The lifespan of wild zorillas has not been reported. However, one captive specimen reportedly lived for 13 years and 4 months. (Nowak, 1999)
Range lifespan
Status: captivity: 13.3 (high) years.
Average lifespan
Status: captivity: 13.3 years.
Striped polecats are found throughout the African continent. They are distributed in all habitats occurring between the Mauritanian coast and the coast of Sudan, and southward to the South African coast. (Ansell, 1960; Bere, 1962; Happold, 1987; Smithers, 1986)
Biogeographic Regions: ethiopian (Native )
Striped polecats are carnivores. They eat a wide variety of small rodents, including rats, mice, and spring hares. They also eat frogs, lizards, snakes, birds, bird eggs, and beetles. They avoid eating vegetable matter.
Polecats are particularly prevalent on rangelands, where the grazing behavior of wild herbivores and domestic livestock tends to keep the grass short. This allows striped polecats to feed on beetles, their larvae, and mice. Where there is an abundance of dung and fodder for beetles and mice to eat, striped polecats flourish because of the abundance of prey (Delany, 1979; Kingdom, 1977)
Animal Foods: mammals; amphibians; reptiles; eggs; insects
Primary Diet: carnivore (Eats terrestrial vertebrates, Eats eggs, Insectivore )
This predator controls populations of small rodents, especially in agricultural areas, where rodents feed on crops and dung of farm animals.
Striped polecats are very common on big sheep farms and ranches of the Kenyan highlands. They perform an extremely important role in the pastures by keeping down the number of beetle larvae that feed on roots and grasses. Farmers like polecats because they also eat a large proportion of the field rats and mice which ruin crops. (Kingdom, 1977; Meester, 1971)
Striped polecats may be kept as pets if the anal glands are removed to keep down objectionable odors. Interestingly, there is at least one report of native peoples using the anal gland secretions of these animals as a perfume (Kingdom, 1977). (One must wonder whether this was because the people liked the way the polecats smelled, or if wearing polecat scent might be a way to cloak their own human odors from other animals, preventing those animals from detecting human presence — a useful hunting strategy.)
Positive Impacts: controls pest population
Polecats around farms will prey on small livestock like rabbits, chickens, and chicken eggs.
Negative Impacts: crop pest
Zorillas have no special conservation status.
US Federal List: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
Perception Channels: tactile ; chemical
Although striped polecats are not endangered or threatened, the majority of the ones killed are by motor vehicles. Several members of the family are often killed by cars because none of the other ones will leave the scene once one has been hit. Unlike hares and antelope that meet the same fate, dead polecats do not seem to attract scavengers and will remain longer on the roads.
(Kingdom 1977)
Striped polecats inhabit a wide variety of habitats. Although they are most commonly found in African savannas and semi-arid environments, they can also be found anywhere from the coastal sand dunes of the Namib desert, to the big rainfall areas of the District of Zimbabwe, which has forests, high mountains, and even swamps. (Ansell, 1960; Bere, 1962; Happold, 1987; Smithers, 1986)
Habitat Regions: temperate ; tropical ; terrestrial
Terrestrial Biomes: desert or dune ; forest ; scrub forest ; mountains
Wetlands: swamp
Striped polecats closely resemble the North American skunk. These small carnivores have glossy, coarse black fur with distinctive white spots on the face. There is a spot on the forehead and one on each cheek, and the black ears have white tips. Four broad white stripes extend down the body from the top of the head to the tip of the tail.
The body length can vary between 28 and 30 cm, not including the tail, which can add an extra 20 to 30 cm to the total length. Males are usually larger than females, weighing in at about 1.4 kg with females down at about 1.02 kg.
These polecats have long sharp claws on the forepaws, which are mainly adapted for digging, but are also useful when climbing trees. The teeth are shorter than the teeth of weasels (another close relative of the polecat), and the cutting edges of the sheering teeth are less developed. (Kingdom, 1977; Meester, 1971)
Average mass: 1.02-1.4 kg.
Average length: 28-30 cm.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: male larger
Average mass: 910 g.
Specific reports of predation on this species are absent in the literature. However, striped polecats are reportedly pestered by domestic dogs. They may also occasionally be considered as prey items by larger African carnivores.
Striped polecats have a variety of behaviors and physical features which may be evolutionary responses to predation. A polecat will make frequent stops or reversals in direction while moving about. These changes in direction are instantaneous. This might give the impression that they posses quick reflexes, and may deter predators. It is likely that such changes in direction will also avert attack from any predator, especially avian predators, which may be closing in on the polecat.
When bothered by another animal, most commonly dogs, a striped polecat will growl and bark and fluff up its tail. If this does not drive the attacker away, the growling rises to a high pitched scream. The polecat will turn around and present its attacker with a squirt from its well-developed anal glands. (Like the skunks found in North America, striped polecats can spray a large amount of powerfully odorous secretions from their anal glands.) If the odor does not deter the assailant, a polecat may feign death. Anal gland secretions, which linger on the fur of a polecat, may then serve to further deter predators because they have a terrible taste. A predator that tries to bite a polecat may decide that the polecat will make a terrible-tasting meal and subsequently release it.
These beasts commonly feign death when actually attacked. It is dificult to speculate on how that may aid them in detering a predator, as it would seem to make them easier to consume. However, this may allow the predator to get a good taste of their anal gland secretions and allow them the convenience to decide to release the zorilla uneaten.
(Nowak, 1999; Kingdom, 1977; Meester, 1971)
Known Predators:
The mating system of this species is unknown. These animals are solitary in the wild. Male encounters are always aggressive. Males and females only tolerate one another only during the mating season.
Because males are larger than females and are aggressive toward one another, it is likely that there is some competition between them for mates. Species in which males are larger than females generally display some level of polygyny.
Zorillas are generally intollerant of one another except during the mating season, when males and females can interact without aggression. Studies of captive animals indicate that the breeding season is from early spring to late summer. All litters were born between September and December. Females generally produced only one litter in a season, but if all of her babies died young, a female could produce another litter before the end of the breeding season. (Nowak, 1999)
The mother usually gives birth to a litter ranging from 1 to 4 young. The young are born in burrows during the mid-summer months after a 6 week gestation period.Weighing in at 15 g, a newborn is blind and hairless with pink skin. Short fur begins to cover their body at 21 days after birth. The canine teeth don't grow out until day 32, and they don't open their eyes until they are between 35 and 42 days old. Although zorillas can kill their own prey at 9 weeks of age, they aren't completely weaned until they are 18 weeks old. Sexual maturity is reached between the 20th and 30th week, although some females in captivity have given birth at an age of 10 weeks. (Kingdom, 1977; Meester, 1971)
Breeding season: Breeding occurs in early spring through late summer.
Range number of offspring: 1 to 4.
Average gestation period: 36 days.
Average weaning age: 18 weeks.
Range age at sexual or reproductive maturity (female): 10 to 30 weeks.
Range age at sexual or reproductive maturity (male): 10 to 30 weeks.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; fertilization (Internal ); viviparous
Average birth mass: 15 g.
Average gestation period: 36 days.
Average number of offspring: 2.
Parental care in this species has not been described in the literature. However, because of the solitary nature of the species, it is reasonable to assume that the male is not involved in rearing the young. Females give birth to their young in burrows. Young are altricial, and therefore require extensive care until they are able to survive on their own. Females nurse young until they are about 18 weeks old. (Nowak, 1999)
Parental Investment: altricial ; female parental care
Die stinkmuishond (Ictonyx striatus) is 'n soogdier en 'n karnivoor wat in die grasvlaktes en oop velde van Suider- en Wes-Afrika voorkom. Die dier se naam is afgelei van die stinkende vloeistof wat dit afskei om vyande mee af te weer.
'n Stinkmuishond se pels is meestal donkerbruin bo en swart onder, maar het prominente wit strepe wat van sy kop tot die punt van sy stert strek. 'n Gemiddelde volwasse stinkmuishond is tussen 50 en 60 cm lank, insluitende 'n 20 cm stert. Die mannetjies weeg gemiddeld 1,4 kg, terwyl die wyfies ongeveer 1 kg weeg.
Hulle vreet hoofsaaklik voëls, muise, groot insekte en ander klein reptiele waarop hulle in die nagtelike ure jag. Om potensiële vyande af te skrik, skei hulle 'n stink vloeistof deur hul anale kliere af. Behalwe vir sy onwelriekende geur, kan die stinkmuishond sy vyande ook vermy deur voor te gee asof dit dood is, of deur bome te klim.
Stinkmuishonde is alleenlopers, maar sal kontak met ander stinkmuishonde tydens die paarseisoen duld. Die wyfie is vir ses weke dragtig en gee tussen September en Desember geboorte aan een tot drie kleintjies. Stinkmuishonde het 'n leeftyd van tussen 13 en 15 jaar.
Die stinkmuishond (Ictonyx striatus) is 'n soogdier en 'n karnivoor wat in die grasvlaktes en oop velde van Suider- en Wes-Afrika voorkom. Die dier se naam is afgelei van die stinkende vloeistof wat dit afskei om vyande mee af te weer.
'n Stinkmuishond se pels is meestal donkerbruin bo en swart onder, maar het prominente wit strepe wat van sy kop tot die punt van sy stert strek. 'n Gemiddelde volwasse stinkmuishond is tussen 50 en 60 cm lank, insluitende 'n 20 cm stert. Die mannetjies weeg gemiddeld 1,4 kg, terwyl die wyfies ongeveer 1 kg weeg.
Hulle vreet hoofsaaklik voëls, muise, groot insekte en ander klein reptiele waarop hulle in die nagtelike ure jag. Om potensiële vyande af te skrik, skei hulle 'n stink vloeistof deur hul anale kliere af. Behalwe vir sy onwelriekende geur, kan die stinkmuishond sy vyande ook vermy deur voor te gee asof dit dood is, of deur bome te klim.
Stinkmuishonde is alleenlopers, maar sal kontak met ander stinkmuishonde tydens die paarseisoen duld. Die wyfie is vir ses weke dragtig en gee tussen September en Desember geboorte aan een tot drie kleintjies. Stinkmuishonde het 'n leeftyd van tussen 13 en 15 jaar.
El turó ratllat africà (Ictonyx striatus) és un mustèlid originari de les sabanes de l'Àfrica del Sud i de l'Oest. S'assembla molt a la mofeta ratllada, però no són espècies gaire properes.
El turó ratllat africà és un carnívor solitari que surt de nit a caçar ocells, ratolins, insectes grans i rèptils petits. Pot alliberar un líquid pudent de les glàndules anals per a foragitar els depredadors potencials.
El turó ratllat africà (Ictonyx striatus) és un mustèlid originari de les sabanes de l'Àfrica del Sud i de l'Oest. S'assembla molt a la mofeta ratllada, però no són espècies gaire properes.
El turó ratllat africà és un carnívor solitari que surt de nit a caçar ocells, ratolins, insectes grans i rèptils petits. Pot alliberar un líquid pudent de les glàndules anals per a foragitar els depredadors potencials.
Zorila velká (Ictonyx striatus) je velká lasicovitá šelma. Do stejného rodu patří ještě jeden druh, zorila malá Ictonyx libycus, žijící v oblasti Sahary a Sahelu. Jako zorila se označuje také menší a štíhlejší zorila pruhovaná (Poecilogale albinucha), patřící do jiného rodu, která se stavbou těla podobá spíše lasici. Slovo zorilla má původ ve španělštině a znamená "lištička".
Zorila velká maá rozsáhlý areál výskytu v savanách na území subsaharské Afriky od Senegalu a Nigérie až po Jihoafrickou republiku.
Je 38 - 56 cm dlouhá a její ocas měří průměrně 20 - 30 cm. Samice váží okolo 0,6 kg, samci až 1,3 kg. Zbarvení je silně variabilní podle teritoria. Obecně je černě zbarvená na spodní části těla a bocích, se čtyřmi širokými světlými pruhy na hřbetě táhnoucími se od temena hlavy až k bíločernému huňatému ocasu. Nejvíce podobným je ji severoamerický skunk pruhovaný, ten je však řazen do jiné čeledi skunkovití.
Žije samotářským způsobem života a je vysoce teritoriální. Je aktivní v noci a živí se hlodavci, plazy, hmyzem a ptačími vejci. Přes den odpočívá ve vlastnoručně vyhrabané, nebo již po jiném zvířeti opouštěné noře. V případě ohrožení vyměšuje z análních žláz odporně páchnoucí výměšek nebo utíká vysoko na stromy.
Mezi zářím a prosincem rodí samice jedno až tři mláďata, která kojí asi dva měsíce. Ve dvou měsících života se již učí lovit masnou potravu a krátce poté jsou již plně samostatná. V přírodě se přitom mohou dožít i více jak 10 let.
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Striped Polecat na anglické Wikipedii.
Zorila velká (Ictonyx striatus) je velká lasicovitá šelma. Do stejného rodu patří ještě jeden druh, zorila malá Ictonyx libycus, žijící v oblasti Sahary a Sahelu. Jako zorila se označuje také menší a štíhlejší zorila pruhovaná (Poecilogale albinucha), patřící do jiného rodu, která se stavbou těla podobá spíše lasici. Slovo zorilla má původ ve španělštině a znamená "lištička".
Der Zorilla oder Bandiltis (Ictonyx striatus) ist eine in Afrika lebende Raubtierart aus der Familie der Marder (Mustelidae). Er gehört zur Unterfamilie Ictonychinae und ist somit nahe mit den Grisons verwandt. In seinem Aussehen und seinem Verhalten weist er viele Parallelen zu den amerikanischen Skunks auf, die allerdings in eine eigene Familie gestellt werden und nicht zu den Mardern gehören.
Zorillas haben die auch für Skunks charakteristische schwarz-weiße Streifenzeichnung des Rückens. Die Unterseite ist schwarz. Das Gesicht ist ebenfalls schwarz, mit weißen Flecken auf Stirn und Wangen. Der vorwiegend weiß gefärbte Schwanz ist lang und buschig. Diese Tiere erreichen eine Kopfrumpflänge von 28 bis 39 Zentimeter, eine Schwanzlänge von 20 bis 30 Zentimeter und ein Gewicht von 0,4 bis 1,4 Kilogramm, wobei die Männchen deutlich schwerer werden als die Weibchen.
Zorillas leben in ganz Afrika südlich der Sahara, ihr Verbreitungsgebiet erstreckt sich von Mauretanien bis Sudan und südwärts bis Südafrika. Sie bewohnen eine Vielzahl von Habitaten, beispielsweise Savannen, Halbwüsten und Regenwälder.
Zorillas sind fast ausschließlich nachtaktiv. Als Ruheplätze verwenden sie Felsspalten oder verlassene Baue anderer Tiere, manchmal graben sie aber auch eigene Baue. Sie leben vorwiegend am Boden, können aber schwimmen und klettern. Ihre Körperhaltung bei der Jagd mit dem gebeugten Rücken und dem hochgestreckten Schwanz erinnert an Mangusten. Zorillas leben einzelgängerisch und vermeiden außerhalb der Paarungszeit den Kontakt zu Artgenossen.
Wird ein Zorilla angegriffen, faucht er zunächst, richtet seine Haare auf und hebt den Schwanz. Nützt das nichts, dreht er sich um und spritzt dem Angreifer ein Sekret aus seinen Analdrüsen entgegen. Dieses Sekret ist in großen Mengen vorhanden und hat einen strengen, penetranten Geruch. Manchmal stellen sie sich im Angriffsfall auch tot.
Zorillas sind vorwiegend Fleischfresser. Sie jagen kleine Nagetiere wie Mäuse, Ratten oder Springhasen, außerdem Vögel, Eidechsen, Schlangen und Insekten. Manchmal brechen sie auch in Hühnerställe ein und reißen das Geflügel.
Nach einer Tragzeit von rund 36 Tagen bringt das Weibchen zwischen September und Dezember seinen Nachwuchs zur Welt. Die ein bis drei Neugeborenen sind zunächst nackt und blind. Mit rund 40 Tagen öffnen sie die Augen, nach rund vier Monaten werden sie entwöhnt.
Als Jäger von Ratten und Mäusen werden Zorillas in Afrika als nützlich angesehen, auch wenn sie manchmal Geflügel reißen. Sie werden mancherorts auch als Haustiere gehalten, wofür ihnen meistens die Analdrüsen entfernt werden.
Insgesamt sind sie weitverbreitet und zählen nicht zu den bedrohten Arten. Die Weltnaturschutzunion IUCN listet sie dementsprechend in der Roten Liste gefährdeter Arten als nicht gefährdet („Least Concern“).
Der Zorilla oder Bandiltis (Ictonyx striatus) ist eine in Afrika lebende Raubtierart aus der Familie der Marder (Mustelidae). Er gehört zur Unterfamilie Ictonychinae und ist somit nahe mit den Grisons verwandt. In seinem Aussehen und seinem Verhalten weist er viele Parallelen zu den amerikanischen Skunks auf, die allerdings in eine eigene Familie gestellt werden und nicht zu den Mardern gehören.
Зорилла (лат. Ictonyx striatus) — Америка күсөндөрүнүн бир түрү.
The striped polecat (Ictonyx striatus), also called the African polecat, zoril, zorille, zorilla, Cape polecat, and African skunk, is a member of the family Mustelidae that resembles a skunk (of the family Mephitidae).[3] The name "zorilla" comes from the word "zorro", which in Spanish means "fox". It lives predominantly in dry and arid climates, such as the savannahs and open country of Central, Southern, and sub-Saharan Africa, excluding the Congo basin and the more coastal areas of West Africa.[2][4]
Striped polecats are about 60–70 cm (24–28 in) in length, including their tails, and 10–15 cm (3.9–5.9 in) tall to the shoulders on average. They weigh from 0.6 to 1.3 kg (1.3 to 2.9 lb), generally, with the males being the larger of the two sexes.[4] Their specific coloring varies by location. Generally they are black on the underside, white on the tail, with stripes running from their heads down their backs and on their cheeks. The legs and feet are black. Their skulls are usually around 56 mm (2.2 in) long, and they have unique face-mask coloring, often including a white spot on their heads, and white ears.[5][6] These masks are thought to serve as warnings to potential predators or other antagonists.[7]
Like other mustelids, the striped polecat is a carnivore. It has 34 sharp teeth which are optimal for shearing flesh and grinding meat. Its diet includes various small rodents, snakes, birds, amphibians, and insects.[8] Due to their small stomachs, they must eat often, and have clawed paws that help them dig around in the dirt in pursuit of their next meal.[3][9]
The striped polecat is a solitary creature, often only associating with other members of its species in small family groups or for the purpose of breeding. It is nocturnal, hunting mostly at night.[3] During the day, it burrows into the brush or sleeps in the burrows of other animals.[10] Most often, striped polecats are found in habitats with large ungulate populations, because of the lower level of shrubs where these grazers occur.[2][4][11]
After conception, the gestation period for a striped polecat is about 4 weeks. During this time, the mother prepares a nest for her offspring. The newborn polecats are completely vulnerable; they are born blind, deaf, and naked.[12] Around one to five offspring are born per litter in the summer. Up to six can be supported at one time, if food is available, because the mother has six teats.[13] The mother protects her young until they are able to survive on their own.[10]
The striped polecat is an aggressive and very territorial animal. It marks its territory with its feces and through an anal spray.[14] The spray serves as a defense against predators, in a similar manner to skunks. The spray, released by anal stink glands, temporarily blinds their adversaries and irritates the mucous membranes, resulting in an intense burning sensation.[15] Before spraying the opponent with this noxious fluid, the striped polecat often takes a deimatic (threat) stance with its back arched, rear end facing the opponent, and tail straight up in the air.[10]
Striped polecats have been known to communicate with each other using myriad verbal signals and calls. Growls act as a warning to possible predators, competitors, or other enemies to back off. High-pitched screams have been observed as signifying situations of high aggression or accompanying the spraying of anal emissions. An undulating high- to low-pitched scream has been used to convey surrender or submission to an adversary. This call has been noted to accompany the subsequent release of the loser. Conversely, a quieter undulating call has been interpreted as functioning as a friendly salutation. Mating calls are common forms of communication between the sexes. Young polecats often have a specific set of calls and signals, used in adolescence, either signifying distress or joy depending on if the mother is absent or present.[16][17]
The striped polecat (Ictonyx striatus), also called the African polecat, zoril, zorille, zorilla, Cape polecat, and African skunk, is a member of the family Mustelidae that resembles a skunk (of the family Mephitidae). The name "zorilla" comes from the word "zorro", which in Spanish means "fox". It lives predominantly in dry and arid climates, such as the savannahs and open country of Central, Southern, and sub-Saharan Africa, excluding the Congo basin and the more coastal areas of West Africa.
La zorrilla común (Ictonyx striatus) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Mustelidae la cual en ocasiones recuerda a una mofeta.[2] Habita en la sabana de los países del África subsahariana, excluyendo la cuenca del Congo y África occidental.[1]
Es un carnívoro de hábitos nocturnos. Posee algunos medios para evitar los depredadores, incluyendo la habilidad para producir una secreción maloliente de las glándulas anales, fingir la muerte y trepar a los árboles. Tiene un color predominantemente negro, pero presenta cuatro prominentes rayas blancas que se desplazan hacia atrás desde la cabeza, a lo largo del dorso hasta la cola. El turón rayado tiene una longitud de aproximadamente 60 cm de largo que incluyen 20 cm de cola. Puede vivir hasta trece años.
Es una especie solitaria, asociándose con los otros de su especie únicamente para aparearse. Los jóvenes nacen generalmente entre septiembre y diciembre, con de una a tres crías por camada.
Se reconocen las siguientes subespecies:[2]
La zorrilla común (Ictonyx striatus) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Mustelidae la cual en ocasiones recuerda a una mofeta. Habita en la sabana de los países del África subsahariana, excluyendo la cuenca del Congo y África occidental.
Es un carnívoro de hábitos nocturnos. Posee algunos medios para evitar los depredadores, incluyendo la habilidad para producir una secreción maloliente de las glándulas anales, fingir la muerte y trepar a los árboles. Tiene un color predominantemente negro, pero presenta cuatro prominentes rayas blancas que se desplazan hacia atrás desde la cabeza, a lo largo del dorso hasta la cola. El turón rayado tiene una longitud de aproximadamente 60 cm de largo que incluyen 20 cm de cola. Puede vivir hasta trece años.
Es una especie solitaria, asociándose con los otros de su especie únicamente para aparearse. Los jóvenes nacen generalmente entre septiembre y diciembre, con de una a tres crías por camada.
Ictonyx striatus Ictonyx generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Ictonyx striatus Ictonyx generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Haisuhilleri eli tsorilla (Ictonyx striatus) on haisunäätiä muistuttava, Saharan eteläpuolisen Afrikan puolikuivilla savanneilla elävä näätäeläin.[2] Haisuhillerin hännän alapuolella sijaitsee hajurauhanen, josta se saattaa ruiskuttaa voimakastuoksuista ainetta ollessaan uhattuna. Tunnetaan tapauksia, joissa yksinäinen haisuhilleri on ahdistanut hajullaan suuren joukon leijonia vastakaadetun seepran ruholta pois. Yöeläiminä ne metsästävät öisin ja jäävät päiviksi pesään tai kallionhalkeamiin. Haisuhillerit ovat hyviä uimaan ja kiipeilevät mielellään puissa. Vankeudessa ne voivat saavuttaa viiden vuoden iän. Nisäkäsnimistötoimikunta on ehdottanut, että lajin suomenkieliseksi nimeksi vaihdettaisiin zorilla.[3]
Haisuhillereillä on pitkä, paksu mustavalkoraidallinen turkki. Näiden nisäkkäiden ruumiit ovat noin 33–38 cm pitkiä, hännät noin 20–30 cm. Haisuhillerit painavat noin kilon. Haisuhillerillä on pitkä kuono, lyhyet jalat ja vahvat kynnet. Kasvot ovat väritykseltään mustat ja niissä on kolme valkeaa täplää.[4]
Haisuhillerit ovat lihansyöjiä ja ruokalistalla on hyönteisiä, sammakoita, matelijoita, jyrsijöitä, lintuja, munia ja joskus jopa isompia eläimiä. Haisuhillerit metsästävät pikkueläimiä itse, mutta isomman saaliin saaminen muilta petoeläimiltä on helppoa, koska ne eivät voi sietää haisuhillerin tuottamaa hajua.
Naaraat synnyttävät pesäkoloissa 2 tai 3 poikasta viiden viikon tiineyden jälkeen.
Haisuhilleri eli tsorilla (Ictonyx striatus) on haisunäätiä muistuttava, Saharan eteläpuolisen Afrikan puolikuivilla savanneilla elävä näätäeläin. Haisuhillerin hännän alapuolella sijaitsee hajurauhanen, josta se saattaa ruiskuttaa voimakastuoksuista ainetta ollessaan uhattuna. Tunnetaan tapauksia, joissa yksinäinen haisuhilleri on ahdistanut hajullaan suuren joukon leijonia vastakaadetun seepran ruholta pois. Yöeläiminä ne metsästävät öisin ja jäävät päiviksi pesään tai kallionhalkeamiin. Haisuhillerit ovat hyviä uimaan ja kiipeilevät mielellään puissa. Vankeudessa ne voivat saavuttaa viiden vuoden iän. Nisäkäsnimistötoimikunta on ehdottanut, että lajin suomenkieliseksi nimeksi vaihdettaisiin zorilla.
Ictonyx striatus
La Zorille commune (Ictonyx striatus) est une espèce de carnivores de la famille des Mustélidés, fréquente en Afrique subsaharienne. Ce mammifère terrestre de taille moyenne peut projeter à distance une odeur nauséabonde provenant du contenu de ses glandes anales.
Cette espèce a été décrite pour la première fois en 1810 par le naturaliste britannique George Perry (né en 1771).
Elle peut vivre 15 ans.
Selon Mammal Species of the World (version 3, 2005) (1 juin 2013)[5] et Catalogue of Life (1 juin 2013)[1] :
Ictonyx striatus
La Zorille commune (Ictonyx striatus) est une espèce de carnivores de la famille des Mustélidés, fréquente en Afrique subsaharienne. Ce mammifère terrestre de taille moyenne peut projeter à distance une odeur nauséabonde provenant du contenu de ses glandes anales.
Cette espèce a été décrite pour la première fois en 1810 par le naturaliste britannique George Perry (né en 1771).
Prugasti tvor (Ictonyx striatus) član je potporodice Mustelinae svrstanu unutar porodice kuna (Mustelidae) koji izgledom nalikuje tvoru. Pronalazi ga se u savanama i otvorenim područjima južne i zapadne Afrike.
Noćna je životinja te posjeduje nekoliko sposobnosti u obrani protiv grabežljivaca - otpušta tekućinu neugodnog mirisa iz analnih žlijezdi, sposoban je praviti se mrtav te penjati se na drveće. Krzno je većim dijelom crno s četiri istaknute bijele pruge koje se pružaju od glave duž leđa i repa. Duljina tijela u pravilu iznosi 60 centimetara, ne uključujući rep od 20 centimetara. Može doživjeti 13 godina.
Samotna je životinja, podnoseći kontakt s ostalim pripadnicima svoje vrste samo tijekom parenja. Mladunčad na svijet dolazi između rujna i prosinca, s jednim do troje mladunaca po okotu.
Wikivrste imaju podatke o: prugastom tvoru Prugasti tvor (Ictonyx striatus) član je potporodice Mustelinae svrstanu unutar porodice kuna (Mustelidae) koji izgledom nalikuje tvoru. Pronalazi ga se u savanama i otvorenim područjima južne i zapadne Afrike.
Noćna je životinja te posjeduje nekoliko sposobnosti u obrani protiv grabežljivaca - otpušta tekućinu neugodnog mirisa iz analnih žlijezdi, sposoban je praviti se mrtav te penjati se na drveće. Krzno je većim dijelom crno s četiri istaknute bijele pruge koje se pružaju od glave duž leđa i repa. Duljina tijela u pravilu iznosi 60 centimetara, ne uključujući rep od 20 centimetara. Može doživjeti 13 godina.
Samotna je životinja, podnoseći kontakt s ostalim pripadnicima svoje vrste samo tijekom parenja. Mladunčad na svijet dolazi između rujna i prosinca, s jednim do troje mladunaca po okotu.
La zorilla comune (Ictonyx striatus (Perry, 1810)), nota anche come zorilla del Capo, è un carnivoro della famiglia dei Mustelidi (Mustelidae) che vive in Africa. Appartiene alla sottofamiglia Ictonychinae ed è quindi strettamente imparentata con i grigioni. Il suo aspetto e comportamento presentano molti parallelismi con quelli delle moffette americane, che tuttavia vengono collocate in una famiglia a parte e non appartengono ai Mustelidi.
Le zorille hanno delle strisce bianche e nere sul dorso che sono caratteristiche anche delle moffette. La parte inferiore del corpo è nera. Anche la faccia è nera, con macchie bianche sulla fronte e sulle guance. La coda, prevalentemente bianca, è lunga e folta. Questi animali presentano una lunghezza testa-corpo di 28-39 centimetri, una lunghezza della coda di 20-30 centimetri e un peso di 0,4-1,4 chilogrammi, con i maschi significativamente più pesanti delle femmine.
Le zorille vivono in tutta l'Africa a sud del Sahara: il loro areale si estende dalla Mauritania al Sudan e a sud fino al Sudafrica. Sono presenti in un'ampia varietà di habitat, come savane, semi-deserti e foreste pluviali.
Le zorille sono quasi esclusivamente notturne. Utilizzano le fessure nelle rocce o le tane abbandonate da altri animali come luoghi di riposo, ma a volte scavano anche da sé le proprie tane. Vivono principalmente sul terreno, ma sanno anche nuotare e arrampicarsi. La loro postura durante la caccia, con la schiena piegata e la coda distesa, ricorda quella delle manguste. Le zorille conducono un'esistenza solitaria ed evitano il contatto con i conspecifici al di fuori della stagione degli amori.
Se una zorilla viene attaccata, prima emette dei sibili, rizzando il pelo e alzando la coda. Se ciò non basta, si gira e spruzza una secrezione prodotta dalle sue ghiandole anali contro l'aggressore. Questa secrezione viene espulsa in grande quantità e ha un odore forte e penetrante. A volte, in caso di aggressione, questi animali fingono anche di essere morti.
Le zorille sono prevalentemente carnivore. Danno la caccia a piccoli roditori come topi, ratti e lepri saltanti, oltre a uccelli, lucertole, serpenti e insetti. A volte irrompono anche nei pollai, facendo stragi di pollame.
Dopo un periodo di gestazione di circa 36 giorni, la femmina dà alla luce la sua prole tra settembre e dicembre. I neonati, da uno a tre, sono inizialmente glabri e ciechi. Aprono gli occhi a circa 40 giorni e vengono svezzati dopo circa quattro mesi.
Come cacciatrici di ratti e topi, le zorille vengono considerate animali utili in Africa, anche se a volte uccidono il pollame. In alcuni luoghi vengono anche tenute come animali domestici, quasi sempre dopo la rimozione delle ghiandole anali.
Nel complesso la zorilla comune è molto diffusa e non è in pericolo di estinzione. Di conseguenza, l'Unione internazionale per la conservazione della natura (IUCN) la elenca come «specie a rischio minimo» (Least Concern) nella Lista Rossa delle specie minacciate.
La zorilla comune (Ictonyx striatus (Perry, 1810)), nota anche come zorilla del Capo, è un carnivoro della famiglia dei Mustelidi (Mustelidae) che vive in Africa. Appartiene alla sottofamiglia Ictonychinae ed è quindi strettamente imparentata con i grigioni. Il suo aspetto e comportamento presentano molti parallelismi con quelli delle moffette americane, che tuttavia vengono collocate in una famiglia a parte e non appartengono ai Mustelidi.
Svītrainais sesks (Ictonyx striatus) ir vidēja auguma sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs, kas pieder svītraino sesku ģintij (Ictonyx). Svītraino sesku mēdz saukt arī par Āfrikas sesku vai zorillu. Svītrainā seska tuvākais radinieks ir Sahāras svītrainais sesks.
Svītrainais sesks ir plaši sastopams savannā, tuksnesī un pustuksnesī, okeāna piekrastes smilšainajās kāpās Namiba tuksnesī un citās klajās, atklātās vietās, ziemeļos sākot ar Sāhilas joslu Sahāras tuksneša dienvidos, uz rietumiem līdz Sudānai, visā Āfrikas austrumu piekrastē un uz dienvidiem līdz pašai Dienvidāfrikai. Tas dzīvo gan ielejās, gan kalnos līdz 4000 metriem virs jūras līmeņa.[1] Svītrainais sesks dzīvo ne tikai sausos apvidos, bet tas apmetas arī lietus meža biezoknī un pat purvos.[2]
Svītrainajiem seskiem kā visiem caunu dzimtas dzīvniekiem ir garš, slaids ķermenis ar īsām kājām. Ķermeņa garums bez astes ir apmēram 33—38 cm garš, astes garums 20—30 cm,[3] svars 1—1,4 kg. Tēviņi ir nedaudz lielāki par mātītēm.[2] Ārēji tas atgādina skunksu un Āfrikas svītraino zebieksti. Kažoka pamatkrāsa ir melna ar četrām baltām garenvirziena svītrām, kas sākas uz galvas un beidzas pašā astes galā. Uz sejas svītrainajam seskam ir raksturīgas baltas zīmes; neliels balts laukums uz pieres un virs acīm, atgādinot baltas, kuplas uzacis. Svītrainā seska portretu var apskatīt šeit. Salīdzinot ar Āfrikas svītraino zebieksti, svītrainajam seskam kažoka matojums ir garš un pūkains, zebiekstei atšķirībā no seska uz sejas nav balto zīmju, kā arī zebiekstes galvasvirsa ir pilnībā balta, atgādinot baltu bereti.
Svītrainā seska priekšķepām ir asi nagi, kas piemēroti gan zemes rakšanai, gan uzkāpšanai kokā. Zobi ir mazāki nekā zebiekstēm.[2]
Svītrainais sesks ir nakts dzīvnieks. Tas ir vientuļnieks un nelabprāt kontaktē ar savas sugas brāļiem un māsām, izņēmums ir riesta laiks. Tēviņi ir īpaši agresīvi viens pret otru. Zinātnieki uzskata, ka svītrainajiem seskiem nav savas teritorijas, un to dzīves veids ir nepārtraukta klejošana. Tie atpūšas koku dobumos vai akmeņu krāvumos. Svītrainais sesks spēj izrakt arī alu vai apsegt sevi ar sausu zāli, zariņiem un lapām, ja tuvumā nav piemērota slēptuve.[2]
Lai arī svītrainie seski labi peld un kāpj kokos, tie vislabāk jūtas uz zemes. Svītrainais sesks pārvietojas kūkumainiem lēcieniem, tā mugura ir izlkiekta arkas veidā, bet aste izslieta vertikāli uz augšu, bet astes gals ir noliecies uz leju. Tā gaita atgādina mangusta gaitu.[2]
No ienaidniekiem tas izvairās ar dažādiem paņēmieniem; izdalot nepatīkamu smaku no dziedzeriem zem astes, tēlojot mirušu un rāpjoties kokos. Reizēm svītrainais sesks, tēlojot beigtu, var nogulēt pat pusstundu, kamēr ienaidnieks ir aizgājis.[4]
Svītrainais sesks ir tipisks plēsējs un izteikts gaļēdājs. Tas medī dažādus kukaiņus, rāpuļus, vardes, putnus un no ligzdām izēd olas. Svītrainais sesks medī gan virs zemes, gan medījumu meklē, rokot augsni.[3]
Svītrainie seski paliek viens pret otru laipnāki tikai riesta laikā, kas sākas agrā pavasarī un beidzas vasarā. Mazuļi dzimst laikā no septembra līdz decembrim. Mātītēm gada laikā parasti ir tikai viens metiens, bet, ja mazuļi agri aiziet bojā, mātīte sapārojas vēlreiz. Grūsnības periods ilgst 6 nedēļas. Miga tiek ierīkota alā zem zemes. Parasti piedzimst 1—4 nevarīgi un akli mazuļi, kas sver 15 g. Mazuļiem nav apspalvojuma, un to āda ir rozā. Pēc 21 dienas tos klāj īss matojums. Acis atveras 35—42 dienu vecumā. Lai arī reizēm svītrainie seski nogalina savus mazuļus, kad tie ir 9 nedēļas veci, ar pienu māte tos baro 18 nedēļas. Dzimumbriedumi jaunie svītrainie seski sasniedz 20—30 nedēļu vecumā.[2] Svītrainais sesks dzīvo līdz 13 gadu vecumam.
Svītrainais sesks (Ictonyx striatus) ir vidēja auguma sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs, kas pieder svītraino sesku ģintij (Ictonyx). Svītraino sesku mēdz saukt arī par Āfrikas sesku vai zorillu. Svītrainā seska tuvākais radinieks ir Sahāras svītrainais sesks.
Svītrainais sesks ir plaši sastopams savannā, tuksnesī un pustuksnesī, okeāna piekrastes smilšainajās kāpās Namiba tuksnesī un citās klajās, atklātās vietās, ziemeļos sākot ar Sāhilas joslu Sahāras tuksneša dienvidos, uz rietumiem līdz Sudānai, visā Āfrikas austrumu piekrastē un uz dienvidiem līdz pašai Dienvidāfrikai. Tas dzīvo gan ielejās, gan kalnos līdz 4000 metriem virs jūras līmeņa. Svītrainais sesks dzīvo ne tikai sausos apvidos, bet tas apmetas arī lietus meža biezoknī un pat purvos.
De gestreepte bunzing of zorilla (Ictonyx striatus) is een marterachtige. Het dier vertoont veel gelijkenissen met de gestreepte skunk, maar de soorten zijn niet nauw verwant.
De vacht is donkerbruin met vier witte strepen, die van het hoofd, via het lichaam naar de staart lopen. Een volwassen exemplaar kan 60 cm lang worden, inclusief een 20 tot 30 cm lange staart. De kop-romplengte bedraagt 28 tot 38 centimeter. Mannetjes zijn gemiddeld 1,4 kg zwaar, vrouwtjes wegen ongeveer 1 kg. Er wordt aangenomen dat de gestreepte bunzing 15 jaar oud kan worden.
De gestreepte bunzing is een solitaire vleeseter die in de nachtelijke uren op vogels, muizen, grote insecten en kleine reptielen jaagt. Om potentiële vijanden af te schrikken scheidt hij via anale klieren een stinkende vloeistof af.
De gestreepte bunzing komt voornamelijk voor in savannen, maar is ook in halfwoestijnen en meer bosachtige streken te vinden van West tot Oost-Afrika en Zuid-Afrika.
Bronnen, noten en/of referentiesDe gestreepte bunzing of zorilla (Ictonyx striatus) is een marterachtige. Het dier vertoont veel gelijkenissen met de gestreepte skunk, maar de soorten zijn niet nauw verwant.
Multimedia w Wikimedia Commons Zorilla paskowana[3], zorilla[4][a] (Ictonyx striatus) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny łasicowatych[5] zamieszkujący tereny Afryki środkowej i południowej[6].
Wyróżnia się kilkanaście podgatunków zorilli[5][1]:
Z wyglądu zorilla paskowana przypomina skunksa. Ma długą, puszystą sierść wybarwioną na czarno, z białymi pasami wzdłuż grzbietu i białymi łatami na głowie. Ogon także biały. Długość ciała (głowa i tułów) - 28 do 40 cm, a ogona - 20-30 cm, wysokość 10-13 cm[6].
Zamieszkuje zróżnicowane środowiska w Afryce – od części środkowej (Senegal, Nigeria, Sudan i Etiopia) po południowy kraniec kontynentu[6].
Zorilla paskowana jest drapieżnikiem, który żywi się drobnymi gryzoniami i owadami. W sytuacji zagrożenia stroszy sierść i wytryskuje na przeciwnika cuchnącą ciecz. Potrafi także leżeć bez ruchu i udawać padlinę[6].
Zorilla paskowana wiedzie samotny, nocny tryb życia. W ciągu dnia ukrywa się w rozpadlinach skalnych, norach lub zabudowaniach człowieka. Funkcjonuje na powierzchni ziemi, jednak potrafi także wspinać się po drzewach, a także pływać[6].
Zorilla paskowana, zorilla (Ictonyx striatus) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny łasicowatych zamieszkujący tereny Afryki środkowej i południowej.
Bandiller (Ictonyx striatus) är ett mårddjur i underfamiljen Mustelinae. Ibland kallas djuret "zorilla" men detta svenska trivialnamn används även för arten tigeriller (Vormela peregusna). Bandillern liknar i utseende och beteende de amerikanska skunkarna men är närmare släkt med mårdar och vesslor. Dess närmsta släkting är nordafrikansk bandiller.
Djuret har en påfallande svart-vit mönstring på ovansidan som egentligen är kännetecknande för skunkar. Undersidan är svart. Även ansiktet är svart och har vita prickar på ännet och kinderna. Den yviga svansen är huvudsakligen vitaktig. Bandiller når en kroppslängd av 28 till 39 centimeter, en svanslängd av 20 till 30 centimeter och en vikt mellan 0,4 och 1,4 kilogram. Hannar är tydlig tyngre än honor.
Tandformeln är I 3/3 C 1/1 P 3/2-3 M 1/2.[2]
Arten förekommer i Afrika söder om Sahara. Utbredningsområdet sträcker sig från Mauretanien till Sudan och söderut till Sydafrika. De förekommer i flera olika habitat som savann, halvöknen och regnskog.
Bandiller är nästan uteslutande aktiv på natten. Som viloplatser använder den sprickor i berget, bon som lämnads av andra djur och ibland gräver den själv. Den vistas huvudsakligen på marken men har bra förmåga att simma och klättra i träd. Utanför parningstiden lever varje individ ensam.
När djuret känner sig hotat reser det sina hår och lyfter svansen. Om hotet fortsätter vänder sig djuret om och sprutar en illaluktande vätska från sina analkörtlar. Ibland spelar den död när en fiende närmar sig.
Arten livnär sig huvudsakligen av kött. Den äter gnagare som möss, råttor och springharar, samt fåglar, ormar, ödlor och insekter. Ibland bryter den in i människans gårdar och hämtar tamhöns.
Efter dräktigheten som varar i cirka 36 dagar föder honan mellan september och december sina ungar. Det föds ett till tre ungdjur som i början är nakna och blinda. Efter ungefär 40 dagar öppnar de ögonen och efter cirka fyra månader sluter honan att ge di.
Som jägare av råttor och möss har dessa djur ett gott rykte trots att de ibland jagar höns. I vissa regioner har de hållits som husdjur men då har oftast deras analkörtlar opererats bort. Populationen är jämförelsevis stor och arten listas inte som hotad.[1]
Bandiller (Ictonyx striatus) är ett mårddjur i underfamiljen Mustelinae. Ibland kallas djuret "zorilla" men detta svenska trivialnamn används även för arten tigeriller (Vormela peregusna). Bandillern liknar i utseende och beteende de amerikanska skunkarna men är närmare släkt med mårdar och vesslor. Dess närmsta släkting är nordafrikansk bandiller.
Етимологія: назва виду походить від ісп. zorrillo — «мала лисиця».
Цей вид має широкий ареал, починаючи з півдня Сахари від Мавританії і Сенегалу на заході до Судану, Ефіопії і Джибуті на сході і на південь до Південної Африки. Вони зустрічаються від рівня моря до понад 4000 м на горі Кенія. Досить терпимий до місця проживання. Зорила була помічена на відкритих пасовищах, у саванових лісах, на скелястих ділянках, в лісах і навіть пустелях (при наявності деякого чагарникового покриття), але відсутня в лісах басейну річки Конго і Західної Африки. Зустрічається в сільськогосподарських районах, в тому числі, наприклад, на екзотичних плантації в провінції Квазулу-Наталь і скотарських районах кенійського нагір'я.
Морфометрія. Голова і тіло довжиною 280—385 мм, хвіст завдовжки 200—305 мм, а вага 420—1400 грам. Самці, як правило, більші за самок.
Опис. Тіло чорне з білими спинними смугами, хвіст більш-менш білий, а обличчя має білі відмітини. Вид може бути розрізнений від Ictonyx libyca та Poecilogale за кольором тла, довгим волоссям, і пухнастим хвостом. Самиці мають дві пари молочних залоз.
Зорила веде, головним чином, нічний спосіб життя, відпочиваючи вдень у тріщинах скель або в норах викопаних самою або іншими тваринами. Іноді знаходить притулок під будівлями або в прибудовах у сільськогосподарських областях. Вид наземний, але може лазити і добре плавати. Звичайним темпом є легкий клус, повільніше, ніж у мангустів, з трохи зігнутою спиною.
Дієта складається головним чином із дрібних гризунів і великих комах, але також включає в себе яйця, змій та інші види тварин. Зорила може з'їсти курку при нагоді, але часто буває корисною в ліквідації гризунів у домі та стайні.
При зустрічі з ворогом, таким як собака, зорила може підіймати волосся і хвіст і, можливо, викидати секрецію з анальної залози. Коли насправді на неї напали, то, як правило, зорила виділяє рідину в обличчя супротивника, а потім симулює смерть. Рідина, що викидається може змінюватись індивідуально і, можливо, з віком і від пори року. Зорили солітарні. Самці в неволі абсолютно нетерпимі один до одного, і навіть дорослі протилежних статей приязні тільки під час спарювання.
Дослідження щодо зорил, які утримуються в неволі, виявили сезон розмноження від ранньої весни до кінця літа. Всі пологи відбулися з вересня по грудень. Протягом сезону розмноження самиця народжує один раз, але якщо вся молодь гине на ранній стадії, самиця може завагітніти й народити вдруге. Вагітність триває 36 днів. Народжується від одного до трьох малят. Вони важать близько 15 грамів при народженні, починають приймати тверду їжу після того як їм виповниться 32 дні, їх очі відкриваються на 40 день, повністю відлучаються від молока за 18 тижнів, і майже повністю набувають розмірів дорослих у 20 тижнів. Самці вперше вступають у статеві зв'язки в 22 місяці, а самиця може народити своє перше маля в 10 місяців. Максимальна зафіксована тривалість життя у неволі: 13 років і 4 місяці.
Ictonyx striatus là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Perry mô tả năm 1810.[2]
.png){kind=small}
Bài viết về các loài trong bộ thú ăn thịt này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Ictonyx striatus là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Perry mô tả năm 1810.
Ictonyx striatus (Perry, 1810)
Подвиды Ареал
Африканский хорёк, или цорилла, или зорилла[1] (лат. Ictonyx striatus) — хищное млекопитающее семейства куньих.
Название цорилла произошло от испанского слова zorro (лиса). Африканский хорёк имеет чёрный окрас с широкими белыми продольными полосами, хвост белый и пушистый, на голове имеются белые пятна, снизу тело тёмное, почти чёрное. Африканский хорёк, как и большинство куньих, защищается от врагов при помощи анальных желез, которые выделяют вонючий секрет, при этом он по запаху не уступает секрету, выделяемому скунсом. Длина тела африканского хорька 28—38 см, хвоста 20—30 см. Вес самок составляет 596—880 г, самцов 681—1 460 г. Спаривание самки и самца может длится 60—100 минут. Щенки африканского хорька рождаются в период с октября по март, через 5—6 недель беременности, в помёте 2—3 детёныша. Вес новорожденных всего 12—15 граммов. Клыки появляются на 33-й день, глаза у щенков открываются на 40-й день. Самка рожает один помёт за сезон, но если щенки умерли в раннем возрасте, то самка африканского хорька может принести ещё одно потомство. Продолжительность жизни в неволе до 15 лет.
Включает 19 подвидов[2]:
Африканский хорёк, или цорилла, или зорилла (лат. Ictonyx striatus) — хищное млекопитающее семейства куньих.
Название цорилла произошло от испанского слова zorro (лиса). Африканский хорёк имеет чёрный окрас с широкими белыми продольными полосами, хвост белый и пушистый, на голове имеются белые пятна, снизу тело тёмное, почти чёрное. Африканский хорёк, как и большинство куньих, защищается от врагов при помощи анальных желез, которые выделяют вонючий секрет, при этом он по запаху не уступает секрету, выделяемому скунсом. Длина тела африканского хорька 28—38 см, хвоста 20—30 см. Вес самок составляет 596—880 г, самцов 681—1 460 г. Спаривание самки и самца может длится 60—100 минут. Щенки африканского хорька рождаются в период с октября по март, через 5—6 недель беременности, в помёте 2—3 детёныша. Вес новорожденных всего 12—15 граммов. Клыки появляются на 33-й день, глаза у щенков открываются на 40-й день. Самка рожает один помёт за сезон, но если щенки умерли в раннем возрасте, то самка африканского хорька может принести ещё одно потомство. Продолжительность жизни в неволе до 15 лет.
非洲艾虎（學名Ictonyx striatus），屬於食肉目鼬科，牠主要生活在乾旱和乾燥的氣候下，如非洲中部、南部和撒哈拉以南的大草原和開放地區，但不包括剛果盆地和西非沿海地區。
夜行動物。體長60釐米，其中尾長20釐米。壽命可達15年。
非洲艾虎是一種侵略性和領土意識非常強的動物。通常利用糞便和肛門臭腺噴霧標誌著牠的領土。由臭腺釋放的噴霧可使對手暫時失明並刺激粘膜導致強烈的燒灼感。
非洲艾虎（學名Ictonyx striatus），屬於食肉目鼬科，牠主要生活在乾旱和乾燥的氣候下，如非洲中部、南部和撒哈拉以南的大草原和開放地區，但不包括剛果盆地和西非沿海地區。
夜行動物。體長60釐米，其中尾長20釐米。壽命可達15年。
ゾリラ（Zorilla、学名：Ictonyx striatus、英名 Striped Polecat, African Polecat, Zorille）は食肉目イタチ科の一種で、シマスカンクによく似た姿をしている。セネガル、ナイジェリア、スーダン、エチオピア、アフリカ南部に分布。
長い毛を持つ。毛色は黒で、背中に特徴的な4本の縞があり、顔に大きな白斑がある。体長27～37cm、尾長20～30cm。[1]
単独で生活し、夜行性で、昼間は天然の岩穴や自分で作った穴に潜んでいる。地上生。おもにネズミ類、小型爬虫類、小鳥、昆虫を捕食する。攻撃されると、尾を持ち上げ、肛門にある腺から強烈な臭いを放つ分泌液を出し、敵の目をつぶす。そのため、「アフリカのスカンク」と呼ばれることもある。他にも死んだふりをしたり、高い木の上に逃げたりして天敵から身を守る。泳ぎも上手い。
9～11月に1～3子を産む。
ネズミの天敵であるので、駆除に利用される。[1]
ゾリラ（Zorilla、学名：Ictonyx striatus、英名 Striped Polecat, African Polecat, Zorille）は食肉目イタチ科の一種で、シマスカンクによく似た姿をしている。セネガル、ナイジェリア、スーダン、エチオピア、アフリカ南部に分布。
줄무늬족제비(striped polecat, Ictonyx striatus)는 족제비과에 속하는 포유류의 일종이다. 아프리카긴털족제비(African polecat) 또는 조릴, 조릴라(zoril, zorille, zorilla), 케이프긴털족제지(Cape polecat), 아프리카스컹크(African skunk) 등으로도 불린다. 족제비과에 속하지만, 실제는 스컹크과(Mephitidae)의 스컹크를 다소 닮았다.[3] "조릴라"(zorilla)라는 이름은 "여우"(fox)를 의미하는 스페인어 "조로"(zorro)에서 유래했다. 콩고 분지와 서아프리카의 해안 지대를 제외한 중부아프리카와 남아프리카 그리고 사하라 이남 아프리카의 사바나 지역과 개활지같은 메마르고 건조한 불모(不毛) 지대 기후 지역에서 주로 서식한다.[2][4]
줄무늬족제비(striped polecat, Ictonyx striatus)는 족제비과에 속하는 포유류의 일종이다. 아프리카긴털족제비(African polecat) 또는 조릴, 조릴라(zoril, zorille, zorilla), 케이프긴털족제지(Cape polecat), 아프리카스컹크(African skunk) 등으로도 불린다. 족제비과에 속하지만, 실제는 스컹크과(Mephitidae)의 스컹크를 다소 닮았다. "조릴라"(zorilla)라는 이름은 "여우"(fox)를 의미하는 스페인어 "조로"(zorro)에서 유래했다. 콩고 분지와 서아프리카의 해안 지대를 제외한 중부아프리카와 남아프리카 그리고 사하라 이남 아프리카의 사바나 지역과 개활지같은 메마르고 건조한 불모(不毛) 지대 기후 지역에서 주로 서식한다.
,_also_called_the_African_polecat,_zoril,_zorille,_zorilla,_Cape_polecat).jpg)
