og i Trøndelag. I de senere årene er flaggspetten stadig blitt mer vanlig nordover i landet og hekker forholdsvis tallrik blant annet i skogene rundt Alta og i Pasvik i Finnmark. Flaggspetten foretrekker eldre løv- eller blandingsskog, men er tilpasningsdyktig og hekker også i barskog. Om vinteren går flaggspetten over fra å spise animalsk føde til konglefrø. Mange individer flytter inn i boligområder for å besøke foringsplasser.
Flaggspetten har ingen territoriesang, men markerer territoriet med en trommevirvel på trestammer eller andre underlag som gir god lyd.
Flaggspetten hekker første gang i en alder av et år og velger partner for en enkelt sesong. Reirhullet lages ofte i osp og har en diameter på 4,5–5,5 cm. Det ligger vanligvis 2-7 m over bakken, men høyder fra 1 til 11 m er registrert. De 4-7 eggene blir lagt i starten av mai. Eggene blir ruget av begge kjønn i 10-13 dager. Ungene er flyvedyktige etter i 21–23 dager, og de blir matet av foreldrene i 14 dager etterpå. I siste del av reirperioden kan ungenes vedvarende tiggerop høres på lang avstand. Dette er ganske uvanlig hos norske skoglevende fugler. De fleste andre fugleunger er mye mer stillferdige mens foreldrene er borte fra reiret.
Om vinteren lever flaggspetten av bær, frø fra gran og furu, men kan også ete barkbiller. Flaggspetten plukker kongler og benytter «spettesmier», der de settes fast og frøene kan plukkes ut. I sommerhalvåret lever den av insekter som tas på greiner og blader. Unntaksvis kan den også plyndre fuglereir fra andre fugler. Flaggspetten kan også hakke små hull i barken i ringer rundt stammen på enkelte løvtrær (bl.a. lind) for å drikke sevje om våren. Merk at når slike ringer finnes på bartrær, er de imidlertid mest sannsynlig laget av tretåspett.
I Norge er flaggspetten er en utpreget invasjonsart. Invasjonene skjer med 3-6 års mellomrom hvis frøproduksjonen hos bartrær svikter. Fuglene som kommer hit stammer trolig fra Nord-Russland. Lenger sør i Europa er flaggspetten hovedsakelig en standfugl.
Flaggspetten (Dendrocopos major) er en mellomstor spette og den mest tallrike av spettene i Europa. Ryggen er svart med et stort hvitt felt på hver vinge. Undersiden er hvit med kraftig rød undergump. Hannen skilles fra hunnen ved et rødfarget parti i nakken. Unge flaggspetter kjennetegnes med en rød hette med sort kant. Flaggspetten er ca. 25 cm lang, og veier 70–90 g. Nebbet er kraftig og meiselformet.
Scientìfich: Dendrocopos major
Piemontèis : Pich ross
Italian : Picchio rosso maggiore
Multimedia w Wikimedia Commons Dzięcioł duży, dzięcioł pstry większy[3] (Dendrocopos major) – gatunek średniego ptaka z rodziny dzięciołowatych.
Zamieszkuje lasy całej Europy, północnej i środkowej Azji oraz północnej Afryki. Zasadniczo osiadły, choć część populacji wędruje jesienią wykazując inwazyjność. Ma to miejsce w latach niedoboru nasion. Pojawia się wtedy liczniej w Europie Środkowej i Zachodniej. Młode ptaki w pierwszym roku życia mogą koczować w poszukiwaniu nowych terenów lęgowych. Wyróżniane 20 podgatunków różni się od siebie nieznacznie.
W Polsce rozpowszechniony, średnio liczny ptak lęgowy. Najliczniejszy i najpowszechniejszy z polskich dzięciołów, występujący we wszystkich drzewostanach w całym kraju i przez cały rok. Na większości obszaru występuje częściowo osiadły, zachodni podgatunek Dendrocopos major pinetorum. Na Mazurach zamiast niego lęgnie się Dendrocopos major major. Jest to podgatunek bardziej wędrowny i pojawia się w Polsce również podczas koczowań i wędrówek, zwłaszcza na wybrzeżu[4]. Zimą pojawiają się większe osobniki z populacji północnych i wschodnich.
Ptak wielkości drozda o kontrastowym upierzeniu ściśle związany z korowiną drzew. Kuper, ogon, skrzydła, grzbiet i wierzch głowy czarne. U samca na tylnej części głowy (potylicy) jaskrawoczerwona, poprzeczna pręga, której brak u samicy. Tęczówki oczu są czerwone. Czarny pas ciągnie się od dzioba w kierunku piersi. Drugi otacza górną część szyi. Dolna część brzucha i podogonie w kolorze jaskrawoczerwonym oddzielają się wyraźnie od białego spodu - jest charakterystyczna dla tego gatunku cecha ubarwienia. Na szyi dwie białe plamy, podobnie na barkach oraz skrajnych sztywnych sterówkach. Ma mocny, dłutowaty ciemnoszary dziób i szare nogi. Czepne nogi dostosowane są do siadania na pionowych pniach, dwa palce są skierowane ku przodowi a dwa ku tyłowi. Młode dzięcioły mają natomiast całe ciemię i tył głowy czerwono-pomarańczowe. Ptak nie jest płochliwy, choć zachowuje ostrożność. Jego lot jest falisty. Jest nieco mniejszy od kosa.
Gatunki europejskich dzięciołów rozróżnia się po rozmiarach, rysunkach na szyi i grzbiecie, ubarwieniu czapeczki na głowie. Różnice tkwią też w zasięgu rozprzestrzenia się i środowisku występowania. Dzięcioła dużego można pomylić z innymi członkami jego rodziny – dzięciołem białogrzbietym, białoszyim, średnim, trójpalczastym i dzięciołkiem. Wszystkie prowadzą podobny tryb życia i tak samo wydobywają pokarm czy gnieżdżą się.
Wydają dźwięki inne niż ptaki wróblowe. Śpiew zastąpiło bębnienie o korę drzewa, które służy oznajmianiu o zajętym terytorium i gotowości do jego obrony oraz ma przywabiać partnera. Bębnią obie płcie[6]. Jest to krotka seria szybko powtarzanych mocnych uderzeń dziobem. Aby wzmocnić efekt, dzięcioł duży bębni w wypróchniałą korę, pod którą znajduje się pusta przestrzeń. Gdy takiej brakuje, może uderzać nawet w blaszane dachy, blaszane pokrywy latarń ulicznych lub anteny satelitarne. Działa to wtedy jak pudło rezonansowe i werblowy sygnał godowy roznosi się daleko. Usłyszeć go można w lasach i parkach od marca do czerwca.
Gdy wspina się po pniu, wydaje ciche „kik kik”, a gdy jest spłoszony – „gi gi gi”.
Stare lasy liściaste, iglaste (sosnowe) lub mieszane z domieszką osiki. Również inne mniejsze zadrzewienia (w tym śródpolne), parki miejskie i wiejskie (nawet w centrach miast), ogrody oraz aleje na równinach i terenach górzystych. Nie jest to zatem ptak wymagający pod względem składu gatunkowego, wysokości nad poziomem morza ani wieku drzewostanu.
Dziupla wykuta w pniu lub bocznym konarze przez oboje rodziców, umieszczona zazwyczaj na wysokości od 0,5 do 20 m nad ziemią w potężnym żywym drzewie. Chętniej wybiera pnie z uszkodzonym drewnem, podobnie jak inne dzięciołowate. Tylko wyjątkowo kuje w całkowicie zdrowym drewnie. Średnica otworu dziupli 4,5‒5,5 cm, tj. znacznie mniejsza niż w dziuplach dzięcioła czarnego, dzięcioła zielonego i dzięcioła zielonosiwego. Budowa trwa 2‒3 tygodnie. Dziupla nie jest wysłana ściółką, a podkładkę stanowią jedynie suche trociny i odłamki drewna, które wpadają do środka komory gniazdowej w trakcie jej wykuwania. Zwykle co roku wykuwa nową dziuplę, rzadziej zasiedla starą. Korzysta także ze skrzynek lęgowych. Utworzone pary są monogamiczne.
Składane w pierwszej dekadzie maja w liczbie 5‒7, gdy wykuwanie dziupli jest już zakończone. Mają białą, grubą skorupkę z połyskiem i średnie wymiary 26×19 mm. Dzięcioł duży wyprowadza jeden lęg w ciągu roku. Gniazduje od kwietnia do czerwca.
Obydwoje rodzice przez okres 12‒13 dni, licząc od złożenia ostatniego jaja. Pisklęta, gniazdowniki, przebywają w dziupli 21 do 25 dni i są wtedy bardzo hałaśliwe. Młode zdradzają swoją obecność w dziupli odzywając się nieprzerwanie. Jedno z nich stale wygląda z dziupli czekając aż rodzice przylecą z pokarmem. Oboje rodzice dokarmiają je nawet gdy już opuszczą gniazdo.
Zimą dzięcioła dużego można spotkać w mieszanych stadach złożonych również z sikor, kowalików, pełzaczy i mysikrólików. Razem starają się szukać pokarmu i nawzajem ostrzegają przed drapieżnikami. O tej porze roku odwiedza też karmniki.
W okresie wiosny i lata (lęgowym) jego pożywienie stanowią głównie owady i ich larwy wydobywane z drewna (np. gąsienice motyli, mrówki, chrząszcze). Zimą i jesienią, przy ograniczonej dostępności pokarmu żywego, jego dieta wzbogaca się o nasiona drzew sosnowych oraz świerkowych a także owoce. Zimą chętnie pojawia się w karmnikach ze słoniną. Może żywić się także padliną. Pewną osobliwością tych dość dużych ptaków jest to, że najchętniej zjadają mszyce. Wiosną dzięcioły mogą nakłuwać korę brzóz i pić wyciekający sok roślinny. Czasem zjadają też ptasie jaja i pisklęta. W porównaniu z innymi gatunkami dzięciołów jego dieta jest zatem mniej wyspecjalizowana
W określonych wybranych miejscach, w szczelinach korowiny pnia lub pieńka, rozwidleniach gałęzi lub w pękniętej korze, zwanym kuźniami, dzięcioł duży wkłada szyszki drzew iglastych. Obiera je tam swym mocnym dziobem z pojedynczych łusek i wybiera nasiona. Owady (są one często szkodnikami drzew) spod kory drzew wydobywa długim i lepkim językiem lub też zbiera z drzew i krzewów. Żeruje w koronach drzew i na ziemi, chodząc po pniach i opukując je z każdej strony. Często zajmuje go wykuwanie, również w twardym drewnie. Potrafi zwisać głową w dół gdy, siedząc na cienkich gałązkach, stara się zerwać szyszkę.
W Polsce objęty ochroną gatunkową ścisłą[7].
Dzięcioł duży, dzięcioł pstry większy (Dendrocopos major) – gatunek średniego ptaka z rodziny dzięciołowatych.
O pica-pau-malhado-grande (Dendrocopos major) é um membro da família dos pica-paus (Picidae).[1]
Tem a sua distribuição na Europa e norte da Ásia. É residente, com excepção das regiões mais frias da sua área de distribuição.[2]
No Verão, a sua alimentação consiste de larvas de traças e escaravelhos que habitam o interior da madeira das árvores da floresta.
O pica-pau-malhado-grande (Dendrocopos major) é um membro da família dos pica-paus (Picidae).
Tem a sua distribuição na Europa e norte da Ásia. É residente, com excepção das regiões mais frias da sua área de distribuição.
No Verão, a sua alimentação consiste de larvas de traças e escaravelhos que habitam o interior da madeira das árvores da floresta.
Ciocănitoarea pestriță mare (Dendrocopos major) este o pasăre din familia picidelor (Picidae), cu o mărime de 25 cm (cât mierla neagră), de culoare tărcat alb cu negru; regiunea subcodală roșie, ciocul albăstrui, cu muchii longitudinale, dur, ascuțit la capăt și picioarele cenușiu-negricioase, masculul cu ceafa roșie; este întâlnită în regiuni împădurite, începând de la șes până în pădurile de conifere și își face cuibul în scorburi de copaci. În România este prezentă tot timpul anului și este răspândită peste tot în ținuturile împădurite de la șes la munte, până în zona coniferelor; frecventă în parcurile orașelor și terenuri de cultură cu arbori izolați. Sunt descrise 14-26 subspecii, în România sunt prezente 3 subspecii: Dendrocopos major major, Dendrocopos major pinetorum și Dendrocopos major candidus.
Ciocănitorile sunt aproximativ de mărimea unui graur. Lungimea de la cioc la coadă a acestor păsări este de 22 - 23 centimetri, iar anvergura aripilor este de 34 - 39 centimetri. Au penajul negru care contrastează cu alb la umeri și posedă o pată roșie sub coadă. Masculii au o pată roșie și pe ceafă. Exemplarele tinere au în jurul capului o coroniță de culoare roșie, pete alb-tărcate pe umeri, deci culoarea penajului lor nu diferă foarte mult de cel al adulților. Sunetul lor de toboșar este un mijloc foarte bun de a se identifica și are aceleași funcții ca trilurile altor păsări care își fac cunoscut teritoriul, asta deoarece ciocănitorile nu emit sunete vocale specifice. Aceste păsări au fost asociate cu apa, iar ciocănitul lor era considerat un prevestitor al ploii.
Se răspândesc prin ouă.
Aceasta ciocănitoare este printre cele mai adaptabile specii de ciocănitori. Ele trăiesc în diferite habitate atât timp cât acestea conțin copaci, de aici și gradul mare de răspândire pe teritoriul Europei. Ele preferă în special stejarii și carpenii și sunt cel mai des întâlnite în astfel de păduri, dar și în parcuri și grădini. Ciocănitorile pot fi văzute chiar și în mijlocul orașelor atâta timp cât acolo se găsesc copaci suficient de înalți.
Ciocănitorile au nevoie de copaci mari pentru a cuibări și a le susține nevoia de hrană. În cazul în care astfel de copaci dispar din pădurile în care aceste ciocănitori locuiesc rezultatele vis-a-vis de numărul de ciocănitori pot fi severe. Acestea sondează scoarța copacilor în căutare de insecte și larve și își folosesc limba lungă și lipicioasă pentru a le extrage. Ciocănitorile se mai hrănesc și cu seva copacilor, nuci, fructe de pădure, semințe, mai ales în timpul iernii, iar primăvara se vor hrăni chiar cu ouăle și puii altor specii de păsări direct din cuiburile acestora.
Ciocănitorile lovesc scoarța copacilor cu ciocul cu o frecvență mai mare de 40 de bătăi pe secundă. Au craniul armat suplimentar astfel încât forțele de impact nu afectează creierul, foarte bine căptușit în cutia craniană. Penele din coada lor sunt rigide și cu ajutorul acestora se sprijină atunci când se prind vertical de scoarța copacilor. Geometria ghearelor le ajută fiind dispuse opus două câte două în față și în spate (picioare zigodactile). Ciocănitorile se pot deplasa vertical pe scoarța copacilor.
Păsări Anatomie
Evoluție și dispariție Comportament Liste ClasificareCiocănitoarea pestriță mare (Dendrocopos major) este o pasăre din familia picidelor (Picidae), cu o mărime de 25 cm (cât mierla neagră), de culoare tărcat alb cu negru; regiunea subcodală roșie, ciocul albăstrui, cu muchii longitudinale, dur, ascuțit la capăt și picioarele cenușiu-negricioase, masculul cu ceafa roșie; este întâlnită în regiuni împădurite, începând de la șes până în pădurile de conifere și își face cuibul în scorburi de copaci. În România este prezentă tot timpul anului și este răspândită peste tot în ținuturile împădurite de la șes la munte, până în zona coniferelor; frecventă în parcurile orașelor și terenuri de cultură cu arbori izolați. Sunt descrise 14-26 subspecii, în România sunt prezente 3 subspecii: Dendrocopos major major, Dendrocopos major pinetorum și Dendrocopos major candidus.
Ďateľ veľký (iné názvy: ďateľ strakatý, zriedkavo ďateľ strakatý veľký[3][4] [podľa staršieho pravopisu sa písalo ďatel..., t.j. s tvrdým l, porov. napr. PSP 1940], ľudovo: strakopud, strachopud[5]; lat. Dendrocopos major, Dendrocopus major, Picoides major, Picus major [6]) je druh z čeľade ďatľovité. Obýva Palearktídu a v Európe je to najpočetnejší ďateľ. Hniezdi i zimuje na celom Slovensku (dokázané hniezdenie na 95,30 %, zimovanie na 97,20 % mapovacích kvadrátov).[7] Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov ďateľ veľký patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je stúpajúci, populácia v Európe v rokoch 1980 – 2013 mierne stúpla, na základe krátkodobého trendu v rokoch 2000 – 2012 sú stavy stúpajúce.[1]
Je to vták veľký približne ako škorec obyčajný, meria 22[8] – 23 cm[8][9] a váži 68,5 – 100 g (♂♂), 60 - 90 (♀♀).[10]. Má čiernobiele strakaté operenie. Rozdiel od ostatných ďatľov je v silnom čiernom prúžku nad zobákom, ktorý bez prerušenia pokračuje až do tyla a podľa intenzívne červených chvostových kroviek, ktoré sú oproti bielemu bruchu ostro ohraničené. Samec má červený tyl hlavy, samica ho má čierny, mláďatá majú vršok hlavy červený.[9] Lieta v dlhých vlnovkách.
Vydáva najčastejšie tvrdé "čikk", "tükk"[9], kovové "kik"[8] či „kix“, pri vyrušení „gigigigi“. Pravidelne bubnuje.
Západná časť Palearktickej oblasti (západná Eurázia vrátane severnej Afriky a Prednej Ázie), východná časť Palearktickej oblasti (východná Eurázia vrátane Japonska a severnej Číny). Vyskytuje sa aj na Slovensku.[7]
Najhojnejší z ďatľov. Vyskytuje sa všade od nížin až po hornú hranicu lesa, hniezdi až do 1 000 - 1 400 m n. m.[7], nad 1 000 – 1 200 m je už vzácnejší. Ďateľ veľký je stály vták, ktorý sa v zime môže potulovať, zvyčajne do 2 km. Výnimočne do južnejších oblastí Európy. V mimohniezdnom období zaletí aj do kosodreviny 1 600 m n. m..[7]
Odhadovaný počet hniezdiacich párov je 30 000 - 60 000, zimujúcich jedincov 70 000 - 150 000. Veľkosť populácie i územie na ktorom sa vyskytuje sú stabilné, maximálna zmena do 20%. Ekosozologický status v roku 1995, 1998 a 2001[11] žiadny. V roku 2014 LC - menej dotknutý.[2][12][13] Európsky ochranársky status nezaradený SPEC. Stupeň ohrozenia S - vyhovujúci ochranársky status.[7]
Ďateľ veľký sa vyskytuje v lesoch všetkých typov a tiež v parkoch. Hniezdi v máji a júni raz ročne. Hniezdnu dutinu s okrúhlym vletovým otvorom s priemerom 5 cm si tesá sám. Zúčastňujú sa obaja partneri, no najmä samec.[10] Dutina dosahuje hĺbku 20 - 30 cm, šírku 15 cm.[10] Samica znáša 5 až 7 bielych vajec, na ktorých sedia obaja rodičia 12 až 13 dní a mláďatá kŕmia tiež obaja rodičia na hniezde 3 týždne a potom ešte niekoľko dní prikrmujú.
Ďateľ veľký konzumuje živočíšnu i rastlinnú potravu. Hmyz všetkých vývojových štádií, hlavne druhy nachádzajúce sa v dreve a v kôre stromov.
V zime i na jeseň sa živia semenami ihličnatých i listnatých stromov. Spolu s krivonosom a vevericou patrí k najväčším spotrebiteľom semena smreka. Je známy prípad z lesníckeho arboréta v Kysihýbli, kde mali spočítanú úrodu šišiek stromu druhu Picea orientalis v počte 4475 šišiek z ktorých jediný ďateľ veľký zjedol 1809 kusov, teda približne 40 %.[10] Šišky odtrhnú a odletia s nimi na jedno miesto, kde majú obľúbené miesto na strome, kde vyberajú semená. Je to zvyčajne vhodná škára v kôre. Priletia s novou šiškou v zobáku, prisadnú pod miesto kde ešte trčí predtým spracovaná šiška zo škáry v kôre. Prinesenú si položia na brucho, starú vyhodia zobákom, novú zastrčia na jej miesto a môže z nej pohodlne vyjedať semienka. Tieto miesta je potom ľahké nájsť podľa kopy strapatých šišiek ležiacich pod takýmto stromom. Obľubuje aj semená iných ihličnatých stromov. Z listnatých napríklad žalude, bukvice, lieskovce, orechy, oriešky hrabu, tiež plody javora horského (klen), javorov a líp. Žerú aj ovocím i bobule, napríklad moruše, čerešne, višňe, slivky, bazu čiernu, bazu červenú, jarabinu, hrušky a šípky.
Skoro na jar robia malé dierky do kôry stromov, ktoré sú bohaté na miazgu v horizontálnom rade a potom aj viacero jedincov prilieta konzumovať vytekajúcu šťavu. Účelom sú vitamíny a výživné zložky miazgy.[10]
Pre užitočnosť si zaslúži ochranu; treba šetriť staré stromy s hniezdnymi dutinami a vyvesovať hniezdne búdky.
Kompozitná fotografia - pomôcka na ľahšie spoznanie druhu
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Ďateľ veľký
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Ďateľ veľký
Ďateľ veľký (iné názvy: ďateľ strakatý, zriedkavo ďateľ strakatý veľký [podľa staršieho pravopisu sa písalo ďatel..., t.j. s tvrdým l, porov. napr. PSP 1940], ľudovo: strakopud, strachopud; lat. Dendrocopos major, Dendrocopus major, Picoides major, Picus major ) je druh z čeľade ďatľovité. Obýva Palearktídu a v Európe je to najpočetnejší ďateľ. Hniezdi i zimuje na celom Slovensku (dokázané hniezdenie na 95,30 %, zimovanie na 97,20 % mapovacích kvadrátov). Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov ďateľ veľký patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je stúpajúci, populácia v Európe v rokoch 1980 – 2013 mierne stúpla, na základe krátkodobého trendu v rokoch 2000 – 2012 sú stavy stúpajúce.
Större hackspett (Dendrocopos major) är en fågelart inom familjen hackspettar (Picidae). Den förekommer i Europa, norra Afrika och norra Asien och merparten av världspopulationen är stannfåglar förutom de som häckar i den kallaste nordligaste delarna av utbredningsområdet.
Den känns igen på de två avlånga vita skulderfläckarna och den röda undergumpen. Längden är 23–25 cm och vingspannet 34–39 cm. Den väger ungefär 80 gram. Fullvuxna hanar har svart hjässa med en röd fläck i nacken medan fullvuxna honor saknar rött på huvudet. Ungarna har röd hjässa precis som mindre hackspett. Större hackspett flyger i bågflykt, dvs i tydliga upp- och nedåtgående bågar.[2]
Den större hackspettens närmaste släktingar är balkanspett och flera asiatiska arter som himalayaspett, darjeelingspett, sindspett och vitvingad hackspett. När balkanspettens utbredningsområde expanderade i Europa hybridiserade den ganska ofta med större hackspett men idag är det mycket ovanligt.[3] Tidigare trodde man att mellanspetten stod större hackspett nära, men DNA-studier visar att de endast är avlägset släkt.
Större hackspett förekommer i Europa, norra Afrika och norra Asien och merparten av världspopulationen är stannfåglar förutom de som häckar i den kallaste nordligaste delarna av utbredningsområdet. Den är regionalt utdöd på Irland[4] och den har observerats vid ett fåtal tillfällen på Island och Färöarna.[4]
Olika auktorer har erkänt olika antal underarter av större hackspett. Generellt kan man säga att de erkända antalet underarter har minskat med tiden. Peters erkände 27 stycken 1948,[5] 22-26 av Cramp et al. 1985[6] och 14 av Winkler et al. 1995.[7] Även Clements et al. 2016 erkänner 14 underarter, fördelade i tre grupper:[8]
DNA-studier pekar dock på att denna uppdelning i tre grupper är felaktig, där vissa av de asiatiska underarterna är mest avvikande.[9] Författarna till studien föreslår till och med att större hackspett bör delas upp i fyra egna arter: japonicus, cabanisi (inklusive stresemanni), poelzami och major (övriga underarter). Andra studier har bekräftat att av dessa är åtminstone japonicus och cabanisi distinkta.[10] Inga större auktoriteter har dock ännu följt dessa studiers resultat.
Genom fossila lämningar finns det även en känd förhistorisk underart, D. m. submajor (Jánossy, 1974), från mellersta pleistocen (250.000 till 300.000 år sedan), funnen i Centraleuropa, bland annat Hundsheim i Österrike. Taxonet har ibland behandlats som en egen art men skiljer sig enbart i storlek ifrån nominatformen av större hackspett.[11]
Den lever främst i löv- och blandskog, ibland även barrskog, från Skåne till Lappland. Längst i norr är den mindre vanlig eller sällsynt.
Bohålet hackas ut i en lövträdsstam, i såväl friska som murkna träd[2] av t.ex. asp, al, björk eller ek, mindre ofta i barrträd.[12] Övergivna bohål övertas gärna av stare eller vissa andra hålhäckare[13]. Den kan även häcka i holk.[14] I maj läggs 5-7 ägg som ruvas i 12-13 dygn. Ungarna blir flygfärdiga efter 20-25 dygn och de matas oftast en tid efter det att de har lämnat boet. Födan består av skalbaggar, myror, bladlöss och andra insekter, samt bär som till exempel blåbär och lingon - vintertid främst frön i gran- och tallkottar[15]. Större hackspett tar ibland även fågelungar och ägg. Vintertid uppsöker den gärna fågelbord där den främst äter talgbollar och jordnötter.
Större hackspett har förr även kallats för storspätt,[16], skogsknarr[17] och hackspik[17]. Dialektalt har den förr i Kalmartrakten kallats för rosenbjelke.[17]
Wikimedia Commons har media som rör större hackspett.
Större hackspett (Dendrocopos major) är en fågelart inom familjen hackspettar (Picidae). Den förekommer i Europa, norra Afrika och norra Asien och merparten av världspopulationen är stannfåglar förutom de som häckar i den kallaste nordligaste delarna av utbredningsområdet.
Göknar ağaçkakanı veya Orman alaca ağaçkakanı (Dendrocopos major), ağaçkakangiller (Picidae) familyasına ait bir ağaçkakan türü.
Tüylerine rağmen çoğunlukla göze çarpan bir kuş değildirler. Büyük beyaz omuz yaması ve göz yaması vardır. Büyüklükleri 23–26 cm, kanat açıklıkları ise 38–44 cm kadardır. Erkeğin üst parçaları düz ve parlak siyahtır, ensede koyu kırmızı bir nokta, yüz ve boynun kenarlarında beyaz tüyler vardır. Gaga siyah ve bacaklar yeşilimsi gridir. Dişide ve gençte, ensede koyu kırmızı nokta yoktur ama taç koyu kırmızı renklidir. Karnının koyu kırmızı olması ile daha küçük olan Küçük ağaçkakandan ayrılabilir. Son buzul çağı esnasında yaşayan prehistorik P. m. submajor dahil birkaç alt cinsi vardır.
Avrupa ve kuzey Asya boyunca yayılış gösterirler. Ormanlık bölgeler ve parkların sakinidirler, yiyecek için bağlıdır ve yuva için yaşlı ağaçların üzerine yerleşirler.
Genç erkek
Dişi
Erkek
Ağaçkakansılar ile ilgili bu madde bir taslaktır. Madde içeriğini geliştirerek Vikipedi'ye katkıda bulunabilirsiniz. Göknar ağaçkakanı veya Orman alaca ağaçkakanı (Dendrocopos major), ağaçkakangiller (Picidae) familyasına ait bir ağaçkakan türü.
Розміром з чорного дрозда. Довжина тіла становить 22—27 см, розмах крил — 42—47 см, вага складає 60—100 г[3].
У забарвленні переважають чорні й білі тони, які в поєднанні з яскраво-червоним (у окремих підвидів — рожевим) підхвістям надають птахові строкатого вигляду. Верх голови, спина і надхвістя чорні з синюватим блиском. Лоб, щоки, плечі бурувато-білі. Черево залежно від району проживання може бути світлішим або темнішим, мінячись від чисто білого до бурого або майже шоколадного[4]. На плечах розташовані великі білі поля, між якими проходить чорна спинна смуга. Махові пера чорні з широкими білими плямами, які на складеному крилі утворюють п'ять поперечних світлих смуг. Хвіст чорний, за винятком двох крайніх стернових пір'їн, які білого кольору. Райдужна оболонка ока коричнева або червона, дзьоб свинцево-чорний, лапи темно-бурі. Від основи дзьоба до бічної частини шиї, а потім убік до чорного зашийку тягнуться добре помітні чорні смуги — «вуса», які облямовують білі щоки[1][5].
Самець відрізняється від самиці червоною поперечною смугою на потилиці. У молодих птахів незалежно від статі тім'я червоне з чорними поздовжніми штрихами. Інших відмінностей в забарвленні оперення молоді не мають. Хвіст середньої довжини, загострений і дуже жорсткий, тому що служить головним чином опорою при лазінні по стовбуру дерева. Дятел добре і швидко літає, проте у всіх випадках віддає перевагу лазінню по стовбуру, користуючись крилами лише для перельоту на сусіднє дерево[1].
Зазвичай порівнюють великого строкатого дятла з сирійським і білокрилим дятлами, що мають найбільш схожий малюнок оперення. У сирійського дятла лінія «вусів» не доходить до зашийка, як у великого строкатого: там де в останнього дві білі плями, розділених чорною лінією, у сирійського лише одна суцільна. Крім того, у сирійського дятла боки голови світліші, підхвістя рожевувате (але не червоне), на крайніх рульових перах лише кілька білих цяток.
Білокрилий дятел дещо дрібніший, має слабший дзьоб, і в нього значно більш розвинутий білий колір на лопатках і крилах, червоний в нижній частині тіла більш насичений[6]. У короткохвостого дятла біла нижня частина спини, а також рожеве підхвістя і відсутні чорні штрихи на боках. Малий строкатий дятел значно дрібніший від великого, також, як і короткохвостий, виділяється білою спиною, а також білим підхвістям. У трипалого дятла біла поздовжня смуга на спині і відсутність червоних відмітин (шапочка самця забарвлена в лимонно-жовтий колір)[3].
Підвидова систематика в цілому розроблена недостатньо, різні автори виділяють від 14 до 26 географічних рас[2]. Мінливість проявляється у ступені розвитку і тональності світлого забарвлення на нижньому боці тіла, а також в деталях малюнка оперення, в загальних розмірах і пропорціях[7]. Деякі автори при визначенні підвиду також використовують величину дзьоба, яка скоріше залежить від характеру харчування конкретної особини, ніж від географічного положення популяції. У загальному випадку можна сказати, що північні раси більші, мають коротший і сильніший дзьоб, світліше оперення черева[6].
Чітка межа між ареалами підвидів часто відсутня, оскільки для виду характерна поступова, «клинова» зміна ознак з півночі на південь і з заходу на схід. З особливостей можна відзначити чорну з червоними плямами поперечну смугу на грудях у північноафриканського підвиду numidus, редукцію лопаткових білих полів і червону пляму на грудях у китайської раси cabanisi. Останню іноді виділяють в окремий вид[5]. Великий строкатий дятел зрідка утворює гібридні форми з сирійським, білокрилим і короткохвостим дятлами[6]. Список підвидів, їх поширення та морфологічні особливості наведено в розділі «Зовнішня класифікація».
Досить галасливий птах. Його голос можна почути в будь-який час року з різних причин: шлюбне збудження, територіальна суперечка, переляк або демонстрація гнізда. Вокалізація самців і самиць не відрізняється, хоча самці в цілому кричать частіше й інтенсивніше[8]. Найчастіше можна почути різке й уривчасте «кік» із деякими модифікаціями. Часом схвильований птах видає цей звук швидко кілька разів, у результаті чого він перетворюється на стрекотливе «кі-кі-кі …» або «кр-кр-кр …»[3]. З середини січня до кінця червня, а також іноді у вересні крики часто супроводжує «барабанний дріб», що являє собою своєрідну трель від вібрації сухого сучка під швидкими ударами дзьоба. Ця трель також є важливим засобом спілкування між птахами. Дріб у великого дятла дуже короткий, триває близько 0,6 секунди і складається з 12-13 ударів, які зливаються в єдиний звук, окремі удари практично нерозрізнювані. За цією ознакою, а також за тим, що дріб починається гучно, а потім швидко затихає, можна розпізнати великого строкатого дятла здалеку, навіть не бачачи його. У гарну погоду дріб чути на відстані до 1,5 км від птаха[9].
Область розповсюдження охоплює більшу частину Палеарктики. В Африці мешкає на півночі Алжиру й Тунісу на південь до Великого Атласу, в Марокко і на канарських островах Тенерифе і Гран-Канарія. В Європі поширений майже повсюдно, за винятком Ірландії, високогірних районів, півночі Скандинавії, а також степової зони України, півдня й арктичних районів Росії. У південній частині Балканського півострова та в Малій Азії трапляється спорадично в гірській місцевості. На островах Середземного моря відзначений на Сицилії, Корсиці та Сардинії. Велика ізольована ділянка є на Кавказі, в Закавказзі й півночі Ірану на територіях, прилеглих до Каспійського моря[6].
У Скандинавії, Фінляндії і на Кольському півострові поширений до кордонів деревної рослинності, в європейській частині Росії на північ до Соловецьких островів, східного узбережжя Білого моря, долини Семжі (півострів Канін), низин Печори, в районі Уралу на північ до 67° північної широти. У Західному Сибіру відзначений на північ до 66° північної широти, в долині Єнісею — до 68° північної широти, до північної частини басейну Нижньої Тунгуски, в басейні Лени — до 65° північної широти. На сході північна межа ареалу опускається до північного узбережжя Гіжигінської губи. На Камчатці гніздиться на північ приблизно до 62-ї паралелі. Населяє Сахалін, південні Курильські острови, а також японські острови Хоккайдо, Хонсю, Цусіма і Тобі[2][7].
В Україні гніздиться на південь до широти міста Дніпра, а також у гірському Криму. В європейській частині Росії поширений на південь до понизь Дону, Волги, долини Уралу в районі 49-ї паралелі. На схід південна межа ареалу проходить через територію Казахстану — долину Ілека на заході, район Павлодару, Казахський дрібносопочник, Зайсанську улоговину. Ізольована ділянка розташована на схід від озера Балхаш в Джунгарському Алатау. У Монголії і Західному Китаї область розповсюдження охоплює простір на південь до хребта Борохоро, Східного Тянь-Шаню, Хангаю, Хентею і Великого Хінгану. На схід південний кордон ареалу різко йде на південь і через центральні й східні райони Китаю досягає північної частини Індокитаю, китайських провінцій Юньнань і Хайнань, а також північного Лаосу[7].
У виборі місць мешкання надзвичайно пластичний, пристосовується до будь-яких біотопів, в яких є дерева — від північної тайги до невеликих лісистих острівців, садів і парків. Тим не менш, щільність розселення не скрізь однакова; в різних регіонах птахи можуть віддавати перевагу тим чи іншим типам лісу[8]. У Північній Африці оселяється в маслинових і тополевих гаях, в кедрових, соснових, широколистяних і мішаних лісах з дубом корковим. У Польщі найбільшої чисельності досягає в вільхово-ясенових і дубово-грабових гаях. Охоче оселяється в парках і лісопарках зі старими деревами, в садах[6]. На північному заході Росії звичайний і численний у різноманітних типах лісу — в сухих борах, в заболочених ялинових лісах, у темнохвойних, мішаних і широколистяних лісах. Не цурається людини і нерідко трапляється навіть у великих містах: наприклад, в Санкт-Петербурзі птахи гніздяться в Михайлівському саду, в парку Лісотехнічної академії, в Сосновському лісопарку і на кладовищах[9]. На Уралі та в Сибіру віддає перевагу мішаним і хвойним лісам, особливо з домінуванням сосни, однак уникає суцільного темного лісу та дрібнолісся[3][5]. На Далекому Сході населяє передгірні і гірські широколистяні й кедрово-широколистяні ліси[2]. На півночі М'янми відзначений серед заростей вільхи і рододендрона, в Японії — звичайний в листяних, хвойних і мішаних лісах[6]. Поза сезоном розмноження, кочуючи у пошуках корму, птахи можуть з'явитися і в нетипових для них біотопах, наприклад, у заростях тундрових і степових чагарників, очерету[2].
Гніздиться до верхньої межі лісу — в Альпах до 2000 м і вище, в Тунісі понад 1000 м, в Марокко до 2200 м, в Центральній Азії до 2500 м, у Південно-Східній Азії до 1800 м, у М'янмі і в Японії до 2300 м над рівнем моря[6][8]. Скрізь веде осілий спосіб життя, однак в окремі роки при неврожаї насіння та інших кормів може здійснювати масові кочівлі (інвазії) в сусідні області. При цьому чисельність птахів у межах одного району може скоротитися в кілька разів і відновитися лише через кілька років. Найбільша схильність до переміщення відзначена у молодих птахів, у той час як старі дятли намагаються не залишати гніздові ділянки[9].
Традиційно вважається моногамним птахом, хоча в Японії були зареєстровані випадки поліандрії[10]. Більшість птахів приступає до розмноження в кінці першого року життя. Частина пар після закінчення сезону розмноження тримається разом до наступної весни, інша розпадається, зимує на різних ділянках лісу і на наступний рік нерідко утворює пару знову[2]. Незважаючи на різні кліматичні умови, терміни гніздування не сильно відрізняються між північними і південними популяціями: часовий проміжок між початком кладки яєць в Африці та в Скандинавії становить близько двох тижнів[8]. У середній смузі Росії перші ознаки весняного збудження проявляються в кінці лютого — на початку березня (у степовій зоні з січня), крики окремих самців можна почути і значно раніше — в кінці грудня або початку січня[2][3]. До середини березня шлюбна активність птахів наростає, після чого тримається приблизно на одному рівні до квітня — середини травня, коли закінчується утворення пар і птахи приступають до побудови гнізд. Знайомство починається з об'єднанням кормових ділянок самця і самки[5]. Токуючі самці ведуть себе дуже помітно — агресивно кричать, барабанять по сухих гілках. Самки також подають голос і перестукуються, але рідше і не так інтенсивно[8]. Для дробу звичайні дятли часто використовують одні й ті ж дерева з сухими верхівками чи сучками у верхній частині крони[2]. У шлюбних іграх птахи (здебільшого самці) нерідко пурхають мов метелики, віддаляючись від свого партнера з повільними помахами крил, розпушеним і піднесеним хвостом, при цьому верещать. Сідаючи на стовбур, птах може демонструвати розпочате дупло. Не є рідкісними і демонстративні переслідування одного партнера іншим[6], при цьому самка завжди домінує над самцем[5]. Шлюбні польоти нерідко закінчуються спарюванням. Воно зазвичай відбувається на горизонтальній гілці у верхній частині крони і супроводжується криками. Тривалість кожної копуляції — близько 6 секунд[9].
З утворенням пари дятли стають агресивними до інших птахів, особливо токуючих. На кордоні ділянки, розмір якої залежить від щільності поселення, часто трапляються сутички із сусідами. Дерево для гнізда обирає самець. Воно, як правило, має м'яку, але не гнилу деревину — це може бути осика, рідше вільха, ще рідше береза, дуб, липа, сосна, модрина[1][3][4]. Зрідка замість дерева птахи вибирають телеграфний стовп або іншу дерев'яну споруду. Зазвичай ділянка містить кілька несправжніх, незавершених дупел. Їх обстеження показало, що велика частина була почата й закинута через невдалий вибір місця, зокрема через наявність внутрішніх сучків[9]. У розріджених поселеннях дятли воліють щороку довбати нове дупло, в щільних, як правило, займають торішні[2]. Дупло найчастіше розташоване на висоті до 8 м (відомі випадки від 0,3 до 26 м) — в середньому нижче, ніж у середнього і короткохвостого дятлів[10], нерідко під шапинкою з гриба-трутовика[1][5]. Воно має глибину 25-35 см і діаметр 11-12 см. Льоток округлий або ледь овальний, завширшки 4,5-6 см[3]. Самець довбає по дереву, відщеплюючи шматочки деревини завдовжки 2-4 см, самка лише зрідка підміняє його[1]. Вся робота займає до двох тижнів, але з урахуванням недобудованих гнізд може розтягнутися на триваліший термін.
У кінці квітня — початку травня самка відкладає 4-8 (частіше 5-7) блискучих білих яєць[10]. Розміри яєць: 24-30 × 19-24 мм[3]. Висиджують обидва члени пари, але більше самець (вночі у гнізді сидить тільки він). Інкубація триває 12-13 (за іншими даними, 10-12[10]) днів[2][5]. Пташенята вилуплюються голі, сліпі й безпомічні. Перші дні життя за межами дупла їх майже не чути; голодні видають дзижчання і скрегіт, ситі — гукають і клацають. З 10-денного віку вони вже деруться до льотка, спираючись на п'яточні мозолі, і зустрічають батьків вже біля входу[5]. З цього часу їх добре чути на відстані до 80-100 м від дупла[1]. У вигодовуванні беруть участь обидва батьки. Вони прилітають до гнізда кожні 2-4 хвилини, за день роблячи до 300 годувань[5]. У гнізді пташенята проводять від 20 до 23 діб, перш ніж набувають здатність до польоту. Потім виводок розпадається — частина пташенят іде за самцем, інша — за самкою. Навчившись літати, пташенята не відразу покидають ділянку, а ще 15-20 днів тримаються біля гнізда, причому перші 10 днів їх підгодовують батьки[10]. Середня тривалість життя дятлів становить близько 9 років[10], максимально відомий вік у Європі — 12 років 8 місяців — був зареєстрований в Швеції[11].
Вибір кормів найрізноманітніший залежно від сезону з ухилом у бік тваринної або рослинної їжі. Самці і самки здобувають її на різних територіях, часто навіть у різних типах лісу[5].
Навесні та влітку дятли у великих кількостях поїдають усіляких комах та їхніх личинок: жуків, у тому числі тих, які харчуються деревиною (вусачів, короїдів, златок, рогачів, листоїдів, сонечок, довгоносиків, турунів), гусениць та імаго метеликів, у тому числі мохнатих (червиць, зубниць, хвилянок, п'ядунів, коконопрядів, жилкуватих біланів), рогохвостів, попелиць, кокцид[8]. Чималу частку раціону складають мурахи: лазіуси, форміка, мурахи-шашелі й доліходеруси[10]); в шлунках деяких дятлів орнітологи знаходили по 300—500 особин цих комах[1]. Зрідка вживають в їжу ракоподібних і молюсків. У холодну пору року дятлів нерідко можна спостерігати біля житла людини, де вони відвідують пташині годівниці або видобувають залишки харчів (сир, ковбасу тощо) на смітниках. При нагоді живляться падлом. Крім того, відмічене розорення гнізд дрібних співочих птахів, поїдання їх яєць і пташенят. Серед жертв цього виду відмічені мухоловки строкаті, звичайні горихвістки, синиці, зяблики, кропив'янки, навіть інших видів дятлів[2][10].
Корм добувають на стовбурах і на поверхні землі. Птахи можуть лазити по бічних гілках, але ніколи не опускаються вниз головою[8]. Найчастіше птах сідає на нижню частину стовбура і по спіралі стрибками підіймається вгору, роблячи зупинки, оглядаючи щілини і запускаючи в них свій липкий язик завдовжки близько 40 мм[8]. Виявивши комах, дятел сильними ударами дзьоба розбиває кору або робить в ній заглиблення до 10 см, а потім язиком витягує здобич на поверхню. Піднявшись до висоти 12-16 м, а іноді й вище, дятел перелітає на інше дерево[1]. Птах довбає переважно хворі та всохлі дерева, уражені шкідниками, і практично не чіпає здорові[4]. Рідше, головним чином навесні, птахи годуються комахами на землі: розоряють мурашники, довбають лежачі дерева, коріння дубів і грабів, збирають опалі плоди[2][8].
Взимку і восени переважають рослинні корми, багаті білками — у першу чергу, насіння хвойних дерев, горіхи і жолуді, а також не опалі яблука[10]. Комахи в цей час — швидше виняток. Характерний спосіб видобутку насіння з шишок сосни, ялини або модрини за допомогою так званої «кузні». Хоча ця тактика відома й у деяких інших видів строкатих дятлів, саме у великого строкатого вона найдосконаліша[8]. Дятел зриває шишку з гілки, відносить в дзьобі і затискає її у заздалегідь визначеній ніші-ковадлі — природній щілині або в видовбаному ним самим отворі у верхній частині стовбура. Потім птах з силою вдаряє по шишці дзьобом, відщипує лусочки і витягує насіння[1]. Територія, яку займає один дятел, може мати до 57 таких «ковадел», однак частіше за все використовується тільки два-чотири[8]. Наприкінці зими під деревом може накопичитись гора лусок і розбитих шишок; в окремих випадках знаходили до 5-7 тисяч штук[1]. Також птахи вживають в їжу горіхи та насіння ліщини, бука, дуба, граба, мигдалю[8]; харчуються сосновими бруньками і шматочками ніжної осикової кори[2]. Видзьобують кісточки і поїдають м'якуш аґрусу, смородини, вишні, сливи, малини, ялівцюа , крушини і ясена[8]. Ранньою весною, коли комах ще немає, а насіння вже закінчилося, дятли пробивають кору листяних дерев і п'ють сік.[5].
Великий строкатий дятел — досить помітний і галасливий птах, частіше за інших дятлів селиться біля людини і при нагоді годується непридатними харчовими залишками. Як правило, він проводить час наодинці; навіть під час висиджування і виведення пташенят самці і самки часто добувають їжу на різних кінцях загальної території. Масові скупчення дятлів відзначені лише в період масових інвазій номінативного підвиду — так, до 10 тисяч кочових птахів було відмічено на фінському острові Сеппі (Säppi) у районі міста Порі[8]. Зазвичай кожна осіла особина має індивідуальну кормову ділянку. У позагніздовий період її площа коливається від 2 до 25 га[8] в залежності від типу лісу, врожаю насіння хвойних порід і числа хвойних дерев, однак частіше за все не виходить за рамки 8-12 га[5]. Під час розмноження при великій щільності поселення ділянки сусідніх пар можуть перетинатися, при цьому нерідкісними є конфлікти між особинами однієї статі. При появі чужака птахи можуть видавати крики, тарабанити, ганяти його вгору по стовбуру, літати над ним, завдаючи удари крилами і дзьобом. Часто фізичному контакту передує «поза протистояння»: птах сидить на вертикальній або горизонтальній поверхні супротив опонента, пір'я на голові скуйовджене, дзьоб злегка відкритий[5].
Великих ссавців дятли не дуже бояться, відлітаючи тільки в останній момент. При наближенні людини, плазуючи по стовбуру, птах наче випадково переповзає на протилежний від неї бік, продовжуючи обстежувати нерівності кори і зрідка виглядаючи з-за перешкоди. Якщо спробувати обійти дерево, птах знову переміститься так, щоб його не було видно. Лише при безпосередній близькості дятел зривається і з криком перелітає на інше дерево[1].
Зміна пір'яного покриву у дорослих птахів відбувається один раз на рік — з червня по кінець жовтня-початок листопада, самці линяють дещо раніше від самок. Першими змінюються першорядні махові у зворотному порядку з X по I — цей процес триває у номінативного підвиду з середини червня до кінця липня, у більшої частини західноєвропейських і кавказьких рас з початку червня до середини липня, у підвиду hispanus й інших південних рас починаючи з кінця травня або перших чисел червня. Під час зміни IX і VIII пер починається заміна другорядних махових за схемою 8-9-7-1-10-6-2-11-5-3-4. Стернові пера змінюються в другій половині літа в порядку 2-3-4-5-1; одночасно з ними йде заміна пір'яного покриву іншої частини тіла[2][8]. Крім того, у молодих птахів розвинене «постювенальне линяння», яке починається в 18-20-денному віці, коли птахи сидять у гнізді, і закінчується через 145—165 днів[12].
Є скупі відомості про напад хижаків у помірних широтах. Відомо, що на дятлів іноді нападають яструб малий та яструб великий, з наземних — лісова куниця і, можливо, горностай. У безлісій місцевості небезпеку являє сапсан — раніше повідомлялося, що в тундрі Ямалу цей сокіл майже повністю знищив популяцію дятлів, які у пошуках корму змінили типові лісові біотопи на відкриті простори. Гнізда птахів розоряють звичайна білка і вовчок сірий, потенційну небезпеку являє руда вечірниця. З підготовленого під гніздо дупла птаха може витіснити звичайний шпак. У гніздах птахів знайдені кровосисні комахи: блохи Ceratophyllus gallinae, Lyctocoris campestris, Entomobrija marginata та Entomobrija nivalis, пухоїди Menopon pici та Degecriella caudida, двокрилі. На гніздових пташенят нападають мошки та Ceratopogonidae. У ряді областей у ротовій порожнині птахів був виявлений порожнинний кліщ Sternostoma hylandi[2].
На більшій частині ареалу великий строкатий дятел вважається фоновим видом — звичайним, численним птахом, який часто вибирає місця поруч з житлом людини і деколи поводиться демонстративно. Тим не менш, на відміну від зеленого і чорного дятлів, його назва в європейських мовах була остаточно сформульована відносно недавно. В античних джерелах лише згадувалося загальну назву «дятел» безвідносно до будь-якого виду. Так, у міфах про засновників Риму Ромула і Рема дятел допомагав вовчиці вигодувати кинутих у лісі дітей, приносячи їм фрукти та лісові ягоди, і охороняв священні для римлян дерева[13]. Відомий британський орнітолог і фольклорист Едвард Армстронг (Edward A. Armstrong) на підставі вивчення різних міфів і легенд зробив висновок, що в Європі за часів неоліту, коли більша частина території була покрита лісами, існував культ дятла. Згідно з повір'ям, птах викликав дощ і символізував родючість[14].
Великий строкатий дятел відноситься до роду Dendrocopos родини Дятлових, який включає в себе середньої величини дятлів зі строкатим чорно-білим оперенням. Частина систематиків об'єднує роди Dendrocopos та Picoides, віддаючи перевагу останній назві. Найбільш близькими родичами великого строкатого дятла вважаються сирійський, білокрилий (Dendrocopos leucopterus), тамариксовий (Dendrocopos assimilis) і гімалайський (Dendrocopos himalayensis) дятли — всі ці види виділяють в загальну групу, що має ранг надвиду[6]. Перший науковий опис великого строкатого дятла з'явився в 10-му виданні «Системи природи» Карла Ліннея; основоположник сучасної систематики дав йому назву Picus major. Сучасна назва з'явилася після того, як німецький ентомолог і систематик Карл Людвіг Кох (Carl Ludwig Koch) в 1816 році у роботіSystem der Baierischen Zoologie розділив зелених і строкатих дятлів, останніх позначивши як Dendrocopos. Ця назва походить від двох давньогрецьких слів — дав.-гр. δένδρον (дерево) і κόπος (удар). Видова назва major в буквальному перекладі з латини означає «великий»[15].
«Путівник по птахах світу» (Handbook of the birds of the world) налічує 14 підвидів великого строкатого дятла[10]:
Mullarney, Killian; Lars Svensson; Dan Zetterström & Peter J. Grant. Birds of Europe. — United States : Princeton University Press, 2000. — 400 p. — ISBN 978-0-691-05054-6. (англ.)
Gõ kiến nhỏ sườn đỏ (danh pháp hai phần: Dendrocopos major) là một loài chim thuộc họ Gõ kiến. Nó được phân phối khắp châu Âu và phía Bắc châu Á, và thường cư trú quanh năm ngoại trừ trong phần lạnh hơn phạm vi của nó. Nó không được IUCN xem là một loài bị đe dọa, loài chim này có phạm vi phân bố rộng rãi và khá phổ biến[2].
Gõ kiến nhỏ sườn đỏ có chiều dài khoảng 23–26 cm, sải cánh dài 38–44 cm. Phần trên lưng có màu đen bóng, với màu trắng ở hai bên của khuôn mặt và cổ. Một dòng màu đen chạy từ vai nửa chừng trên ngực (trong một số phân loài gần trung tâm), trở lại sau gáy, có sọc đen, kéo dài từ mỏ, chạy bên dưới mắt phần sau này của dòng ngoằn ngoèo. Trên vai là một mảng màu trắng lớn và những chiếc lông với màu đen và trắng. Ba lông đuôi bên ngoài khi đuôi ngắn cứng mở ra, đóng vai trò như hỗ trợ trong leo trèo. Các phần dưới trắng tối, bụng và phía dưới cuối thân lông màu đỏ thẫm. Chân đen hoặc màu xám xanh. Chim trống có một điểm màu đỏ thẫm trên gáy, trong khi chim mái và chim non không có. Chim trống trưởng thành năm thứ hai, đỉnh đầu là màu đỏ thẫm giữa mỏ và trung tâm của đỉnh đầu. Nó là loài cư trú ở rừng và công viên, tùy theo thực phẩm và các khu vực làm tổ trên cây cổ thụ. Thực phẩm chủ yếu bao gồm côn trùng và ấu trùng quả hạt, trái cây, động vật gặm nhấm nhỏ.
Bài viết liên quan đến bộ Gõ kiến này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Gõ kiến nhỏ sườn đỏ (danh pháp hai phần: Dendrocopos major) là một loài chim thuộc họ Gõ kiến. Nó được phân phối khắp châu Âu và phía Bắc châu Á, và thường cư trú quanh năm ngoại trừ trong phần lạnh hơn phạm vi của nó. Nó không được IUCN xem là một loài bị đe dọa, loài chim này có phạm vi phân bố rộng rãi và khá phổ biến.
Самец отличается от самки красной поперечной полосой на затылке. У молодых птиц вне зависимости от пола темя красное с чёрными продольными штрихами. В остальном молодые отличий в окрасе оперения от взрослых не имеют. Хвост средней длины, заострённый и очень жёсткий, так как служит главным образом опорой при лазании птицы по стволу дерева. Дятел хорошо и быстро летает, однако во всех случаях предпочитает лазать по стволу дерева, пользуясь крыльями лишь для перелёта на соседнее дерево[3].
Обычно сравнивают большого пёстрого дятла с сирийским и белокрылым дятлами, имеющими наиболее схожий рисунок оперения. У сирийского дятла линия «усов» не доходит до зашейка, как у большого пёстрого; там где у последнего два белых пятна, разделённых чёрной линией, у сирийского лишь одно сплошное. Кроме того, у сирийского дятла бока головы более светлые, подхвостье розоватое (но не красное), на крайних рулевых развито лишь несколько белых пятнышек. Белокрылый дятел несколько мельче, имеет более слабый клюв; у него значительно больше развит белый цвет на лопатках и крыльях, красный в нижней части тела более насыщенный[8]. У белоспинного дятла, как понятно из названия, белая нижняя часть спины, а также розовое подхвостье и отсутствуют чёрные штрихи на боках. Малый пёстрый дятел значительно мельче большого, также, как и белоспинный, выделяется белой спиной, а также белым подхвостьем. У трёхпалого дятла белая продольная полоса на спине и отсутствие красных отметин (шапочка самца окрашена в лимонно-жёлтый цвет)[5].
.jpg)
Подвидовая систематика в целом разработана недостаточно, разные авторы выделяют от 14 до 26 географических рас[4]. Изменчивость проявляется в степени развития и тональности светлой окраски на нижней стороне тела, а также в деталях рисунка оперения, в общих размерах и пропорциях[9]. Некоторые авторы при определении подвида также используют величину клюва, которая скорее зависит от характера питания конкретной особи, нежели чем от географического положения популяции. В общем случае можно сказать, что северные расы крупнее, имеют более короткий и сильный клюв, более светлое оперение брюха[8].
Чёткая граница между ареалами подвидов зачастую отсутствует, поскольку для вида характерно постепенное, «клиновое» изменение признаков с севера на юг и с запада на восток. Из особенностей можно отметить чёрную с красными пестринами поперечную полосу на груди у североафриканского подвида numidus, редукцию лопаточных белых полей и красное пятно на груди у китайской расы cabanisi . Последнюю иногда выделяют в отдельный вид[7]. Большой пёстрый дятел изредка образует гибридные формы с сирийским, белокрылым и белоспинным дятлами[8]. Список подвидов, их распространение и морфологические особенности приведены в разделе «Классификация и подвиды».
Достаточно крикливая птица. Его голос можно услышать в любое время года и по самым разным поводам, будь то брачное возбуждение, территориальный спор, испуг или демонстрация гнезда. Зимой возрастающая активность дятла часто сопровождает процесс дробления шишек, зажатых в качестве «наковальни» в щели коры. Вокализация самцов и самок друг от друга не отличается, хотя самцы в целом кричат чаще и интенсивнее[10]. Наиболее часто можно услышать резкое и отрывистое «кик» с некоторыми модификациями. Временами взволнованная птица издаёт этот звук быстро несколько раз, в результате чего он превращается в стрекочущее «ки-ки-ки…» или «кр-кр-кр…»[5]. С середины января до конца июня, а также иногда в сентябре крики часто сопровождает «барабанная дробь», которая представляет собой своеобразную трель от вибрации сухого сука под быстрыми ударами клюва. Эта трель также является важным средством общения между птицами. Дробь у большого дятла очень короткая, длится порядка 0,6 секунд и состоит из 12—13 ударов, которые сливаются в единый звук; отдельные удары практически неразличимы. По этому признаку, а также по тому, что дробь начинается громко, а затем быстро затухает, можно распознать большого пёстрого дятла издалека, даже не видя его. В хорошую погоду дробь слышно на расстоянии до 1,5 км от птицы[11].
Область распространения охватывает большую часть Палеарктики. В Африке обитает на севере Алжира и Туниса к югу до Большого Атласа, в Марокко и на Канарских островах Тенерифе и Гран-Канария. В Европе распространён почти повсеместно, за исключением Ирландии, высокогорных районов, севера Скандинавии и российского Заполярья, а также степной зоны Украины и юга России. В южной части Балканского полуострова и в Малой Азии встречается спорадически в гористой местности. На островах Средиземного моря отмечен на Сицилии, Корсике и Сардинии. Большой изолированный участок имеется на Кавказе, в Закавказье и Северном Иране на территориях, прилегающих к Каспийскому морю[8].
В Скандинавии, Финляндии и на Кольском полуострове встречается до границ древесной растительности, в европейской части России к северу до Соловецких островов, восточного побережья Белого моря, долины Сёмжи (полуостров Канин), низовьев Печоры, в районе Урала к северу до 67° с. ш. В Западной Сибири отмечен к северу до 66° с. ш., в долине Енисея до 68° с. ш., до северной части бассейна Нижней Тунгуски, в бассейне Лены до 65° с. ш. Восточнее северная граница ареала опускается к северному побережью Гижигинской губы. На Камчатке гнездится к северу примерно до 62-й параллели. Населяет Сахалин, южные Курильские и японские острова Хоккайдо, Хонсю, Цусима и Тоби[9][4].
На Украине гнездится к югу до широты города Днепр. В европейской части России встречается в горном Крыму, к югу до низовьев Дона, дельты Волги, долины Урала в районе 49-й параллели. Восточнее южная граница ареала проходит через территорию Казахстана — долину Илека на западе, район Павлодара, Казахский мелкосопочник, Зайсанскую котловину. Изолированный участок имеется к востоку от озера Балхаш в Джунгарском Алатау. В Монголии и Западном Китае область распространения охватывает пространство к югу до хребта Боро-Хоро, Восточного Тянь-Шаня, Хангая, Хэнтэя и Большого Хингана. Восточнее южная граница ареала резко уходит к югу и через центральные и восточные районы Китая достигает северной части Индокитая, китайских провинций Юньнань и Хайнань, а также северного Лаоса[9].
В выборе мест обитания чрезвычайно пластичен, приспосабливается к любым биотопам, где есть деревья — от северной тайги до небольших лесистых островков, садов и парков. Тем не менее, плотность расселения не везде одинакова; в различных регионах птицы могут отдавать предпочтение тем или иным типам леса[10]. В Северной Африке селится в оливковых и тополиных рощах, в кедровниках, сосняках, широколиственных и смешанных лесах с участием дуба пробкового. В Польше наибольшей численности достигает в ольхово-ясеневых и дубово-грабовых рощах. Охотно селится в парках и лесопарках с изобилием старых деревьев, в садах[8]. На северо-западе России обычен и многочислен в самых различных типах леса — в сухих борах, в заболоченных ельниках, в темнохвойных, смешанных и широколиственных лесах. Не сторонится человека и нередко встречается даже в крупных городах: например, в Санкт-Петербурге птицы гнездятся в Михайловском саду, в парке Лесотехнической академии, в Сосновском лесопарке и на кладбищах[11]. На Урале и в Сибири отдаёт предпочтение смешанным и хвойным лесам, особенно с доминированием сосны, однако избегает сплошного тёмного леса и мелколесий[5][7]. На Дальнем Востоке населяет предгорные и горные широколиственные и кедрово-широколиственные леса[4]. На севере Мьянмы отмечен среди зарослей ольхи и рододендрона, в Японии — обычен в лиственных, хвойных и смешанных лесах[8]. Вне сезона размножения кочующие в поисках корма птицы могут появиться и в нетипичных для них биотопах, например, в зарослях тундровых и степных кустарников, в тростниковых крепях[4].
Гнездится до верхней границы леса — в Альпах до 2000 м и выше, в Тунисе свыше 1000 м, в Марокко до 2200 м, в Центральной Азии до 2500 м, в Юго-Восточной Азии до 1800 м, в Мьянме и Японии до 2300 м над уровнем моря[8][10]. Везде ведёт оседлый образ жизни, однако в отдельные годы при неурожае семян и других кормов может совершать массовые кочёвки (инвазии) в соседние области. При этом численность птиц в пределах одного района может сократиться в несколько раз и восстановиться лишь через несколько лет. Наибольшая склонность к перемещению отмечена у молодых птиц, в то время как старые дятлы стараются не покидать гнездовые участки[11].
Традиционно считается моногамной птицей, хотя в Японии были зарегистрированы случаи полиандрии[12]. Большинство птиц приступает к размножению в конце первого года жизни. Часть пар после окончания сезона размножения держится вместе до следующей весны, другая распадается, зимует на разных участках леса и на следующий год нередко воссоединяется вновь[4]. Несмотря на различные климатические условия, сроки гнездования не сильно разнятся между северными и южными популяциями: временной промежуток между началом кладки яиц в Африке и Скандинавии составляет порядка двух недель[10]. В средней полосе России первые признаки весеннего возбуждения проявляются в конце февраля — начале марта (в степной зоне с января), крики отдельных самцов можно услышать и значительно раньше — в конце декабря или начале января[5][4]. До середины марта брачная активность птиц идёт по нарастающей, после чего держится примерно на одном уровне до апреля — середины мая, когда заканчивается образование пар и птицы приступают к постройке гнёзд. Знакомство начинается с объединением кормовых участков самца и самки[7]. Токующие самцы ведут себя очень заметно — агрессивно кричат, барабанят по сухим веткам. Самки также подают голос и перестукиваются, но реже и не так интенсивно[10]. Для дроби часто используются одни и те же деревья с сухими вершинами либо сучьями в верхней части кроны[4]. В брачных играх птицы (большей частью самцы) нередко порхают как бабочки, отдаляясь от своего партнёра с медленными взмахами крыльев, распушённым и приподнятым хвостом, при этом верещат. Усаживаясь на ствол, птица может демонстрировать начатое дупло. Нередки демонстративные преследования одного партнёра другим[8], при этом самка всегда доминирует над самцом[7]. Брачные полёты нередко заканчиваются спариванием. Оно обычно происходит на горизонтальной ветке в верхней части кроны и сопровождается криками. Продолжительность каждой копуляции — около 6 секунд[11].
С образованием пары дятлы становятся агрессивны по отношению к другим птицам, особенно токующим. На границе участка, размер которого зависит от плотности поселения, нередки стычки с соседями. Право выбора дерева для гнезда остаётся за самцом. Оно, как правило, имеет мягкую, но не гнилую, древесину — это может быть осина, реже ольха, ещё реже берёза, дуб, липа, сосна, лиственница[6][3][5]. Изредка вместо дерева птицы выбирают телеграфный столб либо другое деревянное сооружение. Обычно участок содержит несколько ложных, незавершённых дупел. Их обследование показало, что большая часть была начата и заброшена по причине неудачного выбора места, в частности из-за наличия внутренних суков[11]. В разреженных поселениях дятлы предпочитают каждый год долбить новое дупло, в плотных, как правило, занимают прошлогодние[4]. Дупло чаще всего расположено на высоте до 8 м (известны случаи от 0,3 до 26 м) — в среднем ниже, чем у среднего и белоспинного дятлов[12], нередко под козырьком из гриба-трутовика[3][7]. Оно имеет глубину 25—35 см и диаметр 11—12 см. Леток имеет округлую либо слегка овальную форму, его диаметр — 4,5—6 см[5]. Самец долбит по дереву, отщепляя кусочки древесины длиной 2—4 см, самка лишь изредка подменяет его[3]. Вся работа занимает до двух недель, но с учётом недостроенных гнёзд может растянуться на более длительный срок.
В конце апреля — начале мая самка откладывает 4—8 (чаще 5—7) блестящих белых яиц[12]. Размеры яиц: 24—30 × 19—24 мм[5]. Насиживают оба члена пары, но больше самец (ночью в гнезде сидит только он). Инкубация длится 12—13 (по другим данным, 10—12[12]) дней[4][7]. Птенцы вылупляются голые, слепые и беспомощные. Первые дни жизни за пределами дупла их почти не слышно; голодные издают жужжащий скрежет, сытые — гукающие и щёлкающие звуки. С 10-дневного возраста они уже карабкаются к летку, опираясь на пяточные мозоли, и встречают родителей уже у входа[7]. С этого времени их хорошо слышно на расстоянии до 80—100 м от дупла[3]. В выкармливании принимают участие обе взрослые птицы. Родители прилетают к гнезду каждые 2—4 мин., за день делая до 300 кормлений[7]. В гнезде птенцы проводят от 20 до 23 дней, прежде чем приобретают способность к полёту. Затем выводок распадается — часть следует за самцом, другая — за самкой. Научившись летать, птенцы не сразу покидают участок, а ещё 15—20 дней держатся возле гнезда, причём первые 10 дней их подкармливают родители[12]. Средняя продолжительность жизни дятлов составляет около 9 лет[12], максимально известный возраст в Европе — 12 лет 8 месяцев — был зарегистрирован в Швеции[13].
Выбор кормов самый разнообразный, в зависимости от сезона с уклоном в сторону животной или растительной пищи. Самцы и самки добывают её на разных территориях, часто даже в разных типах леса[7].
Весной и летом дятлы в больших количествах поедают различных насекомых и их личинок: жуков, в том числе питающихся древесиной (усачей, короедов, златок, рогачей, листоедов, божьих коровок, долгоносиков, жужелиц), гусениц и имаго бабочек, в том числе мохнатых (древоточцев, стеклянниц, хохлаток, волнянок, пядениц, коконопрядов, боярышницы), рогохвостов, тлю, кокцид[10]. Немалую долю рациона составляют муравьи: лазиусы, формики, муравьи-древоточцы и долиходерусы[12]; в желудках некоторых дятлов орнитологи находили по 300—500 экземпляров этих насекомых[3]. Изредка употребляют в пищу ракообразных и моллюсков. В холодное время года дятлов нередко можно наблюдать возле жилья человека, где они посещают птичьи кормушки либо добывают антропогенный корм (сыр, колбасу и т. п.) на помойках. При случае питаются падалью. Кроме того, отмечены разорения гнёзд мелких певчих птиц, поедания их яиц и птенцов — мухоловки-пеструшки, обыкновенной горихвостки, синиц, зябликов, славок, даже других видов дятлов[12][4].
Корм добывают на стволах и на поверхности земли. Птицы могут лазить по боковым веткам, но никогда не опускаются вниз головой[10]. Чаще всего птица садится на нижнюю часть ствола и по спирали прыжками взбирается вверх, делая остановки, осматривая щели и запуская в них свой липкий язык длиной около 40 мм[10]. Обнаружив насекомых, дятел сильными ударами клюва разбивает кору или проделывает в ней воронку глубиной до 10 см, а затем с помощью языка извлекает добычу на поверхность. Поднявшись до высоты 12—16 м, а иногда и выше, дятел перелетает на другое дерево[3]. Птица долбит преимущественно больные и засохшие деревья, поражённые вредителями, и практически не трогает здоровые[6]. Реже, главным образом весной, птицы кормятся насекомыми на земле — разоряют муравейники, долбят валежник и корни дубов и грабов, собирают опавшие плоды[10][4].
Зимой и осенью преобладают растительные корма, богатые белками — в первую очередь, семена хвойных пород деревьев, орехи и жёлуди[12]. Насекомые в это время — скорее исключение. Характерен способ добычи семян из шишек сосны, ели или лиственницы с помощью так называемой «кузницы». Хотя эта тактика известна и у некоторых других видов пёстрых дятлов, именно у большого пёстрого она наиболее совершенна[10]. Дятел срывает шишку с ветки, относит в клюве и зажимает её в заранее определённой нише-наковальне — естественной щели либо в выдолбленном им самим отверстии в верхней части ствола. Затем птица с силой ударяет по шишке клювом, отщипывает чешуйки и извлекает семена[3]. Территория, занимаемая одним дятлом, может иметь до 57 таких «наковален», однако чаще всего используется только две-четыре[10]. К концу зимы под деревом может скопиться гора чешуек и разбитых шишек; в отдельных случаях находили до 5—7 тыс. штук[3]. Также птицы употребляют в пищу орехи и семена лещины, бука, дуба, граба, миндаля[10]; питаются сосновыми почками и кусочками нежной осиновой коры[4]. Выклёвывает косточки и поедают мякоть крыжовника, смородины, вишни, сливы, малины, можжевельника, крушины и ясеня[10]. Ранней весной, когда насекомых ещё нет, а семена уже закончились, дятлы пробивают кору лиственных деревьев и пьют сок[7].
Большой пёстрый дятел — достаточно заметная и шумная птица, чаще других дятлов селится возле человека и при случае кормится бросовыми пищевыми остатками. Как правило, он проводит время в одиночку; даже во время насиживания и выведения птенцов самцы и самки часто добывают пищу на разных концах общей территории. Массовые скопления дятлов отмечены лишь в период массовых инвазий номинативного подвида — так, до 10 тыс. кочующих птиц было найдено на финском острове Саари (Säppi) в районе города Пори[10]. В обычных условиях каждая оседлая особь имеет свой индивидуальный кормовой участок. Во внегнездовой период его площадь колеблется от 2 до 25 га[10] в зависимости от типа леса, урожая семян хвойных пород и числа хвойных деревьев, однако чаще всего не выходит за рамки 8—12 га[7]. Во время размножения при большой плотности поселения участки соседних пар могут пересекаться, при этом нередки конфликты между особями одного пола. При появлении чужака птицы могут издавать крики, барабанить, прогонять птицу вверх по стволу, летать над ней, нанося удары крыльями и клювом. Часто физическому контакту предшествует так называемая поза противостояния: птица сидит на вертикальной или горизонтальной поверхности супротив оппонента, перья на голове взъерошены, клюв слегка приоткрыт[7].
Крупных млекопитающих дятлы не особо опасаются, улетая только в последний момент. При приближении человека ползающая по стволу птица как бы невзначай переползает на противоположную от него сторону, продолжая обследовать неровности коры и изредка выглядывая из-за преграды. Если попробовать обойти дерево, птица снова переместится так, чтобы её не было видно. Лишь при непосредственной близости дятел срывается и с криком перелетает на другое дерево[3].
Смена перьевого покрова у взрослых птиц один раз в год — с июня по конец октября-начало ноября, самцы линяют несколько раньше самок. Первыми опадают первостепенные маховые в обратном порядке с X по I — этот процесс продолжается у номинативного подвида с середины июня по конец июля, у большей части западно-европейских и кавказских рас с начала июня по середину июля, у подвида hispanus и остальных южных рас начиная с конца мая или первых чисел июня. Во время смены IX и VIII пера начинается замена второстепенных маховых по схеме 8—9—7—1—10—6—2—11—5—3—4. Рулевые сменяются во второй половине лета в порядке 2—3—4—5—1; одновременно с ними идёт замена перьевого покрова остальной части тела[10][4]. Кроме того, у молодых птиц развита так называемая «постъювенальная линька», которая начинается в 18—20-дневном возрасте, когда птицы сидят в гнезде, и заканчивается через 145—165 дней[14].
Имеются скупые сведения о нападении хищников в умеренных широтах. Известно, что на птиц иногда нападают перепелятники, тетеревятники, из наземных — лесная куница и, возможно, горностай. В безлесой местности опасность представляет сапсан — ранее сообщалось, что в тундре Ямала этот сокол почти полностью уничтожил популяцию дятлов, в поисках корма сменивших типичные лесные биотопы на открытые пространства. Гнёзда птиц разоряют обыкновенная белка и соня-полчок, потенциальную опасность представляет рыжая вечерница. Из подготовленного под гнездо дупла птицу может вытеснить обыкновенный скворец. В гнёздах птиц найдены кровососущие насекомые: блохи Ceratophyllus gallinae, Lyctocoris Campestris, Entomobrija marginata и Entomobrija nivalis, пухоеды Menopon pici и Degecriella caudida, двукрылые. На гнездовых птенцов нападают мошки и мокрецы. В ряде областей в ротовой полости птиц был обнаружен полостной клещ Sternostoma hylandi[4].
На большей части ареала большой пёстрый дятел считается фоновым видом — обычной, многочисленной птицей, которая часто выбирает места рядом с жильём человека и порой ведёт себя демонстративно. Тем не менее, в отличие от зелёного и чёрного дятлов, его название в европейских языках было окончательно сформулировано относительно недавно. В античных источниках лишь упоминалось общее название «дятел» безотносительно к какому-либо виду. Так, в мифах об основателях Рима Ромуле и Реме дятел помогал волчице выкормить брошенных в лесу детей, принося им фрукты и лесные ягоды, и охранял священные для римлян деревья[15]. Известный британский орнитолог и фольклорист Эдвард Армстронг (Edward A. Armstrong) на основании изучения различных мифов и легенд сделал вывод, что в Европе во времена неолита, когда большая часть территории была покрыта лесами, существовал культ дятла. Согласно поверьям, птица вызывала дождь и символизировала плодородие[16].
Большой пёстрый дятел относится к роду Пёстрые дятлы (Dendrocopos) семейства дятловых, который включает в себя средней величины дятлов с пёстрым чёрно-белым оперением. Часть систематиков объединяет роды Пёстрые дятлы (Dendrocopos) и Трёхпалые дятлы (Picoides), отдавая предпочтение последнему названию. Наиболее близкими родственниками большого пёстрого дятла считаются сирийский (Dendrocopos syriacus), белокрылый (Dendrocopos leucopterus), тамарисковый (Dendrocopos assimilis) и гималайский (Dendrocopos himalayensis) дятлы — все эти виды выделяют в общую группу, имеющую ранг надвида[8]. Первое научное описание большого пёстрого дятла появилось в 10-м издании «Системы природы» Карла Линнея; основоположник современной систематики присвоил ему имя Picus major. Современное название появилось после того, как немецкий энтомолог и систематик Карл Людвиг Кох (Carl Ludwig Koch) в 1816 году в работе System der Baierischen Zoologie разделил зелёных и пёстрых дятлов, последних обозначив как Dendrocopos. Это название происходит от двух древнегреческих слов — др.-греч. δένδρον (дерево) и κόπος (удар). Видовое название major в буквальном переводе с латинского означает «бо́льший»[17].
«Путеводитель по птицам мира» (Handbook of the birds of the world) перечисляет 14 подвидов большого пёстрого дятла[12]:
Подвидовая систематика в целом разработана недостаточно, разные авторы выделяют от 14 до 26 географических рас. Изменчивость проявляется в степени развития и тональности светлой окраски на нижней стороне тела, а также в деталях рисунка оперения, в общих размерах и пропорциях. Некоторые авторы при определении подвида также используют величину клюва, которая скорее зависит от характера питания конкретной особи, нежели чем от географического положения популяции. В общем случае можно сказать, что северные расы крупнее, имеют более короткий и сильный клюв, более светлое оперение брюха.
Чёткая граница между ареалами подвидов зачастую отсутствует, поскольку для вида характерно постепенное, «клиновое» изменение признаков с севера на юг и с запада на восток. Из особенностей можно отметить чёрную с красными пестринами поперечную полосу на груди у североафриканского подвида numidus, редукцию лопаточных белых полей и красное пятно на груди у китайской расы cabanisi . Последнюю иногда выделяют в отдельный вид. Большой пёстрый дятел изредка образует гибридные формы с сирийским, белокрылым и белоспинным дятлами. Список подвидов, их распространение и морфологические особенности приведены в разделе «».
Голос «Барабанная дробь» у большого пёстрого дятла короткая, с быстрым затуханиемДостаточно крикливая птица. Его голос можно услышать в любое время года и по самым разным поводам, будь то брачное возбуждение, территориальный спор, испуг или демонстрация гнезда. Зимой возрастающая активность дятла часто сопровождает процесс дробления шишек, зажатых в качестве «наковальни» в щели коры. Вокализация самцов и самок друг от друга не отличается, хотя самцы в целом кричат чаще и интенсивнее. Наиболее часто можно услышать резкое и отрывистое «кик» с некоторыми модификациями. Временами взволнованная птица издаёт этот звук быстро несколько раз, в результате чего он превращается в стрекочущее «ки-ки-ки…» или «кр-кр-кр…». С середины января до конца июня, а также иногда в сентябре крики часто сопровождает «барабанная дробь», которая представляет собой своеобразную трель от вибрации сухого сука под быстрыми ударами клюва. Эта трель также является важным средством общения между птицами. Дробь у большого дятла очень короткая, длится порядка 0,6 секунд и состоит из 12—13 ударов, которые сливаются в единый звук; отдельные удары практически неразличимы. По этому признаку, а также по тому, что дробь начинается громко, а затем быстро затухает, можно распознать большого пёстрого дятла издалека, даже не видя его. В хорошую погоду дробь слышно на расстоянии до 1,5 км от птицы.
大斑啄木鸟（学名Dendrocopos major）又名赤鴷、臭奔得儿木、花奔得儿木、花啄木、白花啄木鸟、啄木冠、叼木冠。
常见于森林树丛间，善攀登，但只会上不会下，若想向下移动则只能向下跳跃，而不能像鳾科鸟类那样头下脚上地活动。
大斑啄木鸟是广泛分布于古北界的鸟类，可见于整个亚欧大陆和北非；中国大部可见，西藏、台湾无本物种分布。
大斑啄木鸟是中等体形的鴷形目鸟类，体长在25厘米左右，翼展38-40厘米。本物种雄性与雌性之间有显著的区分特征，雄性额部、颊部、耳羽白色或淡褐色，具体的颜色会根据亚种的不同而有所区别；头顶、后颈和上背、下背尾上覆羽均为黑色；脑后的枕部在黑色的底色上有一块醒目的红色斑块；这是区分本物种雄性与雌性的重要特征；两侧肩羽为形目的白色三角形；尾羽强劲有力两枚中央尾羽黑色，外侧尾羽白色具黑色横斑；飞羽黑色具白色斑点；颌部、喉部、胸部污白色，下腹部和尾上覆羽为鲜艳的红色。雌性与雄性相比近有一点差别即不具有枕部的红色斑块。虹膜红色；喙灰色；脚灰色，与其他鸟类不同的是鴷形目的鸟类大多两趾向前，两趾向后，为适合攀爬的对趾足。
大斑啄木鸟以各种昆虫为主要食物，它的舌非常长，连接舌的韧带在皮肤内头骨外从后而上地绕头骨一圈之后从一侧鼻孔进入颅骨并固定在颅骨中，因而他们的舌头能够伸出很长，捕捉藏在树木深处的昆虫。它们的食谱中占第一位的是鞘翅目昆虫的幼虫，其次是鳞翅目幼虫，此外半翅目的蝽类、蚂蚁也在本物种的食谱中，冬春季节昆虫活动较少，本物种以各种植物的种子为主要食物。
大斑啄木鸟繁殖于每年的5－7月间，营巢于树洞中，它们营巢的树洞大多是雄鸟在枯朽的树干上凿出来的，在繁殖季节经常可以听到雄鸟连续而急促地敲击树干的声音，这种声音有可能是雄鸟在凿洞营巢，但更有可能是雄鸟宣示领域和招引异性的行为。每巢产卵4－5枚，卵白色。孵化期10－12天，育雏期20－30天。
本物种未列入保护目录，但收到非法捕猎的威胁，中医传统理论认为本物种全体，有滋养补虚、消肿止痛的功效，刺激了对本物种的捕猎。另外由于本物种喜食很多林业害虫，因此被誉为“森林医生”有很多机构在研究对本物种的人工饲养和招引，有一些机构还取得了一定的进展。
大斑啄木鸟（学名Dendrocopos major）又名赤鴷、臭奔得儿木、花奔得儿木、花啄木、白花啄木鸟、啄木冠、叼木冠。
.jpg)
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : キツツキ目 Piciformes 科 : キツツキ科 Picidae 亜科 : キツツキ亜科 Picinae 属 : アカゲラ属 Dendrocopos 種 : アカゲラ D. major 学名 Dendrocopos major (Linnaeus, 1758) 和名 アカゲラ 英名 Great Spotted Woodpecker 
アカゲラ （赤啄木鳥、Dendrocopos major）は、キツツキ目キツツキ科アカゲラ属に分類される鳥類。
ヨーロッパ、北アフリカの一部、ロシア、モンゴル、オホーツク、カムチャツカ半島、中国北東部、朝鮮半島、日本[1]、ミャンマー、インドシナ半島北部に分布する[2]。
日本では北海道に亜種エゾアカゲラが、本州、四国に亜種アカゲラが留鳥として周年生息する。四国での生息数はきわめて少ない。九州以南には分布しない[3]。
亜種ハシブトアカゲラはアジア大陸北部・樺太に生息し、春秋の渡りの時期に日本海の離島で観察されることがある。過去に山口県見島（1978年3月）[2]、石川県舳倉島で観察された。
全長23.5cm[2] (20-24cm[6]) 。翼開長38-44cm、体重66-98g[6]。中形のキツツキ類であるが[3]、種小名 major は「大きい」の意で、同時期に記載されたコアカゲラやヒメアカゲラよりも大型であることに由来し、英名 great と同義。
黒、白、赤の3色からなる[7]。背は黒く、肩羽先端が白くて、逆「八」の字状に見える。腹部や尾羽基部下面（下尾筒）は赤い羽毛で覆われる。翼の色彩は黒く、中雨覆や大雨覆に白い斑紋が入り英名（spotted=斑点のある）の由来になっている。
虹彩は暗赤色。嘴はやや短い（嘴峰長2.6-2.9cm[1]）。嘴や足の色は黒い。
オスの成鳥は後頭が赤い羽毛で覆われ、和名の由来になっている。メスの成鳥は後頭が黒い羽毛で覆われる。幼鳥は雌雄とも頭頂が赤い羽毛で覆われる[3]。
亜高山帯まで（寒冷地では低地に生息する）の落葉広葉樹林や針葉樹林、混交林などに生息する。単独もしくはペアで生活する。高緯度に分布する個体群は冬季になると不規則に南下することはあるが、基本的に渡りをしない。
食性は雑食で、主に昆虫、クモ、多足類を食べるが果実、種子なども食べる。主に樹幹で採食を行う。
主に枯れ木の幹に、くちばしで入口直径4cm、深さ30-45cmの穴を開けた巣に[2]、日本では5-7月に4-6個の卵を産む。卵は白色無斑[2]。抱卵期間は14-16日。雛は孵化してから20-21日で巣立つ。
鳴き声は、キョッ、キョッ。
この項目は、鳥類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（ポータル鳥類 - PJ鳥類）。 
.jpg)
.jpg)
.JPG)
.jpg)
.JPG)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
