nomes no trilho de navegação
Yaşıl boşləçək (lat. Coeloglossum viride)[1] - boşləçək cinsinə aid bitki növü.[2]
L'orquídia de la granota (Coeloglossum viride) és una espècie botànica d'orquídies de la subfamília Orchidoideae de la família Orchidaceae estretament relacionades amb el gènere Dactylorhiza en el qual estaven incloses anteriorment. És l'espècie d'orquídies amb un àmbit de distribució més extens, es troben per tot l'hemisferi Nord temperat, arribant fins a Islàndia i Groenlàndia. Són d'hàbits terrestres i tenen tubercles.
Aquestes orquídies es troben distribuïdes al llarg de la zona sub-àrtica i la part temperada de l'hemisferi Nord: a Europa, des d'Escandinàvia al Nord d'Àfrica; fins i tot en Madeira, Islàndia, Oest d'Àsia, Nord d'Àsia, els Himalàies, Nord-amèrica i també en Alaska.
Aquestes orquídies terrestres es desenvolupen en sòls bàsics i prats humits, llinderes de boscos i en àrees on l'arboleda està clareant. Tenen tubercle geòfit. En aquests gruixuts tiges subterranis poden emmagatzemar gran quantitat d'aigua, que els permetin sobreviure en condicions de sequera.
Posseeixen grans fulles ovoides ú oblongues que canvien a lanceolades en la part superior a prop de l'àpix. Desenvolupen un tija curt que aconsegueix una altura de 3-4 dm. Les fulles de la part superior són més petites que les fulles més baixes del tija.
La inflorescència, és una espiga cilíndrica, amb unes 5-25 flors petites amb fragància. Aquestes es desenvolupen a partir d'unes gemmes axil·lars. Els colors predominants són gradacions del verd. Floreixen a la fi de primavera o en estiu.
El seu sistema de polinització normalment entomògam, però a l'estar desprovistes de nèctar han de recórrer al mateix mecanisme d'atracció que presenten altres orquídies, com és el cas del gènere Orchis, que per a atreure als polinitzadors les flors han d'adquirir l'aparença de flors nectaríferes.
L'orquídia de la granota (Coeloglossum viride) és una espècie botànica d'orquídies de la subfamília Orchidoideae de la família Orchidaceae estretament relacionades amb el gènere Dactylorhiza en el qual estaven incloses anteriorment. És l'espècie d'orquídies amb un àmbit de distribució més extens, es troben per tot l'hemisferi Nord temperat, arribant fins a Islàndia i Groenlàndia. Són d'hàbits terrestres i tenen tubercles.
Die Grüne Hohlzunge (Coeloglossum viride) ist eine Pflanzenart aus der Familie der Orchideen (Orchidaceae). Sie zählt neben der Weißen Höswurz (Pseudorchis albida) und dem Holunder-Knabenkraut (Dactylorhiza sambucina) zu den typischen Orchideen der Bergwiesen. Sie ist nahe verwandt mit den Knabenkräutern (Dactylorhiza), denen sie heute taxonomisch auch von einigen Autoren aufgrund molekulargenetischer Forschungen zugeordnet wird (Dactylorhiza viridis (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase). Da diese Ergebnisse noch nicht allgemein akzeptiert sind, wird hier zunächst der bisherige Artname verwendet. Der Name leitet sich von griechisch κοίλος koilos = hohl, ausgehöhlt, γλώσσα glossa = die Zunge und viride, von lateinisch viridis = grün ab, ist in den deutschen Sprachgebrauch wörtlich übersetzt und verweist auf den ausgehöhlten Sporn.
Auf Grund ihrer Größe und meist grünlichen Farbe ist die Grüne Hohlzunge eine sehr unauffällige, ausdauernde, krautige Pflanze. Die Grüne Hohlzunge bleibt meist klein, kann jedoch auch Wuchshöhen bis 30 Zentimeter erreichen. Dieser Geophyt besitzt handförmig geteilte Knollen als Überdauerungsorgane. Der stumpfkantige, kahle Stängel ist hellgelbgrün. Die drei bis sieben unteren stängelumfassenden Laubblätter sind eiförmig; die oberen mehr lanzettlich.
Der arm- bis reichblütige Blütenstand kann bis zu 30 Blüten enthalten. Die kleinen, grünlichgelben bis grünen und manchmal rötlich überlaufenen Blüten stehen mit ihren gedrehten Fruchtknoten in der Achsel lanzettlich grüner Tragblätter. Die sechs Perigonblätter – jeweils nur wenige Millimeter groß – neigen sich so zueinander, dass sie die Form eines halbkugeligen Helms annehmen. Eine dicke, dreilappige, maximal 10 Millimeter lange Lippe (Labellum) hängt zungenförmig herab und gibt dieser Orchideenart ihren Namen. Nur 2 bis 3 Millimeter misst der sackförmige Sporn. Durch die am Lippengrund ausgebildeten Drüsen entströmt der Blüte ein schwach honigartiger Duft, der die Bestäuber, wie zum Beispiel Käfer, Bienen, Hummeln oder Wespen anlockt.
Die Blütezeit erstreckt sich in Abhängigkeit von Höhenlage, Standort und geländeklimatischen Einflüssen von Anfang/Mitte Mai in tieferen Lagen bis Ende Juni oder Anfang Juli. An gebirgigen Waldstandorten über Muschelkalk (etwa 400 Meter NN) können noch Anfang August blühende Pflanzen gefunden werden. Meist ist der Fruchtansatz der Pflanzen recht hoch.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 40, seltener 20.[1]
Das Areal der Grünen Hohlzunge erstreckt sich auf der nördlichen Halbkugel von Nordamerika bis Ostasien, über weite Teile Nord-, Mittel- und Südeuropas, besonders der Alpen- und Karpatenländer, Skandinaviens, der Türkei, der Krim und des Kaukasus. Es umfasst die subarktische Zone und die subalpinen Gebiete der Nordhalbkugel.[2]
Die Grüne Hohlzunge ist ein Florenelement der (meridional/montanen) submeridional/montanen temperat boreal arktischen Florenzone.[3] Nach Baumann und Künkele hat die Art in den Alpenländern folgende Höhengrenzen: Deutschland 80–2280 Meter, Frankreich 1–2660 Meter, Schweiz 260–2710 Meter, Liechtenstein 470–2200 Meter, Österreich 350–2700 Meter, Italien 80–3150 Meter, Slowenien 90–2180 Meter.[4] In Europa kommt sie von 1–3150 Meter vor. Der jüngere Fund auf 3150 Meter im Trentino ist nicht nur für diese Art, sondern für eine der heimischen Orchideen in Europa der bisher höchste Fund.[5] Im Himalaja kommt sie bis 3900 Meter Meereshöhe vor.[4]
Die Verbreitung in Deutschland zeigt, dass die Grüne Hohlzunge auch im Hügel- und Flachland ab 100 Meter NN vorkommen kann. Diese vereinzelten Vorkommen, meist auf Kalkmagerrasen, aber auch in lichten Wäldern, sind vom Rückgang der konkurrenzschwachen Art besonders betroffen. In Niedersachsen ist die Grüne Hohlzunge bereits ausgestorben. In Hessen, Nordrhein-Westfalen, Rheinland-Pfalz und dem Saarland wird sie als stark gefährdet eingestuft. In Baden-Württemberg, Sachsen, Sachsen-Anhalt und Thüringen ist sie vom Aussterben bedroht. Allein für Bayern gilt der Status gefährdet. In Schleswig-Holstein und Mecklenburg-Vorpommern kam Coeloglossum viride nie vor, dagegen wurde sie in Brandenburg an einem Fundort mit wenigen Exemplaren bekannt.
In Österreich kommt sie in allen Bundesländern mit Ausnahme von Wien und Burgenland vor, wo sie als ausgestorben gilt.
In der Schweiz ist sie in den höheren Lagen noch weitgehend ungefährdet. In tieferen Lagen ist sie durch die Intensivierung der Landwirtschaft sehr selten.
Der derzeitige europäische Verbreitungsschwerpunkt liegt in den Alpen. Aber auch in der Eifel, der Rhön, dem Fichtelgebirge, im Schwarzwald, der Schwäbischen Alb und dem Thüringer Wald hat die Grüne Hohlzunge einen Verbreitungsraum, sofern eine extensive Wiesennutzung erfolgt, welche die Biotopstrukturen kurzrasig und lückig hält. Bei Aufgabe dieser traditionellen Nutzung hat der Rückgang dieser Pflanzenart dramatische Ausmaße angenommen. Dabei spielen auch weitere Einflussfaktoren wie zum Beispiel Nährstoffeintrag oder der Klimawandel eine Rolle.
Die Grüne Hohlzunge ist auf mäßig feuchten, nährstoffarmen, oft aber kalkreichen Böden bis in eine Höhe von 2900 m ü. NN zu finden. Aber auch die Mittelgebirge mit sauren Magerrasen, Trocken- und Halbtrockenrasen bieten der Grünen Hohlzunge einen Lebensraum bei Böden mit einem pH-Wert von 5,7 bis 7,9.
Die Grüne Hohlzunge braucht kalkfreien oder mindestens kalkarmen, stark humusdurchsetzten Lehmboden. Sie kommt in ungedüngten, nährstoffarmen Trockenrasen und ebenso in Sumpfwiesen vor. Sie steigt im Gebirge bis etwa 2500 m auf, und sie kommt hier vor allem auf Matten, aber auch in Zwergstrauchgebüschen und lichten Wäldern vor. Sie fehlt in weiten Teilen des Tieflands. Insgesamt ist sie in Mitteleuropa sehr selten.[6] Sie findet sich in den Pflanzengesellschaften der Ordnung Nardetalia und der Verbände Mesobromion, Calamagrostion und Seslerion.[1] In den Allgäuer Alpen steigt sie bis zu 2200 Metern Meereshöhe auf.[7]
Die ökologischen Zeigerwerte nach Landolt & al. 2010 sind in der Schweiz: Feuchtezahl F = 3w+ (mäßig feucht aber stark wechselnd), Lichtzahl L = 4 (hell), Reaktionszahl R = 3 (schwach sauer bis neutral), Temperaturzahl T = 2 (subalpin), Nährstoffzahl N = 2 (nährstoffarm), Kontinentalitätszahl K = 3 (subozeanisch bis subkontinental).[8]
An zusagenden Standorten tritt die Grüne Hohlzunge einzeln oder in kleinen Gruppen auf. Wenn die Grüne Hohlzunge, wie das gelegentlich vorkommt, in lichten Gebüschen oder in Bergwäldern steht, dann kann die sonst unauffällige Pflanze untypisch groß werden. Ihr Blütenstand erreicht dann oft eine Länge von 10 cm.[9]
Die Grüne Hohlzunge gilt aufgrund des feinen Geruchs der Blüten, ihres Nektars, der vom Sporn der Lippe rinnt, als allogam. Darwin beschrieb erstmals den Bestäubungsmechanismus, er kannte aber noch keine Bestäuber.[9] Die Grüne Hohlzunge gilt als Nachtfalterblume.[1]
Die Senkungsbewegung der Pollinarien dauert sehr lange. In der Literatur werden verschiedene Insekten wie Bienen, Nachtfalter und Wespen als Bestäuber genannt.[9]
Die Grüne Hohlzunge ist in den letzten Jahrzehnten rapide zurückgegangen, weil ihre Standorte durch „Meliorisierung“ vor allem in den Mittelgebirgen vernichtet worden sind.
Wie alle in Europa vorkommenden Orchideenarten steht auch die Grüne Hohlzunge unter strengem Schutz europäischer und nationaler Gesetze.
Die Grüne Hohlzunge ist ein besonders sensibler Vertreter der gefährdeten Bergwiesenflora und hat einen sehr großen Rückgang zu verzeichnen. Im Jahr 2004 wurde diese Pflanze vom Arbeitskreis Heimische Orchideen (AHO) in Deutschland zur Orchidee des Jahres erklärt, um auf die Problematik der Erhaltung und Pflege der Bergwiesen aufmerksam zu machen und einer Zerstörung dieser Biotope durch Aufforstung und Überbauung entgegenzuwirken. Will man diese interessante Orchideenart erhalten, sind in erster Linie ihre Lebensräume zu sichern. Dazu bedarf es der Wiesenpflege durch regelmäßige Mahd und/oder extensive Beweidung. Auf Intensivweide und Düngung reagiert die Grüne Hohlzunge negativ. Nach längerer Brache sollte vorsichtig entbuscht werden. Einer Versauerung des Bodens kann durch entsprechende Mineralienzufuhr – beispielsweise Thomasmehl oder Holzasche – vorgebeugt werden.
Der am häufigsten verwendete wissenschaftliche Name lautet: Coeloglossum viride (L.) Hartm. 1820
In einer Revision der Subtribus Orchidinae in der Zeitschrift Lindleyana wurde 1997 auf Basis von genetischen Merkmalen die Grüne Hohlzunge in die Gattung Knabenkräuter (Dactylorhiza) als Dactylorhiza viridis (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase eingeordnet. Dieser Name wird heute teilweise bereits als gültiger neuer Name benutzt, hat sich jedoch bislang noch nicht vollständig durchgesetzt.
Neben dem Basionym Satyrium viride L. 1753 gibt es zahlreiche Synonyme, die durch Neukombinationen als Folge der Einordnung in unterschiedliche Gattungen entstanden sind:
Die Grüne Hohlzunge tritt in zwei Unterarten und zwei Varietäten auf, die sich vor allem durch ihre Areal-Herkunft unterscheiden:
Auch eine Hybridisierung mit anderen Orchideenarten ist möglich, als Hybriden sind beschrieben:
Grüne Hohlzunge
Blütenstand
Grüne Hohlzunge
Berchtesgadener Alpen
Grüne Hohlzunge
Saarland
Grüne Hohlzunge
Bergwinkel, Hessen
Grüne Hohlzunge
Bergwinkel, Hessen
Grüne Hohlzunge
Bergwinkel, Hessen
Grüne Hohlzunge
Bergwinkel, Hessen
Grüne Hohlzunge
Bergwinkel, Hessen
Grüne Hohlzunge
Hartenstein, Bayern
Einzelblüte der Grünen Hohlzunge
Hartenstein, Bayern
Coeloglossum viride
Blütenstand (Fränkische Alb)
Die Grüne Hohlzunge (Coeloglossum viride) ist eine Pflanzenart aus der Familie der Orchideen (Orchidaceae). Sie zählt neben der Weißen Höswurz (Pseudorchis albida) und dem Holunder-Knabenkraut (Dactylorhiza sambucina) zu den typischen Orchideen der Bergwiesen. Sie ist nahe verwandt mit den Knabenkräutern (Dactylorhiza), denen sie heute taxonomisch auch von einigen Autoren aufgrund molekulargenetischer Forschungen zugeordnet wird (Dactylorhiza viridis (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase). Da diese Ergebnisse noch nicht allgemein akzeptiert sind, wird hier zunächst der bisherige Artname verwendet. Der Name leitet sich von griechisch κοίλος koilos = hohl, ausgehöhlt, γλώσσα glossa = die Zunge und viride, von lateinisch viridis = grün ab, ist in den deutschen Sprachgebrauch wörtlich übersetzt und verweist auf den ausgehöhlten Sporn.
Coeloglossum viride hè una pianta chì face partita di a famiglia di l'orchidaceae.
Coeloglossum viride hè una pianta chì face partita di a famiglia di l'orchidaceae.
Coeloglossum is a genus of flowering plants in the orchid family Orchidaceae. It has long been considered to have only one species, Coeloglossum viride, the frog orchid. Some recent classifications regard Coeloglossum as part of the larger genus, Dactylorhiza, so that C. viride becomes Dactylorhiza viridis.[1][2][3] Other sources continue to keep Coeloglossum viride separate.[4][5]
Under either name, the species has a wide distribution across the cooler parts of the Northern Hemisphere, covering much of Europe, non-tropical Asia (Russia, Japan, China, the Himalayas, etc.), much of Canada and parts of the United States (Alaska, Northeast, the Appalachians, Great Lakes Region, Northern Great Plains, and Rocky Mountains).[2][6][7][8] It is typically found growing in moist, rich soil in wet meadows, moist or wet deciduous woods and thickets,[9] and is frequently found on steep slopes.
The generic name Coeloglossum is derived from the Greek koilos glossa meaning "hollow tongue", referring to the hollow spur on the tongue-like labellum.[10][11] The 'frog' in frog orchid refers to the shape and colour of the flowers.
Plant arises from fleshy, forked roots and ranges in height from 10 to 55 cm. The leaves of C. viride are 5–14 cm long and 2–7 cm wide; leaves at the base of the orchid are obovate to elliptical, while leaves higher on the stem become lanceolate. Two to six leaves are found on one plant, and leafing is alternate.
Inflorescence of the orchid is a dense raceme (spike-like cluster) containing 7 to 70 small flowers. Flowers are greenish in color, and often tinged with purple, reddish, or red-brown color. Flowers are subtended by conspicuous long, tapering bracts which are 1–6 cm long, with the lower bracts longer and typically greatly exceeding the length of the flower. Sepals are oval with little or no point, 3–7 mm long and 2–4 mm wide and dark green. Sepals join with petals to form a hood opposite the lower petal of the flower. Petals are long and narrow, 3.5–5 mm long and about 0.5 mm wide, and curve inwards. The lower petal is strap-shaped and usually split at the very tip to form two or three tooth-like divisions, with the middle tooth smaller than the others. It is 5–11 mm long and 1–4 mm wide. A 2–3 mm long nectar spur projects behind the labellum.[12]
Coeloglossum viride flowers in late May and early June. It is either pollinated by bees and small wasps, or reproduces autogamously by incoherent pollinia; that is, the pollinia crumble and some pollen falls on the stigma, fertilizing the flower.[11]
In North America, Coeloglossum viride can be mistaken for Platanthera flava (the pale green orchid), but can be best distinguished by the labellum, which is notched at the apex and does not have the tubercle of P. flava.
Coeloglossum viride is mainly pollinated by beetles and a wide range of Hymenoptera including ants.[13]
This orchid species is able to form symbiotic partnerships with a variety of mycorrhizal fungi including Ceratobasidium sp., Epulorhiza anaticulata Moniliopsis anomala, Rhizoctonia sp., Tulasnella cucumeris and Tulasnella calospora.[14][15]
Coeloglossum viride var. bracteatum is being investigated as a potential candidate for the treatment of vascular dementia.[16][17]
The chemistry of Coeloglossum viride var. bracteatum is complex, featuring a wealth of bioactive constituents, at least seven of which are peculiar to the plant. Known compounds found thus far to be present are 4-hydroxybenzaldehyde, 4-hydroxybenzyl alcohol (=Gastrodigenin), 4,4'-dihydroxydibenzyl ether, 4,4'-dihydroxydiphenylmethane (see Xenoestrogen), 4-(4-hydroxybenzyloxy)benzyl alcohol, gastrodin, quercetin-3,7-diglucoside (see Flavonol glycoside), thymidine, loroglossin, militarine, dactylorhin A, dactylorhin B, β-Sitosterol and daucosterol.[18]
Coeloglossum is a genus of flowering plants in the orchid family Orchidaceae. It has long been considered to have only one species, Coeloglossum viride, the frog orchid. Some recent classifications regard Coeloglossum as part of the larger genus, Dactylorhiza, so that C. viride becomes Dactylorhiza viridis. Other sources continue to keep Coeloglossum viride separate.
Under either name, the species has a wide distribution across the cooler parts of the Northern Hemisphere, covering much of Europe, non-tropical Asia (Russia, Japan, China, the Himalayas, etc.), much of Canada and parts of the United States (Alaska, Northeast, the Appalachians, Great Lakes Region, Northern Great Plains, and Rocky Mountains). It is typically found growing in moist, rich soil in wet meadows, moist or wet deciduous woods and thickets, and is frequently found on steep slopes.
Coeloglossum viride es una especie de orquídea estrechamente relacionadas con el género Dactylorhiza en el que estaban incluidas anteriormente. Es la especie de orquídeas con un ámbito de distribución más extenso, se encuentran por todo el hemisferio Norte templado, llegando hasta Islandia y Groenlandia. Son de hábitos terrestres y tienen tubérculos.
El nombre Coeloglossum procede de las palabras griegas "coelo" (hueco, hoyo) y "glossum" (lengua). Esto es por la forma del labelo que tiene un hoyo en su base.
"Viride" = "verde" por el color predominante en la flor.
Estas orquídeas se encuentran distribuidas a lo largo de la zona subartica y la parte templada del hemisferio Norte: en Europa, desde Escandinavia al norte de África; incluso en Madeira, Islandia, Oeste de Asia, Norte de Asia, los Himalayas, Norteamérica y también en Alaska.
Estas orquídeas terrestres se desarrollan en suelos básicos y prados húmedos, linderos de bosques y en áreas donde la arboleda está clareando. Tienen tubérculos geófitos. En estos gruesos tallos subterráneos pueden almacenar gran cantidad de agua, que les permitan sobrevivir en condiciones de sequía.
Poseen grandes hojas ovoides ú oblongas que cambian a lanceoladas en la parte superior cerca del ápice. Desarrollan un tallo corto que alcanza una altura de 3-4 dm. Las hojas de la parte superior son más pequeñas que las hojas más bajas del tallo.
La inflorescencia, es una espiga cilíndrica, con unas 5-25 flores pequeñas con fragancia. Estas se desarrollan a partir de unos capullos axilares. Los colores predominantes son gradaciones del verde. Florecen a finales de primavera o en verano.
Su sistema de polinización normalmente entomógamo, pero al estar desprovistas de néctar tienen que recurrir al mismo mecanismo de atracción que presentan otras orquídeas, como es el caso del género Orchis, que para atraer a los polinizadores las flores tienen que adquirir la apariencia de flores nectaríferas.
Hay muchas especies que se fertilizan de forma cruzada, dando lugar a una enorme cantidad de variaciones que complican su clasificación.
Especie tipo: Coeloglossum viride (L. Hartm. (1820)
También se pueden hibridar con especies de otros géneros dando lugar a nuevas especies híbridas:
Coeloglossum viride es una especie de orquídea estrechamente relacionadas con el género Dactylorhiza en el que estaban incluidas anteriormente. Es la especie de orquídeas con un ámbito de distribución más extenso, se encuentran por todo el hemisferio Norte templado, llegando hasta Islandia y Groenlandia. Son de hábitos terrestres y tienen tubérculos.
Rohekas õõskeel (Coeloglossum viride) on käpaliste sugukonda kuuluv taimeliik.
Ta on Eestis arvatud I kaitsekategooriasse (seisuga 2017).
Rohekas õõskeel on väliselt üsna silmapaistmatu orhidee. Õitseva taime pikkus on 10–25 cm.[1]
Punakaspruuni varjundiga väikeseid rohekaid õisi on õõskeele õisikus 5–25[1] ning mesimahla tõttu lõhnavad need putukate jaoks ligimeelitavalt.[2] Huul on teistest õielehtedest tähelepanuväärselt pikem ning sirutub allapoole varre suunas, lihtsustamaks putukate jõudmist õide. [3]
Lehti on maksimaalselt kuus.[1] Õõskeele alumised 2–3 lehte on kuni 8 cm pikkused ning süstja või kitsaselliptilise kujuga, ülemised üksikud lehed on väiksemad ja süstjad. Kandelehed on rohtjad ning tavaliselt õitega ligikaudu sama pikad.[2]
Juuremugul on õõskeelel sõrmjalt lõhestunud.[1]
Liik on eestikeelse nime saanud oma kotja kannuse järgi. Teaduslik nimetus Coeloglossum viride pärineb kreeka keelest, kus koilos tähendab õõnes, glossa – keel ja viride (lad k) – roheline.[2]
Roheka õõskeele õitsemisajaks hinnatakse tavaliselt juuni-juuli, kuid viimasel ajal on täisõies isendeid leitud veel ka augustis ja septembris [4], näiteks Pivarootsi (ja samaaegne Keemu) leid 16. septembril 2012.[5]
Üldiselt on õõskeele eluiga 1–2 aastat, kõige kauem on üht taime vaadeldud seitsme aasta vältel. Sarnaselt teiste meie kliimavöötme orhideedega võib esineda täiskasvanud isendil maa-alune puhkeperiood ehk soikeseisund. Kõnealusel liigil saab see kesta vaid ühe aasta, vastasel juhul on taim surnud. Populatsioonis on enamasti korraga puhkamas väike osa isenditest, seega ei teki arvukuse hindamisel olulisi ebatäpsusi.[6]
Väikest kasvu rohekas õõskeel ei suuda võistelda teiste taimedega[1] ning seetõttu eelistab kasvada lagedamatel aladel üksiktaimekogumitena[3]. Eestis on peamisteks elupaikadeks püsivalt karjatatavad ranna- või looniidud[1]. Karjatamine reguleerib taimekasvu ning loomad põhjustavad rohukamarasse mikrohäiringuid, mille abil pääsevad seemned pinnasesse, saades idanema hakata. Vastupidiselt niitmisele hoiab karjatamine ära ka kulukihi tekkimise, mille all idandid ei suuda täiskasvanud taimedeks sirguda.[6] Rannaniitudel võib õõskeelt kohata koos kärbesõie või hariliku käoraamatuga[3].
Üksikuid isendeid on leitud ka kraaviservadelt ja rohtunud pinnaseradadelt. Liik ei ole otseselt tundlik pinnase lubjasisalduse, niiskustaseme ega valgustingimuste suhtes. Siiski arvatakse, et õõskeel vajab lisaks hõredale konkurentsile veel mingisugust seensümbiondiga seotud spetsiaalset tingimust, mida pole siiani avastatud. Mõju võivad avaldada ka muutused tolmeldajaputukate elus.[1]
Roheka õõskeele levikuala hõlmab Euroopat, Põhja-Aasiat ja Põhja-Ameerikat, olles siiski haruldane ja kasvukoha suhtes valiv taim. Näiteks on liik arvukas Norras, kuid Taanis puudub.[2] Võimalusel eelistab õõskeel kasvada mägistel aladel (Füller 1972)[6], Aasias on teda kohatud kuni 4000 m kõrgusel merepinnast (Varhamejeva jt 1991)[6]. Viimaste aastakümnete jooksul on olnud kiirelt taandumas eelkõige tasandikel asuvad kasvukohad[6].
Rohekas õõskeel kuulub Eestis kõige kiiremini kaduvate käpaliste hulka. On hinnatud, et 20. sajandi jooksul vähenes populatsioonide arv 32st 10ni. Alates 2008. aastast on kirjeldatud ainult kolme elujõulist populatsiooni: Haavakannu puisniidul Ida-Virumaal, Paope kunagisel karjamaal Hiiumaal ja Keemu rannaniidul Läänemaal.[4] On leitud ka eraldiseisvaid isendeid mujalt Eestist, näiteks 2012. aastal Läänemaalt Pivarootsist[5].
Lühiealisuse tõttu on rohekas õõskeel esimest korda maapealset osa kasvatades juba õitsemisvõimeline[1]. Vuokko (1987)[2] andmetel tolmeldavad õisi põhiliselt mardikaliste seltsi kuuluvate pehmekoorte (Cantharis) mõned liigid, keda õõskeel meelitab magusa lõhnaga. Õietolmu kantakse edasi pollinaariumidena. Tolmeldajatena on mainitud ka liblikaid, mesilasi ja käguvamplasi.[2]
Metsare (2015) analüüsitud õõskeele seemneproovide järgi oli aastatel 2008–2012 Eesti eri populatsioonides keskmine seemnete arv viljas vahemikus 189–2191, kuid hulk sõltus arvatavasti nii aastast kui ka leiukohast. Mediaaniks kujunes 1904 seemet kupra kohta, mis annab tunnistust väga suurest seemnehulgast taime kohta.[4]
Õõskeele perekond (Coeloglossum) sarnaneb evolutsiooniliselt sõrmkäpa perekonnaga (Dactylorhiza), seetõttu võivad kaks lähestikku kasvavat eri liiki taime moodustada ristandeid [7]. 2009. aasta seisuga polnud hübriide Eestist veel leitud[6].
Kõige olulisem roheka õõskeele taandumise põhjus on kasvukohtade kadumine, peamiselt poollooduslike koosluste majandamise lõpetamine ja selle tagajärjel tekkiv kõrge taimestik[4]. „Roheka õõskeele kaitse tegevuskava”[6] järgi on ohuallikateks veel kasvuala kulustumine, ülekarjatamine, kuivendamine või kuivamine, valed hooldusvõtted, muuhulgas niitmine, ning metssead. Tiheda kulu või niitmise tõttu tekkinud paksu niidukamara alt ei suuda noored taimed idaneda. Peamiselt ohustab kuivamine viljuvaid taimi eriti kuivadel suvedel. Ülekarjatamine ja metssead võivad hävitada väikesed populatsioonid, süües ära kõik elujõulised taimed.
Rohekas õõskeel võeti riikliku kaitse alla 1983. aastal koos kõigi teiste Eesti seni kaitsmata käpalistega. 1994. aastal vastu võetud Eesti Vabariigi kaitstavate loodusobjektide seadus paigutas liigi II kategooria kaitstavate käpaliste hulka. [1] I ja II kaitsekategooriana kaitse alla võetavate liikide loetelus [8] kuulub rohekas õõskeel alates 24. maist 2004 I kaitsekategooria liikide hulka. Eesti punases raamatus[9] kuulub õõskeel äärmiselt ohustatud liikide hulka.
Rohekas õõskeel (Coeloglossum viride) on käpaliste sugukonda kuuluv taimeliik.
Ta on Eestis arvatud I kaitsekategooriasse (seisuga 2017).
Pussikämmekkä (Coeloglossum viride, syn. Dactylorhiza viridis) on vihertäväkukkainen Euraasiassa ja Pohjois-Amerikassa kasvava kämmekkälaji. Suomessa laji on verrattain yleinen.
Pussikämmekkä kasvattaa 10–30 senttimetriä pitkän kukkavarren. Juurimukulat ovat syvään liuskaisia. Lehtiä on tavallisesti kolme. Alimman lehden lapa on vastapuikea, ylempien suikeita. Kukinto on harsu tähkä, jossa on 5–20 vihreää tai rusehtavaa kukkaa. Huuli on pitkä, kapea ja kolmiliuskainen. Huulen tyvellä on lyhyt pussimainen kannus, mikä erottaa kasvin läheisestä liuskakämmeköiden (Dactylorhiza) suvun lajeista, joilla on pitkänomainen kannus. Kukka on lähes tuoksuton. Suomessa pussikämmekkä kukkii kesä-elokuussa. Kukinta on epäsäännöllistä ja kasvi saattaa elää maanalaisena pitkään.[2][3]
Samoilla kasvupaikoilla pussikämmekkä voi risteytyä ainakin maariankämmekän (Dactylorhiza maculata) ja keltalehdokin (Platanthera chlorantha) kanssa.[4]
Pussikämmekkää tavataan suurimmassa osassa Eurooppaa eteläisimpiä osia lukuun ottamatta. Levinneisyysalue jatkuu edelleen Siperiaan ja Pohjois-Aasiaan aina Tyynellemerelle saakka. Pussikämmekän toista, huomattavasti kookkaampikokoista alalajia (ssp. bracteatum) tavataan Pohjois-Amerikassa ja Etelä-Aasiassa.[4] Suomessa pussikämmekkää tavataan koko maasta, mutta levinnäisyysalue on laikuttainen.[2] Lajin vahvin kanta on Kuusamossa ja Lapissa. Erityisesti Etelä-Suomessa laji on kuitenkin harvinaistunut.[5] Voimakasta harvinaistumista tunnetaan myös Länsi- ja Keski-Euroopasta.[6]
Pussikämmekkä kasvaa lehdoissa, lehtomaisissa metsissä, tuoreilla niityillä, lettosoilla ja -niityillä sekä pohjoisessa lehtomaisissa tunturikoivikoissa, rehevillä tunturikankailla ja -niityillä. Suomessa lajin taantumisen syinä ovat ennen kaikkea laidunnuksen loppuminen ja sitä seurannut kasvupaikkojen kuusettuminen ja umpeenkasvu.[2][3]
Pussikämmekän pölyttäjinä toimivat sylkikuoriaiset ja loispistiäiset.[6]
Pussikämmekkä (Coeloglossum viride, syn. Dactylorhiza viridis) on vihertäväkukkainen Euraasiassa ja Pohjois-Amerikassa kasvava kämmekkälaji. Suomessa laji on verrattain yleinen.
Dactylorhiza viridis
L'orchis grenouille, Dactylorhiza viridis, est une petite orchidée terrestre d'Europe, de Sibérie et d'Amérique du Nord.
Plante entière.
Détail d'une fleur.
L'orchis grenouille a une répartition dispersée et n'est nulle part abondant[3]. L'espèce est classée "NT" : Near Threatened, quasi menacé[4]. Cette plante est protégée dans la plupart des régions centre et nord de France métropolitaine. En Belgique et dans les régions voisines, elle est signalée comme rare à très rare et en forte régression[5].
Dactylorhiza viridis
L'orchis grenouille, Dactylorhiza viridis, est une petite orchidée terrestre d'Europe, de Sibérie et d'Amérique du Nord.
Zelena wumjenjowka je rostlina ze swójby orchidejowych rostlinow (łaćonsce: Coeloglossum viride, Orchidaceae). Dalše serbske ludowe mjeno je zelena dutyčka.
Zelena wumjenjowka je rostlina ze swójby orchidejowych rostlinow (łaćonsce: Coeloglossum viride, Orchidaceae). Dalše serbske ludowe mjeno je zelena dutyčka.
Il celoglosso verde (Dactylorhiza viridis (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase) è una piccola pianta erbacea perenne dai fiori poco appariscenti, appartenente alla famiglia delle Orchidacee.[1]
L'epiteto specifico (viridis) deriva dal latino e ricorda il colore verde, non troppo appariscente, dei fiori.
In lingua tedesca questa pianta si chiama Grüne Hohlzunge; in francese si chiama Coeloglosse verdâtre; in lingua inglese si chiama Frog Orchid.
L'altezza di questa pianta varia da 5 a 30 cm (anche 80 cm nel Nord America). La forma biologica di questa orchidea è geofita bulbosa (G bulb), ossia sono piante perenni erbacee che portano le gemme in posizione sotterranea. Durante la stagione avversa non presentano organi aerei e le gemme si trovano in organi sotterranei chiamati bulbi, organi di riserva che annualmente producono nuovi fusti, foglie e fiori. È un'orchidea terrestre in quanto contrariamente ad altre specie, non è “epifita”, ossia non vive a spese di altri vegetali di maggiori proporzioni
Le radici sono scarse e secondarie emesse da un tubero (quasi un rizoma) palmato (il “rizotubero” è doppio).
La parte aerea del fusto è semplice ed eretta, un po' flessuosa. La superficie è striata specialmente nella parte apicale.
Tutte le foglie sono intere a nervature parallele e sono sessili.
L'infiorescenza è un racemo semplice e denso con circa 5 – 25 fiori a forma cilindrica. I fiori sono provvisti di un breve pedicello. I fiori sono resupinati, ruotati sottosopra tramite torsione del pedicello (e non dell'ovario come nel genere Cephalanthera); in questo caso il labello è volto in basso. Alla base del pedicello sono presenti delle brattee a forma lanceolato-lineare lunghe come il fiore. Dimensione delle brattee (quelle inferiori, più grandi): larghezza 3 – 4 mm; lunghezza 20 – 30 mm. Lunghezza dell'infiorescenza: 2 – 10 cm.
I fiori sono ermafroditi ed irregolarmente zigomorfi, pentaciclici (perigonio a 2 verticilli di tepali, 2 verticilli di stami (di cui uno solo fertile – essendo l'altro atrofizzato), 1 verticillo dello stilo). Tutti i fiori sono verdognoli sfumati di porpora e sono inodori. Dimensione dei fiori: 10 – 18 mm.
Il frutto è una capsula a coste. Al suo interno sono contenuti numerosi minutissimi semi. Questi semi sono privi di endosperma e gli embrioni contenuti in essi sono poco differenziati in quanto formati da poche cellule. Queste piante vivono in stretta simbiosi con micorrize endotrofiche, questo significa che i semi possono svilupparsi solamente dopo essere infettati dalle spore di funghi micorrizici (infestazione di ife fungine). Questo meccanismo è necessario in quanto i semi da soli hanno poche sostanze di riserva per una germinazione in proprio.[5]. Dimensione delle capsula: larghezza 4 –5 mm; lunghezza 7 – 14 mm.
La riproduzione di questa pianta può avvenire in due modi:
Dal punto di vista fitosociologico la specie C. viride appartiene alla seguente comunità vegetale[6]:
Attribuita in passato al genere Coeloglossum, in base ad analisi filogenetiche è stata spostata al genere Dactylorhiza da R.M.Bateman e altri[7], spostamento che successivamente è stato contestato da altri autori (Nicolas Devos e altri, 2006[8]). Per il momento in mancanza di ulteriori analisi si ritiene opportuno di dovere tenere distinti i due generi.
Il numero cromosomico di D. viridis è: 2n = 40[9][10].
La variabilità di questa specie si manifesta nei colori dei fiori e nella densità dell'infiorescenza, ma anche nella grandezza complessiva della pianta. Gli individui del Nord America, ad esempio, sono molto più robusti (più alti) con le brattee floreali molto più lunghe dei fiori. In Alaska viceversa si riscontrano individui con dimensioni notevolmente ridotte[9]. Per questa specie l'unica varietà riconosciuta è la seguente:
Si tratta di una varietà americana, più grande delle piante europee. Qui di seguito sono date delle misure basate su alcuni individui del Wisconsin (USA)[11]:
Da luogo ai seguenti ibridi:
Ma anche con altri generi:
La specie di questa voce ha avuto nel tempo diverse nomenclature. L'elenco che segue indica alcuni tra i sinonimi più frequenti:
Questa pianta trova impiego solamente nei giardini rocciosi e alpini. È una specie rustica che può sopportare temperature anche molto basse.
Il celoglosso verde (Dactylorhiza viridis (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase) è una piccola pianta erbacea perenne dai fiori poco appariscenti, appartenente alla famiglia delle Orchidacee.
Žalioji plateivė (Coeloglossum viride) – gegužraibinių (Ochidaceae) šeimos augalas.
Augalas daugiametis, 10-30 cm aukščio, su stačiu briaunuotu stiebu ir kiaušiniškais lapais. Žiedynas trumpas, žiedai maži, žalsvai geltoni, truputį kvepia. Žydi gegužės – liepos mėn. Auga drėgnose pievose, pamiškėse, miško aikštelėse.
Rūšis įrašyta į Lietuvos raudonąją knygą.
Zaļā dobziede (Coeloglossum viride (L.) Hartm., sin. Platanthera viridis (L.) Lindl., Dactylorhiza viridis (L.) R.M. Bateman, Pridgeon & M.W. Chase) ir orhideju dzimtas suga. Tā ir ļoti reta un ierakstīta Latvijas Sarkanajā grāmatā 2. kategorijā.
Daudzgadīgs, 10-30 cm augsts lakstaugs. Gumi pirkstaini. Stublājs stāvs, diezgan spēks, dzelteni zaļs. Stublāja apakšdaļā lapas lielas, makštveidas un eliptiskas. Augšdaļā mazākas lancetiskas lapas. Pieziedlapas īsas, īlenveida. Ziedkopa skraja. Zieda krāsa variē no zaļgandzeltenas līdz sārti brūnai. Lūpa vesela, garāka nekā citas apziedņa daļas, galā trīsdaivaina. Piesis iss. Auglis - stāva, eliptiska pogaļa. Latvijā zied jūnijā.
Aug gandrīz visā Eiropā, dažviet Ziemeļamerikā un Āzijā.[1]
Aug gan sausās gan mitrās, ekstensīvi izmantojamās pļavās, retāk skrajos mežos. Augsnēs parasti sastopama neliela grupe vai atsevišķi eksemplāri. Sugu apdraud augsnes rekultivēšana, mēslošana un atradņu aizaugšana ar krūmiem vai kokiem.
Zaļā dobziede (Coeloglossum viride (L.) Hartm., sin. Platanthera viridis (L.) Lindl., Dactylorhiza viridis (L.) R.M. Bateman, Pridgeon & M.W. Chase) ir orhideju dzimtas suga. Tā ir ļoti reta un ierakstīta Latvijas Sarkanajā grāmatā 2. kategorijā.
De groene nachtorchis (Dactylorhiza viridis, synoniem: Coeloglossum viride) is een groene tot licht roodbruine orchidee van 6-30 cm hoog. De plant leeft gemiddeld slechts drie jaar. De bloeitijd is, afhankelijk van de vindplaats, van begin mei tot begin juli.
De groene nachtorchis komt in koude en gematigde streken van het noordelijk halfrond voor tot op een hoogte van 2900 m. In Nederland is de plant zeer zeldzaam en komt alleen op enkele plaatsen in Zuid-Limburg voor. Ze is voornamelijk te vinden op onbemeste graslanden met zwak zure tot licht kalkhoudende grond.
De groene nachtorchis is een kensoort voor de associatie van betonie en gevinde kortsteel (Betonica-Brachypodietum).
De groene nachtorchis verspreidt een zwakke geur die lijkt op honing. Daarmee trekt ze bestuivers zoals kevers, bijen, hommels en wespen aan. De plant is beschermd in Nederland en België en staat op de Nederlandse rode lijst voor planten van 2000 als zeer zeldzaam en sterk afgenomen. Ze staat ook op de Belgische rode lijst voor planten.
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Groene nachtorchis (Dactylorhiza viridis) op Wikimedia Commons. De groene nachtorchis (Dactylorhiza viridis, synoniem: Coeloglossum viride) is een groene tot licht roodbruine orchidee van 6-30 cm hoog. De plant leeft gemiddeld slechts drie jaar. De bloeitijd is, afhankelijk van de vindplaats, van begin mei tot begin juli.
Grønnkurle (Coeloglossum viride) er en plante i marihandfamilien (orkidéfamilien).
Grønnkurle er som navnet sier grønn. Den kan bli relativt høy, opp i mot 30–40 centimeter, og den har ovale blader oppover stengelen. Blomstene har en hjelmformet overleppe og lang, gulgrønn underleppe.
Grønnkurlen kan variere veldig i utseende, og har kanskje flere raser i Norge. Blomstene i lavlandet har som regel gulgrønn overleppe, mens den er brun hos planter i fjellet. Fjellutgaven av grønnkurle pleier i tillegg å være mye mindre og ha færre blomster, og den ligner ofte på den nærtstående fjellkurlen.
Grønnkurle er en orkidé som er lite kravstor. Som regel trenger den litt næring i bakken, men den er ikke strengt avhengig av verken næring eller kalk. I tillegg kan grønnkurle vokse i svært mange forskjellige habitater, fra tett skog til værhard fjellhei.
Grønnkurle er en av Norges vanligste orkidéer. Hvis du går inn for jobben kan du støte på den stort sett der du vil, selv om den tenderer til å være vanligere i fjellstrøk. Den finnes helt sør til Sirdal i Vest-Agder, og den går ned til kysten nordover fra Nordfjord i tillegg til at den finnes på Jæren.
Grønnkurle (Coeloglossum viride) er en plante i marihandfamilien (orkidéfamilien).
Ozorka zielona (Dactylorhiza viridis (L.) R.M. Bateman, A.M. Pridgeon & M.W. Chase, dawniej Coeloglossum viride (L.) Hartman) – gatunek rośliny z rodziny storczykowatych (Orchidaceae). W klasyfikacjach systematycznych XX wieku zaliczany do monotypowego rodzaju ozorka (Coeloglossum Hartm.). W wyniku odkrycia ścisłego pokrewieństwa z roślinami rodzaju kukułka (Dactylorhiza) gatunek przeniesiony został przez taksonomów do tego rodzaju jako Dactylorhiza viridis[3]. Tu zachowana została tradycyjna nazwa polska ze względu na stosowanie takiego rozwiązania w polskojęzycznych wykazach taksonomicznych[4].
Występuje w górach i w tundrze Azji, Ameryki Północnej i Europy[5]. W Europie południowa granica zasięgu biegnie przez góry środkowej Hiszpanii, południowych Włoch i północnej Grecji, dalej przez północną Turcję i Kaukaz. Zasięg pionowy w Europie wynosi 0–2970 m n.p.m., w Azji sięga do 4000 m[6]. W Polsce występuje głównie w Sudetach i Karpatach, rzadko na niżu[7].
Gatunek (niezależnie od ujęcia w odniesieniu do rodzajów) należy do plemienia Orchidinae w obrębie podrodziny storczykowych (Orchideae) z rodziny storczykowatych (Orchidaceae). Storczykowate są kladem bazalnym w rzędzie szparagowców Asparagales w obrębie jednoliściennych[1][8].
Pod względem filogenetycznym gatunek jest zagnieżdżony w obrębie grupy koronnej obejmującej przedstawicieli rodzaju kukułka (Dactylorhiza). Jest siostrzany dla większości kukułek, podczas gdy niektóre (np. kukułka krwista (Dactylorhiza incarnata) tworzą starsze linie rozwojowe[3]. W aktualizowanych bazach taksonomicznych opisywany jest zatem już pod nazwą Dactylorhiza viridis (L.) R.M. Bateman, A.M. Pridgeon & M.W. Chase, Lindleyana 12: 129 (1997)[2][9].
Roślina objęta w Polsce ścisłą ochroną gatunkową. W opracowaniu Czerwona lista roślin i grzybów Polski (2006) umieszczona w grupie gatunków zagrożonych wyginięciem (kategoria zagrożenia V)[12], w wydaniu z 2016 roku otrzymała kategorię VU (narażony)[13]; według Światowej Unii Ochrony Przyrody w grupie VU. Głównymi czynnikami zagrożenia są: nadmierne nawożenie i intensywny wypas łąk, zalesianie oraz samorzutne ich zarastanie. Liczne jej stanowiska są dobrze chronione w parkach narodowych: Gorczańskim, Pienińskim i Tatrzańskim[7].
Ozorka zielona (Dactylorhiza viridis (L.) R.M. Bateman, A.M. Pridgeon & M.W. Chase, dawniej Coeloglossum viride (L.) Hartman) – gatunek rośliny z rodziny storczykowatych (Orchidaceae). W klasyfikacjach systematycznych XX wieku zaliczany do monotypowego rodzaju ozorka (Coeloglossum Hartm.). W wyniku odkrycia ścisłego pokrewieństwa z roślinami rodzaju kukułka (Dactylorhiza) gatunek przeniesiony został przez taksonomów do tego rodzaju jako Dactylorhiza viridis. Tu zachowana została tradycyjna nazwa polska ze względu na stosowanie takiego rozwiązania w polskojęzycznych wykazach taksonomicznych.
Zeleni volčji jezik (znanstveno ime Coeloglossum viride) je kukavičevka iz rodu Coeloglossum.
Zeleni volčji jezik zraste od 10 do 55 cm visoko in ima od 5 do 14 cm dolge ter 2 do 7 cm široke ovalne liste. Ti so premenjalni, običajno pa jih ima posamezna rastlina od dva do šest. Rastlina cveti od maja do junija, raste pa v vlažnih listnatih gozdovih in na zamočvirjenih travnikih. [1].
Cvetovi so združeni v gosta koničasta socvetja, v katere je zbrano od 7 do 70 majnih zelenkastih cvetov, ki so včasih škrlatno ali rjavo obrobljeni.
Coeloglossum viride
cvetoviNemčija - Hesse
Coeloglossum viride
rastlina s popki
Nemčija - Hesse
Zeleni volčji jezik (znanstveno ime Coeloglossum viride) je kukavičevka iz rodu Coeloglossum.
Grönkulla (Dactylorhiza viridis) (tidigare "Coeloglossum viride") även kallad grönyxne, är en art i växtfamiljen orkidéer.
Wikimedia Commons har media som rör Grönkulla (växt).
Grönkulla (Dactylorhiza viridis) (tidigare "Coeloglossum viride") även kallad grönyxne, är en art i växtfamiljen orkidéer.
Трав'яниста рослина 10-25 (зрідка до 35-40) см заввишки, геофіт. Підземні органи представлені довгастими, трохи пласкими двічі- тричіпальчатороздільними бульбами з шилоподібно видовженими кінчиками. Зрідка бульби можуть бути нероздільними. Вони щороку змінюються.
Стебло прямостояче або трохи зігнуте, зелене, голе і гладке, рівномірно улиснене 2-5 світло-зеленими листками, при основі огорнутими буруватими піхвами. Черешки короткі. Форма листків міниться від овальної або овально-яйцеподібної до довгасто-ланцетної. Їхня довжина складає від 3 до 11 см, ширина — від 3 до 5 см. Слід зазначити, що верхні листки помітно дрібніші і гостріші за нижні.
Суцвіття — поодинокий, негустий, циліндричний колос завдовжки 2-10 (15[5]) см, що складається з 5-30 (частіше з 10-25) квіток. Приквітки лінійно-ланцетні або ланцетні, тупувато загострені, довші за квітки, втім, верхні часто бувають трохи коротші. Квітки 5-7 мм завдовжки, двостатеві, зигоморфні, зі слабким медовим запахом. Листочки оцвітини жовтувато-зелені чи буруваті, складені шоломом. Два листочки зовнішнього кола 4,5-6 мм завдовжки та 2-4 мм завширшки, яйцеподібні, тупуваті. Два листочки внутрішнього кола лінійні, тупуваті, з однією жилкою. Губа завдовжки 3,5-6 мм за виглядом нагадує звислий язик, вона трилопатева, причому її середня доля зубчаста, відігнута назад і коротша за бічні. Шпорець мішечкоподібний, завдовжки 2 мм, завширшки 1 мм. Зав'язь сидяча, скручена. У рослин високогірних популяцій зовнішні листочки оцвітини і зав'язь часто пурпурові або буруваті.
Плід — суха ребриста коробочка завдовжки 7-14 мм, завширшки 4-5 мм. Насінини численні, дрібні.
Число хромосом 2n = 40.[6]
Рослина доволі світлолюбна і дуже морозостійка, завдяки чому у гірському поясі Європи підіймається до висоти 3000 м, а в Азії окремі знахідки цього виду зареєстровані навіть на рівні 4000 м. Загалом язичок зелений невибагливий до якості ґрунтів: здатен рости на сухих і сирих, з pH від 4,4 до 8 і різних за механічним складом. Втім, частіше він трапляється на плодючих, помірно зволожених, карбонатних ґрунтах у розрідженому травостої.
Типовими оселищами цього виду є галявини світлих листяних і хвойних лісів, чагарники, долини маленьких річок і струмків, гірські та рівнинні тундри, високогірні пасовища та луки, в тому числі й розташовані біля країв льодовиків. В Україні найчастіше ця рослина трапляється у складі угруповань порядку Nardetalia (клас Nardo-Callunetea), що формуються на бідних та кислих ґрунтах. Язичок зелений знайдений також на вапнякових відслоненнях в угрупованнях асоціації Thymo-Festucetum saxatilis (клас Carici rupestris-Kobrisietea bellardii), у складі високотравних ценозів порядку Calamagrostietalia villosae (клас Betulo-Adenostyletea), в лісових та чагарникових ценозах порядку Vaccinio-Piceetalia excelsae (клас Vaccinio-Piceetea).
На всіх етапах розвитку, язичок зелений співмешкає у симбіозі із ґрунтовими грибами, з якими утворює ендомікоризу. Тривалість життя язичка зеленого менша за тривалість життя інших північних орхідей.[7]
Основним способом поширення є насіннєвий, зрідка можливе вегетативне розмноження. Квітне у травні-липні (в горах інколи і в серпні). Квіти запилюються двокрилими комахами, яких рослина приваблює медовим запахом. Можливе перезапилення із представниками інших родів орхідей, внаслідок якого утворюються життєздатні міжродові гібриди. Зокрема відомі гібриди із:
Плодоносить у липні-серпні, насіння поширюється за допомогою вітру (анемохорія).
Язичок зелений належить до голарктичних бореальних циркумполярних видів, тобто таких, чий ареал охоплює майже весь помірний пояс Північної півкулі, оперізуючи кільцем арктичні райони. У Західній Європі ця рослина поширена повсюдно, але менш численна у середземноморських країнах. В багатьох місцинах на півдні Шотландії, у Центральній і Східній Англії язичок зелений вже зник.[6] У Східній Європі трапляється у Чехії,[8] Білорусі (за винятком південних областей),[5] у західних областях України. На теренах Росії ця орхідея відома на півночі європейської частини, у Сибіру, на півдні Далекого Сходу, в Алтайських горах. Загалом південна межа ареалу в Азії пролягає по лінії Мала Азія — Кавказ — Монголія — Китай — Японські острови. Також цей вид описаний у Північній Америці.
В Україні трапляється зрідка, переважна більшість популяцій знайдена у Карпатах, де язичок зелений поширений від низин до субальпійського поясу, а також в Розточчі, Опіллі, Кримських горах,[4] зокрема, поблизу Ласпі. Вкрай рідкісні лісостепові осередки, раніше описані на теренах Харківської (поблизу міста Дергачі) та Хмельницької областей (біля міст Хмельницький і Сатанів), в останньому виданні Червоної книги України не згадані і, ймовірно, втрачені.
Цей вид включений у Додаток II Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES),[7] занесений до Червоної книги Білорусі,[5] визнаний зникаючим у Чехії,[8] регіонально рідкісним у Мурманській[7] і Смоленській областях Росії. Крім того, язичок зелений охороняють у Литві, Латвії, Польщі.[5]
В Україні лише окремі осередки язичка зеленого налічують велику кількість рослин, в той час як щільність більшості популяцій цього виду не перевищує 1-3 особин на 1 м². Настільки мала щільність, а також істотні коливання чисельності за роками роблять цю рослину вразливою перед будь-яким порушенням навколишнього середовища, тому головним охоронним заходом для язичка зеленого є заборона на будь-які зміни середовища у виявлених місцях зростання, а також заборона на збирання рослин. Дієвим засобом охорони може стати і вирощування у культурі, яке практикують у ботанічних садах Росії.
Вид охороняють у заповіднику «Ґорґани», Карпатському та Кримському заповідниках, національних парках «Синевир», Ужанському та Карпатському.[4]
За даними Червоної книги України, станом на 2016 рік встановлено приналежність цього виду до роду Coeloglossum, описаного у 1820 році.[4] Водночас, світовою науковою спільнотою таксономія цього виду була переглянута і в 1997 році він був віднесений до роду Dactylorhiza. Відповідно, назву Dactylorhiza viridis (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase.[2] у світі розглядають як основну, а в Україні як синонімічну.
Крім того, в межах таксона відомі такі синоніми:
Coeloglossum viride là một loài thực vật có hoa trong họ Lan. Loài này được (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase mô tả khoa học đầu tiên năm 1997.[1]
Coeloglossum viride là một loài thực vật có hoa trong họ Lan. Loài này được (L.) R.M.Bateman, Pridgeon & M.W.Chase mô tả khoa học đầu tiên năm 1997.
Coeloglossum Hartm.
Единственный вид
Пололепе́стник зелёный (лат. Coeloglóssum víride) — травянистый многолетник, вид монотипного рода Пололепестник. Распространён в умеренной зоне Евразии и Северной Америки[2].
Исследование филогенетических отношений в подтрибе Orchidinae, проведённые в 1997 году на основании анализа последовательностей внутренних транскрибируемых спейсеров ITS1 и ITS2, показали, что Coeloglossum на хорошо поддерживаемом уровне встроен в монофилетическую ветвь, образованную видами Dactylorhiza (пальчатокоренник)[3]. На этом основании Coeloglossum был формально перенесён в род Dactylorhiza[4]. Более поздние работы, однако, отмечают многие морфологические отличия между представителями этих двух родов, хотя молекулярное сходство на уровне внутренних транскрибируемых спейсеров невелико. Включение в анализ последовательностей внешних спейсеров показало, что Coeloglossum и Dactylorhiza являются сестринскими группами[5]. По этой причине в современной литературе встречаются различные трактовки вида как внутри рода Dactylorhiza, так и внутри монотипного рода Coeloglossum.
Зарегистрированы естественные гибриды между пололепестником и видами пальчатокорненника (×Dactyloglossum E.G.Camus)[6]
Многолетник с двураздельными клубневидными корнями.
Стебель высотой 6—80 см с 2—6 очерёдными листьями. Листья 5—14 см длиной и 2—7 см шириной, ближе к основанию стебля они яйцевидной или эллиптической формы, верхние листья ланцетные, постепенно уменьшающиеся до прицветных чешуй.
Соцветие до 10 см длиной, негустое, состоит из 7—70 цветков. Цветки зелёные с красновато-коричневым оттенком. Чашелистики (сепалии) овальные 3—8 × 2—5 мм, образующие шлем над колонкой; лепестки линейные 3—5 × 0,5 мм; губа 3—10 × 0,5—4 мм; шпора незаметная, 2 х 1 мм. Цветки обладают слабым ароматом.
Коробочки 7—14 × 4—5 мм.
Число хромосом 2n = 40.
Встречается одиночно или небольшими группами на лугах (в том числе, горных), лесных полянах, в зарослях кустарников, тундрах, на некоторых типах болот. В горы поднимается до высоты 2800—3000 м над уровнем моря. Цветёт летом (июль — август). Опыляется двукрылыми насекомыми.
Вид распространён очень широко, но повсеместно редок, поэтому включён в Красные книги многих субъектов Российской Федерации и сопредельных стран (Латвия, Эстония, Украина, Беларусь)[7].
Согласно данным Т. Ю. Коноваловой и Н. А. Шевыревой растения выпадают через 1—2 года. Наблюдения М. И. Хомутовского наоборот, показали устойчивость данного вида в культуре. В условиях Москвы и Тверской области (Андреапольский район) пололепестник испытывали в течение 5 лет. Из 5 каждый год 2—3 особи цвели и на них завязывались плоды, а не ежегодное цветение растений наблюдается и в природе, что связано с биологическим особенностями и стратегией вида. Плодоношение варьировало от 30% до 45% и редко достигало 60%, что вероятно, связано с недостаточным числом опылителей. Образование дочерних особей вегетативным путём не наблюдалось, хотя в культуре вегетативное размножение данного вида отмечают регулярно[8][9].
Пололепе́стник зелёный (лат. Coeloglóssum víride) — травянистый многолетник, вид монотипного рода Пололепестник. Распространён в умеренной зоне Евразии и Северной Америки.
綠花凹舌蘭（学名：Coeloglossum viride）为蘭科凹舌蘭屬下的一个种。
.jpg)
|access-date=中的日期值 (帮助) 
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
