nomes no trilho de navegação
The following is a late 18th Century English recipe for herring pie, perhaps similar to the one required of the city of Yarmouth in its city charter. The author of this taxon account adds this recipe ONLY as proof that herring have been used in a variety of different foodstuffs for some time throughout history, and NOT as a suggestion for any future meal.
"A HERRING PYE: Scale, gut, and wash them very clean, cut off the heads, fins, and tails; make a good crust, cover your dish, then season your herrings with beaten mace, pepper and salt; put a little butter in the bottom of your dish, then a row of herrings; pare some apples, and cut them in thin slices all over, then peel some onions, and cut them in slices all over thick, lay a little butter on the top, put in a little water, lay on the lid, and bake it well." (Gellory, 1762)
Although little is known of the behavioral reasons behind their noise productions, Clupea pallasii pallasii are known to produce and perceive sounds. Noise is usually produced at night by is probably the result of forceful ejection of air from the anal duct. The frequency of noise production did not change due to feeding. This noise production tends to increase with increasing numbers of herring in a school, leading to speculation that there is a social component to noise production (Wilson, Batty, and Dill, 2003).
Communication Channels: acoustic
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
Clupea pallasii pallasii is not an endangered species. However, with heavy fishing in the 1960s and a lack of recruitment in the 1970s, Atlantic herring fisheries crashed. Although the fishery recovered since then, its vulnerability, especially with increased potential of climate variability has lead the several countries to conduct studies looking at sustainable herring harvests (Alheit and Hagen, 1997).
US Federal List: no special status
CITES: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
Clupea pallasii pallasii eggs are laid on rocky to sandy substrate, rarely on mud, from 3.7 m to 54.9 m on the North American side of the Atlantic. In Scandinavia, depths of 182.9 m have been recorded. Fertilization may take place in spring, summer, or autumn, according to locality and subtype of Atlantic herring (Bigelow and Schroeder, 1953).
Incubation lasts anywhere from 10 to 40 days, depending on local water temperatures. Colder temperatures (roughly 3.3 deg C) indicate a longer incubtion time. Incubation can take place in water temperatures of up to 15 deg C. Temperature ranges above and below these limits produced no viable hatchings (Bigelow and Schroeder, 1953).
At the time of hatching, Clupea pallasii pallasii are about 6 mm long. Their small yolk sack is usually completely absorbed by the time they reach 10 mm in length. At 15 to 17 mm, the dorsal fin forms. The anal fin forms when Atlantic herring reach about 30 mm. Ventral fins become visible at 30 to 35 mm. The tail becomes well-forked at around this length as well. Only when Atlantic herring reach 40 mm do they start to fully resemble mature herring (Bigelow and Schroeder, 1953).
At roughly 2 years of age, Clupea harenga are about 19 to 20.5 cm in length, and start to accumulate large amounts of fat in the body tissue and viscera during warm months. This fat is lost in the winter and at the approach of sexual maturity (Bigelow and Schroeder, 1953).
Before large-scale fishing operations started in North America, the vastness of the shoals of Atlantic herring "became absolutely a nuisance" in the Chesapeake Bay area (Buffon, 1793). Clupea pallasii pallasii can be very susceptible to pollution and being beached during large storms. Bigelow and Schoreder (1953) describe a "slaughter of herring" that started in October 5, 1920 and resulted in a tidal harbor becoming completely covered with dead herring. The large anoxic zone resulting from the decomposition of the massive number of dead herring caused even more fish kills.
Herring fisheries in both Europe and North America have been important sources of protein in diets going back centuries. Jones (1795) indicates that the Dutch fishery dates back to 1167, and Alheit and Hagen (1997) indicate the presence of a Swedish fishery dating back to the 10th Century. In North America, the Native Americans were the first ones to use a system of weirs to catch herrings, as they were difficult to catch using the traditional methods of hook or spear (Gulf of Maine Aquarium, 2004).
The love of Atlantic herring as a foodstuff in Britain was well captured by Jones (1795): "Yarmouth has long been famous for its herring [fare], which was regulated by an act in the 31st [year] of Edward the Third: and that town is obliged, by its charter, to send to the sheriffs of Norwich 100 herrings, to be made into twenty-four pies, by them to be delivered to the lord of the manor of East Carleton, who is to convey them to the king."
The Atlantic fishery continues to be a popular, if not a highly economic, one. In 2001, the New England herring fishery had an estimated total value of $15,615,237 in U. S. dollars (Parker, 2003). Similar fisheries are found throughout the range of Clupea pallasii pallasii.
The nutritional information for raw Atlantic herring is: 158 Calories/100g, 17.96g protien/100g, 0.0g carbohydrate/100g, 2.04g saturated fatty acid/100g, 3.736g monosaturated fatty acid/100g, 2.133g polyunsaturated fatty acid/100g
Positive Impacts: food ; research and education
Herring are a critical part of the Atlantic ecosystem, being a prey species for a large variety of species. They are pelagic plankton feeders (Gulf of Maine Aquarium, 2004b).
Atlantic herring are also the host of several parasitic species. In a study of 220 Norwegian spring spawning herring, Tolonen and Karlsbakk (2002) detected 11 parasitic species: the coccodians Goussia clupearum and Eimeria sardinae, spores of the myxozoan Ceratomyxa auerbachi, adult trematodes Hemiurus spp., adult and larval nematodes Hysterothylacium aduncum and Anisakis simplex, and Cryptocotyle lingua metacercarial infections.
In the late 1700s, Leeuwenhoek hypothesized that Clupea pallasii pallasii was a plankton feeder, stating that "Seeing these things, I did not wonder that fishermen should imagine Herrings have no food in their stomachs, because Herrings do, in my opinion, feed on such small fishes ["animacules"], that they cannot take in sufficient quantities of them to distend their stomachs, as we see in other fish; and hence it is said, that Herrings have no food in within their stomachs." (Leeuwenhoek, 1798)
With the advent of better microscopes and observational techniques, it was found that plankton (the "animaclues" of Leeuwenhoek's time) that Clupea pallasii pallasii feeds upon, starting with larval snails, diatoms, peridinians when first hatched, moving on to copepods, amphipods, pelagic shrimps, and decapod crustacean larvae when they reach adulthood (Bigelow and Schroeder, 1953).
Animal Foods: fish; eggs; mollusks; aquatic or marine worms; aquatic crustaceans; other marine invertebrates; zooplankton
Plant Foods: phytoplankton
Primary Diet: planktivore
Older references of Atlantic herring indicate that populations may move between different coastal regions after a number of years, disappearing off the coast of Norway, while showing up on the shores of Germany (Buffon, 1793). This process can be explained by climatic forcing of Atlantic herring migration occuring on a decadal cycle (Alheit and Hagen, 1997) as well as fluctuations in spawning caused by switches in recruitment in between northern and southern populations in the North Sea (Corten, 1999).
Clupea pallasii pallasii are closely related to the Pacific herring Clupea pallasii pallasii, which resides mainly in the northern Pacific Ocean. Recent genetic evidence indicates that these two species diverged roughly 1.3 million years ago (Domanico, et al., 1996).
Biogeographic Regions: atlantic ocean (Native )
Other Geographic Terms: holarctic
Atlantic herring Clupea pallasii pallasii are found in the palagic zone of marine waters, as well as coastal zones of throughout their geographic reach.
(Note: the maximum depth value given is based on a value of 50 fathoms (Bigelow and Schroeder, 1953)).
Range depth: 36.576 to 0 m.
Habitat Regions: saltwater or marine
Aquatic Biomes: pelagic ; coastal
Other Habitat Features: intertidal or littoral
Clupea pallasii pallasii may live up to 20 years.
Range lifespan
Status: wild: 20 (high) years.
Average lifespan
Status: wild: 22.0 years.
Average lifespan
Status: wild: 19.0 years.
Clupea pallasii pallasii grow to about 17 inches (45.72 cm) and can weigh up to 1.5 pounds (0.68 kg) (Bigelow and Schroeder, 1953; Gulf of Maine Aquarium, 2004d). Atlantic herring stocks in the Baltic Sea have recently seen significant decreases in weight-at-age in all age-classes with larger declines in northern populations than southern populations, and in younger age groups than in older groups (Cardinale and Arrhenius, 2000). The result of this decrease in weight-at-age could be indicative of a change in the average size of all Clupea pallasii pallasii populations, or it may only be a case of Baltic Sea populations.
Clupea pallasii pallasii are laterally compressed, with a moderatly pointed nose, a large mouth at the tip of the snout, and a projecting lower jaw. They have a "saw-toothed keel" belly and a deeply forked tail. The keel is only weakly sawtoothed as compared to other members of its family. The dorsal fin is situated roughly midway down the back, and the abdominal fins are located almost directly below it. There is no adipose fin. The scales are large and loosely attached. The key anatomical difference between Clupea pallasii pallasii and other members of the family is an oval patch of small teeth on the vomer bone at the center of the roof of the mouth (Bigelow and Schroeder, 1953).
The body color is of a deep steel blue or greenish blue, with silver sides and belly. Ventral and anal fins are translucent white. The pectorals are dark at their base and along the upper edge. The caudal and dorsal fins are also dark(Bigelow and Schroeder, 1953).
Range mass: 0.68 (high) kg.
Range length: 45.72 (high) cm.
Other Physical Features: ectothermic ; heterothermic ; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: sexes alike
As Atlantic herring are the prey species of many species of fish, mammals, and birds, herring are almost always found in schools (Bigelow and Schoreder, 1953). Some schools display elaborate patterns (Gulf of Maine Aquarium, 2004b). These schools may be quite large, stretching several miles in length and visibly darkening the waters (Jones, 1795).
Clupea pallasii pallasii is a prey species of cod, pollock, haddock, silver hake, striped bass, mackerel, tuna, salmon, dogfish (Bigelow and Schroeder, 1953), harbor porpoises Phocoena phocoena, harbor seals Phoca vitulina, gray seals Halichoerus grypus, Atlantic puffins Fratercula arctica, razorbills Alca torda, common terns Sterna hirundo, arctic terns Sterna arctica, killer whales, baleen whales (Gulf of Maine Aquarium, 2004b), and humans Homo sapiens.
Known Predators:
Atlantic herring aggregate into massive schools in the late summer and early fall. In the western Atlantic, they move into coastal waters at various locations in the Gulf of Maine and offshore banks of Nova Scotia to spawn. Spawning times vary for different populations of Atlantic herring.
Mating System: polygynandrous (promiscuous)
Clupea pallasii pallasii uses external fertilization of eggs. As female herring release eggs, male herring release clouds of milt simultaneously. Herring are fat prior to spawning, after months of eating plankton blooms.
Mature eggs make up a large portion (20%+) of the female's body weight. The fecundity of herring females is typically in the range of 20,000-50,000 eggs per female, although a large female herring can lay as many as 200,000 eggs. Herring are iteroparous and generally live to spawn repeatedly for several years. After spawning, their weight declines with the loss of gametes and associated fat content.
Breeding interval: Atlantic herring usually spawn after reaching 25.5cm.
Breeding season: Atlantic herring may spawn in spring, summer, or autmn, depending on local conditions and the subspecies of herring.
Range number of offspring: 200000 (high) .
Average number of offspring: 20000-50000.
Range gestation period: 10 to 40 days.
Average gestation period: 11 days.
Range age at sexual or reproductive maturity (female): 3 to 6 years.
Average age at sexual or reproductive maturity (female): 4 years.
Range age at sexual or reproductive maturity (male): 3 to 6 years.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 4 years.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; year-round breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; fertilization (External ); broadcast (group) spawning; oviparous
There is no evidence that Atlantic herring invest any energies toward parenting after they spawn.
Parental Investment: pre-fertilization (Provisioning)
An harink (Clupea harengus), liester harinked, a zo ur pesk mor.
Clupea harengus L'areng (Clupea harengus) és una espècie de peix de la família dels clupeids i de l'ordre dels clupeïformes.[4] L'areng de l'Atlàntic (Clupea harengus) està estretament relacionat amb l'areng del Pacífic (Clupea pallasii), ja que recents estudis genètics indiquen que aquestes dues espècies van començar a divergir fa aproximadament 1,3 milions d'anys.[5]
De forma similar a la sardina els mascles poden assolir 45 cm de llargària total i 0,68 kg de pes. Té el cos comprimit amb la mandíbula inferior prominent, l'opercle llis, les Parpelles adiposes poc marcades. La carena del ventre la té més marcada que la de la sardina. Dors blau fosc, més clar a la part superior dels flancs. El ventre és argentat. Opercle amb tonalitats daurades. Les escates són grosses. No hi ha dimorfisme sexual.[6][7][8]
És comú a l'Atlàntic (des de les costes de Terranova, els Estats Units i Groenlàndia fins a les Illes Britàniques, el Mar del Nord i el Mar Bàltic) i no es troba en aigües ibèriques.[9] Només viu a temperatures inferiors als 12 °C i fins als 360 m de fondària.[10]
Forma grans moles de molts individus per a defensar-se dels atacs dels depredadors,[11] amb migracions complexes tant a la recerca d'aliment com per a fresar. Pot viure fins als 20 anys.[12]
Menja petits copèpodes planctònics, larves de mol·luscs i diatomees en el seu primer any de vida i després es nodreix fonamentalment d'amfípodes, gambetes pelàgiques i larves de crustacis decàpodes quan arriba a l'edat adulta.[13] Troba el seu menjar emprant el sentit de la vista.[14][15]
És sexualment actiu entre els 3 i els 9 anys.[16] Cap al mes de març migra de les profunditats cap a la superfície per reproduir-se i és el moment que s'aprofita per a pescar-lo. Cada població es reprodueix, pel cap baix, una vegada cada any.[14] La femella pon entre 20.000-40.000 ous, els quals quedaran fixats amb mucus als fons de sorra o de grava. La incubació dura entre 10 i 40 dies (depenent de la temperatura de l'aigua)[15] i dels ous naixeran uns alevins transparents i d'uns 5 mm de longitud.[17]
A banda de ser pescats pels humans (Homo sapiens) és depredat per una àmplia gamma d'espècies, com ara el bacallà (Gadus morhua), els túnids, la mòllera, Myoxocephalus octodecemspinosus, Gadus macrocephalus, el merlà, el rap americà (Lophius americanus), el rap blanc (Lophius piscatorius), el lluç platejat (Merluccius bilinearis), el lluç (Merluccius merluccius), Merluccius productus, l'halibut negre (Reinhardtius hippoglossoides), el tallahams (Pomatomus saltatrix), el salmó europeu (Salmo salar), Sebastes maliger, Sebastes nigrocinctus, Sebastes ruberrimus, Centropristis striata, Chelidonichthys gurnardus, el peix espasa (Xiphias gladius), Lycodes frigidus, Hippoglossoides platessoides, l'escorpí de mar d'espines curtes (Myoxocephalus scorpius), l'espinós (Gasterosteus aculeatus), Myxine glutinosa, el bec de serra gros (Mergus merganser), la gavineta de tres dits (Rissa tridactyla), el mascarell (Morus bassanus), la foca grisa (Halichoerus grypus), la foca de Groenlàndia (Phoca groenlandica), la foca comuna (Phoca vitulina), la tintorera (Prionace glauca), Amblyraja radiata, la clavellada (Raja clavata), la llunada fistonada (Sphyrna lewini), l'agullat (Squalus acanthias), l'ànec glacial (Clangula hyemalis), Loligo forbesi, la canana del nord (Illex illecebrosus), la marsopa comuna (Phocoena phocoena) i Eledone cirrhosa.[18]
És parasitat per Goussia clupearum, Eimeria sardinae, Ceratomyxa auerbachi, trematodes del gènere Hemiurus, nematodes (Hysterothylacium aduncum i Anisakis simplex) i Cryptocotyle lingua.[19][20]
L'areng va jugar, i encara el fa, un paper molt important com a aliment bàsic a Europa i a Nord-amèrica. La seua pesca a Suècia es remunta al segle X i als Països Baixos cap a l'any 1167.[21] A l'Edat Mitjana (segle XIV) ja es va començar a posar-los en barrils de fusta en salmorra i la seua importància als Països Baixos fou tal que els habitants d'Amsterdam diuen que la seua ciutat la van construir sobre espines d'areng.[22] Al segle XV, els Països Baixos i França van signar un tractat per dividir-se les zones de pesca d'aquest peix.[23] L'areng fou l'aliment principal de la Quaresma i s'anomenava el blat de la mar.[24]
A la península Ibèrica es ven generalment fumat i envasat en plàstic (no s'ha de confondre amb l'arengada que es ven en els típics barrils cilíndrics de fusta i que són sardines en salmorra), fresc, congelat, en conserva o salat. La seua carn és molt apreciada, tant pel seu gust com pel seu valor nutricional (és molt rica en greixos i té un alt contingut en àcids grassos omega 3, la qual cosa el converteix en un aliment molt cardiosaludable. A més és una font de proteïnes, seleni, fòsfor, iode, vitamina D i algunes vitamines del grup B -niacina i riboflavina-).[17][25] També es pot trobar envasat en flascons transparents, conservats en vinagre molt suau, en filets enrotllats que envolten ceba dolça i cogombres anomenats roll-mops i que són molt populars al nord d'Europa.[26]
Pel que fa a l'Amèrica del Nord, els nadius americans van ésser els primers a emprar un sistema de rescloses per a la captura de l'areng, ja que era difícil la seua pesca utilitzant els mètodes tradicionals que feien servir fins aleshores (ganxos o llances).[12]
Simulació de l'estratègia de captura de copèpodes per part dels arengs.
Clupea harengus harengus
Arengs fumats
Areng marinat amb ceba i galetes salades
Un pescador venent arengs fumats a Hèlsinki (Finlàndia).
Segell alemany de 1964 mostrant un areng.
Pesca medieval de l'areng a Escània (publicat el 1555)
Clupea harengus
L'areng (Clupea harengus) és una espècie de peix de la família dels clupeids i de l'ordre dels clupeïformes. L'areng de l'Atlàntic (Clupea harengus) està estretament relacionat amb l'areng del Pacífic (Clupea pallasii), ja que recents estudis genètics indiquen que aquestes dues espècies van començar a divergir fa aproximadament 1,3 milions d'anys.
Sleď obecný (Clupea harengus), neboli herynek, je nejhojnější rybou na naší planetě, navíc je rybou hospodářsky významnou. Sleď obecný obývá vody Atlantského oceánu v obrovských hejnech. Má standardní délku 45 cm. Hmotnost takto vzrostlého jedince se pohybuje kolem 0,5 kilogramu. Sledi se živí planktonními klanonožci, krilem a malými rybkami. Jejich přirozenými predátory jsou ploutvonožci, kytovci, tresky a jiné větší ryby.
Sleď obecný má standardní délku 45 cm při hmotnosti těla 0,5 kg. Maximální zjištěná hmotnost dosáhla 1,050 kg. Maximální zjištěná délka života činila 25 let.
Sleď obecný má protáhlé štíhlé tělo, na průřezu oválné, ale se znatelně vyvinutým břišním kýlem. V porovnání se šproty (Sprattus sprattus) je bříško zakulaceno.
Hřbetní ploutev (tvrdé paprsky): 0–0; hřbetní ploutev (měkké paprsky): 13–21; řitní ploutev (tvrdé paprsky): 0; řitní ploutev (měkké paprsky): 12–23; obratlů: 51–60.
Sleď obecný se liší od jiných sleďů, kterých je téměř 200 druhů v čeledi Clupeidae, svou poměrně malou velikostí; jejich šupiny jsou poměrně velké, tenké bez nápadného kýlu, velice snadno odpadávají; hlava je lesklá, přičemž skřele ani hlava nejsou kryty šupinami; žaberní víčko je bez paprsčitého rýhování. Oko sledě je opatřeno tukovými víčky. Ocasní ploutev hluboce vykrojená. Sledi mají břišní ploutev, která je spíše za krátkou hřbetní ploutví; hřbetní ploutev je přibližně uprostřed jejich těla. Nemají tukovou ploutvičku, což odlišuje sledě od čeledi lososovitých. Na rozdíl od jiných sleďů mají také shluk drobných oválně uspořádaných zoubků na horním patře tlamičky; dolní čelist je delší než horní a také ji přesahuje. Postranní čára není patrná.
Stříbřitá barva s namodralým či nazelenalým hřbetem. Žádné charakteristické skvrny na těle ani na ploutvích.
Sledi dosahují pohlavní dospělosti po 3 až 9 letech. Třou se v hejnech. Zajímavé je, že jednotlivé rodové linie kladou jikry nezávisle na sobě během celého roku, tedy každá v jiný měsíc a na jiném místě. Sledi kladou jikry na mořské dno, skály, kameny, štěrk, písek, ale kladou jikry také na chaluhy. Nakladené jikry neopatrují.
Jikry jsou kulaté, žloutek není zcela průhledný a je nehomogenní. Jikry jsou hladké, ale lepkavé; neobsahují olejové kapénky. Velikost jiker se pohybuje mezi 1,57 a 1,91 mm u populací z Islandu.
Sleďovité ryby jsou nejdůležitější skupinou ryb na naší planetě, Clupea harengus harengus je nejčetnější rybou a je hlavním požíračem obrovského množství zooplanktonu. V prvním roce se sledi živí malými planktonními klanonožci (Copepoda), následně se živí klanonožci (hlavně Calanus finmarchicus a Temora longicornis), ale také různonožci, drobnými korýši z řádu krunýřovek, garnáty, malými rybkami, červy, žebernatkami.
Na druhou stranu je sleď hlavní kořistí ve vyšších trofických úrovních. Příčiny jejich úspěchu zůstávají stále záhadou. Některé úvahy vysvětlují jejich dominanci pozoruhodným životem v obrovských, rychle se pohybujících hejnech.
Ačkoli sleď obecný žije v severských vodách kolem Arktidy, nejedná se o vysloveně arktický druh. Je to nejen pelagický druh sestupující do maximálních hloubek 200 metrů. Přes den setrvává ve větších hloubkách. Migruje na velké vzdálenosti.
Sleď obecný se nachází na obou stranách Atlantského oceánu. Pohybuje se v širokém rozmezí od Mainského zálivu, zálivu svatého Vavřince, zálivu Fundy, Labradorského moře, Davisova průlivu, Beaufortova moře, Dánského průlivu, Norského moře, Severního moře, Baltského moře, La Manche, Keltského moře až po Biskajský záliv.
Severoatlantická hejna sleďů zabírají neuvěřitelné 4 km³, přičemž tato hejna mají až 4 miliardy jedinců.
Sleď obecný je užitkovou a ekonomicky velice významnou rybou. Podle FAO bylo v roce 1999 vyloveno 2 403 543 tun, přičemž se na tomto množství nejvíce podílelo Norsko s 821 435 tunami a Island s 343 769 tunami. Maximální výlov byl v roce 1966, kdy bylo vyloveno 4 095 394 tun. Minimální výlov byl v roce 1979, kdy činil pouhých 887 533 tun. V obchodech je prodáván jako uzenáč, pečenáč, matjesové filety, slaneček, zavináč, herinky aj.
Sledi se zpracovávají čerství, suší se, nakládají se do soli, udí se, konzervují a mrazí. Mohou být smaženi, vařeni, pečeni i upravováni v mikrovlnných troubách.
Sledi obecní byli dlouho důležitou hospodářskou součástí rybolovu Nové Anglie a kanadských přímořských provincií, protože se zdržovali poměrně blízko pobřeží ve velkých hejnech, zejména v chladných vodách polouzavřeného Mainského zálivu a zálivu svatého Vavřince. Dnes je jejich výlov již regulován.
Tabulka udává dlouhodobě průměrný obsah živin, prvků, vitamínů a dalších nutričních parametrů zjištěných v mase sledě.[2]
Složka Jednotka Průměrný obsah Prvek (mg/100 g) Průměrný obsah Složka (mg/100g) Průměrný obsah voda g/100 g 57 – 79 Na 120 vitamin C stopy bílkoviny g/100 g 17,8 K 320 vitamin D 0,007 – 0,031 tuky g/100 g 5 – 20 Ca 60 vitamin E 0,76 cukry g/100 g 0 Mg 32 vitamin B6 0,44 celkový dusík g/100 g 2,85 P 230 vitamin B12 0,013 vláknina g/100 g 0 Fe 1,2 karoten stopy mastné kyseliny g/100 g 11,5 Cu 0,14 thiamin 0,01 cholesterol mg/100 g 50 Zn 0,9 riboflavin 0,26 Se mg/100 g 0,035 I 0,029 niacin 4,1 energie kJ/100 g 791 Mn 0,04 Cl 170
Obrázky, zvuky či videa k tématu sleď obecný ve Wikimedia Commons
Sleď obecný (Clupea harengus), neboli herynek, je nejhojnější rybou na naší planetě, navíc je rybou hospodářsky významnou. Sleď obecný obývá vody Atlantského oceánu v obrovských hejnech. Má standardní délku 45 cm. Hmotnost takto vzrostlého jedince se pohybuje kolem 0,5 kilogramu. Sledi se živí planktonními klanonožci, krilem a malými rybkami. Jejich přirozenými predátory jsou ploutvonožci, kytovci, tresky a jiné větší ryby.
For alternative betydninger, se Sild (flertydig). (Se også artikler, som begynder med Sild)
Sild eller atlantisk sild (Latin:Clupea harengus, engelsk: herring) er en fisk i sildefamilien. Det er en overfladefisk, der lever i store stimer, hvor der kan være op til en million individer. Silden findes på begge sider af det nordlige Atlanterhav. Ud for Nordamerika findes silden fra Cape Cod til Labradorkysten, Sydgrønland og Island. Ved Europa findes den fra Biscayen til Barentshavet og Hvidehavet. Der findes sild ved alle danske kyster, og i Østersøen når den helt ind i Bottenhavet.[1]
Silden er en slank fisk, der sjældent bliver over 35 centimeter lang. Skællene er tynde, og den mangler en sidelinje. Silden har underbid og glatte gællelåg. Den ligner brisling, men kendes fra denne ved, at rygfinnerne sidder længere fremme end bugfinnerne.[1]
Den levende sild er blågrøn på ryggen, mens sider og bug er sølvskinnende uden pletter. Den døde sild er mere blålig på ryggen og nedadtil rent sølvhvid. Ligesom de fleste andre fisk er silden mørk på oversiden og lys på undersiden. På den måde er den mindre synlig i vandet fra alle vinkler, fordi lyset i de øverste vandmasser kommer oppefra.
Sildens gydning kan forekomme på alle årstider. Den foregår som massegydning, hvor alle fisk gyder æg og sæd samtidig. Æggene er cirka 1,5 millimeter store og tungere end vand, så de synker til bunds. Efter 10-14 dage klækkes de, og de 7 millimeter store larver søger op til overfladelagene for dér at leve af dyre- og planteplankton. Larven er gennemsigtig og meget langstrakt. Ved en længde på 4 centimeter begynder skællene at dannes, og kroppen får sildefacon. Væksten er hurtigst i Nordatlanten ved Island og Norge, hvor silden bliver kønsmoden, når den er 3-7 år gammel og måler 25-35 centimeter. I Østersøen bliver den tidligere kønsmoden, mens dens vækst til gengæld er mindre.
Sild æder plankton, fx krebsdyr som vandlopper og krill, samt fiskeæg og fiskeyngel. De fleste af disse smådyr lever af planteplankton. Der er derfor særligt mange sild i områder, med meget planteplanton. Eksempelvis i Vadehavet, som er rigt på mange af de smådyr, som silden lever af.
Mange andre dyr lever af sild. Allerede som æg er den yndet føde for fx torsk, kuller og andre bundfisk. Småsildene jages i de øvre vandlag af fx makrel, hvilling, torsk, havørred, tobis og måger. Generelt bliver den forfulgt af alle havets rovfisk samt nogle pattedyr. Flere eksempler er laks, hornfisk, hajer, sæler og marsvin. Desuden er silden et vigtigt bytte for garnfiskere.
Sildefiskeriet i Øresund kendes fra kilder tilbage i 1000-tallet, men menes at have taget fart omkring år 1200, hvor Saxo, nok med en vis overdrivelse, beskriver, hvordan der i fangstsæsonen var så mange sild, at de kunne fanges med de bare hænder.
I senmiddelalderen havde fangsten af sild en helt afgørende betydning for økonomien i Nordeuropa. Særligt fangsten i Øresund var af stor betydning. Den udgjorde intet mindre end den tredjestørste handelsvare på europæisk plan (efter korn og klæde). Sammen med fiskeri af torsk var silden af dobbelt så stor betydning som Danmarks næststørste eksportvare: Stude. [2] Det store sildemarked blev holdt i Falsterbo, som udviklede sig til et nordeuropæisk handelscentrum. Også Københavns vækst som handelsby har i høj grad været betinget af de rige forekomster af sild i Øresund. Hovedindtægterne gik dog til hanseatiske købmænd, som havde monopol på handelen med de – hovedsageligt – dansk-fangede fisk.
Beregninger viser, at der i slutningen af 1300-tallet sandsynligvis har været eksporteret 27.000 tons sild årligt – svarende til 300.000 tønder saltet sild. Med et skønnet lokalt forbrug oveni, anslås den samlede fangst at have ligget omkring 36.000 tons. [2] Til sammenligning var fangsten omkring år 1900, med langt mere moderne fangstmetoder, faldet til omkring 20.000 tons. Den saltede sild var en eftertragtet handelsvare, ikke mindst som følge af de mange kristne fastedage i middelalderen. Op mod halvdelen af årets dage var mod middelalderens slutning fastedage, hvor man ikke måtte spise kød. Her var fisk det oplagte alternativ – for den del af befolkningen, der havde råd. Den fede sild fra Øresund blev anset for at være af særlig god kvalitet og indbragte omkring det dobbelte af, hvad man kunne få for sild fra Limfjorden.
Sildene blev saltet i tønder med salt fra nordtyske stensaltminer og eksporteret ned gennem Europa via de tyske hansestæder. I toldregistre fra 1398-1400 for hanseforbundets vigtigste by, Lübeck, kan man se, at sild var den vigtigste handelsvare af alle. Forskere fra History of Marine Animal Populations (HMAP) har kaldt middelalderens sildefiskeri "the most commercially important fishery in the world". [3]
I midten af 1500-tallet kom det danske fiskeri af sild i krise. Handlen blev gradvist overtaget af nederlandske nordsøfiskere – sandsynligvis affødt af hanseatiske købmænds dårlige forvaltning af deres monopol på sildehandelen ved Østersøens markeder. En anden årsag var, at større nederlandske skibe ikke behøvede at bruge øresundshavnene som mellemstation undervejs til de baltiske havne. [2] Sildefangsten skiftede dermed gradvist til at have Nordsøen som sit hovedområde, og i den danske økonomi overhalede landbruget fiskeriet som den største eksportsektor.
Da sildestimene undlod at komme ind til kysten ved slutningen af 1500-tallet, mente biskoppen i Bergen, Absalon Pedersson Beyer, at det var Guds straf, fordi lensherren havde taget sildetienden fra bygdepræsterne. [4] En anden norsk gejstlig, Peder Claussøn Friis, [5] fandt årsagen til sildens forsvinden i folks utaknemlighed for Guds gaver og usædelige opførsel. Han mente også, at Gud havde advaret folk med en underlig sild, der var blevet fanget i 1587 som et varsel om, at han ville tage denne rige gave fra dem, hvad han da også gjorde. [6]
For alternative betydninger, se Sild (flertydig). (Se også artikler, som begynder med Sild) Sild eller atlantisk sild (Latin:Clupea harengus, engelsk: herring) er en fisk i sildefamilien. Det er en overfladefisk, der lever i store stimer, hvor der kan være op til en million individer. Silden findes på begge sider af det nordlige Atlanterhav. Ud for Nordamerika findes silden fra Cape Cod til Labradorkysten, Sydgrønland og Island. Ved Europa findes den fra Biscayen til Barentshavet og Hvidehavet. Der findes sild ved alle danske kyster, og i Østersøen når den helt ind i Bottenhavet.
Der Atlantische Hering (Clupea harengus) ist einer der häufigsten Fische der Welt, einer der bedeutendsten Speisefische und gehört zur Gattung der Echten Heringe. Er wird seit Menschengedenken besonders an seinen Laichplätzen gefangen. Viele Städte wurden in der Nähe der Laichplätze und Durchzugsgebiete gegründet. Für die Hanse war der Atlantische Hering eines der wichtigsten Handelsgüter. Noch bis in das 20. Jahrhundert hinein war der Atlantische Hering so häufig, dass er als „Arme-Leute-Essen“ galt. Heute sind die Bestände durch starke Befischung und ökologische Probleme in der Ostsee deutlich zurückgegangen.
Der Atlantischer Hering wurde in Deutschland 2021 und 2022[1] zum Fisch des Jahres ernannt.
Die Art verfügt über ein weiträumiges Verbreitungsgebiet im Nordatlantik, das sich vom Golf von Biskaya in die Ostsee und nördlich im Arktischen Ozean bis nach Spitzbergen und Nowaja Semlja erstreckt. In westlicher Richtung dehnt es sich über Island und das südwestliche Grönland bis an die Küsten von South Carolina aus. Der Atlantische Hering lebt in Tiefen bis etwa 360 Meter[2] sowohl pelagisch im Freiwasser als auch in küstennahen Bereichen.
Der schlanke und seitlich abgeflachte Fisch kann eine Körperlänge von etwa 45 Zentimeter und dabei ein Körpergewicht von ungefähr einem Kilogramm erreichen, meist bleibt er jedoch kleiner. Das große, leicht oberständige Maul endet vor dem Hinterrand der mit einem durchsichtigen Fettlid ausgestatteten Augen. Der Rücken ist von stahlblauer, dunkelgrauer oder grünlicher Farbe, während Seiten und Bauch silbrig gefärbt sind. Die Bauchflossen und die Afterflosse sind weißlich transparent. Basis und der obere Rand der Brustflossen sind von dunkler Farbe. Die kurze Rücken- und die tief gegabelte Schwanzflosse erscheinen vollständig dunkel gefärbt. Im Unterschied zur im Habitus recht ähnlichen Sprotte (Sprattus sprattus) befindet sich der Ansatz der Bauchflossen hinter der Vorderkante der Rückenflosse und die Schuppen am Bauch sind abgerundet und nicht gekielt. Ferner unterscheidet sich der Hering durch eine ovale Ansammlung kleiner Zähne am Pflugscharbein (Vomer) von anderen Mitgliedern seiner Familie. Eine Seitenlinie fehlt, es findet sich nur das Kopfkanal-System: ein aus 4 verknöcherten Röhren bestehendes, druckempfindliche Zellen aufweisendes Organ, das eine Orientierung zur Nahrung ermöglicht.[3] In einer mittleren Längsreihe trägt der Hering mehr als 60 seiner relativ großen und nur lose sitzenden Schuppen. Im Körperbau stimmt er mit dem Pazifischen Hering weitestgehend überein.
Der Atlantische Hering lebt in Schwärmen mit teilweise sehr hoher Bestandsdichte. Der Fisch ernährt sich zunächst von Phytoplankton (Algen), später von Zooplankton, wie kleinen Krebstieren, pelagischen Schnecken und Fischlarven, die er auf Sicht jagt und mit Hilfe seiner Kiemenreuse aus dem Wasser filtert. Das Epibranchialorgan ist reduziert. Bei entsprechender Planktondichte geht er dazu über, mit weit geöffneten Maul und Kiemenöffnungen durchs Wasser zu ziehen und so die Nahrung auszuseihen. Dieses „ram feeding“ wird nur kurzzeitig durch Schluckbewegungen unterbrochen. Am Tage hält er sich vorwiegend in tieferen Wasserschichten auf, während er des Nachts seiner Nahrung bei deren Vertikalwanderung an die Oberfläche folgt.
Untersuchungen des Mageninhaltes von ausgewachsenen Heringen haben gezeigt, dass die Tiere im Herbst statt Plankton Fische fressen. Dass Heringe sich auch von Fischen ernähren, war bislang nicht bekannt.[4]
Der Atlantische Hering ist in der Lage, Geräusche zu erzeugen und auch selbst wahrzunehmen. Dank einer Verbindung von der Schwimmblase zum Mittelohr hört er gut – nicht aber Ultraschall, wie ihn Zahnwale zum Orten verwenden.[5] Die Geräusche werden vorwiegend nachts und offenbar durch Ausstoßen von Gas aus einem Schwimmblasen-Porus vor der Afteröffnung erzeugt. Der Zweck dieses Verhaltens ist noch unklar; da sich aber die Geräuschproduktion mit der Größe des Schwarms steigert, kann man es auch als Kommunikation deuten.[6]
Der Zeitpunkt der Fortpflanzungsphase schwankt populationsabhängig stark. Die Paarung des Atlantischen Herings findet küstennah in einer Tiefe zwischen 40 und 70 Metern statt, meist in der Übergangsschicht von Küsten- und dem salzhaltigeren Tiefenwasser. Die weiblichen Tiere geben dabei etwa 20.000 bis 50.000, bei großen Exemplaren ausnahmsweise bis zu 200.000[7] der 1,2 bis 1,5 Millimeter großen Eier ab. Die Befruchtung durch die Männchen erfolgt im offenen Wasser. Brutpflege wird durch die Elterntiere nicht betrieben. Die befruchteten Eier sind klebrig und sinken auf den Grund, wo sie an Steinen, Pflanzen und aneinander haften. Bei einer Wassertemperatur von 9 Grad Celsius schlüpfen die Larven nach zwei Wochen, höhere Temperaturen verkürzen die Reifedauer.[8] Die zwischen 7 und 9 Millimeter großen Larven steigen zur Oberfläche auf, wobei sie sich zum Licht orientieren. Nach etwa einer Woche haben sie ihren Dottersack aufgezehrt und beginnen sich von sehr kleinen Planktonalgen und den Larven von Krebstieren zu ernähren. Mit einer Gesamtlänge von 15 bis 17 Millimeter bilden die Larven ihre Rückenflosse aus. After- und Bauchflossen und die Einkerbung der Schwanzflosse erscheinen bei etwa drei Zentimeter Körperlänge. Ab ungefähr vier Zentimeter Körpergröße werden die Schuppen gebildet und der Nachwuchs beginnt seinen Eltern zu gleichen. Nach drei bis sieben Jahren erlangen die Jungfische die Geschlechtsreife. Der Atlantische Hering kann ein Alter von über 20 Jahren erreichen.
Für eine sehr große Zahl von Arten stellt der Atlantische Hering eine wichtige Nahrungsquelle dar, neben dem Menschen beispielsweise für eine Reihe von Dorschartigen, Thunfischen, Makrelen, Robben und Walen.
Der Heringsfang in der Ostsee ist untrennbar mit dem Aufstieg der Hanse zur regionalen Wirtschaftsmacht verbunden. Der Hering war als eiweißreiches Nahrungsmittel und Fastenspeise im Mittelalter sehr begehrt, zusätzlich hatte er durch Einlegen in Salz oder Salzlake (mit Salz aus Lüneburg) den Vorteil, gut transportiert und gelagert werden zu können.[9] Fastenzeiten waren im Mittelalter sehr ausgedehnt und umfassten bis zu einem Drittel des Jahres.
Die Salzheringproduktion führte unter anderem auch zum Bau der Alten Salzstraße und des Stecknitzkanals zwischen Elbe und Trave, einem der ersten Kanalprojekte der Neuzeit in Mitteleuropa, für den Antransport des Lüneburger Salzes via Lübeck nach Schonen. Die dortigen hansezeitlichen Verarbeitungsplätze, Skanör und Falsterbo, wurden während der Saison im August und September zu Großstädten mit bis zu 20.000 Menschen. Eingelagert in zu einem Fünftel mit Salz gefüllten Fässern aus mecklenburgischem und pommerschem Holz, zertifiziert mit dem eingebrannten Siegel der Stadt Lübeck, wurden die Heringstonnen bis Nürnberg und Regensburg gehandelt.
Ein weiterer wichtiger Handelsweg verlief von den Häfen und Weiterverarbeitungseinrichtungen der Niederlande über den Rhein nach Köln, von wo aus weite Teile des westlichen und südlichen Heiligen Römischen Reiches versorgt wurden. Die niederländischen Produzenten verdrängten zwischen 1380 und 1400 Schonen als wichtigste Herkunftsregion für den in Köln gehandelten Hering. Häufig betrieben Kölner Händler auch Tauschhandel mit Hering aus dem Norden gegen Wein aus dem Süden. Mit dem Fischkaufhausmeister und seinen Helfern bestand eine spezielle Gruppe städtischer Beauftragter, die die Qualität des Herings zu überwachen hatten.[10]
Ab etwa 1500 verminderten sich stetig die Heringsschwärme in der Ostsee, bis sie Mitte des 16. Jahrhunderts fast völlig ausblieben. Mit der zunehmenden wirtschaftlichen Bedeutung des Nordseeherings ab dem Ende des 15. Jahrhunderts begann der Aufstieg der niederländischen Generalstaaten und der Niedergang der Hanse.[11]
Massive Überfischung im Nordatlantik, unter anderem auch der Heringsbestände, führte zwischen 1958 und 1975 zu den sogenannten Kabeljaukriegen mit schweren politischen Konflikten zwischen Island und anderen europäischen Staaten. Island weitete darauf schrittweise seine Einflusszone im Nordatlantik bis hin zur 200-Seemeilen-Zone aus und veränderte damit auch das internationale Seerecht und das Völkerrecht. Seither haben internationale Fischerei-Vereinbarungen aber dazu geführt, dass der Hering (im Gegensatz etwa zum Kabeljau) in seinen atlantischen Beständen nicht bedroht ist.
Der Hering zählt als fetter Speisefisch wegen seines Nährwerts mit hohem Eiweißgehalt, einer günstigen Fettsäurenzusammensetzung sowie des Gehalts an Jod und Selen zu den wichtigsten Speisefischen der Welt.[12] Abhängig vom Zeitpunkt des Fangs haben der Ernährungszustand des Herings und die sich jährlich wiederholende Fortpflanzungsphase Einfluss auf die verfügbare Fleischqualität.
Bei der Rohware lassen sich unterscheiden:[13]
Auf den Fangschiffen wird der Hering nach der Vorsortierung meist als Ganzes gleich zur Konservierung gefroren und gelangt in dieser Form in den Großhandel sowie in die Weiterverarbeitung. Die Lebensmittelindustrie bietet den bereits filetierten Hering in unterschiedlichsten Aufbereitungen servierfertig abgepackt, in der Dose oder im Glas an. Eine der bekanntesten Konserven dieses Fisches ist wohl der Hering in Tomatensauce.
Die meisten Arten der Zubereitung und der Konservierung gehen jedoch auf die langen Traditionen und Gewohnheiten in den Ländern des Heringsfangs zurück:
Der Atlantische Hering (Clupea harengus) ist einer der häufigsten Fische der Welt, einer der bedeutendsten Speisefische und gehört zur Gattung der Echten Heringe. Er wird seit Menschengedenken besonders an seinen Laichplätzen gefangen. Viele Städte wurden in der Nähe der Laichplätze und Durchzugsgebiete gegründet. Für die Hanse war der Atlantische Hering eines der wichtigsten Handelsgüter. Noch bis in das 20. Jahrhundert hinein war der Atlantische Hering so häufig, dass er als „Arme-Leute-Essen“ galt. Heute sind die Bestände durch starke Befischung und ökologische Probleme in der Ostsee deutlich zurückgegangen.
Der Atlantischer Hering wurde in Deutschland 2021 und 2022 zum Fisch des Jahres ernannt.
Den Atlanteschen Hierk (Clupea harengus), meeschtens einfach Hierk genannt, ass eng Aart Fësch aus der Famill vun den Hierken (Clupeidae). Hien ass weltwäit ee vun deenen heefegste Fësch an och ee vun de wichtegste vun deenen déi giess ginn.
Am Pazifeschen Ozean lieft eng verwandten Aart, de Pazifeschen Hierk (Clupea pallasii).
Den Atlanteschen Hierk lieft am Nordatlantik, wou säi Verbreedungsgebitt sech am Oste vum Golf vu Biscaya bis an d'Nordmier a bis an d'Nordpolarmier zitt; am Westen ass en iwwer Island eraus bis un d'Küste vu Südgrönland a South Carolina verbreet. Hie lieft an enger Déift vu bis zu 360 m, souwuel am oppene Mier wéi och no un de Küsten.
Den Atlanteschen Hierk (Clupea harengus), meeschtens einfach Hierk genannt, ass eng Aart Fësch aus der Famill vun den Hierken (Clupeidae). Hien ass weltwäit ee vun deenen heefegste Fësch an och ee vun de wichtegste vun deenen déi giess ginn.
Am Pazifeschen Ozean lieft eng verwandten Aart, de Pazifeschen Hierk (Clupea pallasii).
As Heren warrt de Echten Heren (Clupea; Etl.: Heern) betekent. Se höört to de gröttere Grupp vun Heernfisch (Clupeidae).
De Heern (ook Hiern, Hiering un Hering nöömt) is ’n lütten or middelgroten Fisch, de man bloots in de nöördliche Eerdhälft to finnen is. Dat gifft twee Hööftaarden: paziefschen Heern (Clupea Pallassii) un atlantschen Heern (Clupea harengus (harengus)). In Düütschland ward mang de atlantschen noch en Ünnerscheed maakt: Noordseeheern (Clupea harengus harengus) un Oostseeheern (Clupea harengus membras).
De Heern leevt in Stümen, wat de besünnere Naam vun ’n School vun Heern is. He Heern fritt man blots sünnere Orden vun lütte Schalendeerten (Verwandte vun’n Dwarslöper un de Granaat/Krabb), de he mang Plankton findt.
In fröhere Tieden was de Heern de wichtigste Spiesfisch in Noordeuropa. He was billig un was dor wegen ok wat för arme Lüüd’. He was ook een vun de Symbolen för Povertee un harr den Ökelnaam „Arme-Lüüd’-Karpen“. To Tieden, wenn de Heern massenwies to kriegen was, kunnen de Minschen em in Sult inleggen (pökeln), suur (in Etig) inleggen un rökern, dat he nich vergammeln deit. Daar hebbt wi den Bückel, den Matjesheern (un dormit den Matjessalaat) un den Bismarckheern (un dormit den Rollmops un den Heernsalaat) vun arvt. Vun wegen all de Överfischeree is nu nich mehr vääl Heern to kriegen, un arme Lüüd’ könnt em bi de hogen Priesen nu ok nich mehr faken köpen.
As Heren warrt de Echten Heren (Clupea; Etl.: Heern) betekent. Se höört to de gröttere Grupp vun Heernfisch (Clupeidae).
De Heern (ook Hiern, Hiering un Hering nöömt) is ’n lütten or middelgroten Fisch, de man bloots in de nöördliche Eerdhälft to finnen is. Dat gifft twee Hööftaarden: paziefschen Heern (Clupea Pallassii) un atlantschen Heern (Clupea harengus (harengus)). In Düütschland ward mang de atlantschen noch en Ünnerscheed maakt: Noordseeheern (Clupea harengus harengus) un Oostseeheern (Clupea harengus membras).
De Heern leevt in Stümen, wat de besünnere Naam vun ’n School vun Heern is. He Heern fritt man blots sünnere Orden vun lütte Schalendeerten (Verwandte vun’n Dwarslöper un de Granaat/Krabb), de he mang Plankton findt.
In fröhere Tieden was de Heern de wichtigste Spiesfisch in Noordeuropa. He was billig un was dor wegen ok wat för arme Lüüd’. He was ook een vun de Symbolen för Povertee un harr den Ökelnaam „Arme-Lüüd’-Karpen“. To Tieden, wenn de Heern massenwies to kriegen was, kunnen de Minschen em in Sult inleggen (pökeln), suur (in Etig) inleggen un rökern, dat he nich vergammeln deit. Daar hebbt wi den Bückel, den Matjesheern (un dormit den Matjessalaat) un den Bismarckheern (un dormit den Rollmops un den Heernsalaat) vun arvt. Vun wegen all de Överfischeree is nu nich mehr vääl Heern to kriegen, un arme Lüüd’ könnt em bi de hogen Priesen nu ok nich mehr faken köpen.
Sallit (Clupea harengus membras) lea silddi vuollešládja, mii ealli Nuortamearas. Dábálaččat sallit deaddá 30-90 grámma ja lea 14-18 cm guhku, muhtimin juoba 30-35 cm guhku. Sallida hárjeveaksi lea čoavjeveavssi ovdalbealde. Suoma stuorimus sallit deattai 1050 grámma jagis 1950.
Sild (latín Clupea harengus) er vanlig víða um í norðara parti av Atlantshavinum. Undir Føroyum eru 3 sildagreinar. Ein grein gýtir um várið, og av henni er nógv til her. Hin greinin gýtir á heysti og sumri. Av henni er ikki nógv til her. Triðja greinin verður nevnd havsildin. Vísindaliga verður hon skipað undir teir 3 sildastovarnar, vit nevna atlantoskandisku stovnarnir. Havsildin gýtir yviri undir Noregi á vári, hon kemur í føroyskt sjóøki bæði at gýta og leita sær eftir føðslu. Sild er úr vatnskorpuni niður á meira enn 200 m. Norðhavssildin stendur stundum heilt niður á 450 m. Er vanliga djúpari um dagin enn um náttina. Sild er uppsjóvarfiskur og virðismikil fiskur.
Sild er langur og smidligur fiskur, hon er væl hægri enn breið. Hon hevur eina lítla ryggfjøður mitt á bakinum, eina lítla gotfjøður, ið situr aftur móti klingruni, smáar búkfjaðrar, ið sita beint aftan fyri fremra enda á ryggfjøðurini. Hon hevur undirbit.
Sild er í Atlantshavinum úr Biskeiavíkini til Grønlands, norður móti Jan Mayen, Svalbarði og eystur móti Novaja Semlja, í Hvítahavinum og Karahavinum. Eisini er hon í Eystarasalti og Norðsjónum. Vestanfyri úr Grønlandi til Suðurcarolina. Hon er eisini undir Íslandi, Føroyum og Noregi.
Sėlkė (luotīnėškā: Clupea harengus) īr žovės, katra paplėtus Atlanta ondenīnė ėr anuo jūrūs (tam tarpė ė Baltėjės jūruo). Muokslėškā priklaus sėlkēžoviu būriō. Jied smolkius viežēgīvius, zooplanktuona, vuo patės īr jiedis dėdesniem žovėm, rouniam, bongėniam.
Sėlkė īr nuognē puopoliaros jiedis ė tonkiausē īr jiedama sūdėta, marėnouta. Nū sena Lietovuo sėlkės bova vėins glabniausiu pasninka jiediu ė Kūtiu patėikalū. Padoudama ont stala so keptās cėbolēs, boruokielēs, grībās.
Η ρέγγα είναι ένα λιπαρό ψάρι του γένους Clupea το οποίο βρίσκεται στα ρηχά και ζεστά νερά του βόρειου Ειρηνικού και του βόρειου Ατλαντικού ωκεανού και της Βαλτικής.[1] Δύο είδη Clupea αναγνωρίζονται, η ρέγγα του Ατλαντικού (Clupea harengus) και η ρέγγα του Ειρηνικού (Clupea pallasii) και καθεμία χωρίζεται σε υποείδη. Οι ρέγγες είναι κυνηγόψαρα, κινούνται σε μεγάλα κοπάδια, και πλησιάζουν την άνοιξη στις ακτές της Ευρώπης και της Αμερικής, όπου αλιεύονται και συντηρούνται συνήθως παστά ή καπνιστά. Φτάνει σε ηλικία 20 με 25 ετών.
Τα δύο είδη Clupea ανήκουν στην μεγαλύτερη οικογένεια Clupeidae (herrings, shads, σαρδέλες, menhadens), η οποία περιλαμβάνει περί τα 200 είδη με κοινά χαρακτηριστικά. Είναι ασημένια με ένα ραχιαίο πτερύγιο, το οποίο είναι μαλακό, χωρίς στηρικτικό ιστό. Δεν έχουν πλευρική γραμμή και η κάτω γνάθος τους προεξέχει. Το μέγεθός τους ποικίλει ανάλογα με το υποείδος: Η ρέγγα της Βαλτικής (Clupea harengus membras) είναι μικρή, 14 με 18 εκατοστά, η κοινή ρέγγα του Ατλαντικού (C. h. harengus) μπορεί να φτάσει τα 46 εκατοστά (18 ίντσες) και τα 700 γραμμάρια βάρος , και η ρέγγα του Ειρηνικού φτάνει περί τα 38 εκατοστά. Έχει πρασινωπά λέπια, γαλάζια πλάτη και ασημόχρωμη κοιλιά.
Η ρέγγα ζει κοπαδιαστά σε ψυχρά νερά με μέτριο βαθμό αλμυρότητας και πλησιάζει τις ακτές μεταξύ Απριλίου-Ιουνίου. Ζει, κυρίως, στις θάλασσες που περιβάλλουν την Ασία και την Βόρεια Ευρώπη, αλλά και κατά το μήκος των ακτών της Νότιας και της Βόρειας Αμερικής. Σπάνια απαντιέται στην Μεσόγειο θάλασσα, στην περιοχή του Γιβραλτάρ.
Στους εχθρούς της ρέγγας περιλαμβάνονται ο άνθρωπος, τα θαλασσοπούλια, τα δελφίνια, οι θαλάσσιες χελώνες, άλλα κυνηγόψαρα, φώκιες, φάλαινες και άλλα μεγάλα ψάρια.
Οι νεαρές ρέγγες τρέφονται με φυτοπλαγκτόν και καθώς μεγαλώνουν αρχίζουν να τρέφονται με μεγαλύτερους οργανισμούς. Οι ενήλικες ρέγγες τρέφονται με ζωοπλαγκτόν, μικρά ζώα που βρίσκονται στην επιφάνεια των ωκεανών, μικρά ψάρια και προνύμφες ψαριών. Κωπήποδα και άλλα μικρά καρκινοειδή αποτελούν την κύρια μορφή ζωοπλαγκτού με την οποία τρέφεται η ρέγγα. Η ρέγγα τρέφεται κυρίως το βράδυ κολυμπώντας με το στόμα ανοικτό και φιλτράροντας το πλαγκτόν από το νερό.
Οι ενήλικες ρέγγες αλιεύονται για το κρέας τους και τα αυγά τους τα οποία χρησιμοποιούνται συχνά για δολώματα. Η εμπορία ρέγγας αποτελεί σημαντικό τμήμα πολλών εθνικών οικονομιών. Στην Ευρώπη η ρέγγα συχνά αποκαλείται το ασήμι της θάλασσας και η εμπορία της θεωρείται η εμπορικά πιο σημαντική στην ιστορία της αλιείας.[2]
Η ρέγγα αποτελεί βασική πηγή τροφής τουλάχιστον από το 3000 π.Χ. Υπάρχουν πολλοί τρόποι σερβιρίσματος και πολλές τοπικές συνταγές: ωμή, μετά απο ζύμωση, τουρσί, η παλαιωμένη με διάφορους τρόπους.
Οι ρέγγες έχουν μεγάλη περιεκτικότητα Ω-3 λιπαρών.[3] Είναι επίσης πηγές βιταμίνης D.
Οι ρέγγες φέρουν επίσης διοξίνες, όμως πηγές θεωρούν ότι τα πλεονεκτήματα από τα Ω-3 είναι στατιστικά ισχυρότερα από τους ενδεχόμενους κινδύνους λόγων διοξινών.[4] Το επίπεδο διοξινών εξαρτάται από την ηλικία και το μέγεθος του ψαριού. Ρέγγες μικρότερες από 17 εκατοστά μπορούν να τρώγονται ελεύθερα ενώ μεγαλύτερες μπορούν να τρώγονται ανα δεκαπενθήμερο.[5]
Η ρέγγα είναι ένα λιπαρό ψάρι του γένους Clupea το οποίο βρίσκεται στα ρηχά και ζεστά νερά του βόρειου Ειρηνικού και του βόρειου Ατλαντικού ωκεανού και της Βαλτικής. Δύο είδη Clupea αναγνωρίζονται, η ρέγγα του Ατλαντικού (Clupea harengus) και η ρέγγα του Ειρηνικού (Clupea pallasii) και καθεμία χωρίζεται σε υποείδη. Οι ρέγγες είναι κυνηγόψαρα, κινούνται σε μεγάλα κοπάδια, και πλησιάζουν την άνοιξη στις ακτές της Ευρώπης και της Αμερικής, όπου αλιεύονται και συντηρούνται συνήθως παστά ή καπνιστά. Φτάνει σε ηλικία 20 με 25 ετών.
Atlantic herring (Clupea harengus) is a herring in the family Clupeidae. It is one of the most abundant fish species in the world. Atlantic herrings can be found on both sides of the Atlantic Ocean, congregating in large schools. They can grow up to 45 centimetres (18 in) in length and weigh up to 1.1 kilograms (2.4 lb). They feed on copepods, krill and small fish, while their natural predators are seals, whales, cod and other larger fish.
The Atlantic herring fishery has long been an important part of the economy of New England and the Atlantic provinces of Canada. This is because the fish congregate relatively near to the coast in massive schools, notably in the cold waters of the semi-enclosed Gulf of Maine and Gulf of St. Lawrence. North Atlantic herring schools have been measured up to 4 cubic kilometres (0.96 cu mi) in size, containing an estimated four billion fish.
Atlantic herring have a fusiform body. Gill rakers in their mouths filter incoming water, trapping any zooplankton and phytoplankton.
Atlantic herring are in general fragile. They have large and delicate gill surfaces, and contact with foreign matter can strip away their large scales.
They have retreated from many estuaries worldwide due to excess water pollution although in some estuaries that have been cleaned up, herring have returned. The presence of their larvae indicates cleaner and more–oxygenated waters.
Atlantic herring can be found on both sides of the Atlantic Ocean. They range, shoaling and schooling across North Atlantic waters such as the Gulf of Maine, the Gulf of St Lawrence, the Bay of Fundy, the Labrador Sea, the Davis Straits, the Beaufort Sea, the Denmark Strait, the Norwegian Sea, the North Sea, the Skagerrak, the English Channel, the Celtic Sea, the Irish Sea, the Bay of Biscay and Sea of the Hebrides.[1] Although Atlantic herring are found in the northern waters surrounding the Arctic, they are not considered to be an Arctic species.
The small-sized herring in the inner parts of the Baltic Sea, which is also less fatty than the true Atlantic herring (Clupea harengus harengus), is considered a distinct subspecies, "Baltic herring" (Clupea harengus membras), despite the lack of a distinctive genome. The Baltic herring has a specific name in many local languages (Swedish strömming, Finnish silakka, Estonian räim, silk, Livonian siļk, Russian салака, Polish śledź bałtycki, Latvian reņģes, Lithuanian strimelė) and is popularly and in cuisine considered distinct from herring. For example, the Swedish dish surströmming is made from Baltic herring.
Fisheries for Baltic herring have been at unsustainable levels since the Middle Ages. Around this time, the primary Baltic herring catch consisted of an autumn-spawning population. Cooling in the mid-16th century related to the Little Ice Age, combined with this overfishing, led to a dramatic loss of productivity in the population of autumn-spawning herring that rendered it nearly extinct. Due to this, the autumn-spawning herring were largely replaced by a spring-spawning population, which has since comprised most of the Baltic herring fisheries; this population is also at risk of overfishing.[2]
Herrings reach sexual maturity when they are 3 to 5 years old. The life expectancy once mature is 12 to 16 years. Atlantic herring may have different spawning components within a single stock which spawn during different seasons. They spawn in estuaries, coastal waters or in offshore banks. Fertilization is external like with most other fish, the female releases between 20,000 and 40,000 eggs and the males simultaneously release masses of milt so that they mix freely in the sea. Once fertilized the 1 to 1.4 mm diameter eggs sinks to the sea bed where its sticky surface adheres to gravel or weed and will mature in 1–3 weeks, in 14-19 °C water it takes 6–8 days, in 7,5 °C it takes 17 days.[3] It will only mature if its temperature stays below 19 °C. The hatched larvae are 3 to 4 mm long and transparent except for the eyes which have some pigmentation.[4]
Herrings are most seen in the North Atlantic Ocean, from the coast of South Carolina until Greenland, and from the Baltic Sea until Novaya Zemlya. In the North Sea people can distinguish four different main populations. The different herring families are spawning in different periods:
These four populations live outside of the spawn season interchangeably. In their spawn season, each population gathers together on their own spawn grounds.
In the past, there was another, fifth distinct population, the Zuiderzee herring, which spawned in the former Zuiderzee. This population disappeared when the Zuiderzee was drained by the Dutch as part of the larger Zuiderzee Works.
Herring-like fish are the most important fish group on the planet. They are also the most populous fish.[5] They are the dominant converter of zooplankton into fish, consuming copepods, arrow worms chaetognatha, pelagic amphipods hyperiidae, mysids and krill in the pelagic zone. Conversely, they are a central prey item or forage fish for higher trophic levels. The reasons for this success are still enigmatic; one speculation attributes their dominance to the huge, extremely fast cruising schools they inhabit.
Orca, cod, dolphins, porpoises, sharks, rockfish, seabirds, whales, squid, sea lions, seals, tuna, salmon, and fishermen are among the predators of these fishes.
Herring's pelagic–prey includes copepods (e.g. Centropagidae, Calanus spp., Acartia spp., Temora spp.), amphipods like Hyperia spp., larval snails, diatoms by larvae below 20 millimetres (0.79 in), peridinians, molluscan larvae, fish eggs, krill like Meganyctiphanes norvegica, mysids, small fishes, menhaden larvae, pteropods, annelids, tintinnids by larvae below 45 millimetres (1.8 in), Haplosphaera, Pseudocalanus.
Atlantic herring can school in immense numbers. Radakov estimated herring schools in the North Atlantic can occupy up to 4.8 cubic kilometres with fish densities between 0.5 and 1.0 fish/cubic metre, equivalent to several billion fish in one school.[6]
Herring are amongst the most spectacular schoolers ("obligate schoolers" under older terminology). They aggregate in groups that consist of thousands to hundreds of thousands or even millions of individuals. The schools traverse the open oceans.
Schools have a very precise spatial arrangement that allows the school to maintain a relatively constant cruising speed. Schools from an individual stock generally travel in a triangular pattern between their spawning grounds, e.g. Southern Norway, their feeding grounds (Iceland) and their nursery grounds (Northern Norway). Such wide triangular journeys are probably important because feeding herrings cannot distinguish their own offspring. They have excellent hearing, and a school can react very quickly to evade predators. Herring schools keep a certain distance from a moving scuba diver or a cruising predator like a killer whale, forming a vacuole which looks like a doughnut from a spotter plane.[7] The phenomenon of schooling is far from understood, especially the implications on swimming and feeding-energetics. Many hypotheses have been put forward to explain the function of schooling, such as predator confusion, reduced risk of being found, better orientation, and synchronized hunting. However, schooling has disadvantages such as: oxygen- and food-depletion and excretion buildup in the breathing media. The school-array probably gives advantages in energy saving although this is a highly controversial and much debated field.
Schools of herring can on calm days sometimes be detected at the surface from more than a mile away by the little waves they form, or from a few meters at night when they trigger bioluminescence in surrounding plankton ("firing"). All underwater recordings show herring constantly cruising reaching speeds up to 108 centimetres (43 in) per second, and much higher escape speeds.
The Atlantic herring fishery is managed by multiple organizations that work together on the rules and regulations applying to herring. As of 2010 the species was not threatened by overfishing.[9]
They are an important bait fish for recreational fishermen.[10]
Because of their feeding habits, cruising desire, collective behavior and fragility they survive in very few aquaria worldwide despite their abundance in the ocean. Even the best facilities leave them slim and slow compared to healthy wild schools.
Clupea harengus in a barrel Atlantic herring (Clupea harengus) is a herring in the family Clupeidae. It is one of the most abundant fish species in the world. Atlantic herrings can be found on both sides of the Atlantic Ocean, congregating in large schools. They can grow up to 45 centimetres (18 in) in length and weigh up to 1.1 kilograms (2.4 lb). They feed on copepods, krill and small fish, while their natural predators are seals, whales, cod and other larger fish.
The Atlantic herring fishery has long been an important part of the economy of New England and the Atlantic provinces of Canada. This is because the fish congregate relatively near to the coast in massive schools, notably in the cold waters of the semi-enclosed Gulf of Maine and Gulf of St. Lawrence. North Atlantic herring schools have been measured up to 4 cubic kilometres (0.96 cu mi) in size, containing an estimated four billion fish.
Haringo (Clupea harengus) estas specio de klupeo, marfiŝo vivanta en la norda Atlantiko kaj grandamase kaptata.
En kuirarto fumaĵita haringo estas fiŝaĵo kio konsistas el haringo kun kapo kaj kelkfoje ankaŭ kun intestoj fumaĵita por konservado kaj gusto.
Haringo (Clupea harengus) estas specio de klupeo, marfiŝo vivanta en la norda Atlantiko kaj grandamase kaptata.
En kuirarto fumaĵita haringo estas fiŝaĵo kio konsistas el haringo kun kapo kaj kelkfoje ankaŭ kun intestoj fumaĵita por konservado kaj gusto.
El arenque, arenque común o arenque del Atlántico (Clupea harengus) es un pez de la familia de los clupeidos, muy común en el norte del océano Atlántico.[1]
Tienen el cuerpo alargado, de color plateado con fondo azulado o azul-verdoso.[2] La talla máxima descrita fue de un ejemplar de 45 cm.[3]
Tanto la aleta dorsal como la aleta anal carecen de espinas; escudos sin quilla prominente, opérculo sin huesos radiantes estriados, con el borde de la abertura de las agallas muy redondeado, no presentan manchas oscuras distintivas ni en el cuerpo ni en las aletas.[1]
Habita ambientes bentopelágicos, oceanódromo,[4] pudiendo encontrarse en aguas templadas a frías en un rango de profundidad entre 0 y unos 360 m.[5]
Forma grandes cardúmenes en aguas costeras importantes como mecanismo anti-depredador,[6] con complejas migraciones tanto en busca de alimento como para el desove, con calendarios que dependen de cada una de las razas que existen. Se alimenta de pequeños copépodos planctónicos en su primer año de vida, para después llevar una dieta fundamentalmente de copépodos; es filtrador-capturador facultativo de zooplancton, es decir, puede cambiar a voluntad de alimentarse filtrando a alimentarse capturando, en función del tamaño de las partículas que encuentra.[6] Pasan el día en aguas profundas, pero suben a la superficie de noche; encuentran su comida usando el sentido de la vista.[1]
La alimentación y el crecimiento son muy lentos durante el invierno, siendo sexualmente activos a una edad entre los 3 y los 9 años.[7] Cada población se reproduce al menos una vez cada año, depositando los huevos sobre el sustrato del fondo.[1]
Es muy frecuente encontrar larvas de cestodos y trematodos como parásitos en sus intestinos.[3]
La talla mínima permitida por la legislación en España para su pesca es de 20 cm, estando esta pesca sometida al sistema de cuotas para evitar su sobreexplotación. Aunque de precio bajo en el mercado tiene una gran importancia comercial por su abundancia y fácil captura, se emplea fundamentalmente para consumo humano, tanto ahumado como fresco; también es buscado en pesca deportiva.[1]
Dentro de la especie Clupea harengus se reconocen tres subespecies consideradas hoy como especies distintas[8]
|coautores= (ayuda) |coautores= (ayuda) |coautores= (ayuda) |coautores= (ayuda) El arenque, arenque común o arenque del Atlántico (Clupea harengus) es un pez de la familia de los clupeidos, muy común en el norte del océano Atlántico.
See artikkel räägib kalaliigist; perekonna kohta vaata artiklit Heeringas (perekond) Atlandi heeringas ehk harilik heeringas (Clupea harengus) on heeringlaste sugukonda heeringa perekonda kuuluv kalaliik.
Atlandi heeringas jaguneb neljaks alamliigiks. Läänemerd asustab räim (Clupea harengus membras). Skandinaavia heeringas ehk kevadkuduheeringas koeb Norra ranniku läheduses, Orkney ja Shetlandi saarte ookeanipoolsetes vetes, Fääri saarestiku ümbruse mandrinõlval ja piki Islandi lõunarannikut. Suvikuduheeringas elab Islandi ja Fääri saarte vetes, Lõuna-Gröönimaa fjordides ning eriti Uus-Inglismaa ja Uus-Šotimaa šelfialal. Põhjamere heeringa kogu elutsükkel möödub Põhjameres. [1]
Atlandi heeringas võib kasvada kuni 45 cm pikkuseks ja kaaluda üle poole kilogrammi. Kõige raskemad isendid kaaluvad märgatavalt üle 1 kg.
Nende peamise toidu moodustavad aerjalalised, krillid, noolussid ja väikesed kalad. Atlandi heeringa vaenlased on hülged, vaalad, tursad ja mitmed teised suuremad kalad.
Atlandi heeringas on maailma üks tähtsamaid töönduskalu. Neil on tohutu ulatuse ja suure produktiivsusega turgutusala. Nende kasv on kiire, eluiga ulatub 15–18 aastani ja tänu sellele koosneb nende kuduasurkond paljudest vanuserühmadest. [1]
Viimastel aastakümnetel on seoses püügi intensiivistumisega palju tähelepanu pööratud heeringa arvukuse uurimisele. Norra teadlased varustasid kümneid tuhandeid kalu terasplaadikestega, mis lasti vedrupüstoli abil heeringa kehaõõnde. Seda märgistamisviisi taluvad heeringad täiesti rahuldavalt. Heeringad lasti merre tagasi. Hiljem kontrolliti püütud heeringatest valmistatud kalajahu elektromagnetitega ja osa märgiseid saadi kätte. Heeringavaru määrati valemi põhjal, mille järgi märgistatud kalade üldhulga ja taaspüütud heeringate suhe võrdub varu ja saagi suhtega. [1]
NSV Liidu ihtüoloogid määrasid hüdroakustilise seadme abil heeringaparvede ruumala talvituskohtades ja nende tiheduse veealuse fotografeerimise teel. [1]
Mõlemad meetodid andsid sarnase tulemuse: skandinaavia heeringate varu ulatus parima täienduse perioodil 12–12,5 miljoni tonnini. [1]
Suvikuduheeringate viljakus on tunduvalt suurem kui skandinaavia heeringatel, aga nende varu on mitu korda väiksem. [1]
Atlandi heeringas ehk harilik heeringas (Clupea harengus) on heeringlaste sugukonda heeringa perekonda kuuluv kalaliik.
Atlandi heeringas jaguneb neljaks alamliigiks. Läänemerd asustab räim (Clupea harengus membras). Skandinaavia heeringas ehk kevadkuduheeringas koeb Norra ranniku läheduses, Orkney ja Shetlandi saarte ookeanipoolsetes vetes, Fääri saarestiku ümbruse mandrinõlval ja piki Islandi lõunarannikut. Suvikuduheeringas elab Islandi ja Fääri saarte vetes, Lõuna-Gröönimaa fjordides ning eriti Uus-Inglismaa ja Uus-Šotimaa šelfialal. Põhjamere heeringa kogu elutsükkel möödub Põhjameres.
Atlandi heeringas võib kasvada kuni 45 cm pikkuseks ja kaaluda üle poole kilogrammi. Kõige raskemad isendid kaaluvad märgatavalt üle 1 kg.
Nende peamise toidu moodustavad aerjalalised, krillid, noolussid ja väikesed kalad. Atlandi heeringa vaenlased on hülged, vaalad, tursad ja mitmed teised suuremad kalad.
Räim ehk läänemere heeringas (Clupea harengus membras) on atlandi heeringa alamliik, kes elab Läänemeres.
Tavaline räim toitub planktonist. Hiidräim on röövkala ja sööb sageli ogalikke.[1]
Räim koeb kõval, kivisel või kruusasel põhjal 2–20 m sügavusel.[1]
22. veebruaril 2007 kuulutati räim Eesti rahvuskalaks.[2]
Räime keha on üsna lame, värvilt hõbedane ning tihti sinakasroheliste toonidega. Selja keskosas asub ainus seljauim. Soomused tulevad kergesti ära. Silmad on mõnevõrra suuremad kui atlandi heeringal.[3]
Tavaliselt on räim teistest heeringatest väiksem, enamasti alla 20 cm pikkune. Suguküpseks saab räim 2–3 aasta vanuselt, kui on 13–14 cm pikk. Esineb ka kiire kasvuga hiidräimi, kelle pikkus on 33–37,5 cm.[3]
Tavaliselt kaaluvad räimed veidi üle 20 g.[4]
Peale suuruse eristab räime teistest atlandi heeringatest väiksem selgroolülide arv. Räimel on neid 54–57.[1]
Eesti rannikuvetes saab eristada kolme räimeasurkonda: Liivi lahe räime, Läänemere kirdeosa avamereräime ja Soome lahe räime. [5] Kuna mõni asurkond koeb varasuvel (mais-juunis) ja mõni sügisel, siis on eristatud ka kevadräime ja sügisräime, kelle kategoriseerimises ja tunnustamises pole ihtüoloogid üksmeelel.
Räim on kohastunud eluks riimvees ja suudab kohati elada isegi magevees, näiteks mõnes Rootsi järves.[1]
Räim on Läänemere peamine töönduskala, andes poole sealsest kalasaagist. Räime püütakse tavaliselt ranna lähedalt seisevvõrkude ja seisevnootadega.[1]
Rohkem kui pool saagist läheb konservide valmistamiseks (sprotid õlis ja räim tomatis). Erilise küpsetusmeetodi abil saadakse poolsuitsuräim. Väiksem osa saagist realiseeritakse jahutatult või külmutatult. Räime marineeritakse, suitsutatakse, praetakse või küpsetatakse hapukoore ja tilliga.
1954–1956 prooviti räime aklimatiseerida Araali merre. Kolm aastat peale marja toomist Araali hakkasid räimed seal juba kudema. Esimestel aastatel kasvas räim Araalis väga hästi, tunduvalt paremini kui Liivi või Visla lahes, kust ta pärineb. Räim sõi vähikesi (Diaptomus ja Dikerogammarus), kuid siiski hakkas räimede arvukus tunduvalt vähenema. Toidupuuduse, vaenlaste ja toidukonkurentide rohkuse tõttu ei tekkinudki Araali meres töönduslikku räimevaru.[1] Väikesearvuline räimepopulatsioon elab Väike-Araalis ka praegu.[6]
Tallinnas Kakumäe asumis on Räime tänav. Tänav ulatub Kakumäe teelt Tiskre ojani ja sealt edasi mööda ojakallast Kakumäe lahe äärde.
Räim ehk läänemere heeringas (Clupea harengus membras) on atlandi heeringa alamliik, kes elab Läänemeres.
Tavaline räim toitub planktonist. Hiidräim on röövkala ja sööb sageli ogalikke.
Räim koeb kõval, kivisel või kruusasel põhjal 2–20 m sügavusel.
22. veebruaril 2007 kuulutati räim Eesti rahvuskalaks.
Sardinzar arrunta edo arinka[1] (Clupea harengus) ur gazian bizi den, arrain espeziea da. Ozeano Atlantikoaren bi aldeetan topatu daiteke.
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Sardinzar arrunta edo arinka (Clupea harengus) ur gazian bizi den, arrain espeziea da. Ozeano Atlantikoaren bi aldeetan topatu daiteke.
Silli (Clupea harengus) on Pohjois-Atlantissa elävä parvikala. Itämeren itä- ja pohjoisosissa elävää silliä kutsutaan silakaksi, ja sitä on pidetty erillisenä alalajina (Clupea harengus membras) erotukseksi silliksi yleensä kutsutusta varsinaisesta atlantinsillistä (Clupea harengus harengus), joka on silakkaa suurempi ja rasvaisempi.
Silli elää Atlantissa suurina parvina. Parvessa voi olla jopa neljä miljardia yksilöä.[2] Silli voi kasvaa 45 cm pitkäksi ja painaa suurimmillaan kilon.[3]
Silli on taloudellisesti tärkeä ruokakala. Sen tilastoitu vuotuinen saalis 2010-luvulla on noin kaksi miljoonaa tonnia. Islanti, Norja ja Yhdistynyt kuningaskunta (Englanti) ovat perinteisiä sillinkalastusmaita. Yhdysvalloissa Uuden Englannin rannikolla kalastetaan myös paljon silliä. Silli on arvostettu saaliskala ja sen pyynti tapahtuu pääsääntöisesti troolilla eli laahusnuotalla ja parvet etsitään kaikuluotaimella.
Maissa silliä on yleensä tarjolla vain suolasillinä tai muuten säilöttynä. Aikoinaan sotien jälkeen on ollut kaupoista saatavana myös pakastettua eli "jääsilliä"silakkaakin.
Sillin ensikäsittely tapahtuu jo pyyntialuksilla suolaamalla sillit tynnyreihin. Suolan lisäksi käytetään jonkin verran sokeria. Monenlainen sillien purkitus tehdään vasta maissa, mereltä tynnyreissä tuoduista suolasilleistä. Ennen sillit suolattiin tynnyreihin sellaisenaan, aivan kokonaisina. Nykyään tynnyrisillin saa päättömänä ja pyrstöttömänä, mutta ei suolistettuna. Päätöntä ja pyrstötöntä silliä, samoin kuin ruodotonta sillifilettä, myydään myös yksittäin tyhjiöpakattuna.
Suomessa ja Ruotsissa on tapana marinoida suolasillin filepaloja etikkaa, sokeria, suolaa ja mausteita sisältävissä mausteliemissä (matjessilli, perhesilli, sipulisilli, sinappisilli).
Nykyisin tuoreen atlantinsillin syönti on harvinaista herkuttelua, mutta Suomeen tuotiin silliä 1940-luvulta alkaen 25 vuotta suomalaisella sillilaivastolla, Saukko-laivastolla, jonka kotisatama oli Rymättylän Röölässä. Rymättylän Säilykkeen Saukko-laivasto oli keväisin kolme kuukautta Atlantilla Islannin vesillä sillinpyynnissä, ja laivasto saapuminen heinäkuussa uusien perunoiden aikaan oli aina tapaus, josta kerrottiin laajasti lehdistössä. Laivaston alukset kilpailivat, kuka on ensin perillä. Viimeisen Saukon kapteeni oli Unto Laine (s. n. 1927/1928).[4][5]
Suomalaisten harjoittama sillinpyynti loppui vuonna 1975 sillikantojen romahdettua. Silloin pyyntikiintiöitä alettiin jakaa kalavesien lähivaltioille.[4]
Suomalaiset kuluttavat silliä kesäaikaan puolet koko vuoden kulutuksesta. Uusien perunoiden kanssa se on edelleen suosittu herkku.[6] Rymättylään on kesäkuussa 2010 avattu Silliperinnekeskus Dikseli (dikseli=sillitynnyrin kannen kiristämiseen käytetty työväline).[4]
Silli (Clupea harengus) on Pohjois-Atlantissa elävä parvikala. Itämeren itä- ja pohjoisosissa elävää silliä kutsutaan silakaksi, ja sitä on pidetty erillisenä alalajina (Clupea harengus membras) erotukseksi silliksi yleensä kutsutusta varsinaisesta atlantinsillistä (Clupea harengus harengus), joka on silakkaa suurempi ja rasvaisempi.
Silli elää Atlantissa suurina parvina. Parvessa voi olla jopa neljä miljardia yksilöä. Silli voi kasvaa 45 cm pitkäksi ja painaa suurimmillaan kilon.
Silli on taloudellisesti tärkeä ruokakala. Sen tilastoitu vuotuinen saalis 2010-luvulla on noin kaksi miljoonaa tonnia. Islanti, Norja ja Yhdistynyt kuningaskunta (Englanti) ovat perinteisiä sillinkalastusmaita. Yhdysvalloissa Uuden Englannin rannikolla kalastetaan myös paljon silliä. Silli on arvostettu saaliskala ja sen pyynti tapahtuu pääsääntöisesti troolilla eli laahusnuotalla ja parvet etsitään kaikuluotaimella.
Clupea harengus
Le hareng, aussi appelé au Canada sardine canadienne, et plus exactement, le hareng atlantique (Clupea harengus), est une espèce de poissons appartenant à la famille des Clupeidae. Il se déplace en grands bancs dans les eaux froides, à la fois fortement salées et oxygénées.
Parvenu à maturité à 3 ans, il fraye le long des côtes ou en eaux peu profondes. La femelle libère 20 000 à 100 000 œufs qui se déposent et se développent sur le fond vaseux. Les harengs n'ont pas de comportements migratoires systématiques, mais ils sont présents dans presque toutes les zones froides de l'Atlantique nord et de l'Europe boréale. Ils vivent en profondeur le jour et se rapprochent de la surface la nuit.
Suivant les saisons, et s'adaptant aux eaux qu'ils recherchent, les bancs de harengs peuvent stationner au voisinage des zones marines de faible profondeur, profiter des eaux froides et oxygénées qui coulent vers les fosses par effet cascading et enfin gagner les rivages et les zones à faible fond pour se reproduire.
Au IIIe siècle est attesté le bas latin aringus. Le germanique hâring est à l'origine du mot français hareng comme de l'allemand Hering. La raison en est probablement que les principaux bancs de la mer du Nord sont déjà pêchés et les harengs traités par des locuteurs germaniques. Le commerce du hareng séché ou hareng saur en caque [1] ou en maise a pris une extension considérable au XIIIe siècle. La maise, ou moise, est un tonneau de 1 000 harengs. Mais il constitue dans les contrées rhénanes, du Hunsrück aux Vosges, du Taunus à la Forêt-Noire, une des premières nourritures connues, ne serait-ce que par l'ancienneté du nom alors que ce produit d'exportation antique est au terme d'une longue et lente remontée du fleuve et de ses affluents.
Clupea harengus
Le hareng, aussi appelé au Canada sardine canadienne, et plus exactement, le hareng atlantique (Clupea harengus), est une espèce de poissons appartenant à la famille des Clupeidae. Il se déplace en grands bancs dans les eaux froides, à la fois fortement salées et oxygénées.
Parvenu à maturité à 3 ans, il fraye le long des côtes ou en eaux peu profondes. La femelle libère 20 000 à 100 000 œufs qui se déposent et se développent sur le fond vaseux. Les harengs n'ont pas de comportements migratoires systématiques, mais ils sont présents dans presque toutes les zones froides de l'Atlantique nord et de l'Europe boréale. Ils vivent en profondeur le jour et se rapprochent de la surface la nuit.
Suivant les saisons, et s'adaptant aux eaux qu'ils recherchent, les bancs de harengs peuvent stationner au voisinage des zones marines de faible profondeur, profiter des eaux froides et oxygénées qui coulent vers les fosses par effet cascading et enfin gagner les rivages et les zones à faible fond pour se reproduire.
O arenque,[2] Clupea harengus Linnaeus, 1758, é unha especie de peixe osteíctio mariño da orde dos clupeiformes e familia dos clupeidos, unha das tres que conforman o xénero Clupea.
Esta especie é unha das comercialmente máis importantes no norte do océano Atlántico.
Segundo Eladio Rodríguez,[3] chámanse tamén arenques as sardiñas grandes salgadas ou afumadas.
Ríos Panisse localiza esta denominación en Sada, Ribeira e na península do Morrazo.[4]
É un peixe azul, graxo, de corpo alongado e cor azul azul escura, apardazada ou moura no dorso e prateado no ventre.[5] Non presenta manchas escuras distintivas nin no corpo nin nas aletas. Chega a alcanzar un tamaño de ata 45 cm,[6] aínda que raramente supera os 40, e unha lonxevidade de 20 a 25 anos.[7]
Como todas as especies do xénero Clupea, tanto a aleta dorsal como a anal carecen de espiñas. Ten o opérculo sen estrías, e o bordo da abertura das galadas é moi arredondado. O maxilar inferior é prominente, e é característica unha dobra adiposa no ollo.
Semellante á sardiña, da que se diferencia, ademais de polo seu maior tamaño, por ter os opérculos lisos (na sardiña son estriados), porque a aleta dorsal sitúase na metade posterior do corpo (na sardiña nace por diante do centro do corpo), e pola presenza de máis de 60 escamas grandes ao longo da parte media de cada flanco, en lugar das 30 da sardiña.[7]
Tampouco presenta a quilla prominente típica da sardiña e máis do trancho.[7]
A especie foi descrita en 1758 por Linneo, na décima edición do seu Systema Naturae.[8][9][10]
Nas linguas xermánicas o nome da especie deriva do ingles antigo hering (Angliano), ou hæring (Saxón occidental), do xermánico occidental *heringgaz (fonte tamén do frisón antigo hereng, do neerlandés medio herinc e do alemán Hering e do antigo baixo fráncico *hâring), de orixe descoñecida, é a orixe das palabras Hering, herring, hering e hareng dos modernos alemán, inglés e francés.[11]
No século III aparece rexistrado o termo do baixo latín aringus,[12] do que derivou o aringa italiano, o arenque (galego, portugués e castelán) e o areng (catalán).
Ademais e polo nome que lle impuxo Linneo, a actualmente válido, a especie coñeceuse tamén por numerosos sinónimos:[8]
Os arenques pódense dividir en diferentes poboacións ou "razas", que se distinguen principalmente polo tamaño, a taxa de crecemento, o período de reprodución e as rotas de migración, así como polo número de vértebras.[7]
Ademais das grandes razas migratorias existen varias formas locais non migratorias nos fiordes e pequenas zonas de diversos mares, que son só importantes para a pesca das poboacións locais.[7]
Desde o punto de vista taxonómico, o SIIT distingue tres subespecies:[13][14]
O arenque vive en augas temperadas e pouco profundas, de máis de 200 m de profundidade e ata os 360, no norte do océano Atlántico, desde as costas do norte do Canadá, sur de Groenlandia e norte de Rusia occidental, ata o sur de Francia (golfo de Biscaia), pasando por Islandia, o mar Báltico, illas Británicas e mar do Norte.[7][15]
É unha especie gregaria e forma grandes bancos (cardumes) que poden chegar ata varios miles de toneladas de peixes. Adoita pasar o día en augas profundas para subir á superficie de noite, seguindo as migracións verticais do seu alimento
Ás veces poden internarse nos estuarios. Tamén efectúa migracións na época da reprodución.[5]
A dieta dos arenques está constituída por zooplancto, formado principalmente por pequenos copépodos, eufasias, gasterópodos peláxicos e larvas de peixes.[7]
Pola súa parte, os arenques pequenos e grandes forman parte da dieta de moitos outros peixes.[7]
As poboacións ou "razas" de arenques máis importantes do Atlántico oriental son as de de Islandia e Noruega, que se reproducen en inverno, e as do mar do Norte e as do Báltico, que o fan en outono. Na época da reprodución os bancos de arenques aproxímanse ás costas e, inmediatamente despois da súa chegada alcanzan a madurez sexual. A desova ten lugar entre xaneiro e abril, principalmente na zona de transición entre as augas costeiras e as augas profundas máis cálidas e salinas, xeralmente a profundidades de entre os 40 e os 70 m e temperatura entre os 5 e os 7 °C. Unha femia pode producir de 20 000 a 50 000 ovos de 1,2 a 1,5 mm de diámetro, que son liberados na auga, así como o esperma dos machos. Os ovos xa fecundados caen ao fondo, onde se pegas ás rochas, algas e uns a outros, formando ás veces grosas camadas, a temperaturas duns 9 °C.[7]
As larvas eclosionan a partir das dúas semanas, antes se a temperatura é máis alta, teñen forma de filamento e miden de 7 a 9 mm; son atraídas pola luz e soben á superficie. Despois dunha semana xa consumiron todo o vitelo nutritivo e comezan a alimentarse de algas plenctónicas microscópicas e larvas de crustáceos. Cando miden uns 4 cm empezan a cubrirse de escamas e, durante o primeiro ano de vida, os xuvenís espállanse por toda a costa. Ao chegar ao ano de idade miden uns 12 cm e, cando alcanzan os 20 cm de lonxitude, aos 2 ou 3 anos de idade, é cando comezan a afastarse das costas. Adquiren a madurez sexual entre os 3 e os 9 anos de idade (máis tarde nas zonas máis norteñas) e, a partir deste momento, comenzan as migracións anuais cara á costa ne época da reprodución.[7]
O arenque xa se pescaba en tempos prehistóricos. O comercio do arenque salgado e seco alcanzou unha importancia económica considerábel na Idade Media, a partir do século XIII, cando era particularmente estimado nas épocas da abstinencia de carne, sobre todo na coresma. Isto foi a orixe da creación e prosperidade de numerosos portos pesqueiros do norte de Europa, e provocou rivalidades que conduciron incluso a conflitos armados.[5]
O arenque péscase industrialmente con artes de enmalle (deriva), de cerco (traíñas) ou de arrastre, pola noite. Os exemplares costeiros tamén se pescan con artes tipo trasmallo.[5][7]
Os bancos localízanse coa axuda de ultrasóns, mediante ecosonares,[5] pero tamén polos tradicionais sistemas da observación de aves mariñas ou polas innumerábeis pequenas burbullas de aire que chegan á superficie procedentes da vesícula gasosa que comunica co ano e que expele o aire por descompresión.[5]
Hai anos en Noruega a miúdo os arenques mantíñanse nas traíñas ata que o estómago se baleirara (para evitar a presenza de gasterópodos peláxicos e outros animais que poden constituír un problema máis tarde se podrecen no arenque salgado) durante unhas 32 horas a 6 ou 9 °C.[7]
E tamén se pescaban individuos xuvenís, de 1 a 2 anos de idade, que se destinaban á produción de fariña de peixe. Pero despois da drástica diminución das capturas de arenques nos anos 1970, debida á sobreexplotación dos bancos, esta práctica pesqueira cesou.[7]
As poboacións de arenques, e con elas as súas capturas anuais flutúan moito segundo os anos. Como resultado da pesca intensiva actual, as poboacións están formadas tan só por uns pequenos grupos, e un ano de elevada mortalidade das larvas pode ocasionar un severo descenso das capturas 3 ou 4 anos máis tarde. Nas augas europeas, nos últimos anos, as capturas oscilan entre 1,4 e 1,7 millóns de toneladas.[7]
Pesca de arenques. Ilustración da Historia de Gentibus Septentrionalibus (1555), de Olaus Magnus
Nenos limpando arenques nunha fábrica no século XIX
Cerco do arenque atlántico
Apañando os arenques no cerco
Arenques
Arenques marinados con cebola
Arenques afumados
Pescador vendendo arenques afumados en Helsinqui
Larvas de anisakis na cavidade corporal dun arenque
Arenques en filetes
Desde o ano 2010 a Unión Internacional para a Conservación da Natureza e dos Recursos Naturais (UICN), cualifica o status da especie como LC (pouco preocupante), que mantén a día de hoxe (2016), debido a que esta especie, unha das comercialmente máis importantes no norte do océano Atlántico, despois dun importante descenso da súa poboación na década de 1970, impuxéronse límites aos niveis de capturas da especie para tratar a reconstrución do stock. Desde entón, a súa biomasa mostrou un aumento. As estimacións actuais suxiren que só o 10 % da poboación está sendo explotado e non hai informes de que ocorra sobrepesca. Porén cómpre continuar estudando o seguimento dos niveis de captura e a biomasa.[1]
Os arenques desde sempre se consumiron abundantemente en fresco, salgados, afumados ou en conservas. Na actualidade a maioría dos arenques comercialízanse en bloques conxelados para o seu tratamento posterior, e a antiga práctica do salgado nos barcos xa pasou á historia.[7]
Resulta unha especie apreciada na cociña, tanto para o seu consumo en fresco como afumado, salgado ou mariñado.
O arenque é un dos peixes que poden transmitir Anisakis ó consumidor, tanto polos hábitos alimenticios da especie como polo feito de se consumir pouco cociñado. De feito, a anisaquíase foi diagnosticada por vez primeira nun paciente que presentaba fortes dores abdominais tras comer arenques curados. Van Thiel, en 1955, demostrou a presenza das larvas nos abscesos que presentaban no intestino.[17]
Constantino García [18] recolle en Codeseda a forma arengue.
O arenque, Clupea harengus Linnaeus, 1758, é unha especie de peixe osteíctio mariño da orde dos clupeiformes e familia dos clupeidos, unha das tres que conforman o xénero Clupea.
Esta especie é unha das comercialmente máis importantes no norte do océano Atlántico.
Segundo Eladio Rodríguez, chámanse tamén arenques as sardiñas grandes salgadas ou afumadas.
Ríos Panisse localiza esta denominación en Sada, Ribeira e na península do Morrazo.
Haring Atlantik (Clupea harengus) adalah salah satu dari spesies ikan yang paling berlimpah di Bumi. Mereka dapat ditemui di samudra Atlantik dan bergerak bersama dalam satu grup. Haring Atlantik dapat tumbuh sepanjang 45 sentimeter dan massa lebih dari setengah kilogram. Mereka makan copepoda, krill dan ikan kecil, dan predator alami mereka adalah anjing laut, paus, kod dan ikan besar lainnya.
Haring Atlantik (Clupea harengus) adalah salah satu dari spesies ikan yang paling berlimpah di Bumi. Mereka dapat ditemui di samudra Atlantik dan bergerak bersama dalam satu grup. Haring Atlantik dapat tumbuh sepanjang 45 sentimeter dan massa lebih dari setengah kilogram. Mereka makan copepoda, krill dan ikan kecil, dan predator alami mereka adalah anjing laut, paus, kod dan ikan besar lainnya.
Síld (fræðiheiti: clupea harengus) einnig nefnd Atlantshafs síld er fisktegund sem finnst beggja vegna Norður-Atlantshafsins þar sem hún safnast í stórar torfur eða flekki. Af Atlantshafs síld eru tvær undirtegundir, sú sem lifir í úthafi Atlantshafs (C. h. harengus) og hin sem lifir í Eystrasalti (C. h. membras). Síld er algengasta fisktegund í heimi þegar taldar eru með Kyrrahafs-og Sílesíldin líka.
Sama fjarlægð er milli allra fiska í torfu og þeir synda allir í sömu áttina. Sennilega berast boð á milli fiskanna í torfunni. Komi styggð að fiskunum getur torfan beygt til hægri eða vinstri á örskotstundu eða synt upp eða niður. Í síldartorfu eru oft 10 til 100 þúsund en í torfum geta líka verið margar milljónir fiska. Sennilegt er að torfan sé náttúruleg vörn gegn ásókn annarra sjávardýra. Afræningjar síldar í náttúrunni eru selir, hvalir, þorskar og aðrir stórir fiskar. Síldartorfur fara oft 50 km leið á hverjum degi í marga daga í röð. Auðvelt er fyrir veiðimenn að fylgjast með torfum með rafeinda- og bergmálstækni.
Heimkynni síldarinnar eru í Norður-Atlantshafi. Í Norðaustur-Atlantshafi finnst hún frá Barentshafi suður til Biskajaflóa, í Norðvestur-Atlantshafi er hún við Grænland og frá Labrador suður til Hatterashöfða í Norður-Karólínuríki Bandaríkjanna. Við Ísland er síld allt í kringum landið.
Síldin er uppsjávar- og miðsævisfiskur þótt hún hrygni við botn. Hún finnst frá yfirborði og niður á 20-250 metra dýpi, er ekki sérlega viðkvæm fyrir seltustigi sjávar og á það jafnvel til að flækjast upp í árósa.
Síld getur orðið 54 sm löng og 500 g þung.
Aðalfæða síldar er ýmis konar sviflæg smákrabbadýr svo sem rauðáta en einnig ljósáta, loðna, sandsíli og lirfur þessara fiska. Síldin eltir rauðátuflekki. Þegar þörungar blómstra og smákrabbadýr eins og rauðáta hafa nóg æti þá er fæða fyrir síld nánast ótakmörkuð. Þess vegna getur síldin safnast saman í stóra flekki eða torfur og er mikil fjöldi einstaklinga á litlu svæði. Það dregur úr vexti þörunga á vetrarlagi og þar með versna lífsskilyrði þeirra dýra sem síld lifir á. Síldin hefur þá minna æti en bregst við því með að safna mikilli búkfitu og innyflamör á sumrin.
Allt frá 1970 hafa síldveiðar Íslendinga nær eingöngu byggst á einum og sama síldarstofninum, íslensku sumargotssíldinni. Þessu var þó ekki þannig háttað fyrr á árum því að við Ísland hefur veiðst síld úr þremur síldarstofnum, það er að segja íslenskri sumargotssíld, íslenskri vorgotssíld og norsk-íslenska síldarstofninum. Tveir hinir fyrstnefndu hrygna við Ísland en hinn síðasttaldi við Noreg.
Í samanburði við marga aðra síldarstofna er íslenski sumargotsstofninn ekki stór. Á seinni hluta 6. áratugarins og fram um 1965 er talið að hrygningarstofninn hafi verið á bilinu 150 – 280 þúsund tonn. Um og upp úr 1960 var farið að veiða sumargotssíldina í hringnót árið um kring. Við það jókst aflinn úr 15 – 50 þúsund tonnum í 70 – 130 þúsund tonn. Á árunum 1968 – 1971 var svo mjög að stofninum sorfið að ársaflinn varð aldrei meiri en 10 – 15 þúsund tonn þrátt fyrir gífurlega sókn. Stofninn hrundi og 1972 voru veiðar bannaðar nema í rannsóknaskyni.
Með tilkomu veiðibannsins náði íslenska sumargotssíldin sér furðu fljótt á strik. Upphafið var árgangurinn frá 1971 og afkomendur hans frá 1974 og 1975, en kynþroskaaldur sumargotssíldarinnar lækkaði um 1 – 2 ár meðan stofninn var hvað minnstur. Hóflega hefur verið veitt úr íslenska sumargotsstofninum seinustu 25 árin, oftast 20 – 25% á ári en það er nálægt kjörsókn. Árangurinn hefur heldur ekki látið á sér standa. Stórir árgangar hafa verið algengir allt frá 1979 og hrygningarstofninn telst nú vera um hálf milljón tonna og aflinn um 100 þúsund tonn á ári. Umgengni um þennan fiskstofn seinasta aldarfjórðunginn er nú alls staðar talin skólabókardæmi um hagkvæma stjórn fiskveiða.
Líkt og sumargotssíldin hrundi íslenski vorgotssíldarstofninn vegna ofveiði og ef til vill náttúruhamfara á 7. áratug 20. aldar. Á þeim er þó sá reginmunur að sumargotsstofninn náði smám saman fyrri stærð en íslensk vorgotssíld finnst nánast ekki lengur.
Norsk-íslenski síldarstofninn er langstærstur af þessum þremur og er raunar stærsti síldarstofn sem um getur. Hann hrygnir einkum við Noreg en einnig við Færeyjar og kom í ætisleit til Íslands á sumrin og fyllti þá firði og flóa. Þetta var hin fræga Norðurlandssíld. Hún þótti feitari og ljúffengari en önnur síld til söltunar og var alþekkt á mörkuðum sem Íslandssíld þótt hún væri reyndar af norskum uppruna.
Á hafísárunum (1965 – 1969) hraktist síldin frá Norðurlandi vegna sjávarkulda og átuleysis. Um það leyti hrundi norsk-íslenski síldarstofninn. Aflinn hafði þá skömmu áður farið í tvær milljónir tonna. Þar af veiddu Norðmenn um 500 þúsund tonn af ókynþroska smásíld. Ef miðað er við fjölda er smásíldarveiðin yfirgnæfandi og olli mestu um hrun stofnsins. Norsk-íslenska síldin var í mikilli lægð næstu 20 árin og hélt sig þá eingöngu við strendur Noregs. Eftir 1990 hefur stofninn loks braggast og náð fyrri stærð við lok tíunda áratugar tuttugustu aldarinnar. Þrátt fyrir þetta hefur hann ekki komið aftur á grunnmið norðanlands.
Ómögulegt er að spá fyrir um það hvenær þessi stærsti síldarstofn veraldar heimsækir okkur í líkum mæli og á árum áður en líklega er það háð því að stofninn haldist stór, vetursetustöðvarnar færist frá Noregsströndum til Austfjarða og góðæri ríki á Íslandsmiðum.
Síld (fræðiheiti: clupea harengus) einnig nefnd Atlantshafs síld er fisktegund sem finnst beggja vegna Norður-Atlantshafsins þar sem hún safnast í stórar torfur eða flekki. Af Atlantshafs síld eru tvær undirtegundir, sú sem lifir í úthafi Atlantshafs (C. h. harengus) og hin sem lifir í Eystrasalti (C. h. membras). Síld er algengasta fisktegund í heimi þegar taldar eru með Kyrrahafs-og Sílesíldin líka.
L'aringa[2] (Clupea harengus Linnaeus, 1758) è un pesce osseo marino appartenente alla famiglia dei Clupeidae.
Questo pesce è diffuso lungo le acque costiere dell'Atlantico settentrionale. Sulla costa americana l'areale dell'aringa va dal Labrador alla Carolina del Sud, nella parte orientale dell'Atlantico dall'Islanda e le isole Spitzbergen al nord del Golfo di Guascogna nonché nel mar Baltico. È del tutto assente dal mar Mediterraneo. Le aringhe sono pesci pelagici che formano grandi banchi. I banchi di aringhe si trovano più spesso in acque costiere durante la riproduzione mentre per nutrirsi si spostano più al largo e anche in acque oceaniche. I giovanili si incontrano molto spesso sottocosta, gli adulti effettuano migrazioni verticali, spostandosi in acque più profonde fino a 200 metri durante le ore diurne[3].
Il corpo è fusiforme e appiattito lateralmente, ricoperto da scaglie piccole e non facilmente caduche come in altri Clupeidae. Sul ventre le scaglie formano una carena non molto forte[4]. La bocca ha la mandibola prominente e più lunga della mascella. L'opercolo branchiale è liscio, con il margine posteriore arrotondato[5]. La pinna dorsale è inserita anteriormente all'origine delle pinne ventrali[4].
Il colore è azzurro o verdastro sul dorso e argenteo su fianchi e ventre, non sono presenti punti scuri[4].
La taglia raggiunge eccezionalmente i 45 cm ma normalmente non supera i 30. Il peso massimo noto è di 1,1 kg[3].
La riproduzione avviene in tutto il periodo dell'anno, esistono varie popolazioni, anche viventi nelle stesse aree, che si riproducono in vari momenti dell'anno. Le femmine producono da 20.000 a 80.000 uova di 1-1,5 mm di diametro che vengono deposte in zone dal fondo ciottoloso raggiunte attraverso migrazioni riproduttive. Le uova, al contrario di molti altri clupeidi, non sono pelagiche[5].
L'aringa si nutre prevalentemente per filtrazione, le prede principali sono copepodi planctonici[3].
È preda abituale di numerose specie animali, soprattutto mammiferi come foche e focene, uccelli (Mergus merganser, Rissa tridactyla, Morus bassanus, Clangula hyemalis), calamari (Loligo forbesi, Illex illecebrosus), squali e razze (Prionace glauca, Squalus acanthias, Sphyrna lewini e Raja clavata), nonché numerose specie di pesci ossei (Salmo salar, Lophius piscatorius, Merluccius merluccius, Gadus morhua, pesci del genere Sebastes e altri).
L'aringa è uno dei principali bersagli delle flotte da pesca nordeuropee ed ha una grandissima importanza per la pesca commerciale e l'economia stessa di intere nazioni europee. Tutt'oggi gli stock dell'Atlantico e del Mare del Nord vengono sfruttati per essere trattati e commercializzati freschi, sotto sale o marinati. In Italia l'aringa non è oggi molto diffusa ed è meno conosciuta di numerose specie di pesce azzurro del Mediterraneo, ma in passato il consumo di aringhe salate era frequente come cibo povero, per esempio in Veneto, Emilia e Toscana[6]. Questo pesce ha avuto una parte importante nell'alimentazione delle popolazioni del Nord Europa fin dal Medioevo, tanto da essere usate persino in alcune cerimonie religiose dai monaci.
Lo stesso argomento in dettaglio: Aringa (araldica). In araldica l'aringa è una figura animale non molto diffusa, contemplata nell'araldica civica di alcuni paesi del Nord Europa.
È ospite piuttosto frequente del nematode Anisakis che causa problemi di parassitosi anche agli esseri umani, se ingeriti crudi o poco cotti.
L'aringa (Clupea harengus Linnaeus, 1758) è un pesce osseo marino appartenente alla famiglia dei Clupeidae.
Atlantinė silkė (Clupea harengus) – silkiažuvių būrio žuvis. Tai viena iš gausiausių žuvų rūšių pasaulyje. Paplitusios abiejose Atlanto pusėse, telkiasi į didelius būrius. Išauga iki 45 cm ilgio ir sveria daugiau nei pusę kilogramo. Minta irklakojais bei aukštesniaisiais vėžiagyviais, nedidelėmis žuvimis. Silkėmis minta ruoniai, banginiai, menkės ir kitos didesnės žuvys.
Atlantinių silkių žvejyba ilgą laiką buvo svarbi Naujosios Anglijos ir Kanados Atlanto vandenyno pakrantės provincijų ekonomikos dalis. Čia silkės buriasi santykinai netoli kranto į milžiniškus būrius, ypač pusiau uždarose Meino ir Šventojo Lauryno įlankose. Šiaurės Atlanto silkės būriai siekia iki 4 kubinių kilometrų ir telkia iki 4 milijonų žuvų.
Silkės suvartoja didžiulius zooplanktono kiekius, taip panaudodamos vėžiagyvių biomasę pelaginėje zonoje. Savo ruožtu silkės yra pagrindinis grobis aukštesniame trofiniame lygmenyje esančioms rūšims.
Atlantinė silkė paplitusi abiejose Atlanto pusėse, nuo Meino įlankos, Šventojo Lauryno įlankos, Fandžio įlankos, Labradoro jūros, Deiviso sąsiaurio, Boforto jūros iki Danijos sąsiaurių, Norvegijos jūros, Šiaurės jūros, Baltijos jūros (atskiras porūšis), Lamanšo sąsiaurio, Keltų jūros ir Biskajos įlankos.
Lietuvoje maistui silkės gabentos iš Vakarų Europos jau nuo XIII a. pab.–XIV a. pr. Jas iki XVI a. pr. dažniausiai veždavo Hanzos pirkliai (per Gdanską, Rygą, Karaliaučių). Vėliau buvo nuolat vežamos iš Europos šalių. Nuo XVIII a. iki 1811 m. Vilniuje silkėmis prekiavo druskininkų cechas. Tarpukario Lietuvoje silkės per Klaipėdą į Lietuvą vežtos iš Jungtinės Karalystės. 1929–1938 m. atlantinė silkė sudarė 97,9 % visos į Lietuvą įvežtos žuvies. Vienam Lietuvos gyventojui vidutiniškai teko 4,8 kg silkės. 1950–1969 m. lietuvių žvejai silkes žvejojo Atlanto vandenyne (vėliau dėl menkstančių išteklių žvejyba apribota).
Lietuvoje silkė tradiciškai būdavo pasninko maistas; sūdyta arba kepta valgyta su virtomis bulvėmis, duona, jos sūrime buvo mirkomos daržovės. Žemaičiai silkių dėdavo į pusryčių košę, o miltuose pavoliotų ir ant žarijų pakepintų įtrindavo į rūgusį pieną. Nuo XX a. vid. paplito vadinama silkė „pataluose“: marinuota silkė su virtų daržovių (morkų, burokėlių), svogūnų, grybų garnyru.[1]
Atlantinė silkė (Clupea harengus) – silkiažuvių būrio žuvis. Tai viena iš gausiausių žuvų rūšių pasaulyje. Paplitusios abiejose Atlanto pusėse, telkiasi į didelius būrius. Išauga iki 45 cm ilgio ir sveria daugiau nei pusę kilogramo. Minta irklakojais bei aukštesniaisiais vėžiagyviais, nedidelėmis žuvimis. Silkėmis minta ruoniai, banginiai, menkės ir kitos didesnės žuvys.
Atlantinių silkių žvejyba ilgą laiką buvo svarbi Naujosios Anglijos ir Kanados Atlanto vandenyno pakrantės provincijų ekonomikos dalis. Čia silkės buriasi santykinai netoli kranto į milžiniškus būrius, ypač pusiau uždarose Meino ir Šventojo Lauryno įlankose. Šiaurės Atlanto silkės būriai siekia iki 4 kubinių kilometrų ir telkia iki 4 milijonų žuvų.
Strimelė (Clupea harengus membras) – silkiažuvių žuvis. Dydis 25-30 cm, svoris – 40-80 g. Tai Atlantinės silkės (Clupea harengus) porūšis, prisitaikęs gyventi apysūrėje Baltijos jūroje. Kūnas plokščias. Nugara tamsi, šonai sidabriškos spalvos. Žvynai nedideli, ploni ir lengvai iškrintantys.
Strimelės laikosi dideliais būriais paviršiniuose vandens sluoksniuose. Pavasarį dažnai migruoja į Kuršių marias. Auga lėtai, subręsta 2-3 metų amžiaus. Neršia pakrantėse, apie 5-15 m gylyje, ant dumblių, smėlio ir kitokio kieto substrato.
Svarbi verslinė žuvis, sudaro apie 30-40 proc. visų Baltijoje sugaunamų žuvų. Tai gausiausia žuvis Lietuvos ekonominėje zonoje. Pagrindinė žūklė vyksta priekrantėje, netoli strimelių nerštaviečių. Žvejojamos tralais bei tinklais. Draudžiama žvejoti mažesnes nei 16 cm ilgio strimėles.
Strimelė (Clupea harengus membras) – silkiažuvių žuvis. Dydis 25-30 cm, svoris – 40-80 g. Tai Atlantinės silkės (Clupea harengus) porūšis, prisitaikęs gyventi apysūrėje Baltijos jūroje. Kūnas plokščias. Nugara tamsi, šonai sidabriškos spalvos. Žvynai nedideli, ploni ir lengvai iškrintantys.
Strimelės laikosi dideliais būriais paviršiniuose vandens sluoksniuose. Pavasarį dažnai migruoja į Kuršių marias. Auga lėtai, subręsta 2-3 metų amžiaus. Neršia pakrantėse, apie 5-15 m gylyje, ant dumblių, smėlio ir kitokio kieto substrato.
Svarbi verslinė žuvis, sudaro apie 30-40 proc. visų Baltijoje sugaunamų žuvų. Tai gausiausia žuvis Lietuvos ekonominėje zonoje. Pagrindinė žūklė vyksta priekrantėje, netoli strimelių nerštaviečių. Žvejojamos tralais bei tinklais. Draudžiama žvejoti mažesnes nei 16 cm ilgio strimėles.
Atlantijas siļķe (Clupea harengus) ir siļķu dzimtas (Clupeidae) zivju suga, kas ir viena no visizplatītākajām un saimnieciski nozīmīgākajām zivīm pasaulē.[1] Tā mājo Atlantijas okeāna ziemeļu puslodes abos krastos.[2] Mūsdienās dēļ piesārņotiem ūdeņiem daudzās vietās, kur kādreiz siļķu populācijas bijušas lielas un bagātīgas, tās ir izzudušas. Tomēr, veicot ekoloģiska rakstura pasākumus un ūdenim attīroties, siļķes atgriežas kādreizējās izplatības vietās.
Atlantijas siļķes izmanto sālītas, marinētas, kūpinātas, ceptas, vārītas un sagatavotas dažādos konservos.[2]
Atlantijas okeāna rietumos Atlantijas siļķe sastopama, sākot ar Grenlandes dienvidrietumiem un Labradoras dienvidiem, beidzot ar ASV Dienvidkarolīnas štatu.
Okeāna austrumdaļā Atlantijas siļķes izplatības areāls sākas ar Islandi un beidzas ar Biskajas līča ziemeļiem, Ziemeļu un Baltijas jūru ieskaitot. Toties ziemeļaustrumu virzienā areāls stiepjas līdz Špicbergenai un Novaja Zemļa salu arhipelāgam.[2]
Ziemā nārstojošās nozīmīgākās Atlantijas siļķes populācijas mājo pie Islandes un Norvēģijas krastiem, bet lielākās rudenī nārstojošās populācijas mājo Ziemeļu jūrā, Baltijas jūrā un arī pie Islandes.[2]
Atlantijas siļķi Latvijā pārstāv tās Baltijas jūrā dzīvojošā pasuga — reņģe (Clupea harengus membras).[3] Šī pasuga nārsto jūras piekrastes sēkļos. Izšķir rudenī un pavasarī nārstojošas reņģu populācijas. Pēc nārsta reņģes aizceļo tālu no krasta un izklīst mazākos baros. Dažreiz nelieli reņģu bariņi ieklejo piejūras upēs un ezeros.[3]
Atlantijas siļķe ir vidēji liela vai neliela, sudrabaina zivs ar tumšu, zaļganzilu muguru. Lielākie īpatņi sasniedz 45 cm garumu un 1,1 kg masu. Parasti tā ir ap 30 cm gara.[2] Baltijas jūrā dzīvojošā reņģe vidēji ir mazāka par nominālpasugu. Tās lielākie īpatņi var sasniegt 40 cm garumu un 1 kg masu.[4] Atlantijas siļķei ir vārpstveidīgs ķermenis, slaids ar noapaļotu vēderu. Muguras spura viena, kas atrodas apmēram ķermeņa vidusdaļā, vēdera spura vienā līmenī vai aiz muguras spuras. Spuru stari mīksti. Augšlūpa noapaļota. Vēdera zvīņas nav izteikti ķīļveidīgas, kā tas ir citām siļķu dzimtas zivīm. Aste dziļi šķelta.[2][4]
Ūdenim filtrējoties cauri žaunām, to bārkstiņās uzķeras pat vissīkākās zooplanktona un fitoplanktona daļiņas. Kopumā Atlantijas siļķe ir samērā trausla un neaizsargāta zivs. Žaunu vāki ir lieli un trausli, tie viegli savainojas pret cietiem priekšmetiem, kā arī lielās zvīņas pie šādas sadursmes ļoti viegli atdalās no ādas.
Atlantijas siļķe ir pelaģiska jūras zivs. Uzturas milzīgos baros, kas kopīgi migrē no vairošanās un ziemošanas vietām piekrastes zonā uz barošanās vietām atklātā jūrā.[2] Lielākie siļķu bari var būt līdz 4,8 km³ lieli, zivju blīvums barā ir 0,5—1 zivs m³. Šādā barā ir vairāki miljardi siļķu.[5] Bars visu laiku pārvietojas ar relatīvi vienādu ātrumu, manevrējot salīdzinoši sinhroni. Bars kustībā veido platu trīsstūri. Parastais siļķu ātrums ir apmēram 6 km/h (jeb 167 cm/sek), bet bēgot no briesmām tas ir daudz lielāks.[6]
Jaunās silķes, līdz 2 gadu vecumam, uzturas seklumā, krasta līnijas tuvumā, bet pieaugušās siļķes uzturas dziļākos ūdeņos (parasti līdz 200 m dziļumam, bet nepārsniedzot 364 m dziļumu). Pavasarī un vasaras sākumā raksturīgas intensīvas diennakts vertikālās migrācijas. Diennakts gaišo laiku pavada dziļumā, naktī paceļoties augšup.[2][4] Barību siļķe atrod, izmantojot redzi. Tai ir arī ļoti laba dzirde, spējot uztvert skaņu diapazonā 30—4000 Hz. Atlantijas siļķe ir ļoti ātra un veikla, jo no plēsējiem to var izglābt tikai tās izveicība.[2] Bars jau laicīgi cenšas attālināties no iespējamām briesmām.[7]
Atlantijas siļķe barojas ar zooplanktonu, galvenokārt ar airkājvēžiem, saržokļaiņiem, pelaģiskajiem dižacu sānpelžiem, šķeltkājvēžiem un kriliem. Tā kā siļķe ir viens no nozīmīgākajiem barības avotiem daudzām plēsīgajām zivīm, putniem un zīdītājiem, tad tā ir viens no galvenajiem zooplanktona pārnesējiem citiem dzīvniekiem. Ar siļķēm barojas mencas, sarkanasari, tunzivis, laši, haizivis, kalmāri, zobenvaļi, delfīni, cūkdelfīni, vaļi, jūras lauvas un jūras putni.
Atlantijas siļķe dzimumbriedumu sasniedz 2—9 gadu vecumā (parasti 3—4 gados), kad tās ķermeņa garums sasniedz 25 cm.[2][8][9] Atkarībā no populācijas nārsts var notikt dažādos gada mēnešos, bet katra populācija nārsto tikai vienu reizi gadā, turklāt salīdzinoši īsu brīdi. Katrai populācijai ir sava nārstošanas vieta. Reņģēm izšķir populācijas, kas nārsto pavasarī un kas nārsto rudenī.[2][4] Siļķes nārsto seklumā, krasta tuvumā, vai sēkļos, parasti 15—40 m dziļumā, bet jūras sēkļi var būt arī 200 m dziļumā. Nominālpasuga izvēlas smilšainu vai grantainu gultni, bet reņģes ar jūras zālēm apaugušas vietas.[2]
Ikru apaugļošana notiek ārēji, ūdenī brīvi peldot ikru "lentēm" un spermai. Mātītes auglība 10—60 tūkst. ikri. Apaugļotie ikri ir lipīgi, tie nogrimst un piestiprinās pie grants vai augiem. Ikri atītstās tikai tad, ja ūdens temperatūra āprsniedz 18,9°C. Kopumā tas aizņem apmēram 3 nedēļas. Izšķīlušies kāpuri ir 3—4 mm gari. Izņemot acis, tie ir caurspīdīgi.[2][8] Kāpuri ir pelaģiski un peld līdz ar jūras straumēm. Atlantijas siļķe dzīvo 12—16 gadus,[8] bet var sasniegt 25 gadu vecumu.[2]
Atlantijas siļķei ir 2 pasugas:
Atlantijas siļķe (Clupea harengus) ir siļķu dzimtas (Clupeidae) zivju suga, kas ir viena no visizplatītākajām un saimnieciski nozīmīgākajām zivīm pasaulē. Tā mājo Atlantijas okeāna ziemeļu puslodes abos krastos. Mūsdienās dēļ piesārņotiem ūdeņiem daudzās vietās, kur kādreiz siļķu populācijas bijušas lielas un bagātīgas, tās ir izzudušas. Tomēr, veicot ekoloģiska rakstura pasākumus un ūdenim attīroties, siļķes atgriežas kādreizējās izplatības vietās.
Atlantijas siļķes izmanto sālītas, marinētas, kūpinātas, ceptas, vārītas un sagatavotas dažādos konservos.
Reņģe jeb Baltijas silķe (Clupea harengus membras) ir Atlantijas siļķes (Clupeidae) pasuga, kas mājo Baltijas jūrā.[1][2] Izšķir rudenī un pavasarī nārstojošas populācijas, kuras attiecīgi iedala vairākās jūras un līču populācijās.[1][2] Rudenī nārstojošās populācijas galvenokārt mājo Baltijas jūras rietumos un dienvidos, bet pavasara populācijas austrumos un ziemeļos, lai gan populācijas savstarpēji plaši pārklājas.[3]
Reņģe ir nozīmīgs zvejas objekts visām Baltijas jūras valstīm. To resursi Baltijas jūras centrālajā daļā, Botnijas un Somu jūras līcī šobrīd ir zemā, bet stabilā līmenī.[4] Reņģe ir Igaunijas nacionālā zivs.[5]
Reņģe ir vidēja izmēra, sudrabaini mirdzoša, nedaudz sāniski saplacināta zivs. Parasti tā ir 15—20 cm gara un sver 25—75 g,[6][7] bet var sasniegt 40 cm garumu un 1 kg masu.[1] Lielākā zināmā reņģe ir svērusi 1,5 kg. Tā bijusi noķerta 1959. gadā Somu jūras līcī.[8]
Reņģei ir viena muguras spuru (taukspuras nav). Astes spura šķelta. Ķermenis klāts ar viegli zūdošām, cikloīdām zvīņām. Vēders ieapaļš, bez asa ķīļa (taustot gluds). Sānu līnijas nav. Lemeškauls bez zobiem. Mugura tumši zila, sāni sudrabaini. Vēdera spura vienā līmenī vai aiz muguras spuras. Purna daļa pagarināta un, salīdzinot ar brētliņu, šķautņaina. Augšlūpa noapaļota, bez šķēluma, ķermenis bez tumšiem plankumiem.[1][6] Tai ir lieliska dzirde, un tā ir izcila peldētāja ar spēju veikt asus un ātrus manevrus.[3]
Reņģes ir pelaģiskas (jūras) zivis. Nārsto jūras piekrastes sēkļos, bet pēc nārsta aizceļo tālu no krasta un izklīst mazākos baros. Dažreiz nelieli reņģu bariņi ieklejo piejūras upēs un ezeros.[2] Var veidot arī lielus barus.[1] Pavasarī un vasaras sākumā raksturīgas intensīvas diennakts vertikālās migrācijas.[1] Diennakts gaišo laiku reņģe pavada dziļumā, naktī paceļoties augšup.[3]
Ziemā parasti uzturas 70—100 m dziļumā, ar ūdens temperatūru 3—5°C. Pavasarī un vasarā pieaugušās zivis pārvietojas uz 50—80 m dziļām vietām, bet Rīgas jūras līcī uz 30—50 m dziļumu. Tur koncentrējas un tad migrē uz nārsta vietām. Rudenī atkal atgriežas dziļākos ūdeņos. Līdz 12 cm gari mazuļi migrē uz virsējiem, sasilušajiem ūdens slāņiem.[1]
Barojas ar zooplanktonu, galvenokārt ar vēžveidīgajiem. Iecienīti ir airkājvēži, sānpeldvēži un šķeltkājvēži. Lielās reņģes barojas arī zivju mazuļiem. Rietumu populācijas veic barošanās migrācijas uz Kategatu un Skageraku.[1]
Dzimumgatavību reņģe parasti sasniedz trešajā vai ceturtajā dzīves gadā, bet Rīgas un Somu jūras līča populācijas arī otrajā gadā. Katra no populācijām nārsto tikai vienu reizi gadā.[9] Nārsta migrācijas nelielas. Rīgas jūras līcī uz nārstu ienāk arī jūras reņģes. Pavasarī nārsto laikā no maija līdz jūnijam. Nārsts sākas 1—5 m dziļumā ar ūdens temperatūru 2—4°C, vēlāk reņģes pārvietojas jūras virzienā līdz 6—20 m dziļumam. Rudenī nārsto laikā no augusta līdz oktobrim, 3—25 m dziļumā uz sēkļiem. Auglība 2—100 tūkst. ikru. Tie nogrimst un piestiprinās pie cieta substrāta vai augiem, galvenokārt pie aļģēm.[1][3] Ikru attīstība ilgst 1500—3400 grāddienas. Kāpuri pelaģiski. Kāpuru izšķilšanās garums ir 5,5—8 mm. Pavasarī nārstojošo reņģu kāpuri uzturas ūdens virsējos slāņos, pēc 2—2,5 mēnešiem tie pārvēršas par mazuļiem. Rudenī reņģu kāpuri uzturas līdz 60 m dziļumam, un to attīstība ilgst 8—9 mēnešus. Jūras dienviddaļā sasniedz 6 gadu, bet ziemeļdaļā 20 gadu vecumu.[1]
Reņģe jeb Baltijas silķe (Clupea harengus membras) ir Atlantijas siļķes (Clupeidae) pasuga, kas mājo Baltijas jūrā. Izšķir rudenī un pavasarī nārstojošas populācijas, kuras attiecīgi iedala vairākās jūras un līču populācijās. Rudenī nārstojošās populācijas galvenokārt mājo Baltijas jūras rietumos un dienvidos, bet pavasara populācijas austrumos un ziemeļos, lai gan populācijas savstarpēji plaši pārklājas.
Reņģe ir nozīmīgs zvejas objekts visām Baltijas jūras valstīm. To resursi Baltijas jūras centrālajā daļā, Botnijas un Somu jūras līcī šobrīd ir zemā, bet stabilā līmenī. Reņģe ir Igaunijas nacionālā zivs.
De haring (Clupea harengus) is een straalvinnige vis van het noordelijk halfrond. Het is al lang een populaire consumptievis, waar veel op gevist wordt. De geschiedenis van de haring is er dan ook een die verweven is met overbevissing en overheidsmaatregelen om dat te voorkomen.
Haringen worden circa 45 centimeter lang en kunnen maximaal een kilogram wegen. De maximale leeftijd is 22 jaar.[2] De vis heeft een zilverkleurig lichaam met een grijsgroene of blauwgroene rug.
Haringen maken geluid, door gas te laten ontsnappen uit hun zwemblaas.
Haringen leven tot een diepte van 200 meter. De larven leven van plankton, de volwassen dieren van groter plankton (zoals roeipootkreeftjes), garnalen en kleinere vissen. Haringen komen voor in grote scholen van soms miljoenen dieren. Aan dit laatste danken zij ook hun naam; haring werd in Oudnederlands als 'heering' geschreven. Het woord is afgeleid van 'heer' in de betekenis van legerschare. Het is dus een vis die in grote scholen als een 'heer' door het water trekt.
Natuurlijke vijanden van de haring zijn de mens, andere vissen en vogels.
De haring komt voor in de noordelijke Atlantische Oceaan van de kust van South Carolina tot Groenland en van de Oostzee tot Nova Zembla.
In de Noordzee worden vier hoofdpopulaties onderscheiden. De verschillende haringpopulaties paaien op verschillende momenten:
Deze vier populaties leven buiten het paaiseizoen door elkaar. Tijdens het seizoen komt elke populatie bij elkaar op de eigen paaigronden.
Vroeger bestond een vijfde populatie, de zuiderzeeharing, die in de voormalige Zuiderzee paaide. Deze populatie verdween grotendeels na het dichten van de Afsluitdijk, waarbij het IJsselmeer ontstond.
Van de haring worden twee ondersoorten onderscheiden.[3]
Haringen behoorden eeuwenlang tot de belangrijkste vissen in de visserij. Waarschijnlijk was de bloeitijd van de Nederlandse haringvisserij in eerste helft van de 17e eeuw. De haring werd vooral in de Noordzee gevangen, waar ze op zee gekaakt en gezouten werden. In onder andere de vroegere Zuiderzee en voor de kust werden ook haringen gevangen die voor verse verkoop bestemd waren.
Van overbevissing was al sprake in de 17e eeuw, toen ook al regulerende maatregelen werden getroffen. In de twintigste eeuw verminderde op diverse plaatsen het haringbestand zo sterk dat de regering besloot tot een zesjarig vangstverbod (1977-1983). Door strenge Europese vangstbeperkingen, die nu nog steeds gelden, heeft de haring zich kunnen herstellen en gedijt hij tegenwoordig weer relatief goed.
Ongeveer 90% van de gevangen haring wordt in Denemarken en Noorwegen tot vismeel verwerkt.[4]
Haring is een vette vis die rijk is aan omega 3-vetzuren.[5] In haring komt soms de parasiet haringworm voor, die bij mensen de maag- of darmwand kan beschadigen. Dit is omstreeks 1900 door Pieter Hendrik van Thiel ontdekt. Om deze worm te bestrijden is het in Nederland wettelijk verplicht om alle haring voor consumptie eerst in te vriezen.
Vers gekochte haring kan slechts kort, maximaal een dag, in de koelkast bewaard worden. Haring wordt gegeten als:
Bij het kaken van haring worden de kieuwen, een deel van de ingewanden en de keel verwijderd. Door het verwijderen van de kieuwen kan de vis ontbloeden, zodat het bloed niet in het vlees terechtkomt en blank van kleur blijft. Bij het kaken blijft de alvleesklier zitten. Na dit bewerkingsproces werken de vrijgekomen enzymen op het vlees in. Daardoor ontstaat de typische haringsmaak en -geur en krijgt de vis de zachte textuur.[6]
De vraag is of het consumeren van haring als nuttigen van rauwe vis kan worden gezien. Voordat de haring de consument heeft bereikt heeft ze namelijk na het bovengenoemde kaken – door een wisselwerking tussen het door de behandelaar toegevoegde zout en de door de haring zelf geproduceerde enzymen – een rijpingsproces doorgemaakt en is de structuur van de vis wat veranderd. Bovendien wordt de haring ingevroren. Een enkele maal wordt de haring 'werkelijk' rauw gegeten maar dan betreft het een inkoper die de haring rechtstreeks uit zee, ongekaakt en nog niet geveild, ten dele nuttigt en haar daardoor toetst op kwaliteit.
In Scandinavië wordt haring ingelegd in diverse kruiden, zoals dille, of in wijn of in een romige saus. In Noorwegen wordt ook gerookte, gedroogde haring gegeten. In het Verenigd Koninkrijk zijn geroosterde kippers als ontbijt nog steeds erg populair. Ook wordt de haring er als 'black herring' naar Afrika uitgevoerd. Deze zoute haringen zijn vijf dagen lang gerookt en zonder koeling houdbaar.
In het 16e-eeuwse Visboeck van Adriaen Coenen (1514-1587) wordt uitvoerig en lyrisch verteld over de haring. Ook komt de zogenoemde Haringkoning ter sprake.
Het geluid dat haringen maken, de zogenaamde haringscheten, die ze gebruiken om te communiceren, werd oorspronkelijk niet herkend. Rond 1980 en 1990 zocht de Zweedse marine naar mysterieuze onderzeeboten, omdat ze het geluid opving en niet kon thuisbrengen. Hierdoor werden de Zweeds-Russische relaties gespannen. Toen het Oostblok uiteengevallen was gingen de geluiden gewoon door.[7]
De haring (Clupea harengus) is een straalvinnige vis van het noordelijk halfrond. Het is al lang een populaire consumptievis, waar veel op gevist wordt. De geschiedenis van de haring is er dan ook een die verweven is met overbevissing en overheidsmaatregelen om dat te voorkomen.
Sild (Clupea harengus) er ein fisk i sildefamilien. Ho kan bli 40 cm lang, har blanke skjel og kløyvd spord. Silda lever pelagisk i stim og livnærer seg på ymse dyreplankton.
Sild vert nytta til mat. Tomatsild, rømmesild og sursild vert brukte som pålegg. Fisken inneheld a-vitamin, d-vitamin og B12
Det norske fisket etter sild går for det meste føre seg frå oktober til mars.
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Sild Sild (Clupea harengus) er ein fisk i sildefamilien. Ho kan bli 40 cm lang, har blanke skjel og kløyvd spord. Silda lever pelagisk i stim og livnærer seg på ymse dyreplankton.
Sild vert nytta til mat. Tomatsild, rømmesild og sursild vert brukte som pålegg. Fisken inneheld a-vitamin, d-vitamin og B12
Det norske fisket etter sild går for det meste føre seg frå oktober til mars.
Sild er en fisk i sildefamilien. Den kan bli opptil 40 cm lang, og har en tett kropp med store blanke skjell og stor kløftet halefinne.
Silda er en utpreget stimfisk, som stort sett lever av plankton, og da hovedsakelig små krepsdyr. Den gyter i februar–mars, når vannet har akkurat passende temperatur og saltholdighet. Den er en av våre viktigste matfisker, med en mengde anvendelsesområder.
Den minste silda (5–10 cm) kalles mussa. Når den blir omkring 1,5 år gammel har den en lengde på ca. 13–19 cm, og kalles bladsild. Etter 2,5–4,5 år er silda voksen (20–30 cm lang), og kalles feitsild. Feitsilda utvikler seg til gyteferdig fisk som gyter i stim, for deretter å vandre ut i havet til et område mellom Island og Spitsbergen.
Silda blir metaforisk kalt «havets sølv» på grunn av sin farge og økonomiske betydning.
Utdypende artikkel: Sildefiske
Vintersildfisket er fiske etter sild (såkalt storsild) som kommer inn til Vestlandskysten for å gyte. En kjenner til dette fiskeriet allerede fra norrøn tid. Silda har kommet, og blitt borte med ujevne mellomrom. Og er, i perioder, blitt fisket helt sør til svenskekysten. I 1940, og flere av krigsårene ble cirka halvparten av silda fanget i Rogaland.
Sild er en fisk i sildefamilien. Den kan bli opptil 40 cm lang, og har en tett kropp med store blanke skjell og stor kløftet halefinne.
Silda er en utpreget stimfisk, som stort sett lever av plankton, og da hovedsakelig små krepsdyr. Den gyter i februar–mars, når vannet har akkurat passende temperatur og saltholdighet. Den er en av våre viktigste matfisker, med en mengde anvendelsesområder.
Den minste silda (5–10 cm) kalles mussa. Når den blir omkring 1,5 år gammel har den en lengde på ca. 13–19 cm, og kalles bladsild. Etter 2,5–4,5 år er silda voksen (20–30 cm lang), og kalles feitsild. Feitsilda utvikler seg til gyteferdig fisk som gyter i stim, for deretter å vandre ut i havet til et område mellom Island og Spitsbergen.
Silda blir metaforisk kalt «havets sølv» på grunn av sin farge og økonomiske betydning.
Multimedia w Wikimedia Commons 
Hasło w Wikisłowniku Śledź oceaniczny[3], śledź atlantycki[3], śledź pospolity[4], śledź[5] (Clupea harengus) – gatunek ławicowej ryby morskiej z rodziny śledziowatych.
Blisko spokrewniony ze śledziem pacyficznym. Obydwa gatunki – powszechnie określane nazwą śledź – miały olbrzymie znaczenie gospodarcze stanowiąc główny cel połowów w rybołówstwie morskim. W wyniku przełowienia w latach 90. XX wieku liczebność poszczególnych populacji znacznie się zmniejszyła, jednak nadal śledzie są bardzo ważnymi rybami użytkowymi.
Śledź atlantycki zasiedla wody strefy umiarkowanej i chłodnej północnego Atlantyku od Oceanu Arktycznego do kanału La Manche i Morza Bałtyckiego. Ryby te żyją w toni wodnej na głębokościach do 250 m. Przebywają w dużych grupach zwanych ławicami. W Morzu Bałtyckim występuje podgatunek śledzia atlantyckiego, śledź bałtycki[3] (C. h. membras), zwany też sałaką[3].
Ciało silnie bocznie spłaszczone, wrzecionowate, o długości ok. 30 cm (maksymalnie do 45 cm), grzbiet zielononiebieski, brzuch i boki srebrzyste. Niewielki otwór gębowy z dobrze uzębionym lemieszem, głowa bezłuska. Płetwa ogonowa głęboko wcięta, widlasta. Nasada płetwy grzbietowej jest położona przed nasadą płetw brzusznych, co różni śledzia od bardzo podobnego szprota, u którego układ tych płetw jest odwrotny. Linia boczna śledzia atlantyckiego nie jest widoczna, łuski łatwo wypadają. Pęcherz pławny jest połączony z przewodem pokarmowym i dodatkowym przewodem prowadzącym w okolicę odbytu, z otoczeniem zewnętrznym, co umożliwia szybkie wypuszczenie powietrza.
Śledzie odżywiają się planktonem – drobnymi skorupiakami i larwami ryb. Odbywają wędrówki w poszukiwaniu pokarmu. W dzień żerują bliżej dna, nocą bliżej powierzchni.
Śledź przed osiągnięciem dojrzałości płciowej nazywany jest rybą młodocianą, tzw. matias, śledź dziewiczy – I i II stopień według skali Maiera. Dojrzałość płciową osiągają od 2–3 roku życia w przypadku śledzia bałtyckiego i do 5–8 roku u populacji oceanicznych. Samica, w zależności od wieku i wielkości, składa od 10 000 do 100 000 jaj. Ikra jest kleista i ciężka, łatwo opada na dno i przykleja się do niego. Larwy przeobrażają się przy długości 3–6 mm, po czym płyną stadami w stronę płytkich wód przybrzeżnych, gdzie pozostają do osiągnięcia wieku 6 miesięcy. Dojrzałe ryby przenoszą się w głębsze wody. Śledź atlantycki żyje 20–25 lat.
Jeden z ważniejszych gatunków rybołówstwa morskiego. Popularny w zastosowaniach kulinarnych od zamierzchłych czasów dzięki łatwości przechowywania po zasoleniu. Spożywany jest również w stanie świeżym, wędzonym, po zamrożeniu, w postaci konserw i marynat.
Wartość energetyczna 673 kJ (161 kcal) Białka 16,3 g szczegółowe informacje RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 35% 35% 35% 35% M 29% 29% 29% 29% Węglowodany 0,0 g Tłuszcze 10,7 g szczegółowe informacje Kwasy tł. nasycone 2,15 g Kwasy tł. nienasycone Jednonienasycone 5,37 g Wielonienasycone 1,87 g omega-3 1,68 g α-Linolenowy (ALA) 0,12 g AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 11% 11% 11% 11% M 7,5% 7,5% 7,5% 7,5% omega-6 0,19 g Linolowy (LA) 0,13 g AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 1,1% 1,1% 1,2% 1,2% M 0,8% 0,8% 0,9% 0,9% Woda 70,9 g szczegółowe informacje AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 2,6% 2,6% 2,6% 2,6% M 1,9% 1,9% 1,9% 1,9% Witaminy Witamina C 0 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 0,0% 0,0% 0,0% 0,0% M 0,0% 0,0% 0,0% 0,0% Tiamina (B1) 0,02 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 1,8% 1,8% 1,8% 1,8% M 1,7% 1,7% 1,7% 1,7% Ryboflawina (B2) 0,13 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 12% 12% 12% 12% M 10% 10% 10% 10% Niacyna (B3) 2,9 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 21% 21% 21% 21% M 18% 18% 18% 18% Witamina B6 0,42 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 32% 32% 28% 28% M 32% 32% 25% 25% Foliany 0,005 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 1,3% 1,3% 1,3% 1,3% M 1,3% 1,3% 1,3% 1,3% Kobalamina (B12) 0,013 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 542% 542% 542% 542% M 542% 542% 542% 542% Witamina A 0,025 mg RAE RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 3,6% 3,6% 3,6% 3,6% M 2,8% 2,8% 2,8% 2,8% Witamina D 0,019 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 127% 127% 127% 95% M 127% 127% 127% 95% Witamina E 1,07 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 7,1% 7,1% 7,1% 7,1% M 7,1% 7,1% 7,1% 7,1% Makroelementy Fosfor 219 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 31% 31% 31% 31% M 31% 31% 31% 31% Wapń 32 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 3,2% 3,2% 2,7% 2,7% M 3,2% 3,2% 3,2% 2,7% Magnez 24 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 7,7% 7,5% 7,5% 7,5% M 6,0% 5,7% 5,7% 5,7% Potas 239 mg AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 5,1% 5,1% 5,1% 5,1% M 5,1% 5,1% 5,1% 5,1% Sód 89 mg AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 5,9% 5,9% 6,8% 7,4% M 5,9% 5,9% 6,8% 7,4% Mikroelementy Jod 0,0243 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 16% 16% 16% 16% M 16% 16% 16% 16% Żelazo 0,9 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 5,0% 5,0% 11% 11% M 11% 11% 11% 11% Miedź 0,23 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 26% 26% 26% 26% M 26% 26% 26% 26% Cynk 1,12 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 14% 14% 14% 14% M 10% 10% 10% 10% Mangan 0,02 mg AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 1,1% 1,1% 1,1% 1,1% M 0,9% 0,9% 0,9% 0,9% Dane liczbowe na podstawie: [6]Wyróżniono następujące podgatunki śledzia oceanicznego[1]:
Śledź oceaniczny, śledź atlantycki, śledź pospolity, śledź (Clupea harengus) – gatunek ławicowej ryby morskiej z rodziny śledziowatych.
Blisko spokrewniony ze śledziem pacyficznym. Obydwa gatunki – powszechnie określane nazwą śledź – miały olbrzymie znaczenie gospodarcze stanowiąc główny cel połowów w rybołówstwie morskim. W wyniku przełowienia w latach 90. XX wieku liczebność poszczególnych populacji znacznie się zmniejszyła, jednak nadal śledzie są bardzo ważnymi rybami użytkowymi.
O arenque, arenque-comum ou arenque-do-atlântico (a espécie Clupea harengus harengus) é um peixe da família dos clupeidos, muito comum no norte do oceano Atlântico.[1]
Têm o corpo alongado, de cor prateado com fundo azulado ou azul-verde.[2] O comprimento máximo descrita foi de uma instância de 45 cm.[3]
Tanto a barbatana dorsal como a barbatana anal carecem de espinhas; escudos sem quilha proeminente, opérculo sem ossos radiantes serrilhados, com a borda da abertura das agallas muito arrendondado, não apresentam manchas escuras distintivas nem no corpo nem nas barbatanas.[1]
Habita ambientes bentopelágicos, oceanódromo, podendo encontrar-se em águas temperadas a frias numa faixa de profundidade entre 0 e uns 360 m.[4][5]
Forma grandes cardumes em águas costeiras importantes como mecanismo anti-depredador, com complexas migrações tanto em procura de alimento como para o desove, com calendários que dependem da cada uma das raças que existem.[6] Alimenta-se de pequenos copépodos planctónicos em seu primeiro ano de vida, para depois levar uma dieta fundamentalmente de copépodos; é filtrador-capturador facultativo de zooplancton, isto é, pode alterar para vontade de alimentar-se filtrando a alimentar-se capturando, em função do tamanho das partículas que encontra.[6] Passam no dia em águas profundas, mas sobem à superfície de noite; encontram a sua comida usando o sentido da vista.[1]
A alimentação e o crescimento são muito lentos durante o inverno, sendo sexualmente ativos com uma idade entre os 3 e os 9 anos.[7] A cada população reproduz-se ao menos uma vez a cada ano, depositando os ovos sobre o substrato do fundo.[1]
É muito frequente encontrar larvas de cestodos e trematodos como parasitas em seus intestinos.[3]
O comprimento mínimo permitida pela legislação em Portugal para a sua pesca é de 20 cm, estando esta pesca submetida ao sistema de quotas para evitar sua sobrepesca. Ainda que com um preço baixo no mercado tem uma grande importância comercial pela sua abundância e de fácil captura, emprega-se fundamentalmente para consumo humano, tanto defumado como fresco; também é procurado em pesca desportiva.[1]
Dentro da espécie Clupea harengus reconhecem-se três subespécies consideradas hoje como espécies diferentes[8]
.svg)
|coautor= (ajuda) |coautor= (ajuda) |coautor= (ajuda) O arenque, arenque-comum ou arenque-do-atlântico (a espécie Clupea harengus harengus) é um peixe da família dos clupeidos, muito comum no norte do oceano Atlântico.
Heringul (Clupea) este unul dintre peștii cei mai importanți pentru consum. Speciile mai importante sunt heringul din Atlantic (Clupea harengus) și heringul din Pacific (Clupea pallasii). În locurile din apropierea coastelor unde heringii își depun icrele au apărut așezări omenești, care cu timpul au devenit orașe comerciale importante. Deoarece până în secolul al XX-lea heringul era ieftin, a fost hrana de bază a populației sărace. Datorită pescuitului intensiv, azi populațiile de heringi sunt periclitate, ele reducându-se în mod considerabil.
După cum îi spune și numele, heringul din Atlantic este răspândit în nordul Atlanticului, de la Golful Biscaya spre nord Marea Baltică până înspre insula Novaia Zemlia și Spitzberg. Spre vest, din sud-vestul Groenlandei până spre coastele statului Carolina de Sud. Heringul din Atlantic trăiește până la o adâncime de 360 m, în larg dar și în apropiere de coastă.
Este un pește cu un corp suplu alungit, corpul acoperit cu solzi putând să atingă lungimea de 45 cm și o greutate de 1 kg. Spatele este de culoare cenușie albăstruie - verzuie, care poate fi punctat. Abdomenul este de culoare argintie. Înotătoarele abdominale și codale sunt aproape transparente, pe când cele pectorale sunt de culoare închisă.
Heringul din Atlantic trăiește în bancuri mari, se hrănește cu plancton ca și crusatecei mici, melci de mare sau puiet de pește. În timpul zilei rămâne în adâncime și numai noaptea se ridică la suprafața apei. Heringii produc anumite zgomote care probabil sunt o formă de comunicare a lor.
Perioada împerecherii depinde de mărimea bancului și are loc în apropiere de coastă la o adâncime de 40 - 70 m, femelele depunând icrele de culoare albă care apoi sunt fecundate de masculi în apă. Icrele fecundate sunt lipicioase și se lasă la fund unde se lipesc de pietre sau plante. La temperatura de 9 °C eclozează puietul, care are o dimensiune între 7 și 9 mm. Fiind atras de lumină puietul urcă la suprafață unde se hrănește cu plancton, ajungând ca la vârsta de 3 - 7 ani să fie apt de reproducție. Un hering de Atlantic poate trăi peste 20 de ani.
Heringul (Clupea) este unul dintre peștii cei mai importanți pentru consum. Speciile mai importante sunt heringul din Atlantic (Clupea harengus) și heringul din Pacific (Clupea pallasii). În locurile din apropierea coastelor unde heringii își depun icrele au apărut așezări omenești, care cu timpul au devenit orașe comerciale importante. Deoarece până în secolul al XX-lea heringul era ieftin, a fost hrana de bază a populației sărace. Datorită pescuitului intensiv, azi populațiile de heringi sunt periclitate, ele reducându-se în mod considerabil.
Sill (Clupea harengus) är en art i familjen sillfiskar. Artnamnet "harengus" kommer från det latinska ordet "arengus" som betyder sandig. Sill norr om Kalmarsund, i Östersjön, kallas strömming.
Sill är en av de vanligaste fiskarterna.[källa behövs] Den förekommer i stora stim på båda sidor av Atlanten. Den kan bli mer än 50 cm lång och uppnå en vikt av mer än ett halvt kilo.[källa behövs] Sillen kan uppnå en ålder av 25 år,[källa behövs] men den normala åldern är 10 år.[källa behövs] Sillens föda består huvudsakligen av krill, hoppkräftor och mindre fiskar. Sillen är i sin tur bytesdjur för sälar, valar, torsk, andra större fiskar och människor.
Sill är en fet fisk och rik på bland annat nyttiga fleromättade fettsyror (omega 3).
Normalt förekommer två mer framträdande lekperioder under året. Höst och vår leker sillen på ett vattendjup mellan 0 och ner till under 140 meter.[källa behövs] Höstlekande strömming, som anses ha dominerat fångsterna fram till mitten på 1900-talet minskade starkt under 1900-talets andra hälft och har visat tecken till att öka först nu på 2000-talet.[källa behövs]
Sillen söker sig till bankar ute i havet, men leker även direkt vid stränder inne vid kusten eller i skärgårdar. Strömmingen föredrar hårdare underlag men leker helst på styvare växtlighet. Den undviker helt mjukt underlag som lera. Däremot kan den lägga rommen på allt från sand, sten, berg, musslor till fingrenade alger.[källa behövs] För att avgöra om underlaget duger känner den av bottenmaterialet med sina bukfenor innan rommen eller mjölken släpps ut i portioner mellan vilka fisken lämnar botten för en kort stund. Huvuddelen av leken sker när vattentemperaturen är mellan cirka 8 och 11 grader.[källa behövs] I början på vårleken sker leken först nära kusten och flyttar sedan längre ut mot öppet hav där lämpligt temperaturintervall då påträffas. Höstlekande strömming leker främst längre ifrån kusten eftersom rätt temperatur mestadels påträffas längre ut under hösten.[källa behövs]
Befruktningsprocenten ligger oftast omkring 98–100 %,[källa behövs] och dödligheten är normalt låg under rommens utvecklingstid, omkring 5–10 %.[källa behövs] Fingrenade alger har visats påverka rommens överlevnad negativt på flera håll i Östersjön, framför allt i juni månad. Under 1900-talets senare decennier krympte lekområdena i utbredning på grund av ökad grumlighet i vattnet[källa behövs] och att algbältena därmed tvingades närmare ytan.
Sillfisket har sedan länge haft stor betydelse för ekonomin i många länder. Detta beror förutom på stor förekomst av sill också på att den då och då samlas i mycket stora stim nära kusten och då är förhållandevis lätt att fånga i stora mängder. För den medeltida Hansan var sillen en av de viktigaste ekonomiska inkomstkällorna. Sillfiske har bedrivits med flera olika fångstmetoder, bland annat med drivgarn eller fasta garn som läggs ut över natten, snörpvad och trålfiske samt notdragning. Sillen har haft betydelse som betesfisk vid krokfiske efter torsk. Ett betydande industrifiske har förekommit efter sill för tillverkning av fiskmjöl. Det har visat sig vara ett mindre bra sätt att ta till vara havets resurser. På flera håll har sillbestånden tidigare fiskats hårt och fiskestopp har fått införas då vissa bestånd riskerat att försvinna, till exempel islandssill och nordsjösill. Bestånden har dock återhämtat sig.
I kundledet sorteras sillen i grupper efter styckevikten eller antalet sillar per kilo.
Norr om breddgrad 59° 30'
Sill säljs traditionellt i en tunna, men även konserver är vanliga.
Traditionellt har namnet strömming använts för sill fångad i större delen av Östersjön. På en kunglig begäran från 1500-talet[2] drog man en gräns där sill fångad öster om en linje mellan Kalmar[3] (alternativt norr/öster om Kristianopel[4] eller norr om den södra delen av Kalmarsund[5][a]) och den polska kusten skulle kallas strömming. Det svenska namnet strömming har ett okänt ursprung, men tros komma från fornsvenskans strömling eller från en förminskningsform av ordet strömil, som beskriver en som far fram i flock, och som ytterst är avlett av 'strömma'. Skärströmming eller skärsill kallas sådan strömming fångad i svenska skärgården eller inomskärs.[6] Namnet strömling finns även i andra språk som talas längs Östersjön och Nordsjön. Ordet strömming används företrädesvis i östra Sverige från Smålandskusten och norrut samt på Åland, Gotland och i svenska Finland.[7]
Strömmingen skiljer sig från sillen genom färre ryggkotor, ett längre huvud och lägre fetthalt. Forskarna har länge menat att dessa skillnader är rent miljöbetingade och beror på att Östersjöns låga salthalt utsätter enskilda sillar för stress.[8] När sillens och strömmingens genetik studerades närmare visade det sig dock finnas genetiska skillnader mellan sill och strömming.[9]
En sill från Västerhavet har ett förhållandevis kort huvud jämfört med en strömming från Östersjön. Strömming från norra Östersjön är något kortare och har en längd på 15–24 cm[källa behövs] och har successivt lägre antal ryggkotor ju längre in i Bottniska viken den kommer från.[källa behövs]
Den största kända strömming som fångats i Östersjön var 51 cm och vägde över ett kilo.[källa behövs]
Strömmingen äter främst hinn- och hoppkräftor, framförallt som ung, men som vuxen även pungräkor, märlkräftor och ibland även småströmming.
Wikisource har originalverk relaterade till Sill.
Sill (Clupea harengus) är en art i familjen sillfiskar. Artnamnet "harengus" kommer från det latinska ordet "arengus" som betyder sandig. Sill norr om Kalmarsund, i Östersjön, kallas strömming.
Sill är en av de vanligaste fiskarterna.[källa behövs] Den förekommer i stora stim på båda sidor av Atlanten. Den kan bli mer än 50 cm lång och uppnå en vikt av mer än ett halvt kilo.[källa behövs] Sillen kan uppnå en ålder av 25 år,[källa behövs] men den normala åldern är 10 år.[källa behövs] Sillens föda består huvudsakligen av krill, hoppkräftor och mindre fiskar. Sillen är i sin tur bytesdjur för sälar, valar, torsk, andra större fiskar och människor.
Sill är en fet fisk och rik på bland annat nyttiga fleromättade fettsyror (omega 3).
Baltık ringası (Clupea harengus membras) Atlantik ringası (Clupea harengus), ringa balığının bir alt cinsidir. Ringa balığına nazaran küçük boylu ve daha az yağlıdır. Biyolojik açıdan her iki balıkta aynı cinsten olup, büyük farklılık oluşturmaz. Sürü halinde yaşarlar. Estonya'nın milli balığıdır.
Baltık ringası, genellikle, 14 – 18 cm boyundadır. Büyük kısmı baharda, diğer kısmı da sonbaharda kıyılarda 7m - 10m derinlikte yumurtlarlar.
Balık ile ilgili bu madde bir taslaktır. Madde içeriğini geliştirerek Vikipedi'ye katkıda bulunabilirsiniz. Розрізняють дві основні форми (підвиди) атлантичного оселедця — власне атлантичний оселедець (основна, або номінальна форма), розповсюджену у водах північної частини Атлантичного океану і суміжних морів Льодовитого океану, і балтійський оселедець або салаку. Зуби порівняно гарно розвинені. Жировий плавець відсутній. Забарвлення спини темне, черево та боки сріблясті. Розрізняють декілька рас атлантичного оселедця:
Найчисленнішою расою є атлантично-скандинавські оселедці. Вони наближаються до берегів тільки в період розмноження, в березні — квітні.
Атлантично-скандинавські поширені від мису Гаттераса на заході і Біскайської затоки на сході до Гренландії, північно-західних берегів Шпіцбергена і Нової Землі. Область поширення обмежується водами атлантичного походження, і дуже рідко східні або північні кордони знаходження цього виду заходять за кордон плавучих льодів. Розмноження атлантичного оселедця відбувається тільки в південній половині ареалу, самі північні нерестовища розташовані біля Лофотенських островів і островів округу Тромсе (до 70—71 ° с. Ш. На північ). Далі на північ і схід зустрічається або молодь, занесена в Баренцове море Нордкапською течією, або дорослі особини, які проникають в околиці Гренландського моря по Шпіцбергенській течії. Розмноження всіх рас атлантичного оселедця відбувається при температурі не нижче 4—5 °C.
Літньонерестуючі оселедці населяють води Ісландії і Фарерських островів, південні фіорди Гренландії, і особливо (найчисленніше стадо) води шельфу Нової Англії і Нової Шотландії.
Розмноження атлантично-скандинавських оселедців відбувається біля берегів Норвегії, неподалік Оркнейських і Шетландських островів з боку океану, відомі нерестовища коло цоколя Фарерського архіпелагу і вздовж південних берегів Ісландії. Особливо великі нерестовища знаходяться біля південно-західних берегів Норвегії. Всі райони розмноження оселедців знаходяться під сильним впливом атлантичних течій. Підхоплені течією личинки несуться далеко на північ. Від берегів Південної Норвегії молодь приноситься до Вест-фіорду; від Лофотенських островів — до берегів Мурмана, в центральні та східні райони Баренцевого моря, а також до острова Ведмежого; частина молоді виноситься у відкриті райони східної половини Норвезького моря; з південних районів Ісландії молодь приноситься течією Ірмінгера до її північних берегів. Умови відгодівлі молодих оселедців зумовлюються районом поширення молоді в підсумку її дрейфу. Чим північніше і на схід заноситься молодь, тим в гірші умови існування вона потрапляє.
Нерест літньонерестуючих оселедців відбувається протягом другої половини літа, і протяжність їх міграцій набагато менша, ніж у веснянонерестуючих оселедців. Літньонерестуючі оселедці володіють значно більшою плодючістю. Атлантично-скандинавські оселедці довжиною близько 32-33 см рідко мають кількість ікринок більше 70-75 тис., зазвичай 50-60 тис. У літньонерестуючих оселедців тих же розмірів плодючість досягає 150–200 тис. ікринок.
Оселедці, що виросли в західних районах Баренцевого моря, у віці п'яти років досягають довжини 24-25 см і в цьому віці стають статевозрілими. У східних районах за 5 років оселедці виростають тільки до 18-19 см і дозрівають лише в 7-8 років. Під час поворотної міграції до нерестовищ зграї оселедця групуються по розміру, який відображає певною мірою їх фізіологічний стан. До переважної у зграї вікової групи приєднуються особини старшого віку, що відстали в рості, і молоді екземпляри з високим темпом росту. Після розмноження атлантично-скандинавські оселедці вступають у нову фазу свого життєвого циклу. Спочатку, ослаблі після нересту, вони зносяться течією, а далі вже здійснюють активні міграції в райони відгодівлі — в область полярного фронту, до північних берегів Ісландії, в район порога Мона й далеко на північ по Шпіцбергенській течії. Ця міграція відбувається з великою швидкістю, особливо у зграй, що мігрують на північ,- до 8-10 км на добу. Течії прискорюють нагульні міграції. В кінці липня зграї оселедців досягають уже найвіддаленіших районів і, нагромадивши запаси жиру, починають зворотну міграцію. Осінній міграційний шлях проходить значно західніше.
Після нересту течії сприяють руху риб, що йдуть нагулюватися. Під час нерестової міграції ці ж течії сповільнюють рух і зграї оселедця, заощаджуючи сили, обходять основні потоки Норвезького течії з заходу. Відгодовуючись в поверхневій товщі, де розвиток життєвих процесів, пов'язаних з відгодівлею оселедця, протікає дуже швидко, зграї оселедця вже на початку серпня досягають найвищої вгодованості, після чого у них швидко розвиваються статеві продукти. Рухаючись зі швидкістю близько 7 км на добу, зграї оселедця вже в грудні могли б прибути на нерестовища. Але в цей час року вода в районі Норвегії ще холодна, планктон не почав розвиватися, корму для личинок немає, і оселедець затримуються у дорозі в районі Східно-ісландської течії, де низькі температури сприяють зниженню їх обміну.
Зграї тримаються на глибині декількох сотень метрів, де температура води 1-2°С. З настанням весни вони швидко переходять до нерестовищ і першими приступають до розмноження. Слідом за оселедцем ідуть хижі риби — сайда, тріска, пікша.
Літньонерестуючі — відгодівля їх розділяється на два періоди: весняний, до розмноження, і осінній, після нересту. Від південних берегів Ісландії вони віддаляються на північ усього на 200–300 миль. Міграції оселедців, що живуть на шельфі Північної Америки, обмежені банкою Джорджес і затокою Фендібей. Всі літньонерестуючі оселедці відрізняються невеликим ростом у перший рік життя, але на другому-третьому році вони майже досягають розмірів оселедців, що розмножуються навесні. Темп росту літньонерестуючих оселедців, які заселяють Північне море значно нижчий, ніж у атлантично-скандинавських. Вони рідко досягають довжини 30 см, звичайні їхні розміри 26-28 см. Вони стають статевозрілими в 3-4 роки і ніколи не бувають старше 8-10 років. В стаді при сучасному інтенсивному промислі переважають риби 3-6 років.
Сотні норвезьких рибалок, озброєних кошільними неводами і дрифтерними мережами, зустрічають зграї оселедця, що наближаються до берегів. У практиці норвезького промислу відомі випадки, коли за добу добувалося понад 100 тис. тонн оселедця, а за сезон, що триває менше місяця, улов становив 1,0-1,2 і навіть 1,5 млн тонн.
Біля норвезьких берегів здавна розрізняють чотири промислові категорії оселедця:
Промисел відбувається в періоди підходу їх до берегів: дрібного оселедця — на півночі, жирного — в Середній Норвегії, великого та нерестового — у Південній Норвегії. Довгий час вилов атлантично-скандинавського оселедця відбувався тільки поблизу берегів. Дослідженнями радянських учених були простежені міграції оселедця і виявлені скупчення його у відкритому морі, далеко від берегів. На цих скупченнях був організований ефективний промисел. У Баренцевому морі живуть тільки молоді вікові групи атлантично-скандинавських оселедців (до 5—7 років). З настанням статевої зрілості вони переходять у Норвезьке море і вливаються в загальне стадо атлантично-скандинавських оселедців. Коло Мурманського узбережжя, як і в Норвегії, молодий оселедець нерідко заходить в затоки (губи). Існував спеціальний «запірний» промисел оселедця. Замкненого оселедця успішно виловлюють. Особливо великі улови оселедця в губах Мурмана були отримані в 1933—1935 рр. (Від 68 до 103 тис. тонн на рік). Значні коливання чисельності окремих поколінь оселедця при невеликому числі їх у Баренцовому морі (усього 2-3 групи) не дозволили створити тут великого і стійкого промислу. Гарні підходи оселедця в Баренцове море спостерігаються періодично. Атлантично-скандинавські оселедці володіють величезним високопродуктивним нагульним ареалом і досягають великих розмірів, маючи високий темп росту, вони живуть до 15-18 років.
В останні роки у зв'язку з інтенсифікацією промислу багато уваги приділялося вивченню чисельності та величини стада оселедця. Багато десятків тисяч риб були позначені невеликими сталевими пластинками, які за допомогою пружинних пістолетів заганялися в порожнину тіла. Такий спосіб позначки оселедця переносять цілком задовільно. Виявлення міток серед пійманих риб виконувалось за допомогою спеціальних електромагнітів, які витягали мітки з рибного борошна, приготовленого з оселедця. Запас визначався за формулою, за якою загальна кількість позначених риб відноситься до вдруге пійманих, як запас до улову. Цим методом оцінювали запаси норвезькі іхтіологи.
Радянськими вченими був застосований метод визначення обсягу скупчень оселедця на місцях зимівлі за допомогою гідроакустичних приладів і визначення щільності скупчень шляхом підводного фотографування. Обидва методи дали подібні результати. Запас атлантичного оселедця в період найкращого поповнення досягав 12,0—12,5 млн тонн.
Запаси літньонерестуючих оселедців набагато менші від запасів веснянонерестуючих.
Cá trích Đại Tây Dương (danh pháp hai phần: Clupea harengus) là một loài cá thuộc họ Clupeidae. Đây một trong những loài cá có số lượng đông đảo trên thế giới. Cá trích có thể được tìm thấy trên cả hai mặt của Đại Tây Dương, tập hợp thành từng bầy lớn. Chúng có thể phát triển với chiều dài lên đến 45 cm và trọng lượng hơn 0,5 kg (1.1 lb), ăn động vật thân giáp, loài nhuyễn thể và cá nhỏ, trong khi kẻ săn mồi tự nhiên của chúng là hải cẩu, cá voi, cá tuyết và cá lớn khác.
Thủy sản cá trích Đại Tây Dương từ lâu đã là một phần quan trọng của nền kinh tế của New England và các tỉnh Hàng hải Canada. Điều này là bởi vì các cá tụ tương đối gần bờ biển trong các trường học lớn, đặc biệt là ở các vùng nước lạnh của vịnh nửa kín Maine và Vịnh St Lawrence. Đàn cá trích Bắc Đại Tây Dương đã có kích thước lên đến 4 km khối, chứa một 4 tỷ con.
Bài viết Lớp Cá vây tia này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Cá trích Đại Tây Dương (danh pháp hai phần: Clupea harengus) là một loài cá thuộc họ Clupeidae. Đây một trong những loài cá có số lượng đông đảo trên thế giới. Cá trích có thể được tìm thấy trên cả hai mặt của Đại Tây Dương, tập hợp thành từng bầy lớn. Chúng có thể phát triển với chiều dài lên đến 45 cm và trọng lượng hơn 0,5 kg (1.1 lb), ăn động vật thân giáp, loài nhuyễn thể và cá nhỏ, trong khi kẻ săn mồi tự nhiên của chúng là hải cẩu, cá voi, cá tuyết và cá lớn khác.
Thủy sản cá trích Đại Tây Dương từ lâu đã là một phần quan trọng của nền kinh tế của New England và các tỉnh Hàng hải Canada. Điều này là bởi vì các cá tụ tương đối gần bờ biển trong các trường học lớn, đặc biệt là ở các vùng nước lạnh của vịnh nửa kín Maine và Vịnh St Lawrence. Đàn cá trích Bắc Đại Tây Dương đã có kích thước lên đến 4 km khối, chứa một 4 tỷ con.
Атлантическая сельдь является одним из самых распространённых видов рыб на планете. Ареал охватывает северную часть Атлантического океана. Максимальная длина тела 45 см, а масса — 1,1 кг[2]. Питаются крилем и мелкими видами рыб, а их природными хищниками являются киты, треска и другие крупные рыбы и водные млекопитающие. Ценная промысловая рыба[3].
Атлантическая сельдь обитает в Северной Атлантике: от Бискайского залива до Исландии и юга Гренландии и на восток до Шпицбергена и Новой Земли, включая Балтийское море. В западной части Атлантического океана она распространена от юго-западных берегов Гренландии и Лабрадора до Южной Каролины, США[3]. Эта стайная бентопелагическая океанодромная рыба держится у поверхности моря, зимует и нерестится в придонных горизонтах. Встречается при положительной температуре и высокой солёности. Переносит значительное опреснение[4]. Существуют несколько отдельных субпопуляций с различным нерестовым периодом[3]. По времени нереста различают весеннюю, летнюю, осеннюю и зимнюю сельдь. Наиболее многочисленна весенняя и осенняя сельдь. Сельди, нерестящиеся летом, образуют несколько изолированных популяций в водах Исландии и Фарерских островов, южных фиордов Гренландии, шельфе Новой Англии, Новой Шотландии и банке Джорджес. На шельфе Северного моря выделяют три популяции: северную, которая нерестится на банках у Северной Шотландии; стадо, нерестящееся на Доггер-банке и третья популяция, обитающая в проливе Ла-Манш. Жизненный цикл сельдей этих популяций протекает в Северном море[4].
Мелкая неполовозрелая сельдь распределена по трём районам: прибрежные воды Норвегии и Кольского полуострова, включая фиорды, губы, заливы, открытые воды Баренцева и Белого морей; центральная и северо-восточная часть Норвежского моря; юго-восточная часть Гренландского моря[4].
Средняя длина тела атлантической сельди — 20—25 см, максимальная длина тела 45 см. Количество позвонков колеблется в районе 55—60 шт. В обычное время (кроме периода нереста) обитает в толще воды на глубине до 200 м.
Высота тела равна примерно 1/5 длины. Длина небольшой головы составляет 20,2—22,8 % длины тела. Диаметр глаз равен 20,8—23,9 % длины головы. Нижняя челюсть выдается вперед, имеются хорошо развитые сошниковые зубы. Тело покрыто циклоидной чешуёй, голова голая. Чешуя легко опадает. Чешуи брюшного киля слаборазвиты, перед брюшными плавниками 27—30 чешуй, позади — 13—16 чешуй. В спинном плавнике 17—21 лучей (первые 3—4 луча неветвистые); в анальном 16—20 (первые 3 луча неветвистые); в грудных 15—19; в брюшных 7—10; жаберных тычинок на 1-й дуге 66—73; позвонков 56—59. Окраска характерная для пелагических рыб: дорсальная поверхность тёмная с зелёным или синим оттенком, бока более светлые, брюхо серебристо-белое или белое[4].
В тёплое время года сельдь держится у поверхности моря выше горизонта летнего температурного скачка. Когда градиентная зона опускается, рыбы перемещаются в нижние горизонты моря. Осенью сельди совершают вертикальные миграции и питается в основном каляноидами, эвфаузиидами и бокоплавами, на которых они охотятся, поднимаясь ночью к поверхности моря. Кроме того в их рационе присутствуют личинки и мальки рыб. Наблюдается каннибализм[4].
В середине июля жирность сельди составляет 16—18 %, а в августе — 20—22 %. Жир накапливается на кишечнике и пилорических придатках[4].
Мелкие сельди являются добычей трески, сайды, морского окуня, камбаловых, дельфинов и птиц. Икрой сельди питается пикша. Взрослые крупные сельди входят в рацион полярной акулы, трески и морских млекопитающих.
Икрометание единовременное[4]. В среднем самка атлантической сельди производит от 10 тысяч до 100 тысяч икринок. Через 2—3 недели после нереста из икринок появляются личинки длиной 5—8 мм, которые через неделю далеко разносятся течениями. К августу—сентябрю, вырастая до 4—6 см, они массами подходят к берегам. После селёдки размером более 6—7 см (которую часто называют килькой) начинают активно распространяться почти по всему Баренцову морю.
Икра сельди донная, клейкая. Рыбы откладывают икру на скалистый грунт, песчаное дно, гальку, ракушечник. Диаметр икринок норвежскомурманской сельди 1,6—2,1 мм[4].
Развитие икры происходит в условиях стабильных температур, высокой солености, слабой освещенности и высокого давления. Через 12—20 сут выклевываются личинки длиной 6—8 мм. Через 8—10 дней они переходят на внешнее питание. К этому времени личинки оказываются вблизи поверхности моря и пассивно разносятся теплым течением по акватории Норвежского, Баренцева и Гренландского морей.
Исходя из периода и особенностей нереста различают несколько рас атлантической сельди:
Основные виды — норвежская весенне-нерестующая сельдь и исландская весенне-нерестующая сельдь. Перед началом нереста стаи молодых рыб приходят на откорм в Баренцево море. В возрасте 5-8 лет (достижение половой зрелости) в марте-апреле подходят к берегам Исландии, Норвегии, Фарерских, Шетландских и Оркнейских островов. Температура воды, необходимая для нереста сельди, составляет 10—15°С (но не ниже 5°С). Среднее количество икринок, выметанное одной самкой, достигает 60—70 тыс.
Основной вид — исландская летне-нерестующая сельдь. Отличается от весенне-нерестующей большей плодовитостью (150—200 тыс. икринок на одну половозрелую самку) и более ранним возрастом достижения половой зрелости (обычно 3—4 года). Основные места нереста — воды у берегов Новой Англии и Шотландии, а также юг Гренландии (самки откладывают икру на глубине от 2 до 20 м). Время нереста — июль-август. Летне-нерестующая сельдь отличается меньшим размером и продолжительностью жизни.
Нередко встречаются стада сельди, нерестующие осенью, а также зимой.
Антропоморфные факторы, вызывающие загрязнение морских акваторий, повышают естественную смертность на ранних стадиях развития сельди[4].
На данный момент известны и успешно применяются различные способы добычи сельди, наиболее распространённые из них — пелагический трал, кошельковый невод и дрифтерный лов. Промысел наиболее распространен в Норвегии. Остальные страны-добытчики сельди — Дания, Исландия, Канада, Россия и др.
Различают четыре промысловые категории сельди: мелкая сельдь (7—19 см в возрасте 1—3 лет), жирная сельдь (19—26 см в возрасте 3—4 лет), крупная преднерестовая сельдь (5—7 лет) и нерестовая сельдь (5—8 лет). Самой ценной считается жирная сельдь — она хорошо просаливается и поддается консервированию. Содержание жиров в сельди после откорма может превышать 20 %.
Сельдь употребляется в пищу в сыром, копчёном, солёном и маринованном виде. Является источником витаминов A, D и B12, а также полиненасыщенных жирных кислот. Согласно последним исследованиям, употребление сельди в пищу снижает риск развития болезней сердца и сосудов, благодаря увеличению в организме числа липопротеинов высокой плотности. Селедочный жир уменьшает размер адипоцитов (жировых клеток), что способствует снижению риска возникновения диабета второго типа. Кроме того, сельдь содержит антиоксиданты.
Питательная ценность[5]
Витамины мкг/100 г Минералы и микроэлементы мг/100 г Витамин А 6 Натрий 87 Витамин D 11,5 Калий 440 Витамин B12 14 Кальций 38 мг/100 г Железо 0,9 Витамин Е 0,6 Селен 0,04 Тиамин 0,04 Цинк 0,6 Рибофлавин 0,3 Марганец <0,05 Кислота никотиновая 4 Магний 32 Кислота пантотеновая 1 Фосфор 270 Пиридоксин 0,5 Медь <0,06 Аминокислоты г/100 г Холестерин 68 Кислота аспарагиновая 1,4 Кислоты жирные % Треонин 0,6 14:0 7,1 Серин 0,5 16:0 14 Кислота глутаминовая 2,5 16:1 6,1 Пролин 0,5 18:0 1 Глицин 0,7 18:1 8,6 Аланин 0,9 18:2 омега-6 1,2 Валин 0,8 18:3 омега-3 1 Метионин 0,4 18:4 омега-3 23,3 Изолейцин 0,7 20:1 11,3 Лейцин 1,1 20:4 омега-3 0,5 Тирозин 0,5 20:4 омега-6 0,3 Фенилаланин 0,6 20:5 омега-3 9,4 Лизин 1,4 22:1 19,4 Гистидин 0,4 22:5 омега-3 0,7 Аргинин 0,9 22:6 омега-3 9,9 Триптофан 0,2 Насыщенные кислоты — всего 23,1 Мононасыщенные кислоты — всего 46,5 n-3 — всего 24,8 n-6 — всего 1,7 г (n-3)/100 г 3,5Атлантическая сельдь является одним из самых распространённых видов рыб на планете. Ареал охватывает северную часть Атлантического океана. Максимальная длина тела 45 см, а масса — 1,1 кг. Питаются крилем и мелкими видами рыб, а их природными хищниками являются киты, треска и другие крупные рыбы и водные млекопитающие. Ценная промысловая рыба.
大西洋鲱（学名：Clupea harengus）是地球上资源最丰富的鱼类之一，在大西洋的东西两部分都可以发现集成一大群的大西洋鲱。 成鱼可以长至45厘米长（大约18英寸）， 重半公斤左右。它们以小型甲壳类动物、磷虾和小鱼为食，也是海豹，鲸，鳕鱼和其他大型肉食鱼类等天然掠食者的食物。
大西洋鲱很长时间以来是新英格兰和加拿大沿海省份经济的重要组成部分。这是因为大西洋鲱经常在相对近岸的海区聚集成海量的一大群，尤其是在缅因湾半封闭的冷水区和圣劳伦斯湾中。大西洋鲱鱼群经测量尺寸达到4立方千米，由大约40亿条鱼组成。
大西洋鲱身体呈纺锤形，口中具有用来过滤入水的鳃耙，以截留进入口中的浮游生物。
鲱鱼类是地球上最重要的的鱼种 ，其中最常被提及的就是大西洋鲱（吉尼斯世界纪录）。它们在转换浮游生物的产物，维持远洋带中甲壳类生物、糖虾和磷虾的生物总量上起着举足轻重的作用。另一方面，它们也是更高一层食物链上生物的主要食物。大西洋鲱在生态学上所起的作用如此重要，但是人类还未完全探明其中的原因。一个可能的推测是，它们在生态学作用上起到的支配作用来自于它们生活在海量的并快速游动的群体中的习性。
大西洋鲱在大西洋的东西岸都可以发现。它们的分布区域相当之广，从北大西洋水域如缅因湾，圣劳伦斯湾，芬迪湾，拉布拉多海，戴维斯海峡，波弗特海，丹麦海峡，挪威海，北海，波罗的海，英吉利海峡，凯尔特海，爱尔兰海和比斯开湾。虽然大西洋鲱在大西洋北部北冰洋周围的海域能被发现，但人们并不认为它们是一个在北冰洋生存的物种。
而大西洋鲱在波罗的海一带有一个学名为Clupea harengus membras的亚种，它在瑞典语中被称为strömming（普通大西洋鲱则被称作sill），体型比一般的大西洋鲱小。瑞典鹽醃鯡魚正是由这种波罗的海鲱鱼制成的。
鲱鱼形成了最为壮观的集群鱼类。它们聚集成一个由千百万个体形成的鱼群。 这些鱼群横渡大洋。一个鲱鱼群在总体上有非常精确的安排，以使鱼群能够维持一个相对稳定的巡游速度。由成千上万个个体组成的鱼群一般循一个三角形路线在它们的产卵地、索饵场和育苗场进行迁徙。其目的是爲了保證后代得到充足的食物。
一个鲱鱼群能做出很快的反应以规避捕食者；它们有很敏锐的听觉。在潜水员和无人遥控潜水器的周围，鱼群能形成一个完全没有任何个体在内的空间，类似一个液泡。對此有很多解释：比如为了迷惑捕食者、为了将减少被个体被发现的危险、更好定位方向等等。同時集群生活也有不利的一面，比如氧气和食物的消耗過多，排泄物也會在呼吸介质中积累。
大西洋鯡一般而言是非常脆弱的魚，他們有特別大且敏感的鰓表面，接觸異物可能會使他們失去鱗片。雖然在一些被清潔過的河口可以觀察到大西洋鯡的回流，但因為水中的高度污染使他們從世界各地的河口撤離，幼魚的出現被作為水質潔淨度和含氧量的生物指標。
|access-date=中的日期值 (帮助)
大西洋鲱（学名：Clupea harengus）是地球上资源最丰富的鱼类之一，在大西洋的东西两部分都可以发现集成一大群的大西洋鲱。 成鱼可以长至45厘米长（大约18英寸）， 重半公斤左右。它们以小型甲壳类动物、磷虾和小鱼为食，也是海豹，鲸，鳕鱼和其他大型肉食鱼类等天然掠食者的食物。
大西洋鲱很长时间以来是新英格兰和加拿大沿海省份经济的重要组成部分。这是因为大西洋鲱经常在相对近岸的海区聚集成海量的一大群，尤其是在缅因湾半封闭的冷水区和圣劳伦斯湾中。大西洋鲱鱼群经测量尺寸达到4立方千米，由大约40亿条鱼组成。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 条鰭綱 Actinopterygii 目 : ニシン目 Clupeiformes 亜目 : ニシン亜目 Clupeoidei 科 : ニシン科 Clupeidae 属 : ニシン属 Clupea 種 : タイセイヨウニシンタイセイヨウニシン（大西洋鰊・大西洋鯡、学名:Clupea harengus）は、ニシン目ニシン科の海水魚。欧米で Herring, Häring といえばニシンも含むが、普通は本種のことをさす。
種を区別したいときは、ニシンを Pacific herring、タイセイヨウニシンを Atlantic herring という。回遊魚で北大西洋、北極海に分布する。魚体は細長く、体長は30-45cmほど。背側は青黒色、腹側は銀白色。
太平洋に分布するニシンにきわめて類似しており、外見上は腹部の鱗の形が若干違う程度である。生態や肉質なども大きな差はない。
北ヨーロッパではマリネ、燻製、缶詰、塩干などで食べる。日本にもノルウェーなどから大量に輸入され、ニシンと同じように食べられている
〆鯡として、鯡の甘酢漬けのロールモップ（Rollmops）や鯡の燻製のキッパー（Kipper）など。
この項目は、魚類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然/プロジェクト:生物）。 タイセイヨウニシン（大西洋鰊・大西洋鯡、学名:Clupea harengus）は、ニシン目ニシン科の海水魚。欧米で Herring, Häring といえばニシンも含むが、普通は本種のことをさす。
種を区別したいときは、ニシンを Pacific herring、タイセイヨウニシンを Atlantic herring という。回遊魚で北大西洋、北極海に分布する。魚体は細長く、体長は30-45cmほど。背側は青黒色、腹側は銀白色。
대서양청어(학명: Clupea harengus)는 대서양 북부에 서식하는 청어속에 딸린 바닷물고기이다.[1] 세계에서 가장 개체 수가 많고 활발하게 소비되는 생선이며, 몸길이는 약 45cm에 몸무게는 1.1kg 정도이다.
