The name Physeter is a Greek word meaning "blower," and refers to the whale's behavior of making a vapor spout when it exhales air from its lungs at the surface. Catodon comes from two Greek words, kata meaning "lower" and odon meaning "tooth." The species epithet thus refers to the long row of teeth in the lower jaw. The adjectival noun Sperm in the vernacular name refers to the spermaceti or sperm oil obtained from the animal's head, although some have suggested that it may refer to the large size of the male's retractable penis (approximately 2m).
Perception Channels: tactile ; chemical
Sperm whales were once quite abundant in the Gulf of Mexico, but due to commercial whaling operations, they are seldom seen in this area anymore. Worldwide however, sperm whales populations are more stable than that of many other whales, although they continue to be listed as endangered by USDI (1980). The sperm whale is now the most abundant of the great whales, having been hunted with less intensity that the baleen whales. Worldwide, sperm whales number about 1,500,000.
IUCN Red List of Threatened Species: vulnerable
Being fiercly aggressive, bull giant sperm whales posed a threat to small-boat whalers in the 19th century. Sperm whales are no match for modern whaling equipment, however. They have also been known to become entangled in trans-Atlantic telephone in dives 3/4 mile deep, but this type of incident is rare.
The head of the sperm whale contains 3-4 tons of spermaceti, a substance valued as a lubricant for fine machinery and a component of automatic transmission fluid. It is also used in making ointments and fine, smokeless candles (once it solidifies into a white wax upon exposure to air). Physeter catodon has also been a target of commercial whaling in years gone by, notably in areas around the Gulf of Mexico. The meat of the whale is not generally consumed. Instead, spermaceti is extracted from the head, and the teeth are often used as a medium for the artistic form of engraving and carving known as scrimshaw. The most important product obtained from giant sperm whales is the oil once used as fuel for lamps and now used as a lubricant and as the base for skin creams and cosmetics. A gummy substance called ambergris forms in the large intestines of sperm whales and can be found floating on the surface of the water or washed ashore once it is expelled. It was once believed to have medicinal qualities, but it is now used in connection with manufacture of perfumes, based on the fact that when it is exposed to air, it hardens and acquires a sweet, earthy smell. The island Ambergris Cay, just south of the Gulf of Mexico, was given its name because of the great quantities of this substance gathered along its shores.
Physeter catodon feeds mainly on squid (especially giant squid), octopus and deepwater fishes, but it also take sharks and skates. It consumes approximately 3 per cent of its body weight in squid per day.
Animal Foods: fish; mollusks
Primary Diet: carnivore (Molluscivore )
Sperm whales roam the deep waters of all the oceans, though they seldom approach polar ice fields and are most common in temperate and tropical latitudes. They have also be seen occasionally near coastlines in the Gulf of Mexico, where they were once quite common.
Biogeographic Regions: arctic ocean (Native ); indian ocean (Native ); atlantic ocean (Native ); pacific ocean (Native )
Sperm whales swim through deep waters to depths of 2 miles, apparently limited in depth only by the time it takes to swim down and back to the surface. Their distributions are depend upon season and sexual/social status, however they are most likely to be found in waters inhabited by squid- at least 1,000 m deep and with cold-water upswellings. Because they are so well-adapted for deep water swimming, they are in real danger of stranding when they move inshore.
Aquatic Biomes: benthic
Average lifespan
Status: wild: 77.0 years.
Above weights are given for mature male giant sperm whales. Females only weigh about 1/3 as much as males. Males may reach 19 m while females are only 12 meters. Newborn calves measure about 4 m and are about 1/25 the weight of females.
The enormous (up to 1/3 of total body length), box-like head of Physeter catodon sets it apart from all other species. The head contains a spermaceti organ whose function is not entirely known. It may serve to focus and reflect sound or may be a cooling organ to diminish the whale's volume and its buoyancy during prolonged dives. The giant sperm whale has the largest of mammalian brains in terms of sheer mass (approximately 9 kg). The blowhole slit is S-shaped and positioned on the left side of the head. There are 18-28 functional teeth on each side of the lower jaws, but the upper teeth are few, weak and nonfunctional. The lower teeth fit into sockets in the upper jaw. The gullet of Physeter catodon is the largest among cetaceans; it is in fact the only gullet large enough to swallow a human.
The dorsal fin is replaced by a hump and by a series of longitudinal ridges on the posterior part of the back, and the pectoral fins are quite small, approximately 200 cm. long. Tail flukes are 400-450 cm. The blubber layer of the giant sperm whale is quite thick, up to 35 cm. With respect to coloration, males often become paler and sometimes piebald with age. Both sexes have white in the genital and anal regions and on the lower jaws.
Range mass: 35000 to 50000 kg.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: male larger
These whales have a polygamous mating system. During the breeding season, breeding schools composed of 1-5 large males and a mixed group of females and males of various ages form. At this point, there is intense competition among the males for females (including physical competition resulting in battle scars all over the heads of males). Only about 10-25% of fully adult males in a population are able to breed.
Mating System: polygynous
Females mature sexually at 8-11 years, and males mature at approximately 10 years, although males do not mate until 25-27 years old because they do not have a high enough social status in a breeding school until that point. Maximum known life span is 77 years. Gestation period is 14-16 months and a single calf is born, which nurses for up to 2 years. The reproductive cycle occurs in females every 2-5 years. The peak of the mating season is in the spring in both Northern and Southern hemispheres so that most calves are born in the fall.
Breeding interval: The reproductive cycle occurs in females every 2-5 years
Breeding season: The peak of the mating season is in the spring in both Northern and Southern hemispheres
Average number of offspring: 1.
Range gestation period: 14 to 16 months.
Range weaning age: 24 (high) months.
Average weaning age: 24 months.
Range age at sexual or reproductive maturity (female): 8 to 11 years.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 10 years.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; viviparous
Average birth mass: 1e+06 g.
Average number of offspring: 1.
Average age at sexual or reproductive maturity (male)
Sex: male: 3650 days.
Sperm whales are found throughout the world's oceans in deep waters to the edge of the ice at both poles (Waring et al. 2009 and references therein).
According to Waring et al. (2009), results of multi-disciplinary research conducted in the Gulf of Mexico during the first decade of the 21st Century confirm speculation that Gulf of Mexico Sperm Whales constitute a stock that is distinct from other Atlantic Ocean stocks(s). Sperm whales were commercially hunted in the Gulf of Mexico by American whalers from sailing vessels until the early 1900s. In the northern Gulf of Mexico (i.e., U.S. Gulf of Mexico), systematic aerial and ship surveys indicate that sperm whales inhabit continental slope and oceanic waters, where they are widely distributed. Seasonal aerial surveys confirm that sperm whales are present in at least the northern Gulf of Mexico in all seasons. The best available estimates indicate a population of around 1,500 Sperm Whales in the northern Gulf of Mexico. (Waring et al. 2009 and references therein)
Die potvis (Physeter macrocephalus) is 'n walvis wat aan die hele Suid-Afrikaanse kuslyn voorkom, maar meer in die oop see. Die soogdier is die grootste van die getande walvisse en het 'n enorme, vierkantige kop. Die rugvin is 'n driehoekige boggel. Die bul word tot 18 m en die koei 12 m lank en hulle kan tot 60 ton weeg. Die walvis verkies die warmer waters en is 'n ongelooflike duiker. Hy kan tot een kilometer diep duik en 'n uur lank onder water bly. Daar is olie in die kop wat eens op 'n tyd gebruik was as 'n smeermiddel. Dit word deur die IUBN geklassifiseer as 'n kwesbare spesie.
'n moeder met haar kind in Mauritius.
Stertvin van 'n Potvis.
Geraamte in Kaliningrad.
'n Tand.
Die potvis (Physeter macrocephalus) is 'n walvis wat aan die hele Suid-Afrikaanse kuslyn voorkom, maar meer in die oop see. Die soogdier is die grootste van die getande walvisse en het 'n enorme, vierkantige kop. Die rugvin is 'n driehoekige boggel. Die bul word tot 18 m en die koei 12 m lank en hulle kan tot 60 ton weeg. Die walvis verkies die warmer waters en is 'n ongelooflike duiker. Hy kan tot een kilometer diep duik en 'n uur lank onder water bly. Daar is olie in die kop wat eens op 'n tyd gebruik was as 'n smeermiddel. Dit word deur die IUBN geklassifiseer as 'n kwesbare spesie.
'n moeder met haar kind in Mauritius.
Stertvin van 'n Potvis.
Geraamte in Kaliningrad.
'n Tand.
El romu (Physeter macrocephalus) ye una especie de mamíferu marín del infraorde Cetacea del suborde Odontoceti, que tien el celebru más grande que cualesquier otru animal esistente. El romu ye l'únicu miembru del xéneru Physeter. Ye una de los trés especies vivientes de la familia Physeteridae, xuntu col cachalote pigméu y cachalote nanu.
Un machu puede crecer hasta 20,5 metros de llargu. Ye l'animal dentáu más grande qu'esiste. La cabeza puede llegar a un terciu del llargor total del animal. Tien una distribución cosmopolita en tolos océanus. La especie alimentar de calamares y peces, somorguiándose a fondures d'hasta tres kilómetros, lo cual convertir nel mamíferu que se somorguia a mayor fondura. La so dieta inclúi'l calamar xigante y el calamar colosal. Ye'l depredador viviente más grande y posiblemente el mayor qu'esistiera enxamás, non pol fechu d'alimentase d'otros animales (lo cual tamién ye ciertu en tolos cetáceos, incluyendo les grandes ballenes), sinón por realizar depredación activa sobre animales autónomos. El chasquíu producíu pol romu ye'l soníu más intensu producíu por animal dalgunu, pero la so función desconozse (anque se cree que lo usa como sonar y como un mediu p'amoriar a les sos preses). Esti cetáceu vive en grupos, nos cualos les femes y les sos críes tán dixebraos de los machos más vieyos. Les femes cooperen pa protexer y alimentar a los sos retueyos. Dan a lluz de cada trés a seis años, y el cuidu de les críes lleva más d'una década.
Mientres el periodu entendíu ente principios del sieglu XVII hasta finales del sieglu XX, el romu se cazaba pa llograr el espermaceti y otros productos, como aceite y ámbare gris. El espermaceti emplegábase enforma como insumo para veles, xabón, cosméticos y aceite pa usu industrial. Por cuenta de el so tamañu, el romu podía delles vegaes defendese conducentemente de los primeros balleneros. El casu más famosu foi'l barcu Essex fundíu por un romu en 1820. Como resultáu de la caza intensiva nos sieglos XIX y XX atópase anguaño señaláu como especie vulnerable pola UICN. El romu casi escarez de depredadores naturales, una y bones pocos animales son lo suficientemente fuertes p'atacar con ésitu a un adultu saludable. Sicasí, les orques ataquen a los grupos y maten a les sos críes. Son animales llonxevos y pueden vivir más de setenta años.
align=right |16 m || align=right |41 000 kg
align=right |11 m || align=right |14 000 kg
align=right |4 m || align=right |1000 kg
El romu ye'l cetáceu dentáu más grande, con machos adultos de 20,5 metros de llargor máximu y pesu de 57 000 kilogramos.[3][4] La especie de cetáceu dentáu que lu sigue en tamañu ye'l zifio de Baird, con 12,8 metros de llargu y 15 000 kilogramos de pesu.[5] El muséu de ballenes na islla de Nantucket (Massachusetts, Estaos Xuníos) tien una quexal de 5,5 metros de llargor. Nel muséu afírmase qu'esti individuu tenía 24 metros de llargu; ente que'l romu que fundió'l balleneru Essex (unu de los incidentes qu'inspiró Moby-Dick) envaloróse que tenía 26 metros.[6][7] La cacería intensiva pudo menguar el tamañu promediu de los romos , cuidao que los machos grandes yeren los más buscaos y prindaos, principalmente dempués de la Segunda Guerra Mundial.[7] Na actualidá, los machos nun entepasen con frecuencia los 18,3 metros de llargor y 51 000 kilogramos de pesu.[2]
Atopar ente los cetáceos que presenten un dimorfismu sexual más evidente. Al momentu de la nacencia ambos sexos tienen casi'l mesmu tamañu,[2] pero los machos maduros tienen usualmente ente 30 a 50 per cientu mayor llargor y tres veces más pesu que les femes.[3]
L'aspeutu distintivu del romu provien de la so enorme cabeza chata o roma, que frecuentemente tien un terciu del llargor del animal. El espiráculo alcuéntrase bien próximu al estremu fronteru de la cabeza, movíu a la izquierda de la llinia media.[3]
Les aletes posteriores del romu son triangulares y bien grueses. Llevantar siempres fuera de l'agua cuando empecipia una inmersión.[3] Tien una serie de crestes nel terciu caudal en llugar d'una aleta dorsal. La cresta más llarga foi llamada «hump» (gorrumba) polos balleneros y puede ser confundida con una aleta dorsal por cuenta de la so forma.[2]
Al contrariu del aspeutu llisu de la piel de la mayoría de les grandes cetáceos, la piel del llombu tien un aspeutu nudosu y ye comparada con frecuencia col pulgu d'una ciruela polos observadores.[8] La piel tien de normal un color gris uniforme. Sicasí, puede paecer marrón so la lluz del sol. Como n'otros grandes cetáceos, tamién se tien reporte de la esistencia d'exemplares albín.[9][10][11]
El cachalote tien de 20 a 26 dientes en cada llau del quexal inferior.[3] Los dientes tienen forma cónica y pesen hasta un kilogramu.[12] El propósitu de los dientes ye desconocíu, pos nun paecen ser necesarios pa prindar o comer calamares, yá que se repararon animales bien alimentaos que nun teníen dentame. Una hipótesis ye que los dientes usar pa l'agresión ente machos.[13] Los machos amuesen de cutiu repulgos que paecen ser causaes por dientes. Nel quexal cimeru cunten con dientes rudimentarios, pero raramente remanecen al cuévanu oral.[14]
Los cachalotes, xuntu colos zifios calderones y los elefantes marinos, son los mamíferos que se somorguien más fondamente.[3] Créese que son capaces d'algamar los trés kilómetros de fondura y permanecer somorguiaos 90 minutos.[3][15] Con mayor frecuencia bucia a una distancia de 400 metros de la superficie mientres 35 minutos.[3] A esta gran fondura, n'ocasiones enredáronse y afogáu con cables submarinos.[16]
El cachalote afíxose pa iguar les colos cambeos drásticos de presión cuando se somorguia. La so caxa torácica flexible dexa'l colapsu pulmonar, amenorgando la entrada de nitróxenu, y el metabolismu puede menguar pa caltener osíxenu.[17][18] La mioglobina, una proteína qu'almacena osíxenu nel músculu, ye muncho más abondosu que nos animales terrestres.[19] La sangre tien alta densidá de glóbulos coloraos, que contienen el tresportador d'osíxenu hemoglobina. El sangre osixenada puede dirixise solamente escontra'l celebru y a otros órganos esenciales cuando los niveles d'osíxenu mengüen.[20][21][22] L'órganu del espermaceti tamién puede xugar un papel p'afaer la flotabilidá.[23]
A pesar de que los cachalotes atópense bien afechos pal bucéu de fondura, les inmersiones repitíes tienen efeutos adversos al llargu plazu. Los güesos amuesen mancadures causaes pola descompresión rápida. Les cadarmes d'individuos vieyos amuesen los daños más estensos, ente que les cadarmes d'individuos nuevos non evidencian nenguna mancadura. A pesar d'estes adaptaciones, estos daños pueden indicar qu'estos animales son susceptibles a la descompresión, y l'ascensu súbitu a la superficie puede resultar letal pa ellos.[24]
Ente inmersiones, xube a alendar por unos 8 minutos antes de la siguiente inmersión.[3] Como los demás odontocetos, alienden al traviés d'un únicu espiráculo en forma de «S». Alienden de 3 a 5 vegaes per minutu en reposu, amontándose hasta 6 a 7 vegaes per minutu dempués d'una inmersión. La soplida ye únicu y ruidosu, con un remexu que s'alza hasta 15 metros sobre la superficie y apunta palantre y l'esquierda nun ángulu de 45°. En promediu, les femes y los mozos alienden cada 12,5 segundos antes de somorguiase, en cuantes que los machos grande facer cada 17,5 segundos antes de la inmersión.[25]
La cadarma de la cabeza d'esti cetáceu ye triangular y asimétricu nos sos furos y componentes óseos vos. Los maxilares son bien grandes, tamién tienen forma triangular y constitúin la mayor parte de la cadarma de la cabeza.[26]
La columna vertebral ta conformada por 49 vértebres, con cuatro seiciones estremables: cervical, torácica, lumbar y caudal.[26]
Les costielles adosar al escayu dorsal per mediu de cartílagu, lo cual apúrre-y l'abonda elasticidá al colapsase por cuenta de la alta presión de les fondures.[27]
El celebru del cachalote ye'l más grande de cualesquier animal modernu o estinguíu, pesando un promediu de 8 kilogramos.[28][29] Sicasí, nun ye bien grande en proporción al tamañu del cuerpu. Por casu, los cachalotes tienen un cociente de encefalización menor que munchos delfines y ballenes, más baxu que los grandes simios y enforma menor que los humanos.[29][30]
Como otros odontocetos, los cachalotes usen la ecolocalización como un mediu p'atopar comida por cuenta que'l so hábitat tien condiciones acústiques favorables y l'absorción pel agua y la turbidez llinden la visibilidá. L'animal emite chasquíos d'alta frecuencia enfocaos nun ángulu ampliu. Xenera soníos pasando aire dende los furos nasales óseos vos al traviés de los llabios fónicos, una estructura dientro de la cabeza.[31] El craniu, el melón y dellos sacos d'aire na cabeza de la ballena xueguen un papel importante na tresmisión de los soníos y el quexal inferior como una vía pa la recepción de los ecos. Una canal continua llenu de grasa tresmite los soníos al escuchu internu.[32]
L'órganu del espermaceti puede funcionar como un mecanismu de flotabilidá pal animal. Antes d'empecipiar la inmersión, l'agua frío fai contautu cola estructura y solidifica el espermaceti;[23][33] esto induz una medría na densidá específica, lo cual xenera una fuercia descendente d'unos 40 kilogramos y dexa al animal baxar con menos esfuerciu. Mientres la cacería, el consumu d'osíxenu produz calor y derrite el espermaceti, amontando la flotabilidá, facilitándo-y el regresu a la superficie.[34]
Herman Melville na so novela Moby-Dick suxure que l'órganu del espermaceti evolucionó como un tipu d'ariete pa truñar mientres les lluches ente machos.[35] Esta hipótesis coincide colos fundimientos, bien documentados, de los barcos balleneros Essex y Ann Alexander por atacantes con un pesu envaloráu, de máximu, una quinta parte del pesu de los navíos.[36]
Otra posibilidá ye que l'órganu ayude a la ecolocalización. La variación na forma del órganu amenorga o amplifica'l soníu.[37]
El cachalote tien dos furos nasales. Una fuesa esterna forma'l espiráculo y una interna prime contra'l compartimiento que contién el espermaceti. L'órganu del espermaceti del machu ye muncho más grande qu'el de les femes. Esto pue ser un casu de selección sexual, impulsando a los machos a competir poles femes usando esplegues sonoros.[38]
El cachalote atopar ente les especies más cosmopolites, prefiriendo les agües ensin conxelar hasta los 1000 metros de fondura.[1] Sicasí, dambos sexos movilícense al traviés d'océanus y mares tropicales y templaos. Solo los machos adultos pueblen les llatitúes más altes.[9]
Abonda relativamente dende los polos al ecuador y atópase en tolos océanus. Habita'l mar Mediterraneu pero non el mar Negru,[2] ente que la so presencia nel mar Bermeya ye incierta.[1] Les entraes de baxa fondura tantu del mar Negru como'l mar Bermeya puede contribuyir a la so ausencia.[39] Les capes inferiores del mar Negru escarecen d'osíxenu y contienen altes concentraciones de compuestu de sulfuros como'l sulfuru d'hidróxenu.[40]
Les poblaciones son trupes cerca de les plataformes continentales y cañones submarinos.[9] Los cachalotes suelen atopase n'agües fondes d'alta mar, pero pueden topase cerca de les mariñes n'árees onde la plataforma continental ye pequeña y baxa rápido a fondures ente 310 y 920 metros.[2] Les zones costeres que cunten coles mayores poblaciones d'esta especie son les islles Azores y l'isla caribeña de Dominica.[41]
Los cachalotes pueden vivir 70 años o inclusive más.[2][9][42] Son l'exemplu ideal d'una especie que foi sometida a selección K, una estratexa reproductiva asociada con condiciones ambientales estables, una baxa tasa de natalidá, ayuda significativa de los padres escontra les críes, maduración lenta y alta llonxevidá.[3]
Nun se determinó inda cómo escueyen les sos pareyes. Hai pruebes de que los machos tienen xerarquíes y esiste tamién evidencia de qu'esto inflúi na seleición pal apareamiento.[43] La xestación dura 14 a 16 meses, produciendo solo una cría.[2] La lactancia trescurre hasta los 19 a 42 meses, pero los mozos pueden zucar hasta los 13 años.[2] Les críes pueden alimentase de femes distintes a la so madre.[2] Les femes xeneralmente tienen intervalos ente nacencies de trés a seis años.[2]
Les femes algamen el maduror sexual ente los 7 a los 13 años, y los machos algamar a los 18 años. Una vegada algamada'l maduror, los machos treslladar a llatitúes más altes, onde l'agua ye más fría y l'alimentación ye meyor. Les femes permanecen en llatitúes baxes.[2]
Los machos algamen el mayor tamañu escontra los 50 años.[3]
Les femes permanecen en grupos d'aprosimao una docena d'individuos coles sos críes.[3] Los machos integren estes guarderíes» en forma permanente ente los 4 a 21 años d'edá y formen un grupu de solteros» con otros machos d'edá y tamañu similares.[3] Cuando los machos maurecen, tienden a esvalixase en grupos más pequeños y los más vieyos na so mayoría tienen vides solitaries.[3] Grupos de machos adultos varáronse xuntos, lo cual suxure un grau de cooperación qu'entá nun foi estudiáu.[3]
L'atacante non humanu más común de los cachalotes ye la orca, pero les ballenes piloto y les falses orques tamién los ataquen o acosen n'ocasiones.[44][45] Les orques amenacien los grupos de femes con críes, usualmente intentando aisllar y matar un individuu nuevu. Les femes repelen estos ataques arrodiando a los sos renuevos y tamién usen les sos aletes de cola contra les orques dando la cara a les críes, o de frente, lluchando colos sos dientes.[3] Esta formación en margarita emplégase tamién p'aidar a un miembru mancáu de la menada, un comportamientu que los primeros balleneros utilizaron p'atraer a los otros miembros del grupu al causa-y mancaes a cualesquier de los individuos.[46] Si'l grupu d'orques ye bien grande, pueden llegar a matar a una fema adulta. Los exemplares más grandes nun tienen predadores amás de los humanos, y créese que son demasiáu grandes y fuertes pa ser amenaciaos poles orques.[47]
Los cachalotes suelen buciar ente los 300 a 800 metros de fondura, y delles vegaes hasta 1 a 2 kilómetros pa buscar comida.[48] Tales inmersiones pueden durar más d'una hora.[48] Alimentar de delles especies, de les cualos les más notables son el calamar xigante, el calamar colosal, los pulpos y diversos pexes como rayes na zona demersal, pero la mayor parte de la so dieta consiste en calamares de medianu tamañu.[49] Delles especies pueden ser sirvi-yos d'alimentu de manera incidental mientres l'animal ta alimentándose de calamares.[49] La mayor parte de lo que se conoz de los calamares de les fondures foi aprendíu d'exemplares nel estómagu de cachalotes prindaos, según n'estudios más recién por aciu l'analís de la so materia fecal. Nun estudiu lleváu a cabu na redoma de les islles Galápagos, atopóse que los cachalotes inxirieren con mayor frecuencia calamares de los xéneros Histioteuthis (62 %), Ancistrocheirus (16 %) y Octopoteuthis (7 %) pesando cada unu ente 12 a 650 gramos.[50] Les supuestes batalles colos calamares colosales (los cualos pesen 500 kilogramos) nunca fueron reparaes por humanos; sicasí, los repulgos nel so cuerpu créese que son causaes mayormente por grandes calamares.
Un estudiu de 1966 resultancia del exame d'exemplares cazaos polos balleneros neozelandeses na rexón del estrechu de Cook, atopó una rellación 1,69:1 en pesu, ente calamares y pexes inxeríos.[51] Los cachalotes delles vegaes sustraen bacalaos y merluces de les llinies de pesca. El pescadores de llinia llarga nel golfu d'Alaska quexar de que los cachalotes aprovechen les sos operaciones pesqueres pa comer especies pruyíes sustrayéndoles de les llinies, refugando la necesidá de cazar.[52] Sicasí, la cantidá de pexe tomao ye bien pequeñu comparáu colos requerimientos diarios d'esti animal. Una filmación de video recién captó un gran exemplar machu «rebotando» una llinia llarga pa llograr pexe.[53] Créese que los cachalotes depredan la especie de tiburón llamáu tiburón de boca ancha, una especie raro y grande de les fondures, afayáu en 1970.[54][55]
Nuna ocasión tres cachalotes fueron reparaos atacando o xugando con una boca ancha.[56]
La irritación producida nel intestín pel picu afiláu encloyáu de los calamares puede empecipiar la producción d'una sustanza llubricante que da llugar a la formación d'ámbare gris, en forma análoga a la producción de les perlles.[57] Los cachalotes son comensales prodixosos y comen alredor del 3 per cientu del so pesu corporal per día. El consumu añal de preses por estos cetáceos alredor del mundu envalorar en cerca de 100 000 000 de tonelaes, una cantidá más alta que'l consumu total d'animales marinos polos humanos cada añu.[58]
Nun se sabe con claridá por qué la cabeza del cachalote ye tan grande en comparanza col quexal inferior. Una teoría ye que l'habilidá pa la ecolocalización allugar na so cabeza, situación que lu ayudar na cacería. Sicasí, los calamares, el so principal presa, pueden tener propiedaes acústiques bien similares a l'agua de mar pa reflexar soníos.[59] L'interior de la cabeza contién unes estructures llamaes llabios fónicos, al traviés de los cualos impúlsense los fluxos d'aire pa emitir soníos. Pueden crear un chasquíu que tien una intensidá de 230 decibelios midida a la distancia de 1 metro, n'otres pallabres, ye muncho más fuerte que'l soníu fechu por cualesquier otru animal, y 10-14 decibelios más fuerte que'l soníu d'un fusil allugáu nel aire a 1 metro de distancia.[60] Suxurióse que los chasquíos sirven p'amoriar a les sos preses. Los estudios esperimentales que traten de probar esti efeutu nun fueron capaces de reproducir esta aición sobre les sos preses, poniendo en dulda esta idea.[61]
El cachalote pertenez al orde Cetacea, a esti orde pertenecen toles ballenes y delfines. Ye miembru del suborde Odontoceti, que engloba tolos cetáceos dentaos incluyendo a los delfines. Ye la única especie esistente del xéneru, Physeter, na familia Physeteridae. Dos especies esistentes del xéneru Kogia, el cachalote pigméu Kogia breviceps y el cachalote nanu K. simus, tán allugaos na familia Physeteridae. Delles clasificaciones alluguen el xéneru Kogia na familia Kogiidae.[62] N'otros esquemes taxonómicos les families Kogiidae y Physeteridae son combinaes na superfamilia Physeteroidea.[63]
El cachalote foi una de les especies orixinalmente descrita por Linneo en 1758 na so obra del sieglu XVIII, Systema Naturae. Él reconoció cuatro especies nel xéneru Physeter.[64] Sobre la base d'un estudiu de 1836 de Frederic Cuvier siguida por tolos cetólogos, los cuatro especies integrar nuna sola, pero subsistió la dualidá na descripción orixinal pa la denominación del nome específicu de la especie, P. macrocephalus y P. catodon, dambos utilizaos por Linneo. La especie conocióse xeneralmente sol nome de P. catodon, hasta qu'en 1974 Husson y Holthuis propunxeron que'l nome correctu tendría de ser P. macrocephalus, basándose en que dambos nomes yeren sinónimos publicaos simultáneamente y, poro, tenía d'aplicase'l principiu del primer revisor» del Códigu Internacional de Nomenclatura Zoolóxica.[65] una opinión repitida por Holthuis en 1987.[66] La mayoría de los autores optaron por esta opción, anque Schevill (en 1986 y 1987) consideraron que P. macrocephalus fuera publicáu con una descripción inesacta y que poro, namái P. catodon podía ser consideráu como válidu, polo que nun podía aplicase'l principiu del primer revisor.[67][68] Na actualidá la mayoría de los autores acepten macrocephalus como nome válidu y catodon como sinónimu.[69][1][28][70]
A pesar que'l rexistru fósil de los cachalotes ye escasu,[71] dellos xéneros estinguíos fueron asignaos a la superfamilia Physeteroidea, que inclúi los últimos ancestros comunes del cachalote modernu, del cachalote nanu y cachalote pigméu. Estos fósiles inclúin los xéneros Ferecetotherium, Idiorophus, Diaphorocetus, Aulophyseter, Orycterocetus, Scaldicetus, Placoziphius, Zygophyseter y Acrophyseter.[59][63][72] Ferecetotherium, atopáu n'Azerbaixán y fecháu nel Oligocenu tardíu (fai 28 a 23 millones d'años), ye'l fósil más primitivu que s'atopó, con carauterístiques del cachalote, como la cara asimétrica («picu» o «trompa»).[73] La mayoría de los fósiles daten del periodu Miocenu, 23 a 5 millones d'años. Diaphorocetus, d'Arxentina, foi fecháu nel Miocenu Tempranu. Los fósiles de cachalote del Miocenu Mediu, inclúin los xéneros Aulophyseter, Idiorophus y Orycterocetus, toos ellos atopaos na mariña esti de los Estaos Xuníos, y Scaldicetus, atopáu n'Europa y Xapón.[73][74] Fósiles del xéneru Orycterocetus atopáronse tamién nel océanu Atlánticu norte y nel mar Mediterraneu, adicionalmente a los atopaos na mariña oeste de los Estaos Xuníos.[75] Placoziphius, atopáu n'Europa, y Acrophyseter, nel Perú, tán fechaos nel Miocenu Tardíu.[63][73]
Cetacea
Odontoceti
Physeteroidea
Otros Physeteroidea†
Kogiidae
Otros Physeteridae†
Cachalote
Los fósiles atopaos difieren de los modernos, na fórmula dental y la forma de la cara y quexales.[73] Por casu Scaldicetus tenía una cara cónica.[74] Los xéneros del Oligocenu y el Miocenu Temprano y Medio, cola posible esceición de Aulophyseter, teníen dientes nos quexales cimeros.[73] Acrophyseter, del Miocenu Tardíu, tamién tenía dientes tantu nel quexal cimeru como inferior, una cara curtia y un quexal inferior con una curva ascendente.[63] Estes diferencies anatómiques suxuren qu'estes especies fósiles non necesariamente alimentábense de calamares de les grandes fondures como'l cachalote modernu, en llugar d'ello consumiríen pexe.[73] Zygophyseter, vivió nel Miocenu Mediu a Tardíu, atopáu nel sur d'Italia, tenía dientes en dambos quexales y paecíen tar afechos a comer grandes preses, como lo faen les orcas modernes.[59]
La postura tradicional ye que los misticetos y los odontocetos provienen de los cetáceos primitivos del periodu Oligocenu Ceo, y que la superfamilia Physeteroidea, que inclúi'l cachalote y el cachalote nano y pigmeo, dixebrar de los otros odontocetos pocu dempués, fai alredor de 23 millones d'años.[71][73] Ente los años 1993 a 1996 por aciu analises de filoxenia molecular realizaos por Milinkovitch y colegues, basaos na comparanza de xenes de dellos cetáceos actuales, suxurieron que los cachalotes atópense más estrechamente rellacionaos a los misticetos qu'a los otros odontocetos dentaos, lo cual podría significar qu'esti grupu nun ye monofilético, esto ye que non toos son descendientes d'un solu ancestru dentáu.[76] Sicasí dellos estudios más recién, basaos en delles combinaciones d'anatomía comparada y filoxenia molecular, desmintieron los analises de Milinkovitch por motivos téunicos y reafitáu que los odontocetos son monofiléticos.[76][77][78]
Estos analises tamién confirmaron que se produció una rápida radiación adaptativo de los physiteroideos nel Miocenu.[59] Los kógidos (cachalote nanu y pigméu) dixebrar de Physeteridae fai siquier 8 millones d'años.[77]
El espermaceti, na so totalidá llográu del órganu del espermaceti, y l'aceite de cachalote, llográu de la grasa corporal, yeren bien acobiciaos polos balleneros mientres los sieglos XVIII, XIX y XX. Esta sustanza tenía una variedá d'aplicaciones comerciales, pa veles, xabones, cosméticos, aceite industrial y otros llubrificantes especiales, aceite pa llámpares, llapiceros, crayones, impermeabilizante pa cueros, materiales anticorrosivos y munchos compuestos farmacéuticos.[79][80][81][82] El ámbare gris, una sustanza sólido, serosa ya inflamable producida nel sistema dixestivu de los cachalotes, yera usáu tamién como un fijador en perfumería.
Antes de principios del sieglu XVIII, la cacería yera realizada principalmente por nativos indonesios.[83] La lleenda cunta qu'en dalgún momentu a principios del sieglu XVIII alredor del añu 1712, el Capitán Christopher Hussey, mientres buscaba ballenes franques cerca a la mariña, foi esviáu pol vientu escontra'l Norte, onde atopó una menada de cachalotes y mató unu.[84] A pesar que la hestoria pue que nun sía real, los balleneros estauxunidenses empecipiaron bien llueu la caza d'estos animales. El xuez Paul Dudley, nel so Ensayo sobre la hestoria natural de les ballenes (1725), afirma qu'un home d'apellíu Atkins, quien duró diez o venti años nel negociu, tuvo ente los primeres que cazó unu, alredor de 1720 frente a la mariña de Nueva Inglaterra.[85]
Esisten solo unos pocos casos rexistraos de cacería de cachalotes en altamar nel periodu entendíu ente 1709 hasta 1730. Por cuenta de que les balandres apostaes nos bancos de Nantucket, prindaben ballenes franques o diben a la rexón del estrechu de Davis a cazar ballenes de Groenlandia. A principios de 1740, col desenvolvimientu de les veles de espermaceti, los buques estauxunidenses empezaron a concentrase nestos cetáceos. El diariu de Benjamin Bangs (1721-1769) narra que saleando nel so balandra, él atopó otros trés barcos destazando cachalotes de la mariña de Carolina del Norte a finales de mayu de 1743.[86] De regresu a Nantucket nel branu de 1744 nun viaxe posterior l'anotó «45 espermacetos fueron traíos equí esti día», otra indicación de que los balleneros estauxunidenses taben en plenu apoxéu.[86]
Los balleneros llueu abandonaron les mariñes de les colonies americanes, escontra la corriente del golfu, los Grandes Bancos de Terranova, África Occidental (1763), les islles Azores (1765) y l'Atlánticu sur (1770). De 1770 a 1775 los puertos de Massachusetts, New Cork, Connecticut y Rhode Island producieron 45 000 barriles d'aceite de cachalote añalmente, en comparanza a los 8 500 d'aceite d'otros cetáceos.[87] Nesta mesma dómina los británicos empezaron la cacería de cachalotes, emplegando barcos y personal estauxunidense.[88] Pa la década siguiente'l franceses entraron al negociu, tamién emplegando a espertos estauxunidenses.[88] La cacería d'esta especie amontar hasta mediaos del sieglu XIX. El espermaceti foi importante nel allumáu públicu (por casu foi usáu p'allumar viviendes, siendo usáu hasta 1862, cuando foi reemplazáu por aceite de mantega de gochu, que de la mesma foi reemplazáu por petroleu) y pa lubricación de maquinaria (como les usaes en fábriques d'algodón) de la revolución industrial. La cacería tornó na segunda metá del sieglu XIX, cuando l'usu del petroleu estendióse, fechu qu'indirectamente protexó la población d'estos cetáceos d'una esplotación más intensa.[89][90]
Los balleneros del sieglu XVIII, empecipiar con balandras que podíen llevar solo unu o dos botes. La cobertoria de la flota y tamañu amontar col tiempu, y barcos más grandes entraron al negociu. A finales del sieglu XVIII y entamos del XIX los balleneros saleaben pelos océanus Pacíficu y Índicu, el Xapón, les mariñes de Arabia, Australia y Nueva Zelanda.[88][91][92] La cacería yera peligrosa pa la tripulación. Por casu, el 20 de payares de 1820, un cachalote que se calculó midía 25,9 metros de llargor atacó al barcu balleneru de Nantucket Essex. Solo 8 de los 21 marineros sobrevivieron al ser rescataos por otros barcos.[93]
La cacería tornó dende la década de 1880 hasta 1946, pero reactivar de nuevu depués de la Segunda Guerra Mundial. Los balleneros modernos yeren más eficientes que los que cazaben en botes, emplegando barcos a vapor y arpones propulsados. Primeramente l'actividá centrar nes grandes ballenes barbaes misticetos, pero al amenorgar la so población, la caza de los cachalotes amontóse. Los cosméticos, xabones y llubrificantes pa maquinaria yeren los artículos con más compradores. Dempués que la población menguó de manera significativa, la Comisión Ballenera Internacional confirió a la especie total proteición en 1985. La cacería per parte de balleneros xaponeses nel norte del océanu Pacíficu nun cesó hasta 1988.[90]
Envalórase que la población histórica por tol mundu sumaba 1 100 000 exemplares antes de la esplotación comercial a principios del sieglu XVIII.[1] Pa 1880 esta tornara a un envaloráu de 29 per cientu de la inicial.[1] Dende esi momentu hasta 1946 la población paeció recuperase al menguar la cacería per parte de los balleneros, pero dempués de la Segunda Guerra Mundial, menguo una vegada más, a solo'l 33 % de la envalorada, antes de la irrupción de la industria ballenero.[1] Envalórase que nel sieglu XIX fueron prindaos ente 184 000 y 236 000 exemplares,[94]ente que na era moderna, siquier 770 000 fueron cazaos, la mayoría ente 1946 y 1980. D'estos más de 680 000 fueron oficialmente reportaos.[95] Revisiones adicionales atoparon que reportes oficiales de la URSS menten siquier 89 000 captures.[96] N'otros países como'l Xapón atopóse faltantes nel rexistru de captures.[97]
La población restante d'estos animales ye lo suficientemente grande por que el estáu de caltenimientu de la especie sía considerada como vulnerable, en llugar d'en peligru d'estinción.[1] Sicasí, la recuperación de los años de cacería ye un procesu lentu, principalmente nel sur del océanu Pacíficu onde la cuota de machos n'edá reproductiva foi alta.[98]
El númberu de cachalotes al traviés del mundu ye desconocíu, pero piénsase que ye de cientos de miles.[1] El panorama de caltenimientu ye más claru qu'el de munches otres especies de cetáceu. Históricamente Xapón prindó diez individuos al añu y hasta 2006 diez d'ellos fueron prindaos n'Indonesia. Tán protexíos práuticamente por tol mundu y la caza comercial cesó;[1] y los animales que los sirven d'alimentu nun son oxetu de pesca.[1] Sicasí, el operadores de pesca por aciu llinies nel golfu d'Alaska quexáronse del robu de pexe de les sos llinies de pesca.[52]
Anguaño, les principales amenaces qu'enfrenten estos cetáceos son los enredonos nes llinies de pesca y choques con barcos.[9] Otros peligros actuales inclúin la ingestión de refugayes marines, el ruiu, y la contaminación química.[99] Pa la UICN esti cetáceu permanez como «vulnerable».[1] Les llista de los EE. UU. allugar como «en peligru d'estinción».
Los dientes de cachalote montaos en cuerdes son un oxetu cultural importante al traviés del pacíficu. En Nueva Zelanda los maoríns conocer como rei puta y yeren escasos por cuenta de que nun yeren cazaos viviegamente na sociedá tradicional maorí.[100] El marfil y güesos yeren tomaos d'exemplares varaos. En Fixi los dientes yeren conocíos como tabua y yeren tradicionalmente daos como regalo para expiación o amuesa d'estimación (llamáu sevusevu), y yera importante en negociaciones ente xefes rivales.[101] Friedrich Ratzel en La Hestoria de la Humanidá reportó en 1896, qu'en Fixi, los dientes de cachalote yera l'artículu más demandáu como ornamientu o valor. Estos entamábense de cutiu en collares.[102] Güei la tabua permanez como un elementu importante na vida de los Fiyianos. Los dientes yeren orixinalmente raros en Fixi y Tonga, que esportaba dientes, pero cola llegada de los europeos, los dientes anubrieron el mercáu y esta moneda» colapsó. La sobreoferta dexó de la mesma el desenvolvimientu del arte europeo de confección en pieces de ballena (güesos y dientes) llamáu n'inglés scrimshaw.[103]
La ballena blanca protagonista de la novela Moby-Dick de Herman Melville ye un cachalote;[104][105] al cual Melville acomuñó col Leviatán bíblicu.[105][106] La reputación de fiereza perpetuada por Melville, basar na habilidá de los cachalote pa defendese, n'ocasiones con ésitu, de los primeros balleneros, terminando na destrucción de los navíos en delles oportunidaes.
Jules Verne en Venti mil llegües de viaxe submarín, mentar (quiciabes incorrectamente) cazando exemplares d'esta especie. Na película de Disney Pinocho de 1940, «Monstro» la ballena ye un cachalote medianu bien similar a Moby-Dick sacante que «Monstro» yera más negru que blancu.
En 2006 la BBC emitió'l programa de televisión tituláu Ocean Odyssey (n'América Llatina Odisea nel Océanu), nel cual recréase la vida d'un cachalote con ayuda d'imaxe xenerada por ordenador imáxenes xeneraes por ordenador, dende la so primer inmersión a los 2 años d'edá, hasta la so muerte a los 80 años varáu nuna sablera.[107]
Los cachalotes nun son los cetáceos más fáciles de reparar, por cuenta de los llargos periodos de tiempu que pasen somorguiaos y a la so habilidá pa travesar grandes distancies so l'agua. Sicasí, por cuenta de la so apariencia distintiva y al so gran tamañu fixéronse bien populares. El observadores de cutiu usen hidrófonos pa escuchar los chasquíos y asina alcontralos primero que estos remanezan. Sitios populares pa la so observación atópase en Kaikoura allugada na Isla del Sur de Nueva Zelanda, onde la plataforma continental en tan angosta que pueden ser reparaos dende la mariña, Andenes y Tromsø na Noruega ártica y nes Islles Azores, onde pueden trate a lo llargo del añu.[41][108] Dominica, créese, ye la única islla del Caribe con una población residente de femes y críes mientres tol añu.[109]
.
El romu (Physeter macrocephalus) ye una especie de mamíferu marín del infraorde Cetacea del suborde Odontoceti, que tien el celebru más grande que cualesquier otru animal esistente. El romu ye l'únicu miembru del xéneru Physeter. Ye una de los trés especies vivientes de la familia Physeteridae, xuntu col cachalote pigméu y cachalote nanu.
Un machu puede crecer hasta 20,5 metros de llargu. Ye l'animal dentáu más grande qu'esiste. La cabeza puede llegar a un terciu del llargor total del animal. Tien una distribución cosmopolita en tolos océanus. La especie alimentar de calamares y peces, somorguiándose a fondures d'hasta tres kilómetros, lo cual convertir nel mamíferu que se somorguia a mayor fondura. La so dieta inclúi'l calamar xigante y el calamar colosal. Ye'l depredador viviente más grande y posiblemente el mayor qu'esistiera enxamás, non pol fechu d'alimentase d'otros animales (lo cual tamién ye ciertu en tolos cetáceos, incluyendo les grandes ballenes), sinón por realizar depredación activa sobre animales autónomos. El chasquíu producíu pol romu ye'l soníu más intensu producíu por animal dalgunu, pero la so función desconozse (anque se cree que lo usa como sonar y como un mediu p'amoriar a les sos preses). Esti cetáceu vive en grupos, nos cualos les femes y les sos críes tán dixebraos de los machos más vieyos. Les femes cooperen pa protexer y alimentar a los sos retueyos. Dan a lluz de cada trés a seis años, y el cuidu de les críes lleva más d'una década.
Mientres el periodu entendíu ente principios del sieglu XVII hasta finales del sieglu XX, el romu se cazaba pa llograr el espermaceti y otros productos, como aceite y ámbare gris. El espermaceti emplegábase enforma como insumo para veles, xabón, cosméticos y aceite pa usu industrial. Por cuenta de el so tamañu, el romu podía delles vegaes defendese conducentemente de los primeros balleneros. El casu más famosu foi'l barcu Essex fundíu por un romu en 1820. Como resultáu de la caza intensiva nos sieglos XIX y XX atópase anguaño señaláu como especie vulnerable pola UICN. El romu casi escarez de depredadores naturales, una y bones pocos animales son lo suficientemente fuertes p'atacar con ésitu a un adultu saludable. Sicasí, les orques ataquen a los grupos y maten a les sos críes. Son animales llonxevos y pueden vivir más de setenta años.
Kaşalot (lat. Physeter catodon; Physeter macrocephalus) — balinalar dəstəsinin dişli balinalar yarımdəstəsinə aid iri dəniz məməlisi növü.
Yetkin erkəklərinin uzunluğu 20 m, kütləsi 50 t-a çatır. Dişilərin 11–13 m. Bədən forması damcıvaridir. Başı nəhəngdir, erkəklərdə bədənin 1/3, dişilərdə 1/4 çatır, öndən kütdür. S -formalı cütsüz nəfəs borusu başın ön hissəsində, orta xətdən solda yerləşir. Baş bədəndən az-sezilən boyunla ayrılır. Sinə üzgəcləri qısa, enli, yumruvaridirlər.Quyruq üzgəclərinin bıçaqları böyük, bir-birindən dərin oyma ilə ayrılırlar. Bel üzgəci alçaq və qozbelvaridir. Onun arxasında 2-6 daha alçaq təpəcik yerləşir. Bədən rəngi bir cürədir, qara-palıdı, ya da tünd-bozdur. Qarnı bir qədər açıqdır. Üstündə qeyri-doğru formada ləkə var. Dişləri payacıqvaridir və 27 sm. çata bilər. Onlar, adətən, ancaq aşağı çənədə olur, sayları isə çənənin hər hissəsində 17 dən 29 qədər olur.
Bütün okeanlarda yayılıb. İliq və mülayim sulara üstünlük verirlər. Şimal yarımkürəsində yayda şimala, qışda isə cəbuna miqrasiya edirlər(Cənub yarımkürsəində-əksinə)
Əsasən başayaqlı molyusklarla qidalabırlar, daha çox kalmarlarla, daha az dərəcədə balıqla. Şikarın dalınca böyük dərinliyə dala bilirlər( 1000 metrdən çox) və orada 15-60 dəqiqə ola bilirlər.
Cütləşmələri çox vaxt aparır. Yeni doğulmuş balalar il boyu olur. Onun piki yaz-yay vaxtına düşür. Hamiləlik ayrı-ayrı alimlərin fikrinə görə 10-12 dən 16-17 aya qədər olur. Balalama əsasən daha aşağı enlərin isti sularında baş verir. Bir bala gətirirlər. Cinsi yektinliyə dişilər 4, erkəklər 4-5 yaşlarında çatırlar.
Müharibədən sonrakı illərdə intensiv ov nəticəsində sayı kəskin azalmışdır. Atklantikada kaşalot ovu 1979 ildən dayandırılıb, Sakit okeanın şimal hissəsində 1984-cü ildən.
В.Е. Соколов. Редкие и исчезающие животные. Млекопитающие. Москва "Высшая школа" 1986 səh. 239
Kaşalot (lat. Physeter catodon; Physeter macrocephalus) — balinalar dəstəsinin dişli balinalar yarımdəstəsinə aid iri dəniz məməlisi növü.
El catxalot, cap gros,[1] estufador[2] (o encara fisetera i marsopla)[3] (Physeter macrocephalus) és la balena més gran dins del grup dels cetacis amb dents (Odontoceti).
Viu en tots els oceans, excepte a la zona àrtica i habita sobretot en els mars tropicals i temperats. Són migratoris. Es dirigeixen cap a l'equador durant l'època reproductora i van a latituds més elevades per a alimentar-se.
Es caracteritzen per tenir un cap rectangular enorme, la longitud del qual pot ser fins a un terç del total del cos. Per tenir dents grans i còniques només a la mandíbula inferior, molt estreta i més curta que el cap. La pell en lloc de ser llisa, té crestes irregulars que li donen un aspecte arrugat. La seva coloració tendeix a ser grisa fosca o negra i els llavis són blancs, color que també apareix en algunes taques sobre el ventre. Com altres espècies de balenes, tenen callositats al cos causades per colònies de crustacis ectoparàsits de la família Cyamidae anomenats «polls de balena».
El dimorfisme sexual és molt acusat: els mascles atenyen una longitud de 18 m i solament 12 m les femelles.
El catxalot es troba entre les espècies més cosmopolites. Prefereix les aigües no congelades fins als 1.000 metres de profunditat. No obstant això ambdós sexes es mouen a través d'oceans i mars tropicals i temperats, només els mascles adults poblen les latituds més altes.
Abunda relativament des dels pols a l'equador, i es troba en tots els oceans. Habita el mar Mediterrani però no el mar Negre, mentre la seva presència al mar Roig és incerta. Les entrades de baixa profunditat tant del mar Negre com del mar Roig pot contribuir a la seva absència. Les capes inferiors del mar Negre no tenen oxigen i contenen altes concentracions de compost de sulfurs com el sulfur d'hidrogen.
Les poblacions són denses a prop a les plataformes continentals i canons submarins. Els catxalots són trobats usualment en aigües profundes d'alta mar, però poden trobar-se a prop de les costes en àrees on la plataforma continental és petita i baixa ràpidament a profunditats entre 310 i 920 metres. Les àrees costaneres amb poblacions considerables d'aquestes balenes són les illes Açores i l'illa caribenya de Dominica.
El catxalot és l'odontocet més gros, amb mascles adults medint 20,5 metres de longitud màxima i amb un pes de 57.000 quilograms. L'espècie de balena dentada que el segueix en grandària és Berardius bairdii, amb 12,8 metres de llarg i 15.000 quilograms de pes. El museu de balenes de l'illa de Nantucket (Massachusetts, Estats Units) té una mandíbula de 5,5 metres de longitud. Al museu s'afirma que aquest individu tenia 24 metres de llarg, mentre que el catxalot que va enfonsar el balener Essex (un dels incidents que inspirà Moby Dick) es va estimar que mesurava 26 metres. La cacera intensiva ha pogut disminuir la mida mitjana dels catxalots, ja que els mascles grans eren els més buscats i capturats, principalment després de la Segona Guerra Mundial. En l'actualitat, els mascles no excedeixen sovint els 18,3 metres de longitud i els 51.000 quilograms de pes.
Es troba entre els cetacis que presenten un dimorfisme sexual més evident. Al moment del naixement ambdós sexes tenen gairebé la mateixa mida.
L'aspecte distintiu del catxalot prové del seu enorme cap, el qual sovint té un terç de la longitud de l'animal. L'espiracle es localitza molt pròxim a l'extrem frontal del cap, desplaçat a l'esquerra de la línia mitjana.
Les aletes posteriors del catxalot són triangulars i molt gruixudes. Les aixeca sempre a fora de l'aigua quan inicia una immersió. Té una sèrie de crestes en el terç caudal en lloc d'una aleta dorsal. La cresta més llarga fou anomenada «hump» (gep) pels baleners, i pot ser confosa amb una aleta dorsal a causa de la seva forma.
Al contrari de la pell llisa de la majoria de les grans balenes, la pell de l'esquena és molt sovint nuosa i ha estat comparada amb una pruna pels observadors entusiastes. La pell té normalment un color gris uniforme, però pot semblar marró sota la llum del sol. També s'han observat exemplars albins.
El catxalot té 20-26 dents en cada costat de la mandíbula inferior. El propòsit de les dents és desconegut, ja que no semblen ser necessaris per capturar o menjar calamars, ja que s'han observat animals ben alimentats que no tenien dentadura. Una hipòtesi és que les dents són usats per l'agressió entre mascles. Els mascles sovint mostren cicatrius que semblen ser causades per dents. A la mandíbula superior tenen dents rudimentàries, però rarament emergeixen a la cavitat oral.
Els catxalots, juntament amb els caps d'olla i els elefants marins, són els mamífers que se submergeixen a més profunditat. Es creu que són capaços d'assolir els tres quilòmetres de profunditat i romandre submergits 90 minuts. Amb més freqüència busseja a una distància de 400 metres de la superfície durant 35 minuts. A aquesta gran profunditat a vegades s'han enredat i ofegat amb cables submarins.
El catxalot s'ha adaptat per vèncer els canvis dràstics de pressió quan se submergeix. La seva caixa toràcica flexible permet el col·lapse pulmonar, reduint l'entrada de nitrogen, i el metabolisme pot disminuir per conservar oxigen. La sang té alta densitat de glòbuls vermells, els quals contenen el transportador d'oxigen hemoglobina. La sang oxigenada pot dirigir-se cap al cervell i a altres òrgans essencials només quan els nivells d'oxigen disminueixen. L'òrgan de l'espermaceti també pot jugar un paper per ajustar la flotabilitat.
Malgrat que els catxalots es troben ben adaptats per al busseig de profunditat, les immersions repetides tenen efectes adversos a llarg termini. Els ossos mostren lesions causades per la descompressió ràpida. Els esquelets d'individus vells tenen els danys més extensos, mentre els esquelets d'individus joves no evidencien cap lesió. Aquests danys poden indicar que aquestes balenes són susceptibles a la descompressió i l'ascens sobtat a la superfície pot ser letal per a elles.
Entre immersions, puja a respirar uns 8 minuts abans de la següent immersió. Com els altres odontocets respiren a través d'un únic espiracle en forma de «S». Respiren de 3 a 5 vegades per minut en repòs, incrementant-se fins a 6 o 7 vegades per minut després d'una immersió. La bufada és única i sorollosa, amb un raig que s'eleva fins a 15 metres sobre la superfície i apunta cap al davant i cap a l'esquerra en un angle de 45°. De mitjana, les femelles i els joves respiren cada 12,5 segons abans de submergir-se, mentre que els mascles grans ho fan cada 17,5 segons abans de la immersió.
El cervell del catxalot és el més gran de qualsevol animal modern o extint, pesant una mitjana de 8 quilograms. No obstant això no és molt gran en proporció a la grandària del cos. Per exemple, els catxalots tenen un quocient d'encefalització menor que molts dofins i balenes, més baix que els grans simis i molt menor que els humans.
Com altres odontocets, els catxalots usen l'ecolocalització com un mitjà per trobar menjar perquè el seu hàbitat té condicions acústiques favorables i l'absorció per l'aigua limita el rang visual. La balena emet espetecs d'alta freqüència enfocats en un angle ampli. Generalment passant aire des dels orificis nasals ossis a través dels llavis fònics, una estructura dins del cap. El crani, el meló i diversos sacs d'aire al cap de la balena, juguen un paper important en la transmissió dels sons i la mandíbula inferior com una via per a la recepció dels ecos. Un canal continu ple de greix transmet els sons a l'orella interna.
L'òrgan de l'espermaceti pot ajudar a ajustar la flotabilitat de les balenes. Abans de la immersió, l'aigua freda fa contacte amb la cavitat i solidifica la cera. L'increment en la densitat específica genera una força descendent d'uns 40 quilograms i permet a la balena baixar amb menys esforç. Durant la cacera, el consum d'oxigen produeix calor i fon l'espermaceti, incrementant la flotabilitat, facilitant-li el retorn a la superfície.
Herman Melville en la seva novel·la Moby Dick suggereix que l'òrgan de l'espermaceti va evolucionar com un tipus d'ariet per envestir durant les lluites entre mascles. Aquesta hipòtesi és consistent amb els enfonsaments, ben documentats, dels vaixells baleners Essex i Ann Alexander per atacants amb un pes estimat, de màxim, una cinquena part del pes dels vaixells.
Una altra possibilitat és que l'òrgan ajudi a l'ecolocalització. La variació en la forma de l'òrgan redueix o amplifica el so.
El catxalot té dos orificis nasals. Una fossa externa forma l'espiracle, i una interna pressiona contra el compartiment que conté l'espermaceti. L'òrgan de l'espermaceti del mascle és molt més gran que el de les femelles. Això pot ser un cas de selecció sexual, impulsant els mascles a competir per les femelles usant desplegaments sonors.
Els catxalots habitualment bussegen entre els 300 i els 800 metres de profunditat, i algunes vegades fins a 1 a 2 quilòmetres per buscar menjar. Tals immersions poden durar més d'una hora. S'alimenten de diverses espècies, de les quals les més notables són el calamar gegant, el calamar colossal, els polps, i diversos peixos com ratlles a la zona demersal, però la major part de la seva dieta consisteix en calamars de mida gran. Algunes espècies poden ser capturades accidentalment mentre la balena s'està alimentant de calamars. La major part del que es coneix dels calamars de les profunditats ha estat après d'exemplars a l'estómac de catxalots capturats, com també, en estudis més recents mitjançant l'anàlisi de la seva matèria fecal. En un estudi dut a terme als voltants de les illes Galápagos, es va trobar que els catxalots havien ingerit més sovint calamars dels gèneres Histioteuthis (62%),Ancistrocheirus (16%) i Octopoteuthis (7%) pesant cada un entre 12 i 650 grams. Les suposades batalles amb els calamars colossals (els quals pesen 500 quilograms) mai han estat observats per humans, però les cicatrius en el seu cos es creu que són la majoria causades per grans calamars.
Un estudi del 1966 que examinava aquestes balenes, que havien estat capturades pels baleners neozelandesos a la regió de l'estret de Cook, es va trobar una relació 1,69:1 en pes, entre calamars i peixos ingerits. Els catxalots de vegades sostreuen bacallans i lluços de les línies de pesca. Els pescadors de línia llarga en el golf d'Alaska es queixen que els catxalots prenen avantatge de les seves operacions pesqueres per menjar espècies apreciades sostreien de les línies, eludint la necessitat de caçar. No obstant això la quantitat de peix pres és molt petit comparat amb els requeriments diaris d'aquest animal. Una filmació de vídeo recent va captar un gran exemplar mascle «rebotant» una línia llarga, per obtenir peix. Es creu que els catxalots depreden l'espècie de tauró anomenat tauró bocaample, una espècie rara i gran de les profunditats, descobert el 1970. En una ocasió tres catxalots foren observats atacant o jugant amb una boca ampla.
La irritació produïda en l'intestí pel pic afilat engolit dels calamars, pot iniciar la producció d'una substància lubricant que dóna lloc a la formació d'ambre gris, en forma anàloga a la producció de les perles. Els catxalots són comensals prodigiosos i mengen al voltant del 3 per cent del seu pes corporal per dia. El consum anual de preses pels cetacis al voltant del món s'estima en prop de 100.000.000 de tones, una quantitat més alta que el consum total d'animals marins pels humans cada any.
Es desconeix el motiu pel qual el cap del catxalot és tan gran en comparació amb la mandíbula inferior. Una teoria és que l'habilitat per a l'ecolocació es troba en el seu cap, situació que l'ajudaria en la cacera. No obstant això els calamars, la seva principal presa, poden tenir propietats acústiques molt similars a l'aigua de mar per reflectir sons. A l'interior del cap conté unes estructures anomenades llavis fònics, a través del qual s'impulsen els fluxos d'aire per emetre sons. Poden crear un espetec que tenen una intensitat de 230 decibels mesura a la distància d'1 metre, en altres paraules, és molt més fort que el so fet per qualsevol altre animal, i 10-14 decibels més fort que el so d'un fusell ubicat en l'aire a 1 metre de distància. S'ha suggerit que els espetecs serveixen per atordir a les seves preses. Els estudis experimentals que tracten de provar aquest efecte, no han estat capaços de reproduir aquesta acció sobre les seves preses, posant en dubte aquesta idea.
Els catxalots poden viure 70 anys o més. Són l'exemple ideal d'una espècie que ha estat sotmesa a la "selecció K", una estratègia reproductiva associada amb condicions ambientals estables, una baixa taxa de natalitat, ajuda significativa dels parents cap a les cries, maduració lenta i alta longevitat.
No s'ha determinat encara com trien les seves parelles. Hi ha proves que els mascles tenen jerarquies i hi ha també evidència que això influeix en la selecció per a l'aparellament. La gestació requereix 14-16 mesos, produint només una cria. La lactància transcorre fins als 19 a 42 mesos, però els joves poden succionar fins als 13 anys. Les cries poden alimentar-se de femelles diferents a la seva mare. Les femelles generalment tenen intervals entre naixements de tres a sis anys.
Les femelles aconsegueixen la maduresa sexual entre 7 i 13 anys, i els mascles l'assoleixen a 18 anys. Un cop assolida la maduresa, els mascles es traslladen a latituds més altes, on l'aigua és més freda i l'alimentació és millor. Les femelles romanen en latituds baixes. Els mascles arriben a la seua major mida cap a 50 anys.
Les femelles romanen en grups d'aproximadament una dotzena d'individus amb les seves cries. Els mascles integren aquestes «guarderies» en forma permanent entre 4 i 21 anys i formen un «grup de solters» amb altres mascles d'edat i mida semblants. Quan els mascles maduren, tendeixen a dispersar-se en grups més petits i els més vells en la seva majoria tenen vides solitàries. Mascles madurs s'han encallat junts, la qual cosa suggereix un grau de cooperació, que encara no ha estat totalment entès.
L'atacant no humà més comú dels catxalots és l'orca, però els caps d'olla negres i les falses orques també algunes vegades els ataquen o els assetgen. Les orques amenacen els grups de femelles amb cries, usualment intentant aïllar i matar un individu jove. Les balenes femelles repel·leixen aquests atacs envoltant els seus fills. Els adults fan servir les seves aletes de cua contra les orques donant la cara a les cries, o de front, lluitant amb les seves dents. Aquesta formació en margarida és també emprada per auxiliar un membre lesionat del ramat, un comportament que els primers baleners van explotar, atraient les altres balenes ferint només un dels membres del grup. Si el grup d'orques és molt gran, aquestes poden algunes vegades matar femelles adultes. Els exemplars més grans no tenen depredadors a part dels humans, i es creu que són massa grans i forts per ser amenaçats per les orques.
El catxalot, cap gros, estufador (o encara fisetera i marsopla) (Physeter macrocephalus) és la balena més gran dins del grup dels cetacis amb dents (Odontoceti).
Viu en tots els oceans, excepte a la zona àrtica i habita sobretot en els mars tropicals i temperats. Són migratoris. Es dirigeixen cap a l'equador durant l'època reproductora i van a latituds més elevades per a alimentar-se.
Es caracteritzen per tenir un cap rectangular enorme, la longitud del qual pot ser fins a un terç del total del cos. Per tenir dents grans i còniques només a la mandíbula inferior, molt estreta i més curta que el cap. La pell en lloc de ser llisa, té crestes irregulars que li donen un aspecte arrugat. La seva coloració tendeix a ser grisa fosca o negra i els llavis són blancs, color que també apareix en algunes taques sobre el ventre. Com altres espècies de balenes, tenen callositats al cos causades per colònies de crustacis ectoparàsits de la família Cyamidae anomenats «polls de balena».
El dimorfisme sexual és molt acusat: els mascles atenyen una longitud de 18 m i solament 12 m les femelles.
Mamal sy'n byw yn y môr ac sy'n perthyn i deulu'r Physeteridae ydy'r Morfil Sberm sy'n enw gwrywaidd; lluosog: morfilod sberm (Lladin: Physeter macrocephalus; Saesneg: Sperm whale).
Mae ei diriogaeth yn cynnwys Awstralia, Cefnfor yr Iwerydd, y Cefnfor Tawel, Ewrop a Chefnfor India ac ar adegau mae i'w ganfod ger arfordir Cymru.
Ar restr yr Undeb Rhyngwladol dros Gadwraeth Natur (UICN), caiff y rhywogaeth hon ei rhoi yn y dosbarth 'Bregus' (Vulnerable) o ran niferoedd, bygythiad a chadwraeth.[1]
Mamal sy'n byw yn y môr ac sy'n perthyn i deulu'r Physeteridae ydy'r Morfil Sberm sy'n enw gwrywaidd; lluosog: morfilod sberm (Lladin: Physeter macrocephalus; Saesneg: Sperm whale).
Mae ei diriogaeth yn cynnwys Awstralia, Cefnfor yr Iwerydd, y Cefnfor Tawel, Ewrop a Chefnfor India ac ar adegau mae i'w ganfod ger arfordir Cymru.
Ar restr yr Undeb Rhyngwladol dros Gadwraeth Natur (UICN), caiff y rhywogaeth hon ei rhoi yn y dosbarth 'Bregus' (Vulnerable) o ran niferoedd, bygythiad a chadwraeth.
Vorvaň, též vorvaň obrovský, tuponosý nebo tupočelý (Physeter catodon, macrocephalus, orthodon nebo australasianus) je největší z ozubených velryb a věří se, že jde o vůbec největší ozubené zvíře na světě, jaké kdy žilo – největší doložený jedinec pravděpodobně dosahoval délky až 25,6 metru.[2] Anglický název Sperm Whale souvisí s mléčně bílou substancí spermacet nacházející se v její hlavě a původně zaměněnou se spermatem. Obrovská hlava vorvaně, jeho charakteristický tvar a v neposlední řadě ústřední role v románu Hermana Melvilla Bílá velryba, vedla mnoho lidí k tomu, že jej líčili jako archetyp velryby. Částečně díky Melvillovi je vorvaň obecně spojován s napůl mýtickým Leviatanem z biblických příběhů.
Slovo ворвань [vorvaň] v ruštině označuje tuk některých mořských zvířat, jako jsou velryby a tuleni. Český název zavedl Jan Svatopluk Presl. Původ staroruského „vorvoň“ jasný není, pravděpodobně je norský nebo laponský.
Historicky a ve slovanských jazycích (ruštině, polštině) je velryba známá také pod názvem kašalot. Toto slovo pochází původně z portugalského cachalote, pravděpodobně odvozeného z cachola, hovorově „hlava.“ Vorvani byli v portugalském atlantickém souostroví Azory až donedávna loveni.
Vorvaň je výjimečný svou velkou hlavou, zvláště pak u samců. Hlava samců tvoří zpravidla třetinu délky jejich těla. Jedno z odborných druhových jmen macrocephalus je odvozeno z řeckého výrazu „velká hlava.“ Na rozdíl od hladké kůže většiny jiných velryb je kůže na hřbetu vorvaně obvykle hrbolatá, dobrovolníky pozorujícími velryby bývá přirovnávána k sušené švestce.[3] Vorvani mají jednotně šedou barvu, která na slunečním světle může působit jako hnědá („Velká bílá velryba“ z Melvillova románu byla albínem, a bílí vorvani byli skutečně pozorováni - viz Mocha Dick). Nepřekvapuje, že mozek vorvaně je největším a nejtěžším (mozek vzrostlého samce váží průměrně 7 kg, ale jsou známé i exempláře vážící 9,2 kg[4]). Vzhledem k velikosti těla však nejde o velký mozek.
Dýchací otvor tvaru 'S' je blízko vrcholu hlavy, posunutý na levou stranu těla. Vorvani jím vypouštějí směrem dopředu proudy páry, zřetelně slyšitelné na míle daleko. Hřbetní ploutev chybí, ale asi ve dvou třetinách páteře směrem od hlavy se nachází trojúhelníkovitý hrb vysoký 60–75 cm, který ploutev nahrazuje. Za tímto hrbem následuje ještě několik menších. Ocasní ploutev je také trojúhelníková a velmi tlustá. Před ponořením do hloubky ji velryba zvedá vysoko nad vodu.
Vorvani mají v dolní čelisti 20–26 párů kuželovitých zubů. Každý z nich může vážit až jeden kilogram. Důvod existence zubů není zcela zřejmý. Odborníci se domnívají, že k lovu chobotnic (viz dále sekci Potrava) nutné nejsou a v přírodě byli nalezeni i dobře živení vorvani zcela bezzubí. Vědci se shodují, že zuby mohou užívat samci téhož druhu při útocích mezi sebou. Této hypotéze nasvědčuje tvar zubů a široké mezery mezi nimi. V horní čelisti jsou přítomny rudimentární zuby, ale vyvinou se zřídka.
Sexuální dimorfismus (velká odlišnost samců oproti samicím) se u vorvaňů projevuje nejvýrazněji mezi všemi kytovci. Samci jsou typicky o 30 % až 50 % delší (16–18 m) než samice (12–14 m) a asi dvakrát těžší (50 tun proti 25 tunám). Při narození měří samci i samice kolem 4 m a váží 1000 kg. Kvůli rozsáhlému lovu velryb se počet vorvaňů dramaticky snižuje, hlavně kvůli přednostnímu a intenzívnějšímu vybíjení větších samců, kteří mají více spermacetu (spermacetový olej měl velkou hodnotu zejména v 18. a 19. století – viz dále). V muzeu v Nantucket je vystavena čelistní kost vorvaně dlouhá 5,5 m. Čelistní kost tvoří 20–25 % celkové délky těla vorvaně. Tento samec tedy mohl dosahovat až 28 metrů délky a vážit 150 metrických tun. Dalším důkazem velkých jedinců je 5,2 m dlouhá čelist v muzeu v New Bedfordu, která mohla patřit samci 25,6 m velkému vážícímu 120–130 tun. Lodní knihy v nantucketském a bedforském muzeu jsou plné odkazů na velké vorvaně a záznamů o množství oleje z nich získaného, které dobře odpovídají velikosti těchto dvou příkladů. Známý vorvaní samec Mocha Dick měřil zřejmě 25,7 metru. Dnešní vorvani mají v průměru 18 m délky a váží 52 tun.
Vorvaň je hlavním příkladem živočicha, který se vyvinul K-selekcí, jež se přisuzuje druhům, o kterých se odborníci domnívají, že se vyvíjely ve značně stabilních životních podmínkách. Tato relativně „snadná“ evoluce je přivedla k nízké porodnosti, pomalému dozrávání a k dlouhověkosti. Samice jsou březí každých čtyři až šest let a březost trvá přinejmenším 12 měsíců, ale může se protáhnout až na 18 měsíců. Starost o mláďata zabírá dva až tři roky. U samců trvá puberta asi 10 let mezi 10. a 20. rokem věku. Samci rostou do 30. až 40. roku věku a když je jim 50, nabývají již plné velikosti. Vorvani se dožívají 80 let.
Vorvani drží několik absolutních světových rekordů:
Vorvaně poprvé kategorizoval v roce 1758 Linné, který zařadil do rodu Physeter celkem čtyři druhy. Odborníci brzy zjistili, že existuje jen jeden druh. Ve většině současných publikací je vorvaň zařazen jako jediný druh čeledi Physeteridae (a tedy jediný druh svého rodu). Nejbližšími příbuznými vorvaně jsou kogie tuponosá a kogie Owenova z čeledi Kogiidae.
Mead a Brownell (1993),[5] zařadili všechny tři druhy do čeledi Kogiidae a vorvaňovi přiřadili binomické jméno Physeter catodon.
Následující text je výňatkem z Melvilleovy knihy Bílá velryba, v níž se široce rozebírá pojmenování a lidové tradice související s vorvaněm:
Tato velryba, známá starým Angličanům pod neurčitým jménem velryba trumpa a physeter nebo velryba s kovadlinovou hlavou, je dnešní cachalot ve Francii, Pottfish v Německu a macrocephalus v učeném světě. [část textu vynechána] Teď se zabýváme hlavně jeho jménem. Z hlediska filologického je nesmyslné. Před několika staletími, kdy vlastní hodnota vorvaně byla téměř naprosto neznáma a kde se jeho tuk získával jen náhodou z ryby vyvržené na břeh, tehdy bylo patrně všeobecně usuzováno, že vorvaninu lze vytěžit z tvora totožného s velrybou grónskou neboli pravou, v Anglii už známou. Dále převládal názor, že tato vorvanina neboli spermacet je sražená šťáva grónské velryby, ta, kterou označuje první půlka cizího slova. V oněch dobách byla vorvanina nesmírně vzácná a neužívalo se jí k svícení, nýbrž jen jako masti a léku. Kupovala se jen v lékárně, jako tam dnes kupujeme unci reveně. Když pak byla, jak se domnívám, postupem doby objevena pravá podstata vorvaniny, obchodníci nezměnili její jméno, nepochybně proto, aby zvýšili její cenu tak podivným náznakem její vzácnosti. A tak to pojmenování posléze musí být dáno velrybě, z které spermacet skutečně pochází. [z Melvillovy knihy Bílá velryba, přeložili Klíma, Kornelová, Kosatík, Bednář, ISBN 80-902223-0-7, nakl. Moby Dick, Praha 1996, kapitoly 32 nazvané „Cetologie,“ str. 181–182]
Vědci soudí, že se vorvani během vývoje podřádu oddělili od jiných ozubených velryb poměrně brzy — asi před dvaceti milióny let.[6]
Spermacet je polotekutá, voskovitá substance obsažená v hlavě vorvaně. Název se odvozuje od pozdně latinského sperma ceti (obě slova jsou ve skutečnosti vypůjčená z řečtiny) znamenajícího „sperma velryby“ (doslovně „sperma mořské nestvůry“). V angličtině se dokonce od spermacetu odvozuje lidový název této velryby (Sperm Whale). Substance samozřejmě není velrybím semenem, tato záměna byla omylem prvních velrybářů. Spermacet se nachází ve spermacetovém orgánu neboli v hlavových dutinách vpředu a nahoře nad lebkou velryby. Podobnou hmotu na pravé straně přední části hlavy velryby, hned nad horní čelistí, nazývají velrybáři junk (v doslovném překladu „odpad“). Ve spermacetovém orgánu se nachází měkká bílá substance plná spermacetu. Junk je tvořen pevnější substancí.
Přesná funkce spermacetu a orgánů jím vyplněných není známá, existují však přinejmenším tři (vzájemně se nevylučující) hypotézy:
Jedna z hypotéz,[7] zmíněná ostatně už v Melvillově Moby Dickovi, tvrdí, že je používán jako jistý druh beranidla při bojích mezi samci. Tato hypotéza odpovídá dobře zdokumentovanému potopení lodí Essex a Ann Alexander způsobenému útoky vorvaňů, jejichž váha byla odhadnuta na pouhou jednu pětinu váhy lodí. V současné době je v módě považovat spermacet za prostředek sexuálního výběru.
Druhou pevně zakořeněnou představou je možnost, že pomáhá velrybě regulovat vztlak. Hustota voskové substance se má jejím ochlazováním vodou protékající výdechovým otvorem zvyšovat a pomáhat velrybě ponořit se. Naopak vytlačování teplé vody dýchacím otvorem ven by mělo spermacet zahřívat, snížit jeho hustotu a ulehčit velrybě vynořování. V poslední době však byla u této na veřejnosti populární teorie zpochybněna její hodnověrnost. Vědecký výzkum nasvědčuje tomu, že kapilární jevy nemohou mít dostatečný efekt, aby významně ovlivnily vznosnost 50tunové velryby (na stránce Teda Cranforda[8] je seznam listin popisující detaily výzkumu.)
Jako třetí možnost v této věci se uvažuje, že spermacet napomáhá echolokaci. Tvar tohoto orgánu v daném okamžiku pomáhá zaostřování nebo naopak rozšiřování kužele vysílaného zvuku. Zvukové vlny lze soustředit do jednoho místa, takže mohou působit jako zneschopňující zbraň, dočasně paralyzující kořist. Výzkum všech těchto možností je stále v plném proudu.
Spermacet byl velmi vyhledávaný velrybáři v 18., 19. a 20. století. Substance našla mnoho různých komerčních využití, jako např. olej do hodinek, kapalina pro automatickou převodovku, mazivo pro jemné výškové přístroje, kosmetiku, aditiva do motorových olejů, glycerinu, protikorozních směsí, čisticích prostředků, chemických vláken, vitaminů a více než 70 farmaceutických směsí.
Vorvani jsou spolu s vorvaňovcem anarnakem a vorvaňovcem plochočelým nejhlouběji se potápějící savci na světě. Věří se, že se mohou potápět až k mořskému dnu do hloubky 3 000 metrů po dobu dvou hodin. Typické ponory směřují zhruba do 400 metrů a trvají 30–45 minut. Živí se několika druhy zvířat, především krakaticemi, kalmary, jinými chobotnicemi a živočichy mořského dna. Zabíjejí i některé druhy žraloků, například žraloky malohlavé.
Téměř vše, co víme o hlubokomořských krakaticích, se vědci dověděli z exemplářů nalezených v žaludcích vorvaňů. Historky o titánských bitvách mezi vorvani a krakaticemi dorůstajícími 10 metrů délky nebo více jsou nejspíš jen součástí legend — podobné bitvy nebyly nikdy pozorovány. Na druhou stranu se soudí, že bílé jizvy na tělech vorvaňů byly způsobeny krakaticemi. Existuje také hypotéza, že ostrý zobák zkonzumované krakatice usazený ve střevě velryby vede k produkci ambry, podobně jako je tomu u tvorby perel. Vorvani jsou neuvěřitelní jedlíci, kteří každý den pozřou asi 3 % své tělesné váhy. Odhaduje se, že vorvani dohromady každoročně zkonzumují 100 miliónů tun hlubokomořských tvorů, což je množství srovnatelné s celkovou každoroční spotřebou mořských živočichů lidmi.
Fyziologie vorvaňů má několik adaptací, aby zvládli drastické změny tlaku při potápění. Žebra jsou ohebná, aby dovolila kolaps plic, a srdeční frekvence se může snížit, aby se déle uchovala zásoba kyslíku. Myoglobin uchovává kyslík ve svalové tkáni. Když se úroveň kyslíku sníží, lze krev nasměrovat pouze k mozku a jiným důležitým orgánům. Je možné, že zde hraje roli i spermacetový orgán (jak je popsáno výše).
I když jsou vorvani dobře adaptováni k potápění, opakované ponory do velkých hloubek na ně mají dlouhodobě neblahý dopad. Kostry vorvaňů vykazují důlkovou korozi kostí, která je u lidí často známkou dekompresní nemoci. Kostry nejstarších velryb jsou postiženy nejrozsáhlejší korozí, zatímco kostry mláďat žádná poškození nejeví. Toto poškození může signalizovat citlivost vorvaňů na dekompresní nemoc a v tom případě by pro ně mohlo být rychlé vynoření smrtelné.[9]
Mezi ponory se vorvaň vynořuje na hladinu k nadechnutí a zůstává zde většinou na osm až deset minut před dalším ponorem.
Sociální struktura vorvaňů se mezi pohlavími výrazně liší. Samice jsou extrémně družnými tvory – znak, u něhož se soudí, že se vyvinul díky relativně jednoduché evoluční cestě. Samice se v mládí sdružují ve skupinách o asi tuctu jedinců. Samci opouštějí své „mateřské školky“ mezi 4 a 21 lety a připojují se k „mládeneckým školám“ tvořenými jinými samci podobného věku a velikosti. Jak samci stárnou, mají sklon se rozptýlit na menší skupinky, nejstarší samci žijí obvykle samotářským životem. Dospělí samci přesto na plážích zůstávají v problémech pospolu, což naznačuje stupeň spolupráce, který se dosud nepodařilo zcela vysvětlit.
Vorvani patří mezi nejrozšířenější druhy na světě. Jsou relativně hojní od arktických vod až k rovníku. Populace je hustší při kontinentálním šelfu a kaňonech, pravděpodobně díky snadnějšímu shánění potravy. Vorvaně lze nalézt i v nehlubokých vodách při břehu, ale jen pokud zde kontinentální šelf není příliš malý.
Celkové množství vorvaňů na celém světě není známé. Hrubé odhady, založené na průzkumech malých oblastí a extrapolaci výsledků na všechny oceány světa, se pohybují od 200 000 do 600 000 jedinců (nejspíše okolo 360 000).[10] Přestože jsou vorvani loveni po několik století kvůli masu, oleji (užívanému jako mazadlo ve strojírenství) a spermacetu (užívanému ve svíčkách), konzervativní pohled na vorvaně je optimističtější, než u mnoha jiných velryb. S výjimkou příbřežního rybolovu malých rozměrů v Indonésii jsou vorvani chráněni prakticky celosvětově. Rybáři neloví hlubokomořské tvory, kteří jsou potravou vorvaňů a hluboké moře je pravděpodobně mnohem odolnější k znečištění než vrstvy u hladiny.
Zotavení z dlouhých velrybářských let je přesto pomalý proces, přinejmenším v jižním Pacifiku, kde je množství samců schopných rozmnožování příliš malé.
Pozorování vorvaňů není oproti jiným velrybám právě nejjednodušší, především kvůli jejich dlouhým dobám ponoru a schopnosti urazit pod vodou dlouhé vzdálenosti. Na druhou stranu jsou pozorování stále populárnější především díky charakteristickému vzhledu a rozměru zvířat. Pozorovatelé často užívají hydrofony k naslouchání cvakání velryb a k jejich zaměření dřív, než se vynoří. Oblíbeným místem pozorování vorvaňů je pitoreskní Kaikoura na novozélandském Jižním ostrově, kde je kontinentální šelf tak mělký, že lze velryby pozorovat ze břehu, a Andenes v arktickém Norsku. Od roku 2010 jsou vorvani často pozorováni v oblasti cca 12km západně od Alankuda beach na poloostrově Kalpitiya na Srí Lance, jakož i na jihu Srí Lanky v okolí Mirissy.
V červenci roku 2003 byla nalezena na pláži pobřeží jižní Chile velká hrouda bílého masa. 12 metrů dlouhá masa rosolovité tkáně[11] podnítila spekulace, že byla objevena dříve neznámá obrovská chobotnice. Výzkumníci ze santiagského Museum of Natural History usoudili, že hrouda jsou ve skutečnosti vnitřnosti vorvaně, především díky prozkoumání kožních žláz. Po smrti se vnitřní orgány vorvaně rozkládají, dokud se nestanou polotekutou masou polapenou uvnitř kůže. V tomto případě zřejmě kůže praskla, obsah se uvolnil a nakonec byl vyplaven na břeh.[12]
Mrtví vorvani jsou vyplavováni na břeh docela často. Nehledě na problémy s nakládáním a identifikací mrtvých těl se správci pláží obávají žraloků, zejména žraloka bílého, které na pláže přitahuje rozkládající se maso, což může uvést návštěvníky pláže do nebezpečí. Z tohoto důvodu jsou mrtví vorvani často vlečeni zpět na otevřené moře dřív než by mohlo dojít ke skutečnému vyplavení na břeh. V květnu 2004 se podobná událost stala dvakrát, jednou na Oahu na Havaji, kde byla mrtvá velryba odvlečena 35 mil na moře, ale byla vyplavena zpět na břeh o dva dny později.[13]
Snad nejznámější část lidových historek o vorvaních pochází z roku 1970, když byl jižně od Florence v Oregonu vyplaven dlouhý 7,26 tunový, 13,7metrový kus. Po určitou dobu to pro místní byla rarita. Ve chvíli, kdy se pláž stala oblíbenou zastávkou na cestě, se dálniční policie státu Oregon rozhodla, že je nutné se mrtvoly zbavit. Naplnili tělo půl tunou dynamitu. 12. listopadu byl dynamit odpálen, ale výbuch nesměřoval na oceán, jak bylo plánováno. Nikdo nebyl zraněn, jen jedno auto rozmačkáno padajícím tukem. Očití svědci byli pokryti nechutně páchnoucími zbytky mrtvé velryby.
V lednu 2004 se do hledáčku světových médií dostal dramatičtější případ týkající se vorvaňů. Mrtvé tělo velryby, 17 metrů dlouhé a vážící 50 tun, bylo vyplaveno na pláž v tchajwanském Tainan City. Během přepravy na městskou univerzitu způsobil tlak plynu z rozkládajícího se těla explozi. Nikdo nebyl zraněn, ale krev a vnitřnosti se rozstříkly po několika autech a kolemjdoucích.[14]
Obrázky, zvuky či videa k tématu vorvaň obrovský ve Wikimedia Commons
Galerie vorvaň obrovský ve Wikimedia CommonsVorvaň, též vorvaň obrovský, tuponosý nebo tupočelý (Physeter catodon, macrocephalus, orthodon nebo australasianus) je největší z ozubených velryb a věří se, že jde o vůbec největší ozubené zvíře na světě, jaké kdy žilo – největší doložený jedinec pravděpodobně dosahoval délky až 25,6 metru. Anglický název Sperm Whale souvisí s mléčně bílou substancí spermacet nacházející se v její hlavě a původně zaměněnou se spermatem. Obrovská hlava vorvaně, jeho charakteristický tvar a v neposlední řadě ústřední role v románu Hermana Melvilla Bílá velryba, vedla mnoho lidí k tomu, že jej líčili jako archetyp velryby. Částečně díky Melvillovi je vorvaň obecně spojován s napůl mýtickým Leviatanem z biblických příběhů.
"Kaskelot" omdirigeres hertil. For andre betydninger af Kaskelot, se Kaskelot (flertydig).
Kaskelothvalen (latin: Physeter macrocephalus), eller blot kaskelot er verdens største tandhval. Kaskelotten findes ved og udenfor kontinentalsoklen i de fleste have over hele verden. Hannerne kan blive op til 20 m og veje op til ca. 55 ton. Hunnerne bliver kun op til 13 m og vejer op til 20 ton.
Kaskelotter hører til blandt de dybest dykkende hvaler, og dykketider på over 1 time og dybder på 1000 meter eller mere er ikke usædvanligt for hannerne.
Kaskelothvalen er med sin store næse med spermacetorganet et aktivt jagende rovdyr, der på stor dybde finder og fanger sit bytte ved hjælp af lyd, på samme måde som man måler afstand og retning ved hjælp af ekkolod.[2]
Navnet kaskelot kommer af det franske ord "cachalot", der er af uvis oprindelse. På norsk hedder den spermhval, der, ligesom det engelske sperm whale, hentyder til den særlige spermacetolie, der findes i næsen i det såkaldte spermacetorgan. Denne olie (spermacet) er klar og flydende ved kropstemperatur, men størkner ved lavere temperaturer til en hvid, stearinagtig masse, der har en vis lighed med sæd (sperm).
Kaskelothvalen er den største af tandhvalerne og har kun tænder i underkæben. Hannerne bliver normalt 15 meter lange og vejer 41 ton som fuldvoksne, men individer på op til 20,5 meter og 57 ton er registreret. Hunnerne er betydeligt mindre og bliver normalt 11 meter lange med en vægt på 14 ton som fuldvoksne. Hovedet udgør mere end en tredjedel af kroppen og har en firkantet profil. Kaskelothvalens hjerne er den største blandt alle pattedyr. Underkæben er meget smal og har 18-26 kegleformede tænder i hver kæbehalvdel. Hver tand vejer op til 1 kg. Blåsthullet sidder langt fremme på venstre side af "snuden", hvilket gør kaskelothvalen unik og let genkendelig.
Lufferne foran er korte og kantede, mens halefinnen er stor og kraftig og omkring 4-5 m bred. Kroppen er kompakt og farven varierer normalt fra brun til mørkegrå med lysere bugside. Albinisme er også kendt blandt kaskelothvaler.
Kaskelottens store næse med den usædvanlige opbygning har været svær for forskerne at forklare, og mange teorier er blevet fremsat, før man ved lydstudier endelig har fastslået funktionen.[2] Et svampeagtigt væv omgivet af et bindevævslag indeholder en olie, der ved hvalens død størkner til en mælkeagtig voks, der ligner mandligt kønssekret (deraf navnet spermhval på norsk og sperm whale på engelsk). Man troede tidligere, at denne olie var central i artens reproduktion, men man ved i dag, at dette ikke er tilfældet. Det er heller ikke tilfældet, at oliens største betydning er for hvalens evne til at regulere egen flydeevne og opdrift, som skulle ske ved, at åndedrætskanalerne i organet benyttes til enten at opvarme eller at afkøle olien. Kaskelothvalens olie har et smeltepunkt på 29 °C, og når kaskelothvalen dykker, lader den køligere vand strømme gennem sine luftvejskanaler, således at olien bliver tykkere. Dette skulle også være forklaringen på, at kaskelothvalens luftvejskanaler går på skrå fra svælget til åndehullet, der er placeret langt fremme på hvalens "snude". Placeringen gør imidlertid, at det store organ kan afkøles, hvorved olien stivner (og krymper), således at hvalens (hovedets) tæthed øges for derved at reducere flydeevnen og medføre negativ opdrift. Når hvalen stiger mod overfladen igen, vendes processen om gennem opvarmning af stadig varmere vand, hvilket forøger flydeevnen. Men denne teori er også blevet afvist.
Man ved nu, at næsen er den største biologiske lydgenerator i naturen, der samtidig skaber det kraftigste lydtryk. Klikkende kaskelothvaler kan ved hjælp af den store næse danne en meget snæver og ekstremt kraftig lydstråle, hvor mere end 99 procent af lydenergien er koncentreret inden for en kegle på cirka 10 grader foran hvalerne. Næsens lydgenerator anvendes altså til langdistance-ekkolokalisering af dybhavets fisk og blæksprutter.[2] Danske forskere har været med til at afsløre, hvordan næsen i dybder ned til 200 m benyttes til kommunikation og i dybder ned til 800 m bruges til at lokalisere byttet med.
Kaskelothvalen findes i alle verdens havområder. Hannene finder man fra iskanten i polarområderne til tropiske farvande, mens hunner og unger foretrækker subtropiske og tropiske farvande, hvor vandets temperatur er mindst 15 grader Celsius. I farvandene omkring Danmark findes derfor alene hanner.
Kaskelothvalerne findes på og udenfor kontinentalsoklen. Kaskelothvalerne foretrækker store dybder, og er derfor ikke ofte forekommende i danske farvande. Kaskelothvaler observeres i Nordsøen og er talrig i Norskehavet.
Kaskelotter lever hovedsageligt af blæksprutter. Hvalen er udstyret med 18-30 spidse tænder i den spinkle underkæbe, som bruges til at fastholde byttet. Tænderne passer præcist op i huller i overkæben. Mange kaskelotter, specielt de store hanner, der dykker dybest, kan tage meget store blæksprutter, herunder kæmpeblæksprutter og kolosblæksprutter. Deres hovedføde er imidlertid mindre blæksprutter. I Nordatlanten udgør arten Gonatus fabricii tilsyneladende hovedparten af føden.
Det hænder, at kaskelothvaler strander ved de flade kyster. Det er uvist, hvorfor kaskelotterne strander, men en af teorierne går på, at de er ude af stand til at orientere sig i lavere vand. En del strandinger sker i området omkring Nordsøen (og lavere farvande med forbindelse til Nordsøen). Det er muligt, at kaskelothvalerne er ude af stand til at finde ud af lavere farvande som f.eks. Nordsøen, hvis de ved en fejl kommer ind mellem Norge og Skotland. Andre årsager kunne være sygdom, ændringer i Jordens magnetfelt eller andre usædvanlige naturforhold.[3]
I Danmark strander kaskelothvalerne af og til ved de flade kyster, senest på Henne Strand i 2014. Flere strandinger er tidligere sket her, muligvis på grund af magnetiske forstyrrelser fra Ringkøbing-Fyn Højderyggen, udover de ovennævnte årsager. Største strandinger er sket på Rømø, hvor 16 kaskelotter, alle hanner, strandede i marts 1996 og igen 13 (også hanner) i december 1997. I 1770 strandede en kaskelothval (han) i Alrø Sund mellem Alrø og Hjarnø i Horsens Fjord. Dele af skelettet – stykker af rygsøjlen samt et ribben – opbevares på Glud Museum.
Det er blevet drevet jagt på kaskelothvaler siden slutningen af 1600-tallet, primært på grund af spermacetolien og en mørk tarmolie, der kaldes ambra. Også de store tænder var værdifulde på grund af stigende efterspørgsel efter elfenben. Spermacetolien var eftertragtet, fordi den var ren og var de fleste andre naturolier overlegen som smøremiddel. Spermacetolien har endvidere den egenskab, at den brænder klart, hvilet gjorde olien velegnet til gadebelysning og til støbning af lys.
Ambra blev anvendt i produktionen af sæbe, stearinlys, kosmetik og rensemidler.
Kaskelothvalens spæk har også været eftertragtet, men ikke i forhold til spæk fra andre hvaler, og den primære udnyttelse ved hvalfangst af kaskelothval har været olierne.
I 1800-tallet fangede amerikanske hvalfangere, med udgangspunkt i New Bedford og Nantucket Island, store mængder kaskelothvaler på grund af de værdifulde olier. I 1900-tallet, frem til 1980'erne drev Sovjetunionen, samt portugisere fra Azorerne og Madeira hvalfangst efter kaskelotter, ligesom fangst af kaskelot var en vigtig indtægtskilde for norske hvalfangere i samme periode.
Hvalfangsten i 1800-tallet er levende beskrevet af flere forfattere, hvoraf især Herman Melville[4] og Frank T. Bullen[5] kan fremhæves.
Hvalfangst efter kaskelotter ophørte i 1987, da den blev totalfredet. Japan påbegyndte dog i 2001 en mindre hvaljagt efter kaskelotter i det nordlige Stillehav.
Kaskelotter findes over hele verden, men oftest så langt fra kysten at de er vanskelige at komme til. Gode steder at se kaskelotter er:
Andenæs og Kaikoura er specielle derved at en undersøisk kløft i kontinentalsoklen kommer meget tæt på land. Disse undersøiske kløfter er meget produktive og tiltrækker derfor mange kaskelotter og andre hvaler (upwelling).
"Kaskelot" omdirigeres hertil. For andre betydninger af Kaskelot, se Kaskelot (flertydig). Kaskelothvaler kommunikerer ved hjælp af "klik". Kaskelothvalen (latin: Physeter macrocephalus), eller blot kaskelot er verdens største tandhval. Kaskelotten findes ved og udenfor kontinentalsoklen i de fleste have over hele verden. Hannerne kan blive op til 20 m og veje op til ca. 55 ton. Hunnerne bliver kun op til 13 m og vejer op til 20 ton.
Kaskelotter hører til blandt de dybest dykkende hvaler, og dykketider på over 1 time og dybder på 1000 meter eller mere er ikke usædvanligt for hannerne.
Kaskelothvalen er med sin store næse med spermacetorganet et aktivt jagende rovdyr, der på stor dybde finder og fanger sit bytte ved hjælp af lyd, på samme måde som man måler afstand og retning ved hjælp af ekkolod.
Der Pottwal (Physeter macrocephalus, Syn.: Physeter catodon) ist ein in allen Ozeanen verbreiteter Wal aus der Unterordnung der Zahnwale (Odontoceti). Unter den Zahnwalen ist er der einzige Großwal. Pottwale ernähren sich vorwiegend von Tintenfischen; die Bullen können dabei in Tiefen von mehr als 1.000 Meter tauchen.
Nächste Verwandte des Pottwals sind die Zwergpottwale (Gattung Kogia), mit denen er (nach einigen Auffassungen) die Familie der Pottwale (Physeteridae) bildet.
Die deutsche Bezeichnung „Pottwal“ bezieht sich auf den Kopf des Wals, der wie ein Topf (niederdeutsch Pott) hervorragt.[1] Die englische Bezeichnung Sperm Whale sowie die Benennung eines sogenannten Spermaceti-Organs sind auf das Aussehen und die an Sperma erinnernde Konsistenz des Walrats zurückzuführen. Als wissenschaftliche Namen werden Physeter macrocephalus (Bläser – großer Kopf) und Physeter catodon (Bläser – Zähne unten) verwendet. Die Namen wurden 1758 von Linnaeus (Carl von Linné) in der 10. Auflage seiner Systema Naturae beschrieben und 1911 von Thomas für synonym erklärt. Bisher konnte sich jedoch noch keiner der beiden Namen endgültig durchsetzen.
Ein anderer, in entsprechenden Varianten in vielen europäischen Sprachen bevorzugter, aber im Deutschen selten verwendeter Name für den Pottwal ist Kaschelott,[2] eine Eindeutschung des franz. cachalot, das seinerseits mutmaßlich auf ein altes romanisches Wort für bezahnt zurückgeht.[3]
Eine antarktische Gruppe von Rifffelsen wurde nach dieser Tierfamilie mit dem Namen Catodon Rocks benannt.
Pottwalmännchen sind deutlich größer und schwerer als Weibchen, der Geschlechtsdimorphismus ist der größte unter den Meeressäugern. Große Bullen erreichen Längen von über 20 Metern[4] und Gewichte von über 50 Tonnen und sind damit die größten bezahnten Tiere der Erde. Einzelne Exemplare scheinen allerdings noch größer werden zu können, wie einige Trophäen aus der Zeit zeigen, in der Pottwale noch im großen Stil gejagt wurden. Ein Paar über 30 cm lange Zähne etwa, die in der Sammlung des New Bedford Whaling Museum lagern, lassen nach Schätzungen darauf schließen, dass der betreffende Wal deutlich über 20 Meter lang und über 100 Tonnen schwer gewesen sein kann. Die Weibchen erreichen bis zu 12 m und ein Gewicht von 15 Tonnen.
Kennzeichnend für die Art ist der enorme, in der Silhouette nahezu rechteckige Kopf, der bis zu einem Drittel der Gesamtlänge ausmachen kann. Das Gehirn wiegt bis zu 9,5 kg und ist damit das schwerste im gesamten Tierreich. Die Augen sind relativ klein. Auch der fragil anmutende Unterkiefer ist, verglichen mit der Größe des gesamten Schädels, sehr schmal und mit 40 bis 60 teilweise mehr als 20 cm langen Zähnen besetzt. Eine weitere Besonderheit ist, dass beim Pottwal nur die kegelförmigen Zähne des Unterkiefers gebrauchsfähig durchbrechen und diese im Oberkiefer in entsprechende Hornscheiden einrasten, während die Zähne des Oberkiefers normalerweise unsichtbar bleiben. Damit stellt sich die Frage nach dem Jagd- und Fressverhalten, die bislang nicht geklärt ist. Allerdings scheinen Zähne und Kiefer bei der Jagd keine große Rolle zu spielen, denn es wurden schon gut genährte Pottwale gefunden, deren Kiefer völlig deformiert und zum Festhalten von Beutetieren nicht geeignet waren. Pottwale können ungewöhnlich laute Töne erzeugen. Dabei konnten Schalldruckpegel von über 230 dB gemessen werden, die einer Theorie zufolge möglicherweise dazu geeignet sind, Beutetiere zu betäuben oder zu desorientieren[5] (zum Vergleich: ein Kanonenschuss hat etwa 150 dB).
Die Haut der Wale ist meist längsfurchig und am Kopf häufig vernarbt, die Farbe erinnert an hellen Marmor. Der Rückenbuckel bzw. die Rückenflosse ist niedrig und variiert stark. Von der Rückenflosse bis zur Schwanzfluke zieht sich eine Reihe von Buckeln oder Zacken. Er hat kurze, stummelartige Brustflossen (Flipper). Die Fluke hat die Form von zwei aneinander liegenden rechtwinkligen Dreiecken, die an der Spitze leicht abgerundet und in der Mitte tief eingekerbt sind.
Das einzige, s-förmige Atemloch befindet sich an der oberen Spitze des Kopfes asymmetrisch auf der linken Seite, wodurch sich ein schräger Blas ergibt.
Der riesige Kopf eines Pottwals wird zu großen Teilen vom sogenannten Spermaceti-Organ und der Junk-Melone ausgefüllt.[6] Diese sind vollständig mit Spermaceti gefüllt und können ein Gewicht von mehreren Tonnen haben. Das Organ ist mit zwei Luftsäcken verbunden, die in die Nasengänge übergehen. Die These, dass Spermaceti durch Verfestigung bei niedrigen Temperaturen die Dichte erhöht und somit den Auftrieb eines tauchenden Pottwals senkt, gilt durch Messungen an tauchenden Tieren als widerlegt.[7] Die temperaturabhängige, eigenartige Konsistenz des Spermaceti gab Anlass zur Verwechslung mit Sperma.
Weitere Theorien über den Zweck dieses Organs sind verbreitet:
Pottwale kommen in allen Ozeanen vor. Vor allem die Männchen sind dafür bekannt, lange Strecken zu wandern und dabei mitunter bis in die Polargebiete und in Randmeere vorzustoßen. Die Verbände aus Weibchen und Jungtieren konzentrieren sich hingegen in den Tropen und Subtropen und meiden Oberflächentemperaturen von unter 15 °C. Es ist kein anderer Organismus bekannt, der eine vergleichbare, räumliche Trennung zwischen geschlechtsreifen Männchen und Weibchen aufweist.[8]
Im August 2004 wurde erstmals ein Pottwal in der Ostsee gesichtet,[9] die für das Überleben des Tieftauchers jedoch viel zu flach ist und ihm kaum geeignete Nahrung bietet. Typischer sind kleine Gruppen („Schulen“) von zumeist Jungbullen, die auf ihren jährlichen Rückwanderungen in wärmere Gewässer aus Richtung der Arktis irrtümlich in die Nordsee gelangen. Es wird angenommen, dass diese Tiere es von der norwegischen Küste her kommend versäumen, Großbritannien als natürliche Barriere rechtzeitig zu umschwimmen.
Ganzjährig sind Pottwale zum Beispiel bei den Azoren, vor Portugal und schätzungsweise noch einige hundert auch im Mittelmeer anzutreffen, etwa im Bereich der griechischen Küste am Hellenischen Graben in einer Populationsstärke von ca. 200 Tieren.[10]
Pottwale zählen, neben Cuvier-Schnabelwalen und dem Südlichen See-Elefanten, zu den am tiefsten tauchenden Meeressäugern. Tiefen von 350 m werden offenbar regelmäßig überschritten. Dabei tauchen Männchen im Schnitt länger und tiefer als Weibchen und stoßen hierbei auch in extreme Tiefen von über 1.000 m vor. Durch den Fund von Fischen in Pottwalmägen, die sich nur in über 3.000 m Tiefe finden, gilt es als sicher, dass selbst diese Tiefen erreicht werden können. Die Dauer eines Tauchgangs kann 20 bis 100 Minuten betragen.
Pottwale haben Rippen, die bei größerem Wasserdruck nachgeben, wodurch sie diesem enormen Druck standhalten können. Man weiß aber, dass sie beim Tauchen ihren Stoffwechsel auf ein Minimum einschränken und lediglich die lebenswichtigsten Organe, also Herz, Gehirn und Rückenmark, durchbluten, und dass sie in ihrem Blut und in ihren Muskeln einen großen Sauerstoffvorrat speichern können.[11] Ihr Blut hat außerdem einen 50 % höheren Hämoglobinanteil als beim Menschen. Während des Tauchvorgangs schlägt ihr Herz nur noch halb so schnell wie an der Oberfläche.
Die normale Wanderungsgeschwindigkeit der Wale beträgt 5–10 km/h, insbesondere bei Gefahr können sie auf bis zu 20 km/h beschleunigen.
Pottwale verwenden zur Orientierung und Nahrungssuche ausschließlich eine Form der Echoortung. Die Lautgebungen haben dabei wenig mit den Gesängen einiger Bartenwale gemein. Es handelt sich vielmehr um eine Folge von Klicklauten, die jedoch eine niedrigere Frequenz haben als die der Delfine. Die Sequenz der Klicklaute ist individuell verschieden, die Tiere können pro Sekunde etwa sechs davon erzeugen.
Die Nahrung von Pottwalen besteht hauptsächlich aus in großen Tiefen erbeuteten Tintenfischen. Bis zu 10 m große Exemplare des Riesenkalmars wurden im Magen verendeter Tiere gefunden. Auf den Körpern von Pottwalen findet man außerdem Spuren von Saugnäpfen der Riesenkalmare. Hieraus könnte der Schluss gezogen werden, dass Wale und Kalmare einander Kämpfe in der Tiefsee liefern. Die genauen Umstände sind jedoch noch völlig unerforscht. Neben Tintenfischen ernähren sich Pottwale zu einem geringen Anteil auch von mittelgroßen Fischen (z. B. Kabeljau, Thunfisch und Seeteufel, kleinere Haie), teilweise sogar von größeren Krustentieren. Bei den Bullen scheint Fisch einen größeren Anteil der Nahrung auszumachen, besonders in den nördlicheren Gebieten.
Ein Bulle benötigt pro Tag etwa anderthalb Tonnen Nahrung.[12]
Anhand der Nahrung versuchen einige Forscher Rückschlüsse auf die Wanderungen von Pottwalen zu ziehen. Während selten vollständige Kalmare bei der Untersuchung von Mageninhalten gefunden werden, bleiben die chitinösen Kiefer ("Schnäbel") zum größten Teil unverdaut. Diese liefern einerseits genauere Informationen über die Ernährung des Pottwals.[13][14] Andererseits können Forscher anhand der spezifischen Schnäbel der Kalmare in den Mägen gefangener Pottwale in Teilen die Wanderrouten dieser Wale nachvollziehen. Wenn beispielsweise der Schnabel eines in der Antarktis beheimateten Koloss-Kalmars im Magen eines gefangenen Pottwals gefunden wird, können durch den Lebensraum der Kalmare Rückschlüsse auf die Wanderungen des Pottwals gezogen werden.[15]
Pottwale wurden in freier Wildbahn dabei beobachtet, 7 % der Zeit senkrecht mit dem Kopf nach oben im Wasser zu treiben. Es wird vermutet, dass es sich dabei um Schlaf mit beiden Gehirnhälften handelt. Bisher war bei Tieren in Gefangenschaft nur Schlaf mit einer Gehirnhälfte festgestellt worden, wie das bei anderen Delfinen und Walen ebenfalls der Fall ist.[16][17]
Weibchen bilden soziale Verbände mit ihren Jungen. Sie leben in Gruppen von etwa fünfzehn bis zwanzig Tieren; vor dem Zeitalter des Walfangs sollen diese Schulen noch weit größer gewesen sein und einige hundert Tiere umfasst haben. Geschlechtsreife Männchen verlassen den Verband und schließen sich ihrerseits zu Gruppen zusammen, vereinzelte oder ältere Bullen sind auch allein unterwegs, sie werden „Rovers“ genannt. Obwohl Pottwale nicht dafür bekannt sind, mit anderen Arten zu interagieren, wurden Walverbände beobachtet, denen einzelne Tiere anderer Arten von Meeressäugern angehörten. Diese werden offenbar nicht nur geduldet, sondern ähnlich behandelt wie eigene Jungtiere. Die Gründe für dieses Verhalten sind noch ungeklärt.[18]
In der Fortpflanzungszeit stoßen die Männchen wieder zu den Verbänden der Weibchen. Hier unterhält ein Männchen nun einen Harem von etwa zehn Weibchen. Das Sozialverhalten in dieser Zeit ist noch nicht vollständig geklärt. Manche Beobachtungen sprechen dafür, dass es zwischen rivalisierenden Männchen zu Kämpfen um das Recht der Haremsführung kommt, während andere den Aufbau einer Hierarchie zu belegen scheinen, in der sich mehrere Männchen einen Harem teilen.
Die Tragezeit der Kühe ist nicht genau bekannt, wird aber auf 10 bis 17 Monate geschätzt. Jungtiere wiegen bei der Geburt um die 1000 kg und sind zwischen vier und fünfeinhalb Meter groß. Sie werden ein bis zwei Jahre gesäugt, bevor sie selbständig fressen können. Ein großer Unterschied besteht bei der Geschlechtsreife, die Weibchen mit ungefähr 9 Jahren erreichen, Männchen erst mit 25. Die Wachstumsringe der Zähne lassen darauf schließen, dass Pottwale mindestens 70 Jahre alt werden können.[19][20]
Es wird davon ausgegangen, dass ausgewachsene, gesunde Pottwalbullen abgesehen vom Menschen keine Feinde haben. Altersschwache oder verletzte Tiere sowie selten auch die Gruppen der Weibchen und Kälber können aber Schwertwalen oder größeren Haien zum Opfer fallen.[12] Im Falle eines Angriffs sind Pottwalverbände dafür bekannt, ihre Kälber oder geschwächte Tiere zum Schutz einzukreisen, oder auch eine Art Phalanx zu bilden. Auch wurde beobachtet, dass sonst einzelgängerische Bullen sich in Not befindlichen Gruppen von Weibchen und Jungtieren zur Unterstützung anschlossen, es wird davon ausgegangen, dass sich in Nähe befindliche Artgenossen akustisch alarmiert werden können. Im Falle von Angriffen auf Schulen und kleinere Gruppen durch insbesondere Orcas wurde beobachtet, dass sich Pottwale, ähnlich anderer Großwale, dabei unverständlich passiv verhalten und eine maximal altruistisch anmutende Alle-oder-keiner-Taktik anwenden. Einzeltiere setzen sich dabei bewusst Angriffen aus, um solche auf kleinere, schwächere oder bereits verwundete Artgenossen zu blockieren, oder sie zurück in den schützenden Kreis der anderen zu geleiten; die Gruppe bleibt grundsätzlich zusammen, selbst dann, wenn Flucht aus Sicht des Individuums eine bessere Option schiene. Das kann dazu führen, dass sich eine ganze Schule „opfert“, der evolutionäre Vorteil dieses Verhaltens ist Gegenstand von Diskussionen.[21][22]
Aufgrund der Bejagung in der Vergangenheit sind die Bestände immer noch so gering, dass der Pottwal als gefährdet gilt. Schätzungen des Bestandes differieren von 1 Million Tieren bis zu lediglich rund 360.000 Exemplaren.[11]
Walfänger in der Vergangenheit berichteten von sehr großen Pottwalen. So schätzte Owen Chase in dem Bericht über den Untergang des Walfangschiffes Essex durch einen Pottwalangriff im Jahr 1820 die Länge dieses Pottwals auf 85 Fuß, rund 25 Meter. Da das Schiff selbst eine Länge dieser Größenordnung hatte, kann diese Schätzung als realistisch angesehen werden.[4]
Begehrt war neben dem Tran aus dem Speck (Blubber) insbesondere das im Kopf befindliche Spermaceti und Ambra aus den Därmen. Während Ambra hauptsächlich in der Kosmetikindustrie Abnehmer fand, wurde Spermaceti zu Walratöl und Walrat verarbeitet.[23]
In den 1960er und 1970er Jahren wurden jährlich über 20.000 Pottwale getötet. Der Walfang der Jahre 1987–2002 durch Mitglieder des Internationalen Übereinkommens zur Regelung des Walfangs wird mit insgesamt 206 Tieren angegeben.
Eine weitere Bedrohung ist das Verschlucken von Plastikmüll.[24][25] Auch Seekabel sind eine Gefahr für die Tiere, da sie sich auch in Grundnähe aufhalten und dort in den Kabeln verfangen und so ertrinken können. Unfälle dieser Art ereigneten sich in über 1.000 m Tiefe.[12]
Die Weltnaturschutzunion IUCN weist den Pottwal in der Roten Liste gefährdeter Arten als gefährdet (Vulnerable) aus.
Die vom Umweltprogramm der UNEP getragene Bonner Konvention CMS stellt diese Walart als wandernde Tierart sowohl in Appendix I als auch in Appendix II unter Schutz. Als Regionalabkommen der Bonner Konvention wurde das Übereinkommen ACCOBAMS zum Schutz der Wale des Schwarzen Meeres, des Mittelmeeres und der angrenzenden Atlantischen Zonen vom 24. November 1996 unterzeichnet. In Annex 1 dieses Vertrages wird unter anderem der Fang der Pottwale wie auch weiterer Walarten verboten und die Errichtung spezieller Schutzgebiete gefordert.
Über das Washingtoner Artenschutzübereinkommen CITES, Appendix I genießt der Pottwal durch Belegung seiner Art mit einem Handelsverbot Schutz vor dem Freien Handel. In der EU-Artenschutzverordnung (EG) Nr. 338/97 Anhang A wird diese Haltung übernommen. In der Berner Konvention des Europarates vom 19. November 1979 wird der Pottwal unter Appendix II als streng zu schützende Tierart gelistet. Die Europäische Union trägt dem Schutzgedanken in der Richtlinie 92/43/EWG oder Fauna-Flora-Habitat-Richtlinie Rechnung. Die Bundesrepublik Deutschland bezeichnete den Pottwal im Bundesnaturschutzgesetz als streng zu schützende Art.
Zwischen Januar und Februar 2016 strandeten in der südlichen Nordsee 30 Pottwale, davon 13 vor der schleswig-holsteinischen Küste, womit es sich um das größte je vor Schleswig-Holstein registrierte Pottwal-Sterben handelte.[26]
Obwohl Pottwale einige für Wale sonst untypische Merkmale aufweisen, gelten sie und ihre Silhouette als beliebtes Motiv exemplarischer Darstellung und Anspielung und mitunter als prototypische Wale schlechthin. Der Pottwal fand durch Herman Melvilles Roman Moby-Dick auch Eingang in die Weltliteratur. Der Titel geht auf einen Wal zurück, der im 19. Jahrhundert große öffentliche Aufmerksamkeit erhielt: „Mocha Dick“ war ein männlicher Pottwal mit eher grauer als brauner Haut und einer weißen Narbe auf seinem Kopf. Seinen Namen verdankte er seiner ersten Begegnung mit Walfängern um 1810 nahe der Insel Mocha vor der chilenischen Küste. 1859 wurde er von einem schwedischen Walfänger erlegt. Melville änderte den Namen des Wals in „Moby“ und verwob in seinem Roman auch die Ereignisse um den Untergang des Walfängers Essex nach den Aufzeichnungen von dessen damaligem Obermaat Owen Chase.
In Jules Vernes Science-Fiction-Roman 20.000 Meilen unter dem Meer wird der Pottwal von Kapitän Nemo als grausames, schädliches Gezücht bezeichnet, dessen Ausrottung gerechtfertigt sei. In einem Aufeinandertreffen kommt es zu einem Massaker, bei dem zahlreiche Tiere getötet werden.
Der Pottwal (Physeter macrocephalus, Syn.: Physeter catodon) ist ein in allen Ozeanen verbreiteter Wal aus der Unterordnung der Zahnwale (Odontoceti). Unter den Zahnwalen ist er der einzige Großwal. Pottwale ernähren sich vorwiegend von Tintenfischen; die Bullen können dabei in Tiefen von mehr als 1.000 Meter tauchen.
Nächste Verwandte des Pottwals sind die Zwergpottwale (Gattung Kogia), mit denen er (nach einigen Auffassungen) die Familie der Pottwale (Physeteridae) bildet.
Augustur (Physeter macrocephalus) er heimsins størsti tannhvalur. Hannurin kann blíva uppí 20 metrar langur og viga uppí 50 tons. Honin er uppí 12 m til longdar og vigar 16 tons.
Augusturin livur í høðvusheitum av høggislokki. Hvalurin hevur einar 19 - 23 spískar tenn í tí klæna undirkjaftinum. Í yvirkjaftinum hevur hann holur, sum tenninar passa uppí. Nógvir augustar, serliga teir stóru hannanir, sum kunnu kava longst niður, kunnu takað rættiliga stóran høggislokk. Høðvusføðin er tó minni høggislokkur.
Augusturin hoyrir til millum teir hvalinir, sum kava longst niður. Teir kunnu vera undir í yvir ein tíma og kava longur enn ein km niður, teir stóru hannanir kunnu fara enn longur niður.
Hvalurin verður eisini nevndur Spermur, hetta er eisini enska (sperm whale) og norska spermhval) navnið. Hetta navnið kemur av einari serligari olju, sum finst fremst í kúluni á hvalinum, í tí sokallaða spermacetorgan. Henda oljan er klár og flótandi við kropshita, men stadnar tá hitin lækkar og verður tá til ein hvítan form, nakað líkt stearin, hetta líkist nakað sáð og hagani kemur navnið.
Augustur (Physeter macrocephalus) er heimsins størsti tannhvalur. Hannurin kann blíva uppí 20 metrar langur og viga uppí 50 tons. Honin er uppí 12 m til longdar og vigar 16 tons.
Augusturin livur í høðvusheitum av høggislokki. Hvalurin hevur einar 19 - 23 spískar tenn í tí klæna undirkjaftinum. Í yvirkjaftinum hevur hann holur, sum tenninar passa uppí. Nógvir augustar, serliga teir stóru hannanir, sum kunnu kava longst niður, kunnu takað rættiliga stóran høggislokk. Høðvusføðin er tó minni høggislokkur.
Augusturin hoyrir til millum teir hvalinir, sum kava longst niður. Teir kunnu vera undir í yvir ein tíma og kava longur enn ein km niður, teir stóru hannanir kunnu fara enn longur niður.
Boah-phang-keng hore sī siōng toā ê khí-keng, it-poaⁿ jīn-ûi sī chêng-kah-taⁿ Tē-kiû téng-koân siōng toā-chiah ê ū chhùi-khí ê tōng-bu̍t. I ê ha̍k-miâ Physeter macrocephalus ū "toā-thâu" ê ì-sù. Tī chi̍t-koá gí-giân mā hō-chò "Siâu-keng", in-ūi thâu-khak lāi ū 1 khoán pe̍h-pe̍h ko-ko ê bu̍t-chit, kó͘-chá lâng lia̍h-chún sī siâu.
Herman Melville ê tāi-chok Moby-Dick (Pe̍h-keng-kì) lāi-bīn ū chhut-hiān 1 chiah pe̍h-sek ê Boah-phang-keng, chóng--sī Boah-phang-keng it-poaⁿ seⁿ-chò phú-sek.
Boah-phang-keng hore sī siōng toā ê khí-keng, it-poaⁿ jīn-ûi sī chêng-kah-taⁿ Tē-kiû téng-koân siōng toā-chiah ê ū chhùi-khí ê tōng-bu̍t. I ê ha̍k-miâ Physeter macrocephalus ū "toā-thâu" ê ì-sù. Tī chi̍t-koá gí-giân mā hō-chò "Siâu-keng", in-ūi thâu-khak lāi ū 1 khoán pe̍h-pe̍h ko-ko ê bu̍t-chit, kó͘-chá lâng lia̍h-chún sī siâu.
Herman Melville ê tāi-chok Moby-Dick (Pe̍h-keng-kì) lāi-bīn ū chhut-hiān 1 chiah pe̍h-sek ê Boah-phang-keng, chóng--sī Boah-phang-keng it-poaⁿ seⁿ-chò phú-sek.
Lo cachalòt grand, ò simpletament cachalòt, conoissut tanben sota l'apelacion mulard e que son nom scientific es Physeter macrocephalus, es une espècia de cetacèu de dents de la familha dei Physeteridae e l'unenc representant actuau dei physeter.
Lo mascle pòu aténher lo vintenau de mètres de lòng, çò que ne fa lo mamifèr carnivòr lo mai grand conoissut encuei.
I capodogli sò odontoceti, mammiferi aquatici imparintati incù u delfinu è u beluga
I capodogli sò odontoceti, mammiferi aquatici imparintati incù u delfinu è u beluga
Kashalot (Physeter catodon) — tishli kitlar kenja turkumiga mansub sut emizuvchi suv hayvoni. Uz. urgʻochisi 13 m gacha, erkagi 21 m gacha, ogʻirligi 30— 70 t. Boshi juda katta, tanasining uchdan bir qismini tashkil etadi. Tanasining old tomoni toʻmtoq. Ingichka va uzun pastki jagʻida 18—30 juft tishi bor; yuqori jagʻida tishi yoʻq. K. qoʻngʻirdan to toʻq jigarrang tusda. Okean va ochiq dengizlarda tarqalgan. Baʼzan Barens dengizi va Kamchatka sohillari yaqinida uchraydi. K. — poligam hayvon. 5 yoshida voyaga yetadi. 50 yilcha yashaydi. Kalmarlar va baliqlar bilan oziqlanadi. Oziq topish uchun 2 km gacha chuqurlikka shoʻngishi, suv ostida 1,5 soatgacha turishi mumkin. Iqtisodiy ahamiyati katta. Bitta K.dan 9—10 t yogʻ olinadi. Ovlash man etilgan.[1]
Kashalot (Physeter catodon) — tishli kitlar kenja turkumiga mansub sut emizuvchi suv hayvoni. Uz. urgʻochisi 13 m gacha, erkagi 21 m gacha, ogʻirligi 30— 70 t. Boshi juda katta, tanasining uchdan bir qismini tashkil etadi. Tanasining old tomoni toʻmtoq. Ingichka va uzun pastki jagʻida 18—30 juft tishi bor; yuqori jagʻida tishi yoʻq. K. qoʻngʻirdan to toʻq jigarrang tusda. Okean va ochiq dengizlarda tarqalgan. Baʼzan Barens dengizi va Kamchatka sohillari yaqinida uchraydi. K. — poligam hayvon. 5 yoshida voyaga yetadi. 50 yilcha yashaydi. Kalmarlar va baliqlar bilan oziqlanadi. Oziq topish uchun 2 km gacha chuqurlikka shoʻngishi, suv ostida 1,5 soatgacha turishi mumkin. Iqtisodiy ahamiyati katta. Bitta K.dan 9—10 t yogʻ olinadi. Ovlash man etilgan.
Kashaloti (Physeter macrocephalus), ose balena e bardhë,[1] është balena me dhëmbë më e madhe dhe njëkohësisht grabiqari më i madh me dhëmbë. Është anëtari i vetëm i gjallë i gjinisë Physeter, dhe një nga tre speciet ekzistuese të familjes Physeteroidea, së bashku me kashalotin pigme (Kogia breviceps) dhe kashalotin xhuxh (Kogia sima) që i takojnë gjinisë Kogia.
Kashalotët janë ndër speciet më kozmopolite. Ata preferojnë ujërat pa akull mbi 1,000 metra të thellë.[4] Edhe pse të dy gjinitë janë të përhapur nëpër oqeane dhe dete të butë dhe tropikalë, vetëm meshkujt e rritur popullojnë gjërësitë gjeografike më të larta.[5]
Prania e kashalotit u konfirmua për herë të parë në ujrat shqiptare në qershor të vitit 1956. Tetë individe të kashalotit gjetën pranë cektirës së grykës së lumit të Matit, nga të cilët 5 ishin femra të rritura dhe 3 ishin të vegjël, ndërkohë që pak ditë më vonë një i vogël balene i ndordhur u gjet pranë gjirit të Vlorës.[6]
Kashaloti (Physeter macrocephalus), ose balena e bardhë, është balena me dhëmbë më e madhe dhe njëkohësisht grabiqari më i madh me dhëmbë. Është anëtari i vetëm i gjallë i gjinisë Physeter, dhe një nga tre speciet ekzistuese të familjes Physeteroidea, së bashku me kashalotin pigme (Kogia breviceps) dhe kashalotin xhuxh (Kogia sima) që i takojnë gjinisë Kogia.
Kashaloto (Physeter macrocephalus) esas la maxim granda di cetaceo kun denti, maxim granda karnivora en mondo.
Ol ecelas per lua grandega kapo quaze paralelepipedo, la prezenteso di pinta denti ed uniqua naz-trui soldita vers l'avan sinistra. L'adulto mezuras de 11 til 20 m e pezas 20 til 57 tuni, la maxim granda specimeni esas maskula.
La korpo esas obskura grizo o negra kun kelka makuli sur la ventro. Il povas kontenar rekta marki e multa cikatri, pro kombati inter maskuli e grandega kalmari. La kashaloto povas plunjar til 2200 metri di profundeso por chasar ta lasti.
La pektorala flosi esas mikra. La dorsala natilo, konstitucas de lineo di kresti, esas utila por plunjar. La kaudala floso, triangula e fendita, esas tre potenta e mezuras til 4 m.
Paus Sperma (Physeter macrocephalus) inggih punika kéwan paling ageng ing kelompok paus bergigi ugi minangka kéwan bergigi paling ageng ing jagad. Paus punika dipunsukani nama amargi bahan putih susu spermaceti ingkang wonten ing sirahipun, saha nalika wiwitani dipunduga minangka sperma. Sirah Paus Sperma ingkang ageng saha wujud sadayanipun bènten, katambahan malih wonten ing novèl Moby-Dick ingkang dipunserat déning Herman Mellville, damel paus punika misuwur minangka paus arketipe (archetype).
Sapérangan amargi Melville, Paus Sperma asring dipungayutaken kaliyan Leviathan semi mistis saking cariyos-cariyos Alkitab.
Paus Sperma rumiyin ugi dipunkenal minangka Common Cachalot'
Ciri khas saking Paus Sperma inggih punika sirahipun ingkang ageng, langkung malih ingkang lanang, limrahipun saged dumugi sepertiga saking dawa badanipun. Nama spesiesipun piyambak macrocephaluss kapendhet saking basa Yunani kanggé "Sirah ageng". Benten kaliyan kulit lunyu ingkang dipungadhahi déning sapérangan ageng paus sanèsipun, kulit pérangan wingking paus sperma limrahipun "berkedut". Paus Sperma gadhah werni klawu, éwadéné sawatawis wekdal katingal coklat nalika wonten ing ngandhap cahyaning srengéngé ("Great White Whale" wonten ing novèl Melville, éwadéné wonten, mbok manawi punika albino). Boten kagét manawi polo Paus Sperma minangka polo paling ageng saha paling abot tumraping sadaya kéwan (bobotipun rata-rata 7 kg ing paus lanang diwasa). Nanging, polo Paus Sperma boten ageng sanget manawi kabandhingaken kaliyan ukuran badanipun.
Bolongan pernapasan (blowhole) dunungipun caket kaliyan pérangan ngajeng sirah lan condhong mangiring (manawi dipuntingali saking sisih ingkang sami kaliyan paus). Punika nedahaken ciri-ciri hembusan tumuwuh ingkang gamblang pinuju sisih ngajeng. Sirip wingkingipun dumunung antawis kalih pertiga saking andhap balung belakang saha limrahipun cekak lan wujudipun segitiga sama kaki. Flukeipun ugi awujud segitiga lan kandel sanget. Flukeipun kaangkat inggil-inggil saking toya sadéréngipun paus nyilem.
Paus Sperma gadhah 20-26 pasang untu kerucut ing rahang andhapipun. Saben untu bobotipun saged dumugi satunggal kilogram. Asal wujud untu punika boten dipunmangertosi kanthi pesthi. Dipun pitadosi bilih untu-untu mau boten dipunprelukaken kanggé nedha sotong, déné wonten Paus Sperma alasan ingkang séhat lan cekap nedha éwadéné boten gadhah untu. Konsensus para ilmuwan jaman punika inggih untu-untu mau mbok manawi dipun-ginakaken ing papranganing antawis paus lanang ing spésies ingkang sami. Hipotesis punika "konsisten" kanthi untu ingkang wujudipun kerucut lan arang-arang. Untu ingkang déréng sampurna ugi wonten ing pérangan rahang inggil, nanging untu mau boten asring thukul saha katingal ing lambé.
Paus Sperma (Physeter macrocephalus) inggih punika kéwan paling ageng ing kelompok paus bergigi ugi minangka kéwan bergigi paling ageng ing jagad. Paus punika dipunsukani nama amargi bahan putih susu spermaceti ingkang wonten ing sirahipun, saha nalika wiwitani dipunduga minangka sperma. Sirah Paus Sperma ingkang ageng saha wujud sadayanipun bènten, katambahan malih wonten ing novèl Moby-Dick ingkang dipunserat déning Herman Mellville, damel paus punika misuwur minangka paus arketipe (archetype).
Sapérangan amargi Melville, Paus Sperma asring dipungayutaken kaliyan Leviathan semi mistis saking cariyos-cariyos Alkitab.
Paus Sperma rumiyin ugi dipunkenal minangka Common Cachalot'
Ang sperm whale (Physeter macrocephalus) o katsalote ay ang pinakamalaking ng mga may balbas na may ngipin at ang pinakamalaking mandaragit na may ngipin. Ito lamang ang nabubuhay na miyembro ng genus Physeter at isa sa tatlong nabubuhay na espesye sa sperm whale kasama ang pygmy sperm whale at dwarf sperm whale ng genus Kogia.
Ang lathalaing ito ay isang usbong. Makatutulong ka sa Wikipedia sa nito. 
Ang lathalaing ito na tungkol sa Mamalya ay isang usbong. Makatutulong ka sa Wikipedia sa nito.
De Potvès (Physeter macrocephalus of Physeter catodon) is 'ne walvèsechtege oet de oonderorde Taandwalvèsse. Heer vörmp allein de familie Physeteridae, en is wiedoet de groetste taandwalvès. De potvès kump relatief väöl veur en is 'n arsjetypische walvès gewore, oonder mie door zien optrejje in 't book Moby Dick.
De potvès lif in alle wereldzieë die häöm deep genoog zien. Aof en touw kump 'r ouch in de Noordzie terech, bij vergissing. Umtot heer dao weineg voodsel vint en neet deep kin doeke, raak heer oetgehoongerd en gedesoriënteerd, en störf heer meistens in zie of op 't straand. In de late jaore negeteg zien veural in Nederland herhaoldelek potvèsse aongespeuld; dit sjrijf me touw aon 'n greuj in hun aontal door 't ind vaan de jach op potvèsse.
De potvès heet 'n gemiddelde lèngde vaan 18 meter en e gewiech vaan 50 ton; heimèt is heer de groetste vaan de tandwalvèsse, en ouch 't groetste bies mèt tan, die heer evels allein op d'n oonderkaak heet en neet wezelek gebruuk veur te ete. Zie lief vèlt op door d'n apaarte vörm: twie bölte op de rögk en 'nen enorme, bekans veerkentege kop. In e groet deil vaan dee kop zit 'ne witte, sjroepege vleujstof, die aon sperma deit dinke (vaandao d'n Ingelse naom sperm whale); dit is waorsjijnlik bedoeld veur tegedrök te levere wienie de potvès op groete deepde - de potvès kin tot minstes 2200 meter deep, woemèt 'r deper kump es welk ander zoegdier ouch - mèt sterke waterdrök te make krijg.
't Spiesverteringskenaal vaan de potvès is wel 250 meter laank. Heer heet dreidoezend kilo blood.
De potvès veujt ziech veural mèt middelgroete bieste, wie de reuze-inkvès, d'n octopus en de deepzierogk.
De Potvès (Physeter macrocephalus of Physeter catodon) is 'ne walvèsechtege oet de oonderorde Taandwalvèsse. Heer vörmp allein de familie Physeteridae, en is wiedoet de groetste taandwalvès. De potvès kump relatief väöl veur en is 'n arsjetypische walvès gewore, oonder mie door zien optrejje in 't book Moby Dick.
Η φάλαινα φυσητήρας ανήκει στην κατηγορία των θηλαστικών "κήτη" όπως και οι υπόλοιπες φάλαινες και τα δελφίνια. Έχει μήκος 11-18 μ. Κατέχει το ρεκόρ κατάδυσης των φαλαινών, καθώς μπορεί να καταδυθεί σε βάθος 2250 μ.
Η φάλαινα φυσητήρας έχει μια γκρι απόχρωση σε όλο της το σώμα. Το κεφάλι της είναι στρογγυλό, με το στόμα της να βρίσκεται κάτω από τη μέση του κεφαλιού. Μετά το κεφάλι της, το σώμα της είναι ρυτιδωμένο, έως λίγο πριν την ουρά της. Η ουρά της είναι κάπως χοντρή, όπως άλλωστε και το υπόλοιπο σώμα της. Τα πτερύγιά της βρίσκονται αρκετά μπροστά, και είναι σχετικά μικρά σε σχέση με το πελώριο σώμα της.
Η φάλαινα φυσητήρας ανήκει στην κατηγορία των θηλαστικών "κήτη" όπως και οι υπόλοιπες φάλαινες και τα δελφίνια. Έχει μήκος 11-18 μ. Κατέχει το ρεκόρ κατάδυσης των φαλαινών, καθώς μπορεί να καταδυθεί σε βάθος 2250 μ.
Анбарзо, гови анбарзой, кашало́т[1] (лот. Physeter macrocephalus) — ҷонварест обӣ. Бино ба таснифоти зоологӣ ба гурӯҳи китҳои дандондор мансуб аст.
Дарозии анбарзои нарина 20 м (анбарзои модина то 15 м), вазнаш то 70 т (анбарзои модина то 30 т) мешавад. Анбарзо сари хеле калон (то 1/3 ҳиссаи дарозии тан) дорад. Сӯрохи чапи бинии анбарзо дар нӯги фук ҷойгир буда, сӯрохи рости он дар зери пӯст қарор гирифтааст. Анбарзоҳо дар пешонӣ халтаи ҳавоӣ доранд, ки барои муддати дароз дар зери об истодан хизмат мекунад. Дар байни устухонҳои ҷоғи боло халтаи калони равған (то 6 т) ҳаст, ки спермасет ном моддаи сафед захира менамояд. Ҷоғи поёни анбарзо 18 — 30 ҷуфт дандон дорад, ҷоғи болояш бедандон аст. Боли шиноварии зери синаи анбарзоҳо паҳн ва нӯгаш муддавар буда, боли тахтапушт ба шакли кӯҳони дарозрӯя аст. Ранги анбарзо бӯр ва қаҳвагуни сиёҳ мебошад.
Анбарзои нарина дар ҳама уқёнусу баҳрҳои кушод (ғайр аз Арктика) ва анбарзои модина дар минтақаҳои гарм (байни 40° арзи ҷанубӣ ва 40° арзи шарқӣ) дучор меояд. Анбарзо дар ҳолатҳои муқаррарӣ бо суръати 9 — 13 км/соат шино мекунад. Ғизои анбарзо нармбаданҳои сарпо, калмарҳо, тюлен, парандаҳои обӣ ва моҳист. Мушакҳои анбарзо миоглобини бисёр доранд ва дар хун захира шудани дуоксиди карбон (IV) ба нафасгирии вай халал намерасонад. Бинобар ин анбарзо дар зери об то 1,5 соат истода метавонад. Ба як анбарзои нарина 10 — 20 анбарзои модина ҷуфтӣ мешавад. Баъди 14 — 16 моҳ бачаҳои анбарзо ба дунё меоянд, ки дарозиашон 3,5 — 5 м аст. Модинаҳо 10 — 15-сарӣ ҳамроҳ шино мекунанд. Анбарзо дар 5 сол болиғ шуда, то 50 сол умр мебинад.
То солҳои наздик анбарзо барои гӯшт, равған (7 — 10 т), сперматсет, анбар шикор карда мешуд. Ҳоло онро шикор намекунанд.
Анбарзо, гови анбарзой, кашало́т (лот. Physeter macrocephalus) — ҷонварест обӣ. Бино ба таснифоти зоологӣ ба гурӯҳи китҳои дандондор мансуб аст.
Кашалот (Physeter macrocephalus) нь Шүдэт халимын багийн далайн хөхтөн бөгөөд умард туйлаас өмнөд туйл хүртэл өргөн уудам нутгаар амьдарна.
Кашалот нь шүдэт халимын дотор хамгийн том ба нас бие гүйцсэн эр халим 20.5 м урт, 57,000 кг жинтэй. Эм нь арай жижиг 12 м урт, 14,000 кг жинтэй байна. Энэ халим нь биеийнхээ 3-ны 1-тэй тэнцэхүйц том толгойтой ба хамгийн том тархитай ажээ. Тархи нь 7 кг байна.
Доод эрүүндээ 20-26 шүдтэй, 1 шүд нь 1 кг жинтэй. Идэш тэжээлийн 95 нь далайн арваалж, үлдсэн хувь нь загас зэрэг болно. Тиймээс зажлах шаардлагагүй, бүхлээр нь залгигдах арваалжаар хооллоход шүдний хэрэгцээ байхгүй гэгдэж байв. Шүдгүй мөртлөө эрүүл чийрэг, тарга тэвээр сайтай халим ажиглагдана. Өдгөө үүний учрыг зарим эрдэмтэд эр кашалотууд хоорондоо өрсөлдөн, тэмцэлдэхэд хэрэглэгддэг байх гэж таамаглаж байна. Үнэхээр ч шүд нь мохоо үзүүртэй, хоородоо нилээд зайтай ургасан байдаг. Мөн ойрын жилүүдийн судалгаагаар зулзагаа далайн мандалд орхиод гүн рүү шумбан, хоол тэжээл авлахаар явсан эх халим барьсан олзоо амандаа зуусан чигээр буцаж ирж буй нь мэдэгдсэн. Бичлэгээс харахад бүхэл биш, тасдсан далайн аварга арваалж байсан ба үүнээс үүдэн шүд нь барьсан идшээ тасдаж хуваах, далайн гүнээс дээшээ буцан гарах үед гулсаж унагахгүйн тулд хэрэгтэй гэсэн таамаглал дэвшигдэж байна. Кашалот нь амьдралынхаа 2/3-г далайн гүнд өнгөрүүлэх ба дэлхий дээрх хамгийн гүн шумбадаг хөхтөн юм. 3000 м далайн гүн рүү хялбархан шумбаж, нэг амьсгаагаар 90 минут хүртэл байж чаддаг байна. Бусад төрлийн халим 400 м орчим шумбаж, 35 минут хүртэл амьсгаа авахгүй байдаг.
Кашалот 70 гаруй насалдаг. Үр зулзагаа халамжлан өсгөдөг байна. Эм халим 14-16 сар зулзагаа тээдэг ба зулзага нь төрөхдөө 4 м урт, 1000 кг жинтэй байна. 19-42 сар эхийгээ хөхдөг ба өөр эм халимыг хөхөх тохиолдол бас байдаг аж. Эм кашалот 7-13 нас хүрээд үржилд орох нас бие гүйцдэг бол эр нь 18 хүрж байж нас бие гүйцнэ. Мөн эр кашалот 50 нас хүрж байж биеийн өсөлт бүрэн дуусдаг байна.
Кашалот (Physeter macrocephalus) е најголемиот забест кит и најголем забест предатор. Тој е единствен жив член од родот Physeter и еден од трите видови во фамилијата на кашалоти, пигмејскиот кашалот и џуџестиот кашалот од родот Kogia.
Возрасните машки единки во просек достигнуваат 16 метри во должина, но некои единки достигнуваат 20.5 метри, при што на главата отпаѓаат до една третина од вкупната должина.
Ловот на кашалоти бил водечка индустрија во деветнаесеттиот век, овековечен во романот Моби Дик.
Кашалот (Physeter catodon) – тиштүү киттер түркүмчөсүндөгү сууда жашоочу сүт эмүүчү. Эркегинин узундугу 15-20 м, салмагы 70 т, ургаачысынын узундугу 15 м, салмагы 30 тга жетет. Башы чоң, массивдүү, тулкусунун 1/3 бөлүгүн ээлейт. Тумшугу жазы, тукул. Оозу денесинин асты жагында. Үстүңкү жаагы тишсиз, астыңкысы 18-30 жуп тиштүү. Көкүрөк сүзгүчтөрү жазы, жон сүзгүчү узун, өркөч түспөлдүү. Кашалот азыгын издеп суунун 1000-1500 м тереңдигинде 1,5 саатка чейин жүрө алат. Бир эркек кашалоттун жанында 10-20 ургаачысы жүрөт (полигам), 5 жылда жыныстык жактан жетилет, ургаачысы жылына бирди тууйт, 50 жылча жашайт. Кашалоттун промыселдик мааниси чоң. Бирөөсүнөн 9-10 т май, 6 тга жакын спермацет алынат. Дүйнөлүк океанда алардын саны 300 миң чамалуу.
Кашалот (Physeter macrocephalus) нь Шүдэт халимын багийн далайн хөхтөн бөгөөд умард туйлаас өмнөд туйл хүртэл өргөн уудам нутгаар амьдарна.
Кашалот (Physeter macrocephalus) е најголемиот забест кит и најголем забест предатор. Тој е единствен жив член од родот Physeter и еден од трите видови во фамилијата на кашалоти, пигмејскиот кашалот и џуџестиот кашалот од родот Kogia.
Возрасните машки единки во просек достигнуваат 16 метри во должина, но некои единки достигнуваат 20.5 метри, при што на главата отпаѓаат до една третина од вкупната должина.
Ловот на кашалоти бил водечка индустрија во деветнаесеттиот век, овековечен во романот Моби Дик.
எண்ணெய்த் திமிங்கிலம் (sperm whale, Physeter macrocephalus அல்லது cachalot) பல்லுள்ள திமிங்கிலங்களுள்ளும் பல்லுடைய கோண்மாக்களுள்ளும் ஆகப்பெரிய விலங்காகும். ஃபைசெட்டர் (Physeter) எனும் காற்றுப்புரையுடையி பேரினத்தின் இன்று வாழும் ஒரே இனம் இதுதான். எண்ணெய்த் திமிங்கிலவொத்த விலங்குக் குடும்பத்தின் மூன்று உறுப்பினர்களில் இதுவும் ஒன்று ஆகும்.
எண்ணெய்த் திமிங்கிலங்கள் உலகெங்கிலும் காணக்கூடிய மிதவைப் பாலூட்டிகள் ஆவன. இவை இரைதேடியும், இனப்பெருக்கத்துக்காகவும் காலநிலைக்கேற்ப வலசை செல்பவை.[3] பெண் திமிங்கிலங்களும் இளம் ஆண் திமிங்கிலங்களும் கூட்டமாக வாழும். வயதுவந்த ஆண் திமிங்கிலங்கள் பெரும்பாலும் தனித்து வாழும். இனப்பெருக்க காலங்களில் மட்டுமே பிற திமிங்கிலங்களை நாடும். பெண் திமிங்கிலங்கள் தமக்கிடையே ஒத்துழைத்து கூட்டாகக் கன்றுகளுக்குப் பாலூட்டவும் அவற்றைப் பாதுகாக்கவும் செய்கின்றன. நான்கு முதல் இருபது ஆண்டுகள் வரையிலான இடைவெளியில் பெண் திமிங்கிலங்கள் கன்றுகளை ஈனுகின்றன. பத்து ஆண்டுகள்வரை தமது கன்றுகளை வளர்க்கின்றன. நன்கு வளர்ந்த எண்ணெய்த் தமிங்கிலங்களைத் தாக்கி வேட்டையாடக்கூடிய கோண்மாக்கள் அரிது. கன்றுகளையும் வலுவிழந்த பெரிய எண்ணெய்த் திமிங்கிலங்களையும் கொல்லும் திமிங்கிலங்கள் என்றழைக்கப்படும் ஓர்க்காக்கள் கூட்டமாகவந்து வேட்டையாடும்.
வளர்ந்த ஆண் திமிங்கிலங்கள் சராசரியாக 16 மீட்டர்கள் (52 ft) நீளம் கொண்டவை, னால் சிலவேளைகளில் 20.5 மீட்டர்கள் (67 ft) வரை வளர்கின்றன. இவ்விலங்கின் நீளத்தில் தலை மட்டுமே மூன்றில் ஒரு பங்கு வரை இருக்கக் கூடும். 2,250 மீட்டர்கள் (7,382 ft) வரை செல்லக்கூடிய இவை, கவியரின் அலகொத்தவாய்த் திமிங்கிலங்களுக்கு அடுத்தபடியாக இரண்டாவதாகக் அதிக ஆழம் வரை செல்லும் பாலூட்டிகள்.[4] பெரிய பெட்டி வடிவத் தலையையும், சிறிய கீழ்த்தாடையையும் சிறு கண்களையும் உடைய இவை பெரிய திமிங்கில வகைகளுக்குள் எளிதில் அடையாளம் காணத் தக்கவை.[5]
எண்ணெய்த் திமிங்கிலங்கள் எதிரொலிமுறைத் தூரமறிதல் துணையுடன் இரையையும் பிறவற்றையும் கணிக்கின்றன. 230 தெசிபெல் வரை சத்தமாக ஒலி எழுப்புகின்றன.[6] உலகில் வாழும் விலங்குகளிலேயே மிகப்பெரிய மூளை இவற்றுக்குத்தான் உண்டு. மனித மூளையைப் போல 5 மடங்கு எடை கொண்டவை இவற்றின் மூளைகள். இவை 60 வயதுக்கும் மேல் வாழக்கூடியவை.[7]
இவற்றின் தலையிலுள்ள எண்ணெயினாலேயே இவை இப்பெயர் பெற்றுள்ளன. ஆங்கிலத்தில் sperm whale என்று அழைப்பதும் இவற்றின் எண்ணெய்க் கொழுப்பை விந்துப் பாய்மம் எனப்பிழையாகப் புரிந்துகொண்டதாலேயே. இந்த எண்ணெயை விளக்கில் எரிபொருளாகப் பயன்படுத்தவும், மசகெண்ணெயாகப் பயன்படுத்தவும், மெழுகிற்காகவும் இவை வேட்டையாடப்பட்டன. இன்றும் இவற்றின் வயிற்றில் காணப்படும் பிசுபிசுப்பானவொரு கழிவுப்பொருளை நறுமணப்பொருள்களில் ஒட்டுமைக்காகப் பயன்படுத்துகிறார்கள். அதனை திமிங்கிலப் புனுகு என்று அழைக்கின்றனர். இவற்றைப் பெறுவதற்காக கடற்கரைகளில் மிதந்து ஒதுங்கும் கழிவுகளில் மக்கள் தேடுகிறார்கள்.[8] இவை பன்னாட்டு இயற்கைப் பாதுகாப்புச் சங்கத்தால் அழிவாய்ப்புள்ள இனமாக அறிவிக்கப்பட்டுள்ளபடியால் இவற்றை வேட்டையாடுவதிலிருந்து திமிங்கில வேட்டைக் குழுமத்தினர் தாமாக விலகியிருக்கின்றனர். இந்தியாவின் கடற்கரையோரங்கள் முழுவதும் இவற்றின் வாழிடங்களாக இருக்க வாய்ப்புள்ளதெனினும் குசராத்து, கருநாடகம், மகாராட்டிரம், கேரளம், தமிழ் நாடு, புதுவை, அந்தமான் நிக்கோபர், இலட்சத்தீவு கடற்கரைகளில் இவை பதிவாகியுள்ளன.[5] இலங்கையில் கற்பிட்டி, திருகோணமலை, மிரிச, தேவேந்திரமுனை ஆகிய பகுதிகளில் இவற்றைக் காணலாம்.
எண்ணெய்த் திமிங்கிலம் (sperm whale, Physeter macrocephalus அல்லது cachalot) பல்லுள்ள திமிங்கிலங்களுள்ளும் பல்லுடைய கோண்மாக்களுள்ளும் ஆகப்பெரிய விலங்காகும். ஃபைசெட்டர் (Physeter) எனும் காற்றுப்புரையுடையி பேரினத்தின் இன்று வாழும் ஒரே இனம் இதுதான். எண்ணெய்த் திமிங்கிலவொத்த விலங்குக் குடும்பத்தின் மூன்று உறுப்பினர்களில் இதுவும் ஒன்று ஆகும்.
எண்ணெய்த் திமிங்கிலங்கள் உலகெங்கிலும் காணக்கூடிய மிதவைப் பாலூட்டிகள் ஆவன. இவை இரைதேடியும், இனப்பெருக்கத்துக்காகவும் காலநிலைக்கேற்ப வலசை செல்பவை. பெண் திமிங்கிலங்களும் இளம் ஆண் திமிங்கிலங்களும் கூட்டமாக வாழும். வயதுவந்த ஆண் திமிங்கிலங்கள் பெரும்பாலும் தனித்து வாழும். இனப்பெருக்க காலங்களில் மட்டுமே பிற திமிங்கிலங்களை நாடும். பெண் திமிங்கிலங்கள் தமக்கிடையே ஒத்துழைத்து கூட்டாகக் கன்றுகளுக்குப் பாலூட்டவும் அவற்றைப் பாதுகாக்கவும் செய்கின்றன. நான்கு முதல் இருபது ஆண்டுகள் வரையிலான இடைவெளியில் பெண் திமிங்கிலங்கள் கன்றுகளை ஈனுகின்றன. பத்து ஆண்டுகள்வரை தமது கன்றுகளை வளர்க்கின்றன. நன்கு வளர்ந்த எண்ணெய்த் தமிங்கிலங்களைத் தாக்கி வேட்டையாடக்கூடிய கோண்மாக்கள் அரிது. கன்றுகளையும் வலுவிழந்த பெரிய எண்ணெய்த் திமிங்கிலங்களையும் கொல்லும் திமிங்கிலங்கள் என்றழைக்கப்படும் ஓர்க்காக்கள் கூட்டமாகவந்து வேட்டையாடும்.
வளர்ந்த ஆண் திமிங்கிலங்கள் சராசரியாக 16 மீட்டர்கள் (52 ft) நீளம் கொண்டவை, னால் சிலவேளைகளில் 20.5 மீட்டர்கள் (67 ft) வரை வளர்கின்றன. இவ்விலங்கின் நீளத்தில் தலை மட்டுமே மூன்றில் ஒரு பங்கு வரை இருக்கக் கூடும். 2,250 மீட்டர்கள் (7,382 ft) வரை செல்லக்கூடிய இவை, கவியரின் அலகொத்தவாய்த் திமிங்கிலங்களுக்கு அடுத்தபடியாக இரண்டாவதாகக் அதிக ஆழம் வரை செல்லும் பாலூட்டிகள். பெரிய பெட்டி வடிவத் தலையையும், சிறிய கீழ்த்தாடையையும் சிறு கண்களையும் உடைய இவை பெரிய திமிங்கில வகைகளுக்குள் எளிதில் அடையாளம் காணத் தக்கவை.
எண்ணெய்த் திமிங்கிலங்கள் எதிரொலிமுறைத் தூரமறிதல் துணையுடன் இரையையும் பிறவற்றையும் கணிக்கின்றன. 230 தெசிபெல் வரை சத்தமாக ஒலி எழுப்புகின்றன. உலகில் வாழும் விலங்குகளிலேயே மிகப்பெரிய மூளை இவற்றுக்குத்தான் உண்டு. மனித மூளையைப் போல 5 மடங்கு எடை கொண்டவை இவற்றின் மூளைகள். இவை 60 வயதுக்கும் மேல் வாழக்கூடியவை.
இவற்றின் தலையிலுள்ள எண்ணெயினாலேயே இவை இப்பெயர் பெற்றுள்ளன. ஆங்கிலத்தில் sperm whale என்று அழைப்பதும் இவற்றின் எண்ணெய்க் கொழுப்பை விந்துப் பாய்மம் எனப்பிழையாகப் புரிந்துகொண்டதாலேயே. இந்த எண்ணெயை விளக்கில் எரிபொருளாகப் பயன்படுத்தவும், மசகெண்ணெயாகப் பயன்படுத்தவும், மெழுகிற்காகவும் இவை வேட்டையாடப்பட்டன. இன்றும் இவற்றின் வயிற்றில் காணப்படும் பிசுபிசுப்பானவொரு கழிவுப்பொருளை நறுமணப்பொருள்களில் ஒட்டுமைக்காகப் பயன்படுத்துகிறார்கள். அதனை திமிங்கிலப் புனுகு என்று அழைக்கின்றனர். இவற்றைப் பெறுவதற்காக கடற்கரைகளில் மிதந்து ஒதுங்கும் கழிவுகளில் மக்கள் தேடுகிறார்கள். இவை பன்னாட்டு இயற்கைப் பாதுகாப்புச் சங்கத்தால் அழிவாய்ப்புள்ள இனமாக அறிவிக்கப்பட்டுள்ளபடியால் இவற்றை வேட்டையாடுவதிலிருந்து திமிங்கில வேட்டைக் குழுமத்தினர் தாமாக விலகியிருக்கின்றனர். இந்தியாவின் கடற்கரையோரங்கள் முழுவதும் இவற்றின் வாழிடங்களாக இருக்க வாய்ப்புள்ளதெனினும் குசராத்து, கருநாடகம், மகாராட்டிரம், கேரளம், தமிழ் நாடு, புதுவை, அந்தமான் நிக்கோபர், இலட்சத்தீவு கடற்கரைகளில் இவை பதிவாகியுள்ளன. இலங்கையில் கற்பிட்டி, திருகோணமலை, மிரிச, தேவேந்திரமுனை ஆகிய பகுதிகளில் இவற்றைக் காணலாம்.
The sperm whale or cachalot[a] (Physeter macrocephalus) is the largest of the toothed whales and the largest toothed predator. It is the only living member of the genus Physeter and one of three extant species in the sperm whale family, along with the pygmy sperm whale and dwarf sperm whale of the genus Kogia.
The sperm whale is a pelagic mammal with a worldwide range, and will migrate seasonally for feeding and breeding.[5] Females and young males live together in groups, while mature males (bulls) live solitary lives outside of the mating season. The females cooperate to protect and nurse their young. Females give birth every four to twenty years, and care for the calves for more than a decade. A mature sperm whale has no natural predators, although calves and weakened adults are sometimes killed by pods of killer whales (orcas).
Mature males average 16 metres (52 ft) in length, with the head representing up to one-third of the animal's length. Plunging to 2,250 metres (7,382 ft), it is the third deepest diving mammal, exceeded only by the southern elephant seal and Cuvier's beaked whale.[6][7] The sperm whale uses echolocation and vocalization with source level as loud as 236 decibels (re 1 µPa m) underwater.[8][9] It has the largest brain on Earth, more than five times heavier than a human's. Sperm whales can live 70 years or more.[10][11][12]
Spermaceti (sperm oil), from which the whale derives its name, was a prime target of the whaling industry, and was sought after for use in oil lamps, lubricants, and candles. Ambergris, a solid waxy waste product sometimes present in its digestive system, is still highly valued as a fixative in perfumes, among other uses. Beachcombers look out for ambergris as flotsam.[13] Sperm whaling was a major industry in the 19th century, depicted in the novel Moby-Dick. The species is protected by the International Whaling Commission moratorium, and is listed as vulnerable by the International Union for Conservation of Nature.
The name "sperm whale" is a clipping of "spermaceti whale". Spermaceti, originally mistakenly identified as the whales' semen, is the semi-liquid, waxy substance found within the whale's head.[14] (See "Spermaceti organ and melon" below.)
The sperm whale is also known as the "cachalot", which is thought to derive from the archaic French for 'tooth' or 'big teeth', as preserved for example in the word caishau in the Gascon dialect (a word of either Romance[15] or Basque[16] origin).
The etymological dictionary of Corominas says the origin is uncertain, but it suggests that it comes from the Vulgar Latin cappula 'sword hilts'.[17] The word cachalot came to English via French from Spanish or Portuguese cachalote, perhaps from Galician/Portuguese cachola 'big head'.[18]
The term is retained in the Russian word for the animal, kashalot (кашалот), as well as in many other languages.
The scientific genus name Physeter comes from the Greek physētēr (φυσητήρ), meaning 'blowpipe, blowhole (of a whale)', or – as a pars pro toto – 'whale'.
The specific name macrocephalus is Latinized from the Greek makroképhalos (μακροκέφαλος 'big-headed'), from makros (μακρός) + kephalē (κεφαλή).
Its synonymous specific name catodon means 'down-tooth', from the Greek elements cat(a)- ('below') and odṓn ('tooth'); so named because it has visible teeth only in its lower jaw.[19] (See "Jaws and teeth" below.)
Another synonym australasianus ('Australasian') was applied to sperm whales in the Southern Hemisphere.[20]
The sperm whale belongs to the order Cetartiodactyla,[21][22][23][24][25] the order containing all cetaceans and even-toed ungulates. It is a member of the unranked clade Cetacea, with all the whales, dolphins, and porpoises, and further classified into Odontoceti, containing all the toothed whales and dolphins. It is the sole extant species of its genus, Physeter, in the family Physeteridae. Two species of the related extant genus Kogia, the pygmy sperm whale Kogia breviceps and the dwarf sperm whale K. sima, are placed either in this family or in the family Kogiidae.[26] In some taxonomic schemes the families Kogiidae and Physeteridae are combined as the superfamily Physeteroidea (see the separate entry on the sperm whale family).[27]
Swedish ichthyologist Peter Artedi described it as Physeter catodon in his 1738 work Genera piscium, from the report of a beached specimen in the Orkneys in 1693 and two beached in the Netherlands in 1598 and 1601.[28] The 1598 specimen was near Berkhey.
The sperm whale is one of the species originally described by Carl Linnaeus in his landmark 1758 10th edition of Systema Naturae. He recognised four species in the genus Physeter.[29] Experts soon realised that just one such species exists, although there has been debate about whether this should be named P. catodon or P. macrocephalus, two of the names used by Linnaeus. Both names are still used, although most recent authors now accept macrocephalus as the valid name, limiting catodon's status to a lesser synonym. Until 1974, the species was generally known as P. catodon. In that year, however, Dutch zoologists Antonius M. Husson and Lipke Holthuis proposed that the correct name should be P. macrocephalus, the second name in the genus Physeter published by Linnaeus concurrently with P. catodon. This proposition was based on the grounds that the names were synonyms published simultaneously, and, therefore, the ICZN Principle of the First Reviser should apply. In this instance, it led to the choice of P. macrocephalus over P. catodon, a view re-stated in Holthuis, 1987.[30] This has been adopted by most subsequent authors, although Schevill (1986[31] and 1987[32]) argued that macrocephalus was published with an inaccurate description and that therefore only the species catodon was valid, rendering the principle of "First Reviser" inapplicable. The most recent version of ITIS has altered its usage from P. catodon to P. macrocephalus,[33] following L. B. Holthuis and more recent (2008) discussions with relevant experts.[34][35] Furthermore, The Taxonomy Committee of the Society for Marine Mammalogy, the largest international association of marine mammal scientists in the world, officially uses Physeter macrocephalus when publishing their definitive list of marine mammal species.[36]
The sperm whale is the largest toothed whale and is among the most sexually dimorphic of all cetaceans.[38] Both sexes are about the same size at birth,[10] but mature males are typically 30% to 50% longer and three times as massive as females.[39][40]
Newborn sperm whales are usually between 3.7 to 4.3 meters (12 to 14 ft) long.[41] Female sperm whales are sexually mature at 8 to 9 meters (26 to 30 ft) in length, whilst males are sexually mature at 11 to 12 meters (36 to 39 ft).[42] Female sperm whales are physically mature at about 10.6 to 11 meters (35 to 36 ft) in length and generally do not achieve lengths greater than 12 metres (39 ft).[38][40][42] The largest female sperm whale measured up to 12.3 meters (40 ft) long, and an individual of such size would have weighed about 17 tonnes (19 short tons).[43][44] Male sperm whales are physically mature at about 15 to 16 meters (49 to 52 ft) in length, and larger males can generally achieve 18 to 19 meters (59 to 62 ft).[42][45][38] An 18 meters (59 ft) long male sperm whale is estimated to have weighed 57 tonnes (56 long tons; 63 short tons).[37] By contrast, the second largest toothed whale (Baird's beaked whale) measures up to 12.8 meters (42 ft) and weighs up to 14 tonnes (15 short tons).[46]
There are occasional reports of individual sperm whales achieving even greater lengths, with some historical claims reaching or exceeding 80 feet (24 m). One example is the whale that sank the Essex (one of the incidents behind Moby-Dick), which was claimed to be 85 feet (26 m). However, there is disagreement as to the accuracy of some of these claims, which are often considered exaggerations or as being measured along the curves of the body.[47][38][45]
An individual measuring 20.7 metres (68 ft) was reported from a Soviet whaling fleet near the Kuril Islands in 1950 and is cited by some authors as the largest accurately measured.[38][48] It has been estimated to weigh 80 tonnes (79 long tons; 88 short tons).[47] In a review of size variation in marine megafauna, McClain and colleagues noted that the International Whaling Commission's data contained eight individuals larger than 20.7 metres (68 ft). The authors supported a 24-metre (79 ft) male from the South Pacific in 1933 as the largest recorded. However, sizes like these are rare, with 95% of recorded sperm whales below 15.85 metres (52.0 ft).[38]
In 1853, one sperm whale was reported at 62 feet (19 m) in length, with a head measuring 20 feet (6.1 m).[49] Large lower jawbones are held in the British Natural History Museum and the Oxford University Museum of Natural History, measuring 5 metres (16 ft) and 4.7 metres (15 ft), respectively.[47]
The average size of sperm whales has decreased over the years, probably due to pressure from whaling.[38] Another view holds that exploitation by overwhaling had virtually no effect on the size of the bull sperm whales, and their size may have actually increased in current times on the basis of density dependent effects.[50] Old males taken at Solander Islands were recorded to be extremely large and unusually rich in blubbers.[51]
The sperm whale's unique body is unlikely to be confused with any other species. The sperm whale's distinctive shape comes from its very large, block-shaped head, which can be one-quarter to one-third of the animal's length. The S-shaped blowhole is located very close to the front of the head and shifted to the whale's left.[39] This gives rise to a distinctive bushy, forward-angled spray.
The sperm whale's flukes (tail lobes) are triangular and very thick. Proportionally, they are larger than that of any other cetacean, and are very flexible.[52] The whale lifts its flukes high out of the water as it begins a feeding dive.[39] It has a series of ridges on the back's caudal third instead of a dorsal fin. The largest ridge was called the 'hump' by whalers, and can be mistaken for a dorsal fin because of its shape and size.[10]
In contrast to the smooth skin of most large whales, its back skin is usually wrinkly and has been likened to a prune by whale-watching enthusiasts.[53] Albinos have been reported.[11][54]
The ribs are bound to the spine by flexible cartilage, which allows the ribcage to collapse rather than snap under high pressure.[55] While sperm whales are well adapted to diving, repeated dives to great depths have long-term effects. Bones show the same pitting that signals decompression sickness in humans. Older skeletons showed the most extensive pitting, whereas calves showed no damage. This damage may indicate that sperm whales are susceptible to decompression sickness, and sudden surfacing could be lethal to them.[56]
Like that of all cetaceans, the spine of the sperm whale has reduced zygapophysial joints, of which the remnants are modified and are positioned higher on the vertebral dorsal spinous process, hugging it laterally, to prevent extensive lateral bending and facilitate more dorso-ventral bending. These evolutionary modifications make the spine more flexible but weaker than the spines of terrestrial vertebrates.[57]
Like many cetaceans, the sperm whale has a vestigial pelvis that is not connected to the spine.
Like that of other toothed whales, the skull of the sperm whale is asymmetrical so as to aid echolocation. Sound waves that strike the whale from different directions will not be channeled in the same way.[58] Within the basin of the cranium, the openings of the bony narial tubes (from which the nasal passages spring) are skewed towards the left side of the skull.
The sperm whale's lower jaw is very narrow and underslung.[59] The sperm whale has 18 to 26 teeth on each side of its lower jaw which fit into sockets in the upper jaw.[59] The teeth are cone-shaped and weigh up to 1 kilogram (2.2 lb) each.[60] The teeth are functional, but do not appear to be necessary for capturing or eating squid, as well-fed animals have been found without teeth or even with deformed jaws. One hypothesis is that the teeth are used in aggression between males.[61] Mature males often show scars which seem to be caused by the teeth. Rudimentary teeth are also present in the upper jaw, but these rarely emerge into the mouth.[62] Analyzing the teeth is the preferred method for determining a whale's age. Like the age-rings in a tree, the teeth build distinct layers of cementum and dentine as they grow.[63]
The sperm whale brain is the largest known of any modern or extinct animal, weighing on average about 7.8 kilograms (17 lb)[64][65] (with the smallest known weighing 6.4 kilograms (14 lb) and the largest known weighing 9.2 kilograms (20 lb)),[47][48] more than five times heavier than a human's, and has a volume of about 8,000 cm3.[66] Although larger brains generally correlate with higher intelligence, it is not the only factor. Elephants and dolphins also have larger brains than humans.[67] The sperm whale has a lower encephalization quotient than many other whale and dolphin species, lower than that of non-human anthropoid apes, and much lower than humans'.[65][68]
The sperm whale's cerebrum is the largest in all mammalia, both in absolute and relative terms. The olfactory system is reduced, suggesting that the sperm whale has a poor sense of taste and smell. By contrast, the auditory system is enlarged. The pyramidal tract is poorly developed, reflecting the reduction of its limbs.[69]
The sperm whale respiratory system has adapted to cope with drastic pressure changes when diving. The flexible ribcage allows lung collapse, reducing nitrogen intake, and metabolism can decrease to conserve oxygen.[70][71] Between dives, the sperm whale surfaces to breathe for about eight minutes before diving again.[39] Odontoceti (toothed whales) breathe air at the surface through a single, S-shaped blowhole, which is extremely skewed to the left. Sperm whales spout (breathe) 3–5 times per minute at rest, increasing to 6–7 times per minute after a dive. The blow is a noisy, single stream that rises up to 2 metres (6.6 ft) or more above the surface and points forward and left at a 45° angle.[72] On average, females and juveniles blow every 12.5 seconds before dives, while large males blow every 17.5 seconds before dives.[73] A sperm whale killed 160 km (100 mi) south of Durban, South Africa, after a 1-hour, 50-minute dive was found with two dogfish (Scymnodon sp.), usually found at the sea floor, in its belly.[74]
The sperm whale has the longest intestinal system in the world,[75] exceeding 300 m in larger specimens.[76][77] Similar to ruminants the sperm whale has a four-chambered stomach. The first secretes no gastric juices and has very thick muscular walls to crush the food (since whales cannot chew) and resist the claw and sucker attacks of swallowed squid. The second chamber is larger and is where digestion takes place. Undigested squid beaks accumulate in the second chamber – as many as 18,000 have been found in some dissected specimens.[76][78][79] Most squid beaks are vomited by the whale, but some occasionally make it to the hindgut. Such beaks precipitate the formation of ambergris.[79]
In 1959, the heart of a 22 metric-ton (24 short-ton) male taken by whalers was measured to be 116 kilograms (256 lb), about 0.5% of its total mass.[80] The circulatory system has a number of specific adaptations for the aquatic environment. The diameter of the aortic arch increases as it leaves the heart. This bulbous expansion acts as a windkessel, ensuring a steady blood flow as the heart rate slows during diving.[81] The arteries that leave the aortic arch are positioned symmetrically. There is no costocervical artery. There is no direct connection between the internal carotid artery and the vessels of the brain.[82] Their circulatory system has adapted to dive at great depths, as much as 2,250 metres (7,382 ft)[6][7][83][84][85] for up to 120 minutes.[86] More typical dives are around 400 metres (1,310 ft) and 35 minutes in duration.[39] Myoglobin, which stores oxygen in muscle tissue, is much more abundant than in terrestrial animals.[87] The blood has a high density of red blood cells, which contain oxygen-carrying haemoglobin. The oxygenated blood can be directed towards only the brain and other essential organs when oxygen levels deplete.[88][89][90] The spermaceti organ may also play a role by adjusting buoyancy (see below).[91] The arterial retia mirabilia are extraordinarily well-developed. The complex arterial retia mirabilia of the sperm whale are more extensive and larger than those of any other cetacean.[82]
Atop the whale's skull is positioned a large complex of organs filled with a liquid mixture of fats and waxes called spermaceti. The purpose of this complex is to generate powerful and focused clicking sounds, the existence of which was proven by Valentine Worthington, and William Schevill when a recording was produced on a research vessel in May 1959.[92] The sperm whale uses these sounds for echolocation and communication.[93][94][95][96][97][98][99][100][101]
The spermaceti organ is like a large barrel of spermaceti. Its surrounding wall, known as the case, is extremely tough and fibrous. The case can hold within it up to 1,900 litres of spermaceti.[102] It is proportionately larger in males.[103] This oil is a mixture of triglycerides and wax esters. The proportion of wax esters in the spermaceti organ increases with the age of the whale: 38–51% in calves, 58–87% in adult females, and 71–94% in adult males.[104] The spermaceti at the core of the organ has a higher wax content than the outer areas.[105] The speed of sound in spermaceti is 2,684 m/s (at 40 kHz, 36 °C), making it nearly twice as fast as in the oil in a dolphin's melon.[106]
Below the spermaceti organ lies the "junk" which consists of compartments of spermaceti separated by cartilage. It is analogous to the melon found in other toothed whales.[107] The structure of the junk redistributes physical stress across the skull and may have evolved to protect the head during ramming.[108][109][107]
Running through the head are two air passages. The left passage runs alongside the spermaceti organ and goes directly to the blowhole, whilst the right passage runs underneath the spermaceti organ and passes air through a pair of phonic lips and into the distal sac at the very front of the nose. The distal sac is connected to the blowhole and the terminus of the left passage. When the whale is submerged, it can close the blowhole, and air that passes through the phonic lips can circulate back to the lungs. The sperm whale, unlike other odontocetes, has only one pair of phonic lips, whereas all other toothed whales have two,[110] and it is located at the front of the nose instead of behind the melon.
At the posterior end of this spermaceti complex is the frontal sac, which covers the concave surface of the cranium. The posterior wall of the frontal sac is covered with fluid-filled knobs, which are about 4–13 mm in diameter and separated by narrow grooves. The anterior wall is smooth. The knobbly surface reflects sound waves that come through the spermaceti organ from the phonic lips. The grooves between the knobs trap a film of air that is consistent whatever the orientation or depth of the whale, making it an excellent sound mirror.[106]
The spermaceti organs may also help adjust the whale's buoyancy. It is hypothesized that before the whale dives, cold water enters the organ, and it is likely that the blood vessels constrict, reducing blood flow, and, hence, temperature. The wax therefore solidifies and reduces in volume.[91][111] The increase in specific density generates a down force of about 392 newtons (88 lbf) and allows the whale to dive with less effort. During the hunt, oxygen consumption, together with blood vessel dilation, produces heat and melts the spermaceti, increasing its buoyancy and enabling easy surfacing.[112] However, more recent work[96] has found many problems with this theory including the lack of anatomical structures for the actual heat exchange.[113] Another issue is that if the spermaceti does indeed cool and solidify, it would affect the whale's echolocation ability just when it needs it to hunt in the depths.
Herman Melville's fictional story Moby-Dick suggests that the "case" containing the spermaceti serves as a battering ram for use in fights between males.[114] A few famous instances include the well-documented sinking of the ships Essex and Ann Alexander by attackers estimated to weigh only one-fifth as much as the ships.[107]
.jpg)
The phonic lips.
The frontal sac, exposed. Its surface is covered with fluid-filled knobs.
![A piece of the posterior wall of the frontal sac. The grooves between the knobs trap a consistent film of air, making it an excellent sound mirror.[106]](http://en.wikipedia.org/wiki/File:Sperm_whale_frontal_sac_surface_close-up.jpg)
A piece of the posterior wall of the frontal sac. The grooves between the knobs trap a consistent film of air, making it an excellent sound mirror.[106]
The sperm whale's eye does not differ greatly from those of other toothed whales except in size. It is the largest among the toothed whales, weighing about 170 g. It is overall ellipsoid in shape, compressed along the visual axis, measuring about 7×7×3 cm. The cornea is elliptical and the lens is spherical. The sclera is very hard and thick, roughly 1 cm anteriorly and 3 cm posteriorly. There are no ciliary muscles. The choroid is very thick and contains a fibrous tapetum lucidum. Like other toothed whales, the sperm whale can retract and protrude its eyes, thanks to a 2-cm-thick retractor muscle attached around the eye at the equator,[115] but are unable to roll the eyes in their sockets.[116]
According to Fristrup and Harbison (2002),[117] sperm whale's eyes afford good vision and sensitivity to light. They conjectured that sperm whales use vision to hunt squid, either by detecting silhouettes from below or by detecting bioluminescence. If sperm whales detect silhouettes, Fristrup and Harbison suggested that they hunt upside down, allowing them to use the forward parts of the ventral visual fields for binocular vision.
For some time researchers have been aware that pods of sperm whales may sleep for short periods, assuming a vertical position with their heads just below or at the surface, or head down.[118] A 2008 study published in Current Biology recorded evidence that whales may sleep with both sides of the brain. It appears that some whales may fall into a deep sleep for about 7 percent of the time, most often between 6 p.m. and midnight.[119]
Sperm whales have 21 pairs of chromosomes (2n=42).[120] The genome of live whales can be examined by recovering shed skin.[121]
After the discovery by Valentine Worthington and William Schevill confirmed the existence of whale vocalization[92] further studies conducted found that sperm whales are capable of emitting sounds at a volume of 230 decibels – more than an airplane jet engine at takeoff – the sperm whale is the loudest animal in the world.[122] Sperm whale vocalization is a learned behavior that is clan specific.[123]
When echolocating, the sperm whale emits a directionally focused beam of broadband clicks. Clicks are generated by forcing air through a pair of phonic lips (also known as "monkey lips" or "museau de singe") at the front end of the nose, just below the blowhole. The sound then travels backwards along the length of the nose through the spermaceti organ. Most of the sound energy is then reflected off the frontal sac at the cranium and into the melon, whose lens-like structure focuses it.[94][124][95][96][97][125][98][99] Some of the sound will reflect back into the spermaceti organ and back towards the front of the whale's nose, where it will be reflected through the spermaceti organ a third time. This back and forth reflection which happens on the scale of a few milliseconds creates a multi-pulse click structure.[126] This multi-pulse click structure allows researchers to measure the whale's spermaceti organ using only the sound of its clicks.[127][128] Because the interval between pulses of a sperm whale's click is related to the length of the sound producing organ, an individual whale's click is unique to that individual. However, if the whale matures and the size of the spermaceti organ increases, the tone of the whale's click will also change.[128] The lower jaw is the primary reception path for the echoes. A continuous fat-filled canal transmits received sounds to the inner ear.[129]
The source of the air forced through the phonic lips is the right nasal passage. While the left nasal passage opens to the blow hole, the right nasal passage has evolved to supply air to the phonic lips. It is thought that the nostrils of the land-based ancestor of the sperm whale migrated through evolution to their current functions, the left nostril becoming the blowhole and the right nostril becoming the phonic lips.[130]
Air that passes through the phonic lips passes into the distal sac, then back down through the left nasal passage. This recycling of air allows the whale to continuously generate clicks for as long as it is submerged.[131]
A creak is a rapid series of high-frequency clicks that sounds somewhat like a creaky door hinge. It is typically used when homing in on prey.[132]
A coda is a short pattern of 3 to 20 clicks that is used in social situations. They were once thought to be a way by which individuals identified themselves, but individuals have been observed producing multiple codas, and the same codas are used by multiple individuals.[133] However, each click contains a physical signature which suggests that clicks can be used to identify individuals.[93] Geographically separate pods exhibit distinct dialects.[134] Large males are generally solitary and rarely produce codas.[133] In breeding grounds, codas are almost entirely produced by adult females. Despite evidence that sperm whales share similar codas, it is still unknown whether sperm whales possess individually specific coda repertoires or whether individuals make codas at different rates.[135]
Slow clicks are heard only in the presence of males (it is not certain whether females occasionally make them). Males make a lot of slow clicks in breeding grounds (74% of the time), both near the surface and at depth, which suggests they are primarily mating signals. Outside breeding grounds, slow clicks are rarely heard, and usually near the surface.[136]
Sperm whales are among the most cosmopolitan species. They prefer ice-free waters over 1,000 metres (3,300 ft) deep.[3] Although both sexes range through temperate and tropical oceans and seas, only adult males populate higher latitudes.[11] Among several regions, such as along coastal waters of southern Australia, sperm whales have been considered to be locally extinct.[137]
They are relatively abundant from the poles to the equator and are found in all the oceans. They inhabit the Mediterranean Sea, but not the Black Sea,[10] while their presence in the Red Sea is uncertain.[3] The shallow entrances to both the Black Sea and the Red Sea may account for their absence.[138] The Black Sea's lower layers are also anoxic and contain high concentrations of sulphur compounds such as hydrogen sulphide.[139] The first ever sighting off the coast of Pakistan was made in 2017.[140][141] The first ever record off the west coast of the Korean Peninsula (Yellow Sea) was made in 2005.[142][143] followed by one near Ganghwa Island in 2009.[144]
Populations are denser close to continental shelves and canyons.[11] Sperm whales are usually found in deep, off-shore waters, but may be seen closer to shore, in areas where the continental shelf is small and drops quickly to depths of 310 to 920 metres (1,020 to 3,020 ft).[10] Coastal areas with significant sperm whale populations include the Azores and Dominica.[145] In east Asian waters, whales are also observed regularly in coastal waters in places such as the Commander and Kuril Islands, Shiretoko Peninsula which is one of few locations where sperm whales can be observed from shores,[146] off Kinkasan, vicinity to Tokyo Bay[147] and the Bōsō Peninsula to the Izu[148][149] and the Izu Islands, the Volcano Islands, Yakushima and the Tokara Islands to the Ryukyu Islands,[150][151]Taiwan, the Northern Mariana Islands,[152] and so forth. Historical catch records suggest there could have been smaller aggression grounds in the Sea of Japan as well.[153] Along the Korean Peninsula, the first confirmed observation within the Sea of Japan, eight animals off Guryongpo, was made in 2004 since after the last catches of five whales off Ulsan in 1911,[143][154] while nine whales were observed in the East China Sea side of the peninsula in 1999.[155]
Grown males are known to enter surprisingly shallow bays to rest (whales will be in a state of rest during these occasions). There are unique, coastal groups reported from various areas among the globe such as near the Scotland's coastal waters,[156] and Shiretoko Peninsula, off Kaikoura, in Davao Gulf. Such coastal groups were more abundant in pre-whaling days.[157]
Genetic analysis indicates that the world population of sperm whales originated in the Pacific Ocean from a population of about 10,000 animals around 100,000 years ago, when expanding ice caps blocked off their access to other seas. In particular, colonization of the Atlantic was revealed to have occurred multiple times during this expansion of their range.[158]
Sperm whales usually dive between 300 to 800 metres (980 to 2,620 ft), and sometimes 1 to 2 kilometres (3,300 to 6,600 ft), in search of food.[159] Such dives can last more than an hour.[159] They feed on several species, notably the giant squid, but also the colossal squid, octopuses, and fish such as demersal rays and sharks, but their diet is mainly medium-sized squid.[160] Some prey may be taken accidentally while eating other items.[160] Most of what is known about deep-sea squid has been learned from specimens in captured sperm whale stomachs, although more recent studies analysed faeces. One study, carried out around the Galápagos, found that squid from the genera Histioteuthis (62%), Ancistrocheirus (16%), and Octopoteuthis (7%) weighing between 12 and 650 grams (0.026 and 1.433 lb) were the most commonly taken.[161] Battles between sperm whales and giant squid or colossal squid have never been observed by humans; however, white scars are believed to be caused by the large squid. One study published in 2010 collected evidence that suggests that female sperm whales may collaborate when hunting Humboldt squid.[162] Tagging studies have shown that sperm whales hunt upside down at the bottom of their deep dives. It is suggested that the whales can see the squid silhouetted above them against the dim surface light.[163]
An older study, examining whales captured by the New Zealand whaling fleet in the Cook Strait region, found a 1.69:1 ratio of squid to fish by weight.[164] Sperm whales sometimes take sablefish and toothfish from long lines. Long-line fishing operations in the Gulf of Alaska complain that sperm whales take advantage of their fishing operations to eat desirable species straight off the line, sparing the whales the need to hunt.[165] However, the amount of fish taken is very little compared to what the sperm whale needs per day. Video footage has been captured of a large male sperm whale "bouncing" a long line, to gain the fish.[166] Sperm whales are believed to prey on the megamouth shark, a rare and large deep-sea species discovered in the 1970s.[167] In one case, three sperm whales were observed attacking or playing with a megamouth.[168]
Sperm whales have also been noted to feed on bioluminescent pyrosomes such as Pyrosoma atlanticum.[169][170][171] It is thought that the foraging strategy of sperm whales for bioluminescent squids may also explain the presence of these light-emitting pyrosomes in the diet of the sperm whale.[171]
The sharp beak of a consumed squid lodged in the whale's intestine may lead to the production of ambergris, analogous to the production of pearls in oysters.[172] The irritation of the intestines caused by squid beaks stimulates the secretion of this lubricant-like substance. Sperm whales are prodigious feeders and eat around 3% of their body weight per day. The total annual consumption of prey by sperm whales worldwide is estimated to be about 91 million tonnes (100 million short tons).[173] In comparison, human consumption of seafood is estimated to be 115 million tonnes (127 million short tons).[174]
Sperm whales hunt through echolocation. Their clicks are among the most powerful sounds in the animal kingdom (see above). It has been hypothesised that it can stun prey with its clicks. Experimental studies attempting to duplicate this effect have been unable to replicate the supposed injuries, casting doubt on this idea.[175] One study showing that sound pressure levels on the squid are more than an order of magnitude below levels required for debilitation, and therefore, precluding acoustic stunning to facilitate prey capture.[176]
It has been stated that sperm whales, as well as other large cetaceans, help fertilise the surface of the ocean by consuming nutrients in the depths and transporting those nutrients to the oceans' surface when they defecate, an effect known as the whale pump.[177] This fertilises phytoplankton and other plants on the surface of the ocean and contributes to ocean productivity and the drawdown of atmospheric carbon.[178]
Sperm whales can live 70 years or more.[10][11][12] They are a prime example of a species that has been K-selected, meaning their reproductive strategy is associated with stable environmental conditions and comprises a low birth rate, significant parental aid to offspring, slow maturation, and high longevity.[39]
How they choose mates has not been definitively determined. Bulls will fight with each other over females, and males will mate with multiple females, making them polygynous, but they do not dominate the group as in a harem.[179][180] Bulls do not provide paternal care to their offspring but rather play a fatherly role to younger bulls to show dominance.[181]
Females become fertile at around 9 years of age.[182] The oldest pregnant female ever recorded was 41 years old.[183] Gestation requires 14 to 16 months, producing a single calf.[10] Sexually mature females give birth once every 4 to 20 years (pregnancy rates were higher during the whaling era).[182] Birth is a social event, as the mother and calf need others to protect them from predators. The other adults may jostle and bite the newborn in its first hours.[184]
Lactation proceeds for 19 to 42 months, but calves, rarely, may suckle up to 13 years.[10] Like that of other whales, the sperm whale's milk has a higher fat content than that of terrestrial mammals: about 36%,[185] compared to 4% in cow milk. This gives it a consistency similar to cottage cheese,[186] which prevents it from dissolving in the water before the calf can drink it.[187] It has an energy content of roughly 3,840 kcal/kg,[185] compared to just 640 kcal/kg in cow milk.[188] Calves may be allowed to suckle from females other than their mothers.[10]
Males become sexually mature at 18 years. Upon reaching sexual maturity, males move to higher latitudes, where the water is colder and feeding is more productive. Females remain at lower latitudes.[10] Males reach their full size at about age 50.[39]
Like elephants, females and their young live in matriarchal groups called pods, while bulls live apart. Bulls sometimes form loose bachelor groups with other males of similar age and size. As they grow older, they typically live solitary lives, only returning to the pod to socialize or to breed.[39] Bulls have beached themselves together, suggesting a degree of cooperation which is not yet fully understood.[39] The whales rarely, if ever, leave their group.[189]
A social unit is a group of sperm whales who live and travel together over a period of years. Individuals rarely, if ever, join or leave a social unit. There is a huge variance in the size of social units. They are most commonly between six and nine individuals in size but can have more than twenty.[190] Unlike orcas, sperm whales within a social unit show no significant tendency to associate with their genetic relatives.[191] Females and calves spend about three-quarters of their time foraging and a quarter of their time socializing. Socializing usually takes place in the afternoon.[192]
When sperm whales socialize, they emit complex patterns of clicks called codas. They will spend much of the time rubbing against each other. Tracking of diving whales suggests that groups engage in herding of prey, similar to bait balls created by other species, though the research needs to be confirmed by tracking the prey.[193][194]
The most common natural predator of sperm whales is the orca (killer whale), but pilot whales and false killer whales sometimes harass them.[195][196] Orcas prey on target groups of females with young, usually making an effort to extract and kill a calf. The females will protect their calves or an injured adult by encircling them. They may face inwards with their tails out (the 'marguerite formation', named after the flower). The heavy and powerful tail of an adult whale is potentially capable of delivering lethal blows.[197] Alternatively, they may face outwards (the 'heads-out formation'). Other than sperm whales, southern right whales had been observed to perform similar formations.[198] However, formations in non-dangerous situations have been recorded as well.[198] Early whalers exploited this behaviour, attracting a whole unit by injuring one of its members.[199] Such a tactic is described in Moby-Dick:
"Say you strike a Forty-barrel-bull—poor devil! all his comrades quit him. But strike a member of the harem school, and her companions swim around her with every token of concern, sometimes lingering so near her and so long, as themselves to fall a prey."[200]
If the killer whale pod is large, its members may sometimes be able to kill adult female sperm whales and can at least injure an entire pod of sperm whales.[201][202] Bulls have no predators, and are believed to be too large, powerful and aggressive to be threatened by killer whales.[203] Solitary bulls are known to interfere and come to the aid of vulnerable groups nearby.[204] However, the bull sperm whale, when accompanying pods of female sperm whales and their calves as such, may be reportedly unable to effectively dissuade killer whales from their attacks on the group, although the killer whales may end the attack sooner when a bull is present.[205][206] However, male sperm whales have been observed to attack and intimidate killer whale pods in competitive feeding instances. An incident was filmed from a long-line trawler: a killer whale pod was systematically taking fish caught on the trawler's long lines (as the lines were being pulled into the ship) when a male sperm whale appeared to repeatedly charge the killer whale pod in an attempt to drive them away; it was speculated by the film crew that the sperm whale was attempting to access the same fish. The killer whales employed a tail outward and tail-slapping defensive position against the bull sperm whale similar to that used by female sperm whales against attacking killer whales.[207] However, at some potential feeding sites, the killer whales may prevail over sperm whales even when outnumbered by the sperm whales. Some authors consider the killer whales "usually" behaviorally dominant over sperm whales but express that the two species are "fairly evenly matched", with the killer whales' greater aggression, more considerable biting force for their size and predatory prowess more than compensating for their smaller size.[205][208]
Sperm whales are not known for forging bonds with other species, but it was observed that a bottlenose dolphin with a spinal deformity had been accepted into a pod of sperm whales.[209] They are known to swim alongside other cetaceans such as humpback,[210] fin, minke, pilot,[211] and killer whales on occasion.[212]
Sperm whales can suffer from parasites. Out of 35 sperm whales caught during the 1976–1977 Antarctic whaling season, all of them were infected by Anisakis physeteris (in their stomachs) and Phyllobothrium delphini (in their blubber). Both whales with a placenta were infected with Placentonema gigantissima,[213] potentially the largest nematode worm ever described.
Other Physeteroidea†
Kogiidae PhyseteridaeOther Physeteridae†
Sperm whale
Evolutionary family tree of sperm whales,[214]Although the fossil record is poor,[216] several extinct genera have been assigned to the clade Physeteroidea, which includes the last common ancestor of the modern sperm whale, pygmy sperm whales, dwarf sperm whales, and extinct physeteroids. These fossils include Ferecetotherium, Idiorophus, Diaphorocetus, Aulophyseter, Orycterocetus, Scaldicetus, Placoziphius, Zygophyseter and Acrophyseter.[27][215][217] Ferecetotherium, found in Azerbaijan and dated to the late Oligocene (about 28 to 23 million years ago), is the most primitive fossil that has been found, which possesses sperm whale-specific features, such as an asymmetric rostrum ("beak" or "snout").[218] Most sperm whale fossils date from the Miocene period, 23 to 5 million years ago. Diaphorocetus, from Argentina, has been dated to the early Miocene. Fossil sperm whales from the Middle Miocene include Aulophyseter, Idiorophus and Orycterocetus, all of which were found on the West Coast of the United States, and Scaldicetus, found in Europe and Japan.[218][219] Orycterocetus fossils have also been found in the North Atlantic Ocean and the Mediterranean Sea, in addition to the west coast of the United States.[220] Placoziphius, found in Europe, and Acrophyseter, from Peru, are dated to the late Miocene.[27][218]
Fossil sperm whales differ from modern sperm whales in tooth count and the shape of the face and jaws.[218] For example, Scaldicetus had a tapered rostrum.[219] Genera from the Oligocene and early and middle Miocene, with the possible exception of Aulophyseter, had teeth in their upper jaws.[218] Acrophyseter, from the late Miocene, also had teeth in both the upper and lower jaws as well as a short rostrum and an upward curving mandible (lower jaw).[27] These anatomical differences suggest that fossil species may not have necessarily been deep-sea squid eaters such as the modern sperm whale, but that some genera mainly ate fish.[218] Zygophyseter, dated from the middle to late Miocene and found in southern Italy, had teeth in both jaws and appears to have been adapted to feed on large prey, rather like the modern killer whale (orca). Other fossil sperm whales with adaptations similar to this are collectively known as killer sperm whales.[215]
Two poorly known fossil species belonging to the modern genus Physeter have been recognized so far: P. antiquus (Neogene of France)[221] and P. vetus (Neogene of eastern North America).[222] Physeter vetus is very likely an invalid species, as the few teeth that were used to identify this species appear to be identical to those of another toothed whale, Orycterocetus quadratidens.[223]
The traditional view has been that Mysticeti (baleen whales) and Odontoceti (toothed whales) arose from more primitive whales early in the Oligocene period, and that the super-family Physeteroidea, which contains the sperm whale, dwarf sperm whale, and pygmy sperm whale, diverged from other toothed whales soon after that, over 23 million years ago.[216][218] From 1993 to 1996, molecular phylogenetics analyses by Milinkovitch and colleagues, based on comparing the genes of various modern whales, suggested that the sperm whales are more closely related to the baleen whales than they are to other toothed whales, which would have meant that Odontoceti were not monophyletic; in other words, it did not consist of a single ancestral toothed whale species and all its descendants.[214] However, more recent studies, based on various combinations of comparative anatomy and molecular phylogenetics, criticised Milinkovitch's analysis on technical grounds and reaffirmed that the Odontoceti are monophyletic.[214][224][225]
These analyses also confirm that there was a rapid evolutionary radiation (diversification) of the Physeteroidea in the Miocene period.[215] The Kogiidae (dwarf and pygmy sperm whales) diverged from the Physeteridae (true sperm whales) at least 8 million years ago.[224]
Spermaceti, obtained primarily from the spermaceti organ, and sperm oil, obtained primarily from the blubber in the body, were much sought after by 18th, 19th, and 20th century whalers. These substances found a variety of commercial applications, such as candles, soap, cosmetics, machine oil, other specialised lubricants, lamp oil, pencils, crayons, leather waterproofing, rust-proofing materials and many pharmaceutical compounds.[226][227][228][229] Ambergris, a highly expensive, solid, waxy, flammable substance produced in the digestive system of sperm whales, was also sought as a fixative in perfumery.
Prior to the early eighteenth century, hunting was mostly by indigenous Indonesians.[230] Legend has it that sometime in the early 18th century, around 1712, Captain Christopher Hussey, while cruising for right whales near shore, was blown offshore by a northerly wind, where he encountered a sperm whale pod and killed one.[231] Although the story may not be true, sperm whales were indeed soon exploited by American whalers. Judge Paul Dudley, in his Essay upon the Natural History of Whales (1725), states that a certain Atkins, 10 or 12 years in the trade, was among the first to catch sperm whales sometime around 1720 off the New England coast.[232]
There were only a few recorded instances during the first few decades (1709–1730s) of offshore sperm whaling. Instead, sloops concentrated on the Nantucket Shoals, where they would have taken right whales or went to the Davis Strait region to catch bowhead whales. By the early 1740s, with the advent of spermaceti candles (before 1743), American vessels began to focus on sperm whales. The diary of Benjamin Bangs (1721–1769) shows that, along with the bumpkin sloop he sailed, he found three other sloops flensing sperm whales off the coast of North Carolina in late May 1743.[233] On returning to Nantucket in the summer 1744 on a subsequent voyage, he noted that "45 spermacetes are brought in here this day," another indication that American sperm whaling was in full swing.[233]
American sperm whaling soon spread from the east coast of the American colonies to the Gulf Stream, the Grand Banks, West Africa (1763), the Azores (1765), and the South Atlantic (1770s). From 1770 to 1775 Massachusetts, New York, Connecticut, and Rhode Island ports produced 45,000 barrels of sperm oil annually, compared to 8,500 of whale oil.[234] In the same decade, the British began sperm whaling, employing American ships and personnel.[235] By the following decade, the French had entered the trade, also employing American expertise.[235] Sperm whaling increased until the mid-nineteenth century. Spermaceti oil was important in public lighting (for example, in lighthouses, where it was used in the United States until 1862, when it was replaced by lard oil, in turn replaced by petroleum) and for lubricating the machines (such as those used in cotton mills) of the Industrial Revolution. Sperm whaling declined in the second half of the nineteenth century, as petroleum came into broader use. In that sense, petroleum use may be said to have protected whale populations from even greater exploitation.[236][237] Sperm whaling in the 18th century began with small sloops carrying only one or two whaleboats. The fleet's scope and size increased over time, and larger ships entered the fishery. In the late 18th century and early 19th century, sperm whaling ships sailed to the equatorial Pacific, the Indian Ocean, Japan, the coast of Arabia, Australia and New Zealand.[235][238][239] Hunting could be dangerous to the crew, since sperm whales (especially bulls) will readily fight to defend themselves against attack, unlike most baleen whales. When dealing with a threat, sperm whales will use their huge head effectively as a battering ram.[107] Arguably the most famous sperm whale counter-attack occurred on 20 November 1820, when a whale claimed to be about 25.9 metres (85 ft) long rammed and sank the Nantucket whaleship Essex. Only 8 out of 21 sailors survived to be rescued by other ships.[240]
The sperm whale's ivory-like teeth were often sought by 18th- and 19th-century whalers, who used them to produce inked carvings known as scrimshaw. 30 teeth of the sperm whale can be used for ivory. Each of these teeth, up to 20 cm (8 in) and 8 cm (3 in) across, are hollow for the first half of their length. Like walrus ivory, sperm whale ivory has two distinct layers. However, sperm whale ivory contains a much thicker inner layer. Though a widely practised art in the 19th century, scrimshaw using genuine sperm whale ivory declined substantially after the retirement of the whaling fleets in the 1880s.
Modern whaling was more efficient than open-boat whaling, employing steam-powered ships and exploding harpoons. Initially, modern whaling activity focused on large baleen whales, but as these populations were taken, sperm whaling increased. Spermaceti, the fine waxy oil produced by sperm whales, was in high demand. In both the 1941–1942 and 1942–1943 seasons, Norwegian expeditions took over 3,000 sperm whales off the coast of Peru alone. After World War II, whaling continued unabated to obtain oil for cosmetics and high-performance machinery, such as automobile transmissions.
The hunting led to the near-extinction of large whales, including sperm whales, until bans on whale oil use were instituted in 1972. The International Whaling Commission gave the species full protection in 1985, but hunting by Japan in the northern Pacific Ocean continued until 1988.[237]
It is estimated that the historic worldwide population numbered 1,100,000 before commercial sperm whaling began in the early 18th century.[3] By 1880, it had declined by an estimated 29 percent.[3] From that date until 1946, the population appears to have partially recovered as whaling activity decreased, but after the Second World War, the population declined even further, to 33 per cent of the pre-whaling population. Between 184,000 and 236,000 sperm whales were killed by the various whaling nations in the 19th century,[241] while in the 20th century, at least 770,000 were taken, the majority between 1946 and 1980.[242]
Sperm whales increase levels of primary production and carbon export by depositing iron-rich faeces into surface waters of the Southern Ocean. The iron-rich faeces cause phytoplankton to grow and take up more carbon from the atmosphere. When the phytoplankton dies, it sinks to the deep ocean and takes the atmospheric carbon with it. By reducing the abundance of sperm whales in the Southern Ocean, whaling has resulted in an extra 2 million tonnes of carbon remaining in the atmosphere each year.[243]
Remaining sperm whale populations are large enough that the species' conservation status is rated as vulnerable rather than endangered.[3] However, the recovery from centuries of commercial whaling is a slow process, particularly in the South Pacific, where the toll on breeding-age males was severe.[244]
The total number of sperm whales in the world is unknown, but is thought to be in the hundreds of thousands.[3] The conservation outlook is brighter than for many other whales. Commercial whaling has ceased,[3] and the species is protected almost worldwide, though records indicate that in the 11-year period starting from 2000, Japanese vessels have caught 51 sperm whales. Fishermen do not target the creatures sperm whales eat,[3] but long-line fishing operations in the Gulf of Alaska have complained about sperm whales stealing fish from their lines.[165]
Currently, entanglement in fishing nets and collisions with ships represent the greatest threats to the sperm whale population.[11] Other threats include ingestion of marine debris, ocean noise, and chemical pollution.[245] The International Union for Conservation of Nature (IUCN) regards the sperm whale as being "vulnerable".[3] The species is listed as endangered on the United States Endangered Species Act.[246]
Sperm whales are listed on Appendix I[247] and Appendix II[247] of the Convention on the Conservation of Migratory Species of Wild Animals (CMS). It is listed on Appendix I[247] as this species has been categorized as being in danger of extinction throughout all or a significant proportion of their range and CMS Parties strive towards strictly protecting these animals, conserving or restoring the places where they live, mitigating obstacles to migration and controlling other factors that might endanger them. It is listed on Appendix II[247] as it has an unfavourable conservation status or would benefit significantly from international co-operation organised by tailored agreements. It is also covered by the Agreement on the Conservation of Cetaceans in the Black Sea, Mediterranean Sea and Contiguous Atlantic Area (ACCOBAMS) and the Memorandum of Understanding for the Conservation of Cetaceans and Their Habitats in the Pacific Islands Region (Pacific Cetaceans MOU).
The species is protected under Appendix I of the Convention on International Trade in Endangered Species of Wild Fauna and Flora (CITES). This makes commercial international trade (including in parts and derivatives) prohibited, with all other international trade strictly regulated through a system of permits and certificates.[4]
Rope-mounted teeth are important cultural objects throughout the Pacific. In New Zealand, the Māori know them as "rei puta"; such whale tooth pendants were rare objects because sperm whales were not actively hunted in traditional Māori society.[248] Whale ivory and bone were taken from beached whales. In Fiji the teeth are known as tabua, traditionally given as gifts for atonement or esteem (called sevusevu), and were important in negotiations between rival chiefs.[249] Friedrich Ratzel in The History of Mankind reported in 1896 that, in Fiji, whales' or cachalots' teeth were the most-demanded article of ornament or value. They occurred often in necklaces.[250] Today the tabua remains an important item in Fijian life. The teeth were originally rare in Fiji and Tonga, which exported teeth, but with the Europeans' arrival, teeth flooded the market and this "currency" collapsed. The oversupply led in turn to the development of the European art of scrimshaw.[251]
Herman Melville's novel Moby-Dick is based on a true story about a sperm whale that attacked and sank the whaleship Essex.[252][253] Melville associated the sperm whale with the Bible's Leviathan.[253][254] The fearsome reputation perpetuated by Melville was based on bull whales' ability to fiercely defend themselves from attacks by early whalers, smashing whaling boats and, occasionally, attacking and destroying whaling ships.
In Jules Verne's Twenty Thousand Leagues Under the Sea, the Nautilus fights a group of "cachalots" (sperm whales) to protect a pod of southern right whales from their attacks. Verne portrays them as being savage hunters ("nothing but mouth and teeth").
The sperm whale was designated as the Connecticut state animal by the General Assembly in 1975.[255] It was selected because of its specific contribution to the state's history and because of its present-day plight as an endangered species.[256]
Sperm whales are not the easiest of whales to watch, due to their long dive times and ability to travel long distances underwater. However, due to the distinctive look and large size of the whale, watching is increasingly popular. Sperm whale watchers often use hydrophones to listen to the clicks of the whales and locate them before they surface.[257] Popular locations for sperm whale watching include the town of Kaikoura on New Zealand's South Island, Andenes and Tromsø in Arctic Norway; as well as the Azores, where the continental shelf is so narrow that whales can be observed from the shore,[145][258] and Dominica[259] where a long-term scientific research program, The Dominica Sperm Whale Project, has been in operation since 2005.[260]
The introduction of plastic waste to the ocean environment by humans is relatively new. From the 1970s, sperm whales have occasionally been found with pieces of plastic in their stomachs.[171][261][262][263]
The sperm whale or cachalot (Physeter macrocephalus) is the largest of the toothed whales and the largest toothed predator. It is the only living member of the genus Physeter and one of three extant species in the sperm whale family, along with the pygmy sperm whale and dwarf sperm whale of the genus Kogia.
The sperm whale is a pelagic mammal with a worldwide range, and will migrate seasonally for feeding and breeding. Females and young males live together in groups, while mature males (bulls) live solitary lives outside of the mating season. The females cooperate to protect and nurse their young. Females give birth every four to twenty years, and care for the calves for more than a decade. A mature sperm whale has no natural predators, although calves and weakened adults are sometimes killed by pods of killer whales (orcas).
Mature males average 16 metres (52 ft) in length, with the head representing up to one-third of the animal's length. Plunging to 2,250 metres (7,382 ft), it is the third deepest diving mammal, exceeded only by the southern elephant seal and Cuvier's beaked whale. The sperm whale uses echolocation and with source level as loud as 236 decibels (re 1 µPa m) underwater. It has the largest brain on Earth, more than five times heavier than a human's. Sperm whales can live 70 years or more.
Spermaceti (sperm oil), from which the whale derives its name, was a prime target of the whaling industry, and was sought after for use in oil lamps, lubricants, and candles. Ambergris, a solid waxy waste product sometimes present in its digestive system, is still highly valued as a fixative in perfumes, among other uses. Beachcombers look out for ambergris as flotsam. Sperm whaling was a major industry in the 19th century, depicted in the novel Moby-Dick. The species is protected by the International Whaling Commission moratorium, and is listed as vulnerable by the International Union for Conservation of Nature.
Kaĉaloto, ambrobaleno[mankas fonto], fisetero aŭ makrocefalo (science Physeter macrocephalus aŭ Physeter catodon, en NBN: *Kapdelfeno familitipa*)[1] estas specio de dentocetacoj, kun grandega, kvarangula kapo, en kiu troviĝas la spermaceto. Ĝi estas malsvelta besto, kun malgrandaj antaŭaj membroj kaj ĝiboj surdorse. La supra makzelo estas sendenta.
La kaĉaloto havas malhele blugrizan aŭ brunan koloron, la ventro estas pli hela. La maskloj povas longi ĝis ĉirkaŭ 19 m, la femaloj estas pli malgrandaj.
La kaĉalotoj vivas dismonde en moderaj aŭ tropikaj akvoj, en grupoj de 15–20 bestoj. La solvivaj maskloj povas migri je malvarmaj akvoj.
Ĝi ĝenerale vivas en profundo de ĉirkaŭ 350 m, sed oni trovis jam kaĉaloton eĉ je 1134 m. Li nutras sin ĉefe per cefalopodoj.
Ĝi estis ĉasata dum jarcento pro ties spermaceto kaj ambro (el la intesto tiu lasta).
En Reunio, la franclingva vorto "cachalot" (t.e. kaĉaloto) estas uzata por priparoli ŝargaŭton kiu transportas sukerkanon.
Kaĉaloto, ambrobaleno[mankas fonto], fisetero aŭ makrocefalo (science Physeter macrocephalus aŭ Physeter catodon, en NBN: *Kapdelfeno familitipa*) estas specio de dentocetacoj, kun grandega, kvarangula kapo, en kiu troviĝas la spermaceto. Ĝi estas malsvelta besto, kun malgrandaj antaŭaj membroj kaj ĝiboj surdorse. La supra makzelo estas sendenta.
La kaĉaloto havas malhele blugrizan aŭ brunan koloron, la ventro estas pli hela. La maskloj povas longi ĝis ĉirkaŭ 19 m, la femaloj estas pli malgrandaj.
La kaĉalotoj vivas dismonde en moderaj aŭ tropikaj akvoj, en grupoj de 15–20 bestoj. La solvivaj maskloj povas migri je malvarmaj akvoj.
Ĝi ĝenerale vivas en profundo de ĉirkaŭ 350 m, sed oni trovis jam kaĉaloton eĉ je 1134 m. Li nutras sin ĉefe per cefalopodoj.
Ĝi estis ĉasata dum jarcento pro ties spermaceto kaj ambro (el la intesto tiu lasta).
El cachalote (Physeter macrocephalus) es una especie de mamífero marino del infraorden Cetacea del parvorden Odontoceti. El cachalote es el único miembro del género Physeter y es una de las tres especies vivientes de la familia Physeteridae, junto al cachalote pigmeo y cachalote enano.
Es el animal con dientes más grande que existe; los machos pueden crecer hasta 20,5 metros de largo y llegar a pesar más de 50 toneladas. La cabeza mide un tercio de la longitud total del animal y poseen el cerebro más grande entre los animales existentes. La especie se alimenta de calamares y peces, sumergiéndose en su búsqueda a profundidades de hasta tres kilómetros, convirtiéndose en el mamífero marino que se zambulle a mayor profundidad. Su dieta a base de calamares incluye a las especies más grandes: el calamar gigante y el calamar colosal. Es el depredador viviente más grande y posiblemente el mayor que haya existido, no por el hecho de alimentarse de otros animales (lo cual también es cierto en todos los cetáceos, incluyendo las grandes ballenas), sino por realizar depredación activa sobre animales autónomos. El chasquido producido por el cachalote es el sonido más intenso producido por animal alguno, pero su función se desconoce (aunque se cree que lo usa como sonar y como un medio para aturdir a sus presas). Este cetáceo vive en grupos en los cuales las hembras y sus crías están separados de los machos más viejos que vagan solitarios; las hembras cooperan entre sí para proteger y alimentar a sus retoños. Dan a luz de cada tres a seis años una sola cría y su cuidado se prolonga por más de una década. Son animales muy longevos pudiendo alcanzar fácilmente los setenta años.
Entre principios del siglo XVII y hasta finales del siglo XX, el cachalote fue cazado intensamente para obtener el espermaceti y otros productos como aceite y ámbar gris. Como resultado de la caza intensiva en los siglos XIX y XX su número se redujo sustancialmente y se encuentra actualmente señalado como especie vulnerable por la UICN. El espermaceti se empleaba como insumo para elaborar velas, jabón, cosméticos y aceite para uso industrial. Debido a su gran tamaño, el cachalote en ocasiones era capaz de defenderse de los primeros balleneros; el caso más conocido fue el hundimiento del barco ballenero Essex en 1820.
Los cachalotes son animales sociales que se congregan en pequeñas manadas conformados por hembras, sus crías y algunos machos jóvenes. Los cachalotes prácticamente carecen de depredadores naturales, ya que ningún animal es lo suficientemente fuerte para atacar con éxito a un adulto saludable; sin embargo, las orcas atacando en grupo son capaces de matar crías y ejemplares débiles o enfermos. Se distribuye en todos los océanos prefiriendo las zonas templadas y las zonas aledañas a pendientes y cañones submarinos.
El nombre «cachalote», según la RAE, viene del portugués cachalote, derivado de cachola 'cabeza grande'. Los franceses piensan que «cachalot» deriva del gascón «cachau» 'grandes dientes'.[2] El diccionario etimológico de Corominas dice que el origen de la palabra es incierto, pero se sugiere que viene del latín vulgar «cappula», plural de «cappulum», empuñadura de espada.[3]
El cachalote es el cetáceo dentado más grande que existe; los machos adultos pueden alcanzar hasta 20,5 metros de longitud y un peso de hasta 57 000 kilogramos.[5][6] La especie de cetáceo dentado que le sigue en tamaño es el zifio de Baird, con 12,8 metros de largo y 15 000 kilogramos de peso.[7] Sin embargo existe evidencia de ejemplares más grandes en el pasado. El ejemplar del museo de ballenas en la isla de Nantucket (Massachusetts, Estados Unidos) tiene una mandíbula de 5,5 metros de longitud. En el museo se afirma que este individuo tenía 24 metros de largo; mientras que el cachalote que hundió el ballenero Essex (uno de los incidentes que inspiró Moby-Dick) se estimó que tenía 26 metros.[8][9] La cacería intensiva pudo haber disminuido el tamaño promedio de los cachalotes, dado que los machos más grandes eran los más buscados y capturados, principalmente después de la Segunda Guerra Mundial.[9] En la actualidad, los machos no exceden con frecuencia los 18,3 metros de longitud y 51 000 kilogramos de peso.[4]
Se encuentra entre los cetáceos que presentan un dimorfismo sexual más evidente. Al momento del nacimiento ambos sexos tienen casi el mismo tamaño,[4] pero al alcanzar la madurez los machos tienen entre 30 y 50 por ciento de mayor longitud, triplican en peso a las hembras y alcanzan el mayor tamaño hacia los 50 años.[5]
El aspecto más distintivo del cachalote proviene de su enorme cabeza, la cual con frecuencia alcanza un tercio de la longitud del animal. El espiráculo se localiza muy cerca del extremo frontal de la cabeza, desplazado a la izquierda de la línea media.[5]
Las aletas posteriores del cachalote son triangulares y muy gruesas, y sobresalen fuera del agua cuando inician una inmersión.[5] Carecen de aleta dorsal, pero tienen una serie de crestas en el tercio caudal; la cresta más larga era llamada «hump» (joroba) por los balleneros y puede confundirse con una aleta dorsal debido a su forma.[4]
Al contrario del aspecto liso de la piel de la mayoría de las grandes cetáceos, la piel del dorso tiene un aspecto rugoso similar al aspecto de la cáscara de una ciruela pasa.[10] La piel tiene normalmente un color gris; sin embargo, bajo la luz del sol adquiere una coloración marrón. Al igual que en otros grandes cetáceos, existen numerosos avistamientos de ejemplares albinos.[11][12][13]
El cachalote tiene entre 20 y 26 dientes en cada una de las dos hileras de la mandíbula inferior.[5] Estos dientes poseen una forma cónica y llegan a pesar hasta un kilogramo cada uno.[14] El propósito de los dientes es desconocido, pues no parecen ser necesarios para capturar o comer calamares, ya que se tiene registro de animales bien alimentados que carecían de dentadura. Una posibilidad es que la dentadura se utilice como medio de agresión entre los machos ya que estos con frecuencia presentan numerosas cicatrices ocasionadas con dientes.[15] La mandíbula superior también cuenta con dientes pero son rudimentarios y raramente emergen hacia la cavidad oral.[16]
Los cachalotes, junto con los zifios calderones y los elefantes marinos, son los mamíferos marinos que se sumergen a mayor profundidad.[5] Se cree que son capaces de llegar hasta los tres kilómetros bajo la superficie y realizar inmersiones de hasta 90 minutos.[5][17] Sin embargo, lo más usual es que bajen a una distancia de 400 metros en inmersiones de 35 minutos de duración.[5] Con estas enormes inmersiones tienen el riesgo de ahogarse al quedar atrapados con cables submarinos.[18]
El cachalote está perfectamente adaptado a los enormes cambios de presión cuando se sumerge. Su caja torácica es muy flexible, permitiendo el colapso pulmonar, reduciendo la entrada de nitrógeno a los tejidos, y el metabolismo puede disminuir para conservar oxígeno.[19][20] La mioglobina, una proteína que almacena oxígeno en el músculo, es mucho más abundante que en los animales terrestres.[21] La sangre tiene alta densidad de glóbulos rojos, los cuales contienen el transportador de oxígeno hemoglobina. La sangre oxigenada puede dirigirse solamente hacia el cerebro y a otros órganos esenciales cuando los niveles de oxígeno disminuyen.[22][23][24] El órgano del espermaceti también puede desempeñar un papel para ajustar la flotabilidad.[25]
A pesar de que los cachalotes se encuentran bien adaptados para el buceo de profundidad, las inmersiones repetidas tienen efectos adversos a largo plazo. Los huesos muestran lesiones causadas por la descompresión rápida. Los esqueletos de individuos viejos muestran los daños más extensos, mientras que los esqueletos de individuos jóvenes no evidencian ninguna lesión. A pesar de estas adaptaciones, estos daños pueden indicar que estos animales son susceptibles a la descompresión, y el ascenso súbito a la superficie puede resultar letal para ellos.[26]
Entre inmersiones, sube a respirar por unos ocho minutos antes de la siguiente inmersión.[5] Como los demás odontocetos, respiran a través de un único espiráculo en forma de «S». Respiran de tres a cinco veces por minuto en reposo, incrementándose hasta seis a siete veces por minuto después de una inmersión. El soplido es único y ruidoso, con un chorro que se eleva hasta quince metros sobre la superficie y apunta hacia delante y la izquierda en un ángulo de 45°. En promedio, las hembras y los jóvenes respiran cada 12,5 segundos antes de sumergirse, en tanto que los machos grandes lo hacen cada 17,5 segundos antes de la inmersión.[27]
El cráneo de este cetáceo es triangular y asimétrico en sus orificios y componentes óseos. Los maxilares son muy grandes, también tienen forma triangular y constituyen la mayor parte del esqueleto de la cabeza.[28]
La columna vertebral está formada por 49 vértebras, con cuatro secciones distinguibles: cervical, torácica, lumbar y caudal.[28]
Las costillas se adosan a la espina dorsal por medio de un cartílago, lo cual le proporciona la suficiente elasticidad al colapsarse debido a la alta presión de las profundidades.[29]
El cerebro del cachalote es el más grande de cualquier animal moderno o extinto que se conozca, con un peso promedio de ocho kilogramos.[30][31] Sin embargo, no es muy grande en proporción al tamaño del cuerpo. Por ejemplo, los cachalotes tienen un cociente de encefalización menor que muchos delfines y ballenas, más bajo que los grandes simios y mucho menor que los humanos.[31][32]
Como otros odontocetos, los cachalotes usan la ecolocalización como un medio para encontrar comida debido a que su hábitat tiene condiciones acústicas favorables y la absorción de la luz por el agua y la turbidez limitan la visibilidad. El animal emite chasquidos de alta frecuencia enfocados en un ángulo amplio. Genera sonidos pasando aire desde los orificios nasales óseos a través de los labios fónicos, una estructura acústica dentro de la cabeza.[33] El cráneo, el melón y varios sacos de aire en la cabeza del animal juegan un papel importante en la transmisión de los sonidos y la mandíbula inferior actúa como una vía para la recepción de los ecos. Un canal continuo lleno de grasa transmite los sonidos al oído interno.[34]
El órgano del espermaceti puede funcionar como un mecanismo de flotabilidad para el animal. Antes de iniciar la inmersión, el agua fría hace contacto con la estructura y solidifica el espermaceti;[25][35] esto induce un incremento en la densidad, lo cual genera una fuerza descendente de unos 40 kilogramos y permite al animal sumergirse con menos esfuerzo. Durante la cacería, el consumo de oxígeno genera calor y derrite el espermaceti, incrementando la flotabilidad y facilitándole el regreso a la superficie.[36]
Herman Melville, en su novela Moby-Dick, sugiere que el órgano del espermaceti evolucionó como un tipo de ariete para embestir durante las luchas entre machos.[37] Esta hipótesis coincide con los hundimientos, bien documentados, de los barcos balleneros Essex y Ann Alexander por atacantes con un peso estimado, como máximo, una quinta parte del peso de los navíos.[38]
Otra posibilidad es que el órgano ayude a la ecolocalización. La variación en la forma del órgano reduce o amplifica el sonido.[39]
El cachalote tiene dos orificios nasales. Una fosa externa forma el espiráculo y una interna presiona contra el compartimento que contiene el espermaceti. El órgano del espermaceti del macho es mucho más grande que el de las hembras. Esto puede ser un caso de selección sexual, impulsando a los machos a competir por las hembras usando despliegues sonoros.[40]
El cachalote se encuentra entre las especies más cosmopolitas, prefiriendo las aguas no congeladas hasta los 1000 metros de profundidad.[1] Ejemplares de ambos sexos habitan los océanos y mares tropicales y templados; sin embargo, solo los machos adultos se encuentran en las latitudes más altas.[11]
Abunda relativamente desde los polos al ecuador y se encuentra en todos los océanos. Habita el mar Mediterráneo pero no el mar Negro,[4] mientras que su presencia en el mar Rojo es incierta.[1] Las entradas de baja profundidad tanto del mar Negro como el mar Rojo puede contribuir a su ausencia.[41] Las capas inferiores del mar Negro carecen de oxígeno y contienen altas concentraciones de compuesto de sulfuros como el sulfuro de hidrógeno lo que les impide adaptarse.[42]
Las poblaciones son densas cerca de las plataformas continentales y cañones submarinos.[11] Suelen encontrarse en aguas profundas de alta mar, pero pueden hallarse cerca de las costas en áreas donde la plataforma continental es pequeña y desciende abruptamente a profundidades de entre 310 y 920 metros.[4] Las zonas costeras que cuentan con las mayores poblaciones de esta especie son las aledañas a las islas Azores y la isla caribeña de Dominica.[43]
Los cachalotes pueden vivir 70 años o incluso más.[4][11][44] Son el ejemplo ideal de una especie que ha sido sometida a selección K, una estrategia reproductiva asociada con condiciones ambientales estables, una baja tasa de natalidad, ayuda significativa de los padres hacia las crías, maduración lenta y alta longevidad.[5]
No se ha determinado todavía cómo eligen sus parejas. Hay pruebas de que los machos tienen jerarquías y existe también evidencia de que esto influye en la selección para el apareamiento.[45] La gestación dura 14 a 16 meses, produciendo solo una cría.[4] La lactancia transcurre hasta los 19 a 42 meses, pero los jóvenes pueden lactar hasta los 13 años,[4] y pueden alimentarse de hembras diferentes a sus madres.[4] Las hembras generalmente tienen intervalos entre nacimientos de tres a seis años.[4]
Las hembras alcanzan la madurez sexual entre los 7 y los 13 años, y los machos a los 18 años. Una vez llegan a la madurez, los machos se trasladan a latitudes más altas, donde el agua es más fría y la alimentación más abundante, mientras las hembras permanecen en latitudes bajas.[4]
Las hembras permanecen en grupos de aproximadamente una docena de individuos con sus crías.[5] Los machos integran estas «guarderías» en forma permanente entre los 4 a 21 años de edad y forman un «grupo de solteros» con otros machos de edad y tamaño similares.[5] Cuando los machos maduran, tienden a dispersarse en grupos más pequeños y los más viejos en su mayoría tienen vidas solitarias.[5] Grupos de machos adultos se han varado juntos, lo cual sugiere un grado de cooperación que aún no ha sido estudiado.[5]
El atacante no humano más común de los cachalotes es la orca, pero las ballenas piloto y las falsas orcas también los atacan o acosan en ocasiones.[46][47] Las orcas amenazan los grupos de hembras con crías, usualmente intentando aislar y matar un individuo joven. Las hembras repelen estos ataques rodeando a sus vástagos y también usan sus aletas de cola contra las orcas dando la cara a las crías, o de frente, luchando con sus dientes.[5] Esta formación en margarita se emplea también para auxiliar a un miembro lesionado de la manada, un comportamiento que los primeros balleneros utilizaron para atraer a los otros miembros del grupo al causarle heridas a cualquiera de los individuos.[48] Si el grupo de orcas es muy grande, pueden llegar a matar a una hembra adulta. Los ejemplares más grandes no tienen predadores aparte de los humanos, y se cree que son demasiado grandes y fuertes para ser amenazados por las orcas.[49]
Los cachalotes se sumergen en busca de comida principalmente entre los 300 a 800 metros de profundidad, y solo en algunas ocasiones entre 1 a 2 kilómetros,[50] en inmersiones que pueden durar más de una hora.[50] Se alimentan de varias especies, de las cuales las más notables son el calamar gigante, el calamar colosal, los pulpos y diversos peces como rayas en la zona demersal, pero la mayor parte de su dieta consiste en calamares de mediano tamaño.[51] Algunas especies pueden servirles de alimento de manera incidental a falta de calamares.[51] La mayor parte de lo que se conoce de los calamares de las grandes profundidades procede de ejemplares hallados en el estómago de cachalotes, y más recientemente en el análisis de su materia fecal. En un estudio llevado a cabo en las inmediaciones de las islas Galápagos, se encontró que los cachalotes habían ingerido con mayor frecuencia calamares de los géneros Histioteuthis (62 %), Ancistrocheirus (16 %) y Octopoteuthis (7 %) con pesos que oscilaban entre 12 y 650 gramos.[52] Las supuestas batallas con los calamares colosales (los cuales llega a pesar 500 kilogramos) nunca han sido presenciados por humanos; sin embargo, se presume que las cicatrices de su cuerpo son causadas principalmente por grandes calamares. Otro estudio realizado en 1966 del contenido estomacal de ejemplares capturados por balleneros neozelandeses en la región del estrecho de Cook, encontró una relación 1,69:1 en peso, entre calamares y peces.[53] Los cachalotes algunas veces sustraen bacalaos y merluzas de las líneas de pesca. Los pescadores de línea larga en el golfo de Alaska se quejan de que los cachalotes aprovechan sus operaciones pesqueras para alimentarse de sus especies apetecidas sustrayéndolas de las líneas, eludiendo así la necesidad de cazar.[54] Sin embargo, la cantidad de pescado tomado es muy pequeño comparado con los requerimientos diarios de este animal. Una filmación de video reciente captó un gran ejemplar macho «rebotando» una línea larga para obtener pescado.[55] Se cree que los cachalotes depredan la especie de tiburón llamado tiburón de boca ancha, una especie rara y grande de las profundidades, descubierto en 1970, ya que en una ocasión tres cachalotes fueron observados atacando o jugando con un boca ancha.[56][57][58]
La irritación producida en el intestino por el pico afilado de los calamares ingeridos parece ser el factor que inicia la producción de una sustancia lubricante que da lugar a la formación de ámbar gris, de manera análoga a como se originan las perlas.[59] Los cachalotes son comensales prodigiosos ya que consumen alrededor del 3% de su peso corporal por día. El consumo anual de presas por parte de estos cetáceos alrededor del mundo se estima en cerca de 100 000 000 de toneladas, una cantidad todavía más alta que el consumo total de animales marinos por parte de los humanos en un año.[60]
No se sabe con claridad por qué la cabeza del cachalote es tan grande en comparación con la mandíbula inferior. Una teoría es que la habilidad para la ecolocalización se ubica en su cabeza, situación que le ayudaría en la cacería. Sin embargo, los calamares, su principal presa, pueden tener propiedades acústicas muy similares al agua de mar para reflejar sonidos.[61] El interior de la cabeza contiene unas estructuras llamadas labios fónicos, a través de los cuales se impulsan los flujos de aire para emitir sonidos. Pueden crear un chasquido que tiene una intensidad de 230 decibelios medida a la distancia de 1 metro, en otras palabras, es mucho más fuerte que el sonido hecho por cualquier otro animal, y 10-14 decibelios más intenso que el sonido de un fusil ubicado en el aire a 1 metro de distancia.[62] Se sugiere que estos chasquidos sirven para aturdir a sus presas. Sin embargo, los estudios experimentales que tratan de probar este efecto no han sido capaces de reproducir esta acción sobre sus presas, poniendo en duda esta idea.[63]
El cachalote pertenece al infraorden Cetacea, al mismo que pertenecen todas las ballenas y delfines. Es miembro del parvorden Odontoceti, el cual engloba todos los cetáceos dentados incluyendo a los delfines. Es la única especie existente del género, Physeter, de la familia Physeteridae. Dos especies existentes del género Kogia, el cachalote pigmeo Kogia breviceps y el cachalote enano K. simus, están ubicados en la familia Physeteridae. Algunas clasificaciones ubican el género Kogia en la familia Kogiidae.[64] En otros esquemas taxonómicos las familias Kogiidae y Physeteridae son combinadas en la superfamilia Physeteroidea.[65]
El cachalote fue una de las especies originalmente descrita por Linneo en 1758 en su obra del siglo XVIII, Systema Naturae. Él reconoció cuatro especies en el género Physeter.[66] Sobre la base de un estudio de 1836 de Frederic Cuvier seguida por todos los cetólogos, las cuatro especies se integraron en una sola, pero subsistió la dualidad en la descripción original para la denominación del nombre específico de la especie, P. macrocephalus y P. catodon, ambos utilizados por Linneo. La especie se conoció generalmente bajo el nombre de P. catodon, hasta que en 1974 Husson y Holthuis propusieron que el nombre correcto debería ser P. macrocephalus, basándose en que ambos nombres eran sinónimos publicados simultáneamente y, por lo tanto, debía aplicarse el «principio del primer revisor» del Código Internacional de Nomenclatura Zoológica,[67] una opinión reiterada por Holthuis en 1987.[68] La mayoría de los autores optaron por esta opción, aunque Schevill (en 1986 y 1987) consideraron que P. macrocephalus había sido publicado con una descripción inexacta y que por consiguiente, sólo P. catodon podía ser considerado como válido, por lo que no podía aplicarse el principio del primer revisor.[69][70] En la actualidad la mayoría de los autores aceptan macrocephalus como nombre válido y catodon como sinónimo.[71][1][30][72]
A pesar de que el registro fósil de los cachalotes extintos es escaso,[73] algunos géneros se han asignado a la superfamilia Physeteroidea, la cual incluye los últimos ancestros comunes del cachalote moderno, del cachalote enano y cachalote pigmeo. Estos fósiles incluyen los géneros Ferecetotherium, Idiorophus, Diaphorocetus, Aulophyseter, Orycterocetus, Scaldicetus, Placoziphius, Zygophyseter y Acrophyseter.[61][65][74] Ferecetotherium, encontrado en Azerbaiyán y fechado en el Oligoceno tardío (de hace 28 a 23 millones de años), es el fósil más primitivo encontrado, con características del cachalote, como el rostro asimétrico.[75] La mayoría de los fósiles datan del periodo Mioceno, de hace 23 a 5 millones de años. Diaphorocetus, de Argentina, se fechó en el Mioceno Temprano. Los fósiles de cachalote del Mioceno Medio, incluyen los géneros Aulophyseter, Idiorophus y Orycterocetus, todos ellos encontrados en la costa este de los Estados Unidos, y Scaldicetus, encontrado en Europa y Japón.[75][76] Fósiles del género Orycterocetus se han hallado también en el océano Atlántico norte y en el mar Mediterráneo, aparte de los encontrados en la Costa Oeste de los Estados Unidos.[77] Placoziphius, encontrado en Europa, y Acrophyseter, en el Perú, proceden del Mioceno Tardío.[65][75]
Otros Physeteroidea†
Kogiidae PhyseteridaeOtros Physeteridae†
Cachalote
Los fósiles encontrados difieren la estructura de los cachalotes modernos, en la fórmula dental y la forma de la cara y mandíbulas.[75] Por ejemplo Scaldicetus tenía un rostro cónico,[76] y los géneros del Oligoceno y el Mioceno Temprano y Medio, con la posible excepción de Aulophyseter, tenían dientes en las mandíbulas superiores.[75] Acrophyseter, del Mioceno Tardío, también tenía dientes tanto en la mandíbula superior como inferior, un rostro corto y una mandíbula inferior con una curva ascendente.[65] Estas diferencias anatómicas sugieren que estas especies fósiles no necesariamente se alimentaban de calamares de las grandes profundidades como el cachalote moderno, en lugar de ello consumirían peces.[75] Zygophyseter, vivió en el Mioceno Medio a Tardío, encontrado en el sur de Italia, tenía dientes en ambas mandíbulas y parecían estar adaptados a comer grandes presas, como lo hacen las orcas modernas.[61]
La postura tradicional es que los misticetos y los odontocetos provienen de los cetáceos primitivos del periodo Oligoceno Temprano, y que la superfamilia Physeteroidea, el cual incluye el cachalote y el cachalote enano y pigmeo, se separaron de los otros odontocetos poco después, hace alrededor de 23 millones de años.[73][75] Entre los años 1993 a 1996 mediante análisis de filogenia molecular realizados por Milinkovitch y colegas, basados en la comparación de genes de varios cetáceos actuales, sugirieron que los cachalotes se encuentran más estrechamente relacionados con los misticetos que a los otros odontocetos dentados, lo cual podría significar que este grupo no es monofilético, o sea que no todos son descendientes de un solo ancestro dentado.[78] Sin embargo algunos estudios más recientes, basados en varias combinaciones de anatomía comparada y filogenia molecular, han desmentido los análisis de Milinkovitch por motivos técnicos y reafirmado que los odontocetos son monofiléticos.[78][79][80]
Estos análisis también confirmaron que se produjo una rápida radiación adaptativa de los physiteroideos en el Mioceno.[61] Los kógidos (cachalote enano y pigmeo) se separaron de Physeteridae hace al menos 8 millones de años.[79]
El espermaceti, en su totalidad obtenido del órgano del espermaceti, y el aceite de cachalote, obtenido de la grasa corporal, eran muy codiciados por los balleneros durante los siglos XVIII, XIX y XX. Esta sustancia tenía una variedad de aplicaciones comerciales, para velas, jabones, cosméticos, aceite industrial y otros lubricantes especiales, aceite para lámparas, lápices, crayones, impermeabilizante para cueros, materiales anticorrosivos y muchos compuestos farmacéuticos.[81][82][83][84] El ámbar gris, una sustancia sólida, serosa e inflamable producida en el sistema digestivo de los cachalotes, era usado también como un fijador en perfumería.
Antes de principios del siglo XVIII, la cacería era realizada principalmente por nativos indonesios.[85] La leyenda cuenta que en algún momento a principios del siglo XVIII alrededor del año 1712, el Capitán Christopher Hussey, mientras buscaba ballenas francas cerca a la costa, fue desviado por el viento hacia el Norte, donde encontró una manada de cachalotes y mató uno.[86] A pesar de que la historia puede que no sea real, los balleneros estadounidenses iniciaron muy pronto la caza de estos animales. El juez Paul Dudley, en su Ensayo sobre la historia natural de las ballenas (1725), afirma que un hombre de apellido Atkins, quien duró diez o veinte años en el negocio, estuvo entre los primeros que cazó uno, alrededor de 1720 frente a la costa de Nueva Inglaterra.[87]
Existen solo unos pocos casos registrados de cacería de cachalotes en altamar en el periodo comprendido entre 1709 hasta 1730. Debido a que las balandras apostadas en los bancos de Nantucket, capturaban ballenas francas o iban a la región del estrecho de Davis a cazar ballenas de Groenlandia. A principios de 1740, con el desarrollo de las velas de espermaceti, los buques estadounidenses empezaron a concentrarse en estos cetáceos. El diario de Benjamin Bangs (1721-1769) narra que navegando en su balandra, él encontró otros tres barcos destazando cachalotes de la costa de Carolina del Norte a finales de mayo de 1743.[88] De regreso a Nantucket en el verano de 1744 en un viaje posterior el anotó «45 espermacetos fueron traídos aquí este día», otra indicación de que los balleneros estadounidenses estaban en pleno apogeo.[88]
Los balleneros pronto abandonaron las costas de las colonias americanas, hacia la corriente del golfo, los Grandes Bancos de Terranova, África Occidental (1763), las islas Azores (1765) y el Atlántico sur (1770). De 1770 a 1775 los puertos de Massachusetts, New Cork, Connecticut y Rhode Island produjeron 45 000 barriles de aceite de cachalote anualmente, en comparación a los 8 500 de aceite de otros cetáceos.[89] En esta misma época los británicos empezaron la cacería de cachalotes, empleando barcos y personal estadounidenses.[90] Para la década siguiente los franceses entraron al negocio, también empleando a expertos estadounidenses.[90] La cacería de esta especie se incrementó hasta mediados del siglo XIX. El espermaceti fue importante en el alumbrado público (por ejemplo fue usado para alumbrar viviendas, siendo usado hasta 1862, cuando fue reemplazado por aceite de manteca de cerdo, que a su vez fue reemplazado por petróleo) y para lubricación de maquinaria (como las usadas en fábricas de algodón) de la revolución industrial. La cacería declinó en la segunda mitad del siglo XIX, cuando el uso del petróleo se extendió, hecho que indirectamente protegió la población de estos cetáceos de una explotación más intensa.[91][92]
Los balleneros del siglo XVIII, se iniciaron con balandras que podían llevar solo uno o dos botes. La cobertura de la flota y tamaño se incrementó con el tiempo, y barcos más grandes entraron al negocio. A finales del siglo XVIII e inicios del XIX los balleneros navegaban por los océanos Pacífico e Índico, el Japón, las costas de Arabia, Australia y Nueva Zelanda.[90][93][94] La cacería era peligrosa para la tripulación. Por ejemplo, el 20 de noviembre de 1820, un cachalote que se calculó medía 25,9 metros de longitud atacó al barco ballenero de Nantucket Essex. Solo 8 de los 21 marineros sobrevivieron al ser rescatados por otros barcos.[95]
La cacería declinó desde la década de 1880 hasta 1946, pero se reactivó de nuevo luego de la Segunda Guerra Mundial. Los balleneros modernos eran más eficientes que los que cazaban en botes, empleando barcos a vapor y arpones propulsados. Inicialmente la actividad se centró en las grandes ballenas barbadas misticetos, pero al mermar su población, la caza de los cachalotes se incrementó. Los cosméticos, jabones y lubricantes para maquinaria eran los artículos con más compradores. Después que la población disminuyó de manera significativa, la Comisión Ballenera Internacional confirió a la especie total protección en 1985. La cacería por parte de balleneros japoneses en el norte del océano Pacífico no cesó hasta 1988.[92]
Se estima que la población histórica por todo el mundo sumaba 1 100 000 ejemplares antes de la explotación comercial a principios del siglo XVIII.[1] Para 1880 esta había declinado a un estimado de 29 por ciento de la inicial.[1] Desde ese momento hasta 1946 la población pareció haberse recuperado al disminuir la cacería por parte de los balleneros, pero después de la Segunda Guerra Mundial, disminuyó una vez más, a solo el 33 % de la estimada, antes de la irrupción de la industria ballenera.[1] Se estima que en el siglo XIX fueron capturados entre 184 000 y 236 000 ejemplares,[96]mientras que en la era moderna, al menos 770 000 fueron cazados, la mayoría entre 1946 y 1980. De estos más de 680 000 fueron oficialmente reportados.[97] Revisiones adicionales encontraron que reportes oficiales de la URSS mencionan al menos 89 000 capturas.[98] En otros países como el Japón se encontró faltantes en el registro de capturas.[99]
Se tiene constancia incluso de eventos en los que el cachalote fue víctima de caza deportiva, en fechas relativamente recientes. Así, el dictador español Francisco Franco capturó un cachalote de 14 toneladas de peso y 18 metros de longitud en 1958 utilizando para ello el pequeño cañón arponero de su yate Azor[100] cerca de las costas de Galicia (España).
La población restante de estos animales es lo suficientemente grande para que el estado de conservación de la especie sea considerada como vulnerable, en lugar de en peligro de extinción.[1] Sin embargo, la recuperación de los años de cacería es un proceso lento, principalmente en el sur del océano Pacífico donde la cuota de machos en edad reproductiva fue alta.[101]
El número de cachalotes a través del mundo es desconocido, pero se piensa que es de cientos de miles.[1] El panorama de conservación es más claro que el de muchas otras especies de cetáceo. Históricamente Japón ha capturado diez individuos al año y hasta 2006 diez de ellos fueron capturados en Indonesia. Están protegidos prácticamente por todo el mundo y la caza comercial ha cesado;[1] y los animales que les sirven de alimento no son objeto de pesca.[1] Sin embargo, los operadores de pesca mediante líneas en el golfo de Alaska se han quejado del robo de pescado de sus líneas de pesca.[54]
Actualmente, las principales amenazas que enfrentan estos cetáceos son los enredones en las líneas de pesca y colisiones con barcos.[11] Otros peligros actuales incluyen la ingestión de desechos marinos, el ruido, y la contaminación química.[102] Para la UICN este cetáceo permanece como «vulnerable».[1] Las lista de los EE. UU. lo ubican como «en peligro de extinción».
Los dientes de cachalote montados en cuerdas son un objeto cultural importante a través del pacífico. En Nueva Zelanda los maorís los conocían como rei puta y eran escasos debido a que no eran cazados activamente en la sociedad tradicional maorí.[103] El marfil y huesos eran tomados de ejemplares varados. En Fiyi los dientes eran conocidos como tabua y eran tradicionalmente dados como regalo para expiación o muestra de estimación (llamado sevusevu), y era importante en negociaciones entre jefes rivales.[104] Friedrich Ratzel en La Historia de la Humanidad reportó en 1896, que en Fiyi, los dientes de cachalote era el artículo más demandado como ornamento o valor. Estos se organizaban a menudo en collares.[105] Hoy la tabua permanece como un elemento importante en la vida de los Fiyianos. Los dientes eran originalmente raros en Fiyi y Tonga, la cual exportaba dientes, pero con la llegada de los europeos, los dientes inundaron el mercado y esta «moneda» colapsó. La sobreoferta permitió a su vez el desarrollo del arte europeo de confección en piezas de ballena (huesos y dientes) llamado en inglés scrimshaw.[106]
La ballena blanca protagonista de la novela Moby-Dick de Herman Melville es un cachalote;[107][108] al cual Melville asoció con el Leviatán bíblico.[108][109] La reputación de fiereza perpetuada por Melville, se basó en la habilidad de los cachalote para defenderse, en ocasiones con éxito, de los primeros balleneros, terminando en la destrucción de los navíos en varias oportunidades.
Julio Verne en Veinte mil leguas de viaje submarino, los menciona (quizá incorrectamente) cazando ejemplares de esta especie. En la película de Disney Pinocho de 1940, «Monstro» la ballena es un cachalote mediano muy similar a Moby-Dick excepto que «Monstro» era más negro que blanco.
En 2006 la BBC emitió el programa de televisión titulado Ocean Odyssey (en América Latina Odisea en el Océano), en el cual se recrea la vida de un cachalote con ayuda de imágenes generadas por computador, desde su primera inmersión a los 2 años de edad, hasta su muerte a los 80 años varado en una playa.[110]
Los cachalotes no son los cetáceos más fáciles de observar, debido a los largos periodos de tiempo que pasan sumergidos y a su habilidad para atravesar grandes distancias bajo el agua. Sin embargo, debido a su apariencia distintiva y a su gran tamaño se han hecho muy populares. Los observadores a menudo usan hidrófonos para escuchar los chasquidos y así localizarlos antes que estos emerjan. Sitios populares para su observación se encuentran en Kaikoura ubicada en la Isla del Sur de Nueva Zelanda, donde la plataforma continental en tan angosta que pueden ser observados desde la costa, Andenes y Tromsø en la Noruega ártica y en las Islas Azores, donde pueden verse a lo largo del año.[43][111] Dominica, se cree, es la única isla del Caribe con una población residente de hembras y crías durante todo el año.[112]
.jpg)
.svg){kind=spacer}
.jpg)
.jpg)
|mes= (ayuda) |coautores= (ayuda) El cachalote (Physeter macrocephalus) es una especie de mamífero marino del infraorden Cetacea del parvorden Odontoceti. El cachalote es el único miembro del género Physeter y es una de las tres especies vivientes de la familia Physeteridae, junto al cachalote pigmeo y cachalote enano.
Es el animal con dientes más grande que existe; los machos pueden crecer hasta 20,5 metros de largo y llegar a pesar más de 50 toneladas. La cabeza mide un tercio de la longitud total del animal y poseen el cerebro más grande entre los animales existentes. La especie se alimenta de calamares y peces, sumergiéndose en su búsqueda a profundidades de hasta tres kilómetros, convirtiéndose en el mamífero marino que se zambulle a mayor profundidad. Su dieta a base de calamares incluye a las especies más grandes: el calamar gigante y el calamar colosal. Es el depredador viviente más grande y posiblemente el mayor que haya existido, no por el hecho de alimentarse de otros animales (lo cual también es cierto en todos los cetáceos, incluyendo las grandes ballenas), sino por realizar depredación activa sobre animales autónomos. El chasquido producido por el cachalote es el sonido más intenso producido por animal alguno, pero su función se desconoce (aunque se cree que lo usa como sonar y como un medio para aturdir a sus presas). Este cetáceo vive en grupos en los cuales las hembras y sus crías están separados de los machos más viejos que vagan solitarios; las hembras cooperan entre sí para proteger y alimentar a sus retoños. Dan a luz de cada tres a seis años una sola cría y su cuidado se prolonga por más de una década. Son animales muy longevos pudiendo alcanzar fácilmente los setenta años.
Entre principios del siglo XVII y hasta finales del siglo XX, el cachalote fue cazado intensamente para obtener el espermaceti y otros productos como aceite y ámbar gris. Como resultado de la caza intensiva en los siglos XIX y XX su número se redujo sustancialmente y se encuentra actualmente señalado como especie vulnerable por la UICN. El espermaceti se empleaba como insumo para elaborar velas, jabón, cosméticos y aceite para uso industrial. Debido a su gran tamaño, el cachalote en ocasiones era capaz de defenderse de los primeros balleneros; el caso más conocido fue el hundimiento del barco ballenero Essex en 1820.
Los cachalotes son animales sociales que se congregan en pequeñas manadas conformados por hembras, sus crías y algunos machos jóvenes. Los cachalotes prácticamente carecen de depredadores naturales, ya que ningún animal es lo suficientemente fuerte para atacar con éxito a un adulto saludable; sin embargo, las orcas atacando en grupo son capaces de matar crías y ejemplares débiles o enfermos. Se distribuye en todos los océanos prefiriendo las zonas templadas y las zonas aledañas a pendientes y cañones submarinos.
Kašelott ehk võidisvaal (Physeter macrocephalus) on kašelotlaste sugukonda kuuluv hammasvaalaline.
Kašelottide isas- ja emasloomad erinevad üksteisest mõõtmete poolest. Isased võivad kasvada 16–18 meetri pikkuseks ja kaaluda kuni 50 tonni, emasloomad võivad kasvada aga 12–14 meetri pikkuseks ja kaaluda kuni 25 tonni.
Ulatusliku vaalapüügi tagajärjel on vähenenud tunduvalt kašelottide suurus, kuna enamasti püüti just võimalikult suuri isendeid. Säilinud skelettide järgi on avastatud, et veel paar sajandit tagasi võis kohata kuni 28-meetriseid kašelotte. Need isendid olid suuruselt võrreldavad heeringavaalaga, mistõttu võiks neid lugeda sinivaala järel suuruselt teisteks loomadeks.
Kašelottidel on väga suur eest tömp ja külgedelt kokkusurutud pea, mis moodustab kuni kolmandiku keha üldpikkusest. Isaste kašelottide pea on suurem kui emasloomade oma. Pikliku kujuga hingats paikneb pea vasakus eesnurgas. Parempoolne ninakanal ei avane välja, vaid ühineb ees ja taga mahukate õhukottidega.
Pea omapärane kuju on tingitud ülalõua kohal paiknevast padjandist, kus toodetakse vaalavõidist ehk spermatseeti.
Kašeloti aju kaalub keskmiselt 7 kg, mis on suurem kui ühelgi teisel loomal.
Suuõõne ehitus võimaldab kašelottidel saaki endasse "imeda".
Kašelottide seljauim sarnaneb paksu madala küüruga ning selle taga leidub veel mitu väiksemat küüru.
Alalõuas paikneb 20–26 paari emailita hambaid, millest suurimad kaaluvad ligi 1,6 kg.
Kehavärvus varieerub hallikaspruunist kuni mustjaspruunini. Keha alumine pool on veidi heledam ning nabapiirkond ja mokad on harilikult valged. On kohatud ka albiinokašelotte.
Kašelotid elavad karjadena pea kogu maailmameres. Isas- ja emasloomad moodustavad reeglina eraldi karju.
Isased on levinud laiemalt kui emased, kuna nad rändavad rohkem. Suvel jõuavad nad põhjas Davise väina, Barentsi ja Beringi merre ning lõunas Antarktika vetesse.
Emased elavad ning sigivad troopikavetes ja ületavad harva subtroopilise vööndi piire. Emaste karjas on harilikult 10–15 emaslooma ja noored, mitte veel suguküpsed, vaalad.
Sigimisperioodil leidub ka noorte isasloomade karju ning suuri haaremeid, kuhu kuuluvad emased, nende pojad ning üks suguküps isane.
Sügiseti rändavad isaskašelottide karjad polaaraladelt ekvaatori lähistele, kus toimub sigimine.
Suuremad ja tugevamad isased püüavad endale koguda kuni 30 emasest ja nende poegadest koosnevat karja. Selle käigus läheb isastel sageli ägedateks lahinguteks.
Haaremi valitsejaks saanud isasloom paaritub kõigi emasloomadega, välja arvatud tiined või väikeste poegadega emased. Pärast paaritumist püsib isasloom veel mõnda aega koos karjaga.
Kašeloti tiinus kestab 16–17 kuud. Emased sünnitavad üks kord kolme aasta jooksul. Vastsündinud kašelott on tavaliselt 4,5 meetrit pikk ja kaalub 1 tonn. Emasloom toidab poega rasvarikka piimaga.
Väikeste vaalade eest kannab hoolt kogu kari. Kui näiteks üks emasloom siirdub saaki püüdma, siis sel ajal hoolitsevad tema poja eest teised karjaliikmed.
Kahe aasta vanuselt on kašelott juba 7-meetrine.
Isased saavad suguküpseks 5-aastaselt ning enamasti on nende pikkus siis 9,5–10 meetrit.
Kašelotid toituvad peamiselt peajalgseist, kalmaaridest ja kaheksajalgadest. Harva söövad nad ka muid loomi: astelraisid, homaare ning haisid.
Kuna kašelotid püüavad sageli ka väga suuri kalmaare, on kinnipüütud vaalade kehadelt leitud kombitsajälgi, mis näitab, et kalmaar on püüdnud ennast kaitsta.
Toitu püüdes võivad kašelotid sukelduda rohkem kui 2 kilomeetri sügavusele. Ükski teine imetaja ei suuda sukelduda nii sügavale.
Kašelottide arvukus pole täpselt teada, hinnanguliselt võib see olla 200 000–2 000 000 isendit.
Varem kütiti kašelotte peamiselt liha, vaalavõidise ja ambra saamiseks, kuid nüüd on küttimine tunduvalt vähenenud ja arvukus on taastumas.
Kašelott ehk võidisvaal (Physeter macrocephalus) on kašelotlaste sugukonda kuuluv hammasvaalaline.
Kaxalotea edo zeroia (Physeter macrocephalus) Physeteridae familiako zetazeoa da. Hortzdun animalien artean, espezierik handiena da, eta 20,5 metro luze izatera hel daiteke[1]. Azala ilerik gabea, leuna eta distiratsua izaten du.[2] Bizkaian katxalote esaten ediote.[3]
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Kaxalotea edo zeroia (Physeter macrocephalus) Physeteridae familiako zetazeoa da. Hortzdun animalien artean, espezierik handiena da, eta 20,5 metro luze izatera hel daiteke. Azala ilerik gabea, leuna eta distiratsua izaten du. Bizkaian katxalote esaten ediote.
Kaskelotti (Physeter macrocephalus tai Physeter catodon) on suurin hammasvalaista. Koiras kasvaa keskimäärin 16 metriä pitkäksi. Lajin tunnistaa suuresta kulmikkaasta päästä ja poikkeuksellisesti pään vasemmassa reunassa sijaitsevasta hengitysaukosta. Kaskeloteilla on eläinkunnan suurimmat aivot, ja niiden päässä on lisäksi suuri ontelo, joka on täynnä valaanpääöljyä. Laji on levinnyt laajalle alueelle, ja sitä tavataan lähes kaikista meristä. Se on kuitenkin luokiteltu vaarantuneeksi, ja aiemmin lajia verotti raskas ambran ja öljyn takia käyty valaanpyynti. Kaskelottinaaraat elävät pienissä ryhmissä, mutta vanhat koiraat yksin. Naaraat synnyttävät pitkän raskausajan jälkeen yhden poikasen. Ravinnokseen kaskelotit käyttävät erityisesti kalmareita.
Kaskelotti on suurin hammasvalaista, ja lisäksi lajin koiraiden ja naaraiden välinen ero on suurin valaista. Koiraat kasvavat noin 16-metrisiksi ja voivat painaa 45 tonnia. Naarat sen sijaan jäävät keskimäärin 11-metrisiksi ja painavat noin 15 tonnia.[3] Kaskelotilla on suuri neliömäinen pää, joka käsittää lähes kolmanneksen koko ruumiin pituudesta. Lajinimi macrocephalus tarkoittaakin suurta päätä. Kaskelotin tunnistaa helposti siitä, että se on ainoa valaslaji, jonka sierainaukko sijaitsee pään vasemmalla puolella.[4] Kaskelotin tunnusomaisen viistosti vasemmalle nousevan vesihöyrypatsaan tunnistaakin jo kaukaa.
Kaskelottien suuressa päässä on myös suuret aivot, jotka painavat täysikasvuisilla uroksilla keskimäärin 7,8 kiloa. Ne ovat eläinkunnan suurimmat, vaikkakaan eivät erityisen suuret lajin kokoon verrattuna.[3] Päässä on lisäksi suuri ontelo, spermaseettielin, joka on täynnä valaanpääöljyä. Valas pystyy viilentämään ja lämmittämään öljyä ja siten auttamaan itseään sukeltamaan ja nousemaan pintaan.[4]
Kaskelotit ovat yleensä tummanharmaita, mutta joskus niiden suut ovat sisältä kirkkaan valkoisia ja vatsassa on valkoisia läiskiä. Niiden rintaevät ovat ruumiiseen nähden pienet ja melamaiset ja pyrstöevät kolmiomaiset. Pieni selkäevä on myös matala ja yleensä pyöreähkö.[3]
Kaskelotin levinneisyysalue on hyvin laaja, ja sitä tavataan lähes kaikilta merialueilta. Niitä elää myös monissa suljetuissa tai osittain suljetuissa sisämerissä, kuten Välimeressä, Ohotanmeressä, Kalifornianlahdella ja Meksikonlahdella.[1] Kaskelotit elävät yleensä alueilla, joissa meren syvyys on vähintään 600 metriä ja ovat harvinaisia alle 300 metrin syvyisessä vedessä.[3]
Pohjois-Atlantilla arvioitiin Yhdysvaltain Kansallisen Valtameri- ja Ilmakehähallituksen (NOAA) laskentoihin perustuen olleen vuonna 1998 noin 4 700 kaskelottia. Tarkkoja maailmanlaajuisia kaskelottien laskentoja ei ole suoritettu, mutta joidenkin vuosina 1996–2001 suoritettujen alueellisten laskentojen perusteella karkea arvio valaiden laskennallisesta vähimmäismäärästä maailman merissä olisi NOAA:n mukaan noin 200 000 yksilöä.[3]
Aikuiset naaraat elävät yleensä pienissä ryhmissä, kun sen sijaan aikuiset koiraat elävät yksin. Keskimäärin 12 naarasta ja niiden jälkeläiset muodostavat yhden perheyksilön. Naaraat pysyvät usein samassa ryhmässä koko ikänsä ja elävät trooppisissa vesissä. Koiraat sen sijaan lähtevät 4–21-vuotiaina ja muodostavat ryhmiä, joissa on muita samankokoisia ja -ikäisiä koiraita. Nämä ryhmät pienenevät hiljalleen, kun vanhenevat koiraat muuttavat lähemmäksi napa-alueita ja päätyvät elämään yksin. Ne palaavat enää vain satunnaisesti trooppisiin vesiin lisääntymään.[3]
Kaskelottien ravinto koostuu lähinnä useista suurista eläimistä, jotka elävät myös merten syvissä vesissä. Niiden pääravintoa ovat suuret 0,1–10 kiloa painavat kalmarit, mutta ne syövät myös haita, rauskuja ja muita kaloja.[3] Kaskelotit käyttävät ravinnon löytämiseen kaikuluotausta. Ravintoa etsiessään ne voivat tehdä jopa kaksi tuntia kestäviä sukelluksia kolmen kilometrin syvyyteen, eli syvemmälle kuin mikään muu nisäkäslaji.[4]
Koiraat saavuttavat sukukypsyyden 10-vuotiaina, mutta lisääntyvät ensimmäisen kerran vasta noin 19-vuotiaina, jolloin ne ovat 13-metrisiä. Naarat tulevat sukukypsiksi 7–11-vuotiaina, jolloin ne ovat 9 metriä pitkiä.[4] Lisääntymisaikana uros- ja naaraskaskelotit kokoontuvat laumoiksi, joihin kuuluu kaikenikäisiä naaraita, poikasia, nuoria yksilöitä sekä 1–5 kookasta urosta. Uros parittelee vatsa vasten vatsaa kiimaan tulleen naaraan kanssa. Pian sen jälkeen se lähtee laumasta etsimään uusia parittelukumppaneita. Pitkän tiineyden päätteeksi naaras synnyttää noin 4 metrin mittaisen poikasen. Aluksi se tönii jälkeläisensä varovasti vedenpintaan hengittämään. Poikanen liikkuu kauan emonsa seurassa. Emo imettää sitä yli kaksi vuotta, ja voi kulua jopa seitsemän vuotta, ennen kuin se synnyttää uuden jälkeläisen.
Parven kaskelotit viestivät keskenään ääntelyllä kuten muutkin valaslajit. Jokaisella kaskelottiparvella on oma murteensa naksautuksia ja laulua. Emot vastaavat poikasen ääntelyyn erityisellä, vain poikasille tarkoitetulla naksausten sarjalla. Samoin naksautusten kuvio voi muuttua vastaanottajan koon mukaan. Kaskelottien viestintää ei tunneta kovinkaan hyvin. Kaskelottien ääntely voi yltää veden alla jopa 240 desibelin äänenvoimakkuuteen, mikä tekee siitä eläinmaailman kovimman äänen.[5]
Kaskelotteja on pyydetty jo kauan, ja laajamittainen pyynti aloitettiin Pohjois-Atlantilla vuonna 1712. Toiminnan keskuksena oli Nantucketin saari. Kaskelotteja ei pyydetty lihan takia, vaan lähinnä ambran ja valasöljyn takia.[4] Pyynti jatkui vuoteen 1988 ja oli suurimmillaan vuoden 1950 tienoilla, jolloin pyydettiin 25 000 yksilöä vuodessa, mikä heikensi dramaattisesti valaspopulaatiota.[1] Kaskelottien pyynti on käytännössä loppunut Kansainvälisen valaanpyyntikomission kiellettyä kaupallisen valaanpyynnin.[3]
Kaskelotit ovat nykyään melko hyvin turvassa valaanpyynnin uhalta.[1] Pitkään jatkuneella pyynnillä on kuitenkin edelleen vaikutuksia, sillä muun muassa suurimpien lisääntymiskykyisten koiraiden pyynti on vähentänyt raskauksien määrää. Muita kaskelotteihin kohdistuvia uhkia ovat takertuminen kalastusverkkoihin ja törmäykset laivoihin.[4]
Kansainvälinen luonnonsuojeluliitto luokittelee kaskelotin vaarantuneeksi lajiksi, mutta laji ei ole välittömässä uhassa kuolla sukupuuttoon. Joitain populaatiota pitää kuitenkin tarkkailla. Tyynenmeren itäosissa valaanpyynti oli erittäin runsasta ja syntymämäärät ovat edelleen hyvin pieniä. Välimeren populaatiota uhkaa erityisesti kalastusverkot ja törmäykset laivoihin.[4]
Kaskelotti (Physeter macrocephalus tai Physeter catodon) on suurin hammasvalaista. Koiras kasvaa keskimäärin 16 metriä pitkäksi. Lajin tunnistaa suuresta kulmikkaasta päästä ja poikkeuksellisesti pään vasemmassa reunassa sijaitsevasta hengitysaukosta. Kaskeloteilla on eläinkunnan suurimmat aivot, ja niiden päässä on lisäksi suuri ontelo, joka on täynnä valaanpääöljyä. Laji on levinnyt laajalle alueelle, ja sitä tavataan lähes kaikista meristä. Se on kuitenkin luokiteltu vaarantuneeksi, ja aiemmin lajia verotti raskas ambran ja öljyn takia käyty valaanpyynti. Kaskelottinaaraat elävät pienissä ryhmissä, mutta vanhat koiraat yksin. Naaraat synnyttävät pitkän raskausajan jälkeen yhden poikasen. Ravinnokseen kaskelotit käyttävät erityisesti kalmareita.
Physeter macrocephalus, Physeter catodon • Cachalot, Cachalot macrocéphale
Le grand cachalot (Physeter macrocephalus ou P. catodon), communément appelé cachalot et parfois cachalot macrocéphale, est une espèce de cétacés à dents de la famille des physétéridés et unique représentant actuel de son genre, Physeter. Il est l'une des trois espèces encore vivantes de sa super-famille, avec le cachalot pygmée (Kogia breviceps) et le cachalot nain (K. sima). Il a une répartition cosmopolite, fréquentant tous les océans et une grande majorité des mers du monde. Cependant, seuls les mâles se risquent dans les eaux arctiques et antarctiques, les femelles restant avec leurs jeunes dans les eaux plus chaudes.
Le mâle peut atteindre plus de 20 m de long, ce qui fait de l'espèce le plus grand carnassier au monde. À elle seule, la tête peut représenter le tiers de la longueur de l'animal. Ce mammifère se nourrit en grande partie de calmars, ainsi que de poissons, en des proportions variables selon l'emplacement géographique. Il est connu pour ses records de plongée en apnée, atteignant les 900 mètres de profondeur, performance qu'aucun mammifère, mis à part la baleine de Cuvier[Note 1] ne peut réaliser. Ses vocalisations en cliquetis sont les sons les plus forts produits par un animal, elles sont utilisées dans le but de communiquer, de s'identifier et de se localiser entre eux[2].
Les cachalots se rassemblent en groupes nommés « pods ». Les femelles vivent avec leurs jeunes, séparément des mâles, et s'entraident pour protéger et allaiter les juvéniles. Elles mettent bas tous les trois à six ans et s'occupent de leur progéniture durant plus d'une dizaine d'années.
Le cachalot n'a pas de prédateurs naturels assez forts pour attaquer avec succès un adulte en bonne santé, seuls les orques peuvent essayer de se fondre dans un pod pour y tuer les plus jeunes. Cependant, du XVIIIe siècle jusqu'à la fin du XXe siècle, la chasse au cachalot par l'homme, qui a inspiré le roman Moby-Dick, a été une industrie majeure pour extraire le spermaceti, l'huile de cachalot, l'ambre gris et l'ivoire de l'animal. En raison de sa taille, le cachalot pouvait parfois se défendre efficacement contre les baleiniers. L'exemple le plus célèbre est celui d'un cachalot de 25 m[3] ayant attaqué et coulé le baleinier américain Essex en 1820. Les populations de cachalots sont lourdement touchées par cette chasse intensive et diminuent de 67 %. La commission baleinière internationale proclame la pleine protection de l'espèce en 1985 qui est depuis classée comme vulnérable.
Certains mâles adultes mesurant jusqu'à 20,5 m de long et ayant une masse de 57 t, le cachalot est le plus grand des cétacés à dents[5],[6]. À titre de comparaison, les deuxièmes plus grandes baleines à dents, les bérardies, mesurent 12,8 m pour une masse allant jusqu'à « seulement » 15 t[7]. Le Nantucket Whaling Museum possède ainsi une mandibule de 5,5 m de long, provenant d'un individu mesurant, par extrapolation, 24 m de long. Le spécimen qui aurait coulé l'Essex (l'un des incidents derrière la légende de Moby Dick) a été décrit comme mesurant 26 m de long[8]. Cependant, ces individus « hors normes » deviennent rarissimes, la chasse à la baleine systématique ayant conduit à une diminution de leur taille moyenne : les grands mâles étaient très recherchés, surtout après la Seconde Guerre mondiale. Aujourd'hui, ceux-ci ne dépassent généralement pas 18,3 m de longueur ou une masse de 51 t[4].
Le dimorphisme sexuel chez l'espèce est l'un des plus marqués parmi tous les cétacés. À la naissance, les représentants des deux sexes sont à peu près de la même taille[4], mais les mâles adultes sont généralement 30 % à 50 % plus longs et jusqu'à trois fois plus lourds[5]. En effet les femelles pèsent en moyenne 14 t pour 11 m de long alors que les mâles pèsent, également en moyenne, 41 t pour 16 m de long[4].
L'énorme tête de l'animal est très distinctive. Quasiment parallélépipédique, elle représente près du tiers du cétacé et peut peser 16 t. L'évent est situé très près de l'extrémité de la tête et est déporté sur le côté gauche[5]. Cela donne au souffle de l'animal un angle de pulvérisation caractéristique, orienté à la fois vers l'avant et vers la gauche, cas unique chez les cétacés.
La queue de l'animal est triangulaire et fendue par une profonde encoche caudale. Très épaisse et puissante, elle mesure jusqu'à 4 m de large et le cétacé la lève hors de l'eau lorsqu'il plonge[5]. Le cachalot n'a pas de nageoire dorsale à proprement parler, mais une série de crêtes sur le tiers postérieur du dos. La plus grande de celles-ci — une bosse triangulaire — peut être confondue avec une nageoire dorsale en raison de sa forme[4]. Les nageoires pectorales sont quant à elles, petites.
Le corps est gris foncé ou noir avec quelques taches sur le ventre. Sa surface peut comporter des marques rectilignes et de nombreuses cicatrices, dues aux combats entre les mâles ou avec des calmars géants. Contrairement à la peau lisse de la plupart des grandes baleines, la peau du dos est habituellement noueuse et peut être comparée à celle d'un pruneau[9]. La peau est normalement d'un gris uniforme, mais peut paraître brune en plein soleil. Des individus albinos ont également été signalés[10],[11]. Dans les eaux chaudes, les cachalots muent en permanence, perdant de grands lambeaux de peau souvent consommés par les poissons des alentours et permettant ainsi aux cétacés de se débarrasser de certains de leurs parasites. Cette mue est moins fréquente dans les plus hautes latitudes[12]. Les cachalots peuvent parfois en groupe se frotter les uns contre les autres pour mieux se débarrasser de leur épiderme[13].
Les lèvres du cachalot sont blanches, les dents sont coniques et peuvent atteindre le kilogramme pour une longueur de 20 cm[14],[15]. L'animal a 20 à 26 dents de chaque côté de sa mâchoire inférieure[5]. Leur utilité est globalement inconnue puisqu'elles ne semblent pas être nécessaires pour capturer ou manger les calmars, des individus édentés et pourtant bien portants ayant été signalés. On a avancé l'idée que les dents sont principalement utilisées lors d'affrontements entre mâles[16]. Ceux-ci présentent souvent des cicatrices qui semblent être causées par des dents. Des dents rudimentaires peuvent garnir la mâchoire supérieure, mais elles poussent rarement[17]. L'ivoire de ces animaux — lorsqu'il était disponible — a occasionnellement été travaillé par l'homme.
Sculpture de Dirk Claesen aux Pays-Bas en bois, aluminium et polyester, représentant un cachalot échoué, gueule ouverte.
Mâchoire inférieure exposée dans un aquarium public de Kobe, au Japon.
Base de la mâchoire inférieure d'un squelette de cachalot d'un musée danois.
Dent de cachalot dans la main d'un homme.
Dent complète de cachalot.
Les cachalots sont, devant les baleines à bec et les éléphants de mer, les mammifères marins plongeant le plus profondément (depuis 2018, la baleine de Cuvier s’est placée au premier rang avec un record de profondeur de 2 992 mètres et une durée en immersion de 138 minutes). Ce cétacé peut rester immergé durant 90 minutes et on a démontré, grâce à des enregistrements vidéo, que les cachalots mâles peuvent approcher le kilomètre (3000 pieds) de fond[18]. Du reste, l'analyse des contenus stomacaux laisse à penser qu'ils pourraient atteindre la profondeur abyssale de 2 000 m[19],[20]. Pour autant, l'animal chasse généralement entre 300 m et 1 000 m[21], les plongées typiques ayant une profondeur moyenne de 400 m pour une durée de 35 minutes[5]. Dans ces grandes profondeurs, des cachalots se sont d'ailleurs emmêlés dans les câbles téléphoniques transocéaniques, provoquant leur noyade[22]. Horizontalement, sa vitesse de croisière ne dépasse pas 8 km/h, mais il peut faire des pointes jusqu'à près de 30 km/h[23].
Le cachalot présente plusieurs adaptations pour faire face aux énormes différences de pression lors de ses plongées. La cage thoracique flexible permet d'éviter l'écrasement des poumons et le métabolisme peut être ralenti (bradycardie) pour économiser l'oxygène[20],[24],[25]. Les veines sont grosses et élastiques, les retia mirabilia peuvent stocker de grandes quantités de sang et combler les vides créés par la compression de l'air[26]. La myoglobine, qui stocke l'oxygène dans les tissus musculaires, est beaucoup plus abondante que chez les animaux terrestres[27],[Note 2]. Pour comparaison, chez un cachalot, on trouve 5,7 g de myoglobine pour 100 g de muscle, contre 0,5 g chez l'homme[28]. Le sang a un taux élevé de globules rouges qui contiennent l'hémoglobine transportant l'oxygène. Le sang oxygéné peut être redirigé vers le cerveau et d'autres organes essentiels quand le niveau d'oxygène général décroît[29],[30],[31]. L'organe du spermaceti peut également ajuster la flottabilité[32] (voir la section « Spermaceti »).
Bien que les cachalots montrent de telles adaptations, les plongées répétées à de grandes profondeurs ont toutefois des effets à long terme. Des lésions aux os, dues à des bulles d'azote mal éliminées et creusant de petites cavités, sont les séquelles de maladies de décompression, comme celles retrouvées chez les humains. Les squelettes âgés présentent davantage ce type de nécroses, tandis que les jeunes ne présentent aucune lésion. Ces observations indiqueraient que les cachalots sont également sujets aux accidents de décompression et qu'une remontée trop rapide vers la surface pourrait leur être fatale[33].
Entre les plongées, le cachalot fait surface pour respirer durant généralement huit minutes avant de replonger[5]. Comme les autres odontocètes (ou baleines à dents), le cachalot respire par un seul évent, d'une vingtaine de centimètres et en forme de S, mais chez le cachalot, cet évent unique résulte de la fusion de deux conduits. L'animal respire 3 à 5 fois par minute au repos, et 6 à 7 fois par minute après une plongée. Le souffle est bruyant, constitué d'un jet simple pouvant s'élever jusqu'à 15 m au-dessus de la surface de l'eau, ainsi que pointant vers l'avant et la gauche selon un angle de 45°. Femelles et juvéniles respirent en moyenne toutes les 12,5 secondes avant de plonger, contre une moyenne de 17,5 secondes pour les grands mâles[34]. La vitesse du cachalot avoisinerait les 7 km/h pour une remontée effectuée à 9 km/h : en près d'un quart d'heure, l'animal aurait le temps de descendre à un kilomètre de profondeur et d'en remonter[28].
Avec une masse moyenne de huit kilogrammes, le cerveau du cachalot détient le record de masse du monde animal actuel et même fossile[35],[36]. Cependant, le cachalot a un coefficient d'encéphalisation plus faible que de nombreuses autres espèces de baleines et dauphins, encore inférieurs à celui des singes anthropoïdes et beaucoup plus faible que celui de l'humain[36],[37]. Son intelligence et ses capacités cérébrales sont très mal connues, car il est très difficile de l'étudier vivant. Les recherches actuelles laissent penser qu'il pourrait dormir totalement (des deux hémisphères du cerveau) pendant de courtes périodes, en se positionnant à la verticale, la tête juste au-dessous de la surface de l'eau[38],[15].
En raison des matières en suspension qui limitent le champ visuel, mais aussi du fait que les yeux des cachalots ne peuvent pas pivoter dans leurs orbites et que la chambre antérieure de l'œil est vestigiale, il est fort probable que l'écholocation soit un sens plus important que la vision pour ces animaux[39]. Comme les autres baleines à dents (sous-ordre des odontocètes), les cachalots utilisent donc le principe du sonar pour trouver des proies, leur habitat présentant des caractéristiques acoustiques et une absorption par l'eau favorables. Le son sortant est généré par la vibration de l'air poussé dans les narines osseuses au travers des lèvres phoniques (aussi appelées « museau de singe »), une structure située dans le sommet de la tête[40]. Le crâne, le melon et les divers sacs aériens de sa tête jouent tous un rôle important dans la formation et la focalisation du son. La mâchoire inférieure est la principale voie de réception de l'écho. Un canal entièrement rempli de graisse transmet celui-ci à l'oreille interne[41],[42].
Le spermaceti, principalement constitué d'ester cétylique de palmitate (un lipide de la classe des cérides) et d'alcool cétylique[43], est stocké dans l'organe à spermaceti. Cet organe est constitué de deux grands sacs placés au-dessus de la mâchoire supérieure et protégés dans leur partie supérieure par une couche de lard[28]. L'organe du mâle est beaucoup plus grand que celui de la femelle. Cela peut être un cas de sélection sexuelle, permettant aux mâles de disputer les femelles en se concurrençant par leurs productions sonores[44]. Un cachalot adulte peut avoir jusqu'à une tonne de spermaceti[45]. Anatomiquement, une narine débouche vers l'extérieur et forme l'évent tandis qu'une narine interne s'appuie contre la poche contenant le spermaceti[46].
L'organe à spermaceti peut servir au cétacé à ajuster sa flottabilité : avant la plongée, l'eau froide entre dans l'organe et la substance cireuse se solidifie, celle-ci cristallisant aux alentours des 31 °C[32],[47],[28]. L'augmentation de la densité relative génère une force vers le bas d'environ 392 newtons et permet à l'animal de plonger avec moins d'effort. Au cours de la chasse, la consommation d'oxygène produit de la chaleur qui fait fondre le spermaceti, ce qui augmente la flottabilité et permet au cachalot de remonter à la surface plus facilement[48].
Dans le roman Moby Dick de Herman Melville, il est suggéré que l'organe contenant le spermaceti ait évolué comme une sorte de bélier que les cachalots mâles utilisent pour combattre[49]. Cette hypothèse est cohérente avec les naufrages bien documentés de l'Essex et de l'Ann Alexander, navires coulés par des individus ne pesant probablement pas plus que le cinquième de leur masse[50].
L'organe qui est un melon évolué, pourrait également faciliter l'écholocation. En effet, la forme variable de l'organe peut concentrer ou étendre le faisceau sonore[46].
Les cachalots sont grégaires, formant des groupes de tailles différentes principalement en fonction du sexe. Les femelles sont philopatriques et vivent en groupes comptant 20 à 40 individus avec leurs petits et les jeunes mâles. Elles sont souvent attachées à leur pod[51], pouvant rester plus d'une dizaine d'années dans un même groupe. Les jeunes mâles quittent ces regroupements à partir de l'âge de 4 à 21 ans et rejoignent des groupes de jeunes de leur âge et de leur taille comptant au maximum une cinquantaine d'individus[52]. En vieillissant, ils ont tendance à se disperser en petits groupes, et les plus vieux mâles mènent généralement une vie solitaire. Toutefois, certains mâles d'âge mûr se regroupent, ce qui suggère un degré de coopération qui n'est pas encore bien compris[5]. Parfois, différents troupeaux s'unissent pour former des hardes de plusieurs centaines d'individus[53].
Hormis la chasse d'origine humaine, d'autres prédateurs peuvent s'en prendre au cachalot, principalement l'orque (Orcinus orca) ou même les dauphins-pilotes (Globicephala) et la fausse orque (Pseudorca crassidens), attaquant parfois les femelles et les jeunes, qui sont particulièrement vulnérables[54],[55]. La plupart de ces prédateurs essayent d'isoler un juvénile du groupe, mais les mâles cachalots repoussent ces attaques en encerclant leur progéniture. Les adultes contrent les orques à l'aide de leur nageoire caudale, soit vers l'extérieur, soit vers l'intérieur afin de se battre avec leurs dents[5]. Cette formation en « marguerite » est également utilisée pour protéger un individu blessé. Un comportement que les baleiniers ont su exploiter : en blessant un seul cachalot, ils attiraient le groupe entier dont il est issu[56]. Si les orques sont suffisamment nombreuses, elles peuvent parfois tuer une femelle adulte. Quant aux grands cachalots mâles, il est probable qu'ils n'ont pas d'autres prédateurs que l'humain, leur grande corpulence et leur force redoutable les laissant à l'abri d'attaques d'orques[57].
Les cachalots ne produisent pas les « chants » des grandes baleines à fanons mais utilisent des cliquetis (ou clics) organisés en séquences types appelées « codas »[58]. Ces clics portent à plusieurs kilomètres et servent à l'écholocation ainsi qu'à la communication[15]. Les sons, pouvant avoisiner les 230 décibels à un mètre[59], ont également été soupçonnés de servir à étourdir les proies du cachalot (voir la section « Prospection ») ; en phase de chasse, il produit des clics très rapprochés formant des « bourdonnements » (buzz). Deux cétologistes de l'université Dalhousie, Luke Rendell et Hal Whitehead sont parvenus à identifier en 2002 des « clans vocaux » (vocal clans), des groupes sociaux réunis par un même « langage », ou plus prosaïquement et plus prudemment des groupes d'individus socialement unis et dont les vocalisations partagent une structure ou des motifs propres au groupe[60].
Les cachalots, qui peuvent vivre jusqu'à plus de 70 ans[4],[10],[61], sont un excellent exemple d'espèce à stratégie K. La stratégie K est une stratégie de reproduction liée à un environnement stable, un faible taux de natalité, une aide importante des parents apportée à la descendance, la maturation lente et une longévité élevée[5].
Leur manière de choisir leur partenaire n'a pas été définitivement établie. Il est prouvé que les mâles possèdent des relations hiérarchiques et il est également prouvé que le choix des femelles a une influence sur l'accouplement[62]. Les mâles se livrent à de violents combats de janvier à juin pour établir leur dominance avant la saison de reproduction[15]. Le pénis est rétractable, invaginé au repos, et les testicules sont internes pour favoriser l'hydrodynamisme. Les mamelles se situent dans des sillons latéraux de chaque côté de la vulve[15],[63]. Après une gestation de 14 à 16 mois, la femelle met bas d'un unique jeune de 4 m et de plus d'une tonne[4], de couleur plus claire que les adultes[15]. Pour prévenir des attaques d'orques ou de grands requins, les jeunes restent constamment aux côtés de leur mère, sauf si celle-ci plonge profondément. La période de lactation dure généralement de 19 à 42 mois, mais les jeunes peuvent téter jusqu'à 13 ans, parfois même auprès d'autres que leur mère. Les femelles ont généralement des intervalles entre les naissances de trois à six ans[4]. Les jeunes sont nourris d'un lait quinze fois plus gras que le lait de vache et mettent sept à huit ans pour doubler de longueur[15].
Les femelles atteignent leur maturité sexuelle entre 7 et 13 ans, tandis que les mâles l'atteignent à partir de 18 ans. Après avoir atteint la maturité sexuelle, ces derniers se déplacent vers les hautes latitudes où l'eau est plus froide et les ressources alimentaires sont plus abondantes[4] alors que les femelles sont plutôt sédentaires et restent à des latitudes plus basses. Elles sont seulement rejointes par les mâles pour copuler entre la fin de l'hiver et le début de l'été[64]. Ce semi-grégarisme est à l'origine d'un brassage génétique plus important des matériels mâles[65]. Les mâles atteignent leur taille adulte à environ 50 ans et peuvent alors constituer un groupe et s'accoupler[5].
Le grand cachalot se nourrit de nombreuses espèces de calmars de toutes tailles, notamment le calmar géant et le calmar colossal, de pieuvres ainsi que de divers poissons démersaux, comme les raies et parfois de pinnipèdes (phoques). Bien que la composition de leur alimentation varie selon leur lieu de vie et que certaines proies puissent être ingérées accidentellement, leur régime alimentaire est principalement composé de calmars de taille moyenne — on qualifie ainsi le cachalot de teuthophage[73]. La plupart des connaissances sur les calmars en haute mer ont été obtenues à partir de spécimens extraits de l'estomac de cachalots, bien que des études plus récentes aient été menées sur les matières fécales. Concernant ses proies plus rares, on suppose que le cachalot puisse être un prédateur du requin grande gueule (Megachasma pelagios), une espèce rare, de grande taille, découverte dans les années 1970[74],[75]. En effet, on a observé trois cachalots en train d'attaquer ou de jouer avec un requin grande gueule[76]. Dans un cas exceptionnel, on a découvert un requin pèlerin (Cetorhinus maximus) de 2,5 m dans l'estomac d'un cachalot des Açores[23].
Les études présentent des résultats sensiblement différents selon le lieu. À partir du nombre et de la taille des becs de calmar trouvés dans l'estomac du cétacé, parmi la chair déjà bien digérée, la masse des « propriétaires » de ces restes chitineux peut être estimée, donnant une appréciation intéressante de la consommation de céphalopodes car exprimée en unités de masse. Diverses études sont résumées dans le tableau ci-contre. Une étude réalisée aux Galápagos qui n'est pas reportée car se restreignant au nombre de becs, a constaté que les calmars des genres Histioteuthis (62 %), Ancistrocheirus (16 %) et Octopoteuthis (7 %), pesant entre 12 et 650 grammes, étaient les prises dominantes[77]. Une étude menée au sud de l'Australie utilise les contenus stomacaux de spécimens échoués et a conclu que les variations constatées ne sont pas liées à l'âge mais à l'emplacement géographique (lieu de l'échouage en l'occurrence) et au sexe. La même étude a également constaté la présence en abondance de nématodes, et ce dans tous les estomacs, ainsi que des matières plastiques relativement peu rares, des crustacés et autres invertébrés[66]. Une étude plus ancienne, par l'examen de cachalots capturés par la flotte baleinière de Nouvelle-Zélande dans la région du détroit de Cook, a trouvé un rapport de masse calmar/poisson de 1,69:1[78]. Le bec d'un calmar peut parfois conduire à la production d'ambre gris dans le cæcum du cétacé, sous forme de concrétions et de manière analogue à la production de perles par certains mollusques ou des bézoards des ruminants[79],[80]. L'irritation de l'intestin causée par les becs de calmars stimule la sécrétion de cette substance comme lubrifiant.
Les quelques poissons consommés par le cachalot sont notamment le thon, le barracuda et le requin[23]. Les cachalots ingurgitent autour de 3 % de leur masse corporelle par jour. Les quelque 85 000 cachalots vivant près de l'Antarctique dans les eaux froides de l'océan Austral, pourraient consommer en quatre mois près de 12 millions de tonnes de céphalopodes[23] ; la consommation annuelle totale de proies des cachalots dans le monde est estimée à environ 100 millions de tonnes, un chiffre supérieur à la consommation totale d'animaux marins par l'homme chaque année[81].
La recherche de nourriture occupe une grande partie du temps du cachalot. Il plonge habituellement entre 300 et 800 m, mais parfois de 1 000 à 2 000 m de profondeur à la recherche de ses proies ; ces plongées peuvent durer plus d'une heure[82]. Les batailles entre le cachalot et le calmar colossal (qui peut peser près de 500 kg) n'ont jamais été observées, mais les cicatrices blanches sont susceptibles d'avoir été causées par ce dernier. Une étude publiée en 2010 suggère que les femelles cachalots peuvent coopérer pour chasser le calmar de Humboldt (Dosidicus gigas)[83].
On ne sait pas bien pourquoi la tête du cachalot est si grande par rapport à la mâchoire inférieure. Une théorie suppose que la capacité du cachalot à utiliser l'écholocation avec sa tête lui permet de chasser dans les grandes profondeurs. Cependant, les calmars — ses proies principales — peuvent avoir des propriétés acoustiques trop semblables à celles de l'eau de mer pour réfléchir le son[84]. La tête du cachalot contient une structure, appelée « museau de singe », par laquelle passe l'air qu'il expire. Cela peut créer des clics qui ont un niveau d'émission maximal à une distance d'un mètre de 230 décibels — par rapport à une pression acoustique d'un micropascal — en d'autres termes il est de loin le son le plus fort produit par un animal[59]. Les scientifiques pensent alors que ces clics permettraient d'étourdir les proies, mais les études expérimentales étant incapables de reproduire les lésions supposées, cette hypothèse reste douteuse[85].
Une hypothèse plus ancienne ferait du cachalot un chasseur à l'affût : stagnant en profondeur entre deux eaux ou sur le plancher océanique, stabilisé grâce à son spermaceti, il attendrait immobile ses proies bioluminescentes attirées par les taches blanches parsemant ses mâchoires ; cette hypothèse serait par ailleurs confortée par la présence de cachalots noyés empêtrés dans les câbles sous-marins[15],[23]. Les cachalots volent parfois de la morue charbonnière et de la légine au bout des longues lignes de pêche. Les pêcheurs à la palangre du golfe d'Alaska se plaignent que les cachalots profitent de leurs campagnes de pêche pour manger le produit de leur labeur, épargnant ainsi aux cachalots l'effort de la chasse[86]. Pourtant la quantité de poissons ainsi saisie par le cachalot est moindre par rapport à ses besoins quotidiens.
Positionné au sommet de la pyramide alimentaire marine et cela jusqu'à de grandes profondeurs, le grand cachalot est un superprédateur qui joue un rôle majeur dans le milieu marin, en régulant notamment les populations de pieuvres et de grands calmars. En effet, il n'existe pratiquement pas de compétiteurs dans sa niche écologique, il profite donc de l'importante source de protéines que constituent ces céphalopodes. Sa chasse avait par ailleurs causé sa régression qui a affecté la répartition et certains équilibres au sein des populations halieutiques.
Par un phénomène de cause à effet, il semble que cette régression puisse aussi participer au dérèglement climatique, lequel peut à son tour affecter les populations de tout ou une partie des cétacés. L'océan Austral est naturellement assez pauvre en fer, un oligo-élément vital et puissant stimulant de la photosynthèse phytoplanctonique à la base de la « pompe à carbone » océanique, ce qui devrait limiter sa productivité et ses fonctions de puits de carbone. En 2010, des chercheurs australiens de l'université Flinders ont montré que les grands cétacés jouaient un rôle important dans le recyclage du fer au sein de l'écosystème marin : en chassant à grande profondeur, les 12 000 cachalots de l'Antarctique remontent via leurs excréments de la matière organique et des oligo-éléments dont quelque 400 000 tonnes de carbone. Cette quantité suffit à stimuler un puits de carbone environ deux fois plus important que l'émission de CO2 de ces animaux par respiration. Ce phénomène aurait pu être dix fois plus important si l'espèce n'avait pas été pourchassée durant deux siècles[87]. En outre, en renforçant ainsi le « recyclage du fer » de la production primaire, les cachalots de la zone australe contribuent aussi à permettre et entretenir une importante chaîne alimentaire.
Comme sa densité est plus faible que celle de l'eau, contrairement à d'autres cétacés, une fois mort, le cachalot flotte à la surface. Ainsi, il ne participe pas ou peu à la création d'écosystèmes éphémères créés par les carcasses de baleines qui tombent sur la plaine abyssale[45].
Comme toutes les baleines, le grand cachalot constitue un support pour de nombreux parasites. On distingue les parasites internes et externes :
Le cachalot compte parmi les espèces les plus cosmopolites. Il vit en une certaine abondance dans tous les océans et presque toutes les mers, dont la Méditerranée. Il préfère les eaux libres de plus de 1 000 m de profondeur[1]. On trouve plus volontiers l'animal dans les eaux équatoriales ou tropicales, les femelles et leurs jeunes ne dépassant notamment pas les 50e parallèles (Nord et Sud) pour rester dans des eaux chaudes, mais les mâles adultes remontent jusqu'aux mers polaires[10]. Les mâles peuvent descendre au sud jusque vers l'Antarctique : rares en Géorgie du Sud, ils se cantonnent aux eaux profondes, évitant les côtes[93]. Ils sont présents dans le passage de Drake au large du cap Horn et ont été observés dans de nombreuses baies de la Terre de Feu ouvertes à l'océan, le pourtour côtier de la péninsule Mitre, le canal de Beagle ainsi que le détroit de Magellan[94] ; ils occupent toutes les eaux jusqu'au 75e parallèle nord. Cependant les changements d'hémisphères sont peu fréquents, un mâle particulier restant toujours du même côté de l'équateur[23].
On le trouve en mer Méditerranée, mais pas en mer Noire[4] et sa présence dans la mer Rouge est incertaine[1]. Les entrées peu profondes à la fois en mer Noire et en mer Rouge pourraient expliquer son absence[95]. Les basses profondeurs de la mer Noire sont également anoxiques et contiennent de fortes concentrations de composés soufrés, tels que le sulfure d'hydrogène[96]. Les populations sont plus denses à proximité des plateaux continentaux et des canyons sous-marins[10]. Les cachalots se trouvent généralement dans les eaux profondes au large des côtes, mais on peut les voir près de la côte dans les zones où le plateau continental est bas et diminue rapidement à des profondeurs de 310 à 920 m[4]. Les zones côtières qui comprennent d'importantes populations de cachalots sont les Açores et l'île des Caraïbes de la Dominique[97].
Les cachalots suivent un calendrier de migration avec des motifs similaires à ceux des rorquals : les mâles se rapprochent chaque hiver de l'équateur afin de rejoindre les pods de femelles. Une fois la reproduction achevée, ils repartent vers les pôles où la nourriture se fait plus abondante[23].
Le terme « cachalot » est d'origine ibérique. Toutefois, on retrouve dans les textes français l'occurrence de cachalut dès 1628, où cette appellation était employée à Saint-Jean-de-Luz pour décrire l'animal considéré comme « le m[â]le de la baleine ». Le terme actuel, trouvé à l'écrit en 1694, est emprunté au portugais cachalote ou cacholote au XVIIe siècle, désignant le même animal, mais dont l'origine n'est pas claire. Il semble provenir du portugais cachola, signifiant « grosse tête »[98]. Le terme est aussi attribué au gascon cachau ou de caichal, relevé à Carcassonne, au sens de « grandes dents »[99],[100]. Dans son dictionnaire étymologique, Joan Coromines propose que les termes ibériques soient issus du latin populaire cappula, pluriel de cappulum, le manche de l'épée[101]. Bien que seul le terme « cachalot » désigne originellement et généralement l'espèce Physeter macrocephalus, il peut également être utilisé pour désigner tous les membres de la super-famille des Physeteroidea, qu'ils soient vivants ou fossiles, et notamment les cachalots nain et pygmée.
Les anglophones l'appellent généralement sperm whale, apocope de spermaceti whale, le spermaceti étant une substance semi-liquide, cireuse, trouvée dans l'organe éponyme occupant un volume important dans la tête de l'animal et servant de ballast lors des plongées (voir la section « Spermaceti »). Spermaceti signifie en latin « sperme de baleine », la substance blanchâtre ayant été confondue initialement avec du liquide séminal. Un autre nom pour l'animal, en ancien français, était « physétère » parfois dérivé en « physale », simple francisation du nom scientifique de son genre, Physeter et provenant du grec ancien pour le mot « souffleur », construit à partir de φυσώ (physo) signifiant « souffler ». Ce terme, aujourd'hui complètement désuet, se retrouve, par exemple, sous la plume de François Rabelais sous la graphie de « Physetère » dans les chapitres 33 et 34 de son Quart Livre de 1552 où réapparaît Pantagruel[102]. La dénomination spécifique macrocephalus vient également du grec, construit à partir de μακρός (makrós) et de κεφαλή (képhalế) et signifiant littéralement « grosse tête » ; son alternative, catodon signifie « dents sur la mandibule », du grec κατά (katá) pour « en bas » et ὀδούς (odoús) pour « dent »[15].
Le grand cachalot est placé dans le genre Physeter, de la famille des Physeteridae, elle-même placée dans la super-famille des Physeteroidea, regroupant tous les cachalots[103]. Deux espèces actuelles proches, du genre Kogia — à savoir le cachalot nain (K. sima) et le cachalot pygmée (K. breviceps) — sont parfois aussi placées dans cette famille, ou bien dans leur propre famille des Kogiidae[104]. Si le monotypisme de la famille n'est pas fixé, l'unicité de l'espèce P. macrocephalus au sein de son genre est avérée. Cela n'a pas toujours été le cas, puisque Carl von Linné, descripteur de l'espèce en 1758 dans son ouvrage Systema Naturae décrit quatre espèces dans le genre[105] : P. catodon, P. macrocephalus, P. microps et P. tursio. Sur la base d'une étude de 1836 de Frédéric Cuvier suivie par tous les cétologistes, les quatre espèces seront ramenées à une seule, mais il subsistera de la description originale une ambiguïté pour l'appellation de l'espèce, P. macrocephalus et P. catodon, tous deux utilisés par Linné ayant été repris indifféremment. L'espèce est au début généralement connue sous le nom de P. catodon, jusqu'à ce que Husson et Holthuis proposent en 1974 pour nom correct P. macrocephalus[106], le deuxième nom décrit originellement dans le genre Physeter par Linné et en même temps que P. catodon, mais se fondant sur le fait que les deux noms étant des synonymes publiés simultanément, le « principe du premier réviseur » du CINZ devait s'appliquer, conduisant en l'occurrence au choix de P. macrocephalus, une vue répétée par Holthuis en 1987[107]. La plupart des auteurs ont suivi ce constat, bien que Schevill (en 1986 et 1987) ait fait valoir que P. macrocephalus avait été publié avec une description inexacte et que par conséquent, seul P. catodon pouvait être considéré comme valide, rendant le principe du « premier réviseur » inapplicable[108],[109]. Cependant aujourd'hui, la plupart des auteurs acceptent dorénavant macrocephalus comme nom valide, faisant de catodon un simple synonyme de second plan.
L'espèce connaît de nombreux synonymes, et compte même certaines sous-espèces décrites, même si elle est aujourd'hui considérée comme monotypique.
Bien que les données fossiles soient pauvres[111], plusieurs genres éteints ont été affectés à la super-famille parfaitement monophylétique des Physeteroidea qui comprend le dernier ancêtre commun du cachalot moderne, du cachalot pygmée et du cachalot nain, et tous les descendants de cet ancêtre. Ferecetotherium, trouvé en Azerbaïdjan et datant de l'Oligocène (environ 28 à 23 millions d'années), est le fossile le plus primitif qui a été trouvé qui possède des caractéristiques spécifiques aux cachalots comme un rostre asymétrique[112]. La plupart des cachalots fossiles datent de la période du Miocène, il y a de 23 à 5 millions d'années de cela. Diaphorocetus, en provenance d'Argentine, qui a été daté du Miocène inférieur. Les fossiles du Miocène moyen comprennent Aulophyseter, Idiorophus et Orycterocetus, qui ont tous été trouvés sur la côte occidentale des États-Unis, Leviathan melvillei trouvé en 2010 plus au sud, au Pérou, et Scaldicetus qui fut trouvé en Europe et au Japon[112],[113]. Les fossiles de Orycterocetus ont également été trouvés dans l'océan Atlantique Nord et la mer Méditerranée, en plus de la côte occidentale des États-Unis[114]. Placoziphius, trouvé en Europe, et Acrophyseter au Pérou, sont datés de la fin du Miocène[115],[112].
Les fossiles de cachalots diffèrent du cachalot moderne notamment par le nombre de dents ainsi que par la forme de la face et de la mâchoire[112]. Par exemple, Scaldicetus a un rostre effilé[113]. Les genres de l'Oligocène et du début du Miocène moyen, à l'exception possible d'Aulophyseter, avaient des dents dans la mâchoire supérieure[112]. Acrophyseter, de la fin du Miocène, avait également des dents dans la mâchoire supérieure et celle inférieure ainsi qu'un rostre court avec une mâchoire inférieure (mandibule) courbée vers le haut[115]. Ces différences anatomiques suggèrent que les espèces fossiles ne sont pas nécessairement des chasseurs d'eaux profondes, comme le cachalot moderne, mais que certains genres mangeaient principalement du poisson[112]. Zygophyseter, vivant au milieu à la fin du Miocène, avait des dents dans les deux mâchoires et semble avoir été adapté pour se nourrir de proies de grande taille, un peu comme l'orque moderne[84].
Arbre phylogénétique du grand cachalot[116],La théorie la plus largement admise affirme que les mysticètes (baleines à fanons) et odontocète (baleines à dents) dérivent des baleines primitives du début de l'Oligocène, et que la super-famille des physétéroidés, qui contient le cachalot, le cachalot nain et le cachalot pygmée, ont divergé des autres baleines à dents peu de temps après, il y a plus de 23 millions d'années[111],[112]. Effectuées entre 1993 et 1996, des analyses moléculaires phylogénétiques ont suggéré que les cachalots sont plus étroitement proches des baleines à fanons qu'ils ne le sont d'autres baleines à dents, ce qui aurait signifié que le sous-ordre des odontocètes n'était pas monophylétique, en d'autres termes qu'il ne constituait pas un groupe d'espèces comprenant une baleine à dents ancestrale et tous ses descendants[117],[116]. Cependant, les études ultérieures d'anatomie comparée et de phylogénie moléculaire utilisant un ensemble de caractères morphologiques et des marqueurs moléculaires plus nombreux ont contesté ces résultats pour des raisons techniques (enracinement des arbres et alignements utilisés) et conclu à la monophylie des odontocètes[116],[118],[119],[120].
Ces analyses confirment également qu'il y a eu une diversification rapide de la super-famille des physétéroidés durant le Miocène[84]. La famille des kogiidés (les cachalots nains et pygmées) s'est séparée de celle du grand cachalot il y a au moins 8 millions d'années[118].
Avant le début du XVIIIe siècle, la chasse était traditionnelle et majoritairement pratiquée par les autochtones indonésiens du village baleinier de Lamalera sur l'île de Lembata[121]. Elle avait pour but de tirer parti de la viande, de l'huile et du lard (« blubber ») des cachalots. Concernant la première chasse « occidentale », une chronique maritime rapporte que vers 1712, le baleinier du capitaine Christopher Hussey qui cherchait des baleines franches près des côtes, fut drossé vers le large. Il y croisa un pod de cachalots et tua l'un d'eux[122]. Le juge Paul Dudley, dans son Essay upon the Natural History of Whales de 1725 affirme qu'un certain Atkins, actif depuis dix ou douze ans dans le domaine, a été parmi les premiers à exploiter les cachalots au large de la Nouvelle-Angleterre aux environs de 1720[123].
Ces exemples marquent les prémices de la chasse commerciale, car durant les XVIIIe, XIXe et XXe siècles, le spermaceti et l'huile de cachalot sont alors très recherchés par les baleiniers qui se diversifient ou bien se spécialisent dans la capture du cétacé à dents. Ces produits animaux acquièrent à l'époque un large éventail d'applications comme dans la fabrication de bougies, de savon, de cosmétiques, d'huile moteur ; d'autres lubrifiants spéciaux pour les machines de la révolution industrielle, les huile pour lampe, les crayons ; d'imperméabilisant pour cuir ; pour la protection contre la rouille et dans de nombreux composés pharmaceutiques. L'ambre gris, substance cireuse, solide et inflammable a également été utilisée comme fixateur en parfumerie. Au vu des nombreuses applications pour ces matières à l'époque de la Révolution industrielle, la chasse devint indispensable par l'absence de substituts[124],[125],[126],[127]. Le nombre de baleiniers dédiés à la chasse au cachalot augmenta rapidement jusqu'à quasi industrialiser les méthodes de pêche et d'extraction de produits animaux.
Seules quelques captures sont enregistrées pendant les premières décennies de la chasse au cachalot en pleine mer (de 1709 aux années 1730). Les chaloupes se concentrent plutôt aux Nantucket Shoals pour chasser la baleine franche ou autour du détroit de Davis région pour trouver la baleine boréale. Au début des années 1740 (avant 1743), avec l'avènement de bougies au spermaceti, les navires américains commencent à s'intéresser aux cachalots. La chasse américaine s'étend rapidement depuis la côte orientale des colonies américaines jusqu'au Gulf Stream, les Grands Bancs, l'Afrique de l'Ouest dès 1763, les Açores en 1765 et l'Atlantique Sud en 1770. De 1770 à 1775, les ports du Massachusetts, de New York, du Connecticut et de Rhode Island produisent 45 000 barils d'huile de cachalot par an, contre à 8 500 d'huile de baleine[128]. La même décennie les Britanniques commencent la chasse au cachalot en utilisant des navires et du personnel américains ; la décennie suivante les Français entrent dans ce commerce et font appel également aux connaissances américaines[129].
La chasse au cachalot prend de plus en plus d'importance à partir du XVIIIe siècle. Commençant avec de petites chaloupes transportant une ou deux baleinières, le champ d'action et la taille de la flotte augmentent au fil du temps, de plus grands navires tirant profit de cette ressource. À la fin du XVIIIe siècle et au début du XIXe siècle, les baleiniers chassant le cachalot naviguent dans le Pacifique, l'océan Indien, au Japon, la côte de l'Arabie, l'Australie et la Nouvelle-Zélande[129],[130]. La chasse consiste à harponner la bête et la laisser s'épuiser. Cette stratégie se révèle parfois dangereuse pour l'équipage, comme l'illustrent les naufrages de l'Essex et de l'Ann Alexander.
L'activité baleinière diminue des années 1880 jusqu'aux années 1940, notamment parce que le pétrole se substitue aux produits issus des grands mammifères marins. En ce sens, on peut dire que l'« or noir » a protégé les populations de cétacés d'une exploitation plus grande[131],[132]. Mais la chasse reprend de plus belle aux abords de la Seconde Guerre mondiale, notamment de la part de l'Allemagne nazie. Les moyens modernes se révèlent plus efficaces, les chasseurs employant des navires à vapeur et des harpons explosifs[133]. La pêche aux cétacés s'axe en priorité sur les grandes baleines à fanons, mais le cachalot devient plus recherché à mesure que les populations de mysticètes décroissent. Les industries des cosmétiques, du savon et de l'huile mécanique sont à cette époque les principaux acheteurs. L'huile des cétacés est par ailleurs indispensable pour la production de nitroglycérine[133]. Après que les populations diminuent de manière significative, la Commission baleinière internationale proclame la pleine protection de l'espèce en 1985. Cependant, la chasse continue sous sa forme traditionnelle aux Açores jusqu'en 1984[134] et au Japon dans le Nord de l'océan Pacifique jusqu'en 1988[132].
Il est estimé que la population mondiale de cachalots comptait aux environs de 1 100 000 individus avant la chasse commerciale. En 1880, ce chiffre avait diminué de près de 29 %[1]. Jusqu'en 1946, les effectifs semblent récupérer quelque peu avec la pression moindre de la chasse, mais après la Seconde Guerre mondiale, la population diminue encore davantage pour atteindre seulement 33 % de l'effectif initial, d'avant l'ère de la chasse[1]. Il a été estimé que durant le XIXe siècle entre 184 000 et 236 000 cachalots ont été tués par les différentes nations baleinières[135], tandis que la vague moderne de la chasse a pris au moins 770 000 individus à la mer, la plupart entre 1946 et 1980[Note 3]. Un impact périphérique a été constaté sur les populations de cachalots : les grands mâles ayant été chassés en priorité, voire surexploités, une diminution de la longueur moyenne a, au moins localement, été relevée[139].
Les populations restantes de cachalots sont assez grandes pour que le statut de conservation soit défini par l'UICN comme vulnérable (VU)[1]. Néanmoins, le repeuplement après les années de chasse est un processus lent, en particulier dans le Pacifique Sud, où le tribut fut lourd à payer pour les mâles en âge de reproduction[140]. Le nombre actuel de cachalots dans le monde entier est incertain, mais les scientifiques supposent qu'il peut y en avoir environ 360 000, chiffre des années 1990 dont on ne peut pas affirmer s'il a bougé depuis. Ce chiffre représente une réduction de 67 % vis-à-vis de la population d'avant le début de l'exploitation par l'homme. Les perspectives de conservation sont plus claires que pour beaucoup d'autres baleines, mais il n'y a pas de preuves que la population ait augmenté depuis l'interdiction de la chasse, ni qu'elle se soit réduite, sauf exceptions régionales[1].
L'espèce est protégée pratiquement partout dans le monde et la chasse commerciale a quasiment cessé. Il est cependant avéré que certains pays contournent le moratoire, comme le Japon qui prélève dix grands cachalots par an dans le Pacifique, et jusqu'en 2006 des dizaines de cachalots ont été chassés au large de l'Indonésie[133]. Les pêcheurs ne ciblent pas les espèces que le cachalot mange ; ainsi la pêche n'a pas d'impact sur ses ressources alimentaires. L'enchevêtrement dans les filets de pêche et les collisions avec les navires représentent les plus grandes menaces pour les populations de cachalots[10]. D'autres menaces actuelles comprennent l'ingestion des débris marins, la pollution sonore des océans et la pollution chimique[141]. L'impact éventuel de l'industrie touristique basée sur l'observation des cachalots en mer, a été étudié à Kaikoura (Nouvelle-Zélande). Il semble effectivement que cette activité modifie le comportement des animaux, mais dans des proportions si faibles que les conséquences biologiques n'en sont sans doute pas à redouter[142].
Lorsqu'un cachalot vient à s'échouer sur le rivage, la viande de couleur rouge foncé mise à nu devient rapidement noirâtre à l'air libre, la rendant peu appétissante. Ainsi, les habitants des Açores, sur le site d'échouage du mammifère, ne prélevaient pas la viande et se contentaient d'extraire les dents pour leurs rites culturels[143]. Cependant le grand cachalot, comme les autres baleines, rentre dans le régime alimentaire de l'homme. Il y apparaît de manière occasionnelle, dans la plupart des cultures. En effet, sa grande taille fait du grand cachalot une manne alimentaire considérable, bien que seul le lard soit vraiment comestible. Cette viande n'a pas de valeur gastronomique particulière, elle est plutôt quelconque et servait donc surtout à l'alimentation animale. Les baleiniers américains débitaient les planches de lard en petits pavés et en faisaient des boulettes qu'ils plongeaient ensuite dans l'huile bouillante, dont ils se régalaient. Mais la majorité de ces pavés étaient desséchés à l'aide d'un cuiseur pour être ensuite broyés en farine animale pour le bétail[143].
Les baleines étant auparavant confondues avec les poissons, l'Islam autorise la consommation de cachalot. D'ailleurs, celle-ci est décrite dans la Sunna durant l'« expédition vers la côte », menée par Abu Ubayda ibn al-Djarrah accompagné de trois cents hommes[144]. Aujourd'hui, la chasse du grand cachalot étant interdite, sa viande n'est plus consommée, sauf au Japon où l'on trouve de la viande d'une grande variété de baleines dans les assiettes. Cette consommation s'inscrit dans une tradition remontant à avant le XVIIe siècle[145]. S'agissant du cachalot, les Japonais cuisinent le lard (honkawa 本皮) en le faisant cuire dans un bouillon appelé koro oden (コロおでん). De nombreuses autres parties sont toujours consommées, et même prisées, depuis la tête (le kabura-bone かぶら骨, cartilage du rostre) jusqu'à la queue (l'onomi 尾の身, la base de la queue), le rein (mamewata 豆腸) et même le pénis (takeri たけり)[133],[146].
Des études récentes suggèrent que la graisse contient naturellement des PCB, substances cancérogènes qui endommagent les systèmes nerveux, immunitaire et reproducteur de l'homme[147],[148]. La source des concentrations de PCB est inconnue. Les baleines à dents, comme le grand cachalot, sont généralement au sommet de la chaîne alimentaire et sont ainsi susceptibles d'emmagasiner de grandes quantités de polluants industriels par bioaccumulation. Toutefois, le cas du grand cachalot semble plus complexe, étant donné qu'il trouve sa nourriture à de grandes profondeurs.
Les grands cachalots ne sont pas les cétacés les plus faciles à observer, notamment à cause de leurs longues apnées et leur capacité à parcourir de longues distances sous l'eau. Toutefois, en raison de leur aspect particulier et de leur grande taille, l'opportunité de les observer dans leur milieu naturel est de plus en plus convoitée. Les observateurs des cachalots utilisent souvent des hydrophones pour écouter les clics des baleines afin de les localiser avant qu'ils fassent surface. Parmi les endroits les plus connus pour observer des cachalots, on peut citer Kaikoura, sur l'île du Sud de Nouvelle-Zélande, où le plateau continental est si étroit que les baleines peuvent être observées depuis la rive ; Andenes et Tromsø en Norvège ; et enfin aux Açores où l'on peut en voir tout au long de l'année[149]. La Dominique est considérée comme la seule île des Caraïbes possédant un groupe résidant toute l'année, composé de femelles et de jeunes[150].
Depuis 2013, une équipe de plongeurs et plongeuses pratique une observation sous-marine régulière d'une population de grands cachalots au large de l'Île Maurice afin d'étudier leur structure sociale[151].
Jusqu'à la fin du XVIIe siècle, la civilisation occidentale classait les cétacés parmi les poissons et le grand cachalot n'était pas véritablement différencié des autres baleines. Le milieu marin étant particulièrement redouté, les baleines faisaient partie du bestiaire effrayant. Pourtant, 400 ans av. J.-C., le philosophe grec Aristote classait déjà les baleines parmi les mammifères[15].
Les dents de cachalot sont des objets culturels importants dans tout le Pacifique. En Nouvelle-Zélande, les Maoris les appelaient « rei puta » et elles étaient rares, car les cachalots n'étaient pas chassés dans la société traditionnelle[152]. Les dents et les os provenaient alors de cachalots échoués. Aux Fidji, les dents sont connues sous le nom « tabua » où elles étaient traditionnellement données en cadeau ou bien pour l'expiation (appelée sevusevu). Elles étaient ainsi importantes dans les négociations entre les chefs rivaux[153]. Friedrich Ratzel dans The History of Mankind signale en 1896 que, dans les îles Fidji, les dents de cachalots étaient des objets d'ornements très précieux. On y taillait dedans des perles pour réaliser des colliers[154]. Aujourd'hui, le tabua reste un élément important dans la vie fidjienne. Les dents étaient initialement rares dans les îles Fidji et Tonga, mais avec l'arrivée des Européens, les dents ont inondé le marché et cette « monnaie » s'est effondrée. L'offre excédentaire a conduit à son tour au développement de l'art européen du scrimshaw[155]. On a également retrouvé des traces de ces dents datant de l'époque gauloise en Vendée[156] et du XIIe siècle av. J.-C. en Assyrie[157].
L'histoire de Moby Dick (the White Whale) d'Herman Melville est fondée sur l'histoire authentique du cachalot ayant attaqué le baleinier Essex et peut-être sur un cachalot blanc du Pacifique connu pour sa férocité, un mâle baptisé Mocha Dick. Melville a associé le cachalot avec le Léviathan de la Bible. Cependant, alors que le drame de l'Essex est cité dans le roman comme dans la correspondance de l'auteur, Mocha Dick, lui, n'y apparaît jamais. Il peut donc s'agir d'une coïncidence, les cas d'albinisme n'étant pas rares chez ces animaux-là, non plus que les prénoms (Dick étant Richard) donnés par les chasseurs aux spécimens particulièrement combatifs, et dont fait état Melville dans un chapitre de son roman. La redoutable réputation perpétuée par Melville a été fondée sur la capacité des cachalots à se défendre farouchement contre les attaques des premiers baleiniers, allant même à les briser. En 1869 Jules Verne, dans Vingt Mille Lieues sous les mers, mentionne des cachalots (peut-être à tort) qui s'attaquent à d'autres baleines[158]. L'animal apparaît également sous des traits farouches d'un certain Monstro dans le film de Disney de 1940, Pinocchio. Il avale Geppetto avec son bateau, de façon analogue au récit de Jonas, prophète biblique avalé par une baleine. Bien que la présence de dents dans la mâchoire de cet immense cétacé ne laisse qu'une interprétation possible quant à son identité, la représentation reste approximative et l'animal possède certains grands traits des mysticètes[159]. En 2006, un long docu-fiction en images de synthèse lui est consacré, intitulé Deep ocean, au royaume des cachalots[160]. Les échouages ont aussi inspiré certains auteurs : dans la bande dessinée Le Bal du rat mort par exemple, un cachalot échoue à Ostende et une masse grouillante de rats sort de son ventre. Deux sous-marins de la United States Navy ont porté le nom de l'animal : le USS Cachalot (SS-33) (renommé USS K-2 (SS-33) en 1911) et le USS Cachalot (SS-170) de la « classe Cachalot ». Le cétacé est par ailleurs le symbole de la préfecture de Yamanashi au Japon et de l'État du Connecticut aux États-Unis.
« Dentes in maxilla inferiore.
Fiſtula in capite ſ. fronte. »
Physeter macrocephalus, Physeter catodon • Cachalot, Cachalot macrocéphale
Le grand cachalot (Physeter macrocephalus ou P. catodon), communément appelé cachalot et parfois cachalot macrocéphale, est une espèce de cétacés à dents de la famille des physétéridés et unique représentant actuel de son genre, Physeter. Il est l'une des trois espèces encore vivantes de sa super-famille, avec le cachalot pygmée (Kogia breviceps) et le cachalot nain (K. sima). Il a une répartition cosmopolite, fréquentant tous les océans et une grande majorité des mers du monde. Cependant, seuls les mâles se risquent dans les eaux arctiques et antarctiques, les femelles restant avec leurs jeunes dans les eaux plus chaudes.
Le mâle peut atteindre plus de 20 m de long, ce qui fait de l'espèce le plus grand carnassier au monde. À elle seule, la tête peut représenter le tiers de la longueur de l'animal. Ce mammifère se nourrit en grande partie de calmars, ainsi que de poissons, en des proportions variables selon l'emplacement géographique. Il est connu pour ses records de plongée en apnée, atteignant les 900 mètres de profondeur, performance qu'aucun mammifère, mis à part la baleine de Cuvier ne peut réaliser. Ses vocalisations en cliquetis sont les sons les plus forts produits par un animal, elles sont utilisées dans le but de communiquer, de s'identifier et de se localiser entre eux.
Les cachalots se rassemblent en groupes nommés « pods ». Les femelles vivent avec leurs jeunes, séparément des mâles, et s'entraident pour protéger et allaiter les juvéniles. Elles mettent bas tous les trois à six ans et s'occupent de leur progéniture durant plus d'une dizaine d'années.
Le cachalot n'a pas de prédateurs naturels assez forts pour attaquer avec succès un adulte en bonne santé, seuls les orques peuvent essayer de se fondre dans un pod pour y tuer les plus jeunes. Cependant, du XVIIIe siècle jusqu'à la fin du XXe siècle, la chasse au cachalot par l'homme, qui a inspiré le roman Moby-Dick, a été une industrie majeure pour extraire le spermaceti, l'huile de cachalot, l'ambre gris et l'ivoire de l'animal. En raison de sa taille, le cachalot pouvait parfois se défendre efficacement contre les baleiniers. L'exemple le plus célèbre est celui d'un cachalot de 25 m ayant attaqué et coulé le baleinier américain Essex en 1820. Les populations de cachalots sont lourdement touchées par cette chasse intensive et diminuent de 67 %. La commission baleinière internationale proclame la pleine protection de l'espèce en 1985 qui est depuis classée comme vulnérable.
Ainmhí mór is ea an chaisealóid, an t-aon bhall den ghéineas Physeter. Is í an chaisealóid an míol mór fiaclach is mó dá bhfuil ann. Tá an inchinn aici an ceann is mó i ríocht na n-ainmhithe, daoine san áireamh.
O cachalote,[3] Physeter macrocephalus, Linnaeus 1758, é un cetáceo odontoceto da superfamilia dos fiseteroideos, e o único integrante da familia dos fisetéridos. Trátase do máis grande dos cetáceos con dentes.[4]
Ríos Panisse só atopou a denominación cachalote na enquisa que realizou en toda a costa galega, sedo este nome recollido por ela en Panxón, Bouzas, Cangas, Portonovo, Cambados, Escarabote, Malpica, Mugardos, Espasante, Bares, Viveiro, Foz, Ribadeo, Noia, Sardiñeiro, Lira, Abelleira, Rianxo, Carril, Portosín, As Figueiras, Ézaro, Muxía, Camariñas, Corme, Caión, Mera, Pontedeume, Mogor, Rinlo, Miño, Sada, Laxe, Muros, Ribeira, Vilanova de Arousa, A Guardia, Bueu, San Ciprián e Cedeira.[5]
A única sinonimia, en galego, que se coñece é o nome de cabrote, que cita Penas Patiño, pero sen localizar.
O dicionario etimolóxico de Corominas afirma que se trata dunha palabra de orixe incerta, e suxire que vén do latín vulgar cappula, plural de cappulum, empuñadura de espada. Outra hipótese é que derive do francés arcaico dente, similar a cachau en gascón; Fernández Casado propón a orixe no vasco cachau, grandes dentes. Non se pode deixar de observar a relación con cachola, termo coloquial usado para designar a cabeza [6]. O nome en inglés, sperm whale, é unha contracción de spermaceti whale (balea de esperma). Esta substancia que se extraía da cabeza do animal foi chamada esperma pola súa semellanza co líquido seminal e, de feito, críase que se trataba realmente do esperma do cachalote.
O nome científico é descritivo. Procede do grego φυσάω physáō, "soprar", termo utilizado por Aristóteles para designar as vías respiratorias dos cetáceos, e o nome específico, macrocephalus, alude ó desproporcionado tamaño da cabeza. Canto ó sinónimo catodon, este vén do grego κατά katá, "abaixo", e οδούσ, οδόντοσ odoús, odóntos, "dente", e indica a presenza de dentes só na mandíbula inferior.
O cachalote pertence á familia dos Physeteridae, da que é a única especie, dentro da suborde do Odontoceti (Flower, 1867), da orde dos Cetacea.[7]
Nunha familia próxima, a dos Kogiidae, están o cachalote pigmeo (Kogia breviceps) e o cachalote anano (Kogia sima) [8].
Esta integración nunha mesma familia ou separación en dúas familias independentes é obxecto de discusión e mesmo hai quen as considera dúas familias pero integradas na superfamilia Physeteroidea.
Na descrición que fixo Cornide en 1788 sobre os peixes e outras producións mariñas na costa de Galicia non describe o cachalote. No capítulo que dedica ós cetáceos segue a clasificación que fixera Linneo e describe catro grupos: Mysticeta, Phisalo, Boops e Músculo. Aínda que a segunda poida lembrar o cachalote, os datos que dá non se corresponden co cachalote:
"La segunda especie es la llamada Phisalo, y se distingue por tener dos canales o fístulas en medio de la cabeza, una aleta adiposa en la parte posterior del lomo, carecer de dientes y tener el cuerpo más estrecho".
Linneo (1758) describira catro especies diferentes de cachalotes: Physeter catodon, P. macrocephalus, P. microps e P. tursio. Pronto se reduciron a unha única especie, o que provocou o problema da denominación preferente: as dúas últimas descartáronse sen problema, porque a descrición non correspondía á especie (ambas foron descritas cunha aleta dorsal ben patente). A descrición de P. macrocephalus tampouco era correcta, pois localizaba o espiráculo no pescozo. Por iso defendeuse a opción de P. catodon porque, ademais de ter unha descrición máis correcta, era o primeiro na relación que deu Linneo. Finalmente, a Comisión Internacional de Nomenclatura Zoolóxica adoptou definitivamente a denominación macrocephalus, considerando catodon como sinónimo.
Aínda que se comprobou que os exemplares dos mares austrais teñen un segmento caudal máis longo, esta diferenza non xustifica a consideración de subespecie e, como consecuencia, non se recoñecen diferentes subespecies de cachalote.
O seu tamaño e morfoloxía son característicos, polo que é fácil de distinguir doutros cetáceos. A especie mostra un claro dimorfismo sexual: os machos adoitan medir ó redor dos 15 metros de lonxitude (por veces, ata os 18–20 m) e pesar entre 30 e 40 toneladas (excepcionalmente, 50-55 toneladas), mentres que as femias adoitan medir 12 m ou menos e pesar 16-20 toneladas. Ó naceren, o tamaño de machos e femias é similar: uns 4–6 m de lonxitude e uns 1.000 kg de peso. No museo de Nantucket, Rhode Island (Estados Unidos), existe unha mandíbula de cachalote que mide 5,5 m. Como a mandíbula representa do 20 ó 25% da lonxitude total, este exemplar debeu medir uns 28 metros, e pesar unhas 150 toneladas. No museo de New Bedford, Massachusetts, exponse outra mandíbula de 5,2 m, que correspondería a un exemplar de cerca de 25,6 m e un peso próximo ás 125 toneladas. Nestes museos consérvanse tamén libros de rexistro de factorías baleiras que conteñen numerosas referencias a exemplares que, considerando a cantidade de esperma que se obtivo deles, debían ter tamaños similares.
Na actualidade, os cachalotes non adoitan supera-los 18 metros de longura e as 50 toneladas de peso, como consecuencia da caza intensiva á que foron sometidos, especialmente no caso dos machos de maior tamaño, que tiñan máis esperma e eran máis rendibles.
Presenta o corpo lixeiramente comprimido lateralmente, cunha pel marcada por engurras. A cor é moi escura, gris lousa ou moura, co ventre máis pálido e con manchas de forma irregular de cor branca sucia, máis claras na zona inferior da cabeza e na mandíbula inferior [9]. Poden mostrar cicatrices irregularmente distribuídas ó longo de todo o corpo, longas e paralelas, especialmente os machos vellos, concentradas na cabeza, que se atribúen a marcas deixadas polos picos e ventosas das luras xigantes que constitúen o seu principal alimento. A cor dos exemplares novos é máis clara cá dos adultos. Tamén se coñecen exemplares albinos, escasísimos [10].
Grazas ós grandes tamaños que alcanzaba, déronse casos nos que se defendía eficazmente do acoso dos primeiros baleeiros. O mellor documentado, e de máis sona, foi o do barco baleeiro Essex, afundido por un cachalote o 20 de novembro de 1820. Dos 21 tripulantes só sobreviviron 8.
Destaca, como elemento máis característico, a súa enorme cabeza, que chega a representar un terzo da lonxitude total (un 25% no momento de nacer, un 31% nas femias adultas e un 36% nos machos adultos). É aplanada lateralmente, cun fociño romo, como cortado verticalmente, e adopta unha forma cuadrangular. A boca, inferior, é proporcionalmente pequena. Os ollos son pequenos e pouco significativos.
Ten un único espiráculo[12], moi anterior e marcadamente desprazado cara á esquerda, cunha forma de S e situado nunha pequena elevación. Esta disposición fai que o chorro de vapor que emiten ó emerxeren sexa característico e inconfundible: dirixido cara adiante, en ángulo de 45º, e cara á esquerda, adoptando forma de arbusto; déixase ver durante 1-2 segundos. O chorro adoita medir menos de 2 m, pero foron citados casos de ata 5 m. Esta primeira exhalación adoita ser especialmente forte e sonora.
A mandíbula inferior ten forma de Y alongado, é relativamente estreita e non alcanza o extremo anterior da mandíbula superior, que supera aquela amplamente. É a única mandíbula dentada xa que a superior carece de dentes e, no seu lugar, mostra unha serie de alvéolos nos que se axustan os dentes da inferior. Presenta de 18 a 25-29 dentes cónicos en cada hemimandíbula, indiferenciados [13], coa punta lixeiramente inclinada cara atrás. Nos exemplares adultos miden ata 20 cm de lonxitude (incluída a parte integrada na enxiva) e 10 cm de diámetro, con pesos de ata 1 kg por unidade. As femias teñen menos dentes e máis pequenos que os machos.
Realmente, o propósito dos dentes non está confirmado. Non parecen ser necesarios para capturar ou comer as presas, xa que se atoparon exemplares ben alimentados que non tiñan dentadura ou tíñana inservible. Ademais, as crías, que só mostran dentes a partir do oitavo ano de idade, son quen de cazar e se alimentaren sen problemas desde o primeiro ano de vida. Propúxose a hipótese de que utilicen os dentes para as loitas entre os machos por se aparear e, de feito, as marcas ou cicatrices que a miúdo mostran os machos ben poderían ser causadas por dentes.
Ocasionalmente, poden aparecer algúns dentes atrofiados, vestixiais, na mandíbula superior pero, case sempre, sen sobresaír da enxiva.
Na cara inferior da gorxa presenta 2 a 10 sucos curtos e profundos.
A aleta dorsal está situada no terzo posterior do corpo. Ten unha forma triangular ou redondeada, pouco definida, e semella máis ben unha xiba ou corcova; hai autores que consideran que realmente carece de aleta dorsal, substituída por esas xibas. Trala aleta dorsal aparecen de 4 a 6 avultamentos, cada vez máis pequenos segundo se achegan á caudal. A aleta e esas protuberancias traseiras só son visibles claramente no momento previo á inmersión, cando o animal arquea o lombo e mostra esas formacións. Tras do ano e inmediatamente antes do pedúnculo caudal tamén hai un avultamento semellante, a modo dunha grosa quilla.
As aletas peitorais son curtas, con forma de paleta e contorno redondeado. A caudal, ancha e forte, ten forma triangular con base moi ancha (ó redor de 1/4 da lonxitude total). Divídese en dous lóbulos simétricos que, por veces, están lixeiramente superpostos na escotadura central, que ten forma de V.
O cranio é marcadamente asimétrico e cóncavo, con forma de prato, para aloxa-lo melón graxo, e un longo rostro. O espiñazo está formado por 56 vértebras (7 cervicais, 13 dorsais, 9 lumbares e 27 coccíxeas [14]), e posúe 11 pares de costelas.
Aleta dorsal
Esqueleto [15]
Cranio, mostrando a dentición na mandíbula inferior
Esqueleto da aleta peitoral
Salto do cachalote
Habita tódolos océanos (especie cosmopolita), agás na zona ártica, aínda que femias e crías prefiren os mares tropicais e tépedos (poucas veces superan os 45ºN ou 42ºS), mentres que os machos son de distribución máis ampla e chegan a vivir, temporalmente, nos mares árticos. En España é especie frecuente en toda a costa, incluída a mediterránea [16], predominando na costa atlántica. Pode avistarse ocasionalmente nas costas galegas, onde xa se deron algunhas varadas: Penas Patiño cita 12 casos en Galicia entre 1947 [17] e 1987. Ata xullo de 2011 citáranse 3 varadas en Galicia, a último en Laxe [5].
Adoitan permanecer practicamente inmóbiles na superficie, especialmente cando o mar está completamente en calma, ou nadar lenta e pracenteiramente, pero cando se ven en perigo poden alcanzar grandes velocidades. A velocidade de desprazamento normal vén sendo de 5 a 10 km/hora (máis ou menos 4 nós), pero poden chegar a velocidades de 20 km/hora (11 nós). En estado de repouso na superficie, cunha duración que está en relación coa duración da inmersión precedente, respiran regularmente a razón de 5 a 6 movementos por minuto.
Organízase socialmente en dous tipos de mandas constituídas, unhas, só por machos novos, non activos sexualmente e denominados "solteiros", en pequenos grupos de 5-6 exemplares; e outras, mandas de cría, constituídas por grupos familiares de femias adultas e crías de ámbolos dous sexos, en grupos de 20 a 25 exemplares [18]. Parece ser que as femias se manteñen no seu grupo familiar toda a súa vida, pero os machos son expulsados destas mandas en canto alcanzan a madurez sexual (entre os 15 e os 21 anos de idade), e agrúpanse con outros machos do seu mesmo status para constituír eses grupos de solteiros que se describiron antes, formados por exemplares de idade e tamaño similares.
O número de individuos que forman as mandas redúcese segundo aumenta a idade dos seus compoñentes, de modo que os grupos xuvenís poden estar formados por ata 50 individuos mentres que os machos adultos, a partir dos 25-30 anos, desprázanse en pequenos grupos de 2 a 5 individuos ou mesmo en solitario, para se achegar ás mandas de femias só en época de apareamento. Os grupos formados por machos e femias sexualmente activos foron chamados haréns, e son moi breves, dunha duración de só unhas horas.
As relacións entre os membros dun mesmo grupo familiar son moi estables e dan lugar a diversas formas de aprendizaxe e colaboración, que se dá principalmente na crianza e aleitamento colectivo das crías. Durante as longas inmersións en busca de alimento, as crías, que serían incapaces de se mergullar, quedan na superficie soas ou, máis frecuentemente, acompañadas pola nai ou por outra femia do grupo.
É unha especie peláxica e, normalmente, desprázase lonxe da costa, achegándose ata o bordo da cornixa continental. Adoita realizar grandes migracións estacionais, cara ós polos no verán, para se alimentar, e cara a augas tropicais no inverno, para a reprodución.
A idade reprodutiva oscila ó redor dos 7-12 anos nas femias, cando xa miden 8–9 m, e 18-19 anos nos machos, e a xestación dura entre 14 e 15 meses [19]. A estación reprodutora prolóngase desde a metade do inverno á metade do verán. En primavera ou verán paren unha única cría, e os intervalos entre partos son de 3-4 anos. Comprobouse que as outras femias da manda manteñen un contacto estreito coa que está de parto, como dispostas a axudala. A lactancia ten lugar en augas temperadas ou tropicais, vén durando 1-2 anos, se ben a cría xa captura as súas presas antes de cumpri-lo ano de vida. Poden seguir mamando nas nais, ou noutras femias da manda, ata os 7-13 anos (crías femias e machos respectivamente)
Os cachalotes son polígamos, e os machos reprodutores buscan activamente grupos de femias coas que aparearse. Comprobouse que os machos compiten violentamente entre eles para cubri-las femias elixidas, e crese que tamén as femias mostran certa capacidade de elección.
Estímase que a lonxevidade pode supera-los 70-80 anos.
A diferenza das baleas cos seus variados cantos, o repertorio vocal do cachalote redúcese esencialmente a series de estalos ou pulsacións que semellan golpes repetidos dun martelo sobre madeira [20]. Cada pulsación está composta por unha serie de 1 a 9 impulsos de 2 a 30 milisegundos de duración. Emiten só durante a inmersión (na superficie son silenciosos) e, en boas condicións, poden ser captados a distancias superiores ós 10 km. A frecuencia das pulsacións oscila entre os 200 Hz e os 32 KHz, en secuencias regulares separadas por intervalos de 1 a 10 segundos para dar lugar a unha serie sonora completa que pode durar ata 20 minutos ou máis. É frecuente que a serie de secuencias remate cuns impulsos diferentes, irregulares pero repetidos, que poderían servir para identifica-lo individuo que canta, no que sería unha especie de mensaxe individual, ou da manda á que pertence.
A intensidade dos estalos pode ser moi alta, da orde de 240 decibelios medidos á distancia de 1 m do individuo, o que os converte no son máis forte emitido por calquera animal. Tal é a intensidade que se propuxo a teoría de que a súa finalidade sexa a de atorda-las presas, cousa que non está comprobada.
As vocalizacións do cachalote varían segundo a actividade que estean a desenvolver e poden permitir un contacto entre varios grupos dispersos dentro dunha unidade social que se despraza pola mesma área.
O cachalote depreda fundamentalmente luras e outros cefalópodos, e, en menor importancia, peixes. O principal compoñente da súa dieta son luras mesopeláxicas de tamaño medio (entre 20 e 100 cm de lonxitude do manto) das familias Ommastrephidae, Onychoteuthidae, Gonatidae, Pholidoteuthidae, Octopoteuthidae, Histioteuthidae e Cranchiidae, sendo as luras xigantes (entre elas do xénero Architeuthis) só capturas ocasionais [22]. Entre os peixes nos que depreda foron citados gádidos (bacallau) e outras especies; nas augas subpolares boreais os peixes poden representar ata o 90% da súa dieta.
Detectan as presas mediante o sistema de ecolocación, propio dos cetáceos, e poden atordalas concentrando emisións sonoras sobre elas.
Para a inmersión, primeiro levantan a cabeza, para respiraren profundamente, e mostran sobre a superficie os dous terzos anteriores do corpo; logo encurvan o lombo, mostrando moi fóra da auga a xiba dorsal; e finalmente mergúllanse en vertical, levantando o terzo posterior e a aleta caudal, case sen levantaren ningunha onda. Son quen de se mergullar na busca de alimento ata supera-los 1.000 metros de profundidade, e hai evidencias que suxiren que poden chegar a profundidades de 3 000 m,[4] e permanecerrn baixo da auga por períodos de 1 a 2 horas,[4] aínda que as inmersións típicas son de 5 a 15 minutos.
Os saltos do cachalote sobre a auga son habituais, como mínimo como son noutros cetáceos máis coñecidos por estas actividades. O normal é que saquen boa parte do corpo aínda que se teñen citado casos nos que saltaron totalmente fóra da auga. Son máis frecuentes nos exemplares xuvenís aínda que tamén o fan as femias en presenza dos machos.
O salto típico segue as seguintes fases: sacan o corpo formando ángulo coa superficie, logo déixanse caer lentamente e, finalmente, chocan con grande estrondo contra a auga [23]
O cachalote foi obxecto da caza sistemática en tódolos océanos ó longo dos séculos, aínda que actualmente a súa caza está prohibida internacionalmente, e tan só se mantén nalgúns puntos a pequena escala, como en Indonesia e Xapón (país que inclúe esta especie no subterfuxio da caza con fins científicos).
As primeiras citas da súa caza corresponden ós primeiros anos do século XVIII, e a mediados deste século xa era práctica habitual entre os baleeiros: entre 1770 a 1775, os portos de Massachusetts, New Cork, Connecticut e Rhode Island producían 45 000 bocois de aceite cada ano, mentres que o obtido doutras baleas chegaba ós 8 500 [6]. Esta caza, aínda con métodos tradicionais, levou a especie ó exterminio nalgunhas rexións e a unha redución da poboación global ata un 25% dos censos iniciais, estimados en máis dun millón de individuos. Ademais do número de exemplares, cómpre destacar que esta caza se dirixía preferentemente ás femias e crías, o que explica os efectos catastróficos sobre o censo observados xa a comezos do século XX.
Dada a redución do censo, e ás cada vez maiores dificultades da caza, a presión dos baleeiros foi cedendo ata mediados do século XX, o que tivo como consecuencia unha aparente recuperación da especie. Pero, trala Segunda Guerra Mundial, os baleeiros dotáronse de mellores medios técnicos (especialmente, barcos a vapor e arpóns de explosión) que aumentaron a rendibilidade da caza. A maior velocidade dos barcos facilitou a caza dos grandes machos reprodutores, dos que se quitaban maiores beneficios. A consecuencia foi que, cara 1980, os expertos calculaban unha poboación do 30% do censo anterior ó século XIX e temeron que xa non quedaba un número suficiente de machos para asegurar unha reprodución efectiva[24].
As cifras de capturas descoñécense con exactitude: estímase que no século XIX se cazaron entre 180.000 e 240.000 exemplares, mentres que na era moderna, as cifras ascenderon como mínimo a 770.000, a maioría entre 1946 e 1980. Sábese tamén que parte da caza nunca foi declarada, especialmente a realizada pola antiga URSS e o Xapón.
En Galicia tamén foi obxecto preferido de caza. Xa en 1900 Francisco Porto Rey escribía no seu dicionario que "es constante la persecución que le hacen los pescadores por utilizar la esperma que, en dos cavidades grandes que tiene en la cabeza, encierra, cuya sustancia, como todos saben, es apreciadísima para la industria de velas; además, una materia que encierra en sus intestinos, que es el ámbar gris, de perfume delicadísimo". Ata que se prohibiu a caza en 1981 [25], os barcos galegos cazaron 5.698 exemplares (contabilizados entre 1951 [26] e 1980), segundo cifras de Quiroga Lorenzo; Penas Patiño detalla as capturas entre 1960 e 1980, cifrándoas nun total de 3.479 exemplares.
O aproveitamento que se perseguía non era realmente a carne, aínda que tamén se aproveitaba, senón a graxa corporal (como combustible, para usos industriais ou para iluminación) e, maiormente, unha graxa especial que posúen na cabeza (chamada esperma de balea ou cetina) e mailo ámbar gris (unha substancia do seu intestino). Tamén se aproveitaban os dentes, de marfil, como obxecto decorativo, se ben normalmente estes procedían dos exemplares varados;[27] a pel, os ósos, o fígado e a glándula tiroide, todo para diferentes usos na industria farmacéutica ou cosmética.
Dente de cachalote gravado
Museo do Mar (Vigo)
Museo do Mar (Vigo)
Chámase así a unha substancia cérea de cor amarelenta contida na cabeza do cachalote, no melón que teñen sobre o cranio, no chamado órgano do esperma, e en cantidades que chegan ás 2,5 toneladas nun exemplar de peso medio (dunhas 30 toneladas). O órgano do esperma está constituído por unha complexa rede de tubos intercomunicados e crese que serve para o control dos movementos de mergullo e flotación, mediante diferenzas de densidade ó se solidificar ou licuar, transformacións que se producen ó arrefriarse ou quentarse por medio da auga aspirada a través do espiráculo: ó descende-lo cachalote, o esperma vai arrefriando e facéndose máis denso e máis pesado; tamén inflúe nisto a forte presión das grandes profundidades. En calquera caso, esta función non está confirmada e segue sendo obxecto de discusión [28].
O esperma foi especialmente apreciado para a confección de candeas, como lubrificante e na industria de curtidos e cosméticos, así como na industria farmacéutica. A calidade desta substancia para a confección de candeas xustifica que no século XIX se adoptase como unidade de medida da iluminación o candlepower ou buxía inglesa: a cantidade de luz emitida por unha candea de esperma puro que tivese 7/8 de polgada de diámetro e que se queimase a unha velocidade de 120 g por hora. Hoxe, a definición xa non ten que ver con esa orixe se ben se mantén a denominación de candela como unidade básica do SI para medi-la intensidade luminosa.
Maria do Carmo Henríquez Salido recolleu no léxico do Grove a denominación vela de espelma para designa-las candeas feitas de cera.
Trátase dunha substancia resinosa que se forma no aparato dixestivo dalgúns exemplares, en forma de masas sólidas, opacas, de cor gris con veas amarelas e negras. Marcial Valladares defíneo como:
"Otra sustancia que se utiliza de este cetáceo. Créese que la constituyen sus excrementos, ó materias fecales, detenidas mucho tiempo en el recto y endurecidas á consecuencia de algún padecimiento. Recógese en las costas de los mares que frecuenta y la medicina y perfumería sacan gran ventaja de dicha sustancia"Diccionario gallego-castellano, 1884.
En efecto, segrégase no intestino en cantidades moi variables e elimínase coas feces. A súa función é a de envolve-los picos dos cefalópodos e evitar problemas intestinais, dun xeito semellante ó mecanismo das egagrópilas das aves rapaces ou do contido intestinal dos animais carnívoros. Alcanzou na súa época un gran valor e empregábase en cosmética como fixador de perfumes e outras esencias, pero hoxe foi substituído por fixadores sintéticos. Estanislao Fernández de la Cigoña cita que un quilogramo de ámbar gris chegaba a valer máis de tres millóns de pesetas a primeiros do século XX, en plena época da caza de baleas. Utilizouse tamén en farmacia como espasmolítico.
O certo é que a pesar da intensa caza comercial á que foi sometido, o cachalote é actualmente o máis abundante dos grandes cetáceos. Estímase unha poboación actual ao redor de 1,9 ou 2 millóns de exemplares en todo o mundo, distribuídos entre o Pacífico setentrional (930.000), Atlántico Norte (190.000) e o Hemisferio Sur (780.000). A principios dos 90 do século XX, a poboación estimada era, segundo Harrison, de 1.950.000 exemplares. Un artigo publicado en El País naquelas datas [29] reducía esta cifra á metade ou menos: entre 550.000 e un millón.
O cachalote está incluído na lista de especies en perigo ou ameazadas. A Unión Internacional para a Conservación da Natureza e dos Recursos Naturais (UICN) clasifícao como Vulnerable e, a nivel español, está incluído no Catálogo Nacional de Especies Ameazadas. En Estados Unidos está considerado como en perigo de extinción.
Se ben o único inimigo relevante é o ser humano, outros predadores naturais son a candorca (Orcinus orca) e, ocasionalmente, o caldeirón (Globicephala melas) e a falsa candorca (Pseudorca crassidens). Estes cetáceos acosan e ameazan ás mandas de femias con crías, co obxectivo de illar e matar algún cachalote novo, sendo esta predación máis probable nos mares subárticos aínda que, en calquera caso, estes ataques son algo esporádico. Para repeleren estes ataques, as femias do grupo adoitan colocarse ó redor das crías, na chamada formación en margarida, coa cabeza cara ó centro, onde se agrupan as crías, e as colas cara o exterior, co que adoitan rexeita-los atacantes con éxito. Por veces tamén poden defenderse cos dentes. Só cando as candorcas constitúen grupos numerosos poden atacar con éxito femias adultas. Os machos adultos non teñen depredadores.
Esta formación en margarida tamén a adoptan cando queren axudar a un membro do grupo ferido. Os primeiros baleeiros quitaban proveito deste comportamento e ferían un individuo para atrae-los demais ó redor seu e poderen cazalos con facilidade.
Tamén é probable que, canto menos en augas tropicais, algúns grandes tiburóns (como tal, Carcharhinus longinamus) poidan atacar cachalotes. Por veces atopáronse restos de cachalote nos estómagos dalgúns tiburóns, se ben poden proceder da predación sobre cadáveres no mar.
Outras fontes de perigos a ter presente na actualidade son as redes de deriva, as colisións accidentais con barcos, a contaminación acústica (por tráfico naval, polo sonar dos barcos pesqueiros e as operacións de prospección sísmica, que afecta o seu sentido de ecolocación), a contaminación química (por exemplo, por hidrocarburos) e a inxestión de refugallos, maiormente plásticos.
As colisións cos barcos aumentaron co incremento do tráfico marítimo [30] e o crecente desenvolvemento do turismo dedicado á observación de cetáceos (whale-watching), por veces realizado sen control e de forma masiva, que pode chegar a perturba-la actividade normal dos cetáceos.
As capturas accidentais débense ó uso das chamadas redes peláxicas de deriva, de quilómetros de lonxitude e indetectables para os cachalotes, que quedan atrapados sen poderen emerxer a respirar. Nas costas mediterráneas españolas foron rexistrados numerosas varadas de cachalotes que mostraban signos de teren morto por esta causa ou, mesmo, restos de rede enleados nas aletas ou entre os seus dentes.
Unha vez prohibida a súa caza, o único aproveitamento comercial dos cachalotes, coma noutros cetáceos, está no turismo de avistamentos que, en España, ten un notable desenvolvemento nas illas Canarias.[Cómpre referencia]
Herman Melville describiu a súa caza na novela Moby Dick ou a balea branca (1851).[31] Aínda que a cor típica do cachalote é negra ou moi escura, pódense atopar excepcionalmente individuos total ou parcialmente brancos. Parece ser que Moby Dick existiu realmente: as crónicas mariñeiras descríbeno como un cachalote macho de 22 metros de longo a quen os baleeiros chamaban Mocha Dick, pois habitaba nas proximidades da illa Mocha, en Lebu, Chile. Adoitaba atacar os barcos golpeando no casco coa súa cabeza e tiña no seu haber varios barcos afundidos e decenas de vidas humanas. Ó final matárono e atopáronlle os ferros de 19 arpóns cravados no corpo.
En 1956 John Houston realizou unha película baseada nesta novela, e tamén en 2010 foi estreado o filme estadounidense Moby Dick dirixido por Trey Stokes.
A arte da escultura e da pintura sobre marfil ou a gravación nos dentes e ósos de balea e mais da mandíbula dos cachalotes, realizada orixinalmente polos baleeiros estadounidenses, é coñecida como Scrimshaw, palabra inglesa de etimoloxía dubidosa.[32] É famoso o Museo do Scrimshaw do Peter Café Sport, situado na cidade de Horta, na illa do Faial, nos Azores.
Eladio Rodríguez González no Diccionario enciclopédico gallego-castellano (1958-1961), dá para a palabra cachalote, ademais do sentido recto, o significado de "Muchacho travieso y revolvedor, que anda comúnmente descalzo y en pelo".[33]
O cachalote, Physeter macrocephalus, Linnaeus 1758, é un cetáceo odontoceto da superfamilia dos fiseteroideos, e o único integrante da familia dos fisetéridos. Trátase do máis grande dos cetáceos con dentes.
Ríos Panisse só atopou a denominación cachalote na enquisa que realizou en toda a costa galega, sedo este nome recollido por ela en Panxón, Bouzas, Cangas, Portonovo, Cambados, Escarabote, Malpica, Mugardos, Espasante, Bares, Viveiro, Foz, Ribadeo, Noia, Sardiñeiro, Lira, Abelleira, Rianxo, Carril, Portosín, As Figueiras, Ézaro, Muxía, Camariñas, Corme, Caión, Mera, Pontedeume, Mogor, Rinlo, Miño, Sada, Laxe, Muros, Ribeira, Vilanova de Arousa, A Guardia, Bueu, San Ciprián e Cedeira.
A única sinonimia, en galego, que se coñece é o nome de cabrote, que cita Penas Patiño, pero sen localizar.
O dicionario etimolóxico de Corominas afirma que se trata dunha palabra de orixe incerta, e suxire que vén do latín vulgar cappula, plural de cappulum, empuñadura de espada. Outra hipótese é que derive do francés arcaico dente, similar a cachau en gascón; Fernández Casado propón a orixe no vasco cachau, grandes dentes. Non se pode deixar de observar a relación con cachola, termo coloquial usado para designar a cabeza . O nome en inglés, sperm whale, é unha contracción de spermaceti whale (balea de esperma). Esta substancia que se extraía da cabeza do animal foi chamada esperma pola súa semellanza co líquido seminal e, de feito, críase que se trataba realmente do esperma do cachalote.
O nome científico é descritivo. Procede do grego φυσάω physáō, "soprar", termo utilizado por Aristóteles para designar as vías respiratorias dos cetáceos, e o nome específico, macrocephalus, alude ó desproporcionado tamaño da cabeza. Canto ó sinónimo catodon, este vén do grego κατά katá, "abaixo", e οδούσ, οδόντοσ odoús, odóntos, "dente", e indica a presenza de dentes só na mandíbula inferior.
Ulješura ili, kako je ranije nazivan spermokit (lat. Physeter catodon), je sisavac iz reda kitova. Među kitovima zubanima on je jedini doista veliki kit. Najbliži srodnici su mu patuljasta ulješura i mala ulješura.
Ulješura je s dužinom do 18 metara i težinom koja može doseći i do 50 tona najveći kit zuban ali i najveća životinja sa zubima na Zemlji. Pri tome su mužjaci znatno veći i teži nego ženke. Obilježje vrste je ogromna gotovo kvadratna glava, a donja čeljust je u usporedbi s veličinom lubanje vrlo uska, a u njoj ima zube duge do 20 cm. Još jedna posebnost ulješure je da zube ima samo u donjoj čeljusti koji samo ulaze u odgovarajuća udubljenja u gornjoj čeljusti u kojoj nema zube. To otvara pitanje o tome kako lovi i jede, a na to pitanje još uvijek nema definitivnog i nedvosmislenog odgovora. Dužina crijeva mu je do 250 metara.
Masivne je građe, a glava mu čini oko 1/3 ukupne dužine. Leđna grba, odnosno peraja, je niska i vrlo različito razvijena kod pojedinih primjeraka. Od leđne peraje do repa ima niz manje-više izraženih izraslina poput zubaca na pili, naravno ne tako oštrih. Ima kratke, patrljcima slične prsne peraje koje podsjećaju na dva pravokutna trokuta složena dužim stranicama jedan do drugoga s malo zaobljenim vrhom. Ima samo jednu mlaznicu za disanje koja se nalazi na vrhu glave, s lijeve strane. Mozak mu je težak oko devet i pol kilograma, što je najveći mozak jedne životinje.
Kako bi zaštitili sebe ili mladunce od eventualnih neprijatelja, plivajući razviju formaciju koju se naziva "ivančica" (kao latice cvijeta).
Ogromna ulješurina glava ispunjena je organom koji nazivaju spermaceti organ. Čitav taj organ ispunjen je tvari koja svojom konzistencijom podsjeca na spermu, pa su je rani kitolovci tako i nazvali. Englesko ime za ulješuru je i danas "Sperm Whale". Iako je taj organ već dugo poznat, njegova uloga u životu ovog kita je i danas nejasna. Postoje razne teorije, od toga da tvar daje glavi ulješure stabilnost i snagu da upotrijebi glavu kao malj u borbi, pa do toga da organ služi za proizvodnju zvuka za eholociranje. Poznati su, a i djelomično dokumentirani, slučajvi da su ulješure ciljano i višekratno udarale glavom kao maljem u brod.
Najmanje jedan jedrenjak – kitolovac od 300 tona je potopljen na taj način (vidi tekstove Owena Chasea, kao i Moby Dick). Ni jedna od više raznih teorija do danas nije potvrđena.
Ulješure žive u svim oceanima. Najčešći su u tropskim i subtropskim područjima, ali su viđani i u polarnim. U kolovozu 2004 je po prvi put viđen u Baltičkom moru, ali za preživljavanje ulješure bi to more, smatra se, bilo preplitko.
Rone u pravilu dublje od 350 metara, pri tome mužjaci rone dublje od ženki. Jedan uron može trajati od 20 do 80 minuta. Neki mužjaci rone do ekstremnih dubina od 1.000 metara, a jedan, praćen sonarom ronio je na dubini od 2.500 metara. Međutim, ima naznaka da ponekad dosegnu i dubinu veću od 3.000 metara.
Plijen koji lovi ulješura sastoji se uglavnom od još uvijek tajanstvenih divovskih lignji koje se redovno nađu u želucu ulješura. Osim toga, na koži ulješura redovno se nalaze ožiljci od prijanjalki divovskih lignji. Iz toga se povremeno izvlače zaključci da se u dubinama odvijaju prave borbe između ulješura i lignji, ali je vjerojatnije da ulješura, uprkos određenom otporu lignje, lako savladava svoj plijen. Uz lignje, u nekom malom postotku ulješure se hrane i ribom.
Ženke sa svojim mladuncima tvore socijalne grupe od 15 do 20 životinja. U vrijeme prije intenzivnog lova na kitove te "škole" su sigurno bile puno veće i obuhvaćale su i do nekoliko stotina primjeraka. Sa spolnim sazrijevanjem mužjaci moraju napustiti te zajednice. Mladi mužjaci se sa svoje strane isto okupljaju u grupe, dok stari mužjaci lutaju sami.
U vrijeme parenja mužjaci se pridružuju grupama ženki. Jedan mužjak u tom razdoblju njeguje "haremsku" zajednicu s desetak ženki. Njihovo socijalno ponašanje u tom razdoblju još nije potpuno razjašnjeno. Neka opažanja govore, da između mužjaka dolazi do borbi za pravo na parenje, dok drugi smatraju da mogu dokazati da nekoliko mužjaka na principu hijerarhije dijele "harem".
Ženke kote jedno mladunče dugo 4 metra i teško čitavu tonu. Mladunac siše jednu do dvije godine dok se ne počne samostalno hraniti. Ženke postaju spolno zrele sa 8 godina. Mužjaci, teoretski, kratko iza toga. Ali još niz godina provode u zajednici s drugim mladim mužjacima i tek u dobi od 25 godina počnu posjećivati grupe ženki i pariti se. Očekivano trajanje života procjenjuje im se na 75 godina.
Zbog kitolova u prošlosti, njihovo brojno stanje je još uvijek malo, pa su ulješure i danas jako ugrožene. Međutim, procjenje njihovog broja se bitno razlikuju.
Kitolovci su u prošlosti izvještavali o bitno većim veličinama ulješura nego što se danas sreću. Tako je Owen Chase u svom izvještaju o propasti kitolova u Essex-u 1820. na osnovi izvještaja o napadu ulješure na jedrenjak, procijenio njegovu dužinu na oko 25 metara. Kako su brodovi za kitolov jedino mogli, u tim uvjetima, poslužiti kao uporedna veličina za procjenu dužine kitova, ta se procjena može smatrati realističnom. To, međutim, upućuje na zaključak da su ulješure izlovom bili do te mjere desetkovani, da većina tih kitova još do danas nisu narasli do svoje pune moguće veličine.
Osim trana iz sala i spermacet organa iz glave, posebno je bila cijenjena i ambra, sastojak iz crijeva ovih kitova. Tijekom 1960-tih i 1970-tih ubijalo se godišnje više od 20.000 ulješura. Zabrana lova na kitove iz 1985. godine došla je prekasno da bi spasila stanje populacije. Procjenjuje se, da ih je danas na cijelom svijetu oko 10.000 jedinki.
Ulješura ili, kako je ranije nazivan spermokit (lat. Physeter catodon), je sisavac iz reda kitova. Među kitovima zubanima on je jedini doista veliki kit. Najbliži srodnici su mu patuljasta ulješura i mala ulješura.
Paus Sperma atau Paus Kepala Kotak (Physeter macrocephalus) adalah hewan terbesar dalam kelompok paus bergigi sekaligus hewan bergigi terbesar di dunia. Paus ini dinamakan karena bahan putih susu spermaceti yang terdapat pada kepalanya, dan pada awalnya dikira sebagai sperma. Kepala Paus Sperma yang besar dan bentuk keseluruhannya yang berbeda, ditambah lagi kemunculannya dalam novel Moby-Dick yang ditulis oleh Herman Mellville, membuatnya dikenal sebagai paus arketipe (archetype).
Sebagian karena Melville, Paus Sperma sering dihubungkan dengan Leviathan semi mistis dari cerita-cerita Alkitab.
Paus Sperma juga dulu dikenal sebagai Common Cachalot
Ciri khas dari Paus Sperma adalah kepalanya yang besar, lebih-lebih untuk pejantannya, yang biasanya bisa mencapai sepertiga daripada panjang badannya. Nama spesiesnya sendiri macrocephaluss diambil dari bahasa Yunani untuk "kepala besar". Berbeda dengan kulit licin yang dimiliki oleh kebanyakan paus lain, kulit bagian belakang paus sperma biasanya berkedut. Mereka bewarna abu-abu walaupun kadang kelihatan berwarna coklat di bawah cahaya matahari ("Great White Whale" dalam novel Melville, kalaupun ada, kemungkinan adalah albino). Tidak mengherankan kalau otak Paus Sperma adalah yang terbesar dan terberat bagi semua hewan (berat rata-ratanya 7 kg dalam paus jantan dewasa). Namun, otak Paus Sperma adalah tidak begitu besar jika dibandingkan dengan ukuran badannya.
Lubang pernapasan (blowhole) terletak berdekatan dengan bagian depan kepala dan condong ke kiri (jika dilihat dari arah yang sama dengan paus). Ini memberikan ciri-ciri hembusan berkembang yang jelas kearah depan. Sirip belakangnya terletak sekitar dua pertiga dari bawah tulang belakang dan biasanya pendek dan berbentuk segitiga sama kaki. Flukenya juga berbentuk segitiga dan amat tebal. Flukenya diangkat tinggi tinggi dari air sebelum paus melakukan penyelaman dalam.
Paus Sperma mempunyai 20-26 pasang gigi kerucut pada rahang bawah mereka. Setiap gigi bisa mempunyai berat sampai satu kilogram. Asal bentuk gigi ini tidaklah diketahui dengan pasti. Dipercayai bahwa gigi-gigi tersebut tidak diperlukan untuk mengonsumsi sotong, malah ada Paus Sperma liar yang sehat dan cukup makan namun tidak bergigi. Konsensus para ilmuwan masa kini adalah gigi-gigi tersebut mungkin digunakan dalam pertengkaran antara paus jantan dalam spesies yang sama. Hipotesis ini konsisten dengan gigi yang berbentuk kerucut dan jarang-jarang. Gigi yang belum sempurna juga terdapat di bagian rahang atas, tetapi gigi tersebut jarang tumbuh dan terlihat di mulut.
.jpg)
.jpg)
|title= (bantuan)Pemeliharaan CS1: Banyak nama: editors list (link) Pemeliharaan CS1: Teks tambahan: editors list (link) Paus Sperma atau Paus Kepala Kotak (Physeter macrocephalus) adalah hewan terbesar dalam kelompok paus bergigi sekaligus hewan bergigi terbesar di dunia. Paus ini dinamakan karena bahan putih susu spermaceti yang terdapat pada kepalanya, dan pada awalnya dikira sebagai sperma. Kepala Paus Sperma yang besar dan bentuk keseluruhannya yang berbeda, ditambah lagi kemunculannya dalam novel Moby-Dick yang ditulis oleh Herman Mellville, membuatnya dikenal sebagai paus arketipe (archetype).
Sebagian karena Melville, Paus Sperma sering dihubungkan dengan Leviathan semi mistis dari cerita-cerita Alkitab.
Paus Sperma juga dulu dikenal sebagai Common Cachalot
Búrhvalur (eða búri[2]) (fræðiheiti: Physeter macrocephalus) er stærstur tannhvala og eina stórhvelið meðal þeirra. Þá má finna um öll höf nema í Norður-Íshafi.
Mikill stærðarmunur er á kynjum búrhvals. Tarfarnir geta náð 15-20 metra lengd og eru 45 til 57 tonn á þyngd. Kýrnar verða 11-13 metra langar og geta orðið um 20 tonn á þyngd. Höfuðið er mjög stórt, um 25-35% af lengd dýrsins. Höfuðið hefur sérkennilegt kantað tunnulag sem enn eykur fyrirferð þess. Heili búrhvalsins er stærri en í nokkru öðru spendýri. Blástursopið er vinstra megin á höfðinu og fremur framarlega. Neðri kjálki er mjór og ber venjulega 18 til 30 pör tanna, engar tennur eru í efri kjálka. Hjá stórum törfum geta tennurnar geta orðið yfir 10 cm langar en með rót getur tönnin orðið yfir 20 cm á lengd og vegið meira en 1,4 kg. Bægslin eru stutt en þykk og spaðalaga. Sporðblakan er 4 til 5 metrar á breidd og er þríhyrningslaga. Búrhvalurinn er nær allur dökkgrár með ívið ljósari kvið, en efri granir og efri hluti neðri kjálka eru hvít. Þó nokkur dæmi eru þekkt um óvenju ljós og jafnvel hvít dýr.
Hið sérkennilega höfuðlag búrhvala stafar af tunnulaga fitubólstri sem liggur efst í höfðinu. Fitubólsturinn er fullur af vaxkenndri olíu (hvalambur, hvalsauki) sem er fljótandi við líkamshita en storknar við lægri hita en 29 °C. Undir fitubólstrinum liggur stór svampkenndur bindivefsmassi sem er mettaður svipaðri olíu. Áður var álitið að hvalambrið í höfði hvalanna væri sæði þar sem hún þótti minna á sæði karla. Þeirri kenningu er nú með öllu hafnað en fitubólsturinn er þó nefndur spermaceti á latínu (sperma = sæði, ceti = hvalur) en ambur, hvalambur eða hvalsauki á íslensku. Líffræðingar hallast nú að því að ambrið í höfði hvalanna stýri flothæfni þeirra á mismunandi dýpi svipað og sundmagar fiska. Eðlisþyngd þess er breytileg eftir dýpi og hitastigi. Þessi kenning byggir á því að búrhvalir getir stýrt hitastigi ambursins og þar með eðlisþyngd þess. Með því að taka kaldan sjó inn um hægri nasagöngin kælir hann það. Vinstri og hægri nasagöngin eru ekki eins. Þau vinstri liggja til hliðar við fitubólsturinn og síðan beint að blástursopinu. Þau hægri liggja hins vegar á milli fitubólstursins og bindivefsmassans í loftsekk í nefinu og þaðan upp í blástursopið. Að öllum líkindum geta hvalirnir einnig hækkað hitastig olíunnar með því að auka blóðflæði til höfuðsins.[3] Önnur tilgáta er að hljóðbylgjur sem búrhvalurinn myndar við að þrýsta lofti í gegnum loftsekkinn fremst í nefinu magnist og endurkastist við að berast í gegnum fitubólsturinn og byndivefsmassann. Tíðni endurkastsins er í hlutfalli við stærð höfuðsins og þar með líkamsstærð.[4]
Búrhval má finna á öllum helstu hafsvæðum, þeir halda sig þó helst á úthafssvæðum og sjást sjaldan á grunnsævi. Tarfana má finna allt frá hafísröndinni á norður- og suðurhveli en kýrnar og kálfarnir halda sig á tempruðum hafsvæðum og í hitabeltinu þar sem sjór er aldrei kaldari en 15 °C. Það eru því eingöngu tarfar sem koma á Íslandsmið og sjást þeir oftast vestur og norðvestur af landinu.
Búrhvalir lifa oftast í hópum. Mikilvægasta eining þeirra er hópur innbyrðis skyldra kvendýra og afkvæmi þeirra. Þessir hópar telja oftast um tylft dýra. Tarfarnir yfirgefa mæðrahópinn þegar þeir eru um sex ára gamlir (það er þó misjafnt, allt frá því þeir eru 4 ára og allt að 21 árs aldri). Ungtarfarnir halda sig oftast í hópum með öðrum törfum af svipuðum aldri. Eldri tarfar eru oft einir á ferð en sjást þó alloft nokkrir saman.
Búrhvalir kafa oft niður á 500 metra dýpi og eru þá í kafi í um það bil 40 mínútur. Þeir geta þó hins vegar kafað á allt að 2000 metra dýpi (og hugsanlega allt að 3000 metrum) og verið í kafi í allt að tvær klukkustundir. Eftir djúpköfun liggur hvalurinn við yfirborðið í um tíu mínútur og andar. Búrhvalir nota, eins og aðrir tannhvalir, bergmálsmiðun til að rata um hafdjúpin og til að leita ætis. Stórir og meðalstórir smokkfiskar eru helstu fæðutegundin en þeir éta einnig ýmsa aðra fiska. Meðal annars sýna athuganir á fæðuöflun búrhvala milli Íslands og Grænlands að þeir éta mikið af hrognkelsi (Cyclopterus lumpus), karfa (Sebastes marinus), skötusel (Lophius piscatorius) og þorski (Gadus morhus). Oft má sjá ummerki á búrhvölum, sérlega eldri dýrum, eftir átök við kolkrabba sem hafa vafið örmunum um höfuð þeirra.
Fjöldi búrhvala er óþekktur og talning einstaklinga er ekki auðveld, meðal annars vegna þess hversu langur tími getur liðið á milli þess að þeir komi upp til að anda. Ágiskanir sem byggja á talningum á litlum afmörkuðum svæðum sem síðan eru margfaldaðar yfir allt útbreiðslusvæðið eru allt frá 200.000 til 2 milljóna dýra og um 3 milljóna áður en veiðar hófust. Fjöldi búrhvala á hafsvæðinu við Ísland og Færeyjar er talinn vera um 11 þúsund dýr[5].
Veiðar á búrhval voru ekki stundaðar við Ísland fyrr á öldum en spik var nýtt af strönduðum hvölum. Þegar veiðar á stórhvölum hófst við Ísland um aldamótin 1900 sneru þær ekki að búrhvölum nema að litlu leiti. Einungis nokkrir tugir voru veiddir þar til hvalstöðin var stofnuð í Hvalfirði 1948. Eftir það varð mikil breyting á, frá 1948 og þar til búrhvalur var friðaður árið 1983 voru veiddir samanlagt 2885 hvalir.
Bandaríkjamenn stunduðu miklar veiðar á búrhval allt frá 1712. Bretar og Frakkar stunduðu einnig veiðar á búrhval en þó í miklu minna mæli. Á tímabilinu 1804 til 1876 er talið að heildaraflinn hafi verið um 225 þúsund dýr. Sóst var eftir olíunni og spikinu sem notað var til smurningar, lýsingar og í snyrtiiðnaði. Alþjóðahvalveiðiráðið friðaði búrhval 1983 en Japanir héldu þó áfram veiðum fram til 1987.[6]
Búrhvalur (eða búri) (fræðiheiti: Physeter macrocephalus) er stærstur tannhvala og eina stórhvelið meðal þeirra. Þá má finna um öll höf nema í Norður-Íshafi.
Il capodoglio (Physeter macrocephalus, Linnaeus, 1758) o fisetere[2] (dal greco φῡσητήρ, phȳsētḗr, "sfiatatoio", "che soffia")[3] è il più grande di tutti gli Odontoceti e il più grande animale vivente munito di denti: misura infatti fino a 18 metri di lunghezza. L'enorme testa e la forma caratteristica del capodoglio, così come il ruolo centrale che ricopre in Moby-Dick di Herman Melville, hanno consentito a molti di descriverlo come l'archetipo della balena. Anche a causa di Melville il capodoglio viene associato comunemente con il Leviatano della Bibbia.
Il capodoglio è anche conosciuto come cascialotto[4] o cascialoto[5], oggi in disuso in italiano ma diffuso in altre lingue come cachalote, cachalot e simili, nome di origine portoghese che deriva probabilmente da cachola, termine colloquiale che significa "testa". I capodogli sono stati cacciati fino a tempi recenti nell'arcipelago atlantico portoghese delle Azzorre. Il capodoglio è anche l'animale di Stato del Connecticut.
Il termine "capodoglio" deriva da "capo d'olio" e trae origine dalla sostanza oleo-cerosa presente nel loro cranio.
Il capodoglio è caratterizzato da una testa molto grande, soprattutto nei maschi, che occupa normalmente un terzo della lunghezza dell'animale. Il nome specifico macrocephalus deriva dal greco e significa "grossa testa". A differenza della pelle liscia della maggior parte degli altri grandi odontoceti, la pelle del dorso del capodoglio è solitamente piena di protuberanze ed è stata paragonata a una prugna secca dagli amanti del whale-watching. Ha una colorazione grigio uniforme, sebbene possa apparire bruna alla luce del sole; sono state osservate anche balene albine bianche. Forse non sorprende il fatto che il capodoglio abbia il cervello più grande e più pesante di tutti gli animali moderni ed estinti conosciuti (pesando in media 7 kg in un maschio adulto). Nonostante questo, il cervello non è grande, paragonato alle dimensioni corporee.
Lo sfiatatoio è situato molto vicino alla parte frontale della testa ed è spostato sul lato sinistro della balena. Questo dà origine a un caratteristico soffio rivolto in avanti di dimensioni consistenti. Il capodoglio non ha una vera pinna dorsale, ma sono presenti una serie di escrescenze sul terzo caudale del dorso. La più grande veniva chiamata 'gobba' dai balenieri e per la sua forma viene comunemente scambiata per la pinna dorsale.
Anche la coda è triangolare ed è molto sottile. Prima di immergersi l'animale la innalza per una notevole altezza sulla superficie dell'acqua.
I capodogli hanno 20-26 paia di denti a forma di cono nella mandibola inferiore, lungo ognuno 8–20 cm. Ogni dente può pesare quasi un chilogrammo. La ragione della presenza dei denti non è nota con certezza. Si crede che non siano necessari per nutrirsi di calamari e infatti in natura sono stati trovati capodogli privi di denti in ottima salute. L'attuale opinione scientifica generale è che i denti vengano usati nelle aggressioni tra maschi della stessa specie. Questa ipotesi viene motivata dalla forma conica e dal grande spazio tra un dente e l'altro. Inoltre i capodogli maschi mostrano spesso cicatrici che sembrano causate dai denti di altri maschi. Nella mascella superiore sono presenti denti rudimentali, ma questi si aprono raramente nella bocca.
I capodogli sono tra i cetacei che mostrano un maggiore dimorfismo sessuale (cioè una grande differenza tra maschi e femmine). I maschi sono generalmente più lunghi del 30-50% rispetto alle femmine (16–18 m contro 12–14 m) e pesano il doppio (50 tonnellate contro 25 tonnellate). Alla nascita sia i maschi che le femmine misurano circa 4 m di lunghezza e pesano 1 tonnellata.
A causa della caccia intensiva le dimensioni dei capodogli sono diminuite drammaticamente, soprattutto perché i maschi più grandi venivano uccisi per primi e più intensamente, dal momento che erano più ricchi di spermaceti (l'olio di spermaceti ebbe un grande valore nel XVIII e nel XIX secolo). Nel museo di Nantucket è presente una mandibola di capodoglio, lunga 5,5 m. La mandibola cresce fino a raggiungere il 20-25% della lunghezza totale del capodoglio. Quindi questa balena potrebbe essere stata lunga 28 m e pesare circa 150 tonnellate. Un'altra prova dei grandi maschi del passato si trova al museo di New Bedford ed è una mandibola, lunga 5,2 m, di un maschio che potrebbe aver misurato circa 25,6 metri di lunghezza e avere una massa di circa 120-130 tonnellate. Oltre a questo, i registri di bordo che si trovano nei musei di Nantucket e di Bedford sono ricchi di riferimenti a maschi che erano, considerata la quantità d'olio da essi ricavata, circa delle stesse dimensioni di questi due esemplari. Oggi i capodogli maschi non superano solitamente i 18 m di lunghezza e le 52 tonnellate di peso.[6] I capodogli più grandi mai osservati erano paragonabili per dimensione alla balenottera comune (più piccola della balenottera azzurra), cosa che fa del capodoglio la seconda o terza specie vivente più grande.
I capodogli sono un esempio principale di specie che ha adottato la strategia-K, il che fa credere che la specie si sia sviluppata principalmente sotto condizioni ambientali molto stabili. Questa evoluzione relativamente "facile" ha portato la specie ad avere un basso tasso di natalità, una lenta maturazione e un'alta longevità. Le femmine partoriscono una volta ogni quattro-sei anni e il periodo di gestazione dura al minimo 12 mesi e forse si protrae per 18 mesi. L'allattamento dura dai due ai tre anni. Nei maschi la pubertà dura all'incirca tra i 10 e i 20 anni. I maschi continuano a crescere anche a 30-40 anni e raggiungono le loro piene dimensioni circa a 50 anni. I capodogli vivono fino a 80 anni.
Il capodoglio detiene alcuni record del mondo naturale:
Lo spermaceti è la sostanza cerosa semiliquida che si trova nella testa del capodoglio. Il nome deriva dal tardo latino sperma ceti (entrambe parole prese in prestito dal greco), che significa "sperma di balena" (alla lettera, "sperma di mostro marino"). Il nome comune inglese della specie, Sperm Whale, è in effetti un'apocope di Spermaceti Whale. La sostanza non è, ovviamente, il seme della balena, ma è stato scambiato per esso dai primi balenieri. Lo spermaceti si trova nell'organo dello spermaceti, o cassa, davanti e sopra al cranio del capodoglio, e anche nella cosiddetta giunca, davanti alla testa del capodoglio, proprio sopra la mascella superiore. La cassa consiste di una sostanza cerosa biancastra, satura di spermaceti. La giunca è una sostanza più solida.
Una funzione degli organi dello spermaceti è occuparsi della galleggiabilità durante le immersioni. Prima di immergersi, l'acqua fredda viene trasportata attraverso quest'organo e la cera si solidifica. L'innalzamento della densità specifica genera una spinta verso il basso (equivalente approssimativamente a 40 kg) e consente al capodoglio di inabissarsi senza sforzo. Quando caccia in profondità (a un massimo di 3000 m) l'ossigeno immagazzinato viene consumato e il calore in eccesso scioglie lo spermaceti. Ora solamente le forze idrodinamiche (sostenute dal nuoto) mantengono il capodoglio in profondità, prima che riemerga senza sforzo.
Sono state ipotizzate anche altre funzioni: una di esse, discussa per inciso in Moby-Dick da Melville, è che la cassa si trasformi in una sorta di ariete da usare nei combattimenti tra maschi. Questa ipotesi viene confermata dagli affondamenti ben documentati delle navi Essex e Ann Alexander in seguito agli attacchi di capodogli che pesavano solamente un quinto delle navi.
Un'altra ipotesi è che la cassa venga usata come aiuto per l'ecolocazione. La forma di quest'organo consente allo stesso tempo di focalizzare e di allargare il raggio dei suoni emessi. Il capodoglio possiede in effetti due narici - una narice esterna, che forma lo sfiatatoio, e una narice interna che preme contro il contenitore simile a una borsa dello spermaceti.
Una teoria riguardo alle abilità di ecolocazione di questi animali sostiene che la combinazione della forma del cranio della balena, la geometria altamente variabile (in tre dimensioni) della guaina muscolare che circonda gli organi dello spermaceti e la presenza di questa "narice interna" può consentire al capodoglio di emettere una vasta gamma di produzioni sonore - non solo un'ecolocazione ad alta fedeltà, ma anche altri effetti come onde sonore ed energia meccanica. Per esempio, si è ipotizzato che i capodogli, nuotatori goffi e poderosi, utilizzino scariche sonore per stordire e catturare i calamari, agili nuotatori, di cui si nutrono.
Lo spermaceti è stato molto ricercato dai balenieri dei secolo XVIII, XIX e XX. Questa sostanza trova una grande varietà di applicazioni commerciali, come olio per orologi, fluido per trasmissioni automatiche, lubrificante per lenti fotografiche e altri strumenti ad alta precisione, in cosmetica, come additivo negli oli per motori, come fonte di glicerina, come composto anti-ruggine, detergente, fibra chimica, nella fabbricazione di vitamine e di più di 70 composti farmaceutici.
Queste balene respirano aria sulla superficie dell'acqua tramite un singolo sfiatatoio a forma di s. Lo sfiatatoio è situato sul lato sinistro della parte anteriore dell'enorme testa. Respirano 3-5 volte al minuto al massimo, ma il numero sale a 6-7 volte al minuto dopo un'immersione. Il soffio è un singolo getto rumoroso che si innalza fino a 15 m sulla superficie dell'acqua ed è inclinato in avanti, a sinistra del cetaceo, con un angolo di 45°.
I capodogli, insieme agli iperodonti e agli elefanti marini, sono i mammiferi che si immergono più in profondità al mondo.
Si pensa che siano in grado di immergersi fino a 3 km di profondità e che possano restare sul fondo dell'oceano fino a 90 minuti. Le immersioni più tipiche si aggirano intorno ai 400 m di profondità, durano 30-45 minuti e vengono effettuate generalmente verso nord. Possiedono tre tonnellate di sangue, che trasporta abbastanza ossigeno per aiutarli nelle loro immersioni in profondità; in tal modo possono spingersi venti volte più in profondità di quanto possa fare un essere umano.
Si nutrono di una vasta gamma di specie, in particolare di calamari giganti, di polpi e di varie specie diverse di pesci, come le razze di profondità e alcune specie di squali (nello stomaco di un maschio adulto catturato alle Azzorre è stato trovato uno squalo elefante di 2,5 metri[7]), ma la parte principale della loro dieta consiste di calamari di medie dimensioni. Quasi tutto ciò che conosciamo sui calamari di acque profonde è stato ricavato dagli esemplari trovati negli stomaci dei capodogli catturati.
I racconti di titaniche battaglie tra capodogli e calamari giganti, che si crede raggiungano i 13 m, sono forse il frutto di leggende, visto che anche i più grandi calamari giganti pesano solamente 300 kg, peso irrisorio rispetto anche solo alle poche tonnellate di un giovane esemplare di capodoglio. Anche se recentemente un calamaro colossale di 495 kg è stato catturato da pescatori neozelandesi nel mare di Ross. Comunque, le cicatrici bianche sui corpi dei capodogli si crede che siano causate dai calamari oppure dai denti di altri maschi. I calamari giganti sono considerati la dieta principale dei capodogli. Sono ben conosciuti, e anche ben documentati, furti di merluzzi neri e nototenidi catturati con tramagli. Si crede che questa caratteristica sia propria anche di altre balene o dei piccoli.
Si ipotizza che i becchi taglienti dei calamari consumati, contenuti nell'intestino della balena, inducano la produzione di ambra grigia, analogamente alla produzione delle perle. L'irritazione dell'intestino provocata dai becchi stimola la secrezione di questa sostanza simile a un lubrificante. I capodogli sono mangiatori straordinari e ogni giorno ingurgitano cibo per un totale del 3% del loro peso corporeo. Il consumo di prede annuale dei capodogli di tutto il mondo si stima essere di 100 milioni di tonnellate - quanto il peso degli animali marini consumati annualmente dall'uomo.
L'unico predatore che attacca i capodogli, oltre all'uomo, è l'orca. I grandi branchi itineranti di orche attaccano frequentemente gruppi di femmine con i piccoli, cercando solitamente di separare il cucciolo di capodoglio e ucciderlo. Spesso le femmine di capodoglio possono respingere questi attacchi, formando un cerchio con al centro i loro piccoli per poi sbattere violentemente le loro code, impedendo così alle orche di penetrare la formazione. Se il branco di orche è estremamente grande, esse possono a volte uccidere anche femmine adulte. I grossi maschi di capodoglio non hanno invece predatori, perché persino le orche possono essere uccise da queste aggressive e potenti creature.
Battute di pesca con tramaglio nel golfo dell'Alaska hanno registrato che numerosi capodogli ricavavano vantaggio da esse, nutrendosi dei pesci rimasti attaccati agli ami, risparmiando così a queste balene le operazioni di caccia. Comunque, la quantità del pesce così ottenuto è veramente scarsa rispetto al bisogno di cibo giornaliero del capodoglio. Sono state catturate recenti immagini video di un grosso capodoglio maschio che "depredava" un tramaglio per guadagnarsi un po' di pesce.
La fisiologia del capodoglio presenta alcuni adattamenti per affrontare i drastici cambiamenti di pressione quando si immerge. La gabbia toracica è flessibile per sostenere lunghi collassi e il cuore può ridursi per preservare le riserve di ossigeno. La mioglobina immagazzina ossigeno nei tessuti muscolari. Il sangue può essere indirizzato solamente verso il cervello e altri organi essenziali, quando è finito il livello di ossigeno. Anche l'organo dello spermaceti gioca un ruolo importante.
Nonostante i capodogli siano ben adattati per immergersi, immersioni ripetute a grandi profondità provocano effetti a lungo termine sulle balene. Alcuni scheletri di capodoglio mostrano corrosione delle ossa, che negli umani è spesso segno della malattia da decompressione. Gli scheletri delle balene più vecchie mostrano una corrosione più profonda, mentre gli scheletri dei piccoli di capodoglio non mostrano alcun danno. Questi danni indicano che i capodogli sono suscettibili alla malattia da decompressione; emersioni improvvise possono anche risultare letali.
Tra un'immersione e l'altra, il capodoglio risale alla superficie per respirare e lascia passare più o meno dagli otto ai dieci minuti prima di immergersi di nuovo.
A causa delle grandi profondità delle loro immersioni, i capodogli a volte annegano quando rimangono intrappolati nei cavi telefonici transoceanici.
La struttura sociale dei capodogli si suddivide in base al sesso. Le femmine sono animali estremamente sociali, caratteristica che si crede derivi dal loro cammino evolutivo relativamente semplice. Le femmine risiedono in gruppi di circa una dozzina di individui con i loro piccoli. I maschi abbandonano queste "scuole materne" tra i 4 e i 21 anni di età e formano dei "gruppi di scapoli" con altri maschi di età e dimensioni simili. Non appena i maschi diventano più vecchi, tendono a disperdersi in gruppi più piccoli e i maschi più vecchi conducono generalmente vita solitaria. Alcuni maschi da poco maturi si sono arenati insieme, cosa che suggerisce un livello di cooperazione non perfettamente compreso.
Il capodoglio è tra le specie più cosmopolite del mondo e vive in tutti gli oceani e nel mar Mediterraneo. La specie è relativamente abbondante tra le acque artiche e l'equatore. Le popolazioni sono più dense nei pressi delle piattaforme continentali e dei canyon, probabilmente perché riescono a nutrirsi più facilmente. I capodogli si trovano solitamente al largo, nelle acque profonde, ma sono anche stati visti lungo la costa in aree dove la piattaforma continentale è meno estesa.
Il capodoglio è una delle molte specie descritte per la prima volta da Linneo nel 1758 nell'opera del XVIII secolo Systema Naturae; egli riconobbe quattro specie nel genere Physeter. Gli esperti, più tardi, videro che si trattava solamente di una sola specie. Nelle pubblicazioni più moderne il capodoglio viene classificato come l'unica specie della famiglia Physeteridae (si tratta, cioè, di un genere monospecifico). La famiglia dei capodogli viene a volte considerata una superfamiglia, Physeteroidea. Questa superfamiglia comprende solamente altre due specie - il capodoglio pigmeo e il capodoglio nano. Queste due balene appartengono alla famiglia Kogiidae.
Mead and Brownell, comunque, classificano tutte e tre le specie nella famiglia Kogiidae, dando al capodoglio il nome binomiale di Physeter catodon e lasciando perdere la superfamiglia.
Il brano seguente è un estratto dal Moby-Dick di Melville, in cui spazia sulla nomenclatura e sui nomi tradizionali dati al capodoglio:
«Questa balena, vagamente nota tra gli antichi inglesi come Balena Trumpa, o Balena Fisiterio, o Balena a testa d'incudine, è l'attuale Cachalot dei francesi, il Pottfisch dei tedeschi e il Macrocefalo delle Parole Lunghe. ... Ora voglio occuparmi principalmente del suo nome. Dal punto di vista filologico, è assurdo. Alcuni secoli fa, quando il capodoglio era quasi totalmente sconosciuto nelle sue caratteristiche precipue e il suo olio veniva ottenuto soltanto accidentalmente quando un pesce si arenava, in quei tempi, a quel che sembra, a livello popolare si riteneva che lo spermaceti derivasse da una creatura identica a quella allora nota in Inghilterra come Balena di Groenlandia o Balena Franca. Si supponeva anche che lo spermaceti non fosse che quell'umore vitale della Balena di Groenlandia indicato dalle prime due sillabe della parola. Oltretutto a quel tempo lo spermaceti era anche terribilmente scarso, e non veniva usato per l'illuminazione, ma solo come unguento e medicinale. Lo si comprava in farmacia, come oggi si compra un'oncia di rabarbaro. Immagino che quando, col passar del tempo, divenne nota la vera natura dello spermaceti, i mercanti ne abbiano conservato il nome originale proprio per accrescerne il valore attraverso quell'allusione, così curiosamente efficace, alla sua scarsità. E così alla fine quell'appellativo deve essere stato applicato alla balena, da cui di fatto lo spermaceti era ricavato. - Moby Dick di Melville, Capitolo 32, chiamato "Cetologia"»
Si crede che i capodogli si siano distaccati dalle altre balene con i denti molto presto nell'evoluzione del sottordine, cioè circa venti milioni di anni fa.
Il numero totale dei capodogli di tutto il mondo è sconosciuto. Stime approssimate, ottenute dalla ricognizione di piccole aree ed estrapolando il risultato da tutti gli oceani del mondo, variano dai 200.000 ai 2.000.000 di individui. Sebbene il capodoglio sia stato cacciato per alcuni secoli per la carne, l'olio e lo spermaceti, la prospettiva conservazionista del capodoglio è più brillante di quella di molte altre balene. Sebbene sopravviva ancora in Indonesia una pesca costiera su piccola scala, esso è protetto praticamente in tutto il mondo. I pescatori non catturano le creature di mare profondo di cui si nutrono i capodogli e il mare profondo è probabilmente più resistente all'inquinamento degli strati superficiali.
Comunque, il recupero dagli anni della caccia alla balena è un processo lento, soprattutto nel Pacifico meridionale, dove il prezzo pagato dai maschi in età riproduttiva è stato molto severo.
I capodogli non sono le balene più facili da osservare, a causa dei loro lunghi periodi di immersione e della loro abilità nel viaggiare per lunghe distanze sott'acqua. Comunque, a causa dell'aspetto distintivo e delle grandi dimensioni di questa balena, la sua osservazione sta diventando molto popolare. Gli osservatori di capodogli usano spesso degli idrofoni per ascoltare gli schiocchi delle balene e localizzarle prima che riemergano. Luoghi celebri per l'osservazione del capodoglio comprendono la pittoresca Kaikoura, sull'Isola del Sud della Nuova Zelanda, dove la piattaforma continentale è così stretta che le balene possono essere osservate dalla costa, Andenes e Tromsø nella Norvegia artica e le Azzorre, dove possono essere viste per tutto l'anno, a differenza di altre balene, che si possono vedere solamente durante le migrazioni. Si ritiene che Dominica sia l'unica isola caraibica con un branco di femmine e piccoli residente per tutto l'anno.
Nel luglio 2003 un'enorme massa indistinta di carne bianca venne trovata su una spiaggia delle coste del Cile meridionale. La lunga massa di 12 metri di tessuto gelatinoso fece credere che si fosse scoperto un polpo gigante sconosciuto. I ricercatori del Museo di Storia Naturale di Santiago conclusero invece che la massa era in verità l'interno di un capodoglio, conclusione dedotta dall'osservazione delle ghiandole dermiche. Quando un capodoglio muore, i suoi organi interni si decompongono, fino a che l'animale non diventa poco più di una massa semiliquida intrappolata sotto la pelle. La pelle può infine strapparsi, causando la fuoriuscita della massa interna e l'eventuale spiaggiamento.
I capodogli morti spesso galleggiano verso la costa. Oltre ai tessuti decomposti sopra indicati, i gestori delle spiagge temono che gli squali, in particolare il grande squalo bianco, possano essere attratti verso la spiaggia dalla carne putrefatta e che possano causare un pericolo potenziale per i bagnanti. Per questo motivo, i capodogli morti vengono spesso rimorchiati al largo prima che si spiaggino. Questo avvenne due volte nel maggio 2004, una volta al largo di Oahu, alle Hawaii, dove un capodoglio morto venne rimorchiato in mare per 35 miglia, ma ritornò sulla costa due giorni dopo.
Forse per ricercare la notizia più famosa riguardante un capodoglio bisogna tornare indietro fino al 1970, quando un animale in decomposizione di 7,25 tonnellate di peso e 13,7 m di lunghezza venne a riva in Oregon. Per qualche tempo fu una curiosità per i residenti locali. Essendo la spiaggia di pubblico diritto di transito, fu compito dei membri del Dipartimento dei Trasporti dell'Oregon occuparsi di questo. Essi riempirono l'animale con mezza tonnellata di dinamite. Venerdì 12 novembre la dinamite venne fatta esplodere, ma l'esplosione non si diresse verso il Pacifico, com'era stato previsto. Nessuno rimase ferito, ma un'auto rimase distrutta dalla pioggia di grasso. Gli spettatori furono ricoperti da pezzetti maleodoranti di capodoglio morto.
Nel gennaio 2004 avvenne un fatto ben più eclatante sotto i riflettori dei media globali. Un esemplare di capodoglio morto, lungo 17 m e pesante 50 tonnellate, si arenò sulla spiaggia di Tainan City, a Taiwan. Mentre veniva trasportato all'università della città, la pressione dei gas provocati dalla decomposizione all'interno del corpo causò un'esplosione. Nessuno rimase ferito, ma il sangue e le viscere si sparsero su alcune auto e travolsero i pedoni.
Nel marzo 2007 un pescatore giapponese è annegato dopo che la sua imbarcazione è stata capovolta da un capodoglio spaventato che stava cercando di soccorrere. La balena stava vagando nelle acque relativamente basse in una baia di Shikoku.
Il capodoglio (Physeter macrocephalus, Linnaeus, 1758) o fisetere (dal greco φῡσητήρ, phȳsētḗr, "sfiatatoio", "che soffia") è il più grande di tutti gli Odontoceti e il più grande animale vivente munito di denti: misura infatti fino a 18 metri di lunghezza. L'enorme testa e la forma caratteristica del capodoglio, così come il ruolo centrale che ricopre in Moby-Dick di Herman Melville, hanno consentito a molti di descriverlo come l'archetipo della balena. Anche a causa di Melville il capodoglio viene associato comunemente con il Leviatano della Bibbia.
Il capodoglio è anche conosciuto come cascialotto o cascialoto, oggi in disuso in italiano ma diffuso in altre lingue come cachalote, cachalot e simili, nome di origine portoghese che deriva probabilmente da cachola, termine colloquiale che significa "testa". I capodogli sono stati cacciati fino a tempi recenti nell'arcipelago atlantico portoghese delle Azzorre. Il capodoglio è anche l'animale di Stato del Connecticut.
Il termine "capodoglio" deriva da "capo d'olio" e trae origine dalla sostanza oleo-cerosa presente nel loro cranio.
Physeter macrocephalus est maximus odontocetus et maximus praedator dentatus, sola viva generis Physeteri species atque una ex tribus exstantibus familiae Physeteridarum speciebus, cum Kogia brevicipitis et Kogia sima generis Kogiae. Physeter macrocephalus est mammale marinum quod in omnibus orbis terrarum oceanis habitat. Variis temporibus ad vescendum et feturam pariendam procul migrat.[2] Iuvenes aliquando a gregibus orcarum necantur.
Vide "Physeterem macrocephalum" apud Vicispecies. Physeter macrocephalus est maximus odontocetus et maximus praedator dentatus, sola viva generis Physeteri species atque una ex tribus exstantibus familiae Physeteridarum speciebus, cum Kogia brevicipitis et Kogia sima generis Kogiae. Physeter macrocephalus est mammale marinum quod in omnibus orbis terrarum oceanis habitat. Variis temporibus ad vescendum et feturam pariendam procul migrat. Iuvenes aliquando a gregibus orcarum necantur.
Kašalotas (lot. Physeter catodon arba Physeter macrocephalus) – vienintelis banginių (Cetacea) būriui piklausančios kašalotinių (Physeteridae) šeimos atstovas. Tai didžiausias pasaulyje plėšrusis žinduolis, kuris yra 11-20 m ilgio ir iki 20-57 tonų svorio. Galva labai didelė, jos buka, beveik kvadratinė, priekinė dalis pilna skystų riebalų – spermaceto. Šie riebalai padeda išlaikyti plūdrumą ir gali funkcionuoti kaip garsų lęšis. Apatinis žandikaulis, lyginant su kaukolės dydžiu, labai mažas. Kiekvienoje jo pusėje yra 20 – 26 iki 20 cm dydžio dantys, kurių kiekvienas sveria apie 1 kg. Viršutiniame žandikaulyje dantų nėra, tik atitinkami įdubimai. Dėl to iki galo nėra aiškus būdas kaip jis medžioja grobį. Turi tik kairiąją šnervę. Smegenys sveria 9,5 kilogramo ir yra didžiausios visų gyvūnų tarpe. Poligamas. Patinai dvigubai ilgesni ir sunkesni už pateles.
Ieškodamas maisto paneria labai giliai. Po vandeniu gali išbūti beveik 2 valandas. Yra netiesioginių įrodymų, kad paneria į didesnį kaip 3000 m gylį. Ten daugiausiai gaudo galvakojus moliuskus.
Kašalotai – žinduoliai, visą laiką gyvenantys vandenyje. Gyvūnai laikosi būriais. Vieną būrį gali sudaryti viengungiai patinai, arba haremas iš vieno patino, keleto patelių ir jauniklių. Kašalotai daugintis plaukia į šiltesnes jūras. Gyvūnų uoslė ir regėjimas prastai išsivystę, todėl vandenyje orientuojasi pasikliaudami klausa ir garso lokacija. Kašalotai skleidžia trijų rūšių garsus: trumpai ir dažnai spragsi, šniokščia arba dejuoja. Kai užplaukia ant seklumos kašalotai pradeda garsiai riaumoti. Manoma, kad banginiai į krantą išplaukia sutrikus garso lokacijos sistemai. Dažniausiai jie užplaukia ant smėlėtų seklumų. Taip yra todėl, kad smėlis neatspindi garso. Vasarą kašalotai plaukia į Arkties vandenyną ir prie Antarktidos krantų, nes ten daugiau maisto. Kašalotai gyvena iki 50 metų.
Kašalotų dauginimosi pradžia priklauso nuo jų gyvenamosios vietos. Rudenį iš poliarinių rajonų pusiaujo link patraukia ten gyvenantys banginiai. Orientuojasi pagal žemės magnetinius laukus. Stambiausi ir stipriausi patinai suburia haremą, kuriame būna 10-15 patelių su jaunikliais. Patinai aršiai kaunasi dėl teisės į haremą. Gyvūnai bando sužeisti priešininką dantimis, todėl dažnai juos nusilaužia. Kartais susijungia keli haremai. Tuomet juose gali būti keli patinai. Haremo vadas poruojasi su visomis patelėmis, išskyrus tas, kurios laukiasi arba turi mažų jauniklių. Nėštumas trunka 16-17 mėnesių. Ką tik gimęs jauniklis sveria apie toną, būna 4-4,5 metrų ilgio. Patelė jauniklį maitina pienu apie pusę metų. Poruotis patelės gali kas trejus metus. Lytinės brandos patinai sulaukia 23-25 metų, patelė 15-17 metų. Visuomet gimsta vienas jauniklis.
Kašalotai daugiausia maitinasi galvakojais moliuskais, gyvenančiais jūros dugne. Taip pat nesibodi ir žuvų: ešerių, rajų, menkių bei smulkių ryklių. Kartais užpuola ruonius arba nuo dugno rankioja vėžius ar omarus. Kašalotai ryja akmenis, kad sutrintų skrandyje esantį maistą. Kašalotai maisto nekramto. Kai kurių patinų tiesiojoje žarnoje randama ambros, kuri naudojama parfumerijoje.
Žmonės medžioja kašalotus nuo pat to laiko, kai ėmė plaukioti jūromis. Iš vieno suaugusio kašaloto gaunama apie 7-10 tonų taukų ir iki 6 tonų spermaceto. Kašalotai buvo negailestingai naikinami nuo 1750 iki 1850 m. 1963 m. buvo sumedžioti 35 000 šių banginių. Sužeidus vieną kašalotą, instinktyviai prie jo suplaukia visą banginių grupė. Žmonės tuo naudojasi ir išžudo visą banginių grupę. Šių banginių populiacija visąlaik mažėja. Šiuo metu plaukioja apie 500 000 kašalotų.
Kašalotas (lot. Physeter catodon arba Physeter macrocephalus) – vienintelis banginių (Cetacea) būriui piklausančios kašalotinių (Physeteridae) šeimos atstovas. Tai didžiausias pasaulyje plėšrusis žinduolis, kuris yra 11-20 m ilgio ir iki 20-57 tonų svorio. Galva labai didelė, jos buka, beveik kvadratinė, priekinė dalis pilna skystų riebalų – spermaceto. Šie riebalai padeda išlaikyti plūdrumą ir gali funkcionuoti kaip garsų lęšis. Apatinis žandikaulis, lyginant su kaukolės dydžiu, labai mažas. Kiekvienoje jo pusėje yra 20 – 26 iki 20 cm dydžio dantys, kurių kiekvienas sveria apie 1 kg. Viršutiniame žandikaulyje dantų nėra, tik atitinkami įdubimai. Dėl to iki galo nėra aiškus būdas kaip jis medžioja grobį. Turi tik kairiąją šnervę. Smegenys sveria 9,5 kilogramo ir yra didžiausios visų gyvūnų tarpe. Poligamas. Patinai dvigubai ilgesni ir sunkesni už pateles.
Ieškodamas maisto paneria labai giliai. Po vandeniu gali išbūti beveik 2 valandas. Yra netiesioginių įrodymų, kad paneria į didesnį kaip 3000 m gylį. Ten daugiausiai gaudo galvakojus moliuskus.
Kašalots (Physeter macrocephalus) ir kašalotu dzimtas (Physeteridae) zobvalis, kas ir vienīgā suga kašalotu ģintī (Physeter). Dažreiz kašalotus sauc arī par spermas vaļiem. Šāds nosaukums ir radies, jo pagātnē kļūdaini par spermu tika uzskatīta kašalota galvā esošā pienbaltā viela — spermacets, kas atrodas spemaceta orgānā virs galvaskausa. Tā galvenā funkcija ir saistīta ar eholokāciju, bet zinātnieki ir izvirzījuši jaunu hipotēzi, ka spermacets nodrošina kašalotam arī balastu niršanas laikā.[1] Tā kā spermaceta orgānam ir milzīgs izmērs, kašalotam ir nesamērīgi liela galva, salīdzinot ar pārējo ķermeni. Šo nesamērīgo proporciju dēļ ir radušās dažādas leģendas par jūrā dzīvojošiem briesmoņiem,[1] piemēram, Hermana Melvila stāsts "Mobijs Diks". Pateicoties tieši Melvila stāstam, kašaloti tiek kļūdaini uzskatīti par jūras nezvēriem.
Kašalotu var uzskatīt par vienu no viskosmopolītiskākajām sugām pasaulē. Tas sastopams gandrīz ikvienā pasaules okeānā (izņemot Ziemeļu Ledus okeānu), nosacīti sākot no abiem poliem līdz ekvatoram: Atlantijas okeānā, Klusajā okeānā, Dienvidu okeānā un Indijas okeānā, arī Vidusjūrā un Melnajā jūrā.[2] Vēl nesenā pagātnē kašalotus intensīvi medīja, īpaši 20. gadsimta vidū pēc Otrā pasaules kara. Iecienīta medību vieta bija pie Portugālei piederošajām Azoru salām, bet mūsdienās to medības ir aizliegtas.[2] Kašalots vēl ir arī ASV Konektikutas štata simboliskais dzīvnieks.
Vārda kašalots izcelsme nav īsti zināma, un pastāv vairāki skaidrojumi. Vārds varētu būt cēlies no vecās franču valodas, kas latviski nozīmē ‘zobs’ vai ‘lielie zobi’. Gaskoņas dialektā joprojām mūsdienās ir saglabājies šis senais vārds cachau. Daļa valodnieku uzskata, ka tam ir romāņu valodu izcelsme,[3] bet citi, ka vārds cēlies no basku valodas.[4] Toties citā versijā kašalota vārda izcelsmi saista ar latīņu vārdu cappula vai daudzskaitļa formu cappulum, kas nozīmē ‘zobena spals’.[5] Vēl vienā versijā vārda izcelsmi saista ar spāņu vai portugāļu valodas vārdu cachola, kas latviski nozīmē ‘lielā galva’. Arī kašalota sugas latīniskais nosaukums macrocephalus latviski nozīmē ‘lielā galva’.[6]
Abu dzimumu kašaloti ir sastopami, sākot ar mērenās joslas ūdeņiem un beidzot ar tropiskajām jūrām. Tie sastopami gandrīz visos pasaules okeānos. Vistālāk uz ziemeļiem kašaloti ir sastopami Atlantijas un Klusā okeāna ziemeļu jūrās.[2] Aukstākajos ūdeņos parasti uzturas tikai tēviņi, tiem patīk uzturēties vēsos un dziļos ūdeņos,[7] kuros peld ledus un kas ir vismaz 1000 metrus dziļi.[2] Kašaloti pamatā uzturas atklātā okeāna dziļajos ūdeņos, bet reizēm tos var novērot krasta tuvumā, vietās, kur strauji kļūst, un ir dziļš, vismaz 310—920 metri.[8] Šādas vietas, kur kašalotus var novērot tuvu krastam, ir Atlantijas okeāna Azoru salas un Klusā okeāna Karību salas.[9]
Kašalots ir lielākais zobvalis, kā arī lielākais mūsdienās dzīvojošais ar zobiem apveltītais dzīvnieks. Pieaudzis tēviņš var sasniegt 20,5 metru garumu un 57 000 kg masas.[10] Salīdzinoši otrs lielākais zobvalis ir Bērda knābjvalis (Berardius bairdii), kura tēviņi var sasniegt 12,8 metru garumu un 14 tonnu masu.[8] Kašalotam ir nesamērīgi liela galva, īpaši tēviņiem, kuriem galva ir gandrīz viena trešdaļa no ķermeņa garuma. Nantuketas vaļu muzeja ekspozīcijā var apskatīt kašalota tēviņa apakšžokļa kaulu, kas ir 5,5 m garš. Ņemot vērā vaļa proporcijas un atbilstoši aprēķinot ķermeņa garumu, iznāk, ka kašalots bijis 24 m garš,[11] tomēr daļa zinātnieku nepiekrīt faktam, ka kašalots varētu sasniegt šādu garumu.[12]
Kašalotam ir raksturīgs dzimumdimorfisms. Mātītes ir izteikti mazākas un to maksimālais garums ir 12 m.[10] Piedzimstot abu dzimumu mazuļi ir vienādi lieli,[8] bet pieaugot tēviņš ir par 30—50% lielāks nekā mātīte.[13] Intensīvo vaļu medību iespaidā pēc Otrā pasaules kara samazinājās kašalotu tēviņu izmērs (īpaši augstu medībās tika vērtēti tēviņi). Mūsdienās liels tēviņš parasti nav lielāks par 18,3 metriem un nav smagāks par 51 tonnu.[8] Tomēr, iespējams, vaļu augums ir atkarīgs no apdzīvotības blīvuma. Pēc intensīvo medību perioda kašalotu tēviņi nebija garāki par 16 metriem, bet pēc 1970. gadiem to augums pieauga atbilstoši skaita pieaugumam. Mātītes lielumu toties neietekmēja ne medību periods, ne mūsdienu saudzēšanas periods. Līdzīgus novērojumus zinātnieki ievērojuši arī citām vaļu sugām, kurām raksturīgs izteikts dzimuma dimorfisms.[14]
Kašalotam, salīdzinot ar citiem vaļiem, ir unikālas ķermeņa formas un proporcijas. To nav iespējams sajaukt ar citām vaļu sugām. Tam ir ļoti liela galva, kurai ir taisnstūra forma, un tā var būt 1⁄4—1⁄3 no visa ķermeņa. Tā elpošanas caurumam ir S veida forma, un tas ir novietots galvas kreisajā pusē ļoti tuvu purngalam,[13] tādēļ kašalotam veidojas īpatnēja uz priekšu vērsta ūdens strūkla, ko tas izpūš caur elpošanas caurumu.
Kašalota astes spurai ir raksturīga trīsstūra forma, un tā ir ļoti bieza. Proporcionāli tā ir vislielākā astes spura starp visiem vaļiem, turklāt tā ir ļoti plastiska.[15] Kašalotam ir raksturīgi pirms ieniršanas dziļumā augstu virs ūdens izsliet asti.[13] Kašalotam nav muguras spuras, tās vietā pa muguras asi (ķermeņa pēdējā trešdaļā) tam ir vairāki ādveidīgi izcēlumi, kas atgādina robotu malu. Lielāko izcēlumu vaļu mednieki ir iesaukuši par kupri, to bieži mēdz arī kļūdaini nosaukt par muguras spuru, jo tās forma un lielums atbilst spuras izskatam.[8] Salīdzinot ar citiem vaļiem, kuriem ir gluda āda, kašalota melnā āda ir raupja un tiek salīdzināta ar žāvētām plūmēm. Retos gadījumos var novērot albīnus kašalotus.[16] Acis ir viendabīgi pelēkas, kuras saules gaismā izskatās brūnas.
Kašalota ribas pie mugurkaula pievienojas ar plastisku skrimsli, tādējādi jūras dzelmē zem liela spiediena ribas drīzāk var saspiesties kopā vai salūzt, nekā atrauties no mugurkaula.[17] Galvaskauss kā visiem zobvaļiem ir asimetrisks, kas uzlabo eholokācijas spēju. Kašalota apakšžoklis ir ļoti šaurs un garš.
Apakšžoklī ir gandrīz 60 zobu,[18] kuriem ir vienkārša, konusveidīga forma un kas ir apmēram 25 cm gari. Zobu skaits var būt atšķirīgs, katrā žokļa pusē ir no 20 līdz 26 zobiem,[19] kas katrs sver apmēram 1 kg.[19] Toties augšžoklī zobu parasti nav un katram apakšžokļa zobam pretī ir padziļinājums. Reizēm augšžoklī var novērot rudimentārus zobus, kas ļoti reti izaug tik lieli, lai būtu redzami.[13] Dažiem kašalotiem zobu nav vispār, un žoklis var būt deformēts, tas liecina, ka, lai noķertu medījumu, zobi netiek lietoti. Zinātnieki uzskata, ka zobus kašalotu tēviņi izmanto tikai savstarpējo attiecību noskaidrošanai,[20] jo ļoti bieži pieaugušiem tēviņiem var novērot rētas, kas iegūtas no pretinieku zobiem.
Kašalots kopīgi ar pudeļgalvas vaļiem un jūrasziloņiem ir visdziļāk nirstošie zīdītāji pasaulē.[13] Uzskata, ka kašalots spēj ienirt līdz 3 km dziļumam un uzturēties zem ūdens 90 minūtes,[13][21] lai gan visbiežāk tas nirst apmēram 400 metru dziļumā un zem ūdens uzturas apmēram 35 minūtes.[13] Par kašalota spēju ienirt tik lielā dziļumā liecina dažu lielo dzīvnieku nāves gadījumi, tiem sapinoties zemūdens komunikāciju kabeļos.[22]
Kašalotam piemīt vairākas īpašības, kas ļauj tam izturēt krasās spiediena maiņas, ienirstot lielā dziļumā. Plastiskā krūšu kurvja kaulu anatomija veicina plaušu saspiešanos, samazinot slāpekļa uzņemšanu, vienlaicīgi palēninās vielmaiņa, lai taupītu skābekli.[23][24] Salīdzinot ar sauszemes dzīvniekiem, muskuļu šķiedrās esošais mioglobīns, kas transportē skābekli, kašalotam ir daudz lielākā skaitā.[25] Arī asinīs ir daudz lielāks sarkano asinsķermenīšu skaits, kas savukārt satur hemoglobīnu, kura uzdevums ir pārvietot skābekli no plaušām uz citām ķermeņa daļām un pārnest atpakaļ ogļskābo gāzi. Turklāt ar skābekli bagātinātas asinis nepieciešamības gadījumā spēj apasiņot tikai smadzenes un citus dzīvībai nepieciešamos orgānus.[26][27] Līdzīgi kā cilvēkiem kašalotam ir bīstami strauji pacelties virs ūdens. Šāda strauja pacelšanās var izraisīt pat nāvi.[28]
Starp ieniršanas reizēm kašalotam nepieciešams atpūsties un izelpoties apmēram 8 minūtes.[13] Pēc niršanas tas ieelpo 6—7 reizes minūtē, bet atpūties kašalots elpo 3—5 reizes minūtē. Elpošana ir skaļa un efektīga. Ūdens strūkla, kas tiek izpūsta pa elpošanas caurumu, ir līdz 2 metriem augsta vai pat augstāka un 45° leņķī uz priekšu.[29]
Kašalotiem ir lielākās un smagākās smadzenes gan no pašlaik dzīvojošajiem dzīvniekiem, gan arī no visiem jebkad dzīvojošajiem dzīvniekiem pasaulē. Pieauguša kašalota smadzeņu masa sasniedz 9 kg,[30] bet tilpums — 8000 cm3.[31] Tās ir piecas reizes lielākas nekā cilvēka smadzenes (par cilvēka smadzenēm lielākas smadzenes ir arī ziloņiem un delfīniem). Lai arī smadzenes kašalotam ir lielas, smadzeņu apjoms nav vienīgais faktors, kas raksturo inteliģenci. Kašalotam encefalizācijas koeficents (smadzeņu apjoma attiecība pret kopējo ķermeņa masu) ir daudz mazāks nekā daudziem citiem vaļiem un delfīniem, zemāks nekā cilvēkpērtiķiem un daudz zemāks nekā cilvēkam.[32] Toties kašalota gala smadzenes ir lielākās gan absolūti, gan relatīvi.
Kašalotam ir vāja tauste un oža, bet ir laba dzirde. Redze un acu uzbūve daudz neatšķiras no citiem zobvaļiem, izņemot acu izmēru. Tās ir lielākās starp visiem zobvaļiem un sver 170 g. Tās ir nedaudz saspiestas (7×7×3 cm).
Kašalotam ir divi kuņģi. Pirmajā nav gremošanas fermentu, un tā funkcija ir, izmantojot spēcīgās kuņģa muskuļotās sienas, samalt norīto barību, jo vaļi medījumu nekošļā. Gremošana, izmantojot fermentus, noris otrajā kuņģī.[33] Kašalotam ir ļoti garš zarnu trakts, tas ir garākais no visiem dzīvniekiem, un tā garums pieaugušam tēviņam pārsniedz 300 metrus.[33]
Viena no galvenajām atšķirīgajām kašalota īpašībām ir tā spermaceta orgāns, kas atrodas virs galvaskausa. Šāds orgāns ir vēl tikai pundurkašalotiem. Spermaceta orgāna uzbūve ir kompleksa un sarežģīta, bet to varētu salīdzināt ar milzīgu maisu vai somu, kurā atrodas spermacets — šķidra, taukveidīga, vaskveidīga, pienbalta viela. Orgāna sienas ir īpaši izturīgas un sīkstas. Šādā spermaceta somā atrodas apmēram 1900 litri spermaceta.[34] Jo lielāks indivīds, jo spermaceta ir vairāk. Šis taukainais šķidrums sastāv no triglicerīdiem un vaska esteriem. Jo vecāks kļūst indivīds, jo vaska esteru proporcija spermacetā pieaug. Mazuļiem vaska esteri sastāda 38—51% no kopējās spermaceta masas, pieaugušām mātītēm — 58—87% un pieaugušiem tēviņiem — 71—94%.[35] Turklāt orgāna centrā vaska esteru ir vairāk nekā malās.
Viena no funkcijām, ko veic spermaceta orgāns, ir spēcīgas un fokusētas klikšķošās skaņas radīšana, kas tiek izmantota eholokācijā un savstarpējā komunikācijā.[9][36] Skaņas ātrums spermacetā ir 2684 m/s, kas ir divas reizes ātrāk nekā delfīnu eholokācijas orgānā — "melonē".[37] Zem spermaceta orgāna atrodas t.s. melone, kas sastāv no vairākām spermaceta kamerām, kuras atdalītas ar skrimšļa kārtu. Šāda pati melones uzbūve ir arī pārējiem zobvaļiem.
Caur galvu iet divi elpošanas gaisa kanāli. Kreisais kanāls atrodas blakus spermaceta orgānam un ir savienots ar elpošanas caurumu, bet labais kanāls atrodas zem spermaceta orgāna un ir savienots ar distālo deguna dobumu, kas atrodas pašā degungalā. Savukārt distālais dobums ir savienots ar elpošanas caurumu un kreiso kanālu. Gaiss labajā kanālā uz distālo dobumu plūst caur sašaurinājumu, kuru sauc par fonikas lūpām. Ienirstot valis elpošanas caurumu noslēdz, tādējādi gaiss, kas izplūst cauri fonikas lūpām, pa kreiso kanālu ceļo atpakaļ uz plaušām.
Spermaceta orgāna pašā aizmugurē ir frontālais dobums — ādains maiss, kas atrodas starp spermaceta orgānu un galvaskausa ieliekto priekšējo sienu. Frontālā dobuma aizmugurējās sienas virsmu sedz ar šķidrumu pildīti mezgliņi, kas diametrā ir 4—13 mm lieli un viens no otra nodalīti ar nelielām, šaurām rievām, bet priekšējā siena ir gluda. Mezgliņu virsmas atstaro skaņu viļņus, kas tos sasniedz caur spermaceta orgānu, bet spermaceta orgānā skaņu viļņi ienāk caur fonika lūpām.[37]
Otra spermaceta funkcija, iespējams, ir papildu balasts ieniršanas brīdī. Ir izvirzīta hipotēze, ka pirms ieniršanas aukstais okeāna ūdens apskalo spermaceta orgānu, tādējādi asinsvadi sašaurinās, samazinot asins plūsmu un samazinot spermaceta kopējo temperatūru. Atdziestot spermacetam, vaska esteri cietē un spermacetam samazinās tilpums.[38] Galvas virsmas samazinājums palielina ūdens spēku par apmēram 392 ņūtoniem un atvieglo kašalotam ieniršanu. Toties paceļoties notiek pretējais process, spermacetam tiek pievadītas papildus asinis, kas to uzsilda, attiecīgi palielinās spermaceta un galvas apjoms, palīdzot valim pacelties augšup.[39] Tomēr pēdējo gadu pētījumos tiek apšaubīta šāda spermaceta masas uzsilšana un atdzišana, tā kā nav atklātas anatomiskas struktūras, kas spētu nodrošināt šādu siltuma apmaiņu.[9]
Kašalota galvas uzbūve ir ļoti atšķirīga no citiem zobvaļiem. Piemēram, kašalotam ir tikai viens fonikas lūpu pāris, bet citiem zobvaļiem ir divi pāri. Turklāt kašalotam fonikas lūpas novietotas pašā degungalā, bet citiem zobvaļiem — aiz melones.[40]
Eholokācijai kašalots izmanto klikšķu sēriju, kuras izplatīšanos ūdenī varētu salīdzināt ar fokusētu gaismas staru. Klikšķis rodas brīdī, kad caur fonikas lūpām izplūst gaiss. Radītā skaņa ceļo uz galvas iekšpusi caur spermaceta orgānu un atstarojas pret frontālā dobuma aizmugurējās sienas mezgliņiem. Atstarotā skaņa ceļo caur meloni un tās kamerās kā lēcās iegūst fokusēta stara raksturu.[36] Daļa skaņas atkal atgriežas spermaceta orgānā, atkal tiek atstarota un atkal atgriežas spermacetā. Šāda skaņas vairākkārtēja ceļošana turp un atpakaļ rada klikšķu sēriju.[41] Biologi, analizējot un mērot klikšķu ilgumu, spēj noteikt spermceta orgāna lielumu un attiecīgi noteikt aptuvenu kašalota lielumu.[42]
Tā kā klikšķu ilgums ir atkarīgs no spermaceta orgāna lieluma, tad katram kašalotam ir izteikti individuāls klikšķu raksturs, lai gan valim pieaugot pieaug spermaceta orgāns un mainās skaņas tonalitāte. Atstarotās skaņas — atbalss — galvenais uztvērējs ir apakšžoklis. Īpašs ar taukvielām pildīts kanāls atbalsi novada uz iekšējo ausi.[35] Salīdzinot abus gaisa kanālus, labā kanāla funkcija ir pūst gaisu caur fonikas lūpām, bet kreisā kanāla funkcija ir elpošanas nodrošināšana.[43]
Pieaudzis, dzimumbriedumu sasniedzis kašalota tēviņš ārpus vairošanās sezonas ir vientuļnieks, toties mātītes kopā ar mazuļiem un jaunajiem kašalotiem veido kopīgus barus. Galvenais iemesls, kādēļ pieaugušie tēviņi pamet baru, ir konkurence par barības resursiem.[9] Tēviņi dzimto baru var pamest dažādos vecumos (starp 4 un 21 gadu). Reizēm tēviņi veido vecpuišu barus, kuros parasti apvienojas līdzīga izmēra un vecuma tēviņi, tomēr, kļūstot vecākiem, tie kļūst par vientuļniekiem.[13] Reizēm pieaugušie tēviņi sapulcējas kopā. Šai uzvedības īpašībai biologiem nav skaidrojuma. Mātītes pamatā nekad nemaina baru, tikai retos gadījumos ir notikušas bara maiņas.
Kašalota baru lielums var būt ļoti dažāds. Visbiežāk barā ir 6—9 indivīdi, bet barā var būt arī 20 kašalotu.[9] Barā nav novērojamas radniecības ciešās saites, kādas ir novērojamas, piemēram, zobenvaļiem. Dienas lielākā nomoda daļa baram paiet barojoties (apmēram ⅔), bet atlikusī daļa paiet, savstarpēji komunicējot. Kad kašaloti savstarpēji komunicē, tie izdod sarežģītas klikšķu kombinācijas, kuras mēdz saukt par kodiem. Viens no komunikācijas veidiem ir arī savstarpēja rīvēšanās vienam gar otru.
Kašalota galvenais dabīgais ienaidnieks ir zobenvalis, bet reizēm uzbrūk arī grindas un mazie zobenvaļi.[44] Plēsēji uzbrūk tikai mātīšu bariem ar mazuļiem, kas ir to galvenais mērķis. Pieaugušie kašaloti mazuļus vai ievainotus bara locekļus aizsargā, sastājoties ap tiem aplī. Visbiežāk vaļi sastājas ar galvu uz iekšpusi un ar astēm uz āru. Kašalota astes sitiens ir tik spēcīgs, ka ar to var nogalināt uzbrucēju.[45] Otrs veids, kā kašaloti aizsargā vājākos, ir, apstājoties ap to riņķī ar seju uz āru. Ja zobenvaļu bars ir ļoti liels, tas reizēm uzbrūk pieaugušai mātītei. Tā kā pieauguši kašalotu tēviņi ir ļoti lieli, pārāk spēcīgi un agresīvi, lai tiem uzbruktu pat zobenvaļi, tad vienīgie to ienaidnieki ir cilvēki. Toties reizēm ir novērots, ka pieaudzis kašalotu tēviņš uzbrūk zobenvaļu baram. Šāda uzbrukuma laikā var novērot interesantu uzvedības modeli zobenvaļiem — tie sastājas aplī ap saviem mazuļiem, ar astēm sitot uzbrūkošajam kašalotam, līdzīgi kā to dara kašalotu mātītes.
Kašaloti kopumā neveido draudzīgas attiecības ar citu sugu vaļiem vai delfīniem, lai gan ir datēts gadījums, ka kašalotu barā ir pieņemts un aizsargāts sakropļots pudeļdeguna delfīns.[46]
Ilgu laiku valdīja uzskats, ka kašaloti guļ ļoti īsu laiku, ieņemot vertikālu pozīciju ar galvu laukā no ūdens. Tomēr pēdējo gadu pētījumos noskaidrojies, ka kašaloti spēj ieslīgt arī dziļajā miegā, aizmiegot ar abām smadzeņu puslodēm. Dziļais miegs aizņem apmēram 7% no kopējā miega daudzuma, un tas visbiežāk notiek vakara stundās pirms pusnakts.[47]
Kašalots parasti barojas 300—800 metru dziļumā, bet reizēm tas ienirst 1—2 km dziļumā.[9] Zem ūdens kašalots spēj uzturēties ilgāk kā 1 stundu.[9] Kašalotu galvenā barība ir maza un vidēja lieluma kalmāri (12—650 grami[48]), bet tie barojas arī ar milzu kalmāriem un Antarktīdas kalmāriem, astoņkājiem un dažādām zivīm, kas dzīvo tuvu jūras dibenam.[9] Dažreiz kašalots uzķer nejaušu medījumu, kamēr medī kaut ko lielāku. Vislielāko informāciju par dziļumā dzīvojošām kalmāru sugām zinātnieki ieguvuši, analizējot kašalota kuņģa saturu un izkārnījumus. Biologi dabā nekad nav novērojuši kašalota cīņu ar Antarktīdas kalmāru, kas svērtu ap 500 kg, bet uz kašalotu ķermeņiem var novērot rētas, kuras varētu būt iegūtas šādās cīņās. Vienīgais novērojums dabā, vērojot kašalotu uzvedību, kas varētu liecināt par šādiem lieliem medījumiem, ir 2010. gada novērojums, kurā kašalotu mātītes, savstarpēji sadarbojoties, medīja Humbolta kalmāru (Dosidicus gigas).[49]
Novērojumos noskaidrojies, ka dziļumā kašaloti medī, apgriezušies otrādāk, ar muguru uz leju. Zinātnieki uzskata, ka tādā veidā kašaloti var saskatīt kalmāru siluetus pret apgaismoto ūdens virsmu. Reizēm kašaloti no āķu jedām zog zivis, piemēram, melnās mencas (Anoplopoma fimbria) un ilkņzivis (Dissostichus), tomēr tas ir ļoti neliels daudzums, salīdzinot ar to, cik kašalots dienā apēd. Valda uzskats, ka kašaloti medī arī lielmutes haizivis (Megachasma pelagios), kas mājo okeāna dziļumā. Dienā kašalots apēd barības daudzumu, kas sastāda 3% no indivīda ķermeņa svara. Gadā planētas kašalotu populācija apēd apmēram 91 000 000 tonnas barības (salīdzinājumam — cilvēce patērē ap 115 000 000 tonnu jūras produktu gadā).[50]
Kalmāru asie knābji, nonākot kašalota gremošanas sistēmā, izraisa ambras veidošanos. Šo procesu var salīdzināt ar pērles veidošanos gliemežnīcā.[51] Kalmāru knābji kairina zarnu sienas un tā rezultātā izdalās īpašā substance, ko sauc par ambru. Tā ir ļoti vērtīga izejviela parfimērijas nozarē.
Kašalotu vairošanās ir cieši saistīta ar labvēlīgiem vides apstākļiem, un kopumā tiem ir zems dzimstības līmenis. Kašalotiem ir garš mūžs (70 gadi un vairāk),[8] tie nobriest vēlu un māte ilgstoši rūpējas par saviem pēcnācējiem.[13] Zinātnieki joprojām nav izpratuši, kādā veidā kašaloti veido pārus. Ir zināms, ka tēviņi savstarpēji cīnās, lai iegūtu mātītes labvēlību, tēviņi sapārojas ar vairākām mātītēm, bet tie nav kādas grupas vai harēma līderi, kā arī tēviņi nerūpējas par saviem mazuļiem.[9]
Mātītes dzimumbriedumu sasniedz apmēram 9 gadu vecumā. Vecākā zināmā mātīte, kurai bijis mazulis, ir bijusi 41 gadu veca.[9] Grūsnības periods ilgst 14—16 mēnešus. Piedzimst tikai viens mazulis. Kopumā vienai mātītei mazuļi dzimst reti. Tie var dzimt ik pa 4—20 gadiem. Dzemdības notiek bara vidū un, lai arī, kamēr mazulis nāk pasaulē, neaizsargāto māti no ienaidniekiem apsargā citi pieaugušie kašaloti, jaundzimušo pirmajās stundās var sakost arī bara locekļi.[9] Māte mazuli zīda ar pienu 19—42 mēnešus, bet tā kā mazuli var pabarot jebkura cita mātīte, tad retos gadījumos tas zīž pienu pat līdz 13 gadiem.[8] Kašalota piens, kā jau jūras zīdītājam, ir daudz treknāks un biezāks nekā sauszemes zīdītājiem. Salīdzinot ar govs pienu, kura vidējais tauku procents ir 4%, kašalota mātītes pienam ir 36% tauku, un tā konsistenci var salīdzināt ar biezpienu.[52]
Tēviņi dzimumbriedumu sasniedz apmēram 18 gadu vecumā. Sasniedzot šo vecumu, tēviņi sāk baroties arvien aukstākos ūdeņos, kur barošanās ir daudz efektīvāka, bet mātītes ar mazuļiem uzturas siltākos ūdeņos. Kašalotu tēviņi kļūst pilnībā pieauguši, sasniedzot 50 gadu vecumu.[13]
Kašalotus intensīvi medīja no 18. līdz 20. gadsimtam, lai iegūtu trānu (vaļa taukus), gaļu, ambru un galvā esošo spermacetu. Iegūtie tauki un spermacets tika izmantots sveču, ziepju, kosmētikas, farmācijas, mašīneļļu, lampu eļļu un citu smērvielu ražošanā, kā arī zīmuļu un krītiņu ražošanā. Ar smērvielām tika apstrādāti ādas izstrādājumi, lai tos padarītu noturīgus pret ūdeni.[53] Viena no vērtīgākajām un dārgākajām vielām, ko ieguva no kašalota, ir ambra, kuru izmanto parfimērijā, lai nofiksētu smaržas. Ambra ir saturīga, vaskveidīga un degoša viela, kas izdalās no zarnu sienām, kalmāru asajiem knābjiem tās kairinot.
Kašalotiem ir milzīga loma kopīgajā planētas ekosistēmas līdzsvarā. Pateicoties tiem, organiskās sintēzes ceļā pieaug atmosfēras atbrīvošana no oglekļa dioksīda (ogļskābās gāzes). Lielo dzīvnieku ar dzelzi bagātie izkārnījumi veicina fitoplanktona augšanu, attiecīgi, pieaugot fitoplanktonam, no atmosfēras tiek paņemts lielāks oglekļa dioksīda daudzums. Kad fitoplanktons iet bojā, tas grimst lejup un paņem sev līdzi oglekļa dioksīdu. Strauji samazinoties kašalotu skaitam 20. gadsimtā, atmosfērā pieauga oglekļa dioksīda daudzums par apmēram 2 miljoniem tonnu. Īpaši šis process (oglekļa dioksīda nogrimšana dzelmē) ir kavēts ar dzelzi nabadzīgajā Dienvidu okeānā.[54]
Lai arī mūsdienās kašalotu medības ir aizliegtas un mūsdienu populācija ir sasniegusi jau tādu lielumu, ka sugu vairs nevar uzskatīt par apdraudētu, tomēr kašalotu skaits atjaunojas ļoti lēni, īpaši Dienvidu okeānā, kurā mājo tikai pieaugušie tēviņi.[9]
Nav precīzi zināms, cik liela ir kašalotu pasaules populācija, bet tiek pieņemts, ka tie ir vairāki simti tūkstoši. Kopumā kašalotu sugas pastāvēšana ir daudz drošākā situācijā nekā daudzas citas vaļu sugas. Lielie dzīvnieki mūsdienās ir aizsargāti visā pasaulē, un to rūpnieciskās medības ir gandrīz beigušās. Viena no retajām valstīm, kas joprojām turpina medīt kašalotus, ir Japāna. Katru gadu japāņu vaļu mednieki nomedī 10 kašalotus. Līdz 2006. gadam 10 kašalotus nomedīja arī Indonēzijas vaļu mednieki. Lielāks apdraudējums kašalotiem par mūsdienu vaļu medniekiem ir sapīšanās zvejnieku tīklos un saskriešanās ar kuģiem.[7] Kašalotus ietekmē un apdraud okeāna piesārņojums ar dažādiem plastikas atkritumiem, kurus kašaloti mēdz norīt, kā arī ķīmiskais un trokšņu piesārņojums.
Kašalots (Physeter macrocephalus) ir kašalotu dzimtas (Physeteridae) zobvalis, kas ir vienīgā suga kašalotu ģintī (Physeter). Dažreiz kašalotus sauc arī par spermas vaļiem. Šāds nosaukums ir radies, jo pagātnē kļūdaini par spermu tika uzskatīta kašalota galvā esošā pienbaltā viela — spermacets, kas atrodas spemaceta orgānā virs galvaskausa. Tā galvenā funkcija ir saistīta ar eholokāciju, bet zinātnieki ir izvirzījuši jaunu hipotēzi, ka spermacets nodrošina kašalotam arī balastu niršanas laikā. Tā kā spermaceta orgānam ir milzīgs izmērs, kašalotam ir nesamērīgi liela galva, salīdzinot ar pārējo ķermeni. Šo nesamērīgo proporciju dēļ ir radušās dažādas leģendas par jūrā dzīvojošiem briesmoņiem, piemēram, Hermana Melvila stāsts "Mobijs Diks". Pateicoties tieši Melvila stāstam, kašaloti tiek kļūdaini uzskatīti par jūras nezvēriem.
Kašalotu var uzskatīt par vienu no viskosmopolītiskākajām sugām pasaulē. Tas sastopams gandrīz ikvienā pasaules okeānā (izņemot Ziemeļu Ledus okeānu), nosacīti sākot no abiem poliem līdz ekvatoram: Atlantijas okeānā, Klusajā okeānā, Dienvidu okeānā un Indijas okeānā, arī Vidusjūrā un Melnajā jūrā. Vēl nesenā pagātnē kašalotus intensīvi medīja, īpaši 20. gadsimta vidū pēc Otrā pasaules kara. Iecienīta medību vieta bija pie Portugālei piederošajām Azoru salām, bet mūsdienās to medības ir aizliegtas. Kašalots vēl ir arī ASV Konektikutas štata simboliskais dzīvnieks.
Paus sperma (Physeter macrocephalus) adalah yang terbesar bagi paus bergigi dan haiwan bergigi terbesar di dunia. Paus ini dinamakan sempena bahan putih-susu spermaceti yang terdapat pada kepalanya dan pada mulanya disalah anggap sebagai mani. Kepala paus Sperm yang besar dan bentuk yang berbeza, dan juga peranan utamanya dalam Moby Dick yang ditulis oleh Herman Melville, telah menyebabkan ramai yang menggambarkannya sebagai bentuk asal archetype.
Dalam sejarah, pauh Sperma juga dikenali sebagai Common Cachalot.
Paus Sperm berbeza kerana kepalanya yang besar, terutama bagi paus jantan, yang biasanya satu per tiga daripada panjangnya. Malah, nama spesies macrocephalus diambil dari bahasa Yunani untuk 'kepala besar'. Berbeza dengan kulit yang licin sebagaimana kebanyakan pauh gergasi lain, kulit dibelakang paus Sperm biasanya berkedut dan telah disamakan dengan prune oleh peminat pemerhati paus (rujuk 5. di bawah). Mereka bewarna kelabu serata dan mungkin kelihatan perang dibawah cahaya matahari ("Great White Whale" dalam novel Melville, sekiranya haiwan tersebut wujud, kemungkinannya albino). Tidak menghairankan, otak Paus Sperm adalah yang terbesar dan terberat bagi semua haiwan(berat purata 7 kg dalam paus jantan dewasa). Bagaimanapun, otak Paus Sperma adalah tidak besar jika dibandingkan dengan saiz badan..
Liang pernafasan blowhole terletak berhampiran dengan bahagian hadapan kepala dan condong ke kiri (jika dilihat kearah yang sama dengan paus). Ini memberikan ciri-ciri hembusan berberkembang yang jelas kearah hadapan. Dorsal fin nya terletak sekitar dua pertiga kebawah tulang belakang dan biasanya pendek dan berbentuk segi tiga sekata. Fluke nya juga berbentuk segi tiga dan amat tebal. Flukes diangkat tinggi keluar daripada air sebelum paus memulakan selaman dalam.
Paus Sperm mempunyai 20-26 pasang gigi kon pada rahang bawah mereka. Setiap gigi mampu mencecah sehingga satu kilogram. Sebab kewujupan gigi ini tidaklah diketahui dengan pasti. Ia dipercayai bahawa gigi-gigi tersebut tidak diperlukan untuk makan sotong (lihat Makan di bawah), malah Paus Sperma liar yang sihat dan cukup makan telah dilihat tanpa gigi. Consensus para saintis masa kini adalah gigi-gigi tersebut mungkin digunakan dalam pertelingkahan antara paus jantan dalam spesies yang sama. Hipotesis ini selari dengan gigi yang bentuk kon dan jarang-jarang. Gigi bentuk asas juga terdapat dibahagian rahang atas tetapi ia jarang tumbuh nampak dimulut.
Paus sperma (Physeter macrocephalus) adalah yang terbesar bagi paus bergigi dan haiwan bergigi terbesar di dunia. Paus ini dinamakan sempena bahan putih-susu spermaceti yang terdapat pada kepalanya dan pada mulanya disalah anggap sebagai mani. Kepala paus Sperm yang besar dan bentuk yang berbeza, dan juga peranan utamanya dalam Moby Dick yang ditulis oleh Herman Melville, telah menyebabkan ramai yang menggambarkannya sebagai bentuk asal archetype.
Dalam sejarah, pauh Sperma juga dikenali sebagai Common Cachalot.
De potvis (Physeter macrocephalus) is een walvis uit de familie der potvissen (Physeteridae). De wetenschappelijke naam van de soort werd in 1758 gepubliceerd door Carl Linnaeus.[2] Het is de grootste soort van de onderorde der tandwalvissen (Odontoceti).
De potvis voedt zich onder andere met reuzeninktvissen, enorme pijlinktvissen, die hij tot op 3000 meter diepte vangt. In 2018 werden nieuwe bevindingen gepubliceerd die aangeven dat potvissen mogelijk zelfs tot op meer dan 4000 m duiken.[3] Potvissen jagen soms in groepen waarbij elk exemplaar zijn eigen, afwisselende taak heeft.[4] Een potvis beschikt over 3000 kg bloed, waarin voldoende zuurstof kan worden opgeslagen om tot twee uur onder water te blijven.[5] Een potvis eet gemiddeld per dag drie procent van zijn eigen lichaamsgewicht aan prooidieren. Een afvalproduct uit de darmen van potvissen, amber, wordt gebruikt bij de productie van parfum.
De belangrijke rol in Herman Melvilles roman Moby-Dick, deels gebaseerd op de albino Mocha Dick,[6] heeft de potvis een zekere bekendheid gegeven.
De potvis is de grootste tandwalvis en tevens een van de grootste roofdieren die bekend zijn in de dierenwereld. Mannetjes worden tot 18 meter lang en vrouwtjes tot 11 meter; het gewicht kan tot 50 ton bedragen. De lichaamskleur is donkergrijs en in het licht van de zon vaak bruinig. Een potvis heeft alleen 20-26 grote kegelvormige zichtbare tanden in de onderkaak, in de bovenkaak zitten rudimentaire tanden die niet door het tandvlees heenkomen. De functie van de tanden is onbekend: er zijn tandeloze potvissen gevonden die desondanks weldoorvoed waren.[7]
De merkwaardige vorm van de kop wordt veroorzaakt door het spermaceti-orgaan in het voorhoofd, dat zo'n 3000 liter wasachtig materiaal, het walschot, bevat. Dit orgaan helpt de potvis bij het duiken en stijgen. Door afkoeling wordt de was hard en krimpt. Door verwarming wordt de was zacht en zet uit. De potvis verandert zodoende van volume en ondervindt minder cq. meer opwaartse druk (Wet van Archimedes). De temperatuur van het walschot wordt beheerst door middel van de doorbloeding: als veel bloedvaten in het spermaceti-orgaan open zijn stijgt de temperatuur.
De kop kan 25-35% van de totale lichaamslengte in beslag nemen.[7] Potvissen hebben hersenen die gemiddeld 7,8 kg wegen. Daarmee zijn het de grootste hersenen van alle dieren.[7]
Het dier komt voor in alle wereldzeeën.
Volgens sommige deskundigen werkt de Noordzee als een fuik voor de potvis. Onderweg van de tropen naar het noorden komen sommige dieren in de Noordzee terecht. Aangezien de dieren gewend zijn aan diep water kunnen ze niet omgaan met de zandbanken. Ze raken gedesoriënteerd, vinden geen eten en raken verzwakt. Uiteindelijk stranden ze of sterven ze op zee.
De recente toename van potvissen aan de Noordzeekusten is waarschijnlijk het gevolg van het einde van de potvisjacht in de jaren tachtig. Volgens tellingen waren er in totaal in de twintigste eeuw 21 strandingen, waarvan 10 in de periode 1990-2000. Tussen 2000 en 2016 waren er elf strandingen.[8]
Een potvis die op 15 december 2012 bij het eiland Texel aanspoelde, had 83 kg amber in zijn buik. De waarde wordt geschat op honderdduizenden euro's, maar de klomp werd waarschijnlijk zijn dood.[9]
Opvallende strandingen:
Een potvisstranding die veel publiciteit kreeg is die van 1970 in het Amerikaanse Florence (Oregon). Men besloot het kadaver van 8 ton op te ruimen met behulp van dynamiet. Toen dit plan op 12 november werd uitgevoerd vernielden de rondvliegende stukken een auto en raakten de omstanders bedekt onder de blubber. Er vielen geen gewonden. Wanneer men langer had gewacht, en het dier niet had opgeblazen, was het vanzelf geëxplodeerd. Bij het rottingsproces van dode potvissen komen gassen vrij, vergelijkbaar met methaan, die op den duur niet uit het dode dier kunnen ontsnappen zodat de walvis ontploft.
Springende potvis
Littekens van reuzeninktvissen op de huid van een potvis
Aan land gebrachte gevangen potvis
Tand van een potvis
Vergelijking mens-potvis
Potvis vs. reuzeninktvis
De potvis (Physeter macrocephalus) is een walvis uit de familie der potvissen (Physeteridae). De wetenschappelijke naam van de soort werd in 1758 gepubliceerd door Carl Linnaeus. Het is de grootste soort van de onderorde der tandwalvissen (Odontoceti).
De potvis voedt zich onder andere met reuzeninktvissen, enorme pijlinktvissen, die hij tot op 3000 meter diepte vangt. In 2018 werden nieuwe bevindingen gepubliceerd die aangeven dat potvissen mogelijk zelfs tot op meer dan 4000 m duiken. Potvissen jagen soms in groepen waarbij elk exemplaar zijn eigen, afwisselende taak heeft. Een potvis beschikt over 3000 kg bloed, waarin voldoende zuurstof kan worden opgeslagen om tot twee uur onder water te blijven. Een potvis eet gemiddeld per dag drie procent van zijn eigen lichaamsgewicht aan prooidieren. Een afvalproduct uit de darmen van potvissen, amber, wordt gebruikt bij de productie van parfum.
De belangrijke rol in Herman Melvilles roman Moby-Dick, deels gebaseerd op de albino Mocha Dick, heeft de potvis een zekere bekendheid gegeven.
Spermkval, Physeter catodon eller Physeter macrocephalus, er ein tannkval i spermkvalfamilien. Han blir opp til 18 meter lang. Spermkvalen finst i så godt som alle verdshava, frå Ekvator til Arktis og Antarktis, helst i ope hav eller ved kontinentalsokkelen. Han var utsett for industriell kvalfangst på 1900-talet, men det vart òg driven omfattande fangst allereie før granatharpunen si tid, tilbake til 1712. Rundt 1950 nådde fangsten høgda, då det vart fanga opp til 25 000 dyr i året. Den kommersielle fangsten tok slutt i 1988. Etter dette har det blitt drive fangst i liten skala frå opne båtar i Indonesia. Den globale bestanden er høgst usikker, men iallfall over 100 000 individ.[1] Spermkval kjem innom norske farvatn på næringsvandringar om sommaren.[2]
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Spermkval Spermkval, Physeter catodon eller Physeter macrocephalus, er ein tannkval i spermkvalfamilien. Han blir opp til 18 meter lang. Spermkvalen finst i så godt som alle verdshava, frå Ekvator til Arktis og Antarktis, helst i ope hav eller ved kontinentalsokkelen. Han var utsett for industriell kvalfangst på 1900-talet, men det vart òg driven omfattande fangst allereie før granatharpunen si tid, tilbake til 1712. Rundt 1950 nådde fangsten høgda, då det vart fanga opp til 25 000 dyr i året. Den kommersielle fangsten tok slutt i 1988. Etter dette har det blitt drive fangst i liten skala frå opne båtar i Indonesia. Den globale bestanden er høgst usikker, men iallfall over 100 000 individ. Spermkval kjem innom norske farvatn på næringsvandringar om sommaren.
Spermhvalen (Physeter macrocephalus), også kalt kaskelott, er den største av tannhvalene og eneste art i spermhvalfamilien (Physeteridae), som kun inneholder spermhvalslekten (Physeter). Den finnes i alle verdens hav, unntatt i Arktis, og er en toppkonsument i sitt økosystem..
Spermhvalen er den største av tannhvalene og har kun tenner i underkjeven (ref. betydningen av det vitenskapelige navnet P. catodon). Hannene blir normalt 15–20 meter lange og veier normalt 45–57 metriske tonn som fullvoksne. Hunnene blir vanligvis 11–13 meter lange og kan veie inntil 20 tonn som fullvoksne. Et særtrekk med spermhval er den skrukkede huden. Kroppen er kompakt og fargen varierer normalt fra brun eller mørk grå overside til en lysere bukside. Albinisme er også kjent blant spermhval. Sveivene foran er korte og kantete, mens halefinnen er stor og kraftig og omkring 4–5 m bred.
Hodet utgjør mer enn en tredjedel (ref. betydningen av det vitenskapelige navnet P. macrocephalus) av kroppen og har en firkantet profil, og hjernen er den største blant alle pattedyr. Underkjeven er meget smal og har 18–30 kjegleformede tenner i hver kjevehalvdel. Hver tann veier omkring 1 kg. Blåsehullet sitter langt fremme på venstre side av «snuten», noe som gjør denne hvalen unik og lett gjenkjennelig.
Bindevevsmassen i hodet inneholder en olje som når hvalen er død, stivner (blir voksaktig) til hvalrav eller spermasett, en melkeaktig voks som ligner mannlige kjønnssekret (derav navnet spermhval). Man trodde tidligere at denne oljen var sentral i reproduksjonen hos denne arten, men nå vet man at så ikke er tilfellet. Derimot tror man at oljen kan ha med hvalens evne til å regulere egen flyteevne eller oppdrift å gjøre. Dette skjer ved at de respiratoriske kanalene i organet kan benyttes til enten å varme opp eller å avkjøle oljen. Spermolje har et smeltepunkt på 29 °C, og når spermhvalen dykker lar den kjøligere vann strømme gjennom sine respiratoriske ganger slik at oljen blir stivere. Dette kan også være forklaringen på at spermhvalens respiratoriske ganger går på skrått fra svelget til blåsehullet, som altså sitter langt fram på «snuten» hos dette dyret. Plasseringen gjør imidlertid at det store organet kan avkjøles og oljen stivner (og krymper), slik at hvalens (hodets) tetthet øker. Dette reduserer flyteevnen og gir negativ oppdrift. Når hvalen så stiger mot overflaten igjen, reverseres det hele gjennom oppvarming av stadig varmere vann som gir økt flyteevne.
Spermhvalen finnes i alle verdens havområder, typisk der dybden er minst 1 000 m.[1] Hannene finner man fra iskanten i polare strøk til tropiske farvann, mens hunner og unger helst er å finne i milde farvann, der overflatetemperaturen i vannet typisk ligger på omkring 15 grader celsius eller mer.[1] I norske farvann er det derfor stort sett kun hanner som finnes, og den er mest tallrik i Norskehavet utenfor Eggakanten.
Spermhvalen lever for det meste i flokk. Som regel danner hunnene såkalte mødreflokker, som består av voksne hunner og deres avkom. Når hannene blir kjønnsmodne forlater de flokken til fordel for såkalte ungkarsflokker, mens unge hunner blir i mødreflokken. Ungkarsflokken består som regel av hanner i alderen 7–27 år. Etter dette forlater de eldre hannene ungkarsflokken og danner mindre flokker. Noen blir også solitære.
Spermhvalen orienterer seg ved hjelp av ekkolokalisering, slik alle tannhvaler kan. Den er også kjent for å kunne dykke til enorme havdyp, og mange har antydet at arten kan dykke til omkring 3 000 meter under havoverflaten. Dette ville isåfall vært dypere enn noe annet pattedyr da hypotesen ble framsatt, men dykk til slike dybder hadde fram til 2011 aldri latt seg dokumentere. Faktisk er et dykk til 1 501 m det dypeste dykket som har blitt registrert (så langt kjent) hos denne arten.[2]. Typiske dypdykk er imidlertid gjerne omkring 400–800 meter dype. Spermhvaler har dessuten evnen til å gjøre gjentatte dype dykk etter kort tid (bare noen minutter), noe andre dypt dykkende hvaler (nebbhvalene) ikke kan.
I 2011 ble den offisielle rekorden for dyphavsdykk blant pattedyr ettertrykkelig knust, men ikke av en spermhval. Den nye rekorden lyder på 2 992 meter og innehas av en gåsenebbhval, som også hadde den gamle på 1 899 m.[3]
Dype dykk varer som regel omkring 60 minutter, men spermhvalen kan trolig være neddykket i opp mot to timer (noen hevder opp mot 190 minutter[4]). Spermhvalen har også evnen til å gjøre gjentatte nye dype dykk umiddelbart, noe som ikke er registrert blant nebbhvalene. Under slike dykk fanger den og spiser blekksprut og fisk.
Spermhval er kjent under to ulike vitenskapelige navn; P. macrocephalus og P. catodon. Det første tar imidlertid presedens over det andre på grunn av prinsippet om «først publisert», som bestemt i ICZN Code Article 24.[5] P. macrocephalus betyr «hval med stort hode», mens P. catodon betyr «hval med tenner kun i underkjeven».
Det er blitt drevet jakt på spermhval siden slutten av 1600-tallet, spermhval, både på grunn av spekket, spermoljen og en svart tarmolje som er kjent som ambra. Også de store tennene var verdifulle på grunn av stigende etterspørsel av elfenben. Spermoljen var ettertraktet fordi den var ren og overlegen de fleste andre naturoljer som smøremiddel. Ambra ble brukt i produksjonen av såpe, stearinlys, kosmetikk og rensemidler. Senere på 1900-tallet utgjorde spermhval og finnhval de to viktigste artene i senere norsk hvalfangsthistorie, men i 1987 ble den totalfredet. Japan startet i 2001 imidlertid med en forsiktig forskningsfangst på spermhval, nord i Stillehavet.
Spermhvalen (Physeter macrocephalus), også kalt kaskelott, er den største av tannhvalene og eneste art i spermhvalfamilien (Physeteridae), som kun inneholder spermhvalslekten (Physeter). Den finnes i alle verdens hav, unntatt i Arktis, og er en toppkonsument i sitt økosystem..
Multimedia w Wikimedia Commons Kaszalot spermacetowy[4], kaszalot[5], potwal[5], potwal olbrotowiec[potrzebny przypis] (Physeter macrocephalus) – gatunek ssaka z rodziny kaszalotowatych (Physeteridae), największy przedstawiciel kladu zębowców (Odontoceti). Występuje we wszystkich oceanach[2][3] . Jest największym współcześnie żyjącym zwierzęciem mięsożernym.
W polskiej literaturze zoologicznej gatunek P. macrocephalus był oznaczany nazwą „kaszalot”[5]. W wydanej w 2015 roku przez Muzeum i Instytut Zoologii Polskiej Akademii Nauk publikacji „Polskie nazewnictwo ssaków świata” gatunkowi nadano nazwę „kaszalot spermacetowy”, rezerwując nazwę „kaszalot” dla rodzaju tych waleni[4].
Duża prostokątna głowa może u dorosłych osobników stanowić nawet 1/3 długości ciała. Płetwy piersiowe małe, płetwy grzbietowej brak, potężna pozioma płetwa ogonowa ma rozpiętość do 6 metrów. Kolor ciemnoszary lub szary, na brzuchu jaśniejszy. U starszych osobników liczne blizny na skórze. Potrafi sprawnie i szybko nurkować na duże głębokości – w pościgu za ulubionymi kałamarnicami – nawet do 1,5 kilometra (co stanowi rekordowy wynik dla gromady ssaków). Okazał się najgłębiej nurkującym wielorybem. Udało się to określić wtedy, gdy płynący wzdłuż dna wieloryb zaczepił żuchwą i przerwał kabel transatlantycki na głębokości 1134 m (wydobyto go wraz z kablem).
Samiec do 20,5 metrów, samica do 13 metrów
Od 20 ton do 75 ton w przypadku niektórych samców
Kaszaloty żywią się głównie głowonogami, ale również rybami i płetwonogimi. Ten wielki drapieżnik może atakować również 3-metrowe rekiny. Jego ulubioną ofiarą jest kałamarnica olbrzymia. W ich poszukiwaniu kaszaloty nurkują na znaczne głębokości, najgłębiej spośród wszystkich ssaków. W żołądkach niektórych kaszalotów znaleziono dzioby gigantycznych kalmarów żyjących na dużych głębokościach (rekordzista miał w żołądku około 18 tysięcy dziobów), ale dominowały tam pozostałości metrowych ośmiornic.
Znaczny dymorfizm płciowy; dojrzałość płciową samce osiągają po dojściu do 11-12 m dł., samice po osiągnięciu 8-9 m; ciąża trwa 14-15 miesięcy, noworodek ma ok. 4 metrów
Kaszaloty żyją w oceanach i większości mórz. Często spotyka się je w obszarach występowania kalmarów olbrzymich. Preferują wody stref tropikalnych i subtropikalnych. Dorosłe samce udają się na wędrówki do stref polarnych. W latach 80 3/4 populacji kaszalotów bytowało na półkuli południowej
Zagrożony wyginięciem. Polowania na kaszaloty, zakazane w 1982 roku, kontynuowano w tradycyjny sposób na Azorach jeszcze przez 2 kolejne lata.
Zabity kaszalot nie tonie, co ułatwiało holowanie zwierzęcia do brzegu lub okrętu. Od XVIII wieku był poławiany dla tłuszczu.
O sile i rozmiarze kaszalota świadczy historia amerykańskiego statku wielorybniczego Essex, o długości 27 m i nośności 238 ton, który w 1820 roku został zaatakowany i zatopiony przez kaszalota na Pacyfiku, w pobliżu Wysp Pitcairn. Incydent ten nie przeszedł bez echa, stając się kanwą znanej powieści „Moby Dick” Hermana Melville’a z 1851 roku. Spośród wszystkich żyjących obecnie na Ziemi zwierząt, kaszalot ma największy mózg oraz wydaje najgłośniejszy dźwięk (rodzaj klikania). Funkcje tego dźwięku nie są do tej pory znane.
Nazwa ang. sperm whale (używana obok nazwy common cachalot) – czyli „waleń (wieloryb) spermowy” – pochodzi od białej substancji przypominającej spermę, zwanej olbrotem albo spermacetem. Z kolei nazwa kaszalot (cachalot) pochodzi od starofrancuskiej nazwy oznaczającej „zęby”.
Kaszalot charakteryzuje się wielką głową, rozszerzoną na końcu pyska i stromo ściętą. Otwór wytryskowy znajduje się u niego z przodu głowy z lewej strony. Zęby duże, stożkowate, w liczbie 50. W szczęce znajdują się szczątkowe zęby pokryte dziąsłami, a w żuchwie osadzony jest szereg jednakowej wielkości stożkowatych zębów, wykorzystywanych kiedyś przez marynarzy do rzeźbienia, tzw. scrimshaw.
W specjalnych komorach między kośćmi czaszki i w workach podskórnych znajduje się oleista masa, zwana spermacetem albo olbrotem, która była używana na skalę przemysłową, używano jej kiedyś do sporządzania m.in. plastrów, szminek i kremów. W jelitach chorych i zdechłych kaszalotów występuje szarobrunatna masa, zwana ambrą, niezwykle cenna ze względu na aromat, który czynił ją pożądanym surowcem w przemyśle perfumeryjnym.
Kaszalot jest największym współczesnym mięsożercą i jednym z największych zwierząt w ogóle (większe rozmiary osiągają właściwie tylko płetwal błękitny i finwal), długość samca dochodzi do 20,5 m, obwód ciała do 13 m, a masa do 75 t. Samice są zwykle znacznie mniejsze (do 12 m długości i 18 t masy).
W tylnej połowie ciała na grzbiecie znajduje się nieruchoma płetwa tłuszczowa. Kończyny piersiowe stosunkowo niewielkie, osadzone są z tyłu za oczami, na ich powierzchni górnej znać 5 podłużnych fałd, odpowiadających 5 palcom. Płetwa ogonowa jest dwupłatowa, niezbyt głęboko wcięta.
Ciało pokryte gładką, ciemną, prawie czarną skórą, często z licznymi bliznami pozostałymi po walkach z innymi kaszalotami lub spotkaniach z olbrzymimi głowonogami. Pod skórą znajduje się gruba warstwa tkanki tłuszczowej, mięśnie żylaste.
Kaszaloty zamieszkują głównie morza ciepłe. W lipcu rozdzielają się płciami. Samce można wówczas obserwować u wybrzeży np. Norwegii w okolicach Lofotów. W tym samym czasie samice mogą przebywać w okolicach Morza Karaibskiego. Kaszaloty zwykle trzymają się niewielkimi stadkami, pływają bardzo szybko. Co 45 do 55 minut kaszalot wynurza się nad powierzchnię wody dla zaczerpnięcia oddechu, wyrzuca wtedy przy wydechach strumień rozgrzanego powietrza na wysokość 1 m.
Po kilkudziesięciu wdechach i wydechach kaszalot zanurza się ponownie pod wodę. Po liczbie wdechów doświadczony wielorybnik potrafił ocenić, na jak długo zwierzę zamierza się zanurzyć. Samica rodzi jedno młode, które karmi mlekiem. Matka w czasie karmienia kładzie się na boku, tak by młode mogły się przyssać kątami pysków.
Kaszaloty wykazują rozwinięte zachowania społeczne. Tworząc odpowiednią formację osłaniają cielęta lub osobniki osłabione. Zaobserwowano także przygarnięcie przez stado kaszalotów upośledzonego fizycznie delfina butlonosego[6].
Kaszalot spermacetowy, kaszalot, potwal, potwal olbrotowiec[potrzebny przypis] (Physeter macrocephalus) – gatunek ssaka z rodziny kaszalotowatych (Physeteridae), największy przedstawiciel kladu zębowców (Odontoceti). Występuje we wszystkich oceanach . Jest największym współcześnie żyjącym zwierzęciem mięsożernym.
Cachalote ou cacharréu (nome científico: Physeter macrocephalus)[3][4] é a maior das baleias dentadas (odontocetos) e o maior predador com dentes. É o único membro vivo do gênero Physeter e uma das três espécies existentes na superfamília Physeteroidea, juntamente com o cachalote-pigmeu e o cachalote-anão do Kogia. É um mamífero pelágico com distribuição mundial e migra sazonalmente para alimentação e reprodução.[5] As fêmeas e os machos jovens vivem juntos em grupos, enquanto os machos maduros vivem vidas solitárias fora da época de acasalamento. As fêmeas cooperam para proteger e amamentar seus filhotes. As fêmeas dão à luz a cada quatro a vinte anos e cuidam dos bezerros por mais de uma década. Um cachalote maduro tem poucos predadores naturais, embora bezerros e adultos enfraquecidos às vezes sejam mortos por grupos de orcas (Orcinus orca).
Os machos maduros têm em média 16 metros (52 pés) de comprimento, mas alguns podem atingir 20,7 metros (68 pés), com a cabeça representando até um terço do comprimento do animal. Mergulhando a 2 250 metros (7 382 pés), é o terceiro mamífero mergulhador mais profundo, superado apenas pelo elefante-marinho-do-sul (Mirounga leonina) e pela baleia-bicuda-de-cuvier (Ziphius cavirostris).[6][7] O cachalote usa ecolocalização e vocalização tão alto quanto 230 decibéis (re 1 µPa m) debaixo d'água.[8] Tem o maior cérebro da Terra, mais de cinco vezes mais pesado que o de um humano. Os cachalotes podem viver 70 anos ou mais.
O espermacete (óleo de esperma), do qual a baleia deriva seu nome, era um dos principais alvos da indústria baleeira e era procurado para uso em lamparinas, lubrificantes e velas. Âmbar cinza, um resíduo ceroso sólido às vezes presente em seu sistema digestivo, ainda é muito valorizado como fixador em perfumes, entre outros usos. Garimpeiros procuram âmbar cinza como destroços.[9] A caça de cachalotes era uma grande indústria no século XIX, retratada no romance Moby-Dick. A espécie é protegida pela moratória da Comissão Baleeira Internacional e está listada como vulnerável pela União Internacional para a Conservação da Natureza (UICN / IUCN).
O termo "cachalote" é de origem ibérica, mais especificamente portuguesa setecentista (cachalote ou cacholote); segundo a Real Academia Espanhola, o termo deriva de cachola, 'cabeça grande'. Os franceses, que utilizaram o termo pela primeira vez em 1628, em Saint-Jean-de-Luz, para descrever o animal tido como "o macho da baleia", pensam que cachalot deriva do gascão cachau / caichal, registrado em Carcassona no sentido de "dentes grandes".[10][11] O Dicionário Etimológico Corominas diz que a origem da palavra é incerta, mas sugere-se que venha do latim vulgar cappula, plural de cappulum, punho da espada.[12]
Os anglófonos geralmente a chamam de sperm whale, apócope de spermaceti whale ("baleia de espermacete[13]), sendo o espermacete uma substância semilíquida e cerosa encontrada no órgão homônimo que ocupa um grande volume na cabeça do animal e serve como lastro durante os mergulhos. Spermaceti significa "esperma de baleia" em latim, a substância esbranquiçada tendo sido inicialmente confundida com fluido seminal.[14] Outro nome para o animal, em francês antigo, era physétére às vezes derivado de physale, que era um afrancesamento do nome científico do gênero (Physeter). O nome do gênero deriva do termo grego antigo para "soprador", construído a partir de φυσώ (physó) que significa “explodir”. Este termo, agora completamente obsoleto, encontra-se, por exemplo, sob a pena de François Rabelais na grafia Physetère nos capítulos 33 e 34 de seu Le Quart Livre de 1552 onde Pantagruel reaparece. O nome específico macrocephalus também vem do grego, construído a partir de μακρός (makrós) e κεφαλή (képhalế) e significa literalmente “cabeça grande”; sua alternativa, catodon significa “dentes na mandíbula”, do grego κατά (katá) para “abaixo” e ὀδούς (odoús) para “dente".[15]
O cachalote pertence à ordem dos cetartiodáctilos (Cetartiodactyla),[16][17] a ordem que contém todos os cetáceos e ungulados de dedos pares. É um membro do clado não classificado dos cetáceos (Cetacea), com todas as baleias, golfinhos e botos, e ainda classificado em odontocetos (Odontoceti), contendo todas as baleias dentadas e golfinhos. é colocado no gênero Physeter, da família dos fiseterídeos (Physeteridae), ele próprio colocado na superfamília dos fiseteroídeos (Physeteroidea), que agrupa todos os cachalotes.[18] Duas espécies existentes relacionadas do gênero Kogia — a saber, o cachalote-anão (K. sima) e o cachalote-pigmeu (K. breviceps) — às vezes também são colocados nesta família, ou então em sua própria família, a dos cogiídeos (Kogiidae).[19]
O ictiólogo sueco Peter Artedi descreveu a espécie como Physeter catodon em seu trabalho de 1738 Genera piscium, a partir do relato de um espécime encalhado nas Órcadas em 1693 e dois encalhados na Holanda em 1598 e 1601.[20] Carlos Lineu, descritor da espécie em 1758 em sua obra Systema Naturae, descreve quatro espécies do gênero:[21] P. catodon, P. macrocephalus, P. microps e P. tursio. Com base em um estudo de 1836 de Frédéric Cuvier seguido por todos os cetólogos, as quatro espécies foram reduzidas a uma única, mas permaneceu da descrição original uma ambiguidade à nomenclatura das espécies, P. macrocephalus e P catodon, que era usados por Lineu de forma intercambiável. A espécie era inicialmente conhecida como P. catodon, até que Husson e Holthuis em 1974 propuseram como o nome correto era P. macrocephalus,[22] o segundo nome originalmente descrito no gênero Physeter por Lineu junto com P. catodon, com base no fato de que os dois nomes são sinônimos publicados simultaneamente, devendo ser aplicado o princípio do primeiro revisor do CINZ, levando neste caso à escolha de P. macrocephalus, opinião repetida por Holthuis em 1987.[23] A maioria dos autores seguiu esse conclusão, embora Schevill (em 1986 e 1987) argumentou que P. macrocephalus havia sido publicado com uma descrição imprecisa e, portanto, apenas P. catodon poderia ser considerado válido, tornando inaplicável o princípio do "primeiro revisor".[24][25] A versão mais recente do ITIS alterou seu uso de P. catodon para P. macrocephalus,[26] seguindo L. B. Holthuis e discussões mais recentes (2008) com especialistas relevantes.[27] Além disso, o Comitê de Taxonomia da Sociedade para Mamíferos Marinhos, a maior associação internacional de cientistas de mamíferos marinhos do mundo, usa oficialmente Physeter macrocephalus ao publicar sua lista definitiva de espécies de mamíferos marinhos.[28]
A espécie tem muitos sinônimos, e até tem algumas subespécies descritas, embora agora seja considerada monotípica.
Embora os dados fósseis sejam pobres,[30] vários gêneros extintos foram atribuídos à superfamília perfeitamente monofilética dos fiseteroídeos, que inclui o último ancestral comum do cachalote moderno, do cachalote-pigmeu e do cachalote-anão, e todos os descendentes desse ancestral. Ferecetotherium, encontrado no Azerbaijão e datado do Oligoceno (cerca de 28 a 23 milhões de anos atrás), é o fóssil mais primitivo encontrado que possui características específicas do esperma, como um rostro assimétrico.[31] A maioria dos cachalotes fósseis datam do período Mioceno, de 23 a 5 milhões de anos atrás. Diaphorocetus, da Argentina, foi datado do Mioceno Inferior. Fósseis do Mioceno Médio incluem Aulophyseter, Idiorophus e Orycterocetus, todos encontrados na costa oeste dos Estados Unidos, Livyatan melvillei encontrado em 2010 mais ao sul no Peru, e Scaldicetus que foi encontrado na Europa e Japão[31][32] Fósseis de Orycterocetus também foram encontrados no Oceano Atlântico Norte e no Mar Mediterrâneo, além da costa oeste dos Estados Unidos.[33] Placoziphius, encontrado na Europa, e Acrophyseter no Peru, são datados do final do Mioceno.[31][34]
Os fósseis de cachalote diferem do cachalote moderno em particular pelo número de dentes, bem como pela forma do rosto e da mandíbula.[31] Por exemplo, Scaldicetus tem um rostro afilado.[32] Os gêneros do Oligoceno e início do Mioceno Médio, com a possível exceção de Aulophyseter, tinham dentes na mandíbula superior. Acrophyseter, do final do Mioceno, também tinha dentes nas mandíbulas superior e inferior e um focinho curto com uma mandíbula inferior curvada para cima (mandíbula). Essas diferenças anatômicas sugerem que as espécies fósseis não eram necessariamente caçadoras de águas profundas, como o cachalote moderno, mas que alguns gêneros comiam principalmente peixes.[31] Zygophyseter, vivendo no meio ao final do Mioceno, tinha dentes em ambas as mandíbulas e parece ter sido adaptado para se alimentar de grandes presas, bem como a orca moderna.[35]
A teoria mais aceita afirma que os misticetos (baleias de barbatanas) e odontocetos (baleias dentadas) derivam de baleias primitivas do início do Oligoceno, e que a superfamília dos fisteroídeos divergiu de outras baleias dentadas pouco depois, há mais de 23 milhões de anos.[30][31] Realizadas entre 1993 e 1996, análises moleculares filogenéticas sugeriram que os cachalotes estão mais relacionados com as baleias de barbatanas do que com outras baleias dentadas, o que significaria que a subordem dos odontocetos não era monofilética, ou seja, não era um grupo de espécies que compreendem uma baleia dentada ancestral e todos os seus descendentes.[36][37] No entanto, estudos subsequentes de anatomia comparada e filogenia molecular usando um conjunto maior de caracteres morfológicos e marcadores moleculares contestaram esses resultados por motivos técnicos (enraizamento de árvores e alinhamentos usados) e concluíram que os odontocetos eram monofiléticos.[38][39][40]
Com alguns machos adultos medindo até 20,5 metros de comprimento e pesando 80 toneladas (79 toneladas longas; 88 toneladas curtas), o cachalote é a maior das baleias dentadas.[42][43][44][45] A título de comparação, as segundas maiores baleias dentadas, a Berardius, medem 12,8 metros para uma massa de até "apenas" 15 toneladas.[41] O dimorfismo sexual na espécie é um dos mais marcantes entre todos os cetáceos. Ao nascer, os representantes de ambos os sexos têm aproximadamente o mesmo tamanho,[41] mas os machos adultos são geralmente 30% a 50% mais longos e até três vezes mais pesados.[45] De fato, as fêmeas pesam em média 14 toneladas por 11 metros de comprimento, enquanto os machos também pesam, em média, 41 toneladas por 16 metros de comprimento.[41] Cachalotes recém-nascidos geralmente têm entre 3,7 e 4,3 metros (12 a 14 pés) de comprimento.[46] Os cachalotes fêmeas são fisicamente maduras em cerca de 10,6 a 11 metros (35 a 36 pés) de comprimento e geralmente não crescem muito mais do que cerca de 12 metros (39 pés). Cachalotes machos são fisicamente maduros em cerca de 16 metros (52 pés) de comprimento e geralmente atingindo um máximo de cerca de 18 a 19 metros (59 a 62 pés).[47][48][49]
Há relatos antigos de cachalotes se aproximando, atingindo ou excedendo 80 pés (24 metros) de comprimento, mas há discordância quanto à precisão dessas alegações que são frequentemente consideradas exageros ou medidas ao longo das curvas do corpo.[42][44] O espécime que se diz ter afundado o Essex (um dos incidentes por trás da lenda de Moby Dick) foi descrito como tendo 26 metros de comprimento.[49][50] O Museu da Baleia de Nantucket possui uma mandíbula de 5,5 metros de comprimento, de um indivíduo medindo, por extrapolação, 24 metros de comprimento. Um maxilar de 5 metros (16 pés) de comprimento é mantido no Museu de História Natural Britânico e um maxilar de 4,7 metros (15 pés) de comprimento é mantido no Museu de História Natural da Universidade de Oxford.[42] Em 1853, foi relatado um cachalote de 62 pés (19 metros) de comprimento com uma cabeça medindo 20 pés (6,1 metros).[51]
O maior animal pesado por inteiro era um cachalote que media 18 metros (59 pés) de comprimento e pesava 53 toneladas (52 toneladas longas; 58 toneladas curtas).[42] O maior cachalote pesava aos poucos tinha 18,1 metros (59 pés) de comprimento e pesava 57 toneladas (56 toneladas longas; 63 toneladas curtas).[43] Um indivíduo medindo 20,7 metros (68 pés) foi relatado por uma frota baleeira soviética perto das ilhas Curilas em 1950 e é citado por alguns autores como o maior medido com precisão. Estima-se que pesava 80 toneladas (79 toneladas longas; 88 toneladas curtas).[42][43] Em uma revisão da variação de tamanho na megafauna marinha, McClain e colegas observaram que o maior macho registrado pela Comissão Baleeira Internacional tinha 24 metros (79 pés) em 1933, que apoiaram como o maior. No entanto, tamanhos como esses são raros, com 95% dos cachalotes registrados abaixo de 15,85 metros (52,0 pés).[44] A caça extensiva de baleias pode ter diminuído seu tamanho, pois os machos eram muito procurados, principalmente após a Segunda Guerra Mundial.[52] Hoje, os machos geralmente não excedem 18,3 metros (60 pés) de comprimento ou 51 toneladas (50 toneladas longas; 56 toneladas curtas) de peso.[41] Outra visão sustenta que a exploração por sobrepeso praticamente não teve efeito sobre o tamanho dos cachalotes, e seu tamanho pode ter aumentado nos tempos atuais com base nos efeitos dependentes da densidade.[53] Velhos machos capturados nas ilhas Solander foram registrados como extremamente grandes e extraordinariamente ricos em gordura.[54]
É improvável que o corpo único do cachalote seja confundido com qualquer outra espécie. A forma distinta do cachalote vem de sua cabeça muito grande em forma de bloco, que pode ter de um quarto a um terço do comprimento do animal. O espiráculo em forma de S está localizado muito perto da frente da cabeça e deslocado para a esquerda da baleia.[55] Os lóbulos da cauda do cachalote são triangulares e muito grossos. Proporcionalmente, são maiores do que qualquer outro cetáceo e são muito flexíveis.[56] A baleia levanta suas barbatanas para fora da água quando começa um mergulho de alimentação.[55] Tem uma série de cumes no terço caudal das costas em vez de uma barbatana dorsal. A maior crista foi chamada de 'corcunda' pelos baleeiros, e pode ser confundida com uma barbatana dorsal devido à sua forma e tamanho.[41] Em contraste com a pele lisa da maioria das baleias grandes, sua pele traseira é geralmente enrugada e tem sido comparada a uma ameixa seca por entusiastas da observação de baleias.[57] Albinos foram relatados.[58][59][60]
As costelas são ligadas à coluna por cartilagem flexível, o que permite que a caixa torácica colapse em vez de se romper sob alta pressão.[61] Enquanto os cachalotes estão bem adaptados ao mergulho, mergulhos repetidos em grandes profundidades têm efeitos a longo prazo. Ossos mostram a mesma corrosão que sinaliza a doença descompressiva em humanos. Esqueletos mais velhos mostraram as mais extensas perfurações, enquanto os bezerros não apresentaram danos. Esse dano pode indicar que os cachalotes são suscetíveis à doença descompressiva, e o aparecimento súbito pode ser letal para eles.[62] Como a de todos os cetáceos, a espinha do cachalote tem articulações zigapofisárias reduzidas, das quais os remanescentes são modificados e se posicionam mais acima no processo espinhoso dorsal vertebral, abraçando-o lateralmente, para evitar flexão lateral extensa e facilitar mais flexão dorso-ventral. Essas modificações evolutivas tornam a coluna mais flexível, porém mais fraca do que as dos vertebrados terrestres.[63] Como o de outras baleias dentadas, o crânio do cachalote é assimétrico para ajudar na ecolocalização. As ondas sonoras que atingem a baleia de diferentes direções não serão canalizadas da mesma maneira.[64]
A mandíbula inferior do cachalote é muito estreita e suspensa.[65] O cachalote tem de 18 a 26 dentes em cada lado de sua mandíbula inferior que se encaixam em cavidades na mandíbula superior.[65] Os dentes são em forma de cone e pesam até 1 quilograma (2,2 libras) cada.[66] Os dentes são funcionais, mas não parecem ser necessários para capturar ou comer lulas, já que animais bem alimentados foram encontrados sem dentes ou mesmo com mandíbulas deformadas. Uma hipótese é que os dentes sejam usados na agressão entre machos.[67] Os machos maduros geralmente apresentam cicatrizes que parecem ser causadas pelos dentes. Dentes rudimentares também estão presentes no maxilar superior, mas raramente emergem na boca.[68] Analisar os dentes é o método preferido para determinar a idade de uma baleia. Como os anéis de envelhecimento em uma árvore, os dentes constroem camadas distintas de cemento e dentina à medida que crescem.[69]
O cérebro do cachalote é o maior conhecido de qualquer animal moderno ou extinto, pesando em média cerca de 7,8 quilos (17 libras)[70][71] (com o menor conhecido pesando 6,4 quilos (14 libras) e o maior conhecido pesando 9,2 quilos (20 libras),[42][43] mais de cinco vezes mais pesado que o de um humano e tem um volume de cerca de 8 mil centímetros cúbicos.[72] Embora cérebros maiores geralmente se correlacionem com inteligência superior, não é o único fator. Elefantes e golfinhos também têm cérebros maiores que os humanos.[73] O cachalote tem um quociente de encefalização mais baixo do que muitas outras espécies de baleias e golfinhos, menor do que os macacos antropoides não humanos e muito menor do que os humanos.[71][74] O cérebro do cachalote é o maior de todos os mamíferos, tanto em termos absolutos quanto relativos. O sistema olfativo é reduzido, sugerindo que o cachalote tem um mau sentido de paladar e olfato. Em contraste, o sistema auditivo é ampliado. O trato piramidal é pouco desenvolvido, refletindo a redução de seus membros.[75]
O sistema respiratório do cachalote se adaptou para lidar com mudanças drásticas de pressão durante o mergulho. A caixa torácica flexível permite o colapso pulmonar, reduzindo a ingestão de nitrogênio, e o metabolismo pode diminuir para conservar o oxigênio.[76][77] Entre os mergulhos, o cachalote emerge para respirar por cerca de oito minutos antes de mergulhar novamente.[55] Odontocetos respiram ar na superfície através de um único espiráculo em forma de S, que é extremamente inclinado à esquerda. Os cachalotes jorram (respiram) 3 a 5 vezes por minuto em repouso, aumentando para 6 a 7 vezes por minuto após um mergulho. O sopro é um fluxo único e barulhento que sobe até 2 metros (6,6 pés) ou mais acima da superfície e aponta para frente e à esquerda em um ângulo de 45°.[78] Em média, as fêmeas e os juvenis sopram a cada 12,5 segundos antes dos mergulhos, enquanto os machos grandes sopram a cada 17,5 segundos antes dos mergulhos.[79] Um cachalote morto 160 quilômetros (100 milhas) ao sul de Durbã, África do Sul, após um mergulho de 1 hora e 50 minutos foi encontrado com dois cações (Scymnodon sp.), geralmente encontrados no fundo do mar, em sua barriga.[80]
O cachalote tem o sistema intestinal mais longo do mundo,[81] excedendo 300 metros em espécimes maiores.[82][83] Semelhante aos ruminantes, o cachalote tem um estômago de quatro câmaras. A primeira não secreta sucos gástricos e tem paredes musculares muito grossas para esmagar o alimento (já que as baleias não podem mastigar) e resistir aos ataques de garras e ventosas da lula engolida. A segunda câmara é maior e é onde ocorre a digestão. Bicos de lula não digeridos se acumulam na segunda câmara – até 18 mil foram encontrados em alguns espécimes dissecados.[82] A maioria dos bicos de lula são vomitados pela baleia, mas alguns ocasionalmente chegam ao intestino posterior. Esses bicos precipitam a formação de âmbar cinza.[84]
Em 1959, o coração de um macho de 22 toneladas métricas (24 toneladas curtas) capturado por baleeiros foi medido em 116 quilos (256 libras), cerca de 0,5% de sua massa total.[85] O sistema circulatório possui uma série de adaptações específicas ao ambiente aquático. O diâmetro do arco aórtico aumenta à medida que sai do coração. Essa expansão bulbosa atua como um windkessel, garantindo um fluxo sanguíneo constante à medida que a frequência cardíaca diminui durante o mergulho.[86] As artérias que saem do arco aórtico estão posicionadas simetricamente. Não há artéria costocervical. Não há conexão direta entre a artéria carótida interna e os vasos do cérebro.[87] Seu sistema circulatório se adaptou para mergulhar em grandes profundidades, até 2 250 metros (7 382 pés)[6][7][88][89][90] por até 120 minutos.[91] Os mergulhos mais típicos têm cerca de 400 metros (1 310 pés) e 35 minutos de duração.[55] A mioglobina, que armazena oxigênio no tecido muscular, é muito mais abundante do que em animais terrestres.[92] O sangue tem uma alta densidade de glóbulos vermelhos, que contêm hemoglobina transportadora de oxigênio. O sangue oxigenado pode ser direcionado apenas ao cérebro e outros órgãos essenciais quando os níveis de oxigênio se esgotam.[93][94][95] O órgão de espermacete também pode desempenhar um papel no ajuste da flutuabilidade (veja abaixo).[96] As retia mirabilia arteriais são extraordinariamente bem desenvolvidas. Os complexos retia mirabilia arteriais do cachalote são mais extensos e maiores do que os de qualquer outro cetáceo.[87]
No topo do crânio da baleia está posicionado um grande complexo de órgãos preenchidos com uma mistura líquida de gorduras e ceras chamada espermacete. O objetivo deste complexo é gerar sons de clique poderosos e focados, cuja existência foi comprovada por Valentine Worthington e William Schevill quando uma gravação foi produzida em um navio de pesquisa em maio de 1959.[97] O cachalote usa esses sons para ecolocalização e comunicação.[98][99][100] O órgão do espermacete é como um grande barril de espermacete. Sua parede circundante, conhecida como case, é extremamente resistente e fibrosa. O estojo pode conter até 1 900 litros de espermacete.[101] É proporcionalmente maior nos machos.[102] Este óleo é uma mistura de triglicerídeos e ésteres de cera. A proporção de ésteres de cera no órgão do espermacete aumenta com a idade da baleia: 38–51% em bezerros, 58–87% em fêmeas adultas e 71–94% em machos adultos.[103] O espermacete no centro do órgão tem um teor de cera mais alto do que as áreas externas.[104] A velocidade do som no espermacete é de 2 684 m/s (a 40 kHz, 36°C), tornando-o quase duas vezes mais rápido que no óleo do melão de um golfinho.[105]
Abaixo do órgão do espermacete encontra-se o "lixo" que consiste em compartimentos de espermacete separados por cartilagem. É análogo ao melão encontrado em outras baleias dentadas.[106] A estrutura do lixo redistribui o estresse físico pelo crânio e pode ter evoluído para proteger a cabeça durante o golpe.[107][108][106] Passando pela cabeça há duas passagens de ar. A passagem esquerda corre ao longo do órgão espermacete e vai diretamente para o espiráculo, enquanto a passagem direita corre por baixo do órgão espermacete e passa o ar através de um par de lábios fônicos e para o saco distal na frente do nariz. O saco distal é conectado ao espiráculo e ao término da passagem esquerda. Quando a baleia está submersa, pode fechar o espiráculo e o ar que passa pelos lábios fônicos pode circular de volta aos pulmões. O cachalote, ao contrário de outros odontocetos, tem apenas um par de lábios fônicos, enquanto todas as outras baleias dentadas têm dois.[109] Na extremidade posterior deste complexo de espermacete está o saco frontal, que cobre a superfície côncava do crânio. A parede posterior do saco frontal é coberta por protuberâncias cheias de líquido, com cerca de 4 a 13 milímetros de diâmetro e separadas por sulcos estreitos. A parede anterior é lisa. A superfície nodosa reflete as ondas sonoras que vêm através do órgão do espermacete dos lábios fônicos. As ranhuras entre as protuberâncias prendem uma película de ar que é consistente qualquer que seja a orientação ou profundidade da baleia, tornando-a um excelente espelho de som.[105]
Os órgãos do espermacete também podem ajudar a ajustar a flutuabilidade da baleia. Supõe-se que antes da baleia mergulhar, a água fria entra no órgão e é provável que os vasos sanguíneos se contraiam, reduzindo o fluxo sanguíneo e, portanto, a temperatura. A cera solidifica e reduz de volume.[96][110] Durante a caça, o consumo de oxigênio, juntamente com a dilatação dos vasos sanguíneos, produz calor e derrete o espermacete, aumentando sua flutuabilidade e facilitando a submersão.[111] No entanto, trabalhos mais recentes[112] encontraram muitos problemas com essa teoria, incluindo a falta de estruturas anatômicas à troca de calor real.[113] A história fictícia de Herman Melville, Moby-Dick, sugere que a "caixa" contendo o espermacete serve como um aríete para uso em brigas entre machos.[114] Alguns exemplos famosos incluem o bem documentado naufrágio dos navios Essex e Ann Alexander por atacantes estimados em apenas um quinto do peso dos navios.[106]
O olho do cachalote não difere muito dos de outras baleias dentadas, exceto em tamanho. É a maior entre as baleias dentadas, pesando cerca de 170 gramas. É de forma geral elipsoide, comprimido ao longo do eixo visual, medindo cerca de 7×7×3 centímetros. A córnea é elíptica e o cristalino é esférico. A esclera é muito dura e espessa, cerca de 1 centímetro anteriormente e 3 centímetros posteriormente. Não há músculos ciliares. A coroide é muito espessa e contém um tapetum lucidum fibroso. Como outras baleias dentadas, o cachalote pode retrair e projetar seus olhos, graças a um músculo retrator de 2 centímetros de espessura preso ao redor do olho no equador,[115] mas é incapaz de rolar os olhos em suas órbitas.[116] De acordo com Fristrup e Harbison (2002),[117] os olhos do cachalote proporcionam boa visão e sensibilidade à luz. Eles conjecturaram que os cachalotes usam a visão para caçar lulas, detectando silhuetas de baixo ou detectando bioluminescência.[117]
Há algum tempo, os pesquisadores estão cientes de que os cachalotes podem dormir por curtos períodos, assumindo uma posição vertical com a cabeça logo abaixo ou na superfície, ou de cabeça para baixo.[118] Um estudo de 2008 publicado na Current Biology registrou evidências de que as baleias podem dormir com os dois lados do cérebro. Parece que algumas baleias podem cair em um sono profundo por cerca de 7% do tempo, na maioria das vezes entre as 18h e meia-noite.[119]
Os cachalotes têm 21 pares de cromossomos (2n=42).[120] O genoma de baleias vivas pode ser examinado recuperando a pele perdida.[121]
Após a descoberta de Valentine Worthington e William Schevill confirmarem a existência de vocalização de baleias,[97] outros estudos realizados descobriram que os cachalotes são capazes de emitir sons a um volume de 230 decibéis – mais do que um motor a jato de avião na decolagem – que o torno o animal mais barulhento do mundo.[122] A vocalização do cachalote é um comportamento aprendido que é específico do clã.[123]
Ao ecolocalizar, o cachalote emite um feixe de cliques de banda larga focado direcionalmente. Os cliques são gerados forçando o ar através de um par de lábios fônicos (também conhecidos como "lábios de macaco" ou museau de singe) na extremidade frontal do nariz, logo abaixo do espiráculo. O som então viaja para trás ao longo do comprimento do nariz através do órgão do espermacete. A maior parte da energia sonora é então refletida do saco frontal no crânio e no melão, cuja estrutura semelhante a uma lente a focaliza.[99][100][124] Parte do som será refletido de volta para o órgão do espermacete e de volta à frente do nariz da baleia, onde será refletido através do órgão do espermacete pela terceira vez. Essa reflexão para frente e para trás que acontece na escala de alguns milissegundos cria uma estrutura de cliques de vários pulsos.[125] Essa estrutura de cliques de múltiplos pulsos permite que os pesquisadores meçam o órgão do espermacete da baleia usando apenas o som de seus cliques.[126][127]
Como o intervalo entre os pulsos do clique de um cachalote está relacionado ao comprimento do órgão produtor de som, o clique de uma baleia é exclusivo para esse indivíduo. No entanto, se a baleia amadurece e o tamanho do órgão do espermacete aumenta, o tom do clique da baleia também muda.[127] A mandíbula inferior é o caminho de recepção primária para os ecos. Um canal contínuo cheio de gordura transmite os sons recebidos ao ouvido interno.[128] A fonte do ar forçado através dos lábios fônicos é a passagem nasal direita. Enquanto a passagem nasal esquerda se abre para o orifício de respiração, a passagem nasal direita evoluiu para fornecer ar aos lábios fônicos. Acredita-se que as narinas do ancestral terrestre do cachalote migraram através da evolução para suas funções atuais, a narina esquerda tornando-se o espiráculo e a narina direita tornando-se os lábios fônicos.[129] O ar que passa pelos lábios fônicos passa para o saco distal, depois desce pela passagem nasal esquerda. Essa reciclagem do ar permite que a baleia gere continuamente cliques enquanto estiver submersa.[130]
Um rangido é uma série rápida de cliques de alta frequência que soam um pouco como uma dobradiça de porta rangendo. Geralmente é usado ao se aproximar de uma presa.[131] Cliques lentos são ouvidos apenas na presença de machos (não é certo se as fêmeas ocasionalmente os fazem). Os machos fazem muitos cliques lentos em áreas de reprodução (74% do tempo), tanto perto da superfície quanto em profundidade, o que sugere que são principalmente sinais de acasalamento. Fora dos criadouros, cliques lentos raramente são ouvidos e geralmente perto da superfície.[132] Uma coda é um padrão curto de 3 a 20 cliques que é usado em situações sociais. Já foram pensados para serem uma maneira pela qual os indivíduos se identificavam, mas indivíduos foram observados produzindo várias codas, e as mesmas codas são usadas por vários indivíduos.[133] No entanto, cada clique contém uma assinatura física que sugere que os cliques podem ser usados para identificar indivíduos.[98] Grupos geograficamente separadas exibem dialetos distintos.[134] Os machos grandes são geralmente solitários e raramente produzem codas.[133] Nos criadouros, as codas são quase inteiramente produzidas por fêmeas adultas. Apesar da evidência de que os cachalotes compartilham codas semelhantes, ainda não se sabe se os cachalotes possuem repertórios de codas individualmente específicos ou se os indivíduos fazem codas em taxas diferentes.[135]
A análise genética indica que a população mundial de cachalotes se originou no Oceano Pacífico de uma população de cerca de 10 mil animais há cerca de 100 mil anos, quando a expansão das calotas polares bloqueou seu acesso a outros mares. Em particular, foi revelado que a colonização do Atlântico ocorreu várias vezes durante essa expansão de seu alcance.[136] Os cachalotes estão entre as espécies mais cosmopolitas. Preferem águas sem gelo com mais de mil metros (3 300 pés) de profundidade.[1] Embora ambos os sexos variem em oceanos e mares temperados e tropicais, apenas os machos adultos povoam latitudes mais altas.[58] Entre várias regiões, como ao longo das águas costeiras do sul da Austrália, os cachalotes foram considerados localmente extintos.[137] São relativamente abundantes dos polos ao equador e são encontrados em todos os oceanos. Habitam o Mar Mediterrâneo, mas não o Mar Negro,[41] enquanto sua presença no Mar Vermelho é incerta.[1] As entradas rasas do Mar Negro e do Mar Vermelho podem explicar sua ausência.[138]
Machos adultos são conhecidos por entrar em baías surpreendentemente rasas para descansar. Existem grupos costeiros únicos relatados em várias áreas do globo, como perto das águas costeiras da Escócia[139] e da Península de Xiretoco, ao largo de Kaikoura, no golfo de Davao. Esses grupos costeiros eram mais abundantes nos dias anteriores à caça às baleias.[140] As populações são mais densas perto das plataformas continentais e dos cânions.[58] Os cachalotes geralmente são encontrados em águas profundas e mar aberto, mas podem ser vistos mais perto da costa, em áreas onde a plataforma continental é pequena e cai rapidamente para profundidades de 310 a 920 metros (1 020 a 3 020 pés).[41]
As áreas costeiras com populações significativas de cachalotes incluem os Açores e a Dominica.[141] O primeiro avistamento na costa do Paquistão foi feito em 2017,[142][143] enquanto o primeiro registro na costa oeste da Península Coreana (Mar Amarelo) foi feito em 2005[144][145] seguido por um perto da ilha Ganghwa em 2009.[146] Nas águas do leste asiático, as baleias também são observadas regularmente em águas costeiras em lugares como as ilhas Comandante e Curilas, Xiretoco, que é um dos poucos locais onde os cachalotes podem ser observados das costas,[147] ao largo de Kinkasan, nas proximidades da baía de Tóquio.[148] e a península de Boso até Izu[149][150] e as ilhas Izu, as ilhas Vulcano, Iacuxima e as ilhas Tocara até as ilhas Léquias,[151][152] Taiuã, as ilhas Marianas do Norte,[153] e assim por diante. Registros históricos de captura sugerem que poderia ter havido áreas de agressão menores também no mar do Japão.[154] Em 2004, ao longo da Península Coreana, oito animais foram avistados ao largo de Guryongpo. Foi a primeira observação confirmada dentro do Mar do Japão desde o último registo de cinco baleias ao largo de Ulsan em 1911[145][155] e outros nove no Mar da China Oriental em 1999.[156]
Os cachalotes geralmente mergulham entre 300 a 800 metros (980 a 2 620 pés), e às vezes 1 a 2 quilômetros (3 300 a 6 600 pés), em busca de comida. Esses mergulhos podem durar mais de uma hora.[157] Eles se alimentam de várias espécies, notadamente a lula-gigante (Architeuthis spp.), mas também a lula-colossal (Mesonychoteuthis hamiltoni), polvos e peixes como raias demersais, mas sua dieta é principalmente lulas de tamanho médio. Algumas presas podem ser capturadas acidentalmente enquanto comem outros itens.[158] A maior parte do que se sabe sobre a lula do fundo do mar foi aprendida a partir de espécimes em estômagos de cachalotes capturados, embora estudos mais recentes tenham analisado fezes. Um estudo, realizado em Galápagos, descobriu que lulas dos gêneros Histioteuthis (62%), Ancistrocheirus (16%) e Octopoteuthis (7%) pesando entre 12 e 650 gramas (0,026 e 1,433 libras) foram as mais comumente capturadas.[159] Batalhas entre cachalotes e lulas-gigantes ou lulas-colossais nunca foram observadas por humanos; no entanto, acredita-se que as cicatrizes brancas na pela das baleias sejam causadas pela lula-gigante. Um estudo publicado em 2010 coletou evidências que sugerem que cachalotes fêmeas podem colaborar ao caçar lulas-de -humboldt (Dosidicus gigas).[160] Estudos de marcação mostraram que os cachalotes caçam de cabeça para baixo no fundo de seus mergulhos profundos. Sugere-se que as baleias possam ver a silhueta da lula acima delas contra a luz fraca da superfície.[161]
Um estudo mais antigo, examinando as baleias capturadas pela frota baleeira da Nova Zelândia na região do estreito de Cook, encontrou uma proporção de 1,69:1 de lula para peixe em peso.[162] Os cachalotes às vezes pegam peixe-carvão-do-pacífico e Dissostichus de espinheis. Operadores de pesca com espinhel no golfo do Alasca reclamam que os cachalotes aproveitam suas operações de pesca para comer espécies desejáveis, poupando as baleias da necessidade de caçar.[163] No entanto, a quantidade de peixes capturados é muito pequena em comparação com o que o cachalote precisa por dia. Imagens de vídeo foram capturadas de um grande cachalote macho "saltando" uma longa linha para pegar o peixe.[164] Acredita-se que os cachalotes predam o tubarão-boca-grande, uma espécie rara e grande de águas profundas descoberta na década de 1970.[165] Em um caso, três cachalotes foram observados atacando ou brincando com um boca-grande.[166]
Os cachalotes também se alimentam de pirossomas bioluminescentes, como o Pyrosoma atlanticum.[167][168][169] Pensa-se que a estratégia de forrageamento de cachalotes para lulas bioluminescentes também pode explicar a presença desses pirossomas emissores de luz na dieta do cachalote.[169] O bico afiado de uma lula consumida alojada no intestino da baleia pode levar à produção de âmbar cinza, análoga à produção de pérolas nas ostras.[170] A irritação dos intestinos causada pelos bicos de lula estimula a secreção dessa substância lubrificante. Os cachalotes são alimentadores prodigiosos e comem cerca de 3% do seu peso corporal por dia. O consumo anual total de presas por cachalotes em todo o mundo é estimado em cerca de 91 milhões de toneladas (100 milhões de toneladas curtas).[171] Em comparação, o consumo humano de frutos do mar é estimado em 115 milhões de toneladas (127 milhões de toneladas curtas).[172]
Cachalotes caçam através da ecolocalização. Seus cliques estão entre os sons mais poderosos do reino animal (veja acima). Tem-se a hipótese de que pode atordoar a presa com seus cliques. Estudos experimentais tentando duplicar esse efeito não conseguiram replicar as supostas lesões, lançando dúvidas sobre essa ideia..[173] Um estudo mostrando que os níveis de pressão sonora na lula estão mais do que uma ordem de magnitude abaixo dos níveis necessários para a debilitação e, portanto, impedindo o atordoamento acústico para facilitar a captura de presas.[174] Foi afirmado que os cachalotes, assim como outros grandes cetáceos, ajudam a fertilizar a superfície do oceano consumindo nutrientes nas profundezas e transportando esses nutrientes à superfície dos oceanos quando defecam, um efeito conhecido como bomba de baleia.[175] Isso fertiliza o fitoplâncton e outras plantas na superfície do oceano e contribui à produtividade do oceano e a redução do carbono atmosférico.[176]
Os cachalotes podem viver 70 anos ou mais.[41][58][177] Eles são um excelente exemplo de uma espécie fruto da seleção K, o que significa que sua estratégia reprodutiva está associada a condições ambientais estáveis e compreende uma baixa taxa de natalidade, ajuda parental significativa à prole, maturação lenta e alta longevidade.[55] Como eles escolhem companheiros não foi definitivamente determinado. Os machos lutam entre si pelas fêmeas, e os machos acasalam com várias fêmeas, tornando-os poligínicos, mas não dominam o grupo como em um harém.[178][179] Os machos não prestam cuidados paternos à sua prole, mas desempenham um papel paterno para os machos mais jovens para mostrar domínio.[180]
As fêmeas tornam-se férteis por volta dos nove anos de idade.[181] A fêmea grávida mais velha já registrada tinha 41 anos.[182] A gestação requer 14 a 16 meses, produzindo um único bezerro.[41] Fêmeas sexualmente maduras dão à luz uma vez a cada 4 a 20 anos (as taxas de gravidez eram mais altas durante a era da caça às baleias).[181] O nascimento é um evento social, pois a mãe e o filhote precisam de outros para protegê-los dos predadores. Os outros adultos podem empurrar e morder o recém-nascido nas primeiras horas.[183] A lactação prossegue por 19 a 42 meses, mas os bezerros raramente podem mamar até 13 anos.[41] Como o de outras baleias, o leite do cachalote tem um teor de gordura maior do que o de mamíferos terrestres: cerca de 36%,[184] comparado a 4% no leite de vaca. Isso lhe dá uma consistência semelhante ao queijo cottage,[185] o que evita que se dissolva na água antes que o bezerro possa bebê-lo.[186] Tem um conteúdo energético de aproximadamente 3 840 kcal/kg,[184] comparado com apenas 640 kcal/kg no leite de vaca.[187] Os bezerros podem mamar de outras fêmeas além de suas mães.[41] Os machos tornam-se sexualmente maduros aos 18 anos. Ao atingir a maturidade sexual, os machos se deslocam para latitudes mais altas, onde a água é mais fria e a alimentação é mais produtiva. As fêmeas permanecem em latitudes mais baixas.[41] Os machos atingem seu tamanho máximo por volta dos 50 anos.[55]
Como os elefantes, as fêmeas e seus filhotes vivem em grupos matriarcais, enquanto os machos vivem separados. Os machos às vezes formam grupos de solteiros soltos com outros machos de idade e tamanho semelhantes. À medida que envelhecem, normalmente vivem vidas solitárias, apenas retornando ao grupo para socializar ou procriar. Os machos encalharam-se juntos, sugerindo um grau de cooperação que ainda não é totalmente compreendido.[55] As baleias raramente, ou nunca, deixam seu grupo.[188] Uma unidade social é um grupo de cachalotes que vivem e viajam juntos por um período de anos. Indivíduos raramente, ou nunca, se juntam ou saem de uma unidade social. Há uma enorme variação no tamanho das unidades sociais. São mais comumente entre seis e nove indivíduos, mas podem ter mais de vinte.[189] Ao contrário das orcas, os cachalotes dentro de uma unidade social não mostram nenhuma tendência significativa de se associar com seus parentes genéticos.[190] Fêmeas e bezerros passam cerca de três quartos do seu tempo forrageando e um quarto do seu tempo socializando. A socialização geralmente ocorre à tarde.[191] Quando os cachalotes socializam, emitem padrões complexos de cliques chamados codas. Eles vão passar a maior parte do tempo se esfregando uns contra os outros. O rastreamento de baleias mergulhadoras sugere que os grupos se envolvem em pastoreio de presas, semelhante às bolas de isca criadas por outras espécies, embora a pesquisa precise ser confirmada pelo rastreamento da presa.[192][193]
Os cachalotes não são conhecidos por forjar laços com outras espécies, mas foi observado que um golfinho-nariz-de-garrafa (Tursiops truncatus) com uma deformidade na coluna foi aceito em um grupo de cachalotes.[194] Eles são conhecidos por nadar ao lado de outros cetáceos, como a jubarte (Megaptera novaeangliae),[195] comum (Balaenoptera physalus), minke (Balaenoptera acutorostrata), piloto,[196] e orcas (Orcinus orca) ocasionalmente.[197] O predador natural mais comum de cachalotes é a orca, mas as baleias-piloto (Globicephala) e as falsas orcas (Pseudorca crassidens) às vezes as assediam.[198][199] As orcas atacam grupos-alvo de fêmeas com filhotes, geralmente fazendo um esforço para extrair e matar um filhote. As fêmeas protegerão seus filhotes ou um adulto ferido cercando-os. Podem ficar virados para dentro com suas caudas para fora (a 'formação margarida', em homenagem à flor). A cauda pesada e poderosa de uma baleia adulta é potencialmente capaz de desferir golpes letais.[200] Alternativamente, podem ficar virados para fora (a 'formação de cabeça para fora'). Além dos cachalotes, as baleias-francas-austrais (Eubalaena australis) foram observadas realizando formações semelhantes. No entanto, formações em situações não perigosas também foram registradas.[201] Os primeiros baleeiros exploraram esse comportamento, atraindo uma unidade inteira ferindo um de seus membros.[202] Tal tática é descrita em Moby-Dick:
“ Digamos que você golpeia um touro de quarenta barris - pobre diabo! todos os seus companheiros o abandonaram. Mas golpeie um membro da escola do harém, e seus companheiros nadam ao seu redor com todos os sinais de preocupação, às vezes demorando-se tão perto dela e por tanto tempo, como eles mesmos para serem uma presa.[203] ”Se o grupo de orcas for grande, seus membros às vezes podem matar cachalotes fêmeas adultas e podem pelo menos ferir um grupo inteiro de cachalotes.[204][205] Os machos não têm predadores, e acredita-se que sejam muito grandes, poderosos e agressivos para serem ameaçados por orcas.[206] Os machos solitários são conhecidos por interferir e ajudar grupos vulneráveis próximos.[207] No entanto, o cachalote macho, ao acompanhar grupos de cachalotes fêmeas e seus filhotes como tal, pode ser incapaz de dissuadir efetivamente as orcas de seus ataques ao grupo, embora as orcas possam encerrar o ataque mais cedo quando um macho estiver presente.[208] No entanto, cachalotes machos foram observados atacando e intimidando grupos de orcas em instâncias de alimentação competitiva. Um incidente foi filmado a partir de uma traineira de linha longa: uma grupo de orcas estava sistematicamente pegando peixes capturados nas longas linhas da traineira (enquanto as linhas estavam sendo puxadas para dentro do navio) quando um cachalote macho apareceu para carregar repetidamente a vagem de baleia assassina em uma tentativa de afastá-los; foi especulado pela equipe de filmagem que o cachalote estava tentando acessar o mesmo peixe. As orcas empregaram uma posição margarida para golpear com a cauda o cachalote macho à semelhança da posição usada por cachalotes fêmeas contra o ataque de orcas.[209] No entanto, em alguns locais de alimentação potenciais, as orcas podem prevalecer sobre os cachalotes, mesmo quando superadas em número pelos eles. Alguns autores consideram as orcas "geralmente" comportamentalmente dominantes sobre os cachalotes, mas expressam que as duas espécies são "bastante equilibradas", com maior agressividade das orcas, junto de sua força de mordida considerável para seu tamanho e proeza predatória mais do que compensando sua tamanho menor.[45][210]
Os cachalotes podem sofrer de parasitas. Dos 35 cachalotes capturados durante a temporada baleeira antártica de 1976-1977, todos foram infectados por Anisakis physeteris (em seus estômagos) e Phyllobothrium delphini (em sua gordura). As baleias com placenta foram infectadas com Placentonema gigantissima.[211]
O espermacete, obtido principalmente do órgão do espermacete, e o óleo de esperma, obtido principalmente da gordura do corpo, eram muito procurados pelos baleeiros dos séculos XVIII, XIX e XX. Essas substâncias encontraram uma variedade de aplicações comerciais, como velas, sabonetes, cosméticos, óleo de máquina, outros lubrificantes especializados, óleo de lâmpada, lápis, giz de cera, impermeabilização de couro, materiais à prova de ferrugem e muitos compostos farmacêuticos.[212][213][214][215] Antes do início do século XVIII, a caça era feita principalmente por indonésios indígenas.[216] Diz a lenda que em algum momento no início do século XVIII, por volta de 1712, o capitão Christopher Hussey, enquanto navegava em busca de baleias-francas perto da costa, foi levado para o mar por um vento do norte, onde encontrou um cachalote e o matou.[217] Embora a história possa não ser verdadeira, os cachalotes logo foram explorados pelos baleeiros americanos. O juiz Paul Dudley, em seu Essay upon the Natural History of Whales (1725), afirma que um certo Atkins, 10 ou 12 anos no comércio, foi um dos primeiros a capturar cachalotes por volta de 1720 na costa da Nova Inglaterra.[218]
Houve apenas alguns casos registrados durante as primeiras décadas (1709-1730) de caça de cachalotes em mar aberto. Em vez disso, os saveiros concentraram-se nos bancos de areia de Nantucket, onde teriam capturado baleias-francas ou iam à região do estreito de Davis para capturar baleias-da-groenlândia (Balaena mysticetus). No início da década de 1740, com o advento das velas de espermacete (antes de 1743), os navios americanos começaram a se concentrar em cachalotes. O diário de Benjamin Bangs (1721–1769) mostra que, junto com o saveiro rústico que navegou, ele encontrou três outros saveiros esfolando cachalotes na costa da Carolina do Norte no final de maio de 1743.[219] Ao retornar a Nantucket no verão de 1744 em uma viagem subsequente, observou que "45 espermacetes foram trazidos para cá neste dia", outra indicação de que a caça de cachalotes americana estava em pleno andamento.[219]
A caça de cachalotes americana logo se espalhou da costa leste das colônias americanas à Corrente do Golfo, os Grandes Bancos, a África Ocidental (1763), os Açores (1765) e o Atlântico Sul (1770). De 1770 a 1775, os portos de Massachussetes, Nova Iorque, Conecticute e ilha de Rodes produziram 45 mil barris de óleo de esperma anualmente, em comparação com 8 500 de óleo de baleia.[232] Na mesma década, os britânicos começaram a caça de cachalotes, empregando navios e pessoal americano.[220] Na década seguinte, os franceses entraram no comércio, empregando também a experiência americana.[221] A caça de cachalotes aumentou até meados do século XIX. O óleo de espermacete foi importante na iluminação pública (por exemplo, em faróis, onde foi usado nos Estados Unidos até 1862, quando foi substituído por óleo de banha, por sua vez substituído por petróleo) e para lubrificar as máquinas (como as usadas em fábricas de algodão) da Revolução Industrial. A caça de cachalotes declinou na segunda metade do século XIX, à medida que o petróleo passou a ser mais utilizado. Nesse sentido, pode-se dizer que o uso do petróleo protegeu as populações de baleias de uma exploração ainda maior.[222][223] A caça ao cachalote no século XVIII começou com pequenas chalupas transportando apenas uma ou duas baleeiras. O escopo e o tamanho da frota aumentaram ao longo do tempo, e navios maiores entraram na pesca. No final do XVIII e início do XIX, navios baleeiros de cachalote navegaram para o Pacífico equatorial, Oceano Índico, Japão, costa da Arábia, Austrália e Nova Zelândia.[221][224][225] A caça podia ser perigosa à tripulação, uma vez que os cachalotes (especialmente os machos) lutavam prontamente para se defender contra ataques, ao contrário da maioria das baleias de barbatanas. Ao lidar com uma ameaça, os cachalotes usavam sua enorme cabeça efetivamente como um aríete.[106] Indiscutivelmente o mais famoso contra-ataque de cachalote ocorreu em 20 de novembro de 1820, quando uma baleia afundou o baleeiro de Nantucket Essex. Apenas 8 dos 21 marinheiros sobreviveram para serem resgatados por outros navios.[226]
A caça levou à quase extinção de grandes baleias, incluindo cachalotes, até a proibição do uso de óleo de baleia ser instituída em 1972. A Comissão Baleeira Internacional deu à espécie proteção total em 1985, mas a caça do Japão no norte do Oceano Pacífico continuou até 1988.[223] Nos arquipélagos portugueses da Madeira e Açores, respectivamente, a caça perdurou até 1981[227] e 1984[13] Estima-se que a população mundial histórica era de 1 100 000 antes do início da caça comercial de cachalotes no início do século XVIII. Em 1880, havia diminuído em cerca de 29%.[1] Entre 184 e 236 mil cachalotes foram mortos pelas várias nações baleeiras no século XIX,[228] enquanto no século XX, pelo menos 770 mil capturados, a maioria entre 1946 e 1980.[229] Os cachalotes aumentam os níveis de produção primária e exportação de carbono ao depositar fezes ricas em ferro nas águas superficiais do Oceano Antártico. As fezes ricas em ferro fazem com que o fitoplâncton cresça e absorva mais carbono da atmosfera. Quando o fitoplâncton morre, ele afunda no oceano profundo e leva consigo o carbono atmosférico. Ao reduzir a abundância de cachalotes no Oceano Antártico, a caça à baleia resultou em 2 milhões de toneladas extras de carbono restantes na atmosfera a cada ano.[230] As populações restantes de cachalotes são grandes o suficiente para que o status de conservação da espécie seja classificado como vulnerável em vez de ameaçado.[1] No entanto, a recuperação de séculos de caça comercial de baleias é um processo lento, particularmente no Pacífico Sul, onde o declínio do número de machos em idade reprodutiva foi severo.[231]
O número total de cachalotes no mundo é desconhecido, mas acredita-se que esteja na casa das centenas de milhares. A perspectiva de conservação é mais otimista do que para muitas outras baleias. A caça comercial de baleias cessou, e a espécie é protegida em quase todo o mundo, embora os registros indiquem que no período de 11 anos a partir de 2000, o Japão capturou 51 cachalotes. Os pescadores não têm como alvo as criaturas que os cachalotes comem,[1] mas as operações de pesca com espinhel no golfo do Alasca se queixaram de cachalotes roubando peixes de suas linhas.[163] Atualmente, o emaranhamento em redes de pesca e colisões com navios representam as maiores ameaças à população de cachalotes.[58] Outras ameaças incluem a ingestão de detritos marinhos, ruído oceânico e poluição química.[232] Desde a década de 1970, por conseguinte, cachalotes foram ocasionalmente encontrados com pedaços de plástico em seus estômagos.[169][233][234][235]
A União Internacional para a Conservação da Natureza (UICN / IUCN), classificou o cachalote como "vulnerável" em sua Lista Vermelha.[1] A espécie está listada como ameaçada de extinção na Lei de Espécies Ameaçadas dos Estados Unidos.[236] Os cachalotes estão listados no Apêndice I e no Apêndice II da Convenção sobre a Conservação de Espécies Migratórias de Animais Silvestres (CMS). Consta no Apêndice I, pois esta espécie foi categorizada como ameaçada de extinção em toda ou uma proporção significativa de sua área de distribuição e as Partes do CMS se esforçam para proteger estritamente esses animais, conservando ou restaurando os locais onde vivem, mitigando obstáculos à migração e controlar outros fatores que possam colocá-los em perigo. E consta no Apêndice II uma vez que tem um estado de conservação desfavorável ou se beneficiaria significativamente da cooperação internacional organizada por acordos adaptados.[237] A espécie também está protegida pelo Apêndice I da Convenção sobre o Comércio Internacional das Espécies Silvestres Ameaçadas de Extinção (CITES). Isso torna o comércio internacional (incluindo peças e derivados) proibido, com todos os outros comércios internacionais estritamente regulamentados por meio de um sistema de licenças e certificados.[238] No Brasil, consta na Lista de espécies ameaçadas de extinção do Estado do Espírito Santo (2005); Lista de espécies de flora e fauna ameaçadas de extinção do Estado do Pará (2007);[239] Lista de Ameaça de Flora e Fauna do Estado do Paraná (2010);[240] Lista de espécies de Flora e Fauna ameaçadas de extinção do Estado de Santa Catarina (2011); Lista de Ameaça de Flora e Fauna do Estado do Rio Grande do Sul (2014);[241][242] Lista de espécies de flora e de fauna de extinção do estado de São Paulo (2014);[243] Livro Vermelho da Fauna Brasileira Ameaçada de Extinção (2014) do Instituto Chico Mendes de Conservação da Biodiversidade (IMCBio);[244] Lista do grau de ameaça das espécies de Flora e Fauna do estado da Bahia (2017);[245] e Lista Vermelha do Livro Vermelho da Fauna Brasileira Ameaçada de Extinção (2018) do ICMBio.[246][247]
Dentes dispostos em cordas são importantes objetos culturais em todo o Pacífico. Na Nova Zelândia, os maoris os conhecem como "rei puta"; tais pingentes de dente de baleia eram objetos raros porque os cachalotes não eram caçados ativamente na sociedade maori tradicional.[248] Marfim e osso de baleia foram retirados de baleias encalhadas. Em Fiji, os dentes são conhecidos como tabua, tradicionalmente dados como presentes para expiação ou estima (chamados sevusevu), e eram importantes nas negociações entre chefes rivais.[249] Friedrich Ratzel em The History of Mankind relatou em 1896 que, em Fiji, os dentes de baleias ou cachalots eram o artigo de ornamento ou valor mais procurado. Ocorriam frequentemente em colares.[250] Hoje a tabua continua a ser um item importante na vida de Fiji. Os dentes eram originalmente raros em Fiji e Tonga, que exportavam dentes, mas com a chegada dos europeus, os dentes inundaram o mercado e essa "moeda" entrou em colapso. O excesso de oferta, por sua vez, levou ao desenvolvimento da arte europeia do scrimshaw.[251]
O romance Moby-Dick de Herman Melville é baseado em uma história real sobre um cachalote que atacou e afundou o baleeiro Essex.[252][253] Melville associou o cachalote com o Leviatã da Bíblia.[253][254] O cachalote foi designado como o animal do estado de Conecticute pela Assembléia Geral em 1975.[255] Ele foi selecionado por causa de sua contribuição específica à história do estado e por causa de sua situação atual como uma espécie ameaçada de extinção.[256]
Os cachalotes não são as baleias mais fáceis de observar, devido aos seus longos tempos de mergulho e capacidade de viajar longas distâncias debaixo d'água. No entanto, devido à aparência distinta e ao grande tamanho da baleia, a observação é cada vez mais popular. Os observadores de cachalotes costumam usar hidrofones para ouvir os cliques das baleias e localizá-las antes que apareçam. Locais populares para observação de cachalotes incluem a cidade de Kaikoura na Ilha Sul da Nova Zelândia, Andenes e Tronso no Ártico da Noruega; assim como os Açores, onde a plataforma continental é tão estreita que as baleias podem ser observadas da costa,[141][257] e Dominica,[258] onde um programa de pesquisa científica de longo prazo, The Dominica Sperm Whale Project, está em operação desde 2005.[259]
Cachalote ou cacharréu (nome científico: Physeter macrocephalus) é a maior das baleias dentadas (odontocetos) e o maior predador com dentes. É o único membro vivo do gênero Physeter e uma das três espécies existentes na superfamília Physeteroidea, juntamente com o cachalote-pigmeu e o cachalote-anão do Kogia. É um mamífero pelágico com distribuição mundial e migra sazonalmente para alimentação e reprodução. As fêmeas e os machos jovens vivem juntos em grupos, enquanto os machos maduros vivem vidas solitárias fora da época de acasalamento. As fêmeas cooperam para proteger e amamentar seus filhotes. As fêmeas dão à luz a cada quatro a vinte anos e cuidam dos bezerros por mais de uma década. Um cachalote maduro tem poucos predadores naturais, embora bezerros e adultos enfraquecidos às vezes sejam mortos por grupos de orcas (Orcinus orca).
Os machos maduros têm em média 16 metros (52 pés) de comprimento, mas alguns podem atingir 20,7 metros (68 pés), com a cabeça representando até um terço do comprimento do animal. Mergulhando a 2 250 metros (7 382 pés), é o terceiro mamífero mergulhador mais profundo, superado apenas pelo elefante-marinho-do-sul (Mirounga leonina) e pela baleia-bicuda-de-cuvier (Ziphius cavirostris). O cachalote usa ecolocalização e vocalização tão alto quanto 230 decibéis (re 1 µPa m) debaixo d'água. Tem o maior cérebro da Terra, mais de cinco vezes mais pesado que o de um humano. Os cachalotes podem viver 70 anos ou mais.
O espermacete (óleo de esperma), do qual a baleia deriva seu nome, era um dos principais alvos da indústria baleeira e era procurado para uso em lamparinas, lubrificantes e velas. Âmbar cinza, um resíduo ceroso sólido às vezes presente em seu sistema digestivo, ainda é muito valorizado como fixador em perfumes, entre outros usos. Garimpeiros procuram âmbar cinza como destroços. A caça de cachalotes era uma grande indústria no século XIX, retratada no romance Moby-Dick. A espécie é protegida pela moratória da Comissão Baleeira Internacional e está listada como vulnerável pela União Internacional para a Conservação da Natureza (UICN / IUCN).
Cașalotul (Physeter macrocephalus) este un mamifer marin, cel mai mare cetaceu cu dinți și, totodată, cel mai mare prădător existent. Cercetătorii consideră cașalotul ca fiind, probabil, și cel mai mare prădător care a trăit vreodată. Din punct de vedeării, specia face parte din ordinul Cetacea, subordinul Odontoceti, cașalotul fiind singurul membru al familiei Physeter. Scufundările adânci efectuate pentru găsirea hranei preferate, calmarii și caracatițele, au adus titlul de cel mai mare scufundător, fiind descoperi Are un arial variat, care se întinde în toate oceanele lumii, cașaloții găsindu-se chiar și în câteva mări adânci. Cașalotul deține și recordul mondial pentru cel mai ascuțit sunet. Aceste sunete seamănă cu niște clicuri, dar nu se cunosc prea multe despre întrebuințările sale.
Denumirea de cașalot poate fi explicată în multe feluri. Numele poate veni:
În engleză, cașalotul este denumit Sperm whale (vezi engleză). Cuvântul "sperm" este prescurtarea cuvântului "spermanceti", în română spermanțet. Aceasta este substanța esențială pentru cașalot, cu ajutorul căreia are capacitatea foarte mare de scufundare.
Cașaloții prezintă dimensiuni deosebite în lumea animalelor, masculul ajungând la 20 metri și 52 tone. Totuși, cel mai mare cașalot văzut vreodată de ochi umani avea aproximativ 26 metri. Femelele nu sunt nici pe departe atât de mari, cașalotul prezentând o formă de dimorfism sexual foarte mare. Asta însemnând că există o mare diferență între sexe. Masculul este cu 30%-50% mai lung și aproape de 3 ori mai greu.
Creierul cașalotului este cel mai mare creier al vreunui animal cunoscut în ziua de azi. Deși cântărește 8 kilograme, acesta nu este mare în raport cu corpul animalului. Raportat la corp, creierul cașalotului este mult mai mic decât al omului, mai mic chiar decât orice primată antropoidă. Datorită acestui lucru, coeficientul posibil de inteligență (EQ), este mult mai mic decât al primatelor antropoide dar și decât majoritatea cetaceelor.
Animale oceanice, cașaloții se apropie rar de uscat. Masculii și femelele au trasee diferite de migrație, deoarece, deși masculii pot să reziste la frigul din regiunea arctică, femelele și puii au nevoie de temperaturi mai ridicate ale apei. Prin urmare, numai masculii se întâlnesc la latitudini mai mari decât aproximativ 45° în ambele emisfere.
Cașalotul (Physeter macrocephalus) este un mamifer marin, cel mai mare cetaceu cu dinți și, totodată, cel mai mare prădător existent. Cercetătorii consideră cașalotul ca fiind, probabil, și cel mai mare prădător care a trăit vreodată. Din punct de vedeării, specia face parte din ordinul Cetacea, subordinul Odontoceti, cașalotul fiind singurul membru al familiei Physeter. Scufundările adânci efectuate pentru găsirea hranei preferate, calmarii și caracatițele, au adus titlul de cel mai mare scufundător, fiind descoperi Are un arial variat, care se întinde în toate oceanele lumii, cașaloții găsindu-se chiar și în câteva mări adânci. Cașalotul deține și recordul mondial pentru cel mai ascuțit sunet. Aceste sunete seamănă cu niște clicuri, dar nu se cunosc prea multe despre întrebuințările sale.
Vorvaň tuponosý[1] (lat. Physeter macrocephalus, Physeter catodon, Physeter orthodon, Physeter australasianus, Catodon canadensis, Catodon sibbaldi) je najväčší druh zubatých veľrýb z čeľade vorvaňovité (Physeteridae). Predpokladá sa, že ide o vôbec najväčšie ozubené zviera na svete, aké kedy žilo – najväčší doložený jedinec pravdepodobne dosahoval až dĺžku 28 metrov a váhu 150 ton. Anglický názov sperm whale súvisí s mliečne bielou substanciou spermacet nachádzajúcou sa v jej hlave a pôvodne zamieňanou so spermatom. Obrovská hlava vorvaňa, jeho charakteristický tvar a v neposlednom rade hlavná úloha v románe Hermana Melvilla Moby Dick, viedla veľa ľudí k tomu, že ho považujú za archetyp veľryby. Čiastočne vďaka Melvillovi je vorvaň vo všeobecnosti spájaný s mýtickým Leviatanom z biblických príbehov.
Slovo „vorvaň“ v ruštine označuje tuk niektorých morských zvierat, ako sú veľryby a tulene. Pôvod staroruského „vorvoň“ ale jasný nie je, pravdepodobne je nórsky alebo laponský.
Historicky a v slovanských jazykoch (ruštine, poľštine) je veľryba známa tiež pod názvom kašalot. Toto slovo pochádza pôvodne z portugalského cachalote, pravdepodobne odvodeného z cachola, hovorovo „hlava.“ Vorvane boli v portugalskom atlantickom súostroví Azory až donedávna lovené.
Vorvaň je výnimočný pre svoju veľmi veľkú hlavu, hlavne u samcov, u ktorých tvorí typicky tretinu jeho dĺžky. Jedno z odborných druhových mien macrocephalus je skutočne odvodené z gréckeho výrazu „veľká hlava.“ Na rozdiel od hladkej kože väčšiny iných veľrýb je koža na chrbte vorvaňa obvykle hrboľatá, dobrovoľníkmi pozorujúcimi veľryby býva prirovnávaná k sušenej slivke.[2] Vorvane majú jednotne šedú farbu, ktorá sa na slnečnom svetle môže zdať hnedou („veľká biela veľryba“ z Melvillovho románu, pokiaľ také zviera existovalo, bola albínom, a biele vorvane boli skutočne pozorované). Nie neočakávane je mozog vorvaňa najväčším a najťažším medzi zvieratami (u urasteného samca váži v priemere 7 kg). Vzhľadom na veľkosť tela však nejde o veľký mozog.
Dýchací otvor tvaru 'S' je veľmi blízko vrcholu hlavy, posunutý na ľavú stranu tela. Vorvane ním vypúšťajú smerom dopredu prúdy pary zreteľne počuteľné na míle ďaleko. Chrbtová plutva chýba, ale asi v dvoch tretinách chrbtice smerom od hlavy sa nachádza trojuholníkovitý hrb vysoký 60 – 75 cm, ktorý plutvu nahradzuje. Za týmto hrbom nasleduje ešte niekoľko menších. Chvostová plutva je tiež trojuholníková a veľmi hrubá. Pred ponorením do hĺbky ju veľryba zdvíha vysoko nad hladinu.
Vorvane majú v dolnej čeľusti 20 – 26 párov kužeľovitých zubov. Každý z nich môže vážiť až jeden kilogram. Dôvod existencie zubov nie je celkom zrejmý. Verí sa, že nie sú nevyhnutné pre lov chobotníc (pozri ďalej sekciu Potrava) a v prírode boli nájdené aj dobre živené vorvane úplne bez zubov. Vedci sa v súčasnosti zhodujú, že zuby môžu byť používané pri útokoch medzi samcami. Tejto hypotéze nasvedčuje tvar zubov a široké medzery medzi nimi. V hornej čeľusti je tiež prítomný základ zubov, iba zriedkavo sa však prerežú von do úst.
Sexuálny dimorfizmus (veľká odlišnosť samcov oproti samiciam) sa u vorvaňov prejavuje najvýraznejšie medzi všetkými veľrybami. Samce sú typicky o 30 % – 50 % dlhšie (16 – 18 m) než samice (12 – 14 m) a asi dvakrát ťažšie (50 000 kg proti 25 000 kg). Pri narodení merajú samce i samice okolo 4 m a vážia 1 000 kg. Kvôli rozsiahlemu lovu veľrýb sa počet vorvaňov dramaticky znižuje, hlavne kvôli prednostnému a intenzívnejšiemu vybíjaniu väčších samcov, ktoré majú viac spermacetu (spermacetový olej mal veľkú hodnotu hlavne v 18. a 19. storočí – pozri ďalej). V múzeu v Natucket je vystavená čeľustná kosť vorvaňa dlhá 5,5 m. Čeľustná kosť tvorí 20 – 25 % celkovej dĺžky tela vorvaňa. Tento samec teda mohol dosahovať až 28 metrov dĺžky a vážiť 150 metrických ton. Ďalším dôkazom veľkosti je 5,2 m dlhá čeľusť v múzeu v New Bedforde, ktorá mohla patriť samcovi 25,6 m veľkému vážiacemu 120 – 130 ton. Lodné knihy v nantucketskom a bedforskom múzeu sú plné odkazov na veľké vorvane a záznamov množstva oleja z nich získaného, ktoré dobre zodpovedajú veľkosti týchto dvoch príkladov. Dnešné vorvane majú v priemere 18 m dĺžky a vážia 52 metrických ton.
Vorvaň je hlavným príkladom zvieraťa, ktoré sa vyvinulo K-selekciou, ktorá sa prisudzuje druhom, o ktorých sa tvrdí, že sa vyvíjali vo veľmi stabilných životných podmienkach. Táto relatívne „jednoduchá“ evolúcia ich priviedla k nízkej pôrodnosti, pomalému dozrievaniu a k dlhovekosti. Samice sú brezivé každých štyri až šesť rokov a brezivosť trvá minimálne 12 mesiacov, ale môže sa predĺžiť až na 18 mesiacov. Starostlivosť o mláďatá trvá dva až tri roky. U samcov trvá dospievanie asi 10 rokov medzi 10. a 20. rokom života. Samce rastú do 30. až 40. roku veku a keď majú 50, nadobudli už plnú veľkosť. Vorvane sa dožívajú 80 rokov.
Vorvane sú držiteľmi niekoľkých absolútnych svetových rekordov:
Vorvane prvýkrát kategorizoval v roku 1758 Linné, ktorý zaradil do rodu Physeter celkovo štyri druhy. Odborníci skoro zistili, že existuje iba jeden druh. Vo väčšine súčasných publikácií je vorvaň zaradený ako jediný druh čeľade Physeteridae (a teda jediný druh svojho rodu). Najbližšími príbuznými vorvaňa sú veľryby z čeľade Kogiidae.
Mead a Brownell zaradili všetky tri druhy do čeľade Kogiidae a vorvaňovi priradili binomické meno Physeter catodon.[3]
Nasledujúci text je výňatkom z Melvillovej knihy Biela veľryba, v ktorej sa široko rozoberá pomenovanie a ľudové tradície súvisiace s vorvaňom:
Táto veľryba, známa starým Angličanom pod neurčitým menom veľryba trumpa a physeter alebo veľryba s nákovovou hlavou, je dnešný cachalot vo Francúzsku, Pottfish v Nemecku a macrocephalus v učenom svete. [časť textu vynechaná] Teraz sa zaoberáme hlavne jej menom. Z hľadiska filologického je nezmyselné. Pred niekoľkými storočiami, keď vlastná hodnota vorvaňa bola takmer úplne neznáma a keď sa jeho tuk získaval iba náhodou z veľryby vyvrhnutej na breh, vtedy sa vo všeobecnosti tvrdilo, že vorvaňovinu možno vyťažiť z tvora totožného s veľrybou grónskou alebo pravou, v Anglicku už známou. Ďalej prevládal názor, že táto vorvaňovina alebo spermacet je zrazená šťava grónskej veľryby, tá, ktorou sa označuje prvá polovica cudzieho slova. V tých časoch bola vorvaňovina nesmierne vzácna a nepoužívala sa na svietenie, ale ako masť a liek. Kupovala sa iba v lekárni, ako tam dnes kupujeme unci revene. Keď potom bola, ako sa domnievam, postupom doby objavená pravá podstata vorvaňoviny, obchodníci nezmenili jej meno, nepochybne preto, aby zvýšili jej cenu tak podivným náznakom jej vzácnosti. A tak to pomenovanie neskôr musí byť dané veľrybe, z ktorej spermacet skutočne pochádza.[4]
Vedci usudzujú, že sa vorvane počas vývoja podradu oddelili od iných ozubených veľrýb pomerne skoro – asi pred dvadsiatimi miliónmi rokov.[5]
Spermacet je polotekutá, voskovitá substancia nachádzajúca sa v hlave vorvaňa. Názov sa odvodzuje od neskoro latinského sperma ceti (obidve slová sú v skutočnosti pochádzajúce z gréčtiny) znamenajúceho „sperma veľryby“ (doslovne „sperma morského netvora“). V angličtine sa dokonca od spermacetu odvodzuje ľudový názov tejto veľryby (sperm whale). Substancia samozrejme nie je veľrybím semenom; táto zámena bola omylom prvých veľrybárov. Spermacet sa nachádza v spermacetovom orgáne teda v hlavových dutinách vpredu a hore nad lebkou veľryby. Podobnú hmotu na pravej strane prednej časti hlavy veľryby hneď nad hornou čeľusťou nazývajú veľrybári junk (v doslovnom prekladu „odpad“). V spermacetovom orgáne sa nachádza mäkká biela substancia plná spermacetu. Junk je tvorený pevnejšou substanciou.
Presná funkcia spermacetu a orgánov ním vyplnených nie je známa, existujú však prinajmenšom tri (vzájomne sa nevylučujúce) hypotézy:
Jedna z hypotéz, spomínaná už v Melvillovom Moby Dickovi, tvrdí, že je používaný ako istý druh baranidla pri bojoch medzi samcami. Táto hypotéza zodpovedá dobre zdokumentovanému potopeniu lodi Essex a Ann Alexander spôsobené útokmi vorvaňov, ktorých váha bola odhadnutá na jednu pätinu váhy lodí. V súčasnej dobe je v móde považovať spermacet za prostriedok sexuálneho výberu.[6]
Druhou pevne zakorenenou predstavou je možnosť, že pomáha veľrybe regulovať vztlak. Hustota voskovej substancie sa má jej ochladzovaním vodou pretekajúcou výdychovým otvorom zvýšiť a pomôcť veľrybe ponoriť sa. Naopak vytlačovaním teplej vody dýchacím otvorom von sa mal spermacet zahriať, znížiť svoju hustotu a uľahčiť vynáranie sa. V poslednej dobe však bola tejto na verejnosti populárnej teórie spochybnená jej hodnovernosť. Vedecký výskum nasvedčuje tomu, že kapilárne javy nemôžu mať dostatočný efekt, aby významne ovplyvnili vztlak 50 tonovej veľryby.[7]
Za tretiu možnosť sa považuje, že spermacet napomáha echolokácii. Tvar tohoto orgánu napomáha zaostrovaniu alebo naopak rozširovanie kužeľa vysielaného zvuku. Zvukové vlny možno sústrediť do jedného miesta, takže môžu pôsobiť ako zbraň, ktorá je schopná dočasne paralyzovať korisť. Výskum všetkých týchto možností je stále v plnom prúde.
Spermacet bol veľmi vyhľadávaný veľrybármi v 18., 19. a 20. storočí. Substancia našla mnoho rôznych komerčných využití, ako napr. olej do hodiniek, mazivo pre jemné prístroje, kozmetiku, aditíva do motorových olejov, glycerínu, protikoróznych zmesí, chemických vláken, vitamínov a viac než 70 farmaceutických zmesí.
Vorvane sú najhlbšie sa potápajúce cicavce na svete. Predpokladá sa, že sa môžu potápať až k morskému dnu do hĺbky 3 000 metrov na dobu dvoch hodín. Typické ponory smerujú zhruba do 400 metrov a trvajú 30 – 45 minút. Živí sa niekoľkými druhmi zvierat, najmä kalmármi, chobotnicami a živočíchmi morského dna. Takmer všetko, čo vieme o hlbokomorských kalmároch, sa vedci dozvedeli z exemplárov nájdených v žalúdkoch vorvaňov. Historky o titanských bitkách medzi vorvaňmi a kalmármi dorastajúcimi až 10 metrov dĺžky alebo viac sú najskôr iba súčasťou legiend – podobné bitky neboli nikdy pozorované. Na druhej strane sa usudzuje, že biele jazvy na telách vorvaňov boli spôsobené kalmármi. Existuje tiež hypotéza, že ostrý zobák skonzumovaného kalmara usadený v čreve veľryby vedie k produkcii ambry, podobne ako je tomu pri tvorbe perál. Vorvane sú neuveriteľní jedáci, ktorí každý deň skonzumujú asi 3 % svojej telesnej váhy. Odhaduje sa, že vorvane dohromady každoročne skonzumujú 100 miliónov ton hlbokomorských tvorov, čo je množstvo porovnateľné s celkovou každoročnou spotrebou morských živočíchov ľuďmi.
Fyziológia vorvaňov má niekoľko adaptácií, aby zvládli drastické zmeny tlaku pri potápaní. Rebrá sú ohybné, aby dovolili kolaps pľúc, a srdcová frekvencia sa môže znížiť, aby sa dlhšie uchovala zásoba kyslíka. Myoglobín uchováva kyslík vo svalovom tkanive. Keď sa úroveň kyslíka zníži, možno krv nasmerovať iba k mozgu a iným dôležitým orgánom. Je možné, že tu hrá úlohu aj spermacetový orgán.
Aj keď sú vorvane dobre adaptované na potápanie, opakované ponory do veľkých hĺbok majú na nich dlhodobo nepriaznivý dopad. Kostry vorvaňov vykazujú poškodenia kostí, ktoré je u ľudí často príznakom dekompresnej choroby. Kostry najstarších veľrýb sú postihnuté najrozsiahlejšími poškodeniami, zatiaľ čo mláďatá žiadne poškodené kosti nemajú. Tieto poškodenia môžu signalizovať citlivosť vorvaňov na dekompresnú chorobu a v tom prípade by pre nich mohlo byť rýchle vynorenie smrteľné.[8]
Medzi ponormi sa vorvaň vynára na hladinu kvôli nádychu a zostáva tu väčšinou na osem až desať minút pred ďalším ponorom.
Sociálna štruktúra vorvaňov sa medzi pohlaviami výrazne líši. Samice sú extrémne družné tvory – znak, podľa ktorého sa usudzuje, že sa vyvinul vďaka relatívne jednoduchej evolučnej ceste. Samice sa v mladosti združujú v skupinách s asi tuctom jedincov. Samce opúšťajú svoje „materské škôlky“ medzi 4 a 21 rokmi a pripájajú sa k „mládeneckým školám“ tvorenými inými samcami podobného veku a veľkosti. Postupne ako samce starnú, majú sklon sa rozptýliť na menšie skupinky, najstaršie samce žijú obvykle samotárskym životom.
Vorvane patria medzi najrozšírenejšie druhy na svete. Sú relatívne hojní od arktických vôd až k rovníku. Populácia je hojnejšia pri kontinentálnom šelfe a kaňonoch, pravdepodobne vďaka jednoduchšiemu zháňaniu potravy. Vorvane možno nájsť i v nehlbokých vodách pri brehu, ale iba keď tu kontinentálny šelf nie je príliš malý.
Celkové množstvo vorvaňov na celom svete nie je známe. Hrubé odhady, založené na prieskumoch malých oblastí a extrapolácii výsledkov na všetky oceány sveta, sa pohybujú od 200 000 do 2 000 000 jedincov. Napriek tomu, že sú vorvane lovené už niekoľko storočí kvôli mäsu, oleju (používanému ako mazadlo v strojárenstve) a spermacetu, konzervatívna pohľad na vorvane je optimistickejší, než u mnohých iných veľrýb. S výnimkou pobrežného rybolovu malých rozmerov v Indonézii sú vorvane chránené prakticky celosvetovo. Rybári nelovia hlbokomorské tvory, ktoré sú potravou vorvaňov a hlboké more je pravdepodobne omnoho odolnejšie voči znečisteniu než vrstvy pri hladine.
Zotavenie populácie z dlhých veľrybárskych rokov je však pomalý proces, prinajmenšom v južnej časti Tichého oceánu, kde je množstvo samcov schopných rozmnožovania príliš malé.
Pozorovanie vorvaňov je oproti iným veľrybám zložitejšie, predovšetkým kvôli ich dlhým dobám ponoru a schopnosti preplávať pod vodou dlhé vzdialenosti. Na druhej strane sú pozorovania stále populárnejšie predovšetkým vďaka charakteristickému vzhľadu a rozmerom zvierat. Pozorovatelia často používajú hydrofóny na počúvanie zvukov veľrýb a na ich zameranie skôr, než sa vynoria. Obľúbeným miestom pozorovania vorvaňov je Kaikoura na novozélandskom Južnom ostrove, kde je kontinentálny šelf taký plytký, že možno veľryby pozorovať z brehu, a Andenes v arktickom Nórsku.
V júli roku 2003 bola nájdená na pláži pobrežia južného Čile veľká hromada bieleho mäsa. Až 12 metrov dlhá masa rôsolovitého tkaniva[9] podnietila špekulácie, že bola objavená predtým neznáma obrovská chobotnica. Výskumníci zo santiagského Museum of Natural History usúdili, že hrudu tvoria v skutočnosti vnútornosti vorvaňa, predovšetkým vďaka preskúmaniu kožných žliaz. Po smrti sa vnútorne orgány vorvaňa rozkladajú, až pokým sa nestanú polotekutou masou, ktorú drží pohromade koža. V tomto prípade zrejme koža praskla, obsah sa uvoľnil a nakoniec bol vyplavený na breh.[10]
Mŕtve vorvane sú vyplavované na breh dosť často. Okrem problémov s nakladaním a identifikáciou mŕtvych tiel sa správcovia pláží obávajú Žralokov, najmä žraloka bieleho, ktorého na pláže priťahuje rozkladajúce sa mäso, čo môže priviesť návštevníkov pláže do nebezpečia. Z tohoto dôvodu sú mŕtve vorvane často dotiahnuté späť na otvorené more skôr, než by mohlo dôjsť k vyplaveniu na breh. V máji 2004 sa podobná udalosť stala dvakrát, raz na Oahu na Havaji, kde bola mŕtva veľryba odvlečená 35 míľ na more, ale bola vyplavená späť na breh o dva dni neskoršie.[11]
Pravdepodobne najznámejšia časť ľudových historiek o vorvaňoch pochádza z roku 1970, keď bol južne od Florencie v Oregone vyplavený 7,26 tonový, 13,7 metrový kus. Keď sa pláž stala obľúbenou zastávkou na ceste, diaľničná polícia štátu Oregon rozhodla, že je nutné sa mŕtvoly zbaviť. Naplnili telo dynamitom, 12. novembra bol dynamit odpálený, ale výbuch nesmeroval na oceán, ako bolo naplánované. Nikto nebol zranený, iba jedno auto bolo poškodené padajúcim tukom. Očití svedkovia boli pokrytí nechutne páchnucimi ostatkami mŕtvej veľryby.[12][13]
V januári 2004 sa do pozornosti svetových médií dostal dramatickejší prípad týkajúci sa vorvaňov. Mŕtve telo veľryby, 17 metrov dlhé a vážiace 50 ton, bolo vyplavené na pláž v taiwanskom Tainan City. Počas prepravy na mestskú univerzitu spôsobil tlak plynu z rozkladajúceho sa tela explóziu. Nikto nebol zranený, ale krv a vnútornosti sa rozstriekali po niekoľkých autách a okoloidúcich.[14]
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Vorvaň tuponosý
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Vorvaň tuponosý
Vorvaň tuponosý (lat. Physeter macrocephalus, Physeter catodon, Physeter orthodon, Physeter australasianus, Catodon canadensis, Catodon sibbaldi) je najväčší druh zubatých veľrýb z čeľade vorvaňovité (Physeteridae). Predpokladá sa, že ide o vôbec najväčšie ozubené zviera na svete, aké kedy žilo – najväčší doložený jedinec pravdepodobne dosahoval až dĺžku 28 metrov a váhu 150 ton. Anglický názov sperm whale súvisí s mliečne bielou substanciou spermacet nachádzajúcou sa v jej hlave a pôvodne zamieňanou so spermatom. Obrovská hlava vorvaňa, jeho charakteristický tvar a v neposlednom rade hlavná úloha v románe Hermana Melvilla Moby Dick, viedla veľa ľudí k tomu, že ho považujú za archetyp veľryby. Čiastočne vďaka Melvillovi je vorvaň vo všeobecnosti spájaný s mýtickým Leviatanom z biblických príbehov.
Kit glavač (znanstveno ime Physeter macrocephalus) je največji predstavnik zobatih kitov in tudi največja živeča zobata žival. Zraste do 18 metrov.
Kit glavač je osrednji lik Melvillovega romana Moby Dick.
Kit glavač (znanstveno ime Physeter macrocephalus) je največji predstavnik zobatih kitov in tudi največja živeča zobata žival. Zraste do 18 metrov.
Kit glavač je osrednji lik Melvillovega romana Moby Dick.
Kaskelot (Physeter macrocephalus) är en val, ett marint däggdjur, och har den största hjärnan av något djur på jorden. Det är den största tandvalen och därmed världens största tandförsedda djur, och den placeras som ensam i dag levande art i släktet Physeter.
En hane kan bli uppemot 20,5 meter lång. Huvudet utgör upp till en tredjedel av djurets längd. Arten är kosmopolit, vilket betyder att den finns över alla oceaner. Den äter bläckfiskar och fisk, vilka den jagar på djup ned till tre kilometer, vilket gör den till det djupaste levande däggdjuret. Dess diet inkluderar jättebläckfiskar och kolossbläckfiskar. Kaskelotens klickljud har en ljudstyrka på upp till 245 decibel, vilket är det starkaste ljudet alstrat av något djur, men dess funktion är inte klarlagd. Valarna lever i flockar. Honflockar och deras ungar lever separerade från äldre hanar. Honorna samarbetar för att skydda sina ungar. Honorna föder ungar vart tredje till vart sjätte år, och tar hand om kalvarna i mer än ett decennium. Honorna är dräktiga mellan 9 och 15 månader, beroende på art. Vanligtvis föds endast en kalv som dias upp till 2 års ålder, då den kan äta fast föda. Ungarna blir könsmogna efter några år. Honor och hanar bildar flock i övergången till vuxen ålder.
Över större delen av det sena 1700-talet till det sena 1900-talet utsattes kaskeloten för valjakt för att få spermaceti till andra produkter, som olja och ambra. Spermaceti hade många viktiga användningsområden, såsom ljus, tvål, kosmetika och maskinolja. Tack vare sin storlek kunde kaskeloten emellanåt försvara sig själv effektivt mot valjägare. I det mest kända exemplet attackerade och sänkte en kaskelot det amerikanska valskeppet Essex år 1820. Som ett resultat av valjakten är kaskeloten idag listad som sårbar av IUCN. Kaskeloten har få naturliga fiender, då få är tillräckligt starka för att framgångsrikt attackera en välmående vuxen. Späckhuggare kan dock attackera flockar och döda kalvar. Kaskeloten kan leva i mer än 70 år.
Den är ungefär 18 meter lång och kan väga upp till 50 ton. Hanarna är betydligt större än honorna. Med dessa mått är kaskeloten även betydligt större än de andra två arterna i familjen som sammanfattas i släktet Kogia.
Typiskt för denna art är det kolossalt stora och nästan fyrkantiga huvudet. Nedre käken är jämfört med resten av huvudet väldigt smal och har 20 centimeter långa tänder. Övre käken har däremot ursparningar för tänderna från nedre käken. Kaskelotens ryggfena är inte särskilt framträdande. Valen har ett blåshål på vänstra sidan av huvudet.
Artens syn är däremot inte särskilt bra så den använder sig mycket av ekolokalisering.
I huvudet har kaskeloten ett stort organ (det så kallade spermacetiorganet), som är fyllt med ett oljeliknande ämne som kallas spermacetiolja. Denna substans kan ha en vikt av två ton. Tidigare trodde valjägare att detta ämne var kaskelotens sperma varför substansen fått namnet spermacetiolja. Vilken funktion denna substans har för kaskeloten är okänd men det finns flera olika hypoteser:
Kaskeloter finns i alla havsområden. De flesta lever i tropikerna och subtropikerna men djuret förekommer också i Norra ishavet. Vid dykningen som tar mellan 20 och 80 minuter når kaskeloten ofta 350 meters djup. Några hannar når också 1 000 meters djup eller djupare.
Kaskeloten är en av de mest kosmopolita arterna. Den föredrar isfria vatten mer än 1 000 meter djupa.[2] Även om båda könen breder ut sig över tempererade och tropiska oceaner och hav kan enbart vuxna hanar bebo högre latituder.[3] Den är relativt vanligt förekommande från polerna till ekvatorn, och finns i alla oceaner. Den finns även i Medelhavet, men inte i Svarta havet,[4] medan det är osäkert huruvida den finns i Röda havet eller inte.[2] De grunda ingångarna till både svarta och röda havet kan vara anledningen till denna frånvaro.[5] Svarta havets lägre lager är även anoxiska och innehåller höga koncentrationer av svavelföreningar såsom svavelväte.[6] Populationerna är tätare nära kontinentalsocklarna och kanjoner.[3] Kaskeloter finns ofta i djupa hav långt från kusten, men kan ses närmre kusten i områden där kontinentalsockeln är liten och sjunker snabbt till djup mellan 310 och 920 meter.[4] Kustområden med märkbara populationer inkluderar Azorerna och den karibiska ön Dominica.[7]
De äldsta kända fossilen från kaskeloter finns från senare oligocen för ungefär 25 miljoner år sedan. De upphittade fossilen visar ändå att kaskeloten var vanligast under miocen. Att släktena Kogia och Physeter är en gemensam familj fastslogs med hjälp av molekylärgenetiska undersökningar av deras mitokondrier.
Kaskeloten är en av tre bevarade arter i familjen kaskeloter, tillsammans med pygmékaskelot och dvärgkaskelot. Kaskeloten är det största kända tandförsedda rovdjuret som existerat under livets 3,5 miljarder år långa historia.
Honor och deras ungar lever i flockar på ungefär ett dussin valar.[8] När unghanarna blir äldre lämnar de dessa kullar och bildar nya med andra hannar av liknande ålder och storlek.[8] När hannarna blir äldre, tenderar dessa flockar att delas upp i mindre grupper. De äldsta individerna tenderar att leva solitärt.[8] Vuxna hannar samarbetar ofta.[8] Honorna föder en kalv som väger nästan 1 000 kg och är fyra meter lång. Ungdjuret dias i ett eller två år varefter den sedan hittar föda självständigt. Honorna blir könsmogna vid åtta års ålder. Hannar behöver lite längre tid för att bli könsmogna och börjar först vid 25 års ålder att delta i parningen. Kaskeloter kan troligtvis bli 75 år gamla.
Det vanligaste rovdjuret som angriper kaskeloter är späckhuggare, men grindvalar och falsk späckhuggare anfaller ibland.[9][10] Späckhuggare siktar in sig på hongrupper med unga, och försöker vanligtvis jaga ut och döda en kalv. Honorna försvarar sina kalvar genom att omringa dem. De vuxna är antingen riktade inåt för att använda sina långa stjärtfenor mot späckhuggarna, eller utåt, och strider med tänderna.[8] Denna formation används även för att hjälpa en skadad flockmedlem, vilket är ett beteende som valfångare utnyttjade tidigt, då man attraherade en hel flock genom att bara skada en individ i flocken.[11] Om späckhuggarflocken är väldigt stor kan den ibland döda vuxna honor. Stora hanar har inga fiender förutom människan, och tros vara för stora och starka för att hotas av späckhuggare.[12]
Kaskeloter dyker vanligtvis mellan 300 och 800 meter, ibland ända ner till 2 000 meter, för att söka efter mat.[13] Sådana dyk kan pågå under mer än en timme.[13] De äter flera arter, bland annat jättebläckfiskar, kolossbläckfiskar och åttaarmade bläckfiskar samt olika fiskar som demersala rockor, men huvuddelen av deras kost består av mellanstora bläckfiskar.[14] Vissa byten kan tas oavsiktligt medan de äter andra saker.[14] Det mesta man känner till om djuphavsbläckfiskar har man lärt av exemplar från fångade kaskeloters magar, även om färska studier har analyserat avföringen. En studie som gjordes omkring Galápagosöarna fann att bläckfiskarna från släktena Histioteuthis (62 %), Ancistrocheirus (16 %), och Octopoteuthis (7 %), mellan 12 och 650 gram i vikt, var de vanligaste bytena.[15] Strider mellan kaskeloter och kolossbläckfiskar (som har mätts väga nära 500 kg) har aldrig påträffats av människor. Ärr på kaskeloter tros dock vara orsakade av den stora bläckfisken. En studie som publicerades 2010 samlade bevis som menade att kaskeloter av honkön kan samarbeta när de jagar Dosidicus gigas.[16]
En äldre studie som studerade valar infångade av den nyzeeländska valflottan i Cooksundet fann ett viktförhållande på 1,69:1 mellan bläckfisk och fisk.[17] Kaskeloter stjäl ibland sobelfiskar och patagoniska tandfiskar från långa nät. Långrevsfiskare i Alaskagolfen menar att kaskeloter drar fördel av dem som fiskar genom att äta vissa arter direkt från nätet, vilket gör att valarna inte behöver jaga.[18] Kaskeloter tros äta jättemunhajar, en sällsynt och stor djuphavsart som upptäcktes under 1970-talet.[19][20] I ett fall observerades tre kaskeloter attackera eller leka med en jättemunhaj.[21] Vassa delar från förtärda bläckfiskar som ligger i valens inälvor kan leda till att ambra produceras, likt produktionen av pärlor.[22] Dessa delars irritation på inälvorna stimulerar avsöndringen av denna glidmedelliknande substans. Kaskeloter är storätare och äter omkring 3 % av sin kroppsvikt varje dag. Den årliga konsumtionen av byte av kaskeloter över hela jorden tros ligga på 91 000 000 ton, vilket är mer än mänsklighetens årliga konsumtion av marina djur.[23]
Det är okänt varför kaskeloternas huvud är så stort i jämförelse med underkäken. En teori är att valens förmåga att ekolokalisera genom sitt huvud hjälper vid jakt. Bläckfiskar, deras huvudbyte, kan dock ha akustiska egenskaper som är för lika havsvattnet för att reflektera ljud.[24] Det ljud som kaskeloten kan frammana, över 230 decibel på en meters avstånd, är det klart högsta ljud frambringat av något djur, och ca 80 dB högre än ett kraftfullt gevärsljud i luft på en meters avstånd.[25] Man har trott att klickljudet är till för att bedöva byten. Studier som försöker duplicera den här effekten har inte kunnat reproducera de förmodade skadorna, vilket har kastat tvivel över idén.[26]
På grund av den tidigare jakten är beståndet idag litet och kaskeloten är klassad som hotad art. Jägare var ute efter deras späck och spermaceti. Enligt uppskattningar fanns cirka 1,1 miljoner individer av kaskelot i haven innan den kommersiella jakten började under det tidiga 1700-talet. Fram till 1880 minskade beståndet med uppskattningsvis 29 procent. Under det tidiga 1900-talet återhämtade sig populationen något fram till andra världskriget slut men sedan minskade antalet individer kraftigt. Ungefär 770 000 individer fångades under 1900-talet, de flesta av dessa mellan 1946 och 1980.[27] 1985 slutade man officiellt med jakten efter kaskeloter. Idag finns troligtvis 100 000 individer kvar.[1]
Det svenska trivialnamnet är bildat av djurets franska namn, cachalot,[28] som i sin tur är bildat av det portugisiska och spanska uttrycket för "stort huvud".[29] På grund av missförståndet kring spermacetiolja kallas valen fortfarande på engelska för sperm whale" och ett synonymt svenskt trivialnamn är spermacetival.
Den fiktiva valen Moby Dick var en vit kaskelot.
Kaskelot (Physeter macrocephalus) är en val, ett marint däggdjur, och har den största hjärnan av något djur på jorden. Det är den största tandvalen och därmed världens största tandförsedda djur, och den placeras som ensam i dag levande art i släktet Physeter.
En hane kan bli uppemot 20,5 meter lång. Huvudet utgör upp till en tredjedel av djurets längd. Arten är kosmopolit, vilket betyder att den finns över alla oceaner. Den äter bläckfiskar och fisk, vilka den jagar på djup ned till tre kilometer, vilket gör den till det djupaste levande däggdjuret. Dess diet inkluderar jättebläckfiskar och kolossbläckfiskar. Kaskelotens klickljud har en ljudstyrka på upp till 245 decibel, vilket är det starkaste ljudet alstrat av något djur, men dess funktion är inte klarlagd. Valarna lever i flockar. Honflockar och deras ungar lever separerade från äldre hanar. Honorna samarbetar för att skydda sina ungar. Honorna föder ungar vart tredje till vart sjätte år, och tar hand om kalvarna i mer än ett decennium. Honorna är dräktiga mellan 9 och 15 månader, beroende på art. Vanligtvis föds endast en kalv som dias upp till 2 års ålder, då den kan äta fast föda. Ungarna blir könsmogna efter några år. Honor och hanar bildar flock i övergången till vuxen ålder.
Över större delen av det sena 1700-talet till det sena 1900-talet utsattes kaskeloten för valjakt för att få spermaceti till andra produkter, som olja och ambra. Spermaceti hade många viktiga användningsområden, såsom ljus, tvål, kosmetika och maskinolja. Tack vare sin storlek kunde kaskeloten emellanåt försvara sig själv effektivt mot valjägare. I det mest kända exemplet attackerade och sänkte en kaskelot det amerikanska valskeppet Essex år 1820. Som ett resultat av valjakten är kaskeloten idag listad som sårbar av IUCN. Kaskeloten har få naturliga fiender, då få är tillräckligt starka för att framgångsrikt attackera en välmående vuxen. Späckhuggare kan dock attackera flockar och döda kalvar. Kaskeloten kan leva i mer än 70 år.
İspermeçet balinası (Physeter macrocephalus), Physeteridae familyasından tüm okyanuslarda yaygın olan balina türü. Yetişkin erkekler yazın kutup sularına göç eder. Akdeniz'de görülen en yaygın balina türüdür. Türkiye'de görülmüş 4 balina türünden biridir.
Erkekleri 15–20 m ve 45-70 ton, dişiler 9–13 m ve 15-20 ton ağırlığında olur. Sırtı koyu gri, mavimsi siyaha kadar değişir, karın kısmı beyazımsıdır. Başı alışılmışın dışında iridir ve vücut büyüklüğünün üçte biri kadardır. Baş küt ve altçene dardır. Beyni yaşayan memeliler arasındaki en büyük beyindir, sırt yüzgeci yerini belirsiz bir tümseğe bırakmıştır. Kuyruk yüzgeci geniştir (4.6 m'ye kadar) ve dalarken suya vurulur. İspermeçet balinası dişli balinaların en büyüğüdür: 20 m'ye kadar olan boyu ve 50 tona kadar olan ağırlığıyla gerçek balinagiller (Balaenidae) ve çatalkuyruklu balinagillerin üyeleriyle büyüklük bakımından yarışır. Çok büyük olan başında yalnızca dişlerle (her biri 20 cm uzunlukta ve 500 g ağırlıkta koni biçiminde 40 diş) donanmış çenesi vardır.Dünyanın en büyük sesli hayvanıdır. Şekilleri biraz da olsa dikdörtgene benzer.
Genellikle 10-30 bireylik gruplar halinde bulunur. Bir erkeğin çevresinde birçok dişi ve gençler, oldukça uzakta da erişkin erkekler bulunur. 1200 metre derinliğe dalıp, bir saat su altında kalabilirler. Nefes almak için 10 dakika kadar su yüzeyinde kalır. Kaşalotların nefes alma işlemi sırasında püskürttüğü hava, ileriye doğru 45º'lik bir eğimle karakteristik bir görünüm kazanır. Ortalama ömrü 60 yıldır.
Dişiler her zaman tropik ve subtropik denizlerde kalır, erkekler ise yazın soğuk denizlere göç eder.
Genellikle sadece büyük mürekkep balıklarını (boyu 2 metreyi bulanları tercih eder) yerler. Başka balıkları ve fok gibi diğer deniz memelilerini de yerler. Denizin altında hareketsiz yatarken geçen mürekkep balığı sürüsünü ağzını aniden açıp emerek avlar. Mürekkep balıklarının sindirilemeyen kesimleri, sindirim borusunda toplanır ve sonra da ağız ya da anüs yoluyla atılır. Bunlar koku sanayinde kullanılan gri amberi oluşturur.
Kuzey yarıkürede Haziran ayında çiftleşirler. Gebelikleri 14-15 ay sürer. Dişiler 3-6 yılda bir ürerler. Nadiren ikiz, çoğunlukla tek yavru dünyaya getirirler. Doğumda 4 m boyunda ve yaklaşık 1 ton olan yavru, iki yıl kadar süt emer. Eşeysel olgunluğa 10 yaşlarında ulaşırlar.
Uzun yıllar eti ve yağı nedeniyle geniş çapta avlandıktan sonra 1979 sonrasında yasaklamaya dahil alınan önlemlerle tükenmenin eşiğinden dönmüştür. Birçok ülkede ticari amaçla avlanması yasaklanmıştır. Ancak bazı ülkerde hala belirli şartlar altında balina avcılığı yapılmaktadır. İspermeçet balinasının eti hayvan yemi olarak, yağı da sanayi ürünlerinde, hatta el ve vücut kremlerinde kullanılır.
İspermeçet balinası (Physeter macrocephalus), Physeteridae familyasından tüm okyanuslarda yaygın olan balina türü. Yetişkin erkekler yazın kutup sularına göç eder. Akdeniz'de görülen en yaygın balina türüdür. Türkiye'de görülmüş 4 balina türünden biridir.
Дорослі самці досягають 20 м довжини і 50 тонн маси (нерідко більше). Це одне з небагатьох китоподібних, у яких добре виражений статевий диморфізм: самиці значно менші від самців за розмірами, досягаючи лише 13 м, і відрізняються також статурою, кількістю зубів, розмірами і формою голови тощо. Зовнішній вигляд кашалота дуже характерний, у цього кита величезна прямокутна голова, в якій міститься так званий спермацетовий орган. Кашалот виділяється серед інших великих китів низкою інших унікальних анатомічних особливостей.
Кашалот — стадна тварина, що живе великими групами, розмір яких досягає іноді сотень і навіть тисяч голів. Він поширений по всьому Світовому океану за винятком полярних областей. Живиться кашалот в основному головоногими молюсками, у тому числі гігантськими кальмарами, що досягають довжини 14-18 м; риба зазвичай займає не більше 5% в його раціоні. У пошуках здобичі кит робить найглибші занурення серед всіх морських тварин: до глибини понад 2000 м, залишаючись під водою до півтори години. Здобич кашалот розшукує за допомогою ультразвукової ехолокації, в якій важливу роль грає спермацетовий мішок, що використовується як акустична лінза. Спермацетовий орган також допомагає забезпечувати необхідний рівень плавучості кита при зануреннях.
У природі у кашалота практично немає ворогів, тільки косатки зрідка можуть нападати на самиць і молодняк. Але людина здавна полювала на кашалота — у минулому цей кит був найважливішим об'єктом китобійного промислу. Від кашалота отримували ворвань і такі цінні продукти як спермацет і амбру. Через хижацьке полювання, що було припинено тільки у 1980-х роках, поголів'я кашалотів виявилося сильно зменшеним, але збереглося краще, ніж поголів'я вусатих китів. Зараз воно повільно відновлюється, хоча цьому перешкоджають деякі антропогенні фактори (забруднення морів, інтенсивне рибальство тощо). Сучасна кількість кашалотів у світі важко піддається оцінці, найбільш ймовірна цифра — 300–400 тис. голів.
Кашалот вважається дуже небезпечною твариною. Будучи пораненим, він виявляє більшу агресивність, у зв'язку з чим полювання на нього було пов'язане з відомим ризиком. Розлючені кашалоти погубили безліч моряків-китобоїв і навіть потопили декілька китобійних суден.
Кашалот часто привертав увагу письменників через унікальний вигляд, люту вдачу й складну поведінку. Описи кашалота зустрічаються у відомих авторів. Істотна також роль кашалота в культурі багатьох приморських народів.
Слово «кашалот» походить з однієї з романських мов, різниця в назвах невелика: (фр. cachalot, ісп. cachalote, порт. cachalote, кат. catxalot, рум. cașalot).
Кашалот був у числі видів, класифікованих Карлом Ліннеєм у праці «Система природи» у 1758. Лінней дав кашалотові родове найменування Physeter, що було назвою цього кита на латині. Це слово згадувалося ще в трактаті Плінія Старшого «Природнича історія», що свідчить про знайомство римлян з кашалотом:
« ... Біля узбережжя Галлії зустрічається величезна риба — кашалот (Physeter), який, піднімаючись над водою, мов величезна колона, робиться вище корабельних щогл і вивергає величезні потоки води, такі потужні, що вони можуть потопити і зруйнувати судно. »Лінней навів у своїй роботі два види роду Physeter: catodon і macrocephalus. Сумнівів у тому, що назва macrocephalus відносилося саме до кашалота, немає, але нечіткий опис виду catodon породили в середовищі дослідників суперечки. Ймовірно, ці назви відносяться до одного виду, і в цьому випадку пріоритет має macrocephalus. Тим не менш, сьогодні в різних джерелах можна зустріти обидві назви.
Зовнішній вигляд кашалота дуже характерний, тому його важко сплутати з іншими китоподібними. Величезна голова становить у старих самців до третини загальної довжини тіла (іноді навіть більше, до 35% довжини); у самиць вона дещо менша і тонша, але також займає близько чверті довжини. Передній край масивної голови при погляді збоку являє собою пряму лінію, слабо нахилену донизу і назад, так що голова в профіль має вигляд прямокутника, рівного по ширині тілу (на жаргоні американських китобоїв голова кашалота називалася «товарний вагон», англ. boxcar). Більша частина обсягу голови зайнята так званим спермацетовим мішком, розташованим над верхньою щелепою, — губчастою масою фіброзної тканини, просоченої спермацетом, жировоском складного складу. Маса «спермацетового мішка» досягає 6 тонн і навіть 11 тонн. Голова кашалота сильно стиснута з боків і загострена, нагадуючи судновий форштевень, причому голова самиць і молодих китів стиснута і загострена значно сильніше, ніж у дорослих самців.
Паща кашалота розташована у виїмці знизу голови. Довга і вузька нижня щелепа усаджена великими зубами, яких зазвичай 20-26 пар, причому кожен зуб при закритій пащі входить в окрему виїмку у верхній щелепі. Зубів часто буває і менше, навіть 8 пар. Зуби кашалота не диференційовані, вони всі однакової конічної форми, важать близько 1 кілограма кожен і не мають емалі . На верхній щелепі зубів всього 1-3 пари, а часто немає взагалі або вони не показуються з ясен. У самиць зубів завжди менше, ніж у самців.
Нижня щелепа може відкриватися вниз прямовисно, на 90 градусів. Порожнина пащі вистелена шорстким епітелієм, який перешкоджає вислизанню їжі.
Очі кашалота розташовані далеко від рила, ближче до кутів пащі. Дихало зміщено на лівий передній кут голови, і має форму витягнутої латинської букви S — його утворює тільки ліва ніздря кита.
Очі кашалота порівняно великі для китоподібних — діаметр очного яблука 15-17 см, довжина очної щілини 6-12 см. Позаду й дещо нижче від очей розташовані невеликі, лише близько 1 см довжиною, серпоподібні вушні отвори.
За головою тіло кашалота розширюється і в середині стає товстим, практично круглим в перетині. Потім воно знову звужується і поступово переходить в хвостове стебло. Хвостовий плавець кашалота — шириною до 5 м, має глибоку V-подібну виїмку. На спині кашалота — один плавець, що має вигляд низького горба, за яким зазвичай йдуть один-два (рідко більше) горби поменше. Позаду плавців йде нерівна горбкувата шкіряста складка. На нижній стороні хвостового стебла є поздовжній кіль. Грудні плавники кашалота короткі, широкі, тупо закруглені; при максимальній довжині 1,8 м їх ширина — 91 см. З віком головний відділ тіла кашалота відносно збільшується, а хвостовий, відповідно, коротшає.
Кашалот при видиху дає фонтан, спрямований косо вперед і вгору під кутом приблизно в 45 градусів. Форма фонтана дуже характерна і не дозволяє сплутати його з фонтаном інших китів, у яких фонтан вертикальний. Випірнувши, кашалот дихає дуже часто, фонтан з'являється через кожні 5-6 секунд (кашалот, перебуваючи на поверхні в проміжку між зануреннями близько 10 хвилин, робить до 60 вдихів-видихів). У цей час кит лежить майже на одному місці, лише трохи просуваючись вперед, і перебуваючи в поземному положенні, ритмічно занурюється у воду, пускаючи фонтан.
Шкіра кашалота зморшкувата і складчаста, у зв'язку з чим серед англомовних китобоїв в минулому існувала її жаргонна назва «чорнослив» (англ. prune). За винятком голови, все тіло кита виглядає зморшкувато, хоча і на голові є кілька глибоких паралельних зморшок. На горлі знаходяться 10-40 борозенок глибиною до 1 см і довжиною від 5 до 50 см. Припускають, що борозенки допомагають горлянці розширюватися при ковтанні великої здобичі, тобто грають ту ж роль, що і борозни на горлянці вусатих китів-полосатиків. Крім того, шкіра кашалота, особливо у старих особин, покрита безліччю подряпин і шрамів від присосок велетенських кальмарів, що слугують кашалотам їжею, а також від зубів родичів, що надає забарвленню кита «мармуровість», особливо помітну на голові. Шкіра товста, під нею залягає шар жиру, що досягає у великих кашалотів 50 см товщини і особливо розвинений на череві.
Колір шкіри кашалота зазвичай темно-сірий різних відтінків, нерідко з блакитним відливом. Часто у забарвленні присутні коричневі тони (особливо помітні при яскравому сонячному світлі), зустрічаються бурі і навіть майже чорні кашалоти. Як і у більшості китоподібних, його забарвлення протисутінкове — спина темна, нижня частина тіла помітно світліша. Черево кашалота того ж кольору, що і спина й боки, але світліше, а навколо пащі і у пупка забарвлення стає брудно-білим. У деяких самців біля плавника бувають білі або жовтуваті плями. Реєструвалися і білі кити-альбіноси.
Є припущення, що білий колір шкіри навколо пащі кашалота має важливе значення для живлення кита. Можливо, білий колір (особливо при тому, що на білих ділянках шкіри можуть поселятися бактерії, що світяться в темряві), привертає кальмарів, які охоче пливуть на біле і на світло.
Кашалот — велетень серед зубастих китів, всі інші зубаті кити набагато поступаються йому за розмірами. Кашалоти ростуть все життя, тому чим старший кит, тим він, як правило, більший; при цьому самці більші за самиць майже вдвічі. Довжина самців 18-20 м, більші особи вельми рідкісні. Маса дорослих самців — у середньому близько 40 тонн (наприклад, точно виміряний 13-метровий самець важив 39 тонн), але часто великі кашалоти важать більше, навіть до 70 тонн; вказується також середня вага в 45-57 тонн. У минулому, коли кашалоти були чисельнішими, зрідка зустрічалися екземпляри, маса яких наближалася до 100 тонн.
Самиці виростають лише до довжини 11, рідко 13 м і маси 15 тонн. Різниця в розмірах самця і самиці у кашалота — найбільша серед усіх китоподібних.
При розбиранні 16-метрового кашалота були отримані такі дані: його серце важило 160 кг, легені — 376 кг, нирки — 400 кг, печінка — близько 1 т, мозок — 6,5 кг, довжина всього травного тракту дорівнює 256 м при масі близько 800 кг. У 13-метрового кита серце важило 126 кг, печінка — 420 кг.
Мозок кашалота — найбільший у всьому тваринному світі (абсолютно, але не щодо розмірів тіла), він важить до 7,8 кг. Розміри серця середнього кашалота — метр у висоту і ширину. Серце відрізняється сильним розвитком м'язової тканини, що необхідно для перекачування великого об'єму крові кита, який відносно набагато більший, ніж у наземних тварин. Кишечник кашалота — абсолютно найдовший в усьому тваринному світі, а у відношенні до довжини тіла кишечник кашалота також один з найдовших серед тварин. Його довжина більша від довжини тіла в 15-16 разів, більше тільки у деяких дельфінів. Це одна із загадок, пов'язаних з цим китом, оскільки у хижих тварин кишечник ніколи не буває настільки довгий. Шлунок кашалота, як і у всіх зубастих китів, багатокамерний.
У хребті кашалота 7 шийних хребців, 11 грудних, 8-9 поперекових і 20-24 хвостових. На відміну від інших китоподібних у кашалотів перший хребець (атлант) залишається вільним, а решта 6 шийних хребців зростаються між собою. У передньої кінцівки, перетвореної на плавник, п'ять пальців; плечова кістка іноді зростається з ліктьової і променевої. Вузька лопатка (на відміну від вусатих китів, у яких лопатка віялоподібна) має великий коракоїдний відросток. Ребер до 11 пар, з яких тільки 3 з'єднані з грудниною.
Дихало кашалота (як у всіх зубастих китів) утворено тільки одним лівим носовим проходом, правий ж приховано під шкірою, на його кінці всередині рила знаходиться величезне мішкоподібне розширення. Усередині вхід в праву ніздрю закритий клапаном. У мішкоподібне розширення правого носового проходу кашалот набирає запас повітря, яке використовує при пірнанні.
Спермацетовий орган (званий інакше жирова подушка) — унікальне утворення у світі китоподібних, наявне тільки у кашалотових (він є також у карликових кашалотів, але далеко не так розвинений, як у звичайного кашалота). Він розміщується в голові кашалота на свого роду ложі, утвореному кістками верхньої щелепи та черепа і на нього припадає до 90% маси голови кита. Призначення спермацетового мішка ще не до кінця з'ясовано.
Детальні дослідження спермацетового мішка показують, що цей орган кашалота має досить складну структуру. Він складається з двох основних частин, заповнених спермацетом. Перша, верхня частина, є подобою перевернутого корита, обмеженого з боків і зверху дуже товстим (у 14-метрового кашалота — більше 11 см) і міцним шаром сполучної тканини, поверх якої — шар м'язів, жир і шкура. Під цією, верхньою, частиною знаходиться друга, що являє собою групу ізольованих вузьких камер, розташованих одна за одною. Камери при вигляді спереду мають форму трапеції, що розширюється догори, а збоку — подовженого вертикального прямокутника. Вони заповнені губчастою тканиною, просоченою спермацетом. Спереду спермацетовий мішок конусоподібно загострюється, будучи обмеженим повітряними камерами. Сама сполучна тканина, просочена спермацетом, має вигляд пористої маси з дуже тонкими стінками пор; вона містить до 98% спермацету по масі.
Одне з найважливіших призначень спермацетової подушки, згідно з новими дослідженнями, — імовірно, надання напрямку звуковим хвилям при ехолокації. Але у цього органу явно є й інші функції. Іноді вважають, що спермацетовий орган може служити для охолодження, тобто відведення частини тепла з тіла кашалота.
Ще в 1970-і роки з'явилися цікаві дослідження, згідно з якими спермацетовий орган регулює плавучість кашалота при пірнанні і підйомі з глибини. Ці припущення були підтверджені і сучасними спостереженнями. Кит, регулюючи приплив крові до голови через густу мережу капілярів, може змінювати температуру в спермацетовому мішку. Якщо приплив крові підвищується, то спермацет, температура плавлення якого невелика, при 37 °C повністю переходить у рідкий стан. Його щільність при цьому знижується, полегшуючи киту спливання, — і навпаки, затверділий спермацет допомагає пірнати. Але як рідкий, так і твердий спермацет істотно легший за воду — його щільність при 30 °C близько 0,857 г/см ³, 0,852 при 37 °C і 0,850 при 40 °C. Щоб забезпечувати нульову плавучість тіла на глибинах до 200 м кашалоту досить змінювати температуру спермацетового мішка в межах всього 3 °C, що легко досягається змінами припливу крові.
Речовини, що входять до складу спермацету, містять такі жирні кислоти, довжина молекулярних ланцюгів і ступінь ненасиченості яких забезпечують оптимальну для такої функції температуру плавлення спермацету. Завдяки цьому тварина, не вдаючись до додаткових зусиль, може годуватися на великих глибинах, витрачаючи при цьому мінімум енергії.
Можливо також, що заповнена спермацетом голова використовується китами для амортизації ударів. Дійсно, самці-кашалоти в сутичках один з одним в період спаровування або при атаці ворогів наносять удари насамперед головою. Але спермацетовий мішок є і у самиць, так що це питання повністю не вирішене.
Голосові сигнали кашалота в цілому близькі до сигналів інших китів. Це три типи звуків — стогнучі звуки, клацання і швидкий тріск, схожий на звук механічної друкарської машинки, і скрип. Кашалоти, що потрапили на мілину, голосно ревуть. Голос кашалота, як, втім, і у всіх великих китів, дуже гучний — до 236 децибел (шум двигунів великого авіалайнера поблизу досягає максимум 160 децибел). Навіть новонароджене дитинча кашалота видає звуки до 162 децибел. Цікаво, що голосові сигнали молодих кашалотів дуже сильно відрізняються від голосу дорослих як по набору звуків, так і по акустичній частоті. Згідно з недавніми дослідженнями, кашалоти володіють кращою чутливістю до звуків низької частоти, в тому числі інфразвуку, ніж вусаті кити. Відповідно, і голосові сигнали кашалота зазвичай мають в середньому нижчу частоту — у середньому близько 4 кГц в порівнянні з 10 кГц у китів-смугастиків. Учені припускають, що за допомогою деяких криків кашалот здатний оглушувати здобич.
Кашалот має один з найбільших ареалів в усьому тваринному світі. Він поширений у всьому Світовому океані, крім найпівнічніших та найпівденніших холодних районів. Кашалоти не заходять за 60 градус північної чи південної широти, ніколи, таким чином, не зустрічаючись у полярних водах (на відміну від вусатих китів). При цьому кити тримаються в основному далеко від берегів, у районах, де глибини перевищують 200 м. Близько до берега вони підходять тільки в місцях підводних каньйонів і різких скидів глибин. Для проживання кашалотів важливу роль відіграє наявність значної кількості великих головоногих молюсків, основного корму цього кита. Тому кашалоти воліють триматися там, де водяться такі молюски. Сезонні міграції у кашалотів виражені добре, що, мабуть, пов'язано саме з переміщенням мас головоногих молюсків. Самці зустрічаються на ширшому ареалі, ніж самиці, і саме дорослі самці (тільки вони) регулярно з'являються в приполярних водах. Самці також мігрують далі за самиць.
У теплих водах кашалоти зустрічаються частіше, ніж в холодних. За висловом американських фахівців, штаб-квартира кашалотів знаходиться в тропіках, а в кожній півкулі влітку ареал проживання кашалотів розширюється в напрямку північних широт, а взимку, коли кити повертаються до екватора, — звужується знову.
У Північній півкулі кашалотів буває більше біля берегів Африки, Азорських островів і у водах Східної Азії. Біля атлантичних берегів Північної Америки їх дещо менше. В Атлантиці через вплив Гольфстриму заходи кашалотів на північ бувають далі, ніж у північній частині Тихого океану. У Південній півкулі найбільші скупчення зосереджені у водах Чилі, Перу і біля індоокеанського узбережжя.
Іноді кашалотів, на підставі відмінності в біоритмах і внаслідок деяких морфологічних відмінностей, ділять на два підвиди — північний кашалот (Physeter catodon catodon Linnaeus, 1758) і південний кашалот (Ph. с. Australis Mac. Leay, 1851), що мешкають в північній і південній півкулях відповідно. Північний менший від південного за розмірами.
Попри те, що ареал поширення кашалота надзвичайно широкий, ці кити воліють триматися певних районів, в яких утворюються стійкі популяції, звані стадами, що мають свої особливі риси. Мічення китів дозволило встановити, що кашалоти не здійснюють далеких переходів з однієї півкулі в іншу. Наприклад, американські цетологі, які досить повно вивчили кашалотів, що живуть у водах Північної півкулі, виділяють п'ять основних стад:
У США взагалі ведеться суворий облік кількості кашалотів, що заходять у виняткову економічну зону. У 2004, американці оцінили поголів'я кашалотів у своїх водах у 5531 мінімум і 7082 максимум; поголів'ю цих китів міністерство торгівлі США надало статус стратегічного запасу.
Просторове відокремлення північних і південних стад, як це має місце у вусатих китів-смугастиків, у кашалотів відсутня. Але оскільки самиці кашалотів тримаються тільки у водах, температура яких протягом року не опускається нижче 15 градусів, вони зазвичай не запливають далі 40 градуса північної і південної широти (можливо також, що в такі стада входять також і ті самці, яким не вдалося обзавестися гаремом), дослідники припускають, що між кашалотами, що живуть у різних океанах, є певна відособленість.
Кашалоти зустрічаються в російських водах в першу чергу в морях Тихого океану (вони належать до Північно-тихоокеанського стада); в Баренцевому морі також можлива зустріч з кашалотом, оскільки там зустрічаються великі кальмари. За даними російської експедиції, що обстежила влітку 2008 року Охотське море, зокрема, прибережні води східного узбережжя Камчатки від мису Лопатка до мису Олюторський і акваторію Командорських островів, кашалоти склали 3% від загального числа зустрінутих китоподібних (усього 106 зустрічей з різними китами). Біля берегів Камчатки при цьому, за даними інших джерел, зустрічаються тільки самці.
Кашалотові, разом з іншими сучасними зубатими китами, відокремилися від стародавніх зубастих китів-сквалодонтів в олігоцені і міоцені. Найранніші викопні залишки китів, близьких до кашалотів, відносяться до пізнього олігоцену, їх вік близько 25 млн років; вони знайдені в 1970 році на території Азербайджану. У міоцені залишки кашалотових стають численними. У викопних кашалотів міоцену були сильно розвинені зуби на обох щелепах, що говорить про їх активному хижацтві і живленню великою здобиччю. При цьому їхні зуби відрізнялися величезними розмірами. Кашалоти сучасного типу з'явилися близько 10 млн років тому і, мабуть, мало змінилися за цей час, протягом якого беззмінно залишалися на вершині харчового ланцюга океанів.
У листопаді 2008 року в Перу палеонтологи виявили добре збережений череп викопного кашалота Livyatan melvillei віком 12-13 млн років. Цей вид дуже близький сучасному, але при довжині тіла від 13,5 до 17,5 м (тобто навіть дещо менше, ніж у сучасного кашалота) викопний вид володів величезними зубами — довжиною до 36 см при діаметрі 12 см. Видова назва melvillei було вирішено дати на честь письменника Германа Мелвілла. Судячи з того, що у цього кашалота зуби верхньої щелепи були присутні повністю, був зроблений висновок, що він живитись досить великими тваринами, перш за все невеликими китами.
Систематичне положення сучасних кашалотів щодо древніх кашалотових наступне:
PhyseteroideaLivyatan †
Physeter або Кашалот
Кашалоти — стадні тварини. Поодинці зустрічаються лише дуже старі самці. У районах річного проживання самців кашалотів, в залежності від віку і розміру тварин, в більшості випадків утворюють угруповання певного складу, так звані холостяцькі стада. Як холостяцькі стада, так і інші групи кашалотів зазвичай складаються з порівняно однорозмірних тварин. З 23 досліджених в Аляскинській затоці 18 груп складалися з близьких за розмірами китів і лише решта 5 — із різнорозмірних. Мабуть, причина об'єднання у групи однорозмірних тварин полягає в однаковій можливості добування їжі, що знаходиться на різних глибинах.
Кашалот, що годується, пливе досить повільно в порівнянні з вусатими китами. Навіть при міграціях його швидкість рідко перевищує 10 км/год, а максимальна швидкість кита — 37 км/год. У будь-якому випадку, навіть відносно тихохідні китобійні судна в більшості випадків наздоганяли пливучого кашалота після кількох годин погоні. Велику частину часу кашалот годується, здійснюючи одне занурення за одним, а після тривалого перебування під водою кашалот довго відпочиває на поверхні. Збуджені кашалоти цілком вискакують з води, падаючи з оглушливим сплеском, голосно ляскають по воді хвостовими лопатями. Іноді кашалоти подовгу стоять сторчма, виставивши голову з води. Крім того, кашалоти щодня відпочивають по кілька годин на день. Сон кашалота, за даними недавніх досліджень, дуже короткий. Кит під час сну майже нерухомо висить у поверхні в стані майже повного заціпеніння, проводячи так близько 7% часу. Таким чином, кашалота, ймовірно, можна вважати рекордсменом серед ссавців за найкоротшим загального часу сну. При цьому з'ясувалося важлива обставина — у сплячих кашалотів припиняють активну діяльність одночасно обидві півкулі мозку, а не поперемінно, як вважали раніше (і як це має місце у більшості інших китоподібних).
Нещодавно було помічено, що при годівлі кашалоти можуть діяти добре організованими групами по 10-15 осіб, колективно зганяючи здобич (в описаному випадку — кальмарів) в щільні групи. При цьому кити проявляють високий рівень взаємодії. Колективне полювання проходило на глибинах до 1500 м.
Щодо тривалості життя кашалота відомо, що вона, в усякому разі, досить велика — за деякими даними, був зареєстрований максимальний вік у 77 років. Вказується також граничний вік в 40-50 років.
Відома унікальна здатність кашалота до надглибоких занурень. Він пірнає глибше, ніж будь-яка інше тварина, дихаюча повітрям. Деякі джерела вказують на можливу здатність кашалота занурюватися навіть до 3000 м. Стеження за міченими китами показало, що один кашалот, наприклад, пірнув 74 рази протягом 62 годин, поки на його тілі була прикріплена мітка. Кожне занурення цього кашалота тривало 30-45 хвилин, занурювався кит на глибину від 400 до 1200 м. Між зануреннями проходило близько 10 хвилин, за винятком періоду денного відпочинку, коли кит залишався біля поверхні протягом 1,3-4,2 годин.
Організм кита добре пристосований для таких занурень завдяки ряду анатомічних особливостей. Колосальний тиск води на глибині не шкодить киту, оскільки його організм у великій мірі складається з жиру й інших рідин, не стисливих тиском. Легені кита щодо обсягу тіла вдвічі менше, ніж у сухопутних тварин, тому в організмі кашалота не накопичується надлишок азоту, що буває у всіх інших живих істот при зануреннях на велику глибину, причому при зниженні тиску при спливанні азот у вигляді дрібних бульбашок переходить у тканини тіла, викликаючи кесонну хворобу, яка ніколи не трапляється у кашалота. Крім того, плазма крові кашалота має підвищену здатність розчиняти азот, не дозволяючи цьому газу утворювати мікробульбашки.
При довгому перебуванні під водою кашалот витрачає той додатковий запас повітря, який зберігається в об'ємистому повітряному мішку, утвореному сліпим правим носовим проходом. Але крім того, дуже великий запас кисню у кашалота зберігається в м'язах, в яких у кашалота в 8-9 разів більше міоглобіну, ніж у наземних тварин. У м'язах кит запасає 41% кисню, у той час як в легенях — лише 9%. Крім того, метаболізм кашалота при глибоких зануреннях змінюється дуже істотно. Пульс падає до 10 ударів на хвилину, а кровообіг сильно змінюється — кров перестає надходити до периферійних частин тіла (плавники, шкіра, хвіст) і живить в першу чергу мозок і серце. М'язи починають виділяти в кровоносну систему накопичені запаси кисню. Витрачається і запас кисню, накопичений у жировому шарі. Він також надходить у кровоносну систему. До того ж, у кашалота кількість крові набагато більша, ніж у сухопутних тварин. Всі ці риси дають кашалоту можливість затримувати подих на довгий час, до півтори години.
Відомо багато випадків, коли кашалот ставав причиною аварій глибоководного кабелю, прокладеного на морському дні. Коли кабель піднімали на поверхню для ремонту, він виявлявся щільно накрученим на хвіст та нижню щелепу кашалота, так, що він не міг вивільнитись від нього і захлинався. За даними на кінець 1960-х років, було зареєстровано 14 таких пригод, викликаних кашалотом. Сім разів вони відбувалися на глибинах від 120 до 855 м, п'ять разів — від 910 до 1128 м. Максимальна ж зареєстрована глибина пошкодження кашалотом кабелю була відзначена в 1951 році, біля південного узбережжя Піренейського півострова — 2200 м. Мабуть, кит сприймав кабель за щупальце велетенського кальмара.
Кашалот активно (як і інші зубаті кити) використовує високочастотну і ультразвукову ехолокацію для виявлення здобичі та орієнтування. Остання для нього особливо важлива, тому що цей кит занурюється на глибину, де повністю відсутнє освітлення. Є припущення, що ехолокацію кашалот використовує не тільки для пошуку здобичі та орієнтування, але і як зброю. Можливо, інтенсивні ультразвукові сигнали, що випускаються китом, наводять навіть дуже великих головоногих в замішання і порушують координацію їх рухів, що полегшує полювання на них. Кит, що пірнув, майже постійно випускає короткі клацання ультразвукової частоти, які, мабуть, направляються уперед за допомогою спермацетового мішка, що грає роль лінзи, а також уловлювача і провідника віддзеркалення сигналів.
Опубліковані в 2006 році дослідження групи американських, британських і данських фахівців показали, що при ехолокації кашалот використовує не тільки «клацання», а й інший вид сигналів — «дзижчання» (англ. buzzes), при цьому сама ехолокація відрізняється великою складністю в послідовності сигналів . Під час спливання кашалот користується ехолокацією менш інтенсивно, ніж при зануренні і пошуку здобичі. Так, вивчені кити видавали «клацання» на стадії занурення протягом 81% часу, а на стадії спливання — протягом 64% часу.
Кашалот, як і всі зубаті кити, — хижак. Основу його раціону складають дві групи тварин — головоногі молюски та риба, причому головоногі абсолютно переважають. Так, згідно з радянським дослідженням, в шлунках кашалотів з вод Курильських островів (360 шлунків) траплялося до 28 видів головоногих молюсків. Головоногі складають в цілому близько 95% (по вазі) споживаної кашалотам їжі, риби — менше 5%, хоча риба і була виявлена майже у третини досліджених кашалотів. З головоногих основне значення мають кальмари; восьминоги складають не більше 4% з'їденої їжі. У той же час кормове значення для кашалота практично мають тільки 7 видів кальмарів, що складають до 80% поїдаються головоногих, причому 60% з цієї кількості припадає на частку лише 3 видів. Численні в далекосхідних морях дрібні каракатиці в шлунках кашалотів не зустрічаються зовсім. За іншими даними, головоногі становлять до 80% корму. Примітно також, що кальмари найчисленніші в далекосхідних водах види, що мешкають у верхніх горизонтах моря, не мають майже ніякого значення в харчуванні кашалотів. За спостереженнями американських учених, вага головоногих, яких поїдають кашалоти Мексиканської затоки, знаходиться в інтервалі від 3,5 унцій до 22 фунтів (приблизно від 100 г до 10 кг). Найбільший кальмар, знайдений в шлунку кашалота у південній Австралії, важив більше 110 кг, а в довжину мав 2,64 м (довжину тіла, вимірювану мантією, без щупалець).
Таким чином, основна їжа кашалота складається з батипелагічних (таких, що мешкають у товщі води нижче поверхневого шару) видів головоногих молюсків і риб, більшість з яких не піднімається на глибину менше 500 м, а деякі з них живуть на глибині від 1000 м і нижче. Отже, кашалот ловить свою здобич на глибині не менше 300–400 м, де у нього майже немає харчових конкурентів, за винятком, можливо, деяких китів родини клюворилих. Дорослому кашалоту для нормального харчування необхідно поїдати в день близько тонни головоногих; низка джерел вказує, що кашалоту необхідно корму в середньому близько 3% від ваги тіла на день. У 1980-і роки підрахували, що кашалоти поїдали на рік у водах Південного океану близько 12 млн тонн головоногих.
Відносно часто в шлунках кашалотів знаходять абсолютно сторонні предмети: гумові чоботи, мотки дроту, скляні рибальські поплавки, гумові рукавички, дитячі пластмасові іграшки (автомашина, пістолет, лялька, відерце тощо), порожні пляшки, яблука і багато іншого (в тому числі навіть морські птахи, які потрапляють у пащу кита, мабуть, випадково). У шлунках і кишечнику завжди багато дзьобів кальмарів, які не перетравлюються китом. Один раз в нутрощах кашалота нарахували 14 000 дзьобів, а в шлунках 36 кашалотів, що викинулися на берег Австралії, нарахували 101 883 дзьоби головоногих. У цих же кашалотів різні пластмасові предмети були знайдені в 4 випадках (11,1%), серед цих предметів знайшли верхню частину пластмасового дволітрового контейнера.
У шлунку кашалота часто знаходили також камені, які, мабуть, служать свого роду жорнами для механічного перетирання їжі.
Канадські вчені, які обстежили в 1960-і роки шлунки 739 кашалотів, забитих у водах Британської Колумбії, повідомляли про суттєві відмінності у видовому складі споживаної риби у самців і самиць кашалота, хоча склад споживаних головоногих не відрізнявся. У шлунках самців було виявлено значно більше таких риб як катран та інших невеликих акул. Крім того, самці поїдають різноманітнішу рибу, ніж самиці, а з головоногих обидві статі надавали перевагу гігантським кальмарам. Але для корму самців риба, мабуть, грає більш значущу роль, ніж для самиць. Серед китів, шлунок яких опинявся порожнім, було помітно більше самиць, що могло свідчити про труднощі прожитку в період турботи про потомство.
Здобич кашалот відправляє в пащу, засмоктуючи за допомогою поршньоподібних рухів язика. Він не розжовує здобич, а заковтує цілком, велику може розірвати на кілька частин. Дрібні кальмари потрапляють у шлунок зовсім непошкодженими, так що навіть використовуються для зоологічних колекцій. Великі кальмари й восьминоги залишаються в шлунку живими деякий час — на внутрішній поверхні шлунка кита знаходять сліди їх присосок.
Одна з найцікавіших рис у харчуванні кашалота — поїдання ним велетенських головоногих, яких він зустрічає на великих глибинах. Величезні кальмари займають важливе місце в раціоні кашалота; в будь-якому випадку саме кашалот є головним природним ворогом велетенських головоногих. Це стосується, зокрема, найбільших кальмарів з роду Architeuthis, довжина яких буває більше 10 м, а найбільший відомий науці екземпляр, описаний в 1887 році в Новій Зеландії, був завдовжки 17,4 м. Велетенських спрутів часто знаходили у шлунках кашалотів, забитих у північній частині Тихого океану (біля Курильських, Алеутських островів та Аляски), хоча самі спрути в цих водах не зустрічалися. Можливо, що кашалоти проковтнули їх набагато південніше. Серед здобичі кашалотів з австралійських вод кальмари з довжиною тіла понад 1 м у середньому склали, проте, всього 0,6%.
Описаний випадок, коли був здобутий кашалот, який проковтнув настільки великого кальмара, що його щупальця не помістилися в череві кита, а висовувалися назовні і присмоктувалися до рила кашалота. Цей кальмар важив близько 200 кг. Присоски кальмарів залишають на шкірі кашалота круглі відмітини діаметром до 20 см, в той же час навіть у найбільших з відомих науці кальмарів (навіть тих, чия довжина разом зі щупальцями досягала 10 метрів) діаметр присосок не перевищував 5 см. Найімовірніше, кальмари залишали відбитки присосок, коли кашалот ще не досяг повного розміру дорослого кита, а потім, коли кашалот виростав, шрами від присосок розтягувалися до 15-20-сантиметрового діаметра.
Статевозрілими самці кашалота стають в 5 років при довжині тіла 9,5-10 м, самиці — в 4-5 років при довжині 8,9-9,3 м за даними кінця 1960-х років. Сучасні джерела вказують на вік 7-13 років для самців, самиці ж починають давати приплід у середньому в 5,2 року біля західного узбережжя південної Африки і в 6-6,5 років біля східних. Репродуктивний цикл, тобто проміжок між пологами, для зазначених районів — у середньому 3 роки. Самиці, чий вік перевищив 40 років, вже практично не беруть участь у розмноженні.
Кашалоти полігамні, в період розмноження самці утворюють гареми — біля одного самця тримаються 10-15 самиць. Пологи у кашалотів можуть відбуватися в будь-який час року, але в північній півкулі більшість самиць приносять потомство в липні — вересні. Слідом за пологами настає період спарювання. Під час спарювання самці відрізняються підвищеною агресивністю. Кити, що не беруть участь у розмноженні, тримаються в цей час поодинці, а самці, що утворюють гареми, часто б'ються, стикаючись головами і завдаючи один одному серйозні травми зубами, часто пошкоджують і навіть ламають щелепи.
Вагітність триває від 15 місяців до 18 і іноді більше. Дитинча народжується один, довжиною 3-4 м і вагою близько тонни, і відразу здатний слідувати поруч з матір'ю, тримаючись дуже тісно біля неї, як і у всіх китоподібних (викликано це тим, що дитинчаті набагато легше плисти в шарі води, обтічне тіло матері, де він відчуває менше опір). Двійні у кашалотів дуже рідкісні — 0,66% випадків. Тривалість молочного годування точно не встановлена. За різними даними вона становить від 5-6 до 12-13 місяців, а за низкою джерел і до двох років, причому вже в однорічному віці кашалот може досягати 6 м довжини, а в три роки — 8 м. У молочних залозах самиці кашалота може одночасно утримуватися до 45 л молока. До кінця молочного годування у дитинчат прорізуються зуби. Примітно, що у кашалотів, що мешкають в північній і південній півкулях, терміни всіх біологічних ритмів, в тому числі і розмноження, розрізняються приблизно на 6 місяців.
У дорослого самця кашалота, при його величезній силі і потужних зубах, в природі немає ворогів. Але дитинчата і навіть дорослі самиці можуть зазнавати нападів косаток — дослідниками зареєстровані випадки, коли косатки завдавали дорослим самицям важкі рани або навіть розривали їх. Деякі вчені сумніваються в здатності косаток долати дорослих кашалотів (навіть стадо самиць з дитинчатами, діючи дружно, може відігнати косаток), інші вважають подібні випадки вкрай рідкісними. Тим не менш, спеціальні дослідження, проведені в 1999 році, привели до висновку про те, що напади зі згубним для кашалотів результатом все ж бувають — так, вивчення свіжого скелета 9,8-метрової самиці кашалота показало, що кит був пошматований косаткою. У 2003, був описаний випадок, коли зграя з приблизно 20 косаток напала поблизу узбережжя Папуа — Новій Гвінеї на групу з 12 кашалотів, але цей випадок не вважається вченими повністю достовірним. Але в цілому, за загальними оцінками, загроза кашалотам від косаток вельми невелика.
Захворювання кашалотів вивчені поки недостатньо. Серед причин природної смертності цих китів називаються інфаркт міокарда, пов'язаний з атеросклерозом, виразка шлунка, пов'язана з глистовими інвазіями, а також некроз кісткової тканини, який може походити від проникнення мікроскопічних бульбашок азоту при декомпресії під час підйому кита з глибини.
Кашалот, як і інші великі кити, досить сильно обростає різними ракоподібними, які не завдають, втім, організму кита ніякого збитку. Найчастіше на тілі і на зубах кашалота поселяються вусоногі рачки (Coronula diadema, Coronula reginae, Coronula auritum). На тілі кашалота часто можна бачити риб-прилипал.
Цей кит схильний інвазіям ендопаразитів, з яких найпримітніший велетенський (довжиною до 8,5 м) круглий черв Placentonema gigantissima, що живе в плаценті самиць.
Cá nhà táng (Physeter macrocephalus, tiếng Anh: sperm whale[2]), là một loài động vật có vú sống trong môi trường nước ở biển, thuộc bộ Cá voi, phân bộ Cá voi có răng và là thành viên duy nhất của chi cùng tên. Cá nhà táng đã từng có tên khoa học là Physeter catodon. Nó là một trong ba loài còn tồn tại của siêu họ Cá nhà táng cùng với cá nhà táng nhỏ (Kogia breviceps) và cá nhà táng lùn (Kogia sima).
Một con cá nhà táng đực trưởng thành có thể dài tới 20,5 mét (67 ft). Nó là loài động vật có răng lớn nhất trên thế giới. Đối với những con đực, đầu có thể dài đến bằng 1/3 tổng chiều dài thân mình - nói đến đầu thì cá nhà táng là loài động vật có bộ não lớn nhất trên thế giới.[3]. Nó phân bổ toàn thế giới trên khắp các đại dương. Cá nhà táng chủ yếu ăn mực - thậm chí các loài mực khổng lồ và mực Nam Cực khổng lồ cũng là nạn nhân của nó - nhưng đôi khi chúng cũng đánh chén các loài cá. Chúng là loài động vật có vú lặn sâu thứ nhì thế giới, sau cá voi mõm khoằm Cuvier[4][5]. Và âm thanh lách cách của cá nhà táng cũng là loại âm thanh lớn nhất được tạo ra bởi các loài động vật. Âm thanh này được dùng để định vị vật cản, mục tiêu cũng như trong các mục đích khác.[6] Cá nhà táng sống trong các nhóm nhỏ gọi là "đơn vị xã hội". Các đơn vị của cá cái và cá con sống tách biệt với cá đực trưởng thành. Cá cái hợp tác với nhau để bảo vệ con cũng như giúp nhau cho con bú. Cứ cách ba đến sáu năm thì cá nhà táng sinh con một lần và thời gian chăm con có thể kéo dài đến hơn 10 năm. Cá nhà táng có rất ít kẻ thù tự nhiên, rõ ràng có rất ít sinh vật đủ mạnh để tấn công một con cá nhà táng trưởng thành khỏe mạnh; tuy nhiên một bầy cá hổ kình có thể tiêu diệt những con cá nhà táng con. Tuổi thọ của cá nhà táng có thể lên tới hơn 70 năm.
Trước đây, cá nhà táng được gọi là "cá răng" (cachalot, từ tiếng Pháp có nghĩa là "răng"). Trong suốt từ đầu thế kỷ 18 đến cuối thế kỷ 20, cá nhà táng thường xuyên bị săn bắt để lấy các sản phẩm như dầu cá - dùng để làm nến, xà phòng, mỹ phẩm, dầu máy,... - và long diên hương. Đánh bắt cá voi đã là một ngành công nghiệp lớn trong thế kỷ XIX, như được tường thuật trong tiểu thuyết Moby Dick. Do kích thước lớn, đôi khi cá nhà táng có thể chống trả lại những kẻ săn bắt nó, điển hình như vào năm 1820 một con cá nhà táng đã tấn công và đánh chìm chiếc tàu săn cá voi mang tên Essex. Hiện nay, IUCN xếp cá nhà táng vào danh sách loài dễ thương tổn.
Tên tiếng Anh của cá nhà táng (sperm whale) là cách gọi tắt của từ spermaceti whale (cá voi tinh dịch, ở đây dầu cá nhà táng (spermaceti) từng bị tưởng nhầm là tinh dịch của cá voi). Dầu cá nhà táng là một chất lỏng hơi sệt, giống sáp, được tìm thấy trong túi dầu nằm ở phía trước hộp sọ của cá, cũng như ở mô sáp, một mô nằm ở phía trên sọ và dưới túi dầu.[5] Lớp vỏ bao gồm một chất sáp mềm màu trắng bão hòa với dầu tinh dịch (spermaceti). Mô sáp bao hàm các khoang chứa chất sáp tương tự như trong dầu cá và các mô liên kết xen giữa.[5][7][8]
Trước đây, cá nhà táng cũng được gọi là "cá răng" (cachalot). Từ "cachalot" bắt nguồn từ một từ tiếng Pháp có nghĩa là "răng" hay "răng to" (từ này vẫn còn được bảo tồn trong tiếng Gasconha dưới một phiên bản là từ cachau (từ này hoặc là bắt nguồn từ ngôn ngữ Roman[9] hay ngôn ngữ Euskara[10]). Từ điển từ nguyên học của Corominas nói rằng nguồn gốc của từ này không rõ ràng, tuy nhiên nó có thể đến từ một từ bình dân của tiếng La tinh là cappula, số nhiều của cappulum, có nghĩa là cán kiếm.[11] Theo từ điển Encarta, từ cachalot đến với tiếng Anh thông qua từ cachalote của tiếng Tây Ban Nha hay tiếng Bồ Đào Nha và có thể là đến từ từ cachola của tiếng Bồ Đào Nha, có nghĩa là "đầu to". Thuật ngữ này cũng được dùng trong tiếng Nga (кашалот - kashalot) cũng như nhiều thứ tiếng khác.
Cá nhà táng thuộc về Bộ Cá voi, phân bộ Cá voi có răng (bao hàm cá heo và các loài cá voi có răng khác) và là thành viên duy nhất của họ Cá nhà táng (Physeteridae) và của chi cùng tên (Physeter). Hiện có hai loài "cá nhà táng" có mối quan hệ gần gũi với nó, đó là cá nhà táng nhỏ (Kogia breviceps) và cá nhà táng lùn (K. simus) của họ Cá nhà táng nhỏ (Kogiidae) và chi cùng tên (Kogia).[12] Trong một số hệ thống phân loại khác, cá nhà táng nhỏ/lùn và cá nhà táng "lớn" được xếp vào siêu họ Cá nhà táng.[13]
Cá nhà táng là một trong những loài vật đầu tiên được mô tả trong tác phẩm Systema Naturae của Linnaeus vào năm 1758. Linnaeus lúc đó cho rằng chi Cá nhà táng có 4 loài[14], nhưng không lâu sau đó giới khoa học nhận ra rằng chỉ có một loài cá nhà táng duy nhất tồn tại. Hai cái tên P. catodon và P. macrocephalus - 2 trong 4 tên mà Linnaeus dùng để gọi các "loài" cá nhà táng - được đề cử và hiện nay chúng vẫn được dùng song song, tuy nhiên gần đây giới khoa học chủ yếu dùng cái tên macrocephalus làm tên chính thức và catodon' chỉ là tên đồng nghĩa ít dùng.[a]
Cá nhà táng là loại cá voi có răng to nhất trên thế giới, với cá đực có thể dài từ 13-16m, và nặng từ 35-50 tấn. Trong khi đó thì loài cá voi có răng lớn thứ nhì là cá voi có mỏ baird chỉ dài 12,8 mét (42 ft) và nặng 15 tấn thiếu (14.000 kg).[16] Bảo tàng cá voi Nantucket hiện vẫn còn giữ một xương hàm cá nhà táng dài tới 5,5 mét (18 ft). Theo bảo tàng, chiếc hàm đó thuộc về con cá nhà táng dài 80 foot (24 m), còn con cá nhà táng đâm chìm chiếc tàu săn cá voi Essex (một trong những cảm hứng cho tiểu thuyết Moby-Dick) được cho là dài 85 foot (26 m).[17][18] Tuy nhiên, các thông số trên cũng như các khẳng định khác về những con cá voi đực trưởng thành dài hơn 80 foot (24 m) gặp phải những ý kiến không đồng tình.[19]
Việc săn cá voi quy mô lớn - nhất là sau thế chiến thứ hai có lẽ đã khiến kích thước trung bình của cá nhà táng giảm đi vì những con cá đực lớn thường bị các tay thợ săn truy lùng.[18] Hiện nay, cá nhà táng đực thường không dài quá 18,3 mét (60 ft) và nặng quá 51.000 kilôgam (50 tấn Anh; 56 tấn thiếu).[15] Một số ý kiến khác cho rằng thật ra việc săn bắt quá mức không ảnh hưởng gì đến kích thước cá nhà táng đực và trên thực tế kích thước của chúng đáng ra phải tăng lên do mật độ cá thể giảm đi và vì vậy số lượng thức ăn chia theo đầu cá sẽ tăng lên.[20]
Cá nhà táng là loài cá voi có hiện tượng dị hình giới tính rõ rệt nhất[3]. Lúc mới sinh thì cá đực và cá cái to như nhau[15] nhưng cá đực trưởng thành dài hơn 30% tới 50% và nặng gấp 3 lần cá cái.[7]
Cá nhà táng có hình dạng cơ thể đặc biệt và khó lẫn với các loài khác. Cụ thể, đầu của chúng rất lớn và có dạng khối, có thể chiếm từ 1/4 đến 1/3 chiều dài cơ thể. Lỗ thở hình chữ S nằm rất gần phía trước đầu và hơi chệch về phía bên trái cơ thể.[7] Cấu trúc này khiến cá nhà táng có một thân hình rất bệ vệ, nhất là ở phía trước.
Đuôi của cá nhà táng có hình tam giác và rất dày. Khi cá chuẩn bị lặn sâu để tìm kiếm thức ăn, chúng vung đuôi lên cao khỏi mặt nước.[7] Cá nhà táng không có vây lưng mà thay vào đó là một số lằn gợn nhỏ mọc trên lưng, trong đó gờ to nhất được dân săn cá voi gọi là "bướu" và thường dễ lầm lẫn với vây lưng của một loài cá hay cá voi nhỏ hơn.[15]
Cá nhà táng không có da nhẵn mượt như phần lớn các loài cá voi to xác khác, trái lại da lưng của chúng nhăn nheo, sần sùi và thường bị liên tưởng đến hình ảnh của một trái mận khô.[21] Thông thường da cá nhà táng có màu xám tuyền, mặc dù dưới ánh mặt trời chúng có thể trông như màu nâu. Cá nhà táng bạch tạng cũng đã từng được ghi nhận.[22][23][24]
Hàm dưới của cá nhà táng rất hẹp và được đỡ từ bên trên.[25] Con vật có từ 18 đến 26 răng ở mỗi bên của hàm dưới và những răng này khớp vào các lỗ ở hàm trên[25] vốn không có răng. Răng cá nhà táng hình nón và có thể nặng tới 1 kilôgam (2,2 lb) mỗi chiếc.[26] Răng có một số chức năng nhất định trong đời sống của cá nhà táng nhưng dường như nó không thật sự cần thiết cho việc săn bắt và ăn thịt các loài như mực và người ta từng tìm thấy những cá thể ăn uống đầy đủ nhưng không có răng. Một giả thuyết được đặt ra là răng của cá nhà táng được dùng trong các cuộc tỉ thí giữa những con đực.[27] Cá đực trưởng thành có những vết sẹo trên người, có vẻ như là do bị cắn mà ra. Dấu tích của răng thoái hóa cũng xuất hiện ở hàm trên nhưng chúng ít khi trồi ra ở trong miệng.[28]
Cá nhà táng, cùng với cá voi mũi chai và voi biển là những loài thú có khả năng lặn sâu nhất thế giới.[7] Cá nhà táng được tin là có thể lặn sâu tới 3 kilômét (1,9 mi) và nín thở dưới nước tới 90 phút.[7][29] Tuy nhiên thông thường con vật chỉ lặn sâu chừng 400 mét (1.300 ft) và nín hơi trong vòng 35 phút.[7] Đôi khi trong quá trình lặn sâu, cá nhà táng bị mắc vào những cáp liên lạc dưới mặt biển và chết chìm dưới đó[30] cho đến khi những cải tiến về việc lắp đặt và bảo trì cáp ngầm được thực thi.[31]
Lối sống đặc biệt khiến cá nhà táng phải thích nghi sự biến thiên lớn và đột ngột về áp suất của nước khi nó lặn sâu xuống lòng biển. Lồng ngực của con vật rất linh hoạt giúp phổi có thể co rút lại và làm giảm lượng nitơ hấp thu; quá trình biến dưỡng cũng giảm đi nhằm tiết kiệm ôxy.[32][33] Hàm lượng myoglobin, chất mang ôxy chủ yếu ở các cơ, của cá nhà táng cao hơn rất nhiều so với các động vật sống trên đất liền.[34] Máu của con vật cũng có nồng độ hồng cầu - tế bào mang hemoglobin - rất cao và vì vậy có thể chứa rất nhiều ôxy. Máu chứa ôxy được vận chuyển trực tiếp đến não và các nội quan tối cần thiết khi nồng độ ôxy xuống thấp.[35][36][37] Ở đây, túi dầu ở đầu cá nhà táng cũng tham gia trong việc điều chỉnh sức nổi của con vật.[38]
Mặc dù thích nghi tốt với việc lặn sâu, việc lặn nhiều lần liên tiếp cũng để lại tác hại lâu dài với cá nhà táng. Bộ xương của những cá thể cá nhà táng có tồn tại những lỗ nhỏ li ti, triệu chứng của bệnh khí ép hay còn gọi là bệnh thợ lặn. Những bộ xương của cá già có nhiều lỗ trong khi cá con thì không có. Từ đây có thể suy luận rằng bệnh khí ép là một vấn đề đáng kể của cá nhà táng và việc nổi lên mặt nước đột ngột có thể gây hậu quả tai hại cho con vật.[39]
Giữa những lần lặn sâu, cá nhà táng phải nổi một thời gian chừng 8 phút để hít thở, chuẩn bị cho lần lặn kế tiếp.[7] Cá nhà táng, cũng như các loài cá voi có răng khác, thở qua một lỗ thở hình chữ S trên đỉnh đầu. Trong những khoảng thời gian nghỉ lấy hơi như vậy, con vật hít thở chừng 3-5 lần mỗi phút, tuy nhiên ngay sau khi mới nổi lên thì con số này là khoảng 6-7 lần mỗi phút. Mỗi lần thở cá nhà táng phun ra một cột nước có thể cao tới 2 mét (6,6 ft) hay hơn và chéo một góc 45 độ cùng với một tiếng động chói tai.[40] Trung bình, cá cái và cá con hít thở một lần cách nhau 12,5 giây trước khi lặn, còn cá đực trưởng thành là 17,5 giây.[41]
Não của cá nhà táng là bộ não lớn nhất trong số tất cả các động vật còn tồn tại hay đã tuyệt chủng từng được biết, nặng tới 8 kilôgam (18 lb),[44][45] tuy nhiên chỉ số hình thành não bộ của con vật không phải hạng cao, nhìn chung là thấp hơn so với cá heo và nhiều loài cá voi khác, thấp hơn vượn người và thấp hơn rất nhiều so với con người.[45][46]
Trước đây, phần phức hợp mũi của cá nhà táng (bao gồm cả túi dầu cá, cơ quan sản sinh dầu cá và các nội quan đi kèm) được con vật dùng trong việc tông phần đầu của chúng vào kẻ địch[47] hay được dùng để điều chỉnh sức nổi của bản thân;[38][48] tuy nhiên, các nghiên cứu gần đây cho thấy phức hợp này chính là một trong những hệ thống định vị bằng sóng âm mạnh nhất trong tự nhiên.[42][49][50][51][52][53][54][55][56]
Do ánh sáng bị hấp thu dần dần khi nó đi xuyên qua môi trường nước, hầu như từ đô sâu vài trăm mét trở đi thì lòng biển trở nên tối om om và tầm nhìn cũng bị hạn chế. Vì vậy, cá nhà táng và các loài cá voi có răng khác đã phát triển một hệ thống định vị bằng tiếng vọng để tìm thức ăn cũng như tránh vật cản trong lòng biển tối đen. Phương pháp tương tự cũng được các loài thuộc phân bộ Dơi nhỏ áp dụng khi săn mồi trong đêm tối. Cụ thể, trong lúc bơi lặn cá nhà táng liên tục phát ra những âm thanh lách cách có dải tần rộng và sóng âm của các âm thanh này lan tỏa theo một hướng xác định. Những âm thanh này phát ra ở hai môi phát âm (còn gọi là "môi khỉ" hay "mõm hát") ở chót đầu của mũi, ngay phía trước lỗ thở. Sóng âm này sẽ chạy ngược về mũi xuyên qua cơ quan chứa dầu của cá nhà táng. Phần nhiều năng lượng âm thanh từ đây lại dội về một túi khí nằm tựa vào hộp sọ và sau đó di chuyển xuống mô sáp, tại đây âm thanh được tập trung tại một cấu trúc hình thấu kính của mô.[42][49][50][51][52][53][54][55] Một phần âm thanh sẽ dội ngược về cơ quan dầu cá và chạy tới trước mũi, lúc này nó lại dội ngược về cơ quan dầu cá thêm lần nữa. Âm thanh cứ dội đi dội lại như thế nhiều lần chỉ trong một phần nghìn giây và tạo nên một cấu trúc nhấp đa xung.[57] Cấu trúc này giúp cho các nhà nghiên cứu có thể đo đạc cơ quan dầu cá nhà táng chỉ dựa vào âm thanh con vật phát ra và thông số về kích thước của cơ quan này theo mối tương quan với kích thước của toàn con vật, các nhà sinh học có thể đo lường các con cá nhà táng dựa theo việc ghi nhận âm thanh do chúng phát ra.[58][59] Hàm dưới của cá là nơi chủ yếu thu nhận tiếng vọng dội lại và một đường ống dẫn liên tục chứa đầy chất béo đảm nhiệm vai trò chuyển âm thanh nhận được vào tai trong.[43]
Nguồn âm thanh được tuồn qua môi phát âm nhờ vào đường ống mũi bên phải. Trong khi đường ống bên trái có vai trò trong việc mở và đóng lỗ phun khí, đường bên phải đã tiến hóa để cung cấp không khí cho môi phát âm. Người ta cho rằng, hai đường ống khí này có nguồn gốc từ hai lỗ mũi của tổ tiên của cá nhà táng hồi còn sống trên cạn. Khi tiến hóa để thích nghi với đời sống dưới nước, lỗ mũi phải đã trở thành môi phát âm còn lỗ mũi trái thì trở thành lỗ phun khí để hít thở.[60]
Cơ quan túi dầu cũng có thể giúp điều chỉnh sức nổi của cá nhà táng. Một giả thuyết được đặt ra là, trước khi con vật lặn xuống, nước lạnh tuồn vào túi dầu và làm mạch máu co lại, lưu lương máu giảm đi và nhiệt độ của khu vực này hạ xuống. Dầu cá và sáp ở đầu con vật vì vậy mà cứng lại và giảm thể tích[38][48], tăng tỉ trọng tương đối và gây ra một lực kéo hướng xuống dưới có độ lớn chừng 392 newtơn ([Chuyển đổi: Đơn vị không phù hợp]), giúp cho cá nhà táng lặn ít tốn sức hơn. Trong quá trình săn mồi, việc tiêu thụ ôxi cùng với việc giãn nở mạch máu sản sinh nhiệt và làm tan chảy, giãn nở dầu cá nhà táng, giúp tăng sức nổi và khiến cá nổi lên dễ dàng.[61] Tuy nhiên, các nghiên cứu gần đây[51] cho thấy thuyết này hàm chứa nhiều khuyết điểm, tỉ như không tính đến cấu trúc cơ thể cá dùng cho việc trao đổi nhiệt thực chất.[62]
Trong tác phẩm Moby Dick của Herman Melville khoang chứa dầu cá nhà táng được tiến hóa để con vật có thể tông đầu vào nhau trong các cuộc tỉ thí giữa cá nhà táng đực.[47] Tuy nhiên, hiện này hầu như không có bất kỳ ghi chép nào về các cuộc tỉ thí như thế này cả.[56] Ngoại trừ một số trường hợp nổi tiếng như việc các tàu săn cá voi Essex và Ann Alexander bị đánh đắm bởi những con cá nhà táng chỉ nặng bằng 1/5 tàu, giả thuyết "tông nhau" này không được ủng hộ mạnh mẽ trong các tài liệu khoa học hiện hành.[63]
Cá nhà táng nằm trong những loài có mức độ phân bổ toàn thế giới rộng nhất. Chúng ưa thích các vùng nước không đóng băng sâu hơn 1.000 mét (3.300 ft).[1] Cả con đực và con cái đều sinh sống ở các vùng biển nhiệt đới và ôn đới còn ở các vĩ độ cao hơn thì chỉ có cá đực hiện diện.[22]
Cá nhà táng có mức độ hiện diện cao từ vùng cực cho tới xích đạo, ở tất cả các đại dương, kể cả các biển kín như Địa Trung Hải. Tuy nhiên con vật không xuất hiện ở biển Đen,[15] và sự hiện diện của loài ở biển Đỏ thì chưa được xác định chắc chắn.[1] Hai biển này có lối vào chật hẹp với độ sâu thấp và đây được cho là nguyên nhân của sự vắng bóng của cá nhà táng ở khu vực này.[64] Đồng thời, các lớp nước phía dưới của biển Đen có hàm lượng ôxi cực kì thấp cùng như chứa nhiều các hơp chất lưu huỳnh tỉ như hiđrô sunphua.[65]
Mật độ cá nhà táng tập trung cao hơn ở các vùng thềm lục địa và hẻm núi tạo ra bởi sự xói mòn của các dòng thủy lưu.[22] Chúng cũng được tìm thấy ở các vùng biển sâu ngoài khơi, tuy nhiên ở những khu vực có thềm lục địa hẹp thì chúng thích quan quẩn gần bờ hơn và mật độ của con vật giảm nhanh chóng trong vùng biển có độ sâu 310–920 mét (1.020–3.020 ft).[15] Vùng duyên hải với số lượng lớn cá nhà táng có thể kể tới như ở quần đảo Açores và đảo Dominica.[66]
Tuổi thọ của cá nhà táng có thể lên tới 70 hoặc hơn.[15][22][67] Chúng là một đại diện của nhóm những loài theo xu hướng chon lọc K với chiến lược sinh sản thích hợp với môi trường có điều kiện ổn định, đặc trưng bởi tỉ lệ sinh thấp, cha mẹ chăm con kỹ lưỡng, trưởng thành muộn và tuổi thọ cao.[7]
Quá trình cá nhà táng kết đôi chưa được hiểu biết tỏ tường. Hiện có những bằng chứng cho thấy cá đực có vai trò xã hội chiếm ưu thế nhưng chọn lựa của cá cái cũng có những ảnh hưởng đáng kể.[68] Thai kỳ kéo dài từ 14 đến 16 tháng, mỗi lứa đẻ một con.[15] Thời kỳ tiết sữa thì dao động từ 19 đến 42 tháng, tuy nhiên có một số ít cá nhà táng con đến 13 tuổi mới cai sữa.[15] Cá con cũng có thể bú sữa của những con cá cái khác ngoài mẹ chúng.[15] Thông thường, cứ từ 3 đến 6 năm thì cá nhà táng mới sinh con một lần.[15]
Cá nhà táng cái trưởng thành sinh dục vào khoảng 7 đến 13 tuổi trong khi cá đực thì vào 18 tuổi. Khi trưởng thành, cá đực di chuyển lên các khu vực có vĩ độ cao, nơi nước lạnh hơn và thức ăn phong phú hơn; trong khi con cái vẫn tiếp tục sống ở các khu vực có vĩ độ thấp.[15] Cá đực đạt kích thước cơ thể lớn nhất vào lúc 50 tuổi.[7]
Cá nhà táng cái thường đi thành từng đàn chừng 12 con trường thành cộng với con cái của chúng.[7] Cá đực trưởng thành rời đàn khi chúng được từ 4 tới 21 tuổi. Cá đực trưởng thành đôi khi đi thành những nhóm có mối quan hệ lỏng lẻo với những con cá cùng tuổi và kích thước.[7] Cá đực già thì chủ yếu sống đơn độc.[7] Cá đực được ghi nhận là tụ tập với nhau ở gần bờ biển cùng với nhau, cho thấy rằng giữa chúng có mối quan hệ hợp tác ở một mức độ nào đó mà đến nay vẫn chưa được hiểu rõ.[7]
Kẻ thù thông thường nhất của cá nhà táng (ngoại trừ con người) là cá hổ kình, nhưng cá voi hoa tiêu và cá hổ kình giả đôi khi cũng quấy nhiễu chúng.[69][70] Cá hổ kình thường tập kích các bầy cá nhà táng cái, thường nhằm săn bắt những con non trong bầy. Nếu như bầy cá hổ kình quá đông, chúng cũng có thể làm thịt một con cá nhà táng cái trưởng thành. Cá nhà táng đực thì được cho là quá lớn và quá khỏe nên không thể bị cá hổ kình đe dọa và cũng không có kẻ thù nào ngoài con người.[71] Khi bị tấn công, bầy cá nhà táng cái lập tức quây thành vòng tròn để bao bọc lấy các con con, đầu hướng vào trong và đuôi quay ra ngoài để quật vào mặt kẻ tấn công. Đôi khi cá cái quay đầu ra ngoài và chiến đấu với kẻ thù bằng hàm răng sắc nhọn.[7] Đội hình này được đặt tên là "hoa cúc tây" và cũng được áp dụng để bảo vệ một thành viên bị thương trong bầy. Tập tính này được các tay săn cá voi tận dụng triệt để: họ cố tình làm bị thương một thành viên trong bầy cá nhà táng khiến cả bầy quây vòng lại một nơi và thế là bị hốt trọn ổ.[72]
Cá nhà táng thường lặn từ 300 đến 800 mét (980 đến 2.620 ft) và đôi khi đến 1–2 kilômét (3.300–6.600 ft) để kiếm ăn.[73] Mỗi lần lặn như thế có thể kéo dài hơn 1 giờ.[73] Thức ăn của chúng bao gồm vài loài động vật, đáng nói nhất là các loài mực khổng lồ, mực khổng lồ Nam Cực, bạch tuộc và nhiều loài cá như các loài cá đuối sống ở đáy nước; tuy nhiên phần chủ yếu trong thực đơn của cá nhà táng là các loài mực ống có kích thước trung bình.[74] Đôi khi một số con vật xui xẻo cũng vô tình bị cá nhà táng nuốt phải cùng với con mồi.[74] Và, phần lớn những thông tin về các loài mực ở biển sâu có được từ việc nghiên cứu những mẩu xác nằm trong bụng cá nhà táng, mặc dù các nghiên cứu gần đây tập trung vào phân của con vật. Một nghiên cứu tại quần đảo Galápagos cho thấy các chi mực Histioteuthis (62%), Ancistrocheirus (16%) và Octopoteuthis (7%) nặng khoảng 12 và 650 gam (0,026 và 1,433 lb) là nạn nhân chủ yếu nhất của cá nhà táng.[75] Việc cá nhà táng săn bắt mực khổng lồ Nam Cực (một loài mực có thể nặng gần 500 kilôgam (1.100 lb)) chưa từng được chứng kiến nhưng các vết sẹo trên da cá nhà táng như trong hình trên rất có thể là do loài mực này gây ra khi con vật có gắng chống trả lại kẻ săn bắt mình. Một nghiên cứu xuất bản và năm 2010 cho thấy có những bằng chứng ám chỉ rằng cá nhà táng cái có thể hợp tác với nhau khi săn bắt những con mực Humboldt.[76]
Trong một nghiên cứu trước đó, khảo sát về những con cá nhà táng bị bắt ở eo biển Cook bởi các tàu săn cá voi của Tân Tây Lan, tỉ lệ khối lượng mực: cá trong thức ăn là 1,69:1.[77] Đôi khi, cá nhà táng cũng tiện tay "thuổng" cá tại khu vực hoạt động của các tàu câu dầm, tỉ như các loài cá than và cá vược Chile. Những ngư dân câu dầm ở Vịnh Alaska than phiền rằng cá nhà táng thường xuyên mò lại các khu vực câu dầm của họ để "chôm chỉa" vì lượng cá tập trung nhiều ở đây giúp chúng không phải cất công đi kiếm mồi.[78] Tuy nhiên, tính ra thì số cá ăn trộm được không đáng là bao so với nhu cầu của con vật. Trong một đoạn phim, một con cá nhà táng đực đã "nảy" trong một thời gian rất dài để bắt cá.[79] Loài cá mập miệng to, một loại cá mập lớn và hiếm ở vùng biển sâu, cũng được cho là nằm trong thực đơn của cá nhà táng.[80] Cá mập miệng to từng được quan sát thấy là bị vờn hay bị tấn công bởi ba con cá nhà táng.[81]
Sức ăn của cá nhà táng phải nói là đạt tầm cỡ phi thường, cụ thể mỗi ngày chúng tiêu thụ một lượng thức ăn nặng bằng 3 phần trăm trọng lượng cơ thể của mình. Khối lượng thực phẩm hàng năm mà cá nhà táng tuồn vào miệng lên tới 100.000.000 tấn thiếu (91.000.000 t) — lớn hơn cả số lượng hải sản mà con người tiêu thụ trong cùng thời gian.[82]
Cho đến nay, các nhà nghiên cứu vẫn chưa rõ tại sao đầu cá nhà táng có kích thước quá lớn so với hàm dưới của nó. Một giả thuyết cho rằng khả năng định vị bằng tiếng vọng dùng trong việc săn mồi của con vật là nguyên nhân khiến đầu của chúng to như vậy. Tuy nhiên, các loại mực - con mồi chính của cá nhà táng - thì lại có đặc tính âm học quá giống với nước khiến cho âm thanh không thể dội lại một cách hiệu quả được.[13] Cấu trúc môi phát âm trên đầu cá nhà táng có thể tạo ra một source level lên tới hơn 230 decibels re 1 micropascal tạu một khoảng cách 1 mét (3,3 ft) – nói cách khác đó là loại âm thanh lớn nhất do một động vật có thể tạo ra, lớn hơn 10–14 dB so với tiếng súng trường loại mạnh nghe từ khoảng cách 1 mét (3,3 ft).[83] Một giả thuyết khác cho rằng tiếng động đó được tạo ra để gây choáng váng cho con mồi, tuy nhiên các thí nghiệm tạo ra âm thanh tương tự không gây ra được thương tổn mong muốn trên mục tiêu.[84]
Long diên hương của cá nhà táng được cho là hình thành bởi những mảng mai mực nằm kẹt trong bụng con vật, theo nguyên lý giống như là hình thành ngọc trai.[85] Cụ thể, những mảnh mai mực đã gây kích thích ruột non của cá nhà táng và kích hoạt quá trình tiết ra một chất bôi trơn trong ruột con vật.
_Sperm_whale_(Physeter_macrocephalus).JPG)
.svg){kind=spacer}
.svg){kind=spacer}
.jpg)
.jpg)
.jpg)
|lk tác giả= (trợ giúp) (2011). The Great Sperm Whale: A Natural History of the Ocean's Most Magnificent and Mysterious Creature. Zoology 179. USA: University Press of Kansas. tr. 432. ISBN 9780700617722. Zbl 0945.14001. |coauthors= bị phản đối (trợ giúp); Kiểm tra giá trị ngày tháng trong: |date= (trợ giúp)
Cá nhà táng (Physeter macrocephalus, tiếng Anh: sperm whale), là một loài động vật có vú sống trong môi trường nước ở biển, thuộc bộ Cá voi, phân bộ Cá voi có răng và là thành viên duy nhất của chi cùng tên. Cá nhà táng đã từng có tên khoa học là Physeter catodon. Nó là một trong ba loài còn tồn tại của siêu họ Cá nhà táng cùng với cá nhà táng nhỏ (Kogia breviceps) và cá nhà táng lùn (Kogia sima).
Một con cá nhà táng đực trưởng thành có thể dài tới 20,5 mét (67 ft). Nó là loài động vật có răng lớn nhất trên thế giới. Đối với những con đực, đầu có thể dài đến bằng 1/3 tổng chiều dài thân mình - nói đến đầu thì cá nhà táng là loài động vật có bộ não lớn nhất trên thế giới.. Nó phân bổ toàn thế giới trên khắp các đại dương. Cá nhà táng chủ yếu ăn mực - thậm chí các loài mực khổng lồ và mực Nam Cực khổng lồ cũng là nạn nhân của nó - nhưng đôi khi chúng cũng đánh chén các loài cá. Chúng là loài động vật có vú lặn sâu thứ nhì thế giới, sau cá voi mõm khoằm Cuvier. Và âm thanh lách cách của cá nhà táng cũng là loại âm thanh lớn nhất được tạo ra bởi các loài động vật. Âm thanh này được dùng để định vị vật cản, mục tiêu cũng như trong các mục đích khác. Cá nhà táng sống trong các nhóm nhỏ gọi là "đơn vị xã hội". Các đơn vị của cá cái và cá con sống tách biệt với cá đực trưởng thành. Cá cái hợp tác với nhau để bảo vệ con cũng như giúp nhau cho con bú. Cứ cách ba đến sáu năm thì cá nhà táng sinh con một lần và thời gian chăm con có thể kéo dài đến hơn 10 năm. Cá nhà táng có rất ít kẻ thù tự nhiên, rõ ràng có rất ít sinh vật đủ mạnh để tấn công một con cá nhà táng trưởng thành khỏe mạnh; tuy nhiên một bầy cá hổ kình có thể tiêu diệt những con cá nhà táng con. Tuổi thọ của cá nhà táng có thể lên tới hơn 70 năm.
Trước đây, cá nhà táng được gọi là "cá răng" (cachalot, từ tiếng Pháp có nghĩa là "răng"). Trong suốt từ đầu thế kỷ 18 đến cuối thế kỷ 20, cá nhà táng thường xuyên bị săn bắt để lấy các sản phẩm như dầu cá - dùng để làm nến, xà phòng, mỹ phẩm, dầu máy,... - và long diên hương. Đánh bắt cá voi đã là một ngành công nghiệp lớn trong thế kỷ XIX, như được tường thuật trong tiểu thuyết Moby Dick. Do kích thước lớn, đôi khi cá nhà táng có thể chống trả lại những kẻ săn bắt nó, điển hình như vào năm 1820 một con cá nhà táng đã tấn công và đánh chìm chiếc tàu săn cá voi mang tên Essex. Hiện nay, IUCN xếp cá nhà táng vào danh sách loài dễ thương tổn.
Внешний вид кашалота очень характерен, поэтому его трудно спутать с другими китообразными. Огромная голова составляет у старых самцов до трети общей длины тела (иногда даже больше, до 35 % длины[13]); у самок она несколько меньше и тоньше, но, тем не менее, занимает около четверти длины. Передний край массивной головы при взгляде сбоку представляет собой прямую линию, слабо наклонённую вниз и назад, так что голова в профиль имеет вид прямоугольника, равного по ширине телу (на жаргоне американских китобоев голова кашалота называлась «товарный вагон», англ. boxcar[14]). Большая часть объёма головы занята так называемым спермацетовым мешком, расположенным над верхней челюстью, — губчатой массой фиброзной ткани, пропитанной спермацетом — жировоском сложного состава. Вес «спермацетового мешка» достигает 6 тонн[15] и даже 11 тонн[16]. Голова кашалота сильно сжата с боков и заострена, напоминая судовой форштевень, причём голова самок и молодых китов сжата и заострена значительно сильнее, чем у взрослых самцов.
Пасть кашалота расположена в выемке снизу головы. Длинная и узкая нижняя челюсть усажена крупными зубами, которых обычно 20—26 пар[13][14], причём каждый зуб при закрытой пасти входит в отдельную выемку в верхней челюсти. Зубов часто бывает и меньше, даже 8 пар. Зубы кашалота не дифференцированы; они все одинаковой конической формы, весят около 1 килограмма каждый и не имеют эмали[11]. На верхней челюсти зубов всего 1—3 пары, а часто нет вообще, или они не показываются из дёсен[17]. У самок зубов всегда меньше, чем у самцов[18].
Нижняя челюсть может открываться вниз отвесно, на 90 градусов[19]. Полость пасти выстлана шершавым эпителием, который препятствует выскальзыванию добычи[11].
Эмоциональное, но точное описание внешности кашалота дал известный американский писатель Герман Мелвилл, сам бывший одно время китобоем и не раз видевший кашалотов вблизи:
Вы заметите, что, плывя, кашалот подставляет воде переднюю, почти совершенно отвесную плоскость своей головы; заметите, что снизу эта плоскость сильно скошена назад и, отступя, образует углубление, куда как раз приходится, захлопнувшись, узкая, словно бушприт, кашалотова нижняя челюсть; заметите, что рот у него, таким образом, оказывается внизу головы, вроде как если бы ваш рот был у вас под подбородком. Далее вы заметите, что нос у кита вообще отсутствует, а то, что у него есть вместо носа — его дыхало, помещается, так сказать, на макушке, глаза же и уши размещены по бокам его головы, на расстоянии, равном почти трети всей его длины, от его передней оконечности. Теперь уж вы сами, вероятно, видите, что передняя часть головы кашалота — это мёртвая, глухая стена, без единого органа, без единого чувствительного выступа[20].
Глаза кашалота находятся далеко от рыла, ближе к углам пасти. Дыхало смещено в левый передний угол головы и имеет форму вытянутой латинской буквы S — его образует только левая ноздря кита.
Глаза кашалота сравнительно большие для китообразных: диаметр глазного яблока — 15—17 см, длина глазной щели — 6—12 см. Позади и несколько ниже глаз расположены небольшие, лишь около 1 см длиной, серповидные ушные отверстия[21].
За головой тело кашалота расширяется и в середине становится толстым, почти круглым в сечении. Затем оно снова сужается и постепенно переходит в хвостовой стебель. Хвостовой плавник кашалота — шириной до 5 м[22] — имеет глубокую V-образную выемку. На спине кашалота — один плавник, имеющий вид низкого горба, за которым обычно идут один-два (редко больше) горба поменьше. Позади плавников идёт неровная бугорчатая кожистая складка. На нижней стороне хвостового стебля имеется продольный киль. Грудные плавники кашалота короткие, широкие, тупо закруглённые; при максимальной длине в 1,8 м их ширина — 91 см[23]. С возрастом головной отдел тела кашалота относительно увеличивается, а хвостовой, соответственно, укорачивается[24].
Кашалот при выдохе даёт фонтан, направленный косо вперёд и вверх под углом примерно в 45 градусов. Форма фонтана очень характерна и не позволяет спутать его с фонтаном других китов, у которых фонтан вертикальный[14]. Всплывший кашалот дышит очень часто, фонтан появляется через каждые 5—6 секунд (кашалот, находясь на поверхности в промежутке между погружениями около 10 минут, делает до 60 вдохов-выдохов)[25]. В это время кит лежит почти на одном месте, лишь немного продвигаясь вперёд, и, находясь в горизонтальном положении, ритмично погружается в воду, пуская фонтан[26].
Шкура кашалота морщинистая и складчатая, в связи с чем среди англоязычных китобоев в прошлом бытовало её жаргонное название «чернослив» (англ. prune)[27]. За исключением головы, всё тело кита выглядит морщинистым, хотя и на голове имеется несколько глубоких параллельных морщин. На горле находятся 10—40 бороздок глубиной до 1 см и длиной от 5 до 50 см. Предполагают, что бороздки помогают глотке расширяться при заглатывании крупной добычи[28], то есть играют ту же роль, что и борозды на глотке усатых китов-полосатиков. Кроме того, шкура кашалота, особенно у старых особей, покрыта множеством царапин и шрамов от присосок гигантских кальмаров, служащих кашалоту пищей, а также от зубов сородичей, что придаёт окраске кита «мраморность», особенно заметную на голове. Шкура толстая; под ней залегает слой жира, достигающий у крупных кашалотов 50 см толщины и особенно развитый на брюхе[11][24].
Цвет шкуры кашалота обычно тёмно-серый разных оттенков, нередко с голубым отливом. Часто в окраске присутствуют коричневые тона (особенно заметные при ярком солнечном свете), встречаются бурые и даже почти чёрные кашалоты[19]. Как и у большинства китообразных, его окраска противотеневая — спина тёмная, нижняя часть тела заметно светлее. Брюхо кашалота того же цвета, что и спина и бока, но светлее, а вокруг пасти и у пупка окраска становится грязно-белой. У некоторых самцов возле плавника бывают белые или желтоватые пятна. Регистрировались и белые киты-альбиносы[29].
Есть предположение, что белый цвет шкуры вокруг пасти кашалота имеет важное значение для питания кита. Возможно, белый цвет (особенно если учесть, что на белых участках шкуры могут поселяться бактерии, светящиеся в темноте), привлекает кальмаров, охотно плывущих на белое и светящееся[30].
Кашалот — гигант среди зубатых китов, все другие зубатые киты намного уступают ему по размерам. Кашалоты растут всю жизнь, поэтому чем старше кит, тем он, как правило, крупнее; при этом самцы крупнее самок почти вдвое. Длина самцов — 18—20 м, более крупные особи весьма редки. Вес взрослых самцов — в среднем, около 40 тонн (например, точно измеренный 13-метровый самец весил 39 тонн[31]), но часто крупные кашалоты весят больше, даже до 70 тонн[32]; указывается также средний вес в 45—57 тонн[29]. В прошлом, когда кашалоты были многочисленнее, изредка встречались экземпляры, вес которых приближался к 100 тоннам[16][33].
Самки вырастают только до 11, редко 13 м и веса 15 тонн[13]. Различие в размерах самца и самки у кашалота — самое большое среди всех китообразных[34].
При разделке 16-метрового кашалота были получены следующие данные: его сердце весило 160 кг, лёгкие — 376 кг, почки — 400 кг, печень — около 1 т, мозг — 6,5 кг, длина всего пищеварительного тракта равна 256 м при весе около 800 кг[21]. У 13-метрового кита сердце весило 126 кг, печень — 420[25].
Мозг кашалота — самый крупный во всём животном мире (абсолютно, но не относительно размеров тела), он весит до 7,8 кг[13]. Размеры сердца среднего кашалота — метр в высоту и ширину. Сердце отличается сильным развитием мышечной ткани, что необходимо для перекачивания большого объёма крови кита, который относительно намного больше, чем у наземных животных. Кишечник кашалота — самый длинный во всём животном мире[16], и в отношении к длине тела кишечник кашалота также один из самых длинных среди животных. Его длина больше длины тела в 15—16 раз, больше только у некоторых дельфинов. Это одна из загадок, связанных с этим китом, поскольку у хищных животных кишечник никогда не бывает столь длинен. Желудок кашалота, как и у всех зубатых китов, многокамерный[11].
В позвоночнике кашалота 7 шейных позвонков, 11 грудных, 8—9 поясничных и 20—24 хвостовых. В отличие от других китообразных, у кашалотов первый позвонок (атлант) остаётся свободным, а остальные 6 шейных позвонков срастаются между собой[28]. В передней конечности, превращённой в плавник, пять пальцев; плечевая кость иногда срастается с локтевой и лучевой. Узкая лопатка (в отличие от усатых китов, у которых лопатка веерообразная) имеет большой коракоидный отросток. Рёбер до 11 пар, из которых только 3 соединены с грудиной[23].
Дыхало кашалота (как у всех зубатых китов) образовано только одним левым носовым проходом; правый же скрыт под кожей, на его конце внутри рыла находится огромное мешковидное расширение. Внутри вход в правую ноздрю закрыт клапаном. В мешковидное расширение правого носового прохода кашалот набирает запас воздуха, который использует при нырянии[35].
Спермацетовый мешок (называемый иначе спермацетовой, или жировой подушкой) — уникальное образование в мире китообразных, имеющееся только у кашалотовых (он есть также у карликовых кашалотов, но далеко не так развит, как у обыкновенного кашалота). Он размещается в голове кашалота на своего рода ложе, образованном костями верхней челюсти и черепа, и на него приходится до 90 % веса головы кита[36].
Детальные исследования спермацетового мешка[37] показывают, что этот орган кашалота имеет довольно сложную структуру. Он состоит из двух основных частей, заполненных спермацетом. Первая, верхняя часть, представляет собой подобие перевёрнутого корыта, ограниченного с боков и сверху очень толстым (у 14-метрового кашалота — более 11 см) и прочным слоем соединительной ткани, поверх которой — слой мышц, жир и шкура. Под этой, верхней, частью находится вторая, представляющая собой группу изолированных узких камер, расположенных одна за другой. Камеры при виде спереди имеют форму расширяющейся кверху трапеции, а сбоку — удлинённого вертикального прямоугольника. Они заполнены губчатой тканью, пропитанной спермацетом. Спереди спермацетовый мешок конически заостряется, будучи ограничен воздушными камерами. Сама соединительная ткань, пропитанная спермацетом, имеет вид пористой массы с очень тонкими стенками пор; она содержит до 98 % спермацета по массе[37].
Одно из важнейших назначений спермацетовой подушки, согласно новым исследованиям, — видимо, придание направления звуковым волнам при эхолокации[15][29]. Но у этого органа явно имеются и другие функции: иногда считают, что спермацетовый орган может служить для охлаждения, то есть отвода части тепла из тела кашалота[38].
Ещё в 1970-е годы появились исследования, согласно которым спермацетовый орган регулирует плавучесть кашалота при нырянии и подъёме из глубины[37]. Эти предположения были подтверждены и современными наблюдениями[30]. Кит, регулируя приток крови к голове через густую сеть капилляров, может изменять температуру в спермацетовом мешке. Если приток крови повышается, то спермацет, температура плавления которого невелика, при 37 °C полностью переходит в жидкое состояние. Его плотность при этом понижается, облегчая киту всплытие, — и наоборот, затвердевший спермацет помогает нырять[30]. Однако как жидкий, так и твёрдый спермацет существенно легче воды: его плотность при 30 °C — около 0,857 г/см³, 0,852 при 37 °C и 0,850 при 40 °C[39]. Чтобы обеспечивать нулевую плавучесть тела на всех глубинах до 200 м, кашалоту достаточно изменять температуру спермацетового мешка в пределах всего 3 градуса, что легко достигается изменениями притока крови[39].
Похожую функцию выполняет жир у морского веслоногого рачка Calanoides acutus[40].
Вещества, входящие в состав спермацета, содержат такие жирные кислоты, длина молекулярных цепей и степень ненасыщенности которых обеспечивают оптимальную для такой функции температуру плавления спермацета. Благодаря этому животное, не прибегая к дополнительным усилиям, может кормиться на больших глубинах, затрачивая при этом минимум энергии[36].
Возможно также[30], что заполненная спермацетом голова используется китами для амортизации ударов. Действительно, самцы-кашалоты в схватках друг с другом в период спаривания или при атаке врагов наносят удары прежде всего головой. Однако спермацетовый мешок есть и у самок, так что этот вопрос полностью не решён.
Голосовые сигналы кашалота в целом близки к сигналам других китов. Это три типа звуков — стонущие звуки, щелчки и быстрый треск, похожий на звук механической пишущей машинки, и скрип[16]. Кашалоты, попавшие на мель, громко ревут[11]. Голос кашалота, как, впрочем, и у всех крупных китов, очень громкий — некоторые издаваемые кашалотом звуки могут достигать буквально фантастической громкости — до 236 децибел на микропаскаль на метр, что даёт абсолютную громкость около 116 децибел (это уже сравнимо с шумом двигателей крупного авиалайнера, который достигает 160 децибел). Таким образом, голос кашалота является одним из самых громких звуков в живой природе, если не самым громким (впрочем, у синего кита крик может превышать 188 децибел[41]). Даже новорождённый детёныш кашалота издаёт звуки до 162 децибел. Такой уровень громкости свойственен коротким «щелчкам»[42]. Интересно, что голосовые сигналы молодых кашалотов очень сильно отличаются от голоса взрослых как по набору звуков, так и по акустической частоте[43]. Согласно недавним исследованиям[43], кашалоты обладают лучшей чувствительностью к звукам низкой частоты, в том числе инфразвукам, чем усатые киты. Соответственно, и голосовые сигналы кашалота обычно имеют в среднем более низкую частоту — в среднем, около 4 кГц по сравнению с 10 кГц у китов-полосатиков. Учёные допускают, что с помощью громких «щелчков» кашалот способен оглушать добычу[18], но некоторые исследователи сомневаются в этом[42].
Кашалот имеет один из самых больших ареалов во всём животном мире. Он распространён во всём Мировом океане, кроме самых северных и южных холодных районов — его ареал, в основном, находится между 60 градусом северной и 60 градусом южной широты[13]. При этом киты держатся главным образом вдали от берегов — в районах, где глубины превышают 200 м. Близко к берегу они подходят только в местах подводных каньонов и резких свалов глубин[15]. Для обитания кашалотов важную роль играет наличие значительного количества крупных головоногих моллюсков, основного корма этого кита. Поэтому кашалоты предпочитают держаться там, где водятся такие моллюски[38]. Сезонные миграции у кашалотов выражены хорошо, что, видимо, связано именно с перемещением масс головоногих моллюсков[11]. Самцы встречаются на более широком ареале, чем самки, и именно взрослые самцы (только они) регулярно появляются в приполярных водах[43]. Самцы также мигрируют дальше самок.
В тёплых водах кашалоты встречаются чаще, чем в холодных. По выражению американских специалистов, «штаб-квартира кашалотов находится в тропиках», а в каждом полушарии летом ареал кашалотов расширяется в направлении полярных широт; зимой, когда киты возвращаются к экватору, он сужается снова[44].
В Северном полушарии кашалотов бывает больше у берегов Африки, у Азорских островов и в водах Восточной Азии. У атлантических берегов Северной Америки их несколько меньше. В Атлантике из-за влияния Гольфстрима заходы кашалотов на север бывают дальше, чем в северной части Тихого океана. В Южном полушарии наибольшие скопления сосредоточены в водах Чили, Перу и у индоокеанского побережья Южной Африки[11].
Иногда кашалотов, на основании различия в биоритмах и вследствие некоторых морфологических отличий, делят на два подвида — северный кашалот (Physeter catodon catodon Linnaeus, 1758) и южный кашалот (Ph. с. australis Mac. Leay, 1851), обитающие в северном и южном полушариях, соответственно. Северный меньше южного по размерам[45].
Несмотря на то, что ареал кашалота чрезвычайно широк, эти киты предпочитают держаться определённых районов, в которых образуются устойчивые популяции, называемые стадами, имеющими свои особенные черты[45]. Мечение китов позволило установить, что кашалоты не совершают дальних переходов из одного полушария в другое[11]. Например, американские цетологи[13], весьма полно изучившие кашалотов, обитающих в водах Северного полушария, выделяют пять основных стад:
В США вообще ведётся строгий учёт количества кашалотов, заходящих в исключительную экономическую зону. В 2004 году американцы оценили поголовье кашалотов в своих водах в 5531 минимум и 7082 максимум; поголовью этих китов министерство торговли США придало статус стратегического запаса[46].
Пространственное обособление северных и южных стад, как у усатых китов-полосатиков, у кашалотов отсутствует. Однако поскольку самки кашалотов держатся только в водах, температура которых в течение года не опускается ниже 15 градусов[34], они обычно не заплывают дальше 40 градуса северной и южной широты (возможно также, что в такие стада входят также и те самцы, которым не удалось обзавестись гаремом[47]), исследователи предполагают, что между кашалотами, обитающими в разных океанах, имеется определённая обособленность[44].
Кашалоты встречаются в российских водах — в первую очередь, в морях Тихого океана (они принадлежат к северотихоокеанскому стаду); в Баренцевом море также возможна встреча с кашалотами, поскольку там встречаются крупные кальмары[12]. По данным российской экспедиции, обследовавшей летом 2008 года Охотское море, в частности, прибрежные воды восточного побережья Камчатки от мыса Лопатка до мыса Олюторский и акваторию Командорских островов, кашалоты составили 3 % от общего числа встреченных китообразных (всего 106 встреч с разными китами)[48]. У берегов Камчатки при этом, по данным других источников, встречаются только самцы[35].
Кашалотовые, вместе с другими современными зубатыми китами, отделились от древних зубатых китов-сквалодонтов в олигоцене и миоцене[11]. Наиболее ранние ископаемые остатки китов, близких к кашалотам, относятся к позднему олигоцену, их возраст — около 25 млн лет; они найдены в 1970 году на территории Азербайджана. В миоцене остатки кашалотовых становятся многочисленными[49]. У ископаемых кашалотов миоцена были сильно развиты зубы на обеих челюстях, что говорит об их активном хищничестве и питании крупной добычей. При этом их зубы отличались громадными размерами[50]. Кашалоты современного типа появились около 10 млн лет назад и, по-видимому, мало изменились за это время, на протяжении которого бессменно оставались на вершине пищевой цепи океанов[51].
В ноябре 2008 года в Перу палеонтологи обнаружили хорошо сохранившийся череп ископаемого кашалота Livyatan melvillei возрастом 12—13 млн лет. Этот вид очень близок современному, но при длине тела от 13,5 до 17,5 м (то есть даже несколько меньше, чем у современного кашалота) ископаемый вид обладал огромными зубами — длиной до 36 см при диаметре 12 см. Видовое название melvillei было решено дать в честь писателя Германа Мелвилла. Судя по тому, что у этого кашалота зубы верхней челюсти присутствовали полностью, был сделан вывод, что он питался весьма крупными животными — прежде всего, небольшими китами[52].
Систематическое положение современных кашалотов в отношении древних кашалотовых следующее:
Livyatan †
Physeter (Кашалот)
Kogia breviceps (Карликовый кашалот)
Kogia pusilla †
Кашалоты — стадные животные. В одиночку встречаются лишь очень старые самцы. В районах летнего обитания самцы кашалотов, в зависимости от возраста и размера животных, в большинстве случаев образуют группировки определённого состава — так называемые «холостяцкие стада». Как холостяцкие стада, так и прочие группы кашалотов обычно состоят из сравнительно одноразмерных животных. Из 23 исследованных в Аляскинском заливе групп 18 состояли из близких по размерам китов и лишь остальные 5 — из разноразмерных. Видимо, причина объединения в группы одноразмерных животных заключается в одинаковой возможности добывания пищи, находящейся на разных глубинах[26].
Кормящийся кашалот плывёт довольно медленно по сравнению с усатыми китами. Даже при миграциях его скорость редко превышает 10 км/ч, а максимальная скорость кита — 37 км/ч. В любом случае, даже относительно тихоходные китобойные суда в большинстве случаев догоняли уходившего кашалота после нескольких часов погони[44]. Бо́льшую часть времени кашалот кормится, совершая одно погружение за другим, а после длительного пребывания под водой кашалот долго отдыхает на поверхности. Возбуждённые кашалоты целиком выскакивают из воды, падая с оглушительным всплеском, громко хлопают по воде хвостовыми лопастями. Иногда кашалоты подолгу стоят торчком, выставив голову из воды. Кроме того, кашалоты ежедневно отдыхают по несколько часов в день. Сон кашалота, по данным недавних исследований, очень короткий. Кит во время сна почти неподвижно висит у поверхности в состоянии почти полного оцепенения, проводя так около 7 % времени. Таким образом, кашалота, вероятно, можно считать рекордсменом среди млекопитающих по самому короткому общему времени сна. При этом выяснилось важное обстоятельство — у спящих кашалотов прекращают активную деятельность одновременно оба полушария мозга, а не попеременно, как полагали раньше (и как это имеет место у большинства других китообразных)[53].
Недавно было подмечено, что при кормёжке кашалоты могут действовать хорошо организованными группами по 10—15 особей, коллективно сгоняя добычу (в описанном случае — кальмаров) в плотные группы. При этом киты проявляют высокий уровень взаимодействия. Коллективная охота проходила на глубинах до 1500 м[54].
Относительно продолжительности жизни кашалота известно, что она, во всяком случае, довольно велика — по некоторым данным, был зарегистрирован максимальный возраст в 77 лет[38]. Некоторые источники утверждают, что кашалоты нередко доживают до 60 лет[43]. Указывается также предельный возраст в 40—50 лет[11].
Известна уникальная способность кашалота к чрезвычайно глубоким погружениям. Он ныряет глубже, чем любое другое животное, дышащее воздухом. Некоторые источники указывают на возможную способность кашалота погружаться до 3000 м[31] и даже до 4000 м[55][56]. Слежение за мечеными китами показало, что один кашалот, например, нырнул 74 раза в течение 62 часов, пока на его теле была прикреплена метка. Каждое погружение этого кашалота продолжалось 30—45 минут, погружался кит на глубину от 400 до 1200 м. Между погружениями проходило около 10 минут, за исключением периода дневного отдыха, когда кит оставался у поверхности в течение 1,3—4,2 часов[38].
Организм кита хорошо приспособлен для таких погружений благодаря ряду анатомических особенностей. Колоссальное давление воды на глубине не вредит киту, поскольку его организм в большой степени состоит из жира и других жидкостей, очень мало сжимаемых давлением. Лёгкие кита относительно объёма тела вдвое меньше, чем у сухопутных животных, поэтому в организме кашалота не накапливается избыток азота, что бывает у всех других живых существ при погружениях на большую глубину. Кессонная болезнь, возникающая при попадании пузырьков азота в кровь при всплытии, никогда не случается у кашалота, так как плазма крови кашалота обладает повышенной способностью растворять азот, не позволяя этому газу образовывать микропузырьки[16].
При долгом пребывании под водой кашалот расходует тот дополнительный запас воздуха, который хранится в объёмистом воздушном мешке, образованном слепым правым носовым проходом[57]. Но, кроме того, очень большой запас кислорода у кашалота хранится в мышцах, в которых у кашалота в 8—9 раз больше миоглобина, чем у наземных животных. В мышцах кит запасает 41 % кислорода, в то время как в лёгких — всего 9 %[16]. Кроме того, метаболизм кашалота при глубоких погружениях меняется очень существенно. Пульс падает до 10 ударов в минуту, а ток крови сильно перераспределяется — она перестаёт поступать в сосуды периферийных частей тела (плавников, кожи, хвоста) и питает, в первую очередь, мозг и сердце. Мышцы начинают выделять в кровеносную систему скрытые запасы кислорода. Расходуется и запас кислорода, накопленный в жировом слое — он также поступает в кровеносную систему. Вдобавок, у кашалота количество крови относительно массы тела намного больше, чем у сухопутных животных[58]. Все эти черты дают кашалоту возможность задерживать дыхание на долгое время, до полутора часов.
Известны многие случаи, когда кашалот становился причиной аварий глубоководного кабеля, проложенного на морском дне. Когда кабель поднимали на поверхность для ремонта, в нём обнаруживали запутавшегося кашалота, который так плотно накручивал кабель на себя (обматывая хвост и нижнюю челюсть), что уже не мог затем высвободиться и захлёбывался. По-видимому, кит принимал кабель за щупальце гигантского кальмара[16]. В 1957 году Б. Ч. Хизн сообщил о 14 случаях запутывания кашалотов в глубоководных кабелях[59]. Семь раз они происходили на глубинах от 120 до 855 м, пять раз — от 910 до 1128 м[16]. Максимальная же зарегистрированная глубина повреждения кашалотом кабеля была отмечена в 1951 году у южного побережья Пиренейского полуострова — 2200 м[26].
Кашалот активно (как и другие зубатые киты) использует высокочастотную и ультразвуковую эхолокацию для обнаружения добычи и ориентирования. Последнее для него особенно важно, так как этот кит погружается на глубину, где полностью отсутствует освещение. Есть предположения, что эхолокацию кашалот использует не только для поиска добычи и ориентирования, но и как оружие. Возможно, интенсивные ультразвуковые сигналы, испускаемые китом, приводят даже очень крупных головоногих в замешательство и нарушают координацию их движений, что облегчает их поимку[32]. Нырнувший кит почти постоянно испускает короткие щелчки ультразвуковой частоты[17], которые, видимо, направляются вперёд с помощью спермацетового мешка, играющего роль линзы, а также уловителя и проводника отражённых сигналов[15][29].
Опубликованные в 2006 году исследования группы американских, британских и датских специалистов показали, что при эхолокации кашалот использует не только «щелчки», но и другой вид сигналов — «жужжание» (англ. buzzes); при этом сама эхолокация отличается большой сложностью в последовательности сигналов. Во время всплытия кашалот пользуется эхолокацией менее интенсивно, чем при погружении и поиске добычи. Так, изученные киты издавали «щелчки» на стадии погружения в течение 81 % времени, а на стадии всплытия — в течение 64 % времени[51].
Кашалоты в различных группах используют различные звуковые маркеры, что позволило говорить о существовании «диалектов» в «языке» кашалотов.[60]
Кашалот, как и все зубатые киты, — хищник. Основу его рациона составляют две группы животных — головоногие моллюски и рыба, причём головоногие абсолютно преобладают. Так, согласно советским исследованиям, в желудках кашалотов из вод Курильских островов (360 желудков) попадалось до 28 видов головоногих моллюсков. Головоногие составляют в целом около 95 % (по весу) потребляемой кашалотами пищи, рыбы — менее 5 %, хотя рыба и была обнаружена почти у трети исследованных кашалотов. Из головоногих основное значение имеют кальмары; осьминоги составляют не более 4 % съеденной пищи. В то же время кормовое значение для кашалота практически имеют только 7 видов кальмаров, составляющие до 80 % поедаемых головоногих, причём 60 % из этого количества приходится на долю только 3 видов. Многочисленные в дальневосточных морях мелкие каракатицы в желудках кашалотов не встречаются совершенно[26]. По другим данным, головоногие составляют до 80 % корма. Примечательно также, что кальмары наиболее многочисленных в дальневосточных водах видов, обитающие в верхних горизонтах моря, не имеют почти никакого значения в питании кашалотов[35]. По наблюдениям американских учёных, вес головоногих, которых поедают кашалоты Мексиканского залива, находится в интервале от 3,5 унций до 22 фунтов[61] (приблизительно, от 100 г до 10 кг). Самый большой кальмар, найденный в желудке кашалота у южной Австралии, весил больше 110 кг, а в длину имел 2,64 м (длину тела, измеряемую по мантии, без щупалец)[62].
Таким образом, основная пища кашалота состоит из батипелагических (обитающих в толще воды ниже поверхностного слоя) видов головоногих моллюсков и рыб, большинство из которых не поднимается на глубину менее 500 м; некоторые из них обитают на глубине от 1000 м и ниже. Следовательно, кашалот ловит свою добычу на глубине не менее 300—400 м, где у него почти нет пищевых конкурентов, за исключением, возможно, некоторых китов семейства клюворылых[26]. Взрослому кашалоту для нормального питания необходимо поедать в день около тонны головоногих[31]; ряд источников указывает, что ему необходимо корма, в среднем, около 3 % от веса тела в день[27]. В 1980-е годы подсчитали, что кашалоты поедали в год в водах Южного океана около 12 млн тонн головоногих[62].
Относительно часто в желудках кашалотов находят совершенно посторонние предметы: резиновые сапоги, мотки проволоки, стеклянные рыболовные поплавки, резиновые перчатки, детские пластмассовые игрушки (автомашина, пистолет, кукла, ведёрко и др.), пустые бутылки, яблоки и многое другое (в том числе даже морские птицы, которые попадают в пасть кита, видимо, случайно)[16][26]. В желудках и кишечнике всегда много клювов кальмаров, которые не перевариваются китом. Один раз во внутренностях кашалота насчитали 14 000 клювов[63], а в желудках 36 кашалотов, выбросившихся на берега Австралии, насчитали 101 883 клюва головоногих. У этих же кашалотов различные пластмассовые предметы были найдены в 4 случаях (11,1 %); среди этих предметов нашли верхнюю часть пластмассового двухлитрового контейнера[62].
В желудке кашалота часто находили также камни, которые, видимо, служат своего рода жерновами для механического перетирания пищи[11].
Канадские учёные, обследовавшие в 1960-е годы желудки 739 кашалотов, забитых в водах Британской Колумбии, сообщали о существенных различиях в видовом составе поедаемой рыбы у самцов и самок кашалота, хотя состав поедаемых головоногих не различался. В желудках самцов было обнаружено гораздо больше останков таких рыб, как катран, и других небольших акул. Кроме того, самцы поедают более разнообразную рыбу, чем самки, а из головоногих оба пола предпочитали гигантских кальмаров. Но для корма самцов рыба, видимо, играет более значимую роль, чем для самок[62]. Среди китов, желудок которых оказывался пустым, было заметно больше самок, что могло свидетельствовать о трудностях пропитания в период заботы о потомстве[64].
Добычу кашалот отправляет в пасть, засасывая с помощью поршнеобразных движений языка[11]. Он не разжёвывает добычу, а заглатывает целиком; крупную может разорвать на несколько частей. Мелкие кальмары попадают в желудок совершенно неповреждёнными, так что даже годятся для зоологических коллекций. Крупные кальмары и осьминоги остаются в желудке живыми некоторое время — на внутренней поверхности желудка кита находят следы их присосок[65].
Одна из наиболее интересных черт в питании кашалота — поедание им гигантских головоногих, которых он встречает на больших глубинах. Огромные кальмары занимают немаловажное место в рационе кашалота; в любом случае, именно кашалот является главным естественным врагом гигантских головоногих[66]. Это касается, в частности, крупнейших кальмаров из рода Architeuthis, длина которых бывает больше 10 м, а самый крупный известный науке экземпляр, описанный в 1887 году в Новой Зеландии, был длиной 17,4 м[67]. Гигантских спрутов часто находили в желудках кашалотов, забитых в северной части Тихого океана (у Курильских и Алеутских островов и у Аляски), хотя сами спруты в этих водах не встречались. Возможно, что кашалоты проглотили их намного южнее[32]. Среди добычи кашалотов из австралийских вод кальмары с длиной тела свыше 1 м, в среднем, составили, однако, всего 0,6 %[62].
Описан случай, когда был добыт кашалот, заглотавший настолько большого кальмара, что его щупальца не поместились в брюхе кита, а высовывались наружу и присосались к рылу кашалота. Этот кальмар весил около 200 кг[11]. Присоски кальмаров оставляют на шкуре кашалота круглые отметины диаметром до 20 см, в то же время даже у самых больших из известных науке кальмаров (даже тех, чья длина вместе с щупальцами достигала 10 метров) диаметр присосок не превышал 5 см. Вероятнее всего, кальмары оставляли отпечатки присосок, когда кашалот ещё не достиг полного размера взрослого кита, а затем, когда кашалот вырастал, шрамы от присосок растягивались до 15—20-сантиметрового диаметра[66].
По данным конца 1960-х годов, половозрелыми самцы кашалота становятся в 5 лет при длине тела 9,5—10 м, самки — в 4—5 лет при длине 8,9—9,3 м[11]. Современные источники[43] указывают на возраст 7—13 лет для самцов; самки же начинают давать приплод, в среднем, в 5,2 года у западного побережья южной Африки и в 6—6,5 лет — у восточного. Репродуктивный цикл, то есть промежуток между родами, для указанных районов — в среднем, 3 года. Самки, чей возраст превысил 40 лет, уже почти не участвуют в размножении.
Кашалоты полигамны; в период размножения самцы образуют гаремы — возле одного самца держатся 10—15 самок. Роды у кашалотов могут происходить в любое время года, но в северном полушарии большинство самок приносят потомство в июле — сентябре. Вслед за родами наступает период спаривания[45]. Во время спаривания самцы отличаются повышенной агрессивностью. Киты, не участвующие в размножении, держатся в это время поодиночке, а самцы, образующие гаремы, часто дерутся, сталкиваясь головами и нанося друг другу серьёзные травмы зубами, часто повреждают и даже ломают челюсти[11].
Беременность длится от 15 месяцев до 18 и иногда больше[43]. Детёныш рождается один, длиной 3—4 м и весом около тонны[11][45], и сразу способен следовать рядом с матерью, держась очень тесно возле неё, как и у всех китообразных (вызвано это тем, что детёнышу гораздо легче плыть в слое воды, обтекающем тело матери, где он испытывает меньшее сопротивление). Двойни у кашалотов очень редки — 0,66 % случаев[26]. Продолжительность молочного кормления точно не установлена. По разным данным, она составляет от 5—6 до 12—13 месяцев[24]; по ряду источников, и до двух лет, причём уже в годовалом возрасте кашалот может достигать 6 м длины, а в три года — 8 м[45]. В молочных железах самки кашалота может одновременно содержаться до 45 л молока[11]. К концу молочного кормления у детёнышей прорезываются зубы[24]. Примечательно, что у кашалотов, обитающих в северном и южном полушариях, сроки всех биологических ритмов, в том числе и размножения, различаются приблизительно на 6 месяцев[45].
Детёныши и даже взрослые самки кашалотов могут подвергаться нападениям косаток — исследователями зарегистрированы случаи, когда косатки наносили взрослым самкам тяжёлые раны или даже разрывали их. Некоторые учёные сомневаются в способности косаток одолевать взрослых кашалотов (даже стадо самок с детёнышами, действуя дружно, может отогнать косаток), другие считают подобные случаи крайне редкими[68]. Тем не менее, специальные исследования, проведённые в 1999 году, привели к выводу о том, что нападения с гибельным для кашалотов исходом всё же бывают — так, изучение свежего скелета 9,8-метровой самки кашалота показало, что кит был растерзан косатками. В 2003 году был описан случай, когда стая из примерно 20 косаток напала близ побережья Папуа — Новой Гвинеи на группу из 12 кашалотов, но это наблюдение не считается учёными полностью достоверным[68]. Но в целом, по общим оценкам, угроза кашалотам от косаток весьма невелика[43]. Удачных нападений косаток на взрослых самцов кашалотов, учитывая огромную силу последних, на данный момент ещё не было зафиксировано. Однако, все без исключения кашалоты остерегаются косаток и стараются избежать с ними встреч[69]. Кроме косаток, по отношению к кашалотам могут проявлять агрессию малые косатки (лат. Pseudorca crassidens) и гринды (лат. Globicephala), но случаи гибели кашалотов при этом неизвестны[43].
Заболевания кашалотов изучены пока недостаточно. Среди причин естественной смертности этих китов называются инфаркт миокарда, связанный с атеросклерозом, язва желудка, связанная с глистными инвазиями, а также некроз костной ткани, который может происходить от проникновения микроскопических пузырьков азота при декомпресии во время подъёма кита из глубины[43].
Кашалот, как и другие крупные киты, довольно сильно обрастает различными ракообразными, не наносящими, впрочем, организму кита никакого ущерба. Наиболее часто на теле и на зубах кашалота поселяются усоногие рачки из рода Coronula[it] (Coronula diadema, Coronula reginae, Coronula auritum)[70]. На теле кашалота часто можно видеть присосавшихся рыб-прилипал.
Этот кит подвержен инвазиям эндопаразитов, из которых наиболее примечателен гигантский (длиной до 8,5 м) круглый червь Placentonema gigantissima[71], живущий в плаценте самок[72].
Существуют разные оценки современной численности кашалотов в Мировом океане. Наиболее часто оценки сходятся на цифрах 300—450 тысяч (а плотность кашалотов при этом оценивается в 1,4—1,7 голов на 1000 км² в северной Атлантике и от 2 до 4,2 в разных частях Тихого океана)[43]. Называют численность и в 360 тысяч[29], а иногда и в 1,5 млн голов[38]. Российские учёные обоснованно указывают на то, что точные данные о численности отсутствуют[28]. Согласно подсчётам, приводимым Международным союзом охраны природы, в 2003 году кашалотов на Земле было от 30 до 50 % от количества, обитавшего в 1922 году[9].
Как бы там ни было, численность кашалота пока, особенно в сравнении с поголовьем других крупных китов, остаётся относительно высокой. Согласно Международной красной книге, последние оценки, проведённые в 2008 году, указывают на статус кашалота как уязвимый (англ. Vulnerable) с вероятностью 54 %. Одновременно существует 40%-ная вероятность того, что кашалот в меньшей опасности, его статус близок к угрожаемому (англ. Near threatened). Восстановление численности кашалотов наблюдается с 1980-х годов, когда их промысел был окончательно прекращён, но идёт крайне медленно — примерно на 1 % в год, так что пока нет больших оснований говорить о полном устранении угрозы. Играет свою негативную роль прежде всего медленное естественное воспроизводство этих китов[9].
Кашалот на протяжении столетий (до середины XX века) был важнейшим объектом китобойного промысла до его запрета[11]. Уже в середине XIX века их поголовье оказалось заметно подорвано в результате бесконтрольной добычи, но тем не менее, масштабы промысла только возрастали. До 1948 года ежегодно добывалось около 5000 животных. После этого объёмы добычи резко возросли до 20 тыс. голов в год, преимущественно в северной части Тихого океана и в Южном полушарии[73], причём только в Антарктике добывалось около 5 тыс. только самцов[26]. Добыча кашалотов была резко ограничена во второй половине 1960-х годов, а в 1985 году кашалоты, наряду с другими китами, были полностью взяты под охрану. Япония и Норвегия, тем не менее, до самого последнего времени продолжали их добычу (как и добычу других китов) по несколько голов в год. Сейчас добыча китов вообще и кашалотов в частности разрешена в большинстве стран лишь малым аборигенным народам, и то по строгим квотам.
Добыча кашалотов в XVIII—XIX веках была особенно развита в США. Её центром был Нантакет (штат Массачусетс), являвшийся одно время, по-видимому, крупнейшим китобойным портом мира — к нему были приписаны до 150 китобойных шхун. В настоящее время в Нантакете действует музей китобойного промысла[en], а значительная часть города превращена в музей под открытым небом[74].
Промысел кашалотов в США достиг своего пика в последней трети XIX века — в 1876 году забоем кашалотов было занято 735 судов. Это количество затем быстро стало снижаться[75]. Роль США в добыче кашалотов стала весьма малой уже в 1920-е годы, а после Второй мировой войны сошла практически на нет (британский китобойный промысел, активный в XIX веке, вообще прекратил существование в 1912 году), а на первое место вышли СССР и Япония[44]. Общемировая добыча кашалотов достигла максимума в 1964 году, когда забили 29 255 голов[17]. В эти годы промысел вёлся хорошо оснащёнными и организованными китобойными флотилиями, в том числе советскими флотилиями «Слава», «Алеут», «Советская Украина» и «Юрий Долгорукий». Механизация китобойного промысла позволяла добывать китов в огромном количестве. Так, базировавшаяся в порту Калининград флотилия «Юрий Долгорукий» (одно судно-база, так называемая «китобойная матка», и 15 китобойцев) за 15 ежегодных походов в антарктические воды с 1960 по 1975 год добыла около 58 000 китов, из которых 45 % составили кашалоты[76]. Масштаб промысла становится очевиден, если учесть, что, например, в 1962 году у Антарктиды действовала 21 китобойная флотилия 6 государств[76]. Согласно некоторым подсчётам, в XIX веке было добыто от 184 000 до 230 000 кашалотов, а в современную эпоху около 770 000 (из них большая часть между 1946 и 1980 годами)[42].
При столь интенсивном промысле самцы кашалота оказались выбиты очень сильно, что негативно сказалось не только на поголовье, но и на среднем размере этих китов — средние длина и вес кашалотов стали заметно меньше в связи с уничтожением наиболее крупных экземпляров. Но и самки кашалотов были очень основательно выбиты за годы после Второй мировой войны, особенно в водах, омывающих берега Чили и Перу[47].
Япония до самого последнего времени продолжала китобойный промысел, хотя и в значительно меньших масштабах, чем раньше. Японцы оставили за собой право добывать некоторое количество китов, мотивируя это научной необходимостью. С 2000 по 2009 год японцами было добыто 47 кашалотов (что составило, правда, очень незначительную долю от общего количества добытых китов). Все кашалоты были выловлены в Северном полушарии[77].
Основным продуктом кашалотового промысла во все времена был жир, точнее, вытапливавшаяся из него ворвань. Во времена расцвета промысла кашалотов ворвань использовалась как смазочный материал — в частности, для первых паровозов. Использовалась она и для освещения. Одной из причин упадка нантакетских китобойных флотилий стало распространение нефтепродуктов и, соответственно, падение спроса на кашалотовую ворвань. В середине XX века ворвань кашалота снова получила некоторое распространение как смазочный материал для точных приборов, а также как ценный продукт для производства бытовых и промышленных химических веществ. Пик добычи ворвани был достигнут в 1963—1964 годах, когда было получено свыше 150 тыс. тонн (всего ворвани от китов всех видов в эти годы было добыто около 240 тыс. тонн). От одного кашалота получали 12—13 тонн[78].
Спермацет — жировоск из головы кашалота, прозрачная жироподобная жидкость, пропитывающая губчатые ткани «спермацетового мешка». На воздухе спермацет быстро кристаллизуется, образуя мягкую, желтоватую воскоподобную массу. В прошлом его применяли для изготовления мазей, помад и т. д.; часто делали свечи. Спермацет вплоть до 1970-х годов применялся как смазочный материал для точного оборудования, в парфюмерии, а также в медицинских целях, особенно для приготовления противоожоговых мазей. Заживляющие свойства спермацета известны уже очень давно.
Так, было подмечено, что среди китобоев, занимавшихся разделкой кашалотовых туш, раны и порезы на руках заживали гораздо быстрее у тех, кто работал у головы кита[16].
Амбра — твёрдое воскоподобное вещество серого цвета, образующееся в пищеварительном тракте кашалотов, имеющее сложную слоистую структуру. Амбра издревле и до середины XX века использовалась как благовоние и как ценнейшее сырьё при изготовлении духов. Сейчас уже почти точно установлено, что амбра выделяется в результате раздражения слизистой, вызываемого роговыми клювами проглоченных кашалотом кальмаров[15], во всяком случае, в кусках амбры всегда можно обнаружить множество непереваренных клювов головоногих[78]. На протяжении многих десятилетий учёным так и не удавалось установить, является ли амбра продуктом нормальной жизнедеятельности или результатом патологии. Однако примечателен тот факт, что амбра попадается только в кишечнике самцов[78]. В отсутствие китобойного промысла единственным источником амбры сейчас могут служить только находки её кусков, выброшенных морем. Амбру и парфюмерные изделия, содержащие амбру, можно встретить в продаже и в настоящее время, но производители заверяют, что используется только амбра, найденная в море, а не извлечённая из туши кита[79].
Зубы кашалота в странах Европы и Северной Америки во времена интенсивной добычи китов служили весьма дорогим поделочным материалом, ценившимся наравне с бивнем мамонта и моржовым клыком[80]. Из них изготавливали самые разнообразные костяные изделия, причём часто этим занимались умельцы из китобоев, занимавшие свой досуг во время плаваний резьбой по зубу кашалота. На китобойных судах зубы кашалота, а также челюстные кости (тоже применявшиеся для резных изделий) по традиции хранились у второго помощника капитана, который выдавал их только тем матросам, которые занимались резьбой. Зубы самцов ценились выше, чем зубы самок — хотя последние обычно мягче и легче поддавались обработке, они были менее стойки, вдобавок значительно меньше по размерам[78].
Мясо кашалота, как и мясо других зубатых китов, по сравнению с мясом усатых китов обладает сильным, не очень приятным запахом, поэтому крайне редко употреблялось в пищу человеком. Оно либо шло вместе с костями на изготовление мясо-костной муки, либо использовалось для корма собак и пушных зверей на зверофермах. Кроме того, в XX веке некоторые внутренние органы кашалота (в основном железы — поджелудочная, гипофиз и т. д.) использовались в медицинской промышленности для изготовления гормональных препаратов[11][78].
Китобойный промысел до его механизации был связан с повышенным риском во многом из-за того, что раненые кашалоты, приходя в ярость, атаковали шлюпки с китобоями, а часто и сами китобойные суда. Сил кашалота, даже раненого, бывало обычно достаточно, чтобы при ответном нападении разбить шлюпку одним ударом головы или хвоста. На счету кашалотов, таким образом, множество жизней матросов-китобоев. Поэтому добыча кашалотов считалась среди китобоев особо трудным и опасным занятием. Как вспоминал один из охотников на кашалотов,
На то, чтобы убить загарпуненного кашалота — если вообще это удаётся сделать — иногда уходит всего десять минут, а иногда и целый день, если не больше. В общем, преимущество всё-таки на стороне китобоя, но тем не менее до тех пор, пока объект преследования жив, никогда нельзя сказать заранее, кто отправится на тот свет — команда лодки или кит[81]. В прошлом среди китобоев были известны отдельные кашалоты, убившие много моряков. Им даже давались имена, а самих этих кашалотов китобои знали, относились к ним с уважением и старались не трогать. Одним из самых известных таких кашалотов был огромный старый самец по прозвищу Тиморский Джек, про которого ходили легенды, что он, якобы, разбивал каждую высланную против него шлюпку. Были также кашалоты по кличке Новозеландский Джек, Пайти Том, Дон Мигуэль и другие[82].
Более того, не только шлюпки, но и небольшие деревянные китобойные шхуны XIX — начала XX века, сопоставимые по тоннажу с кашалотом (их водоизмещение редко превышало 300 тонн, а часто не доходило и до 100 тонн), не раз гибли от атак этого кита. Таких случаев достоверно известно три (все — с американскими судами), хотя, возможно, другие просто не были задокументированы.
Широкую известность получил инцидент, когда в 1820 году рассвирепевший кашалот дважды ударил головой американское 230-тонное китобойное судно «Эссекс» и потопил его[16]. На момент затопления корабль находился за тысячи километров от берега. Экипажу «Эссекса» удалось спастись и высадиться на необитаемый остров, но люди претерпели невероятные лишения (включая каннибализм в отношении умерших в лодках от голода или жажды товарищей), в результате из 21 моряка выжили всего 8.
Второй достоверный случай гибели китобойного судна произошёл в 1851 году — у Галапагосских островов кашалот потопил американский китобоец «Энн Александер[en]», причём это произошло очень недалеко от места, где был потоплен «Эссекс». До того, как напасть на судно, кашалот успел разбить две шлюпки. К счастью, обошлось без жертв, поскольку экипаж был через два дня спасён. Кит, отправивший на дно это судно, был через некоторое время забит другим китобойцем. В туше кашалота были обнаружены два гарпуна, принадлежавшие экипажу «Энн Александер».
В 1902 году американский 205-тонный китобойный барк «Катлин» (англ. Kathleen) был потоплен раненым кашалотом в Вест-Индии. Кит пробил головой борт судна и оно затонуло так быстро, что у людей едва хватило времени спустить шлюпки. Обошлось также без жертв, поскольку экипажу удалось добраться до берега Барбадоса и Доминики. Однако у матросов было бы мало шансов на столь благополучный исход, случись это вдали от берега[83].
Даже в современную эпоху отмечались нападения раненых кашалотов на китобойные суда. Так, в 1947 году у Командорских островов 17-метровый кашалот набросился на советское китобойное судно «Энтузиаст» и ударом головы сломал ему гребной винт[16]. В 1965 году другой советский китобоец, «Циклон», едва не перевернулся после удара в борт, который нанёс ему раненый кашалот. Однако существует мнение, что такие атаки не являются целенаправленными, а их скорее следует истолковывать как результат случайного тарана оглушённым и дезориентированным животным, даже если его действия кажутся вполне сознательными[82].
Кашалот — единственный из китов, чья глотка теоретически позволяет проглотить человека целиком, не разжёвывая (и, вообще говоря, единственное животное, способное это сделать[38]). Однако, несмотря на большое количество смертельных случаев при охоте на кашалотов, эти киты, по-видимому, исключительно редко глотали людей, попавших в воду. Единственный относительно достоверный случай (он даже задокументирован британским адмиралтейством[84]) произошёл в 1891 году у Фолклендских островов, причём даже в этом случае остаётся много сомнительных моментов. Кашалот разбил шлюпку с британской китобойной шхуны «Звезда Востока» (англ. Star of the East), один матрос при этом погиб, а другой, гарпунёр Джеймс Бартли, пропал без вести и тоже был сочтён погибшим. Кашалот, потопивший шлюпку, был убит через несколько часов; разделка его туши продолжалась всю ночь. К утру китобои, добравшись до внутренностей кита, обнаружили в его желудке Джеймса Бартли, бывшего без сознания. Бартли выжил, хотя и не без последствий для здоровья. У него выпали волосы на голове, а кожа потеряла пигмент и осталась белой как бумага[16][85]. Бартли пришлось оставить китобойный промысел, но он смог хорошо зарабатывать, показывая себя на ярмарках как человека, побывавшего в брюхе кита подобно библейскому Ионе[16].
Несмотря на то, что происшествие с Джеймсом Бартли обычно считается подлинным, остаётся неясным, как мог человек выжить, проведя в желудке кита пятнадцать часов — без доступа воздуха и в кислой среде. Возможно, что бок кита и его желудок были пробиты гарпуном и через эту рану в желудок поступал воздух[16]. Некоторые источники обоснованно сомневаются в истинности этого происшествия со ссылкой на другой случай, когда кашалот в 1893 году тоже проглотил китобоя, но проглоченный моряк погиб сразу же от травм и удушья, а его тело оказалось сильно изъедено кислым желудочным соком[63].
Загрязнение морей — немаловажный фактор, влияющий на численность кашалотов в ряде районов Мирового океана[29]. Катастрофическая утечка нефти в Мексиканском заливе летом 2010 года, по данным некоторых неправительственных природоохранных организаций, оказала серьёзное негативное воздействие на местную популяцию кашалотов (их поголовье в заливе оценено в 3000 китов, живущих несколькими крупными стадами от 500 до 1500 голов)[61]. Нефть, по данным этих организаций, приводит к серьёзным расстройствам внутренних органов кашалотов, повреждениям слизистых оболочек, серьёзным раздражениям на шкуре, которые затем могут сильно инфицироваться, и т. д. Вообще, накопление вредных веществ антропогенного происхождения в организме кашалотов, особенно в северной Атлантике (то есть в районах океана, наиболее подверженных воздействию человека) рассматривается как один из важнейших факторов, препятствующих быстрому восстановлению численности кашалотов. Показательно, что, поголовье кашалотов в наиболее освоенных человеком районах вообще не растёт, а похоже, даже убывает, при полном отсутствии охоты на них, например, в Средиземном море[9].
Иногда кашалоты погибают или получают тяжёлые травмы при столкновениях с судами. В 2004 году были опубликованы данные[29] о том, что с 1975 по 2002 год морские суда сталкивались с крупными китами 292 раза, из них с кашалотами — 17 раз. При этом в 13 случаях кашалоты погибали. Чаще всего эти аварии происходили в северной Атлантике, где судоходство наиболее интенсивно. Особенно часты они в районе Канарских островов[9][29]. Но в целом непосредственная угроза кашалотам от морских судов, по мнению исследователей, невелика.
Известный французский океанолог Жак-Ив Кусто описал случай, когда его научно-исследовательское судно «Калипсо» столкнулось с кашалотом. Этот случай показал, что кашалотам не чужда взаимопомощь, если один из членов стада попадает в беду.
…киты после очередного погружения вынырнули очень близко и каким-то образом оказались перед самым форштевнем «Калипсо». Столкновение было неизбежно. Со скоростью десяти узлов «Калипсо» врезалась в бок двадцатитонного кашалота… Надев наушники эхолота, я услышал тревожный мышиный писк. До столкновения кашалоты переговаривались между собой мелодичными модулированными нотами, теперь звучали нервные, полные боли крики кита, которого мы ранили, и пронзительные ответы его спутников… Отовсюду по два, по четыре сходились другие кашалоты… «Голоса» стали более нормальными. Видимо, оглушённый кит оправился от удара. Всего возле «Калипсо» собралось тридцать семь китов…[86] Гибель кашалотов в рыболовных сетях происходит очень редко, но всё же такие случаи регистрируются. Наибольшую роль этот фактор играет в Средиземном море[29] и даже называется в качестве вероятной основной причины отсутствия роста средиземноморского стада кашалотов[9]. Гибель кашалотов в сетях у берегов США, хотя это и были единичные случаи, заставила американские государственные органы заняться этим вопросом — в 1996 году была создана специальная комиссия для наблюдения за этим явлением[46]. Отмечается, что случаи попадания крупных китов в сети в последние четыре десятилетия стали намного реже, во многом благодаря совершенствованию орудий лова и проведению разъяснений среди рыбаков. Что касается, например, калифорнийско-орегонского стада кашалотов, то за этот период в сетях запутались только два кита, в 1965 и 1998 годах, ещё один кашалот погиб в 2004 году, видимо, проглотив клубок нейлоновой сети[87].
Отмечены случаи, когда кашалоты наносили ущерб улову рыбы, пожирая крупных рыб, уже попавших на крючок во время промышленного лова. Такое поведение кашалотов зарегистрировано у Аляски. Рыбаки, терявшие по вине кашалотов до 20 % улова, даже обращались за помощью к учёным[88].
Погоне за гигантским кашалотом-альбиносом посвящён роман Германа Мелвилла «Моби Дик». В этом произведении Мелвилл подробно и со знанием дела описал как самих китов, так и технику их промысла (он сам участвовал в плавании на китобойном судне в качестве матроса). Белый кашалот Моби Дик олицетворяет в романе силы зла и разрушения. В романе также подробно описывается Нантакет. Известно, что к написанию романа Мелвилла подтолкнул вышеупомянутый случай с гибелью китобойца «Эссекс».
Жюль Верн в своём знаменитом романе «Двадцать тысяч льё под водой» дал весьма пристрастное описание кашалота как вредного животного, подлежащего истреблению. В одном из эпизодов романа капитан Немо атаковал и почти полностью перебил большое стадо кашалотов с помощью корабельного тарана «Наутилуса».
Целый час шло это гомерическое побоище, где большеголовым не было пощады. Несколько раз, объединившись в отряды из десяти — двенадцати особей, кашалоты переходили в наступление, пытаясь раздавить судно своими тушами… Кашалоты впивались зубами в железную обшивку подводного корабля, как собаки впиваются в горло затравленного кабана. Но «Наутилус», волею кормчего, то увлекал их за собою в глубины, то извлекал на поверхность вод, невзирая на огромную тяжесть и могучие тиски животных. Наконец, стадо кашалотов рассеялось. Волнение на море улеглось. Мы всплыли на поверхность океана, открыли люк и поднялись на палубу. Море было покрыто обезображенными трупами. Разрыв снаряда не мог бы так искромсать, растерзать, выпотрошить эти мясистые туши. Мы плыли среди гигантских тел с голубоватой спиной, белым брюхом, с вывороченными внутренностями. Несколько перепуганных кашалотов обратились в бегство. Вода на несколько миль в окружности окрасилась в пурпур, и «Наутилус» шёл по морю крови[89]. Кашалоты несколько раз фигурируют в произведениях Джека Лондона. В одном из его рассказов («Зуб кашалота») описывается важная роль, которую зубы кашалота играли в культуре туземцев Фиджи.
…в небольшой корзинке, которую он не выпускал из рук, лежал зуб кашалота. Это был великолепный зуб длиной в добрых шесть дюймов, с годами принявший желтовато-пурпурный оттенок… Когда такой зуб начинает ходить по рукам, на Фиджи неизменно совершаются важные события. Ибо вот что связано с зубами кашалота: тот, кто примет в дар такой зуб, должен исполнить просьбу, которую обычно высказывают, когда его дарят или некоторое время спустя. Просить можно о чём угодно, начиная с человеческой жизни и кончая союзом между племенами, и нет фиджианца, который настолько потерял бы честь, чтобы принять зуб, но отказать в просьбе. Случается, что обещание не удаётся исполнить или с этим медлят, но тогда дело кончается плохо[90]. Одно из произведений известного американского писателя Алана Дина Фостера называется «Кашалот[en]» (1980). В романе название «Кашалот» носит планета-океан.
В романе советского писателя Г. Б. Адамова «Тайна двух океанов» один из главных героев, пионер Павлик, совершает долгое подводное плавание на спине кашалота, случайно зацепившись скафандром за торчавший из спины кита обломок гарпуна.
В популярном цикле радиопьес советского автора М. А. Константиновского «КОАПП» и, соответственно, в их мультипликационной экранизации Кашалот — один из главных персонажей, председатель КОАППа (Комитета охраны авторских прав природы).
В странах бывшего СССР существует песенка для детей «Кашалотик» (музыка Раймонда Паулса, слова Ильи Резника)[91]. Довольно широкую известность получили слова из её припева «кушай кашу, кашалот».
В 1946 году компанией Уолта Диснея был выпущен мультфильм про кашалота «Вилли — поющий кит» (англ. Willie The Operatic Whale), ставший одним из наиболее известных «диснеевских» мультфильмов[92].
Польский поэт Юлиан Тувим написал стихотворение «Пан Малюткин и кашалот», на основе которого в 1975 году Госкино был создан одноимённый диафильм[93].
Кашалот по имени Лабун является персонажем японской манги/аниме One Piece.
Чрезвычайно высокое значение зубы кашалота имели на Фиджи. До настоящего времени они применяются при проведении важнейших ритуалов, во время свадеб и похорон известных людей и т. д. Интересно, что такое отношение к зубам кашалота было у фиджийцев не всегда, а появилось лишь в XIX веке, когда кашалотовые зубы начали попадать на острова в достаточно большом количестве через европейских и американских китобоев[94]. Впрочем, на островах Тонга кашалотовые зубы также ценились очень высоко как украшения, амулеты и платёжное средство[95].
У коренного населения Новой Зеландии, маори, из кашалотовых зубов также изготовлялись различные украшения, например, массивные подвески реи пута (англ. rei puta)[96]. Резьба по зубу и кости кашалота — один из распространённых народных промыслов у малых народов крайнего Севера России и приморских индейцев и эскимосов Северной Америки. Изделия из зуба кашалота до настоящего времени производят мастера разных стран, в том числе России; их можно встретить в продаже[97].
В северо-восточных штатах США (Новой Англии) кашалот занимает важное место в культурных традициях. Он, в частности, является животным-символом штата Коннектикут[98].
Слово «кашалот» довольно часто использовалось для названия подводных лодок различных стран, например, в ВМС США в 1930-е годы существовал тип подводных лодок «Кашалот[en]». В российском флоте название «Кашалот» носили несколько подводных лодок, например, одна из лодок типа Нерпа, участвовавшая в Первой мировой войне (которая в 1916 году за один боевой поход потопила на Чёрном море 8 турецких судов[99]), или экспериментальная атомная подводная лодка проекта «1910 Кашалот», вошедшая в строй в ВМФ СССР в 1970-е годы[100]. В настоящее время одна из самых современных атомных многоцелевых подводных лодок ВМФ России — К-322 — носит название «Кашалот» (проект 971 «Щука-Б»)[101].
Глаза кашалота находятся далеко от рыла, ближе к углам пасти. Дыхало смещено в левый передний угол головы и имеет форму вытянутой латинской буквы S — его образует только левая ноздря кита.
Глаза кашалота сравнительно большие для китообразных: диаметр глазного яблока — 15—17 см, длина глазной щели — 6—12 см. Позади и несколько ниже глаз расположены небольшие, лишь около 1 см длиной, серповидные ушные отверстия.
За головой тело кашалота расширяется и в середине становится толстым, почти круглым в сечении. Затем оно снова сужается и постепенно переходит в хвостовой стебель. Хвостовой плавник кашалота — шириной до 5 м — имеет глубокую V-образную выемку. На спине кашалота — один плавник, имеющий вид низкого горба, за которым обычно идут один-два (редко больше) горба поменьше. Позади плавников идёт неровная бугорчатая кожистая складка. На нижней стороне хвостового стебля имеется продольный киль. Грудные плавники кашалота короткие, широкие, тупо закруглённые; при максимальной длине в 1,8 м их ширина — 91 см. С возрастом головной отдел тела кашалота относительно увеличивается, а хвостовой, соответственно, укорачивается.
Кашалот при выдохе даёт фонтан, направленный косо вперёд и вверх под углом примерно в 45 градусов. Форма фонтана очень характерна и не позволяет спутать его с фонтаном других китов, у которых фонтан вертикальный. Всплывший кашалот дышит очень часто, фонтан появляется через каждые 5—6 секунд (кашалот, находясь на поверхности в промежутке между погружениями около 10 минут, делает до 60 вдохов-выдохов). В это время кит лежит почти на одном месте, лишь немного продвигаясь вперёд, и, находясь в горизонтальном положении, ритмично погружается в воду, пуская фонтан.
Шкура кашалота и её окраскаШкура кашалота морщинистая и складчатая, в связи с чем среди англоязычных китобоев в прошлом бытовало её жаргонное название «чернослив» (англ. prune). За исключением головы, всё тело кита выглядит морщинистым, хотя и на голове имеется несколько глубоких параллельных морщин. На горле находятся 10—40 бороздок глубиной до 1 см и длиной от 5 до 50 см. Предполагают, что бороздки помогают глотке расширяться при заглатывании крупной добычи, то есть играют ту же роль, что и борозды на глотке усатых китов-полосатиков. Кроме того, шкура кашалота, особенно у старых особей, покрыта множеством царапин и шрамов от присосок гигантских кальмаров, служащих кашалоту пищей, а также от зубов сородичей, что придаёт окраске кита «мраморность», особенно заметную на голове. Шкура толстая; под ней залегает слой жира, достигающий у крупных кашалотов 50 см толщины и особенно развитый на брюхе.
Цвет шкуры кашалота обычно тёмно-серый разных оттенков, нередко с голубым отливом. Часто в окраске присутствуют коричневые тона (особенно заметные при ярком солнечном свете), встречаются бурые и даже почти чёрные кашалоты. Как и у большинства китообразных, его окраска противотеневая — спина тёмная, нижняя часть тела заметно светлее. Брюхо кашалота того же цвета, что и спина и бока, но светлее, а вокруг пасти и у пупка окраска становится грязно-белой. У некоторых самцов возле плавника бывают белые или желтоватые пятна. Регистрировались и белые киты-альбиносы.
Есть предположение, что белый цвет шкуры вокруг пасти кашалота имеет важное значение для питания кита. Возможно, белый цвет (особенно если учесть, что на белых участках шкуры могут поселяться бактерии, светящиеся в темноте), привлекает кальмаров, охотно плывущих на белое и светящееся.
РазмерыКашалот — гигант среди зубатых китов, все другие зубатые киты намного уступают ему по размерам. Кашалоты растут всю жизнь, поэтому чем старше кит, тем он, как правило, крупнее; при этом самцы крупнее самок почти вдвое. Длина самцов — 18—20 м, более крупные особи весьма редки. Вес взрослых самцов — в среднем, около 40 тонн (например, точно измеренный 13-метровый самец весил 39 тонн), но часто крупные кашалоты весят больше, даже до 70 тонн; указывается также средний вес в 45—57 тонн. В прошлом, когда кашалоты были многочисленнее, изредка встречались экземпляры, вес которых приближался к 100 тоннам.
Самки вырастают только до 11, редко 13 м и веса 15 тонн. Различие в размерах самца и самки у кашалота — самое большое среди всех китообразных.
Анатомические особенностиПри разделке 16-метрового кашалота были получены следующие данные: его сердце весило 160 кг, лёгкие — 376 кг, почки — 400 кг, печень — около 1 т, мозг — 6,5 кг, длина всего пищеварительного тракта равна 256 м при весе около 800 кг. У 13-метрового кита сердце весило 126 кг, печень — 420.
Мозг кашалота — самый крупный во всём животном мире (абсолютно, но не относительно размеров тела), он весит до 7,8 кг. Размеры сердца среднего кашалота — метр в высоту и ширину. Сердце отличается сильным развитием мышечной ткани, что необходимо для перекачивания большого объёма крови кита, который относительно намного больше, чем у наземных животных. Кишечник кашалота — самый длинный во всём животном мире, и в отношении к длине тела кишечник кашалота также один из самых длинных среди животных. Его длина больше длины тела в 15—16 раз, больше только у некоторых дельфинов. Это одна из загадок, связанных с этим китом, поскольку у хищных животных кишечник никогда не бывает столь длинен. Желудок кашалота, как и у всех зубатых китов, многокамерный.
В позвоночнике кашалота 7 шейных позвонков, 11 грудных, 8—9 поясничных и 20—24 хвостовых. В отличие от других китообразных, у кашалотов первый позвонок (атлант) остаётся свободным, а остальные 6 шейных позвонков срастаются между собой. В передней конечности, превращённой в плавник, пять пальцев; плечевая кость иногда срастается с локтевой и лучевой. Узкая лопатка (в отличие от усатых китов, у которых лопатка веерообразная) имеет большой коракоидный отросток. Рёбер до 11 пар, из которых только 3 соединены с грудиной.
Дыхало кашалота (как у всех зубатых китов) образовано только одним левым носовым проходом; правый же скрыт под кожей, на его конце внутри рыла находится огромное мешковидное расширение. Внутри вход в правую ноздрю закрыт клапаном. В мешковидное расширение правого носового прохода кашалот набирает запас воздуха, который использует при нырянии.
Спермацетовый мешокСпермацетовый мешок (называемый иначе спермацетовой, или жировой подушкой) — уникальное образование в мире китообразных, имеющееся только у кашалотовых (он есть также у карликовых кашалотов, но далеко не так развит, как у обыкновенного кашалота). Он размещается в голове кашалота на своего рода ложе, образованном костями верхней челюсти и черепа, и на него приходится до 90 % веса головы кита.
Детальные исследования спермацетового мешка показывают, что этот орган кашалота имеет довольно сложную структуру. Он состоит из двух основных частей, заполненных спермацетом. Первая, верхняя часть, представляет собой подобие перевёрнутого корыта, ограниченного с боков и сверху очень толстым (у 14-метрового кашалота — более 11 см) и прочным слоем соединительной ткани, поверх которой — слой мышц, жир и шкура. Под этой, верхней, частью находится вторая, представляющая собой группу изолированных узких камер, расположенных одна за другой. Камеры при виде спереди имеют форму расширяющейся кверху трапеции, а сбоку — удлинённого вертикального прямоугольника. Они заполнены губчатой тканью, пропитанной спермацетом. Спереди спермацетовый мешок конически заостряется, будучи ограничен воздушными камерами. Сама соединительная ткань, пропитанная спермацетом, имеет вид пористой массы с очень тонкими стенками пор; она содержит до 98 % спермацета по массе.
Одно из важнейших назначений спермацетовой подушки, согласно новым исследованиям, — видимо, придание направления звуковым волнам при эхолокации. Но у этого органа явно имеются и другие функции: иногда считают, что спермацетовый орган может служить для охлаждения, то есть отвода части тепла из тела кашалота.
Ещё в 1970-е годы появились исследования, согласно которым спермацетовый орган регулирует плавучесть кашалота при нырянии и подъёме из глубины. Эти предположения были подтверждены и современными наблюдениями. Кит, регулируя приток крови к голове через густую сеть капилляров, может изменять температуру в спермацетовом мешке. Если приток крови повышается, то спермацет, температура плавления которого невелика, при 37 °C полностью переходит в жидкое состояние. Его плотность при этом понижается, облегчая киту всплытие, — и наоборот, затвердевший спермацет помогает нырять. Однако как жидкий, так и твёрдый спермацет существенно легче воды: его плотность при 30 °C — около 0,857 г/см³, 0,852 при 37 °C и 0,850 при 40 °C. Чтобы обеспечивать нулевую плавучесть тела на всех глубинах до 200 м, кашалоту достаточно изменять температуру спермацетового мешка в пределах всего 3 градуса, что легко достигается изменениями притока крови.
Похожую функцию выполняет жир у морского веслоногого рачка Calanoides acutus.
Вещества, входящие в состав спермацета, содержат такие жирные кислоты, длина молекулярных цепей и степень ненасыщенности которых обеспечивают оптимальную для такой функции температуру плавления спермацета. Благодаря этому животное, не прибегая к дополнительным усилиям, может кормиться на больших глубинах, затрачивая при этом минимум энергии.
Возможно также, что заполненная спермацетом голова используется китами для амортизации ударов. Действительно, самцы-кашалоты в схватках друг с другом в период спаривания или при атаке врагов наносят удары прежде всего головой. Однако спермацетовый мешок есть и у самок, так что этот вопрос полностью не решён.
Голос и слухГолосовые сигналы кашалота в целом близки к сигналам других китов. Это три типа звуков — стонущие звуки, щелчки и быстрый треск, похожий на звук механической пишущей машинки, и скрип. Кашалоты, попавшие на мель, громко ревут. Голос кашалота, как, впрочем, и у всех крупных китов, очень громкий — некоторые издаваемые кашалотом звуки могут достигать буквально фантастической громкости — до 236 децибел на микропаскаль на метр, что даёт абсолютную громкость около 116 децибел (это уже сравнимо с шумом двигателей крупного авиалайнера, который достигает 160 децибел). Таким образом, голос кашалота является одним из самых громких звуков в живой природе, если не самым громким (впрочем, у синего кита крик может превышать 188 децибел). Даже новорождённый детёныш кашалота издаёт звуки до 162 децибел. Такой уровень громкости свойственен коротким «щелчкам». Интересно, что голосовые сигналы молодых кашалотов очень сильно отличаются от голоса взрослых как по набору звуков, так и по акустической частоте. Согласно недавним исследованиям, кашалоты обладают лучшей чувствительностью к звукам низкой частоты, в том числе инфразвукам, чем усатые киты. Соответственно, и голосовые сигналы кашалота обычно имеют в среднем более низкую частоту — в среднем, около 4 кГц по сравнению с 10 кГц у китов-полосатиков. Учёные допускают, что с помощью громких «щелчков» кашалот способен оглушать добычу, но некоторые исследователи сомневаются в этом.
抹香鯨（学名：Physeter macrocephalus）又称巨抹香鲸、卡切拉特鲸，是世界上最大的齒鯨。在分類上，抹香鯨與侏儒抹香鯨與小抹香鯨是親緣較相近，身體構造相似而在體型上有大小的差異。抹香鯨在动物王国中具有的“潜水高手”的美誉。根據目前的觀測紀錄抹香鯨可深潛到一千公尺多，但不排除抹香鲸有能力下潜更深。根據鯨豚穿戴式追蹤器的結果顯示，目前潛水最深记录由柯氏喙鲸创造。在捕鯨年代中，抹香鯨因為頭部的鯨油應用廣泛，被視為獵捕的重要目標，捕捉數量是近期捕鯨中大型鯨被捕最多的一種。美國作家梅爾維爾的經典名著《白鯨記》，書中船長要獵捕的大鯨莫比·敵克就是一頭白色的抹香鯨。種名macrocephalus源自希臘文，意為「大頭」。抹香鯨另有一種名catodon，同種異名的情況過去曾引發長期的爭論，现macrocephalus為主流用语。 抹香鯨是全球分布的種類，有明顯的季節性遷徙，主要吃魷魚，具有複雜的社會結構及豐富變化的溝通喀答聲。
抹香鲸是體型最大的齒鯨，主要吃魷魚，常出沒在水深超過一千公尺的地方，世界三大洋均可見到抹香鯨的身影，也有季節性的洄游習性。臺灣東部海域在夏季賞鯨時，也可看到抹香鯨出沒的紀錄。
抹香鲸的身型具有明顯的雌雄二型性，雄型的體型較大，平均体长雌鲸約10-11米(體重約15公噸)，雄鲸14-16米(體重約40-45公噸)。是全世界體型最大的齒鯨。新生兒的體長約4公尺，重達1公噸。
与身軀比較，抹香鯨的頭部顯得不成比例的重而大，具有動物界中最大體積的腦，而尾部却显的短小，这使得抹香鲸的身躯比例則頭重尾輕。成年雄鯨的头部特別明顯，占身躯全長的四至三分之一，側看外表大致呈方体。它的鼻孔就位于这个巨大的长方体顶部左前方的两侧。抹香鲸只有左侧鼻孔畅通用来呼吸，而右侧的鼻孔则天生阻塞，因此抹香鲸在浮出水面呼吸时，噴氣柱以约45°角向左前方喷出; 這獨特容易辨別的抹香鯨噴氣，在距離兩公里外的海面即可輕易辨識。抹香鲸的下頷短小且狹窄，似棒狀，長度要比头部的上頷短，周邊有白色的唇線，由側面观看時不易分辨。它的下颌虽小但骨骼结实且强有力。下顎內側有二十至二十六對大而呈圓錐狀的牙齒，上顎沒有外露的牙齒，僅有埋於牙齦中小齒，或僅具牙槽。抹香鯨的牙齒為圓錐狀，成年鯨魚每顆牙齒可長達20公分重約１公斤，抹香鯨主要靠吸食吞入魷魚，牙齒在進食的功能上不強，而可能更多用在個體間的打鬥。此外，像其他的齒鯨一樣，抹香鯨的牙齒切片也具有一明一暗的齒質組成，可用作推估年齡。
抹香鯨具有很大的腦，體積可達八千立方公分，重約7.8公斤，超過人類大腦的五倍重。但是如果根據體型大小來標準化，則其腦化指數或腦部身體質量比並不高，甚至低於其他陸地上的靈長類[57]。但近十年來科學家仍發現抹香鯨具有複雜的社會結構且具方言性的聲音溝通，具有文化傳承的能力。
身體中後段的皮膚表面通常有許多水平方向的摺皺，這點與其他鯨類平滑緊實的皮膚不同，肥胖個體的皮膚摺皺通常較不明顯。背部相對於背鰭的位置有低矮的隆起，其後有一連串較小的突陵一路延伸至尾鰭，尾柄厚實。胸鰭短而寬闊，尖端渾圓，尾鰭呈三角形，邊緣筆直。
抹香鯨背面肤色深灰至暗黑，在明亮的陽光下呈现为棕褐色。腹部银灰发白。上脣與下顎近舌頭部位為白色。側腹處通常有不規則的白色區塊。
抹香鯨廣泛分布於全世界不結冰的海域，由赤道一直到兩極都可發現牠們的踨跡，其中以深且富生產力的海域為最，此類抹香鯨常出沒的地區過去捕鯨者習慣稱之為「基地」。
成年雄鯨與雌鯨的分布情形有明顯的不同，雌鯨通常棲息於水深1,000米以上、纬度40度以內的海域但在北太平洋可達北緯50度左右；雄鯨幼年時跟隨母親在熱帶海域生活，成長後會離群逐漸向較高緯度移動，體型越大、年齡越老的雄鯨，分布範圍也越偏高緯度，甚至會接近兩極浮冰地帶。雌鯨與未成年抹香鯨群通常會停留於1,000公里寬的區域內至少10年，而成年雄鯨移動情形寬廣的多。
臺灣東部海域在5-10月會有抹香鯨群洄游經過，雖然尚不能確定洄游路徑，但已經有幾隻抹香鯨在不同年間重覆經過。此外，西部台南四草與雲林嘉義一帶也有數次抹香鯨擱淺之紀錄。
因為抹香鯨的潛水時間很長，在海面上活動時間不多，但其特殊的外形與左斜的噴氣使其不易與其他大型鯨類混淆。兩次下潛的間隔抹香鯨會在海面漂浮或緩慢游動，外觀上很像巨大的漂流木；左傾約45度的噴氣低矮而呈樹叢狀。下潛前多半會弓身舉尾，此時可利用尾鰭的天然傷疤特徵來認識個體。有時有躍身擊浪或鯨尾擊浪的動作。
抹香鲸是哺乳動物中潛得最深的物種，16英尺（4.9米）宽的大尾鳍可使他们加速，1分钟就能潛320米深，抹香鲸的呼吸一次氣可换掉体內85%的氣，但深潛前仍可見到多次的換氣，超大的肺活量可使他们潜到超過1000米深的海底，还可在水面下待1小時。
長期穩定的雌鯨群構成抹香鯨社會的核心單位，此類小群可達12頭成年雌鯨，並伴隨其雌性與年輕雄性後代。雄鯨約4至6歲大、最遲在21歲過後會脫離出生家族獨自行動，年輕雄鯨常組成所謂的「單身漢族群」，參與者的體型與年齡多半相近，但個體間的聯繫不及上述的雌鯨群般緊密，且會隨著年齡增長而更加鬆散。年老雄鯨多半獨自在大洋中悠游，極少發現持續達1日以上的交流情形。整群的抹香鯨有時會在沙灘上擱淺。
由於成年雄鯨會為了成為幼鯨和雌鯨群聚的群聚之主而互相競爭，因此頭部常會有嚴重的傷痕分布，有時會見到斷折的牙齒甚至是下顎，科學家認為個體間可能有激烈的爭鬥行為。不同的雌鯨群彼此遭遇時，似乎有藉著聲音來溝通連絡的情形。
小說或電影裡常將抹香鯨描述成強壯威猛、會攻擊船隻的動物，但事實上抹香鯨面臨危險時，多半會選擇逃走。當抹香鯨意識到危機時，會將頭部探出水面浮窺，並緩慢地旋轉身體以看清周遭的情況，一旦確認有危險如虎鯨出沒時，牠們會很快地加速游離該海域或潛至深處，鯨群中只要有一頭逃走其他個體也會跟著行動。抹香鯨的泳速平均約為2至3節（1節相當於時速1.852公里），逃跑時的速度可能達7節，捕鯨時期曾有被追捕的抹香鯨以12節的速度狂奔的記錄。
有時候抹香鯨也會選擇反擊，文獻上關於捕鯨船遭抹香鯨攻擊甚至破壞的記錄所在多有。抹香鯨那龐大似鐵鎚的頭部與強而有力的尾部具有很大的破壞力，遭攻擊的船隻常有船壁被撞毀或遭鯨尾掀翻的情況，昔日的捕鯨小艇也曾有被盛怒的抹香鯨咬斷的記錄。
由於抹香鯨的成長速度緩慢，以及對後代長期的照料，因此牠們在被大量捕殺之後需要極為長久的時間才有可能恢復原有的族群數量。雌鯨約9歲大後性成熟，每4至6年才產一胎，較老的雌鯨生殖間隔可能更長。懷孕期至少在1年以上，可能長達18個月。雌鯨哺乳期至少2年，有時更長；曾在一頭13歲大的雄鯨與7歲的雌鯨胃中發現鯨乳。
繁殖地一般在南、北緯40度之間的熱帶與亞熱帶海域，雖然有部分交配行為在冬季中至夏季中發生，但大多數在春季：在北半球，交配期可能自1月一直到7月，而以3至5月為高峰；南半球的抹香鯨交配期在8月與12月之間，集中在10月。
抹香鯨與部分鬚鯨一樣會有所謂的護衛行為，在一個雌鯨小群附近數公里處有時會發現有1至2頭成年雄鯨跟隨，可能在前方、側面或後方（情況较少）。原因可能跟爭取交配機會有關，不過當該雌鯨群遭遇危險時的確有提供保護的作用。
當雌鯨群面臨虎鯨威脅時，可能會擺出所謂的「車輪」圓陣，亦即成鯨圍成一個大圓，幼鯨被集中於圓心處保護，整體看來形似馬車的車輪。除了一般人容易想像的以頭朝向外敵的情況，尾部朝外的陣型也曾有發現記錄。
一般認為抹香鯨主要在海底或附近區域覓食，以多種槍烏賊（squid）和深海魚為主要食物。雌鯨主要捕食重量在0.1至10公斤左右的槍烏賊，但也包括體型極為龐大的獵物，如為人所熟知的大王烏賊（或稱巨槍鰂）等；雄鯨同樣以槍烏賊為食，不過偏好獵物的體型通常更大，例如大王酸漿鱿。曾經在一頭抹香鯨的胃中發現一隻尚保持完整，長12公尺、重達200公斤的大王烏賊。在抹香鯨的嘴邊與身上有時會有類似被抓傷的刮痕與圓形的吸盤印痕，推測可能是與這類大型獵物搏鬥時，由槍烏賊觸鬚所留下的傷痕，曾有發現直徑達十公分的吸盤印痕的記錄。另外抹香鯨也會捕食章魚、烏賊和底棲性的魟、鯊魚，以及多種硬骨魚類，不過佔食物的比例不高。覓食時牠們常會吞下石頭、海綿、海鞘等其他非食物的物體。不同於其他大型鯨類有明顯覓食期的劃分，抹香鯨終年皆會進食，估計每天要消耗相當於體重3%至3.5%重量的食物。
抹香鯨的聽覺相當靈敏，據說捕鯨時期的捕鯨者必須儘可能地保持安靜，才能夠接近在海面上休息的抹香鯨，即使是船槳敲擊小船所造成的音量都可能會驚動鯨群。抹香鯨最常發出的溝通聲音是一連串的滴答聲，稱為密碼曲(Coda)，不同的族群會使用不同的方言溝通。 另外也會和其他齒鯨一樣，以回音定位來探測環境與追蹤獵物，另有一說認為牠們會用聚焦的超音波來震昏獵物，不過目前還沒有足以支持的證據。
在尚未現代化的捕鯨時期，抹香鯨是極為重要的捕捉對象，一方面是因為牠們有品質很好的鯨油與鯨腦油，另一方面也因為當時的船隻以帆船為主，追不上大型鬚鯨，所以游速較慢且死後會浮在水上的抹香鯨與露脊鯨便成為捕鯨者的頭號獵物。
鯨腦油（spermaceti）又稱為鯨蠟，是一種白色的蠟狀物質，其名稱源自拉丁文sperma與ceti，意思分別是「精子、精液」與「鯨」，當初發現時被人誤以為是抹香鯨的精液。鯨腦油的主要成分是十六酸鯨臘醇酯（分子式C15H31COOC16H33），熔點攝氏42至50度，不過鯨腦油的實際熔點接近或略高於抹香鯨的體溫。
鯨腦油儲存於抹香鯨頭部稱為「抹香鯨腦油器」的腔室中，一頭抹香鯨的頭部可能含有1,000公升以上的鯨腦油。該器官與鯨腦油的功能目前還沒有確實的答案，一般認為抹香鯨會藉著增加局部血流量或吸入冰冷海水的方式，讓鯨腦油融解或凝固而改變比重，作為深潛與上浮時的浮力調節器。另有一說是腦油器官可能有類似透鏡聚焦的功能，與抹香鯨發射超音波有關。
自人類開始捕捉抹香鯨以來，鯨腦油就被視為重要商品，最初供作蠟燭，後來主要用於製造潤滑油。
龍涎香（Ambergris）是一種偶爾會在抹香鯨腸道裡形成的臘狀物質，主要用於香水的固定劑。其名稱源自古法語ambre gris，意為「灰色琥珀」，與之相對的是ambre jaune，「黃琥珀」，也就是真正的琥珀（amber）。《星槎胜览》记载：“龙涎屿，独然南立海中，波击云腾，每至春间，群龙所集，于上交戏，而遗涎味……其龙涎初若脂胶，黑黄色，颇有鱼腥之气，久则成就土泥。”大多數的龍涎香都是在抹香鯨的大腸中發現，不過也曾在小腸中找到小碎塊，推測它最初應該是在小腸中形成。體內有龍涎香的抹香鯨比例約僅1%至1.5%，一般認為它是槍烏賊的嘴喙在腸道消化後剩餘的殘渣，嘴喙不會被胃酸消化，胆囊能够大量分泌蠟質进入胃内将这些嘴喙包裹住，但確實的形成原因目前仍不清楚。
龍涎香的外觀呈暗褐色，內部則為淺黃至灰色，重量由0.1至10公斤不等，已知最大的龍涎香是在1953年12月21日，由一頭在南半球捕殺的14.9公尺長的雄抹香鯨體內取得，重達420公斤。龍涎香的比重約0.73至0.95，因此被抹香鯨排出體外後會浮在海面上，偶然情況下會如傳聞般被海浪沖上沙灘，不過目前有留下記錄的龍涎香絕大多數都是商業捕鯨時代由抹香鯨體內取得的。
分析龍涎香的化學組成，其中約25%至45%是一種稱作龍涎香醇（ambrein，分子式C30H51OH）的物質，它造就了龍涎香的特殊性質。新鮮的龍涎香常因沾有抹香鯨的糞便而有刺激性的臭味，但待其熟成後會產生類似麝香的氣味。
龍涎香早在九世紀時的伊斯蘭世界就是貴重商品，用作薰香、催情劑、香料與特殊藥材等，當時龍涎香被視為一種神祕的物質。1574年一位法蘭德斯的植物學者Carolus Clusius首度提出龍涎香是鯨類消化道殘餘物的理論，此學說得等到1712年美國開始大量捕捉抹香鯨以後才普遍為人所接受。到了二十世紀，可取代龍涎香的化學合成物質問世。
比起那些已瀕臨滅絕的大型鬚鯨，抹香鯨的處境似乎好上許多，現今世上估計仍有數十萬頭抹香鯨，其食物來源並非人類漁業的主要目標，而牠們位於較深海域的棲地在汙染與人類破壞上也比較輕微。然而，捕鯨的後遺症已開始浮現。過去捕鯨者會選擇性的捕捉體型較大的成年雄性，雄鯨大量被捕殺的結果可能減少懷孕率並增加雌鯨、幼鯨群遭虎鯨攻擊的可能性；另外有研究發現抹香鯨族群之間的基因歧異度異常地少，原因可能也跟雄鯨大量被捕殺有關。今日對抹香鯨最主要的威脅是漁具纏繞與船隻的碰撞意外。
抹香鯨（学名：Physeter macrocephalus）又称巨抹香鲸、卡切拉特鲸，是世界上最大的齒鯨。在分類上，抹香鯨與侏儒抹香鯨與小抹香鯨是親緣較相近，身體構造相似而在體型上有大小的差異。抹香鯨在动物王国中具有的“潜水高手”的美誉。根據目前的觀測紀錄抹香鯨可深潛到一千公尺多，但不排除抹香鲸有能力下潜更深。根據鯨豚穿戴式追蹤器的結果顯示，目前潛水最深记录由柯氏喙鲸创造。在捕鯨年代中，抹香鯨因為頭部的鯨油應用廣泛，被視為獵捕的重要目標，捕捉數量是近期捕鯨中大型鯨被捕最多的一種。美國作家梅爾維爾的經典名著《白鯨記》，書中船長要獵捕的大鯨莫比·敵克就是一頭白色的抹香鯨。種名macrocephalus源自希臘文，意為「大頭」。抹香鯨另有一種名catodon，同種異名的情況過去曾引發長期的爭論，现macrocephalus為主流用语。 抹香鯨是全球分布的種類，有明顯的季節性遷徙，主要吃魷魚，具有複雜的社會結構及豐富變化的溝通喀答聲。
ワシントン条約附属書I 分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 哺乳綱 Mammalia 目 : 偶蹄目/鯨偶蹄目
マッコウクジラ（抹香鯨、Physeter macrocephalus）は、偶蹄目（鯨偶蹄目とする説もあり）マッコウクジラ科マッコウクジラ属に分類されるクジラ類。本種のみでマッコウクジラ属を構成する。
ハクジラ類の中で最も大きく、歯のある動物[7]では世界最大で、巨大な頭部形状が特徴。
属名 Physeter は、「鯨の潮吹き」を意味する 古代ギリシア語: φυσητηρ (physētēr; ピュセーテール) に由来[注釈 1]。 とりわけマッコウクジラは前方に吹き出す潮がよく目立つためか、後にその属名に冠されることとなった。英語では「ファイシター」のごとく発音する[注釈 2]。日本語では慣用的に「フィセテル」「フィセター」などと呼ぶことが多い。
種小名 macrocephalus は古代ギリシア語: μάκρος (makros) 「長い、大きい」 ＋ κεφαλή (kephalē) 「頭」の合成語。
和名「マッコウクジラ」の漢字表記は「抹香鯨」である。古代からアラビア商人が取り扱い、洋の東西を問わず珍重されてきた品に、香料であり医薬でも媚薬でもある龍涎香というものがあったが、それは海岸に打ち寄せられたり海に漂っているものを偶然に頼って見つけ出す以外、手に入れる方法が無かった。しかしその実、この香料の正体はマッコウクジラの腸内でごくまれに形成されることがあり、自然に排泄されることもあった結石であり、捕鯨が盛んに行われる時代に入ると狩ったマッコウクジラから直接採り出すことが可能になった。この、マッコウクジラの「龍涎香」が、抹香（まっこう）に似た香りを持っていることから、近代日本の博物学では中国語名「抹香鯨」に倣（なら）って「抹香（のような龍涎香を体内に持つ）鯨」との意味合いで呼ばれ、そのまま生物学名として定着した。
英語名 sperm whale の原義は、「精液くじら」あるいは「精液（のような液体である鯨蝋が採れる）鯨」である（「#脳油（鯨蝋）」の節を参照）。別名に Cachalot （キャシャロット）があり、これはアメリカ海軍の艦名にもなっている（別項「潜水艦カシャロット」を参照）。
北極から南極まで世界規模で分布しており、深海沖に最も多くが生息している。社会的単位は安定していて、雌と子は部分的に母系の集団で暮らす。雄は高緯度の寒流域にも進出するが、メスと子が暖流域の外に出ることは滅多にない。
日本では小笠原諸島近海に雌と子供の群れが定住し、知床半島近海には雄が見られる（成熟に近い雄が群れを成し、ツチクジラ、オウギハクジラ等深海性の種類が陸上からの観察が可能なほど陸に接近するという点で特有である）。カイコウラ沖やイオニア海など地中海にも完全なあるいは季節的定住群が存在する。通常マッコウクジラは回遊することが多いので、これは特異な事例である。
世界規模で多く生息している個体群には不明確なものもあり、地中海にてクリック音の観測や目撃情報などの分析から、詳細は不明ながらも、想定以上に多く生息しているであろう事実が確認された事もある（詳細は「深海への適応」参照）。ただし、北米西海岸沖やイギリス周辺、オーストラリア南西部やニュージーランド周辺（フィヨルドランド沿岸など）など、捕鯨の影響から回復が遅れ、個体数の低い海域も存在する。
本種は全てのクジラ類の中で最も大きな性差をもつ。標準的なオスの体長は約16- 18mであり（長さの比較資料：1 E1 m）、メスの約12- 14mと比べて30-50%も大きく、体重はオス50t に対しメス25t と、ほぼ 2倍の差異がある。なお、誕生時は雌雄いずれも体長約4m、体重 1t 程度である。ハクジラの中では最大種であり、成長したオスには体長が20mを越えるものもいる。
本種を特徴づける著しく肥大化した頭部は、その長さがオスで体長の3分の1に達する。これは、クジラ類の中でも例外的に巨大である。脳は、おそらく全ての動物の中でも最大・最重量であり、成体のオスでは平均 7kg に達するが、身体サイズに比べれば決して大きな脳ではない。
背中の色は一様に灰色だが、日光の下では褐色に見えるかもしれない。背中の皮膚は通常凸凹（でこぼこ）で、他の大きなクジラのほとんどが滑らかな皮膚をしているのとは対照的。
噴気孔（呼吸孔、鼻孔）の位置は頭部正面に集中しており、遊泳方向に向かって左側にずれている。そのため、潮吹きは前方に向かった特徴的なものとなる。背鰭（せびれ）は背骨に沿って前から3分の2の場所に位置し、通常は短い二等辺三角形の形状をしている。尾は三角形で非常に厚い。クジラが深い潜水を始める前には、尾は水面から非常に高く引き上げられる。
マッコウクジラ属のみでマッコウクジラ科を構成する説もある[4]。MSW3(Mead & Brownell,2005)ではマッコウクジラ科にコマッコウ属Kogiaを含め亜科は認めていない[8]
下顎（したあご）に20-26対の円錐形の歯を有する。それぞれの歯は約1kgもの重量を持っている。ヤリイカやダイオウイカなど主な食性はイカ類であり、スケソウダラやメヌケ、フリソデウオ科やツノザメ科のような大型の深海魚類も餌となる。
丸呑みが可能なイカ類を食べるために歯は不要と考えられており、本種が歯を備えている理由ははっきりとは分かっていない。歯を持たないにもかかわらず健康に太った野生の個体も、実際に観察されている。現在では、同種のオス同士で争う際に歯が使用されるのではないかと考えられている。この仮説は、成熟したオス個体の頭部に見つかる傷の形状が歯形にあっていたり、歯が円錐形で広い間隔を空けて配置されている理由も説明できる。上顎の中にも未発達の歯が存在するが、口腔内まで出てくることはまれである。似た食性を持つハナゴンドウが、マッコウクジラと同じく下顎にのみ歯が有していることに、紐解くべき糸口があるかもしれない（この種はマイルカ科に属すが、多くの部分でマッコウクジラと酷似している）。
近年の研究により、子を海面に残したまま深海へ獲物を獲りにいった親が、捕らえた獲物を子の餌としてくわえたまま持ち帰る姿が確認されている。映像に収められているものはダイオウイカで、一匹丸ごとではなく、一部だけを持ち帰ってきた。これにより、歯の存在理由が獲物をかみ切ること、深海から海面へ運ぶときの滑り止めなどとしての仮説も出てきた。
試算では、マッコウクジラの摂餌量は年間で9千万トン - 2億2千8百万トンと推計される[9]。この95%がイカとすれば、およそ8千万トン - 2億トンのイカがマッコウクジラに食べられ、それは世界中の年間漁獲量の30倍 - 66倍になるという[9]。もっとも、マッコウクジラが食するイカは、主に中深層に生息するクラゲイカといった大型イカ[注釈 3]と考えられ、それらのイカは人間の食用には用いられない[9]。
本種は家族の絆がとても強い。子は生まれてすぐには深海に潜ることができない。母親は子が深海へ潜ることができるようにするため、しばしば訓練をするが、子がなかなか潜ろうとしない場合は母乳を飲ませながら潜る。最近の研究では頻繁に深海と海面を行き来することが分かっている。
成熟した雄は、通常は独り立ちし、雌や子供が進出しない極海に至るまで広範囲を回遊する。若い雄同士で独自のグループを形成する。また、雌や子供の群れがシャチや捕鯨船などに襲われた際に救出にくる事もある[10]。群れを守るために捕鯨船（大型帆船）を雄が攻撃して沈没させた例[注釈 4]も存在する。
近年、ホエールウォッチング業務が世界中に盛んになり、比較的個体数の多い本種も観察の対象とされる事も非常に多い。特にカイコウラなど、様々な地域がマッコウクジラを対象としたホエールウォッチングで発展してきた事は特筆すべき事である。また、捕鯨を知らない若い世代が増えてきた事もあって、人間や船舶などに対する警戒心が薄れ、より人懐っこくなりつつある[11]。また、花形の円陣を組んで捕食者への抵抗を見せることがあるが、これは本種以外ではセミクジラでも確認されたことがあるし、天敵がいない状況でも見せることがある。[12]
他の中～大型種（ザトウクジラやナガスクジラ、ミンククジラ、シャチなど）と行動を共にする事もある。日本では、根室海峡[13]や伊豆諸島等でこれらの交流が観察された事がある。
マッコウクジラは基本的には深海性だが、たとえばアジア圏では千島列島やコマンドルスキー諸島、知床半島や金華山沖、東京湾や房総半島周辺（館山湾、三浦半島[14]、白浜沖[15]、千倉町[16]など）、伊豆半島周辺[17][18]から伊豆諸島、火山列島、屋久島・奄美諸島から南西諸島[19][20]、台湾、マリアナ諸島[21]など、沿岸近くに見られる海域も数多く存在する。これらの海域では積極的な観察の対象になることも多い。特に成熟雄などは満足な遊泳ができないほどの浅い湾などに入り込み、しばらく休息してから外洋に出ていくこともある。スコットランド沖やフィリピン沿岸になど、沿岸性の特殊な個体群なども存在する[22]。
また、その生涯の3分の2を深海で過ごす。軽く2,000mは潜ることができ、集団で狩りをすると考えられている。光の届かない深海においてはイルカ等に代表される反響定位（エコーロケーション）を用いている。家族同士での会話にも音を利用していると考えられている。
本種の潜水能力はクジラの中で群を抜いている。ヒゲクジラ類の潜水深度は200- 300m程度とされる。マッコウクジラの場合は、全身の筋肉に大量のミオグロビンを保有し、これに大量の酸素を蓄えることが可能である。このため、1時間もの間を呼吸することなく潜っていられることが可能で、さらに、これによって肺を空にして深海の水圧を受けないことも明らかとなった。通常では、約1,000m近くの深海に潜ってから息継ぎをするために水面に上がり始めるまでの20分ほどの間、深海にて捕食などの活動を行っていることが分かっている。また、3,000mを潜ったとする記録もあり（長さの比較資料：1 E3 m）、深海層での原子力潜水艦との衝突事故や、海底ケーブルに引っかかって溺死したと見られる死骸の発見などの実例が、この記録を裏づける。しかし2,000m以上の深さまで潜ると捕食すべきイカなどの数も少なくなるため、それ以上はあまり積極的に潜ろうとするとは考えにくいとも言われている。マッコウクジラと衝突した場合、大型船は船体を破損させることはないが、ヨットや木造船であった場合には多大な損傷をこうむることが予想される。
マッコウクジラは、ハクジラの中でも特殊な深海潜行型として高度に進化適応を遂げた種である。この進化がどのような条件下で引き起こされたものであるかについては未だ詳らかにされないものの、彼らの祖先にあたるクジラが、他の大小多様なハクジラ類や大型サメ類との浅海域での生存競争に敗れ、食いはぐれての結果的選択であるとの推論は成り立つ[23]。そのような動物も他所に活路を見出して、その上で新たな環境への的確な適応を遂げられた場合に限って、新しい種として子孫を残し、進化を次の段階へ進めていくことが可能となる。しかしまた、優勢種であるがためにその一部が分布域を拡大していくうちに、異なる形質を獲得していき、遂には別の種として分化した、との考え方もあり得る。いずれにしても、彼らの祖先は、何らかの条件の下でクジラ類にとっては未踏の海域であった深海という環境に挑み、長い時間をかけて現在の高度に適応したマッコウクジラの形質を獲得していったと考えられ、ダイオウイカ等の巨大無脊椎動物の生息によって深海という環境の生物量が決して貧しくはないことが、彼らの祖先の進化を下支えしつつ促したといえる。ハクジラ類が持っている反響定位の能力も深海にあって大いに威力を発揮し、彼らを優勢種に押し上げている。
ハイドロフォン（Hydrophone）によるニュートリノ検出を目的とした海洋ノイズ検出実験において、カターニア東方にある深度2000メートルのテスト海域でマッコウクジラのクリック音が観測された。また目撃情報や海面近くの音響記録に基づいた調査によって、分布は稀だと思われていた海域においても予想以上にマッコウクジラが棲息していることが明らかになった。観測されたクリック音のパターンが二種類あることから、地中海海盆の外から一時的に入ってくる通りすがりのクジラの存在が示唆されたが、地中海のマッコウクジラが1つの閉鎖個体群なのか、それとも外海の個体群とのやりとりがあるのかは判明しておらず、生態には未知な部分が残されている[24]。
本種は低い出生率と遅い成熟と長命を獲得している。メスは4歳から6歳で成熟し、メスの妊娠期間は少なくとも12か月、最長で18か月。そして、子育ては2-3年続く。マッコウクジラの家族は、母系家族でメスが中心となる。オスは単独行動、もしくは若い雄同士が小さな群れを造る。オスの繁殖適齢期は10歳ごろから20歳ごろまでの約10年間続き、40歳を超えても成長は止まらず、約50歳で最大に達する。また、出産は5年に一度しか行わない。
雄は一体で複数の雌を獲得するハーレムによって子孫を残す性質で、複数の雌と交尾した後には子育てには参加しない。成熟した雄のペニスの長さは1mを軽く超す程のものとなる。
群れを造る雌と子供達は結束が強く、弱って傷ついた仲間を囲って天敵であるシャチやサメなどの攻撃から守ったり、その囲いを解かずにそのままの姿勢で安全地帯へと押しやるような行動も観察されている。
大型の老熟したマッコウクジラの体表には多くの傷が見受けられる。特に雄個体には頭部に前述の歯によって噛み合った傷が多く、これは繁殖期で雌をめぐって雄同士争う後によく見られるといわれる。なお傷は時間と共に白く変色していって体表にそのまま残るか、皮膚に埋もれていく。
成熟した個体には、リング状の傷が帯状に付いていて、特に口と顔周りに多いが、これはダイオウイカの必死の抵抗により、強力な触腕にしがみつかれ、皮膚に傷を負ったものである。南極近くに住む個体には、ダイオウホウズキイカによって付けられたと思われる鉤爪が刺さったままのものも見受けられた。
泳ぎが遅く、深海性の為に、暖かい海にいる個体はダルマザメの標的にもされている。
人間のほかには、シャチが天敵で[25]、幼獣だけでなく成体も、シャチの群れに襲われ殺されることがある[26]。
鯨蝋（げいろう）とは頭部から採取される白濁色の脳油の別名である。脳油は精液に似ているため、精液と誤解されていたことがあり、英語では spermaceti （原義：「鯨-精液」）と呼ばれている。英名の sperm whale はこのことに由来する。
脳油はイルカやシャチなどのハクジラ類にみられる反響定位（エコーロケーション）の際に音波を集中するレンズの機能を持つメロンと呼ばれる頭部器官を満たすワックスエステルである。尚、一部で脳漿油と呼ぶ向きもあるが、脳漿は脳の髄液を指す為、全く無関係である。反響定位による音波は他のハクジラ類同様に、遊泳時の障害物の探知や獲物の捜索に使われるが、マッコウクジラの脳油であれば、獲物に対して高い指向性を持った強力な音波を放つことで失神あるいは麻痺に陥らせ、捕らえる事が可能であるという説もある、実際には確認されていない。
脳油は他のハクジラ類のメロンと異なり、マッコウクジラの体温下では液状であるが、約25℃で凝固することが知られている。鯨類学者クラークはこの性質に着目し、潜水の際には鼻から海水を吸い込み冷やすことで脳油を固化させ比重を高め、浮上の際には海水を吐き出し血液を流し温めることで液化させ比重を小さくすることで、急速な潜水および浮上を可能にしているという説を唱えている。潜水・浮上はほぼ垂直に、かつ、急速に行われることが確認されているが、潜水病に陥ることが無いことも確認されている。
鯨蝋は高級蝋燭や石鹸の原料、灯油、機械油として利用された。特に精密機械の潤滑油としては代替品が無く、1970年代まで需要があった。かつてはこの鯨蝋を目的に大量のマッコウクジラが乱獲された。 特に米国では18世紀から19世紀にかけて盛んにマッコウクジラを捕獲した。米国が日本に開国を迫った理由の一つに捕鯨船の中継基地の設置が挙げられるが、アメリカ大陸近海のマッコウクジラを捕り尽くし、日本に近い西太平洋地域に同じマッコウクジラの大規模な群れがあるのを発見してのことである。今でも同海域には数万頭のマッコウクジラがいるといわれる。
マッコウクジラは肉にも蝋を含むため、食用の際に油抜きをする。日本では主に大和煮に用いられたり、大阪では油抜きをした皮（コロ）をおでん（関東煮）で食すのが一般的である[27]。鮎川[要曖昧さ回避]や小スンダ列島のレンバタ島では干物にする（鯨肉#鯨種と食味も参照）。油抜きをしないで大量に食べると下痢をする恐れがあり、アメリカ人捕鯨船員の鯨肉には毒があるという迷信もあり、肉は捨てられたというのは、この様に食用に不向きであった点もある。また、このマッコウクジラを最高の目標としたアメリカ式捕鯨の時代において、冷蔵技術もない当時、3年以上が標準であった捕鯨航海の間、肉を商品価値のある状態で保管するのは不可能であった。
あくまで小説中の話ではあるものの、捕鯨船員のキャリアを持つハーマン・メルヴィルが書いた『白鯨』の中では、欧米においても鯨食は強くタブーとしていなかったため、同時代人から見ても「船員の食肉とすらしない」というのは疑問であったようである。これに対して「眼の前の数十トンの肉塊を見て食欲を催すことはない」「捕鯨船では商品にならない絞り粕を油として使うが、鯨の肉を鯨自身の油で焼くのはさすがに縁起が悪い」と言った主旨のことが述べられている。一方無価値と見られた故に食べたいという船員に対して止めることもなかったようであり、マッコウの尾のステーキなども紹介されている。
尚、前述の鮎川においても余剰鯨肉が捨てられており、後に鯨肥に活用するようになった（クジラ#鯨の利用のその他、残滓の利用も参照）。
食料として見た場合、マッコウクジラの体内に含まれる微量の水銀に注意する必要がある。厚生労働省は、マッコウクジラを妊婦が摂食量を注意すべき魚介類の一つとして挙げており、2005年11月2日の発表では、1回に食べる量を約80gとした場合、マッコウクジラの摂食は週に1回まで（１週間当たり80g程度）を目安としている[28]。
この項目は、動物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然／プロジェクト:生物）。 マッコウクジラ（抹香鯨、Physeter macrocephalus）は、偶蹄目（鯨偶蹄目とする説もあり）マッコウクジラ科マッコウクジラ属に分類されるクジラ類。本種のみでマッコウクジラ属を構成する。
ハクジラ類の中で最も大きく、歯のある動物では世界最大で、巨大な頭部形状が特徴。
향고래 또는 향유고래 또는 말향고래(영어: sperm whale 또는 cachalot)는 이빨고래류 중에 가장 큰 종이다. 이빨을 가진 동물로는 지구상에 존재했던 그 어떤 종보다도 크다. 머리에 밀랍으로 가득찬 경랍기관이 있으며, 거대한 사각형 머리가 특징적이다. 허먼 멜빌의 소설 「모비 딕」에 등장하는 것으로 유명하다. 울산 반구대 암각화에 두 마리가 새겨져 있으며, 2004년 동해안에서 70년 만에 발견된 바 있다. 학명은 Physeter macrocephalus / Physeter catodon[2]이다. 몸길이는 수컷 17m~21m, 암컷 18m, 몸무게는 수컷 35~74t, 암컷 20~36t이다. 온몸이 회색이고 배쪽에 담색의 얼룩점이 있는데 몸빛깔은 나이와 더불어 흰색으로 변하는 경향이 있다. 머리는 성장에 따라 커져서 몸길이의 3분의 1 정도를 차지하게 된다. 뇌의 무게는 8 kg 정도이다. 등지느러미는 없지만 파도 모양의 피부돌기가 있다. 아래턱은 통나무처럼 가늘고 길며 한쪽에 20~28개의 큰 이빨이 있다. 위턱의 이빨은 퇴화되어 작아져서 눈에 띄지 않는다. 가슴지느러미는 몸에 비해 대단히 작다. 잠수능력이 뛰어나서 1시간 30분이나 잠수하기도 하며 수심 2,250m(7,382 ft)나 되는 심해까지 내려가기도 한다. 참고로, 민부리고래의 최고 잠수기록은 2,992m(9,816 ft)이다. 오징어나 커다란 대왕오징어를 주식으로 하며 물고기도 먹는다. 4년마다 한배에 1마리를 낳는데 임신기간은 15~16개월이다. 세계 각지의 바다에 분포하며 브리그모파이세터가 조상격이다.[3]
다음은 거테시 등(Gatesy et al..)의 계통 분류이다.[4]
고래하목 수염고래† Janjucetus
이빨고래 참돌고래상과향고래 또는 향유고래 또는 말향고래(영어: sperm whale 또는 cachalot)는 이빨고래류 중에 가장 큰 종이다. 이빨을 가진 동물로는 지구상에 존재했던 그 어떤 종보다도 크다. 머리에 밀랍으로 가득찬 경랍기관이 있으며, 거대한 사각형 머리가 특징적이다. 허먼 멜빌의 소설 「모비 딕」에 등장하는 것으로 유명하다. 울산 반구대 암각화에 두 마리가 새겨져 있으며, 2004년 동해안에서 70년 만에 발견된 바 있다. 학명은 Physeter macrocephalus / Physeter catodon이다. 몸길이는 수컷 17m~21m, 암컷 18m, 몸무게는 수컷 35~74t, 암컷 20~36t이다. 온몸이 회색이고 배쪽에 담색의 얼룩점이 있는데 몸빛깔은 나이와 더불어 흰색으로 변하는 경향이 있다. 머리는 성장에 따라 커져서 몸길이의 3분의 1 정도를 차지하게 된다. 뇌의 무게는 8 kg 정도이다. 등지느러미는 없지만 파도 모양의 피부돌기가 있다. 아래턱은 통나무처럼 가늘고 길며 한쪽에 20~28개의 큰 이빨이 있다. 위턱의 이빨은 퇴화되어 작아져서 눈에 띄지 않는다. 가슴지느러미는 몸에 비해 대단히 작다. 잠수능력이 뛰어나서 1시간 30분이나 잠수하기도 하며 수심 2,250m(7,382 ft)나 되는 심해까지 내려가기도 한다. 참고로, 민부리고래의 최고 잠수기록은 2,992m(9,816 ft)이다. 오징어나 커다란 대왕오징어를 주식으로 하며 물고기도 먹는다. 4년마다 한배에 1마리를 낳는데 임신기간은 15~16개월이다. 세계 각지의 바다에 분포하며 브리그모파이세터가 조상격이다.
_RU.svg){kind=spacer}
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
