Els curculionoïdeus (Curculionoidea) son una superfamília de coleòpters polífags coneguts popularment com a morruts o corcs. Normalment són insectes petits de menys de 6 mm i són herbívors. Hi ha unes 60.000 espècies (tantes com vertebrats) distribuïdes en diverses famílies, la majoria dins la família Curculionidae (els morruts veritables).
Molts morruts ataquen plantes cultivades. El morrut del blat (Sitophilus granarius) danya els cereals emmagatzemats. El morrut del cotó (Anthonomus grandis) ataca els conreus de cotoner.
Sovint es troben morruts en aliments secs incloent nous i llavors.
Una filogènia dels Curculionoidea basada en l'ADN ribosòmic i dades morfològiques es proposa a sota:[1]
Els curculionoïdeus es subdivideixen en les següents famílies i subfamílies:[2]
Els curculionoïdeus (Curculionoidea) son una superfamília de coleòpters polífags coneguts popularment com a morruts o corcs. Normalment són insectes petits de menys de 6 mm i són herbívors. Hi ha unes 60.000 espècies (tantes com vertebrats) distribuïdes en diverses famílies, la majoria dins la família Curculionidae (els morruts veritables).
Molts morruts ataquen plantes cultivades. El morrut del blat (Sitophilus granarius) danya els cereals emmagatzemats. El morrut del cotó (Anthonomus grandis) ataca els conreus de cotoner.
Sovint es troben morruts en aliments secs incloent nous i llavors.
Chwilen fach o'r uwch-deulu Curculionoidea yw gwiddonyn (hefyd euddonyn neu wyfyn yr ŷd). Mae mwy na 60,000 o rywogaethau o widdon mewn saith teulu.[1] Maent yn bwydo ar blanhigion (neu weithiau ar ffyngau) ac mae rhai rhywogaethau'n niweidio cnydau. Lleolir y geg a'r teimlyddion ar "drwyn" hir (y rostrwm), fel rheol.
Mae nifer o rywogaethau yn blâu, gan gynnwys y gwiddonyn ŷd, y gwiddonyn reis a'r gwiddonyn cotwm.
Chwilen fach o'r uwch-deulu Curculionoidea yw gwiddonyn (hefyd euddonyn neu wyfyn yr ŷd). Mae mwy na 60,000 o rywogaethau o widdon mewn saith teulu. Maent yn bwydo ar blanhigion (neu weithiau ar ffyngau) ac mae rhai rhywogaethau'n niweidio cnydau. Lleolir y geg a'r teimlyddion ar "drwyn" hir (y rostrwm), fel rheol.
Mae nifer o rywogaethau yn blâu, gan gynnwys y gwiddonyn ŷd, y gwiddonyn reis a'r gwiddonyn cotwm.
Curculionoidea jsou nadčeleď brouků označovaných všeobecně jako nosatci. Obvykle to jsou brouci menší než 6 mm a obecné jméno si vysloužili vzhledem ke tvaru jejich hlavy, protažené do dlouhého nosce.
Je známo přes 60 000 druhů v několika čeledích, jednou z nich jsou Curculionidae (praví nosatci). Mnoho nosatců škodí na různých plodinách. Brouk pilous černý (Sitophilus granarius) poškozuje obilniny, škůdce na bavlníku nosatec Anthonomus grandis poškozuje bavlníkové tobolky tím, že klade vajíčka do nevyzrálých tobolek a larvy brouka pak tobolku zničí.
Nosatci jsou často nalézáni v suchých plodech jako jsou ořechy a semena, cereálie a obilné produkty. V domácích podmínkách mohou být zpozorováni v mouce, kterou často úspěšně zamořují. Napadají též ovesné vločky, kroupy, krupici a mnohé další obilné produkty, do kterých mohou zanést bakterie, např. E. coli, které mohou způsobovat různé nemoci.
Protože je zde mnoho druhů v široké různorodosti, je zařazování nosatců ve stadiu neustálých proměn. V zásadě jsou nosatci rozděleni do dvou hlavních oddílů, Orthoceri - primitivní nebo nepraví nosatci a Gonatoceri - praví nosatci (nosatcovití Curculionidae). Zimmerman navrhoval ještě třetí oddíl, Heteromorphi, pro několik přechodných forem. Nepraví nosatci se odlišují tím, že mají přímá tykadla, zatímco praví nosatci mají zahnutá (uzlovitá) tykadla. U pravých nosatců se tento ohyb projevuje na konci prvního článku tykadla, který je obvykle delší než ostatní segmenty. Objevují se však některé výjimky. Nanophyini jsou primitivní nosatci, s uzlovitými tykadly zahnutými za prvním článkem. Z pravých nosatců mají Gonipterinae a Ramphus krátký první článek a malé nebo žádné zahnutí.
Nosatec rodu Curculio
Nosatec čeledi Belidae na květu petržele.
Nosatec z Indie
Indická zobonoska
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Curculionoidea na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu Curculionoidea ve Wikimedia Commons
Curculionoidea jsou nadčeleď brouků označovaných všeobecně jako nosatci. Obvykle to jsou brouci menší než 6 mm a obecné jméno si vysloužili vzhledem ke tvaru jejich hlavy, protažené do dlouhého nosce.
Je známo přes 60 000 druhů v několika čeledích, jednou z nich jsou Curculionidae (praví nosatci). Mnoho nosatců škodí na různých plodinách. Brouk pilous černý (Sitophilus granarius) poškozuje obilniny, škůdce na bavlníku nosatec Anthonomus grandis poškozuje bavlníkové tobolky tím, že klade vajíčka do nevyzrálých tobolek a larvy brouka pak tobolku zničí.
Nosatci jsou často nalézáni v suchých plodech jako jsou ořechy a semena, cereálie a obilné produkty. V domácích podmínkách mohou být zpozorováni v mouce, kterou často úspěšně zamořují. Napadají též ovesné vločky, kroupy, krupici a mnohé další obilné produkty, do kterých mohou zanést bakterie, např. E. coli, které mohou způsobovat různé nemoci.
Die Curculionoidea sind eine weltweit verbreitete Überfamilie der Käfer innerhalb der Teilordnung Cucujiformia. Neben den bekannten Rüsselkäfern und Borkenkäfern umfasst sie eine Reihe von Familien, die überwiegend früher als Teil der Rüsselkäfer betrachtet wurde. Die Überfamilie umfasst 62.000 Arten (Stand 2007),[1] davon allein 51.000 Curculionidae (Rüsselkäfer im engeren Sinne). Man nimmt aber an, dass in dieser Familie besonders viele wissenschaftlich noch unbeschriebene Arten existieren, meist in den tropischen Regenwäldern, so dass die tatsächliche Artenzahl vermutlich ein Vielfaches davon beträgt. Die Anzahl und Abgrenzung der Familien der Curculionoidea ist innerhalb der Wissenschaft noch nicht endgültig geklärt und umstritten.[2]
Die Curculionoidea umfasst eine ungeheure Artenfülle an Käfern mit beinahe allen denkbaren Ab- und Umwandlungen des Körperbaus, von millimetergroßen Winzlingen bis hin zu Arten von etwa 10 Zentimeter Körperlänge. Allen gemeinsam ist eine Ernährung der Larven als Pflanzenfresser (Phytophage) oder, alternativ, von lebendem oder totem Holz. Charakteristisches und auffallendstes gemeinsames Merkmal ist der Rüssel, anatomisch Rostrum genannt, eine Verlängerung der Kopfkapsel nach vorn oder unten, an dessen Spitze die Mundwerkzeuge liegen. Der Rüssel kann lang und dabei extrem dünn sein (bis mehrfach körperlang) oder kurz und gedrungen. Wenige Gruppen, insbesondere die Scolytinae (Borkenkäfer) und die Platypodinae (Kernholzkäfer) haben den Rüssel sekundär rückgebildet. Andererseits kommen rüsselartige Verlängerungen der Kopfkapsel auch bei anderen Familien vor, so dass der Rüssel allein kein sicheres Erkennungsmerkmal ist. Der hauptsächliche biologische Sinn der langen und dünnen Rüsselformen wird meist in der Eiablage gesehen. Das Weibchen kann mit seiner Hilfe einen langen und dünnen Hohlraum in Pflanzengewebe hineinfressen, in den es anschließend geschützt seine Eier (mit einem langen und flexiblen, ausstülpbaren Legerohr) ablegen kann. Dementsprechend ist der Rüssel zwischen den Geschlechtern oft verschieden ausgebildet (Sexualdimorphismus). An der Spitze des Rüssels sitzen die Mundwerkzeuge. Diese sind vom normalen, beißend-kauenden Typ, weisen aber eine Reihe charakteristische Umbildungen auf. Ein freies Labrum ist nur bei den ursprünglichen Familien Nemonychidae und Attelabidae ausgebildet, meist ist es mit dem Clypeus verschmolzen. Die Mandibeln sind fast immer vom normalen, beißenden Typ, sie können kurz und gedrungen oder lang und schlank sein. Bei vielen Curculionoidea weisen sie einen horn- oder zapfenförmigen Fortsatz auf der Außenseite auf,[3] der nur beim frisch geschlüpften Käfer vorhanden ist und später (an einer Sollbruchstelle) abgeworfen wird, so dass nur eine raue Narbe zurückbleibt. Als Funktion des Fortsatzes gilt, dass die frisch geschlüpfte Imago sich aus ihrer Puppenkammer befreien kann. Einige Gruppen wie die Unterfamilie Rhynchitinae haben außen gezähnte (exodonte) Mandibeln. Bei der Gattung Curculio und Verwandten arbeiten die Mandibeln nicht gegeneinander, sondern werden auf und ab bewegt. Bei der Ausbildung von Labium und Maxillen gibt es zwei Typen. Entweder die Maxillen werden vom vergrößerten Prämentum des Labiums verdeckt, oder sie sitzen seitwärts des Prämentum an und sind von unten frei sichtbar. Während die Labialpalpen meist normal ausgebildet sind, sind die Maxillarpalpen bei allen außer den ursprünglichsten Familien zu einem kurzen und starren, eingliedrigem Fortsatz umgebildet. Die Antennen sitzen meist an der Seite des Rüssels, sie können auch an der Ober- oder Unterseite eingelenkt sein. Sie bestehen aus elf Gliedern (bei einigen Arten sekundär auch weniger). Die letzten drei Glieder sind in der Regel zu einer deutlichen, erweiterten Fühlerkeule umgebildet, die bei den Curculionidae eng geschlossen, bei den übrigen Familien eher locker gegliedert ist. Selten ist sie undeutlich, dann heben sich ihre Glieder durch matte Oberfläche von den glänzenden übrigen Segmenten ab. Bei den ursprünglichen Familien, nach diesem Merkmal als „Orthoceri“ bezeichnet (auch „Recticornes“), ist das Basisglied (Scapus) der Antenne kurz und die Antenne sitzt gerade daran an. Bei den abgewandelten „Gonatoceri“ (oder auch „Infracticornes“) ist der Scapus verlängert, die Fühlergeißel schließt daran mit einem deutlichen Winkel an (genauso wie der Fühlerbau der Ameisen). Diese gewinkelten („geknieten“) Fühler ermöglichen es dem Tier, die Oberfläche vor den Mundwerkzeugen zu untersuchen. Außerdem kann der Scapus zurückgeschlagen, oft sogar in eine Rinne des Rüssels eingelegt, werden, und ist so beim Ausnagen von Hohlräumen nicht im Wege. Am Kopf sitzt außerdem ein Paar Komplexaugen, das sehr vielgestaltig abgewandelt sein kann. Der Kopf wird fast immer vorgestreckt gehalten, so dass die Mundwerkzeuge nach vorn und nicht nach unten zeigen (prognath). Er ist dafür auf der Bauchseite durch ein zusätzliches Sklerit geschlossen, das als „Gula“ bezeichnet wird. Bei den Curculionoidea mit Ausnahme der basalen Familien ist die Gula aber ins Kopfinnere verlagert, so dass außen nur eine Naht sichtbar bleibt, oder ohne erkennbare Nähte mit der Kopfkapsel verschmolzen.
Die Curculionoidea sind meist hart sklerotisierte Tiere. Der Körperumriss ist meist oval, mit hochgewölbten Flügeldecken (Elytren) und flacher Unterseite. Die Flügeldecken schließen dabei fest an die übrige Körperkontur an. Bei ungeflügelten Tieren wie den Brachycerinae ist die Oberseite (Abdomen und hinterer Thoraxabschnitt) darunter sogar weichhäutig und nicht sklerotisiert.[3] Bei einigen Gruppen, wie den Cryptorhynchini, können Beine und Rüssel in Aussparungen eingelegt werden, wodurch sich eine außen hart gepanzerte Form ohne Ansatzmöglichkeit für Räuber ergibt. Bei den morphologisch abgewandelten Familien ist die Bauchseite des Hinterleibs in Reaktion auf die Panzerung umgebildet.[3] Die vorderen Sternite, zumindest das erste und zweite, sind fest und unbeweglich miteinander verwachsen. Das dritte und vierte Sternit bilden eine Art Scharniergelenk, die es dem Tier ermöglichen, das Hinterende (zum Kotabsetzen oder zur Eiablage) zu öffnen. Bei einigen Gruppen sind die Flügeldecken am Ende etwas verkürzt. Das letzte Tergit, dann „Pygidium“ genannt, liegt hier frei, es ist in diesem Falle ebenfalls hart sklerotisiert. Die Beine entsprechen weitgehend dem Grundbauplan der Insekten. Bei einigen Familien (z. B. Brentidae) ist der Trochanter auffallend verlängert, bei den Curculionidae ist er kurz und dreieckig mit gewinkeltem Ansatz der Schenkel. Oft sind die Schenkel (Femora) keulenförmig erweitert, manchmal gezähnt. Der Ansatz der Tarsen an die Schienen ist bei vielen Gruppen eigentümlich umgebildet, oft sitzen hier auffallende hakenförmige Fortsätze. Typisch ist der Bau der Tarsen. Diese sind fünfgliedrig, wobei das dritte Glied unten stark erweitert ist und einen auffallenden Haarbesatz trägt, der zum Festhalten auf glatten Oberflächen dient. Das vierte Glied ist stark verkürzt und weitgehend vom dritten verdeckt, aber nur sehr selten völlig rückgebildet oder verschmolzen. Nur die kleine Gruppe der Raymondionymini besitzen viergliedrige Tarsen.
Am Hinterleib der Curculionoidea sind fünf Sternite frei sichtbar. Der erste sichtbare Sternit ist dabei derjenige des dritten Segments, die ersten beiden sind reduziert und in der Höhlung der Hinterhüften verborgen. Dementsprechend sind sieben Tergite erkennbar, gelegentlich acht (nur bei den Weibchen der Nemonychidae neun). Der achte Sternit ist eingezogen und in der Genitalkammer verborgen. Bei den ursprünglichen Familien der Curculionoidea ist bei den Männchen auch das neunte Tergit innerhalb der Genitalkammer erhalten, es wird hier als „Tectum“ bezeichnet. Eine abgewandelte Gruppe zeichnet sich durch einen anderen Bau der Genitalsegmente des Männchens aus, bei dem das Tectum rückgebildet ist. Im Großen und Ganzen entsprechen die Familien mit Tectum denjenigen mit geraden Fühlern, die ohne Tectum denen mit geknieten Fühlern. Es gibt aber eine Gruppe von Unterfamilien (früher oft als Familien aufgefasst) mit geknieten Fühlern ohne Tectum (Nanophyinae, Brachycerinae (mit Erirhinini, Cryptolaryngini und Raymondionymini) und Dryophthorinae)[4] , deren taxonomische Stellung oft umstritten ist.[5]
Die Larven der Curculionoidea[6][7][8] sind mehr oder weniger langgestreckt walzlich und in der Regel schwach bauchseitig eingekrümmt. Meist ist der gesamte Körper mit Ausnahme der Kopfkapsel und der Anhänge, zumindest aber der Hinterleib, weichhäutig und kaum sklerotisiert. Fast immer, mit Ausnahme einiger ursprünglicher Familien, sind sie beinlos. Zum Beispiel bei einigen Nemonychidae und Attelabidae kommen allerdings Larven mit mehrgliedrigen Beinen (mit einer Klaue am Ende) vor. Viele frei lebende Larven besitzen zur Fortbewegung warzige Fortsätze, die als „ambulatorische Ampullen“ bezeichnet werden. Die Larven der meisten Curculionoidea leben allerdings im Inneren von Pflanzengewebe oder Holz und besitzen keinerlei Fortsätze zur Bewegung. Sie können kriechen, indem sie sich im Inneren des Hohlraums abstützen und vorwärts stemmen. Meist ist der Körper dazu zusätzlich zur Segmentierung in sekundäre Ringel („Plicae“) gegliedert.
Die Larven besitzen eine deutlich sklerotisierte Kopfkapsel, die bei einigen Gruppen in den Rumpf zurückgezogen werden kann. Die Mundwerkzeuge sind nach unten gerichtet (hypognath). Larvenaugen (Stemmata) fehlen meist. Auch die Antennen sind weitgehend reduziert, meist bestehen sie aus einer unsklerotisierten, kissenförmigen, Struktur, die einen großen Sinneskegel und mehrere kleine Sensillen trägt. Unterhalb der Mundwerkzeuge ist ein stark sklerotisierter Fortsatz vorhanden, der aus dem umgebildeten Hypopharynx besteht. Die Larven besitzen in der Regel prominente, beißende Mandibeln. An den Maxillen sind die beiden Laden verschmolzen. In der Regel sitzen die Maxillen beiderseits seitwärts des Labium an und liegen in einer Ebene mit ihm. Es sind zwei- oder dreigliedrige Maxillar- und Labialpalpen vorhanden.
Am Hinterleib der Larven sitzen normalerweise acht Paare von Stigmen, die aber nicht immer alle funktionstüchtig sind. Bei vielen wasserlebenden Larvenformen weisen sie dornförmige Fortsätze auf. Diese dienen dazu, das Luftleitgewebe (Aerenchym) von Wasserpflanzen anzubohren. Fortsätze (Styli oder Urogomphi) am Hinterende der Larven sind niemals ausgebildet.
Curculionoidea sind in allen Lebensräumen verbreitet, in denen Pflanzen wachsen und Insekten überhaupt vorkommen können. Nahezu jede Pflanzenart wird von ihnen in unterschiedlichem Ausmaß befressen. Sehr viele Arten sind dabei auf eine oder wenige verwandte Pflanzenarten (monophag oder oligophag) spezialisiert. Einige Familien und Unterfamilien, besonders die Cossoninae, Scolytinae und Platypodinae bohren in Holz. Zum Aufschließen dieses schwierigen Substrats kultivieren sie holzabbauende Pilzarten, die sie meist in speziellen Strukturen am Körper mit sich führen. Auch die meisten anderen daraufhin untersuchten Curculionoidea besitzen symbiontische Mikroorganismen, die die Verdauung unterstützen. Die meisten Larvenformen bohren im Inneren von Pflanzengewebe, nur wenige Formen leben frei auf der Oberfläche. Die adulten Käfer fressen normalerweise auch an Pflanzengewebe. Zahlreiche Formen ernähren sich von Pollen und besuchen dazu Blüten. Sie spielen aber für die Bestäubung, von wenigen Ausnahmen abgesehen, eine viel geringere Rolle als andere Gruppen, vor allem Hautflügler (Hymenoptera). Die Familie Attelabidae sticht Pflanzenteile an, um sie zu schwächen, damit die Larven sich darin besser entwickeln können. Falls es sich um Blätter handelt, werden sie von vielen Arten zu Blattwickeln gerollt. Zahlreiche Arten sind als Imagines und Larven bodenlebend, sie ernähren sich z. T. von Wurzeln, andere fressen Algen- oder Flechtenüberzüge.
Die Monophylie der Überfamilie Curculionoidea gilt allgemein als gut abgesichert und wird in keinem moderneren Werk bezweifelt. Als Schwestergruppe gilt die Überfamilie Chrysomeloidea (mit den großen Familien der Blattkäfer (Chrysomelidae) und der Bockkäfer (Cerambycidae)), mit denen sie den besonderen Bau der Tarsen gemeinsam haben. Die Gruppierung wird nach der Lebensweise als „Phytophaga“ bezeichnet. Ob die unbestreitbar eng verwandten Überfamilien wirklich Schwestergruppen sind, ist nach molekularen Stammbäumen (aufgrund des Vergleichs homologer DNA-Sequenzen) allerdings nicht gesichert.[9]
Die traditionelle Untergliederung der Curculionoidea in Familien ist in den letzten Jahren aufgrund neuer Erkenntnisse, vor allem zur Morphologie, neu geordnet worden. Gruppen, die traditionell als Unterfamilien der Curculionidae geführt worden waren, wurden als eigene Familie ausgegliedert. So wurden aus der Unterfamilie Apioninae zunächst die Familie Apionidae, die schließlich in die Brentidae (Langkäfer) eingegliedert wurde. Auch die Blattroller waren ursprünglich Teil der Curculionidae. Sie wurden zunächst in Form von zwei Familien (Attelabidae und Rhynchitidae) ausgegliedert. Inzwischen sind sie als Familie Attelabidae vereint. Gleichzeitig wurden die traditionellen Familien Scolytidae und Platypodidae (Borken- und Kernkäfer), die sich vor allem durch den fehlenden Rüssel auszeichnen, als Unterfamilien in die Curculionidae eingegliedert.
Zurzeit sind nebeneinander zwei Systeme in Gebrauch, eines mit 16 enger abgegrenzten Familien (plus zwei ausgestorbenen, die nur fossil bekannt sind), eines mit nur 8 weiter abgegrenzten Familien. Der Unterschied zwischen beiden beruht dabei in den meisten Fällen weniger auf völlig unterschiedlichen phylogenetischen Systemen, sondern mehr in einem unterschiedlichen Verständnis der Rangstufen, so dass die Meinungsunterschiede geringer sind als zunächst anzunehmen. Das enger untergliedernde System beruht auf dem Katalog von Alonso-Zarazaga und Lyal;[10] es wurde für die meisten aktuelleren deutschsprachigen Veröffentlichungen herangezogen. Die andere Unterteilung nach Oberprieler, Marvaldi und Anderson[1] ist mindestens ebenso verbreitet. Im Katalog der paläarktischen Rüsselkäfer folgen Alonso-Zarazaga und Lyal zumindest auf Familienebene der Klassifikation von Oberprieler, Marvaldi und Anderson. Es ist daher davon auszugehen, dass sich diese Klassifikation etablieren wird. Problematisch ist immer noch die Untergliederung innerhalb der Familien, insbesondere innerhalb der riesigen Familie der Curculionidae.[11] Zahlreiche der traditionellen Unterfamilien sind beinahe mit Sicherheit polyphyletisch, werden aber weiter verwendet, weil bisher niemand ein besseres System vorstellen konnte. Hier sind auch in Zukunft weiter konkurrierende Klassifikationen und Änderungen zu erwarten.
Die folgende Auflistung richtet sich nach dem "Handbook of Zoology"[11], welches auf der Klassifikation durch Oberprieler, Marvaldi und Anderson[1] aufbaut und im Wesentlichen auch von den Autoren des Palearctic Catalogue übernommen wurde.[12]
Die ältesten Fossilien, die der Überfamilie zugeordnet werden können, stammen aus dem Jura.[13] Sie wurden in der Fossillagerstätte Karatau (heutige Schreibweise Qaratau) in Kasachstan gefunden, aus der bereits fast 50 Arten entdeckt worden sind (einige noch unbeschrieben). Noch ältere Funde aus der Trias werden der ausgestorbenen Familie Obrieniidae zugeordnet, die, obwohl sie einen Rüssel und gekeulte Fühler aufweist, heute nicht mehr als zu den Curculionoidea gehörig betrachtet wird. Die Obrieniidae waren vermutlich Archostemata, die Rüsselbildung erfolgte wohl konvergent. Bei den fossilen Curculionoidea sitzt der Rüssel an der Unterseite des Kopfes an. Die meisten Fossilien können nach ihrer Merkmalsausprägung in die rezente Familie Nemonychidae eingeordnet werden, repräsentieren aber ausgestorbene Unterfamilien. Einige fossile Arten derselben Lagerstätte wurden der Familie Belidae zugeordnet. Möglicherweise handelt es sich aber um Stammgruppenvertreter (der Unterfamilie Eobelinae), von der zahlreiche der modernen Familien abstammen. Aus der Kreide liegen zahlreiche Fossilien vor, insbesondere konserviert in Bernstein, der erstmals in dieser Epoche auftrat. Aus burmesischem Bernstein der frühen Kreide stammt auch der erste Rüsselkäfer mit geknieten Antennen.[14]
Die fossilen Curculionoidea aus Jura und Kreide sind vermutlich ausschließlich oder weit überwiegend an Gymnospermen als Nahrungspflanzen gebunden. Die überlebenden Vertreter der damals verbreiteten Familien, die heute artenarme Reliktgruppen bilden, sind überwiegend an Nadelbäume gebunden. Zahlreiche Forscher vertreten die Hypothese, dass der große Artenreichtum der heutigen Curculionoidea (und auch der Chrysomeloidea) auf die Entstehung der Angiospermen in der Kreide zurückgeht. Die ersten Arten, die als Pflanzenfresser an diese übergegangen seien, hätten fast keine Konkurrenten besessen und hätten anschließend, gemeinsam mit ihren Nahrungspflanzen, eine rapide adaptive Radiation durchmachen können.[15][16][17] Diese Hypothese, obwohl im Prinzip überzeugend, wird von einigen Forschern aber für nicht ausreichend belegt und letztlich unbeweisbar gehalten.[18]
Die Curculionoidea sind eine weltweit verbreitete Überfamilie der Käfer innerhalb der Teilordnung Cucujiformia. Neben den bekannten Rüsselkäfern und Borkenkäfern umfasst sie eine Reihe von Familien, die überwiegend früher als Teil der Rüsselkäfer betrachtet wurde. Die Überfamilie umfasst 62.000 Arten (Stand 2007), davon allein 51.000 Curculionidae (Rüsselkäfer im engeren Sinne). Man nimmt aber an, dass in dieser Familie besonders viele wissenschaftlich noch unbeschriebene Arten existieren, meist in den tropischen Regenwäldern, so dass die tatsächliche Artenzahl vermutlich ein Vielfaches davon beträgt. Die Anzahl und Abgrenzung der Familien der Curculionoidea ist innerhalb der Wissenschaft noch nicht endgültig geklärt und umstritten.
Curculionoidea es un superfamilia de Cucujiformia.
Fukusi, vidungadunga au vipukusa ni wadudu wa familia ya juu Curculionoidea katika oda Coleoptera. Kuna familia 7 na moja, Curculionidae, ni baina ya familia kubwa kabisa yenye jenasi 6800 na spishi 83,000. Familia ya juu ina spishi 97,000. Pengine familia mbili nyingine zinatambuliwa, Platypodidae na Scolytidae, lakini siku hizi hupatiwa cheo cha nusufamilia, ijapokuwa njia ya maisha yao ya kupukusa katika ubao imegeuza umbo lao sana.
Sifa bainifu ya fukusi ni domo refu lenye sehemu za kinywa kwenye ncha yake. Ukubwa wao unatofautiana kutoka mm 1 hadi 40. Vipapasio vya spishi nyingi sana vimepindika kama kisugudi, lakini fukusi wa kimsingi wana vipapasio nyofu.
Lava za fukusi hula tishu za mimea, miti au viyoga au mbegu zao. Wapevu hula maua, matunda, mbelewele, viyoga na kwa nadra wadudu, kama vile wadudu-gamba.
Lava za fukusi, zile kubwa hasa, huliwa mahali pengi pa dunia. Zinaweza kuliwa mbichi, zilizopikwa, zilizokaangwa au zilizobanikwa.
Anthribidae/Choraginae (Kidungadunga wa buni, Araecerus fasciculatus)
Attelabidae/Attelabinae (Attelabus nitens)
Belidae/Belinae (Orthorhynchus semipunctatus)
Brentidae/Brentinae (Fukusi wa kiazi kitamu, Cylas formicarius)
Curculionidae/Brachycerinae (Fukusi wa Yasinthi-maji, Neochetina bruchi)
Curculionidae/Cryptorhynchinae (Fukusi wa maembe, Sternochetus mangiferae)
Curculionidae/Dryophthorinae (Sururu, Rhynchophorus phoenicis)
Curculionidae/Dryophthorinae (Kidungadunga wa mchele, Sitophilus oryzae)
Curculionidae/Dryophthorinae (Kidungadunga wa mahindi, Sitophilus zeamais)
Curculionidae/Scolytinae (Kipukusa wa mchai, Euwallacea fornicatus)
Curculionidae/Scolytinae (Kipukusa ambrozia wa Asia, Xylosandrus crassiusculus)
Nemonychidae/Rhinorhynchinae (Rhinorhynchus rufulus)
Lava za Curculionidae
Fukusi, vidungadunga au vipukusa ni wadudu wa familia ya juu Curculionoidea katika oda Coleoptera. Kuna familia 7 na moja, Curculionidae, ni baina ya familia kubwa kabisa yenye jenasi 6800 na spishi 83,000. Familia ya juu ina spishi 97,000. Pengine familia mbili nyingine zinatambuliwa, Platypodidae na Scolytidae, lakini siku hizi hupatiwa cheo cha nusufamilia, ijapokuwa njia ya maisha yao ya kupukusa katika ubao imegeuza umbo lao sana.
Чурилкаровидните (науч. Curculionidae) се буби од натфамилијата Чурилкари. По раст се обично мали, околу 6 мм, а по исхрана се растенојадни. Заради интересниот облик на главата (со голема чурилка), чурилкарите често пати се нарекуваат и „рогати буби“. Постојат над 60.000 видови во рамките на неколку фамилии, но главно во фамилијата Чурилкари. Извесни други буби од поинакви фамилии, иако не многу сродни, сепак го носат истото име.
Чурилкарите се штетници во полјоделството. Житниот чурилкар (Sitophilus granarius) прави штети на складираното жито. Памучниот чурилкар (Anthonomus grandis) ги напаѓа насадите на памук. Таа полага јајца во незрелите памукови чашки, а потоа младите ја јадат содржината, и потоа излегуваат од чашката.
Чурилкарите честопати се среќаваат во суви прехрамбени продукти како ореви и семки, житарки и зрнести производи. Во домот, најчесто се среќаваат кога ќе се отвори вреќа со брашно, иако чурилкарот јаде и се размножува без проблем и во овес, јачмен, па дури и во појадочни житарки. Нивното присуство се забележува по тоа што зрнцата на нападнатиот производ се залепени во нишки, како да се фатени во пајажина. Ако бидат изедени, тие можат да предизвикаат инфекција на E. coli и разни други заразни болести, зависно од изхраната на чурилкарот.
Вид чурилкар
Чурилкар желадар, Curculio sp.
Чурилкар на магдоносови цветови
Чурилкар од Индија
Чурилкаровидните (науч. Curculionidae) се буби од натфамилијата Чурилкари. По раст се обично мали, околу 6 мм, а по исхрана се растенојадни. Заради интересниот облик на главата (со голема чурилка), чурилкарите често пати се нарекуваат и „рогати буби“. Постојат над 60.000 видови во рамките на неколку фамилии, но главно во фамилијата Чурилкари. Извесни други буби од поинакви фамилии, иако не многу сродни, сепак го носат истото име.
Чурилкарите се штетници во полјоделството. Житниот чурилкар (Sitophilus granarius) прави штети на складираното жито. Памучниот чурилкар (Anthonomus grandis) ги напаѓа насадите на памук. Таа полага јајца во незрелите памукови чашки, а потоа младите ја јадат содржината, и потоа излегуваат од чашката.
Чурилкарите честопати се среќаваат во суви прехрамбени продукти како ореви и семки, житарки и зрнести производи. Во домот, најчесто се среќаваат кога ќе се отвори вреќа со брашно, иако чурилкарот јаде и се размножува без проблем и во овес, јачмен, па дури и во појадочни житарки. Нивното присуство се забележува по тоа што зрнцата на нападнатиот производ се залепени во нишки, како да се фатени во пајажина. Ако бидат изедени, тие можат да предизвикаат инфекција на E. coli и разни други заразни болести, зависно од изхраната на чурилкарот.
Chuk-sún-kû (竹筍蛄), ya ham-cho sún-kû (筍蛄) fe̍t-chá chuk-chhùng (竹蟲), he yit chúng chhùng-é.
Weevils are beetles belonging to the superfamily Curculionoidea, known for their elongated snouts. They are usually small, less than 6 mm (1⁄4 in) in length, and herbivorous. Approximately 97,000 species of weevils are known. They belong to several families, with most of them in the family Curculionidae (the true weevils). It also includes bark beetles, which while morphologically dissimilar to other weevils in lacking the distinctive snout, is a subfamily of Curculionidae. Some other beetles, although not closely related, bear the name "weevil", such as the biscuit weevil (Stegobium paniceum), which belongs to the family Ptinidae.
Many weevils are considered pests because of their ability to damage and kill crops. The grain or wheat weevil (Sitophilus granarius) damages stored grain, as does the maize weevil (Sitophilus zeamais) among others. The boll weevil (Anthonomus grandis) attacks cotton crops; it lays its eggs inside cotton bolls and the larvae eat their way out. Other weevils are used for biological control of invasive plants.
A weevil's rostrum, or elongated snout, hosts chewing mouthparts instead of the piercing mouthparts that proboscis-possessing insects are known for. The mouthparts are often used to excavate tunnels into grains.[1] In more derived weevils, the rostrum has a groove in which the weevil can fold the first segment of its antennae.
Most weevils have the ability to fly (including pest species such as the rice weevil[2][3]), though a significant number are flightless, such as the genus Otiorhynchus.
One species of weevil, Austroplatypus incompertus, exhibits eusociality, one of the few insects outside the Hymenoptera and the Isoptera to do so.
Because so many species exist in such diversity, the higher classification of weevils is in a state of flux. They are generally divided into two major divisions, the Orthoceri or primitive weevils, and the Gonatoceri or true weevils (Curculionidae). E. C. Zimmerman proposed a third division, the Heteromorphi, for several intermediate forms.[4] Primitive weevils are distinguished by having straight antennae, while true weevils have elbowed (geniculate) antennae. The elbow occurs at the end of the scape (first antennal segment) in true weevils, and the scape is usually much longer than the other antennal segments. Some exceptions occur, such as Nanophyini, primitive weevils with long scapes and geniculate antennae, while among the true weevils, Gonipterinae and Ramphus have short scapes and little or no "elbow".
A 1995 classification system to family level was provided by Kuschel,[5] with updates from Marvaldi et al. in 2002,[6] and was achieved using phylogenetic analyses. The accepted families were the primitive weevils, Anthribidae, Attelabidae, Belidae, Brentidae, Caridae, and Nemonychidae, and the true weevils Curculionidae. Most other weevil families were demoted to subfamilies or tribes. Further work resulted in the elevation of Cimberididae to family from placement as a subfamily of Nemonychidae in 2017 and the recognition of the Cretaceous age family Mesophyletidae in 2018 from Burmese amber.[7] The oldest weevils date to the Middle-Late Jurassic boundary, found in the Karabastau Formation of Kazakhstan, the Shar-Teg locality of Mongolia, the Daohugou locality in Inner Mongolia, China, and the Talbragar site in Australia.[8] The extinct family Obrieniidae, with species dating from the Ladinian stage of the Triassic through to tentatively the Oxfordian, have sometimes been considered weevils. Genera of the family have been only found in three formations in Kazakhstan, with most named in 1993.[9] However, their phylogenetic position is contested, with others considering it part of Archostemata.[10]
A phylogeny of the Curculionoidea based on 18S ribosomal DNA comparison and morphological data conducted by Marvaldi et al in 2002 is suggested below:[6]
Rhopalapion longirostre exhibits an extreme case of sexual dimorphism. The female rostrum is twice as long and its surface is smoother than in the male. The female bores egg channels into the buds of Alcea rosea. Thus, the dimorphism is not attributed to sexual selection. It is a response to ecological demands of egg deposition.[11]
Another example of extreme dimorphism in weevils is that of the New Zealand giraffe weevil, males measure up to 90 mm (3.5 in), and females 50 mm (2.0 in), although there is an extreme range of body sizes in both sexes.
.jpg)
._Male.jpg)
{{cite journal}}: CS1 maint: multiple names: authors list (link) Weevils are beetles belonging to the superfamily Curculionoidea, known for their elongated snouts. They are usually small, less than 6 mm (1⁄4 in) in length, and herbivorous. Approximately 97,000 species of weevils are known. They belong to several families, with most of them in the family Curculionidae (the true weevils). It also includes bark beetles, which while morphologically dissimilar to other weevils in lacking the distinctive snout, is a subfamily of Curculionidae. Some other beetles, although not closely related, bear the name "weevil", such as the biscuit weevil (Stegobium paniceum), which belongs to the family Ptinidae.
Many weevils are considered pests because of their ability to damage and kill crops. The grain or wheat weevil (Sitophilus granarius) damages stored grain, as does the maize weevil (Sitophilus zeamais) among others. The boll weevil (Anthonomus grandis) attacks cotton crops; it lays its eggs inside cotton bolls and the larvae eat their way out. Other weevils are used for biological control of invasive plants.
A weevil's rostrum, or elongated snout, hosts chewing mouthparts instead of the piercing mouthparts that proboscis-possessing insects are known for. The mouthparts are often used to excavate tunnels into grains. In more derived weevils, the rostrum has a groove in which the weevil can fold the first segment of its antennae.
Most weevils have the ability to fly (including pest species such as the rice weevil), though a significant number are flightless, such as the genus Otiorhynchus.
One species of weevil, Austroplatypus incompertus, exhibits eusociality, one of the few insects outside the Hymenoptera and the Isoptera to do so.
Curculionoidea es una superfamilia de coleópteros herbívoros del infraorden Cucujiformia, que comprende más de 60 000 especies (tantas como los vertebrados) conocidas comúnmente como gorgojos. La mayoría tienen la cabeza alargada en forma de pico y se alimentan de materia vegetal diversa, pudiendo algunos causar daños en los cultivos y productos alimenticios almacenados.
La característica morfológica más notable, no siempre evidente, es la prolongación de la cabeza en un proceso alargado, llamado rostro o probóscide, que en la terminología común es a menudo denominado pico o trompa. El rostro puede ser desde muy corto e indistinguible hasta muy largo y estrecho. En el ápice del rostro se articulan los apéndices del aparato bucal masticador y a los lados las antenas. Las formas son muy variables desde ampliamente ovaladas a alargadas, y desde ligeramente aplanadas a muy convexas. La longitud puede ser de 1 a 80 mm, pero la mayoría son de 2 a 20 mm. Los colores pueden ser diversos, pero lo más común es el negro, gris o el castaño oscuro, y menos frecuentemente otros colores.
No solo es uno de los grupos más importantes de coleópteros por su número, sino también por su importancia económica. Son mayormente fitófagos estrictos, pudiendo alimentarse específicamente de tallos, hojas, raíces, frutos, etc., de casi cualquier tipo de plantas, terrestres o de agua dulce. Frecuentemente tienen un rango estrecho de especies de plantas hospederas aprovechables. Muchas especies, que son plagas serias de plantas agrícolas, forestales u ornamentales, o de alimentos almacenados, tienen nombres comunes muy conocidos (tetuán del boniato, gorgojo del algodón, picudos, minadores, etc.).
Se ha demostrado que la radiación evolutiva de especies de gorgojos generalmente ha seguido los pasos a la evolución de las plantas de las que ellos se alimentan. Una filogenia de las familias de Curculionoidea basada en datos de secuencia de ADN ribosómico 18S y de morfología (Marvaldi et al. 2002) se presenta así:
Algunos caracteres para distinguir familias de gorgojos son:
Debido a que existen tantas especies y tanta diversidad, la clasificación superior de los curculionoides aún presenta variaciones frecuentes (Thompson, 1992; Zimmerman, 1994; Kuschel, 1995; Lawrence y Newton, 1995; Alonso-Zarazaga y Lyal, 1999). Los gorgojos se dividen generalmente en dos divisiones mayores: los Orthoceri o gorgojos primitivos, y los Gonatoceri o “verdaderos gorgojos” (Curculionidae). Zimmerman (1994) propuso una tercera división, los Heteromorphi, para varias formas intermedias. Los gorgojos primitivos se distinguen por tener antenas no flexionadas, mientras que los “verdaderos gorgojos” las tienen flexionadas al final del escapo (primer segmento de la antena), el que suele ser mucho más largo que los otros segmentos. Existen algunas excepciones. Nanophyini son gorgojos primitivos (con trocánteres muy largos) que sin embargo tienen escapos largos y antenas geniculadas. De los “verdaderos gorgojos”, Gonipterinae y Ramphus tienen escapos cortos y poca o ninguna flexión de la antena.
El sistema de clasificación más reciente al nivel de familia es el aportado por Kuschel (1995), con actualizaciones de Marvaldi et al. (2002), usando análisis filogenéticos. Las familias aceptadas son Anthribidae, Attelabidae, Belidae, Brentidae, Caridae y Nemonychidae, que son los gorgojos primitivos, y Curculionidae que son los verdaderos gorgojos. La mayoría de los demás grupos de gorgojos antes considerados familias fueron demovidos a subfamilias o tribus.
El trabajo más reciente sobre la taxonomía de los coleópteros propone la siguiente clasificación de los curculionoideos, hasta el nivel de subfamilia:[1]
Un bélido sobre flores de perejil
Un gorgojo (Curculionidae) de Bangalore, India
Un atelabido de la India
Diurus completus (Brentidae)
(Curculionidae)
Diaprepes abbreviatus (Curculionidae)
Dorytomus longimanus (Curculionidae)
Hylobius abietis (Curculionidae)
Curculionoidea es una superfamilia de coleópteros herbívoros del infraorden Cucujiformia, que comprende más de 60 000 especies (tantas como los vertebrados) conocidas comúnmente como gorgojos. La mayoría tienen la cabeza alargada en forma de pico y se alimentan de materia vegetal diversa, pudiendo algunos causar daños en los cultivos y productos alimenticios almacenados.
Curculionoidea on mardikaliste seltsi ülemsugukond.
Ülemsugukonda kuuluvad järgmised eesti liikidega sugukonnad:
Lisaks kuuluvad siia veel sugukonnad:
Gurgurio Curculionoidea superfamiliako kideen izen arrunta da. Ale edo garauetan bizi diren Anthribidae, Attelabidae, Belidae, Brentidae, Caridae, Nemonychidae eta Curculionidae familietako zenbait intsektu koleopteroak dira.[1]
Curculionoidea goi familiaren filogenia egiteko 18S DNA erribosomiko eta data morfologikoak erabili zituzten. Hona hemen:[2]
Gurgurio Curculionoidea superfamiliako kideen izen arrunta da. Ale edo garauetan bizi diren Anthribidae, Attelabidae, Belidae, Brentidae, Caridae, Nemonychidae eta Curculionidae familietako zenbait intsektu koleopteroak dira.
Kärsäkäsmäiset (Curculionoidea) on kovakuoriaisiin (Coleoptera) kuuluva yläheimo. Yläheimon kuvasi Pierre André Latreille vuonna 1802. Synonyyminimikkeenä yläheimon kovakuoriaisjoukolle on myös Rhynchophora, jonka auktorina on vuodesta 1817 ollut myös Latreille.
Yläheimon kuoriaisilla on salaviisijaokkeiset nilkat, niiden tuntosarvet ovat nuijamaiset ja usein myös polvitaitteiset. Suurimmalla osalla kärsäkäsmäisistä on kärsäksi pidentynyt pää. Leuat sijaitsevat kärsän kärjessä. Kaarnakuoriaiset (Scolytidae / Scolytinae) ovat siitä poikkeuksellinen kärsäkäsmäisten ryhmä, ettei niillä ole samantapaista varsinaista kärsää, mutta ovat kuitenkin muiden tuntomerkkien perusteella selvästi sukulaisia. Kärsäkäsmäiset ovat kasvinsyöjiä. Niiden jalattomat toukat elävät ravintokasvinsa sisällä.[1]
Kärsäkäsmäiset (Curculionoidea) on kovakuoriaisiin (Coleoptera) kuuluva yläheimo. Yläheimon kuvasi Pierre André Latreille vuonna 1802. Synonyyminimikkeenä yläheimon kovakuoriaisjoukolle on myös Rhynchophora, jonka auktorina on vuodesta 1817 ollut myös Latreille.
Yläheimon kuoriaisilla on salaviisijaokkeiset nilkat, niiden tuntosarvet ovat nuijamaiset ja usein myös polvitaitteiset. Suurimmalla osalla kärsäkäsmäisistä on kärsäksi pidentynyt pää. Leuat sijaitsevat kärsän kärjessä. Kaarnakuoriaiset (Scolytidae / Scolytinae) ovat siitä poikkeuksellinen kärsäkäsmäisten ryhmä, ettei niillä ole samantapaista varsinaista kärsää, mutta ovat kuitenkin muiden tuntomerkkien perusteella selvästi sukulaisia. Kärsäkäsmäiset ovat kasvinsyöjiä. Niiden jalattomat toukat elävät ravintokasvinsa sisällä.
Les Curculionoidea (les curculionoïdes en français) sont une super-famille d'insectes de l'ordre des coléoptères[1].
La super-famille des Curculionoideae a été définie par Pierre André Latreille (1762-1833) en 1802.
et pour les familles fossiles :
Classification de Zarazaga & Lyal 1999
Les Curculionoidea (les curculionoïdes en français) sont une super-famille d'insectes de l'ordre des coléoptères.
La super-famille des Curculionoideae a été définie par Pierre André Latreille (1762-1833) en 1802.
Curculionoidea, natporodica kukaca iz reda kornjaša ili coleoptera. Sastoji se od 18 porodica[1].
Curculionoidea, natporodica kukaca iz reda kornjaša ili coleoptera. Sastoji se od 18 porodica.
La superfamiglia Curculionoidea Latreille, 1802, è un vasto raggruppamento dell'ordine dei Coleotteri (sottordine Polyphaga, infraordine Cucujiformia), comprendente oltre 60.000 specie.
La caratteristica morfologica più importante, non sempre evidente, è il prolungamento del capo in un processo allungato, detto rostro, che nella terminologia comune spesso è indicato con i termini di proboscide o becco.
All'apice del rostro si articolano le appendici dell'apparato boccale masticatore e ai lati le antenne.
Nei Curculionidae, lo scapo trova alloggiamento in un apposito solco del rostro detto scroba. Questa tipica conformazione non è tuttavia presente in molte famiglie e sottofamiglie dei Curculionoidea: negli Attelabidae, nei Brentidae, negli Anthribidae e negli Scolytinae, una sottofamiglia di Curculionidae la cui morfologia apparentemente li accosta agli Anobiidae, per via delle dimensioni generalmente piccole, con lunghezza del corpo inferiore ai 6 millimetri.
I Curculionoidei sono uno dei raggruppamenti più importanti dei Coleotteri, sia per il numero di specie comprese, sia per l'importanza economica. Sono per la maggior parte insetti fitofagi, con regimi alimentari vari (fillofagi, xilofagi, rizofagi, carpofagi, ecc.), che generalmente si sviluppano, almeno negli stadi giovanili, in gallerie scavate all'interno degli organi attaccati. Sono dannosi alle coltivazioni erbacee e arboree, alle derrate alimentari, alle essenze forestali. Di particolare importanza, nell'ambito dei Curculionidi è la sottofamiglia degli Scolytinae, comprendente molte specie considerate tra le più dannose agli ecosistemi forestali.
Questo raggruppamento è stato oggetto di importanti revisioni, fra le quali si cita l'inserimento della superfamiglia degli Scolytoidea, contemplata nella tassonomia classica, all'interno della famiglia dei Curculionidae al rango di sottofamiglia.
Studi filogenetici basati sul DNA ribosomale (Marvaldi 2002) hanno portato a definire le seguenti famiglie[1]
Una recente revisione (Bouchard 2011)[2] assegna alla superfamiglia Curculionoidea le seguenti famiglie:
La superfamiglia Curculionoidea Latreille, 1802, è un vasto raggruppamento dell'ordine dei Coleotteri (sottordine Polyphaga, infraordine Cucujiformia), comprendente oltre 60.000 specie.
Straubliukiniai (lot. Curculionoidea) – įvairiaėdžių (Polyphaga) vabalų antšeimis, kuriam priklauso aštuonios Lietuvoje gyvenančios šeimos:
Kartais kaip atskira šeima išskiriamas straubliukų (Curculionidae) pošeimis Kinivarpos (Scolytinae).
Kekabuh (bahasa Inggeris:Weevil) ialah kumbang yang bermuncung panjang dalam superfamili Curculionoidea. Kekabuh biasanya kecil, kurang daripada 6 milimeter (0.24 in), dan adalah herbivor. Terdapat lebih daripada 60,000 spesies dalam beberapa famili, kebanyakannya dalam famili Curculionidae (kekabuh sebenar).
De snuitkevers (Curculionoidea) zijn een superfamilie van kevers uit de infraorde Cucujiformia. Er zijn ongeveer 60.000 soorten beschreven en benoemd.
Snuitkevers danken de naam aan de soms sterk verlengde kop met de tasters die vaak in het midden of helemaal vooraan zitten. Sommige soorten hebben een minder sterk verlengde snuit (bijvoorbeeld soorten uit de onderfamilie Scolytinae) en er zijn ook kevers uit andere infraorden die een wat verlengde 'snuit' hebben, zodat bij een aantal soorten verwarring kan ontstaan. De lichaamslengte varieert van 0,1 tot 9 cm. Het lichaam is vaak onopvallend gemarmerd, soms juist zeer kleurrijk met metaalglans of bonte vlekken. De antennen zijn meestal samengesteld uit 11 geledingen, die gebogen of geknikt zijn.
Een aantal soorten is zeer berucht om de schade die toegebracht wordt door de vraat aan granen en andere planten die dienen als voedsel voor de mens.
De classificatie van de Curculionoidea is in voortdurende ontwikkeling. In 1999 werd de indeling zoals weergegeven door Alonso-Zarazaga & Lyal de norm.[2] Deze werd in 2002 geactualiseerd.[3] Deze classificatie wordt ook gevolgd in het Europese project Fauna Europaea. In 2007 presenteerden Oberprieler et al.[4] een vereenvoudigde classificatie die bij een deel van de taxonomen gehoor vindt. Oberprieler et al. gaan in hun indeling niet verder dan het niveau van tribus (geslachtengroep) en zijn nog niet normgevend voor de classificatie. Bouchard et al. (2011)[5] geven een goed overzicht van de stand van zaken anno 2011 tot op subtribus niveau, inclusief fossiele taxa. Deze uitwerking is hieronder weergegeven. Voor de volledigheid is onderaan deze taxaboom ook nog de indeling volgens Oberprieler et al. opgenomen.
Enkele soorten zijn:
SEM-opname
Dennensnuitkever (Hylobius abietis)
Menierood zuringspitsmuisje (Apion frumentarium)
De delen 10 en 11 van Die Käfer Mitteleuropas vormen het meest volledige determinatiewerk voor de Midden-Europese snuitkevers (Duitstalig). Naast determinatiekenmerken en -sleutels wordt een minimum aan faunistische gegevens vermeld.
De vier delen van Faune de France (Franstalig) vormen een geschikte aanvulling op Freude, Harde & Lohse. Het bereik van snuitkeversoorten verruimt hiermee tot het Middellandse Zeegebied. De faunistische beschrijvingen per soort zijn uitgebreid.
Een deel van Freude, Harde & Lohse is gebaseerd op de publicaties van Lothar Dieckmann. De zeven delen van Dieckmann (Duitstalig) bieden faunistische informatie. De determinatiekenmerken zijn in deze delen gedetailleerder.
Palm presenteert uitstekend illustratiemateriaal met determinatiekenmerken (Deens met Engelse samenvatting per soort). Goenget is bijzonder gedetailleerd op kenmerken en faunistiek (Engelstalig). De moeilijke familie van de Apionidae wordt op een zeer toegankelijke wijze ontsloten.
De snuitkevers (Curculionoidea) zijn een superfamilie van kevers uit de infraorde Cucujiformia. Er zijn ongeveer 60.000 soorten beschreven en benoemd.
Snutebiller (i vid forstand) (Curculionoidea) er en meget artsrik gruppe av biller som lever i eller på planter. De fleste har hodet mer eller mindre trukket ut til en lang snute, og er derfor lette å kjenne igjen. Den dominerende undergruppen er snutebiller (i snever forstand), Curculionidae, som omfatter omtrent 60 000 beskrevne arter. Snutebillene finnes nær sagt over alt der det vokser planter. En del arter blir regnet som skadedyr i jord- og skogbruk.
Knøttsmå til store (0,5 – 80 mm) biller, de fleste mindre enn 10 mm. Kroppsformen er svært varierende men de fleste er forholdsvis korte og trinne og høyt hvelvede. Arter som lever i tunneler i treverk er vanligvis sylindriske på form. De varierer mye i farge men er sjelden skinnende metalliske. Kroppen har ofte områder som er kledt med lyse skjell. De fleste artene har hodet trukket ut til en snute (med mer eller mindre rundt tverrsnitt), som i ekstreme tilfeller kan bli lengre enn resten av kroppen til sammen. Fasettøynene er middels store til store. Hos de "avanserte" gruppene (familien Curculionidae og noen nærtbeslektede) er antennene knebøyde. Det innerste leddet er (følerskaftet) er langt og slankt, så følger 4-7 små, korte ledd (svøpen) før antennene slutter med en tykk klubbe som vanligvis består av tre ledd. De mer "primitive" gruppene har vanligvis klubbeformede antenner. Brystskjoldet (pronotum) varierer mye i form og størrelse. Det har sjelden påfallende knøler, pigger eller groper. Dekkvingene varierer også mye i formen. Oftest har de tydelige punktrader. En god del arter har reduserte flygevinger og kan ikke fly. Beina er nokså kraftige, ofte temmelig lange. Føttene er vanligvis fem-leddete, men det fjerde leddet pleier å være svært lite og knapt synlig (pseudotetramere føtter). Det tredje fotleddet er nesten alltid tolappet, ofte også ledd en og to. Det ytterste leddet er slankt og sigdformed og bærer to klør ytterst. Larvene er korte og tykke, gjerne C-formede. Hodekapselen er tydelig men beina er vanligvis redusert til vorter.
Alle medlemmene i gruppen er plante- eller soppetere, de fleste lever på levende planter men en god del arter borer i død ved eller under bark, og noen få lever på frø og lagrede matvarer. De tynnhudete larvene minerer vanligvis inne i stengler eller blad, eller under bark, mens de voksne ofte gnager på utsiden. En spesiell gruppe er ambrosiabiller, som hører til gruppene barkbiller (Scolytinae, undergruppen Xyleborina) og sylinderborere (Platypodinae). Disse gnager tunneler i ved, men de lever ikke selv av veden, derimot av gjærsopp-lignende sopper som de dyrker i gangene.
Snutebiller angriper de fleste slags planter, også de menneskene dyrker, og en del arter har blitt brysomme skadedyr, for eksempel rotsnutebiller (Otiorhynchus spp.) på ulike slags hagevekster og gransnutebille (Hylobius abietis) som angriper småplanter i plantefelt av bartrær. Barkbiller (Scolytinae) kan gjøre en del skade i skogbruket, dels ved at de kan drepe levende trær, dels fordi de med sine ganger kan forringe verdien av nyfelt tømmer. Noen få arter, særlig kornsnutebille (Sitophilus granarius), gjøre skade på lagrede matvarer.
Snutebiller (i vid forstand) (Curculionoidea) er en meget artsrik gruppe av biller som lever i eller på planter. De fleste har hodet mer eller mindre trukket ut til en lang snute, og er derfor lette å kjenne igjen. Den dominerende undergruppen er snutebiller (i snever forstand), Curculionidae, som omfatter omtrent 60 000 beskrevne arter. Snutebillene finnes nær sagt over alt der det vokser planter. En del arter blir regnet som skadedyr i jord- og skogbruk.
Multimedia w Wikimedia Commons Ryjkowce (Curculionoidea) – nadrodzina owadów z rzędu chrząszczy, podrzędu wielożernych i serii (infrarzędu) Cucujiformia. Liczy ponad 62 tysiące opisanych gatunków. Chrząszcze te żerują na różnych gatunkach roślin, przechodząc rozwój wewnątrz tkanek roślinnych. Larwy pędrakowate. Charakterystyczny dla dorosłych jest przód głowy wyciągnięty w ryjek, który może być jednak bardzo krótki. Czułki zakończone są buławką. Znane od triasu lub jury.
Charakterystyczną cechą tych chrząszczy jest głowa wyciągnięta w ryjek (rostrum)[1][2]. Ryjek ten może być bardzo krótki jak u wielu gatunków rozwijających się w glebie[1]. Czułki są mniej lub więcej buławkowate i często kolankowato zgięte[2]. Kolankowate zgięcie pozwala rozpoznać ryjkowca, gdy ten ma krótki ryjek[1]. Punkt osadzenia czułków leży w dołku lub rowku. Szwy gularne zanikające lub współbieżne. Panewki przednich bioder są przynajmniej częściowo zamknięte od tyłu. Panewki bioder środkowych są prawie zawsze zamknięte od zewnątrz. Stopy wszystkich odnóży są pseudoczteroczłowe (czwarty człon bardzo drobny). Przynajmniej dwa nasadowe segmenty odwłoka są mniej lub więcej zrośnięte[2].
Larwy są pędrakowate, beznogie lub o odnóżach szczątkowych[1].
Larwy są u zdecydowanej większości gatunków fitofagami, najczęściej przechodzącymi rozwój wewnątrz roślin[1]. Żerują na prawie wszystkich taksonach roślinach naczyniowych[1][3], a nawet wątrobowcach i glonach, w różnych organach nadziemnych i podziemnych[1] (w korzeniach, pędach, liściach, owocach i kwiatach[3]), w tkankach żywych, jak i martwych, np. wstępnie rozłożonych przez grzyby[1].
Nadrodzina kosmopolityczna o rodowodzie gondwańskim. Wiele grup starych ewolucyjnie występuje wyłącznie na półkuli południowej i związanych jest z prymitywnymi nagozalążkowymi[1].
Ryjkowce wraz z siostrzanymi stonkami (Chrysomeloidea) grupowane są w klad Phytophaga[4]. Stanowi on przykład największej obok motyli radiacji adaptacyjnej owadów roślinożernych[3]. Najstarsze znane ryjkowce pochodzą z przełomu triasu środkowego i późnego i należą do wymarłej rodziny Obrieniidae[5]. Przynależność tej rodziny do ryjkowców była kwestionowana[6] i w systemie Bouchard i innych z 2011 są zaliczane do Archostemata[7], jednak Legałow w 2010 wykazał, że cechy, na podstawie których wyłączano tę rodzinę z ryjkowców, występują też w niektórych ich grupach[8][6]. Najstarsza niewymarła rodzina o niekwestionowanej przynależności, Nemonychidae, znana jest od jury[1][8].
Łącznie opisano już ponad 62 tysiące gatunków ryjkowców, co jest największą liczbą spośród wszystkich nadrodzin chrząszczy[1]. Gatunki te grupuje się w ponad 6 tysiącach rodzajów[3]. Według Legałowa łączna liczba gatunków przekracza 150 tysięcy[8]. Systematyka nadrodziny jest wciąż nieustabilizowana[1][3]. Współcześnie wyróżnia się od 7 do 20 rodzin[1].
W systemie z pracy Boucharda i innych z 2011 roku zastosowano podział na 10 rodzin[7]:
Z kolei Fauna Europaea (według stanu na 2016 rok) wyróżnia dodatkowo rodziny[9]:
Niektórzy autorzy nadają stonkom i ryjkowcom rangi infrarzędów (Curculioniformia i Chrysomeliformia)[10][6].
Ryjkowce (Curculionoidea) – nadrodzina owadów z rzędu chrząszczy, podrzędu wielożernych i serii (infrarzędu) Cucujiformia. Liczy ponad 62 tysiące opisanych gatunków. Chrząszcze te żerują na różnych gatunkach roślin, przechodząc rozwój wewnątrz tkanek roślinnych. Larwy pędrakowate. Charakterystyczny dla dorosłych jest przód głowy wyciągnięty w ryjek, który może być jednak bardzo krótki. Czułki zakończone są buławką. Znane od triasu lub jury.
Curculionoidea é uma superfamília de coleópteros da infraordem Cucujiformia.[1]
Curculionoidea é uma superfamília de coleópteros da infraordem Cucujiformia.
Групу з 80 довгоносикоподібних видів комах першим виокремив серед інших тварин Карл Лінней, творець першої наукової класифікації організмів. Усім видам групи він дав родову назву Curculio. Завдяки швидкому зростанню кількості нових видів, що описувались, виникла потреба в упорядкуванні таксона. У 1820 р. шведський ботанік і зоолог Густав Біллберг розділив группу на сім підрозділів. Класифікуючи жуків в цілому, шведський ентомолог К. Й. Шонгер збільшив кількість підрозділів до шістнадцяти, ґрунтуючись на відмінах у будові вусиків. Це заклало підвалини сучасної системи, хоча кількість, обсяг і ранг таксонів всередині групи значно змінилися[3]. У 1999 році англійський ентомолог Р. А. Кроусон запропонував укрупнити таксони жуків, зменшивши кількість довгоносикоподібних до дев'яти. Але загалом тенденція до подрібнення збереглася, деякі системи налічували до 22 родин довгоносикоподібних. Наприкінці XX — на початку XXI століття у систематиці набули популярності спроби пов'язати традиційне детальне вивчення морфології із даними про походження та еволюцію таксонів (філогенетику). Для цього дедалі ширше використовують підходи біохімії, молекулярної біології, генетики, комп'ютерне моделювання. Результатом стала перебудова системи Довгоносикоподібних. За останніми даними ранг родин зберігають шість–сім найкрупніших філогенетичних гілок, решту пропоновано вважати підродинами[1]. Проте, ця система лишається предметом дискусій і подальших досліджень.
Найхарактерніша ознака, притаманна усім куркуліоноїдним — витягнута у вигляді головотрубки передня частина голови. Ступінь подовженості може бути невеликою, але вона завжди помітна. У багатьох видів добре виражений статевий диморфізм, зокрема самки мають довшу головотрубку та відмінності у будові останніх члеників черевця.
Серед інших ознак[4]:
Всі довгоносикоподібні, за поодинокими виключеннями, є рослиноїдними (фітофагами). Життєві цикли більшості з них пов'язані з покритонасінними, хоча чимало видів харчуються і розвиваються за рахунок голонасінних, а також папоротеподібних і мохоподібних. Самка відкладає яйця у певний субстрат (рослинні тканини, ґрунт), готуючи у ньому заглиблення за допомогою головотрубки. личинки харчуються рослинними тканинами. Звичайно, це рослини, стійкість яких послаблена віком та стресовими факторами (хвороби, брак води, несприятлива температура тощо). Личинки деяких видів харчуються мертвою або гнилою деревиною, але тільки такою, яка зазнала часткового розкладу завдяки грибкам. Чимало є й видів, личинки котрих харчуються цілком здоровими тканинами. Загалом довгоносикоподібні харчуються всіма частинами рослин — коренями, стеблом, листками, пилком, квітами, плодами і насінням.[5]
Серед довгоносикоподібних є комахи, чий спосіб життя є вкрай спеціалізованим і досить незвичайний для таксона в цілому. Зокрема, одні види розвиваються у гної сумчастих, інші все життя проводять у гніздах мурашок або є [[[Хижаки|хижаками]], що полюють на червеців та яйця коників, відкладені у стебла, або їдять личинок короїдів, проникаючи у їхні ходи попід корою. Є й паразити, що проникають у личиночні «хатинки», створені трубкокрутами з листків, і їдять ті ж самі листки[6].
Чисельність і щільність довгоносикоподібних може досягати значних величин. Наприклад, 1903 року в маєтку Грушківка на Черкащині на площі близько 160 га зібрали понад 1,2 тонни (!) жуків бурякового довгоносика. У 1997 р. у Південній Африці, на греблі, що заросла водною папороттю, випустили 900 довгоносиків для винищення трави. Два місяці по тому облік і розрахунки показали, що на греблі вже мешкає приблизно 150 мільйонів жуків — до 15 000 на 1 м²[7]. Завдяки такому високому потенціалу розмноження, деякі довгоносики досить часто використовуються для боротьби з інвазивними бур'янами.
Довгоносикоподібні заселили практично весь суходіл — від Арктики[8] до субантарктичних островів. Ці комахи успішно розселюються, створюючи стабільні популяції на найвіддаленіших від материків островах, наприклад, на Тристан-да-Кунья або Сокотрі[9].
Основна маса таксонів зосереджена у тропіках. Підрахунки розподілу кількості відомих видів найбільшої родини довгоносикоподібних — (Curculionidae) дали такі результати: Палеарктика — 8253, Неарктика — 2388, Неотропіка — 12 962, Афротропіки — 8253 , Індомалая — 8579, Австралазія — 5166. Тобто, у Неарктиці мешкає лише 5,3 % видів, тоді як у Неотропіці — майже 30 %[10]. Певна річ, це пояснюється більшим різноманіттям рослин у тропіках. За останнім зведенням у фауні України налічується 1453 види довгоносикоподібних [11]
За названою вище філогенетичною класифікацією надродина Curculionoidea поділяється на сім родин і 26 підродин[1]:
Вже за часів Ліннея довгоносикоподібні були найбільшою групою тварин: 101 вид (15,8 %) з 400 описаних. Найбільш обґрунтованими вважають такі показники: 5 800 родів и 62 000 видів[1]. Тобто, довгоносикоподібні складають 15,5 % усіх видів жуків. Між іншим, приблизно така сама ситуація була й за часів Ліннея, коли було описано лише 100 видів цієї групи. У Палеарктиці мешкає 15 407 видів з 1611 родів[13]. Деякі роди довгоносикоподібних містять величезну кількість видів. Приміром, у палеарктичному роді Stephanocleonus описано понад 120 видів[14]:, а в роді Trigonopterus з Нової Гвінеї — 1000 видів![1] Інколи внаслідок ретельного дослідження певного регіону або скупчення рослин, кількість знайдених нових для науки видів у 5–10 і більше разів перевищувала ту, що була тут відома до того. На підставі подібних даних реальне число довгоносикодібних оцінюється мінімум у 220 000 видів, тобто три чверті їх ще нам не відомі. Щороку вчені описують в середньому 240 нових видів цього таксона[1].
Вражаюче розмаїття довгоносикоподібних фахівці пояснюють такими основними факторами:
Порівняння морфології і рибосомальних генів цих комах із іншою підродиною фітофагів — хризомелоїдними (Chrysomeloidea) показало, що ці дві групи мають чимало спільного і, ймовірно, споріднені. Вважають, що вони походять від якогось спільного предка. Ця вихідна група виокремилася, мабуть, у юрському періоді і в його середині (160—175 млн років тому) від неї почали відділятися дві гілки майбутніх надродин. В цей же період інтенсивно виникали нові й нові групи рослин. Наприкінці періоду виникли перші куркуліоноїдні. Іх личинки харчувалися пилком у стробілах хвойних рослин. Формоутворення у рослин надавало нові можливості організмам, що були із ними пов'язані, і в третинному періоді довгоносикоподібні набували дедалі більшого різноманіття[1].
Ймовірний еволюційний розвиток групи відображає така схема[17]:
Подібно до інших груп тварин, довгоносикоподібні є невід'ємною ланкою природних екосистем. Адже вони споживають рослинні тканини і стають здобиччю тварин — хижаків та паразитів. В дикій природі вони уражають, головним чином, рослини, тканини яких почали гнити або всихати. Тож, ці комахи пришвидшують мінералізацію рослинних тканин, що гинуть. Деякі види є важливим запилювачами рослин[18]. Взаємодіючи із рослинами-господарями, комахи сприяють виробленню у рослин різноманітних захисних адаптацій
Однак пов'язаність із культивованими рослинами і неабиякий потенціал до розмноження й розселення роблять деякі види небезпечними шкідниками сільського та лісового господарств, декоративного озеленення, продуктових запасів та складованих матеріалів. До найважливіших шкідників відносяться пальмовий рінхофорус, довгоносик бавовниковий, довгоносик комірний, довгоносик сірий звичайний, довгоносик буряковий звичайний, букарка, казарка, Coenorrhinus aequatus, Involvulus cupreus, Rhynchites auratus, Rhynchites giganteus, довгоносик рисовий, трубкокрут дубовий, Tanymecus palliatus, довгоносик сірий бруньковий, Byctiscus betulae, Psalidium maxillosum, Brachyderes incanus, Hylobius abietis, Eusomus ovulum, насіннєїди (Apionidae), Lixus subtilis, Hypera punctata, Sitophilus oryzae, Cryptorrhynchidus lapathi, Curculio glandim, довгоносик ліщиновий, численні види з родів Otiorrynchus, Phytonomus, Sitona, Magdalis, Pissodes, Сeutorrhynchus, Baris, Anthonomus, Tychius, короїди[19].
Разом з тим низка видів довгоносикоподібних виявилися ефективними гербіфагами і використовувалися для боротьби з бур'янами. Деякі види куркуліоноїдних потерпають від діяльності людини, скорочуючи свою чисельність і ареали. До Червоної книги України занесені чотири види цього таксона[20].
Современная классификация группы на уровне семейств основана на работах Kuschel,[2] с дополнениями Marvaldi et al.[1] В России наибольшим числом видов представлены Долгоносики (1560 видов) и Короеды (250 видов).
長角象鼻蟲科 Anthribidae
捲葉象鼻蟲科 Attelabidae
羊齒象鼻蟲科 Belidae
三錐象鼻蟲科 Brentidae
Caridae
象鼻蟲科 Curculionidae
橡根象鼻蟲科 Ithyceridae
毛象鼻蟲科 Nemonychidae
象鼻蟲，也叫象蟲、象甲、象甲蟲，是鞘翅目中種類最多的一種，更是昆蟲中種類最多的一群，全世界已知種類達六萬多種，生長過程屬於完全變態。此種昆蟲的口吻很長，有如大象之象鼻一般，但實際上這個並不是鼻子，而是象鼻蟲們用來覓食的口器。
除了象鼻蟲的吻部十分獨特，觸角生長於吻的基部更是絕無僅有。足部有5節跗節，具有爪；腹部可明顯看見5個腹節。體長最小的有0.1cm；最大則足足有9cm，他們的頭部能做360°的旋轉，遇到危險會詐死。大多數的象鼻蟲都還具有飛行的能力，只有少部分的象鼻蟲下翅已退化，使上翅閉合、讓背部硬度加強好幾倍、堪稱世界最硬的甲蟲（例如：蘭嶼球背象鼻蟲），甚至有些昆蟲學家在製作象鼻蟲標本時還需要使用電鑽。
象鼻蟲是世界上幾種主要嚴重農業害蟲之一。雌蟲在產卵時會將細長的吻部在植物表面鑿一細長管洞或一橫裂，再將卵產於內部。而幼蟲也有強而有利的頭部能穿梭在植物組織間，破壞整株植物。有部份種類如Brachyrhinus，則能以孤雌生殖方式繁衍後代。
根據法國知名昆蟲學家尚-亨利·法布爾的觀察研究，象鼻蟲的天敵只有節高蜂和其近親瘤節高蜂而已，至於螞蟻和蜘蛛，嚴格來說不能算是其天敵。
规范控制象鼻蟲，也叫象蟲、象甲、象甲蟲，是鞘翅目中種類最多的一種，更是昆蟲中種類最多的一群，全世界已知種類達六萬多種，生長過程屬於完全變態。此種昆蟲的口吻很長，有如大象之象鼻一般，但實際上這個並不是鼻子，而是象鼻蟲們用來覓食的口器。
除了象鼻蟲的吻部十分獨特，觸角生長於吻的基部更是絕無僅有。足部有5節跗節，具有爪；腹部可明顯看見5個腹節。體長最小的有0.1cm；最大則足足有9cm，他們的頭部能做360°的旋轉，遇到危險會詐死。大多數的象鼻蟲都還具有飛行的能力，只有少部分的象鼻蟲下翅已退化，使上翅閉合、讓背部硬度加強好幾倍、堪稱世界最硬的甲蟲（例如：蘭嶼球背象鼻蟲），甚至有些昆蟲學家在製作象鼻蟲標本時還需要使用電鑽。
象鼻蟲是世界上幾種主要嚴重農業害蟲之一。雌蟲在產卵時會將細長的吻部在植物表面鑿一細長管洞或一橫裂，再將卵產於內部。而幼蟲也有強而有利的頭部能穿梭在植物組織間，破壞整株植物。有部份種類如Brachyrhinus，則能以孤雌生殖方式繁衍後代。
ゾウムシ（象虫）は、甲虫類のグループの一つ。狭義のゾウムシはゾウムシ科やオサゾウムシ科などに分類される甲虫の総称だが、広義のゾウムシはコウチュウ目（鞘翅目）・ゾウムシ上科（Curculionoidea）に分類される昆虫を指す。口部が伸びた形をゾウに見立てての名であるが、いわゆるゾウムシらしい体型をしていないオトシブミやキクイムシなども含まれる。
分類上はカミキリムシやハムシといったハムシ上科に近縁で、植物食によく適応した群である。種名のあるものだけで日本で1,000種以上、全世界では約6万種ともいわれ、多種多様な甲虫類の中でも特に大きなグループである。
アズキゾウムシなどのマメゾウムシ科は名前に「ゾウムシ」とあり、かつては近いものとされていたが、現在ではハムシ上科に分類されておりゾウムシ上科からは外れている。マメゾウムシ科はハムシ科・マメゾウムシ亜科とされることもある。
成虫の体長は数mmから数cmくらいの小型の甲虫である。丸みを帯びた体表は、硬くて頑丈な外骨格に覆われている。頭部から吻（口先）が長く伸び、その先に口を持つ種類が多く、和名の「象虫」はこれを象の鼻に見立てたところに由来する。この口吻は植物組織に穿孔して産卵するのに適応した器官であるが、二次的にこうした産卵習性を失って口吻が短く退化したものも存在する。動きは遅いが頑丈な外骨格で身を守り、敵に出会うと擬死（死んだふり）をすることが多い。
一部のゾウムシは、外骨格の形成に必要なチロシンを体内の共生細菌ナルドネラに生産させている[1]。
幼虫・成虫とも、すべての種類が植物食で、食物とする部位は葉や髄、花、樹液、果実、朽木、種子など種類によって異なる。成虫が植物組織に口吻で穿った孔に産みつけられた卵から孵化した幼虫が、そのまま穿孔生活に移るものが多く、中には虫こぶを形成するものもある。こうした丁寧な産卵習性のため、大型の卵を少数産卵するものが多いが、コフキゾウムシやシロコブゾウムシといったゾウムシ科の短吻群と呼ばれるグループは二次的に口吻が退化して太く短くなり、小さな卵を多量に土壌中に産み落とし、幼虫は自由生活をする。中には農作物に重大な被害をおよぼす害虫となるものもいる。
森林や草地に多くの種類が生息するため、木の枝の下に布を広げて枝を叩くと、多くのゾウムシが落ちてくる。夜間に灯火へ飛来する種類も多い。コクゾウムシなど、穀物の貯蔵庫に生息する種類もいる。
ゾウムシ（象虫）は、甲虫類のグループの一つ。狭義のゾウムシはゾウムシ科やオサゾウムシ科などに分類される甲虫の総称だが、広義のゾウムシはコウチュウ目（鞘翅目）・ゾウムシ上科（Curculionoidea）に分類される昆虫を指す。口部が伸びた形をゾウに見立てての名であるが、いわゆるゾウムシらしい体型をしていないオトシブミやキクイムシなども含まれる。
分類上はカミキリムシやハムシといったハムシ上科に近縁で、植物食によく適応した群である。種名のあるものだけで日本で1,000種以上、全世界では約6万種ともいわれ、多種多様な甲虫類の中でも特に大きなグループである。
アズキゾウムシなどのマメゾウムシ科は名前に「ゾウムシ」とあり、かつては近いものとされていたが、現在ではハムシ上科に分類されておりゾウムシ上科からは外れている。マメゾウムシ科はハムシ科・マメゾウムシ亜科とされることもある。
바구미는 바구미상과에 속하는 딱정벌레 곤충의 총칭이다. 몸 길이는 약 1mm~30mm로 크기가 다양하며 식물의 씨앗이나 잎을 갉아먹는 초식성이다. 7~8개 과에 6만여 종 이상이 있으며, 대부분의 종은 바구미과에 속해 있다. 일부 바구미상과에 속하지 않는 곤충도 ‘바구미’로 불리기도 한다. 일부 종의 바구미는 곡식 등을 파먹는 해충이다. 한국에는 약 400종이 알려져 있다. 종자식물이 있는 곳이면 어디서든 볼 수 있다.
몸은 타원형이고 주둥이가 길다. 이 주둥이로 식물의 열매, 씨 따위에 구멍을 뚫는데 주둥이 끝에 입이 있다.유충은 다리가 없고, 열매의 속을 먹거나 구멍을 뚫는다. 주변에서 흔히 볼 수 있는 어리쌀바구미나 팥바구미의 성충은 저장된 곡물에 알을 낳으며, 알에서 나온 유충은 곡물을 파먹는다.
,_Arnhem,_the_Netherlands.jpg)
_(18109769808).jpg)
_(7446703964).png)
_(6708009533).png)
_longirostre.jpg)
_larva.jpg)
