Les pastoretes o orquis sambucí (Dactylorhiza sambucina L. Soó 1962) és una planta vascular, una orquídia de la família de les Orchidaceae.[1][2]
Aquesta orquídia és la flor de la parròquia de Houtskär, un barri de Pargas, municipi de Finlàndia.[3]
Planta herbàcia perenne tuberosa de tija única glabra de 10 a 30 cm. d'alt.
L’arrel és formada per 2 tubercles de fins a 30 x 26 mm, bipartits (una característica del gènere Dactylorhiza).
Les fulles, de 4 a 7 en total, les més baixes són oblongues - obovades o oblanceolades - lineals amb àpex obtús, mentre que les fulles superiors són lanceolades amb àpex agut.
Les flors són hermafrodites i irregularment zigomorfes i pentacíclica. El color de la flor varia de groc a magenta o vermell-violeta (a Finlàndia, la forma de color vermell és més comuna que la groga). Molt sovint es presenten ambdues variants de color creixent juntes, rarament es poden trobar individus amb els dos colors clapejats. Mida de flors: 12 - 18 mm., amb un lleu olor de saüc (Sambucus).
La inflorescència és de 5 a 10 centímetres de longitud i es compon de flors recollides en un espessor dens. Les flors creixen en els axials de les bràctees que formen membranes i lanceolades. Les flors apareixen des de mitjans d'abril fins a principis de juliol, les de flors vermelles tendeixen a florir lleugerament abans que les grogues.[4] Les flors són pol·linitzades per insectes borinots del gènere Bombus, que visiten les flors principalment al començament de la floració fins que aprenen a evitar flors indemnes.
Aquestes orquídies terrestres es desenvolupen en sòls bàsics i prats humits, vorals de boscos i en àrees on l'arbreda està clarejant, sobre substrats calcaris o silicis, entre els 700-2600 msnm. encara que localment, per exemple, a Uppland, Suècia, també es troben al nivell del mar.[5]
Tenen tubercles geòfits (poden emmagatzemar gran quantitat d'aigua) que els permetin sobreviure en condicions de sequera.
La Dactylorhiza sambucina és una espècie bastant excepcional en el gènere Dactylorhiza, del qual la majoria de les espècies es produeixen en pantans i torberes o en boscos.
Espècie endèmica europea, present a gairebé a tota l’Europa continental (des del sud d'Escandinàvia fins a la Península Ibèrica i els Balcans) i l’oest d'Àsia (nord de Turquia, el Caucas i el mar Caspi). Fora del continent, també està present a Còrsega i a Sicília, manca a Sardenya.[6]
Bastant freqüent i estesa a gran part d'Europa des d'Espanya cap a l'est fins a Finlàndia i Ucraïna. Està absent de les Illes Britàniques, els Països Baixos, els Alps Dinàrics i menys freqüents al costat nord dels Alps, on manca a parts d’Alemanya. A Vorarlberg i al nord del Tirol, està extingida.
Mapa de distribució natural de Dactylorhiza sambucina
Espècie en perill d'extinció localment i estrictament protegida en alguns països: República Txeca, Eslovàquia, Illes Aland a Finlàndia, Suècia, i algunes regions (Alsàcia i Borgonya) a França.[5][7]
Les pastoretes o orquis sambucí (Dactylorhiza sambucina L. Soó 1962) és una planta vascular, una orquídia de la família de les Orchidaceae.
Aquesta orquídia és la flor de la parròquia de Houtskär, un barri de Pargas, municipi de Finlàndia.
Prstnatec bezový (Dactylorhiza sambucina) je hlíznatá, zemní orchidej, která je v české přírodě velmi vzácná. Tato nevysoká bylina patří k nejčasněji rozkvétajícím orchidejím a je zvláštní svým výrazným polymorfismemː květy má zbarvené buď tmavě nachově, nebo světle žlutě. Jedinci s oranžovými květy jsou kříženci obou barevných forem.[2][3]
Evropský druh, jehož souvislý areál zahrnuje hlavně střední, jižní a východní Evropu. Na západě se hranice jeho rozšíření pouze dotýká východu Francie, na severu prochází Německem a jihem Polska a na východě sahá až po východ Ukrajiny; na jihu vede podél Středozemního moře. Izolované arely se vyskytují na jihu Skandinávie.
V České republice se dříve prstnatec bezový řídce vyskytoval v pahorkatinách na většině území. V 60. letech 20. století začal ustupovat a dnes je na velké části území Čech vzácný nebo zcela vyhynul. Na východě Moravy se dosud drží, hlavně v Beskydech, Vsetínských vrších a Bílých Karpatech. Za východní státní hranicí, na Slovensku, je v karpatské oblasti poměrně hojný.[2][4][5][6]
Světlomilný druh rostoucí na suchých, kamenitých, na živiny chudých, nevápnitých nebo slabě kyselých půdách. Bývá k vidění na loukách, pastvinách a po okrajích světlých lesů v podhorských a horských oblastech. Nesnáší hnojení stanovišť, které narušuje symbiotický vztah s mykorhizními houbami. Kvete v dubnu a květnu.
Rostlina má současně dvě nebo více hlíz. Loňskou, plnou výživných látek, ze které na jaře rostlina raší, a novou, která roste, sílí a bude rostlinu vyživovat v následujícím roce. Za příhodných podmínek se vyvine nových, drobných hlíz několik a tyto mohou posloužit k rozmnožování. Pokud hlíza nenakumuluje dostatek živin, rostlina neroste do květů. Stará hlíza současně se zaschnutím rostliny na konci sezony zcela vyčerpaná uhyne.[2][3][4][7]
Vytrvalá, 10 až 25 cm vysoká rostlina, která má v podzemí obvykle dvě zploštělé, prstovitě dělené hlízy (odtud název rodu "prstnatec"). Lodyha je přímá, dutá a někdy mělce rýhovaná, olistěná je pouze ve spodní polovině. Na bázi lodyhy vyrůstá čtyři až šest od lodyhy odstávajících, kopinatých, na vrcholu tupých listů, výrazně žilnatých, zelených a vždy beze skvrn. Listy jsou úzce obvejčité a na vrcholu tupé, nejvýše postavený list je kopinatý a dosahuje až ke spodu květenství.
Květenství je hustý, válcovitý klas dlouhý až 9 cm a je tvořený mnoha světle žlutými nebo tmavě nachovými květy se žlutou bázi pysku. Listeny se třemi až pěti podélnými žilkami, příčně pospojovanými, bývají kopinaté, zelené nebo mají červenofialový nádech, jsou delší než semeník a jejich vrcholy přečnívají nad květy. Ze tří vnějších okvětních lístků dva odstávají, třetí společně se dvěma menšími, vnitřními lístky jsou k sobě přikloněné a vytvářejí přilbu. Plochý, po okraji vlnitý pysk je okrouhlý, mělce trojlaločný a má alespoň u báze nachové tečky. Ostruha je kyjovitá, tupá, dlouhá jako válcovitý semeník a obvykle směřuje dolů. Květenství voní po květech bezu černého (Sambucus nigra), z čehož je odvozeno druhové jméno byliny.
Květy jsou opylovány hlavně včelami a čmeláky, kteří přistávají na širokém pysku. Po vsunutí sosáku do ostruhy, kde hledají nektar, se uvolní brylky pylu a pomoci lepkavých terčíků se opylovačům přilepí na hlavu. Tam zůstanou až do návštěvy dalšího květu, kde brylky ulpí na lepkavé blizně. Po opylení se v květu vyvíjí elipsoidní tobolka s četnými drobnými semeny, která po vyklíčení potřebují k vytvoření semenáče podporu symbiotické mykorhizní houby.[2][3][4][5][7]
Prstnatec bezový začal z české krajiny ustupovat následkem mizení pastvinářství a kosení luk. Řada jeho tradičních lokalit zarostla agresivními vyššími travinami nebo náletovými dřevinami, jimž tento konkurenčně slabý druh není schopen odolat.
Je v České republice chráněnou rostlinou a byl přiřazen k silně ohroženým druhům, jejichž stavy v posledních letech výrazně poklesly, a to jak ve "Vyhlášce MŽP ČR č. 395/1992 Sb. ve znění vyhl. č. 175/2006 Sb" (§2), tak i v "Červeném seznam cévnatých rostlin České republiky z roku 2012" (C2t).[2][4][5]
Přirozené prostředí
Rozkvétající květenství
Nakvétající květenství
Květ
Obrázky, zvuky či videa k tématu prstnatec bezový ve Wikimedia Commons
Prstnatec bezový (Dactylorhiza sambucina) je hlíznatá, zemní orchidej, která je v české přírodě velmi vzácná. Tato nevysoká bylina patří k nejčasněji rozkvétajícím orchidejím a je zvláštní svým výrazným polymorfismemː květy má zbarvené buď tmavě nachově, nebo světle žlutě. Jedinci s oranžovými květy jsou kříženci obou barevných forem.
Hyldegøgeurt (Dactylorhiza sambucina), ofte skrevet hylde-gøgeurt, er en 9-25 cm høj orkidé. Den har sin største udbredelse i Central- og Sydeuropa, mod øst findes den til Kaukasus og mod nord til Mellemsverige. Den kan i bjergene sydpå vokse i store antal på græsgange mellem 500 og 2000 moh.[3]
Hyldegøgeurt har bleggule eller rødlilla blomster, men læbens basis er altid gul, ofte med rødlilla prikker.[4] Planter med røde og gule blomster vokser ofte sammen, hvilket på svensk har givet den navnet Adam och Eva.[5] Hyldegøgeurt har en svag hyldeduft.[6] I Danmark er arten meget sjælden. Den vokser på overdrev på Bornholm og enkelte andre steder i landet.[4]
Hyldegøgeurt (Dactylorhiza sambucina), ofte skrevet hylde-gøgeurt, er en 9-25 cm høj orkidé. Den har sin største udbredelse i Central- og Sydeuropa, mod øst findes den til Kaukasus og mod nord til Mellemsverige. Den kan i bjergene sydpå vokse i store antal på græsgange mellem 500 og 2000 moh.
Hyldegøgeurt har bleggule eller rødlilla blomster, men læbens basis er altid gul, ofte med rødlilla prikker. Planter med røde og gule blomster vokser ofte sammen, hvilket på svensk har givet den navnet Adam och Eva. Hyldegøgeurt har en svag hyldeduft. I Danmark er arten meget sjælden. Den vokser på overdrev på Bornholm og enkelte andre steder i landet.
Die Holunder-Knabenkraut (Dactylorhiza sambucina) ist eine Pflanzenart aus der Gattung der Knabenkräuter (Dactylorhiza) in der Familie der Orchideen (Orchidaceae).
Das Holunder-Knabenkraut ist eine ausdauernde, krautige Pflanze, die Wuchshöhen von etwa 10 bis 30 Zentimetern erreicht. Am oben kantigen Stängel sind vier bis sechs verkehrt-lanzettliche Laubblätter verteilt. Sie sind immer ungefleckt und laufen spitz zu.
Die Blüten sind in einer bis zu 15 Zentimeter langen, dichten und reichblütigen Ähre zusammengefasst. Die laubblattähnlichen Tragblätter sind grün gefärbt. Die untersten überragen deutlich die Blüten. Die schwach nach Holunder duftenden Blüten sind hellgelb bis leuchtend gelb oder orange- bis purpurrot gefärbt, die Lippenmitte jedoch immer mit dunkelroten Punkten versehen. Das Mengenverhältnis der beiden Farbvariationen (Blütenfarbenpolymorphismus) ist variabel, Mischfarben sind selten. Die seitlichen Sepalen sind zurückgeschlagen. Die fast runde Lippe ist undeutlich dreilappig. Der Sporn ist meist steil abwärts gebogen.
Die Blütezeit reicht je nach Höhenlage und Standort von Ende April bis Juni.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 40 oder 42.[1]
Das Verbreitungsgebiet umfasst fast ganz Europa, beschränkt sich im Mittelmeergebiet aber auf die Gebirge. Es reicht von Spanien und Griechenland bis zur Ukraine, Norwegen und Finnland. Die Art kommt von der collinen bis zur alpinen Höhenstufe vor. In Deutschland steigt sie in den Alpen bis 1200 m Seehöhe, in anderen Alpenländern bis auf 2000 m. Nach Baumann und Künkele hat die Art in den Alpenländern folgende Höhengrenzen: Deutschland 98–1200 Meter, Frankreich 300–2400 Meter, Schweiz 600–2200 Meter, Österreich 300–2000 Meter, Italien 260–2280 Meter, Slowenien 280–1840 Meter.[2] Sie steigt von 30 Meter bis 2400 Meter Meereshöhe auf.[2] In den Alpen ist sie lokal häufig, aber streckenweise – vor allem in Deutschland – fehlend[3]. In Österreich ist die Art zerstreut anzutreffen. In Vorarlberg und Nordtirol ist sie ausgestorben.
Die Pflanze bevorzugt als Standort magere, extensiv bewirtschaftete Wiesen und Weiden auf kalkfreiem oder oberflächlich entkalktem Untergrund. Das Holunder-Knabenkraut besiedelt mäßig saure bis schwach basische, kalkarme, meist lockere und sandig-steinige Lehmböden, die etwas humös sein sollten, es bevorzugt Bergwiesen, geht aber auch in lichte Wälder. Es gedeiht gern auf Porphyr oder Gneis. Es ist eine Charakterart des Viscario-Festucetum aus dem Verband Koelerio-Phleion phleoidis, kommt aber auch in Gesellschaften des Verbands Violion caninae oder magerer Gesellschaften der Ordnung Arrhenatheretalia elatioris vor.[1] Es kommt an seinen Standorten oft in kleineren, lockeren Beständen vor.
Das Holunder-Knabenkraut war in Mitteleuropa schon immer sehr selten, es kommt dort nur in kalkarmen Mittelgebirgen, im Alpenvorland und in den Alpen vor, und es ist heute wegen der Standortvernichtung durch „Meliorisierung“ in seinem Bestand bedroht.
Die ökologischen Zeigerwerte nach Landolt & al. 2010 sind in der Schweiz: Feuchtezahl F = 2+w+ (frisch aber stark wechselnd), Lichtzahl L = 4 (hell), Reaktionszahl R = 2 (sauer), Temperaturzahl T = 3 (montan), Nährstoffzahl N = 3 (mäßig nährstoffarm bis mäßig nährstoffreich), Kontinentalitätszahl K = 4 (subkontinental).[4]
Der Artikel beruht hauptsächlich auf folgenden Unterlagen:
Die Holunder-Knabenkraut (Dactylorhiza sambucina) ist eine Pflanzenart aus der Gattung der Knabenkräuter (Dactylorhiza) in der Familie der Orchideen (Orchidaceae).
Dactylorhiza sambucina hè una pianta chì face partita di a famiglia di l'orchidaceae.
Dactylorhiza sambucina hè una pianta chì face partita di a famiglia di l'orchidaceae.
Dactylorhiza sambucina, the elder-flowered orchid, is an herbaceous plant belonging to the family Orchidaceae. It is quite common and widespread throughout much of Europe from Portugal east to Finland and Ukraine. The flowers appear in spring and summer, in various colors from yellow to purple.
The name of the genus Dactylorhiza is formed from Greek words δάκτυλος "daktylos" meaning "finger" and ρίζα "rhiza" meaning "root" and refers to the tubers of this plant, that are split into several tubercles. The specific Latin name "sambucina", refers to the smell of Elder (Sambucus nigra) emanating by some plants of this species.
The scientific binomial name of this plant was initially Orchis sambucina, proposed by the Swedish naturalist and botanist Carl Linnaeus in 1755. The name was subsequently amended to the one currently accepted (Dactylorhiza sambucina), by the Hungarian botanist Károly Rezső Soó in 1962.
Dactylorhiza sambucina reaches on average 10–40 centimetres (3.9–15.7 in) in height. These plants are bulbous geophytes with underground tubers or bulbs that annually produce new stems, leaves and flowers.
The leaves are amplexicaul and vary from 4 to 7 per plant. The lower leaves are oblong-obovate with obtuse apex, while the upper leaves are lanceolate with acute apex. Size of leaves: width 1 to 2.5 cm, length 6 – 12 cm.
The underground part of the stem has two tubers each one more or less deeply divided into several lobes (a characteristic of the genus Dactylorhiza), the first one plays the important functions of supplying the stem, while the secondary ones collect nutrient materials for the development of the plant that will form in the coming year.
The inflorescence is 5–10 centimetres (2.0–3.9 in) long and it is composed of flowers gathered in a dense spike. The flowers grow in the axils of bracts that are membranous and lanceolate-shaped. The flowers appear from mid-April to early July. Their colors vary from yellow with light reddish stains or purple speckled with darker spots on the labellum.
They are hermaphrodite and pollinated by insects (entomophily), especially bumblebees (Bombus species). These orchids are almost without nectar, but they are visited by various pollinator insects as they are confused with other plants with nectar. The seed germination is conditioned by the presence of specific fungi.
Dactylorhiza sambucina is quite common and widespread throughout much of Europe from Portugal east to Finland and Ukraine. It is absent from the British Isles, the Low Countries, the Dinaric Alps and less frequent on the north side of the Alps.[1][2][3][4][5]
The elder-flowered orchid prefers fresh or dry meadows (subalpine and alpine grasslands), light woods and clearings or scrubland. They grow on siliceous and calcareous substrate, at an altitude of 300–2,000 metres (980–6,560 ft) above sea level, although locally, for instance in Uppland, Sweden, they can be found at sea level as well. The germination behavior, plant longevity, and soil requirements have recently been reviewed for the "Biological flora of Europe" .[6]
Dactylorhiza sambucina, the elder-flowered orchid, is an herbaceous plant belonging to the family Orchidaceae. It is quite common and widespread throughout much of Europe from Portugal east to Finland and Ukraine. The flowers appear in spring and summer, in various colors from yellow to purple.
Dactylorhiza sambucina (L.) Soó 1962 es una especie de orquídeas del género Dactylorhiza, subfamilia Orchidoideae, familia Orchidaceae estrechamente relacionadas con el género Orchis. Se distribuye por la Europa del centro y sur hasta los Pirineos. Son de hábitos terrestres y tienen tubérculos.
Las orquídeas obtienen su nombre del griego "orchis", que significa testículo, por la apariencia de los tubérculos subterráneos en algunas especies terrestres. La palabra 'orchis' la usó por primera vez Teofrasto (371/372 - 287/286 A.C.), en su libro "De historia plantarum" (La historia natural de las plantas ). Fue discípulo de Aristóteles y está considerado como el padre de la botánica y de la ecología.
El nombre Dactylorhiza procede de las palabras griegas "daktylos" (dedo) y "rhiza" (raíz). Esto es por la forma de los 2 tubérculos subterráneos del género. Dactylorhiza estuvo anteriormente clasificada dentro del género Orchis.
"Sambucina" = "de sáuco".
Sinónimos:
Nombres comunes:
Estas orquídeas se encuentran distribuidas a lo largo de la Europa del centro y sur hasta los Pirineos.
Estas orquídeas terrestres se desarrollan en suelos básicos y prados húmedos, linderos de bosques y en áreas donde la arboleda está clareando. Tienen tubérculos geófitos. En estos gruesos tallos subterráneos pueden almacenar gran cantidad de agua, que les permitan sobrevivir en condiciones de sequía.
Poseen de 7 a 12 grandes hojas de oblongo-ovoides a elíptico-lanceoladas, moteadas de color púrpura. Desarrollan un tallo largo que alcanza una altura de 70-90 cm. Las hojas de la parte superior son más pequeñas que las hojas más bajas del tallo.
Florecen en la primavera tardía o en principios de verano. La inflorescencia, cilíndrica, comparada con la longitud de la planta es más bien corta. Siendo un racimo compacto con unas 25-50 flores. Estas se desarrollan a partir de unos capullos axilares. Los colores predominantes son púrpuras fuertes, moteados con manchas más oscuras formando el dibujo de alas de mariposa en la parte central superior del labelo, o amarillos con manchas de púrpura muy pálido casi imperceptible.
Su sistema de polinización normalmente entomógamo, pero al estar desprovistas de néctar tienen que recurrir al mismo mecanismo de atracción que presentan otras orquídeas, como es el caso del género Orchis, que para atraer a los polinizadores las flores tienen que adquirir la apariencia de flores nectaríferas.
Nota: nothosubspecies = una subespecie híbrida; nothovarietas = subvariedad.
Dactylorhiza sambucina (L.) Soó 1962 es una especie de orquídeas del género Dactylorhiza, subfamilia Orchidoideae, familia Orchidaceae estrechamente relacionadas con el género Orchis. Se distribuye por la Europa del centro y sur hasta los Pirineos. Son de hábitos terrestres y tienen tubérculos.
Leeder-sõrmkäpp (Dactylorhiza sambucina) on käpaliste sugukonda sõrmkäpa perekonda kuuluv rohttaim.
Saaremaal kasvas kuni 20. sajandi alguseni leeder-sõrmkäpa kollaseõieline vorm, keda tänapäeval loetakse Eestist kadunud liikide hulka.[1]
Taimede kõrgus ulatub umbes 30 sentimeetrini, õisik on tihe ja paljuõieline ning iga õie alusel on sigimikust pikem leheke – õiekandeleht, mis eristab sõrmkäppasid käpa perekonna esindajatest, kelle õiekandeleht on soomusjas. Vars on lehistunud, kuid tihti puuduvad varre ülaosas sõrmkäppadele tüüpilised kolmnurksed kandelehe taolised lehed. Lehed on lamedad, 5–12 cm pikad ja kuni 3 cm laiad, süstjad, piklik-munajad või äraspidimunajad. Vars on tugev ja õisik üsna tihe. Õitseaeg on leeder-sõrmkäpal mai ja juuni algus. Taime lehed sarnanevad rohkem käpa perekonna esindajatega, hoidudes varre alusele. Esineb nii kollaseid kui ka roosade õitega vorme. Eestis on looduslikult esinenud vaid kollase õiega vorm. [2]
Leeder-sõrmkäpp on Euroopa levilaga liik, mis kasvab mägedes, vaid Läänemere ümbruses leidub taime ka tasandikel. Ahvenamaal ja Gotlandil kasvab leeder-sõrmkäpp niitudel. Levila on jaotunud kaheks suuremaks alaks. Skandinaavia osaareaal hõlmab Skandinaavia lõunaosa ja Põhja-Taani, idapoolseim osa ulatub Ahvenamaale ja Turu saarestikku. Põhiareaal ulatub Kesk-Saksamaalt Sitsiiliani ja Loode-Hispaaniast Kirde-Ukrainani. Puudub Briti saartel.
Viimase teadaoleva Lääne-Saaremaal kasvava leeder-sõrmkäpa üsna rohkearvuka populatsiooni korjasid taimehuvilised tühjaks 1901. aastal. Herbaarnäidised on säilinud Riias ja Peterburis. Leeder-sõrmkäpa populatsiooni taastamiseks tõi Eesti Orhideekaitse Klubi 27. mail 1989 Ahvenamaalt 27 taime. Need istutati 28. mail Saaremaale, luues kaks väikest populatsiooni. Ettevõtmine ei andnud elujõulist asurkonda ning praeguseks on järele jäänud vaid paar mitteõitsvat taime. [1]
Leeder-sõrmkäpp (Dactylorhiza sambucina) on käpaliste sugukonda sõrmkäpa perekonda kuuluv rohttaim.
Saaremaal kasvas kuni 20. sajandi alguseni leeder-sõrmkäpa kollaseõieline vorm, keda tänapäeval loetakse Eestist kadunud liikide hulka.
Seljakämmekkä (Dactylorhiza sambucina, aikaisemmin D. latifolia) on suuressa osassa Eurooppaa tavattava näyttävä ketojen ja niittyjen kämmekkäkasvi, joka kukkii touko-kesäkuussa sekä keltaisina että punaisina värimuotoina. Suomessa seljakämmekkä on harvinainen ja rauhoitettu laji. Se on Houtskarin pitäjänkukka (sockenblomma).[2]
Tanakkavartinen seljakämmekkä kasvaa 20–30 korkeaksi. Lehdet sijaitsevat varren tyviosassa ja niitä on 3–4 kappaletta, ylempänä varressa on lisäksi muutama pieni ylälehti. Lehdet ovat 5–10 cm pitkiä, täplättömiä, kapean vastapuikeita ja tylppiä. Kukkia seljakämmekällä on kahden värisiä. Toisissa yksilöissä kukka on kellanvalkoinen ja toisissa purppuranpunainen. Punaisten kukkien huuli on keskeltä kellanvalkoinen ja täplikäs. Kukan kannus on sikiäimen pituinen. Seljakämmekkä kukkii touko-kesäkuussa.[3] Seljakämmekällä on kesäaikaan kaksi juurimukulaa: tumma edellisvuotinen ja vaalea tämänvuotinen. Nämä toisiinsa kietoutuneet mukulat tai ehkä kasvin kaksiväriset kukat ovat antaneet seljakämmekälle sen ruotsinkielisen nimen Adam och Eva.[4]
Seljakämmekän tuoksu muistuttaa omenan tai mustaseljan kukkien tuoksua. Seljakämmekkä on pölytykseltään hyönteispölytteinen huijaten hyönteisiä, sillä seljakämmekän kukissa ei ole mettä. Yleisimmät pölyttäjät kukissa ovat kimalaiskuningattaret, jotka vierailevat kukissa pääasiassa kukinnan alkuvaiheessa kunnes oppivat välttämään medettömiä kukkia.[5]
Seljakämmekkää tavataan lähes koko Manner-Euroopassa Ukrainasta ja Baltiasta länteen sekä Mustanmeren ympäristössä, Kaukasuksella ja Kaspianmeren eteläpuolella. Esiintyminen on kuitenkin laikuttaista. Pohjoisessa levinneisyysalue ulottuu Etelä-Norjaan, Keski-Ruotsiin ja Etelä-Suomeen.[6]
Suomessa seljakämmekkää tavataan pääasiassa Ahvenanmaalla.[7] Houtskarissa se on erityisen runsas, esimerkiksi Arkipelagia-seuran inventoinneissa v. 1995 yli 10 000 yksilöä löytyi juuri sieltä, kun maakunnan kokonaismääräksi saatiin 12 664 yksilöä (näistä ei-kukkivia 3 701). Punainen värimuoto on yleisempi kuin keltainen: Arkipelagia-seuran laskennoissa punaisia löytyi 7 197 ja keltaisia 3 701.
Laji on ollut yleinen myös Manner-Suomen puolella Turun saaristossa, mutta kadonnut siellä useimmilta kasvupaikoiltaan. Muutamaa poikkeusta lukuun ottamatta lajin kasvupaikat Suomessa sijaitsevat rannikkovyöhykkeellä.[7]
Seljakämmekkä kasvaa Suomessa kuivahkoilla niityillä ja pientareilla sekä lehtoniityillä.[3] Etelämpänä Pohjoismaissa se kasvaa myös laitumilla, nummilla ja rannikoiden kallioilla.[8] Muualla Euroopassa kasvupaikkoja ovat lisäksi avoimet metsät ja vuoristoniityt. Etelä-Euroopassa seljakämmekkää tavataan vuoristoissa 2600 metrin korkeudelle.[1] Laji on Pohjoismaissa kalkinsuosija tai -vaatija, muualla se voi kasvaa myös vähän happamalla maaperällä.[1][3][8]
Seljakämmekkä on luokiteltu maailmanlaajuisesti elinvoimaiseksi ja Suomessa silmälläpidettäväksi lajiksi.[1][9] Kasvi ja sen elinympäristöt ovat alttiita ihmisen toiminnalle kuten maatalouden maankäytölle, kaupungistumiselle, matkailulle, kuivatukselle, tallaamiselle ja keräilylle.[1] Suomessa seljakämmekän kasvupaikkoja uhkaavat lähinnä niittyjen umpeenkasvu sekä laiton keräily.[10] Laji on rauhoitettu kokonaan Manner-Suomessa.[11] Ahvenanmaalla seljakämmekän kaivaminen maasta ilman maakuntahallituksen lupaa on kiellettyä.[12]
Seljakämmekkä (Dactylorhiza sambucina, aikaisemmin D. latifolia) on suuressa osassa Eurooppaa tavattava näyttävä ketojen ja niittyjen kämmekkäkasvi, joka kukkii touko-kesäkuussa sekä keltaisina että punaisina värimuotoina. Suomessa seljakämmekkä on harvinainen ja rauhoitettu laji. Se on Houtskarin pitäjänkukka (sockenblomma).
Dactylorhiza sambucina
L'Orchis sureau (Dactylorhiza sambucina) est une espèce de plantes herbacées de la famille des Orchidaceae.
Plante vivace à tubercules haute de 10 à 30 cm. Tige unique, glabre. Feuilles ovales assez larges, vernissées, de couleur vert pâle réparties sur toute la tige. Les fleurs sont pourpres à gorge orangée ou jaunes (les deux variantes cohabitent très souvent) à légère odeur de sureau. Les bractées (vertes ou rougeâtres) forment un épi terminal assez dense qui dépasse les fleurs. L'éperon est long et épais, incurvé vers le bas et égalant ou dépassant l'ovaire.
Avril-juillet[1].
Dans le Massif central, la plante affectionne les pâturages d'altitude et les landes à genêts. Dans ce massif, elle peut croître aussi bien sur sol granitique (Margeride) que basaltique (Aubrac) ou calcaire (Grands Causses).
La plante est présente dans les montagnes du centre et du sud de l'Europe (assez rare) et aussi dans le sud de la Scandinavie. En France, cette orchidée est surtout présente dans le Massif central et de façon plus ponctuelle dans les Alpes, le Jura, les Pyrénées orientales et les montagnes corses.
Dactylorhiza sambucina
L'Orchis sureau (Dactylorhiza sambucina) est une espèce de plantes herbacées de la famille des Orchidaceae.
L'orchide sambucina (Dactylorhiza sambucina (L.) Soó, 1962) è una pianta erbacea appartenente alla famiglia delle Orchidacee.[1]
L'epiteto specifico (sambucina) deriverebbe dall'odore di sambuco che emanano alcune piante di questa specie.
Il binomio scientifico di questa pianta inizialmente era Orchis sambucina, proposto dal botanico e naturalista svedese Carl von Linné (1707 - 1778) in una pubblicazione del 1755, modificato successivamente in quello attualmente accettato (Dactylorhiza sambucina), proposto dal botanico ungherese Károly Rezso Soó (1903 – 1980) nel 1962.
In lingua tedesca questa pianta si chiama Holunders-Knabenkraut; in francese si chiama Orchis à odeur de sureau.
È una pianta erbacea glabra alta 10 – 40 cm. La forma biologica è geofita bulbosa (G bulb), ossia sono piante perenni che portano le gemme in posizione sotterranea. Durante la stagione avversa non presentano organi aerei e le gemme si trovano in organi sotterranei chiamati bulbi o tuberi, organi di riserva che annualmente producono nuovi fusti, foglie e fiori. È un'orchidea terrestre in quanto contrariamente ad altre specie, non è “epifita”, ossia non vive a spese di altri vegetali di maggiori proporzioni.
Le radici sono fascicolate e secondarie da bulbo, e si trovano nella parte superiore dei bulbi.
Le foglie
Le foglie, da 4 a 7 in tutto, quelle inferiori sono oblungo-obovate ovvero oblanceolate-lineari con apice ottuso, mentre le foglie superiori sono lanceolate con apice acuto. Il portamento è più o meno eretto. Sulla superficie sono presenti inoltre delle nervature parallele disposte longitudinalmente (foglie di tipo parallelinervie); non sono maculate. Sono inoltre amplessicauli e abbraccianti (guainanti) il fusto. Le foglie lungo il fusto sono distribuite in modo equo. Dimensione delle foglie: larghezza 1 – 2,5 cm; lunghezza 6 – 12 cm.
Infiorescenza
I fiori sono riuniti in infiorescenze dense e multiflore a forma cilindrico-ovoidale. I singoli fiori inoltre sono posti alle ascelle di brattee fogliacee a forma lanceolata, acute all'apice; le inferiori sono più lunghe dei fiori e avvolgono l'infiorescenza, le altre più lunghe dell'ovario. I fiori inoltre sono resupinati, ruotati sottosopra tramite torsione dell'ovario[2]; in questo caso il labello è volto in basso. Lunghezza dell'infiorescenza: 5 – 10 cm. Lunghezza delle brattee: 4 cm.
I fiori
Località: Pianezze, Trichiana (BL), 859 m s.l.m. - 10/05/2008
Località: Pianezze, Trichiana (BL), 859 m s.l.m. - 10/05/2008
Località: Pianezze, Trichiana (BL), 859 m s.l.m. - 10/05/2008
Anatomia del fiore
I fiori sono ermafroditi ed irregolarmente zigomorfi, pentaciclici (perigonio a 2 verticilli di tepali, 2 verticilli di stami (di cui uno solo fertile – essendo l'altro atrofizzato), 1 verticillo dello stilo)[3]. Il colore dei fiori varia dal giallo al magenta o rosso-violaceo. In alcune zone è facile trovare insieme individui con i due colori indicati. Più difficile è trovare individui con i due colori screziati. Dimensione del fiore: 12 – 18 mm.
Il frutto è una capsula. Al suo interno sono contenuti numerosi minutissimi semi piatti. Questi semi sono privi di endosperma e gli embrioni contenuti in essi sono poco differenziati in quanto formati da poche cellule. Queste piante vivono in stretta simbiosi con micorrize endotrofiche, questo significa che i semi possono svilupparsi solamente dopo essere infettati dalle spore di funghi micorrizici (infestazione di ife fungine). Questo meccanismo è necessario in quanto i semi da soli hanno poche sostanze di riserva per una germinazione in proprio.[6]
La riproduzione di questa pianta può avvenire in due modi:
Dal punto di vista fitosociologico la specie di questa voce appartiene alla seguente comunità vegetale[7]:
All'interno del genere Dactylorhiza l'orchidea di questa voce fa parte della sezione Sambucinae caratterizzata dall'avere dei tuberi a forma più o meno cilindrica, divisi solamente all'apice e lo sperone più lungo o uguale all'ovario (nell'altra sezione Maculatae i tuberi invece sono profondamente divisi in diversi tubercoli e lo sperone del labello è più breve dell'ovario)[8].
D. sambucina è inoltre aggregata al gruppo Group of Dactylorhiza sambucina (L.) Soó caratterizzato dall'avere i tuberi appiattiti e poco palmati, foglie a superficie non maculata e labello appena lobato. Le orchidee di questo gruppo inoltre preferiscono un substrato piuttosto secco. Gli altri componenti di questo gruppo sono:
Il numero cromosomico di D. sambucina è: 2n = 40[9].
La specie di questa voce con altre orchidee (dello stesso genere) possono formare ibridi[10][11] (il seguente elenco comprende solamente alcuni possibili ibridi sul territorio italiano - questi ibridi non sempre sono riconosciuti da tutti i botanici):
La specie di questa voce ha avuto nel tempo diverse nomenclature (alcune liste ne contano oltre 50[12]). L'elenco che segue indica alcuni tra i sinonimi più frequenti:
Le varie specie del gruppo di appartenenza della D. sambucina possono essere confuse una con l'altra; si distinguono comunque per le seguenti caratteristiche:
L'orchide sambucina (Dactylorhiza sambucina (L.) Soó, 1962) è una pianta erbacea appartenente alla famiglia delle Orchidacee.
De vlierorchis (Dactylorhiza sambucina) is een Europese terrestrische orchidee van het geslacht handekenskruid (Dactylorhiza). Het is een vrij zeldzame soort die vooral in kalkgraslanden voorkomt.
Opmerkelijk aan deze soort is het dimorfisme van de bloemen die ofwel geel, ofwel purper zijn.
De soortnaam sambucina is ontleend aan de wetenschappelijke geslachtsnaam Sambucus voor de gewone vlier, en verwijst naar de geur van de bloemen.
De vlierorchis is een kleine, compact gebouwde, 10-30 cm hoge orchidee. De planten staan verspreid of in kleine groepjes bij elkaar. De rechtopstaande stengel is groen, stevig maar hol van binnen en draagt onderaan vijf tot acht bladeren. De bloeiwijze is een dichte aar, cilindrisch tot eivormig, 4-7 cm lang en bestaande uit tien tot twintig bloemen.
Het is een meerjarige, niet-winterharde kruidachtige plant
De vijf tot acht stengelbladeren zijn lancetvormig tot ovaal, glanzend lichtgroen en ongevlekt. De schutblaadjes zijn groen of purper, naargelang van de kleur van de bloemen en even lang of langer dan de bloemen zelf.
De dimorfe bloemen zijn ofwel geel ofwel purper gekleurd. De laterale kelkbladen of sepalen staan opwaarts gericht, het middelste vormt samen met de laterale kroonbladen of petalen een helmpje. De lip is 10-14 mm lang, 7-10 mm breed, vaag drielobbig, de zijlobben licht naar achter gebogen. De lip is bespikkeld met rode stippen of kleine vlekken, bij de purperen vorm op een gele achtergrond. De spoor is dik en kegelvormig, naar beneden gebogen, en even lang of iets langer dan het vruchtbeginsel.
De bloemen ruiken zwak naar vlierbloemen.
De bloeitijd is van april tot juli. De bloemen worden bestoven door insecten.
De vlierorchis is een soort die licht zure tot kalkrijke bodems prefereert, in volle zon of lichte schaduw, op vochtige tot matig droge plaatsen. Hij is te vinden in de bergen vanaf 500-2500 m, op kalkgraslanden, alpenweiden, bosranden en open naaldbossen.
De vlierorchis is daarmee vrij uitzonderlijk in het geslacht Dactylorhiza, waarvan de meeste soorten in moerassen en veengebieden of in bossen voorkomen.
De vlierorchis komt plaatselijk voor van Scandinavië over West- en Midden-Europa tot in de Pyreneeën, de Alpen en de Vooralpen. Verder in het Middellandse Zeegebied.
De vlierorchis valt vrij snel op door zijn dimorfe bloemkleuren die steeds door elkaar voorkomen. Geen van zijn naaste verwanten van het geslacht Dactylorhiza bezit dat vermogen. Ook het biotoop van de vlierorchis onderscheid de soort van andere handekenskruiden.
Alleenstaande purperen planten zouden kunnen verward worden met de mannetjesorchis (Orchis mascula), maar die laatste heeft een blauwere kleur en mist de gekleurde schutblaadjes. Alleenstaande gele planten lijken dan weer op de bleke orchis (O. pallens), die echter slanker is en de rode puntjes op de lip mist, en op de stippelorchis (O. provincialis), die gevlekte bladeren heeft.
De vlierorchis is in Frankrijk en Zweden beschermd.
Het polymorfisme in de bloemkleur is heel opvallend in alle natuurlijke populaties en blijkt ook heel stabiel. De gemiddelde frequentie van de gele kleur over alle populaties heen is 53% ± 2,6. Buiten de kleur van de bloemen (en de schutblaadjes) is er geen ander verschil te vinden tussen de twee vormen, en zelfs de geur is identiek.
Polymorfisme in bloemkleur komt bij verschillende orchideeën voor, en blijkbaar heeft deze eigenschap een evolutionair voordeel, maar de mechanismen die het in stand houden zijn tot op heden niet volledig verklaard.
Bronnen, noten en/of referenties
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Dactylorhiza sambucina op Wikimedia Commons. De vlierorchis (Dactylorhiza sambucina) is een Europese terrestrische orchidee van het geslacht handekenskruid (Dactylorhiza). Het is een vrij zeldzame soort die vooral in kalkgraslanden voorkomt.
Opmerkelijk aan deze soort is het dimorfisme van de bloemen die ofwel geel, ofwel purper zijn.
Systermarihand (Dactylorhiza sambucina) er ein 20 cm høg orkidé.
Systermarihand har breie, butte blad og hol stengel. Planten blomstrar tidleg om våren, før vårskjerpen gjer marka tørr – i mai i Sverige og Danmark, i juni i Noreg. Plantar med purpurraud og lysgule blomstrar veks om ein annan, men i Noreg er det berre funne plantar med gule blomstrar. Blomstrane sit i eit tett aks med lange støtteblad.
Rotknollane - ei lys frå året og ein mørk frå fjoråret - skal likne to menneskekroppar som er klemte mot kvarandre, og kan ha gjeve opphav til namnet.
Systermarihand veks på tørre bakkar og enger. I Noreg veks planten frå Arendal i sør til Sigdal i nord og frå Tinn i vest til Øvre Eiker og Lardal i aust. Elles veks han i Sør-Sverige , på Jylland og i fjellområde andre stader i Europa.
Søstermarihand er knytt til gammaldags dreven kulturmark. Ho er avhengig av ugjødsla slåtteenger og beitemarker med god tilgang på lys. Med moderne jordbruk er dette kulturlandskapet truga, og systermarihand er derfor klassifisert som sårbar på raudlista og totalfreda i Noreg.
Systermaihand er fylkesblomster i Telemark.
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Systermarihand Systermarihand (Dactylorhiza sambucina) er ein 20 cm høg orkidé.
Søstermarihand (Dactylorhiza sambucina) er en plante i marihandfamilien (orkidéfamilien)
Søstermarihand er en særegen orkide i norsk flora idet den forekommer i to fargevarianter: gul og rød. Der begge fargevariantene vokser sammen finnes også mellomformer som ligner mest på den røde. I Norge finnes imidlertid bare den gule formen. Forskere vet ennå ikke sikkert hvorfor arten har disse to fargeutgavene
Søstermarihand kan bli rundt 20–30 centimeter høy, og kan opptre i store bestand på flere hundre planter. De lysegule blomstene har røde prikker på underleppa, og planta får 4–5 grønne og brede blader ved basis.
Planta finnes i et geografisk lite område vest på Østlandet, som strekker seg fra Arendal i sør til Sigdal i nord og fra Tokke i vest til Øvre Eiker og Lardal i Øst. Planta finnes altså i fylkene Aust-Agder, Telemark, Buskerud og Vestfold, og den er fylkesblomst i Telemark. Nærmeste voksesteder er Sør-Sverige og Jylland.
Søstermarihand er trolig den Dactylorhiza-arten som er mest knytta til gammeldags drevet kulturmark. Den er avhengig av ugjødsla slåtteenger og beitemarker. Med dagens jordbruk er disse landskapstypene i rask tilbaketrekning, og søstermarihand er derfor både rødlista som sårbar og totalfreda i Norge.
Søstermarihand (Dactylorhiza sambucina) er en plante i marihandfamilien (orkidéfamilien)
A l'é na pianta erbosa con dle gambe pla e drite, aut fin a 40 cm. Le feuje a son an tut da 4 a 7. Cole 'd sot a son a lansa e con la ponta rionda, cole dë dzor a son a lansa ma con la ponta avussa. A presento, peui, dle nervadure për ël longh. Le fior a forme djë spi e a peulo esse 'd vaire color, da giaun a ross a ross-viòla. A son a silìnder e a son butà a l'assëlla dle feuje, virà an manera da fé intré j'inset.
A chërs ant le raisure dij bòsch, ant ij pra sech, ant ij teren calcaros o silicos e pòch dru o fin-a sech, fin a 2.000 méter.
Da avril a giugn.
A l'é na pianta proteta. Ël nòm a riva da doe paròle greche ch'a veulo dì dil e rèis e as arferisso a la forma dle rèis spartìe an tanti cit tubo; sambucina as arferiss a l'odor ëd sambur che la pianta a sa.
La fior
Particolar
Un pra
A l'é na pianta erbosa con dle gambe pla e drite, aut fin a 40 cm. Le feuje a son an tut da 4 a 7. Cole 'd sot a son a lansa e con la ponta rionda, cole dë dzor a son a lansa ma con la ponta avussa. A presento, peui, dle nervadure për ël longh. Le fior a forme djë spi e a peulo esse 'd vaire color, da giaun a ross a ross-viòla. A son a silìnder e a son butà a l'assëlla dle feuje, virà an manera da fé intré j'inset.
AmbientA chërs ant le raisure dij bòsch, ant ij pra sech, ant ij teren calcaros o silicos e pòch dru o fin-a sech, fin a 2.000 méter.
FioriduraDa avril a giugn.
ParticolaritàA l'é na pianta proteta. Ël nòm a riva da doe paròle greche ch'a veulo dì dil e rèis e as arferisso a la forma dle rèis spartìe an tanti cit tubo; sambucina as arferiss a l'odor ëd sambur che la pianta a sa.
La fior
Particolar
Un pra
Multimedia w Wikimedia Commons Kukułka bzowa, storczyk bzowy, stoplamek bzowy[3] (Dactylorhiza sambucina (L.) Soó) – gatunek rośliny należący do rodziny storczykowatych (Orchidaceae).
Występuje wyłącznie w Europie. Zwarty zasięg występowania rozciąga się od środkowej Francji na zachodzie po południowo-wschodnią Ukrainę. Północna granica zasięgu przebiega przez południowe Niemcy i południową Polskę, południowa po północną Hiszpanię, południowe Włochy i Grecję. Ponadto występuje na licznych rozproszonych obszarach poza granicą zwartego zasięgu. W południowo-zachodniej Polsce obecnie występuje tylko w Sudetach (na Pogórzu Kaczawskim, Wałbrzyskim, w Rudawach Janowickich, Górach Bardzkich i wschodnim końcu Gór Opawskich)[4].
Najwięcej stanowisk znajduje się w Karpatach, gdzie potwierdzono występowanie w wielu regionach. Najliczniejsze stanowiska w Karpatach znajdują się we wschodniej części Pasma Lubania w Gorcach, w Pieninach Właściwych i przylegającej do nich części Pasma Radziejowej w Beskidzie Sądeckim. Pojedyncze stanowiska znajdują się na Pogórzu Cieszyńskim, w południowej części Beskidu Śląskiego i Żywieckiego, w Beskidzie Niskim i w Bieszczadach[4]. Najdalej wysunięte stanowisko, znajdujące się na Wyżynie Miechowskiej, prawdopodobnie już nie istnieje[5][4].
Drugim centrum występowania są Sudety, gdzie największe skupisko stanowisk znajduje się na Pogórzu Kaczawskim i Pogórzu Bolkowskim. Poza tym stwierdzona także w Górach Złotych, Górach Bardzkich, Rudawach Janowickich, Górach Kruczych i Górach Orlickich. W latach 90. największa sudecka populacja odnotowana była w okolicach Chwalisławia koło Złotego Stoku[5].
Kwiatostan
Kwiaty czerwone
Kwiaty żółte
Morfologia
Siedlisko
Bylina, geofit. Rośnie w widnych lasach, na zboczach porośniętych zaroślami, na naturalnych łąkach górskich regla dolnego, na pastwiskach. W Europie jej zasięg pionowy wynosi 2400 m n.p.m.[6]. W Polsce jest gatunkiem górskim. Najwyżej położone stanowisko znajduje się na stokach Lubania w Gorcach (1115 m)[4]. Kwitnie od kwietnia do czerwca, kwiaty zwabiają owady imitując budową kwiaty roślin miododajnych, jednak nie wytwarzają nektaru. Procent zawiązywanych owoców jest nieduży. Liczba chromosomów 2n = 40[6].
Tworzy mieszańce z kukułką Fuchsa (Dactylorhiza fuchsii), kukułką szerokolistną (Dactylorhiza majalis), Dactylorhiza romana i Dactylorhiza saccifera, a także z ozorką zieloną (Coeloglossum viridis) i prawdopodobnie również z gołkiem białawym (Pseudorchis albida)[6].
Gatunek objęty w Polsce ochroną ścisłą. Kategorie zagrożenia:
Obecnie najliczniejsze są stanowiska tego gatunku w Pieninach, gdzie w 2006 liczba wszystkich osobników wynosiła 1000-1400 i w Gorcach (ok. 1000 osobników). Największym zagrożeniem dla kukułki bzowej jest nawożenie łąk, zarastanie stanowisk w wyniku braku wypasu i koszenia. W parkach narodowych należy okresowo kosić łąki, na których występuje, zaś stanowiska poza parkami winne być objęte ochroną czynną. W pewnym stopniu roślinie zagrażają również ludzie, niszczący rośliny wzdłuż szlaków turystycznych (zadeptywanie, zrywanie)[4].
O wysoki stopniu zagrożenia świadczyć może zanikająca w zastraszającym tempie liczba stanowisk. W Polsce stwierdzono dawniej występowanie tego gatunku na około 170 stanowiskach, jednak ostatnio (do 2008 r.) potwierdzono występowanie tylko na około 40-45 z nich. Kukułka wyginęła m.in. na Nizinie Śląskiej, Nizinie Śląsko-Łużyckiej, Wyżynie Miechowskiej, w Tatrach i w Beskidzie Wyspowym. W niektórych częściach Karpat wyginęła znaczna część stanowisk m.in. na Pogórzu Cieszyńskim, w Beskidzie Śląskim i Beskidzie Żywieckim[4].
Kukułka bzowa, storczyk bzowy, stoplamek bzowy (Dactylorhiza sambucina (L.) Soó) – gatunek rośliny należący do rodziny storczykowatych (Orchidaceae).
Adam och Eva (Dactylorhiza sambucina)[2] är en orkidéart som först beskrevs av Carl von Linné, och fick sitt nu gällande namn av Károly Rezsö Soó von Bere. Adam och eva ingår i Handnyckelsläktet som ingår i familjen orkidéer.[3][4][5] IUCN kategoriserar arten globalt som livskraftig.[1] Enligt den finländska rödlistan[6] är arten nära hotad i Finland. Arten är reproducerande i Sverige.[5] Artens livsmiljö är torra gräsmarker.[6] Inga underarter finns listade i Catalogue of Life.[3]
Adam och Eva är en kraftigt byggd orkidé som blommar i maj-juni , som i Sverige förekommer från Skåne till Uppland samt på Åland. Den växer på torra kalkrika backar och ängsmarker, främst i kustnära trakter vid Östersjön.
Adam och Eva brukar förekomma med rödblommiga och vitblommiga exemplar i ungefär samma antal.
Första fynduppgift i Sverige är från Uppland och publicerades 1732 (Nordstedt 1920).
Wikimedia Commons har media som rör Dactylorhiza sambucina.
Wikispecies har information om Dactylorhiza sambucina.
Denna artikel om handnyckelsläktet saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att tillföra sådan.
Adam och Eva (Dactylorhiza sambucina) är en orkidéart som först beskrevs av Carl von Linné, och fick sitt nu gällande namn av Károly Rezsö Soó von Bere. Adam och eva ingår i Handnyckelsläktet som ingår i familjen orkidéer. IUCN kategoriserar arten globalt som livskraftig. Enligt den finländska rödlistan är arten nära hotad i Finland. Arten är reproducerande i Sverige. Artens livsmiljö är torra gräsmarker. Inga underarter finns listade i Catalogue of Life.
Adam och Eva är en kraftigt byggd orkidé som blommar i maj-juni , som i Sverige förekommer från Skåne till Uppland samt på Åland. Den växer på torra kalkrika backar och ängsmarker, främst i kustnära trakter vid Östersjön.
Adam och Eva brukar förekomma med rödblommiga och vitblommiga exemplar i ungefär samma antal.
Första fynduppgift i Sverige är från Uppland och publicerades 1732 (Nordstedt 1920).
Першим цю рослину описав шведський натураліст Карл Лінней у 1755 році. Він відніс її до роду зозулинець і дав відповідну назву Orchis sambucina — «зозулинець бузиновий». У 1962 році угорський ботанік Реже Шоо переглянув систематику орхідей і відніс цей вид до роду зозульки під сучасною назвою[7].
У Словнику українських наукових і народних назв судинних рослин для цього виду наведені такі народні синоніми як зазулинець бзяний, зазу́линець бузи́нний, зозу́линець бузино́вий, пальчатокорі́нник бузино́вий, лю́бка[1]. Перші три пов'язані з історичною номенклатурою, запропонованою Ліннеєм, причому назва «пальчатокорінник бузиновий» до виходу словника була також офіційною науковою[8]. Назва «любка» обумовлена зовнішньою подібністю із систематично віддаленішими орхідеями любками. Термін «пальчатокорінник» є дослівним перекладом дав.-гр. dactylorhiza, що складається з коренів двох слів: δάκτυλος — «палець» і ρίζα — «корінь». Ця назва пояснюється формою бульб цього виду, що нагадують долоні з розчепіреними пальцями. Видовий епітет «бузинові» і похідні від нього діалектичні форми «бзяний», «бузинний» є дослівним перекладом лат. sambucina. Ці епітети рослина отримала завдяки аромату, схожому на запах бузини чорної[2].
Показово, що в більшості європейських мов ця рослина має подібні до української назви (наприклад, англ. elder-flowered orchid, італ. orchide sambucina, фр. orchis sureau — «бузинова орхідея»[7] та інші). Однак на батьківщині Карла Ліннея її називають швед. Adam och Eva — «Адам і Єва». Таке протиставлення засноване на тонких спостереженнях: з двох бульб зозульок бузинових одна завжди темнішого кольору, а інша — світлішого.
Багаторічна трав'яниста рослина заввишки 10-30[2] (рідше до 40) см[7], геофіт, полікарпик. Бульби завдовжки до 6 см, парні, циліндричні, зазвичай двічірозділені, рідше може поділятись на більшу кількість сегментів (3—6 штук[5]), набуваючи вигляду розставлених пальців. Бульба темнішого кольору — стара. Віддавши поживні речовини, вона відмирає, в той час як світліша молода бульба накопичує запасні речовини для вегетації наступного року[7].
Стебло поодиноке, прямостояче, порожнисте, світло-зелене, у верхній частині борозенчасте, улиснене майже до самого суцвіття. Нижня його частина огорнута 2 лускатими піхвами. Листків може бути від 3 до 7 штук[5], зазвичай 5[9]. Довжина листків становить 5—12[6] см, ширина — 1—2,5 см[7], причому верхні менші за розміром та вужчі від нижніх. Листки стеблеосяжні, цілокраї, без плям, нижні видовжено-оберненояйцеподібні з тупою верхівкою, верхні — довгастоланцетні, загострені. В особин із пурпуровими квітками верхня частина стебла і край 1—2 верхніх листків із пурпуровим відтінком.
Суцвіття — густий, короткоциліндричний, щільний колос завдовжки 3,7—10,5 см, завширшки 2,7—5 см см[5]. Приквітки ланцетні або вузьколанцетні, тупувато-загострені, зелені в особин зі світлими квітками або пурпурові в особин із темними квітками. Нижні приквітки довші за квітки, верхні дорівнюють їм. Квітки двостатеві, зигоморфні, зі слабким запахом бузини. Їхнє забарвлення буває двох типів: 1) пурпурове або фіолетове зі світлішим (жовтуватим чи білим) відгином губи; 2) блідо-жовте із трохи темнішим забарвленням губи, іноді майже біле[6]. В 5 % випадків трапляється проміжна форма з рожевими квітами[5]. Співвідношення між світлими і темними особинами зазвичай наближається до 1:1, але в окремих регіонах може становити 1:3. На поверхні губи в межах плями можуть бути присутні цятки, скупчені в два біль-менш виразних еліпси. Колір цяток мінливий — темно-пурпуровий, червоний, оливковий, вони можуть бути дуже виразними або ледь помітними. Сама губа завдовжки 0,7—1 см, завширшки 0,7—0,9 см[5], заокруглено-ромбічної або майже круглої форми, цілокрая чи невиразно трилопатева, в останньому випадку бічні лопаті більші за середню. Шпорець дорівнює зав'язі або трохи довший за неї (1—1,5 см), конічний, товстий, спрямований вниз. Колонка прямостояча заввишки 4,5 мм[5]. Приймочка трилопатева, причому бічні лопаті більші за центральну. Зав'язь скручена, гола. Пилок желеподібний.
Плід — довгасто-еліптична коробочка завдовжки 1—1,5 см. Насіння численне, завдовжки 0,5—0,6 мм, завширшки 0,15—0,25 мм, круглої чи ледь овальної форми, жовтувато-бурого кольору[5].
Число хромосом 2n = 40, 42[5][10].
Детальних фітохімічних досліджень цього виду не проводили, окремі науковці вивчали лише деякі аспекти накопичення тих чи інших речовин у різних частинах рослини. Зокрема, дослідження хімічного складу квіток виявило в них високу кількість глікозидів, кверцетину і деяких барвників: цианіну, орхіцианінів I та II. Запах зозульок бузинових обумовлений поєднанням 3-ох монотерпенових і 7-ох сесквітерпенових вуглеводнів. Суттєвих відмінностей у хімічному складі квіток різних кольорів не виявлено, за винятком того, що в жовтих квітках знайдено більше бензальдегіду, а в пурпурових виявлено високий вміст ліналоолу[5].
Ареал зозульок бузинових вельми широкий. Він охоплює майже всю Європу й Західну Азію однак в межах окресленої зони розповсюдження виду нерівномірне, в окремих регіонах ця рослина не знайдена. Наприклад, вона відсутня на Британських островах, у так званих Нижніх країнах, в Динарських Альпах[7].
Північна межа ареалу зозульок бузинових пролягає через схід Данії, південь Норвегії, центральну й південно-східну частини Швеції та південь Фінляндії, в якій популяції цього виду зосереджені переважно на Аландських островах й архіпелазі Турку. В минулому зозульки бузинові росли і в Естонії, однак остання спроба реінтродукції цього виду на острові Сааремаа в 1989 році виявилася невдалою[5]. У Франції ця рослина трапляється здебільшого у центральних районах, у Німеччині її популяції зосереджені у центрі та на півдні країни, у Польщі вони присутні лише в Судетах і Карпатах. В Україні розповсюдження цього виду не виходить за межі західних регіонів — Полісся і Карпат. У Поліссі зозульки бузинові рідкісні, в Карпатах найбільші за розміром популяції зосереджені у таких гірських масивах як Свидівець, Сколівські Бескиди, а також у Вулканічних Карпатах[2]. В Росії сталих популяцій цього виду нема, поодинокі знахідки реєстрували у Брянській області, прилеглій до українського Полісся, та у Чувашії. Південна межа ареалу в Європі пролягає через схід Болгарії, південь півострова Пелопоннес і далі на захід до центральної Іспанії та Португалії. Поза материковою Європою зозульки бузинові знайдені на островах Корсика та Сицилія[4].
Азійська частина їхнього ареалу обмежена півостровом Мала Азія, Кавказом і південним узбережжям Каспійського моря. Південніше цієї лінії вид знайдений лише в Лівані. Повідомлення про знахідки цього виду у Криму, Туреччині, Литві, Латвії, Білорусі, на Сардинії і в Північній Африці потребують додаткової перевірки, оскільки велика вірогідність, що під зозульками бузиновими в цих випадках могли помилково описати схожі на них зозульки римські[5].
На рівнинах зозульки бузинові тяжіють до лук, що розвинулись на місці лісів, причому можуть траплятися як на заплавних, так і на суходільних. У горах зростають у рослинних угрупованнях широкого діапазону, але також віддають перевагу відкритим ділянкам, що залишились після вирубування букових чи ялинових лісів[2]. З менш відкритих біотопів цей вид може займати галявини, чагарникові зарості, розріджені широколистяні чи хвойні ліси. Вище лісового поясу він зростає на субальпійських та альпійських луках. У Фінляндії зозульки бузинові знаходили також на болотах і пасовищах. Загалом висотний діапазон цього виду складає від 0 до 2600 м над рівнем моря[4], однак в різних регіонах він може бути вужчим, наприклад, в Українських Карпатах зозульки бузинові ростуть на висоті не більше ніж 1200 м[2].
Рослина морозостійка, світлолюбна, хоча витримує слабке затінення, до зволоженості ґрунтів невибаглива: може рости як на заболочених, так і на помірно сухих. Часто поводить себе як кальцефіл. На рівнинах віддає перевагу ділянкам із дерново-підзолистими ґрунтами, що мають кислу реакцію (pH 5—6,8)[2]. У горах тяжіє до лужних ґрунтів (pH 7,7[5]), що розвинулись на вапнякових і кварцевих породах[7]. На заході Сербії відмічено зростання цього виду на ґрунтах, підстелених сланцями, серпентином, офіолітичним меланжем, четвертинними відкладеннями, порфіритами тощо. Виняток із цієї закономірності становлять Українські Карпати, де зозульки бузинові ростуть на гірських каштанових ґрунтах із pH 4,7—4,9. В оселищах зозульок бузинових у Франції щоквартальна кількість опадів коливалась в межах від 50—250 мм до 1120—1620 мм, а добові температури змінювались з -8,2 °C до 26,2 °C[5].
Зозульки бузинові входять до складу рослинних угруповань союзів Cynosurion cristati (на рівнинах) і Quercion robori-petraeae (у горах)[2]. В Центральній Європі відмічено їхню приналежність до фітоценотичних класів MolinioArrhenatheretea, Nardo-Callunetea, рідше до лісових угруповань класу Querco-Fagetea. У природі цією рослиною харчуються благородні олені, які з'їдають надземну частину, і дикі свині, які викопують бульби[5]. В запиленні зозульок бузинових приймають участь переважно джмелі земляний, лісовий, міський, садовий, богемський, норовий, кам'яний, моховий, мінливий, червонуватий, Bombus pascuorum, Bombus ruderarius, джмелі-зозулі Psithyrus barbutellus, Psithyrus vestalis, медоносні та дикі одиночні бджоли, зокрема Andrena nigroaenea, Anthophora aestivalis та Osmia bicolor. У Швеції серед відвідувачів квітів зозульок, що не беруть участь в запиленні, відмічені метелики Pyrgus malvae і цитринець[5].
Надземна частина зозульок бузинових починає відростати у першій декаді березня. Одночасно із появою листків під землею відбувається формування молодої бульби. Повного розвитку листки досягають лише під час цвітіння чи навіть у період плодоношення. В цей же час відбувається поступове зменшення у розмірах і відмирання старої бульби. Надземна частина рослини також відмирає доволі рано — наприкінці літа, невдовзі після плодоношення. Розмножується цей вид лише насінням.
Здатність рослини до цвітіння визначається складним поєднанням внутрішніх і зовнішніх чинників. Особини з 1—2 листками слід вважати ювенільними, вони ніколи не цвітуть. Перше цвітіння відбувається, коли рослина має 3—4 листки, але не завжди воно повторюється наступного року. Стабільне цвітіння спостерігали в особин із не менш ніж 5 листками. Тривалі спостереження в різних країнах показали, що 35—49 % квітучих рослин наступного року не цвітуть. Така нестабільність може бути обумовлена тим, що листкові й квіткові бруньки закладаються у зозульок бузинових задовго до розвитку листя і суцвіть. Інколи між закладенням бруньки і появою листка над землею проходило 2—3 роки, а суцвіття розвивались через 5 років після закладення квіткових бруньок[5].
У різних частинах ареалу цвітіння триває з середини квітня до початку липня. Так, у Південній і Центральній Європі, французькому Ельзасі воно розпочинається у квітні, в субальпійських регіонах і Фенноскандії відбувається у травні — червні, а у верхньому поясі Апеннін та Альп його можна спостерігати лише на початку липня. В Україні цвітіння відбувається на рівнинах у квітні — травні, а в горах — у червні[2]. Хоча ця рослина майже не виділяє нектару, але комахи охоче відвідують її, плутаючи з іншими медоносами[7], перш за все, з привабливою для запилювачів бузиною. З часом бджоли навчаються уникати оманливу орхідею, але до тої миті вже встигають запилити її квіти. Перше пояснення такого феномену полягало в тому, що наявність у цього виду різнокольорових особин з'явилася як еволюційне пристосування для того, щоб утруднити бджолам навчання. Якби зозульки бузинові мали квітки одного кольору, бджоли швидко навчилися б їх відрізняти від корисних медоносів, а наявність двох типів забарвлення уповільнювала б появу негативного умовного рефлексу[11]. Однак згодом ця гіпотеза була спростована. Натомість дослідження виявили залежність між результативністю запилення зозульок бузинових і наявністю поблизу інших рослин схожих кольорів. Наприклад, при зростанні поблизу зозульок фіалок запилювачі частіше відвідували темні суцвіття. Попри такі хитрощі природна урожайність цього виду низька. За один візит комахи відвідують, як правило, 1—2 квітки у суцвітті, а пилок розносять в середньому на відстань 1,23 м[5].
Плодоносять зозульки бузинові у травні — липні[2]. Насіння достигає через 1,5 місяці після цвітіння, а висипається за кілька спекотних днів. Хоча цю орхідею відносять до алогамних (перехреснозапильних) видів, однак 84—97 % насінин зав'язуються внаслідок самозапилення. Це одна з причин низького коефіцієнту відтворення, оскільки самозапильне насіння зазнає інбридингової депресії[5]. Як і багато інших орхідей, цей вид вирізняє надзвичайно малий розмір зародка. Він складається лише з невеличкої групи недиференційованих клітин, не містить ендосперму, а тому не здатен вдовольнити потреби паростка у поживних речовинах. Через це для успішного проростання насіння зозульок бузинових має бути обов'язково заражене симбіотичним грибом[7]. Саме через ендотрофну мікоризу, утворену грибом, до паростка надходять необхідні мінеральні речовини. Найчастіше симбіонтами зозульок бузинових виступають гриби з родини Tulasnellaceae, рідше — представники родини Ceratobasidiaceae або ряду Sebacinales[5].
В минулому бульби зозульок бузинових використовували для заготівлі салепу. Для цього їх викопували (зазвичай тільки молоду бульбу), сушили і перетирали на порошок, яким заварювали молоко чи воду. Із такою домішкою напій ставав густим і поживним, його застосовували для лікування кишково-шлункових захворювань[4], як загальнозміцнюючий засіб й афродизіак. З другої половини XX століття, коли природні популяції цього виду значно скоротились, він втратив своє промислове значення. Окрім лікарського і харчового використання ця рослина відома своїми декоративними якостями, однак у культурі вона трапляється рідко і є нестійкою[3], що пов'язано зі складностями вирощування усіх мікоризних орхідей.
Попри значне географічне охоплення цей вид не належить до розповсюджених рослин. Навіть в типових для нього регіонах він поширений нерівномірно. Так, зозульки бузинові дуже нечисельні на півночі Альп[7], природним чином їх небагато і на кордонах ареалу, зокрема, в Україні та Росії. З огляду на це, вид занесений до Додатку II Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES). В Україні він включений до національної Червоної книги в статусі «вразливий». Охорону зозульок бузинових здійснюють Карпатський біосферний заповідник, Карпатський, Ужанський, Вижницький національні природні парки, а також національний природний парк «Сколівські Бескиди»[2].
Зозульки бузинові взяті під охорону у Фінляндії, Естонії, Польщі, Чехії[4][6], Словаччині[4][6], Росії, причому в останній країні вони входять як до загальнодержавної Червоної книги[3], так і до Червоних книг двох адміністративних одиниць — Брянської області[9] та Чуваської Республіки[12]. В обох краях рослини зазначеного виду не бачили останні 30—40 років, через що місцеві осередки зростання слід вважати втраченими. В Польщі стан їхніх популяцій, спочатку визначений як «вразливий», у 2016 році змінений на «загрозливий». У Німеччині під охорону взяті усі орхідеї, включно із зозульками бузиновими. У Франції вони охороняються лише в двох регіонах — Ельзасі й Бургундії[4][5].
Головними загрозами для цієї рослини є пряме винищення та деградація середовища, особлива така, що впливає на якість ґрунту. Винищення рослин відбувається при заготівлі салепу, збиранні букетів, під час сінокосів. Деградацію ґрунтів спричинюють надмірне випасання худоби, пожежі, витоптування в рекреаційних зонах. В окремих випадках негативний вплив може мати відновлення природної рослинності на антропогенно змінених ділянках (наприклад, заростання луків чагарниками і деревами) або винищення дикими свинями. Для підтримання високої щільності популяцій зозульок бузинових спеціалісти радять дотримуватись традиційних способів землекористування із деякими зауваженнями. Так, для підтримання оптимальної розрідженності трав'яного покриву на луках важливо періодично випасати на них дрібну худобу (бажано в другій половині літа), корисна й ощадлива заготівля сіна, яку треба проводити після завершення плодоношення[5].
Таксономічно зозульки бузинові належать до секції Sambucinae (Parl.) Smoljan, в яку також входять підвиди зозульок римських (ssp. romana, georgica, guimaraesii), Dactylorhiza cantabrica і Dactylorhiza insularis. Припускають, що останні два види генетично походять від перших двох, оскільки вони є тетраплоїдом і триплоїдом[5].
У природі відомі гібриди зозульок бузинових із Dactylorhiza saccifera, Dactylorhiza savogiensis, Dactylorhiza sphagnicola, білозозулинцем справжнім, зозулинцями блідим, провансальським, чоловічим, плодоріжками блощичною і салеповою, хоча деякі з цих повідомлень потребують додтакового підтвердження. Гібриди з наступними орхідеями описані як самостійні види:
В межах цього виду офіційно визнані наступні підвиди , форми і варієтети:
Окрім вищенаведених субтаксонів для зозульок бузинових існують такі синонімічні назви:
The Elder-flowered Orchid (Dactylorhiza sambucina) là một loài lan.
Видовой эпитет объясняется тем, что цветки имеют слабый запах бузины (Sambucus).
Пальчатокоренник бузинный — травянистое растение высотой до 30 см. Цветки могут быть или желтоватые, или пурпурные.
.jpg)
.jpg)
