nomes no trilho de navegação
Guidance for identification
Der Elfenbein-Röhrling (Suillus placidus) ist ein relativ seltener Speisepilz aus der Familie der Schmierröhrlingsverwandten. Er ist ein Mykorrhizapilz fünfnadeliger Kiefernarten.
Der Hut ist zunächst halbkugelig bis konvex geformt. Später verflacht er und ist oft völlig flach. Er wird 4 bis 8, manchmal auch bis 10 Zentimeter breit. Die Hutoberfläche ist bei feuchter Witterung schmierig, bei trockenem Wetter etwas klebrig und glänzend glatt. Im Jugendstadium ist sie elfenbeinfarben und geht später über in gelblich bis bräunlich gelb. Die Huthaut ist abziehbar.
Die Röhren sind weißlich und später creme- bis bräunlichgelb. Sie sind vier bis zehn Millimeter lang und leicht am Stiel herablaufend. Die Poren sind jung weißlich und werden später gelb bis bräunlich. Besonders jung befinden sich dort ockerfarbene milchige Tropfen, die später oder bei Trockenheit eintrocknen.
Der zylindrische Stiel ist zwischen zwei und sechs, manchmal 10 Zentimeter lang und kann bis zu 2 Zentimeter im Durchmesser aufweisen.[1] Er ist oft gebogen und an der Basis meist zugespitzt. Auf einer weißen bis blass gelblichen Oberfläche befinden sich auf der gesamten Länge dunklere „Drüsenpunkte“. Diese sind anfangs rötlich, später dunkler bräunlich gefärbt und fließen teilweise zusammen. Bei Berührung wirken sie leicht harzig, mit etwas unangenehmem Geruch. Das Basalmycel ist weißlich.[2]
Das Fleisch ist weich, jung weißlich und später gelblich. Der Geruch ist angenehm und der Geschmack mild. Das Sporenpulver ist gelboliv.
Die chemischen Reaktionen hängen vom Alter der Fruchtkörper und der Gelbverfärbung ab. Mit Kaliumhydroxid verfärbt sich die Hutoberfläche schwach rosa bis violettlich, später bräunlich. Das Fleisch färbt sich stärker violett, vor allem an den gelben Stellen. Mit Ammoniak reagiert der Hut lilaviolett, das Fleisch lila, die Poren lachsrosa bis rötlichbraun. Auf den gelben Verfärbungen stellt sich im Fleisch eine lachsfarbene und auf den Röhren eine orange Reaktion ein. Mit Eisen(II)-sulfat reagieren die Fruchtkörper violettgrau, an gelben Stellen blaugrün.[2]
Die Sporen sind breitspindelig bis -elliptisch und etwa 7 bis 10,5 mal 2,5 bis 4,0 Mikrometer groß. Die Basidien besitzen eine schlank keulige Form und messen 20 bis 30 mal 5 bis 7 Mikrometer. Die Zystiden sind schmal spindelig bis zylindrisch und etwas keulig. Sie sind 30 bis 65 mal 8 bis 15 Mikrometer groß. Meist besitzen sie leicht gelblich getönte Inkrustationen. Die Hutdeckschicht besteht aus verflochtenen, liegenden Hyphen, die zwei bis sechs Mikrometer breit sind.
Der Elfenbein-Röhrling ist durch seine sehr hellen Farben mit dem auch jung elfenbeinweißen Hut, die auffallenden Drüsenpunkte am Stiel und das Vorkommen unter fünfnadeligen Kiefern gekennzeichnet. Schwieriger abzugrenzen sind dunkelhütige Exemplare.
Der Elfenbein-Röhrling wurde lange Zeit für den Ringlosen Butterpilz (Suillus collinitus) gehalten. Dieser besitzt in der Regel einen dunkleren, faserigen Hut, gelbliche Poren, weniger auffällige Drüsenpunkte am Stiel, eine oft rosafarbene Stielbasis und ein rosa Basalmycel sowie kräftiger gefärbtes Fleisch. Er kommt auch unter anderen Kiefernarten vor.
Ähnlich kann auch der in den Alpen vorkommende Zirben-Röhrling (S. plorans) sein, der ausschließlich an Zirbel-Kiefern gebunden ist. Er besitzt einen gelb- bis orangebraunen, faserigen Hut sowie orange- bis olivbräunliche Poren.
In Südeuropa kann er zusammen mit dem Kleinsporigen Kiefern-Röhrling (S. bellinii) vorkommen, der jung ebenfalls weißliche Farben aufweisen kann. Er besitzt aber in der Regel auch dann schon bräunlich Flecken. Außerdem ist er an zweinadelige Kiefernarten gebunden.[3]
Weiterhin kommen die weiße Form des Butterpilzes (S. luteus f. albus) mit gelblichen Poren sowie der Weiße Röhrling (S. hololeucus), der wahrscheinlich an Lärchen gebunden ist, und der Rosaporige Röhrling (S. roseoporus) mit rosafarbenen Poren für Verwechslungen in Frage. Außerdem besitzen diese drei äußerst seltenen Taxa einen Ring und keine Gelbverfärbungen.[3]
In Nordamerika sind Verwechslungen mit S. unicolor möglich. Er ist weißgelblich gefärbt und fleckt dunkler.[3]
Der Elfenbein-Röhrling wächst in zahlreichen Waldtypen, auch in Parks und ähnlichen Biotopen. Dabei ist er streng an fünfnadelige Kiefernarten wie die Weymouth- oder die Zirbel-Kiefer gebunden. Der Pilz bevorzugt saure Böden. Die Fruchtkörper erscheinen vor allem im Sommer und Herbst meist gesellig oder manchmal büschelig, seltener einzeln.
Der Elfenbein-Röhrling ist in Europa im Wesentlichen im Verbreitungsgebiet der Zirbel-Kiefer im Alpenraum anzutreffen, wo er bis in Höhen von 2100 Metern vordringt,[3] sowie im östlichen Nordamerika im Bereich der Weymouth-Kiefer. So ist er in Deutschland, Frankreich, Italien, Österreich, in der Schweiz, in der Slowakei und in Tschechien nachgewiesen. Außerdem wurde er in Dänemark, Schweden und in den Niederlanden gefunden.[3] Weiterhin werden Nordafrika, China und Japan angegeben.[4] Angaben in Südeuropa unter zweinadeligen Kiefern resultieren vermutlich auf Verwechslungen mit dem Kleinsporigen Kiefern-Röhrling (S. bellinii).[4][3]
Der Elfenbein-Röhrling ist gut gegart essbar, insbesondere nach Abschaben der dünnen Stielhaut mit den „Drüsenpunkten“.
Der Elfenbein-Röhrling (Suillus placidus) ist ein relativ seltener Speisepilz aus der Familie der Schmierröhrlingsverwandten. Er ist ein Mykorrhizapilz fünfnadeliger Kiefernarten.
Suillus placidus, is a species of fungus in the genus Suillus. It is an edible pored mushroom found in European and North American coniferous forests, growing in association with several species of pine of the subgenus Strobus.
The cap of Suillus placidus is hemispherical when young, later becoming convex. It is ivory white in colour and very slimy, growing to 10 cm in diameter. The stem is slender, ringless and ivory white with grey granular dots or blotches near the top. The soft flesh is yellowish white with a mild taste. The spores are ochre.[1]
Suillus placidus is found in Asia, Europe and North America occurring exclusively alongside species of five-needled pine of the subgenus Strobus. The ectomycorrhizal association is beneficial for both fungus and tree, and is a form of symbiosis.
In Asia, it is known to occur in the Russian Far East with Siberian pine (Pinus sibirica), Siberian dwarf pine (P. pumila) and Korean pine (P. koraiensis).[2] It has also been reported in China.[3]
It is rarely seen in Europe, where it is known to form ectomycorrhizal associations with Swiss pine (Pinus cembra) and introduced eastern white pine (P. strobus).[4][5] In north-eastern North America, its range coincides with that of the native eastern white pine (P. strobus).
The fungus fruits in summer and autumn with fruiting bodies occurring singly or in small groups.
Suillus placidus is reportedly edible,[6] but of mediocre quality.[4][5]
Suillus placidus, is a species of fungus in the genus Suillus. It is an edible pored mushroom found in European and North American coniferous forests, growing in association with several species of pine of the subgenus Strobus.
Suillus placidus (Bonord.) Sing. Farlowia 2: 42 (1945)
Il Suillus placidus, comunemente chiamato Pinarolo, è un fungo edule appartenente alla famiglia delle Suillaceae.
È un fungo abbastanza comune e conosciuto nell'Italia settentrionale, specialmente su Alpi e Dolomiti.
fino a 12 cm di larghezza, inizialmente emisferico, poi convesso, infine spianato; presenta cuticola viscosa asportabile; di colore bianco oppure bianco sporco con tonalità giallastre, vira al grigiastro se manipolato.
Leggermente decorrenti.
Inizialmente bianchi, poi giallastri oppure leggermente ocra.
Piccoli, circolari, concolori ai tubuli.
Slanciato, raggiunge i 15 cm, generalmente sottile (2/3 cm), pieno, cilindrico, a volte irregolare; di colore bianco sporco con diffuse maculature longitudinali color marroncino/ocra.
Bianco-sporca oppure leggermente giallastra, vira debolmente al rossiccio/lilacino.
Cresce dall'inizio dell'estate all'autunno, nei boschi di pino.
Buona, si consiglia di asportare la cuticola dal cappello in quanto spesso risulta indigesta oppure "lassativa" (non è velenosa, come erroneamente riportato da alcuni testi).
Suillus placidus (Bonord.) Sing. Farlowia 2: 42 (1945)
Il Suillus placidus, comunemente chiamato Pinarolo, è un fungo edule appartenente alla famiglia delle Suillaceae.
È un fungo abbastanza comune e conosciuto nell'Italia settentrionale, specialmente su Alpi e Dolomiti.
Gaišā sviestbeka (Suillus placidus) ir Latvijā ļoti reta sviestbeku dzimtas sēne, kuras augļķermeņi ir ēdami, bet saudzējami retuma dēļ.
Mikorizas sēne. Aug parkos un mežu stādījumos zem Veimuta priedēm (Pinus strobus), bieži pie celmiem un taciņām.[4] Āzijā aug arī zem ciedriem.[5] Latvijā atrasta tikai vienreiz.[6]
Ēdama bez iepriekšējas novārīšanas, bet ieteicams saudzēt retuma dēļ.
Līdzīga ir zem bērziem purvainās vietās augošā purva bērzubeka, kuras cepurīte vecumā ir zilgana vai zaļgana, bet kātiņš pie pamatnes griezumā zilē. Zem lapeglēm atrodama līdzīgā lipīgā sviestbeka, kuras mīkstums zilē griezumā un tai uz kātiņa ir vecumā izzūdošs gredzens.
Gaišā sviestbeka (Suillus placidus) ir Latvijā ļoti reta sviestbeku dzimtas sēne, kuras augļķermeņi ir ēdami, bet saudzējami retuma dēļ.
capel fin a 10 cm., tachiss, seuli, avòri peui lavà da gris lila a rosastr peui ëd giaun ciar a parte dal bòrd. Tuboj decorent, biancastr peui giaun ciair. Përtus mesan, dël midem color peui un pòch mostarda, che a pioro a l'inissi. Gamba àuta fin a 15 cm. e larga fin a 2 cm., con granulassion brun ross fin an bass. Carn bianca giaunastra, dle vire anrossenta, dossa.
A chërs sota ël Pinus cembra e ël Pinus strobus.
A venta mai mangé un bolè trovà se un a l'é nen un bon conossidor dij bolè!
Comestìbil.
Suillus placidus (Bonorden) Singer
capel fin a 10 cm., tachiss, seuli, avòri peui lavà da gris lila a rosastr peui ëd giaun ciar a parte dal bòrd. Tuboj decorent, biancastr peui giaun ciair. Përtus mesan, dël midem color peui un pòch mostarda, che a pioro a l'inissi. Gamba àuta fin a 15 cm. e larga fin a 2 cm., con granulassion brun ross fin an bass. Carn bianca giaunastra, dle vire anrossenta, dossa.
AmbientA chërs sota ël Pinus cembra e ël Pinus strobus.
Comestibilità A venta mai mangé un bolè trovà se un a l'é nen un bon conossidor dij bolè!
Comestìbil.
Maślak wejmutkowy (Suillus placidus) (Bonord.) Singer– gatunek grzybów z rodziny maślakowatych (Suillaceae)[1].
Pozycja w klasyfikacji według Index Fungorum: Suillus, Suillaceae, Boletales, Agaricomycetidae, Agaricomycetes, Agaricomycotina, Basidiomycota, Fungi[1].
Po raz pierwszy takson ten zdiagnozował w 1861 r. Hermann Friedrich Bonorden nadając mu nazwę Boletus placidus. Obecną, uznaną przez Index Fungorum nazwę nadał mu w 1945 r. Rolf Singer, przenosząc go do rodzaju Suillus[1].
Nazwę polską zaproponował Władysław Wojewoda w 1999 r, przez Alinę Skirgiełło gatunek ten opisywany był pod nazwą maślak łagodny[3].
Średnica od 3-13 cm, zazwyczaj mniejsza od długości trzonu. Kształt początkowo półkulisty, potem poduchowaty, w końcu spłaszczony. Powierzchnia gładka, śluzowata i lepka o barwie początkowo kości słoniowej, białożółtawej lub kremowej, potem żółtobrązowej, szarobrązowej, czasami z fioletowawym odcieniem. Po uciśnięciu zmienia barwę na fioletowawą. Skórka łatwo oddziela się od miąższu[4].
Wysokość 3-8 cm, grubość 0,7-2 cm, kształt cylindryczny, czasami wrzecionowaty. Jest pełny, barwy białawej lub żółtawej. Pierścienia brak. Na powierzchni zaschnięte granulki soku mlecznego. Początkowo są białawe, ale stopniowo ciemnieją i w końcu stają się fioletowo-czerwono-brązowe[4].
Rurkowaty. Rurki o długości 5-11 mm, nieco zbiegające na trzon lub przyrośnięte. Początkowo są białawe, potem żółtawe, cytrynowożółte, oliwkowożółte, w końcu żółtobrązowe. Pory drobne, zaokrąglone. Wydzielają zasychające kropelki soku mlecznego[4].
Miękki soczysty, dość gruby, nietrwały w przechowywaniu. Jest biały lub żółtawy, pod skórka kapelusza bywa purpurowy, nad rurkami trzonu cytrynowożółty, a w trzonach starszych okazów jasnopłowy. Ma słaby, grzybowy zapach i smak[4].
Żółtopłowy. Zarodniki elipsoidalne, o rozmiarach 7-11 x 3-4 µm[4].
Występuje w Europie, Ameryce Północnej i Japonii[5]. W Polsce jest rzadki. Znajduje się na Czerwonej liście roślin i grzybów Polski. Ma status R – potencjalnie zagrożony z powodu ograniczonego zasięgu geograficznego i małych obszarów siedliskowych[6]. Znajduje się na czerwonych listach gatunków zagrożonych także w Niemczech, Danii, Holandii, Litwie[3].
Rośnie na ziemi, przeważnie pod sosną wejmutką, rzadziej pod sosną limbą[7] i innymi sosnami piecioigielnymi[8] (głównie s. koreańską, s. syberyjską, s. karłową[9][10]) . Owocniki pojawiają się od lipca do października[11].
Grzyb mikoryzowy. Grzyb jadalny[11], lecz o niskiej wartości[9][10].
Pomyłka jest jednak mało prawdopodobna ze względu wyrastanie pod sosną wejmutką oraz na bardzo jasną barwę owocników[12].
_Singer_211058.jpg)
Maślak wejmutkowy (Suillus placidus) (Bonord.) Singer– gatunek grzybów z rodziny maślakowatych (Suillaceae).
Росте у підстилці мішаних лісів з червня по листопад поруч з п'ятихвойними соснами, зустрічається в Європі, Канаді, Росії, Китаї. Найбільше плодоношення в період з кінця літа по ранню осінь. Виростає зазвичай невеликими групами.
Діаметр шапинки становить 5-12 см, має опуклу, пізніше плоску або іноді увігнуту в центрі форму, на дотик гладка, гола і злегка слизова, колір шапинки білуватий, сірувато-білий, білувато-коричневий, по краях білувато-жовтий, в зрілості місцями з фіолетовим відтінком, може бути нерівномірно забарвлена, при натисканні забарвлюється в сіро-фіолетовий колір.
Трубчастий шар прирослий або злегка спадний, пори білі, білувато-жовті, пізніше лимонно жовті і нарешті оливково-жовті або жовтувато-коричневі, дрібні, округлі, з крапельками прозорої або білої рідини, після висихання якої утворюється буро-фіолетова зернистість. Трубочки мають висоту 5-11 мм. Ніжка 3-8 см заввишки і 0,7-2 см завтовшки, циліндрична, суцільна, щільна, без кільця, колір ніжки білий, під капелюшком жовтуватий, у віці плямистий від червоно-фіолетово-бурої зернистості (має червонувато-коричневий рисунок).
М'якоть капелюшка м'яка і соковита, щільна, біла, світло-жовта, під шкіркою іноді фіолетова, має невиразний грибний смак і запах.
Споровий порошок має коричнево-охристий колір.
Спори розміром 7-11 * 3-4 мкм, еліпсоїдної форми.
Росте у змішаних лісах. Утворює мікоризу із соснами: в Європі з Pinus cembra, в Азії з Pinus sibirica, Pinus pumila, Pinus koraiensis та Pinus massoniana, в Північній Америці з Pinus strobus.
Маслюк білий їстівний, хоча досить швидко піддається гниттю. Відбирають молоді гриби, які потрібно буде відразу зварити.
Маслёнок бе́лый (лат. Suillus placidus) — съедобный гриб из рода Маслёнок семейства Suillaceae. Отличается белым цветом плодового тела.
Синонимы:[1]
Шляпка 5—12 см диаметром, у молодых грибов выпуклая, подушковидная, затем — уплощённая, иногда вогнутая. Цвет шляпки у молодых грибов беловатый, по краям бледно-жёлтый, затем серовато- или желтовато-белый, при сырой погоде темнеющий до тускло-оливкового. Поверхность шляпки гладкая, голая и слегка слизистая, при высыхании — блестящая. Кожица легко снимается.
Мякоть плотная, белая или желтоватая, над трубочками светло-жёлтая. На изломе медленно меняет цвет на винно-красный[3]; по другим источникам, не меняет цвета[4]. Вкус и запах грибные, невыразительные. В KOH мякоть винно-красная; в аммиаке — красная.
Трубчатый слой приросший к ножке, иногда слабо нисходящий. Трубочки 3—8 мм глубиной, беловато-жёлтые, позже лимонно-жёлтые, затем оливково-жёлтые, оливково-буроватые. Поры мелкие (2—4 на мм), угловато-округлые, одноцветные с трубочками, часто с капельками красноватой жидкости, в зрелости обычно оливково-буроватые от спор.
Ножка 3—9 см х 0,7—2 см, цилиндрическая, иногда веретеновидная к основанию, эксцентричная или центральная, часто изогнутая, сплошная, белая, под шляпкой — желтоватая. В зрелости поверхность покрывается красновато-фиолетово-бурыми пятнышками и бородавочками, местами сливающимися в валики. Кольцо отсутствует.
Споровый порошок светло-коричневатый, охряный, желтовато-оливковый. Споры 7—11 х 3—4 мкм, эллипсоидные, веретеновидно-овальные, гладкие, гиалиновые, в реактиве Мельцера — бледно-жёлтые, неамилоидные.
Базидии 24—28 х 6—7 мкм, в KOH — гиалиновые, в реактиве Мельцера — желтоватые, булавовидные, двух- и четырёхспоровые. Плевроцистиды 49—60 х 6—9 мкм, от субцилиндрических до булавовидных, с тёмно-бурым внутриклеточным и инкрустирующим пигментом; хейлоцистиды и каулоцистиды сходны с плевроцистидами, но более головчатые. Трама трубочек расходящаяся. Поверхность шляпки сложена из узких (3—6 мкм) бледно-жёлтых гиф. Пряжки отсутствуют.[3]
Растёт на почве с июня по ноябрь в смешанных лесах вместе с пятихвойными соснами: европейским кедром (Pinus cembra) в Европе (Альпах), Pinus strobus — на востоке Северной Америки, Pinus massoniana — в Китае[4], сибирским кедром (Pinus sibirica), корейским кедром (Pinus koraiensis) и кедровым стлаником (Pinus pumila) — в Сибири и на Дальнем Востоке.[5] Пик плодоношения приходится на август—сентябрь. Встречается одиночно и малыми группами.
Белая шляпка, ножка, покрытая красноватыми пятнами, и отсутствие покрывала в сочетании с близостью к соснам делает этот вид легко распознаваемым. Встречающиеся в тех же местах маслёнок сибирский, Suillus sibiricus (Singer) Singer, и маслёнок кедровый, Suillus plorans (Rolland) Kuntze, заметно темнее окрашены.
В качестве сходного гриба упоминается также съедобный подберёзовик болотный, Leccinum holopus (Rostk.) Watling, редкий гриб, образующий микоризу с берёзами. У последнего окраска в зрелом состоянии приобретает зеленоватый или синеватый оттенок.[6]
Съедобный, но незначительный гриб. Пригоден в пищу в свежем, маринованном и солёном виде. Собираются только молодые плодовые тела, которые сразу же следует готовить, т.к. их мякоть быстро начинает гнить.
Маслёнок бе́лый (лат. Suillus placidus) — съедобный гриб из рода Маслёнок семейства Suillaceae. Отличается белым цветом плодового тела.
Синонимы:
Boletus placidus Bonord. 1861basionym Gyrodon placidus (Bonord.) Fr. Ixocomus placidus (Bonord.) E.-J. Gilbert 1931_Singer_282595.jpg)
_Singer_24417.jpg)
.jpg)
