Helianthus tuberosus, conocíu popularmente como tupinambo, topinambur, pataca, alcachofa de Xerusalén o Xirasol de Canadá, ye una especie de la familla Asteraceae nativa de Norteamérica.[1] Tamién se cultiva estensamente por toles zones templaes pola so tubérculu comestible que se consume como verdura de raigañu.[2]
Planta perenne que mide de 0,5 a 2 m d'altor, los sos tarmos son erectos, hispidos/arispios. Les fueyes, peciolaes, son opuestes na parte inferior del tarmu, faciéndose alternes na parte cimera. Toes son arispies/tomentosas na cara inferior; son anches y ovoide-agudes con cantos dentaos; les inferiores pueden midir 30 cm de llargu, les cimeres son más pequeñes y estreches. Les bráctees involucrales, en númberu de 20-35, son de cutiu de color verde escuru; son de forma llanceolada y tienen los cantos ciliaos y la caxa esterior hispido-puberulente y glanfífera. Receptáculu con escames tri-cuspidas, col ápice peludo.
La inflorescencia ye una cabeza floral mariella de 5 a 10 cm de diámetru con 10 a 20 lígules de 2,5-4cm de llargor, de color mariellu intensu. Los flósculos algamen una trentena y tienen el mesmu color. Los frutos son aquenios bien paecíos a los del xirasol: esto ye con un miriguanu de 2 arestes principales de 9-12mm y 1 o 2 más pequeñes de forma deltoide.[3]
Los sos tubérculos son allargaos ya irregulares, polo xeneral d'unos 7,5-10 centímetros de llargu y 3-5 cm de gruesu. El colores bazcuyen ente marrón pálido a blancu, colloráu o púrpura; aseméyense vagamente al raigañu del jengibre y tienen un sabor bien similar a l'alcachofa.[2][4]
Esta especie foi cultivada polos amerindios muncho primero de la llegada de los europeos.[5] L'esplorador francés Samuel de Champlain atopó cultivos en Cape Cod en 1605.
El nome tupinambo, provien de los tupinambás, indíxenes del Brasil falantes de llingües tupí-guaraní, dalgunos de los cualos fueron llevaos a París en 1613 na mesma dómina en que s'espublizó'l cultivu d'esta planta en Francia y depués nel restu d'Europa.
A diferencia de la mayoría de los tubérculos, pero de mancomún con otros miembros de la familia Asteraceae (incluyida l'alcachofa), los tubérculos almacenen inulina en llugar d'almidón. La inulina ye un carbohidrato que la cocción tresforma en fructosa. Por ta razón los sos tubérculos son una fonte importante de fructosa pa la industria azucrero y na ellaboración d'alcohol; tien aplicaciones en bioenergética.[7]
Tamién se destina al consumu humanu o animal; por cuenta de la so riqueza n'hidratos de carbonu (inulina, principalmente), los rumiantes aprovechen los tarmos verdes y les fueyes, anque pueden provoca-yos meteorismo.[7]
Ración diaria encamentada usda=1
Nota/enllaz: la base de datos (USDA) USDA database · Departamentu d'Agricultura de los Estaos Xuníos
El so cultivu ye senciellu y les plantes pueden crecer soles, pero encamiéntase replantar los tubérculos en suelu fértil.
Ye una planta de gran rusticidad, que puede desenvolvese en condiciones desfavorables de suelu y clima, anque a cuenta de bien baxos rendimientos. Prefier los climes templaos, pero los tarmos y los tubérculos aguanten baxes temperatures (hasta -15 °C). Pa consiguir una elevada productividá la dómina d'agües tien que coincidir col momentu de la floriamientu, n'otru casu hai qu'aplicar riego. Los terrenes que meyor afacer al so cultivu son los sueltos y permeables, una y bones el principal factor limitante consiste nel encharcamiento. Otru factor que condiciona'l cultivu ye la disponibilidad de nutrientes, aspeutu nel que plantega unes esixencies bastante elevaes.
La preparación del terrén realizar por mediu d'un llabor d'alzáu con aráu de vertedera, a la que sigue un pase de cultivador. Al multiplicase por tubérculos puede llantase utilizando les plantadoras de papa. Como propágulo empléguense fragmentos de tubérculu d'unos 30 g de pesu. Utilízase una densidá d'aprosimao 30.000 plantes/hai, en riegos separaos 80 cm, con distancies ente plantes de 40 cm y pa esa operación riquir ente 1 y 1,2 t/ha de tubérculos.
Por cuenta de que la pataca precisa una elevada disponibilidad en nutrientes pa consiguir bonos rendimientos, suel abonase de fondu con un abonu compuesto del tipu 9:18:27, a razón de 500 kg /hai.
El control de les maleces llevar a cabu per mediu de 1 o 2 bines. La primera puede realizase de primeres del cultivu y l'otra cuando yá nacieren les plantes, aplicando un yerbicida.
La coleuta llevar a cabu en dos fases. Na primera, una picadora de forraxe recueye los tarmos, que pueden utilizase como combustible. Dempués, dar# en estrayer los tubérculos con una cosechadora similar a la qu'empleguen colos papes, pero afecha a conveniencia.
Esta especie ye bien resistente, sicasí, puede trate afeutada polos fungu Sclerotinia sclerotiorum, Botrytis cinerea y Fusarium y la bacteria causante del amarilleo Pseudomonas syringae.
Ta reconocíu la so potencial invasor en dellos países europeos (Francia, Alemaña, Bélxica, Suiza, España, etc.)[8]
Por cuenta de el so potencial colonizador y constituyir una amenaza grave pa les especies autóctones, los hábitats o los ecosistemes, esta especie, magar se cultiva pa consumu humanu, fuera incluyida nel Catálogu Español d'Especies exótiques invasores, aprobáu por Real Decretu 630/2013, de 2 d'agostu, tando prohibida n'España la so introducción nel mediu natural, posesión, tresporte, tráficu y comerciu.
.
Helianthus tuberosus, conocíu popularmente como tupinambo, topinambur, pataca, alcachofa de Xerusalén o Xirasol de Canadá, ye una especie de la familla Asteraceae nativa de Norteamérica. Tamién se cultiva estensamente por toles zones templaes pola so tubérculu comestible que se consume como verdura de raigañu.
Yerarmudu, köküyumru günəbaxan (lat. Helianthus tuberosus)[1] - günəbaxan cinsinə aid bitki növü.[2]
La nyàmera (nyama[1]), pataca (" de pala, " de canya o " petorrera), patatxo, patata de canya o batata de la Noguera, topinàmbur o heliant (Helianthus tuberosus) és una planta conreada pel seu tubercle que pertany al mateix gènere que el gira-sol (Helianthus).[2][3] A Catalunya està classificada com a espècie invasora.[4]
És originària de l'Amèrica del Nord, on era conreada pels indígenes abans de l'arribada dels europeus.
En l'actualitat, als Països Catalans és una planta molt poc cultivada. La reproducció es fa a base de trossos de tubercle, i un cop establerta és difícil que desaparegui. A molts horts hi ha plantes residuals procedents de conreus de nyàmera abandonats de fa anys.
Planta de fins a 1,5 metres d'alçada, amb fulles de disposició oposada i capítols florals semblants als del gira-sol, però de mida més petita.
La nyàmera (nyama), pataca (" de pala, " de canya o " petorrera), patatxo, patata de canya o batata de la Noguera, topinàmbur o heliant (Helianthus tuberosus) és una planta conreada pel seu tubercle que pertany al mateix gènere que el gira-sol (Helianthus). A Catalunya està classificada com a espècie invasora.
Planhigyn blodeuol o deulu llygad y dydd a blodyn haul ydy Blodyn-yr-haul oddfog sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Asteraceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Helianthus tuberosus a'r enw Saesneg yw Jerusalem artichoke.[1] Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Artisiog Caersalem, Artisiog Jerusalem.
Daw'r gair "Asteraceae", sef yr enw ar y teulu hwn, o'r gair 'Aster', y genws mwyaf lluosog o'r teulu - ac sy'n tarddu o'r gair Groeg ἀστήρ, sef 'seren'.
Planhigyn blodeuol o deulu llygad y dydd a blodyn haul ydy Blodyn-yr-haul oddfog sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Asteraceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Helianthus tuberosus a'r enw Saesneg yw Jerusalem artichoke. Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Artisiog Caersalem, Artisiog Jerusalem.
Daw'r gair "Asteraceae", sef yr enw ar y teulu hwn, o'r gair 'Aster', y genws mwyaf lluosog o'r teulu - ac sy'n tarddu o'r gair Groeg ἀστήρ, sef 'seren'.
Slunečnice topinambur (Helianthus tuberosus), starším názvem topinambur hlíznatý, zkráceně jen topinambury (podst. jm. pomnožné), lidově zvaná židovské brambory nebo řidčeji také jeruzalémské artyčoky, je bylina z čeledi hvězdnicovitých. Je to nepůvodní druh květeny ČR.
Helianthus tuberosus L., 1753
Slunečnice topinambur je morfologicky podobná slunečnici roční, ale květenstvím jsou drobnější úbory dosahující průměru až 10 cm. Přímá lodyha dorůstá výšky 1,2–3 m a v horní části se větví. Je obrostlá až 1 mm dlouhými bělavými, na bázi načervenalými chloupky. Listy jsou na spodní části lodyhy vstřícné, na vrcholu rostliny spíše střídavé. Protáhlé hlízy se zvrásněným povrchem a tenkou slupkou jsou pevně přirostlé ke stolonům (podzemním výhonkům), což je jednou z hlavních příčin, proč je pěstována pouze omezeně. Po vytvoření hlíz získává rostlina značnou obrůstací schopnost. Výnos z 1 m² je 4–7 kg hlíz.
Název topinamburů je odvozen od jména jihoamerického indiánského kmene Tupinambů, od nichž je v 16. století získali francouzští námořníci a kolonisté v Brazílii.
Slunečnice topinambur pochází ze Severní Ameriky. Přirozený areál rozšíření sahá od jižní Kanady po Mexiko, je však pěstována a zplaňuje i v jiných částech světa včetně Evropy. V České republice se vyskytuje roztroušeně až často zejména v nižších, teplejších polohách.[2][3] Do Evropy byly topinambury dovezeny v 16. století z Mexika nebo z Brazílie, nejprve patrně do Francie.
Rostlina je nenáročná na podmínky prostředí, snáší vlhké i suché polohy, hlízy nejsou poškozovány ani silnými mrazy, je proto vhodná k pěstování i vpodhorských i horských oblastech. U nás zplaňuje zejména na březích řek, v příkopech, na mezích i na místech nedávných zemních prací. Pokud rostliny zplaňují, mohou se nevhodně šířit; patří mezi invazivní rostliny.
Dříve se pěstovala jak k jídlu, tak jako krmivo, zejména lesníky pro černou zvěř. V současné době se začíná její pěstování ve světě obnovovat vzhledem k obsahu dietně příznivého polysacharidu inulinu. Kromě toho hlízy obsahují též vitamíny A, B1, B2, C a D.[4] Největším pěstitelem v Evropě je Francie, odkud se do Evropy šířila do konce 16. století jako potravina, kterou později vytlačily brambory.
Topinambury nejsou náročné na předplodinu, samy jsou předplodinou zaplevelující. Víceletým pěstováním (část hlíz se ponechává v půdě jako sadba) se problém zaplevelení řeší, ale zhoršuje se vzcházivost v důsledku nerovnoměrného uložení hlíz, zhutňování půdy i zdravotního stavu rostlin. Půda se připravuje podobně jako pro brambory, dobře reaguje na hnojení organickými hnojivy. Sázet lze topinambur na podzim i na jaře.
Vzdálenost řádků je 60–75 cm, vzdálenost hlíz v řádku 30–45 cm, hloubka sázení 6–10 cm. Počet hlíz je 50 000 na hektar, potřeba sadby při hmotnosti hlíz 30–60 g je 2–2,5 t. Při pěstování na produkci biomasy se zakládá víceletá kultura. Je možné sklízet dvě seče, první počátkem července. Sklizeň se provádí běžnými nadzemními řezačkami. Hlízy se ponechají přes zimu v půdě. Hlízy i zelená hmota jsou dobře silážovatelné. Dobré jako pícnina pro dobytek.
Pokud topinambury pěstujeme v malém a kvůli hlízám (syrové chutnají mírně oříškově), doporučuje se vysazovat je každý rok znovu (ponechají-li se hlízy v zemi, vytváří se množství malých hlíz). Pokud se vysazují na jaře, pak co nejdříve, aby rostliny stihly vyrůst, pokud na podzim, tak co nejpozději, aby nestihly do zimy vyrašit, protože by nadzemní část zmrzla. Zalévat je třeba hlavně v srpnu a v září, když tvoří hlízy (narůstají nejvíce v září a říjnu). Hlízy se sklízejí na podzim, ale protože jsou mrazuvzdorné, můžeme je nechat v zemi přes zimu a sklízet podle potřeby. Kvetou až koncem léta a na podzim, poskytují pozdní pastvu včelám. Semena u nás nestihnou dozrát, množí se hlízami.[1] Protože topinambury produkují množství organické hmoty, hodí se do kompostu, lze je využít jako krmivo pro domácí zvířata a díky výšce jako pohledovou clonu (soukromí, zakrytí méně vzhledných míst atp.), k zastínění nebo jako oporu pro fazole či jiné pnoucí byliny.[2]
Topinambury jsou velmi vhodné pro diabetiky, protože neobsahují škrob, kterého je mnoho v bramborách, ale diabeticky vhodný inulín, dále železo, křemík, draslík a vitamín C.
Obrázky, zvuky či videa k tématu slunečnice topinambur ve Wikimedia Commons
Galerie slunečnice topinambur ve Wikimedia CommonsSlunečnice topinambur (Helianthus tuberosus), starším názvem topinambur hlíznatý, zkráceně jen topinambury (podst. jm. pomnožné), lidově zvaná židovské brambory nebo řidčeji také jeruzalémské artyčoky, je bylina z čeledi hvězdnicovitých. Je to nepůvodní druh květeny ČR.
Jordskok (Helianthus tuberosus) er en op til to meter høj urt, der dyrkes på grund af sine næringsrige rodknolde, jordskokker. Den er i familie med solsikke og stammer oprindelig fra Nordamerika.
Jordskok er en flerårig, urteagtig plante med en stiv, opret vækst. Stænglerne er ru og furede, marvfyldte og forgrenede på den øverste del. Bladene er spredtstillede, stilkede og hele. De er ægformede med ru overflade. Oversiden er græsgrøn, mens undersiden er lysegrøn. Blomstringen foregår i august-oktober (afhængigt af voksestedet og sorten), hvor man finder blomsterne samlet i sidestillede kurve fra de øverste bladhjørner. Både de lange randkroner og de rørformede skivekroner er varmt gule. De er stærkt uregelmæssige, men tvekønnede. Frugterne er nødder uden fnok.
Rodsystemet består af de pære-, æble- eller tenformede knolde og et stort antal trævlerødder. Knoldene oplagrer store mængder af stivelse og sukkerstoffer inulin.
Højde x bredde og årlig tilvækst: 2,00 x 0,40 m (200 x 40 cm/år), heri dog ikke medtaget skud fra aflæggerknolde.
Arten formodes at stamme fra den mexikanske højslette, men da den blev dyrket af de oprindelige folk i det meste af det østlige Nordamerika, er den naturaliseret dér. Den er knyttet til lysåbne eller let skyggede voksesteder med veldrænet, men ikke for tør jord og et højt humusindhold.
Da man undersøgte ”skovbrynet” (overgangsbiotopen) mellem prærien og de østamerikanske skove langs flodsletterne i det østlige Missouri, USA, fandt man Jordskok voksende dér sammen med bl.a. canadisk gyldenris, Cornus drummondii (en art af kornel), Helianthus grosseserratus (en art af solsikke), hjertebladet asters, kalkunfod, Leymus cinereus (en art af marehalm), præriehirse, soldagøje, sorghastrum nutans og virginsk vinterbær[1]
Planten har været dyrket i Nordamerika, længe før europæerne ankom, og den franske opdagelsesrejsende, samuel de champlain, fandt dem dyrket ved Cape Cod i 1605. Nogle franske nybyggere, der havde overlevet en sultvinter ved at spise knoldene, sendte dem i 1610 hjem til moderlandet, sådan at de nåede frem til Paris i 1612. Derefter blev de dyrket hist og her i Centraleuropa, indtil de blev almindeligt kendte i den sidste del af det 20. århundrede.
Rodknoldene er knudrede, og smagen er meget speciel. Som rå smager den nærmest nøddeagtig, og som tilberedt er smagen sødlig og lidt bitter. Jordskokken har et højt indhold af C-vitamin og K-vitamin samt sukkerstoffet inulin. Hvor kartofler gemmer næringsenergi i stivelse gemmer jordskokker næringsenergi i inulin.
Jordskokken kan spises revet rå i salat, eller kogt som alternativ til kartofler i kartofler og gratiner. Næringsværdien minder meget om kartofler.
Tip: Ved kogning kan tilføjes en smule citronsaft, hvorved misfarvning undgås.
Jordskok (Helianthus tuberosus) er en op til to meter høj urt, der dyrkes på grund af sine næringsrige rodknolde, jordskokker. Den er i familie med solsikke og stammer oprindelig fra Nordamerika.
Topinambur (IPA: [ˌtopinamˈbuɐ][1], ; Helianthus tuberosus) ist eine Pflanze, die botanisch zur Familie der Korbblütler (Asteraceae) zählt und zur selben Gattung wie die Sonnenblume (Helianthus annuus) gehört. Topinambur ist eine Nutzpflanze, deren Sprossknolle als Wurzelgemüse für die Ernährung genutzt wird.
Der Name leitet sich vom Namen des indigenen Volkes der Tupinambá ab[2][1] und kann im Deutschen sowohl das männliche (der Topinambur) als auch das weibliche Geschlecht (die Topinambur) annehmen.[1] Der Plural lautet Topinamburen.[3]
Mancherorts in Baden wird Topinambur als Erdapfel bezeichnet. Weitere Namen sind Erdbirne (in Südbaden auch Ross-Erdapfel, da einst an Pferde verfüttert) oder Jerusalem-Artischocke, Borbel, Erdartischocke, Erdschocke, Erdsonnenblume, Erdtrüffel, Ewigkeitskartoffel, Indianerknolle, Kleine Sonnenblume, Knollensonnenblume, Rosskartoffel, Schnapskartoffel, Süßkartoffel und Zuckerkartoffel.[4] Als Erdbirne oder Erdapfel wird im Rheinland, in Süddeutschland, Österreich und in der Schweiz auch die Kartoffel bezeichnet.
Als Topinambur oder Rossler wird auch der aus den inulinreichen Sprossknollen dieser Pflanze hergestellte Branntwein bezeichnet.
Die mehrjährige krautige Pflanze wird bis zu 3 m hoch.[5] Der Trieb ist einjährig und stirbt im Herbst ab.[6] Aus einer Knolle bilden sich mehrere aufrechte und nach längerem eintriebigen Wachstum später auch verzweigte[2] Stängel,[5] an denen gegen- bis wechselständige, gestielte, eiförmige, -lanzettliche und spitze bis zugespitzte, am Rand gesägte bis gekerbte teils ganzrandige Blätter sitzen. Diese werden 7 bis 10 cm breit und zwischen 10 und 25 cm lang. Stängel und Blätter sind rau und behaart.[4] Der 2–8 Zentimeter lange Blattstiel ist oft leicht geflügelt. Die Nervatur ist dreizählig.
Was gemeinhin als „Blüte“ bezeichnet wird, ist botanisch gesehen ein scheinblütiger Blütenstand. Er ist körbchenförmig und wird von den außen sitzenden, sterilen Zungen- und den inneren, zwittrigen Röhrenblüten gebildet; hier sind auch Spreublätter vorhanden. Es handelt sich um einen zwittrigen Blütenstand, der von einem behaarten, mehrreihigen Hüllkelch unterlegt ist. Die Früchte werden botanisch als Achänen bezeichnet.[4] Die Blütenstände haben einen Durchmesser von 4 bis 8 cm und sitzen in den Achseln der oberen Laubblätter. Die äußeren Zungenblüten sind mit kräftig gelben, gerippten, etwa 2,5–4 Zentimeter langen Zungen versehen. Die Blütezeit von Topinambur liegt zwischen August und November. Als Kurztagspflanze blüht sie aber erst, wenn eine bestimmte Tageslänge unterschritten wird.[5] Daher blüht sie in Nordfrankreich nicht vor Oktober,[6] in Mitteleuropa dagegen schon ab August.[2]
Die Pflanze überwintert mit Rhizomen, in die der Spezialzucker Inulin eingelagert wird.[7] Die birnen-, apfel- bis spindelförmigen Knollen entstehen an der Sprossbasis,[4][5] die Knollenhaut ist von beige über gelb bis rosa gefärbt[6] und das „Fleisch“ der Knolle ist weiß. Die Knollen werden etwa so groß wie Kartoffeln und sie besitzen einige „Augen“.[8] Die Haut der Knolle ist im Gegensatz zu Kartoffeln fein und dünn.[9] Die Knollen ertragen Frost bis −30 °C, wobei der oberirdische Spross nur −5 °C aushält.[2]
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 102.[10]
Die Pflanze wuchert,[7] und die enorme Wuchskraft bedingt, dass schon Bruchstücke der Rhizomknollen reichen, um neu auszutreiben[2] und auch noch in Folgekulturen als „Durchwuchs“ aufzutreten.[11]
In Mitteleuropa verwildert Topinambur häufig und kann – wie andere Neobiota beziehungsweise Neophyten – Probleme verursachen, da sie heimische Pflanzen verdrängt, selber aber außer Wühlmäusen[12] und Wildschweinen[13] nur wenige Fressfeinde hat. Im Juli und August bildet die Pflanze an den unterirdischen Ausläufern (Erdkriechsprossen, Rhizomen) länglich-spindelförmige Knollen aus, die als Kohlenhydratespeicher dienen. Aus ihnen treiben im nächsten Frühjahr neue Sprosse. Die Pflanze ist daher in der Lage, in eine bestehende Pflanzengesellschaft einzudringen und diese aufgrund ihres raschen Höhenwachstums im Frühjahr, bei dem die anderen Pflanzen sehr stark beschattet werden, zu verdrängen. Die Wuchskraft ist jedoch sehr vom Standort abhängig. Im eigenen Garten sollten Wurzelsperren (Rhizomsperren) verwendet werden, um die Verwilderung von Topinambur zu vermeiden.[14] Sie kommt in Mitteleuropa in Gesellschaften der Ordnung Convolvuletalia vor, dringt aber auch in Artemisietea-Gesellschaften ein.[10]
Topinambur stammt aus Nord- und Mittelamerika,[6] ihr ursprüngliches Verbreitungsgebiet wird in Mexiko vermutet. Heute ist die Art im zentralen und östlichen Nordamerika sowie in Mittelamerika verbreitet und gilt als Kulturpflanze der indigenen Völker aus vorkolumbischer Zeit.
Überlebende einer Hungersnot unter französischen Auswanderern in Kanada/Nordamerika schickten 1610 einige der unbekannten Knollen, die ihnen das Leben gerettet hatten, nach Europa. So kam sie auch 1612 nach Paris[5] sowie in den Vatikan als Sammelplatz für Wunder aller Art. In Frankreich wurde die „Indianerkartoffel“ nach einem indigenen Volk Brasiliens, den Tupinambá, dessen Vertreter gerade zufällig zu Besuch waren, benannt; daher Topinamb(o)ur. Parallel einigten sich päpstliche Gärtner auf girasole articiocco (Sonnenblumen-Artischocke). Durch Volksetymologie wurde aus girasole im englischen Sprachraum die Bezeichnung Jerusalem-Artischocke.
Zuerst wurde die Topinambur als Nahrungsmittel angebaut. Im 19. Jahrhundert waren die Knollen ein wichtiges Nahrungs- und Futtermittel. Vor allem in Frankreich genoss sie nach ihrer Einführung Anfang des 17. Jahrhunderts große Popularität. In Europa wurde die süßlich schmeckende Knolle ab 1750 weitgehend von der ergiebigeren Kartoffel verdrängt.
Heute wird Topinambur auf fast allen Kontinenten angebaut, Hauptanbaugebiete befinden sich in Nordamerika, Russland, Australien und Asien. Mit nur noch geringer wirtschaftlicher Bedeutung wird sie zudem in Südfrankreich und den Niederlanden angebaut. In der Schweiz wird sie im Seeland seit 1978 wieder erwerbsmäßig angebaut.[5] In Deutschland findet man nur kleine Anbaugebiete in Niedersachsen, Brandenburg und Baden. In Baden im Landkreis Rastatt fanden sich 1990 noch etwa 200 ha im Anbau, in Dänemark waren es 1990 noch 15 bis 20 ha.[2] Um das Jahr 2000 herum wurden Topinamburknollen fast nur in Bioläden oder auf Wochenmärkten verkauft.[4][15] In der Schweiz und in Österreich wird sie auch über die Einzelhandelsketten vermarktet.
Im erwerbsmäßigen Anbau wird Topinambur einjährig kultiviert. Er ist anspruchslos und stellt keine großen Anforderungen an seinen Standort, wobei auch nährstoffarme Böden genutzt werden können. Optimal sind Standorte mit pH-Werten zwischen 6,0 und 7,5.[2] Sehr gut folgt er in der Kulturfolge auf Kulturen, die lockeren Boden hinterlassen, und er wächst vor allem auf lockerem, leicht sandigem Boden; Staunässe wird gemieden. Klimatisch kann die Pflanze von kühlen Gebieten wie Nordamerika und -europa bis weit in den Süden gedeihen,[9] auch für die Tropen ist er während der „kühleren“ Jahreszeit geeignet.[16] Besonders geschätzt werden vollsonnige Standorte, Topinambur fühlt sich aber auch im Halbschatten wohl.
Die Neubepflanzung erfolgt im frühen Frühjahr (Februar–April). Während der sehr frühen Pflanzung kann die Kultur mit Vlies bedeckt werden, um das Austreiben zu beschleunigen.[17] Der Pflanzabstand in der Reihe beträgt 30 bis 40 cm und der Reihenabstand 60 bis 80 cm. Die Knollen werden auf eine Tiefe von 10 bis 12 cm abgelegt.[6] Es kann die gleiche Anbautechnik wie für Kartoffeln verwendet werden. Dazu werden die Reihen angehäufelt, um das Treiben der Knollen zu verfrühen und das Aufnehmen der Knollen zu vereinfachen, da sie erhöht liegen. Für einen Hektar werden je nach Knollengröße 1,2 bis 2 t Knollen benötigt,[6] Das entspricht 0,2 kg/m² (20 kg/a).[5] Die optimale Bestandsdichte beträgt drei bis fünf Knollen/m².[4]
Topinambur benötigt vor allem zu Kulturbeginn Pflege durch Unkrautbekämpfung.[8] Danach überwuchert und verdrängt die Pflanze das Unkraut, so dass es keine ertragsmindernde Rolle mehr spielt.[9] Werden zusätzlich noch die Blüten entfernt, kann der Ertrag um 10 bis 12 % gesteigert werden, wobei die Knollen im Mittel von 3,8 g auf 4,4 g größer wurden.[18] Bei einer Kürzung der Gesamtpflanze kommt es dagegen zu einem Minderertrag.[19]
Obwohl die Pflanze auch auf nährstoffarmen Böden wachsen kann, ist der Ertrag mit zusätzlicher Düngung höher. Frühere Versuche aus Frankreich und Deutschland (vor 1949) zeigen einen hohen Kaliumbedarf.[9] Topinambur benötigt zum Aufwuchs (in kg/ha Reinnährstoff) 100 Stickstoff, 50 P2O5, 150 K2O. Wenn vorhanden, nimmt die Pflanze bis 150 kg/ha Stickstoff auf, aber ohne großartigen Mehrertrag.[2] Englische Untersuchungen geben gar nur 50 kg/ha Stickstoff an.[17] Vor allem das Wachstum der oberirdischen Pflanzenteile nimmt stark zu.[20] Der Nährstoffgehalt (= Nährstoffabfuhr durch Knollenernte) je Dezitonne Knolle beträgt 0,26 kg N, 0,14 kg P2O5, 0,62 kg K2O und 0,02 kg MgO.
Der Hauptzuwachs der Knollen erfolgt von Juli bis Oktober,[15] geerntet wird von November bis März/April vor dem Neuaustrieb der Knollen.[6] Nachdem die Blätter abfallen (einfallen), werden die Stängel zur leichteren Ernte eingekürzt.[8] Die Erträge betragen ca. 60 t/ha Knollen,[21] bei guter Kultur können auch bis zu 80 t/ha erreicht werden und im Hausgarten sind Erträge von 2 bis 3 kg/m² üblich.[5] Für die Ernte sind stärker ausgelegte Maschinen nötig, weil die Knollen fester mit der Pflanze verwachsen sind als Kartoffeln.[17] Im Gegensatz zu Kartoffeln verträgt die Topinamburknolle Frost, solange sie im Boden ist.[6] Um auch bei Frost ernten zu können, kann die Erde mit Stroh oder Laub bedeckt werden.[2] Nach der Ernte verbleibt meist ein Teil der kleineren Knollen im Boden; dieser dient für die nächstjährige Kultur. Topinambur bleibt für einige Jahre am gleichen Standort und wird jährlich abgeerntet. Erfolgt ein Kulturwechsel, wird am besten Wiese angesät, die mehrmals im Jahr gemäht wird. Das bringt den Wuchs der Topinambur zum Erliegen und sie verschwindet aus der Kulturfläche.
Topinambur wird in der Regel vegetativ über Knollen vermehrt.
Die Vermehrung über Samen wurde 1904 durch Vilmorin auf Korsika versucht. Das Resultat war eine gelbe Sorte, die einen feineren Geschmack, aber weniger Ertrag brachte.[6] Wegen des späten Blütezeitpunkts reifen die Samen in Mitteleuropa normalerweise nicht aus, so dass die Pflanzen ganz auf vegetative Vermehrung über die Sprossknolle angewiesen sind. Auch die Vermehrung mittels Meristemkultur ist aus den aus Blättern gewonnenen Zellen zu Züchtungszwecken möglich.[2] In Guadeloupe existiert eine Sorte (Navet de Jérusalem), die unter dortigem Klima besonders schnell innerhalb 90 Tagen Knollen bildet.[16]
Insgesamt wird Topinambur nur von wenigen Krankheiten und Schädlingen befallen, die selten ertragsmindernd sind. Fast jährlich ist Echter Mehltau und Alternaria anzutreffen, aber nicht bekämpfungswürdig. Neben Mehltau kommt gelegentlich auch Rost vor.[17] Wenn großflächiger Anbau durchgeführt wird, kann der Krankheits- und Schädlingsdruck steigen.[2] Unter tropischen Bedingungen ist die Pflanze sehr empfindlich gegenüber der Becherpilz-Art Sclerotium rolfsii.[16] Sklerotinia führt zu vorzeitigem Welken der Pflanze und zum Faulen der Knolle. Deshalb sind Sklerotinia-empfindliche Vorkulturen wie Buschbohnen oder Kohlarten zu vermeiden.[17] Unter europäischen Bedingungen sind auch Wildschweine und Wühlmäuse als Schädiger anzutreffen.[20] Bei zu hohen Düngergaben (insbesondere Stickstoff) faulen die Wurzeln leichter.[4]
Der Geschmack der Topinamburknollen ist süßlich, die Konsistenz wässrig und sie erinnert an Artischockenböden und Süßkartoffel.[17] Die Knolle kann sowohl roh in Salaten als auch in Salzwasser gekocht verzehrt werden.[6] Auch frittiert wie Kartoffeln sind sie zum Essen geeignet.[17] Ebenso kann ein Saft als Getränk zubereitet werden.[5] Unter saurem Milieu kann dieser eingedickt werden und ergibt einen 90 %igen Fructosesirup. Der goldgelb bis braune Topinambursirup wird als alternatives Süßungsmittel verkauft.[24]
Besonders hervorzuheben ist der Inhaltsstoff Inulin, ein unverdauliches Polysaccharid. Als wasserlöslicher Ballaststoff ist Inulin ein wichtiges Präbiotikum. Der Gehalt an Inulin ist zum Zeitpunkt der Ernte am höchsten und fällt bei der Lagerung ab. Der Gesamtgehalt (auf die Masse bezogen) an Zuckern bleibt dabei konstant.[15]
100 g Topinambur enthalten allgemein: Brennwert Wasser Eiweiß Fett Kohlenhydrate Ballaststoffe 130 kJ (31 kcal) 78,465 g 2,44 g 0,41 g 4 g 12,5 g 100 g Topinambur enthalten allgemein: Broteinheiten Linolensäure Linolsäure Mineralstoffe Natrium Kalium Calcium Magnesium Phosphor Eisen Zink Kupfer 0,33 BE 44 mg 0,165 g 1,74 g 3 mg 478 mg 10 mg 20 mg 78 mg 3,7 mg 60 µg 0,150 mg 100 g Topinambur enthalten die Vitamine: A B1 B2 B3 B5 B6 B7 B9 B12 C D E K 2 µg 200 µg 60 µg 1,3 mg 60 µg 90 µg 1,7 µg 31 µg 0 mg 4 mg 0 mg 1,3–2 mg 0,023 mgDa die Knollen nur eine dünne Haut haben, trocknen sie leicht aus und werden welk.[7] Anders als Kartoffeln sind sie deshalb nur wenige Wochen offen lagerbar.[9] Das geschieht nach dem Kauf am besten foliert im Kühlschrank.[2] Nach der Ernte müssen die Knollen frostfrei gelagert werden, weil sie dann nicht mehr frosthart sind.[6] Die Luftfeuchte sollte zur Lagerung bei etwa 90 % liegen,[17] die Temperatur am besten nahe 1 bis 2 °C. Eingeschlagen in Erde sind sie einige Monate haltbar.[9] Bis zu sechs Monate Lagerung sind in Erdmieten möglich.[20] Durch ein neuartiges „Infrarot-Trocknungsverfahren“ kann küchenfertiges Topinambur erstmals ganzjährig verfügbar gemacht werden.
Topinambur wurde schon Ende des 19. Jahrhunderts zum Brennen von Destillaten verwendet.[6] In Baden werden die Topinambur-Knollen zu einem Verdauungsschnaps verarbeitet, der unter den Bezeichnungen „Topinambur-Branntwein“, „Topinambur“, „Topi“, „Erdäpfler“, „Rossler“ (abgeleitet von Ross-Erdäpfel) oder „Borbel“ verkauft wird.
Topinambur-Branntwein duftet fruchtig und hat ein leicht nussig-süßliches Aroma. Charakteristisch ist der intensive, aber angenehm erdige Geschmack, der entfernt an Enzian erinnert. Vor dem Brand müssen die Topinambur-Knollen gründlich gewaschen werden, um alle Anhaftungen von Erde zu beseitigen. Bei ungenügender Reinigung bekommt der Branntwein einen unangenehmen Geschmack, im ungünstigsten Fall kann es zu Fehlgärungen kommen.
Topinambur-Branntwein wird gelegentlich zum „Roten Rossler“ veredelt. Dabei wird er mit Wurzeln der Blutwurz angesetzt, wobei Pflanzenstoffe aus der Wurzel herausgelöst werden, die dem „Roten Rossler“ einen leicht bitteren und adstringierenden Geschmack und nicht zuletzt die rote Färbung verleihen. Der „Rote Rossler“ ist bei Magenverstimmung, Durchfall oder Leibschmerzen als Hausmittel angezeigt, wird aber auch ohne körperliche Beschwerden, beispielsweise zur Unterstützung der Verdauung nach einer ausgiebigen Mahlzeit, gerne verkostet. Neben Blutwurz werden auch andere Zutaten, beispielsweise Johannisbeeren, bei der Herstellung von „Rotem Rossler“ verwendet. „Roter Rossler“ kommt wie reiner Topinambur-Schnaps mit 40–45 Vol.-% Alkohol in den Handel.
Über 90 % der in Deutschland gerodeten Topinamburknollen werden derzeit (Stand: 2005) in Obstbrennereien zu Spirituosen verarbeitet.[25] Bei der Vergärung und anschließenden Destillation zu Spirituosen hat die Länge der nicht vergärbaren Inulinmoleküle eine geringe Bedeutung.[26] Topinambur zählt laut Branntweinmonopol-Gesetz zu den Obststoffen.[26]
In geringerem Maß hatte Topinambur auch Bedeutung als Rohstoff für die Fruchtzucker-Herstellung.[27] Interessant ist Fructose, weil sie süßer als Zucker (Saccharose) oder Dextrose (Glucose) ist. Die Zuckergewinnung war jedoch recht schwierig und kostenintensiv und wurde um den Zweiten Weltkrieg nicht mehr weiterverfolgt.[9] Heute gibt es Techniken, die es leichter möglich machen, Fructose aus Topinambur herzustellen, indem sie nutzen, dass Fructose nach der Hydrolyse des Mehrfachzuckers Inulin schon hochprozentig in der Knolle vorhanden ist.[26]
Früher wurde auch den Haustieren (Vieh, Pferden, Schweinen) Topinambur verfüttert.[6] Die nahe verwandte Art Helianthus maximiliani wird in den USA auch noch als Futterpflanze genutzt.[2] Heute befinden sich wieder Produkte als Zusatzfutter für Pferde, Hunde und Kleintiere im Handel.[26] Für Schafe und Schweine soll sie ein sehr gutes Futter sein.[28] Topinambur wird auch als Wildacker[29] in der Jagd und als Wildfutter angebaut. Hasen, Rot- und Schwarzwild scharren die Knollen aus dem Boden,[8] die Stängel bieten eine gute Deckung für Vögel und Kleintiere. Vom Wild werden vor allem die Jungtriebe zur Äsung angenommen. Ausgewachsene Pflanzen werden vom Wild dagegen selten angenommen, da die Blätter offensichtlich zu rau sind. Vor allem im Hochwinter werden die Knollen durch die Tiere freigelegt. Der Topinambur Wildacker trägt dazu bei, dass der Verbiss und die Flurschäden im angrenzenden Wald minimiert werden. Neben Wildschweinen fressen auch Bisamratte, Wanderratte, Schermaus und Wildkaninchen die Knollen. Da Topinambur ein Neophyt ist und sich zum Teil invasiv ausbreitet, sollte eine Anpflanzung nicht in der Nähe von Fließgewässern stattfinden. Hier kann es aufgrund der Wühltätigkeiten zu größeren Schäden an der Uferbefestigung kommen. Die Wühltätigkeit der Nager trägt außerdem zur Verbreitung der Pflanzen bei. Von Nagern freigelegte Knollen und Knollenbruchstücke werden durch Fließgewässer häufig verschwemmt und besiedeln dann andere Habitate neu. Auch wenn Topinambur heute als invasive Pflanze angesehen werden kann, ist die Kultur unter geregelten Bedingungen sehr gut möglich und sinnvoll.
Aufgrund der guten Anbaueigenschaften und der hohen Biomasseproduktion kann Topinambur auch als Energiepflanze genutzt werden und spielt entsprechend als nachwachsender Rohstoff eine potenzielle Rolle.[2] Dabei lassen sich sowohl die vegetativen Teile als auch die Knollen zu Biogas und Bioethanol vergären oder zu Brennstoff trocknen und verarbeiten. Vor der Bioethanolherstellung sollten die Knollen einen Frost abbekommen haben, damit das enthaltene Inulin durch die dadurch aktivierte Inulase in fermentierbare Zucker umgewandelt werden kann.[11]
Bei der Biogasnutzung ist eine mehrjährige Kultur möglich. Der Trockenmasseertrag (Kraut und Knollen) kann bis zu 30 Tonnen pro Hektar betragen. Mit ca. 8140 Kubikmeter Biogas pro Hektar kann aus dem Krautertrag rund 10 % weniger Biogas gewonnen werden als bei Silomaisanbau. Erntet man auch die Knollen, ist ein zusätzlicher Ertrag von etwa 2150 Kubikmeter Biogas pro Hektar möglich. Allerdings gibt es erst seit wenigen Jahren Anbauerfahrungen mit Topinambur zur Energienutzung.[25] Bei der Veredelung zu Ethanol hat der Inulin-Ertrag und damit auch die Form der Inulinmoleküle kaum Einfluss.[26] Topinambur wird bei der Bioethanolherstellung nur noch durch die Zuckerrübe geschlagen.[26]
Topinambur kann auch getrocknet und in Form von Pellets als Brennstoff genutzt werden. Sie können ohne Umbaumaßnahmen in Hackschnitzel- oder Pelletheizungen eingesetzt werden. Dabei entsprechen im Mittel 3,1 kg Topinamburkrautpellets einer Heizleistung von 1 kg Heizöl. Oder: 20 t/ha Topinamburkraut entsprechen ca. 6400 l Heizöl.[30]
Die Knollen sind bei Diabetikern beliebt, da sie zu 16 % aus Kohlenhydraten in Form des Mehrfachzuckers Inulin bestehen.[9] Topinambur ist seit 1922 auf dem Speiseplan flankierend zur Behandlung von Diabetes in Verwendung.[26] Inulin, der langkettige Zuckerstoff, kann nicht verdaut werden, weil die dazu nötigen Enzyme nicht vorhanden sind, und wirkt deshalb als Ballaststoff im Darm. Erst im Dickdarm kommt es zur Fermentierung, was aber auch zu Blähungen führen kann. Wird Inulin regelmäßig mit der Nahrung aufgenommen, senkt das die Blutfettwerte und fördert die Anwesenheit von Bifidobakterien.[15] Entsprechende Versuche wurden mit Absetzferkeln im Ersatz zu Leistungsförderern eingesetzt und förderten die Laktoflora-Bildung.[26]
In Reformhäusern wird Topinambur als Kautablette oder Getränk verkauft, um, vor der eigentlichen Mahlzeit eingenommen, in Verbindung mit Wasser durch Aufquellen im Magen das Hungergefühl etwas zu dämpfen. Die Knolle enthält Betain, Cholin und Saponine, die als hemmend gegen Krebs angesehen werden.[20] Des Weiteren beinhaltet Topinambur sogenannte Polyphenole, die eine starke antioxidative Wirkung haben. Sie schützen die Pflanze vor Fraßfeinden sowie schädlichen Umwelteinflüssen. Im menschlichen Körper wirken sie ähnlich, weswegen sie sehr wertvoll für die Gesundheit sind. Die Knollen enthalten die Phenolsäuren Salicylsäure (wirkt antimikrobiell sowie entzündungshemmend), Chlorogensäure (krebsvorbeugende Wirkung) und Gentisinsäure (bakteriostatische Effekte).[31]
Topinambur (IPA: [ˌtopinamˈbuɐ], ; Helianthus tuberosus) ist eine Pflanze, die botanisch zur Familie der Korbblütler (Asteraceae) zählt und zur selben Gattung wie die Sonnenblume (Helianthus annuus) gehört. Topinambur ist eine Nutzpflanze, deren Sprossknolle als Wurzelgemüse für die Ernährung genutzt wird.
She lus ny greiney eh blaa greiney (Helianthus tuberosus). T'eh dooghyssagh da ny Steatyn Unnaneyssit hiar, eddyr Maine as Dakota Hwoaie, as Florida as Texas.[1] T'eh goll er troarey er fud ny cryss tempreilagh er coontey'n voyl yn-ee echey.[2]
She lus lussagh sheer-vio t'ayn. T'eh gaase wheesh as 3m er yrjid. Ta duillagyn s'singhley piyral as feeacklagh, agh ta duillagyn s'yrdjey maylartey as ta oirr rea oc. T'ad oohchrooagh as garroo.
Ta dhossan blaaghyn buighey echeymysh 5-10cm er lheead, as ta 10-20 blaag gahagh oc.
Ta ny fraueyn cur magh moyllyn liauyrey, mysh 10cm er lhiurid as 5cm er lheead, gollrish fraue jinshar. Foddee ad ve bane-dhone, bane, jiarg ny jiarg-ghorrym.[2][3]
She lus ny greiney eh blaa greiney (Helianthus tuberosus). T'eh dooghyssagh da ny Steatyn Unnaneyssit hiar, eddyr Maine as Dakota Hwoaie, as Florida as Texas. T'eh goll er troarey er fud ny cryss tempreilagh er coontey'n voyl yn-ee echey.
Li canada ås coines, c' est ene plante ahivêye po ses trukes, ki rshonnèt ås crompires mins avou bråmint des coines. Elle a des djaenès fleurs.On l' lome li topinambour. I s' sème dins les gangnadjes du tchèsse, po l' djîbî.
No d' l' indje e sincieus latén : Helianthus tuberosus
Les canadas ås coines a des djaenès fleurs, come li solea (Helianthus annuus), si près-parint. Come cisse plante la, i polèt crexhe 2,5 metes hôt.
Les canadas ås coines contnèt d' l' inulene (et nén d' l' amidon) çou ki les rind meyeus po les cis k' ont do souke.
Les canadas å coines estént foirt ahivés el Walonreye disk' al kimince do 20inme sieke.
Li canada ås coines, c' est ene plante ahivêye po ses trukes, ki rshonnèt ås crompires mins avou bråmint des coines. Elle a des djaenès fleurs.On l' lome li topinambour. I s' sème dins les gangnadjes du tchèsse, po l' djîbî.
No d' l' indje e sincieus latén : Helianthus tuberosus
Les canadas ås coines a des djaenès fleurs, come li solea (Helianthus annuus), si près-parint. Come cisse plante la, i polèt crexhe 2,5 metes hôt.
Les canadas ås coines contnèt d' l' inulene (et nén d' l' amidon) çou ki les rind meyeus po les cis k' ont do souke.
Les canadas å coines estént foirt ahivés el Walonreye disk' al kimince do 20inme sieke.
Helianthus tuberosus l'è 'na spéce de piànta de fiùr perène de la famìa botànica de le Asteraceae e en Lumbàrt e en lèngua italiàna i è ciamàcc Topinambur.
Ol nòm del gèner, compàgn de chèl del girasùl, l'è Helianthus, paròla che la é dal Gréch antìch e che l'è fàcia da Helios cioè sul e ”Anthos” che 'l völ dì fiùr e alùra 'l Helianthos 'l sarès ol fiùr del sul. Chèsto nòm l'è lìgat al fàto che i fiùr del girasùl, ma mia chèi del topinùmbur, i se ùlta sèmper de la bànda del sùl, manèra de comportàs mèi cognusìda col nòm de eliotropìsm. [1] Chèsta piànta 'nsèma a chèla del girasùl l'è riàda 'n Eüròpa dal Nòrt Amèrega in del sécol XVII. [2]
L'è 'na piànta erbàcea perène che pöl rià a 'n altèsa de dù o tré méter.
Le fòie i è opòste endèla part sóta del gamp e le diènta altèrne 'ndèla part àlta. I è dröse a tocàle, grànde, co l'aspèt d'ün öf ma 'mpó slongàde 'n pönta e coi òrli capetàcc; chèle piö bàse le pöl rià a 30 ghèi de larghèsa, chèle 'nsìma i è piö pesène e strète
La 'nfiurescènsa la g'ha la fùrma clàsica de chèle de le Asteraceae con dés o vint pétali radiài de culùr zalt bèl cargàt, de 5 o 10 ghèi de larghèsa. De sólet 'l Helianthus tuberosus 'l fiorés a partì da la fì del estàt, m sùra de töt al prensépe del otörno, tra setèmber e noèmber, e se 'l tröa sùra de töt 'n bànda a i stràde, ma ach söl bórd di cap.
I fröcc i è di achéni che se 'nsomèa fés a la somésa dei girasùl, menimà la pàtata de 'ndó che la nas la piànta e che l'è sóta tèra l'è bùna de mangià, l'è dovràda per i animài, ma l'è bùna pò per i òmegn e l'è dólsìna de saùr.
Helianthus tuberosus l'è 'na spéce de piànta de fiùr perène de la famìa botànica de le Asteraceae e en Lumbàrt e en lèngua italiàna i è ciamàcc Topinambur.
Ol nòm del gèner, compàgn de chèl del girasùl, l'è Helianthus, paròla che la é dal Gréch antìch e che l'è fàcia da Helios cioè sul e ”Anthos” che 'l völ dì fiùr e alùra 'l Helianthos 'l sarès ol fiùr del sul. Chèsto nòm l'è lìgat al fàto che i fiùr del girasùl, ma mia chèi del topinùmbur, i se ùlta sèmper de la bànda del sùl, manèra de comportàs mèi cognusìda col nòm de eliotropìsm. Chèsta piànta 'nsèma a chèla del girasùl l'è riàda 'n Eüròpa dal Nòrt Amèrega in del sécol XVII.
Sêvarxin, sêvaxîn an sêvaxînk, riwekek e ji cureyê berberojkan. Di famîleya stêregulan de cih digire. Koka wê tê xwarin.
Sêvarxin, sêvaxîn an sêvaxînk, riwekek e ji cureyê berberojkan. Di famîleya stêregulan de cih digire. Koka wê tê xwarin.
Topinambur (latin.: Helianthus tuberosus), vai magruš, om heinäsine kazmuz. Mülüb Puzuänikoižed-sugukundan Podsolnušnik-heimho.
Tetas enamba 300 sortuid da gibridoid: hüvidenke muguloidenke, lujanke vihoštesenke, dekorativižed.
Kazmusen nimi libub Brazilijan tupi-indejalaižiden tupinamba-heimon nimitusespäi. Toihe kazmusen ezikuvid Evropha ezmäižen kerdan Anglijha (1610) i Francijan territorijha ühten aigan tupinamba-heimon ristituidenke 17. voz'sadal (franc.: topinambour, port.: topinambur). Unohtadud sömkul'tur, kartohk vajehti sidä teravas.
Keskuzamerikan indejalaižed kul'tiviruihe topinamburad amussai sömkazmuseks, mugažo sen lähišt podsolnušnik-erikod. Kazvatab mail'madme rujoheinäks tobjimalaz, invazivine erik Evropas, Sibiriš, Avstralijas, Čiliš. Kazvatadas magrušad Venämas maižanduzkul'turaks-sötmižkazmuseks, semned ei küpsnegoi vilun klimatan arvoimižiš. Äikerdoičese juril čomin i sädab žomid londuses.
Kazmuz putub teveril, pöudoil, kezandmaiš i pustoläniš, peniden jogiden alangištoidme. Navedib väghišt mahust i korktad pidatuzmärad. Sen ühtes, topinambur paremboičeb vägitomid i muiktoid mahusid, voib kazda pol'pil'veses.
Ištutadas Sosnovskijan kondjanbut'ken kištoihe heitmaha niid biologižel mahtusel.
Jurišt om vägev süvä. Kazmuz sädab muguloid manalaižil vezoil, mugulad oleskeldas vauktan, pakuižen, ruskedsinižen i rusttan mujun. Magu om nagrhen vai kapustlučun pojav. Mugul tal'vdub mahuses satusekahašti Venäman suves, hapneb teravas eskai penen satatesen tagut, kändase magedaks viluspäi kartohkan kartte.
Seikh om püštoiged varmed höunhekaz, 40 santimetraspäi nellhä metrhasai kortte, sarakoičese üläpalas. Höunhekahad lehtesed išttas varzil. Alahan lehtesed oma munavuiččed formal i kazdas toine toižen vastaiti. Ülälehtesed oma lancetanvuiččed, čereduišoiš.
Änikod oma keratud puzuikš 2..10 sm diametral. Topinambur änikoičeb elokus-redukus, äisemnine plod küpsneb sügüz'kus-redukus (Venäman evropine pala).
Topinsolnušnik om topinamburan podsolnušnikanke satusekahan gibridizacijan mödač, saihe NSTÜ:s.
Topinambur, yernok (Helianthus tuberosus L.) — murakkabguldoshlarga mansub koʻp yillik oʻsimlik, tuganak mevali yemxashak ekini. Vatani — Shim. Amerika. Yevropaga 17-asr boshlarida keltirilgan. Rossiyada 18-asrda tarqalgan. Oʻzbekistonda silosbop ekin sifatida ekiladi. Poyasining koʻrinishi kungaboqarnp eslatadi. Yer osti poyalarida 20—70 ta noksimon (yernok nomi shundan), choʻzinchoq, urchuqsimon va sirti silliq yoki burushikdi tuganak hosil boʻladi. Ildizi popuksimon, tuproqqa 2–3 m kirib boradi. Boʻyi 1,2—2,5, baʼzan 4 m gacha. Barglari bandli, tuxumsimon, gullari savatchatoʻpgulga yigʻilgan. Mevasi pista, 1000 dona pistasi vazni 7—8 g .
T.ning yer usti poyasi —6°, yer osti poyasidagi tuganaklar —20° ga chidaydi. Shoʻrlanmagan tuproqlarda oʻsadi, oziqaga talabchan. Oʻsuv davri 120—200 kun. T. ayni paytda texnik va oziq-ovqat oʻsimligi hisoblanadi. Tuganagi oziqovqatga ham ishlatiladi. Tarkibida 2,3% oqsil, 0,2% moy, 17,9% azotsiz moddalar, 1,3% kul va boshqa, shuningdek, 16—18% inulin [undan qand (fruktoza), spirt ishlab chiqariladi], V,, S vitaminlar, 100 kg palagida 22,5 ozuqa birligi va 1,8 kg gʻazm boʻluvchi protein bor. T.dan tibbiyotda har xil doridarmonlar tayyorlanadi. T. yetishtirish uchun 25—50 g li tuganaklari ekiladi (yiriklari faqat bahorda kesib ekilishi mumkin). Ekish sxemasi: 70x70, 60x60, chuq. 10—15 sm. Poyasi yoz oʻrtasida oʻriladi, kuzda tuganagi kavlab olinadi. Koʻkati oʻrilmasa tuganak hosildorligi yuqori boʻladi. Hosildorligi: koʻk massa boʻyicha 350 — 500 s/ga, tuganagi boʻyicha 200—250 s/ga. Tuganagi yer ostida yaxshi sakdanadi, shu sababli uni zaruratga qarab kavlab olinadi.
Kasalliklari: ildiz chirish, nekroz. Zararkunandalari: tunlamalar, uzuntumshuq, simqurt.
Halima Otaboyeva.
Topinambur (Helianthus tuberosus) jo rostlina ze swójźby kóšowych kwětarjow (Asteraceae). Rostlina se kublo ako kulturna rostlina.
Mě rostliny póchada z mjenja indiańskego roda, kótaryž jo był žywy na pśibrjogu Brazilskeje.
Topinambur jo trajne zele, kótarež dośěgnjo wusokosć wót 100 až do 250 cm.
Dołojcne a srjejźne łopjena su gropne, napśeśiwo stojece abo stoje pó tśich we mutwjach. Wóni su jajowato-lancetojte.
Kwiśo wót oktobra až do nowembra. Kwiśonkowe kóšyki dośěgnu šyrokosć wót 4 až do 14 cm. Wobłuk z rorkowymi kwiśonkami dośěgnjo šyrokosć wót 1 až do 2,5 cm.
Rostlina twóri dłujke pódzemske wótnožki, na kótarychž kóńcykach se wutwóriju kule z kulowatymi cłonkami. Forma kulow wjelgin wariěrujo. Kule dośěgnu wagu až do 150 g. Teke barwa běliznje móžo rozdźělna byś. Wariěrujo wót swětłeje bruni do cerwjeni. Nutśikowne kulow jo běłe a twarde.
Wóni wopśimjeju inulin město škroba. Mimo togo wopśimjeju 2,5 % bělkowiny a 15,8 % wuglikowych hydratow.
Rostlina derje pśenjaso mroz, suchotu a seń.
Póchada z Pódpołnocneje Ameriki. W lěśu 1612 bu do Europy zawjeźona.
Topinambur bu pó lěśe 1619 prědny raz w Europje sajźany. Pó tśiźasćalětnej wójnje jo był wažne zakładne žywidło. Rostlina se jano hyšći rědko w Nimskej na pódpołdnju a krotkem wjacorje sajźa, pśi comž samo wóźiwjejo. Zele a kule se zwětšego ako pica wužywaju. W Francojskej rostlina se hyšći cesćej sajźa, pśi comž kule se zwětšego produkciji alkohola wužywaju.
Rostlina móžo se w nazymje abo nalěśe seś, pśi comž jo wótstawk mjaz rědoma wót 40 až 70 cm optimalny.
Sliniki a wótergi gniśe mógu kulam škóźeś.
Topinambur (latin.: Helianthus tuberosus), vai magruš, om heinäsine kazmuz. Mülüb Puzuänikoižed-sugukundan Podsolnušnik-heimho.
Tetas enamba 300 sortuid da gibridoid: hüvidenke muguloidenke, lujanke vihoštesenke, dekorativižed.
Topinambur (Helianthus tuberosus) jo rostlina ze swójźby kóšowych kwětarjow (Asteraceae). Rostlina se kublo ako kulturna rostlina.
Паксянь чиньжарамо[1] (лат. Heliánthus tuberósus, руз. Топинамбу́р, или Топина́мбур, или Подсо́лнечник клубнено́сный) — ламо иень тикшень касовксонь вид. чиньжарамо (Heliānthus) буестэ Вейсэндявозь цецянсетнень (Asteraceae).
Паксянь чиньжарамо (Helianthus tuberosus)
Паксянь чиньжарамо (Helianthus tuberosus)
Паксянь чиньжарамо (Helianthus tuberosus)
Паксянь чиньжарамо (Helianthus tuberosus)
Паксянь чиньжарамо (Helianthus tuberosus)
Паксянь чиньжарамо (лат. Heliánthus tuberósus, руз. Топинамбу́р, или Топина́мбур, или Подсо́лнечник клубнено́сный) — ламо иень тикшень касовксонь вид. чиньжарамо (Heliānthus) буестэ Вейсэндявозь цецянсетнень (Asteraceae).
Тапіна́мбур (ад францускага: topinambour), даўней бульва, земляна́я гру́ша, слане́чнік клубняно́сны (па-лацінску: Helianthus tuberosus) — шматгадовая травяністая клубняносная расьліна сямейства складанакветных вышынёй да 3 м.
Клубні — цыліндрычнай, круглай або грушападобнай формы, белыя, жоўтыя, фіялетавыя або ружовыя. Утрымліваюць 1–3% бялку, вітаміны C, B1, каратын, каля 16–18% вугляводаў (у асноўным інулін), менш за 0,5% тлушчу. Мякаць пяшчотная, сочная, з прыемным саладкавым смакам.
Радзіма — Атлянтычнае ўзьбярэжжа Паўночнай Амэрыкі, спажывалася ў ежу мясцовымі індзейцамі, на пачатку XVII стагодзьдзя прывезеная ў Эўропу французамі. У Рэчы Паспалітай «бульва» распаўсюдзілася ў першай палове XVIII стагодзьдзя — яе варылі, абіралі, падавалі зь белым або муштародовым соўсам. У канцы XVIII стагодзьдзя тапінамбур быў выцеснены падобнай па спосабе вырошчваньня і смаку бульбай, якая ў беларускай і летувіскай мовах пераняла ягоную назву (у летувіскай мове «бульба» — bùlvė). У Беларусі вырошчваецца галоўным чынам на корм жывёле, часам дзічэе, у кулінарыі ўжываецца толькі энтузіястамі гэтай культуры.
Спажываць тапінамбур належыць неўзабаве пасьля выкопваньня: варыць, запякаць, з сырых гатаваць салаты. Тапінамбур — вельмі трывалая да ўмоваў вырошчваньня культура, лёгка пераносіць маразы (пры гэтым клубні набываюць яшчэ больш салодкі смак). Таму пэўную частку клубняў пакідаюць зімаваць.
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Тапіна́мбур (ад францускага: topinambour), даўней бульва, земляна́я гру́ша, слане́чнік клубняно́сны (па-лацінску: Helianthus tuberosus) — шматгадовая травяністая клубняносная расьліна сямейства складанакветных вышынёй да 3 м.
Клубні — цыліндрычнай, круглай або грушападобнай формы, белыя, жоўтыя, фіялетавыя або ружовыя. Утрымліваюць 1–3% бялку, вітаміны C, B1, каратын, каля 16–18% вугляводаў (у асноўным інулін), менш за 0,5% тлушчу. Мякаць пяшчотная, сочная, з прыемным саладкавым смакам.
Радзіма — Атлянтычнае ўзьбярэжжа Паўночнай Амэрыкі, спажывалася ў ежу мясцовымі індзейцамі, на пачатку XVII стагодзьдзя прывезеная ў Эўропу французамі. У Рэчы Паспалітай «бульва» распаўсюдзілася ў першай палове XVIII стагодзьдзя — яе варылі, абіралі, падавалі зь белым або муштародовым соўсам. У канцы XVIII стагодзьдзя тапінамбур быў выцеснены падобнай па спосабе вырошчваньня і смаку бульбай, якая ў беларускай і летувіскай мовах пераняла ягоную назву (у летувіскай мове «бульба» — bùlvė). У Беларусі вырошчваецца галоўным чынам на корм жывёле, часам дзічэе, у кулінарыі ўжываецца толькі энтузіястамі гэтай культуры.
Спажываць тапінамбур належыць неўзабаве пасьля выкопваньня: варыць, запякаць, з сырых гатаваць салаты. Тапінамбур — вельмі трывалая да ўмоваў вырошчваньня культура, лёгка пераносіць маразы (пры гэтым клубні набываюць яшчэ больш салодкі смак). Таму пэўную частку клубняў пакідаюць зімаваць.
Топинамбу́р же Жер алмуруту (лат. Heliánthus tuberósus) — көп жылдык өсүмдүк
Топинамбур аталышынын келип чыгышы бразилиялык тупинамба аттуу индейлердин уруусуна байланыштуу деп айтылат. Ошол индейлер өстүргөн өсүмдүк (жашылча) 16-кылымда Францияга, кийинчерээк Англияга алынып келинип өстүрүлүп, кийин башка өлкөлөргө таркаган. мекени – Америка.
Боюнун бийиктиги – 40 сантиметрден 4 метрге чейин. Күн карамага окшош өсүмдүк. Тамырында картошкага окшош жашылча (өңү ак, сары, сыя-көк, кызыл) түйүлөт. Даамы шалгамга окшоп кетет. Жер тандабай өсө берет. Учурда дээрлик бардык өлкөлөрдө, анын ичинде Кыргызстанда өстүрүлөт
Топинамбур жашылчасынын курамында белок, минералдык туздар, инулин, фруктоза, микроэлементтер, B жана C витамини, каротин бар.
Андан чипсы, котлет жасашат, кууруп жешет, салатка кошушат. Куурулганы жана отко көмүп бышырылганы таттуу картошканын даамын берет. Кургатып, майдалап ун алышат. Топинамбурдун сабагы менен жалбырагынан мал үчүн тоюттарды даярдашат. Өнүккөн өлкөлөрдө спирт жана целлюлоза алынат.
Кант диабети, жүрөк оорулары жана башка ооруларга, ошондой эле семирип кетпөө үчүн да колдонулат. Дени сак адамдын 1 суткада кантты колдонуу өлчөмү – 50 грамм, бирок көпчүлүк элдер нормадан өткөрүп жиберишет, андыктан канттын (сахароза) ордун фруктоза менен алмаштыруу сунушталат. Фруктоза организмге бат сиңет, кандагы канттын өлчөмүн жогорулатпайт, холестеринди азайтат. Рактын жана бөйрөктөгү таштын пайда болуусунун алдын алат, боордун жана ичеги-карындын иштешин жакшыртат. Фруктозанын булагы – бул топинамбур. Анын 100 грамм азыгында 61 килокалорий бар. Демек, семиртпейт. Андыктан азыр дүйнөдө диабетиктер жана туура тамактанууну колдогондор үчүн топинамбурдан атайын азыктар чыгарылат. Диабетиктер мындай азыктарды жеп-ичүү менен инсулинди алууну азайтышат. Бул илимде далилденген. Мисалы, уну кант ордуна момпосуйларга, токочторго кошулат. Тромбофлебит оорусу менен жабыркагандар жесе алардын каны суюлат, тазаланат.
Топинамбу́р яки Топина́мбур, шулай ук җир грушасы (лат. Heliánthus tuberósus) — Астралылар гаиләлеге Көнбагыш ыруының күпьеллык үләнле-бүлбеле үсемлекләр төре. Яфрагы-чәчәге көнбагышка охшаган, тамырлары бәрәңгене хәтерләтүче бүлбеләр бирә торган үсемлек, яшелчә. Топинамбурның үрчүен контрольдә тоту кирәк, чөнки көчле тамырлары башка үсемлекләргә үсәргә ирек брми. Үсемлекләрне саклау буенча Аурупа һәм Урта диңгез буе оешмасы тапинамбурны карантин объекты дип игълан иткән. РФ «Себер флорасының Кара китабы»на кертелгән[6].
Яшелчәгә Бразилия индеецларының тупинамба кабиләсе исеме бирелгән.
Топинамбур борынгыдан ук Төньяк Америка индеецлары тарафыннан үстерелгән. Аурупага XVI гасырда декоратив үсемлек буларак кертелгән. XVIII гасырда бәрәңге үрчетү һәм куллану арту сәбәпле, топинамбурны куллану бермә-бер кими. XIX гасырның икенче яртысыннан фураж культурасы буларак игелә.
Бүлбеләре туфракта яхшы кышлый, кырыс климат шартларына (– 40 - 54 °С.) түзем[7]. Иртә язда яисә көз көне утырталар. Сабагының биеклеге 4 метрга җитә. Сары чәчәкләре көнбагышка охшаган. РФ Аурупа өлешендә август-октябрь айларында чәчәк ата. Көз көне орлык коя.
Топинамбурның бүлбеләре химик составы буенча бәрәңгегә охшаган. Туклыклыгы ягыннан кайбер яшелчәләрдән өстен тора. Бүлбеләре аксымга, минераль тозларга, инулин полисахаридына, фруктозага, микрокисәкчекләргә, азотлы матдәләргә, В1, С витаминнарына, каротинга бай.
Топинамбурның яфрагы һәм сабагы силос өчен яхшы кушылма. Аучылык хуҗалыкларында аны куян, поши, боланнарга ашату өчен үстерәләр. Бүлбесен ашатсаң, сыер сөтенең күләме һәм майлылыгы арта. Тавыкларга бирсәң, ике-өч атнага алданрак йомырка сала башлый. Кәҗә, сарык, йорт куяны да яратып ашый. Бүлбеләрне язын казып алсаң, яз көне кирәкле файдалы ризык була. Көз көне казып алынган бүлбе озак сакланмый, аз гына бәрелсә-яньчелсә дә, чери.
Чи килеш тә ашарга яраклы яшелчә. Шулай ук пешереп, кызыдырып та ашарга мөмкин. Аннан төрле салат, компот, чәй, кофе ясыйлар. Киптерергә яисә консервларга була. Кыздырган бүлбесенең тәме баллы бәрәңге тәменә охшаган.
Топинамбур кебек чит илләрдән кертелгән үсемлекләр яңа ватаны табигатенә яраклашып, кыргыйлашып китәргә сәләтле. Алар җирле үсемлекләрне юкка чыгара башлый. Шуңа күрә топинамбурның үрчүен контрольдә тоту таләп ителә. Көчле тамырлары белән тирә-ягында үскән башка үсемлекләргә үсәргә ирек бирми. Үсемлекләрне саклау буенча Аурупа һәм Урта диңгез буе оешмасы тапинамбурны карантин объекты дип игълан иткән. РФ «Себер флорасының Кара китабы»на кертелгән. КФУның Гомуми биология кафедрасы доценты Вадим Прохоров тапинамбурны Татарстан флорасының Кара китабына кертергә тәкъдим итә.
Чәчәге
Яфраклары
Сабагы
Орлыгы
Бүлбесе
Топинамбур — ӳсен-тăран.
Чечекĕсем пĕчĕк хĕвел çаврăнăшне аса илтереççĕ, ĕрчеме вара вăл çĕр айĕнче улмапа ĕрчет. Ăна çавăн пекех çĕр айĕнчи груша та (улмисен формине кура çапла каланă-тăр), паранкăллă хĕвел çаврăнăшĕ те теççĕ. Çурçĕр Америкăра топинамбур çумкурăк пекех, никам лартмасăр, пăхмасăр ӳсет. Унăн улмисемпе апат хатĕрлеме те юрать.
Топинамбур улми хими составĕпе пăхсан çĕр улмирен кăшт та кая мар. Унри усăллă япаласем енчен илсен вара нумай пахча çимĕçрен ирттерет çĕр груши.
Унăн тăван çĕршывĕ Çурçĕр Америка, 1610 çулта ăна Англине илсе килнĕ. Кĕçех вăл Францине çитнĕ, вĕсемех çĕр грушине топинамбур (Бразилири индеецсен ăрăвĕн ячĕпе) теме пуçланă. Топинамбура Европăна илсе килнĕренпе 20 çул та иртмен – ун улмисене Англире пасарта сутма тытăннă, анчах унран апат хатĕрлеме пĕлменнипе чылайăшĕ туянма васкаман ăна. Голландипе Бельгире вара топинамбур улмине питĕ килĕштернĕ. Ăна ĕне çăвĕпе эрехре пĕçерсе çинĕ, артишокпа пĕр тутах калать тесе мухтанă. Анчах XVIII ĕмĕрте çĕр улми сарăлма пуçласан топинамбур вăхăтлăха манăçать, Раççейре паян кунччен те ăна хитре чечек вырăнне кăна лартаççĕ. Унран тутлă апат хатĕрлесси пирки те, унпа сипленме пулнине те сахалăшĕ пĕлет.
Халăх медицининче вара тĕрлĕ чирсенчен сиплеме усă кураççĕ топинамбура: анеми, диабет, гастрит, ӳт тата чĕре чирĕсенчен, тăвар пухăннинчен. Китайра тухтăрсем паян кун та сив чирĕнчен, энтеритран, варвиттирен, çӳхе пыршăсен лăймакаллă сийĕ шыçсан унпа сиплеççĕ. Шăмă хуçăлсан ӳсен-тăранăн симĕс çулçисемпе тунисене вĕтетсе суран çине хурса çыхаççĕ.
Топинамбурта В тата С витаминсем, тимĕр тăварĕсем, кальци, натри, магни, кремни, фосфор, цинк, марганец, хром, пăхăр тата ӳсен-тăран инсулинĕ пур. Çавăнпа çĕр грушине юн пусăмĕ ӳссен те, чĕрепе юн тымарĕсен системи хавшасан та, юн çаврăнăшĕ пăсăлсан та, нерв системине çирĕплетеме те усă кураççĕ.
Тĕслĕхрен, пысăк йӳçеклĕ апат хуранĕн суранĕ аптратсан çапла сипленмелле: 1 чей кашăкĕ симĕс çулçăсене е улмине вĕтетсе 1 стакан вĕрекен шыва ярса лартмалла, çакна кунне 4-5 хут апат умĕн 15-20 минут маларах ĕçмелле. Кĕркуннепе çуркунне топинамбурпа апатра усă курмаллах, мĕншĕн тесен вăл иммунитета çирĕплетет. Пĕрмай çĕр грушине çини инфарктран, инсультран сыхласа хăварать, хăшĕсем каланă тăрăх рак чирне те çывăха ямасть. Уйрăмах сахăр диабечĕпе аптракансене пулăшать çак ӳсен-тăран.
Çĕр грушин пур пайĕ те усăллă: улми, çулçи, туни, чечекĕ. Ун улмине пĕçерсе çини пирки асăнтăмăр, сипленес тесен ăна пĕçермесĕр çисен усăллăрах пулĕ. Тăвар, тутă кĕртекен ытти япаласем хушма кирлĕ мар: кунне 3 хут апат умĕн 30 минут маларах 50-шар грамм çимелле. Астăвăр, улмана шуратма кирлĕ мар, шывра щеткăпа тăрăшса çуни те çителĕклĕ. Топинамбур улминчен компот та вĕретме пулать, ăна сахăр хушмасăрах ĕçмелле. 1-2 литр шыв çине 5-7 улма ярса 10-15 минут вĕретмелле. Çак компот юн пусăмне чакарать, юнра сахăр шайне чакарать, гемоглобин шайне ӳстерет, апат хуранĕ айĕнчи парсене лайăхрах ĕçлеттерет.
Сахăр диабетĕнчен сипленме ытларах чух çулçăсемпе усă кураççĕ. Вĕсене çуса тасатса ваклаççĕ те ӳсен-тăран çăвĕпе хутăштарса çиеççĕ.
Топинамбур сĕткенĕпе йĕпетнĕ марльăна çăпан çине хурсан суран тасалса ӳт илме пуçлать.
Топинамбу́р яки Топина́мбур, шулай ук җир грушасы (лат. Heliánthus tuberósus) — Астралылар гаиләлеге Көнбагыш ыруының күпьеллык үләнле-бүлбеле үсемлекләр төре. Яфрагы-чәчәге көнбагышка охшаган, тамырлары бәрәңгене хәтерләтүче бүлбеләр бирә торган үсемлек, яшелчә. Топинамбурның үрчүен контрольдә тоту кирәк, чөнки көчле тамырлары башка үсемлекләргә үсәргә ирек брми. Үсемлекләрне саклау буенча Аурупа һәм Урта диңгез буе оешмасы тапинамбурны карантин объекты дип игълан иткән. РФ «Себер флорасының Кара китабы»на кертелгән.
Топинамбур — ӳсен-тăран.
Топинамбу́р же Жер алмуруту (лат. Heliánthus tuberósus) — көп жылдык өсүмдүк
Топинамбур аталышынын келип чыгышы бразилиялык тупинамба аттуу индейлердин уруусуна байланыштуу деп айтылат. Ошол индейлер өстүргөн өсүмдүк (жашылча) 16-кылымда Францияга, кийинчерээк Англияга алынып келинип өстүрүлүп, кийин башка өлкөлөргө таркаган. мекени – Америка.
Чичока (науч. Helianthus tuberosus), позната и како Топинамбур, или народски Репујка или Див компир — повекегодишно растеније кое се одгледувало како лек во Северна Америка кадешто Индијанците ја употребувале како лек. Во Англија е позната како Еврејска артичока. Расте многу брзо и достигнува височина од 2-3 m. Листовите и се крупни, срцолики и влакнести. Има добро развиен корен длабоко во земјата.[2]
Чичоката е кртолеста повеќегодишна билка со масивен корен, со кртоли. Стеблото е исправено и високо 100 -200 cm, грубо и влакнесто, на врвовите разгрането. Листовите се најчесто срцевидни, издолжено јајцевидни или ланцетни, влакнести и на долги дршки. Цветните кошнички се до 8 cm во дијаметар, многуцветни, по неколку на врвовите на гранчињата. Цветовите по боја се жолти. Чичоката цвета во текот на август и септември, а плодовите се создаваат во ноември.
Чичоката наместо скроб содржи инулин. Содржи и пробиотик кој го поттикнува развојот на корисните бактерии во цревата. Инулинот го нормализира варењето, ја опоравува цревната флора при примена на антибиотици, помага при опстипација и цревни инфекции. Покрај тоа, инулинот го нормализира нивото на триглицеридите и холестеролот во крвта, со што спречува кардиоваскуларни заболувања и постепено намалување на масните наслаги, кои ги мачат многу луѓе со вишок килограми. Чичората е еден вид на сончоглед од Америка. Растението поради нејзиниот корен кој се јаде, денес се одгледува низ целиот свет. Расте до три метри височина, цветаат жолти цветови и е неверојатно здрав.
Чичоката спаѓа во многу хранлив зеленчук со ниска енергетска вредност. Во 100 грама чичока има 70 kcal. Содржи 17% јаглехидрати, 1.5% белковини и 0.2 % масти.Од витамини, чичоката содржи витамини од групата Б, витамин Д и Ц, како и бета каротин (провитамин на витаминот А).Од минерали, чичоката содржи калиум и фосфор. За чичоката е карактеристично што содржи есенцијални аминокиселини, кои самиот организам неможе да ги произведе, а кои се неопходни за нормално функционирање на скоро сите витални билошки функции на организмот.
До скоро време овој зеленчук бил непознат, а своето место во исхраната го обезбедил поради содржината на инулинот – несварливо растително влакно. Кртолите содржат инулин, поради што се извонредна замена за компирот и се препорачуваат во исхраната на дијабетичарите.
Инулинот е пробиотик, а тоа значи дека го стимулира развојот на „добрите“ бактерии во цревата и тоа на бифидобактериите и ацидофилните бактерии, кои се важни за одржување на здравјето на цревата. Инулинот ги уништува штетните микроорганизми во цревата и на тој начин ги спречува цревните инфекции. Чичоката ја обновува цревната флора и посебно се препорачува после антибиотска терапија, која може да ја наруши нормалната цревна флора.
Инулинот од чичоката е корисен и за дијабетичарите, бидејќи ензимите вожелудникот и цревата не го разградуваат инулинот, до моносахариди, па не доведува до зголемување на нивот на шеќерот во крвта. Свежиот корен од чичока го регулира нивото на шеќерот во крвта.
Чичоката го намалува и нивото на холестеролот и триглицеридите во крвта. Тој ја подобрува и апсорпцијата на минералите за 20%, а посебно на калиумот, магнезиумот и железото. Затоа, чичоката се препорачува како природен лек за превенција на слабокрвноста и остеопорозата. Кртолите се користат во свежа состојба и влијаат врз зголемување на аптетитот, ја стимулираат секреторната функција на органите за варење, а посебно ја стимулира секрецијата на жолчката. Во народната медицина се користи кај бубрежните заболувања, заболувањата на жолчната кеса.
Чичоката е најдобро да се јаде сирова, во вид на салати, бидејќи така е најкорисна, но може и да се вари, да се пече и да се пржи.
Надворешно се користи при осипи, лишаи и хемороиди.
Помага кај високиот крвен притисок, покачените масти во крвта, кардиоваскуларните болести, анемија, остеопороза, особено дијабетисот и дебелината, а придонесува и до нивна превенција.
Се конзумира сирова – одлична е за чистење на телото од отрови. Позната е и како извонреден афродизијак, бидејќи помага во подобрување на либидото, потенцијата и плодноста. Корисна е и во превенција на и третирање на алергии. Ја намалува концентрацијата на ензими кои предизвикуваат рак, но нејзината улога е особено важна во превенција и лечење на малигните болести на дебелото црево.
Во исхраната се користи како свежа или во вид на пире, а во медицинската индустрија за издвојување на инулин и други полисахариди. Кртолите во некои земји се користат за производство на шпиритус, а некогаш соцветијата се берат како декоративни цветови. Сортите на чичоката се делат според бојата на обвивката на кртолата и тоа: бели, жолти и црвени. Во Македонија нема селекционирани сорти, туку се одгледуваат главно популации и месни сорти. Од странските сорти, кои може да успеваат и кај нас, се познати „бланк амелиоре”, „хелианти”, „фузо” и „бела”.
Чичока (науч. Helianthus tuberosus), позната и како Топинамбур, или народски Репујка или Див компир — повекегодишно растеније кое се одгледувало како лек во Северна Америка кадешто Индијанците ја употребувале како лек. Во Англија е позната како Еврејска артичока. Расте многу брзо и достигнува височина од 2-3 m. Листовите и се крупни, срцолики и влакнести. Има добро развиен корен длабоко во земјата.
முட் சூரியகாந்தி (Jerusalem artichoke) (Helianthus tuberosus), அல்லது சூரியக்கிழங்கு அல்லது sunchoke, அல்லது தரை ஆப்பிள் என்பது சூரியகாந்தி இனங்களில் ஒன்றாகும். இது வட அமெரிக்காவைத் தாயகமாகக் கொண்டதாகும். இது காட்டுவகையாக வட அமெரிக்காவின் கிழக்கிலும் மேற்கிலும் வளர்கிறது.[2][3] இது மிதவெப்ப மண்டலங்களில் கிழங்குக்காகப் பயிரிடப்படுகிறது.[4]
முட் சூரியகாந்தி ஒரு செடிவகை ஆண்டுத் தாவரமாகும். இது 1.5 மீ முதல் 3 மீ உயரம் வரை வளர்கிறது. இதன் தண்டின் மேற்பகுதியில் எதிரெதிராக இலைகள் அமைய அடிப்பகுதியில் அவை மாறிமாறி எதிராக அமைகின்றன .[5] இலைகள் முருடான மயிரிழைக் யாப்பைப் பெற்றுள்ளன. தண்டடியில் அமையும் பெரிய இலைகள் அகன்ற முட்டைவடிவத்தில் கூர்முனையுடன் 30செமீ நீளம் வரை அமைகின்றன. தண்டின் மேற்பகுதியில் உள்ளவை சிறியதாகவும் குறுகலாகவும் அமைகின்றன.[6]
பூக்கள் மஞ்சள் நிறத்திலான 5 முதல்10 செமீ விட்ட மஞ்சரியுடன் அமையும் , இதில் 10 முதல் 20 கதிர் பூவிதழ்களும் 60 அல்லது அதற்கும் மேற்பட்ட சிறுவட்டப் பூவிதழ்களும் அமைந்திருக்கும்.[6]
கிழங்குகள் 7.5 செமீ முதல் 10 செமீ வரை சீரற்ற நீளங்களிலும் 3 செமீ முதல் 5 செமீ வரையிலான தடிப்புகளிலும் அமையும். இது கிட்டதட்ட தோற்றத்தில் இஞ்சி வேர்த்தொகுதி வடிவில் இருக்கும். பச்சையாக உ ள்ளபோது முறுவலான நொறுக்கியல்பு யாப்பைப் பெற்றிருக்கும்மிவை நிறத்தில் வெளிர்பழுப்பு நிறத்தில் இருந்து, வெண்ணிறம், செந்நிறம், ஊதாவண்ணம் வரை மாறும்.[4][7]
அமெரிக்காவுக்கு ஐரோப்பியர்கள் வருமுன் தாயக அமெரிக்கர்கள் எச். டியூபெரோசசை உணவுக்காகப் பயிரிட்டனர். கிழங்குகள் நட்டுப் பல்லாண்டுகள் வரை நிலைத்துநிற்கின்றன. எனவே, இது நடுவண் வட அமெரிக்காவில் இருந்து அதன் கிழக்கு, மேற்கு வட்டாரங்களுக்கும் பரவியது. இதைய றிந்த முன்னோடி ஐரோப்பியக் குடியேறிகள் இதை ஐரோப்பாவுக்கு அனுப்பி அங்கே அறிமுகப்படுத்தினர். அங்கே இது வட்டார மயமாகி, மக்களிடம் பெயர்பெற்ற பயிராகியது. பிறகு இது வட அமெரிக்காவில் மெல்ல மெல்ல வழக்கிறந்தது; எனினும், 1990களிலும் 2000 கலிலும் மீண்டும் வணிகவியல் முயற்சிகளால் புத்துயிர் பெற்று விளங்கலானது.[6][8]
கிழங்கில் 2% புரதம் அமையும்; எண்ணெய் கிடையாது; மாவுப்பொருள் மிகவும் குறைவாகவே அமையும். இதில் இனுலின் எனும் கரிம நீரகவேற்று செறிவாக 8 முதல் 13% வரை அமையும்.[9]) இனுலின் என்பது மோனோசாக்கிரைடுப் பிரக்டோசுப் பலபடிகளில் ஒன்றாகும். கிழங்கை நெடுங்காலம் தேக்கும்போதும் இனுலின் பிரக்டோசின் பகுதியாக மாறிவிடும். பிரக்ட்டோசு இருப்பதால் கிழங்கு இனிப்பாக இருக்கும். பிரக்டோசொ சுக்ரோசை விட ஒன்றரை ம்டங்கு கூடுதல் இனிப்பானதாகும்.[8]
இது நீரிழிவு நோய்க்கான நாட்டு மருந்தாகும்.[8] செருசலேம் முட் சூரியகாந்தி சுரக்குமினுலின் சுரப்பு வெப்பநிலைகளுக்கு ஏற்ப மாறுகிறது. வெப்ப மண்டலம் சாராத வட்டாரங்களில், வெதுவெத்ப்பான இடங்களைவிட பிற இடங்களில் குறைந்த இனுலினை உருவாக்குகிறது.[10]
முட் சூரியகாந்தி (Jerusalem artichoke) (Helianthus tuberosus), அல்லது சூரியக்கிழங்கு அல்லது sunchoke, அல்லது தரை ஆப்பிள் என்பது சூரியகாந்தி இனங்களில் ஒன்றாகும். இது வட அமெரிக்காவைத் தாயகமாகக் கொண்டதாகும். இது காட்டுவகையாக வட அமெரிக்காவின் கிழக்கிலும் மேற்கிலும் வளர்கிறது. இது மிதவெப்ப மண்டலங்களில் கிழங்குக்காகப் பயிரிடப்படுகிறது.
El topinanbur (nome sientifico Helianthus tuberosus) el xe na pianta deła fameja dełe Asteraceae (anca dite Compositae). I pecol i riva a esare alti anca 3 metri, i fiori i xe załi e i vien fora in setenbre. El topinanbur (Topinambur in todesco, Jerusalem artichoke in inglese e topinambur in taljàn) el crese selvadego specie drio ai fosi. Ła pianta ła vien da l'America e ła xe sta portà in Europa 'ntel 1610.
Łe raixe, grose, łe se tira su d'inverno parchè łe xe bone da magnar (łe sa da patata e articioco insieme) e łe vien cuxinà in tecia, de sołito. In Germania ghin fa anca na graspa: el Rossler.
Łe raixe de topinanbur łe xe un magnar sano e ipocałorico parchè el sucaro ke'ł ga drento (15%) el xe inułina, un ołigofrutoso ke non vien asorbìo dał'intestin e ke no l'alsa ła glicemia, anca se'l xe dolcificante. Cusì el va ben par i diabetici. Ł'inułina, ke vien considerà na fibra vegetal, ła stimoła anca el sviłupo dei Bifidobateri e Latobaciłi 'ntel intestin (na roba bona parchè questi i serve par ła digestion) e ła fa in modo ke no se inpianta bateri patogeni, ke porta małatie.
Par sta rason, ł'industria ałimentare ghe xonta inułina in çerti yogurt, łati o formaj. Sempre co sto sucaro, o mejo, ołigosacaride, pare ke se sbasa el cołesteroło e i trigliceridi 'ntel sangue e inveçe ke vegna asorbìo pi calcio dała dieta. Łe raixe łe contien anca fero, calcio, sodio, vitamina A e vitamina C.
Топинамбур, (Топинамбур) (Дазыл-чемиштиг тарымал-тоорук) (лат. Heliánthus tuberósus) - хөй чылдыг Астралар (Asteraceae) аймааның Тарымал-тоорук бөлүүнүң оът-сиген хевирлиг дазыл-чемиштиг үнүштерниң хевири.
The Jerusalem artichoke (Helianthus tuberosus), also called sunroot, sunchoke, wild sunflower,[2] topinambur,[2] or earth apple, is a species of sunflower native to central North America.[3][4] It is cultivated widely across the temperate zone for its tuber, which is used as a root vegetable.[5]
Helianthus tuberosus is a herbaceous perennial plant growing to 1.5–3 m (4 ft 11 in – 9 ft 10 in) tall with opposite leaves on the lower part of the stem but alternate towards the top.[6] The leaves have a rough, hairy texture. Larger leaves on the lower stem are broad ovoid-acute and can be up to 30 cm (12 in) long. Leaves higher on the stem are smaller and narrower.[7]
The flowers are yellow and produced in capitate flowerheads, which are 5–10 cm (2–4 in) in diameter, with 10–20 ray florets and 60 or more small disc florets. The flowers are briefly fragrant, giving off a light, vanilla-chocolate perfume.[7]
The tubers are often elongated and uneven, typically 7.5–10 cm (3–3+7⁄8 in) long and 3–5 cm (1–2 in) thick, and vaguely resembling a ginger root in appearance, with a crisp and crunchy texture when raw. They vary in color from pale brown to white, red, or purple.[5][8]
The tubers can be eaten raw, cooked, or pickled.[9]
Before the arrival of Europeans, indigenous peoples cultivated H. tuberosus as a food source. The tubers persist for years after being planted, so the species expanded its range from central North America to the eastern and western regions. Early European colonists learned of this and sent tubers back to Europe, where they became a popular crop and naturalized there. It later gradually fell into obscurity in North America, but attempts to market it commercially were successful in the late 1900s and early 2000s.[7][10]
The tuber contains about 2% protein, no oil, and little starch. It is rich in the carbohydrate inulin (8 to 13%[11]), which is a polymer of the monosaccharide fructose. Tubers stored for any length of time convert their inulin into its component, fructose. Jerusalem artichokes have an underlying sweet taste because of the fructose, which is about one and a half times as sweet as sucrose.[10]
It has also been reported as a folk remedy for diabetes:[10] since inulin is not assimilated in the intestine, it doesn't cause a glycemic spike as potatoes would. Temperature variances have been shown to affect the amount of inulin the Jerusalem artichoke can produce. It makes less inulin in a colder region than when it is in a warmer region.[12]
Despite one of its names, the Jerusalem artichoke has no relationship to Jerusalem, and it is not a type of artichoke,[13][14] though the two are distantly related as members of the daisy family. Italian settlers in the United States called the plant girasole, the Italian word for sunflower, because of its familial relationship to the garden sunflower (both plants are members of the genus Helianthus). Over time, the name girasole (pronounced closer to [dʒiraˈsuːlə] in southern Italian dialects) was corrupted by English-speakers to Jerusalem.[15][16][17] An alternative explanation for the name is that the Puritans, when they came to the New World, named the plant with regard to the "New Jerusalem" they believed they were creating in the wilderness.[10] Various other names have been applied to the plant, such as the French or Canada potato, topinambour, and lambchoke. Sunchoke, a name by which it is still known today, was invented in the 1960s by Frieda Caplan, a produce wholesaler trying to revive the plant's appeal.[10]
The artichoke part of the Jerusalem artichoke's name comes from the taste of its edible tuber. Samuel de Champlain, the French explorer, sent the first samples of the plant to France, noting its taste was similar to that of an artichoke.[18][19]
The name topinambur, in one account, dates from 1615, when a member of the Brazilian coastal tribe called the Tupinambá visited the Vatican at the same time that a sample of the tuber from Canada was on display there, presented as a critical food source that helped French Canadian settlers survive the winter. The New World connection resulted in the name topinambur being applied to the tuber, the word now used in French, German, Italian, Polish, Romanian, Russian, and Spanish.[20][21]
Jerusalem artichokes were first cultivated by the Indigenous peoples of the Americas—this extensive cultivation obscures the exact native range of the species.[4] The French explorer Samuel de Champlain discovered that the native people of Nauset Harbor in Massachusetts had cultivated roots that tasted like artichoke. The following year, Champlain returned to the same area to discover that the roots had a flavor similar to chard[22] and was responsible for bringing the plant back to France. Sometime later, Petrus Hondius, a Dutch botanist, planted a shriveled Jerusalem artichoke tuber in his garden at Terneuzen and was surprised to see the plant proliferate.[22] Jerusalem artichokes are so well-suited for the European climate and soil that the plant multiplies quickly. By the mid-1600s, the Jerusalem artichoke had become a very common vegetable for human consumption in Europe and the Americas and was also used for livestock feed in Europe and colonial America.[10] The French were particularly fond of the vegetable, which reached its peak popularity at the turn of the 19th century.[10] The Jerusalem artichoke was titled 'best soup vegetable' in the 2002 Nice Festival for the Heritage of French Cuisine.
The French explorer and Acadia's first historian, Marc Lescarbot, described Jerusalem artichokes as being "as big as turnips or truffles," suitable for eating and taste "like chards, but more pleasant." In 1629, English herbalist and botanist, John Parkinson, wrote that the widely grown Jerusalem artichoke had become very common and cheap in London, so much so "that even the most vulgar begin to despise them." In contrast, when they had first arrived in England, the tubers had been "dainties for the Queen."[22]
Lewis and Clark ate the tubers, prepared by an indigenous woman, in modern-day North Dakota.[23]
They have also been called the "Canadian truffle".[24]
Its rapid growth and its ability to reproduce from buried rhizomes and tubers facilitates the Jerusalem artichoke's uncontrolled spread.[25] The vegetative propagules can be transported via rivers and water streams and begin a new population on riverbanks.[26] Dispersal by animal is also possible, as animals feed on tubers and rhizomes and excrete the propagules in new areas.[27] With humans' cultivation, there is also a risk of the plant's unintended escape into the wild.[28] It can also be propagated by seed. Its relatively long flower period enables the Jerusalem artichoke to increase its reproductive potential.[29]
Originated in North America[30] the Jerusalem artichoke can now be found in several countries in North and South America, Europe, Asia, and Australia.[31] In Central Europe it is one of the most expanding invasive plant species.[32] It can grow in many geo-climatic regions and different types of soils.[33] However, Jerusalem artichoke prefers moist habitats[33] and seems to be less tolerant of dry conditions.[34]
Because of its ecological and biological attributes, the Jerusalem artichoke is highly competitive with other plant species.[35] For instance, the carbohydrates in the tubers serve as an energy source for rapid growth in spring .[33] The plant expands rapidly and creates shading, which has a suppressing effect on neighbouring plants.[36] Therefore, the risk of outcompeting and repressing the growth of native plants is increased.
Unlike most tubers, but in common with many other members of the Asteraceae (including the artichoke), Jerusalem artichoke tubers store their carbohydrate as inulin (not to be confused with insulin) rather than as starch. This has made them an important source of inulin used as a dietary fiber in food manufacturing.[37]
Jerusalem artichoke can propagate with seeds and tubers but the use of tubers leads to higher yields.[38] For planting, the tubers are cut into pieces with three to five buds[39] that are placed in 5–10 cm depth in the soil.[40][41][42] Jerusalem artichoke has low nutrient requirements and needs less nitrogen than other energy crops.[43] The competitiveness against weeds is high, making weed control easier but also making it harder to grow a different culture afterward, since usually small pieces of tubers remain in the ground after harvest.[44] The plant's high competitiveness may be due to allelopathic effects,[45] high plant size,[46] and rapid growth rate.[47]
Crop yields are high, typically 16–20 tonnes per hectare (7–9 short ton/acre) for tubers, and 18–28 tonnes per hectare (8–12 short ton/acre) green weight for foliage. Tubers remaining in the ground lie dormant over winter and can handle temperatures as low as −30 °C (−22 °F).[48] Jerusalem artichoke also has potential for production of ethanol fuel, using inulin-adapted strains of yeast for fermentation.[5]
The tubers are used for cooking and baking in the same ways as potatoes,[49] but unlike the potato, they can also be eaten raw.[48] They have a similar consistency and, in their raw form, have a similar texture but a sweeter, nuttier flavor. When raw and sliced thinly, they are fit for a salad. Their inulin form of carbohydrates give the tubers a tendency to become soft and mushy if boiled, but they retain their texture better when steamed. The inulin cannot be broken down by the human digestive system[50] but bacteria metabolize it in the colon. This can cause flatulence and, in some cases, gastric pain. John Gerard's Herbal, printed in 1621, quotes the English botanist John Goodyer on Jerusalem artichokes:[51]
which way soever they be dressed and eaten, they stir and cause a filthy loathsome stinking wind within the body, thereby causing the belly to be pained and tormented, and are a meat more fit for swine than men.
Jerusalem artichokes have 650 mg potassium per 1 cup (150 g) serving. They are also high in iron and contain 10–12% of the USRDA of fiber, niacin, thiamine, phosphorus, and copper.[52]
In former times, Jerusalem artichoke was used as forage for domesticated cattle, horses, and pigs.[53] The plant has valuable nutrient contents and various bioactive compounds,[54] and so is used today as an animal feed source or for the health of several animal species.[55] Pigs, for example, can eat the tuber either dried or directly from the ground or the green plant biomass (stalks and leaves) from the pasture.[56] Washed Jerusalem artichoke tubers can be fed to many animals, and silage produced from the harvested stalks and leaves.[57] The silage has high nutrient values and satisfactory digestion performance for ruminants. Its high inulin content beneficially affects the rumen metabolism and microflora.[54][58] However, cutting the tops to produce silage greatly reduces the harvest of the tubers. There are also many other Jerusalem artichoke products on the market, such as supplementary feed for horses, dogs, and small animals.[59]
In Baden-Württemberg, Germany, over 90% of the Jerusalem artichoke crop is used to produce a spirit called Topinambur, the German word for Jerusalem artichoke.[60] By the end of the 19th century, the tubers were being used in Baden to make a spirit called "Topinambur-Branntwein" (Jerusalem artichoke brandy), "Topinambur" (Jerusalem artichoke), "Topi","Erdäpfler","Rossler", or "Borbel". Topinambur produced in the European Union and Switzerland must be made exclusively from Jerusalem artichokes, contain at least 38% alcohol by volume, and contain neither added alcohol nor flavorings.[61][62] Caramel color is the only permitted additive.[61][62]
Jerusalem artichoke brandy smells fruity and has a slight nutty-sweet flavor. An intense, pleasant, earthy note characterizes it. The tubers are washed and dried in an oven before being fermented and distilled. It can be further refined to make "Red Rossler" by adding the roots of the common tormentil, giving it a bitter and astringent taste and a red color. Red Rossler contains other ingredients such as currants, producing a schnapps with about 50% alcohol used as digestif and as a remedy for diarrhea or abdominal pain.
In the 1980s, the Jerusalem artichoke also gained some notoriety when its seeds were planted by Midwestern US farmers at the prodding of an agricultural attempt to save the family farm. This effort aimed to teach independent farmers to raise their own food, feed, and fuel. Little market existed for the tuber in that part of the US then, but contacts were made with sugar producers, oil and gas companies, and the fresh food market for markets to be developed. Fructose had not yet been established as a mainstay, nor was ethanol used as a main fuel additive as it is today. The only real profit in this effort was realized by a few first-year growers (who sold some of their seed to other farmers individually as well as with the help of the company attempting this venture). As a result, many of the farmers who had planted large quantities of the crop lost money.[63][64]
Stem rot disease is caused by the fungus Sclerotium rolfsii, which is one of the most important pathogens causing tuber and stem rot and up to 60% loss in Jerusalem artichoke yield.[65] Growing resistant varieties is an important method of controlling S. rolfsii.[66][67]
.jpg)
{{cite journal}}: Cite journal requires |journal= (help) Wikimedia Commons has media related to Jerusalem artichoke. The Jerusalem artichoke (Helianthus tuberosus), also called sunroot, sunchoke, wild sunflower, topinambur, or earth apple, is a species of sunflower native to central North America. It is cultivated widely across the temperate zone for its tuber, which is used as a root vegetable.
Terpiro (Helianthus tuberosus, pro tio ankaŭ nomata tubera helianto) estas plurjara, moltiga legomplanto kun stolonoj havantaj tigotuberojn utiligeblajn kiel legomo, valora por diabetuloj kaj kiel furaĝo.
Ĝi apartenas al la familio de asteracoj (kompozitacoj) (Asteraceae, aŭ Compositae), origine kreskis en norda Ameriko, estis kultivata ĉefe pro la manĝeblaj tuberoj. Ĝi apartenas al la sama genro (helianto) kiel sunfloro (Helianthus annuus). Same kiel la sunfloro ĝi havas grandajn foliojn kaj (kontraŭe al tiu) malgrandajn, forte flavajn florojn.
Ĝi altas 2-3 m, la rezervaj organoj estas tigotuberoj, kreskantaj sur disbranĉiĝanta subtera tigo. La belaj infloreskoj aperas fine de somero, en frua aŭtono, la unuopaj petiolaj floroj estas flavaj, la tubaj floroj estas flavaj, brunetaj, purpuraj.
La subteraj tuberoj havas diversajn formjon kaj pezas ĝis ĉ. 110 g. La koloro de la tubera ŝelo povas varii de helbruna ĝis purpura, bruna, ruĝa. La ŝelo estas tre maldika, la tuberoj rapide elsekiĝas en aero. La interno de la tubero estas blanka kaj kraka. La tubero riĉas je planta fibro, mineraloj.
La planto estas multigebla per displantado de la tuberoj, ĝi toleras la pli malriĉajn grundojn, ĝi apenaŭ havas plantajn kaj bestajn damaĝantojn.
Terpiro bone toleras sekecon kaj froston.
La plantado de la tuberoj povas okazi aŭ aŭtune (je profundo de 10-12 cm en sabla grundo) aŭ pintempe (je profundo de 8-10 cm en sabla grundo; je 6-8 cm en malloza grundo). La vicodistanco devas estis 50-70 cm, la najbara distanco 40-50 cm.
Terpiro (Helianthus tuberosus, pro tio ankaŭ nomata tubera helianto) estas plurjara, moltiga legomplanto kun stolonoj havantaj tigotuberojn utiligeblajn kiel legomo, valora por diabetuloj kaj kiel furaĝo.
Helianthus tuberosus, conocido popularmente como tupinambo, topinambur, pataca, alcachofa de Jerusalén o Girasol de Canadá, es una especie de la familia Asteraceae nativa de Norteamérica.[3] También se cultiva extensamente por todas las zonas templadas por su tubérculo comestible que se consume como raíz alimenticia.[4]
Planta perenne que mide de 0,5 a 2 m de altura, sus tallos son erectos, hispidos/hirsutos. Las hojas, pecioladas, son opuestas en la parte inferior del tallo, haciéndose alternas en la parte superior. Todas son hirsutas/tomentosas en la cara inferior; son anchas y ovoide-agudas con bordes dentados; las inferiores pueden medir 30 cm de largo, las superiores son más pequeñas y estrechas. Las brácteas involucrales, en número de 20-35, son a menudo de color verde oscuro; son de forma lanceolada y tienen los bordes ciliados y la caja exterior hispido-puberulente y glanfífera. Receptáculo con escames tri-cuspidas, con el ápice peludo.
La inflorescencia es una cabeza floral amarilla de 5 a 10 cm de diámetro con 10 a 20 lígulas de 2,5-4cm de longitud, de color amarillo intenso. Los flósculos alcanzan una treintena y tienen el mismo color. Los frutos son aquenios muy parecidos a los del girasol: o sea con un vilano de 2 aristas principales de 9-12mm y 1 o 2 más pequeñas de forma deltoide.[5]
Sus tubérculos son alargados e irregulares, por lo general de unos 7,5-10 centímetros de largo y 3-5 cm de grueso. Los colores oscilan entre marrón pálido a blanco, rojo o púrpura; se asemejan vagamente a la raíz del jengibre y poseen un sabor muy similar a la alcachofa.[4][6]
Esta especie fue cultivada por los amerindios mucho antes de la llegada de los europeos.[7] El explorador francés Samuel de Champlain encontró cultivos en Cape Cod en 1605.
El nombre tupinambo, proviene de los tupinambás, indígenas del Brasil hablantes de lenguas tupí-guaraní, algunos de los cuales fueron llevados a París en 1613 en la misma época en que se difundió el cultivo de esta planta en Francia y luego en el resto de Europa.
A diferencia de la mayoría de los tubérculos, pero en común con otros miembros de la familia Asteraceae (incluida la alcachofa), los tubérculos almacenan inulina en lugar de almidón. La inulina es un carbohidrato que la cocción transforma en fructosa. Por esta razón sus tubérculos son una fuente importante de fructosa para la industria azucarera y en la elaboración de alcohol; tiene aplicaciones en bioenergética.[8]
También se destina al consumo humano o animal; debido a su riqueza en hidratos de carbono (inulina, principalmente), los rumiantes aprovechan los tallos verdes y las hojas, aunque pueden provocarles meteorismo.[8]
Debido a su potencial colonizador y constituir una amenaza grave para las especies autóctonas, los hábitats o los ecosistemas, esta especie ha sido incluida en el Catálogo Español de Especies Exóticas Invasoras, regulado por el Real Decreto 630/2013, de 2 de agosto, estando prohibida en España su introducción en el medio natural, posesión, transporte, tráfico y comercio.
El tupinambo está compuesto por un 15% de proteínas, 9% de azúcares o hidratos de carbono, 4% de fibras y, escasamente, un 1% de grasas. El tubérculo de esta planta es 80% agua, por ello se recomienda en dietas destinadas a personas con reumatismo, diabetes y retención de líquidos.
En la medicina popular se creía que actuaba como un poderoso afrodisíaco y que tenía propiedades espermatogénicas.
Ración diaria recomendada usda=1
Nota/enlace: la base de datos (USDA) USDA database · Departamento de Agricultura de los Estados Unidos
Su cultivo es sencillo y las plantas pueden crecer solas, pero se recomienda replantar los tubérculos en suelo fértil.
Es una planta de gran rusticidad, que puede desarrollarse en condiciones desfavorables de suelo y clima, aunque a costa de muy bajos rendimientos. Prefiere los climas templados, pero los tallos y los tubérculos resisten bajas temperaturas (hasta -15 °C). Para conseguir una elevada productividad la época de lluvias tiene que coincidir con el momento de la floración, en otro caso hay que aplicar riego. Los terrenos que mejor se adaptan a su cultivo son los sueltos y permeables, ya que el principal factor limitante consiste en el encharcamiento. Otro factor que condiciona el cultivo es la disponibilidad de nutrientes, aspecto en el que plantea unas exigencias bastante elevadas.
La preparación del terreno se realiza por medio de una labor de alzado con arado de vertedera, a la que sigue un pase de cultivador. Al multiplicarse por tubérculos se puede plantar utilizando las plantadoras de patata. Como propágulo se emplean fragmentos de tubérculo de unos 30 g de peso. Se utiliza una densidad de aproximadamente 30.000 plantas/ha, en surcos separados 80 cm, con distancias entre plantas de 40 cm y para esa operación se requieren entre 1 y 1,5 t/ha de tubérculos.
Debido a que la pataca necesita una elevada disponibilidad en nutrientes para conseguir buenos rendimientos, suele abonarse de fondo con un abono compuesto del tipo 9:18:27, a razón de 500 kg /ha.
El control de las malezas se lleva a cabo por medio de 1 o 2 binas. La primera se puede realizar al principio del cultivo y la otra cuando ya hayan nacido las plantas, aplicando un herbicida.
La colecta se lleva a cabo en dos fases. En la primera, una picadora de forraje recolecta los tallos, que pueden utilizarse como combustible. Después, se procede a extraer los tubérculos con una cosechadora similar a la que se emplea con las patatas, pero ajustada a conveniencia.
Esta especie es muy resistente, sin embargo, puede verse afectada por los hongos Sclerotinia sclerotiorum, Botrytis cinerea y Fusarium y la bacteria causante del amarilleo Pseudomonas syringae.
Está considerada como especie invasora en varios países europeos.[9]
En España está permitido cultivarla como alimento.[10][11]
|coautores= (ayuda) Helianthus tuberosus, conocido popularmente como tupinambo, topinambur, pataca, alcachofa de Jerusalén o Girasol de Canadá, es una especie de la familia Asteraceae nativa de Norteamérica. También se cultiva extensamente por todas las zonas templadas por su tubérculo comestible que se consume como raíz alimenticia.
Maapirn ehk topinambur ehk mugul-päevalill (Helianthus tuberosus) on korvõieliste sugukonda päevalille perekonda kuuluv taim.
Nimetus mugul-päevalill on taime kohta üsna täpne, kuna pealtpoolt näeb ta välja kui päevalill, kuid mullas arenevad mugulad. Ebasobivates kasvutingimustes ei pruugi õisik välja arenedagi, mistõttu Eestis on maapirn pigem juurvili kui lill. Taim moodustab rohkesti maa-aluseid võsundeid, millel arenevad mugulad. Mugulate suurus ja koore värvus oleneb sordist. Mugul võib kaaluda 10–100 g ja koore värvus varieerub roosast violetseni. Ka maapirni koor on söödav, mugulat tuleks vaid harjaga pesta. Õhukese koore tõttu ei säili mugulad kaua.
Saaki tuleks koristada valikuliselt. Siis, kui sügisesed külmad on lehestiku hävitanud, võib varred maha lõigata. Mugulad keldris ei säili, seepärast jäetakse osa saagist pigem kasvukohta talvituma. Selleks, et mugulaid saaks võimalikult kaua mullast üles võtta, kaetakse maapind multšiga.
Kevadel ei tohiks maapirni mugulaid kauaks mulda jätta. Kui nad juba idanema hakkavad ja kasvama lähevad, pole mugulate maitse enam suurem asi. Seetõttu tuleb kevadine saak varakult koristada ja sorteerida välja seemnemugulad raskusega 20–40 g. Kui mugulad on enne mahapanekut või söögitegemist närbunud, võib neid ööpäeva vees hoida.
Maapirn ehk topinambur ehk mugul-päevalill (Helianthus tuberosus) on korvõieliste sugukonda päevalille perekonda kuuluv taim.
Topinanbua edo frantses patata (Helianthus tuberosus) Asteraceae familiako landare belarkara da, klima epeletan landatua. Amerikar jatorria du.[1] Erroak (tuberkuluak) janaria prestatzeko erabiltzen dira.[2]
Loreak kapituluan dira (5-10 cm). Loreko hostoak horiak dira bereziki (ekilorea bezala). Zurtoina hiru metro izatera irits daiteke.
Tupinanbua era askotan prestatu daiteke sukaldean, tradizionalki irakinda erabili izan da gisatuetan, baina baita bakarrik edo lagunduta ere gurin apur batekin, mahatspasekin, jengibre edo beste espezia batzuekin. Goi mailako sukaldaritzan ere hasi da erabiltzen azken aldian.[3]
Topinanbua edo frantses patata (Helianthus tuberosus) Asteraceae familiako landare belarkara da, klima epeletan landatua. Amerikar jatorria du. Erroak (tuberkuluak) janaria prestatzeko erabiltzen dira.
Maa-artisokka (Helianthus tuberosus), jota kutsutaan toisinaan myös mukula-artisokaksi, on Perusta kotoisin oleva alun perin intiaanien viljelykasvi.[1]
Maa-artisokka muodostaa syötäviä maanalaisia mukuloita, joista sitä myös kasvatetaan samaan tapaan kuin perunaa. Mukulat sisältävät runsaasti inuliinia, joka sopii diabeetikolle erinomaisesti, sekä jonkin verran hedelmäsokeria.[2] Kasvilla on 1,5–2,5 metriä korkea varsi ja keltaiset, auringonkukkia muistuttavat kymmensenttiset kukat.[3][4]
Maa-artisokat istutetaan multavaan maahan harvakseltaan, puolen metrin päähän toisistaan. Kasvukausi on pitkä. Mukulat ovat valmiita nostettaviksi kukkien lakastumisen jälkeen, mutta sen jälkeen ne voi nostaa koska tahansa, vaikka vasta seuraavana keväänä.[5]
Maa-artisokkaa ei tunnettu Euroopassa vielä keskiajalla. Se kulkeutui Amerikan mantereelta vuonna 1613 Ranskaan ja sieltä edelleen Englantiin vuonna 1616. Alkuun kasvia pidettiin arvossa, ja sitä käytettiin runsaasti varsinkin makeissa ruoissa. Melko nopeasti se levisi Suomeenkin, ainakin Turkuun, jossa sitä Tillandzin kasviluettelon mukaan viljeltiin jo 1600-luvulla. Perunan yleistymisen myötä maa-artisokan viljely Euroopassa on vähentynyt huomattavasti.
Maa-artisokka saattaa aiheuttaa siihen tottumattomalle ilmavaivoja, jotka kuitenkin hellittävät, kun käyttöä jatketaan.[4] Vuonna 1621 John Goodyer kirjoittikin: ”Miten tahansa sen valmistaakin, niin tuloksena on saastainen paha ilma, joka kiertää vatsassa aiheuttaen kipua ja tuskaa. Siksi se onkin soveliaampi sian ruuaksi kuin ihmisravinnoksi.” Ilmavaivoja aiheuttaa kasvin sisältämä inuliini, jota ihmisen ruuansulatus ei kykene hajottamaan. Paksusuolessa inuliini alkaa sitten käydä ja aiheuttaa runsasta, joskin vaaratonta, kaasun muodostusta.[2][4]
Nimestään huolimatta maa-artisokka ei ole läheistä sukua latva-artisokalle vaan kuuluu auringonkukkien sukuun.[1] Maa-artisokan englanninkielinen nimi "Jerusalem artichoke" on harhaanjohtava ja on ilmeisesti peräisin auringonkukan italiankielisestä nimestä "girasole", joka englanniksi kuulostaa lähes samalta kuin Jerusalem.[2]
Kaalit: keräkaali | kiinankaali | kukkakaali | kyssäkaali | lehtikaali | punakaali | parsakaali | ruusukaali | kurttu- eli savoijinkaali
Kurkkukasvit: kurkku | kesäkurpitsa | kurpitsa | spagettikurpitsa
Mausteet: basilika | humala | kirveli | krassi | kumina | kurkkuyrtti | kynteli | lipstikka | meirami | minttu | persilja | rakuuna | rosmariini | salvia | sitruunamelissa | tilli | timjami
Mukulakasvit: maa-artisokka | peruna
Palkokasvit: herne | härkäpapu | tarhapapu
Sipulit: hillosipuli | ilmasipuli | jättisipuli | purjo | sipuli | ruohosipuli | ryvässipuli | valkosipuli | vihersipuli
Muut kasvikset: endiivi | fenkoli | latva-artisokka | lehtisalaatti | lehtiselleri | mangoldi | maissi | paprika | parsa | pinaatti | raparperi | tomaatti
Maa-artisokka (Helianthus tuberosus), jota kutsutaan toisinaan myös mukula-artisokaksi, on Perusta kotoisin oleva alun perin intiaanien viljelykasvi.
Maa-artisokka muodostaa syötäviä maanalaisia mukuloita, joista sitä myös kasvatetaan samaan tapaan kuin perunaa. Mukulat sisältävät runsaasti inuliinia, joka sopii diabeetikolle erinomaisesti, sekä jonkin verran hedelmäsokeria. Kasvilla on 1,5–2,5 metriä korkea varsi ja keltaiset, auringonkukkia muistuttavat kymmensenttiset kukat.
Helianthus tuberosus
Le topinambour (bot. Helianthus tuberosus L., 1753), aussi appelé artichaut de Jérusalem, truffe du Canada ou soleil vivace, est une plante vivace de la famille des astéracées, dont l'espèce appartient au même genre que le tournesol (Helianthus annuus). Elle est cultivée pour ses grandes fleurs jaunes comme plante décorative, et pour ses tubercules comestibles.
Le topinambour est originaire d'Amérique du Nord (États-Unis et Canada)[1], où il était cultivé par des tribus amérindiennes bien avant l'arrivée des Européens.
L'explorateur français Samuel de Champlain le découvre en 1603 lors de ses expéditions dans la Nouvelle France (actuel Canada) via ses interactions avec les populations autochtones[2]. Il rapporte que les populations indigènes le cultivent de longue date comme fourrage et comme légume. Du fait de son importance pour la survie de ces populations, ce dernier était considéré comme un symbole de paix. Il était offert symboliquement lors des cérémonies sacrées[3],[4].
L'avocat et voyageur Marc Lescarbot, qui embarque en 1606 à La Rochelle avec son ami Jean de Poutrincourt, atteint la colonie française de Port-Royal où Champlain lui fait découvrir le tubercule. Il en évoque le type, soit « une sorte de racine, grosse come naveau ou truffe » — d'où son autre appellation « Truffe du Canada » — « ayans un gout retirat des cardes, voire plus agreable, lesquelles plantées se multiplient come par dépit, et en telle façon que c'est merveille ». Il en rapporte en France en 1607[2],[5],[6].
Sa diffusion en Europe se développe rapidement grâce à sa culture facile, sa rusticité et sa forte multiplication végétative, même dans des sols pauvres[2]. Il est appelé poire de terre dans le Traité des aliments de Louis Lémery en 1702[7].
Passé de mode dès le milieu du XVIIe siècle, ce tubercule à la mode est mis à l'écart au XVIIIe siècle lorsque la promotion de l'agronome Antoine Parmentier fait de la pomme de terre, aliment plus calorique, la reine des tubercules[2],[8].
Durant la Seconde Guerre mondiale, sa consommation augmente, car le topinambour, tout comme le rutabaga (Brassica napus subsp. rapifera) et contrairement à la pomme de terre, n'est pas réquisitionné[2],[9] au titre des indemnités de guerre à verser à l'Allemagne. En effet, pendant la Première Guerre mondiale et les années qui suivirent, les populations civiles allemandes et autrichiennes avaient dû faire face à une quasi-famine et n'avaient survécu qu'en cuisinant raves et topinambours à toutes les sauces et en les servant à chaque plat et à tous les repas pendant les périodes critiques[10]. Les soldats du Reich[11] ne tenaient pas à revivre ce cauchemar de leur jeunesse.
Le topinambour en a longtemps gardé une mauvaise réputation : utilisé pour nourrir le bétail ou associé aux aliments de disette et aux souvenirs de guerre dans de nombreux pays d'Europe, ses détracteurs le qualifient de mou et fade. Sa richesse en fibres et en inuline peut engendrer des flatulences[2]. Au début du XXIe siècle, ce tubercule suscite un regain d'intérêt dans le cadre de l'engouement pour les légumes oubliés. Il est notamment réhabilité par des chefs de cuisine et sur les marchés[2] où il est vendu parfois sous l'appellation d'« artichaut de Jérusalem »[12].
Le topinambour est considéré comme une plante invasive en Suisse, il contribue à l'érosion des bords des cours d'eau en hiver[13],[14] .
Le nom scientifique Helianthus vient du grec hêlios, « soleil », et anthos, « fleur », les pétales jaunes de cette « fleur de soleil » rappelant l'astre du jour. L'épithète tuberosus signifie tubéreux et fait référence à son tubercule[15].
L'origine du nom « topinambour » n'est pas univoque. Le nom résulterait de la francisation du nom d'une tribu du Brésil, les Tupinambas ou Topinamboux[16], dont plusieurs membres furent amenés comme curiosité d'abord à Rouen en 1550[17], puis à Paris en 1613[2],[18], soit à la même époque que celle où le topinambour fut introduit en France, ce qui conduira Carl von Linné un siècle plus tard à croire à l'origine brésilienne de la plante.
L'appellation « cul d’artichaut » en langage populaire provient de son goût proche du cœur de l'artichaut. L'appellation pétain attestée pendant l'Occupation est une allusion ironique aux flatulences provoquées par le légume[2].
L'appellation anglaise « artichaut de Jérusalem » (Jerusalem artichoke) pourrait venir d'une corruption de Ter Neusen, ville portuaire des Pays-Bas d'où les tubercules seraient arrivés en Angleterre, ou de la déformation du terme italien girasole (« tournesol »)[19].
C'est une plante vivace, caduque, très rustique, résistante au froid, qui peut devenir envahissante à cause de ses rhizomes tubérisés. Elle peut atteindre jusqu'à trois mètres de haut, avec de fortes tiges, très robustes. Son cycle est annuel.
Ses feuilles, alternes, dentées, sont de forme ovale, à pointe aiguë, rudes au toucher. Elles sont plus larges chez les topinambours que chez les soleils d'ornement.
Ses inflorescences sont des capitules entièrement jaunes groupés en panicule terminal, apparaissant de septembre à octobre. Les variétés cultivées ne fleurissent généralement pas.
Ses tubercules, qui sont des rhizomes tubérisés, ont une forme mamelonnée, très irrégulière, arrondie ou ovale, toujours plus amincie à la base et ressemblent à ceux du gingembre. Ils sont recouverts d’écailles brunes rosées entre lesquelles apparaissent des nœuds. Leur couleur varie du jaune au rouge.
La substance de réserve n'est pas l'amidon comme pour la pomme de terre, mais un glucide qui en est proche, l'inuline[2], qui est un polymère du fructose. Ce glucide non assimilable dans l'intestin grêle n'influence pas la glycémie contrairement à l'amidon. Il est en revanche métabolisé par des bactéries du côlon[2].
Le topinambour résiste mieux au froid (−15 °C) en terre que les autres tubercules. On peut encore pailler la surface du sol pour améliorer cette résistance[22]. On peut aussi le conserver en silo aéré, idéalement à 0 °C et entre 90 et 95 % d'humidité mais les pertes sont importantes. On prélève donc les tubercules en terre au fur et à mesure des besoins[22] et on les consomme avant qu'ils ne se ramollissent.
Les tubercules se consomment cuits de diverses manières : en salade, chauds en accompagnement, frits, en purée, beignets, sautés au beurre, etc.[2]. On peut aussi les consommer crus, râpés ou coupés en lamelles, comme des crudités dans de la vinaigrette. Leur saveur se rapproche de celle des fonds d'artichaut ou des salsifis[23].
Ils contiennent de nombreuses vitamines, notamment A, C et B3, des sels minéraux, comme le potassium, et des glucides, essentiellement sous forme d'inuline (16 %), ce qui en fait un aliment assez pauvre en calories[2]. L'inuline n'étant pas assimilée au niveau de l'intestin grêle, elle constitue un prébiotique métabolisé par les bactéries du gros intestin et peut provoquer des flatulences. Le volume ingéré soulageant en partie la faim, le topinambour peut être utile dans un régime hypocalorique mais l'apport nutritionnel de l'inuline est loin d'être nul puisque les bactéries intestinales s'en nourrissant fournissent des éléments (acides gras) qui sont en partie assimilés par la paroi du gros intestin[24]. Donc, l'inuline n'élève pas la glycémie, si bien que ce légume recommandé dans la diète des personnes présentant un diabète sucré peut être un atout dans la gestion du diabète[25] mais il ne peut être qualifié d'amaigrissant.
Le tubercule torréfié fournit une sorte de chicorée, ersatz de café[23].
Les jeunes feuilles râpeuses ont le même goût que le tubercule et se consomment cuites. Les fleurs extérieures peuvent décorer les salades. Les toutes jeunes pousses sont croquantes, juteuses et aromatiques. Les Amérindiens mâchaient la partie inférieure de la tige comme des chewing-gums[26].
De nombreuses entreprises vendent des gélules d'extrait de topinambour comme « brûle-graisse » ou amaigrissant miracle : contrairement aux prétentions, aucun de ces produits n'a jamais fait l'objet d'une évaluation médicale, et il s'agit d'une simple escroquerie[27].
En alimentation animale, le tubercule peut être donné aux bovins, aux porcins, chevaux, moutons, et aux lapins. La plante entière peut être utilisée comme fourrage[28], verte ou séchée. Son usage était répandu dans les fermes d'élevage en Europe jusque dans les années 1950 mais est aujourd'hui pratiquement abandonné.
La digestibilité du topinambour est élevée et c'est un aliment apprécié. On pouvait garder la culture plusieurs années, jusqu'à huit ans sous réserve d'apporter la fumure nécessaire. Ces avantages n'ont pas suffi à contrebalancer les inconvénients : les tubercules sont difficiles à nettoyer, ils doivent être distribués en quantités limitées pour éviter les risques de météorisation chez les ruminants et de fourbure chez les chevaux, voire de fermentation alcoolique en cas de mauvaise conservation. Pour les porcs, on faisait souvent cuire les topinambours, ce qui permettait d'atténuer ces problèmes[29].
Selon certaines sources, les feuilles séchées auraient servi de succédané au tabac à fumer, comme d'autres plantes telles que les barbes de maïs, la menthe et la jusquiame[30],[31].
Les fibres de la tige pouvaient servir à faire du papier. Les fleurs étaient recueillies pour composer une teinture donnant une couleur légèrement jaune à l'alcool[26]. Les tiges sèches sont un bon combustible[29].
Étant donné son important rendement dans la majorité des sols, le topinambour pourrait être utilisé, plante entière, pour la production de méthane.
Le topinambour donne une biomasse lignocellulosique utilisable pour la production d'énergie et de biocarburants[32]. Les tubercules peuvent, si le rendement est bon, fournir 5 000 à 6 000 litres d'alcool par hectare par fermentation des jus sucrés et distillation. Les pulpes représentent encore 2 500 à 3 000 unités fourragères/ha. 15 à 20 tonnes/hectare de fanes récoltées peuvent être brûlées pour assurer la production de l'alcool[33].
Les principaux pays producteurs de topinambours sont au XXIe siècle les Pays-Bas, la France et l'Allemagne[2].
C'est une plante rustique, facile à cultiver, même dans les sols les plus pauvres, exception faite des sols très humides. Elle est peu sensible aux maladies, hormis l'oïdium, et aux prédateurs, tels que lapins, chevreuils[34] ou campagnols[35], mais les limaces peuvent décimer les jeunes plants et les tubercules. Les topinambours ne craignent pas le froid tant qu'ils sont en terre.
La multiplication se fait par plantation de tubercules entiers en lignes espacées de 60 cm à 1 m, enterrés à 8 à 10 cm de profondeur, soit environ 80 kg/ha de plant[29] en février ou mars, selon les régions. Il convient de butter les plants dès qu'ils ont atteint un certain développement. On peut écimer les plantes à 1,50 m si l'on craint le vent[22]. On peut aussi bouturer la plante en juin en prélevant vers le haut du plant une bouture d'une vingtaine de centimètres et en la plantant en milieu humide et chaud à mi-ombre.
La récolte peut se faire environ sept mois après la plantation, à partir de septembre et jusqu'en mars, toujours selon les régions, et en fonction des besoins. En effet, les tubercules déterrés ne se conservent pas et le tubercule arraché craint le gel. C'est généralement vers la mi-octobre que les producteurs commencent à avoir un rendement convenable mais, plus l'automne avance, plus le goût du topinambour s'améliore.
Si on souhaite arrêter la culture, il est important de bien récolter tous les tubercules, car même un fragment peut repousser l'année suivante. Dans ce cas il suffit de couper les jeunes plants à chaque fois qu'ils poussent afin d'épuiser le tubercule.
Le rendement est d'environ 50 tonnes de tubercules par hectare[22]. En production légumière industrielle, on ne commercialise cependant que 40 % de la récolte, le reste étant perdu ou rejeté pour l'alimentation animale (écarts de tri), du fait du nettoyage et du tri des tubercules[36].
Il existe différents cultivars de topinambours tels que :
L'Hélianthi est une espèce proche, également cultivée pour ses tubercules, ressemblant assez au topinambour. On l'en distingue par ses tiges glabres, souvent glauques (vs. toujours nettement pubescentes chez le topinambour)[37].
Helianthus mollis a des poils souples, des feuilles sessiles et soudées à la base (vs. pilosité moins marquée et feuilles nettement pétiolée chez le topinambour)[37].
Helianthus hirsutus (et quelques autres) ont des feuilles fines (normalement 1 à 4 cm de large) et des racines non tubérisées vs. des feuilles très larges (5 à 12 cm) et la présence des fameux tubercules chez le topinambour[37].
Calathea allouia est une espèce de plantes tropicales appelée « topinambour de Cayenne ».
Dans le calendrier républicain, « topinambour » est le nom du 13e jour du mois de brumaire[38].
Helianthus tuberosus
Le topinambour (bot. Helianthus tuberosus L., 1753), aussi appelé artichaut de Jérusalem, truffe du Canada ou soleil vivace, est une plante vivace de la famille des astéracées, dont l'espèce appartient au même genre que le tournesol (Helianthus annuus). Elle est cultivée pour ses grandes fleurs jaunes comme plante décorative, et pour ses tubercules comestibles.
Planda mór ilbhliantúil a fhasann 2.8 m ar airde, dúchasach do thuaisceart Mheiriceá. Go leor stólan faoin talamh aige le tiúbair cosúil le prátaí ag a mbarra a mhaireann tríd an ngeimhreadh. Na duilleoga lansa-chruthach, le fiacla garbha, na bláthchinn 4-8 cm ar leithead, buí agus timpeallaithe le brachtanna bioracha dúghlasa. Tugadh isteach san Eoraip sa 16ú céad é, agus saothraítear ó shin é ar son na dtiúbar inite ina bhfuil iniúilin, foinse an tsiúcra fruchtós.
Helianthus tuberosus é unha especie de planta asterácea do mesmo xénero que o xirasol, nativa do leste de Norteamérica, que se encontra no leste do Canadá e Maine e cara ao oeste chega ata Dacota do Norte e cara ao sur ao norte de Florida e Texas.[2] Cultívase moito na zona temperada, xa que o seu tubérculo é comestible.[3]
Helianthus tuberosus é unha planta perenne herbácea que crece ata os 1,5-3m de alto con follas opostas na parte superior do talo pero alternadas na parte inferior.[4] As follas teñen unha textura pelosa e áspera. As follas máis longas da parte inferior do talo son ovoides agudas e anchas e poden chegar aos 30 cm de longo. As follas da parte alta da planta son menores e máis estreitas.[5]
As flores son amarelas e agrupadas en inflorescencias en capítulo de 5 a 10 cm de diámetro, con de 10 a 20 flores liguladas e 60 ou máis pequenos flósculos.[5]
Os tubérculos son alongados e irregulares, normalmente de 7,5 a 10 cm de longo e de 3 a 5 cm de grosor, e o seu aspecto lembra vagamente o dunha raíz de xenxibre, cunha textura crocante cando está crúa. Varían en cor de marrón claro a branco, vermello ou púrpura.[3][6]
Antes da chegada dos europeos a América, os nativos americanos cultivaban Helianthus tuberosus como recurso alimenticio. Os tubérculos consérvanse durante anos despois de ser plantados, polo que a especie espallou a súa área de distribución desde o centro de Norteamérica ás rexións do leste e oeste. Os primeiros colonizadores europeos comprenderon isto e enviaron tubérculos a Europa, onde se converteu nunha colleita popular e naturalizouse alí. Despois caeu pouco a pouco en desuso en Norteamérica, pero fixéronse intentos de comercializala con certo éxito a finais do século XX e inicio do XXI.[5][7]
O tubérculo contén un 2% de proteína, non ten aceites, e unha ten sorprendente ausencia de amidón. É rico noutros carbohidratos como a inulina (76%), que é un polímero do monosacárido frutosa. Os tubérculos que levan almacenados certo tempo converten a súa inulina en frutosa. Teñen un sabor doce pola frutosa, que é unha vez e media máis doce que a sacarosa.[7]
O consumo destes tubérculos tamén foi promocionado como unha alternativa saudable na alimentación dos diabéticos de tipo 2, porque a frutosa que conteñen é doadamente tolerada por esas persoas.[7] As variacións de temperatura afectan á cantidade de inulina que produce a planta. Cando non crece en rexións tropicais fabrica menos inulina que cando está nunha rexión máis cálida.[8]
A planta cultivárona primeiro os indíxenas americanos moito antes da chegada dos europeos; este amplo cultivo dificulta saber cal era o rango nativo exacto da especie.[2] O explorador francés Samuel de Champlain descubriu que os pobos nativos de Nauset Harbor en Massachusetts cultivaban tubérculos que sabían a alcachofa. Ao ano seguinte, Champlain volveu á mesma área para encontrar esas raíces que tiñan un aroma parecido ás acelgas.[9] Entón trouxo a planta a Francia. Posteriormente, Petrus Hondius, un botánico holandés plantou un tubérculo reseco desta planta no seu xardín de Terneuzen e a planta conseguiu crecer.[9] Aparentemente, a planta era axeitada para os solos e climas europeos, xa que se multiplicou rapidamente. A mediados do xéculo XVII, a planta convertérase nunha planta de horta moi común para o consumo humano en Europa e as Américas e usábse tamén para alimentar o gando en Europa e a América colonial.[7] Os franceses eran especialmente afeccionados a este vexetal, que chegou á sú máxima popularidade a finais do século XIX.[7] A planta foi denominada 'o mellor vexetal de sopa' no Festival de Niza de 2002 do patrimonio da cociña francesa.
O explorador francés e primeiro explorador de Acadia, Marc Lescarbot, describe a planta como “tan grande coma un nabo ou trufa”, adecuada para comer e que “[sabe] como as acelgas, pero máis agradable”. O herborista e botánico inglés, John Parkinson, en 1629 dixo que a planta era moi común e barata en Londres ata o punto que “incluso o máis vulgar empezou a desprezala”. Ao contrario, cando a planta aparecera por primeira vez en Inglaterra era unha exquisitez para a raíña.[9]
Tamén se lle ten chamado "trufa do Canadá". En Francia quedou asociada, xunto co colinabo, coas privacións dos anos da ocupación nazi durante a Segunda guerra mundial, onde o racionamento e a escaseza dos alimentos tradicionais fixeron dela unha parte habitual da dieta francesa ata que o final da guerra volveu ao seu papel acostumado de comida para os animais.[10]
A diferenza da maioría dos tubérculos, pero igual que a maioría das asteráceas (incluíndo a alcachofa), os tubérculos almacenan os carbohidratos en forma de inulina en vez de como amidón. Por esta razón, os seus tubérculos son unha importante fonte de inulina utilizada como fibra alimentaria na fabricación de alimentos.[11]
O rendemento das colleitas é alto, normalmente de 16 a 20 toneladas/ha de tubérculos, e de 18 a 28 toneladas/ha de peso de follaxe. A planta ten tamén un potencial para a produción de etanol como combustible, usando cepas de lévedos adaptadas á inulina para a fermentación.[3]
É unha planta doada de cultivar, que practicamente se pode deixar soa para que creza. Porén, a calidade dos tubérculos comestibles degrádase, a non ser que as plantas sexan desenterradas e replantadas en solo fértil. Como incluso unha pequena parte dun tubérculo pode crecer se se planta, a especie pode arruinar xardíns ao asfixiar ou quitarlle a luz ás plantas próximas e pode estenderse por grandes áreas. Os granxeiros que as plantan e rotan as colleitas poden ter que tratar o campo cun herbicida (como o glifosato) para deter o seu espallamento. Cada raíz pode formar de 75 a 200 tubérculos ao ano.
Os tubérculos son ás veces usados como un substituto das patacas:[12] Teñen unha consistencia similar e na súa forma crúa teñen unha textura similar, pero máis doces, con olor máis a noz; crúas e cortadas finas, son axeitadas para ensaladas. A súa inulina fai que os tubérculos teñan tendencia a poñerse brandos ao cocelos, pero manteñen mellor a súa textura cando se fan ao vapor. A inulina non pode ser degradada polo sistema dixestivo humano[13] pero é metabolizado polas bacterias do colon. Isto pode causar flatulencia e, nalgúns casos, dor gástrica.
A planta contén 650 mg de potasio por cada 150 g. Tamén contén moito ferro e fibra alimentaria, así como niacina, tiamina, fósforo e cobre (ver táboa).[14]
Pode utilizarse como alimento animal, pero debe lavarse antes para alimentación da maioría dos animais. Porén, os porcos poden comela con seguridade directamente do chan. Os talos e follas poden colleitarse e usarse como forraxe, aínda que cortar moito a parte aérea da planta reduce moito a colleita de tubérculos.
En Baden-Württemberg, Alemaña, un 90% da colleita desta planta utilízase para producir un licor chamado "Topinambur" (un dos nomes que se lle dá a planta en varios idiomas) ou tamén "Topi" ou "Rossler".[15] A finais do xéculo XIX, esta planta xe se usaba en Baden para facer un brandy ou licor con diversos nomes.
Este brandy ten un cheiro afrutado e un lixeiro aroma a noz doce. Caracterízase por unha nota térrea pracenteira e intensa. Os tubérculos son primeiro lavados e secados nun forno antes de seren fermentados e destilados. Poden despois refinarse máis para facer o "Rossler Vermello" engadíndolle a planta Potentilla erecta e outros ingredientes como certas bagas, para producir unha decocción adstrinxente e algo amarga. Utilízase como dixestivo e como remedio para a diarrea ou dor abdominal.
Na década de 1980 esta planta tivo certa notoriedade cando os granxeiros do mediooeste norteamenricano plantaron as súas sementes no que despois se viu que era un esquema económico piramidal, que resultou ser unha estafa. Había pouco mercado para este tubérculo en EUA daquela, pero aos granxeiros aseguráronlles que axiña aparecería no mercado de bens de consumo. Os únicos que lle tiraron proveito foron os distribuidores iniciais e algúns dos primeiros niveis de agricultores (que venderon as súas sementes aos seguintes niveis de agricultores deste esquema piramidal, os cales perderon cartos). Como resultado moitas granxas que plantaron grandes cantidades deste cultivo arruináronse.[16][17]
Helianthus tuberosus é unha especie de planta asterácea do mesmo xénero que o xirasol, nativa do leste de Norteamérica, que se encontra no leste do Canadá e Maine e cara ao oeste chega ata Dacota do Norte e cara ao sur ao norte de Florida e Texas. Cultívase moito na zona temperada, xa que o seu tubérculo é comestible.
Čičoka (gomoljasti suncokret, slatki krumpir, topinambur, lat. Helianthus tuberosus), vrsta je suncokreta udomaćena u istočnoj Sjevernoj Americi.
Botanički pripada obitelji glavočika (Asteraceae - Compositae). Biljka se zbog jestivog i ljekovitog gomoljastog korijena danas kultivira širom svijeta, a američki su je Indijanci uzgajali i prije dolaska europskih doseljenika. Samuel de Champlain je prvi istraživač koji je opisao i prenio čičoku u Francusku 1609. Stabljika čičoke (ovisno o vrsti i uvjetima rasta) može dosegnuti visinu i od 5 m. Biljka u Hrvatskoj cvate najčešće u 9. i 10. mjesecu žutim cvjetovima promjera od 3 do 8 cm. Gomolji mogu varirati bojom, formom, veličinom i vremenom dozrijevanja.
Razmnožava se isključivo vegetativno, dakle gomoljima. Oni sadrže inulin, a složenim procesima inulin se pretvara u fruktozu te se zbog toga gomolji preporučaju za prehranu dijabetičara. Postoji mnoštvo kultiviranih sorti koje se komercijalno uzgajaju, a razlikuju se po boji gomolja na bijele, ružičaste i žute( po nekim podacima oko 300 sorata ).U Rusiji su uzgojeni i hibridi čičoke i suncokreta.
Silaža stabljika i listova koristi se u nekim državama kao krma u prehrani stoke.
Od europskih zemalja na većim površinama uzgaja se u Njemačkoj, Austriji, Francuskoj, Slovačkoj, a u posljednje vrijeme i u Srbiji. Gomolji se prvenstveno koriste u farmaceutskoj industriji kod proizvodnje različitih ljekovitih pripravaka, za ekstrakciju inulina te za prozvodnju bioetanola.
Kod nas raste i u podivljaloj formi, primjerice uz Savu oko Zagreba. Ubraja se u invazivne vrste.
Gomolji sadrže do 3 % bjelančevina,mineralne soli,inulin ( 16 - 18 %), fruktozu(2,5 - 3,5 %), mikroelemente, 2—4 % dušičnih tvari. Sadrže vitamin B1, C, karotin.Također su bogati mineralnim tvarima:kalijem – 47,7%, fosforom – 3,7%, silicijem – 10,0%,željezom – 3,7 %, kalcijem – 3,3%.[1]
Gomolji se konzumiraju sirovi, kuhani, prženi i pirjani, a od njih pripremaju se i salate, voćni napici, čaj, kava te kvas, rusko bezalkoholno piće od raženog kruha. Osim toga, čičoka se može i sušiti. Prženi gomolj ima okus poput slatkog prženog krumpira. Priprema se i čips od čičoke. Za razliku od krumpira, iskopana čičoka ne može stajati duže vrijeme. Zamrznuti gomolji dobivaju slatki okus, jer se tijekom hidroliznog raspadanja inulina stvara fruktoza. U SAD-u se iz gomolja priprema dijetalna zamjena za kavu, slično cikoriji.
Čičoka ima širok spektar terapijskog djelovanja : imunostimulirajuće, sedativno, tonificira, aterosklerotično, hipoglikemičko, laksativno. Ulje čičoke stabilizira šećer i kolesterol, kao i metabolizam, uklanja radionukleide , potiče regeneraciju tkiva i normalizira crijevnu mikrofloru,hranjiva je podloga i građevinski materijal za epitel crijeva te povećava imunitet i hemoglobin, povećava apsorpciju kalcija i magnezijevih iona koja je važna za prevenciju osteoporoze, smanjuje apetit i time pridonosi brzoj zasićenosti tijela hranom. Infuzija i dekokt imaju laksativni učinak, eliminiraju zatvor, bolove u trbuhu, smanjuje bore. Učinkovito zadovoljava potrebu za ugljikohidratima i ne povećava razinu glukoze u krvi i stimulira proizvodnju inzulina, sprječava pretilost i taloženje soli, neutralizira toksine i teške metale.[2]
Čičoka (gomoljasti suncokret, slatki krumpir, topinambur, lat. Helianthus tuberosus), vrsta je suncokreta udomaćena u istočnoj Sjevernoj Americi.
Botanički pripada obitelji glavočika (Asteraceae - Compositae). Biljka se zbog jestivog i ljekovitog gomoljastog korijena danas kultivira širom svijeta, a američki su je Indijanci uzgajali i prije dolaska europskih doseljenika. Samuel de Champlain je prvi istraživač koji je opisao i prenio čičoku u Francusku 1609. Stabljika čičoke (ovisno o vrsti i uvjetima rasta) može dosegnuti visinu i od 5 m. Biljka u Hrvatskoj cvate najčešće u 9. i 10. mjesecu žutim cvjetovima promjera od 3 do 8 cm. Gomolji mogu varirati bojom, formom, veličinom i vremenom dozrijevanja.
Razmnožava se isključivo vegetativno, dakle gomoljima. Oni sadrže inulin, a složenim procesima inulin se pretvara u fruktozu te se zbog toga gomolji preporučaju za prehranu dijabetičara. Postoji mnoštvo kultiviranih sorti koje se komercijalno uzgajaju, a razlikuju se po boji gomolja na bijele, ružičaste i žute( po nekim podacima oko 300 sorata ).U Rusiji su uzgojeni i hibridi čičoke i suncokreta.
Silaža stabljika i listova koristi se u nekim državama kao krma u prehrani stoke.
Od europskih zemalja na većim površinama uzgaja se u Njemačkoj, Austriji, Francuskoj, Slovačkoj, a u posljednje vrijeme i u Srbiji. Gomolji se prvenstveno koriste u farmaceutskoj industriji kod proizvodnje različitih ljekovitih pripravaka, za ekstrakciju inulina te za prozvodnju bioetanola.
Kod nas raste i u podivljaloj formi, primjerice uz Savu oko Zagreba. Ubraja se u invazivne vrste.
Topinambur[3][4] (Helianthus tuberosus) je rostlina ze swójby zestajenkowych rostlinow (Asteraceae). Druhe serbske mjeno je dulkata słónčnica[3][4]. Rostlina so jako kulturnu rostlinu plahuje.
Mjeno rostliny pochadźa z mjena indianskeho kmjena, kotryž bě žiwy na pobrjohu Brazilskeje.
Topinambur je trajne zelo, kotrež docpěje wysokosć wot 100 hač do 250 cm.
Delnje a srjedźne łopjena su hrube, přećiwostejne abo steja po třoch we mutličkach. Wone su jejkojće-lancetojte.
Kćěje wot oktobra hač do nowembra. Kćenjowe košiki docpěja šěrokosć wot 4 hač do 14 cm. Wobłuk z rołkowymi kćenjemi docpěje šěrokosć wot 1 hač do 2,5 cm.
Rostlina wutwori dołhe podzemske wotnožki, na kotrychž kónčkach so dulki z kulowatymi čłonkami wutworja. Forma dulkow jara wariěruje. Dulki docpěja wažu wot hač do 150 g. Tež barba bělizny móže rozdźělna być, a to swětłobruna hač čerwjena. Znutřkowne dulkow je běłe a krute.
Wone wobsahuja inulin město škroba. Nimo toho wobsahuja 2,5 % bělkowinu a 15,8 % wuhlikowych hydratow.
Rostlina derje wutraje mróz, suchotu a sćin.
Pochadźa ze Sewjerneje Ameriki. W lěću 1612 bu do Europy zawjedźena.
Topinambur bu po lěće 1619 w Europje najprjedy plahowany. Po třicećilětnej wójnje bě wažne zakładne žiwidła. Rostlina so jenož hišće rědko w Němskej w juhu a juhozapadźe plahuje, při čimž so móže samo wodźiwjene tam namakać. Zelo a dulki so zwjetša jako picu wužiwaja. W Francoskej rostlina so hišće časćišo plahuje, při čimž dulki so zwjetša za zhotowanje alkohola wužiwaja.
Syće so móže w nazymje abo nalěće wotměć, při čimž wotstawk mjez rjadomaj wot 40 hač 70 cm je optimalny.
Šlinki, šnaki a druhdy hniće móžeja dulki škodować.
Topinambur (Helianthus tuberosus) je rostlina ze swójby zestajenkowych rostlinow (Asteraceae). Druhe serbske mjeno je dulkata słónčnica. Rostlina so jako kulturnu rostlinu plahuje.
Ætifífill (fræðiheiti: Helianthus tuberosus) er fjölær jurt, náskyld sólblómi, sem er upprunnin á austurströnd Norður-Ameríku. Ætifífill er aðallega ræktaður vegna ætra rótarhnýða. Hnýðin eru oft elduð á svipaðan hátt og kartöflur en innihalda inúlín í stað sterkju.
Helianthus tuberosus (Linnaeus, 1753), noto con i nomi volgari di topinambur, carciofo di Gerusalemme, girasole del Canada o elianto tuberoso[1][2], è una pianta del genere Helianthus con infiorescenza a capolino.
Pianta erbacea perenne con bulbo sotterraneo originaria del continente americano. Il tubero è usato in gastronomia ed è noto con il nome di topinambùr, presumibilmente derivato dalla francesizzazione del nome della tribù sudamericana dei Tupinamba, alcuni membri della quale furono esposti a Parigi nel 1613. I venditori della pianta sfruttarono il grande scalpore suscitato da questo evento rinominando il prodotto, proveniente in realtà dal Canada, per aggiungere del fascino esotico[3].
Il nome generico (Helianthus) deriva da due parole greche: ”helios” (sole) e ”anthos” (fiore) in riferimento alla tendenza di alcune piante di questo genere a girare sempre il capolino verso il sole[4][5], nota come eliotropismo. L'epiteto specifico (tuberosus) indica una pianta perenne il cui organo di sopravvivenza è un tubero.
Il binomio scientifico attualmente accettato (Helianthus tuberosus) fu proposto da Carl von Linné (1707 – 1778), biologo e scrittore svedese, padre della moderna classificazione scientifica degli organismi viventi, nella pubblicazione Species Plantarum del 1753[6].
È un'erbacea perenne con il fusto che può superare 3 m di altezza. La forma biologica della specie è geofita bulbosa (G bulb)[7]. Si tratta di piante perenni erbacee che portano le gemme in posizione sotterranea. Durante la stagione avversa non presentano organi aerei e le gemme si trovano in organi sotterranei chiamati tuberi, organi di riserva che annualmente producono nuovi fusti, foglie e fiori. Altri autori definiscono la forma biologica come geofita rizomatosa (G rhiz)[8].
Le radici sono fascicolate, di tipo secondario a partire dal rizoma[8].
Il tubero è commestibile, perciò è anche chiamato patata topinambur.
Le foglie sono a disposizione opposta nella parte bassa del fusto e a disposizione alterna nel resto della pianta oppure anche verticillate per tre (carattere non costante). Sono intere e ristrette alla base, picciolate con piccioli cigliati alla base (a volte i piccioli sono quasi alati). In quelle inferiori la forma è largamente ovata o cordiforme, mentre quelle superiori sono oblunghe o lanceolate, sempre con apice acuminato. I margini sono dentellati. La superficie è ruvida, percorsa da tre nervi; il colore è verde scuro. Dimensione delle foglie: larghezza 5 – 8 cm; lunghezza 8 – 15 cm. Lunghezza del picciolo: ¼ della lamina fogliare.
Le infiorescenze sono capolini terminali eretti e sub-corimbosi su peduncoli non ingrossati, da 3 a 15 per pianta. Non tutti raggiungono la fioritura. La struttura dei capolini è quella tipica delle Asteraceae: un peduncolo sorregge un involucro emisferico composto da più brattee (o squame) a disposizione embricata, poste in diverse serie che fanno da protezione al ricettacolo lievemente convesso e munito di pagliette avvolgenti i semi[5], sul quale s'inseriscono due tipi di fiori: quelli esterni ligulati (da 10 a 20) di colore giallo, disposti in un unico rango; quelli interni tubulosi (oltre 60) di colore arancio o giallo scuro. Le brattee dell'involucro (da 22 a 35) sono verde scuro (si scuriscono ulteriormente durante la fase di essiccazione), lanceolate e setolose (cigliate) ai margini. Diametro del capolino 3 – 9 cm, lunghezza del peduncolo 1 – 15 cm. Dimensione dell'involucro: larghezza 8 – 12 mm, lunghezza 10 – 25 mm. Dimensione delle brattee: larghezza 2 – 4 mm, lunghezza 8,5 – 15 mm.
I fiori sono simpetali, zigomorfi (quelli ligulati) e attinomorfi (quelli tubulosi), tetra-ciclici (formati cioè da 4 verticilli: calice – corolla – androceo – gineceo) e pentameri (calice e corolla formati da 5 elementi). Sono inoltre ermafroditi: i fiori del raggio (quelli ligulati) sono sterili; quelli del disco centrale (tubulosi) sono bisessuali.
I frutti sono acheni sormontati da un pappo formato da due squame (o denti) lineari-acute e precocemente caduche[10].
«Entro i manipoli qua e là sparsi / dei topinambùr lungo gli argini /
ogni lustro del giallo si fa intimo / all'autunnale catarsi»
Dal punto di vista fitosociologico la specie appartiene alla seguente comunità vegetale:
La famiglia di appartenenza della H. tuberosus (Asteraceae o Compositae, nomen conservandum) è la più numerosa del mondo vegetale: comprende oltre 23.000 specie distribuite su 1535 generi[14] (22.750 specie e 1.530 generi secondo altre fonti[15]). Il genere di appartenenza (Helianthus) è composto da circa 50 – 70 specie secondo i vari autori.
Le varie specie vengono distinte soprattutto in base al ciclo biologico: annuo o poliennale. H. tuberosus ovviamente appartiene al secondo gruppo.
Il numero cromosomico di H. tuberosus è: 2n = 102[6][13].
L'Helianthus tuberosus è variabile (dato anche l'alto numero cromosomico) e probabilmente è in parte derivato da ibridazioni poliploidi di altre specie come Helianthus pauciflorus e Helianthus resinosus[13].
Con la specie Helianthus pauciflorus la pianta di questa voce forma il seguente ibrido interspecifico[16]:
Questa entità ha avuto nel tempo diverse nomenclature. L'elenco seguente indica alcuni tra i sinonimi più frequenti:
Il topinambur ha un fiore molto caratteristico, difficilmente confondibile con altre specie. Di seguito brevemente le altre specie dello stesso genere presenti spontaneamente sul territorio italiano[11], tutte comunque considerate sub-spontanee o esotiche naturalizzate.
È possibile coltivare i topinambur anche nell'orto familiare, visto che si adattano bene anche a terreni marginali, purché soleggiati. La pianta, infatti, è molto rustica e può diventare addirittura invasiva. La coltivazione si riduce, praticamente, alla piantagione. In inverno, una volta seccata la parte aerea della pianta, sarà possibile raccogliere i tuberi scavando a mano, lasciando quelli più piccoli a continuare la coltivazione (che può avvenire per molti anni sullo stesso terreno senza problemi). Un altro metodo è quello di raccogliere tutti i tuberi e rimetterne una quota nel suolo, coltivandoli ordinati a file per facilitare la raccolta dell'anno successivo.
Può essere utile nella dieta di alcune forme di diabete.[17] Secondo la medicina popolare il topinambur (specialmente i tuberi) presenterebbe le seguenti proprietà medicamentose[18]:
I tuberi di topinambur si prendono in inverno, sono molto nutrienti e la loro cottura è simile a quella delle patate. Possono essere consumati anche crudi con sale e pepe[5]. Nella cucina piemontese sono tipici con la bagna càuda, con la fonduta o anche trifolati[19], mentre in quella siciliana trovano un uso sporadico nella farcitura di focacce[20].
Nella regione tedesca del Baden-Württemberg più del 90% della produzione di topinambur viene utilizzata per ottenere un liquore chiamato "Topi" o "Rossler".[21] I tuberi vengono lavati ed essiccati in forno e poi fatti fermentare. Infine si distilla il liquido alcolico. Il "Topi" è considerato un digestivo, utilizzato anche contro la diarrea o i dolori addominali. Ha un aroma piacevolmente fruttato che sa lievemente di nocciola, con una piacevole nota terrosa.
Grazie al contenuto di inulina è una pianta molto indicata nella dieta di persone diabetiche in quanto l'inulina funziona come riserva di carboidrati (in sostituzione all'amido) indipendentemente dall'insulina[18]. L'inulina è costituita da una catena di molecole di fruttosio terminanti con glucosio. A seconda della stagione della raccolta, varia la lunghezza delle molecole di inulina e quindi la loro solubilità. Il topinambur passa per lo stomaco e il primo tratto dell'intestino senza venire digerito; solamente nell'ultimo tratto dell'intestino sono presenti bifidobatteri e lattobacilli in grado di rompere le lunghe molecole dell'Helianthus tuberosus, il cui carattere fibroso ha un effetto molto positivo sulla flora batterica. Il tubero è ricco di sali minerali, in particolare potassio, magnesio, fosforo, ferro, selenio e zinco. È da sempre famoso per ridurre il colesterolo e per stabilizzare la concentrazione del glucosio e dell'acido urico.
Una delle prime descrizioni della pianta sul territorio italiano fu data dal naturalista e botanico Fabio Colonna (1567 – 1640) nella pubblicazione ”Ekphrasis altera” (Roma, 1616), con un nome diverso da quello attuale: Flos solis farnesianus. Specificava soprattutto la parte ipogea della pianta: "dotata di tuberi a buccia rossa"[5].
In Piemonte, nella cui lingua si chiama ciapinabò, è utilizzato per la tipica bagna càuda ed è oggetto di sagre dedicate nel periodo autunnale.
È una pianta visitata dalle api.
Helianthus tuberosus (Linnaeus, 1753), noto con i nomi volgari di topinambur, carciofo di Gerusalemme, girasole del Canada o elianto tuberoso, è una pianta del genere Helianthus con infiorescenza a capolino.
Pianta erbacea perenne con bulbo sotterraneo originaria del continente americano. Il tubero è usato in gastronomia ed è noto con il nome di topinambùr, presumibilmente derivato dalla francesizzazione del nome della tribù sudamericana dei Tupinamba, alcuni membri della quale furono esposti a Parigi nel 1613. I venditori della pianta sfruttarono il grande scalpore suscitato da questo evento rinominando il prodotto, proveniente in realtà dal Canada, per aggiungere del fascino esotico.
Helianthus tuberosus (binomen a Carolo Linnaeo anno 1753 statutum) est species plantarum florentium generis Helianthi et familiae Asteracearum in America septentrionali sponte virens, cuius radices esculentae ibi diu ab indigenis cultae sunt.
Situs scientifici: Tropicos • Tela Botanica • GRIN • ITIS • Plant List • NCBI • Biodiversity • Encyclopedia of Life • Plant Name Index • IUCN Red List • "Helianthus tuberosus" apud Plants for a Future • Plantes d'Afrique • Flora of China • INPN France • Flora of North America • USDA Plants Database 
Vide "Helianthus tuberosus" apud Vicispecies. Helianthus tuberosus (binomen a Carolo Linnaeo anno 1753 statutum) est species plantarum florentium generis Helianthi et familiae Asteracearum in America septentrionali sponte virens, cuius radices esculentae ibi diu ab indigenis cultae sunt.
Bulvinė saulėgrąža arba topinambas (Helianthus tuberosus) – astrinių šeimos augalas (2n = 102). Tai daugiametė 1,5 metrų aukščio žolė. Augalas truputį panašus į saulėgrąžą (ta pati gentis). Stiebas apaugęs plaukeliais, žiedynai geltoni, panašūs į saulėgrąžų graižus (dėl to topinambai dar vadinami bulvinėmis saulėgrąžomis), tik žymiai mažesni. Topinambai kilę iš Šiaurės Amerikos. Dar vadinama Jeruzalės artišoku, nors neturi nieko bendro nei su Jeruzale, nei su artišokais.
Stiebas 1,5-2 m aukščio, viršuje šakotas. Stiebiniai auginiai lengvai įsišaknija. Žiedynai – graižai, kaip saulėgrąžų, graižo „pintinėlė“ tik 1-1,5 cm skersmens. Žydi rugsėjo-spalio mėnesiais, sėklos paprastai nesubręsta ne tik dėl šiltų orų stygiaus, bet ir dėl mejozės sutrikimų. Topinambai kryžmadulkiai.
Po žeme sudaro trumpus stolonus, ant kurių galų formuojasi stiebagumbiai. Gumbų forma gana įvairi, akutės iškilios.
Laukiniai topinambai labai paplitę Šiaurės Amerikoje, mėgsta molingas dirvas, auga pakelėse ir paupiuose.
Dabar auginami JAV, Prancūzijoje. Pradžioje topinambus augino kaip maistinius, o XX a. pradžioje ėmė auginti ir kaip pašarinius bei techninius augalus (etanolio ir fruktozės gamybai). Topinambo stiebagumbis vidutiniškai turi 11,7 % inulino, 6,3 % cukraus ir šiek tiek krakmolo.
Veislių nėra daug, iki 1920 m. topinambų selekcija užsiiminėjo tik Prancūzijoje. Topinambai į Europą pateko XVII a. pradžioje, pirmiausia į Prancūziją, vėliau – į Italiją, Nyderlandus, Angliją. Pirmą kartą botaniškai aprašytas 1616 m.
Kultūriniai topinambai nuo laukinių nedaug nutolę, lengvai sulaukėja. Auga tiek drėgnose molingose (kaip mezofitas), tiek sausose smėlingose (kaip kserofitas) dirvose. Šiaurės Kaukaze aptikti didžiuliai sulaukėjusių topinambų sąžalynai.
TSRS I. Marčenka (И. Марченко) ir N.Ščibria (Н. Щибря) sukryžmino topinambus su saulėgražomis ir gavo naują rūšį, kurią pavadino „topinsaulėgrąža“ (топинсолнечник = топин-амбур + под-солнечник), kurios 2n = 68. Pirmos kartos hibridai buvo heteroziniai, sudarantys stiebagumbius (susitelkusius mažame tūryje), bet jų žiedai mažai vaisingi. Šių hibridų derlingumas buvo 75-80 t/ha žaliosios masės ir 35-40 t/ha stiebagumbių.
Topinambo stiebagumbiai
Topinambo žiedai
Jauni topinambo stiebai
Bulvinė saulėgrąža arba topinambas (Helianthus tuberosus) – astrinių šeimos augalas (2n = 102). Tai daugiametė 1,5 metrų aukščio žolė. Augalas truputį panašus į saulėgrąžą (ta pati gentis). Stiebas apaugęs plaukeliais, žiedynai geltoni, panašūs į saulėgrąžų graižus (dėl to topinambai dar vadinami bulvinėmis saulėgrąžomis), tik žymiai mažesni. Topinambai kilę iš Šiaurės Amerikos. Dar vadinama Jeruzalės artišoku, nors neturi nieko bendro nei su Jeruzale, nei su artišokais.
Bumbuļu topinambūrs (Helianthus tuberosus) ir daudzgadīgs kurvjziežu dzimtas lakstaugs. To vasas daļa var izaugt līdz 2,5 m augsta. Pie saknēm atrodas gumi. Dabiskais izplatības areāls ir Ziemeļamerika. Kopš 17. gadsimta ieviesies arī Eiropā, tostarp arī Latvijā. Topinambūru izmanto lopbarībā. Topinambūru gumus izmanto arī cilvēku uzturā. Topinambūra auglis ir plēkšņveidīgs sēklenis.
De aardpeer, topinamboer, knolzonnebloem of jeruzalemartisjok (Helianthus tuberosus) is een plantensoort uit het geslacht Helianthus die als vaste plant wordt gekweekt.
De benaming jeruzalemartisjok suggereert ten onrechte een verband met Israël en is waarschijnlijk een verbastering van het Italiaanse girasole articiocco (zonnebloemartisjok). Van oorsprong groeit de aardpeer in Noord-Amerika. Hij is voor het eerst beschreven door de Franse ontdekkingsreiziger Samuel de Champlain in 1605, die hem aantrof bij de Huron-indianen. Sindsdien is de knol vooral in Frankrijk zeer populair.
Hij wordt zowel in de siertuin als in de groentetuin gekweekt en heeft in het Nederlandse klimaat de neiging zich sterk uit te breiden. De knollen overleven overigens een meermaals afmaaien niet.
Er zijn diverse rassen van deze plant, die onder andere in hoogte kunnen verschillen van ongeveer 1,5 m tot 3,5 m.
Zoals de naam aardpeer al doet vermoeden worden de ondergrondse delen (wortelknollen) gebruikt. Deze wortels bevatten fructanen, biotine, calcium, ijzer, natrium en inuline, die niet alleen mensen met diabetes mellitus ten goede komt. Ook is bekend dat de wortels geen nitraten opslaan.
In Noordwest-Europa zal deze plant alleen in heel mooie zomers getooid worden met gele bloemen. Een hoekje van 2 m² kan in een jaar 10 kg eetbare knollen opbrengen. Oogsten van de knollen kan gebeuren na de eerste nachtvorst en kan vervolgens gedurende de gehele winter.
De knol heeft slechts een dunne schil en schillen is niet nodig. De aardpeer kan rauw, bijvoorbeeld als salade, gegeten worden. De smaak van de knol is lichtelijk zoet, notig en heeft iets van een artisjok. De witte of roze knollen verkleuren aan de lucht snel naar bruin. De aardpeer kan gewoon gekookt worden en zo gegeten. De kooktijd varieert van 10 minuten voor de kleinste aardperen, tot 30 minuten voor de grootste.[1] Ook is het mogelijk de aardpeer na kort koken te bakken, net als aardappelen, al dan niet met toevoegen van kruiden, knoflook, etc.[2]
Het hoge gehalte aan drievoudige suikers die in de menselijke darm niet kunnen worden opgenomen, stimuleert daar de afbraak door bacteriën. Het eten van aardpeer kan daarom leiden tot winderigheid.
Eenmaal uit de grond drogen de knollen snel uit en zijn daardoor in de koelkast hoogstens enkele dagen houdbaar.
Aardperen
Wortelknollen van topinamboer
Bloem van de aardpeer
Bloem met blad van de aardpeer
De aardpeer, topinamboer, knolzonnebloem of jeruzalemartisjok (Helianthus tuberosus) is een plantensoort uit het geslacht Helianthus die als vaste plant wordt gekweekt.
Jordskokk (lat. Helianthus tuberosus) er ei fleirårig urt i korgplantefamilien. Planta kjem frå Nord-Amerika og blir dyrka for rotknollane.
Planta blir normalt frå 1,5 til 3 meter høg og har 5 til 10 cm breie, gule blomar.
Knollane er ujamne og liknar litt på store ingefærrøter. I motsetnad til dei fleste andre knollar inneheld dei ikkje karbohydratet stive, men inulin (må ikkje forvekslast med insulin). Difor er jordskokk ei viktig kjelde for industriell framstilling av fruktose. Det gjer òg at dei lett blir til mos ved koking og at nokre lett får tarmgass av dei.
Jordskokken blei dyrka av urfolk i Nord-Amerika. Europearane oppdaga han då den franske oppdagaren Samuel de Champlain fann dyrka jordskokk ved Cape Cod i 1605. Knollane har vore viktig i nokre europeiske samfunn som dyrefôr og som menneskeføde. Planta vart i stor grad konkurrert ut av potetene da dei kom ut på 1700-talet.
I 1980-åra, vart jordskokken berykta i Midtvesten i USA då frøa vart nytta i eit pyramidespel. Det var ein liten marknad for frukta i den delen av USA på den tida, men bøndene fekk forsikringar om at det snart ville kome ein større etterspurnad. Dei som tente på dette var berre dei opphavlege distributørane og dei første bøndene (som selde sine frø til neste nivå av pyramiden). Mange av gardane som hadde store avlingar vart ruinerte.
Jordskokken er lett å dyrke. Til skilnad frå poteter toler han å overvintre ute. Den enklaste måten å dyrke han på er å spa opp åkeren kvar haust og samle inn det som finst av større røter. Neste år vil det spire av dei bitane som var att i åkeren. Jordskokken gjev rikeleg med næringsrike knollar og treng mykje gjødsel. Den har også godt av å bytte vekstjord med jamne mellomrom.
Jordskokken spreier seg både med knollar og frø. Knollformeiring er sikrast, men han sjølvsår seg også relativt ofte.
Jordskokken finst i vill tilstand i Noreg langs kysten frå Østfold til Vest-Agder.
Knollane har tynt, gulfiolett skal og lyst, sprøtt og saftig fruktkjøtt. Dei er næringsrike og har ein søtleg, nøtteaktig smak.
Jordskokk vert ofte rekna som ein sunn grønsak. Og har dei siste åra fått ein viss renessanse med auka sal. Jordskokk inneheld inulin, ca. 6 mg vitamin C, 560 mg kalium, 4,5 g kostfiber, 78 % vann, 0,0 g feitt og 253 kJ tilført energi per 100 gram matvare. Jordskokk er kalorifattig sidan han ikkje inneheld stive. Inulin er eit karbohydrat som ikkje påverkar blodsukkernivået, og jordskokk kan difor vere veleigna i kosten til diabetikarar.
Inulin vert rekna som eit kostfiber som har god verknad på tarmhelsa ved å favorisere dei sunne bifidio-bakteriane og hemme patogene bakteriar i tjukktarmen.
Jordskokk aukar også opptaket av kalsium, B-vitamin og andre mineral. Jordskokk er saman med sikori den viktigaste kjelda i industriell utvinning av fruktooligosakkarid.
Jordskokk-knollane skal vere heile, full av saft og ikkje ha sår, blaute flekkar eller mugg.
Knollane er vanlegast å nytte kokt attåt fjørfe eller anna kjøtt. Jordskokken skal børstast grundig, og bør kokast med skalet på. Det er også vanleg med jordskokksuppe, puré eller grateng. Skrelte jordskokkar kan kokast med litt fløyte i vatnet, slik at knollane ikkje blir misfarga. Det tynne skalet kan etast, men knollane vert som oftast skrelt.
Knollane kan og nyttast rå i salatar og råkost. Knollane vert fort svarte etter dei er skrelte. For å motverke misfarging kan ein drype sitronsaft over.
I Tyskland vert 90 % av jordskokkavlinga nytta til brennevin. I Baden har ein laga slikt brennevin sidan slutten av 1800-talet. Kjende merke er «Topinambur-Branntwein», «Topinambur», «Topi», «Rossler» og «Borbel».
Brennevinet luktar fruktig og har ein nøtte-søtleg smak. Karakteristisk er ein intens, men tiltalande jordsmak.
Det er viktig å vaske knollane grundig før destillering og fjerne alle restar av jord. Ved utilstrekkeleg reinhald får brennevinet ein ubehageleg smak og i verste fall kan det føre til dårleg gjæring.
Jordskokk-sprit vert også raffinert til brandyen «Red Rössler». Han har ein litt bitter og snerpen smak.
I Noreg i 2010 var omsetninga av jordskokk hjå BAMA (ein leiane aktør på frukt- og grønsaksmarknaden) på om lag 40 tonn, av dette var 8 tonn produsert i Noreg. I tillegg vart det omsett jordskokk direkte frå dyrkarane til restaurantnæringa og forbrukarane.
Jordskokk (lat. Helianthus tuberosus) er ei fleirårig urt i korgplantefamilien. Planta kjem frå Nord-Amerika og blir dyrka for rotknollane.
Planta blir normalt frå 1,5 til 3 meter høg og har 5 til 10 cm breie, gule blomar.
Knollane er ujamne og liknar litt på store ingefærrøter. I motsetnad til dei fleste andre knollar inneheld dei ikkje karbohydratet stive, men inulin (må ikkje forvekslast med insulin). Difor er jordskokk ei viktig kjelde for industriell framstilling av fruktose. Det gjer òg at dei lett blir til mos ved koking og at nokre lett får tarmgass av dei.
Jordskokk (Helianthus tuberosus) er en flerårig urt i solsikkeslekta i kurvblomstfamilien. Planten kommer fra Nord-Amerika og blir dyrket for rotknollene. Navnet er en forkortelse av jordartisjokk, og viser til at smaken kan minne om artisjokk, en annen grønnsak i kurvblomstfamilien.[1]
Planten er flerårig og blir opptil 2,4 meter høy, med gule blomster.[1] Skuddene er ettårige og visner om høsten. Fra en knoll dannes det flere forgrenete stengler med ovale blader på stilker. Bladene blir 7 - 10 cm brede. Stenglene og bladene er ru og hårete. Knollene er ujevne og ligner litt på store ingefærrøtter.
Jordskokken ble dyrket av urinnvånere i Nord-Amerika. Europeerne oppdaget den da den franske oppdageren Samuel de Champlain fant dyrket jordskokk ved Cape Cod i 1605. Etter hvert ble den spredt fra Frankrike til resten av Europa og Skandinavia. I Norge ble den først omtalt 1694[1] og var forholdsvis vanlig frem til poteten ble populær på 1800-tallet.[2]
I motsetning til poteter kan jordskokk også brukes rå i råkost og salater. Skallet er tynt og spiselig, men det er også vanlig å skrelle eller skrape det av før tilberedelsen. Med sitronsaft kan det forhindres at den mørkner etter skrelling.[2] Dersom den kokes kan skallet trekkes av etterpå. På grunn av det tynne skallet kan de ikke lagres særlig lenge etter høsting, så lenge de er i jorda er de imidlertid holdbare i flere måneder.
I motsetning til de fleste andre knoller inneholder de ikke karbohydratet stivelse, men inulin (må ikke forveksles med insulin). Derfor er jordskokk en viktig kilde for industriell fremstilling av fruktose. Det gjør også at de lett går i oppløsning ved koking, og at enkelte kan få tarmgass av dem.
Jordskokken er lett å dyrke. Til forskjell fra poteter tåler knollen å overvintre ute ved temperaturer ned til -30°C. Den enkleste måten å dyrke den på er å spa opp åkeren hver høst og samle inn det som finnes av større røtter. Neste år vil det spire av de bitene som ble igjen i åkeren. Jordskokken gir rikelig med næringsrike knoller og trenger mye gjødsel. Den har også godt av å bytte voksested med jevne mellomrom.
Jordskokken sprer seg både med knoller og frø. Knollformering er sikrest, men den selvsår seg også relativt ofte.
Jordskokk (Helianthus tuberosus) er en flerårig urt i solsikkeslekta i kurvblomstfamilien. Planten kommer fra Nord-Amerika og blir dyrket for rotknollene. Navnet er en forkortelse av jordartisjokk, og viser til at smaken kan minne om artisjokk, en annen grønnsak i kurvblomstfamilien.
Planten er flerårig og blir opptil 2,4 meter høy, med gule blomster. Skuddene er ettårige og visner om høsten. Fra en knoll dannes det flere forgrenete stengler med ovale blader på stilker. Bladene blir 7 - 10 cm brede. Stenglene og bladene er ru og hårete. Knollene er ujevne og ligner litt på store ingefærrøtter.
Pianta erbosa con na reis ch'a pòrta motobin ëd patate (ij tapinabò). La pianta a l'é àuta fin a doi méter. Le feuje a son alterne, le fior giaune. Ij tapinabò (le "patate") a son motobin iregolar, rossastr.
La pianta a l'é originaria dl'América setentrional.
A chërs arlongh ij fium, dal livel dël mar fin a 1.800 méter. A fioriss da aost a otober. A l'é ëdcò motobin coltivà.
Ij frut a smijo a patate, ma a conten-o pa d'àmid. A l'é adat, antlora, ant le diete e a l'é rich ëd vitamin-a A e B. A l'é dovrà da chi a seufr ëd digestion e dë stitichëssa.
Ij tapinabò l'han un gust ch'a arcòrda l'articiòch e un pòch la ninsòla. A son dovrà com acompagnament a la bagna càuda. As peulo mangesse bujì o fricassà.
Pianta erbosa con na reis ch'a pòrta motobin ëd patate (ij tapinabò). La pianta a l'é àuta fin a doi méter. Le feuje a son alterne, le fior giaune. Ij tapinabò (le "patate") a son motobin iregolar, rossastr.
La pianta a l'é originaria dl'América setentrional.
AmbientA chërs arlongh ij fium, dal livel dël mar fin a 1.800 méter. A fioriss da aost a otober. A l'é ëdcò motobin coltivà.
ProprietàIj frut a smijo a patate, ma a conten-o pa d'àmid. A l'é adat, antlora, ant le diete e a l'é rich ëd vitamin-a A e B. A l'é dovrà da chi a seufr ëd digestion e dë stitichëssa.
Cusin-aIj tapinabò l'han un gust ch'a arcòrda l'articiòch e un pòch la ninsòla. A son dovrà com acompagnament a la bagna càuda. As peulo mangesse bujì o fricassà.
Multimedia w Wikimedia Commons Słonecznik bulwiasty, topinambur, bulwa, bulwy[a] (Helianthus tuberosus L.) – gatunek rośliny z rodziny astrowatych, pochodzący z Ameryki Północnej. Został rozpowszechniony na różnych kontynentach jako roślina jadalna, pastewna i ozdobna. Gatunek jest ceniony ze względu na duży potencjał produkcyjny biomasy zielonej oraz z powodu jadalnych bulw. Mają one oryginalny smak i są wartościowym warzywem, zwłaszcza w diecie cukrzycowej. Poszczególne części rośliny znajdują wielorakie zastosowania, a rozwój technologii pozwala na coraz lepsze wykorzystanie uzyskiwanych plonów[3]. W ostatnich latach gatunek ten przykuwa uwagę naukowców jako roślina użytkowa o potencjalnie dużym znaczeniu[4]. Cechuje się niewielkimi wymaganiami, rośnie w bardzo różnych warunkach. Ze względu na łatwość, z jaką odrasta z organów podziemnych, skutecznie się rozprzestrzenia i dziczeje z upraw. Na wielu obszarach jest z tego powodu uciążliwym gatunkiem inwazyjnym.
Rodzimym obszarem jego występowania jest Ameryka Północna, przy czym – ze względu na jego współczesne szerokie rozpowszechnienie – trudno wskazać zasięg pierwotny[5]. W okresie prekolumbijskim był wykorzystywany i uprawiany przez Indian w północno-wschodniej części kontynentu[6]. W stanie dzikim rośnie w Kanadzie od Saskatchewan do Ontario, sięgając na południu po stany Arkansas, Georgia i Tennessee[7][8].
Do Europy gatunek ten trafił na początku XVII wieku, kiedy to do Francji przywiózł go Samuel de Champlain[9]. W Anglii był obecny już w 1617 roku[8]. Na ziemiach polskich uprawiany jest od 1730[10]. Dalej na wschodzie, w Rosji, znalazł się dopiero w drugiej połowie XIX wieku[9]. Wcześniej trafił do Indii[8]. Jako uciekinier z upraw topinambur rozprzestrzenia się od około połowy XX wieku. Obecnie rośnie dziko niemal w całej Europie, na Azorach, w Ameryce Środkowej i Południowej, w Nowej Zelandii, Japonii[2], północnych Chinach i Iranie[9]. Uprawiany jest na obu półkulach, poza klimatem umiarkowanym także w tropikach[6]. Na różnych obszarach poza zasięgiem pierwotnym uznawany jest za gatunek inwazyjny, w związku z czym postuluje się i realizuje działania ograniczające jego rozprzestrzenianie i kontroluje jego zasoby[11].
W Polsce, jako kenofit jest już rozpowszechniony na całym niżu i w niższych położeniach górskich. Stanowi zagrożenie dla gatunków rodzimych i postuluje się zaniechanie jego uprawy na obszarach chronionych, w pobliżu wód i lasów, w miejscach przyrodniczo cennych[9].
Kształt liścia
Szorstko owłosiona łodyga
Kłącza z bulwą
Okrywa kwiatostanowa
Kwiatostan
Owoce
Słonecznik bulwiasty jest byliną (geofitem), uprawianą zwykle jako roślina jednoroczna. W wyniku kiełkowania powstaje siewka z lejkowato złączonymi u nasady dwoma liścieniami. Następne liście młodociane są eliptyczne, ciemnozielone i pokryte sztywnymi włoskami. Kolejne liście właściwe mają dopiero kształt typowy dla gatunku. Jeśli roślina rozmnażana jest wegetatywnie (w Europie wyłącznie), to pędy wybijają z bulw w ciągu 10-17 dni po posadzeniu, o ile temperatura przekracza 7 °C[17]. W miarę upływu sezonu wegetacyjnego łodyga stopniowo drewnieje[18]. Kwitnienie przypada na okres od lipca do listopada, przy czym trwa 1,5 miesiąca. Przedprątne kwiaty pozbawione są zapachu lub pachną słabo. Są owadopylne, odwiedzają je bardzo różne owady, najczęściej pszczoły[14] i motyle[7]. Rzadko dochodzi do samozapylenia[14]. Poza zasięgiem naturalnym i południową Afryką nie zawsze dochodzi do kwitnienia[15][8], którego warunkiem jest długie i ciepłe lato[13] oraz długi dzień. Owoce pozbawione puchu roznoszone są przez ptaki i wodę. Dzieje się tak głównie w obszarze zasięgu pierwotnego, bowiem w miejscach introdukcji, w tym w Europie Środkowej, nasiona zwykle nie dojrzewają. Wszędzie roślina rozmnaża się skutecznie za pomocą podziemnych bulw pędowych, które mogą być rozprzestrzeniane przez wodę i zwierzęta. Znamienna jest też duża zdolność do regeneracji roślin odrastających z fragmentów nie tylko bulw, ale także kłączy i pędów nadziemnych[9]. Raz posadzone rośliny odrastają w latach kolejnych przez co najmniej 20 lat[19]. Po kwitnieniu rośliny transportują substancje odżywcze z pędów do bulw. Po pierwszych mrozach liście czernieją, zasychają i odpadają, pędy nadziemne zaś zamierają[20].
Bulwy zawierają do 17% inuliny[21], stanowiącej 75–80% wszystkich węglowodanów[4]. Pozostałe to skrobia oraz cukry proste (fruktoza, sacharoza, maltoza i niskocząsteczkowe fruktooligosacharydy[22]). Dzięki znacznej zawartości inuliny bulwy dobrze znoszą mróz (do -30 °C[19]) i mogą zimować w glebie w warunkach klimatycznych Polski w przeciwieństwie do ziemniaka. W trakcie przechowywania lub przetwarzania inulina hydrolizuje na cząsteczki fruktozy[17]. Bulwy zawierają poza tym dużo krzemionki, witaminy B1 i żelaza mają więcej niż w ziemniakach[22][4]. Wyróżniają się także znacznym udziałem takich makro- i mikroelementów jak miedź, magnez i potas. Białka zawierają zróżnicowane aminokwasy egzogenne, m.in. treoninę i tryptofan[4].
Wartość energetyczna 172 kJ (41 kcal) Białka 1,6 g szczegółowe informacje RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 3,5% 3,5% 3,5% 3,5% M 2,9% 2,9% 2,9% 2,9% Węglowodany 16 g szczegółowe informacje Błonnik 3,5 g AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 14% 14% 17% 17% M 9,2% 9,2% 12% 12% Tłuszcze 0,1 g Woda 80,2 g szczegółowe informacje AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 3,0% 3,0% 3,0% 3,0% M 2,2% 2,2% 2,2% 2,2% Witaminy Witamina C 2 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 2,7% 2,7% 2,7% 2,7% M 2,2% 2,2% 2,2% 2,2% Tiamina (B1) 0,1 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 9,1% 9,1% 9,1% 9,1% M 8,3% 8,3% 8,3% 8,3% Niacyna (B3) 0 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 0,0% 0,0% 0,0% 0,0% M 0,0% 0,0% 0,0% 0,0% Witamina A 0,02 mg RAE RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 2,9% 2,9% 2,9% 2,9% M 2,2% 2,2% 2,2% 2,2% Makroelementy Wapń 30 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 3,0% 3,0% 2,5% 2,5% M 3,0% 3,0% 3,0% 2,5% Potas 420 mg AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 8,9% 8,9% 8,9% 8,9% M 8,9% 8,9% 8,9% 8,9% Sód 3 mg AI 19–30 31–50 51–70 70+ K 0,2% 0,2% 0,2% 0,3% M 0,2% 0,2% 0,2% 0,3% Mikroelementy Żelazo 0,4 mg RDA 19–30 31–50 51–70 70+ K 2,2% 2,2% 5,0% 5,0% M 5,0% 5,0% 5,0% 5,0% Dane liczbowe na podstawie: J.G. Vaughan, C.A. Geissler: Rośliny jadalne, 2001[23]W różnych organach rośliny stwierdzono poza tym obecność kumaryny, nienasyconych kwasów tłuszczowych, pochodnych poliacetylenu i seskwiterpenów[4].
W Ameryce Północnej na naturalnych stanowiskach rośnie na średnio wilgotnych i wilgotnych czarnoziemach, zwykle na brzegach wód i lasów[14], a poza tym na terenach ruderalnych – przydrożach, nieużytkach, obrzeżach pól, głównie na terenach nizinnych, sięgając w wyższych położeniach po ok. 1000 m n.p.m.[5][14] W Europie Środkowej występuje na podobnych siedliskach – licznie przede wszystkim na glebach wilgotnych – zwłaszcza nad brzegami rzek. Poza tym także jako roślina ruderalna na przydrożach, nasypach, nieużytkach, wysypiskach odpadów, na przychaciach. Rozwija się w różnych warunkach siedliskowych – dobrze rośnie zarówno na glebach żyznych, jak i piaszczystych[9]. Źle rośnie na glebach kwaśnych i w miejscach, gdzie w okresie zimowym stagnuje woda[25]. W czasie suszy liście więdną, lecz rośliny szybko odzyskują dobrą kondycję po opadach[14]. Podczas ciepłego i słonecznego okresu wegetacyjnego silniej rosną bulwy, z kolei podczas chłodniejszych warunków klimatycznych silniej rozwija się masa zielona roślin[26].
W Polsce gatunek rozpowszechniony jest na nizinach, w Karpatach podawany był z Gorców z wysokości 420 m n.p.m.[9]. W strefie tropikalnej rośnie w wyższych położeniach, np. w Indiach uprawiany jest z powodzeniem na wysokościach 1200 m n.p.m.[6], w Nepalu nawet na 2300 m n.p.m.[27]
W Europie środkowej słonecznik bulwiasty rośnie najczęściej jako składnik lub dominant w zbiorowiskach z klasy Artemisietea vulgaris[9]. Silny wzrost, gęsty pokrój i oddziaływanie allelopatyczne za sprawą terpenów i związków fenolowych sprawia, że słonecznik bulwiasty rozprzestrzeniając się w środowisku naturalnym, silnie przekształca zastane zbiorowiska roślinne i wypiera inne gatunki. Z roślin rodzimych dla Europy Środkowej, występujących na preferowanych przez ten gatunek siedliskach konkurencję topinamburu znoszą tylko: pokrzywa zwyczajna, podagrycznik pospolity, kielisznik zaroślowy i mozga trzcinowata. Często w miejscach masowego występowania słonecznik bulwiasty tworzy wręcz jednogatunkowe agregacje[9]. Właściwość ta bywa wykorzystywana w Ameryce Północnej do zwalczania inwazyjnego tam perzu właściwego[20]. Ze względu na typową dla kenofitów zdolność do wnikania do rodzimych zbiorowisk roślinnych i brak ustalonej charakterystycznej kombinacji gatunków dla fitocenoz, w których dominuje, w warunkach środkowoeuropejskich fitocenozy te nie są uznawane za zespół we właściwym tego słowa znaczeniu. Zbiorowiska z dominacją słonecznika bulwiastego określa się jako agregację Helianthus tuberosus (z rzędu Convolvuletalia sepium), a zbiorowiska ze znaczącą jego domieszką uznaje się za facje odpowiednich zespołów (np. Urtico-Calystegietum sepium facja z Helianthus tuberosus)[28].
Słonecznik bulwiasty na obszarze pierwotnego zasięgu jest rośliną żywicielską (poza innymi licznymi gatunkami owadów odwiedzających kwiaty) dla szeregu gatunków motyli, np. Chlosyne nycteis, Ch. gorgone, Pyrrharctia isabella, Papaipema rigida, Stibadium spumosum oraz chrząszczy i prostoskrzydłych, np. Publilia concava, Melanoplus angustipennis. Nasiona są pożywnym pokarmem dla wielu gatunków ptaków i drobnych ssaków. Duże zwierzęta roślinożerne żerują na pędach. Piżmak i bóbr rzadko wykorzystują łodygi topinamburu do budowy swych legowisk i tam[14].
Gatunek jest bardzo zmienny, co tłumaczone jest przynajmniej w części krzyżowaniem z innymi poliploidami z tego rodzaju – słonecznikiem miękkowłosym (Helianthus strumosus), szorstkim (H. pauciflorus) i H. resinosus[5]. Uzyskano także mieszańca ze słonecznikiem zwyczajnym (H. annuus)[29]. Na ziemiach polskich w uprawie i jako dziczejący notowany jest przynajmniej jeden mieszaniec ze słonecznikiem szorstkim, znany jako słonecznik jaskrawy (H. × laetiflorus)[16].
Opisane zostały dwie odmiany biologiczne gatunku:
W Polsce zarejestrowane są od 1998 roku dwie odmiany słonecznika bulwiastego[30][31]:
Różne odmiany o białych organach spichrzowych (poza 'Albikiem' np. 'New White Mammoth') mają bulwy bardziej regularne i łatwiejsze do oczyszczenia[8]. Dlatego odmiany o bulwach czerwono zabarwionych wykorzystywane są głównie jako rośliny pastewne[31].
Na świecie istnieje wiele odmian uprawnych tego gatunku, rozmnażanych wyłącznie wegetatywnie. Gdy badano zmienność roślin uzyskiwanych z nasion, okazywało się, że praktycznie każda wykazuje istotną odrębność cech, dostateczną do wyróżnienia nowego kultywaru[20].
Wybrane odmiany spotykane w uprawie na świecie[25]:
Zarówno gatunkowa nazwa naukowa (łacińska), jak i zwyczajowa w języku polskim pochodzi od charakterystycznych dla tego gatunku bulw. Nazwa tuberosus to przymiotnik oznaczający „bulwiasty, mający bulwy” wywodzący się od słowa tuber znaczącego w łacinie ”bulwa”. Nazwa Helianthus nadana została rodzajowi słonecznik przez Karola Linneusza na bazie greckich słów helios oznaczającego „słońce” i anthos znaczącego „kwiat”. Odnosi się ona do charakterystycznego wyglądu koszyczków kwiatostanowych roślin z tego rodzaju[32].
Nazwa zwyczajowa „topinambur” pochodzi z określenia tego gatunku w języku francuskim (topinambour), które z kolei nadane zostało tej roślinie od brazylijskiego plemienia Indian Tupinamba. Przedstawiciele plemienia odwiedzili w 1613 roku Paryż, stając się w owym czasie sensacją. Ich popularność spowodowała użycie nazwy plemienia do określenia rośliny, która dostarczona została w tym samym czasie także zza Atlantyku. Nie przeszkodziło w tym to, że Indianie i słonecznik pochodziły z różnych kontynentów[7].
W języku polskim w XIX wieku i w części źródeł z XX wieku często używana jest nazwa "bulwa". Określenie w liczbie mnogiej (w formie plurale tantum) – "bulwy" pojawiało się rzadziej, m.in. w pracy Karola Majewskiego "Ogrodnictwo" z 1876 i w pracach Józefa Rostafińskiego[33]. Później w publikacjach botanicznych zwykle stosowane jest określenie "bulwy" (np. Szafer, Kulczyński, Pawłowski Rośliny polskie z 1924 i wydania późniejsze; Pawłowski, Jasiewicz (red.) Flora Polska z 1971; Podbielkowski Słownik roślin użytkowych z 1989). Z kolei w literaturze rolniczej konsekwentnie stosowana jest nazwa w liczbie pojedynczej – "bulwa" (np. Kalicki Rośliny pastewne z 1954, Gorczyński Rośliny użytkowe z 1961; Stachak Botanika dla zootechników z 1984). Lokalnie i dawniej stosowano również takie nazwy jak: "bulba" (na Wileńszczyźnie), "gdula ziemna", "świniak", "świni chleb" i "świni orzech". Używano także wziętej z francuskiego nazwy "topinambur". Nazwa mająca postać zgodną z zasadami nazewnictwa systematycznego roślin, a więc zawierająca określenie rodzaju, dawniej miała postać "słonecznik bulwa" (już w końcu XVIII w.) lub "słonecznik bulwkowy"[33].
Gotujące się bulwy
Potrawa z chipsami z topinamburu
Omlet z topinamburem i rozmarynem
Bulwy topinamburu są wartościowym składnikiem diety diabetyków[37] i osób po chemioterapii[4]. Inulina pomaga w normalizowaniu glikemii, a razem z pektynami i błonnikiem pomaga w oczyszczaniu organizmu, wiążąc szkodliwe związki i przyśpieszając ich wydalanie poprzez pobudzanie ruchów jelit. Dzięki temu też bulwy mogą pomagać przy zaparciach. Mają poza tym działać jako immunostymulator, osłonowo na wątrobę i zapobiegać zakażeniom dróg moczowych[22]. W lecznictwie ludowym topinambur wykorzystywany był także przy cukrzycy, otyłości, chorobach układu krążenia[22] oraz reumatyzmie[4]. Analizy dowodów naukowych przeprowadzane przez ekspertów na prośbę Komisji Europejskiej nie dały potwierdzenia przypisywanego topinamburowi korzystnego działania na mikroflorę jelit, ułatwiania utrzymania masy ciała oraz zmniejszania stężenia laktozy – istotnego przy nietolerancji tego cukru[38]. Opublikowane zostały natomiast doniesienia o działaniu cytotoksycznym na dwie linie komórkowe raka sutka seskwiterpenów laktonowych wyizolowanych ze słonecznika bulwiastego[39] oraz działaniu przeciwnowotworowym białek wyizolowanych z bulw[40].
Sproszkowane bulwy topinamburu wchodzą w skład preparatu „Topinulin” (producent: Farmapol) stosowanego jako środek dietetyczny, dający uczucie sytości[22], kierowany głównie do diabetyków[41].
Zarówno bulwy, jak i zielone pędy stanowią wartościową paszę dla bydła, owiec i świń. Części nadziemne mogą być podawane jako zielonka lub kiszonka. Koszenie w lipcu, sierpniu i w listopadzie pozwala na uzyskanie 200 ton świeżej masy roślin z 1 ha uprawy[19]. Koszenie pędów powinno poprzedzać kwitnienie, bowiem gdy już do niego dojdzie – szybko spada wartość pokarmowa części zielonych z powodu transportu substancji odżywczych do bulw[20]. Zielone części roślin zawierają ok. 27% suchej masy, 1,4% białka, 0,3% tłuszczów, 0,44% wapnia, ok. 0,1% fosforu, ok. 0,4% potasu[6]. Przy karmieniu paszą uzyskaną z 1 ha uprawy można uzyskać 800 kg mięsa wieprzowego[20]. Topinambur wysadzany jest także na poletkach łowieckich w celu dokarmiania zwierzyny, a sadzony na poletkach zaporowych na skraju lasów ogranicza szkody w uprawach rolnych. Bulwy są szczególnie chętnie zjadane przez dziki[19].
Bulwy stanowią surowiec do produkcji alkoholi[15]. Z biomasy wytwarzany jest bioetanol – z 1 ha uprawy można uzyskać ponad 2,5 tys. dm3 dodatku do paliw[19]. Jako surowiec służący do wytwarzania alkoholu wykorzystywanego jako paliwo, słonecznik bulwiasty stosowany był zwłaszcza w czasie II wojny światowej[4]. Można z biomasy tego gatunku uzyskiwać także butanol[17] i dimetylofuran[42]. Pędy nadziemne po wysuszeniu i rozdrobnieniu mogą być albo spalane bezpośrednio w piecach, albo używane jako surowiec do wyrobu brykietów i granulatu (peletów)[19]. Produkcja surowca opałowego z tego gatunku w warunkach polskich nie jest zbyt konkurencyjna – w badaniach uzyskiwano plon suchej masy łodyg wynoszący ok. 5,55 t·ha-1, co pozwoliło na uzyskanie 88,4 GJ·ha-1 energii. W porównaniu do mającej podobne wymagania wierzby wiciowej plon energii uzyskany w skali roku jest mniejszy o 56%[43].
Silny wzrost i efektowne, żółte kwiatostany sprawiają, że rośliny uprawiane bywają w ogrodach nie tylko jako źródło bulw, ale także ze względów ozdobnych. Nadają się na obwódki na granicach ogrodów, nie tylko ze względu na gęsty i wysoki pokrój, ale także jako osłona od wiatru[7].
Sieczka z łodyg może być wykorzystywana jako podłoże do produkcji niektórych grzybów jadalnych, np. boczniaka. Gatunek dostarcza także późnych pożytków pszczelich, zaś ze względu na niewielkie wymagania siedliskowe i silny wzrost bywa wykorzystywany w nasadzeniach przeciwerozyjnych[31]. Stosowany jest także w rekultywacji gleb zasolonych, zanieczyszczonych substancjami ropopochodnymi i na terenach górniczych[4].
Słonecznik bulwiasty jest niewymagający i łatwy w uprawie. Uprawy są wieloletnie, choć zwykle pola zajmowane są przez 2–3 lata[21]. Dłuższa uprawa w tym samym miejscu wiąże się ze zmniejszeniem wielkości plonów[8]. Mimo że gatunek uprawiany jest głównie w strefie klimatu umiarkowanego, wprowadzany jest także do upraw w strefie międzyzwrotnikowej, gdzie słabsze plony rekompensowane są szybkim wzrostem w warunkach wyższych temperatur[6]. Przy planowaniu uprawy rozstrzygnąć trzeba, czy ma ona na celu uzyskanie dużego plonu bulw, czy biomasy nadziemnej. W przypadku bowiem ścięcia pędów zanim liście same na nich obumrą, bulwy nie osiągną maksymalnych rozmiarów[8]. Ścięcie pędów w optymalnym dla pozyskania biomasy okresie, tuż przed kwitnieniem, powoduje ograniczenie wzrostu bulw nawet o 40–60%. Z kolei zachowanie do mrozów części nadziemnych rośliny pozwala na maksymalny wzrost bulw, jednak zupełnie znika wówczas wartość paszowa pędów[20].
Ze względu na inwazyjne rozprzestrzenianie się w siedliskach ruderalnych i nadrzecznych, znaczne ograniczanie różnorodności biologicznej i łatwość w regeneracji – jest gatunkiem postulowanym do objęcia monitoringiem przez Europejską i Śródziemnomorską Organizację Ochrony Roślin. Ze względu na kluczowe znaczenie prewencji w ograniczaniu skutków inwazji postuluje się wykluczenie upraw tego gatunku na terenach w pobliżu wód i obszarów chronionych[9].
Do zwalczania słonecznika bulwiastego stosuje się metody mechaniczne, chemiczne, biologiczne i kombinowane. Na niewielkich powierzchniach skuteczne może być dokładne wykopywanie bulw i wyrywanie odrostów, ewentualnie ich spasanie. Na dużych powierzchniach zaleca się 3–4-krotne wyrywanie bulw i odrostów w ciągu sezonu wegetacyjnego[44]. Z uwagi na zachowywanie żywotności przez bulwy przez dwa lata – przez taki czas konieczne jest zwalczanie wybijających pędów[18]. Z dala od wód można stosować selektywne pestycydy, zwłaszcza w połączeniu z koszeniem[44]. Dobre efekty daje zastosowanie pestycydów w okresie poprzedzającym kwitnienie[18]. Najlepszym terminem na koszenie jest czerwiec ze względu na znaczne ograniczenie tworzenia się bulw. Przy zwalczaniu biologicznym stosuje się grzyby wywołujące choroby, zwłaszcza zgniliznę twardzikową[44].
Dla ograniczenia rozrastania się słonecznika bulwiastego na określonej powierzchni – miejsce uprawy należy otoczyć głębokim rowkiem, uniemożliwiając w ten sposób rozwój kłączy poza wyznaczone pole[26].
Rdza Puccinia helianthi na liściu słonecznika
Dorosły motyl rolnicy zbożówki
Sklerocjum Sclerotinia sclerotiorum
Słonecznik bulwiasty jest generalnie rośliną odporną na choroby i szkodniki[4]. Najpoważniejsze straty w uprawach powoduje rdza słonecznika wywołana przez Puccinia helianthi – po jej pojawieniu konieczne jest porzucenie pola i zmiana miejsca uprawy[20]. Podstawy łodyg porażane są poza tym przez zgniliznę twardzikową wywoływaną przez workowca Sclerotinia sclerotiorum. Porażone łodygi pokrywają się białym nalotem i zamierają. W celu ograniczenia szkód należy stosować fungicydy, a zaatakowane rośliny usuwać i palić[25]. Mniejsze znaczenie mają liczne inne gatunki grzybów wywołujące choroby słoneczników[20]. Szkody w plonach powodują także ślimaki[25] oraz nornice zjadające bulwy[26]. Na łodygach u ich nasady żerują gąsienice rolnicy zbożówki (Agrotis segetum)[25].
Słonecznik bulwiasty, topinambur, bulwa, bulwy (Helianthus tuberosus L.) – gatunek rośliny z rodziny astrowatych, pochodzący z Ameryki Północnej. Został rozpowszechniony na różnych kontynentach jako roślina jadalna, pastewna i ozdobna. Gatunek jest ceniony ze względu na duży potencjał produkcyjny biomasy zielonej oraz z powodu jadalnych bulw. Mają one oryginalny smak i są wartościowym warzywem, zwłaszcza w diecie cukrzycowej. Poszczególne części rośliny znajdują wielorakie zastosowania, a rozwój technologii pozwala na coraz lepsze wykorzystanie uzyskiwanych plonów. W ostatnich latach gatunek ten przykuwa uwagę naukowców jako roślina użytkowa o potencjalnie dużym znaczeniu. Cechuje się niewielkimi wymaganiami, rośnie w bardzo różnych warunkach. Ze względu na łatwość, z jaką odrasta z organów podziemnych, skutecznie się rozprzestrzenia i dziczeje z upraw. Na wielu obszarach jest z tego powodu uciążliwym gatunkiem inwazyjnym.
Helianthus tuberosus, conhecida popularmente como alcachofra-girassol, tupinambo, alcachofra-de-jerusalém ou girassol-batateiro, é uma espécie do gênero botânico Helianthus, da família das Asteraceae.[1] É uma planta nativa da América cultivada por seu tubérculo comestível.
Crescem até uma altura de 4 m. As folhas são simples, ovadas, serrilhadas e ásperas ao tato. As flores são de um amarelo-ouro que se agrupam em rácimos. Os frutos são aquênios muito parecidos com as sementes do girassol.
Diferentes da maioria dos tubérculos, porém em comum com os outros membros da família Asteraceae (incluindo a alcachofra), os tubérculos armazenam, em vez de amido, a inulina, um Carboidrato que, por meio da cocção, se decompõe em moléculas de frutose. Por esta razão é uma fonte importante de frutose para a indústria.
Os tupinambos foram cultivados pelos povos ameríndios muito antes da chegada dos europeus. O explorador francês Samuel de Champlain encontrou esta planta semeada em Cape Cod, costa nordeste dos Estados Unidos em 1605. Apesar de ser originária a América do Norte, o nome tupinambo é provenientes dos Tupinambás, povos indígenas que viviam no Brasil. Alguns indivíduos desses povos foram levados a Paris em 1613 na mesma época em que se difundiu o cultivo desta planta na França e logo ao resto da Europa, o que fez que os europeus associassem os indígenas brasileiros à planta de origem norte-americana.
A planta é rústica e de fácil cultivo, mesmo em solos pouco férteis. É resistente a doenças e predadores. A multiplicação é feita através da plantação dos tubérculos em linha.
Helianthus tuberosus, conhecida popularmente como alcachofra-girassol, tupinambo, alcachofra-de-jerusalém ou girassol-batateiro, é uma espécie do gênero botânico Helianthus, da família das Asteraceae. É uma planta nativa da América cultivada por seu tubérculo comestível.
Crescem até uma altura de 4 m. As folhas são simples, ovadas, serrilhadas e ásperas ao tato. As flores são de um amarelo-ouro que se agrupam em rácimos. Os frutos são aquênios muito parecidos com as sementes do girassol.
Diferentes da maioria dos tubérculos, porém em comum com os outros membros da família Asteraceae (incluindo a alcachofra), os tubérculos armazenam, em vez de amido, a inulina, um Carboidrato que, por meio da cocção, se decompõe em moléculas de frutose. Por esta razão é uma fonte importante de frutose para a indústria.
Os tupinambos foram cultivados pelos povos ameríndios muito antes da chegada dos europeus. O explorador francês Samuel de Champlain encontrou esta planta semeada em Cape Cod, costa nordeste dos Estados Unidos em 1605. Apesar de ser originária a América do Norte, o nome tupinambo é provenientes dos Tupinambás, povos indígenas que viviam no Brasil. Alguns indivíduos desses povos foram levados a Paris em 1613 na mesma época em que se difundiu o cultivo desta planta na França e logo ao resto da Europa, o que fez que os europeus associassem os indígenas brasileiros à planta de origem norte-americana.
A planta é rústica e de fácil cultivo, mesmo em solos pouco férteis. É resistente a doenças e predadores. A multiplicação é feita através da plantação dos tubérculos em linha.
Topinamburul (Helianthus tuberosus), numit și „picioică”, „măr-de-pământ”, „morcov-porcesc”, „nap porcesc”, „pere-iernatice”, „guli" „cartoful săracilor" (din maghiară) este o plantă din familia Asteraceae, aparținând, ca și floarea soarelui, genului Helianthus.
Topinamburul este o plantă de cultură de la care se folosesc, asemeni cartofului, tuberculii subterani. Numele de topinambur provine de la tribul amerindian "Topinambas".
Topinamburul este o plantă perenă care are tulpină ierboasă ce poate atinge o înălțime de 3 m, partea vegetativă a plantei uscându-se toamna. Primăvara răsare din nou din tuberculii subterani. Planta are frunze alungite păroase, flori galbene ce ating diametrul de 8 – 10 cm. Timpul de înflorire depinde de clima regiunii, în Europa centrală înflorind în luna august.
Tulpina subterană a plantei este un rizom. Pe ramificațiile rădăcinii se formează tuberculii de mărimea cartofilor, care erau folosiți în alimentație sau mai ales pentru furajarea animalelor.
În Europa planta se poate găsi în stare sălbatică. Deoarece nu are prea mulți dușmani naturali, a devenit o pacoste în culturile agricole.
Topinamburul provine, ca și cartoful, din America Centrală, probabil Mexicul de azi, fiind în perioada precolumbiană o plantă de cultură amerindiană. Emigranți francezi, supraviețuitorii unei foamete, au trimis din Canada în Europa, în anul 1610, această plantă care le salvase viața. Din greșeală sau din neînțelegere, francezii au numit planta „topinambour”, după numele unui trib amerindian din Brazilia. În secolul al XIX-lea, el a fost printre principalele plante de cultură folosite în alimentație și pentru furajarea animalelor. Azi planta este cultivată aproape pe toate continentele, principalele culturi fiind în America de Nord, Rusia, Australia și Asia, mai puțin în Europa. În prezent apare pe piață în Europa numai în magazine cu produse bio.
Tuberculii de topinambur au un gust dulceag, deoarece conțin inuline, un grup de oligozaharide ce conțin fructoză. Ei pot fi folosiți în salate, sau fierți în apă sărată, sau fripți ca și cartofii pai, sau ca suc obținut din tuberculi. A început să fie utilizat tot mai mult ca hrană pentru bolnavii de diabet, deoarece conține un polizaharid care este suportat de bolnavii cu o glicemie crescută. Mai poate fi utilizat și la obținerea unor băuturi alcoolice.
Conținutul a 100 g de topinambur: kcal kJoule Apă Proteine Lipide Glucide Balast 31 130 78,465 g 2,44 g 0,41 g 4 g 12,5 g Conținutul a 100 g de topinambur: Glucide Acid linolenic Acid linoic Minerale Sodiu Potasiu Calciu Magneziu Fosfor Fier Zinc Cupru 0,33 BE 44 mg 0,165 g 1,74 g 3 mg 478 mg 10 mg 20 mg 78 mg 3,7 mg 60 µg 0,150 mg Conținutul în vitamine a 100 g de topinambur: A B1 B2 B3 B5 B6 B7 B9 B12 C D E K 2 µg 200 µg 60 µg 1,3 mg 60 µg 90 µg 1,7 µg 31 µg 0 mg 4 mg 0 mg 1,3–2 mg 0,023 mg Wikimedia Commons conține materiale multimedia legate de Jerusalem artichoke Topinamburul (Helianthus tuberosus), numit și „picioică”, „măr-de-pământ”, „morcov-porcesc”, „nap porcesc”, „pere-iernatice”, „guli" „cartoful săracilor" (din maghiară) este o plantă din familia Asteraceae, aparținând, ca și floarea soarelui, genului Helianthus.
Topinamburul este o plantă de cultură de la care se folosesc, asemeni cartofului, tuberculii subterani. Numele de topinambur provine de la tribul amerindian "Topinambas".
Slnečnica hľuznatá[1] (iné názvy: slnečnica topinambur[2], topinambur[1][3]; lat. Helianthus tuberosus) je viacročná rastlina z čeľade astrovité.
Pochádza zo Severnej Ameriky, ale pestuje sa aj v Európe od 16. storočia ako okrasná rastlina a neskôr ako úžitková plodina. Od 18. storočia jej pestovanie vytlačili zemiaky.
Slnečnica hľuznatá sa vyznačuje hľuzovitým podzemkom, ktorý sa pod názvom topinambur používa za surova alebo po kuchynskej úprave ako potravina. Používa sa aj ako diétna potravina pri reumatizme, opuchoch a vďaka vysokému obsahu inulínu (až 8 %) ako podporný prostriedok pri cukrovke.
U ľudí s nízkou znášanlivosťou voči inulínu však môže spôsobovať nadmernú plynatosť.
Na Slovensku bola vyhláškou č. 24/2003 Z.z. zaradená medzi invázne druhy rastlín[4]. Invázne druhy je zakázané dovážať, držať, pestovať, rozmnožovať, obchodovať s nimi, ako aj s ich časťami alebo výrobkami z nich, ktoré by mohli spôsobiť samovoľné rozšírenie invázneho druhu (§ 7 ods. 3 zákona č. 543/2002 Z.z. o ochrane prírody a krajiny v znení neskorších predpisov). Vyhláškou Ministerstva životného prostredia Slovenskej republiky č. 158 z 22. mája 2014 však bola táto rastlina vyradená zo zoznamu inváznych druhov rastlín a jej dovážanie, pestovanie a predaj na Slovensku už nie sú zakázané.[5]
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Slnečnica hľuznatá
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Slnečnica hľuznatá
Slnečnica hľuznatá (iné názvy: slnečnica topinambur, topinambur; lat. Helianthus tuberosus) je viacročná rastlina z čeľade astrovité.
Topinambur (latinsko Helianthus tuberosus) je sorodnik sončnice. Je trajna rastlina, ki ima pod zemljo podolgovate bradavičaste gomolje. Iz gomolja požene spomladi več zeljastih stebel, ki v odvisnosti od sorte in rastišča zrastejo od 1,5 do 3 m visoko in postopoma olesenijo. Spodnji listi so srčasto jajčasti, zgornji pa podolgovato jajčasti in suličasti. Hrapava stebla in liste ima obrasle z dlačicami. Na koncu glavnih stebel in stranskih vej se oblikujejo socvetja. Cvetne glave so podobne sončničnim, le da so mnogo manjše. V našem podnebju začne cveteti avgusta, neredko šele oktobra. Odebeljeni deli korenin – gomolji, so po videzu bradavičasti ali rogljasto razčlenjeni z osrednjim delom, ki je hruškaste ali vretenaste oblike[1]. Na vrhu izrastkov oz. rogljev so očesa. Večinoma so gomolji široki od 3 do 6 cm, dolgi pa od 7 do 10 cm. Povprečna masa gomolja je od 50 do 100 g. Gomolji imajo belo, rdečo ali rumeno barvo kožice ter belo ali rumeno notranjost – t. i. meso. Večina krmnih sort ima rdečo kožico in rumeno meso.
Družina: nebinovke
Domača imena: ameriški krompir, gomoljasta sončnica, jeruzalemska artičoka, papeževa ali svinjasta repa, laški krompir, laška repa, laškica, tudi sladki krompir[2]
Tuja imena: Jerusalem artichoke, topinambour, čičoka, topinambur
V gomolju topinamburja, je 78 % vode in 22 % suhe snovi. Topinambur vsebuje približno 20 % inulina[3]. Ta je sestavljen iz molekul sadnega sladkorja, oziroma fruktoze, medtem ko sestavljajo škrob molekule glukoze. Gomolji, izkopani jeseni, vsebujejo precej več inulina kot gomolji izkopani spomladi, saj se inulin čez zimo preoblikuje v druge sladkorje, zlasti v fruktozo. Gomolji v zemlji prenesejo temperaturo do -30 °C. Poleg inulina je v suhi snovi gomolja še približno 2 % beljakovin in 0,2 % maščob, od mineralov železo, silicij, kalij, fosfor, kalcij, od vitaminov so zastopani A, B1, B2, in C ter fosfatida holin in lecitin. Lecitin omogoča prenos maščobnih kislin in presnovo holesterina. Holin je sestavni del lecitina, ki vzdržuje raven krvnega tlaka. Pomembna je tudi vsebnost levulina in balastnih snovi, ki uravnavajo prebavo in pomagajo pri odpravljanju zapeke.
Najbolje uspeva na sončnih (do polsenčnih) legah, na globokih, bogatih in vlažnih tleh. Najdemo ga na bregovih rek in potokov, gozdnih robovih, ob cestah, na nasipališčih in podobno. Cveti pozno poleti, od septembra do novembra. Razmnožuje se predvsem vegetativno z gomolji, redko s semeni. V severnih krajih se plodovi navadno sploh ne uspejo razviti. Topinambur je odporen tako na visoke kot na nizke temperature. Prva zmrzal uniči stebla in liste, a gomolji so odporni in na pomlad ponovno obilno poženejo.
Domovina topinamburja je Severna Amerika[4] . V jedeh so ga pripravljali že Indijanci. Vsako leto iz očes na gomolju na novo zrastejo nadzemni deli rastline podobni sončnici,saj je topinambur njen bližnji sorodnik. Oba namreč spadata v isti rod in družino košaric oz. nebinovk. V nasprotju z enoletno sončnico je topinambur trajnica. V 16. stoletju so prvi kanadski priseljenci Francozi opisali rastlino in začeli iz gomoljev pripravljati različne kulinarične posebnosti. Okus na maslu pripravljenih gomoljev jih je spominjal na artičoko. Nekaj pozneje so gomolje zasadili na stari celini, sprva v grajskih parkih in botaničnih vrtovih Francije ,Italije in Anglije. Šele proti koncu 19. stoletja, ko so začeli izkoriščati pridelek gomoljev in listov za živinsko krmo,se je topinambur razširil tudi drugod po Evropi. Mesnati gomolji topinamburja so po načinu pridelovanja in uporabe podobni krompirjevim.
Topinambur redko gojijo, je pa pogosto podivjana ob rekah in v vlažnih tleh. Najbolje je poseljena v jugozahodni Sloveniji, masovno pa se pojavlja ob večjih rekah, ob Savi in Savinji, Dravi in Dravinji. Zasledimo jo pogosto ob avtocestah in po ruderalnih rastiščih.
Topinambur ni občutljiv za glivične okužbe in napad škodljivcev, razen če pride do izbruha plesni in rje oz. napada strun, miši in divjadi. Zaradi bele gnilobe lahko zeleni deli ovenejo. Stebla blizu tal postanejo bela, rastline se posušijo. Obolijo večinoma starejši nasadi. Ob takih primerih je priporočljivo nasad prestaviti na drugo njivo.
Zaradi podobne konsistence mnogi topinambur uporabljajo enako kot krompir, vendar je njegov okus slajši in nekoliko spominja na oreške. Način uporabe je torej podoben, le da lahko topinambur uživamo tudi surov: narežemo ga na tanke rezine in pripravimo solato. Korenike se med kuhanjem zmehčajo in postanejo kašaste, pri dušenju pa ohranijo sočnost. Suhe, na lističe narezane gomolje dodajamo jedem, enako pa lahko naredimo tudi z vloženim topinamburjem. Postrežemo ga kot predjed, v juhah, solatah in prilogah, pa tudi kot samostojno jed. Pri tem lahko uporabimo recepte za krompir, beluše, kolerabo ali cvetačo. Topinambur je vsestransko uporaben, saj je primeren tudi za peko kruha in slaščic, lahko ga dodajamo sokovom, iz njega izdelujejo namaze, marmelade in sladoled, pa tudi žganje in druge pijače.
Pri nas je bil nekoč poznan kot krmna rastlina. Za krmo so uporabljali zelene dele rastline in gomolje. Ker so ga uporabljali za krmo svinj, je od tod tudi njegovo ime svinjska repa.
Živilo je zelo primerno za diabetike: od ogljikovih hidratov vsebuje pretežno inulin, ki je sestavljen iz fruktoze, na katero se telo odziva drugače kot na glukozo iz škroba. Sladkorni bolniki ga lahko uporabljajo za popestritev obrokov in uravnavanje krvnega sladkorja. Topinambur vsebuje bazične elemente, ki nevtralizirajo kislost telesa, koristen pa je tudi za dobro prebavo in preskrbo telesa z rudninami. Vsebuje veliko vitamina C in snovi, podobne karotenom. Zaradi majhne energetske vrednosti (100 g vsebuje 74 kalorij) je primeren pri shujševalnih dietah, velja pa tudi, da zmanjšuje tek, zavira apetit.
Topinambur (latinsko Helianthus tuberosus) je sorodnik sončnice. Je trajna rastlina, ki ima pod zemljo podolgovate bradavičaste gomolje. Iz gomolja požene spomladi več zeljastih stebel, ki v odvisnosti od sorte in rastišča zrastejo od 1,5 do 3 m visoko in postopoma olesenijo. Spodnji listi so srčasto jajčasti, zgornji pa podolgovato jajčasti in suličasti. Hrapava stebla in liste ima obrasle z dlačicami. Na koncu glavnih stebel in stranskih vej se oblikujejo socvetja. Cvetne glave so podobne sončničnim, le da so mnogo manjše. V našem podnebju začne cveteti avgusta, neredko šele oktobra. Odebeljeni deli korenin – gomolji, so po videzu bradavičasti ali rogljasto razčlenjeni z osrednjim delom, ki je hruškaste ali vretenaste oblike. Na vrhu izrastkov oz. rogljev so očesa. Večinoma so gomolji široki od 3 do 6 cm, dolgi pa od 7 do 10 cm. Povprečna masa gomolja je od 50 do 100 g. Gomolji imajo belo, rdečo ali rumeno barvo kožice ter belo ali rumeno notranjost – t. i. meso. Večina krmnih sort ima rdečo kožico in rumeno meso.
Jordärtskockan (Helianthus tuberosus), är en art i familjen korgblommiga växter. Den är en flerårig ört med ursprung i Nordamerika. Den odlas i tempererade trakter för sina knölars (jordstammars; rhizomers) skull, vilka används som en rotgrönsak. Jordärtskockan är en slags solros, ur samma släkte som vanlig solros (Helianthus annuus).
Jordärtskockan odlades av ursprungsbefolkningen i nordöstra Nordamerika, som kallade dem solrötter, långt innan européernas ankomst.[1][2][3] Den franske upptäckaren Samuel de Champlain hittade 1605 odlad jordärtskocka vid Cape Cod. Till Sverige kom jordärtskockan år 1640.[4]
En jordärtskocksplanta kan bli cirka 1,5–3 meter hög.[5] Löven på plantan har en hårig textur och kan bli upp till 30 cm långa. Växtens blommor är oftast gula och ca. 5-10 cm i diameter.[6] Rötterna varierar i färg och kan vara vita, röda eller lila.[7]
Jordärtskockan är lättodlad. Faktum är att problemet för många människor är att sluta odla dem, när de väl har planterats. Av denna anledning är det frestande att bara lämna kvar dem, år efter år, och gräva upp knölarna efter behov. Kvaliteten hos knölarna minskar dock vid denna behandling; det är viktigt att hålla jorden fertil. Även en liten knöl som lämnas kvar i marken kommer att börja växa, och de kan till slut bli ett uthålligt ogräs [källa behövs]. En god skörd anses ligga vid 15-25 ton/ha.
Knölarna är knotiga, ojämna och vagt lika ingefärsroten. Råa har de en krispig textur. Olikt de flesta knölar, men gemensamt med andra medlemmar i Asteraceae (däribland kronärtskockan), lagrar dessa kolhydraten inulin (ej att förväxla med hormonet insulin) istället för stärkelse. De är av denna anledning en viktig källa till fruktos för industrin. Det ger dem också en tendens att falla sönder och lösas upp när de kokas. Knölarna, vilka är den enda del som används, smakar som en korsning mellan rädisa och kronärtskocka.
Dess engelska namn, Jerusalem artichoke ("Jerusalemkronärtskocka"), har ingenting alls att göra med Jerusalem, och föga med kronärtskocka. Ursprunget till namnet är oklart. En vanlig teori är att Jerusalem-delen av namnet uppkommit genom att italienska invandrare kallade den girasole articiocco ("solroskronärtskocka"), och att tillnamnet girasole på engelska förvanskats till "Jerusalem". Problemet med den teorin är att det knappt fanns några italienska invandrare i Nordamerika förrän på 1800-talet, jordärtskockor nådde Italien först på 1630-talet och solrosor nådde Europa först mot slutet av 1600-talet.
En annan teori är därför att de första brittiska invandrarna, puritanerna, som introducerades till den kronärtskockssmakande roten av indianerna (som odlat den i århundraden), kallade den Jerusalem artichoke eftersom de betraktade sin koloni som det nya Jerusalem. Rötterna anlände i Storbritannien 1617 och redan 1633 kallades roten Jerusalem artichoke i brittiska växtuppslagsverket The Herball or Generall Historic of Plants.[8]
Wikimedia Commons har media som rör Jordärtskocka.
Jordärtskockan (Helianthus tuberosus), är en art i familjen korgblommiga växter. Den är en flerårig ört med ursprung i Nordamerika. Den odlas i tempererade trakter för sina knölars (jordstammars; rhizomers) skull, vilka används som en rotgrönsak. Jordärtskockan är en slags solros, ur samma släkte som vanlig solros (Helianthus annuus).
Yerelması (Helianthus tuberosus), papatyagiller ailesinden, ayçiçeğigiller (Helianthus) cinsinden, yenilebilir köksapları yumru durumunda olan bir bitki. Köksaplarının yemeği ve salatası yapılabildiği gibi meyve olarak da tüketilebilir. Turpa benzer bir dokusu ve tatlımsı bir tadı vardır. Yerelmasını ve patatesi diğer sebzelerden ayıran en büyük özelliği tohum ile üreme yerine vejetatif üreme yapmasıdır. Yani yerelması ile geri dönüşüm kullanılarak elde edilmesidir. Örneğin: bir yerelması parçasını toprağın altına koyduğunuzda bu önce kendiliğinden yerelması bitkisi olur sonra Yerelması toprağın altında çoğalır.
Yerelmaları Amerikan yerlileri tarafından, Avrupalıların gelişinden çok daha önce yetiştirilmeye başlandı. Uzun tarım geçmişi bu bitki türünün doğal yayılım alanını gizlemektedir.[1] Fransız kaşif Samuel de Champlain Massachusetts'te yaşayan Nauset limanı yerli halkının enginar tadında yumrular yetiştirdiğini tespit etti. Bir sonraki yıl, Champlain aynı bölgeye döndü ve yumruların pazıya benzer bir tada sahip olduğunu keşfetti[2] ve bitkiyi Fransaya getirme sorumluluğunu aldı. Bir süre sonra, Petrus Hondius, Hollandalı bir botanist, pörsümüş bir yerelması yumrusunu Terneuzen'deki bahçesine ekti ve bitkinin çoğaldığını gözlemledi[2] Yerelmaları Avrupa iklimine ve toprağına çok iyi uyum sağladı ve hızlıca türedi. 1600'lerin ortasında, yerelması Avrupa ve Amerikada yaygın olarak tüketilen bir sebze haline geldi ve hatta hayvanların beslenmesinde kullanıldı.[3] Özellikle fransızlar bu sebzeyi beğendiler, 19. yüzyılın başlarında popülerliğinin zirvesine ulaştı.[3] Yerelması, 2002'de Niş Fransız Yemek Festivalinde 'en iyi çorba sebzesi' ünvanını aldı.
İki çenekliler ile ilgili bu madde bir taslaktır. Madde içeriğini geliştirerek Vikipedi'ye katkıda bulunabilirsiniz. Yerelması (Helianthus tuberosus), papatyagiller ailesinden, ayçiçeğigiller (Helianthus) cinsinden, yenilebilir köksapları yumru durumunda olan bir bitki. Köksaplarının yemeği ve salatası yapılabildiği gibi meyve olarak da tüketilebilir. Turpa benzer bir dokusu ve tatlımsı bir tadı vardır. Yerelmasını ve patatesi diğer sebzelerden ayıran en büyük özelliği tohum ile üreme yerine vejetatif üreme yapmasıdır. Yani yerelması ile geri dönüşüm kullanılarak elde edilmesidir. Örneğin: bir yerelması parçasını toprağın altına koyduğunuzda bu önce kendiliğinden yerelması bitkisi olur sonra Yerelması toprağın altında çoğalır.
Топінамбур інтродукований із природної флори західного узбережжя Північної Америки. У першому тисячолітті до нашої ери топінамбур уже входив у землеробство місцевих індіанців. До Європи він був завезений у XVII ст. і завдяки смаковим і лікувальним властивостям швидко поширився[3][4]. Найбільшою популярністю земляна груша користувалася в Голландії та Бельгії. Її відварювали у вині з вершковим маслом, домагаючись подібності з артишоком. У Бельгії топінамбур навіть називали підземним артишоком. В Україну завезено через Балкани і Молдову[5].
Топінамбур — багаторічна трав'яниста рослина висотою близько півтора метра (іноді до чотирьох метрів) із прямим опушеним стеблом, яйцеподібним листям і жовтими суцвіттями-кошиками діаметром 6–10 см, кожне з 10–20 квітками. Листя попарне на нижній частині рослини та чергується на верхівці. На його підземних пагонах формуються бічні пагони — столони, які за рахунок пластичних речовин на кінцях потовщуються і перетворюються на бульби циліндрової, грушовидної або округлої форми з опуклими бруньками — білих, жовтих, фіолетових, рожевих (залежно від сорту) 7,5–10 см завдовжки та 3–5 см у діаметрі[2][6]. Бульби вкриті тонкою шкіркою без коркового шару, котрий, наприклад, у картоплі є захистом від механічних ушкоджень і в'янення. М'якоть ніжна, соковита, з приємним солодкуватим смаком. Максимальні прирости дає на початку формування бульб у липні–серпні. На 2–3-й рік галузиться, утворюючи на підземному пагіні до 40 гілок[7] .
Плід — конусовидна сім'янка, складається з оплодня і насінини. Маса 1000 насінин — 7–9 г.
Стрижневий корінь проникає на глибину до 2 метрів.
В умовах Полісся України топінамбур не цвіте.
Фітоімунною відповіддю на заморожування бульб є активізація ферментних систем із синтезом інуліну. Такими ферментами, що каталізують накопичення інуліну, є сахароза-сахароза-фруктозилтрансфераза та фруктан-фруктан-фруктозилтрансфераза[8].
За хімічним складом бульби топінамбура близькі до картоплі. За поживністю вони переважають багато овочів і є значно ціннішими від кормового буряка.
Бульби топінамбура містять до 3 % білка, мінеральні солі, 20,0 %[7] вуглеводів, до складу яких входить розчинний полісахарид інулін (16–18 % і більше, що є рідкістю серед бульбових рослин, але нормою серед айстрових), фруктоза, мікроелементи, 2–4 % азотистих речовин, проте вони майже не містять крохмалю. Досить багаті на вітамін B1 (аневрін), містять вітамін C і каротин. У білку є амінокислоти — лізин, гістидин, аргінін, триптофан, треонін[7].
Топінамбур містить комплекс фруктанів, різні види пектину, сполуки з антиоксидантними властивостями (хлорогенова, неохлорогенова, бурштинова, кавова кислоти тощо), каротиноїди, целюлозу, макро- та мікроелементи, вітаміни, а також цінні метаболіти для обміну речовин при таких захворюваннях як туберкульоз, онкозахворювання та інші[9][10][11][12][13].
Вміст цукрів у бульбах збільшується залежно від термінів збору за рахунок відтоку поживних речовин зі стебел і листя. За виходом вуглеводів топінамбур удвічі переважає цукрові буряки[14].
Топінамбур має високу кормову і поживну цінність[15]. Завдяки акумуляції сонячної енергії великою листковою поверхнею з ранньої весни до пізньої осені він вважається одним із рекордсменів з урожаю надземної й підземної маси[15]. Надземну масу використовують на силос, а бульби — на корм.
Використовують бульби в їжу печеними, смаженими і в сирому вигляді. Восени, взимку і рано навесні з них готують супи, пюре, салат. З висушених і розтертих бульб готують кавовий напій. Бульби — цінний продукт харчування для діабетиків.
Специфіка зберігання й механічної обробки топінамбура викликає деякі труднощі, тому використання його на підприємствах ресторанного господарства дуже обмежене.
Найунікальнішою особливістю бульб топінамбура є наявність у складі вуглеводів інуліну. Найціннішою властивістю інуліну вважається його здатність розщеплюватися в організмі людини з утворенням фруктози, яка солодша за цукор, однак менш калорійна, а головне, під час засвоєння організмом не стимулює секрецію інсуліну і не призводить до зносу підшлункової залози. Крім того, інулін відомий як біогенний фактор, що сприяє росту природної мікрофлори кишечнику за різних захворювань, пов'язаних із дизбактеріозами. Використання інуліну в лікувальній практиці сприяє нормалізації діяльності кишечника (усунення запору) і зниженню вмісту ліпідів та холестерину в крові[16].
Ванни із відвару стебла і листя топінамбуру – чудовий засіб для лікування суглобних захворювань: артритів, артрозів, бурситів, остероходрозу, станів після травм опорно-рухового апарату. Також відвар рослини прекрасно очищає шкіру, позбавляє від вугрів, діатезу, дерматиту.
Вживання топінамбура показане при анемії, гіпертонії, аритмії, порушенні кровообігу, атеросклерозі, для модуляції нервової та імунної систем, особливо після тривалих стресів[17].
Корисно вживати бульби топінамбура в сирому вигляді при цукровому діабеті, панкреатиті, виразці шлунка, сечокам’яній хворобі, гіпертонії, поліартриті, ожирінні, а також як легкий проносний засіб.
Свіже лисття топінамбура вживають у вигляді салату при хворобах печінки. Є відомості, що свіжоприготовлений сік з бульб рослини при вживанні всередину і зовнішньому застосуванні сприяє відновленню пігментації при вітиліго.
Особливо корисне застосування порошку з бульб топінамбура – він забезпечує потребу організму в амінокислотах і полісахаридах, регулює вуглеводний обмін, нормалізує кишкову мікрофлору, підвищує імунітет.
Топінамбур — одна з провідних біоенергетичних культур. Середній вихід спирту з 1 ц бульб топінамбура — 8–9 л, тобто такий, як і з картоплі[14]. Однак, за вищої його врожайності і значно менших виробничих витратах собівартість спирту з топінамбура є набагато нижчою, ніж із картоплі або зерна. Навіть за порівняно високого врожаю зернових культур (50 ц/га) продукція зерна може забезпечити отримання не більше 1100 л/га спирту, а порівняно невисокий врожай бульб топінамбура (300 ц/га) дає понад 2500 л/га спирту[18]. Для виробництва біоетанолу придатні не лише бульби, а й надземна маса, вихід спирту з якої складає не менше 5 %[19]. За врожайності 30 т/га бульб і 40 т/га стебел вихід біоетанолу становить понад 4,5 т/га. Потенційна врожайність біомаси топінамбура сягає 200 т/га стебел і 120 т/га бульб, проте середня врожайність не переважає 20–30 т/га бульб[18].
При використанні топінамбура для виробництва паливного етанолу для ферментації інуліну необхідні адаптовані штами дріжджів. В іншому випадку інулін, низько- та високомолекулярні фруктозани топінамбура можуть споживатися більшістю мікроорганізмів тільки після їх попереднього гідролізу до фруктози та глюкози.
Топінамбур є перспективною рослиною-фітомеліорантом придатною для біологічної рекультивації низькородючих субстратів без нанесення шару ґрунту[20]. Проте, це накладає певні обмеження на використання бульб топінамбура, отриманих у перші роки рекультивації. У подальші роки це дає змогу отримати високі врожаї сільськогосподарської продукції на низькородючих ґрунтах.
На території колишнього СРСР поширені такі сорти топінамбура: «Київський білий», «Червоний», «Веретеновідний», «Патат», «Майкопський», «Білий», «Скороспілка», «Знахідка», «Волжській 2», «Вадим», «Ленінградський», «Північнокавказький», «Інтерес» (утричі перевершує врожайність картоплі) та інші.
Шляхом схрещування топінамбура з соняшником створили нову рослину — топінсоняшник. Уперше таке схрещування було проведене в СРСР. На Майкопській дослідній станції дослідники ВІР Н. М. Пасько вивели сорт топінсоняшника «Восторг» (ЗМ-1-156). Бульби у цього сорту великі, овальні, з гладкою поверхнею. Їхній урожай досягає 400 ц/га і більше, зеленої маси — 600 ц/га.
Окрім невибагливості до кореневого живлення, топінамбур відзначається високою реакцією на добрива, особливо на гній (90 т/га). Деякі дослідники вважають, що застосування добрив, як органічних, так і мінеральних, дає змогу підвищити вихід біомаси у 2–3 рази і рекомендують вносити 40–50 т гною і мінеральні добрива в дозах N120-150P90K120 кг/га діючої речовини[21].
За безперервної культури топінамбура різке зменшення врожаю бульб і зеленої маси спостерігається як на удобрених, так і неудобрених ділянках.
Загалом рослини легко культивувати, їх можна залишати практично без догляду. Росте на чорноземних, дерново-підзолистих, досить зволожених ґрунтах. Топінамбуру була властива висока зимостійкість. Бульби зимують у ґрунті й залишаються життєздатними після зниження температури. Проте якість бульб погіршується, якщо рослини не пересаджуються у родючий ґрунт. За тривалої монокультури топінамбура різко знижується урожай бульб і зеленої маси[22].
Залишені після збирання дрібні бульби і столони здатні утворювати на наступний рік порість, яка ускладнює або зовсім виключає можливість вирощувати після нього інші сільськогосподарські культури. Залишені у землі бульби продовжують рости, потенційно перетворюючись на бур'ян. У зв'язку з цим топінамбур здебільшого випадків вирощують на запільних ділянках. Проте сучасний рівень знань дає змогу ефективно очищати поля від залишків рослин топінамбура, використовуючи методи їх біологічного виснаження.
Топінамбур у сівозміні бажано вирощувати після зернових злакових культур і багаторічних трав, і не можна його вирощувати після картоплі, коренеплодів, баштанних культур, соняшнику[23][24].
Після топінамбура, як після просапної культури, що сприяє очищенню поля від бур'янів, можна з успіхом висівати будь-яку зернову або зернобобову культуру. У тих випадках, коли немає достатньої впевненості в тому, що поле повністю очищено від топінамбура, краще поміщати після нього першою культурою кормові рослини для отримання зеленої маси (наприклад, виковівсяну сумішку). Така суміш вики з топінамбуром за своєю поживністю вища від звичайної виковівсяної сумішки і охоче поїдається всіма видами тварин. Існує опрацьована технологія вирощування новоствореного сорту топінамбура Львівський 1 (автори сорту: С. В. Дубковецький, В. Г. Влох), зокрема за вирощування його в сумішках із різними кормовими культурами. Львівським національним аграрним університетом виявлено, що найвищий урожай зеленої маси 60,2 т/га забезпечує сумішка топінамбур + кормові боби + овес, а у сумісних посівах топінамбура з горохом, викою і вівсом забезпечує високий урожай отави — 28,4–29,1 т/га, що підвищує продуктивність одиниці кормової площі[25].
Розмножується топінамбур бульбами. Протягом літа проходить і закінчує біологічний цикл розвитку як однорічна рослина. У природних умовах може рости монокультурою більше десятків років на одному місці.
Ґрунт готують з осені. Під зяблеве перекопування на 1 м² вносять 2–3 кг органічних добрив і по 20–30 г фосфорно-калійних добрив. Навесні ґрунт спушують або боронують. Висаджують навесні зі схемою розміщення 60 х 35–40 (ширина міжрядь — 70 см, віддаль між гніздами у ряду — 35–40 см) або 70 х 40 см на глибину 7–8 см. Після посадки площу боронують і кілька разів спушують міжряддя. Для харчових цілей топінамбур вирощують на одному місці 1–2 роки. Врожайність бульб становить 3,5–4,5 кг з 1 м² [7]. Для зимового споживання бульби викопують восени і зберігають у підвалі, пересипаючи піском. Для весняно-літнього споживання викопують рано навесні до проростання бульб[7].
Врожайність топінамбура залежить від площі живлення, яка визначається густотою посадки. Однак за відсутності догляду за посівами в подальші роки кількість рослин на одиниці площі збільшується, що пригнічує їх розвиток і врожайність.
Рослини вбирають вологу із глибоких шарів ґрунту. Суцільний травостій захищає ґрунт від випаровування вологи, оскільки насадження не провітрюються і на поверхню ґрунту не проникає сонце. Як наслідок, рослини можуть витримувати короткочасні посухи. Високі температури не спричиняють виродження бульб.
Після змикання зеленої маси міжрядь спостерігається пригнічення та відмирання бур'янів на весь період вегетації.
Після скошування зеленої маси в червні з'являються нові пагони рослин, що дає змогу за сезон збирати два врожаї зеленої маси.
Cây cúc vu (danh pháp hai phần: Helianthus tuberosus L.), là một loài thực vật có hoa, có nguồn gốc Bắc Mỹ và được trồng trong khu vực ôn đới để lấy phần thân củ mà người Việt quen gọi là củ dùng làm rau ăn củ.
Tên gọi trong tiếng Anh của nó là Jerusalem artichoke (atisô Jerusalem) nhưng nó không liên quan gì tới Jerusalem và cũng có rất ít quan hệ họ hàng với atisô (Cynara scolymus). Tên gọi Jerusalem có lẽ là do từ nguyên dân gian; do khi lần đầu tiên người châu Âu biết đến cúc vu thì họ gọi nó là Girasole, một từ trong tiếng Italia để chỉ hướng dương. Theo thời gian tên gọi Girasole đã chuyển thành Jerusalem. Phần tên gọi atisô của cúc vu có lẽ là do hương vị của phần thân củ ăn được của nó, hương vị của nó là sự kết hợp của củ cải và atisô. Cúc vu trên thực tế là loài thuộc chi Hướng dương, và có quan hệ họ hàng gần với cây hướng dương Helianthus annuus.
Các thân củ lắm mấu và không đồng đều, trông tương tự như củ gừng, với kết cấu chắc, giòn khi còn tươi. Không giống như phần lớn các loại thân củ, nhưng là thông thường đối với các thành viên trong họ Cúc (bao gồm cả atisô), các thân củ lưu giữ hyđratcacbon inulin (không nhầm với insulin) thay vì tinh bột. Vì lý do này, các thân củ của cúc vu là nguồn quan trọng để sản xuất fructoza trong công nghiệp. Các hyđratcacbon làm cho các thân củ có xu hướng bị vụn nát và hòa tan khi nấu nướng, làm gia tăng khả năng gây chướng bụng đầy hơi. Củ để lâu bị nhăn nheo, mềm và có thể có vị đắng.
Cây cúc vu được thổ dân châu Mỹ trồng từ rất lâu trước khi người châu Âu tới. Nhà thám hiểm người Pháp là Samuel de Champlain đã tìm thấy cúc vu được trồng tại Cape Cod vào năm 1605.
Cúc vu khá dễ trồng với cách dễ nhất là để nó tự phát triển. Tuy nhiên, chất lượng củ bị suy giảm nếu như không nhổ cây non lên để trồng lại chúng vào các mảnh đất giàu chất dinh dưỡng. Nó là loài cây có sức sống khỏe nên chỉ cần một miếng củ nhỏ còn sót lại trong đất cũng đủ để phát triển thành cây mới, điều này làm cho nó trở thành một loại cỏ dại khó loại trừ tại các khu vực không mong muốn có nó.
Hoa cúc vu
Củ cúc vu
Cây cúc vu (danh pháp hai phần: Helianthus tuberosus L.), là một loài thực vật có hoa, có nguồn gốc Bắc Mỹ và được trồng trong khu vực ôn đới để lấy phần thân củ mà người Việt quen gọi là củ dùng làm rau ăn củ.
Tên gọi trong tiếng Anh của nó là Jerusalem artichoke (atisô Jerusalem) nhưng nó không liên quan gì tới Jerusalem và cũng có rất ít quan hệ họ hàng với atisô (Cynara scolymus). Tên gọi Jerusalem có lẽ là do từ nguyên dân gian; do khi lần đầu tiên người châu Âu biết đến cúc vu thì họ gọi nó là Girasole, một từ trong tiếng Italia để chỉ hướng dương. Theo thời gian tên gọi Girasole đã chuyển thành Jerusalem. Phần tên gọi atisô của cúc vu có lẽ là do hương vị của phần thân củ ăn được của nó, hương vị của nó là sự kết hợp của củ cải và atisô. Cúc vu trên thực tế là loài thuộc chi Hướng dương, và có quan hệ họ hàng gần với cây hướng dương Helianthus annuus.
Các thân củ lắm mấu và không đồng đều, trông tương tự như củ gừng, với kết cấu chắc, giòn khi còn tươi. Không giống như phần lớn các loại thân củ, nhưng là thông thường đối với các thành viên trong họ Cúc (bao gồm cả atisô), các thân củ lưu giữ hyđratcacbon inulin (không nhầm với insulin) thay vì tinh bột. Vì lý do này, các thân củ của cúc vu là nguồn quan trọng để sản xuất fructoza trong công nghiệp. Các hyđratcacbon làm cho các thân củ có xu hướng bị vụn nát và hòa tan khi nấu nướng, làm gia tăng khả năng gây chướng bụng đầy hơi. Củ để lâu bị nhăn nheo, mềm và có thể có vị đắng.
Возделывается как ценное кормовое, техническое и продовольственное растение. Ценность представляют клубни топинамбура, которые идут в пищу людям, на корм скоту.
Стебли и листья хорошо силосуются. Зелёную массу собирают в конце сентября или в первой половине октября силосоуборочным комбайном или косилкой с подборщиком. Когда топинамбур используют два—три года только в качестве зелёной массы, сенажа, силоса или муки, стебли срезают дважды — первый раз при высоте растений 80—100 см на 6—10 см выше нижней пары листьев, из пазух которых снова отрастают стебли, а второй — с конца сентября до середины октября в зависимости от климатических условий. Зелёная масса топинамбура — отличная основа для производства комбикорма.
Использование топинамбура популярно в охотничьих хозяйствах, где он является хорошим кормом для зайцев, лосей, оленей и кабанов. Для кабанов площадь топинамбура должна составлять 1—2 га на 30 зверей. Олени и зайцы используют и небольшие посадки топинамбура. Выращивание топинамбура для дичи в виде кормозащитных полос вдоль дорог, просек, опушек является эффективным биотехническим мероприятием.
Клубни топинамбура (по 4—5 кг в день) увеличивают молочную продуктивность свиноматок, коровы заметно прибавляют удои, причём жирность молока повышается. При кормлении кур повышается яйценоскость, нестись они начинают на две—три недели раньше. Топинамбуром кормят также овец, коз и кроликов. Особенно ценен как корм ранней весной.
Клубни употребляются в сыром, варёном, жареном и тушёном виде, а также готовят салаты, компоты, чай, кофейный и другие напитки. Кроме того, топинамбур можно консервировать и сушить[14]. Жареный топинамбур на вкус напоминает сладкий жареный картофель. Готовят также топинамбурные чипсы. В отличие от картофеля, выкопанные корневища топинамбура долго не хранятся. Промороженные клубни приобретают сладкий вкус, так как при гидролитическом распаде инулина образуется фруктоза. Из клубней топинамбура промышленно производят порошок топинамбура, клетчатку топинамбура, инулин, (спирт, фруктозу). В США из земляной груши готовят диетический суррогат кофе, аналогичный растворимому цикорию.
Из стеблей можно под прессом получить сладкий сок, годный для патоки.
В пчеловодстве топинамбур используют как позднюю культуру, поддерживающую медосбор.
Растение высаживают в декоративных целях как зелёное заграждение, а также как кулисную культуру (для защиты посевов и посадок от северных ветров).
Родина земляной груши — Северная Америка, где она растёт в диком виде и была введена в культуру индейцами до появления там европейцев. Первыми из европейских стран с этим овощем в 1610 году познакомилась Англия, затем Франция, где земляная груша и получила название «топинамбур». Земляная груша оказалась настолько плодовитой, что через 20 лет после своего появления она по доступным ценам продавалась на рынках Англии. В Голландии и Бельгии топинамбур отваривали в вине со сливочным маслом, добиваясь сходства с донышком артишока. В Бельгии он даже назывался «подземным артишоком».
В XVIII веке распространение картофеля резко сократило потребление земляной груши. В 1844 году её начал восхвалять, объявив несправедливо забытою, французский учёный Ж. Б. Буссенго. Топинамбур снова привлёк внимание любителей изысканных кушаний.
В России земляная груша стала культивироваться в XVIII веке[15].
Главное значение имеет при возращении на особых участках, непригодных для другой культуры, напр., на откосах глубоких оврагов в средней черноземной полосе, где может оставаться несколько лет, отеняя и защищая покосы в лощинах, подобно молодому подлеску, и устраняя необходимость осенней перепашки этих мест, так как клубни могут быть выбираемы весною. 
В 1930-х годах овощевод А. А. Валягин пропагандировал земляную грушу как весьма урожайную, морозостойкую и неприхотливую культуру. Известно о принятии в те годы в СССР при участии Н. И. Вавилова решения о более широком культивировании топинамбура в колхозах, где подтвердилась его высокая урожайность. Однако попытка его сбора и хранения подобно картофелю (при том что даже небольшое повреждение клубня приводило к быстрой порче последнего) привело к большим потерям урожая топинамбура при хранении после осеннего выкапывания.
Широчайшее распространение в России картофеля, а также неучтённые сложности и особенности хранения урожая топинамбура заставили отложить мечты о последнем как о ценнейшей продовольственной культуре. Топинамбур и по сей день воспринимается как один из самых диковинных овощей.
После 1991 года, с развитием малого и среднего предпринимательства в России, на Украине и в других странах бывшего СССР вновь начали увеличивать посадки топинамбура, в том числе для изготовления ряда лечебных препаратов (например, «Топинамбур», «Долголет» и др.), ценных добавок для пищевой промышленности и т. д.
Топинамбур стали шире применять в городских парках и зонах отдыха как декоративное растение, а также с учётом известного факта повышения плодородия даже самых бедных почв при выращивании на них топинамбура. В городских парках обычно высаживают сорта топинамбура, которые не дают больших клубней и не предназначены в силу этого для пищевого потребления.
Агротехника топинамбура проста и сходна с агротехникой картофеля. Топинамбур нетребователен к условиям произрастания, зимостоек, растёт в южной и средней полосе России до широты Санкт-Петербурга. В условиях Центральной России может погибнуть в суровые зимы, хотя в областях с более мягким климатом (например, Псковская область, северные районы Татарстана) растёт устойчиво.
Топинамбур и его гибриды — растения короткого дня, светолюбивые, хорошо переносят временную засуху и считаются весьма выносливыми культурами.
Почвы для топинамбура подходят любые, кроме солончаковых, сильнокислых и переувлажнённых. Но самые лучшие — лёгкие суглинистые и супесчаные почвы с глубоким и окультуренным пахотным слоем и хорошим увлажнением. Растения хорошо отзываются на улучшение почвы перегноем и минеральными удобрениями.
Размножается в основном клубнями — семена на Севере и в средней полосе России не вызревают.
Посадка ранней весной на глубину 6—12 см (осенью — 10—12 см), рядами через 60—70 см и на 40—50 см в рядах. Сажают обычно на специально выделенных участках (выводных клиньях). Там, где обычно бывает избыток влаги, клубни лучше сажать в заранее приготовленные гребни, а в засушливой полосе — в борозду.
До и после появления всходов рыхлят междурядья, 2—3 раза мотыжат, а в зоне достаточного увлажнения окучивают. На участке многолетнего возделывания лишние растения удаляют и путём пересадки восстанавливают правильные ряды. Затем обрабатывают междурядья, подкармливают.
В севооборот вводить не рекомендуется. Возможна многолетняя культура на одном участке, до 30—40 лет и больше (при ежегодном удобрении его минеральными удобрениями). Очистка площади производится скашиванием поросли и перекопкой на полный штык лопаты в момент, когда старые клубни уже отмерли, а молодые ещё не образовались.
Вредители топинамбура — медведки, проволочники, гусеницы различных совок — наносят растениям незначительный вред и встречаются редко.
Вышесредние урожаи клубней 40—50 т/га, ботвы — 30 т/га. Клубни осенней уборки очень плохо хранятся. Топинамбур часто выкапывают по мере надобности, так как в земле он хранится лучше, а при снежных зимах они переносят морозы в −40 °C. Надземную часть растения срезают при лёгких заморозках (перед самым снегом), но не всю сразу — к зиме оставляют небольшую часть ствола, чтобы питательные вещества переместились в клубни. Весеннее выкапывание клубней предпочтительнее осеннего, так как витамины в них сохраняются полностью.
В мире известно более 300 сортов и гибридов топинамбура. Одни отличаются большим урожаем клубней, другие — зелёной массы (при небольших клубнях), третьи — особой декоративностью и т. д. В России наиболее известны ныне сорта топинамбура 'Киевский белый', 'Красный', 'Веретеновидный', 'Патат', 'Майкопский', 'Белый', 'Скороспелка', 'Находка', 'Волжский 2', 'Вадим', 'Ленинградский', 'Северокавказский', 'Интерес'.
Промышленно в России возделываются только 2 сорта: 'Скороспелка' и 'Интерес':
На начало XX века ЭСБЕ приводит следующие данные[16]:
Урожай с десятины пудов: а) клубней — 400—1300, средний — 600, наивысший известный — 3750; б) ботвы — 250—800. Путём скрещивания топинамбура с подсолнечником создали новое растение — топинсолнечник. Впервые такое скрещивание было проведено в СССР. На Майкопской опытной станции ВИР Н. М. Пасько вывел сорт топинсолнечника «Восторг» (ЗМ-1-156). Клубни у этого сорта крупные, овальные, с гладкой поверхностью. Урожай клубней достигает 400 центнеров с гектара и более, зелёной массы — 600 ц/га.[источник не указан 1103 дня]
Возделывается как ценное кормовое, техническое и продовольственное растение. Ценность представляют клубни топинамбура, которые идут в пищу людям, на корм скоту.
Стебли и листья хорошо силосуются. Зелёную массу собирают в конце сентября или в первой половине октября силосоуборочным комбайном или косилкой с подборщиком. Когда топинамбур используют два—три года только в качестве зелёной массы, сенажа, силоса или муки, стебли срезают дважды — первый раз при высоте растений 80—100 см на 6—10 см выше нижней пары листьев, из пазух которых снова отрастают стебли, а второй — с конца сентября до середины октября в зависимости от климатических условий. Зелёная масса топинамбура — отличная основа для производства комбикорма.
Использование топинамбура популярно в охотничьих хозяйствах, где он является хорошим кормом для зайцев, лосей, оленей и кабанов. Для кабанов площадь топинамбура должна составлять 1—2 га на 30 зверей. Олени и зайцы используют и небольшие посадки топинамбура. Выращивание топинамбура для дичи в виде кормозащитных полос вдоль дорог, просек, опушек является эффективным биотехническим мероприятием.
Клубни топинамбура (по 4—5 кг в день) увеличивают молочную продуктивность свиноматок, коровы заметно прибавляют удои, причём жирность молока повышается. При кормлении кур повышается яйценоскость, нестись они начинают на две—три недели раньше. Топинамбуром кормят также овец, коз и кроликов. Особенно ценен как корм ранней весной.
Клубни употребляются в сыром, варёном, жареном и тушёном виде, а также готовят салаты, компоты, чай, кофейный и другие напитки. Кроме того, топинамбур можно консервировать и сушить. Жареный топинамбур на вкус напоминает сладкий жареный картофель. Готовят также топинамбурные чипсы. В отличие от картофеля, выкопанные корневища топинамбура долго не хранятся. Промороженные клубни приобретают сладкий вкус, так как при гидролитическом распаде инулина образуется фруктоза. Из клубней топинамбура промышленно производят порошок топинамбура, клетчатку топинамбура, инулин, (спирт, фруктозу). В США из земляной груши готовят диетический суррогат кофе, аналогичный растворимому цикорию.
Из стеблей можно под прессом получить сладкий сок, годный для патоки.
В пчеловодстве топинамбур используют как позднюю культуру, поддерживающую медосбор.
Растение высаживают в декоративных целях как зелёное заграждение, а также как кулисную культуру (для защиты посевов и посадок от северных ветров).
菊芋（学名：Helianthus tuberosus），也称洋薑、鬼子薑、塊根向日葵，是一种菊科向日葵属宿根性草本植物。原产北美洲，十七世纪传入欧洲，后传入中国。
秋季开花，长有黄色的小盘花，但结籽率低，长江以南可形成种子，生产上一般用块茎繁殖。其地下块茎富含淀粉、菊糖，可以食用，也可盐渍，或作制取淀粉和酒精原料。地上茎也可加工作饲料。菊芋被联合国粮农组织官员称为“21世纪人畜共用作物”。
菊芋對人體健康有莫大好處，最明顯就是降血糖及幫助修身。首先菊芋含有一種物質，有胰島素作用，能調節血糖，平衡血糖值[來源請求]，日本人將菊芋廣泛應用於糖尿病人身上，得到顯著改善病情，嗜甜或喜歡澱粉質人士，亦可考慮菊芋作為健康食品，防範進一步惡化而患上糖尿病，血糖正常，亦可避免暴飲暴食，此外，菊芋含有大量纖維，可促進腸道蠕動。菊芋最特別之處是可以阻隔澱粉質及脂肪吸收[來源請求]。
未开花
花
花和叶子
洗块茎
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 菊芋（学名：Helianthus tuberosus），也称洋薑、鬼子薑、塊根向日葵，是一种菊科向日葵属宿根性草本植物。原产北美洲，十七世纪传入欧洲，后传入中国。
秋季开花，长有黄色的小盘花，但结籽率低，长江以南可形成种子，生产上一般用块茎繁殖。其地下块茎富含淀粉、菊糖，可以食用，也可盐渍，或作制取淀粉和酒精原料。地上茎也可加工作饲料。菊芋被联合国粮农组织官员称为“21世纪人畜共用作物”。
菊芋對人體健康有莫大好處，最明顯就是降血糖及幫助修身。首先菊芋含有一種物質，有胰島素作用，能調節血糖，平衡血糖值[來源請求]，日本人將菊芋廣泛應用於糖尿病人身上，得到顯著改善病情，嗜甜或喜歡澱粉質人士，亦可考慮菊芋作為健康食品，防範進一步惡化而患上糖尿病，血糖正常，亦可避免暴飲暴食，此外，菊芋含有大量纖維，可促進腸道蠕動。菊芋最特別之處是可以阻隔澱粉質及脂肪吸收[來源請求]。
未开花
花
花和叶子
洗块茎
キクイモ（菊芋、学名：Helianthus tuberosus）は、キク科ヒマワリ属の多年草。別名はアメリカイモ、ブタイモ、サンチョーク、エルサレムアーティチョーク、トピナンブール。北アメリカ原産で、世界中に外来種として分布している。
草丈1.5〜3mと大きくなり、菊に似た黄色い花を9-10月につけ、10月末に地中に塊茎を作る。茎や葉に小さな刺がある。繁殖力は強い。 本種と花がよく似ているキクイモモドキ Heliopsis helianthoides という植物がいる。
北アメリカ北部から北東部を原産地とする[1]。 南アメリカ、ヨーロッパ、アジア（日本を含む）、オセアニアに移入分布する[2]。日本には江戸時代末期に飼料用作物として伝来した。栽培されているもの以外に、第二次世界大戦中に加工用や食用として栽培されたものが野生化したものもある。
日本には1850年代から1860年代に初めて導入され、全国に定着が拡大している[1][2]。
キクイモの和名は、菊に似た花をつけ、芋ができるために付けられた[3]。エルサレム・アーティチョークは英名 Jerusalem artichoke に由来する。Jerusalem はイスラエルの都市エルサレムのことだが、この植物との関わりはない。 もと、古いイタリア語ではキクイモを Girasole Articiocco（ジラソーレ・アルティチョッコ）と呼んでいた。「ヒマワリ・アーティチョーク」の意で、ヒマワリとは花が、アーティチョークとは味が似る。このGirasole をジルーサウルと発音して Jerusalem （ジュルーサラム）と混同し、英語で Jerusalem artichoke というようになったとする説がある[4]。
主成分は多糖類イヌリンを含む食物繊維であり、生の菊芋には13-20％のイヌリンが含まれる。通常の芋類と異なり、デンプンはほとんど含まれない。
塊茎を食用とする。料理としては牛乳煮、バター焼き、フライ、スープ、味噌漬け、煮物など。また、イヌリンは消化によってオリゴ糖の一種キクイモオリゴ糖（イヌロオリゴ糖）となるため、健康食品として顆粒やお茶として加工され市販されている。さらに、飼料とするほか、果糖の原料にもされる。
岐阜県恵那市岩村町では、菊芋の味噌漬けや粕漬けが名物として販売されている。長野県下伊那郡泰阜村・阿智村や熊本県阿蘇郡小国町、熊本県菊池市では、キクイモを用いた地域振興をしている。
キクイモの塊茎
葉を茂らせた頃の根
キクイモ（菊芋、学名：Helianthus tuberosus）は、キク科ヒマワリ属の多年草。別名はアメリカイモ、ブタイモ、サンチョーク、エルサレムアーティチョーク、トピナンブール。北アメリカ原産で、世界中に外来種として分布している。
뚱딴지(문화어: 뚝감자, Jerusalem artichoke)는 국화과에 속하는 여러해살이풀이다. 돼지감자라고도 부르며, 북아메리카 원산이다.
심어서 기르기도 하고 심어 기르던 것이 야생하기도 한다. 줄기 높이는 1.5~3m이며 거친 털이 있다. 잎에도 털이 나며, 아랫부분의 잎은 마주나고 윗부분의 잎은 어긋난다. 긴 타원형이고 길이 15 cm 내외이며 끝이 뾰족하고 가장자리에 톱니가 있고 잎자루에 좁은 날개가 있다. 꽃은 9~10월에 줄기에서 갈라진 가지마다 노란색 두상화가 핀다. 혀꽃은 10~20개이다. 열매는 수과이고 비늘 모양의 돌기가 있다. 뿌리에 덩이줄기가 많이 생긴다.
덩이줄기를 가축 사료나 알코올 제조 원료로 쓰며, 식용하기도 한다. 이눌린이 포함되어 있다. 꽃으로는 차를내려 마신다.[1]
돼지감자는 17도 이하가 되어야 덩이 줄기가 비대해진다. 그래서 서리가 내리고 잎이 마르고 줄기가 앙상해질 때가 수확시기다. 이때부터 이듬해 봄 새로운 싹이 돋아나기 전까지 수확할 수 있다.
돼지감자는 이눌린 성분은 천연 인슐린의 효능이 있어, 혈당을 낮추며 콜레스테롤을 개선해준다. 탄수화물과 단백질, 비타민 C와 칼륨, 철, 무기질 등이 풍부하며 면역력을 높여주고 피로 해소에 좋으며 배변 활동을 도와 장 건강에 좋다. 열량이 낮고 독소를 배출하며, 다이어트에 좋은 식재료이다.[2]
덩이줄기
꽃
잎줄기
|date= (도움말) 
