Göl qurbağası (lat. Pelophylax ridibundus) - Suda-quruda yaşayanlar sinfindən olan qurbağa növdür.
Daxili daban qabarı aşağıda yerləşir. Bel tərəfi müxtəlif çalarlı qonurumtul-yaşıl rəngdə olub, az və ya çox sayda tutqun xallara malikdir. Beli boyunca çox vaxt uzununa zolaq keçir. Qarnı çirkli ağ və ya sarımtıl olub, tutqun xallı və ya nöqtəlidir. Erkəklərdə ağızın künclərində boz rəngdə rezanatorlar yerləşir. Qurbağanın bədəni bel-qarın istiqamətdə basıq olub, qismən qısa və enlidir. Bədən baş, gövdə və ətraflardan təşkil olunmuşdur. Bədənə hərəkətsiz birləşən başın yanlarında bir cüt qabarıq göz yerləşir. Gözlər quru onurğalılarına xas olan alt və üst göz qapaqlarına malik olmaqla bərabər, həm də alt göz qapağının altında onun törəməsi kimi inkişaf edən üçüncü göz qapağı ilə örtülmüşdür. Nisbətən böyük ağızın üst çənəsinin üstündə bir cüt burun dəliyi yerləşir. Arxa ətraflar ön ətraflara nisbətən yaxşı inkişaf edərək, aralarında pərdəsi olan beş barmağa malikdir. Ön ətraf isə qısa və bütün hazırkı amfibilər üçün xarakterik olan dörd barmaqlıdır. Bədənin arxa ucunda kloaka yerləşir.
Dəri bədənə hər yerdən deyil, yalnız müəyyən nahiyələrdə birləşir. Bədənlə dəri örtüyü arasında böyük boşluqlar vardır. Bura limfa toplandığından, bu boşluqlara limfa kisələri və ya limfa boşluğu da deyilir. Dərinin epidermis qatı çoxhüceyrəli qədəhəbənzər vəzilərlə zəngin olduğundan, bədən həmişə yaş olur və onların suda rahat üzməsi üçün şərait yaradır.
Skelet üç hissəyə bölünür: kəllə qutusu, onurğa və ətrafların skeleti. Kəllə qutusu iki hissədən-ox və visseral kəllədən ibarətdir. Ox kəllə və ya kəllə qutusu əsasən qığırdaqdan və qismən sümüklərdən təşkil olunmuşdur. Kəllə qutusunun ənsə hissəsi iki yan ənsə sümüklərindən ibarət olub, alt və üst hissələri qığırdaqdır. Hər bir yan ənsə sümüyünün bir oynaq çıxıntısı vardır ki, məhz bu çıxıntı vasitəsilə kəllə birinci boyun fəqərəsinə qismən hərəkətli birləşir. Kəllədə iki ənsə çıxıntısının olması amfibilər üçün xarakterikdir. Eşitmə nahiyəsində balıqlardan fərqli olaraq, yalnız bir cüt ön eşitmə sümüyü qalır. Görmə nahiyəsinin önü dairəvi formalı paz-qoxu sümüyü ilə əhatə olunmuşdur. Kəllənin visseral hissəsində damaq-kvadrat qığırdağı qurbağanın bütün ömrü boyu qalır və özünün ön və arxa ucu ilə kəllə qutusuna birləşir. Bu cür kəllə tipi autostil kəllə adlanır. Damaq-kvadrat qığırdağın önündə yerləşən gözqabağı çıxıntının alt hissəsinə bir cüt çöpşəkilli damaq sümüyü birləşir. Damaq-kvadrat qığırdağın arxa hissəsi üstdən kvadrat-almacıq və pulcuq sümüklərilə, altdan qanadvari (pterygoideum) sümüklə örtülmüşdür. Çənə vəzifəsini isə iki ədəd cüt çənəarası (praemaxillare) və üst çənə (maxillare) sümükləri yerinə yetirir. Üst çənə sümüyünün arxasında kvadrat-almacıq (quadratoyugale) sümüyü yerləşir. Bu sümük ön ucu ilə üst çənə sümüyünə, arxa ucu ilə damaq-kvadrat qığırdağına birləşərək ağızın kənarlarında aşağı gicgah qövsü adlanan sümük körpücüyünü əmələ gətirir. Alt çənə, əsasən, mekkel qığırdağından əmələ gələrək, xaricdən diş (dentale) və künc (angulare) sümükləri ilə örtülmüşdür. Kəllə tipinin autostil olması ilə əlaqədar olaraq, qəlsəmə qapaqları tam reduksiya etmiş və dilaltı qövsün üst elementi (hyomandibulare) çox kiçik üzəngi (stapes) sümüyünə çevrilmişdir. Bu sümük orta qulaq boşluğuna keçib eşitmə sümüyü vəzi-fəsini icra edir. Dilaltı və qəlsəmə qövslərinin alt elementləri dilaltı skeletə çevrilmişdir. Ümumiyyətlə, amfibilərin kəlləsi ilə balıqların kəlləsi bir-biri ilə müqayisə edildikdə burada bir sıra xüsusiyyətlər aşkar edilir. Belə ki, ancaq suda-quruda yaşayanlar üçün xarakterik xüsusiyyətlərə aşağıda-kıları göstərmək olar: damaq-kvadrat qığırdağın kəllə qutusuna keçməsi, hiamandibularenin qəlsəmə qapaqlarının dayağı vəzifəsindən azad olub, qulaq sümüyünə-üzəngiyə çevrilməsi, qəlsəmə qövslərinin qismən atro-fiya etməsi və dilaltı skeletə çevrilməsi, iki ənsə çıxıntısının olması və ilk kəllənin (chondrocranium) çox hissəsinin qığırdaq olaraq qalmasıdır. Onurğa: 9 fəqərədən ibarət olan ox skeleti: 1 boyun, 7 gövdə, 1 oma və quyruq şöbələrinə bölünür. Quyruq hissəsi nisbətən uzun bir sümük olub, urostil (urostyl) adlanır. Fəqərələr ön tərəfdən basıq, arxa tərəfdən isə qabarıq olduğundan prosöl tipli fəqərə adlanır. Fəqərələrin bel və yan çıxıntıları vardır. Bel çıxıntılarının əhatəsində onurğa beyni yerləşir. Qabırğalar yoxdur. Ətraf skeleti-ön və arxa ətraf skeletindən ibarət olub, ayrı-ayrılıqda qurşaq və sərbəst ətraf skeletinə bölünür. Ön ətrafın çiyin qurşağına 3 element - kürək sümüyü (scapula), korakoid (coracoideum) və prokorakoid (procoracoideum) daxildir. Bu üç sümük bazu sümüyünün oynaq yerində bir-birilə birləşir. Qığırdaq formada olan prokorakoidin üzərində körpücük (clavicula) sümüyü yerləşir. Kürək sümüyünün distal ucuna enli kürəküstü qığırdaq yapışır. Çiyin qurşağının qarın tərəfini korakoid üstü qığırdaq, onun önündə isə döşqabağı sümük (episternum) yerləşir. Döşqabağı sümüyün arxasında qığırdaqla qurtaran döş sümüyü (sternum) yerləşir. Fəqərələrdə qabırğalar olmadığı üçün döş sümüyü onurğa ilə birləşmir. Döş qəfəsinin olmamasına görə, ön ətrafın qurşaq hissəsi döş elementləri ilə birlikdə əzələlər içərisində uzanan qövs əmələ gətirir. Çanaq qurşağı qalça, qasıq və oturaq sümüklərindən ibarətdir. Qalça (ilium) sümükləri qismən uzun sümüklər olub, proksimal ucları ilə oma fəqərəsinin köndələn 1,2 çıxıntısına, distal ucları isə bir-birilə birləşib, sirkə kasasının (acetabulum) əmələ gəlməsində iştirak edirlər. Bud sümüyünün oynaq başının daxil olduğu sirkə kasasının əmələ gəlməsində qalça (ilium), oturaq (ischium) və qasıq (pubis) sümükləri iştirak edir. Sərbəst ətraf skeleti. Həm ön, həm də arxa ətraf skeleti eyni sxemdə olub, onurğalıların ətraf skeletinə müəyyən qədər oxşasa da, bir sıra xüsusiyyətləri ilə onlardan fərqlənir. Belə ki, qurbağanın ön ətrafında mil və dirsək sümükləri öz aralarında birləşərək bir sümük əmələ gətirmişdir. Biləyin distal sırasında olan 3 sümük həm öz aralarında, həm də biləyin orta cərgəsindəki sümüklərlə birləşərək bir sümük yaratmışdır. Birinci barmaq tam inkişaf etməmiş və ancaq əl darağı sümüyü şəklində qalmışdır. Arxa ətrafda isə baldırda qamış və incik sümükləri bir-birilə birləşə-rək bir sümük əmələ gətirmişdir. Ayaq daraqarxasının proksimal cərgəsi qismən uzunsov olan iki sümükdən ibarətdir. Ayaq daraqarxasının distal və orta hissələri birləşmiş və 1-ci barmağın qabağında əlavə barmağın rudimenti qalmışdır.
Balıqlara nisbətən ətraf əzələlərin yaxşı inkişaf etməsi və çox differensiasiya etmiş əzələlərin olması ilə fərqlənir. Əzələlərin seqmentasiyası pozulmuş və yalnız qarın və bel əzələlərində nəzərə çarpır.
Ümumi ağız-udlaq boşluğu qısa qida borusuna, o da öz növbəsində mədəyə açılır. Bağırsağın arxa qurtaracaq hissəsi nisbətən geniş olub, kloaka ilə qurtarır. Ağız-udlaq boşluğuna bir cüt xoanalar, orta qulaq 5 boşluğu olan yevstax dəliyi və qırtlaq yarığı açılır. Ağız-udlaq boşluğunun dibində əsl dil yerləşir. Dilin ön ucu ağız dibinin ön hissəsinə birləşmişdir. Dişlər xırda, eyni tipli, konusvari formada olub, çənəarası, üst çənə və xış sümükləri üzərində yerləşir. Onların əsas funksiyası qidanı çeynə-mək deyil, yalnız tutub saxlamaqdan ibarətdir. Həzm prosesində nisbətən yaxşı inkişaf etmiş qaraciyərin ifraz etdiyi ödün xüsusi rolu vardır.
Balıqlardan fərqli olaraq, qurbağada ürək üçkameralı olub, iki qulaqcıqdan və bir mədəcikdən ibarətdir. Ürəyin bu əsas hissələrindən başqa arteriya konusu və sağ qulaqcıq üzərində yerləşən vena sinusu da vardır. Ürəkdə iki qulaqcığın mədəciyə açıldığı yerdə bir ümumi qulaqcıq-mədəcik (atrioventrikulyar) dəliyi vardır ki, mədəciyin daxili səthində uzun əzələ bağlarında bu dəliyi örtən iki qapağın kənarlarına birləşmişdir. Ürəkdə olan arteriya konusunun həm əsasında, həm də ucunda klapanlar vardır. Arteriya konusunun içərisində uzun spiralabənzər klapan vardır ki, məhz bu klapanın köməyi ilə mədəcikdə yerləşmiş müxtəlif qanların paylanması tənzim olunur. Bundan başqa qurbağada ilk dəfə olaraq iki qan dövranı meydana gəlir. Qurbağada qan-damar sistemi onurğalıların digər qruplarına nisbətən mürəkkəbdir. Bu mürəkkəblik bir tərəfdən iki cür tənəffüsün olması (ağciyər və dəri), digər tərəfdən isə qanın damarlara paylanması zamanı arteriya konusunun daxilində uzununa yerləşmiş spiralabənzər klapanın işləmə mexanizmi ilə əlaqədardır. Ürəyin iki qulaqcığı arasında arteriya konusu bir qədər mədəciyin sağ tərəfinə yaxın yerləşmişdir. Arteriya konusunun ümumi aortaya keçdiyi yer uzununa arakəsmə ilə qarın və bel hissələrə ayrılır. Məhz bu iki hissədən üç cüt arteriya qövsü başlanğıc götürür. Birinci cüt (öndən arxaya tərəf götürdükdə) balıqların birinci cüt qəlsəmə arteriyalarına müvafiq olub, başı arterial qanla təmin edən yuxu arteriyalarıdır (arteria corotis). Bu damarlar öz başlanğıcını arteriya konusunun qarın (alt) hissəsindən götürür. İkinci cüt balıqların II-cüt qəlsəmə arteriyalarına müvafiq olub, sağ və sol aorta qövsləridir. Bu qövslər də öz başlanğıcını arteriya konusunun qarın nahiyəsindən götürür. Sağ və sol aorta qövsləri özlərindən müvafiq tərəflərə körpücükaltı arteri-ya ayırdıqdan sonra yarımdairəvi forma alaraq, arxaya yönəlir və bel nahiyəsində bir-birilə birləşib bel aortasını əmələ gətirir. Bel aortası (aorta dorsalis) onurğanın altı ilə arxaya doğru getdikcə daxili orqanlara bir sıra şaxələr verir. Bel aortası çanağa çatdıqdan sonra arxa ətrafları qanla təmin edən iki qalça arteriyasına (arteria iliaca) ayrılır. Balıqların dördüncü cüt qəlsəmə arteriyalarına müvafiq olan üçüncü cüt damarlar ağciyər-dəri arteriyalarıdır və arteriya konusunun bel tərəfindən başlan-ğıc götürür. Ağciyər-dəri arteriyaları ürəkdən çıxdıqdan sonra ağciyər və böyük dəri arteriyalarını (arteria cutanae magna) əmələ gətirir. Böyük dəri arteriyası dəri tənəffüsünün əsas gətirici qan damarı olub, amfibilər üçün olduqca xarakterikdir. Venoz qan bədənin arxa hissəsindən və arxa ətraflalar-dan bud (v.femoralis) və oturaq (v.ischiadica) venalara töküldükdən son-ra cüt qalça və ya böyrəyin qapı venasında (v.portae renalis) toplanır. Böyrəyin qapı venası böyrəyə daxil olduqdan sonra kapillyar sistemi əmələ gətirir. Sağ və sol bud venalarının hər birindən bir vena çıxır və birləşərək tək qarın venasını (v. abdominalis) əmələ gətirir. Qarın venası qarın divarı ilə gedərək qaraciyərə daxil olub, kapillyar sistemi əmələ gətirir. Bundan başqa, bağırsağın bütün şöbələrindən və mədədən venoz qanın hamısı bir yerə toplanaraq qaraciyərin qapı venasını (v. portae hepatis) əmələ gətirir ki, bu, qaraciyərə daxil olub, kapilyar sistem əmələ gətirir. (Bütün suda-quruda yaşayanlarda qaraciyərin qapı sistemi, yəni kapillyar sistemi qarın və qapı venalardan əmələ gəlir). Böyrək kapillyarları çoxsaylı çıxarıcı venaları əmələ gətirir, onlar da bir-ləşib tək arxa boş venaya (v. cava posterior) açılır. Arxa boş venaya cinsi vəzilərin venaları açılır. Arxa boş vena qaraciyərdən keçir, lakin burada kapilyar şəbəkə əmələ gətirmir, yəni ondakı qan qaraciyər toxumalarına daxil olmur. Bu vena qaraciyərdən qanı çıxaran qısa qaraciyər venalarını özünə birləş-dirib vena sinusuna açılır. Bədənin ön tərəfində venoz qanın toplanması isə aşağıdakı kimidir. Dəridə oksigenlə zənginləşən venoz qan arterial qana çevrilərək böyük dəri venasına (v.cutanea magna) toplanır. Böyük dəri venası bazu venası ilə birlikdə körpücükaltı venaya (v.subclavia) açılır. Körpücükaltı vena hər iki tərəfdən daxili və xarici vidaci venalarla (v.jugularis externa et interna) birlikdə cüt ön boş venalara (v.cava anterior dextra et sinistra), o da öz növbəsində vena sinusuna açılır. Vena sinusuna açılmış tək arxa boş vena (içərisində təmiz venoz qan) və cüt ön boş venalar vasitəsilə gələn qan (içərilərində qarışıq qan) vena sinusuna keçdikdən sonra sağ qulaqcığa, oradan da qismən hər iki qulaqcıq üçün ümumi olan atrioventrikulyar dəliklə mədəciyin sağ tərəfinə tökülür. Ağciyərlərdə qazlar mübadiləsi zamanı əmələ gəlmiş arterial qan ağciyər venaları vasitəsilə sol qulaqcığa və oradan da hər iki qulaqcıq üçün ümumi olan atrioventrikulyar dəliklə mədəciyin sol tərəfinə keçmiş olur. Beləliklə, qurbağa ürəyinin mədəciyinin sağ tərəfində venoz qan olsa da (qismən qarışmış qan), ortasında iki dəfə qarışmış qan, sol tərəfində isə təmiz arterial qan olur. Qanın ürəkdə və mühüm qan damarlarında paylanması. Arteriya konusu ilə mədəcik arasındakı atrioventrikulyar dəlik mədəciyin sağ tərəfində yerləşdiyindən mədəciyin yığılması zamanı arteriya konusuna venoz qan daxil olur. Bu zaman spiralabənzər klapanın köməyi ilə konusa daxil olmuş venoz qan arteriya konusunun bel tərəfi ilə iki ağciyər-dəri arteriyasına daxil olur (arteriapulmocutanea). Bu arteriyaların hər biri iki şaxəyə ayrılaraq ağciyər arteriyasını (arteria pulmonalis) və böyük dəri arteriyasını (arteria cutanea magna) əmələ gətirir. Mədəciyin yığılması və ya sistolası davam etdiyindən qarışıq qan arteriya konusuna daxil olarkən konusda təzyiq artır və spiralabənzər klapan öz yerini dəyişərək ağciyər arteriyalarına gedən yolları bağlayır, konusun qarın nahiyəsində yerləşmiş aorta qövslərinin dəlikləri açılır və onlara qarışıq qan daxil olur. Sağ və sol aorta qövsləri hələ bel nahiyəsində bir-birilə birləşib bel aorta-sını əmələ gətirməmiş hər biri özündən bir şaxə ayıraraq körpücükaltı arteriyaları (arteriasub clavicularis) əmələ gətirir. Öz ardıcıllığına görə üçüncü növbədə mədəciyin sol tərəfində yerləş-miş təmiz arterial qan arteriya konusuna daxil olan anda ağciyər arteriya-ları və aorta qövsləri qanla dolu olur. Nəticədə, arterial qan onlara daxil ola bilmir və arteriya konusunun qarın tərəfilə hərəkət edərək cüt yuxu arteriyalarına keçir. Ümumi yuxu arteriyasından başa doğru hər iki tərəf-dən daxili və xarici yuxu arteriyaları ayrılır. Beləliklə, qurbağa ürəyinin mədəciyində yerləşmiş üç cür qandan venoz qan ağciyərlərə və dəriyə gedərək ağciyər və dəri tənəffüsünü təmin etmiş olur. Mədəciyin ortasında yerləşmiş qarışıq qan başdan başqa ön ətraflara, gövdədə yerləşmiş bütün orqanlara və arxa ətraflara gedərək onları oksigenlə təmin edir. Təmiz arterial qan isə bilavasitə beyni qidalandırır. Burada mədəciyin orta və sol hissəsindən qarışıq və təmiz arterial qanın bütün bədənə gedib, onun orqan və toxumalarını oksigenlə təmin etdikdən sonra tək arxa və cüt ön boş venalar vasitəsilə sağ qulaqcığa qədər keçdiyi yol böyük qan dövranı adlanır. Mədəciyin sağ hissəsindən venoz qanın iki böyük ağciyər arteriyaları vasitəsilə ağciyərlərə gedib, orada oksigenlə zənginləşəndən sonra ağciyər venaları vasitəsilə sol qulaqcığa qədər keçdiyi yola kiçik qan dövranı deyilir.
Suda-quruda yaşayanlar metamorfoz inkişafa malik olduqlarından onların sürfələrində pronefros, yetkin formalarda isə bir cüt mezonefros (gövdə) böyrəklərdən və Volf kanalına uyğun cüt sidik axarlarından ibarətdir. Qurbağanın böyrəyi balıqların böyrəyindən fərqli olaraq, yastılaşmış kompakt cisim olub, onurğanın oma fəqərələri nahiyəsinin sağ və sol tərəflərində yerləşir. Sidik axarları və cinsiyyət vəzilərinin axarları kloakaya açılır. Böyrəklərin üzərində yerləşmiş böyrəküstü vəzi mühüm daxili sekresiya vəzisi hesab edilir.
Görmə orqanı qismən quruluşca quru onurğalıların görmə orqanına oxşasa da, yalnız yaxın məsafədə görməni təmin edir. Hərəkətli göz qapaqlarının olması gözün qurumamasını təmin edir.
Amfibilərdə balıqlardan fərqli olaraq, daxili qulaqdan başqa orta qulaq və orta qulağın xarici dəliyini örtən təbil pərdəsi vardır. Artıq dərəcədə kiçilmiş hiomandibulare orta qulağa keçmiş və üzəngini (stapes) əmələ gətirir. Autostil kəllə tipinin meydana gəlməsi və qəlsəmə qapaqlarının reduksiyası hiomandibulareni çənənin asılmasından və qəlsəmə qapaqlarına dayaq olmasından azad edir. Üzənginin bir ucu təbil pərdəsinə, digər ucu isə oval pəncərəyə söykənir. Pərdəli labirint olan daxili qulaqda endolimfa mayesi vardır ki, bu maye içərisində xırda həcmli kristallar (otolitlər) yerləşir. Burada üç iri qulaq daşı vardır. Onlardan biri iri, ikisi isə nisbətən kiçikdir. Bu üç qulaq daşları amfibilərin yaşından asılı olaraq həcmcə artmış olur. Onların kəsiyində olan konsentrik dairələrlə amfibilərin yaşını da təyin etmək olar. Digər hiss orqanlarından mikroskopik həcmdə olan dad tumurcuqları, yan xətt orqanı (sürfə mərhələsində) və su onurğalıları üçün xarakterik olan bir cüt kisəşəkilli qoxu orqanı vardır.
Su mühitindən quru mühitinə keçid prosesi qurbağada sinir sisteminin müəyyən qədər mürəkkəbləşməsinə səbəb olmuşdur. Belə ki, amfibilərin baş beyninin yarımkürələrə ayrılması və balıqlara nisbətən yaxşı inkişaf etməsi, eyni tipli hərəkətlərlə əlaqədar olaraq beyinciyin zəif inkişaf etməsi özünü aydın göstərir. Amfibilərdə ilk beyin tağı-arxipallium meydana çıxmışdır. Ön beyin nisbətən yaxşı inkişaf etmiş və tam iki yarımkürəyə ayrılmışdır. Hər bir yarımkürədə ayrıca boşluq kimi beynin yan mədəcikləri əmələ gəlir. Ara beyin akuladakına nisbətən kiçikdir və ön beyindən hələ tam ayrılmamışdır. Orta beyin digər hissələrə nisbətən yaxşı inkişaf etmişdir. Beyincik kiçik olub, orta beyindən arxada, dördüncü beyin mədəciyi boşluğu nahiyəsində yerləşir (şəkil 298). Baş beyindən, sümüklü balıqlarda olduğu kimi, 10 cüt sinir çıxır (I-X). Belə ki, XI cüt (əlavə sinir) sinir ümumiyyətlə inkişaf etməmiş, XII cüt sinir (dilaltı sinir) kəllə qutusunun xaricindən çıxır. Qurbağada onurğa beyni sinirlərinin sayı da 10 cütdür. Bunlardan birinci 3 cütü bazu kələfinin əmələ gəlməsində iştirak edərək, ön ətraflarının innervasiyasını təmin edir, sonrakı yeddi cüt bel-oma kələfinin əmələ gəlməsində iştirak edir.
Şimali Afrikada, Ön və Orta Asiyada, Qafqazda, Krımda, Cənubi və Mərkəzi Avropada yayılmışdır.
Göl qurbağası çox saylı olub, yarımsəhra və ya çöl zonasından başlayaraq, yüksək dağlıq çəmənliyiklərə qədər yayılıb. Ömrü boyu suda olan göl qurbağası müxtəlif tipli su hövzələrində məskən salmaqla, həmin yerdən 15-20 m-dən artıq uzaqlaşmırlar.
Gün ərzində fəal olur. Əsasən quruda qidalanır, su hövzəsi isə onun istirahət və düşməndən gizlənmək üçün etibarlı sığınacaq yeridir. Bu qurbağanın əsas qidasını onurğasızlar, xüsusilə də cücülər təşkil edir. Uzağa tullanmaq və sıçrayışla çölə atılan yapışqanlı dilinin hesabına uçan cücüləri asanlıqla tutur. Mart ayında yaz oyanışından dərhal sonra çoxalmağa başlayırlar. Bu dövrdə erkəklər çox fəal olub, dişini cəlb etmək üçün bərkdən «oxuyur». Cütləşmə vaxtı erkək dişinin ön ətrafının arxa nahiyəsindən yapışaraq, sanki onu «qucaqlayır». Bu cütləşmənin mühüm bioloji əhəmiyyəti var. Belə ki, eyni zamanda həm kürünün, həm də spermotozoidlərin suya tökülməsini stimullaşdırır. Kürü kütlə halında tökülür. 7-10 gündən sonra çömçəquyruqlar artıq kürüdən çıxır. Metomorfoz 80-100 gün davam edir. Ekstremal şəraitdə, yəni soyuqlar tez düşdükdə və soyuq çay hövzələrində çömçəquyruqlar metamorfoz mərhələsini başa vura bilmir və inkişafının bu mərhələsində qışı keçirir. Göl qurbağasının sürfə mərhələsi su hövzəsində keçir. Burada onlar adətən birhüceyrəli yosunlarla qidalanır. Çömçəquyruq mərhələsində suda yaşayır və qidalanır, cavan, yetkin və yaşlı fərdləri isə suda yaşayır, əsasən quruda, həm də suda qidalanırlar. Beləliklə, qurbağanın trofik və sahə mövqeyi, həyatının müxtəlif dövrlərində tam ayrılmış olur ki, bu da cavan və yetkin fərdlər arasındakı rəqabəti aradan götürür.
Göl qurbağası (lat. Pelophylax ridibundus) - Suda-quruda yaşayanlar sinfindən olan qurbağa növdür.
La granota comuna (Pelophylax ridibundus) és una granota europea semblant a la granota verda però més gran, ja que pot atènyer els quinze centímetres de longitud[1] i amb els sacs vocals d'un aspecte diferent. La granota comuna ha estat introduïda als Països Catalans i altres indrets a la península Ibèrica, com Extremadura i Galícia.
La granota comuna viu a planes i a la muntanya mitjana de no més de 800 metres d'altitud, sempre molt a prop de l'aigua, de la qual s'allunya molt rarament. Viu a la part més assolellada d'aigües quietes, com estanys, basses, aigües estancades, etc. o d'aigües molt lentes. El seu mode de vida és més aquàtic que el de la granota roja, que sí que gosa allunyar-se de l'aigua més sovint. La granota comuna viu de quatre a sis anys. No hi ha gaire diferència entre el mascle i la femella, tret que ella és de mida més gran i la seva veu és més suau. A l'hivern es colguen en el fang i resten en letargia. A la primavera comencen a sentir-se cantar i no s'aturen fins a la tardor, excepte de vegades a l'agost si temen els turistes massius. Entre maig i juny s'aparellen i cada femella posa de 2000 a 8000 ous a l'aigua, envoltats d'una massa gelatinosa, que durant quatre mesos fan la metamorfosi i passen a capgròs i a adult.
La granota comuna (Pelophylax ridibundus) és una granota europea semblant a la granota verda però més gran, ja que pot atènyer els quinze centímetres de longitud i amb els sacs vocals d'un aspecte diferent. La granota comuna ha estat introduïda als Països Catalans i altres indrets a la península Ibèrica, com Extremadura i Galícia.
La granota comuna viu a planes i a la muntanya mitjana de no més de 800 metres d'altitud, sempre molt a prop de l'aigua, de la qual s'allunya molt rarament. Viu a la part més assolellada d'aigües quietes, com estanys, basses, aigües estancades, etc. o d'aigües molt lentes. El seu mode de vida és més aquàtic que el de la granota roja, que sí que gosa allunyar-se de l'aigua més sovint. La granota comuna viu de quatre a sis anys. No hi ha gaire diferència entre el mascle i la femella, tret que ella és de mida més gran i la seva veu és més suau. A l'hivern es colguen en el fang i resten en letargia. A la primavera comencen a sentir-se cantar i no s'aturen fins a la tardor, excepte de vegades a l'agost si temen els turistes massius. Entre maig i juny s'aparellen i cada femella posa de 2000 a 8000 ous a l'aigua, envoltats d'una massa gelatinosa, que durant quatre mesos fan la metamorfosi i passen a capgròs i a adult.
Skokan skřehotavý (Pelophylax ridibundus, dříve také Rana ridibunda) je středně velký obojživelník z čeledi skokanovití.
Skokan skřehotavý je štíhlý obojživelník s poměrně malou hlavou a zakulaceným čenichem. Zadní končetiny má výrazně delší než přední, což mu umožňuje skákat na poměrně velké vzdálenosti.
Samci jsou velcí obvykle 12 cm, samice mohou dosáhnout i délky téměř 20 cm. Zbarvení je velice variabilní, pohybuje se od tmavě zelené po hnědou nebo šedou, někteří jedinci mají na hřbetě a končetinách také jemné zelené proužkování. Jedinci ze středoevropské populace jsou obecně světle až tmavě zelení se světlejší hlavou a černým proužkováním na končetinách. Svým vzezřením se podobá skokanu zelenému a krátkonohému, ale je větší.
Skokan skřehotavý se vyskytuje v západní, střední, severní a východní Evropě a ve východní, severní, střední a západní Asii. Jako nepůvodní druh žije v Belgii, Číně, Kazachstánu, Rusku, Saúdské Arábii, Španělsku, Švýcarsku a ve Spojeném království. V České republice se jedná o kriticky ohrožený druh.
Žije ponejvíce v blízkosti pomalu tekoucích i stojatých vodách převážně v nižších polohách, nicméně maximální nadmořský výška výskytu je 2500 metrů. Preferuje vody o teplotě přibližně 15 °C. Je to stanovištní oportunista - může být nalezen ve smíšených či opadavých lesích, stepích i lesostepích, dokonce i v pouštních a polopouštních oblastech - zde však jen poblíž vodních zdrojů.[2]
Skokan skřehotavý je aktivní ve dne. Ozývá se výrazným „gre ke ke ke kek“.
Živí se vodním hmyzem, pavoukovci, členovci a měkkýši, větší jedinci mohou pozřít také menší myš, mloka nebo rybu.
Samice klade do porostu vodních rostlin až 6 000 vajíček, z kterých se zhruba po 10 dnech líhnou larvy označované jako pulci. Pulci skokana skřehotavého jsou dlouzí 8 - 11 cm, z počátku dýchají žábrami a mají pouze ocásek, který jim během vývoje odpadá. Pohlavně dospívají ve 3. roce života a ve volné přírodě se průměrně dožívají 5 - 10 let.
V tomto článku byly použity překlady textů z článků Marsh Frog na anglické Wikipedii a Żaba śmieszka na polské Wikipedii.
Skokan skřehotavý (Pelophylax ridibundus, dříve také Rana ridibunda) je středně velký obojživelník z čeledi skokanovití.
Latterfrø (Pelophylax ridibundus)[3] er den største frø i Europa. Den kan blive op til 11 cm. Den ligner meget den grønne frø, men har dog mere ru og vortet hud, og skinnebenet er længere. I Danmark findes den naturligt kun på Bornholm, men er også blevet udsat ved en række søer og parker i andre dele af landet, bl.a. ved Fælledparken i København.
Latterfrø er fredet ligesom alle andre danske padder.[4]
Latterfrø (Pelophylax ridibundus) er den største frø i Europa. Den kan blive op til 11 cm. Den ligner meget den grønne frø, men har dog mere ru og vortet hud, og skinnebenet er længere. I Danmark findes den naturligt kun på Bornholm, men er også blevet udsat ved en række søer og parker i andre dele af landet, bl.a. ved Fælledparken i København.
Latterfrø er fredet ligesom alle andre danske padder.
Der Seefrosch (Pelophylax ridibundus, Syn.: Rana ridibunda) gehört innerhalb der Ordnung der Froschlurche zur Familie der Echten Frösche (Ranidae). Außerdem wird er nach Aussehen, Lebensweise und Verwandtschaftsbeziehungen zu den Wasserfröschen gerechnet, die inzwischen in eine eigene Gattung Pelophylax gestellt werden. Der Seefrosch gilt als „gute Art“, seine genaue Verbreitung ist jedoch noch nicht abschließend geklärt. Terra typica der Art ist Atyrau (früher Gurjew) in Kasachstan, am Nordende des Kaspischen Meeres.[1] Über die Biologie der Seefrösche speziell dieser Region ist noch sehr wenig bekannt, eine Analyse der Rufe liegt vor.[2]
Die Kopf-Rumpf-Länge reicht von 10 bis zu 16 Zentimetern; Exemplare über 10 Zentimeter sind meistens Weibchen. Die Oberseite ist meist olivgrün oder olivbraun, in Mitteleuropa kaum grasgrün, mit deutlichen dunklen Flecken. Die wasserfroschtypische, grüne Rückenmittellinie ist meist vorhanden. Die Innenseiten der Oberschenkel sind weiß-grau und schwarz marmoriert (Gelbanteile fehlen normalerweise); die paarigen Schallblasen der Männchen sind dunkelgrau. Der Körperbau ähnelt dem seiner Verwandten Kleiner Wasserfrosch und Teichfrosch mit allerdings anderen Proportionen. So sind die Hinterbeine bzw. Unterschenkel in Relation zum Rumpf sehr lang. Der Fersenhöcker ist klein und flach.
Die Männchen rufen „oäk, oäk“ (Revierruf) sowie laut und klangvoll „reck-keck-keck-keck-keck“ (Paarungsruf) in abgehackter Lautfolge, so dass es sich wie ein kräftiges Lachen anhört (vergleiche Artepitheton ridibundus = der Lachende). Umschreibungen der Rufe sind gebräuchlich, sie vermitteln allerdings keinerlei exakte Angaben über die Merkmale der Rufe.
Die Paarungsrufe der Seefrösche aus Atyrau, Kasachstan, bestehen bei 20 Grad Celsius Wassertemperatur im Mittel aus 8,16 Impulsgruppen, diese haben eine mittlere Dauer von 50,2 Millisekunden, die Intervalle zwischen ihnen messen 44 Millisekunden, die mittlere Anzahl der Impulse pro Impulsgruppe beträgt 18. Der dominante Frequenzbereich erstreckt sich von 1400 bis 2400 Hertz.[2]
Während der Untersuchungen bei Atyrau vom 11. Mai bis 21. Mai 1990 wurden Rufe zwischen 13,2 Grad Celsius und 25,6 Grad Celsius registriert. Alle wichtigen Rufmerkmale sind mit der Wassertemperatur korreliert. Bei steigender Wassertemperatur nehmen die Dauer der Impulsgruppen, die Intervalle dazwischen, wie auch die Dauer der Paarungsrufe und die Pausen zwischen ihnen ab, die Zahl der Impulse pro Impulsgruppe bleibt dagegen unbeeinflusst. Alle Änderungen sind beim Hören der Rufe deutlich wahrnehmbar.[2][3]
Außer dem Paarungsruf kommen drei Typen von Revierrufen vor, die sich aufgrund der Zusammensetzung der Tonhöhen und des Aufbaus aus Impulsen hörbar unterscheiden. Der Revierruf Typ 1 ist der Ruf, der mit „Oak“ umschrieben wird und von dem sich der Begriff „quaken“ als eine Art Lautmalerei ableitet. Die akustischen Merkmale der Revierrufe sind ebenfalls mit der Wassertemperatur korreliert.[2]
In Mitteleuropa erfolgt die Paarung meist zwischen Ende April und Ende Mai. Die Weibchen setzen in Gewässern nacheinander mehrere Laichballen mit insgesamt bis zu 16000 Eiern ab. Ein einzelner Laichballen enthält mehrere hundert Eier. Die Laichballen sinken ab und bleiben untergetaucht. Der Durchmesser der Eier beträgt 1,5 bis zwei Millimeter, sie sind oberseits bräunlich, der untere Pol ist hellgelb gefärbt.
Ältere Kaulquappen, mit grünlicher Grundfärbung und dunklem Fleckenmuster, fallen durch ungestüme Fluchtreaktionen auf. Die Gesamtlänge reicht von 40 bis 80 Millimeter. Eine Unterscheidung von anderen Wasserfroschquappen ist nicht sicher möglich.
Der Seefrosch weist eine sehr enge Bindung an Gewässer auf. Selbst Jungtiere entfernen sich nur wenige Meter vom Gewässer. Seefrösche bevorzugen dabei größere, eutrophe Gewässer im Bereich der Flussauen, beispielsweise Seen, Altwässer, Altarme, Flutrinnen, ruhige Flussabschnitte, Bracks, größere Weiher und Baggerseen, manchmal auch Kanäle und breite Gräben. Eine reiche Wasser- und Ufervegetation ist dabei von Vorteil, jedoch sollte keine Beschattung durch Gehölze stattfinden. Dort sitzen die Tiere gerne an der Uferlinie und sonnen sich. Bei Gefahr und Störung springen sie sofort ins Wasser. Sie überwintern, anders als die meisten anderen Froschlurche, vorwiegend aquatisch im Gewässersediment. Die Art ist daher auf sauerstoffreiche, selten ganz oder längerfristig zufrierende Gewässer angewiesen.
Bis in die jüngere Zeit wurde dem Seefrosch ein großes Verbreitungsgebiet zugeordnet. Danach kommt er im mittleren und östlichen Europa sowie in Vorder- und Mittelasien und auf dem Balkan vor.[4] In Deutschland löst sich das Areal von Osten nach Westen in diskontinuierliche Teilbereiche auf, die sich auffällig mit den großen Flusslandschaften decken. Im nordwestdeutschen Tiefland sind reine Populationen des Seefrosches in Ostfriesland und der Wesermarsch bemerkenswert. Eine großräumige Verbreitungslücke ausgerechnet in Mecklenburg-Vorpommern (Mecklenburgische Seenplatte!) ist auffällig.
Nach diesen Angaben umfasst das Areal des Seefrosches Gebiete sowohl mit kontinentalem Klima, z. B. in der Terra typica in Kasachstan, als auch mit Mittelmeer- und Wüstenklima. Das setzt eine große Anpassungsfähigkeit dieser Art voraus.
Seefrösche ernähren sich von Insekten, Spinnen, Würmern und auch kannibalisch von kleineren Froschlurchen und Artgenossen sowie ihren Larven. Die Kaulquappen fressen (filtrieren) Kieselalgen, Grünalgen, Rädertierchen, tierische Einzeller, Detritus und ähnliches; später schaben sie auch weiche Wasserpflanzenteilchen ab. Bei älteren Exemplaren nimmt aber auch der Anteil tierischer Nahrung zu (etwa Kleinkrebse, Ringelwürmer). Ebenso kommt Laichkannibalismus vor.
Seefrösche sind wegen ihrer relativ stationären Lebensweise wohl weniger bedroht als viele andere Amphibienarten. Selbst in manchen Fischteichen – die allerdings zumindest röhrichtbewachsene Ufer haben sollten – können sie besser überleben als die anderen Lurche (mit Ausnahme der Erdkröte). Am Rand ihres Verbreitungsareals, also auch in Deutschland, scheint die Art allerdings oft keine so große ökologische Potenz zu haben wie im Zentrum der Verbreitung. Ausdruck dafür ist die starke Konzentration auf Flusstäler und Marschen, während weite Regionen dazwischen unbesiedelt sind.
Gesetzlicher Schutzstatus (Auswahl)[5]
Nationale Rote Liste-Einstufungen (Auswahl)[6][7]
Der Seefrosch (Pelophylax ridibundus, Syn.: Rana ridibunda) gehört innerhalb der Ordnung der Froschlurche zur Familie der Echten Frösche (Ranidae). Außerdem wird er nach Aussehen, Lebensweise und Verwandtschaftsbeziehungen zu den Wasserfröschen gerechnet, die inzwischen in eine eigene Gattung Pelophylax gestellt werden. Der Seefrosch gilt als „gute Art“, seine genaue Verbreitung ist jedoch noch nicht abschließend geklärt. Terra typica der Art ist Atyrau (früher Gurjew) in Kasachstan, am Nordende des Kaspischen Meeres. Über die Biologie der Seefrösche speziell dieser Region ist noch sehr wenig bekannt, eine Analyse der Rufe liegt vor.
Jezórnô żaba (Pelophylax ridibundus) - to je łaza z rodzëznë żabòwatëch (Ranidae). Ta żaba żëje m. jin. w Kaszëbsczim Krôjòbraznym Parkù. Òn w swòjim czasu chrochce.
The marsh frog (Pelophylax ridibundus) is the lairgest frog native tae Europe an belangs tae the faimily o true frogs. It is very seemilar in appearance tae the closely relatit edible frog an pool frog. These three species, now again in the genus Pelophylax, are eften referred tae as "green frogs" tae distinguish them frae the mair terrestrial European Rana species, which are kent as "broun frogs" (best exemplified bi the common frog Rana temporaria).
The marsh frog (Pelophylax ridibundus) is the lairgest frog native tae Europe an belangs tae the faimily o true frogs. It is very seemilar in appearance tae the closely relatit edible frog an pool frog. These three species, now again in the genus Pelophylax, are eften referred tae as "green frogs" tae distinguish them frae the mair terrestrial European Rana species, which are kent as "broun frogs" (best exemplified bi the common frog Rana temporaria).
Ο βαλτοβάτραχος, Pelophylax ridibundus (Pallas, 1771) είναι ένα είδος βατράχου της οικογένειας Ranidae. Το μεγαλύτερο αυτόχθονο είδος βατράχου στην Ευρώπη με τεράστια εξάπλωση[1].
Πρόκειται για ένα μεγάλου μεγέθους βάτραχο, ο οποίος μπορεί να φτάσει τα 15 cm σε τελικό μήκος, σπάνια περισσότερο[2][1].
Ημερόβιος, ντροπαλός βάτραχος που συχνά λιάζεται έξω από το νερό και βουτά μέσα σε αυτό μόλις αισθανθεί κίνδυνο. Συναντάται σε έλη, λίμνες, ποτάμια, ρεματιές και στάσιμα νερά. Ζευγαρώνει την άνοιξη και τα θηλυκά γεννούν πάνω από 15.000 αυγά συνολικά έως το πέρας την αναπαραγωγικής περιόδου. Τα αυγά εναποτίθενται σε μάζες-συστάδες μερικών εκατοντάδων μέσα στο νερό[1].
Ο βαλτοβάτραχος, Pelophylax ridibundus (Pallas, 1771) είναι ένα είδος βατράχου της οικογένειας Ranidae. Το μεγαλύτερο αυτόχθονο είδος βατράχου στην Ευρώπη με τεράστια εξάπλωση.
Жаба азёрная (Rana ridibunda) — земнаводнае сямейства сапраўдных жаб.
Даўжыня цела 6—13 см, маса да 200 г. Цела падоўжанае, морда авальная, крыху завостраная. Зьверху цела афарбавана ў буравата-зялёны колер розных адценьняў зь цёмнымі плямамі. Уздоўж галавы і хрыбта ў большасьці асобін (да 90%), якія пашыраны ў Беларусі, праходзіць сьветлая паласа рознай ступені выразнасьці. Ніжняя частка цела афарбавана ў брудна-белы або зьлёгку жаўтаваты колер, у большасьці выпадкаў са шматлікімі цёмнымі, часам чорнымі плямамі. Вочы ярка-залацістага колеру. Лічынка-апалонік, сьветла-аліўкавай афарбоўкі, грушападобнай формы.
Гэта самы буйны від сярод земнаводных Палеарктыкі. Трапляюцца гіганты даўжынёй да 17 см. Саміцы звычайна буйнейшыя за самцоў.
Жаба азёрная (Rana ridibunda) — земнаводнае сямейства сапраўдных жаб.
Кӳлĕ шапи (лат. Pelophylax ridibundus — чăн шапасен (Ranidae) çемьине кĕрекен хÿресĕр çĕрти-шыврисен тĕсĕ.
Кӳлĕ шапи (лат. Pelophylax ridibundus — чăн шапасен (Ranidae) çемьине кĕрекен хÿресĕр çĕрти-шыврисен тĕсĕ.
The marsh frog (Pelophylax ridibundus) is a species of water frog native to Europe and parts of western Asia.[3]
The marsh frog is the largest type of frog in most of its range, with males growing to a size around 100 mm (3.9 in) SVL and females slightly larger (4 in) SVL.[4] There is a large variation in colour and pattern, ranging from dark green to brown or grey, sometimes with some lighter green lines; a lighter line on the back is generally present. The frog will usually be darker coloured in early spring to absorb heat more efficiently.
Tadpoles can reach up to 190 mm (7.3 in) in length,[3] but this usually occurs in places with long winters where the tadpole has time to grow.
They occur in a large part of Europe starting from western France and spreading out into the Middle East and about a quarter into Russia.[3] There are also isolated populations in Saudi Arabia and the Russian Far East, along with some introduced populations in the United Kingdom and other places.[5]
These frogs are very lenient in their habitats, and are able to inhabit a majority of different types of water bodies.[3] Marsh frogs hibernate during the winter either underwater or in burrows, and are able to use the magnetic field of the Earth to locate breeding ponds.[6]
Adult marsh frogs have a large head that is able to devour a wide variety of prey, mostly arthropods and other invertebrates. In an analysis of 53 adults in Thrace, flies made up 40% and beetles 20% of their diet.[7] These frogs have been found to climb onto water buffalo so they could eat the flies attracted to it, hinting at a possible mutualistic relationship.[8]
As tadpoles, they eat a wide range of organic matter including algae, detritus, decaying plants, and dead animals.[3]
There are known three hybridogenetic hybrids of the marsh frog:
Their populations are maintained however through other crossings by hybridogenesis.[10] In places where they were introduced, marsh frogs may pose a threat to the native Pelophylax by diluting the gene pool, but there is evidence that although they may hybridize they do not affect the overall population that greatly.[5][11]
{{cite journal}}
: CS1 maint: multiple names: authors list (link) The marsh frog (Pelophylax ridibundus) is a species of water frog native to Europe and parts of western Asia.
La ridorano (Pelophylax ridibundus) esta la plej granda rano indiĝena de Eŭropo kaj ĝi apartenas al la familio de veraj ranoj. Ĝi estas tre simila laŭ aspekto al la tre proksimae rilata manĝebla rano kaj lagorano. Tiuj tri specioj, nune denove en la genron Pelophylax, estas ofte referencataj kiel "verdaj ranoj" por distingi ilin el la pli surteraj eŭropaj specioj de la genro Rana, kiuj estas konataj kiel "brunaj ranoj" (plej bone ekzempligita de la ofta rano Rana temporaria).
La ridorano estas akvoloĝanta, ĝenerale verda ranospecio. Ĝi povas atingi maksimuman longon de 17 centimetroj, sed maskloj estas pli malgrandaj (ĉirkaŭ 12 cm). La kapo estas proporcie granda kaj la malantaŭaj kruroj estas longaj, kio havigas al ili rimarkindajn saltokapablojn.
Estas granda variado laŭ koloro kaj modelo, game el malhelverda al bruna aŭ griza, foje kun kelkaj pli helverdaj linioj; pli hela linio sur la dorso estas ĝenerale videbla. La populacioj de Okcidenta Eŭropo estas ĝenerale malhelverdaj al nigraj kun malhelaj punktoj sur dorsoj kaj flankoj kaj tri klaraj verdaj linioj surdorse.
La ridorano (Pelophylax ridibundus) esta la plej granda rano indiĝena de Eŭropo kaj ĝi apartenas al la familio de veraj ranoj. Ĝi estas tre simila laŭ aspekto al la tre proksimae rilata manĝebla rano kaj lagorano. Tiuj tri specioj, nune denove en la genron Pelophylax, estas ofte referencataj kiel "verdaj ranoj" por distingi ilin el la pli surteraj eŭropaj specioj de la genro Rana, kiuj estas konataj kiel "brunaj ranoj" (plej bone ekzempligita de la ofta rano Rana temporaria).
Alvoko de ridorano (Pelophylax ridibundus) registrita malfruvespere en Basildon, Essex, Unuiĝinta Reĝlando.La rana europea común (Pelophylax ridibundus) es una especie de anfibio anuro de la familia Ranidae. Es la rana más grande de Europa. Las hembras ponen hasta 2600 huevos fuera del agua. Vive en lagos, charcas, fosos y riachuelos. Se reproduce desde finales de primavera hasta septiembre.[2]
Los renacuajos comen una amplia gama de materia orgánica que incluye algas, detritos, plantas en descomposición y animales muertos.
Los adultos, que son las ranas más grandes de Europa, a menudo comen conespecíficos y otros anfibios, así como reptiles e incluso pequeños pájaros y roedores.[3]
Es endémica de casi toda Europa y el este de Asia, salvo las islas británicas, Bélgica y la península ibérica.[3]
En España ha sido introducida en Cataluña, Comunidad Valenciana, Extremadura y Galicia.[1] La especie ibérica autóctona del género Pelophylax es Pelophylax perezi, ampliamente distribuida, excepto en el Pirineo.[1]
La rana europea común (Pelophylax ridibundus) es una especie de anfibio anuro de la familia Ranidae. Es la rana más grande de Europa. Las hembras ponen hasta 2600 huevos fuera del agua. Vive en lagos, charcas, fosos y riachuelos. Se reproduce desde finales de primavera hasta septiembre.
Järvekonn (Rana ridibunda) on konlaste sugukonda konna perekonda kuuluv kahepaikne.
Järvekonn on levinud suures osas Euroopast, Venemaast ja Kesk-Aasiast. Lõunas ulatub tema levila Balhašini, Iraani, Jordaaniasse, Egiptusesse ja Alžeeriasse. Ta elab ka Kaukaasias, Krimmis ja Türgis. Iseloomulik on ta steppidele ja laialehistele metsadele. Tema levila põhjapiir langeb kokku taiga lõunapiiriga. Mägedes kerkib tema levila kuni 2,5 km kõrguseni.[1]
Järvekonn on Eestis kahepaiksetest ainus võõrliik, kes 1925 introdutseeriti Irboska lähedalt Optjoki jõe äärest Raadi järve. Teisi kindlaid leiukohti Eestist ei ole teada.[1]
Järvekonn on arvukas liik. Volga delta mõnes soodis, mida kalakasvatuseks kasutatakse, elab kuni 60 tuhat järvekonna. Kolhida ja Lenkorani madalikul ning Alazani-Avtorani nõos elab igal aaril mitukümmend konna. Turkmeenias loendati Bagiri lähedal Kara-Su jõe kaldal 1 kilomeetri pikkusel lõigul 141 järvekonna. Almatõ läheduses elab igal hektaril keskmiselt 1000–2000, Iliiski ümbruses 450–1000 isendit.[1]
Järvekonna pikkus on kuni 12 cm, harva kuni 17 cm[2]. Ta on endise Nõukogude Liidu suurim kahepaikne[1].
Kõige suuremad järvekonnad asuvad levila keskosas: Põhja-Kaukaasiast Volgogradi oblastini ning Kesk- ja Ida-Ukrainas. Suurimad emased kasvavad Volga deltas 149 mm, isased 128 mm pikkuseks. Levila servades konnade mõõtmed vähenevad. Näiteks Voroneži oblastis on suurimad emased 117 ja isased 112 mm pikkused, aga lõunapiiril Turkmeenias on suurim püütud järvekonn olnud 88 mm pikk. Nähtavasti sõltub kehapikkus ka toitumistingimustest: paremini toituvad konnad on suuremad.[1]
Järvekonnal on hea varjevärvus. Tema keha ülapool on roheline, oliivjas või tumepruun ja sellel on mustad või tumerohelised laigud. Sageli kulgeb piki selga hele triip. Altpoolt on järvekonn määrdunudvalge või kollakas, tavaliselt tumedate laikudega. Liikumatut järvekonna on vee- või kaldataimestiku keskel keeruline märgata.[1]
Kui kahepaiksed jagada vee- ja maakonnadeks, siis enamik päriskonnalisi kuulub maismaakonnade hulka[3]. Järvekonn on koos unkidega üks vähestest vees elavatest päriskonnalistest [3]. Teisalt on järvekonn üks vähestest kahepaiksetest kärnkonnade kõrval, keda saab kõrbeski kohata[4]. 20. sajandi alguses tungis järvekonn Balhaši vesikonda ja tekkis kartus, et ta tõrjub siberi konna sealt üldse välja [5].
Kahepaiksed söövad peaaegu eranditult loomset toitu. Seetõttu hävitavad nad hulgaliselt selgrootuid kahjureid, peamiselt putukaid. Veekonn toob teistest kahepaiksetest kasu mõnevõrra vähem. Seda ka sellepärast, et ta sööb kalamaime. Täpsemad uuringud on siiski näidanud, et kalade asurkonnale pole järvekonnal olulist mõju. Isegi kalamajandites on nende mõju ülehinnatud. Volga delta kalamajandites hävitavad kalatoidulised linnud, veenastikud ja järvekonnad kõik ühtekokku kõigest 0,1–1,2% maimude üldarvust.[6]
Oletus, et järvekonna kullesed konkureerivad kaladega toidu pärast, on samuti väär. Kullesed võivad olla küll väga arvukad, aga nad elavad üksnes räni- ja rohevetikate arvel, mida kalad eriti ei söö.[7]
Kahepaiksete siseparasiite on üldiselt vähe uuritud. Järvekonn kuulub väheste erandite hulka. Tal on leitud umbes 70 liiki siseparasiite, mis on rohkem kui veekonnal ja rohukonnal.[8]
Tõenäoliselt ei ela enamik järvekonni vabas looduses üle 6–8 aasta.[9]
Järvekonna kulleseid söövad nastikud, kured, kajakad, tiirud, pardid, kurvitsad, jäälinnud ning isegi sellised linnud, kes pole veelinnud, näiteks siniraad, harakad ja rästad. Kullestel võib olla suur osa kodulindude nuumamisel.[7]
Täiskasvanud järvekonni söövad samuti paljud loomad-linnud: sägad, kohad, osmanid, nastikud, kured, toonekured, haigrud, kajakad, tiirud, pütid, rooruigad, konnakotkad, roo-loorkullid, madukotkad, viud, kivikakud, kassikakud, varesed, künnivaresed, siniraad, õgijad, rebased, šaakalid, mägrad, saarmad ja isegi kodukassid. Enamik neist loomadest on pigem kasulikud ja neid toites toob järvekonn kasu.[7]
Järvekonn kuulub Eestis III kategooria kaitse alla. Järvekonn kuulub Euroopa Loodusdirektiivi alusel V kaitsekategooriasse (Natura-liik) ja on Eesti punase raamatu V kategooria liik.
Aastal 2000 oli järvekonni Eestis teada vaid Tartus Emajõe luhtadelt.[10]
Järvekonn oli juba Eesti NSV-s üks neljast punasesse raamatusse kuulunud kahepaiksest.[11]
Järvekonn (Rana ridibunda) on konlaste sugukonda konna perekonda kuuluv kahepaikne.
Järvekonn on levinud suures osas Euroopast, Venemaast ja Kesk-Aasiast. Lõunas ulatub tema levila Balhašini, Iraani, Jordaaniasse, Egiptusesse ja Alžeeriasse. Ta elab ka Kaukaasias, Krimmis ja Türgis. Iseloomulik on ta steppidele ja laialehistele metsadele. Tema levila põhjapiir langeb kokku taiga lõunapiiriga. Mägedes kerkib tema levila kuni 2,5 km kõrguseni.
Järvekonn on Eestis kahepaiksetest ainus võõrliik, kes 1925 introdutseeriti Irboska lähedalt Optjoki jõe äärest Raadi järve. Teisi kindlaid leiukohti Eestist ei ole teada.
Järvekonn on arvukas liik. Volga delta mõnes soodis, mida kalakasvatuseks kasutatakse, elab kuni 60 tuhat järvekonna. Kolhida ja Lenkorani madalikul ning Alazani-Avtorani nõos elab igal aaril mitukümmend konna. Turkmeenias loendati Bagiri lähedal Kara-Su jõe kaldal 1 kilomeetri pikkusel lõigul 141 järvekonna. Almatõ läheduses elab igal hektaril keskmiselt 1000–2000, Iliiski ümbruses 450–1000 isendit.
Ur-igela (Pelophylax ridibundus) Pelophylax generoko animalia da. Anfibioen barruko Ranidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Ur-igela (Pelophylax ridibundus) Pelophylax generoko animalia da. Anfibioen barruko Ranidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Mölysammakko (Pelophylax ridibundus,[2] aiemmin Rana ridibunda) on suurikokoinen ja kovaääninen vihersammakoiden sukuun kuuluva laji, jota on tavattu myös Suomessa.
Mölysammakko on yleisväriltään vihreä ja tummatäpläinen, ja voi kasvaa 15 senttimetriä pitkäksi, mikä tekee siitä Euroopan suurimman sammakkolajin. Naaras on koirasta kookkaampi. Tavallisesta sammakosta poiketen koirailla on kaksi äänirakkoa, jotka sijaitsevat suunpielissä. Toukat eli nuijapäät ovat harmaanvihreitä ja 6–8,5 senttimetriä pitkiä.
Lajin elinympäristöä ovat seisovat ja hiljaa virtaavat vesistöt. Mölysammakot viihtyvät aikuisinakin vedessä rantaruovikoiden suojassa. Niille on ominaista joukkokurnuttaminen suurissa ryhmissä. Laji kutee kesäkuun puolivälissä. Naaras voi munia kerralla jopa 2 000 munaa, jotka se kiinnittää vesikasveihin vähän vedenpinnan alapuolelle. Nuijapäävaihe kestää kolmesta neljään kuukautta. Mölysammakko on aktiivinen sekä päivällä että hämärän aikaan, ja se talvehtii vesien pohjamudissa marraskuusta huhtikuuhun.
Mölysammakko syö samaa kuin muutkin sammakot: matoja, hyönteisiä, toukkia, kotiloita ja muita selkärangattomia. Suurikokoisimmat yksilöt voivat syödä herhiläisiä, kalanpoikasia, muita sammakoita ja jopa pieniä lintuja.
Mölysammakkoa tavataan laajalla alueella Etelä-, Keski- ja Itä-Euroopassa Balkanilta ja Etelä-Ranskasta Pohjois-Saksaan ja Latviaan saakka pohjoisessa ulottuvalla alueella. Skandinaviassa lajia tavataan ainoastaan Tanskaan kuuluvalla Bornholmin saarella. Lajia tavataan myös Aasian lauhkealla vyöhykkeellä, Venäjän kautta Kiinaan ja Japaniin ulottuvalla alueella.
Mölysammakkoa tavattiin vuosina 1937–1960 Suomessakin Helsingin Vanhankaupunginlahdella ja myös Porvoossa Porvoonjoen suun suistoalueella. Äänekkäästi kurnuttavat sammakot häiritsivät rannoilla mökkeileviä ihmisiä. Viimeinen mölysammakko ammuttiinkin Suomen luonnosta vuonna 1960, ja sen jälkeen lajista ei tehty Suomessa havaintoja vuosikymmeniin. Mölysammakon lienee joku tuonut tänne ja mahdollisesti vesien saastuminen pilasi sen elinmahdollisuudet.
Vuonna 2008 lintuharrastajat havaitsivat Turun Ruissalossa vihersammakoita.[3][4] Eläimet ovat runsastuneet nopeasti uusilla elinpaikoillaan ja on levinneet muutamassa vuodessa jo Turun naapurikuntiinkin[5]. Vieraslajina vihersammakoiden epäillään jossain määrin kilpailevan elintilasta Suomen luonnon alkuperäisten sammakkolajien kanssa[6].
Vuonna 2013 Lounais-Suomessa havaittiin vihersammakoista varmuudella lessonansammakoita ja syötäviä sammakoita. Suuri osa alueella tehdyistä mölysammakkohavainnoista saattaa koskea jälkimmäistä lajia, joka on mölysammakon tavoin iso, vihreä ja äänekäs[7][8].
Mölysammakko (Pelophylax ridibundus, aiemmin Rana ridibunda) on suurikokoinen ja kovaääninen vihersammakoiden sukuun kuuluva laji, jota on tavattu myös Suomessa.
Pelophylax ridibundus
La Grenouille rieuse, Pelophylax ridibundus, est une espèce d'amphibiens de la famille des Ranidae[1].
Proche des autres grenouilles vertes d'Europe comme la Grenouille de Lessona ou la Grenouille verte, elle se caractérise par sa grande taille : c'est la plus grosse grenouille indigène d'Europe[2]. Elle a longtemps été classée avec les grenouilles brunes dans le genre Rana (sous le nom de Rana ridibunda) et n'a reçu son affiliation au genre Pelophylax, regroupant les grenouilles vertes d'Europe, qu'en 2006 lors de la révision phylogénétique des Amphibiens du monde (Frost et al.[3], 2006).
La Grenouille rieuse est souvent confondue avec la Grenouille verte (Pelophylax kl. esculentus) dont elle se différencie par des sacs vocaux plus foncés, ou avec la Grenouille de Lessona (plus petite et au chant différent).
Spécimen à taches régulières, brun jaunâtre, sur le dos, près de Francfort-sur-le-Main (Allemagne).
Une grenouille rieuse jeune adulte de profil dans la forêt de Kampinos en Pologne.
La Grenouille rieuse est une espèce de grande taille, certains individus dépassant les 130 mm. Les individus de taille supérieure à 100 mm sont presque toujours des femelles.
Elle possède un museau qui, vu de profil, est assez pointu chez le jeune puis arrondi chez les individus plus âgés[4]. Les deux dents vomériennes, dents enchâssées dans le vomer (os impair) en avant du palais, sont ovales, assez espacées l'une de l'autre. Ses yeux, placés sur le dessus de la tête, sont assez rapprochés. Le tympan est bien distinct et il n'existe pas de tache temporale sombre à l'arrière de l’œil (à la différence des grenouilles brunes).
Le membre postérieur est long : la jambe repliée, le talon dépasse largement l’œil. La palmure est importante.
Le dos est lisse ou assez pustuleux, avec deux replis latéro-dorsaux distincts. Une ligne médio-dorsale claire peut être présente. La face supérieure est en général de couleur brun olive, parfois brunâtre ou jaunâtre, très rarement vert d'herbe comme la Grenouille de Lessona. Des taches brunes ou vertes, aux formes régulières, parsèment souvent le dos.
La face inférieure est souvent marbrée ou tachée de gris ou noir.
Les mâles sont en général plus petits que les femelles. Le mâle reproducteur présente souvent des callosités nuptiales gris clair à noirâtres. Il possède deux sacs vocaux qui lorsqu'ils sont gonflés apparaissent gris foncé à noirâtres.
La Grenouille rieuse est largement répandue de l'Europe, au Moyen-Orient jusqu'en Chine. En Europe, sa répartition s'est longtemps limitée à l'est et au nord du Rhin. À partir de 1970, elle fut d'abord signalée dans des poches isolées d'Europe de l'Ouest et en 1992 elle était dispersée en France, Belgique et Suisse[5].
En France, la présence de la grenouille rieuse dans l'est est probablement naturelle. Les premières mentions de grenouilles rieuses, en dehors des régions de l'est, remontent aux années 1970 au moins. Elles correspondent probablement à des introductions de plusieurs souches différentes, ce qui explique leur grande diversité génétique[4]. Depuis cette époque, la répartition de cette espèce s'est considérablement accrue, au point de toucher la plupart des régions. Présente dans le Calvados (14) en 2020. De nombreuses introductions volontaires ou par négligence ont eu lieu soit de la part de pêcheurs de grenouilles vertes, soit à la suite d'évasions d'établissements d'enseignement ou d'expérimentation et enfin à partir de grossistes stockant les animaux avant de vendre les cuisses dans le circuit commercial.
L'aire de répartition est en évolution constante du fait de nombreuses importations de grenouilles rieuses en provenance d'Égypte, d'Anatolie, et des Balkans[6].
Elle a été introduite en Grande-Bretagne, en Espagne et au nord de l'Italie.
Cette espèce se rencontre principalement en plaine et en moyenne montagne jusqu'à 800 m d'altitude. C'est une espèce invasive qui tend à coloniser de nouveaux territoires[7].
Elle apprécie les grandes rivières aux rives bien ensoleillées ainsi que les plans d'eau de superficie importante et d'au moins 50 cm de profondeur[4], comme les étangs et tourbières, dans leurs parties très ensoleillées. C'est souvent le seul amphibien présent dans les plans d'eau riches en poissons.
Cet animal a un mode de vie très aquatique et, contrairement à la Grenouille rousse, ne s'éloigne que peu de l'eau.
La grenouille rieuse hiberne durant la saison froide. L'hivernage se fait en général dans l'eau, dans des sections calmes de rivières, des bras morts, lacs et étangs. Les grenouilles s'enfouissent dans le substrat du fond ou dans les berges.
Elle est active de mars à septembre-octobre ou novembre.
Active de jour comme de nuit, son activité est cependant principalement centrée sur les heures les plus ensoleillées.
Elle chante bruyamment du printemps à l'automne, avec parfois une pause en août.
Le têtard est principalement herbivore ou consomme des bactéries et débris de matière organique.
L'adulte est surtout insectivore, mais peut consommer d'autres types de nourriture mouvante, de petite taille et passant à sa portée. Elle absorbe parfois des nourriture de grande taille, telles que poissons, tritons et autres grenouilles, y compris ses congénères plus petits, lézards, musaraignes, et petits oiseaux.
L'accouplement et la ponte ont lieu en mai-juin. Les mâles chantent bruyamment en chœur. Les dominants établissent des territoires couvrant plusieurs mètres carrés qu'ils défendent en chantant tout en flottant les jambes étendues à la surface de l'eau[2].
Le chant est très varié. Le mâle produit une grande variété de coassements et ricanements nasillards, quelque chose comme un "bre-ke-ke-ke-ke-ke-kek" vigoureux et répété, mais aussi un "pink-pink" métallique ou un "croax-croax".
Lorsqu'un mâle arrive à s'approprier une femelle, il lui monte sur le dos et l'enserre très fermement sous les aisselles (position d'amplexus axillaire). La femelle éjectera ensuite ses ovocytes que le mâle fertilisera au fur et à mesure.
Une femelle adulte pond de 5 000 à 10 000 œufs par an. Les œufs sont déposés en amas flottant à la surface de l'eau.
Le développement embryonnaire dure de 5 à 10 jours à une température située entre 15 et 25 °C. Le développement des têtards dure 4 à 5 mois ; une partie de la population de têtards peut hiverner pour une métamorphose en mai-juin l'année suivante[8]. Le taux de métamorphose atteint un pic en août-septembre.
La maturité sexuelle se situe à deux ans pour les mâles et trois ans chez les femelles. La longévité de cette grenouille est au maximum dans la nature, de 11 ans.
Des phénomènes d'hybridation non mendélienne entre Pelophylax ridibundus et d'autres taxons autochtones (Pelophylax lessonae, Pelophylax perezi) donnent des descendances viables et fertiles. À la différence des hybrides classiques, l'hybride ne peut se maintenir qu'en présence d’une des espèces parentes, par rétrocroisement avec celle-ci. Cette hybridogénèse entraîne la pollution génétique[9].
Le système P. ridibundus - P. kl. esculentus (R-E) est un complexe d'hybridation répandu. Il se forme par croisement avec la grenouille de Lessona pour donner la Grenouille comestible (P. kl. esculentus) :
P. ridibundus x P. lessonae → P. kl. esculentuset se perpétue par rétrocroisement avec cette grenouille de Lessona
P. kl. esculentus x R. lessonae → P. kl. esculentus.
Pour des informations complémentaires sur cette forme d'hybridation (qualifiée aussi d'hybridogénétique) voir Pelophylax.
La Grenouille rieuse a longtemps été considérée comme parmi les plus résistantes et moins menacées. La destruction ou pollution de ses zones de reproduction a cependant conduit à de nombreux déclins ou extinctions locales[10]. Elle est inscrite à l'annexe V de la Directive Habitats de l'Union européenne, à l’appendice III de la Convention de Berne[11]. Elle a été classée "A Surveiller" dans le Livre Rouge des vertébrés de France.
En Belgique, diverses dispositions légales de protection des batraciens ont été prises dans les trois régions du pays. En Région Wallonne, par exemple, il est interdit de « chasser, tuer , capturer, détenir en captivité ou perturber intentionnellement » les batraciens et reptiles à tous les stades de leur développement.
En outre, il est interdit de les «transporter, céder à titre gratuit ou onéreux » et « d'endommager ou détruire intentionnellement leurs œufs, habitats ou refuges ». De plus, « naturaliser, collectionner ou vendre des exemplaires trouvés blessés, malades ou morts » est interdit.
La cuisse de grenouille est apparue dans la gastronomie européenne au cours du XVIe siècle. Il existe une consommation traditionnelle de grenouilles vertes (P. kl. esculentus) dans les zones de marais, comme en Vendée, ou dans la Dombes. Dans les zones montagneuses, comme le Jura ou les Ardennes, il y avait une tradition de consommation de Grenouilles rousses (Rana temporaria).
La France est le principal importateur avec 3 000-4 000 t/an de cuisses surgelées destinées à la grande distribution en provenance des pays d'Extrême-Orient (Indonésie, Chine…) et de 700-800 t/an de grenouilles vivantes[12],[8] destinées surtout à la restauration, à partir des pays méditerranéens (Turquie, Égypte, Albanie…).
Des essais d'élevage intensif ont été mis en place dans les années 1980 dans l'ouest de la France. P. ridibundus s'est avérée la plus intéressante pour l'élevage intensif. Face à la réduction des stocks naturels, l’élevage pourrait être un recours pour protéger les populations naturelles surexploitées.
La race « Rivan 92 » de la grenouille rieuse est considérée comme domestique en France[13].
Le nom spécifique ridibundus est un mot latin signifiant "tout riant, avec la mine riante", en référence à son chant.
Pelophylax ridibundus
La Grenouille rieuse, Pelophylax ridibundus, est une espèce d'amphibiens de la famille des Ranidae.
Proche des autres grenouilles vertes d'Europe comme la Grenouille de Lessona ou la Grenouille verte, elle se caractérise par sa grande taille : c'est la plus grosse grenouille indigène d'Europe. Elle a longtemps été classée avec les grenouilles brunes dans le genre Rana (sous le nom de Rana ridibunda) et n'a reçu son affiliation au genre Pelophylax, regroupant les grenouilles vertes d'Europe, qu'en 2006 lors de la révision phylogénétique des Amphibiens du monde (Frost et al., 2006).
La rana verde maggiore (Pelophylax ridibundus Pallas, 1771), la più grande rana europea, è un anfibio della famiglia dei Ranidi.[2] Somiglia moltissimo nell'aspetto alla rana verde minore e alla rana di Lessona. Queste tre specie, ora classificate nel genere Pelophylax, sono spesso chiamate «rane verdi» per distinguerle dalle specie europee del genere Rana di abitudini più terrestri, note invece come «rane brune» (ad esempio la rana temporaria, Rana temporaria).
La rana verde maggiore è un anfibio acquatico di colore generalmente verde. Può raggiungere una lunghezza massima di 17 cm, ma i maschi, più piccoli, non superano i 12. La testa è relativamente grande e le zampe posteriori, molto lunghe, le forniscono una notevole abilità nel salto.
Presenta una grande varietà di colori e macchie, dal verde scuro al marrone o al grigio, talvolta con alcune linee verdi più chiare; generalmente sul dorso è presente una linea più chiara. Gli esemplari diffusi in Europa occidentale sono solitamente di colore variabile dal verde scuro al nero, con macchie scure sul dorso e sui fianchi e tre linee verde chiaro sul dorso.
La dieta della rana verde maggiore è costituita da libellule e altri insetti, ragni, lombrichi e lumache. Gli esemplari più grandi catturano anche piccoli roditori e, talvolta, anfibi più piccoli e pesci.
La rana verde maggiore vive in quasi tutto il continente europeo, penisola iberica esclusa, nella Russia asiatica, fino ad Afghanistan e Pakistan, e nella provincia cinese dello Xinjiang. Predilige acque con temperature di circa 15 °C.
Attualmente viene distinta da Pelophylax kurtmuelleri (rana dei Balcani), a cui somiglia moltissimo, numerosissima in gran parte della Grecia.
La rana verde maggiore (Pelophylax ridibundus Pallas, 1771), la più grande rana europea, è un anfibio della famiglia dei Ranidi. Somiglia moltissimo nell'aspetto alla rana verde minore e alla rana di Lessona. Queste tre specie, ora classificate nel genere Pelophylax, sono spesso chiamate «rane verdi» per distinguerle dalle specie europee del genere Rana di abitudini più terrestri, note invece come «rane brune» (ad esempio la rana temporaria, Rana temporaria).
Ežerinė varlė (lot. Pelophylax ridibundus sin. Rana ridibunda, angl. Marsh Frog, vok. Seefrosch) – varlių (Ranidae) šeimos varliagyvis. Pati didžiausia iš visų žaliųjų varlių rūšių. Dydis 70-100 mm. Nugaros fonas pilkai ar rusvai žalias, dėmės juosvos arba tamsiai žalios. Kartais išilgai nugaros būna siaurutė šviesi juostelė. Pilvas pilkšvai baltas ar gelsvas, dažnai išmargintas tamsiomis demelėmis ir taškeliais. Šlaunų viršus žalsvas, išmargintas rudomis dėmelėmis. Patinų rezonatoriai pilki.
Labai aktyvus, stiprus ir grobuoniškas varliagyvis. Aptinkamas prie upių, ežerų, taip pat kūdrose, karjerų vandens telkiniuose. Daugiausia laiko praleidžia vandenyje. Mėgsta gyventi nedideliais būriais.
Žiemoja įsikasusi į gruntą. Radus nelaiku, per atlydį į paviršių išlindusią varlę, reikia jai padėti pasislėpti po samanomis arba iškasus duobelę, užžerti žemėmis, kadangi prie minusinės temperatūros šis šaltakraujis gyvūnas lauke neišgyvens.
Lietuvoje retoka ir negausi. Dažnesnė Kuršių ir Kauno marių pakrantėse, Nemuno deltoje.
Rūšis saugoma Berno konvencijos (III kategorija).
Lietuvos vabalai: | juodvabaliai (Tenebrionidae) | minkštavabaliai (Cantharidae) | Boružės (Coccinellidae)
Ežerinė varlė (lot. Pelophylax ridibundus sin. Rana ridibunda, angl. Marsh Frog, vok. Seefrosch) – varlių (Ranidae) šeimos varliagyvis. Pati didžiausia iš visų žaliųjų varlių rūšių. Dydis 70-100 mm. Nugaros fonas pilkai ar rusvai žalias, dėmės juosvos arba tamsiai žalios. Kartais išilgai nugaros būna siaurutė šviesi juostelė. Pilvas pilkšvai baltas ar gelsvas, dažnai išmargintas tamsiomis demelėmis ir taškeliais. Šlaunų viršus žalsvas, išmargintas rudomis dėmelėmis. Patinų rezonatoriai pilki.
Labai aktyvus, stiprus ir grobuoniškas varliagyvis. Aptinkamas prie upių, ežerų, taip pat kūdrose, karjerų vandens telkiniuose. Daugiausia laiko praleidžia vandenyje. Mėgsta gyventi nedideliais būriais.
Žiemoja įsikasusi į gruntą. Radus nelaiku, per atlydį į paviršių išlindusią varlę, reikia jai padėti pasislėpti po samanomis arba iškasus duobelę, užžerti žemėmis, kadangi prie minusinės temperatūros šis šaltakraujis gyvūnas lauke neišgyvens.
Lietuvoje retoka ir negausi. Dažnesnė Kuršių ir Kauno marių pakrantėse, Nemuno deltoje.
Rūšis saugoma Berno konvencijos (III kategorija).
Ezera varde (Pelophylax ridibundus) ir varžu dzimtas (Ranidae) Latvijā dzīvojoša varžu suga, kas pieder pie dīķa varžu ģints (Pelophylax).[1][2] Tā sastopama Eiropā, sākot ar Francijas ziemeļiem, areālam stiepjoties cauri Centrāleiropai un Austrumeiropai, ziemeļos sasniedzot Baltijas jūras krastu un Somijas dienviddaļu. Dievidos areāla robeža sasniedz Spānijas ziemeļaustrumus, Itālijas ziemeļus un Balkānus, Grieķiju ieskaitot. Austrumos areāls stiepjas līdz Irānai un Afganistānai. Izolētas populācijas mājo Saūda Arābijas rietumos Asīra kalnu reģionā, kā arī Saūda Arābijas austrumu oāzēs. Introducēta Anglijā un Itālijā.[2][3]
Ezera varde ir vidēji liela vai liela varde, tās ķermeņa garums apmēram 7—10 cm, retāk līdz 17 cm.[4] Tēviņi ir mazāki nekā mātītes. Galva ir proporcionāli liela, pakaļkājas garas un spēcīgas. Zaļā varde ļoti labi lec. Tās āda ir gluda. Muguras krāsa var būt ļoti dažāda, visbiežāk tā ir tumši zaļa vai brūngana, parasti ar melniem plankumiem vai punktiņiem, kā arī tām garenvirzienā mēdz būt dzeltena svītra pāri mugurai. Vēderpuse balta vai pelēka, ar daudziem melniem plankumiem. Tēviņam ārējie rezonatori melnā krāsā. Tam ir raksturīga, atpazīstama kurkstēšana visu nārsta periodu.[4] Kurkstēšanas skaņas stiprums bieži vien ir 100 Db stiprs, kas atbilst blakus ejoša vilciena troksnim.[5]
Ezera varde galvenokārt uzturas ūdenī vai ūdenstilpes krastā. Apdzīvo ļoti dažādus biotopus. Labprātāk izvēlas atklātas un labi sasilstošas ūdenstilpes ar bagātīgu augāju. Izmanto visdažādākos stāvošus un tekošus ūdeņus. Tās var būt gan nelielas peļķes, gan lieli ezeri un upes. Ziemo ūdensbaseina dibenā,[6] dūņās vai uz grunts caurtekošās (neaizsalstošās) ūdens tilpnēs.[5]
Ezera varde pārtiek pārsvarā no bezmugurkaulniekiem (kukaiņiem, sliekām, zirnekļiem un gliemežiem), bet barojas arī ar zivju mazuļiem, dažādu sugu varžu kurkuļiem (savas sugas kurkuļus ieskaitot[5]), mazām vardītēm un lielākie īpatņi pat ar ūdensputnu mazuļiem un maziem grauzējiem. Aktīva dienā, taču nārsta dziedāšana visintensīvākā ir pievakarē. Pašās karstākajās stundās tā paslēpjas ēnā vai piekrastes zālēs.[5]
Nārsta periods Latvijā ir maijā, periodam sākoties, kad ūdens temperatūra pārsniedz 15 °C. Ezera varde nārsto lielos dīķos, vecupēs vai upju līčos, izvēlas daudz lielākas ūdenstilpes nekā dīķa varde. Mātīte iznērš līdz 3000 - 5000 ikru nelielām porcijām, ļoti lielas mātītes līdz 11 000 iekriem. Ikri parasti sakopoti gļotu kamolos, kas peld pa ūdens virsmu. Kurkuļi izšķiļas pēc 7—10 dienām. Metamorfoze notiek pēc 2,5—3 mēnešiem, kad kurkuļi sasnieguši 5–9 cm garumu. Kurkuļi savācās lielos baros, un to skaits 1 ūdens kubikmetrā var būt 900 īpatņi. Tomēr līdz jaunai vardītei izdzīvo tikai 0,5—5,5%. Dažreiz kurkuļi nepaspēj iziet metamorfozi vienas siltās sezonas laikā, tāpēc pārziemo kāpura stadijā.[5] Jaunās vardītes ūdenstilpi parasti atstāj augusta beigās. To garums ir ap 2,5 cm. Dzimumgatavība iestājas dzīves trešajā gadā.[4]
Ezera varde pārojas ar dīķa vardi, radot vairoties spējīgus pēcnācējus. Hibrīdus sauc par zaļajām vardēm (Pelophylax kl. esculentus).[7]
Ezera varde (Pelophylax ridibundus) ir varžu dzimtas (Ranidae) Latvijā dzīvojoša varžu suga, kas pieder pie dīķa varžu ģints (Pelophylax). Tā sastopama Eiropā, sākot ar Francijas ziemeļiem, areālam stiepjoties cauri Centrāleiropai un Austrumeiropai, ziemeļos sasniedzot Baltijas jūras krastu un Somijas dienviddaļu. Dievidos areāla robeža sasniedz Spānijas ziemeļaustrumus, Itālijas ziemeļus un Balkānus, Grieķiju ieskaitot. Austrumos areāls stiepjas līdz Irānai un Afganistānai. Izolētas populācijas mājo Saūda Arābijas rietumos Asīra kalnu reģionā, kā arī Saūda Arābijas austrumu oāzēs. Introducēta Anglijā un Itālijā.
De meerkikker[2] of grote groene kikker (Pelophylax ridibundus) is een kikker uit het geslacht van de groene kikkers (Pelophylax) uit de familie echte kikkers of Ranidae.
De soort werd voor het eerst wetenschappelijk beschreven door Peter Simon Pallas in 1771. De meerkikker werd lange tijd tot het geslacht Rana gerekend en de soortnaam was ridibunda, waardoor de literatuur hier nog veel naar verwijst.[3] De meerkikker komt voor in grote delen van Europa, waaronder Nederland en België, het is voornamelijk een bewoner van laaglanden. De meerkikker is de grootste inheemse Europese kikker.
De meerkikker bereikt een lengte van ongeveer 10 tot 14 centimeter, de mannetjes blijven kleiner dan de vrouwtjes. Exemplaren langer dan 10 cm zijn meestal vrouwtjes, in uitzonderlijke gevallen kan een vrouwtje een lengte van 18 cm bereiken.[2]
De meerkikker kent een grote variatie in kleur en patroon en is meestal donkergroen tot olijfbruin of grijs gekleurd, soms met enkele lichtere groene strepen en meestal is een lichtere streep op de rug aanwezig. De achterpoten zijn duidelijk gebandeerd in dezelfde kleur als de rugvlekken. In het zuidoosten van het Europese verspreidingsgebied komen groene exemplaren voor. De West-Europese populaties als in Nederland en België zijn meestal donkergroen tot -grijs met donkere vlekken op de rug en flanken en drie duidelijke groene strepen op de rug. De achterpoten zijn goed ontwikkeld en dragen zwemvliezen. De metatarsusknobbel aan de achterpoot is klein en driehoekig tot cilindrisch van vorm. Op het midden van de rug is een lichtgroene lengtestreep aanwezig die loopt van de snuitpunt tot tussen de achterpoten. De twee duidelijk zichtbare dorsolaterale lijsten, de klierlijsten aan weerszijden van de rug, zijn soms bruin tot oranje gekleurd. Achter het oog begint een tweede klierlijst die boven het trommelvlies doorloopt tot boven de achterpoten.
De kop is breed en afgerond, vooral bij oudere exemplaren, de ogen zijn relatief groot en geeloranje van kleur. De pupil is bijna rond met een druppelachtige hoek aan de onderzijde. Het trommelvlies of tympanum heeft vaak een afwijkende kleur en valt daardoor goed op, de diameter is ongeveer 3/4 van die van het oog. De meerkikker heeft zogenaamde vomerine tanden; tanden in het verhemelte die dienen om de prooi vast te houden. De tong is gedeeltelijk vrij en aan de voorzijde gevorkt.[4] Mannetjes blijven kleiner dan vrouwtjes, maar hebben grotere voorpoten. In de voortplantingstijd kleuren de paarkussentjes aan de eerste teen van iedere voorpoot van de mannetjes donker. Mannetjes hebben daarnaast een grijze tot zwarte, gepaarde kwaakblaas net achter de mondhoeken.
Een goed veldkenmerk is het lachende gekwaak (ridibundus = lachend), dat volkomen afwijkt van het sonore geluid van de poelkikker. Het geluid van de middelste groene kikker is een onregelmatig mengsel van beide soorten gekwaak. De kwaakblazen van de mannetjes zijn donkergrijs tot bijna zwart.
De Europese groene kikkers uit het geslacht Peleophylax zijn moeilijk van elkaar te onderscheiden. De meerkikker kan zich met de poelkikker (Pelophylax lessonae) kruisen, de nakomelingen worden wel bastaardkikker of middelste groene kikker (Pelophylax kl. esculentus) genoemd. De hybriden kunnen zich voortplanten met één van de oudersoorten of met een triploïde kikker.
Deze exemplaren zijn qua kleurpatroon vaak zeer moeilijk te onderscheiden van de oudersoorten. Over het algemeen onderscheiden de verschillende soorten zich vooral aan de lengte, de meerkikker wordt tot 14 centimeter lang, de poelkikker 7 tot 8 centimeter en de middelste groene kikker wordt tussen 9 tot 11 centimeter lang. Ook aan de relatief lange achterpoten is de meerkikker te onderscheiden van de poelkikker en de middelste groene kikker. De nakomelingen van deze terugkruisingen zijn dan weer bastaardkikkers. Door de aanwezigheid van triploïden is het meestal niet mogelijk om van een individuele kikker op grond van uiterlijke kenmerken de soort vast te stellen. Het harde lachende geluid van een groep meerkikkers samen met de donkere kwaakblazen en het grote formaat zijn onmiskenbaar en datzelfde geldt voor de kleine gele mannetjes poelkikkers tijdens de paartijd.
De metatarsusknobbel is klein en cilindrisch.
De meerkikker heeft een zeer groot verspreidingsgebied en komt voor in grote delen van Europa, noordelijk Afrika en oostelijk via Arabië tot in Azië. De meerkikker is op veel plaatsen per ongeluk geïntroduceerd bij het uitzetten van jonge vis.[2]
In Europa komt de meerkikker zeer versnipperd voor in het westen, in Frankrijk zijn alleen populaties in het midden van het land. In het Verenigd Koninkrijk komt de kikker alleen voor in het zuiden van het land, in Kent, East Sussex en Londen.[5] Deze populaties zijn echter geïntroduceerd. Andere landen waar slechts versnipperde populaties zijn, zijn België, Duitsland, Oostenrijk, Tsjechië en Zwitserland. In Italië komen uitsluitend in het noorden enkele populaties voor. In Denemarken komt de meerkikker alleen voor op het eiland Bornholm. In Finland is de meerkikker, die hier vermoedelijk was uitgezet, in de jaren 60 uitgestorven.[6] In het oosten van Europa komt de kikker wel in een groot aaneengesloten gebied voor in de landen Albanië, Armenië, Azerbeidzjan, Wit-Rusland, Bulgarije, Georgië, Griekenland, Hongarije, Kazachstan, Kirgizië, Letland, Litouwen, Luxemburg, Moldavië, Montenegro, Polen, Roemenië, Servië, Slowakije en Slovenië. In Estland komt de meerkikker alleen in het zuiden voor. In Rusland (inclusief het Aziatische deel) komt de kikker alleen in het zuidwesten voor. Er is een wat grotere, geïsoleerde populatie rond de stad Novosibirsk. De meerkikker komt ook veel dieper in het Aziatische deel van Rusland voor, zoals een kleine populatie rond de stad Jakoetsk en zelfs in het uiterst oostelijke schiereiland Kamtsjatka bij de stad Jelizovo. Deze populaties werden echter per ongeluk geïntroduceerd toen tussen geïmporteerde vissen ook kikkervisjes van de meerkikker bleken te zitten. De kikker kan zich handhaven in Siberië en Kamtsjatka doordat het oppervlaktewater wordt opgewarmd door energiecentrales.[7]
In Afrika komen populaties voor in Marokko en Algerije, ook in Spanje zijn er enkele populaties bekend in het zuiden, terwijl de meerkikker in de rest van het Iberisch Schiereiland ontbreekt. In het Midden-Oosten komt de meerkikker voor van Arabië (Saoedi-Arabië, Israël en Irak) tot in Afghanistan, Bahrein, Turkije, Syrië en Iran. Het verspreidingsgebied loopt van het Midden-Oosten door tot in Azië, in Kirgizië, Oezbekistan, Tadzjikistan en Turkmenistan tot in uiterst westelijk China.
Tot voor kort kwam de meerkikker ook in andere gebieden voor, maar recentelijk zijn er drie soorten afgesplitst van de meerkikker waardoor deze officieel niet meer voorkomt op bijvoorbeeld Kreta. De populaties die hier leven en vroeger tot de meerkikker werden gerekend, vallen nu onder de soort Pelophylax cretensis. De populaties die leven op de Griekse eilanden Karpathos en Rhodos worden tegenwoordig tot de soort Pelophylax cerigensis gerekend. De derde soort is de Balkanmeerkikker (Pelophylax kurtmuelleri) uit zuidelijk Griekenland, Albanië en Servië.
In Nederland leeft de meerkikker voornamelijk in het westen en uiterste noorden. Het is de overheersende groene kikker in Noord-Holland boven het Noordzeekanaal, in Flevoland en het noorden van Friesland en Groningen. In de rest van Nederland komen vooral middelste groene kikkers voor, maar is de meerkikker ook te vinden in geschikte biotopen. Zie ook de lijst van amfibieën in Nederland en België.
De kikker komt voor van laaglanden tot uitgesproken berggebieden tot op een hoogte van ongeveer 2500 meter boven zeeniveau.[7] De soort heeft niet een soort habitat, hoewel meestal in open landschappen zoals graslanden en steppen, wordt de kikker ook in loof- en gemengd bos aangetroffen. De meerkikker is aan water gebonden en bewoont dus vaak de oevers van rivieren, meren, kanalen en vijvers. Ook heel kleine wateren als gevulde bandensporen zijn een mogelijk habitat. Het geprefereerde voortplantingswater bestaat uit stilstaande tot langzaam stromende wateren die een open structuur hebben en langdurig beschenen worden door de zon. Zowel de oever als het water dient voorzien te zijn van een rijke vegetatie om te schuilen. De meerkikker kan zich goed handhaven in aangepaste landschappen, en kan ook in brakwater of zelfs zeewater worden aangetroffen.[7]
De meerkikker is sterk aan water gebonden; als het dier het land betreedt blijft hij in de buurt van de 'thuissloot'. De meerkikker is meestal te vinden bij wat grotere waterpartijen als ringvaarten en weteringen. Meerkikkers leven soms in grote groepen op door de zon beschenen oevers. De kikkers nemen graag een zonnebad op de oever maar bij de minste of geringste verstoring springen ze het water in. Ze houden van een watertemperatuur van ongeveer 15 graden.
De meerkikker houdt in het noorden van het verspreidingsgebied enkele maanden een winterslaap, in het zuiden wordt deze wel overgeslagen vanwege de hogere temperaturen aldaar. De winterslaap wordt meestal op de bodem van het water in de modder doorgebracht maar kan ook op het land plaatsvinden. De kikker is zowel dag- als nachtactief, ook buiten de paartijd. Vooral jonge exemplaren zijn erg actief en trekken veel, de meerkikker kan tot 500 meter van het water worden aangetroffen. In drogere streken, waar waterplassen regelmatig opdrogen, vertonen de meerkikkers een meer nomadisch gedrag.
Mannetjes bakenen soms door agressief gedrag een territorium af door luid geroep, echter niet alle mannetjes doen dit. Deze zogenaamde 'satellietmannetjes' wachten tot een vrouwtje een kwakend mannetje nadert en proberen haar te bespringen. Mannetjes lokken de vrouwtjes ook wel in groepen. Zodra een koppeltje elkaar gevonden heeft, klemt het mannetje zijn voorpoten om de oksels van het vrouwtje, wat de amplexus wordt genoemd, meer specifiek de amplexus axillaris. Het paartje betreedt vervolgens het water waarna het vrouwtje haar eitjes afzet en het mannetje deze bevrucht.
De eitjes worden in meerdere eiklompen afgezet, het aantal eitjes kan sterk verschillen en is afhankelijk van de grootte van het vrouwtje. Een relatief klein exemplaar van 9 centimeter zet zo'n 4000 eieren af, een exemplaar van 10 cm ongeveer 5000 eieren. In uitzonderlijke gevallen kan een vrouwtje tot 16000 eitjes per seizoen afzetten. Soms wordt echter een jaartje overgeslagen om energie op te doen.
De eitjes zijn bruin van kleur en geel aan de onderzijde, de doorsnede is ongeveer 1,5 tot 2 millimeter exclusief het geleiachtige omhulsel dat zo'n 6 tot 8 mm is.[2] Als de larven uit het ei kruipen zijn ze zo'n 6 tot 8 millimeter lang, ze groeien door naar ongeveer 5 tot 7 centimeter als de metamorfose plaatsvindt. Zoals ook bij andere kikkers voorkomt, kunnen de larven overwinteren onder water, deze zogenaamde reuzenlarven kunnen langer dan 10 cm worden. Er is een exemplaar bekend van meer dan 18 cm, waarbij het gemetamorfoseerde dier veel kleiner is dan zijn larvale vorm. Na de metamorfose zijn de juvenielen zo'n 16 tot 25 millimeter lang. Het duurt zo'n 1 tot vier jaar eer ze volwassen zijn, de meerkikker kan een leeftijd van 5 tot 12 bereiken[4].
De meerkikker leeft voornamelijk van kleine ongewervelden, zoals insecten en wormen. Van onderzochte exemplaren uit de Krim (Oekraïne) bleek het menu vooral te bestaan uit tweevleugeligen, spinnen, loopkevers, mieren, zweefvliegen, wantsen, rupsen en landbewonende slakken.
Vanwege de grootte van de meerkikker worden soms ook grotere prooien gegeten. Uit een laboratoriumwaarneming is bekend dat een vrouwtje achter elkaar drie muizen verorberde. In de maag van een meerkikker is eens een zandhagedis (Lacerta agilis) aangetroffen. Soortgenoten worden eveneens gegeten en vermoed wordt dat soms vissen, kleine vogels en salamanders worden gegrepen.
De larven voeden zich de eerste tijd met algen en kleine eencellige diertjes, later schakelen ze over op kleine ongewervelden. Net als de meeste kikkers worden de larven kannibalistisch als er te weinig voedsel is. Tevens worden de larven van andere soorten kikkers gegeten, waaronder die van in Nederland zeldzame soorten zoals de boomkikker en de geelbuikvuurpad.
De meerkikker heeft te duchten van een groot aantal natuurlijke vijanden; grote roofvissen, vogels, zoogdieren en reptielen als slangen en schildpadden, zoals de Europese moerasschildpad (Emys orbicularis). Van de slangen zijn de verschillende Europese adders en de ringslangen de belangrijkste vijanden, vooral de waterminnende ringslang (Natrix natrix) en de dobbelsteenslang (Natrix tessellata). Er zijn zo'n 70 verschillende vogels bekend die slechts af en toe een meerkikker (of andere kikker) pakken, zoals de merel, de ijsvogel en de spreeuw. Andere vogels zijn sterker afhankelijk van kikkers en vormen een grotere bedreiging, voorbeelden zijn de ooievaar, de reiger en de schreeuwarend. Rovende zoogdieren die de meerkikker eten zijn onder andere de das, bunzing, otter, rat, steenmarter, vos, wasbeerhond en de wolf.
De meerkikker springt bij bedreiging in het water en verstopt zich op de bodem of tussen waterplanten om een aantal minuten later voorzichtig weer op te duiken. Bij aanraking kan een schreeuwend geluid worden gemaakt waarbij de bek wordt geopend. Ook kan de meerkikker zich opblazen om groter te lijken. Dit is voornamelijk een tactiek om slangen te misleiden; de kikker lijkt hierdoor moeilijker op te eten.
De meerkikker werd voor het eerst wetenschappelijk beschreven als Rana ridibunda door Pallas in 1771. Lange tijd behoorde de soort tot het geslacht Rana, maar tegenwoordig wordt de soort tot de Europese groene kikkers uit het geslacht Pelophylax gerekend. Pelo-phylax is Grieks voor modder-bewaker en verwijst naar de aan water gebonden levenswijze van de meerkikker.[8] Er zijn daarnaast echter vele tientallen synoniemen, het American Museum of Natural History noemt er 66, zo werd de soort in het verleden tot onder andere Bufo en Hylarana gerekend[3].
De meerkikker heeft geen ondersoorten, wel zijn er drie soorten die recentelijk van de meerkikker zijn afgesplitst.[2] Het betreft de soorten Pelophylax cretensis, Pelophylax cerigensis en de Balkanmeerkikker (Pelophylax kurtmuelleri).
[9] De belangrijkste bedreigingen van de meerkikker zijn vervuiling van het oppervlaktewater en het kanaliseren van rivieren door het hiermee gepaard gaande verlies van de natuurlijke habitat.
De meerkikker is in Nederland geen bedreigde soort en staat niet op de Rode lijst van amfibieën, maar wordt wel beschermd. Het vangen, doden of in gevangenschap houden is verboden. De meerkikker wordt in Nederland, net als andere kikkers, in aantal en verspreidingsgebied gemonitord door de stichting RAVON. Het tellen van meerkikkers is afhankelijk van het seizoen:
De meerkikker of grote groene kikker (Pelophylax ridibundus) is een kikker uit het geslacht van de groene kikkers (Pelophylax) uit de familie echte kikkers of Ranidae.
De soort werd voor het eerst wetenschappelijk beschreven door Peter Simon Pallas in 1771. De meerkikker werd lange tijd tot het geslacht Rana gerekend en de soortnaam was ridibunda, waardoor de literatuur hier nog veel naar verwijst. De meerkikker komt voor in grote delen van Europa, waaronder Nederland en België, het is voornamelijk een bewoner van laaglanden. De meerkikker is de grootste inheemse Europese kikker.
Latterfrosk (latinsk navn Rana ridibunda) er en fremmed art i norske økosystemer, og den har fått navnet sitt på grunn av sin høye og relativt øredøvende «latter».[2] Latterfroskene ler sjelden alene, og lydene kan derfor bli svært høye og plagsomme for forbipasserende eller nærboende.
Latterfrosk (latinsk navn Rana ridibunda) er en fremmed art i norske økosystemer, og den har fått navnet sitt på grunn av sin høye og relativt øredøvende «latter». Latterfroskene ler sjelden alene, og lydene kan derfor bli svært høye og plagsomme for forbipasserende eller nærboende.
Żaba śmieszka (Pelophylax ridibundus[2] syn. Rana ridibunda) – jeden z sześciu gatunków płazów z rodziny żabowatych występujących w Polsce.
Długość ciała 7–13 cm, masa ciała 30–110 g. Ciało krępej budowy, na głowie wyraźnie widoczne błony bębenkowe. Skóra pokryta brodawkami, gruba i chropowata. Dobrze widoczne fałdy grzbietowe. Na wszystkich kończynach błony pławne, sięgające końców palców. Grzbiet ma kolor od oliwkowozielonego do ciemnobrązowego. Występują na nim ciemniejsze duże plamy o nieregularnych kształtach. Ich wygląd jest cechą gatunkową, umożliwiającą w typowych przypadkach łatwe odróżnienie żaby śmieszki od innych żab zielonych. Brzuch również jest plamisty[3].
Występuje na całym terenie nizinnej Polski, jest jednak rzadka[3].
Jest silnie związana ze środowiskiem wodnym. Najczęściej spotkać ją można nad dużymi zbiornikami wodnymi, takimi, jak jeziora, stawy, rozlewiska rzeczne, ale występuje też w mniejszych zbiornikach takimi jak śródleśne stawy, rowy melioracyjne. Zwykle przebywa na lądzie, ale tuż nad wodą, gdzie poluje na zdobycz. Gdy zbiorniki te wysychają, podejmuje wędrówkę w poszukiwaniu innych i wtedy spotkać ją można w nietypowych dla niej miejscach[3].
Jest aktywna w dzień. Odżywia się głównie owadami, skorupiakami, pająkami, ale także drobnymi kręgowcami; rybami, myszami, pisklętami ptaków, małymi wężami, kijankami i małymi płazami, również własnego gatunku. Poluje na lądzie. Przestraszona ucieka natychmiast do wody. Jesienią, zwykle w październiku zapada w sen zimowy. Spędza go na dnie zbiorników wodnych[3].
Istnieją różnice w wyglądzie zewnętrznym między samcem i samicą – dymorfizm płciowy. Samiec jest mniejszy, ma dobrze wykształcone modzele godowe oraz duże rezonatory, służące do wzmocnienia głosu wydawanego podczas godów. Ma też jaśniejsze ubarwienie ciała. Brak jest, zarówno u samca, jak i samicy szaty godowej. Żaby śmieszki późno rozpoczynają gody – trwają one zwykle od końca kwietnia do czerwca. W tym czasie przebywają w zbiornikach wodnych, zwykle w tych samych, w których zimowały. Samiec wydaje charakterystyczne odgłosy, zwane popularnie rechotaniem żab. W toku godów samiec obejmuje samicę uchwytem ampleksus. W czasie, gdy składa ona jaja, samiec wypuszcza plemniki. Zapłodnienie jaja następuje w wodzie[3].
Samica składa jaja w kilku partiach, łącznie ok. 6000 jaj. Jaja, zwane skrzekiem mają galaretowatą osłonkę i przyklejają się do roślin wodnych. Po ok. 10 dniach wylęgają się z nich larwy zwane kijankami. Pływają one w wodzie za pomocą ogona z płetwą ogonową. Oddychają początkowo skrzelami zewnętrznymi, które następnie przekształcają się w skrzela wewnętrzne. Odżywiają się odcedzając cząstki organiczne z wody, lub zeskrobując je z roślin i przedmiotów w wodzie. W trakcie rozwoju wyrastają im kończyny tylne, następnie pojawiają się kończyny przednie. Kijanki żaby śmieszki są duże, większe od kijanek innych naszych żab, osiągają długość 10–12 cm. Jesienią następuje przeobrażenie w postać dorosłą[3].
Gatunek ujęty w załączniku IV do dyrektywy siedliskowej, co zobowiązuje wszystkie państwa Unii Europejskiej do objęcia go ochroną gatunkową, w tym zapewnienia ochrony miejsc rozrodu i odpoczynku. Gatunek podlegający w Polsce ochronie częściowej[4][5].
Żaba śmieszka (Pelophylax ridibundus syn. Rana ridibunda) – jeden z sześciu gatunków płazów z rodziny żabowatych występujących w Polsce.
Pelophylax ridibundus é a maior rã nativa da Europa, e pertence à família das rãs verdadeiras. É muito semelhante em aparência às espécies próximas P. lessonae e P. esculentus. Estas três espécies, agora novamente no género Pelophylax, são muitas vezes referidas como "rãs verdes" para as distinguir de outras espécies de Rana europeias mais terrestres, conhecidas como "rãs castanhas" (como por exemplo Rana iberica).
Pelophylax ridibundus' é uma espécie de rã geralmente de cor verde que habita na água. Pode atingir um máximo de 17 centímetros de comprimento, mas os machos são mais pequenos (à volta de 12 cm). A cabeça é proporcionalmente grande e as patas traseiras são compridas, permitindo saltos grandes.
Há uma grande variação do padrão e nas cores, indo desde o verde escura atá ao castanho e cinzento, por vezes com algumas linhas de verde mais claro; está geralmente presente uma linha mais clara no dorso. As populações da Europa Ocidental são normalmente verde escuras ou pretas com uma mancha preta no dorso e superfícies laterais e três linhas verdes no dorso.
A dieta desta espécie consiste em libelinhas e outros insectos, aranhas, minhocas e lesma. Rãs maiores também comem pequenos roedores e por vezes anfíbios mais pequenos e peixes.
Esta rã-verde ocorre em grande parte da Europa, Rússia asiática e até ao Afeganistão e Paquistão, e na província chinesa de Xinjiang. Preferem uma temperatura da água de aproximadamente 15º C.
É agora distinguida de Pelophylax kurtmuelleri, à qual se assemelha, e que existe em muito maior número na maior parte da Grécia.
Pelophylax ridibundus é a maior rã nativa da Europa, e pertence à família das rãs verdadeiras. É muito semelhante em aparência às espécies próximas P. lessonae e P. esculentus. Estas três espécies, agora novamente no género Pelophylax, são muitas vezes referidas como "rãs verdes" para as distinguir de outras espécies de Rana europeias mais terrestres, conhecidas como "rãs castanhas" (como por exemplo Rana iberica).
Rana ridibunda Pallas, 1771[2]
Debeloglavka (znanstveno ime Pelophylax ridibundus) je največja vrsta pravih žab v Evropi. Na prvi pogled je podobna zeleni in pisani žabi.
Debeloglavka zraste v dolžino do 17 cm, vendar so samci manjši in dosežejo v dolžino le do okoli 12 cm. Ime je vrsta dobila po sorazmerno veliki glavi. Zadnji kraki so dolgi, kar ji omogoča dolge skoke. Običajno med populacijo prevladujejo zeleno obarvani osebki s črnimi vzorci po telesu, vendar pa so možne tudi drugačne barvne kombinacije, od temno zelene, rjave do sive. Nekateri osebki imajo po telesu vzdolžne svetlejše proge, vzdolž hrbta pa ima večina osebkov svetlo progo. Zahodne populacije debeloglavk so običajno zelene s temnimi pegami na hrbtu in bokih ter s po tremi vzdolžnimi svetlimi progami po hrbtu.
Debeloglavkin običajni plen so kačji pastirji in ostale žuželke, pa tudi deževniki in lazarji. Velike debeloglavke lahko uplenijo celo manjše sesalce, pa tudi druge manjše dvoživke in celo manjše ribe.
Debeloglavka je razširjena po večjem delu Evrope, na vzhodu pa do azijskega dela Rusije. Na jugu je razširjena do zahodnega Irana in Afganistana. Osamljene populacije so razširjene tudi v Savdski Arabiji.[2] Najbolj jim ustrezajo vode s temperaturo okoli 15 °C.
V Sloveniji je debeloglavka uvrščena na Seznam zavarovanih vrst.
Debeloglavka (znanstveno ime Pelophylax ridibundus) je največja vrsta pravih žab v Evropi. Na prvi pogled je podobna zeleni in pisani žabi.
Oglašanje debeloglavke, posneto v Basildonu, Essex, UKSjögroda (Rana ridibunda), den största europeiska arten i släktet Rana. Nu pågår en vetenskaplig debatt där vissa förespråkar att arten överförs till släktet Pelophylax och får det vetenskapliga namnet Pelophylax ridibundus.
Europas största inhemska groda med en längd upp till 13 cm (sällsynt upp till 15 cm för honor[1]. Hannar blir knappast med än 10 - 11 cm). Påminner om en stor ätlig groda, med grön till brungrön ryggsida med mörkare fläckar. Undersidan är ljusare, nästan vit, men med en del mörkare fläckar. Det finns även individer som är mer eller mindre helt bruna i färgen.[2]
Sjögrodan lever i våtmarksområden och i sjöar, där den lever av insekter, små kräftdjur, fågelungar, smågnagare, grodor och grodyngel. Kannibalism förekommer.[1] På hösten söker den sig till bottnen av vattensamlingar som sjöar och vattendrag, där den sover vintersömn.[3]
I Norden kan sjögrodan bli upp till 11 år gammal. I den södra delen av utbredningsområdet blir den dock högst 6 år.[4]
Sjögrodan har ett kraftigt, snabbt hä hä hä hä, som av många beskrivs som skrattliknande (ett alternativt svenskt namn på sjögrodan är just skrattgroda; på danska och norska kallas den latterfrø resp. latterfrosk av latter, skratt). En samling kväkande sjögrodor kan höras på upp till 1,5 kilometers avstånd.[5] Utöver det skrattliknande lätet förekommer även mer vanliga kväkande ljud[1].
Sjögrodan leker i vattensamlingar under våren till försommaren när vattentemperaturen nått upp till 16 °C, då hanarna börjar kväka intensivt, speciellt på natten. När en hona är parningsvillig, simmar den fram till samlingen av hanar, blir omfamnad av en hane i amplexus och börjar lägga mellan 1 200 och 16 000 ägg. Efter äggläggningen drar sig honan tillbaka, medan hanarna fortsätter att locka på honor. Tiden det tar för äggen att kläckas är beroende av temperaturen; vid 20 °C tar det mellan 5 och 8 dygn. Ynglen förvandlas till grodor under sensommaren, och övervintrar troligtvis under vatten. Ynglen lever främst av alger; stora yngel kan även ta animalisk föda som protozoer, maskar och små kräftdjur. Dödligheten hos de nyförvandlade grodorna är mycket stor, större än för många andra Rana-arter.[6]
Sjögrodan utgör byte för flera djur, som snokar, hägrar, storkar, uttrar, illrar och grävlingar. Små, nyförvandlade sjögrodor tas dessutom av andra grodor, även individer från deras egen art.[7]
Grodan finns från södra England, delar av Frankrike genom Tyskland och Östeuropa till delar av Balkan. Den har sin sydgräns i Turkiet och Nordafrika, samt sin östgräns vid Bajkalsjön. I Skandinavien finns den endast sparsamt på Bornholm - populationen vid Helsingfors dog ut omkring 1960. Den finns också i en isolerad population vid Riga.[8]
De främsta hoten mot sjögrodan är övergödning och vattenföroreningar. Övergödningen får vattensamlingarna att växa igen, så att de skuggas och temperaturen sjunker; föroreningarna minskar syrehalten i vattnet, vilket gör att många grodor dör av syrebrist under övervintringen, som de tillbringar på bottnen av vattensamlingar. Fog, Schmedes och Rosenørn de Lasson anger det senare som det främsta hotet mot sjögrodan. Då den är beroende av tillgången på tillräckligt djupa vattensamlingar, utgör vattenregleringar och utdikningar också ett hot.[9]
På ön Milos finns det en grodart som det pågår studier kring. Diskussion förs om benämning. Den kallas omväxlande för Milosgroda och omväxlande för sjögroda. På Nordens Ark bedrivs ett artbevarandearbete.[10]
Sjögroda (Rana ridibunda), den största europeiska arten i släktet Rana. Nu pågår en vetenskaplig debatt där vissa förespråkar att arten överförs till släktet Pelophylax och får det vetenskapliga namnet Pelophylax ridibundus.
Ova kurbağası[1] (Pelophylax ridibundus; eskiden: Rana ridibunda), Ranidae (Gerçek su kurbağaları) familyasına ait bir kurbağa türü.
Boyları 15 cm civarlarında olup, gri renkli zeminde yeşil lekeleri bulunmaktadır. Gizlenmeleri göz ve burun dışarda kalacak şekilde suya gömülmektir. Sürü psikolojisinin bariz örneklerini gösteren bu türe ait bireylerden biri suya atlayınca diğerleri de atlamakta, biri bağırmaya başlayınca diğerleride bağırmaya başlamaktadır.
Ova kurbağası (Pelophylax ridibundus; eskiden: Rana ridibunda), Ranidae (Gerçek su kurbağaları) familyasına ait bir kurbağa türü.
Boyları 15 cm civarlarında olup, gri renkli zeminde yeşil lekeleri bulunmaktadır. Gizlenmeleri göz ve burun dışarda kalacak şekilde suya gömülmektir. Sürü psikolojisinin bariz örneklerini gösteren bu türe ait bireylerden biri suya atlayınca diğerleri de atlamakta, biri bağırmaya başlayınca diğerleride bağırmaya başlamaktadır.
Озерна жаба живе на величезній території, що простягається у широтному напрямку від Східної Франції до Казахстану. Встановлення точних меж видового ареалу доволі складне у зв'язку зі змінами думок про таксономічний статус окремих популяцій та популяційних груп і, крім того, у зв'язку з сучасною інтродукцією цих амфібій у ряді регіонів. Тим не менше можна стверджувати, що у Західній Європі в межах своєї ділянки ареалу цей вид на півночі доходить до Балтійського узбережжя, у східній — до північної Латвії (околиці Риги, інтродуценти), північного заходу Росії (околиці С.-Петербурга) та крайнього півдня Фінляндії, Удмуртії, Башкирії (Уфа), і далі в Азії — до північно-східного Казахстану. На півдні — до північного Ірану, Афганістану, Пакистану, північно-західного Китаю.
Ізольовані популяції відомі на заході Саудівської Аравії (Азир), Бахрейні, Аль Хазі та в деяких інших регіонах Аравійський півострів|Аравійського півострова. На крайньому заході за межами свого ареалу інтродуковані популяції виявлені в Іспанії, на південному заході Франції та на крайньому сході — в околицях Якутська.
В окремих випадках дата першого випуску в природу та основні етапи розселення відомі. Так, у Східному Казахстані у 1961 та 1974-75 рр. Р. ridibundus випуще ні в Усть-Каменогорську, згодом виявлені в Алакольській котловині біля селища Уч-Арал (1967 г.), потім в околицях Семипалатинська та Павлодара (80-і роки), ще згодом — у північно-західній частині Зайсанської котловини (1998). На Середньому Уралі (Єкатеринбурзька обл.) озерна жаба інтродукована у 1969 р. у Верхньотагільському водосховищі з Краснодарського краю, а в 1980 р. — у Рефтинське водосховище з Одеської області. У центрі Горно-Алтайська виявлені у 1970 р. (озерних жаб постачали до місцевого педінституту з Ошської обл., Киргизстан), а через 14 років ці амфібії заселили більшість водойм в околицях міста.
У викопному вигляді виявлена у нижньому плейстоцені-голоцені середньої течії Дніпра.
В Україні озерна жаба водиться практично по всій території у місцях, де є прісні водойми. У виборі водойм віддає перевагу біотопам відкритих просторів.
Враховуючи те, що антропогенні зміни торкаються практично більшої частини території країни (включно із зведенням лісів), можна вважати, що Р. ridibundus живе у всіх природних зонах України. Разом з тим у своєму поширенні у гірських районах Закарпаття вона звичайно не піднімається вище 600 м і 1150 м — в Криму.
Спектр біотопів, що їх займає озерна жаба, доволі широкий і включає місця, які обов'язково характеризуються наявністю постійних прісних водойм: береги річок, озер, ставів, стариць, дренажні канави, водойми-відстійники тощо. На півдні України (Присивашшя, північно-східна частина степового Криму та Керченського півострова) озерні жаби можуть займати водойми з підвищеною твердістю та солоністю.
Загалом можна зазначити, що детальні дослідження динаміки чисельності озерних жаб та факторів, що зумовлюють її мінливість у різних біотопах як на території України, так і за її межами, обмежені. Наявні дані говорять про істотну мінливість чисельності цих тварин у різних ділянках ареалу та в різних біотопах.
Так, на Закарпатті їхня чисельність становить 15-45 ос. на 100 м маршруту. При розрахунку числа особин на одиницю площі цей показник досягає 1 ос. на 0,3-2 м² водойми, при цьому на Прикарпатті щільність цього виду дещо менша й коливається в межах 1 ос. на 7,5-40,0 м².
На території Криму чисельність Р. ridibundus у різних ділянках коливається від поодиноких особин на 1 км маршруту до декількох десятків або навіть сотень.
Кількість озерних жаб у Кривому Розі та його околицях (р. Інгул та р. Саксагань) на 10 м² берегу досягає 30-50 ос., у міських водоймах до 10-16, на каналі Дніпро — Кривий Ріг до 50 ос. На одному кілометрі каналу Дніпро — Донбас на початку 90-х років інкубувалося понад 82 млн ікринок. При цьому чисельність пуголовків, що успішно завершили метаморфоз, становила близько 0,3 млн.
Із схожих даних, одержаних при вивченні цих амфібій за межами України, варто згадати те, що в гирлі Ками (до створення Куйбишевського водосховища) відзначалось по 5-6 озерних жаб (з них 1-2 самиці) на 2-4 м² берегу, у Пестречинському районі Татарстану — до 30 особин на 200 м² нерестової водойми (Гаранин, 1983). Загалом на території Волзько-Камського краю Росії чисельність цих амфібій коливалася в межах 0,1-28,0 ос. на 100 м берегової смуги, хоча безпосередньо на річках та ставках вона істотно більша й досягала 50,6-97,5 ос.
Судячи з оглядових матеріалів С. Кузьмина (1999), чисельність Р. ridibundus у південних регіонах Росії становить близько 170—1410 ос./км берегової лінії, а в долині Амудар'ї в Туркменистані приблизно 180—860 ос./км.
Доволі висока чисельність амфібій цього виду й у Верхньотагільському водосховищі Свердловської області (інтродуковані з Краснодарського краю) — до 1500 ос./км.
Тварини середніх та великих розмірів, довжина тіла яких може досягати понад 100 (до 170) мм, у забарвленні спинної частини тулуба переважають різні відтінки зеленого кольору (інколи до коричневого), черевний бік тіла звичайно світлий з неясно виявленими невеликими сірими плямами, які часто створюють мозаїчномармурове тло (у Криму виявлені популяції озерних жаб з білим забарвленням черевного боку та браком плям).
Характерною особливістю візерунка є розвиток світлої спинної поздовжньої смуги (яка може заходити на голову) та наявність округлих темних плям, розміри яких коливаються від великих (досягаючи приблизно розмірів ока), до середніх та дрібних. По боках морди в області очей може бути розташована темна смужка, що інколи може переходити на тулуб (у пониззі Дніпра виявлені популяції з розвитком сіро-брунатної смуги в області барабанної перетинки, що нагадує таку в бурих жаб).
На верхній частині передніх (передрамено) та задніх (гомілка та заплесноплеснева частина) кінцівок як правило, розвинені темні поперечні смуги. Є спинно-бокові складки. Позад очей містяться добре виявлені барабанні перетинки. Якщо стегна розташувати перпендикулярно серединній осі тіла, то надступаковогомілкові (скакові) зчленування заходять одне за одне. Пальці на задніх кінцівках з'єднані плавальними перетинками, внутрішній п'ятковий горбок невисокий.
Самці звичайно відрізняються від самиць розвитком на першому пальці передніх кінцівок темно-сірих шлюбних мозолів та наявністю в кутах рота темносірих звукових резонаторів.
Озерна жаба, порівняно з іншими видами, найчастіше ставала об'єктом досліджень зовнішньої морфології безхвостих амфібій. Одна з перших основоположних праць у цьому плані належить П. В. Терентьєву (1943). Він показав, що в розвитку кінцівок та деяких параметрів очей існує зв'язок зі статтю, а відносна довжина задніх кінцівок, відношення L. o./L. c., Sp. ip./Lt. p., T./F. та L. t. ci./D. h. мало залежать від віку.
Перші узагальнення оригінальних даних з мінливості зовнішньої морфології озерних жаб України зроблені В. І. Таращуком (1959), М. М. Щербаком (1966), М. М. Щербаком та М. І. Щербанем (1980). Так, деякі розмірні показники, без уточнення точок збору наведені В. І. Таращуком, який відзначає, що L. озерних жаб з території України звичайно не перевищує 10-11 см, Lt. p. більше у 1,5 (і більше) разу від Sp. ip., L. tym. вкладається у L. o. 1,23-1,60 разу, F. / T. 0,87-1,01, L. t. ci. / D. h. відповідає 2,0-4,5.
М. М. Щербак вказує, що за 13 стандартними розмірними показниками озерні жаби Криму істотно відрізняються від тварин цього виду з Молдови (11 статистично достовірних відмін). Крім того, наведені також результати порівняння кримських Р. ridibundus з особинами з віддаленіших ділянок ареалу — Кавказу та Киргизстану. І хоча зроблено формальний висновок про поширення у всіх трьох регіонах номінативної форми, його обґрунтованість ускладнена тим, що жаби у східних ділянках ареалу могли належити, як стало відомо багато пізніше, до різних таксонів. З другого боку, озерним жабам Криму властива, найбільш вірогідно, географічна мінливість. У всякому разі, судячи з останніх порівнянь передгірно-гірських та степових популяцій, між ними існують достовірні відміни за L. o., D. n.-o., D. r.-n. та Sp. in.
За зовнішньоморфологічними показниками статистично достовірні відмінності між Р. ridibundus Прикарпаття та Закарпаття існують лише за довжиною стегна. Дещо східнішим популяціям амфібій цього виду з Київської та Черкаської областей властива залежність від статі за індексами F. / T., D. p. / L. t. ci., T. / L. t. ci. та Ix (Ix — мультиплікативний індекс, що розраховується як T2 ?D.h./L.t.ci.2 ?L. c. s.;). Цікаво, що Ix згідно з розрахунками склав тут не менше 32, що істотно відрізняється від цього показника, вказаного його автором для цього виду раніше — не менше 45.
Пропоноване пояснення різниці у розмірах цього показника географічною мінливістю ніяк не можна вважати обґрунтованим у зв'язку з браком відомостей про точне походження матеріалу в праці С. В. Таращука (1985).
Особливу цікавість викликає відміна між календарним (визначається за шаруватістю кісткової тканини) та біологічним віком амфібій. У популяціях з центральної України представлені 3 розмірно-вікові групи: напівдорослі (самиці 66,1, самці 66,8; тут і далі розміри в мм), дорослі-1 (самиці 81,8, самці 80,1) та дорослі 2 (самиці 92,2, самці 83,5).
Із збільшенням віку виявленість статевого диморфізму посилюється, а деякі з ознак, що традиційно використовуються в таксономії зелених жаб, у представників цих трьох вікових груп можуть достовірно відрізнятися.
Порівняння зовнішньоморфологічних ознак озерних жаб українських популяцій з аналогічними показниками представників цього виду із східних частин ареалу і в тому числі з Центрально-Чорноземного р-ну (Росія), Удмуртської республіки (Росія), Татарстану (Росія), Вірменії та Киргистану вказує на відмінності, пов'язані, скоріше за все, з географічною мінливістю.
У західних ділянках ареалу (Нідерланди, Польща, Румунія) порогові значення індексу T./L. t. ci. (L. t. ci.=C. int.) Р. ridibundus досягають 8,5-9,5 (Pagano et al., 1995).
Аналіз особливостей виявлення візерунка та забарвлення цих амфібій у природних популяціях поки що також не дає можливості виявити будь-які виразні закономірності просторової мінливості цих ознак, хоча специфіка спадкування деяких з них вже відома: наявність смуги контролюється домінантним алелем, а брак — рецесивним станом гена.
Озерним жабам із Закарпатської, Одеської, Херсонської, Донецької областей та з Криму властива відсутність статевих відмінностей у розвитку спинної смуги та характері плямистості верхньої та нижньої частин тіла. Для 58,5% особин з цього регіону характерний брак спинної смуги, а в 42,3% вона є (з них в 11,5% носить переривчастий характер), у 77,7% розвинені великі (близько 6-8 мм в діаметрі) темні спинні плями, у 56,2 і 76,9% плямисте черево та горло відповідно.
Однак у жаб з передгірно-гірської частини Криму плямистість черевного боку тіла відсутня більш ніж у 96% особин, а з степової зони — у 64-65%, хоча відомо, що для більшості озерних жаб характерний мармурово-плямистий візерунок черева. Разом з тим в Одеській області у межах однієї вікової групи смугасті особини частіше трапляються серед самців, ніж серед самиць (92,9 і 76,2% відповідно). При цьому серед смугастих частіше трапляються особини з асиметрією плям, однак відмін між самцями та самицями немає. У всіх чотирьох вибірках виявлена позитивна кореляція (коеф. Спірмена, рівень значущості порядку 0,05) асиметрії плям з наявністю смуги.
Згідно з аналізом понад 400 особин з території України (точні місця зборів невідомі), наявність спинної смуги також характерніша для самців (56%), і саме в них частіше розвинена плямистість на черевному боці тіла (20,5% проти 14,7%). У плямистості спинного боку статевий диморфізм не виявлений: ця ознака властива 94% самців і 99% самиць.
Більшості Р. ridibundus (86,4%) з околиць Києва характерне зелене чи зеленобрунатне забарвлення тла спинного боку тіла. Що ж до наявності світлої спинної смуги, то частота її трапляння тут становить 80,4%. Смуга може мати пряму або зиґзаґувату форму (у 52,7% і 27,7% відповідно). Майже всі Р. ridibundus (понад 95%) характеризуються пігментацією горла та черва та наявністю на передніх кінцівках 3 і приблизно 10 смуг на задніх кінцівках.
Привертають до себе увагу особливості мінливості цих ознак P. ridibundus за межами України. Так, в озерних жаб (Краснодарський край, Росія та Абхазія) забарвлення черевного боку тіла корелює з віком. Серед дорослих тварин (довжина тіла більше 61 мм) краснодарської популяції чисельність темнозабарвлених (наявність різних варіантів пігментації горла, черева та стегон) становить 40,6%, а серед молодих довжина тіла менше 60 мм — лише 5,3%, тобто коефіцієнт кореляції r досягає 0,75 (p<0,001).
Разом з тим, у другій вибірці (ст. Ірклієвська) зв'язок забарвлення черевного боку тіла з віком відсутній. Особливо слід підкреслити сезонну мінливість частоти трапляння цієї ознаки, що виявлялося в обох вибірках. Так, у вибірці з околиць Краснодара навесні частота світлозабарвлених становить 44,1%, темнозабарвлених 19,3% (в окол. ст. Ірклієвська 44,4 і 9,5% відповідно), восени у першій вибірці світлозабарвлених 9,6% проти 38,1% темнозабарвлених (в окол. ст. Ірклієвська 13,9 проти 23,4% відповідно). Понадто, відзначена більша частота трапляння смугастих жаб навесні (49,0%) порівняно з осінню (26,0%).
Цікавість викликає інформація про те, що в популяціях P. ridibundus у Липецькій області Росії тварини з плямистістю спинного боку не виявлені (Статкевич, 2001).Ще далі на північний схід (м. Єкатеринбург) серед цьоголітків частота трапляння жаб без медіальної смуги становить 56,6%, а серед дорослих — відсутня повністю.
На території Татарстану частота трапляння смугастих особин не залежить від статі й коливається у межах 65-70%, але зі збільшенням розмірів особин цей показник зменшується з 80 до 50%.
Далі на схід (Середній Урал, Свердловська обл.) в інтродукованій популяції озерної жаби морфа striata (розвиток медіальної смуги) у 1976 р. складала 66%, а в 1981 р.— 35,1%. Особливу цікавість викликає той факт, що за умов експерименту в цьоголітків, вирощених за підвищених температур, частота трапляння цієї ознаки зростає з 15,9% до 29,8%.
У Волгоградській області чисельність особин з розвиненою спинною смугою переважає над безсмугими. Так, частота трапляння в одній популяції смугастих самців та самиць складає відповідно 74,9-71,1%, в іншій 68,2-71,4% (відмінності за статтю не достовірні в обох вибірках). Частота тварин із забарвленим горлом та черевом у першій популяції практично не відрізняється (57,4 і 57,0 самці й самиці відповідно), у другій відміни складають близько 12% (самці — 75,9%, самиці — 64,3%).
Серед інших морфологічних особливостей цих тварин можна вказати на розвиток різного роду аномалій. Так, в індустріальних районах Дніпропетровської області кількість тварин цього виду з різними відхиленнями в будові кінцівок коливається від 34,3% до 47,6% (у 1991—1994 рр. досліджено 3505 особин).
Порівняння мінливості середньої частоти асиметричного прояву на ознаку залежно від висоти місцевості (використовували тварин лише з незабруднених водойм) показало, що на висоті близько 1000 м цей показник коливається в межах 0,35-0,36, а на рівнині він дорівнює 0,47. У Р. ridibundus у зонах з різним ступенем антропогенного навантаження (у міській смузі Казані та за її межами) середня частота асиметричного прояву на ознаку дорівнює 0,72-0,75 і 0,35 відповідно.
У Самарській області у місцях з послабленим антропогенним навантаженням цей показник коливається в межах 0,50-0,51, а на забруднених ділянках 0,55-0,66. Ще один показник ступеня забрудненості територій відбивається у частоті трапляння клітин з порушеннями: у незабруднених ділянках в межах цієї області вона становить 1,5-3,0%, а в забруднених — 5,33%. В Астраханській області у контрольній (незабрудненій) ділянці середня частота асиметричного прояву на ознаку дорівнює 0,49, а в зонах з підвищеним антропогенним впливом — від 0,60 до 0,67 (результати мікроядерного тесту: 1,15 та 1,68-3,00% відповідно).
Цікаво, що у Казахстані (Семипалатинська обл.), розміри тіла особин із забруднених ставів перевищують такі в жаб з незабруднених водойм на 5%, а маса — на 12%, індекс L. c. / L.— на 12%. Морфологічні аномалії в цих амфібій на ділянках з різним антропогенним навантаженням у Казані відрізняються. У зоні з сильним промисловим забрудненням частота особин з подвоєнням першого пальця на задніх кінцівках коливається від 0 до 8,7%, а в зеленій зоні 0-3,3%, при цьому відзначені також й інші відхилення.
Біоакустичний аналіз шлюбних криків зелених жаб з території колишньої Югославії, вказує на видоспецифічність цього показника в представників усіх таксонів цієї групи (P. ridibundus, Р. lessonae, Р. esculentus). При порівнянні шлюбних криків (тривалість, частота, кількість імпульсів) озерної жаби з представниками інших таксонів цього комплексу (Франція) виявилося, що P. ridibundus відрізняється від двох останніх представників, які на дендрограмі показують більшу близькість між собою, ніж с озерною жабою.
Вивчення мінливості цього показника в даних тварин на території Ізраїлю показало його залежність від температури навколишнього середовища. Іншим фактором, що впливає на специфіку цього показника, є розміри тварини. Для більшості параметрів шлюбних криків P. ridibundus також властива залежність від температури, за винятком впливу останньої на групові пульси (вони в середньому становлять 3,55; популяції з території колишньої Югославії).
Каріотип P. ridibundus на території України містить 26 хромосом (2n = 26, NF = 58) та дещо відрізняється від інших видів цієї групи особливостями морфології хромосом (значення центромерного індексу); на обох хромосомах 9-ї пари локалізовані вторинні перетяги.
Каріотип озерної жаби зі східної частини Німеччини також складається з 26 хромосом (2n = 26,NF = 58), але вторинні перетяги відзначені на 10-й парі хромосом.
Хромосомні набори озерних жаб з території Кабардино-Балкарії (Нальчик), Грузії (Поті) та України (Львів) відповідають каріотипам озерних жаб з інших частин ареалу (2n = 26, NF = 52), при цьому вторинні перетяги наявні на 11-й парі і, крім того, існує тенденція інших хромосом також утворювати вторинні перетяги.
Вищевказані відмінності у вказівках про локалізацію вторинних перетягів на різних парах хромосом (на 9-й, 10-й або 11-й) скоріше за все пов'язані з різними методичними підходами дослідників до ідентифікації гомологів. Хромосомні набори амфібій цього виду з території Московської області Росії принципово не відрізняються від наведених вище даних.
Особливу цікавість викликає дослідження метафазних хромосом та хромосом типу лампових щіток за допомогою С-забарвлення (Bucci et al., 1990). Озерні жаби відрізняються від інших членів групи виразно розрізнюваними темними гранулами та флуоресцентним ефектом у районі центромерів. Специфічність також виявляється в особливостях центромерів, кількості та локалізації гігантських петель, а також у частоті хіазм.
В одних і тих самих особин можуть бути відмінності в кількості хромосом. Крім звичайного для цього виду диплоїдного набору 2n = 26 у клітинах кісткового мозку, в клітинах сім'яників нараховують 26, 39, 52 та 78 хромосом (Манило, 2005). Крім поліплоїдних клітин (близько 10%), також відмічаються близько 5% клітин з анеуплоїдною кількістю хромосом (матеріали дослідження потребують уточнення та їхньої інтерпретації).
Кількість ядерної ДНК в Р. ridibundus з Одеської області та Криму становить 14,2-14,6 пг; використання іншого методу для визначення цього показника в озерних жаб у східних областях (Харківська, Луганська та Донецька) показало, що розмір генома досягає в середньому 16,12 пг, коливаючись у межах 15,74-16,35 пг. В інших частинах ареалу (Росія) цей показник змінюється незначно.
Популяції озерної жаби право- та лівобережної України характеризуються високим рівнем їх гетерозиготності (Н = 0,05-0,087) при відносно невеликій генетичній віддаленості одного від одного (DN = 0,151 і DN = 0,129 відповідно); при цьому слід вказати, що рівень гетерозиготності їх дещо перевищує середній для всіх амфібій (Не = 0,067) і коливається в межах H0 = 0,05-0,087.
Амфібії цього виду виходять з місць зимівлі залежно від погодних умов весни кожного року, але найчастіше у березні-квітні. Понадто, у теплі зими на півдні України (південний берег Криму) озерні жаби можуть бути активними цілорічно. Це справедливо й для тих водойм у дещо північніших ділянках ареалу, що пов'язані з теплими водами накопичувачів електростанцій, скидним ділянками очисних споруд, артезіанськими свердловинами, що функціонують цілорічно тощо. Парування починається незабаром після виходу з місць зимівлі й зазвичай припадає на квітень (кінець березня у теплі роки), і сезон нересту триває майже до кінця червня-липня.
Особливу цікавість викликають дані з двох інтродукованих популяцій на Середньому Уралі (Свердловська обл.), у яких відзначалась різна тривалість строків відкладання ікри. Так, в інтродукованій популяції Рефтинського водосховища (з Одеської обл., Україна) відкладання ікри починається у травні й тривалість нересту становила всього три тижні.
Озерні жаби у Верхньотагільському водосховищі, узяті з краснодарських популяцій півдня Росії характеризується, тривалістю нересту з кінця квітня до середини липня (Иванова и др., 2001).При цьому частина личинок не встигає завершити метаморфоз і зимує на личинковій стадії, що призводить до мінливості розмірів цьоголітків однієї й тієї самої генерації від 16,7 до 50,0 мм. Є вказівка про те, що ікра відкладається на глибині не менше 0,4-1,5 м (твердження потребує перевірки).
В озерних жаб кримських популяцій кількість ікринок в одній кладці коливається в межах 5-10 тис. У Придніпров'ї (Дніпропетровська обл.) середня абсолютна плодючість Р. ridibundus становить близько 5400 (850-12400) ікринок, а відносна 106 (40-280) ікринок на 1 г маси тіла самиці.
Кількість ікринок в одній кладці залежить від розмірів самиці (за даними з популяцій Краснодарського краю). Так, самиці з розмірами тіла в межах 50,1-60 мм характеризуються величиною кладки в 1,1-4,2 тис. ікринок; 60,1-70,0 мм — від 3,0 до 5,3 тис.; 70,1-80,0 мм — від 3,0 до 5,8 тис.; 80,1-90 мм — від 4,1 до 8,8 тис.; 90,1-100,0 мм — від 7,1 до 16,4 тис. і понад 100 мм—от 4,9 до 9,6 тис. ікринок. Чисельність личинок, що вийшли з ікринок з цих кладок, становить 40,0-68,8%, а кількість тих, що пройшли метаморфоз 0,4-2,2% (по відношенню до кількості відкладеної ікри). З 16 кладок озерних жаб з цього ж регіону, число ікринок від однієї самиці приблизно 4240 штук, а вихід — близько 31,8%.Що ж до чисельності личинок, що пройшли метаморфоз, то вона становить близько 20,8% (або 6,6% по відношенню до кількості відкладеної ікри).
На території Українських Карпат загальні розміри личинок 6-8 мм при виході з яйця, а перед метаморфозом (настає через 70-90 днів), близько 65 мм. Пуголовки озерної жаби з цього регіону характеризуються величиною проміжку між очима приблизно у 2 рази більшими, ніж дистанція між ніздрями. Анальний отвір розташований з правого боку, зябровий — зліва й скерований назад-угору.
У східних частинах ареалу (Караганда, Казахстан) відзначено випадок масового гігантизму личинок, які досягали загальних розмірів близько 150 мм; матеріали схожого дослідження у західних ділянках ареалу (Латвія) показали, що такі личинки можуть характеризуватися розвитком органів, властивих наземній стадії — легенів та статевої системи (Лусис, Цауне, 1984; Aitbaeva et al., 1991).
Порівняння співвідношення статей серед дорослих озерних жаб у кримських популяціях показало незначне переважання кількості самиць (59 проти 41%). Інші дані, щодо статевої і вікової структури українських популяцій озерних жаб практично відсутні. Докладніша інформація з цього питання існує щодо амфібій цього виду в інших частинах ареалу. Так, серед самиць Р. ridibundus 6-9(10)-річного віку, що розмножуються, з території Вірменії близько 20% досягають статевої зрілості вже у 3 роки, а 80% починають розмноження після 3-ї (4-ї) зимівлі (самці стають статевозрілими у віці 2-4 років).
Чисельність самців та самиць озерних жаб на території Волзько-Камського краю (Росія) відразу після метаморфозу співвідноситься як 1 : 2, хоча є відомості, що частка самиць збільшується у старших вікових групах (тобто зі збільшенням розмірів особин) від 40 до 100% (Татарстан). У північніших ділянках ареалу (Росія, Івановська обл.), виявлено, що максимальний вік Р. ridibundus становить 7-11 (12) років, при цьому статевої зрілості жаби досягають в середньому в 4-5 років, а середній вік самиць приблизно на 0,7-1,4 року перевищує вік самців.
Серед інтродукованих на Середньому Уралі (Свердловська обл.) озерних жаб майже не трапляються тварини старші 6 років, більшу частину популяції (до 70%) становлять 3-4-річні особини.
Матеріали з добової активності в Україні обмежені твердженнями про цілодобову активність Р. ridibundus у Карпатах протягом весни — початку літа (Никитенко, 1959), а за іншими спостереженнями — переважанням активності вдень від 12 до 15 години та в присмерку від 20 до 21 години (Щербак, Щербань, 1980). На території Криму озерні жаби рано навесні та восени активні тут протягом дня, а влітку — цілодобово.
Амфібії цього виду досить добре переносять високі температури, і їх неодноразово відзначали за температур повітря й води близько 30-35°С і 25-28°С відповідно. Межі нижніх температур повітря близько 2,5-10°С, води — приблизно 8 °C (дані для кримських популяцій; Щербак, 1966). В інших джерелах (Кузьмин, 1999) наведені інші показники без зазначення конкретного регіону (Центральна Азія?): верхні межі температури повітря до 35-40°С і води близько 30 °C, нижні — 10-18°С повітря і 5-17°С води.
Тривалість личинкового розвитку становить близько 80-90 днів, але істотно залежить від специфіки умов водойми, у якій відбувається розвиток і, передовсім, від її температурного режиму. Наявність у колекціях (Зоологічний музей ННПМ Національної академії наук України) серії личинок з весняними та пізньоосінніми датами зборів (31 березня 1961 р., с. Зеленогір'я та 4 листопада 1961 р., околиці Алушти) дає підстави твердити, що не всі пуголовки встигають пройти метаморфоз і вони зимують на цій стадії.
На зимівлю йдуть звичайно у жовтні-листопаді, й ці строки залежать від особливостей осені кожного року. Зимують у воді.
Пуголовки живляться детритом, водоростями, вищими рослинами та тваринними об'єктами, при цьому різноманітність об'єктів з віком личинок збільшується, але бентосні об'єкти все одно й надалі складають основу живлення.
Аналіз живлення дорослих жаб на Кримському півострові (Щербак, 1966) показав, що найчастіше в їхньому раціоні трапляються личинки двокрилих, павуки, туруни, мурашки, свинки, полукрильці тощо (відповідно 22,3, 21,4, 18,1, 13,6, 11,7%). Спектр живлення амфібій цього виду з території Закарпаття приблизно схожий і тут відзначені мурашки (49,3%), личинки двокрилих та попиків (по 29%), турунів (20,3%), мершавиць (17,4%).
У раціоні неодноразово відзначалися й хребетні (мальки риб, ящірки, пташенята біляводних птахів і т. ін.). У більшості випадків P. ridibundus полюють на берегах водойм у межах 1 метра або трохи більше того від урізу води.
Вивчення живлення цих амфібій в інших частинах ареалу (дельта Волги) показало, що озерні жаби з середини червня припиняють покидати водойми, і основою їхнього живлення у цей період стають пуголовки свого виду, а згодом — цьоголітки (виявлені у 80% шлунків при аналізі спектра живлення 500 особин). З інших кормів виявлені личинки та імаго бабок і великих водяних жуків (23%), 11% молюсків, 8% вовчків та 5% мальків риб.
У деяких місцях (у вузькій зоні біля шлюзу Ільменя), частка риби досягала 50% частоти трапляння від інших об'єктів живлення, але після відкриття шлюзу й відходу мальків, останні зникають із спектру живлення. Крім того, якісний склад об'єктів живлення залежить від багатства окремих видів. Так, у місцях з високою чисельністю вовчків частота їх трапляння складала 93%; у шлунках жаб, спійманих біля вуликів, бджоли зареєстровані майже з 100%-ю частотою; у місцях концентрації молоді сазана вони також відзначені в 100% Р. ridibundus.
Разом з тим важливо підкреслити, що за матеріалами цього дослідження відносна чисельність вилучених амфібіями мальків риб (від загального числа випущених рибгоспом), складала всього близько 0,06-0,08% (за даними аналізу шлунків 1400 особин).
Серед прямих ворогів дорослих озерних жаб відзначені чимало видів біляводних рептилій, птахів та ссавців. Понадто, ці земноводні можуть складати основну частину живлення окремих видів хребетних — вужів (Natrix natrix, N. tesselata), гомілкових птахів (Ciconiiformes), норки (Mustela) та деяких інших.
Попри те, що Р. ridibundus є чи не найлабільнішим видом серед амфібій вітчизняної фауни, поміж основних факторів, що справляють вплив на чисельність популяцій, слід вказати усе ж на антропогенний прес. Одним з прикладів може слугувати випадок прориву греблі, що огороджувала скидання вод Рижовського цукрового заводу в р. Синюху (притока р. Південний Буг) у 1985 р. Обсяг скидних вод склав близько 7000 м3 і при цьому температура води підвищилася до 42 °C, а показник рН досяг рівня 7. Чисельність озерних жаб після цього знизилася до 1-2 ос./100 м берегової лінії (проти 69-128 до скидання вод).
Вид занесено до Додатку III «Бернської конвенції» (категорія «види, що підлягають охороні») та до «Червоної книги хребетних Міжнародного союзу охорони природи (МСОП)».
Ếch đầm lầy châu Âu (Pelophylax ridibundus) là loài ếch lớn nhất bản địa châu Âu, thuộc họ Ranidae. Nó có bề ngoài rất giống với Pelophylax lessonae và loài lai Pelophylax kl. esculentus. Ba loài này được xếp trong chi Pelophylax.
P. ridibundus sống trong và quanh quầng nước. Nó đạt chiều dài tối đa 17 cm, dù thường nhỏ hơn nhiều (con đực chừng 12 cm). Đầu to còn chân sau thì dài, giúp chúng có những bước nhảy dài.
Có sự đa dạng lớn về tông màu và hoa văn, từ xanh đậm đến xám và nâu, có khi chúng có sọc xanh lợt; hay một sọc nhạt màu ở giữa sống lưng.
P. ridibundus sống ở hầu khắp châu Âu, và cả một phần châu Á, gồm phần châu Á của Nga, về phía nam đến tây Iran và Afghanistan. Thậm chí, còn có một quần thể tách biệt ở Ả Rập Xê Út.[2] Chúng ưa nhiệt độ nước khoảng 15 °C.
Ếch đầm lầy châu Âu (Pelophylax ridibundus) là loài ếch lớn nhất bản địa châu Âu, thuộc họ Ranidae. Nó có bề ngoài rất giống với Pelophylax lessonae và loài lai Pelophylax kl. esculentus. Ba loài này được xếp trong chi Pelophylax.
Mẫu tiếng kêu Pelophylax ridibundus thu vào một buổi chiều tại Basildon, Essex, UKОзёрная лягу́шка[2] (лат. Pelophylax ridibundus) — вид бесхвостых земноводных из семейства настоящих лягушек (Ranidae).
Длина тела составляет 6—13 см, масса — до 200 г. Тело удлинённое, череп овальный, морда немного заострённая. Сверху тело окрашено в буро-зелёный цвет разных оттенков с тёмными пятнами. Вдоль головы и позвоночника у большинства особей (до 90 %) проходит светлая полоса разной степени выраженности. Нижняя часть тела окрашена в грязно-белый или слегка желтоватый цвет, в большинстве случаев с многочисленными тёмными, иногда чёрными пятнами. Глаза ярко-золотистого цвета. Головастик светло-оливковой окраски, грушевидной формы, зелёного или другого цветов.
Озёрная лягушка распространена в Южной и Центральной Европе, Передней и Средней Азии, в Северной Африке. В Восточной Европе распространена до 60° с. ш., встречается в Крыму, на Кавказе, в Казахстане. На востоке — до озера Балхаш. Непреднамеренно интродуцирована на Камчатке, где успешно прижилась и обитает в Халактырском озере[3], водоемах Паратунской долины (поселки Паратунка и Термальный), у Малкинских горячих источников, в селе Эссо и др. На полуострове её распространение связано в основном с термальными водами.[4]
Томские популяции образовались в непромерзающих водохранилищах и озёрах, мелиоративных каналах, куда сбрасываются тёплые стоки электростанций, предприятий и жилых домов. В городской черте Томска она обитает в Мавлюкеевском и Университетском озёрах. Эти водоёмы, расположены на грани второй и третьей террас поймы реки Томи в окружении частных усадеб. На юго-востоке Новосибирской области озёрная лягушка населяет долину Оби в Ордынском и Сузунском районах.[5]
Озёрные лягушки — самые крупные земноводные Палеарктики. Попадаются гиганты длиной до 17 см. Самки обычно крупнее самцов.
Окраска спины помогает озёрной лягушке оставаться незаметной среди прибрежной и водной растительности. Этому в немалой степени способствует и светлая отчётливая полоса, которая словно расчленяет тело и нарушает цельное восприятие его очертаний. В воде эта полоса очень похожа на стебли водных растений, которые ярко зеленеют на тёмном фоне дна.
Живёт озёрная лягушка в постоянных, достаточно глубоких (более 20 см) водоёмах. Чаще всего это старицы рек, пруды, рвы, озёра, но нередко её можно встретить и вдоль берегов рек. Активна почти круглые сутки. В случаях опасности озёрная лягушка обычно прячется в воде. Охотится она преимущественно на суше, вдоль берегов водоёмов, тут её чаще всего можно встретить в самое теплое время суток — с 12 до 17 часов.
Зимуют озёрные лягушки обычно в тех же водоёмах, где живут в тёплый период года, но иногда мигрируют в более глубокие места, где есть родники. Отходят на зимовку, когда температура воды снижается до 8—10 °C. В незамерзающих водоёмах с тёплой водой лягушки бывают активными почти всю зиму.
Как и все лягушки, озёрная питается различными насекомыми: личинками стрекоз, водяными жуками и их личинками, моллюсками. Если же наземного корма недостаточно, озёрные лягушки в большом количестве поедают головастиков своего вида, а также способны кормиться мальками рыб. Но в природных водоёмах роль рыбы в питании озёрных лягушек минимальная. Часто добычей озёрной лягушки становятся и молодые бесхвостые земноводные, как своего, так и других видов. В отличие от других земноводных эта крупная лягушка иногда нападает на мелких млекопитающих (полёвок, землероек), мелких птиц, птенцов, молодых змей (чаще всего, ужат). Озёрная лягушка сама бывает жертвой хищных рыб и рептилий, нередко становится добычей многих видов птиц и млекопитающих.
Много лягушек отлавливается для целей образования, медицины и науки. Наряду с травяной (Rana temporaria), озёрная лягушка — основной объект такого отлова. В 1970—1980-х гг. в СССР (в основном на Украине, в России, Азербайджане, Узбекистане, Казахстане и Киргизии) ежегодно отлавливались многие сотни тысяч особей этих двух видов. Например, лишь Алма-Атинский зоокомбинат в 1980-х гг. отлавливал ежегодно около 250000 озёрных лягушек. Примерно в те же годы многие тысячи особей отлавливались в низовьях Волги, Дуная и некоторых других рек на юге Советского Союза для экспорта лягушачьих лапок. Например, 4,2—56,2 т лягушек ежегодно экспортировалось в 1974—1980 гг. из Одесской области. Попытки создания лягушачьих ферм не увенчались успехом.[6]
Для озёрной лягушки характерно классическое кваканье. У самцов в брачный период во время пения в углах рта надуваются серые шарики — резонаторы, которые служат для усиления звука. Интересно, что видовое латинское название в переводе на русский язык значит «Хохотушка». Первую пробу голоса самцы озёрной лягушки делают, когда вода днём прогревается до 14—16 °C. Спаривание и нерест начинается только тогда, когда вода прогреется минимум до 16 °C. Нерест начинается в наиболее прогретых и защищённых от ветра местах водоёмов. Период размножения занимает не менее 30—35 дней. Большинство особей выбирает для размножения довольно глубокие водоёмы, которые заросли растениями.
Озёрная лягу́шка (лат. Pelophylax ridibundus) — вид бесхвостых земноводных из семейства настоящих лягушек (Ranidae).
ワライガエル(Rana ridibunda)は、アカガエル科アカガエル属に分類されるカエル。
フランスから中華人民共和国(新疆ウイグル自治区)、アフガニスタン、パキスタンにかけて
最大体長17cm。体色は緑色や緑褐色で、背面には黒い斑紋が入る。
本種とコガタガエルは交雑し、種間雑種(ヨーロッパトノサマガエル)を形成する。ヨーロッパトノサマガエルは本種もしくはコガタガエルと繁殖する雑種発生を行う。
水生植物の繁茂する湖、池沼、河川などに生息する。和名は鳴き声が人間の笑い声のように聞こえることが由来。
食性は動物食で、昆虫類、陸棲の貝類、カエル、爬虫類(トカゲやヘビ)などを食べる。
生息地では食用とされることもある。
웃는개구리(학명: Pelophylax ridibundus)는 개구리목 개구리과의 양서류이다.
웃는개구리는 물에 산다. 몸길이는 최대 17cm이지만, 수컷은 암컷보다 작다. 머리는 비교적 크고 뒷다리는 길다.
몸색깔과 무늬에서 큰 차이점은 어두운 녹색에서 갈색 또는 회색, 때로는 약간 밝은 녹색 선까지 다양하다. 뒷면에 밝은 선이 존재한다. 웃는개구리는 일반적으로 어두운 녹색에서 검은색이고 뒷면과 옆면에 어두운 반점이 있다. 3개의 해맑은 녹색 선이 뒷면에 있다. 유럽 및 아시아령 러시아·이란·아프가니스탄·사우디아라비아 등지에 분포한다.[2]