Resident breeder, regular passage visitor and winter visitor.
Die kleinwitreier (Egretta garzetta) is 'n algemene standvoël en plaaslike nomade by watermassas, riviermondings en langs die kus. In Engels staan die voël bekend as die Little Egret.
Die voël is 55 tot 65 cm lank en weeg 450 tot 600 gram. Die reier is wit met 'n swart snawel en bene terwyl die tone geel is. Dit verskil van die Westelike kusreier omrede die snawel effens dunner en korter is. Dit het ook nie geel lorum op die snawelbasis soos die sneeuwitreier nie. Daar is wel ouderdom verwante variasie by die voël: die broeiende volwasse voël het roomkleurig oë, ligpers gesig, langwerpige pluime op die agterkop, mantel en voornek. Die pote is ook rooi aan die begin van die broeityd. Nie-broeiende volwasse voëls het nie pluime nie, die oë is geel en die gesig is grysgroen. Die jong voël het 'n groenerige snawelbasis, valer geel tone en grysgroen onderbene.
Die voëls broei koloniaal, gewoonlik saam met ander reiers, duikers en ibisse. Hulle jag visse in vlak water en gebruik dikwels ander voëls of diere om visse te verskrik of aan te keer.
'n Ei van die kleinwitreier.
'n Kleinwitreier by Salt Rock, KwaZulu-Natal, Suid-Afrika.
'n Kleinwitreier in Epirus, Griekeland.
'n Kleinwitreier in Kolkata, Wes-Bengale, Indië.
'n Kleinwitreier in die Noordelike Gebied, Australië.
Wikimedia Commons het meer media in die kategorie Kleinwitreier.
Wikispecies het meer inligting verwant aan: Kleinwitreier
Die kleinwitreier (Egretta garzetta) is 'n algemene standvoël en plaaslike nomade by watermassas, riviermondings en langs die kus. In Engels staan die voël bekend as die Little Egret.
Egretta garzetta ye una especie d'ave pelecaniforme de la familia Ardeidae,[1][2] una de les más comunes nes güelgues de tol mundu.[3]
L'adultu mide ente 55 y 65 cm y tien un valumbu alar d'ente 90 y 100 cm. Tien el plumaxe dafechu blancu; mientres el branu, tien na coroniella 2 plumes bien llargues, estreches y apuntiaes que sobresalen por detrás; les escapulares tamién sobresalen percima de la cola; picu negru cola base del quexal inferior gris verdosu; pates negres colos deos mariellos. El iris ye mariellu. Los mozos son paecíos al adultu.
Cría en árboles y parrotals asitiaos na redoma de l'agua. N'ocasiones, tamién ente la vexetación palustre. Realicen una puesta de 3 a 5 güevos ente abril y agostu. Nidifica en colonies laxas. Los sos güevos miden 41-58 mm x 30-38 mm, y son de color azul celeste.
== Taxonomía conocen cuatro subespecies de Egretta garzetta:[1]
.
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Aves, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. Egretta garzetta ye una especie d'ave pelecaniforme de la familia Ardeidae, una de les más comunes nes güelgues de tol mundu.
An herlegon bihan[1][2] (liester : herlegoned bihan) a zo un evn hirc'harek, Egretta garzetta an anv skiantel anezhañ.
Bevañ a ra diwar amprevaned-dour, glazarded, kresteneged bihan, pesked bihan ha raned.
Al labous a gaver an tri isspesad anezhañ[3] :
a vo kavet e Wikimedia Commons.
An herlegon bihan (liester : herlegoned bihan) a zo un evn hirc'harek, Egretta garzetta an anv skiantel anezhañ.
El martinet blanc (Egretta garzetta), conegut al País Valencià com a garseta blanca i garsa blanca a les Balears, és un ocell ardèid de l'ordre dels ciconiformes molt més esvelt que l'esplugabous.
Nom vernacle al Delta del Llobregat: Martinenc [1]
Nia en colònies mixtes juntament amb altres ardèids a l'Albufera de València, al Delta de l'Ebre i a la zona de l'Empordà.
Fa el niu en llocs tranquils prop de l'aigua, en canyissars i, de vegades, en els arbres, encara que, de vegades, ho fa també en penya-segats (illa de Cap Verd). La parella reproductora defensen un petit territori de cria (3-4 m al voltant del niu) i la posta consta de 3-6 ous de color verd clar o blavís que faran eclosió al cap de 21-25 dies. Els polls volen quan fa 35 dies que han nascut.[2]
S'alimenta de peixos, granotes, rèptils, amfibis, cucs i insectes.[3]
Hom el troba en zones embassades, rius i llacs.
És autòcton del sud i l'est de la península Ibèrica, de la Camarga, d'alguns llacs suïssos, de Sicília,del sud-est d'Europa i de les regions temperades d'Àsia, Àfrica i Austràlia. N'hi ha poblacions sedentàries però les septentrionals hivernen a l'Àfrica i al sud d'Àsia. És comú a la Catalunya continental, i de pas i a l'hivern a les illes Gimnèsies.
Recentment ha començat a colonitzar les Amèriques: va fer acte de presència a Barbados l'abril del 1954 i hi va començar a criar en aquesta illa a partir del 1994. Avistaments d'aquest ocell s'han produït també des de Surinam i Brasil al sud fins al Quebec i Terranova al nord.
Fins a la dècada del 1950, el martinet blanc només era present al sud d'Europa però, a partir dels decennis següents, se n'ha anat estenent vers el nord: com ara, França i les costes del Mar del Nord. Fins i tot va criar als Països Baixos l'any 1979 i a la dècada del 1990. A Gran Bretanya era una espècie escassa fins a les darreries del segle XX i, certament no hi niava. En canvi, i des de fa poc temps, ha esdevingut reproductora en les Illes Britàniques (el seu primer registre de nidificació es pensa que va tindre lloc a Dorset l'any 1996 encara que n'hi ha registres no confirmats a Sussex de la dècada del 1970.[4] Ara n'hi ha diverses colònies al llarg del sud d'Anglaterra i va criar per primera vegada a Gal·les l'any 2002.[5] A Irlanda, el martinet blanc va criar per primera vegada l'any 1997 al comtat de Cork.
És una espècie força gregària i sedentària, però escassa durant els mesos d'hivern als Països Catalans. Com moltes altres espècies, a la primavera nous contingents d'ocells migrants s'afegeixen a la població hivernal. Aquells arriben per l'abril i el maig, per retornar als seus quarters d'hivern durant el mes d'octubre.
Tal com s'ha esmentat abans, les plomes escapulars del martinet blanc van ésser molt sol·licitades per decorar barrets (si fa no fa, des del segle XVII, però fou el segle XIX el que va registrar-ne una major demanda). N'era tal la demanda que granges de cria d'aquesta espècie van ser establides de manera que els exemplars podien ésser plomats sense necessitat de sacrificar-los. Tot i així, la major part de les plomes provenien d'exemplars caçats i la supervivència de l'espècie va començar a ressentir-se'n. Amb la finalitat de protegir-la de l'extinció es van promulgar lleis per a la seua conservació i la seua població, en general, ha experimentat un gran increment. De tota manera, això varia en els diferents països i, per exemple, a l'estat australià de Victòria la subespècie Egretta garzetta nigripes encara es troba amenaçada d'extinció.[6]
El martinet blanc (Egretta garzetta), conegut al País Valencià com a garseta blanca i garsa blanca a les Balears, és un ocell ardèid de l'ordre dels ciconiformes molt més esvelt que l'esplugabous.
Nom vernacle al Delta del Llobregat: Martinenc
Mae'r Crëyr Bach (Egretta garzetta) yn aelod cymharol fychan o deulu'r creyrod.
Mae'n aderyn llawr llai na'r Crëyr Glas, tua 55–65 cm o hyd a 88–106 cm ar draws yr adenydd. Mae'r plu i gyd yn wyn. Gellir ei wahaniaethu oddi wrth greyrod gwyn eraill trwy fod ganddo goesau du a thraed melyn, a pig du. Yn y tymor nythu mae dwy bluen hir yn tyfu ar y gwegil ac mae'r croen rhwng y pig a'r llygaid yn troi'n goch.
Mae'n nythu mewn gwlybdiroedd mewn rhannau gweddol gynnes o Ewrop, Asia, Affrica ac Awstralia. Nid yw'n aderyn mudol yn y gwledydd cynhesaf, ond lle mae'r gaeafau'n oer mae'n symud tua'r de a'r gorllewin. Gallant hefyd symud tua'r gogledd yn niwedd yr haf ar ôl nythu.
Ar un adeg yr oedd y Crëyr Bach mewn cryn berygl oherwydd ei fod yn cael ei hela er mwyn defnyddio'r plu hir mewn hetiau merched. Erbyn hyn mae'r niferoedd wedi cynyddu'n sylweddol iawn ac mae ei ddosbarthiad wedi lledaenu. Mae wedi dechrau nythu ar Ynysoedd Prydain a hefyd yr ochr draw i Fôr Iwerydd yn Barbados ac efallai ar nifer o ynysoedd eraill India'r Gorllewin.
Fel rheol mae'r Crëyr Bach yn nythu gyda'i gilydd mewn coed, yn aml gyda creyrod eraill. Pysgod bychain ac ymlusgiaid yw ei fwyd yn bennaf, ac mae'n eu dal trwy gerdded yn llechwraidd ger y dŵr a'u trywanu â'i big.
Hyd ar ddiwedd y 1990au ystyrid y Crëyr Bach yn aderyn prin yng Nghymru, ond erbyn hyn gellir gweld niferoedd sylweddol ohono, yn enwedig ddiwedd yr haf. Weithiau gellir gweld dros 200 o adar yng ngwarchodfa Penclacwydd ger Llanelli ac yn y gogledd dros gant yn Aber Ogwen ger Bangor. Mae ychydig barau wedi dechrau nythu yng Nghymru.
Casglwyd data gan y BTO ar aberoedd Cymru sy'n dangos y cynnydd graddol (ee. Traeth Bach):
Volavka stříbřitá (Egretta garzetta) je středně velký brodivý pták z čeledi volavkovití. Vyskytuje se v Evropě, Asii, Africe a v Austrálii (konkrétnější rozšíření níže).
Volavka stříbřitá je štíhlá s dlouhými končetinami, tenkých špičatým zobákem a v porovnání s jinými volavkami i poměrně silným a krátkým krkem. Má sněhové bílé opeření kontrastující s černým zobákem a černými končetinami se žlutými prsty. Ve svatebním šatě má dvě dlouhá zátylková pera, delší peří na hrdle a růžově nebo modře zbarvenou kůži mezi zobákem a okem. Obě pohlaví jsou zbarvena stejně, mladí ptáci se podobají dospělcům v zimním šatě.
V České republice nám hrozí poměrně snadná záměna s větší volavkou bílou, která má na rozdíl od volavky stříbřité žlutý zobák a celé černé končetiny.
Volavka stříbřitá obývá bažiny, zatopené nebo dostatečně podmočené louky a pole nebo bahnitá jezera a rybníky. Je tažná a na zimu migruje do Středomoří a do Afriky. V České republice se objevuje příležitostně od dubna do října jen jako letní host.
Má velice pestrou stravu, loví ryby, obojživelníky, korýše, měkkýše, plazy a vodní hmyz. Při hledání potravy ve vodě stojí volavka stříbřitá téměř nehybně nebo se velice pomalu pohybuje a upřeně hledí na vodní hladinu. Poté, co kořist spatří se ji zmocňuje rychlým úderem zobáku.
Hnízdí v koloniích, často ve společnosti volavek popelavých nebo bílých. Hnízdo z větví si staví nejčastěji na stromech, vyšších keřích, na zemi, na útesech nebo v bambusových hájích. Klade 3 až 5 světle modrozelených vajec, na kterých sedí oba rodiče po dobu 21 - 25 dní. Mláďata opouštějí hnízdo po 30 dnech a plně opeřená jsou až ve věku 40 až 45 dní.
V České republice se vzácně vyskytuje na větších, většinou chovných rybnících a jezerech, kde je přísně chráněná.
Někteří autoři rozlišují i třetí, australský poddruh E. g. immaculata. Dříve patřily mezi poddruhy volavky střibřité i následující, dnes již uznané plnohodnotné druhy: volavka západní (Egretta gularis) a volavka madagaskarská (Egretta dimorpha).
V tomto článku byly použity překlady textů z článků Little Egret na anglické Wikipedii a Czapla nadobna na polské Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu volavka stříbřitá ve Wikimedia Commons
Galerie volavka stříbřitá ve Wikimedia CommonsVolavka stříbřitá (Egretta garzetta) je středně velký brodivý pták z čeledi volavkovití. Vyskytuje se v Evropě, Asii, Africe a v Austrálii (konkrétnější rozšíření ).
Silkehejren (Egretta garzetta) er en lille hvid hejre. Hejren har sort næb, sorte ben og gule fødder. I yngletiden har den lange trådformede fjer på skuldre, ryg og bryst samt to lange nakkefjer. Dens føde består af fisk, krebsdyr, padder og vandinsekter. Fuglen ruger i kolonier i træer og buske, den bygger sin rede af grene og lægger 3-5 æg.
Den ses sjældent i Danmark i sommerperioden, men der er en europæisk ynglebestand af silkehejrer på 68.000-94.000 par, hovedsageligt i det sydlige Europa, men også så langt mod nord som i Holland yngler den [1].
Taksonomi fra Wikispecies Silkehejren (Egretta garzetta) er en lille hvid hejre. Hejren har sort næb, sorte ben og gule fødder. I yngletiden har den lange trådformede fjer på skuldre, ryg og bryst samt to lange nakkefjer. Dens føde består af fisk, krebsdyr, padder og vandinsekter. Fuglen ruger i kolonier i træer og buske, den bygger sin rede af grene og lægger 3-5 æg.
Den ses sjældent i Danmark i sommerperioden, men der er en europæisk ynglebestand af silkehejrer på 68.000-94.000 par, hovedsageligt i det sydlige Europa, men også så langt mod nord som i Holland yngler den .
Der Seidenreiher (Egretta garzetta) gehört zur Familie der Reiher aus der Ordnung Pelecaniformes. Es werden vier Unterarten unterschieden. Die Art hat ein sehr großes Verbreitungsgebiet. In Mitteleuropa ist der Verbreitungsschwerpunkt in Ungarn, kleine lokale Ansiedelungen gibt es aber auch in allen anderen mitteleuropäischen Ländern.
Der Seidenreiher ist wesentlich kleiner als Graureiher und Silberreiher. Er erreicht eine Körpergröße von 55 bis 65 Zentimeter und wiegt zwischen 280 und 710 Gramm. Die Flügelspannweite beträgt etwa 90 Zentimeter.[1] Es besteht kein Sexualdimorphismus.
Das Gefieder ist völlig weiß, der Schnabel und die Beine sind hingegen schwarz. Die Füße sind gelb. Die nackte Haut des Zügels ist grau bis grau-grünlich. Zur Hochbalz ist sie kurzzeitig leuchtend purpurrot. Er fliegt wie alle Reiher mit s-förmig gekrümmtem Hals.
Im Prachtkleid trägt der Seidenreiher einen Schopf von feinen Schmuckfedern, denen er wohl auch seinen Namen verdankt. Vom Silberreiher unterscheiden ihn außer der Größe und dem schwarzen Schnabel seine gelben Füße.
Das Verbreitungsgebiet des Seidenreihers reicht von Südeuropa und Nord-, West- und Südafrika sowie Madagaskar über Kleinasien bis nach Japan. Die Art kommt außerdem im Südosten Asiens, auf Neuguinea und Australien sowie in kleiner Zahl auch auf Neuseeland vor.[2]
In Europa ist der Seidenreiher vor allem in Südeuropa verbreitet, dringt aber in den letzten Jahren immer weiter nach Norden vor. In Deutschland ist er seltener als Silberreiher oder Purpurreiher anzutreffen, jedoch regelmäßig in geringer Zahl zu beobachten. Der Seidenreiher ist je nach geografischer Lage des Vorkommens Kurz- bis Mittelstreckenzieher oder Standvogel. Die meisten europäischen Brutvögel sind Zugvögel, jedoch variiert der Standvogelanteil der Population, wo es das Klima erlaubt. Er überwintert an der Atlantik-Küste Englands, Frankreichs und der Iberischen Halbinsel sowie in Nordafrika und der Türkei. Hier kommt es jedoch in ungewöhnlich kalten Wintern zu Bestandseinbrüchen. Die Vögel ziehen ansonsten bis in die nördlichen Tropen Afrikas. Zu den weitesten nachgewiesenen Zugstrecken gehört der Zug von Brutvögeln der Camargue nach Mali, Gambia und Ghana, von Spanien bis nach Guinea, von Ungarn bis nach Sierra Leone. Nachgewiesen sind auch zwei Überquerungen des Atlantiks. Brutvögel Spaniens wurden dabei auf Trinidad und Martinique nachgewiesen.[3] Europäische Brutvögel ziehen in der Regel nach Süden und Südwesten, der Zug beginnt im August und kann bis zur ersten Dezemberhälfte andauern. Sie kehren im März zurück, so dass Zugvögel der europäischen Brutkolonien ihre Brutplätze etwa ab April besetzen. Da die Art eine Neigung zur Zugprolongation aufweist, finden sich im Frühjahr und Sommer oft einzelne Individuen nördlich des normalen Brutareals.[4]
Der Seidenreiher hält sich besonders gerne an seichten, durchwachsenen kleinen Tümpeln und Teichen auf, die möglichst umbuscht und umwaldet sind. Er benötigt ausgedehnte offene Flachwasserbereiche und naturnahe Überschwemmungsgebiete. Da er seine Nahrung bevorzugt im Seichtwasser sucht, findet man ihn heute häufig in Reisfeldern oder an flachen Fischteichen. Ähnlich wie der Kuhreiher schließt er sich gelegentlich weidenden Großsäugern an.
Der Seidenreiher ist ein tagaktiver Vogel, der sowohl am Schlafplatz als auch während der Nahrungssuche gesellig lebt. Seidenreiher setzen eine Reihe unterschiedlicher Taktiken bei der Nahrungssuche ein. Sie sind in der Regel aktive Jäger, die beispielsweise durch vibrierende Fußbewegungen Beutetiere aufscheuchen oder Seichtwasser und Sumpfwiesen rasch durchlaufen. Seidenreiher, die im australischen Kakadu-Nationalpark bei der Nahrungssuche beobachtet wurden, verbrachten 59,8 Prozent ihrer Zeit damit, reglos auf Beutetiere zu warten. Bei der aktiven Nahrungssuche bewegten sie sich langsam durchschnittlich 5,8 Meter nach vorne, versuchten mehr als zwei Mal pro Minute Beutetiere zu greifen und waren dabei in mehr als 54 Prozent der Fälle erfolgreich.[5] Der Erfolg bei der Nahrungssuche ist dabei bei einer Gruppenjagd höher als bei der einzelnen Nahrungssuche. Sie fressen kleine Fische, Frösche, Eidechsen, Würmer, Mollusken und Wasserinsekten.
Seidenreiher erreichen ihre Geschlechtsreife im ersten Lebensjahr. Vermutlich führen sie eine monogame Saisonehe. Das Nest wird bevorzugt in gemischten Reiherkolonien angelegt. Der Nestabstand beträgt häufig weniger als zwei Meter. Das Männchen verteidigt ein kleines Territorium erst nach der Anpaarung mit einem Weibchen.
Das Männchen trägt das Nistmaterial ein, das vom Weibchen verbaut wird. Der Legebeginn ist in Europa ab Mitte/Ende April. In Ungarn kommt es vereinzelt sogar noch zu Gelegen im August.[6] Das Gelege umfasst drei bis fünf Eier. Der Legeabstand beträgt ein bis zwei Tage. Die Eier sind langoval und grünlichblau, sie bleichen während der Brutzeit etwas aus. Die Brutzeit dauert 21 bis 22 Tage und beginnt mit der Ablage des ersten Eis. Beide Elternvögel sind an der Brut beteiligt. Die Nestlinge werden von beiden Elternvögeln gefüttert. Jungvögel verlassen nach dreißig Tagen das Nest und weichen auf benachbarte Äste aus. Mit 40 bis 45 Lebenstagen sind die Jungvögel flügge. Der älteste bislang gefundene Ringvogel erreichte ein Alter von 22 Jahren und vier Monaten.[7]
Der Seidenreiher wurde im 19. Jahrhundert stark bejagt, da seine Federn in der Modeindustrie verarbeitet wurden. Diese Verfolgung hatte zum Teil einen dramatischen Rückgang zur Folge. Erst nach 1910 setzte eine Erholung ein, in deren Folge Ungarn 1928 und Frankreich 1931 wieder von Seidenreiher besiedelt wurde. Seit den 1950er Jahren kam es zu deutlichen Zunahmen und einer Ausbreitung in allen Brutgebieten Europas. Diese Bestandserholung hat auch dazu geführt, dass sich Seidenreiher außerhalb des geschlossenen Verbreitungsareals angesiedelt haben. So kam es in Tschechien 1963 und 1988 zu Einzelbruten und seit 1997 brütet er dort regelmäßig. Ähnliches gilt für die Slowakei, wo der Seidenreiher seit 1989 zum regelmäßigen Brutvogelbestand zählt. In den Niederlanden und in Belgien ist der Seidenreiher seit 1995 ein regelmäßiger Brutvogel, in Deutschland gab es mehrfach vereinzelte Bruten. Prognosen zur Bestandsentwicklung, die auf Klimamodellen beruhen, gehen davon aus, dass sich das Verbreitungsgebiet des Seidenreihers weiter nach Norden verschieben wird und er sich bis zum Ende des 21. Jahrhunderts zu einem in Mitteleuropa regelmäßigen Brutvogel entwickeln wird.[8]
Der europäische Gesamtbestand betrug zu Beginn des 21. Jahrhunderts zwischen 68.000 und 94.000 Brutpaare. Mehr als 10.000 Brutpaare kamen jeweils in Italien, Spanien und Frankreich vor. Der mitteleuropäische Verbreitungsschwerpunkt ist Ungarn, wo zwischen 600 und 1.000 Brutpaare brüten. Alle anderen mitteleuropäischen Länder weisen einen Brutvogelbestand auf, der deutlich unter fünfzig Brutpaaren liegt.
_in_Hyderabad_W_IMG_8461.jpg)
-_Breeding_plumage_in_Hyderabad_W_IMG_8141.jpg)
.jpg)
_in_flight.jpg)
Der Seidenreiher (Egretta garzetta) gehört zur Familie der Reiher aus der Ordnung Pelecaniformes. Es werden vier Unterarten unterschieden. Die Art hat ein sehr großes Verbreitungsgebiet. In Mitteleuropa ist der Verbreitungsschwerpunkt in Ungarn, kleine lokale Ansiedelungen gibt es aber auch in allen anderen mitteleuropäischen Ländern.
De lytse wite reager (Egretta garzetta) is in reager út it skift fan de pilekaaneftigen.
De lytse wite reager is in net al te grutte reager dy't hielendal wyt yn de fearren sit. De reager is mei 55 oant 65 sm in stik lytser as de grutte wite reager. Neist it ferskil yn grutte is de Lytse Wite Reager ek wer te kennen oan syn skerpe swarte snaffel.
It oarspronkelik briedgebiet fan de lytse wite reager binne grutte sompen yn de waarme gebieten fan Europa, Aazje, Afrika en Austraalje. Yn de waarme gebieten is de fûgel it hiele jier troch oanwêzig. Yn it noardelik part fan syn fersprieding sa as Europa is it in trekfûgel dy't faak yn Afrika of Súd-Aazje oerwinteret.
De fersprieding fan de lytse wite reager wurdt steeds grutter. De fûgels komme ek al yn Amearika op in tal Karibyske eilannen en ek yn Suriname foar.
Ek nei it noarden ta fergrutsje de fûgels harren gebiet. Bygelyks yn de lannen fan West-Jeropa, sa as Nederlân komme de fûgels hieltiten faker ta brieden.
De lytse wite reager beslúpt syn proai yn ûndjip wetter. Faak brûkt der syn teannen om syn proai mei triljende bewegings út harren skûlplakken te ferjeien. Hy yt fisk, kreeften en ynsekten.
De lytse wite reager briedt yn koloanjes, faak mei oare reagers. Se meitsje meast in grut nêst fan tûken yn beammen of strûken. It wyfke leit 3 oant 5 aaien, dy't troch beide âlden útbret wurde. It brieden duorret 21-25 dagen.
De lytse wite reager (Egretta garzetta) is in reager út it skift fan de pilekaaneftigen.
Šulkuhaigari (Egretta garzetta) on haigariloin heimoh kuului lindu.
Ο Λευκοτσικνιάς είναι παρυδάτιο πτηνό της οικογενείας των Ερωδιιδών, ένας από τους ερωδιούς που απαντούν και στον ελλαδικό χώρο. Η επιστημονική ονομασία του είδους είναι Egretta garzetta και περιλαμβάνει 2 υποείδη. [2][3]
Στην Ελλάδα απαντά το υποείδος Egretta garzetta garzetta (Linnaeus, 1766). [4][5]
Η επιστημονική ονομασία του γένους Egrettaείναι (νεο)-λατινικός όρος που αποδίδει την, γαλλικής προέλευσης, λέξη aigrette (επίσης αγγλ. aigrette) «θύσανος από μακριά λευκά φτερά ερωδιού». [7] Τα φτερά αυτά χρησιμοποιήθηκαν ευρέως ως «διακοσμητικά» στολίδια κατά το παρελθόν (βλ. Εγκρέτες). [8]
Ο όρος garzetta στην επιστημονική ονομασία του είδους έχει ιταλική προέλευση και, πιθανόν, σημαίνει «μικρός λευκός ερωδιός». [9] Παλαιότερα, ήταν σε χρήση και ο ισοδύναμος όρος sparzetta. [10]
Το είδος περιγράφηκε για πρώτη φορά από τον Λινναίο, υπό την επιστημονική ονομασία Ardea Garzetta (Ιταλία, 1766). [11] Μεταφέρθηκε στο σημερινό γένος από τον Άγγλο φυσιοδίφη και αστρονόμο Ιγνάτιο Φόρστερ (Thomas Ignatius Maria Forster, 1789 – 1860), το 1817. [12] Η ταξινομική του παραμένει αρκετά προβληματική, ιδιαίτερα ως προς τον αριθμό των υποειδών. Παλαιότερα, υπήρχαν διαφωνίες μεταξύ των ερευνητών για το εάν έπρεπε να καταχωρηθεί στο μονοτυπικό γένος Casmerodius. Συγκροτεί υπερείδος με τον χιονόλευκο ερωδιό (Egretta thula), που θεωρείται ότι καταλαμβάνει τον ίδιο οικολογικό θώκο στην Αμερική.
Σύμφωνα με την ITIS και την κατά Howard & Moore ταξινομική, περιλαμβάνει μόνον 2 υποείδη, αλλά υπάρχουν ταξινομικοί φορείς που δέχονται μέχρι και 6 υποείδη. [13]
Ο λευκοτσικνιάς απαντά στον Παλαιό Κόσμο και στην Ωκεανία, ενώ λείπει από την αμερικανική ήπειρο.
Στην Ευρώπη, αν και αρκετά διαδεδομένος, δεν είναι τόσο κοινό είδος όσο στην Ασία και στην Αφρική, ερχόμενος μόνο τα καλοκαίρι για να αναπαραχθεί σε διάσπαρτους θυλάκους στα δυτικά και κεντρικά της ηπείρου, κυρίως όμως στην περιοχή της Μεσογείου. Υπάρχουν, ωστόσο, μόνιμοι πληθυσμοί στο Ηνωμένο Βασίλειο, στην Γαλλία και στην νότια Ιβηρική, όπως και διαχειμάζοντες. Στην Ασία η εξάπλωσή του περιλαμβάνει όλες τις περιοχές της Ινδομαλαισιανής Οικοζώνης, με πληθυσμούς κατά βάσιν επιδημητικούς και, με λιγοστούς αναπαραγόμενους καλοκαιρινούς πληθυσμούς από τα Ιμαλάια μέχρι την Σινική Θάλασσα καθώς και στην περιοχή της Κασπίας. Στην Μικρά Ασία απαντούν όλες οι μορφές μετακίνησης, ενώ η Μέση Ανατολή αποτελεί κυρίως επικράτεια διαχείμασης.
Στην Αφρική, η συντριπτική πλειονότητα των εκεί πληθυσμών είναι επιδημητικοί σε όλη την ήπειρο {Αφροτροπική Οικοζώνη), με εξαίρεση τη Σαχάρα και τις γύρω χώρες, αλλά υπάρχουν και διαχειμάζοντες πληθυσμοί, κυρίως στο Δέλτα του Νείλου και στο Κέρας της Α. Αφρικής.
Τέλος, η Αυστραλία και η Νέα Γουινέα είναι περιοχές όπου, το εκεί υποείδος, ζει και αναπαράγεται μόνιμα, ενώ η Νέα Ζηλανδία αποτελεί κυρίως έδαφος διαχείμασης (Αυστραλασιανή Οικοζώνη). [14]
(σημ. με έντονα γράμματα το υποείδος που απαντά στον ελλαδικό χώρο)
Ο λευκοτσικνιάς απαντά σε όλες τις μορφές μετακίνησης, αλλά στην Ευρώπη θεωρείται ως επί το πλείστον μεταναστευτικό είδος. Έρχεται τα καλοκαίρια για να φωλιάσει, μεταξύ Ιουλίου και Σεπτεμβρίου, κυρίως στις κεντρικές και νότιες επικράτειες της ηπείρου και μεταναστεύει στην Αφρική για να ξεχειμωνιάσει. Ωστόσο, υπάρχουν και μόνιμοι ή διαχειμάζοντες ευρωπαϊκοί πληθυσμοί.
Τυχαίοι, περιπλανώμενοι επισκέπτες έχουν αναφερθεί, μεταξύ άλλων, από την Σκανδιναβία και το Λουξεμβούργο, τον Καναδά, τις Αντίλλες και το Πουέρτο Ρίκο, τις Μαλδίβες και την Μογγολία. [20]
Στην Ελλάδα, ο λευκοτσικνιάς φωλιάζει από Μάρτιο μέχρι Δεκέμβριο στην βόρεια και κεντρική χώρα, ωστόσο απαντά σε όλη την επικράτεια ως διαβατικός και χειμερινός επισκέπτης (βλ. και Κατάσταση στην Ελλάδα). [21][22][23][24] Αναφέρεται και από την Κρήτη και την Κύπρο ως αρκετά κοινό διαβατικό πτηνό, ενώ στην τελευταία, πιθανόν να παραμένουν και μερικά αναπαραγόμενα άτομα, το καλοκαίρι. [25][26]
Το είδος ζει σε όλες τις κατηγορίες εσωτερικών και παράκτιων υγροτόπων, με φρέσκο, υφάλμυρο ή αλατούχο νερό, [27] αλλά δείχνει προτίμηση στα ρηχά νερά (10-15 εκατοστά βάθος) σε ανοικτές, μη καλυπτόμενες με βλάστηση περιοχές, όπου τα επίπεδα του νερού και του, διαλυμένου σε αυτό, οξυγόνου κυμαίνονται καθημερινά, παλιρροιακά ή εποχικά και όπου τα ψάρια συγκεντρώνονται σε μικρές λεκάνες νερού ή στην επιφάνειά του. [28] Οι οικότοποι όπου συχνάζουν οι λευκοτσικνιάδες περιλαμβάνουν και τις παρυφές ρηχών λιμνών, ποταμών, ρεμάτων και μικρών λεκανών, ανοικτούς βάλτους και έλη, πλημμυρισμένα λιβάδια, «σχεδίες» επιπλεόντων φυτών Eichornia spp -στις αφρικανικές λίμνες-, [29] πλημυρισμένες πεδιάδες, [30] λιμνοθάλασσες, αρδευτικά κανάλια, λίμνες υδατοκαλλιέργειας, [31], αλυκές [32] και ορυζώνες (οι τελευταίοι είναι ιδιαίτερα σημαντικοί σε περιοχές με λίγους εναπομείναντες φυσικούς υγροτόπους). [33][34]
Ωστόσο, οι λευκοτσικνιάδες μπορεί να συχνάζουν και σε ξηρά εδάφη, εσωτερικές σαβάνες και βοσκοτόπια βοοειδών, [35] ενώ κάποιοι πληθυσμοί απαντούν, σχεδόν εξ ολοκλήρου, σε βραχώδεις ή αμμώδεις ακτές, υφάλους, εκβολές ποταμών, αλμυρόβαλτους, μαγκρόβια ενδιαιτήματα και παλιρροϊκούς κολπίσκους. [36]
Στην Ελλάδα ο λευκοτσικνιάς ανευρίσκεται σε αβαθή νερά και λασπώδεις όχθες που υπάρχουν σε τενάγη, βάλτους, έλη, λίμνες, ποταμούς και λιμνοθάλασσες [37]
Ο λευκοτσικνιάς είναι είδος που ξεχωρίζει από τους άλλους ερωδιούς λόγω του συνδυασμού μέσου μεγέθους και χιονόλευκου χρώματος στο πτέρωμα. Επίσης, ξεχωρίζει από το μαυριδερό ράμφος και τα κίτρινα πόδια, ιδιαίτερα ορατά κατά την πτήση, [38] που κάνουν αντίθεση με τους μαυρωπούς ταρσούς. Ωστόσο, το κύριο διαγνωστικό στοιχείο του πτηνού, στο αναπαραγωγικό πτέρωμα, είναι οι εγκρέτες (παλαιότερη γραφή αιγκρέτες), δηλαδή τα χαρακτηριστικά λευκά, μακριά και λεπτά φτερά που εκφύονται από το στέμμα του κεφαλιού και την ράχη του και, είναι ορατές από απόσταση. Επίσης, κατά την ίδια εποχή, ξεχωρίζει από το κοκκινωπό ή πορτοκαλί δέρμα των χαλινών του προσώπου (lores), το οποίο στην μη-αναπαραγωγική περίοδο είναι γκριζοκύανο.
Τα φύλα είναι παρόμοια σε εμφάνιση, ενώ τα τα νεαρά άτομα μοιάζουν με τους ενήλικες στο μη-αναπαραγωγικό πτέρωμα. Ωστόσο, έχουν καφετί ράμφος, μαυροπράσινους ταρσούς και πιο ανοικτόχρωμα πόδια, ενώ δεν διαθέτουν εγκρέτες.
(Πηγές: [40][41][42][43][44][45][46][47][48][49][50])
Ο λευκοτσικνιάς είναι εξαιρετικά ευκαιριακός (opportunistic) θηρευτής [51] προτιμώντας, ωστόσο, να τρέφεται με μικρά ψάρια κάτω από 20 γραμ. σε βάρος και κάτω από 10 εκ. σε μήκος, [52] με μέσον όρο 4 εκ. [53] Συλλαμβάνει, επίσης, υδρόβια και επίγεια έντομα (π.χ. κολεόπτερα, προνύμφες από λιβελούλες, γρύλους και γρυλοτάλπες, [54] μαλακόστρακα [55] (π.χ. Palaemonetes spp. , αμφίποδα, φυλόποδα, καβούρια και καραβίδες). [56] καθώς και αμφίβια, [57] Επίσης, σαλιγκάρια και δίθυρα μαλάκια, [58] αράχνες, σκουλήκια, ερπετά, ακόμη και μικρά πουλιά. [59]
Ο λευκοτσικνιάς πετάει με χαρακτηριστικά, αργά φτεροκοπήματα, πιο γρήγορα, ωστόσο, από εκείνα του συγγενικού αργυροτσικνιά, ενώ τα πόδια εξέχουν πολύ από το πίσω μέρος του σώματος. Επίσης, κρατάει τον μακρύ του λαιμό κυρτωμένο ανάμεσα στους ώμους σε χαρακτηριστικό S, λιγότερο ανοικτό απ’ ό, τι ο αργυροτσικνιάς. Αυτό το στοιχείο είναι γενικότερο χαρακτηριστικό των ερωδιών και τους διακρίνει από τους πελαργούς, τους γερανούς, και άλλα συγγενικά γένη, κατά την πτήση.
Ο λευκοτσικνιάς ωριμάζει σεξουαλικά κατά το 2ο έτος της ηλικίας του και είναι μονογαμικό πτηνό. Φωλιάζει σε αποικίες, συχνά μαζί με άλλα καλοβατικά πτηνά, αλλά μπορεί και μοναχικά, συνήθως σε πλατφόρμες κλαδιών σε δέντρα ή θάμνους, ή σε καλαμιώνες, συστάδες από μπαμπού ή στην μαγκρόβια βλάστηση. [60] Σε ορισμένες περιοχές, όπως τα νησιά του Πράσινου Ακρωτηρίου, φωλιάζει σε βράχια μέχρι 20 μέτρα από το έδαφος. Το ζευγάρι υπερασπίζεται μικρό ζωτικό χώρο, συνήθως 3-4 μ. γύρω από την φωλιά, αλλά κάποιες φωλιές μπορεί να απέχουν λιγότερο από 1 μ. μεταξύ τους. [61] Η φωλιά του λευκοτσικνιά είναι μια ρηχή και λεπτή δομή από κλαδιά, κατασκευασμένη και από τους δύο εταίρους. [62]
Η ωοτοκία πραγματοποιείται άπαξ σε κάθε περίοδο φωλιάσματος (Μάρτιο-Ιούλιο στην Παλαιαρκτική) και αποτελείται από (3-) 4 (-5), σπανίως 6 αβγά, που εναποτίθενται κάθε μέρα ή μέρα παρά μέρα. Έχουν ελλειψοειδές ή υποελλειψοειδές σχήμα, με διαστάσεις 46,5 Χ 34 εκ. και βάρος 28 γραμ. εκ των οποίων ποσοστό 7% είναι κέλυφος. Η επώαση που πραγματοποιείται και από τους δύο γονείς, αρχίζει με την εναπόθεση του 1ου αβγού και διαρκεί για 21-25 ημέρες. [63] Οι νεοσσοί είναι ημι-φωλεόφιλοι, χρήζουν δηλαδή μερικής προστασίας από τους γονείς και καλύπτονται από λευκό χνούδι. Η αναζήτηση τροφής μπορεί να γίνεται μέχρι και 7-13 χλμ μακριά από τις αποικίες αναπαραγωγής. [64] Οι νεοσσοί παραμένουν για 30 ημέρες, περίπου, στην φωλιά και πτερώνονται στις 40-45 ημέρες.
[[Αρχείο: |thumb|right|300px|Eνήλικος λευκοτσικνιάς με τους νεοσσούς του (υποείδος A. a. egretta)]] Το είδος μπορεί να απειλείται από την υποβάθμιση των υγροτόπων και την απώλεια των ενδιαιτημάτων του προς όφελος της γεωργίας (π.χ. ορυζοκαλλιέργειες) ή την αλιεία, από αλλαγές στις υφιστάμενες πρακτικές διαχείρισης και από την μόλυνση από γεωργικές και βιομηχανικές επιχειρήσεις. [65] Το είδος είναι επίσης ευαίσθητο στην γρίπη των πτηνών και, έτσι, μπορεί να απειλείται από μελλοντικά κρούσματα του ιού. [66][67] Στο παρελθόν υπήρχε σοβαρό πρόβλημα από το κυνήγι για το εμπόριο των φτερών του (βλ. Εγκρέτες). [68][69]
Η σημαντικότερη απειλή στο παρελθόν που, πιθανότατα σήμερα δεν υφίσταται, ήταν το εντατικό κυνήγι για τα περίφημα διακοσμητικά του φτερά, τις εγκρέτες ή αιγκρέτες {άλλες γραφές εγκρέττα και αιγκρέττα), που διακοσμούσαν τα μαλλιά και τα καπέλα των «ευυπόληπτων κυριών», κατά τους δύο προηγούμενους αιώνες. [70] Επίσης, τα φτερά του λευκοτσικνιά, όπως και εκείνα του αργυροτσικνιά, είχαν μεγάλη εμπορική αξία ως στολίδια σε τελετουργικές στολές της Ανατολής, ενώ χρησιμοποιήθηκαν και στα τουρμπάνια των Τούρκων αξιωματούχων κατά την Οθωμανική περίοδο. Κάθε πουλί, έδινε μέχρι και 7 γραμμάρια φτερών, [71]
Ο λευκοτσικνιάς είναι ευρέως διαδεδομένος, αλλά μόνον τοπικά αναπαραγόμενος στην Ν. Ευρώπη, κάτι που αντιστοιχεί σε λιγότερο από το 1/4 του παγκόσμιου εύρους αναπαραγωγής του. Αν και υπήρχαν μειώσεις στο διάστημα 1990-2000, οι πληθυσμοί στις περισσότερες χώρες της ηπείρου, ιδιαίτερα στην Ισπανία, την Γαλλία και την Ιταλία, αυξήθηκαν ή παρέμειναν σταθεροί, και, κατά συνέπειαν, το είδος αξιολογείται ως Ελαχίστης Ανησυχίας (LC) αν και στην Αυστραλία θεωρείται Απειλούμενο (Threatened). [73]
Τους μεγαλύτερους καταγεγραμμένους αναπαραγωγικούς πληθυσμούς στην Ευρώπη, διαθέτουν η Ισπανία, η Ιταλία, η Γαλλία, η Ρωσία και η Ρουμανία. [74]
Μια τεχνητή «νησίδα» ωοτοκίας δημιουργήθηκε στην Καμάργκ (Camargue) της Γαλλίας, που κατόρθωσε να προσελκύσει αρκετά ζευγάρια για να φωλιάσουν στην περιοχή. [75] Μελέτη στην βορειοδυτική Ιταλία δείχνει ότι οι υπάρχουσες φωλιές θα πρέπει να προστατεύονται και ότι τα ενδιαιτήματα αναπαραγωγής θα πρέπει να διαχειρίζονται ενεργά, προκειμένου να διατηρηθούν τα κατάλληλα χαρακτηριστικά τους. [76] Η δημιουργία δικτύου νέων θέσεων φωλιάσματος σε απόσταση 4-10 χιλιομέτρων σε σχέση με τις διαθέσιμες περιοχές αναζήτησης τροφής συνιστάται, επίσης. [77]
O λευκοτσικνιάς θεωρείται αρκετά κοινό πτηνό ως προς τους μόνιμους (επιδημητικούς) πληθυσμούς του στην χώρα, και ακόμη πιο κοινό στους διαβατικούς. Τα πρώτα στοιχεία φωλιάσματος, καταγράφονται από το 1962, στην λίμνη Ισμαρίδα. Μέχρι το 1972, είχαν καταγραφεί 9 μεγάλοι αναπαραγωγικοί πληθυσμοί και αρκετοί μικροί, αλλά το 1994 υπολογίσθηκε ότι είχαν απομείνει μόνον 5. Ωστόσο, κατά τις μεταναστεύσεις, ο λευκοτσικνιάς απαντά σε όλη την επικράτεια, ακόμη και σε νησιά. Η εαρινή μετανάστευση είναι μεγαλύτερη σε όγκο και πραγματοποιείται κυρίως τον Απρίλιο και τον Μάιο, με τα ενήλικα άτομα να μεταναστεύουν νωρίτερα από τα νεαρά. Η φθινοπωρινή αποδημία πραγματοποιείται κυρίως τον Αύγουστο και τον Σεπτέμβριο, μέχρι τις αρχές Οκτωβρίου. [78]
Κατά την διάρκεια του χειμώνα, παρατηρούνται μικροί αριθμοί, στις νότιες και δυτικές ακτογραμμές, ιδιαίτερα στην περιοχή του Αμβρακικού. [79]
Ο Λευκοτσικνιάς απαντά στον ελλαδικό χώρο και με τις ονομασίες: Μικροψαροφάγος, Μικρό Χουλιάρι [80] και Μικρολευκοερωδιός, [81]
i. ^ Υπάρχει έντονη διαφωνία μεταξύ των ερευνητών για το, εάν η οικογένεια Αρδεΐδες ανήκει στα Πελαργόμορφα ή στα Πελεκανόμορφα, ενώ αμφισβητείται ακόμη και η ύπαρξη της τάξης Πελεκανόμορφα! [82]
ii. ^ Συμπεριλαμβάνει και το E. g. immaculata [83]
Ο Λευκοτσικνιάς είναι παρυδάτιο πτηνό της οικογενείας των Ερωδιιδών, ένας από τους ερωδιούς που απαντούν και στον ελλαδικό χώρο. Η επιστημονική ονομασία του είδους είναι Egretta garzetta και περιλαμβάνει 2 υποείδη.
Στην Ελλάδα απαντά το υποείδος Egretta garzetta garzetta (Linnaeus, 1766).
Малата бела чапја (Egretta garzetta) е вид на чапја од родот Egretta која е многу слична на снежната чапја. Ја има и во Македонија.
Постојат барем два подвидови на малата бела чапја.
Неколку други чапји во минатото биле одвреме-навреме класифицирани како подвидови на малата бела чапја, но денес тие се сметаат за посебни видови. Африканската црна чапја (Egretta gularis) живее на крајбрежјето на западна Африка и од Црвеното Море до Индија. Диморфната чапја Egretta (garzetta/gularis) се среќава во источна Африка, Мадагаскар, Коморите и островот Алдабра.
Возрасната единка е долга 55-65 cm, со распон на крилјата од 88-106 cm. Тежи 350-550 грами. Сите пердуви се бели. Поседува долги црни нозе со жолти стапала и тенок црн клун. За време на сезоната на парење, на тилот се јавуваат два долги пердува и проѕирни пердуви на грбот. Голата кожа меѓу клунот и очите станува црвена или сина. Младите птици наликуваат на возрасните кога не се во сезона на парење, но нозете и стапалата им се со побледа боја. Подвидот E. g. garzetta има жолти нозе и сивкасто-зелена кожа меѓу клунот и очите, додека E. g. nigripes е со жолта кожа меѓу очите и клунот и црнкасти стапала.
Се гнезди колонијално во јужна Европа во мочуришта и делти на реките кои поседуваат доволно дрвја за изградба на гнезда. Во пролет редовно достигнува подалеку на север, што довело до проширување на ареалот. Во останатиот дел од годината се среќава крај плитките води, особено во мочурливите предели со солена или засолена вода.
Во потоплите месеци повеќето од овие птици имаат свои територии. Тие кои живеат на север мигрираат во Африка и јужна Азија во големи растурени јата. Доаѓаат главно во септември и октомври. Некои единки остануваат тука во текот на летото.
Малата бела чапја (Egretta garzetta) е вид на чапја од родот Egretta која е многу слична на снежната чапја. Ја има и во Македонија.
Нужда (Egretta garzetta) є середнї великый бродивый птах з родины чаплёвых. Жыє в Европі, Азії, Африцї і в Австралії.
Нужда є тонка з довгыма ногами, тонкым шпіцятым дзёбаком і в порівнаню з другыма чаплями і релатівно силным і куртым карком. Мать снїгово біле піря у контрастї з чорным дзёбаком і чорныма ногами зо жовтыма перстами. У свадьбянім шатї мать дві довгы тыловы пірка, довше піря на горлї і ружову або синё зафарблену скору міджі дзёбаком і оком. Обидві поглавя суть фарбов тоты самы, молоды птахы суть скоре як дорослы птахы у зимнім шатї.
Нужда жыє в мочарях, мокрых або затопленых луках і полях, або в озерах і рыбниках. На зиму летить до Середоморя і до Африкы. В нашых краях ся обявує в лїтї.
Мать дуже пестре їджіня, їмать рыбы, жабы, слимакы, гады і водны хробакы. Кідь глядать їдло, стоїть у водї ани ся не рушать або іде дуже помаленькы і концентровано смотрить до воды. Як збачіть дашто зъїсти, такой дзёбаком поїмать.
Нужда (Egretta garzetta) є середнї великый бродивый птах з родины чаплёвых. Жыє в Европі, Азії, Африцї і в Австралії.
किल्चिया बकुला (अंग्रेजी:Little egret) (Egretta garzetta) चिरइन की इग्रेट (Egret) परिवार क सदस्य हवे।
किल्चिया बकुला (अंग्रेजी:Little egret) (Egretta garzetta) चिरइन की इग्रेट (Egret) परिवार क सदस्य हवे।
सानो सेतोबकुल्ला नेपालमा पाइने बकुल्ला प्रजातिको एक सानो सदस्य हो।
यो प्रजातिको चरा सेतो हुन्छ भने यसको ठुँड तीखो र कालो हुन्छ। यस पङ्क्षीको कालो खुट्टा र पहेँलो अौँलाहरू हुन्छन्। यो पङ्क्षी विशेषगरि सफा पानीमा बसोबास गर्छ भने यसले पानीमा पाइने प्रजातिहरू खाने गर्छ। यस पङ्क्षीले बकुल्ला प्रजातिको अन्य पङ्क्षीहरूको क्षेत्रमा विषेशगरि प्रजनन गर्ने गर्छ। यस रुखका पात र मरेका झारहरूले अग्लो रुखमा टुप्पोमा गुण बनाउने गर्दछ। यस पङ्क्षीले फितलो निलो र हल्का हरियो अण्डा पार्ने गर्छ। यस पङ्क्षीले आफ्नो चल्लालाई ६ हप्ता सम्म हुर्काउने गर्दछ।
यस पङ्क्षीले मुख्यतया यूरोप, अफ्रिका, एसिया, र अष्ट्रेलियाको उष्णकटिबंधीय प्रजनन गर्ने गर्छ। यस पङ्क्षीको प्रजनन दायरा उत्तर मुलुकहरू देखि संयुक्त अधिराज्य सम्म फैलिएको छ।[२]
यस प्रजातिको पंक्षी मुख्यतया न्यानो क्षेत्रमा बसोबास गर्छ भने हिउँद महिनाहरूमा उत्तरी क्षेत्रमा बसोबास गर्ने पंक्षीहरू पनि विषेशगरि अफ्रिकी मुलुक र दक्षिण एसियामा बसाइँसराइ गरेको तथ्याङ्क छ। यस प्रजातिका पंक्षीहरू प्रजनन महिना पछि कहिलेकाँही गृष्म ऋतुमा उत्तरी क्षेत्र तर्फ जाने गरेका छन्। पश्चिमी युरोपमा एक पटक विषेशगरि यो प्रजातिका पंक्षीलाई १९औँ शताब्दीमा टोपीको सजावटको लागि ठूलो मात्रामा शिकार भएको थियो र उत्तरपूर्वीय युरोपमा स्थानीय रूपमा लोप भएको थियो भने दक्षिण युरोपमा थोरै मात्रामा रहेको थियो। २१औँ शताब्दीको सुरुवातीमा यस पंक्षीले फ्रान्स, नेदरल्यान्ड्स, आयरल्याण्ड र बेलायतमा प्रजनन गर्न सुरु गरेको थियो। यो पंक्षी त्यसपछि देशमा विभिन्न क्षेत्रमा देखा परेको थियो। यस पंक्षीलाई सन् १९५४ मा बार्बाडोसमा देखापरेको थियो भने यसले त्यहीँबाट प्रजनन गर्न सुरु गरेको थियो।
वयस्क सानो सेतोबकुल्लाको लम्बाई ५५–६५ सेमी (२२–२६ इन्च) हुन्छ भने यस पंक्षीको एक पखेटा देखि अर्को पखेटाको लम्बाई ८८–१०६ सेमी (३५–४२ इन्च)हुन्छ र यस पंक्षीको तौल ३५०–५५० ग्रा (१२–१९ औंस) मापन गरिएको छ। यस प्रजातिको पंक्षीको प्वाँख सबै सेतो भएतापनि कहिँ कहिँ हल्का निलो धब्बाहरू हुन्छन्। यस पंक्षीको ठुँड लामो र पातलो हुन्छ भने यसको रङ्ग कालो हुन्छ।[३] यस पंक्षीको आँखाको नानी पहेँलो हुन्छ भने यसको चुच्चे भित्रको तल्लो भागमा हल्का हरियो र फिका खैरो रङ्गको हुन्छ। यस पंक्षीको माथिल्लो खुट्टा कालो हुन्छ भने तल्लो भागको खुट्टा र नग्राहरू पहेँला हुन्छन्। यस जातको उपप्रजातिको भने ठुँड र आँखा बीच पहेँलो छाला र फिक्का कालो रङ्गको खुट्टा हुन्छ।
सानो सेतोबकुल्ला एकदमै शान्त खालको पंक्षी हो र यसले प्रजननको उपयुक्त सयम आएपछि आफ्नो जोडि बन्नका लागि विभिन्न ध्वनिहरू निकाल्छ भने यसलाई कुनै पन खतराको महसुस भयोभने यसले त्यस वरिपरि रहेका अन्य प्रजातिका पंक्षीहरूलाई समेत विभिन्न आवाज निकाल्दै खतराको सङ्केत दिन्छ। यो पंक्षी बकुल्ला प्रजातिका अन्य चराहरूसँग पनि सन्देश आदनप्रदान गर्ने गर्छ भने बाँके बकुल्ला र वस्तु बकुल्लाले निकाल्ने ध्वनि मानव जातिको कानले ठम्याउन सक्दैन।
यस प्रजातिको पंक्षीको पश्चिममा प्रजनन दर उत्तर युरोप, मध्य पुर्वी अफ्रिका र दक्षिण एसिया सम्म रहेको छ। उत्तर युरोपेली क्षेत्रहरूबाट यस पंक्षी मुख्यतया अफ्रिका र केही एसियामा बसाइँसराइ गर्ने गरेको छ। एसियामा रहेका यस प्रजातिका पंक्षीहरू फिलिपिन्समा बसाइँसराइ गर्ने गरेका छन्। विश्वको पुर्वी क्षेत्रहरूमा यस पंक्षी इन्डोनेसिया र न्यू गिनियामा पाइन्छन्। बीसौं शताब्दीको अन्ततिर युरोपेली र नयाँ विश्वमा सानो सेतोबकुल्लाहरूको प्रजाति उत्तरी क्षेत्रबाट फैलिदै गएको एक तथ्याङ्कले जनाएको छ भने त्यसपछि यस पंक्षीलाई सन् १९५४ मा बार्बाडोसमा देखापरेको थियो र यसले त्यहीँबाट प्रजनन गर्न सुरु गरेको थियो। यो प्रजातिको पंक्षी हाल क्यारिबियन सागर देखि अमेरिकाको माथिल्लो क्षेत्रहरू सम्म फैलिएको छ।[४]
सानो सेतोबकुल्लाको बासस्थान भिन्न भिन्न ठाउँमा भएतापनि यो पंक्षी विषेग गरि तालको छेउछाउ, नदि, नहर, पोखरीमा पाइन्छ। यो पंक्षी समुद्र तटमा म्याङ्ग्रोभ क्षेत्र र हिलो भएको ठाउँमा पनि उत्तिकै मात्रामा पाइन्छ। यस पंक्षीको धान खेती इटालीमा एक महत्वपूर्ण बासस्थान हो। यो पंक्षी कहिलेकाँही गाईवस्तु भएको ठाउँमा पनि पाइन्छ।
सानो सेतोबकुल्ला एक सामाजिक पंक्षी हो र यो सानो समूहमा बस्ने गर्दछ। यद्यपि यस पंक्षीको व्यक्तिगत आहारा पाइने क्षेत्रमा भने यसले अन्य घुसपैठलाई छिर्नमा रोक लगाउँछ। यस पंक्षीले आफ्नो आहारा विभिन्न माध्यको प्रयोग गरेर समाउने गर्दछ। यसले आफ्नो सिकारलाई लामो दुरीबाटै ठम्याउन सक्छ र त्यसलाई निकैबेर हेर्छ र राम्रो मौका पायो भने आक्रमण गर्ने गर्छ। यसले मुख्यतया साना माछा, चेपाकाँडा र किरा फटयाङ्ग्राहरू खाने गर्छ। यस पंक्षी निकै चलाख हुन्छ भने यसले आफ्नो आहारा पाउनका लागि मानिसले फालेका रोटि र अन्य खाद्य वस्तु पानीमा फाल्छ र त्यसलाई माछाले खान आउँद यसले माछालाई छोप्ने गर्छ। जमिनमा भने यसले आफ्नो सिकारलाई विस्तारै हिँडेर र दोडिएर समाउने गर्दछ। यसले माछाका अलावा किरा, फटयाङ्ग्रा, साना चराहरू र माकुरो पनि खाने गर्दछ।
सिकारलाई लखेटिरहेको एक वयस्क सानो सेतोबकुल्ला
सानो माछा खाँदै गरेको एक सानो सेतोबकुल्ला
यस पंक्षीले आफ्नो गुण बकुल्ला प्रजातिको अन्य चराहरूले बनाए जसरीनै एक समूहमा गुण बनाउने गर्दछ। पश्चिम भारतमा भने यस पंक्षीले तटीय र सहरी गरि दुवै क्षेत्रमा गुण बनाउने गरेको पाइएको छ र यस पंक्षीले बाँके बकुल्लो र मझौला सेतोबकुल्लासँग पनि सहकार्य गर्दछ। युरोपमा भने बकुल्ला प्रजातिका बाँके बकुल्ला र मझौला सेतोबकुल्ला जस्ता पंक्षीहरू पाइने गर्छ। यस पंक्षीले मरेका र सुकेका झार, रुखका पात र बाँसको पातबाट अग्लो रुखको टुप्पोमा गुण बनाउने गर्दछ। केप भर्ड टापुमा भने यस पंक्षीले भिर पाखामा गुण बनाउने गरेको छ। यस पंक्षीको प्रजनन गर्ने क्षेत्र गुणबाट ३ बाट ४ मी (१० बाट १३ फिट) को दायरा भित्र हुन्छ। यस प्रजातिको पंक्षीले ३ देखि ५ वटा सम्म अण्डा २१ देखि २५ दिन सम्म कोरल्ने गर्दछ। यस पंक्षीको अण्डा हल्का पहेँलो र हल्का निलो मिसिएको हुन्छ। यस पंक्षीको सानो बच्चाहरू सबै सेता हुन्छन् र तिनीहरूलाई दुवै भाले र पोथिले सिहार्ने गर्छन्।
अण्डाबाट निस्कीएको एक बच्चा
अण्डा
बच्चाहरू
बच्चालाई आहारा ख्वाउँदै सानो सेतोबकुल्लाहरू
यस पंक्षी विश्व लगभग सबै मुलुकहरूमा सहजै पाइने भएकाले यसलाई अन्तर्राष्ट्रिय प्रकृति संरक्षण सङ्घ द्वरा कम चासोका प्रजातिको रुपमा वर्गीकृत गरिएको छ र यसलाई आइयुसीएनको रातो सूचीमा पनि सूचीकृत गरिएको छ।[५]
सानो सेतोबकुल्ला नेपालमा पाइने बकुल्ला प्रजातिको एक सानो सदस्य हो।
यो प्रजातिको चरा सेतो हुन्छ भने यसको ठुँड तीखो र कालो हुन्छ। यस पङ्क्षीको कालो खुट्टा र पहेँलो अौँलाहरू हुन्छन्। यो पङ्क्षी विशेषगरि सफा पानीमा बसोबास गर्छ भने यसले पानीमा पाइने प्रजातिहरू खाने गर्छ। यस पङ्क्षीले बकुल्ला प्रजातिको अन्य पङ्क्षीहरूको क्षेत्रमा विषेशगरि प्रजनन गर्ने गर्छ। यस रुखका पात र मरेका झारहरूले अग्लो रुखमा टुप्पोमा गुण बनाउने गर्दछ। यस पङ्क्षीले फितलो निलो र हल्का हरियो अण्डा पार्ने गर्छ। यस पङ्क्षीले आफ्नो चल्लालाई ६ हप्ता सम्म हुर्काउने गर्दछ।
यस पङ्क्षीले मुख्यतया यूरोप, अफ्रिका, एसिया, र अष्ट्रेलियाको उष्णकटिबंधीय प्रजनन गर्ने गर्छ। यस पङ्क्षीको प्रजनन दायरा उत्तर मुलुकहरू देखि संयुक्त अधिराज्य सम्म फैलिएको छ।
यस प्रजातिको पंक्षी मुख्यतया न्यानो क्षेत्रमा बसोबास गर्छ भने हिउँद महिनाहरूमा उत्तरी क्षेत्रमा बसोबास गर्ने पंक्षीहरू पनि विषेशगरि अफ्रिकी मुलुक र दक्षिण एसियामा बसाइँसराइ गरेको तथ्याङ्क छ। यस प्रजातिका पंक्षीहरू प्रजनन महिना पछि कहिलेकाँही गृष्म ऋतुमा उत्तरी क्षेत्र तर्फ जाने गरेका छन्। पश्चिमी युरोपमा एक पटक विषेशगरि यो प्रजातिका पंक्षीलाई १९औँ शताब्दीमा टोपीको सजावटको लागि ठूलो मात्रामा शिकार भएको थियो र उत्तरपूर्वीय युरोपमा स्थानीय रूपमा लोप भएको थियो भने दक्षिण युरोपमा थोरै मात्रामा रहेको थियो। २१औँ शताब्दीको सुरुवातीमा यस पंक्षीले फ्रान्स, नेदरल्यान्ड्स, आयरल्याण्ड र बेलायतमा प्रजनन गर्न सुरु गरेको थियो। यो पंक्षी त्यसपछि देशमा विभिन्न क्षेत्रमा देखा परेको थियो। यस पंक्षीलाई सन् १९५४ मा बार्बाडोसमा देखापरेको थियो भने यसले त्यहीँबाट प्रजनन गर्न सुरु गरेको थियो।
বামুণ বগলী[2] (ইংৰাজী: Little Egret, বৈজ্ঞানিক নাম-Egretta garzetta) এটা সৰু আকাৰৰ বগলীৰ প্ৰজাতি৷ ই বহুলভাৱে বিস্তৃত জলচৰ চৰাই৷
পূৰ্ণবয়স্ক বামুণ বগলীৰ দেহৰ দৈৰ্ঘ্য ৫৫-৬৫ ছে:মি: আৰু ওজন প্ৰায় ৩৫০-৫৫০ গ্ৰাম হয়৷ ইয়াৰ সমগ্ৰ দেহটো ধকধকীয়া বগা৷ উপ-প্ৰজাতি garzetta ৰ ঠেং দীঘল আৰু ক'লা বৰণৰ, ঠৌঁট ঠেক, ক'লা৷ প্ৰজননৰ সময়ত ইয়াৰ মূৰৰ কিছু তলৰ পৰা দুডাল আৰু বুকুৰ পৰা একাধিক দীঘল বিশেষ ধৰণৰ পাখি (plumes) ওলায়৷ তাৰোপৰি ইয়াৰ ঠোঁট আৰু চকুৰ মাজৰ অংশটো ৰঙচুৱা হৈ উঠে৷
পোৱালি বামুণ বগলীৰ বাহ্যিক গঠন প্ৰজনন নকৰা পূৰ্ণবয়স্ক বগলীৰ সৈতে একে হয়৷ ই সাধাৰণতে নীৰৱে থাকে যদিও ভয় খালে ই বিভিন্ন শব্দ কৰিব পাৰে৷
বৰ্তমানলৈকে বামুণ বগলীৰ তিনিবিধ উপ-প্ৰজাতি চিনাক্ত কৰা হৈছে[3]-
বামুণ বগলী প্ৰধানকৈ ইউৰোপ, আফ্ৰিকা, এছিয়া তথা অষ্ট্ৰেলিয়াত বিস্তৃত হৈ আছে৷ বিষুৱীয় অঞ্চল সমূহত ই স্থানীয় ভাৱে বিস্তৃত৷ কিন্তু ইউৰোপৰ পৰা ইহঁতে শীতকালত আফ্ৰিকা তথা দক্ষিণ এছিয়ালৈ প্ৰব্ৰজন কৰে৷
বামুণ বগলীয়ে সাধাৰণতে মাছ, পোক-পতংগ, উভচৰ প্ৰাণী, কেকোঁৰা আৰু বিভিন্ন সৰীসৃপ আদি খাই জীয়াই থাকে৷ ই সাধাৰণতে অগভীৰ পানীত চোপ লৈ থাকি খাদ্যৰ চিকাৰ কৰে৷
বামুণ বগলীয়ে জাক-পাতি বাস কৰে৷ ই গছ বা জোপোহা আদিত ডালিৰে বাহ সাজে৷ এবাৰত ই ৩-৫ টাকৈ কণী পাৰে৷ মতা-মাইকী উভয়ে উমনি দিয়া আৰু পোৱালিৰ যত্ন লয়৷ কণীৰ আকাৰ ডিম্বাকৃতিৰ আৰু নীল-সেউজীয়া বৰণৰ৷ ২১-২৫ দিনৰ উমনিৰ অন্তত কণি ফুটি পোৱালি জগে৷ ৪০-৪৫ দিনৰ ভিতৰত পোৱালিৰ পাখি গজিবলৈ আৰম্ভ কৰে৷
বামুণ বগলীৰ জনসংখ্যা বৰ্তমান বিশেষ সমস্যাৰ সন্মুখীন হোৱা নাই বাবে বৰ্তমান ইয়াক সংকটৰ পৰা মুক্ত বুলি স্বীকৃতি দিয়া হৈছে৷
বামুণ বগলী (ইংৰাজী: Little Egret, বৈজ্ঞানিক নাম-Egretta garzetta) এটা সৰু আকাৰৰ বগলীৰ প্ৰজাতি৷ ই বহুলভাৱে বিস্তৃত জলচৰ চৰাই৷
சின்னக் கொக்கு அல்லது சிறு வெண் கொக்கு (little egret; Egretta garzetta) என்பது கொக்கு இனத்தில் சிறியவகை வெள்ளைக் கொக்கு ஆகும்,இது ஒரு நீர்ப்பறவையாகும்.
வளர்ந்த சிறு வெண் கொக்கு 55–65 செ.மீ (22–26 இன்ச்) நீளமுடையதாகவும், சிறகு விரிந்த நிலையில் 88–106 செ.மீ (35–42 அங்குளம்) அகலமுடையது. இதன் எடை 350–550 கிராம் ஆகும். இதன் இறகுகள் வெள்ளை நிறமுடையது. இதன் கால்கள் நீண்டு கறுப்பாவும், பாதங்கள் மஞ்சள் நிறத்திலும் காணப்படும்.
சின்னக் கொக்கு அல்லது சிறு வெண் கொக்கு (little egret; Egretta garzetta) என்பது கொக்கு இனத்தில் சிறியவகை வெள்ளைக் கொக்கு ஆகும்,இது ஒரு நீர்ப்பறவையாகும்.
ಕೊಕ್ಕರೆ ಅಥವಾ ಬೆಳ್ಳಕ್ಕಿ ಕಾಗೆಯಷ್ಟು ದೊಡ್ಡದಾದ ಆದರೆ ದೇಹದಷ್ಟೇ ಉದ್ದ ಕಾಲುಗಳೂ, ಕುತ್ತಿಗೆಯೂ ಇರುವ ಉದ್ದ ಕಾಲಿನ ನೀರು ಹಕ್ಕಿ (ಕ್ರೌಂಚ, ಸಾರಸ).
ಕೊಕ್ಕರೆಯಲ್ಲಿ ಎರಡು ಉಪವರ್ಗಗಳಿವೆ. ಭಾರತವನ್ನೊಳಗೊಂಡಂತೆ ಏಷಿಯಾ, ಯುರೋಪು, ಆಫ್ರಿಕಾಗಳಲ್ಲಿ ಕಂಡು ಬರುವ E. g. garzetta ಹಾಗೂ ಇಂಡೋನೇಷಿಯಾ, ಆಸ್ಟ್ರೇಲಿಯಾಗಳಲ್ಲಿ ಕಂಡು ಬರುವ E. g. nigripes.
ಪಶ್ಚಿಮ ಆಫ್ರಿಕಾ ಮತ್ತು ಕೆಂಪು ಸಮುದ್ರರಿಂದ ಭಾರದದ ಕರಾವಳಿಯಲ್ಲಿ ಕಂಡು ಬರುವ Western Reef-Egret, Egretta gularis ಹಾಗೂ ಪೂರ್ವ ಆಫ್ರಿಕಾ, ಮಡಗಾಸ್ಕರ್, ಕೊಮೊರೋಸ್, ಆಲ್ಡಬ್ರ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ಕಂಡು ಬರುವ Dimorphic Egret, Egretta (garzetta/gularis) ಉದ್ದಕಾಲಿನ ನೀರು ಹಕ್ಕಿಯನ್ನು ಬೇರೆಯೇ ವರ್ಗಕ್ಕೆ ಸೇರಿಸಲಾಗಿದೆ.
೩೫೦-೫೫೦ ಗ್ರಾಂಗಳವರೆಗೆ ತೂಗುವ ವಯಸ್ಕ ಕೊಕ್ಕರೆಯ ಉದ್ದ ಸುಮಾರು ೫೫-೬೫ ಸೆ.ಮೀ. ಇದ್ದು, ರೆಕ್ಕೆ ಬಿಡಿಸಿದಾಗ ೮೮-೧೦೬ ಸೆ.ಮೀ. ನಷ್ಟು ಅಗಲ ಇರುತ್ತದೆ. ಅಚ್ಚ ಬಿಳಿ ಬಣ್ಣದ ಪುಕ್ಕ, ಕಪ್ಪಗಿನ ಉದ್ದನೆಯ ಕಾಲು, ಹಳದಿ ಬಣ್ಣದ ಪಾದ ಮತ್ತು ಕಪ್ಪಗಿನ ನೀಳವಾದ ಕೊಕ್ಕು ಇದರ ದೈಹಿಕ ಲಕ್ಷಣ. ಮರಿ ಮಾಡುವ ಕಾಲದಲ್ಲಿ ಕತ್ತಿನ ಹಿಂಭಾಗ ಎರಡು ಉದ್ದನೆಯ ಪುಕ್ಕ ಹಾಗೂ ಎದೆ ಮತ್ತು ಬೆನ್ನಿನಲ್ಲಿ ಚಾಮರದಂತಹ ನವಿರಾದ ಪಾರದರ್ಶಕ ಪುಕ್ಕಗಳು ಕಾಣಿಸಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಕಣ್ಣು ಮತ್ತು ಕೊಕ್ಕಿನ ಮಧ್ಯದ ಪುಕ್ಕವಿಲ್ಲದ ಚರ್ಮ ಭಾಗ ಕೆಂಪು ಅಥವಾ ನೀಲಿ ಬಣ್ಣ ತಳೆಯುತ್ತದೆ. ಮರಿ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಸಾಮಾನ್ಯ ವಯಸ್ಕ ಹಕ್ಕಿಗಳಂತೆಯೇ ಇರುತ್ತವೆ. garzetta ಉಪವರ್ಗದ ಹಕ್ಕಿಗಳಿಗೆ ಹಳದಿ ಪಾದ ಇದ್ದು, ಕಣ್ಣಿನ ಹಾಗೂ ಕೊಕ್ಕಿನ ನಡುವಿನ ಚರ್ಮ ಭಾಗ ಬೂದು-ಹಸಿರು ಬಣ್ಣ ತಳೆದಿರುತ್ತದೆ. nigripes ಉಪವರ್ಗದ ಹಕ್ಕಿಗಳ ಪಾದ ಕಪ್ಪಿದ್ದು, ಕಣ್ಣಿನ ಹಾಗೂ ಕೊಕ್ಕಿನ ನಡುವಿನ ಚರ್ಮ ಭಾಗ ಹಳದಿ ಬಣ್ಣವಿರುತ್ತದೆ.
ಕೊಕ್ಕರೆಗಳು ಶಾಂತ ಸ್ವಭಾವದ ಹಕ್ಕಿಗಳಾದರೂ ಗೊಂದಲಗೊಂಡಾಗ ತಮ್ಮ ಹಿಂಡಿನಲ್ಲಿ ಕರ್ಕಶವಾಗಿ ಗದ್ದಲವೆಬ್ಬಿಸುತ್ತದೆ.
ಯುರೋಪು, ಏಷಿಯಾ, ಆಸ್ಟೇಲಿಯಾದ ಉಷ್ಣವಲಯದ ಒಳನಾಡಿನ ಹಾಗೂ ಕರಾವಳಿಯ ಜವುಗು ಪ್ರದೇಶ ಇವುಗಳ ಬೀಡು. ಯುರೋಪಿನಲ್ಲಿ ನೆಲೆ ಬಿಟ್ಟಿರುವ ಕೊಕ್ಕರೆಗಳು ಚಳಿಗಾಲದಲ್ಲಿ ಆಫ್ರಿಕಾ ಅಥವಾ ಪಶ್ಚಿಮ ಏಶಿಯಾದ ಖಂಡಗಳಿಗೆ ವಲಸೆ ಹೋಗುತ್ತವೆ. ಮರಿ ಮಾಡಿದ ಕಾಲದ ನಂತರ ಉತ್ತರದೆಡೆಗೆ ಪ್ರಯಾಣ ಬೆಳೆಸುವುದು ಇವುಗಳ ಹರವು ಹೆಚ್ಚಲು ಕಾರಣ.
ಇತ್ತೀಚಿನ ದಿನಗಳಲ್ಲಿ ಕೊಕ್ಕರೆ "ಹೊಸ ಪ್ರಪಂಚ"ದವರೆಗೂ (ಏಷಿಯಾ, ಯುರೋಪು, ಆಫ್ರಿಕಾ ಖಂಡಗಳನ್ನು ಹೊರತು ಪಡಿಸಿ ಉಳಿದ ಖಂಡಗಳು. ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಆಸ್ಟೇಲಿಯಾ, ಅಮೇರಿಕಾವನ್ನು ನ್ಯು ವಲ್ಡ್ ಎಂದು ಕರೆಯಲಾಗುತ್ತದೆ) ತನ್ನ ವ್ಯಾಪ್ತಿ ವಿಸ್ತರಿಸಿದೆ. ಇದರ ಬಗ್ಗೆ ಸಿಗುವ ಮೊದಲ ದಾಖಲೆ ಏಪ್ರಿಲ್ ೧೯೫೪ರಲ್ಲಿ Barbadosನಲ್ಲಿ ಕಾಣಿಸಿದ್ದು. ಅಲ್ಲಿಯ ದ್ವೀಪಗಳಲ್ಲಿ ೧೯೯೪ರಿಂದ ಮರಿ ಮಾಡಲು ಆರಂಭಿಸಿದೆ. ದಕ್ಷಿಣದಲ್ಲಿ Surinam ಮತ್ತು Brazil ನಿಂದ ಹಿಡಿದು ಉತ್ತರದ Newfoundland ಮತ್ತು Quebecವರೆಗೂ ಇವುಗಳ ಸಂಖ್ಯೆಯಲ್ಲಿ ಹೆಚ್ಚಳ ಕಂಡುಬರುತ್ತಿದೆ. ಉತ್ತರ ಅಮೇರಿಕಾದ ಪೂರ್ವ ಕರಾವಳಿಯಿಂದ ಉತ್ತರದೆಡೆಗೆ Snowy Egretsಗಳೊಡನೆ ಪ್ರಯಾಣಿಸಿರಬಹುದೆಂದು ಊಹಿಸಲಾಗಿದೆ.
ಸರಿ ಸುಮಾರು ೧೯೫೦ರವರೆಗೆ ಪಶ್ಚಿಮ ಯುರೋಪಿನವರೆಗೆ ಮಾತ್ರ ವಿಸ್ತರಿಸಿದ್ದ ಕೊಕ್ಕರೆಗಳು ಮುಂದಿನ ಕೆಲವು ದಶಕಗಳಲ್ಲಿ ಪಶ್ಚಿಮ ಫ್ರಾನ್ಸ್ ಮತ್ತು ಉತ್ತರದ ಕರಾವಳಿಯವರೆಗೂ ವಿಸ್ತರಿಸಿದೆ. ೧೯೭೯ ಮತ್ತು ೧೯೯೦ರಲ್ಲಿ ನೆದರ್ಲ್ಯಾಂಡಿನಲ್ಲಿ ಕೂಡ ಮರಿ ಮಾಡಿದ ವರದಿಯಿದೆ.
೨೦ನೆಯ ಶತಮಾನದ ಅಂತ್ಯದವರೆಗೂ ಬ್ರಿಟನ್ನಿನಲ್ಲಿ ಕೊಕ್ಕರೆಗಳು ಮರಿ ಮಾಡಿದ ದಾಖಲೆಗಳಿಲ್ಲವಾದರೂ ಇತ್ತೀಚಿನ ಕೆಲವು ದಶಕಗಳಲ್ಲಿ ಅವುಗಳ ವಿಸ್ತಾರ ಅಲ್ಲಿಯ ಕರಾವಳಿಯಲ್ಲೂ ವ್ಯಾಪಿಸಿದೆ. ೧೯೭೦ರಲ್ಲಿ Sussex ಎಂಬಲ್ಲಿ ಮೊದಲು ಮರಿ ಮಾಡಿದ್ದೆಂಬ ವಾದವಿದ್ದರೂ Brownsea Island ದ Dorset ನಲ್ಲಿ ೧೯೯೬ರಲ್ಲಿ ಮರಿ ಮಾಡಿದ್ದು ಅಧಿಕೃತವಾಗಿ ಸ್ವೀಕಾರಗೊಂಡಿದೆ. ಇತ್ತೀಚಿನ ದಿನಗಳಲ್ಲಿ ಇವುಗಳ ವ್ಯಾಪ್ತಿ ಪಶ್ಚಿಮ ಇಂಗ್ಲೆಂಡಿನವರೆಗೆ ವೃದ್ಧಿಸಿದ್ದು ೨೦೦೨ರಲ್ಲಿ ವೇಲ್ಸ್ನಲ್ಲಿ ಕೂಡ ಮರಿ ಮಾಡಿದೆ.
೧೯೯೭ರಲ್ಲಿ ಇರ್ಲೆಂಡಿನ County Corkಎಂಬಲ್ಲಿ ಮೊದಲ ಬಾರಿಗೆ ಮರಿ ಮಾಡಿದೆ.
ಮರದ ಕೊಂಬೆ, ಪೊದೆಗಳಲ್ಲಿ ಕಸ ಕಡ್ಡಿಗಳಿಂದ ಗೂಡು ಕಟ್ಟಿಕೊಳ್ಳುವ ಕೊಕ್ಕರೆಗಳು ಇತರ ಉದ್ದ ಕಾಲಿನ ನೀರು ಹಕ್ಕಿಗಳ ಜೊತೆ ಗುಂಪು ಗುಂಪಾಗಿ ನೆಲೆಸುತ್ತವೆ. Cape Verde ದ್ವೀಪಗಳಂತಹ ಪ್ರದೇಶದಲ್ಲಿ ಕೋಡುಗಲ್ಲಿನ ಇಳಿಜಾರುಭಾಗಗಳಲ್ಲಿ ಗೂಡು ಕಟ್ಟಿಕೊಳ್ಳುತ್ತವೆ. ಗೂಡಿನ ಸುತ್ತಲಿನ ೩-೪ ಮೀಟರ್ ವ್ಯಾಪ್ತಿ ಪ್ರದೇಶವನ್ನು ಗಡಿಯಾಗಿ ಪರಿಗಣಿಸಿ ಶತ್ರುಗಳಿಂದ ರಕ್ಷಿಸಿಕೊಳ್ಳುತ್ತದೆ. ಹೆಣ್ಣು ಕೊಕ್ಕರೆ ಒಮ್ಮೆ ೩-೫ ಮೊಟ್ಟೆ ಇಟ್ಟು, ೨೧-೨೫ದಿನಗಳವರೆಗೆ ಸರದಿಯಲ್ಲಿ ಗಂಡು ಹೆಣ್ಣು ಎರಡೂ ಹಕ್ಕಿಗಳು ಕಾವು ಕೊಟ್ಟು ಮರಿ ಮಾಡುತ್ತವೆ. ಅಂಡಾಕೃತಿಯ ಮೊಟ್ಟೆಗಳು ಮಂದವಾದ ಹಸಿರು-ನೀಲಿ ಬಣ್ಣದಿಂದ ಕೂಡಿರುತ್ತದೆ. ೪೦-೪೫ ದಿನಗಳವರೆಗೆ ಗುಟುಕು ಪಡೆವ ಮರಿ ಹಕ್ಕಿ, ನಂತರ ಸ್ವತಂತ್ರವಾಗುತ್ತದೆ.
ನಾಲೆಯ ಜೌಗುಗಳಲ್ಲಿ, ಕೆಸರು ಗದ್ದೆಗಳಲ್ಲಿ, ಕೆರೆಗಳ ತೆಳು ನೀರಿನಲ್ಲಿ, ಗುಂಪುಗಳಲ್ಲಿ ಕಪ್ಪೆ, ಏಡಿ, ಮೀನುಗಳು, ಸೀಗಡಿ ಮೊದಲಾದವುಗಳನ್ನು ಭೇಟೆಯಾಡುತ್ತವೆ.
ಒಂದು ಕಾಲದಲ್ಲಿ ಯೂರೋಪಿನ ಶ್ರೀಮಂತರು ಕೊಕ್ಕರೆಯ ಪುಕ್ಕಗಳನ್ನು ಟೋಪಿಗಳಿಗೆ ಅಲಂಕಾರವಾಗಿ ಸಿಕ್ಕಿಸಿಕೊಳ್ಳುತ್ತಿದ್ದರು. ೧೯ನೇ ಶತಮಾನದಲ್ಲಿ ಇದರ ಗೀಳು ಹೆಚ್ಚಿಸಿಕೊಂಡು ಮಿಲಿಯಗಟ್ಟಲೆ ಸಂಖ್ಯೆಯಲ್ಲಿ ಇವುಗಳ ಹತ್ಯೆಗಯ್ಯಲಾಯಿತು. ಪುಕ್ಕಗಳಿಗಾಗಿ ಇವುಗಳನ್ನು ಸಾಕಲಾಯಿತಾದರೂ ಇವುಗಳ ಭೇಟೆ ಅವ್ಯಾಹತವಾಗಿ ಸಾಗಿ, ೧೮೮೯ರಲ್ಲಿ ಬಿಟನ್ನಿನ Royal Society for the Protection of Birds ಸಂಸ್ಥೆಯ ಉಗಮಕ್ಕೆ ಪ್ರಚೋದನೆಯನ್ನು ನೀಡಿತು. ಇದರ ಭೇಟೆಗೆ ಕಾನೂನಿನ ಪ್ರತಿಬಂಧ ಇರುವುದರಿಂದ ಇದರ ಸಂಖ್ಯೆ ಈಗ ವೃದ್ಧಿಸಿದೆ.
Egretta garzetta
In Breeding plumage-actively catching prey in Kolkata, West Bengal, India.
Breeding adult
In breeding plumage in Hyderabad, India.
In breeding plumage in Hyderabad.
Breeding plumage in Hyderabad, India.
Breeding plumage in Kolkata.
Adult breeding & Immature in Kolkata.
Adult breeding & Great Egret Casmerodius albus hunting in Kolkata, .
Egretscape (Little & Great Egrets) in Kolkata.
Egrets (Little & Great) & Cormorants (Indian) hunting in Kolkata.
In Breeding plumage-actively catching prey in Kolkata.
Immatures in Kolkata.
Adult with Immature in Kolkata.
In Bhopal, Madhya Pradesh, India.
ssp nigripes Australia note foot colour.
ಕೊಕ್ಕರೆ ಅಥವಾ ಬೆಳ್ಳಕ್ಕಿ ಕಾಗೆಯಷ್ಟು ದೊಡ್ಡದಾದ ಆದರೆ ದೇಹದಷ್ಟೇ ಉದ್ದ ಕಾಲುಗಳೂ, ಕುತ್ತಿಗೆಯೂ ಇರುವ ಉದ್ದ ಕಾಲಿನ ನೀರು ಹಕ್ಕಿ (ಕ್ರೌಂಚ, ಸಾರಸ).
De kleine zilverreiher (Egretta garzetta) is een reiher uut de femielje Ardeidae van 't heslacht Egretta.
De kleine zilverreiher is 55-65 cm hroôt en ei een spanwiedte van 88 tot 106 cm breêd. Zen veêrenkleêd is aelemille wit, allaen zen poôten en zen dinne snaevel zien zwart. Zen teên'n zien heêlhroen. In de broedtied èn de adulte reihers ok lange plumen in der nikke en op der bost en wor de kael'n uud tussen de snaevel en de oôhen roôd of blauw. De jonge zien der onheveêr 't zelfde uut. De kleine zilverreiher liek op de hroôte zilverreiher mè dezen ei een hele snaevelbaosis.
Kleine zilverreihers komm'n voe in de wermere hedeêlten van Europa, Azië, Afrika en Australië. De miste zien ier standveugels, de veugels uut 't noôrn trokken ni Afrika en Zuud-Azië.
Tot 1950 kwam de kleine zilverreiher allin voe in Zuud-Europa, mè laeter kwamm'n ze ok voe in Frankriek en in Nederland broeien den eêssen in 1979. In 't Vereênigd Konienkriek kwam 't en wat laeter, 't eêste broedheval is uut 1996, mè noe is 't een rehelmaetihe broeier in vurral de kusthebied'n.
Ok zien ze in Noord-Amerika op sommihe plekken alhemeên, op Barbados wier den eêssen ezien in 1954 en ier behon den eêssen te broeien in 1994. Ze zien rehelmaetig te zien in 't hebied van Quebec tot Suriname en Brezilië.
Kleine zilverreiher nesteln in kelonies mie are waedveugels in boômen of soms op kliffen. Ze verdedihen 't nist allebei, in een straele tot 4 meter van 't nist of. Ze lèn vier tot vuuf eiers die an 21-25 daehen worn bebroed. 't Zien blauwhroene eiers, mat, wiruut an jonge komm'n die an 40 tot 45 daehen worn verzurgd deur de ouwers.
Kleine zilverreihers jaehen in ondiep waeter en moerassihe weilan'n wiran ze amfibieën, vissen, waeterbeêsjes en insect'n eetn. Deze vangen ze deur te renn'n wideur an de proôien worn opeschrikt of deur stille te staene en der proôie te verassen.
Kleine zilverreihers vliehen snel en mie hebohen vleuhels, in tehenstellieng tot de moeizaeme vlucht van de hroôte zilverreiher. Kleine zilverreihers zien over 't alhemeên ok actiever in bewehieng.
De kleine zilverreiher (Egretta garzetta) is een reiher uut de femielje Ardeidae van 't heslacht Egretta.
De kleine zilverreiher is 55-65 cm hroôt en ei een spanwiedte van 88 tot 106 cm breêd. Zen veêrenkleêd is aelemille wit, allaen zen poôten en zen dinne snaevel zien zwart. Zen teên'n zien heêlhroen. In de broedtied èn de adulte reihers ok lange plumen in der nikke en op der bost en wor de kael'n uud tussen de snaevel en de oôhen roôd of blauw. De jonge zien der onheveêr 't zelfde uut. De kleine zilverreiher liek op de hroôte zilverreiher mè dezen ei een hele snaevelbaosis.
Séu Pha̍k-Lù (小白鷺, ho̍k-miàng: Egretta garzetta) he yit-chúng chûng-hîn sia̍p-khìm, su̍k-yî Lù-khô Pha̍k-Lù-su̍k.
Séu Pha̍k-Lù (小白鷺, ho̍k-miàng: Egretta garzetta) he yit-chúng chûng-hîn sia̍p-khìm, su̍k-yî Lù-khô Pha̍k-Lù-su̍k.
白鷺鷥
badakuwang , u tabakiay a ayam. u kulit nu kidu sa u sangelacay. u lumeniay a kulit i laway atu kuku'. hali pacabay tu katazazan. sawsawni maazih badakuwang atu katazazan i tukus. tabaki ki kidu , tanaya ku kidu maka 50-60cm. caay kaasu' ku ngiha, ka..ka..ka...sa ku suni.
auaukan ku kanamuhan nu badakuwan.
yadah ku badakuwang i laku. nazikuzan mitabi i umah yadah ku badakuwang. yadah ku badakuwang i umaumahan nu Ciwidian.
白鷺（學名：Egretta garzetta），別名小白鷺、白鷺鷥、白翎鷥，中型涉禽，屬於鷺科白鷺屬。體長約56cm，全身羽毛白色，生殖期間枕部垂有兩條細長的長翎作為飾羽，背和上胸部分披蓬鬆蓑羽，期後消失。細長黑喙；黑腿，黃腳掌；叫聲：於繁殖巢群中發出嘎嘎嘎叫聲。
The little egret (Egretta garzetta) is a species of small heron in the family Ardeidae. The genus name comes from the Provençal French Aigrette, "egret", a diminutive of Aigron," heron". The species epithet garzetta is from the Italian name for this bird, garzetta or sgarzetta.
撒奇萊雅族語詞典
The little egret (Egretta garzetta) is a species of small heron in the family Ardeidae. It is a white bird with a slender black beak, long black legs and, in the western race, yellow feet. As an aquatic bird, it feeds in shallow water and on land, consuming a variety of small creatures. It breeds colonially, often with other species of water birds, making a platform nest of sticks in a tree, bush or reed bed. A clutch of three to five bluish-green eggs is laid and incubated by both parents for about three weeks. The young fledge at about six weeks of age.
Its breeding distribution is in wetlands in warm temperate to tropical parts of Europe, Africa, Asia, and Australia. A successful colonist, its range has gradually expanded north, with stable and self-sustaining populations now present in the United Kingdom.[2]
In warmer locations, most birds are permanent residents; northern populations, including many European birds, migrate to Africa and southern Asia to over-winter there. The birds may also wander north in late summer after the breeding season, and their tendency to disperse may have assisted in the recent expansion of the bird's range. At one time common in Western Europe, it was hunted extensively in the 19th century to provide plumes for the decoration of hats and became locally extinct in northwestern Europe and scarce in the south. Around 1950, conservation laws were introduced in southern Europe to protect the species and their numbers began to increase. By the beginning of the 21st century the bird was breeding again in France, the Netherlands, Ireland and Britain. Its range is continuing to expand westward, and the species has begun to colonise the New World; it was first seen in Barbados in 1954 and first bred there in 1994. The International Union for Conservation of Nature has assessed the bird's global conservation status as being of "least concern".
The little egret was formally described by the Swedish naturalist Carl Linnaeus in 1766 in the twelfth edition of his Systema Naturae under the binomial name Ardea garzetta.[3] It is now placed with 12 other species in the genus Egretta that was introduced in 1817 by the German naturalist Johann Reinhold Forster with the little egret as the type species.[4][5] The genus name comes from the Provençal French Aigrette, "egret", a diminutive of Aigron, "heron". The species epithet garzetta is from the Italian name for this bird, garzetta or sgarzetta.[6]
Two subspecies are recognised:[5]
Three other egret taxa have at times been classified as subspecies of the little egret in the past but are now regarded as two separate species. These are the western reef heron Egretta gularis which occurs on the coastline of West Africa (Egretta gularis gularis) and from the Red Sea to India (Egretta gularis schistacea), and the dimorphic egret (Egretta dimorpha), found in East Africa, Madagascar, the Comoros and the Aldabra Islands.[7]
_in_flight_Cyprus.jpg)
The adult little egret is 55–65 cm (22–26 in) long with an 88–106 cm (35–42 in) wingspan, and weighs 350–550 g (12–19 oz). Its plumage is normally entirely white, although there are dark forms with largely bluish-grey plumage.[8] In the breeding season, the adult has two long plumes on the nape that form a crest. These plumes are about 150 mm (6 in) and are pointed and very narrow. There are similar feathers on the breast, but the barbs are more widely spread. There are also several elongated scapular feathers that have long loose barbs and may be 200 mm (8 in) long. During the winter the plumage is similar but the scapulars are shorter and more normal in appearance. The bill is long and slender and it and the lores are black. There is an area of greenish-grey bare skin at the base of the lower mandible and around the eye which has a yellow iris. The legs are black and the feet yellow. Juveniles are similar to non-breeding adults but have greenish-black legs and duller yellow feet,[9] and may have a certain proportion of greyish or brownish feathers.[8] The subspecies nigripes differs in having yellow skin between the bill and eye, and blackish feet. During the height of courtship, the lores turn red and the feet of the yellow-footed races turn red.[8]
Little egrets are mostly silent but make various croaking and bubbling calls at their breeding colonies and produce a harsh alarm call when disturbed. To the human ear, the sounds are indistinguishable from the black-crowned night heron (Nycticorax nycticorax) and the cattle egret (Bubulcus ibis) with which it sometimes associates.[9]
The breeding range of the western race (E. g. garzetta) includes southern Europe, the Middle East, much of Africa and southern Asia. Northern European populations are migratory, mostly travelling to Africa although some remain in southern Europe, while some Asian populations migrate to the Philippines. The eastern race, (E. g. nigripes), is resident in Indonesia and New Guinea, while E. g. immaculata inhabits Australia and New Zealand, but does not breed in the latter.[8] During the late twentieth century, the range of the little egret expanded northwards in Europe and into the New World, where a breeding population was established on Barbados in 1994. The birds have since spread elsewhere in the Caribbean region and on the Atlantic coast of the United States.[10]
The little egret's habitat varies widely, and includes the shores of lakes, rivers, canals, ponds, lagoons, marshes and flooded land, the bird preferring open locations to dense cover. On the coast it inhabits mangrove areas, swamps, mudflats, sandy beaches and reefs. Rice fields are an important habitat in Italy, and coastal and mangrove areas are important in Africa. The bird often moves about among cattle or other hoofed mammals.[8]
Little egrets are sociable birds and are often seen in small flocks. Nevertheless, individual birds do not tolerate others coming too close to their chosen feeding site, though this depends on the abundance of prey.
They use a variety of methods to procure their food; they stalk their prey in shallow water, often running with raised wings or shuffling their feet to disturb small fish, or may stand still and wait to ambush prey. They make use of opportunities provided by cormorants disturbing fish or humans attracting fish by throwing bread into water. On land they walk or run while chasing their prey, feed on creatures disturbed by grazing livestock and ticks on the livestock, and even scavenge. Their diet is mainly fish, but amphibians, small reptiles, mammals and birds are also eaten, as well as crustaceans, molluscs, insects, spiders and worms.[8]
_feeding_Cyprus_1.jpg)
fishing in Cyprus
_feeding_Cyprus_2.jpg)
fishing in Cyprus
Fishing 1 - catching, Muttukadu, India
Fishing 2 - catching, Muttukadu, India
Fishing 3 - catching in bill, Muttukadu, India
Fishing 4 - swallowing, Muttukadu, India
Fishing 5 - swallowing, Muttukadu, India
Little egrets nest in colonies, often with other wading birds. On the coasts of western India these colonies may be in urban areas, and associated birds include cattle egrets (Bubulcus ibis), black-crowned night herons (Nycticorax nycticorax) and black-headed ibises (Threskiornis melanocephalus). In Europe, associated species may be squacco herons (Ardeola ralloides), cattle egrets, black-crowned night herons and glossy ibises (Plegadis falcinellus). The nests are usually platforms of sticks built in trees or shrubs, or in reed beds or bamboo groves. In some locations such as the Cape Verde Islands, the birds nest on cliffs. Pairs defend a small breeding territory, usually extending around 3 to 4 m (10 to 13 ft) from the nest. The three to five eggs are incubated by both adults for 21 to 25 days before hatching. They are oval in shape and have a pale, non-glossy, blue-green shell colour. The young birds are covered in white down feathers, are cared for by both parents and fledge after 40 to 45 days.[8][9]
.jpg)
juvenile
.jpg)
feeding juvenile
Globally, the little egret is not listed as a threatened species and has in fact expanded its range over the last few decades.[7] The International Union for Conservation of Nature states that their wide distribution and large total population means that they are a species that cause them "least concern".[1]
Historical research has shown that the little egret was once present, and probably common, in Ireland and Great Britain, but became extinct there through a combination of over-hunting in the late medieval period and climate change at the start of the Little Ice Age.[11] The inclusion of 1,000 egrets (among numerous other birds) in the banquet to celebrate the enthronement of George Neville as Archbishop of York at Cawood Castle in 1465 indicates the presence of a sizable population in northern England at the time, and they are also listed in the coronation feast of King Henry VI in 1429.[12][13] They had become scarce by the mid-16th century, when William Gowreley, "yeoman purveyor to the Kinges mowthe", "had to send further south" for egrets.[13] In 1804 Thomas Bewick commented that if it were the same bird as listed in Neville's bill of fare "No wonder this species has become nearly extinct in this country!"[14]
Further declines occurred throughout Europe as the plumes of the little egret and other egrets were in demand for decorating hats. They had been used in the plume trade since at least the 17th century but in the 19th century it became a major craze and the number of egret skins passing through dealers reached into the millions.[15] Complete statistics do not exist, but in the first three months of 1885, 750,000 egret skins were sold in London, while in 1887 one London dealer sold 2 million egret skins.[16] Egret farms were set up where the birds could be plucked without being killed but most of the supply of so-called "Osprey plumes"[17] was obtained by hunting, which reduced the population of the species to dangerously low levels and stimulated the establishment of Britain's Royal Society for the Protection of Birds in 1889.[15]
By the 1950s, the little egret had become restricted to southern Europe, and conservation laws protecting the species were introduced. This allowed the population to rebound strongly; over the next few decades it became increasingly common in western France and later on the north coast. It bred in the Netherlands in 1979 with further breeding from the 1990s onward. About 22,700 pairs are thought to breed in Europe, with populations stable or increasing in Spain, France and Italy but decreasing in Greece.[18]
In Britain it was a rare vagrant from its 16th-century disappearance until the late 20th century, and did not breed. It has however recently become a regular breeding species and is commonly present, often in large numbers, at favoured coastal sites. The first recent breeding record in England was on Brownsea Island in Dorset in 1996, and the species bred in Wales for the first time in 2002.[19] The population increase has been rapid subsequently, with over 750 pairs breeding in nearly 70 colonies in 2008,[20] and a post-breeding total of 4,540 birds in September 2008.[21] The first record of breeding in Scotland happened in 2020 in Dumfries & Galloway.[22] In Ireland, the species bred for the first time in 1997 at a site in County Cork and the population has also expanded rapidly since, breeding in most Irish counties by 2010. Severe winter weather in 2010–2012 proved to be only a temporary setback, and the species continues to spread.[23]
In Australia, its status varies from state to state. It is listed as "Threatened" on the Victorian Flora and Fauna Guarantee Act 1988.[24] Under this act, an Action Statement for the recovery and future management of this species has been prepared.[25] On the 2007 advisory list of threatened vertebrate fauna in Victoria, the little egret is listed as endangered.[26]
With its range continuing to expand, the little egret has now started to colonise the New World. The first record there was on Barbados in April 1954. The bird began breeding on the island in 1994 and now also breeds in the Bahamas.[18] Ringed birds from Spain provide a clue to the birds' origin.[10] The birds are very similar in appearance to the snowy egret and share colonial nesting sites with these birds in Barbados, where they are both recent arrivals. The little egrets are larger, have more varied foraging strategies and exert dominance over feeding sites.[10]
Little egrets are seen with increasing regularity over a wider area and have been observed from Suriname and Brazil in the south to Newfoundland, Quebec and Ontario in the north. Birds on the east coast of North America are thought to have moved north with snowy egrets from the Caribbean. In June 2011, a little egret was spotted in Maine, in the Scarborough Marsh, near the Audubon Center.[27]
The little egret (Egretta garzetta) is a species of small heron in the family Ardeidae. It is a white bird with a slender black beak, long black legs and, in the western race, yellow feet. As an aquatic bird, it feeds in shallow water and on land, consuming a variety of small creatures. It breeds colonially, often with other species of water birds, making a platform nest of sticks in a tree, bush or reed bed. A clutch of three to five bluish-green eggs is laid and incubated by both parents for about three weeks. The young fledge at about six weeks of age.
Its breeding distribution is in wetlands in warm temperate to tropical parts of Europe, Africa, Asia, and Australia. A successful colonist, its range has gradually expanded north, with stable and self-sustaining populations now present in the United Kingdom.
In warmer locations, most birds are permanent residents; northern populations, including many European birds, migrate to Africa and southern Asia to over-winter there. The birds may also wander north in late summer after the breeding season, and their tendency to disperse may have assisted in the recent expansion of the bird's range. At one time common in Western Europe, it was hunted extensively in the 19th century to provide plumes for the decoration of hats and became locally extinct in northwestern Europe and scarce in the south. Around 1950, conservation laws were introduced in southern Europe to protect the species and their numbers began to increase. By the beginning of the 21st century the bird was breeding again in France, the Netherlands, Ireland and Britain. Its range is continuing to expand westward, and the species has begun to colonise the New World; it was first seen in Barbados in 1954 and first bred there in 1994. The International Union for Conservation of Nature has assessed the bird's global conservation status as being of "least concern".
La Malgranda egretardeo (Egretta garzetta) estas birdospecio el la familio de Ardeedoj nome blanka malgranda ardeo. Ĝi estas la malnovmonda similulo de la tre simila amerika Blanka egreto.
Depende el la fakuloj, oni agnoskas nuntempe du aŭ tri subspeciojn de Malgranda egretardeo.[2]
Tri aliaj egretaj taksonoj estis foje klasitaj kiel subspecio de la Malgranda egretardeo en la pasinto sed estas nune konsiderataj kiel du separataj specioj. Estas la Okcidenta rifegreto Egretta gularis kiu loĝas en la marbordo de Okcidenta Afriko (Egretta gularis gularis) kaj el la Ruĝa Maro al Barato (Egretta gularis schistacea), kaj la Duforma egreto Egretta dimorpha, troviĝanta en Orienta Afriko, Madagaskaro, Komoroj kaj Aldabro.[3]
Temas pri ardeo ĉ. 55-65 cm longa kun enverguro de 88–100 cm kaj pezo de 350–710 g. Ĝi estas iom pli granda ol la Ralardeo, sed pli svelta. Ne estas seksa duformismo. Plumaro estas lume blanka. De la nuko etendiĝas malantaŭen 2-3 longaj ornamplumoj (20 cm). La falintaj ornamplumoj sur la dorso troetendas la korpon, la fino kliniĝas supren. Ankaŭ en brusto estas longaj ornamplumoj. Ĝia bekobazo nome nuda senpluma haŭtaĵo inter la beko kaj la okuloj iĝas ruĝa aŭ blua. La okulirisoj estas helflavaj. La nomiga subspecio garzetta havas la krurojn nigraj, la fingrojn tre flavaj kaj la sveltan bekon nigra. Oni povas bone vidi tiujn flavajn piedojn eĉ dum ties flugado, el proksimo. Ankaŭ la Malgranda ardeo – kiel aliaj ardeedoj – flugas havante kuntiritan kolon kaj etenditajn krurojn. La flugmaniero estas facila, la flugbatoj estas pli oftaj ol tiu de la Granda egretardeo. El malproksimo, ĝi similas al Ralardeo, kiam oni ne vidas flavajn kolorojn de Ralardeo. Sed la Ralardeo flugas per pli oftaj batoj kaj estas pli malsvelta dum flugado.
Junuloj estas similaj al nereproduktaj plenkreskuloj sed havas verdecnigrajn krurojn kaj pli senkolorajn flavajn piedojn, krom nudan senpluman haŭtaĵon inter la beko kaj la okuloj grizverdeca. La subspecio nigripes diferencas je tio ke havas flavan haŭtaĵon inter la beko kaj la okuloj, kaj nigrecajn piedojn.
La Malgranda egretardeo estas ĉefe silentema sed faras variajn kvakadojn kaj glugladajn alvokojn je siaj reproduktaj kolonioj kaj produktas akran alarmalvokon kaze de ĝenado. Ĝia voĉo estas malofte aŭdebla akra, longsona krio „ĥre:".
Ties reprodukta vivejo estas en humidejoj en varmaj moderklimataj al tropikaj partoj de Eŭropo (Francio, Hispanio, Italio, Balkanio, Kaŭkazo, Turkio), Afriko, Azio, kaj Aŭstralio. En pli varmaj lokoj, plej birdoj estas konstante loĝantaj birdoj; nordaj populacioj, inklude multajn eŭropajn birdojn, migras al Afriko kaj suda Azio. Ili povas ankaŭ vagadi norden fine de somero post la reprodukta sezono, kio povis helpi ties nunan teritorian etendon. Tutmonde la Malgranda egretardeo ne estas listata kiel minacata specio.[3]
La eŭropa populacio komence de la 21a jarcento estas ĉirkaŭkalkualta je 68.000 al 94.000 reproduktaj paroj. Pli ol 10.000 paroj estas el Italio, Hispanio kaj Francio. En Centra Eŭropo estas ĉefe en Hungario, kun 600 al 1.000 paroj.
Historia priserĉado montris, ke la Malgranda egretardeo estis iam ĉeesta, kaj probable komuna, en Granda Britio, sed iĝis formortinta tie pro kombino de troa ĉasado fine de la mezepoka periodo kaj klimata ŝanĝo komence de la Malgranda glacia epoko. La inkludo de 1,000 egretoj (inter nombraj aliaj birdoj) en bankedo por celebri la surtronigon de George Neville kiel Arkiepiskopo de York ĉe la kastelo Cawood Castle en 1465 indikas la ekziston de granda populacio en norda Anglio tiam, kaj ili estis listitaj ankaŭ en la kronigofesto de la reĝo Henriko la 6-a en 1429.[4][5] Ili estis jam malaperintaj meze de la 16a jarcento, kiam William Gowreley, 'yeoman purveyor to the Kinges mowthe', "devis mendi suden" egretojn.[5]
Pluajn malpliiĝojn okazis tra Eŭropo kiam la plumoj de la Malgranda egretardeo kaj de aliaj egretoj estis mendataj por ornami ĉapelojn. Ili estis uzataj tiucele ekde almenaŭ la 17a jarcento sed en la 19a jarcento tio iĝis frenezo kaj la nombroj de egretaj haŭtaĵoj pasintaj tra komercistoj atingis milionojn. Oni eĉ setligis egretajn bredofarmojn kie la birdoj povis estis senplumigitaj sen esti mortigitaj sed plej el la liverado estis akirita el ĉasado, kio malpliigis la populacion de la specio danĝere al malaltaj niveloj kaj spronis la kreon de la brita Royal Society for the Protection of Birds en 1889.
Ĉirkaŭ la 1950-aj jaroj, la Malgranda egretardeo iĝis limigita al suda Eŭropo, kaj oni akceptis konservadajn leĝojn protektantajn la specion. Tio permesis la fortan rekuperon de la populacio; ĉirkaŭ la venontaj malmultaj jardekoj ĝi iĝis pliiĝante komuna en okcidenta Francio kaj poste en la norda marbordo. Ili reproduktiĝis en Nederlando en 1979 kun pliaj reproduktadoj el 1990-aj jaroj antaŭen.
En Britio ĝi estis rara vaganto el ties malapero de la 16a jarcento ĝis la fino de la 20a jarcento, kaj ne reproduktiĝis. Ĝi ĵus iĝis tamen regula reprodukta specio kaj estas komune, ofte en grandaj nombroj, ĉe favoraj marbordaj lokoj. La unua ĵusa reprodukta registro en Anglio okazis en insulo Brownsea ĉe Dorset en 1996, kaj la specio reproduktiĝis en Kimrio la unuan fojon en 2002.[6] La populacia pliiĝo estis rapide sinsekva, kun ĉirkaŭ 750 paroj reproduktantaj en preskaŭ 70 kolonioj en 2008,[7] kaj postreprodukta totalo de 4,540 birdoj septembre 2008.[8] En Irlando la specio reproduktiĝis la unuan fojon en 1997 en loko de la Graflando Cork kaj la populacio ankaŭ tie pliiĝantis rapide ekde tiam, kaj nun reproduktiĝas en plej irlandaj graflandoj ĉirkaŭ 2010.
En Aŭstralio, ties statuso varias el ŝtato al ŝtato. Ĝi estas listata kiel 'Minacata' en la Viktoria Flora and Fauna Guarantee Act (1988).[9] Laŭ tiu Act, oni preparis agadon por la rekupero kaj futura administrado de tiu specio.[10] En la provizora listo de 2007 de minacata vertebrula faŭno en Viktorio, la Malgranda egretardeo estis listita kiel endanĝerita.[11]
La Malgranda egretardeo startis lastatempe koloniigi teritoriojn de la Nova Mondo. La unua registro estis en Barbado en aprilo 1954. Ĝi ekreproduktiĝis en la insulo en 1994. Birdoj vidatas kun pliiĝanta reguleco kaj loĝas el Surinamo kaj Brazilo sude al Novlando kaj Kebekio norde. Birdoj el la orienta marbordo de Nordameriko supozite moviĝas norden kun la Blankaj egretoj el Karibio.
En Junio 2011, oni vidis Malgrandan egretardeon en Majno, ĉe la Marĉo Scarborough, ĉe la Centro Audubon. <http://www.wmtw.com/news/28400447/detail.html>
La Malgranda egretardo vivas en marĉoj, apudriveraj arbaroj, marĉetaj herbejoj.
La Malgranda egretardeo serĉas la nutraĵon per senmova gvatado en malprofunda akvo, sed dum la fiŝkaptado pli multe moviĝas ol la Granda egretardeo. Ĝi ofte kuradas tien-reen per kelkfoje suprenĵetante la flugilojn aŭ movante akvon per siaj piedoj por ĝenmovi la fiŝojn, tiam ĝi bek-serĉas en la akvo dekstre-maldekstre. La Malgranda egretardeo manĝas fiŝojn, insektojn, amfibiojn, krustulojn, kaj reptiliojn.
Ĝi nestas kolonie ofte kun aliaj vadbirdoj ĉefe ardeoj. Ĝi konstruas la neston el bastonetoj sur altan arbon aŭ malaltan arbuston en marĉa areo, kareksejo aŭ bambuejo. En kelkaj lokoj kiaj la insuloj de Kaboverdo, ili nestumas usr klifoj. Paroj defendas malgrandan reproduktan teritorion, kutime etende ĉirkaŭ 3–4 m el la nesto. La ino demetas 3 al 5 ovojn, kiuj estas kovataj de ambaŭ gepatroj dum 21–25 tagoj ĝis eloviĝo. Ili estas ovalformaj kaj havas palan, nebrilan, bluverdecan koloron. La junuloj estas kovrataj de blanka lanugo, kaj estas zorgataj de ambaŭ gepatroj ĝis ekflugo post 40 al 45 tagoj.
Reprodukta plumaro, Barato
Ripoze, Barato
Kaptante
Plenkreskulo en reprodukta plumaro dekstre kaj junulo maldekstre
Dumfluge montrata klare la kontraston inter nigrecaj kruroj kaj flavaj piedoj
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7991.jpg)
Barato
La Malgranda egretardeo (Egretta garzetta) estas birdospecio el la familio de Ardeedoj nome blanka malgranda ardeo. Ĝi estas la malnovmonda similulo de la tre simila amerika Blanka egreto.
La garceta común (Egretta garzetta) es una especie de ave pelecaniforme de la familia Ardeidae propia de Eurasia, África y Oceanía.[2][3] Es una garza esbelta y de tamaño mediano con el plumaje totalmente blanco.
El adulto mide entre 55 y 65 cm y tiene una envergadura alar de entre 88 y 105 cm; y pesa entre 350 y 550 g. Tiene el plumaje enteramente blanco, aunque existen formas oscuras con el plumaje principalmente gris azulado.[4] Durante la época de cría estival los adultos tienen en la coronilla dos plumas muy largas, estrechas y puntiagudas que sobresalen por detrás, con una longitud de unos 15 cm. Las plumas del pecho y las escapulares también son largas llegando estas últimas a los 20 cm. Durante el invierno el plumaje es similar pero con las escapulares más cortas. pico es largo y recto, en su mayor parte negro, como su lorum. Presenta una zona en la base de la mandíbula inferior gris verdosa. El iris es amarillo. Las patas son negras con los dedos amarillos. Los jóvenes son parecidos al adulto, pero con las patas negruzcas verdosas y los dedos de un amarillo menos intenso.[5] y tienen cierta porción de sus plumas de color grisáceo o parduzco.[4] La subespecies nigripes, como indica su nombre, se diferencia por tener los pies negruzcos, además de por tener el lorum amarillo. Durante el apogeo del cortejo el lorum de las garcetas se vuelve rojo y en la subespecie nominal que tienen los dedos amarillos éstos también se vuelven rojos.[4]
Las garcetas comunes son aves generalmente silenciosas, pero emiten graznidos y gritos en sus colonias de cría, y lanzan una llamada de alarma estridente cuando son molestadas. Para el oído humano sus sonidos son indistinguibles de los del martinete (Nycticorax nycticorax) o la garcilla bueyera (Bubulcus ibis) con los que a veces aparece asociada.[5]
La garceta común es la especie tipo del género Egretta, perteneciente a la familia de las garzas, Ardeidae.[3] A su vez, las garzas se clasifican en el orden Pelecaniformes, junto a otras cuatro familias de aves acuáticas: Pelecanidae (pelícanos), Threskiornithidae (ibis y espátulas), Balaenicipitidae (picozapato) y Scopidae (ave martillo).[6]
La garceta común fue descrita científicamente por Carlos Linneo en 1766 en la duodécima edición de su obra Systema naturae, con el nombre de Ardea garcetta,[7] que significa «garza garceta». En 1817 fue trasladada al género Egretta, creado por el naturalista inglés Thomas Ignatius Maria Forster.[3] El nombre de su género, Egretta, procede del término provenzal «Aigrette», diminutivo de «Aigron», que significa «garza». Por su parte el nombre garzetta procede del término italiano que designa al ave, «garzetta» o «sgarzetta».[8]
Se reconocen dos subespecies de garceta común:[9]
Anteriormente algunos autores consideraban a la garceta dimorfa (Egretta dimorpha), que habita en Madagascar, Aldabra y Assumption, una subespecie de la garceta común, pero ahora se consideran especies separadas.
El área de cría de la subespecie occidental (E. g. garzetta) incluye el sur de Europa, Oriente Medio, la mayor parte de África y el sur de Asia. Las poblaciones europeas más norteñas son migratorias, y viajan principalmente a África, aunque algunas se quedan en el sur de Europa, mientras que algunas poblaciones asiáticas migran a las Filipinas. La subespecie oriental (E. g. nigripes) es sedentaria en el archipiélago malayo y Australia, aunque a veces aparece en Nueva Zelanda, pero sin criar allí.[4] A finales del siglo XX la garceta común empezó a expandir su área de distribución por el norte de Europa y hacia América, habiéndose registrado una población reproductora en Barbados desde 1994. Desde allí se han extendido por el Caribe y la costa atlántica de Estados Unidos.[10]
El hábitat de la garceta común varía mucho, e incluye las orillas de los lagos y ríos, canales, lagunas, pantanos, charcas y tierras inundables. Las garcetas prefieren los lugares despejados a los emplazamientos con cobertura vegetal muy densa. En la costa habita en los manglares, marismas, llanuras de marea, playas arenosas y arrecifes. Los arrozales también suponen un hábitat importante donde pueden vivir. Las garcetas con frecuencia se desplazan entre el ganado y otros ungulados.[4]
La garceta común es un ave sociable que a menudo se observa en pequeñas bandadas. Sin embargo, no toleran que otras garcetas se acerquen demasiado al lugar que han elegido para alimentarse, aunque también depende de la abundancia de presas. Su dieta se compone principalmente de peces, pero también comen anfibios, pequeños reptiles, mamíferos y aves, además de crustáceos, moluscos, insectos, arañas y gusanos.[4] Usan varios métodos para procurarse alimento: perseguir a las presan en aguas someras, a menudo corriendo con las alas desplegadas o arrantrando sus pies para molestar a los peces pequeños, o bien permanecer quietas esperando al acecho a que las presas se acerquen. Pueden aprovechar las oportunidades que les proporcionan los cormoranes al asustar a los peces o los humanos que atraen a los peces arrojando pan al agua. En tierra suelen andar o correr detrás de sus presas, alimentándose de cualquier animal pequeño espantado por el ganado que pasta o las garrapatas del propio ganado, incluso pueden alimentarse de carroña.
La garceta común nidifica en colonias laxas, a menudo en compañía de otras zancudas como la garcilla bueyera (Bubulcus ibis), el martinete común (Nycticorax nycticorax), la garcilla cangrejera (Ardeola ralloides), el ibis cabecinegro (Threskiornis melanocephalus) o el morito común (Plegadis falcinellus). Cría en árboles y arbustos situados en las inmediaciones del agua. En ocasiones, también entre la vegetación palustre. En algunos sitios como las islas de Cabo Verde anida en los acantilados.
Las parejas defienden un pequeño territorio alrededor del nido, generalmente de 3 a 4 metros. Sus nidos consisten en una plataforma de palitos, juncos y cañas sobre las ramas. Realizan una puesta de 3 a 5 huevos entre abril y agosto. Sus huevos miden 41-58 mm x 30-38 mm, y son de color azul verdoso claro y mate. Ambos miembros de la pareja toman parte de la incubación que dura entre 21 y 25 días. Los polluelos, que están cubiertos de plumón blanco, son cuidados por ambos padres hasta que se desarrollan tras 40 o 45 días.[4][5]
La garceta común (Egretta garzetta) es una especie de ave pelecaniforme de la familia Ardeidae propia de Eurasia, África y Oceanía. Es una garza esbelta y de tamaño mediano con el plumaje totalmente blanco.
Siidhaigur (Egretta garzetta) on haigurlaste sugukonda kuuluv linnuliik.
Teda on kohatud ka Eestis.
Siidhaigur andmebaasis eElurikkus 
Siidhaigur (Egretta garzetta) on haigurlaste sugukonda kuuluv linnuliik.
Teda on kohatud ka Eestis.
Lertxuntxo txikia (Egretta garzetta) ardeidae familiako hegaztia da, Europan, Asian, Australian eta Afrikan bizi dena[1].
Lertxuntxo helduak 55-65 zentimetrotako altuera eta 88-105 zentimetrotako hego-zabalera du. Lumaia erabat zuria du, batzutan urdinxka ere izan daiteke. Mokoa eta hankak beltzak dira eta behatzak aldiz horiak. Kumatze garaian buruan bi luma luze izaten ditu, 15 zentimetro ingurukoak.
Talde txikiak osatzen ditu baina ehizan ari denean ez du onartzen kiderik inguruan. Arrainak jatzen ditu baina dieta osatzeko ornodun txikiak (anfibio, narrasti, ugaztun) eta intsektuak jaten ditu.
Egretta garzettak bi edo hiru azpiespezie ditu:
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Lertxuntxo txikia (Egretta garzetta) ardeidae familiako hegaztia da, Europan, Asian, Australian eta Afrikan bizi dena.
Silkkihaikara (Egretta garzetta) on pienikokoinen valkea haikaralintu.
Silkkihaikaran höyhenpeite on puhtaan valkoinen, nokka ja jalat ovat mustat. Pesimäaikaan silkkihaikaralla on niskassaan pitkä koristeellinen sulka. Linnun pituus on 50–60 cm, siipien kärkiväli 95–100 cm ja paino 450–600 grammaa.
Silkkihaikaraa tavataan Euroopassa, Aasiassa, Afrikassa ja Australiassa. Pohjoisimmat yksilöt muuttavat etelään talveksi.
Egretta garzetta
L'Aigrette garzette (Egretta garzetta) est une espèce d'oiseaux de la famille des Ardeidae.
L'aigrette garzette mesure entre 55 et 65 cm avec une envergure de 85 à 95 cm. Elle pèse 500 g en moyenne. Il n'y a pas de dimorphisme sexuel. Elle est entièrement blanche avec un bec noir légèrement gris bleuté à la base et ses pattes sont noires avec des doigts jaunes. En période nuptiale, elle porte sur la nuque deux longues plumes fines de 20 cm environ appelées les aigrettes[1].
Aigrette garzette à la recherche de proies
_(14798464634).jpg)
_(25948886024).jpg)
Une aigrette garzette s'envolant à l'arrivée d'une vague sur la plage de Salt Rock à Ballito, Afrique du sud
Aigrette garzette. Lac de Tunis, au sud (site Ramsar et ZICO ). Mars 2018.
Aigrette garzette dans le সুন্দরবন পূর্ব বন্যপ্রাণ অভয়ারণ্য (bn), Bangladesh. Décembre 2018.
L'aigrette garzette à un régime alimentaire opportuniste. Elle se nourrit principalement de petits poissons (moins de 20 g), d'insectes aquatiques et terrestres, de crustacés, d'amphibiens, de mollusques, d'araignées, de vers, de reptiles et de petits oiseaux[2],[1].
Silencieuse la plupart du temps, elle émet un cri rauque sorte de « aahh » ou « kark » lorsqu'elle est dérangée ou sur la colonie.
L'Aigrette garzette niche en colonie, souvent avec d'autres Ardéidés. Elle peut nicher au sol, dans les roselières, les broussailles[1] ou jusqu'à 20 m de hauteur dans les arbres ou les rochers[2]. Le couple construit ensemble le nid, il est constitué de roseaux et de brindilles[1].
La ponte constituée de 3 à 5 œufs bleu verdâtre a lieu entre fin avril et début mai. Le couple couve alternativement pendant une période de 21 à 25 jours[1]. Les parents nourrissent les jeunes durant une quarantaine de jours. Les jeunes quittent le nid pour s'envoler au bout de 5 semaines.
Elle est présente en Europe du Sud, sur tout le pourtour méditerranéen jusqu'en Afrique subsaharienne. Généralement migratrice, la majeure partie de la population hiverne en Afrique mais une partie est aussi présente en France et en Espagne. L'espèce a fortement progressé ces dernières années, en colonisant massivement la façade atlantique française (60 % de l'effectif nicheur français en 2000). Elle a niché pour la première fois en Irlande en 1997 (12 à 55 couples de 1997 à 2001)[3] et en Grande-Bretagne en 1998 (68 à 77 couples en 2000)[4]. Elle se reproduit également au Moyen-Orient, notamment en Turquie. On la trouve aussi dans tout le sud-est asiatique.
Sensible au froid, ses effectifs diminuent fortement après les vagues de froid dans le nord de son aire de répartition, où certains oiseaux ont cependant tendance à se sédentariser. En hiver, elle se retire à l'intérieur des terres parfois à quelques centaines de kilomètres. Elle y retrouve les Cormorans qui fuient eux aussi la froideur de l'hiver.
L'Aigrette garzette se rencontre dans toutes les zones humides aux eaux peu profondes, lagunes, claires à huîtres, avec une prédilection pour les eaux saumâtres. Elle est aussi fréquente le long des cours d'eau que dans les marais dans certaines régions. Souvent observée en compagnie d'autres ardéidés.
L'espèce Egretta garzetta a été décrite par le naturaliste suédois Carl von Linné en 1766 [5].
D'après la classification de référence (version 5.2, 2015) du Congrès ornithologique international, cette espèce est constituée des deux sous-espèces suivantes :
Elle était naguère très recherchée pour son plumage par les chapeliers.
L'aigrette Garzette figure sur un timbre français émis en 1975[6].
Egretta garzetta figure sur un timbre émis par la République du Cap-Vert en 2003[7].
Egretta garzetta
L'Aigrette garzette (Egretta garzetta) est une espèce d'oiseaux de la famille des Ardeidae.
A garzota (Egretta garzetta) é unha garza (ave da familia Ardeidae ou Ardeidos) de pequeno tamaño.
A garzota adulta mide de 55 a 65 cm de lonxitude e ten unha envergadura de alas de 88 a 106 cm. Pesa entre 350 e 550 gramos. A plumaxe é completamente branca. As patas, moi longas, son negras e os pés e o bico amarelos. Ten unha marca sen plumas entre o bico e os ollos de cor verde agrisado. Na época de cría ós adultos médranlles dúas plumas longas na caluga e outras, moi vaporosas, no peito e no lombo; a mancha sen plumas que teñen entre o peteiro e os ollos faise vermella ou azul.
Os exemplares inmaturos son semellantes ós adultos que non están en época de cría, pero teñen as patas e os pés máis mouros.
Son silenciosas, pero fan diversos sons cando están nas colonias de cría e un berro de alarma áspero cando son molestadas.
A área orixinal de cría comprende zonas húmidas en áreas temperadas de Europa, Asia, África e Australia.
En Europa estaba restrinxida á zona sur ata os anos 1950, momento no que empezou a ser máis común no oeste de Francia e despois na súa costa norte. En 1979 criou nos Países Baixos, feito que se repetiu nos anos 90. En Gran Bretaña, onde era unha especie esporádica, cría desde 1996 en Inglaterra e dende o 2002 en Gales. En 1997 detectáronse os seus niños por primeira vez en Irlanda.
En América foi detectada en 1954 en Barbados, onde empezou a criar en 1994. Aparecen cada vez con máis regularidade no continente, dende Brasil e Suriname no sur a Newfoundland e Quebec no norte.
Nas áreas máis cálidas da súa distribución son aves sedentarias; as poboacións do norte emigran á África ou ó sur de Asia, dependendo da zona de orixe. Despois da estación de cría poden facer desprazamentos cara o norte, o que probablemente favoreceu a súa recente expansión.
Divídese, polo menos, en dúas subespecies identificadas:
Outras garzas, consideradas antes subespecies da garzota, son agora clasificadas como especies separadas:
.
Crían en colonias, a miúdo mesturadas con outras especies, en xeral en plataformas feitas de paus nas árbores ou arbustos ou entre canavais ou zonas de bambú. Nalgunhas áreas, coma Cabo Verde, fan os niños en acantilados. As parellas defenden un territorio de cría pequeno, duns 3 ou 4 metros ó redor do niño. Poñen de 3 a 5 ovos que chocan os dous adultos. Os ovos son ovais e de cor verde azulada. Os polos rompen a casca despois de entre 21 e 25 días de incubación. Son brancos cando nacen e poden voar cando cumpren entre 40 e 45 días de vida.
As garzotas cazan en augas pouco fondas, moitas veces camiñando coas alas abertas ou arrastrando os pés. Outras veces fican sen moverse e cazan á espreita. Comen gran variedade de animais pequenos, coma peixes, anfibios, crustáceos e insectos.
Foron moi buscadas noutro tempo, coma outras garzas, polas súas plumas. A situación foi particularmente extrema no século XIX, cando mesmo se criaron en granxas para poder arrincarlle-las plumas sen ter que matalas. A fin da moda dos sombreiros con plumas e as leis de conservación permitiron a recuperación da especie.
A garzota (Egretta garzetta) é unha garza (ave da familia Ardeidae ou Ardeidos) de pequeno tamaño.
Mala bijela čaplja (lat. Egretta garzetta) je vrsta čaplje iz roda Egretta koja je jako slična snježnoj čaplji.
Postoje barem dvije podvrste male bijele čaplje. Istoimena podvrsta E. g. garzetta obitava u Europi, Africi i Aziji. E. g. nigripes gnijezdi se u Indoneziji i Australaziji. One u Australiji ponekad predstavljaju treću podvrstu E. g. immaculata.
Nekoliko drugih čaplja s vremena na vrijeme bilo je klasificirano kao podvrsta male bijele čaplje u prošlosti, ali sada se smatraju zasebnim vrstama. Afrička crna čaplja (Egretta gularis) obitava na obali zapadne Afrike i od Crvenog mora do Indije. Dimorfna čaplja, Egretta (garzetta/gularis) dimorpha nalazi se u istočnoj Africi, Madagaskaru, Komorima i otočju Aldabra.
Odrasla jedinka duga je 55-65 cm, s rasponom krila 88-106 cm. Teška je 350-550 grama. Cijelo perje je bijelo. Ima duge crne noge s žutim stopalima i tanki crni kljun. Za vrijeme sezone parenja na potiljku ima dva duga pera na potiljku i providno perje na leđima. Gola koža između kljuna i očiju postaje crvena ili plava. Mlade ptice nalikuju odraslima izvan sezone parenja, ali su im noge i stopala blijeđe boje. Podvrsta E. g. garzetta ima žute noge i sivkastozelenu kožu između kljuna i očiju, dok E. g. nigripes ima žutu kožu između očiju i kljuna, te crnkasta stopala.
Zov ima trbuhozborni efekt, bubnjajući i nalik žabljem gullagullagulla, također hrapavo tvrdo kark[1].
Gnijezdi se kolonijalno u južnoj Europi u močvarama i deltama rijeka koje sadrže drveće neophodno za gradnju gnijezda. Redovito u proljeće stiže dalje na sjever, što je dovelo do proširenja raspona. U ostala doba godine pored svih vrsta plitkih voda, ali osobito u močvarama sa slanom ili bočatom vodom.
U toplijim mjestima većina ovih ptica ima svoje prebivalište. One koje žive na sjeveru migriraju u Afriku i južnu Aziju u velikim raspršenim jatima. Dolaze uglavnom u rujnu ili listopadu. Neke jedinke ostaju tu i tijekom ljeta.
Izvorna mjesta gniježdenja su velike unutrašnje i obalne močvare u umjerenim područjima Europe, Azije, Afrike, Tajvana i Australije.
Mala bijela čaplja nedavno se počela kolonizirati u Novom svijetu. Prvi zapis o tome bio je na Barbadosu u travnju 1954. Povećanje redovitosti ove ptice dogodilo se i u Surinamu i Brazilu na jugu u Newfoundlandu i na sjeveru u Quebecu. Za ptice na istočnoj obali Sjeverne Amerike mislilo se da su se preselile na sjever zajedno sa snježnim čapljama s Kariba.
Do 1950-ih mala bijela čaplja bila je ograničena u južnoj Europi. Tijekom nekoliko sljedećih desetljeća postala je uobičajena u zapadnoj Francuskoj, a kasnije i na sjevernoj obali. 1979. gnijezdila se u Nizozemskoj, a prvo veliko gniježdenje bilo je 1990.
U Velikoj Britaniji bila je rijetka sve do zadnjih godina 20. stoljeća i gotovo sigurno nije se gnijezdila. Nasuprot tome, za nešto više od desetljeća postala je uobičajena vrsta na tom području, velikom broju jedinki omiljena su obalna područja. Prvi opće prihvaćen zapis o gniježdenju je onaj na otoku Brownsea u Dorsetu 1996., iako se tvrdilo da se gnijezdila i u Sussexu 1970.[2] Sada ima nekoliko kolonija diljem južne Engleske. U Walesu se prvi put gnijezdila 2002[3].
U Irskoj se prvi put gnijezdila 1997. na lokaciji Country Cork.
Mala bijela čaplja gnijezdi se u kolonijama, često i s drugim močvarnim pticama. Kolonije sadrže i do 100 parova[4]. U nekim zemljama, kao Zelenortska Republika, gnijezdi se na liticama. Parovi brane mali gnijezdeći teritorij, obično širine 3-4 metra od gnijezda. Gnijezdo je napravljeno od raznih štapića ili drugih materijala iz okoliša. U gnijezdo se postavlja 3-5 jaja, koja inkubiraju 21-25 dana. Ovalnog su oblika, i blijede su boje, ne sjajne, plavozelene. Dimenzija su 46x34 mm[5]. Mladi su pokriveni bijelim perjem. Roditelji se za njih brinu 40-45 dana, kada opernate[6]. Dob prvog gniježdenja obično je 2 godine. Tipičan životni vijek ove ptice je 5 godina.
Mala bijela čaplja (lat. Egretta garzetta) je vrsta čaplje iz roda Egretta koja je jako slična snježnoj čaplji.
Kuntul kecil (Egretta garzetta) adalah sejenis burung dari suku Ardeidae (kerabat cangak). Disebut Little Egret dalam bahasa Inggris, burung ini mempunyai ‘kembarannya’ di Dunia Baru, yakni kuntul salju atau Snowy Egret (Egretta thula) dari Karibia.
Burung kuntul yang agak besar dan ramping, berukuran lebih besar daripada kuntul kerbau dan lebih kecil dari kuntul perak, yaitu antara 55-65 cm dan memiliki panjang bentangan sayap 88–106 cm. Pada musim kawin, burung ini mempunyai dua bulu hias putih yang tipis memanjang pada tengkuknya dan lebih banyak bulu pada dada dan punggungnya yang menjuntai melebihi ekor.
Paruh selalu berwarna hitam keabu-abuan, membedakannya dengan jenis-jenis kuntul yang lain. Tungkai dan kaki berwarna hitam seluruhnya; ras migran dari Asia berjari kuning. Kulit wajah kuning kehijauan, dan kemerah-merahan di musim berbiak.[1]
Penyebaran alami kuntul kecil mencakup wilayah luas di Afrika, Eropa, Asia, dan Australasia. Di Indonesia burung ini ditemukan menetap di Jawa dan Bali (ras berkaki hitam, nigripes), yang mengembara hingga ke Sumatra dan Kalimantan. Di kedua pulau itu, di waktu-waktu tertentu juga ditemukan ras pengunjung berkaki kuning dari Asia daratan.[1] Di sebagian besar kawasan Wallacea, terutama di wilayah-wilayah kepulauan, ditemukan ras nigripes; sedangkan ras garzetta berkaki kuning hanya tercatat sebagai pengunjung di Sulawesi Utara dan Ambon[2]. Sementara di Papua, ras pengunjung kemungkinan kebanyakan datang dari Australia[3].
Kuntul kecil sekarang juga memperluas wilayah sebarannya ke Dunia Baru. Catatan kehadiran kuntul kecil di wilayah ini diawali pada April 1954 di Barbados; dan pada 1994 burung ini terlihat mulai berbiak di pulau tersebut. Di berbagai derah mulai dari Suriname dan Brasil di selatan hingga Newfoundland dan Quebec di utara, kuntul kecil terlihat secara teratur dan semakin sering. Pada June 2011, seekor kuntul kecil teramati di Rawa Scarborough di Maine[4].
Kuntul kecil acap mengunjungi sawah, tepian sungai, beting pasir dan lumpur, serta sungai-sungai kecil di pesisir. Burung ini mencari makanan dalam kelompok yang terpencar-pencar, sering bercampur dengan burung-burung perancah yang lain. Kadang-kadang terlihat mengejar mangsanya di tepian pantai di tempat yang dangkal. Bila pulang ke tempatnya bermalam, burung-burung ini terbang dalam formasi V.[5]
Kuntul ini memangsa berbagai jenis ikan, kodok, krustasea, serangga air, dan juga belalang.[5]
Kuntul kecil bersarang dalam koloni, bercampur dengan burung-burung air lainnya. Sarangnya berupa tumpukan ranting-ranting serupa panggung, dibuat di pucuk-pucuk pohon; biasanya pohon yang tanahnya tergenang air. Ketika memikat pasangannya dalam percumbuan, burung-burung ini memperagakan gerakan-gerakan yang indah dengan bulu-bulu yang ditegakkan.[5]
Telurnya berwarna biru pucat, berjumlah tiga sampai empat butir. Di Jawa Barat, kuntul kecil tercatat berbiak di bulan Februari hingga Juli, sedangkan di Jawa Timur antara Desember hingga Maret.[5]
Ada dua atau tiga anak jenis (subspesies) kuntul kecil yang diakui ilmu pengetahuan saat ini[6]:
Tiga taksa lain, yang sebelumnya dianggap anak jenis dari kuntul kecil, kini telah dipisahkan ke dalam dua spesies yang berbeda. Yalah Egretta gularis dengan dua anak jenisnya, Egretta gularis gularis yang menyebar di pesisir Afrika Barat, dan Egretta gularis schistacea di wilayah antara Laut Merah hingga India. Serta spesies Egretta dimorpha di Afrika Timur, Madagaskar, Kepulauan Komoro dan Aldabra.[7]
Kuntul kecil (Egretta garzetta) adalah sejenis burung dari suku Ardeidae (kerabat cangak). Disebut Little Egret dalam bahasa Inggris, burung ini mempunyai ‘kembarannya’ di Dunia Baru, yakni kuntul salju atau Snowy Egret (Egretta thula) dari Karibia.
La garzetta (Egretta garzetta Linnaeus, 1766) è un uccello pelecaniforme della famiglia degli ardeidi.[2] Uccello di colore bianco con un sottile becco nero, presenta lunghe gambe nere e, nella sua versione occidentale, piedi gialli. Come il grosso degli uccelli acquatici si nutre in specchi poco profondi e sulla terraferma, cibandosi di animali di piccola taglia. Si riproduce in colonie, spesso con altre specie di uccelli acquatici, costruendo il proprio nido con rami di alberi, cespugli o canne da palude. In media deposita dalle tre alle cinque uova di colore verde-bluastro e la coppia si preoccupa dei nascituri per circa tre settimane. I giovani esemplari abbandonano il nido e raggiungono l'autosufficienza a circa sei settimane di età.
La sua area di distribuzione, concentrata in zone umide, temperate calde o tropicali, svaria dall'Europa all'Africa, dall'Asia all'Australia. Grazie alla sua grande capacità di adattamento, con il tempo si è spinto gradualmente sempre più verso nord, colonizzando stabilmente anche terre prima difficilmente raggiunte come il Regno Unito.[3]
Nei luoghi più caldi, la maggior parte degli uccelli risiede stabilmente; nelle comunità settentrionali, migra al fianco di altre specie ornitologiche in Africa e in Asia meridionale. Il volo che compiono alla fine dell'estate può procedere anche verso nord, dopo la stagione riproduttiva, ma la tendenza a non recarsi in luoghi fissi può spiegare il grande areale di distribuzione dell'esemplare. Un tempo comune in Europa occidentale, fu cacciato estensivamente nel XIX secolo, in virtù delle sue piume considerate una merce pregiata. In conseguenza di queste situazioni, si estinse nell'Europa nord-occidentale e il numero calò drasticamente anche nel sud. Intorno al 1950, le leggi introdotte nell'Europa meridionale finalizzate alla sua conservazione, hanno permesso all'egretta garzetta di riprendersi. All'inizio del XXI secolo, essa si riproduceva nuovamente in Francia, Paesi Bassi, Irlanda e Gran Bretagna. La specie ha di recente scoperto le rotte occidentali e sta procedendo la sua espansione fino al Nuovo Mondo: avvistata per la prima volta alle Barbados nel 1954, ha cominciato a riprodursi in loco nel 1994. L'Unione Internazionale per la Conservazione della Natura ha valutato lo stato di conservazione globale dell'uccello come "specie a rischio minimo".[4]
La garzetta è stata formalmente descritta dal naturalista svedese Carlo Linneo nel 1766 nella dodicesima edizione del suo Systema Naturae con la nome binomiale Ardea garzetta.[5] Rientra tra le 13 specie comprese nel genere egretta indicate nel 1817 dal naturalista tedesco Johann Reinhold Forster.[6][7] Il nome del genere deriva dal francese provenzale Aigrette, un diminutivo di Aigron, "airone". L'attuale termine adoperato nella lingua italiana veniva indicato anticamente anche come sgarzetta.[8]
Si individuano due sottospecie:[7]
Altri taxa di garzette sono stati a volte classificati come sottospecie della garzetta in passato, ma attualmente vengono considerati come due specie separate. Si tratta dell'airone schistaceo (Egretta gularis), che può essere ammirato sulle coste dell'Africa occidentale (Egretta gularis gularis) e dal Mar Rosso all'India (Egretta gularis schistacea), e la garzetta dimorfica (Egretta dimorpha), presente in Africa orientale, Madagascar, nelle Comore e nelle isole Aldabra.[9]
La garzetta, in età adulta, è lunga circa 55–65 cm e ha un'apertura alare compresa tra gli 88 e i 106 cm, con un peso tra i 350 e i 550 g. Il suo piumaggio è normalmente interamente bianco, anche se ci sono forme scure con piumaggio in gran parte grigio-bluastro.[10] In livrea nuziale, l'adulto sviluppa alcune penne ornamentali molto lunghe sulla nuca, della dimensione di circa 150 mm, oltre che sulla base del collo e del petto. Durante l'inverno, il piumaggio è simile, ma lungo le sezioni esterne sono più corte e di aspetto più proporzionato. Il becco è lungo, nero e sottile, così come le narici. Vi è un'area non coperta dal piumaggio dal colorito grigio-verdastro alla base della mandibola inferiore e intorno all'occhio, il quale ha un'iride. Anche le zampe risultano nere, mentre i piedi sono gialli: i giovani appaiono simili agli adulti non nidificanti, ma hanno zampe nero-verdastre e piedi gialli più opachi.[11] Inoltre, possono avere una certa percentuale di piume grigiastre o brunastre.[10] La sottospecie nigripes differisce perché presenta una sezione scoperta in giallo tra il becco e l'occhio, e ha i piedi nerastri. Durante il culmine del corteggiamento, le narici si fanno rosse e i piedi delle razze dai piedi gialli diventano rossi.[10]
Le garzette sono perlopiù silenziose, ma effettuano un verso che può considerarsi tra il gracchiare e il gorgogliare nelle loro colonie di riproduzione: quando si sentono minacciate, emettono un forte verso. All'orecchio umano, i suoni sono indistinguibili dalla nitticora (Nycticorax nycticorax) e dall'airone guardabuoi (Bubulcus ibis), a cui talvolta l'egretta viene associata.[11]
Non presenta un evidente dimorfismo sessuale.
La garzetta, come del resto quasi tutti gli aironi, è un uccello molto legato all'acqua. Infatti frequenta prevalentemente ambienti acquitrinosi, sponde di fiumi, laghi e stagni. È un uccello migratore, svernante e nidificante. È presente in quasi tutto il bacino del Mediterraneo, Africa, Asia meridionale, Australia, Nuova Zelanda[12] e Indonesia. Le popolazioni italiane di garzetta sono in parte migratrici e in parte stanziali. Quelle migratrici nidificano nella Pianura Padana e svernano in Africa, oppure sono popolazioni nidificanti in Europa centrale che svernano in Italia. Le popolazioni stanziali sono presenti soprattutto in Sicilia e lungo le coste meridionali.
Di recente, la garzetta ha iniziato a colonizzare anche il Nuovo Mondo. La prima attestazione relativa a tale uccello oltreoceano è avvenuta alle Barbados nell'aprile del 1954. Il volatile ha iniziato a riprodursi sull'isola nel 1994 e attualmente ha raggiunto anche le Bahamas.[13] Grazie al meccanismo degli inanellamenti, si è scoperto che le specie che avevano raggiunto l'America centrale provenivano dalla Spagna.[14] Molto simili nell'aspetto alla garzetta nivea (Egretta thula), condividono gli stessi siti di nidificazione presso le Barbados, affiancandosi quindi a un'altra specie ornitologica comparsa di recente in quelle latitudini. Le garzette si distinguono per la maggiore dimensione, avendo altresì uno stile di alimentazione differente.[14]
Ulteriori punti in cui si sono scorte le garzette risultano il Suriname e il Brasile a sud, mentre a nord sono state segnalate fino a Terranova, nel Québec, e nell'Ontario. Si ipotizza che gli uccelli sulla costa orientale del Nord America si siano spostati a settentrione assieme alle garzette nivee dai Caraibi. Nel giugno 2011, una garzetta è stata avvistata nel Maine, nelle paludi di Scarborough.[15]
Aiutandosi con le lunghe zampe e sfruttando la rapidità e la precisione dei suoi colpi di becco, caccia le sue piccole prede in acque basse. Spesso la si può osservare in piccoli gruppi o insieme ad altri aironi. Durante il suo volo lento e regolare, la garzetta ripiega il collo verso il corpo formando una caratteristica "S".
Le garzette utilizzano una varietà di metodi per procurarsi il cibo, catturando con colpi secchi del becco da un posatoio emerso o inseguendo la preda con i lunghi trampoli in acque basse. Inoltre, in alcuni casi attendono il momento giusto e tendono imboscate all'ignara vittima. Esse sfruttano le opportunità fornite dai cormorani, i quali disturbano i pesci, o dagli esseri umani, che attirano i pesci lanciando del pane in acqua.[10] Sulla terraferma impiegano anche la corsa con le loro lunghe leve per inseguire la preda. La loro dieta consiste essenzialmente in pesci, ma le garzette non disdegnano anche anfibi, piccoli rettili, mammiferi e uccelli di piccola taglia, così come crostacei, molluschi, insetti, ragni e vermi.[10]
Le garzette nidificano in colonie, spesso con altri ardeidi, in boschetti (detti garzaia) prevalentemente in ambienti acquitrinosi. Sulle coste dell'India occidentale queste colonie possono raggiungere aree urbane, in compagnia di specie ornitologiche quali l'airone guardabuoi (Bubulcus ibis), la nitticora (Nycticorax nycticorax) e l'ibis testanera (Threskiornis melanocephalus).[10] In Europa, le specie a cui si affianca possono essere la sgarza ciuffetto (Ardeola ralloides), l'airone guardabuoi, la nitticora e il mignattaio (Plegadis falcinellus). I nidi sono composti da rami secchi e realizzati su pioppi, salici, altri alberi ad alto fusto o anche grossi cespugli; in alternativa, le egrette raggiungono canneti o boschetti di bambù.[10] In alcune località, come le isole di Capo Verde, gli uccelli nidificano sulle scogliere. Le coppie difendono un piccolo territorio di riproduzione, che di solito si estende a circa 3-4 m dal nido. Nel mese di aprile la femmina depone 3-5 uova di colore verde-bluastro che cova insieme al maschio per 40-45 giorni. Dopo 20-25 giorni dalla schiusa delle uova, i piccoli, che si presentano nei primi giorni di colore bianco, hanno già appreso le basi del volo. In un anno viene deposta un'unica covata.[10]
È possibile confonderla con altri aironi soprattutto con:
A livello globale, la garzetta non è elencata tra le specie minacciate e ha infatti ampliato il suo areale negli ultimi decenni.[9] L'Unione Internazionale per la Conservazione della Natura afferma che la loro ampia distribuzione e il numero totale di esemplari fanno sì che l'egretta garzetta possa considerarsi una "specie a rischio minimo".[4]
La ricerca storica ha dimostrato che la garzetta era un tempo presente, e probabilmente comune, in località settentrionali come l'Irlanda e la Gran Bretagna, ma vi si è estinta per una combinazione di caccia eccessiva nel tardo periodo medievale e del cambiamento climatico avvenuto in concomitanza della piccola era glaciale.[16] L'introduzione di 1.000 garzette (tra numerosi altri uccelli) nel banchetto per celebrare l'intronizzazione di George Neville (1432-1476) come arcivescovo di York al castello di Cawood nel 1465 indica la presenza di comunità considerevoli nel nord dell'Inghilterra a quel tempo, ma la specie viene anche elencata in occasione della festa di incoronazione di Re Enrico VI nel 1429.[17][18] Il numero dovette calare verso la metà del XVI secolo, quando William Gowreley, uno yeoman dell'epoca, aveva dovuto spedire i suoi servitori a sud in cerca di egrette.[18] Nel 1804, Thomas Bewick commentò che se si trattava dello stesso uccello elencato nella cerimonia di elevazione di Neville "non c'è da meravigliarsi che questa specie sia diventata quasi estinta in questa terra!".[19]
Un ulteriore declino si verificò in tutta Europa quando le piume della garzetta e di altre egrette cominciarono a trovare una propria funzione nella decorazione dei cappelli. Conosciuti nel mondo del mercato almeno dal XVII secolo, fu nel XIX secolo che esplose una vera e propria mania e il numero di piume di garzetta che passavano attraverso i commercianti raggiungeva i milioni.[20] Non esistono statistiche complete, ma nei primi tre mesi del 1885, si vendettero circa 750.000 piume di garzetta a Londra, mentre nel 1887 un commerciante di Londra ne vendette 2 milioni.[21] Si procedette a creare in quell'epoca allevamenti di aironi dove gli uccelli potessero essere spennati senza essere uccisi, ma la maggior parte della fornitura di cui beneficiavano i venditori, definiti per la loro costanza e ossessione verso le egrette "falchi predatori" (in inglese Osprey plumes),[22] giungeva dalla caccia. Ciò decimò praticamente quasi del tutto i volatili, spingendo, per rimediare, alla creazione della Royal Society for the Protection of Birds britannica nel 1889.[20]
Negli anni '50, la garzetta raggiungeva numeri limitati nell'Europa meridionale, circostanza che spinse vari legislatori a introdurre leggi di conservazione che proteggevano la specie. Ciò permise all'egretta garzetta di riprendersi dal drastico calo delle epoche precedenti; nei decenni successivi, divenne sempre più comune nella Francia occidentale e, più tardi, fece la sua comparsa anche sulla costa settentrionale. Raggiunti luoghi di riproduzione situati nei Paesi Bassi nel 1979, tale tendenza proseguì a partire dagli anni '90. Si immagina che circa 22.700 coppie si riproducano attualmente in Europa, con popolazioni stabili o in aumento in Spagna, Francia e Italia, ma in calo in Grecia.[13]
In Gran Bretagna gli avvistamenti risultano più rari sin da quando scomparve nel XVI secolo, ma alla fine del XX secolo la situazione è mutata, tanto che il volatile raggiunge anche le coste delle isole britanniche per riprodursi. La prima attestazione recente in Inghilterra avvenne sull'isola di Brownsea, nel Dorset, nel 1996; la specie si riprodusse in Galles per la prima volta nel 2002.[23] L'aumento della popolazione si rivelò vertiginoso in seguito, con oltre 750 coppie riprodottesi in quasi 70 colonie nel 2008,[24] e un totale raggiunto dopo la stagione degli amori di 4.540 uccelli nel settembre del 2008.[25] Particolarmente comuni intorno al fiume Tamigi, sono state segnalate persino in Scozia nel 2020, per la precisione nel Dumfries e Galloway.[26] In Irlanda, l'egretta garzetta si riprodusse per la prima volta nel 1997 nella contea di Cork e le comunità di questa specie sono da allora cresciute rapidamente, stanziandosi nella maggior parte delle contee irlandesi nel 2010. I rigidi inverni del 2010-2012 hanno rallentato solo in modo temporaneo tale processo, tanto che in seguito la specie ha continuato ad essere segnalata.[27]
In Australia, la condizione dell'egretta garzetta varia da Stato a Stato. Indicata come "specie minacciata" sul Flora and Fauna Guarantee Act 1988 del Victoria, l'atto in questione prevedeva un piano di recupero e di gestione futura incentrato su questa specie.[28][29] Sulla lista consultiva del 2007 della fauna vertebrata minacciata in Victoria, la garzetta continuava ad essere indicata come specie esposta a rischio.[30]
La garzetta (Egretta garzetta Linnaeus, 1766) è un uccello pelecaniforme della famiglia degli ardeidi. Uccello di colore bianco con un sottile becco nero, presenta lunghe gambe nere e, nella sua versione occidentale, piedi gialli. Come il grosso degli uccelli acquatici si nutre in specchi poco profondi e sulla terraferma, cibandosi di animali di piccola taglia. Si riproduce in colonie, spesso con altre specie di uccelli acquatici, costruendo il proprio nido con rami di alberi, cespugli o canne da palude. In media deposita dalle tre alle cinque uova di colore verde-bluastro e la coppia si preoccupa dei nascituri per circa tre settimane. I giovani esemplari abbandonano il nido e raggiungono l'autosufficienza a circa sei settimane di età.
La sua area di distribuzione, concentrata in zone umide, temperate calde o tropicali, svaria dall'Europa all'Africa, dall'Asia all'Australia. Grazie alla sua grande capacità di adattamento, con il tempo si è spinto gradualmente sempre più verso nord, colonizzando stabilmente anche terre prima difficilmente raggiunte come il Regno Unito.
Nei luoghi più caldi, la maggior parte degli uccelli risiede stabilmente; nelle comunità settentrionali, migra al fianco di altre specie ornitologiche in Africa e in Asia meridionale. Il volo che compiono alla fine dell'estate può procedere anche verso nord, dopo la stagione riproduttiva, ma la tendenza a non recarsi in luoghi fissi può spiegare il grande areale di distribuzione dell'esemplare. Un tempo comune in Europa occidentale, fu cacciato estensivamente nel XIX secolo, in virtù delle sue piume considerate una merce pregiata. In conseguenza di queste situazioni, si estinse nell'Europa nord-occidentale e il numero calò drasticamente anche nel sud. Intorno al 1950, le leggi introdotte nell'Europa meridionale finalizzate alla sua conservazione, hanno permesso all'egretta garzetta di riprendersi. All'inizio del XXI secolo, essa si riproduceva nuovamente in Francia, Paesi Bassi, Irlanda e Gran Bretagna. La specie ha di recente scoperto le rotte occidentali e sta procedendo la sua espansione fino al Nuovo Mondo: avvistata per la prima volta alle Barbados nel 1954, ha cominciato a riprodursi in loco nel 1994. L'Unione Internazionale per la Conservazione della Natura ha valutato lo stato di conservazione globale dell'uccello come "specie a rischio minimo".
Mažasis baltasis garnys (lot. Egretta garzetta, angl. Little Egret, vok. Seidenreiher) – garninių (Ardeidae) šeimos paukštis.
Labai panašus į didįjį baltąjį garnį, bet už jį dvigubai mažesnis. Patinas visas baltas, pakaušyje – labai ilgų plunksnų kuodas. Pagurklio plunksnos pailgėjusios, o pečių – siekia uodegos galą. Snapas ir kojos juodi. Rainelė geltona. Patelės „puošniosios“ plunksnos trumpesnės. Poilsio apdaru suaugę ir jaunikliai be kuoduko, nugaroje nėra puošnių plunksnų.
Eurazijoje paplitęs nuo Pirėnų pusiasalio iki Ramiojo vandenyno. Šiaurėje arealas siekia Italiją, Slovakiją, šiaurinę Aralo jūros pakrantę, Altajaus priekalnes, pietinį Himalajų šlaitą, Jangdzės slėnį. Į pietus paplitęs iki Pietų ir Pietryčių Azijos okeaninių pakrančių. Persų įlankos, Eufrato slėnio, Viduržemio jūros pakrančių. Gyvena Afrikoje, Australijoje, daugelyje okeaninių salų. Žiemoja Afrikoje, Azijos pietuose, Australijoje.
Į Lietuvą labai retai užklysta iš pietinių kraštų.
Peri upių žemupiuose, ežerų, vandens saugyklų pakraščiuose, jūrų įlankose. Lizdus krauna sekliose, nendrėmis, karklais bei kita viršvandenine augalija užžėlusiose vietose. Dažnai įsikuria apsemtuose miškuose.
Nevengia žmogaus, kartais tupi ant stambiųjų raguočių nugarų. Maisto ieško braidydamas po seklius vandens telkinius, pievas, perskrisdamas iš vienos vietos į kitą. Grobį stveria snapu. Mėgsta laikytis būriais, dažnai – su kitais gandriniais paukščiais. Skrydis panašus į kitų garnių, bet mažasis baltasis garnys tankiau plasnoja sparnais.
Į perėjimo vietas atskrenda jau susiporavę. Lizdą krauna abu poros nariai ant medžių šakų, rečiau – ant nulūžusių nendrių ar žemės. Dažniausiai peri kartu su kormoranais ir kitais gandriniais paukščiais, nors neretai susikuria ir atskiros mažųjų garnių kolonijos. Paprastai vienoje dėtyje būna apie 5 melsvus kiaušinius. Jaunikliais rūpinasi abu porelės nariai. Kelių savaičių garniukai dar neskraido, bet jau gerai laipioja šakomis.
Minta smulkiomis žuvimis, varliagyviais, vėžiagyviais, moliuskais, vandens vabzdžiais, sausumos bestuburiais. Maitinasi tik grupėmis.
Mažasis baltasis garnys (lot. Egretta garzetta, angl. Little Egret, vok. Seidenreiher) – garninių (Ardeidae) šeimos paukštis.
Mazais baltais gārnis jeb zīda gārnis (Egretta garzetta) ir vidēja auguma gārņu dzimtas (Ardeidae) putns, kas pieder mazo gārņu ģintij (Egretta). Zīda gārnim ir 3 pasugas.
Zīda gārnis mājo ūdenstilpju krastos siltās mērenā klimata joslas teritorijās Eiropā, Āfrikā, Āzijā un Austrālijā. Siltākajos reģionos zīda gārnis ir nometnieks, bet populācijas, kas ligzdo ziemeļu reģionos ziemas periodā migrē uz Āfriku un Āzijas dienvidiem. Reizēm pēc putnēnu izbarošanas zīda gārņi ceļo ziemeļu virzienā. Zinātnieki to skaidro ar teritoriju izpēti un iespēju ligzdot jaunās teritorijās citu gadu.[1] Zīda gārnis savulaik Krievijas dienvidos un citās zemēs diezgan nežēlīgi tika izmedīts savu krāšņo riesta spalvu dēļ (Krievijā tās sauc par egretkām), jo tika izmantots kā greznuma rotājums tērpiem.[2]
Latvijā zīda gārnis iemaldās ļoti reti. Kopumā 20. gadsimtā bijuši tikai daži novērojumi, kā arī 21. gadsimtā putns Latviju apciemo reti.[2]
Pieauguša zīda gārņa ķermenis ir 55—65 cm garš, spārnu plētums ir 88—106 cm, svars 350—550 g. Tā apspalvojums viscaur ir balts. Nominālpasugai kājas ir koši melnas ar dzeltenām pēdām, un knābis garš un melns. Riesta laikā uz pakauša izaug divas garas spalvas, kā arī uz muguras un krūtīm apspalvojums kļūst garāks. Turklāt āda ap acīm kļūst sarkana vai zila. Jaunie putni ir līdzīgi pieaugušajiem putniem neligzdošanas periodā, tikai to kājas ir zaļpelēkas, pēdas nav tik koši dzeltenas, un āda ap acīm ir zaļpelēka. Jaungvinejas pasugai pēdas ir melnas, bet āda ap acīm dzeltena.
Kā lielākā daļa gārņu dzimtas putnu zīda gārnis pamatā barojas ar zivīm, vardēm, vēžveidīgajiem un rāpuļiem. Tas lēnām bradā pa seklu ūdeni, meklējot medījumu. Zīda gārnis diezgan bieži izmanto strauju spārnu savēcināšanu, lai izbiedētu zivis no paslēptuvēm. Medībām tiek izmantots arī paņēmiens, kad gārnis ilgstoši un nekustīgi stāv vienā vietā, gaidot medījuma parādīšanos.
Zīda gārnis ligzdo kolonijās, bieži kopīgi ar citu sugu gārņiem. Ligzdai tiek būvēta kokā vai krūmos, vai niedrāja, vai bambusu audzes biezoknī. Kaboverdes salā zīda gārnis ligzdo uz klinšu radzēm. Ligzdai ir platformas forma, kas būvēta no zariem, sausu augu daļām, niedrēm un citiem līdzīgiem materiāliem. Katram pārim ir neliela ligzdas teritorija, kas parasti ir 3—4 metri ap ligzdu. Dējumā ir 3—5 gaišas, zilizaļas olas, inkubācijas periods ilgst 21—25 dienas. Putnēni uzreiz pēc izšķilšanās ir segti jau ar dūnām. Tos baro abi vecāki un no ligzdām tie izlido pēc 40—45 dienām.
Zīda gārnim dažādas sistemātikas izdala 2 vai 3 pasugas:[3]
Rietumu mazais gārnis (Egretta gularis) un Austrumāfrikas mazais gārnis (Egretta dimorpha) kādreiz tika sistematizēti kā zīda gārņa pasugas, tomēr mūsdienās pēc padziļinātiem pētījumiem tie tiek izdalīti kā atsevišķas sugas. Turklāt rietumu mazā gārņa suga šobrīd apvieno divas zīda gārņa ekspasugas — Rietumāfrikas mazo gārni (Egretta gularis gularis) un Sarkanās jūras mazo gārni (Egretta gularis schistacea).[1]
Mazais baltais gārnis jeb zīda gārnis (Egretta garzetta) ir vidēja auguma gārņu dzimtas (Ardeidae) putns, kas pieder mazo gārņu ģintij (Egretta). Zīda gārnim ir 3 pasugas.
Zīda gārnis mājo ūdenstilpju krastos siltās mērenā klimata joslas teritorijās Eiropā, Āfrikā, Āzijā un Austrālijā. Siltākajos reģionos zīda gārnis ir nometnieks, bet populācijas, kas ligzdo ziemeļu reģionos ziemas periodā migrē uz Āfriku un Āzijas dienvidiem. Reizēm pēc putnēnu izbarošanas zīda gārņi ceļo ziemeļu virzienā. Zinātnieki to skaidro ar teritoriju izpēti un iespēju ligzdot jaunās teritorijās citu gadu. Zīda gārnis savulaik Krievijas dienvidos un citās zemēs diezgan nežēlīgi tika izmedīts savu krāšņo riesta spalvu dēļ (Krievijā tās sauc par egretkām), jo tika izmantots kā greznuma rotājums tērpiem.
Latvijā zīda gārnis iemaldās ļoti reti. Kopumā 20. gadsimtā bijuši tikai daži novērojumi, kā arī 21. gadsimtā putns Latviju apciemo reti.
Burung Bangau Kecil (bahasa Inggeris: Little Egret) ialah sejenis burung pucung kecil yang berwarna putih. Ia adalah burung padanan Dunia Lama bagi Burung Bangau Salji Dunia Baru yang amat serupa. Nama saintifiknya Egretta garzetta[2], [3].
Terdapat sekurang-kurangnya dua subspesies untuk Burung Bangau Kecil. E. g. garzetta, subspesies nominat, hidup di Eropah, Afrika, dan Asia, manakala E. g. nigripes membiak di Indonesia dan Australasia. Burung yang hidup di Australia kekadang dianggap sebagai subspesies yang ketiga, iaitu E. g. immaculata.
Banyak burung bangau yang lain seringnya digolongkan sebagai subspesies Burung Bangau Kecil tetapi mungkin merupakan tiga spesies yang berasingan, dengan taksonominya masih tidak tentu. Burung Bangau Terumbu Barat, Egretta (garzetta) gularis, hidup di garis pinggir laut Afrika Barat, manakala Burung Bangau Terumbu Arab, Egretta (garzetta/gularis) schistacea membiak di kawasan-kawasan dari Laut Merah sehingga India. Burung Bangau Dwibentuk, Egretta (garzetta/gularis) dimorpha, didapati di Afrika Timur, Madagascar, Comoros, dan Kepulauan Aldabra.
Panjangnya Burung Bangau Kecil dewasa 55-65 sentimeter, dengan jarak sayap sebanyak 88-106 sentimeter. Beratnya antara 350-550 gram. Kesemua bulunya putih. Burung ini mempunyai kedua-dua paruh nipis dan kaki panjang yang berwarna hitam, dengan bahagian bawah kakinya berwarna kuning. Terdapat sebuah tompok kulit hijau-kelabu yang botak antara paruh dengan matanya.
Pada musim membiak, burung dewasa mempunyai dua lembar bulu tengkuk yang panjang serta bulu-bulu nipis seperti kasa pada bahagian belakang dan dadanya. Kulit botak antara paruh dan matanya menjadi merah atau biru. Rupa anak burung adalah sama dengan burung dewasa ketika bukan dalam musim membiak, tetapi warna kakinya lebih muram. Subspesies nigripes berbeza dengan subspesies garzetta dari segi warna kulit antara paruh dengan mata yang berwarna kuning serta kaki yang kehitam-hitaman.
Burung Bangau Kecil biasanya senyap tetapi mengeluarkan berbagai-bagai bunyi menggauk serta bunyi gelegak di koloni-koloni pembiakannya, dan menghasilkan bunyi terkejut yang kasar apabila dikacau.
Burung Bangau Kecil menghendap buruan di air cetek, seringnya dengan berlari menyeret kaki dan mengangkat sayap. Ia kekadang juga berdiri diam dan menunggu untuk menghendap mangsanya. Burung ini makan berbagai-bagai jenis haiwan kecil, termasuk ikan, amfibia, krustasia, dan serangga.Burung bangau ini bukanlah dari kumpulan omnivor mahupun herbivor.Tetapi dia adalah kumppulan dari karnivor.
Burung Bangau Kecil bersarang dalam koloni, seringnya dengan burung-burung randuk yang lain. Sarangnya dibina pada pelantar ranting di atas pokok dan pokok renek, atau juga di kawasan bermensiang dan dusun buluh. Di sebilangan tempat seperti kepulauan Tanjung Verde, spesies ini bersarang di cenuram.
Sepasangan burung mempertahankan kawasan pembiakan yang kecil yang biasanya terbentang sekitar 3-4 meter dari sarang. Telur burung ini berbentuk bujur dan mempunyai warna hijau-biru pucat yang tidak kilat. 3-5 biji telur dikeluarkan setiap kali dan dieramkan oleh kedua-dua burung dewasa selama 21-25 hari sebelum telur-telur itu menetas. Anak burung mempunyai bulu kapas yang putih dan dijaga oleh kedua-dua ibu bapanya selama 40-45 hari sehingga anak-anak burung boleh terbang.
Burung Takur Besar merupakan burung yang dilindungi di bawah Akta Perlindungan Hidupan Liar Malaysia. [4]
Burung Bangau Kecil (bahasa Inggeris: Little Egret) ialah sejenis burung pucung kecil yang berwarna putih. Ia adalah burung padanan Dunia Lama bagi Burung Bangau Salji Dunia Baru yang amat serupa. Nama saintifiknya Egretta garzetta, .
De kleine zilverreiger (Egretta garzetta) is een witte vogel uit de familie der reigers. Het is in Nederland en Vlaanderen een broedvogel in klein, maar toenemend aantal.
De kleine zilverreiger zit qua formaat in tussen de kwak en de ralreiger. De vogel heeft zwarte poten met gele tenen en een lange witte kuif (in de zomer). De kleine zilverreiger is 55-65 cm lang en heeft een spanwijdte van 88 tot 106 cm. Hij lijkt erg op de grote zilverreiger, maar die is gemiddeld 30 cm langer (90 cm, spanwijdte 150 cm, zo groot als een blauwe reiger), heeft zwarte tenen en in de zomer is de snavel van de grote zilverreiger geel.[2]
Het is een vogel van draslanden zoals lagunes, meren, plassen en rivieren. De vogel broedt in dicht moerasbos, vaak in gezelschap van andere reigers en andere watervogels.[2]. Het nest bestaat uit takken, bladeren en veren en wordt voornamelijk gemaakt in bomen en flinke struiken. Soms wordt op de grond of in het riet genesteld. Het mannetje verzamelt het materiaal waarmee het vrouwtje het nest maakt. Ze legt 3 à 4 lichtblauw-groene eieren. De eieren worden zowel door het mannetje als het vrouwtje uitgebroed. Na een broed periode van 20 tot 26 dagen komen de eieren uit. Na 20 tot 25 dagen zitten de jongen volledig in de veren en kunnen ze het nest verlaten. Na anderhalve maand kunnen de jonge vogels zelfstandig leven. Het voedsel wordt in ondiep water druk heen en weer wadend gezocht, Het bestaat uit visjes, insecten, weekdieren en kikkers. Aan de kust worden veel garnalen en kreeftjes gegeten.
In milde winters blijven vele kleine zilverreigers in soms in Nederland of trekken naar Zuid-Europa. In strenge winters gaan ze in grote getale verder, van Noord-Afrika tot Senegal, Kameroen en Kenia. De kleine zilverreiger trekt overdag, vaak in kleine groepen. In Nederland keren ze in maart of april terug.
De kleine zilverreiger heeft een zeer groot verspreidingsgebied en daardoor is de kans op de status kwetsbaar (voor uitsterven) uiterst gering. De grootte van de populatie wordt geschat op 640.000 tot 3,1 miljoen individuen en dit aantal stijgt nog. Om deze redenen staat de kleine zilverreiger als niet bedreigd op de internationale Rode Lijst van de IUCN.[1]
De IOC World Bird List onderscheidt binnen het verspreidingsgebied twee ondersoorten:
Net als de in Nederland veel geziene blauwe reiger, komt de kleine zilverreiger in een land als Japan veel voor in stedelijk gebied. De vogel is ook weinig schuw.
Volgens bronnen uit de 14de eeuw zou de kleine zilverreiger toen in Nederland voorkomen. In de 20ste eeuw was het tot 1980 een uiterst zeldzame vogel. Het eerste broedgeval was in 1979 in de Oostvaardersplassen. Een tweede broedpoging was in 1994 op Voorne. Daarna nam het aantal broedvogels snel toe. Volgens SOVON waren er in 2007 ca. 130 broedvogels op 14 verschillende locaties.[3][4] Verder is de zilverreiger een doortrekker in zeer klein aantal en in nog kleiner aantal overwinteraar, vooral in Zeeland en de rest van het Deltagebied.[3]
Omdat het aantal broedvogels nog steeds betrekkelijk klein is, is de kleine zilverreiger in 2004 als gevoelig op de Nederlandse Rode Lijst gezet. De soort staat ook op de Vlaamse Rode Lijst, maar dan als zeldzaam. Verder valt hij onder het AEWA-verdrag.
Over het aantal soorten dat binnen het geslacht Egretta kan worden onderscheiden, heerst geen consensus. De taxonomische werkgroep van BirdLife International hief in 2009 het onderscheid op tussen de madagaskarzilverreiger (Egretta dimorpha) en de kleine zilvereiger, terwijl de IOC World Bird List dit als een aparte soort blijft beschouwen.
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7962.jpg)
ei.
De kleine zilverreiger (Egretta garzetta) is een witte vogel uit de familie der reigers. Het is in Nederland en Vlaanderen een broedvogel in klein, maar toenemend aantal.
Silkehegre (Egretta garzetta) er ein liten, kvit hegre. Fram til ca. 1950 var utbreiinga avgrensa til sørvestlege palearktis, afrotropisk region, indomalayisk region og den australske regionen. Men i løpet av dei siste tiåra har arten òg begynt å kolonisere «den nye verda».
Dette er ein kvit vadefugl med eit slankt, svart nebb, lange, svarte bein, og gule føter hos den vestlege underarten. Vaksne silkehegrar er 55-65 cm lange med vengespenn på 86-104 cm, og kroppsvekt på 280-710 gram. Fjørdrakta er vanlegvis heilt kvit, sjølv om det òg svært sjeldan finst fuglar av ein mørk morf med stort sett blågrå fjørdrakt. Hannfuglar er større enn hoer.[1] I hekkesesongen har vaksne fuglar to lange fjører på nakken som dannar ein kam.
Som ein vasslevande fugl, beitar han på grunt vatn og på land og tar ei rekkje små byttedyr.
Han er kolonihekkar, ofte saman med andre vassfuglartar, noko som byggjer eit plattformreir av pinnar i eit tre, ein busk eller ei sivseng. Ein kull er på mellom 1 og 7 av blågrøne egg, mest vanleg 2-5 egg. Begge foreldre rugar. Ungane blir flygedyktige rundt seks veker gamle.
Hekkedistribusjonen er i våtmarker i varme tempererte til tropiske delar av Europa, Afrika, Asia og Australia. Fuglar i nordlege populasjonar, inkludert mange europeiske fuglar, trekker til Afrika og Sør-Asia til overvintrar der. Fuglane kan òg streife nordover på seinsommaren etter hekkesesongen, og tendensen til å spreia kan ha medverka i den siste utvidinga av utbreiingsområdet.
På eit tidspunkt var dei vanlege i Vest-Europa, men vart lokalt utrydda i det nordvestlige Europa og knappe i sør grunna jaktpress. Rundt 1950 blei det innført loververk for vern i Sør-Europa, og populasjonane har auka igjen. Ved byrjinga av 2000-talet hekka han igjen i Frankrike, Nederland, Irland og Storbritannia. Dei har òg byrja å kolonisera «den nye verda», første observasjon vart gjort på Barbados i 1954 og første hekking der i 1994.[1] Arten er ein årleg streiffugl i Noreg.[2]
Arten er klassifisert som globalt livskraftig, LC.[3]
Silkehegre (Egretta garzetta) er ein liten, kvit hegre. Fram til ca. 1950 var utbreiinga avgrensa til sørvestlege palearktis, afrotropisk region, indomalayisk region og den australske regionen. Men i løpet av dei siste tiåra har arten òg begynt å kolonisere «den nye verda».
Silkehegre (Egretta garzetta) er en fugl. Den hører til hegrefamilien.
Inndelingen under følger HBW Alive og er i henhold til Martínez-Vilalta & Motis (2018).[1] Norske navn på artene følger Norsk navnekomité for fugl og er i henhold til Syvertsen et al. (2008, 2017).[2][3] Navn og beskrivelser i parentes er ikke offisielle, men kun foreløpige beskrivelser.
Denne ornitologirelaterte artikkelen er foreløpig kort eller mangelfull, og du kan hjelpe Wikipedia ved å utvide den. 
Scientìfich: Egretta garzetta
Piemontèis : ...
Italian : Garzetta
Multimedia w Wikimedia Commons
Czapla nadobna (Egretta garzetta) – gatunek dużego ptaka z rodziny czaplowatych (Ardeidae), zamieszkujący w zależności od podgatunku:
W Polsce jest objęty ścisłą ochroną gatunkową oraz wymagający ochrony czynnej[6].
Czapla nadobna
Czapla nadobna w okresie godowym
Czapla nadobna
Czapla nadobna w locie, Kolkata - Zachodni Bengal (Indie)
Czapla nadobna (Egretta garzetta) – gatunek dużego ptaka z rodziny czaplowatych (Ardeidae), zamieszkujący w zależności od podgatunku:
A garça-pequena-europeia ou garça-branca-pequena (Egretta garzetta)[1] é uma ave Pelicaniforme da família dos ardeídeos nativa do Velho Mundo. Distingue-se da garça-boieira pelo bico preto e comprido e pelas patas pretas com os pés amarelos.
São reconhecidas três subespécies:
A garça-pequena-europeia ou garça-branca-pequena (Egretta garzetta) é uma ave Pelicaniforme da família dos ardeídeos nativa do Velho Mundo. Distingue-se da garça-boieira pelo bico preto e comprido e pelas patas pretas com os pés amarelos.
Egretta garzetta (sinonim: Ardea garzetta), cunoscută și ca egreta mică, bâtlan mic, ceapur alb mic (reg.), stârc alb mic,[2] este o pasăre de baltă care face parte din genul Egretta, familia Ardeidae, ordinul Ciconiiformes.
Acest articol referitor la subiecte din zoologie este un ciot. Puteți ajuta Wikipedia prin completarea sa.
Egretta garzetta (sinonim: Ardea garzetta), cunoscută și ca egreta mică, bâtlan mic, ceapur alb mic (reg.), stârc alb mic, este o pasăre de baltă care face parte din genul Egretta, familia Ardeidae, ordinul Ciconiiformes.
Beluša malá (iné názvy: volavka striebristá, čapľa malá[3];lat. Egretta garzetta) je druh z čeľade volavkovité. Obýva močiare, rybníky, delty riek v južnej časti palearktickej oblasti, orientálnej, austrálskej a etiópskej oblasti. Na Slovensku je to vzácny hniezdič v 0,90 % mapovacích kvadrátov a mimo obdobia hniezdenia na 12,80 % mapovacích kvadrátov.[4] Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov beluša malá patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je stúpajúci, európska populácia má klesajúci trend, v krátkodobom merítku je stabilná.[1]
Odhadovaný počet hniezdiacich párov v rokoch 1980 – 1999 bol 0 – 30. Druh bol fluktujúci. Ekosozologický status v roku 1995 E - ohrozený druh. V roku 1998 EN:B1, EN - ohrozený druh. V roku 2001 EN - ohrozený.[5] Európsky ochranársky status nezaradený SPEC. Stupeň ohrozenia S - vyhovujúci ochranársky status.[4].
Odhadovaný počet hniezdiacich párov v rokoch 2008 – 2012 bol 30 – 50 párov. Krátkodobý trend za posledných 12 rokov (2000 – 2012) aj dlhodobý trend od roku 1980 (1980 – 2012) boli stabilné. Veľkosť územia na ktorom hniezdila za posledných 12 rokov ako aj z pohľadu dlhodobého trendu bola stabilná.[6] V roku 2014 VU* D - zraniteľný.[2][7][8]
Odhadovaný počet hniezdiacich párov v rokoch 2013 – 2018 bol 30 – 50 párov. Krátkodobý trend za posledných 12 rokov (2008 – 2018) bol stabilný. Dlhodobý trend od roku 1980 (1980 – 2018) bol stúpajúci. Veľkosť územia na ktorom hniezdila za posledných 12 rokov ako aj z pohľadu dlhodobého trendu bola stabilná.[9]
.jpg)
Kompozitná fotografia - pomôcka na ľahšie spoznanie druhu
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Beluša malá
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Beluša malá
Beluša malá (iné názvy: volavka striebristá, čapľa malá;lat. Egretta garzetta) je druh z čeľade volavkovité. Obýva močiare, rybníky, delty riek v južnej časti palearktickej oblasti, orientálnej, austrálskej a etiópskej oblasti. Na Slovensku je to vzácny hniezdič v 0,90 % mapovacích kvadrátov a mimo obdobia hniezdenia na 12,80 % mapovacích kvadrátov. Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov beluša malá patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je stúpajúci, európska populácia má klesajúci trend, v krátkodobom merítku je stabilná.
Mala bela čaplja (znanstveno ime Egretta garzetta) je drobna bela čaplja. Sorodna je zelo podobni snežni beli čaplji iz Novega sveta.
Poznamo vsaj dve podvrsti male bele čaplje. Tipska podvrsta E. g. garzetta je razširjena v Evropi, Afriki in Aziji. E. g. nigripes gnezdi v Indoneziji in Avstraliji. Avstralske bele čaplje včasih uvrščajo v ločeno podvrsto E. g. immaculata.
Kot podvrsto male bele čaplje navajajo tudi več drugih belih čapelj, katerih taksonomija pa je še negotova in bi lahko bile samostojne vrste. Zahodna obalna čaplja, Egretta (garzetta) gularis, se pojavlja na obalah Zahodne Afrike. Arabska obalna čaplja, Egretta (garzetta/gularis) schistacea, gnezdi od Rdečega morja do Indije. Dimorfno čapljo, Egretta (garzetta/gularis) dimorpha, najdemo v Vzhodni Afriki, na Madagaskarju, na Komorih in na Aldabraških otokih.
Odrasla mala bela čaplja je dolga od 55-65 cm, krila imajo v razponu 88-106 cm. Tehta od 350 do 550 gramov. Njeno perje je popolnoma belo. Ima dolge črne noge z rumenimi stopali in vitek črn kljun. Med kljunom in očmi je zaplata sivozelene kože. V obdobju gnezdenja ima odrasla žival dve dolgi vratni peresi in tanka peresa na hrbtu in prsih. Gola koža med kljunom in očmi se obarva rdeče alio modro. Mladiči so podobni odraslim živalim, ki ne gnezdijo, imajo pa okornejše noge in stopala. Podvrsta nigripes se od podvrste garzetta razlikuje po rumeni koži med kljunom in očmi ter črnikastih stopalih.
Male bele čaplje so v glavnem neme, v gnezditvenih kolonijah pa proizvajajo različne kvakajoče in žuboreče klice ter, kadar jih kaj prestraši, oster alarm.
Prvotno gnezditveno območje so bile velika celinska in obalna mokrišča v zmerno toplih delih Evrope, Azije, Afrike in Avstralije.
V toplejših krajih so male bele čaplje večinoma stalnice. Severnejše populacije, tudi številne evropske, pa se pozimi selijo v Afriko in južno Azijo. Po končanem gnezdenju lahko zaidejo tudi na sever, kar naj bi bil razlog za veliko razširjenost male bele čaplje.
V Sloveniji se mala bela čaplja pojavlja v Sečoveljskih solinah, čeprav v njih ne gnezdi.
Mala bela čaplja (znanstveno ime Egretta garzetta) je drobna bela čaplja. Sorodna je zelo podobni snežni beli čaplji iz Novega sveta.
Silkeshäger (Egretta garzetta) är en liten vit häger. Den förekommer i Gamla världen och har många likheter med snöhägern (Egretta thula) som förekommer i Nya världen.
Silkeshägerns taxonomi har förändrats mycket genom historien. Enligt Clements et al 2016 delas den upp i tre distinkta underarter:[2]
Underarten dimorpha behandlas av vissa auktoriteter som den egna arten kusthäger.[3] Flera andra hägertaxa vilka idag har egen artstatus eller placeras som underart till andra hägerarter har genom historien klassificerats som underarter till silkeshägern, som revhäger (Egretta gularis).
Den adulta silkeshägern mäter 55–65 cm på längden, har ett vingspann på 88–106 cm och väger 350–550 gram. Den har en helvit fjäderdräkt. Den har långa svarta ben i kontrast till de gula tårna och en lång, smal, rak och spetsig svart näbb. I häckningsdräkt får den två långa nackplymer och förlängda rygg- och bröstfjädrar - så kallade ägretter. Den nakna huden vid näbbroten ändrar färg till orangeröd.
Underarten garzetta har gula tår och det nakna hudpartiet vid näbbroten och ögat är hos de icke-häckande individerna blågrått. Underarten nigripes har mörka tår och de icke-häckande har gul naken hud vid näbbasen.
Juveniler har ett liknande utseende som de icke-häckande adulta individerna men har mörkare ben och tår.
Silkeshägern är mestadels tystlåten men utstöter vissa kraxande och bubblande läten vid häckningskolonierna och producerar ett skrikigt varningsläte när den blir störd.
Dess ursprungliga utbredningsområde var stora våtmarker i inlandet och vid kusterna i de varmare områdena av Europa, Asien, Afrika och Australien.
Populationerna som häckar i de varmare områdena är mestadels stannfåglar medan nordligare populationer, vilket omfattar merparten av Europas silkeshägrar, flyttar till Afrika och södra Asien. Vissa individer flyttar norrut efter häckningssäsongen vilket förmodligen utgör huvudorsaken till denna hägers expansion till andra områden.
Silkeshägern har påbörjat sin kolonisering av Nya världen. Första observationen gjordes på Barbados i april 1954 och den började häcka på ön 1994. Den observeras allt oftare i ett område som sträcker sig från Surinam och Brasilien i söder till Newfoundland och Québec i norr. Silkeshägrarna på östkusten tros ha flyttat norr tillsammans med snöhäger från Karibien.
Fram till 1950-talet häckade silkeshägern enbart i södra Europa. Under de kommande decennierna blev den allt vanligare i västra Frankrike och senare utmed franska nordkusten. Från och med 1979 häckade den i Nederländerna där antalet häckande par ökade fram till 1990-talet.
I Storbritannien var observationer av silkeshäger ovanlig fram till slutet av 1900-talet och det fanns inga indikationer på att det någonsin förekommit ett häckningsförsök. I kontrast till detta har den nu blivit en regelbundet häckande art och vanligt observerad i flockar vid specifika kustlokaler. Den första genomförda häckningen skedde på Brownsea Island i Dorset 1996. Idag finns det ett antal kolonier i södra England. Arten häckade i grevskapet Cork på Irland 1997 och i Wales för första gången 2002.
Silkeshägern häckar i kolonier, ofta tillsammans med andra vadande fåglar, på plattformar byggda av grenar i träd eller buskar eller på en bädd av vass eller bambu. På vissa platser som exempelvis Kap Verde, häckar arten på klippor. Paret försvarar ett litet revir på ungefär 3–4 meter runt boet. De tre till fyra, ovala, matta och blekt blågröna äggen ruvas av båda föräldrarna i 21–25 dygn. Dunungarna är vita och tas om hand av föräldrarna i 40-45 dygn tills de är flygga.
Silkeshägern födosöker i grunda vatten, ofta småspringade med resta vingar eller stillastående för att överraska sitt byte. Den äter en varierad kost av små djur som fisk, kräldjur, kräftdjur, och insekter.
Från 1600-talet och framåt uppstod en efterfrågan på de vita hägrarnas fjäderplymer, de så kallade ägretterna, vilka användes till främst huvudbonader. Denna efterfrågan ökade kraftigt under 1800-talet på grund av modet som då rådde. Detta resulterade i att handeln med skinn nådde miljonstrecket. Man födde också upp vita hägrar för att kunna plocka plymerna utan att döda fågeln men den absoluta merparten av plymer kom från jagade vilda fåglar. Denna jakt resulterade i att ett flertal populationer runt om i världen av vita hägrar minskade drastiskt vilket i sin tur resulterade i att fågelskyddsorganisationer som Storbritanniens Royal Society for the Protection of Birds (1898) och nordamerikanska National Audubon Society (1905). Den intensiva handeln med fjädrarna upphörde i början abv 1900-talet.[4] Idag har arten återhämtat sig och världspopulationen anses inte vara hotad.[1]
Wikimedia Commons har media som rör silkeshäger.
Wiktionary har ett uppslag om silkeshäger.Silkeshäger (Egretta garzetta) är en liten vit häger. Den förekommer i Gamla världen och har många likheter med snöhägern (Egretta thula) som förekommer i Nya världen.
Küçük ak balıkçıl (Egretta garzetta), balıkçılgiller (Ardeidae) familyasına ait 55–65 cm boyunda, 88–95 cm kanat açıklığına sahip bir kuş türü.
Ağırlıkları 350-550 gramdır. Bütün tüyleri beyaz renklidir. Sarı ayaklara sahiptirler. Gagası ve bacaklarının siyah olması sayesinde kolayca tanınabilirler. Uzun gagası ve bacaklarıyla sığ sularda beslenmeye uyum sağlamış bir kuştur.
Balık, amfibiler, kabuklular ve böcekler gibi küçük hayvanlarla beslenirler.
Küçük ak balıkçıl (Egretta garzetta), balıkçılgiller (Ardeidae) familyasına ait 55–65 cm boyunda, 88–95 cm kanat açıklığına sahip bir kuş türü.
Ağırlıkları 350-550 gramdır. Bütün tüyleri beyaz renklidir. Sarı ayaklara sahiptirler. Gagası ve bacaklarının siyah olması sayesinde kolayca tanınabilirler. Uzun gagası ve bacaklarıyla sığ sularda beslenmeye uyum sağlamış bir kuştur.
Balık, amfibiler, kabuklular ve böcekler gibi küçük hayvanlarla beslenirler.
Невелика чапля, довжина тіла 55—65 см, розмах крил 86—106 см, вага 300—600 г.[3] Довжина крила у неї приблизно 29 см.[4] По висоті рівна єгипетській чаплі, але має більш витончену статуру. Оперення чисто-біле (рідко зустрічаються чорні з білим підборіддям чаплі — різновид забарвлення, зване «морфою»).[5] Самець у шлюбний період має на потилиці довгий чуб довжиною до 20 см,[6] з двох нерозсуканих пір'їн, а також такої ж довжини розсукане пір'я на грудях і плечах, зване «еґретою»[7] — досягають довжини 24 см, звисаючи нижче хвоста. У самки еґрета коротша, ніж у самця[6]. Дзьоб цілком чорний. Вуздечка (простір між дзьобом і оком) неоперена, у шлюбний період червонувата, в інший час року блакитно-сіра. Ноги чорні з жовтим плесном. Самки не відрізняються від самців, проте прикрашаючого пір'я не мають. Молоді птахи схожі на дорослих у зимовому вбранні, відрізняються зеленуватим плесном.
Малу білу чаплю можна сплутати із зовні схожою на неї великою білою чаплею. Від останньої вона відрізняється значно меншими розмірами, цілком жовтим плесном (у великої білої чаплі воно лише злегка жовтувате) і в шлюбний період цілком чорним дзьобом і подовженим пір'ям на грудях самців (натомість у великої білої чаплі дзьоб жовтий, а еґрети не виражені).[3]
Поза сезоном розмноження зазвичай нетовариські. У колонії, навпаки, крикливі — голос нагадує гучне розтягнуте каркання. Іноді видає короткі хрипкі «питальні» звуки. Літає повільно, при цьому шию втягує сильніше, ніж велика чапля.
В Європі поширена спорадично на північ до південної частини Піренейського півострова, долини річки Рони у Франції, північної Італії, Угорщини, південної Словаччини, Болгарії і Румунії. В Україні і в Молдові зустрічається в басейнах Дніпра, Дністра та Сіверського Дінця. У Росії гніздиться в південній частині Європейської частини приблизно до 48-ї паралелі — звичайна в прибережних районах Азовського моря, в долинах Дону, Кубані, Терека, Астраханському заповіднику в дельті Волги. У гирлі Уралу рідкісна. Далі на схід рідко селиться на північному узбережжі Аральського моря, в долині Сирдар'ї, за західними околицями Алайського хребта, південним підніжжя Гімалаїв, у долині Янцзи, на японських островах Хонсю, Кюсю і Сікоку, а також на Тайвані. В Африці селиться в дельті Нілу, на Островах Зеленого мису, Мадагаскарі, спорадично на північному сході, сході та півдні континенту. Звичайна в Індо-Австралійському архіпелазі від Зондських островів до Нової Гвінеї, а також у незасушливих районах Австралії.[2][8]
Починаючи з другої половини XX століття, мала біла чапля почала гніздитися в Америці. У 1954 перший такий випадок був зареєстрований на острові Барбадос в Атлантиці біля берегів Південної Америки, а з 1994 року а птах з'явився вже на материку. При цьому з кожним роком кількість повідомлень неухильно зростала, а ареал розповсюдження розширився від Бразилії і Суринаму на півдні до канадських провінцій Ньюфаундленд і Квебек на півночі.[9] У Західній Європі чапля нерегулярно селиться в більш північних широтах, де її раніше ніколи не зустрічали — в Нідерландах (1979 і 1990-ті рр.), південній Англії і Уельсі (з 2002 р).
Населяє береги різноманітних водоймищ з прісною, солонуватою або солоною морською водою. Перевагу віддає мілководним незарослим рослинністю місцям — відкритим болотам, неглибоким озерам, річковим заводям, заливним лукам, морським лагунам з припливами і відпливами, зрошувальним каналам, рисовим полям. Гніздиться в мангрових заростях і естуаріях річок. Поза водоймами селиться в савані і поблизу пасовищ худоби (іноді сідають на спини корів, що пасуться).[10]
Палеарктичні популяції перелітні, зимують в Африці, Південній і Південно-Східній Азії. У тропіках осілий, частково перелітний і кочівний птах.[10]
В Україні зустрічається в басейнах Дніпра, Дністра та Сіверського Дінця. У Прут-Дністровському межиріччі з середини 1950-х pp. і до 1995 p. включно мала біла чапля виявлена у 31 пункті: у 3 (9,7 %) — гніздування доведене, в інших — зустрічали залітних особин. У переважній більшості випадків (67,7 %) вид зафіксований на території Прут-Дністровського межиріччя. У Передкарпаття заходить недалеко — до 8 км у глибину (спостереження біля с. Мединя). Окрім наведених вище, наявні також відомості про наявність малої білої чаплі влітку 1955 р. зокрема і у Кельменецькому та Сторожннецькому районах (Ковальчук та ін., 1991), хоча конкретні пункти спостережень залишились невідомими.
Залітні птахи виявлені переважно на мілководдях Дністра (55,4 %, 121 особина) і Прута (29,8 %), значно рідше — в долині р. Лімниця (6,6 %), біля риборозплідних ставків (5,8 %), серед заростей надводної рослинності озера (1,6 %) і вздовж русла р. Черлена (0,8 %). Гніздові поселення знаходилися серед крон дерев на островах річки (2 випадки) та в лісосмузі (1).
У колонії поблизу с. Кліводин Кіцманського району в 1991 році малі білі чаплі, ймовірно, з'явилися не пізніше середини квітня, оскільки, зважаючи на вік пташенят зі знайдених згодом гнізд, початок кладки припав на третю декаду цього місяця. Залітні особини виявлені з травня по жовтень включно. Найчастіше птахів спостерігали у серпні-вересні (3/4 випадків) — саме в цей час, після виведення потомства, значна кількість особин виду мігрує у різних напрямках далеко за межі гніздового ареалу.
Для заходу України, окрім території Прут-Дністровського межиріччя, достовірні дані про гніздування малої білої чаплі відсутні, хоча часта поява окремих особин і груп у характерних місцеперебуваннях протягом періоду розмноження свідчить про можливість утворення колоній. Такі поселення у досліджуваному регіоні були знайдені у наступних місцях.
У червні 1974 р. виявлено колонію (19 птахів) на острові р. Прут поблизу с. Припруття Новоселицького району.[11]
У 1977 р. на острові р. Прут в околицях с. Зелений Гай, В. О. Голубев виявив порівняно велику гніздову колонію. Поблизу цього ж місця він зустрічав чимало поодиноких малих білих чапель на кількакілометровому відрізку вздовж русла річки. Це, очевидно, були птахи з поселення, які літали на пошуки їжі і, мабуть, доходили аж до с. Остриця. З 1991 р. мала біла чапля почала гніздитись в колонії квака (Nycticorax nycticorax) та сірої чаплі (Ardea cinerea), яка розташована у призалізничній лісосмузі (переважають клен, ясен, в'яз, гледичія, граб, бузина) поблизу риборозплідних ставків в околицях с. Кліводин Кіцманського району на території Кліводинського орнітологічного заказника[12].
На волі й спині в самців у шлюбний період відростає красиве ніжне пір'я.[13]
В Європі та Середній Азії сезон розмноження з березня по липень. На іншій частині ареалу він, як правило, знаходиться в тісній залежності від сезону дощів. Гніздиться колоніями — моновидовими або спільно з іншими болотними птахами — як правило, це змішані поселення з єгипетськими і жовтими чаплями, звичайними кваками, коровайками, косарами і бакланами[6]. Розмір змішаних колоній може досягати декількох тисяч пар, хоча у випадку окремого поселення вони зазвичай не перевищують 100 пар.[10] Рідко зустрічаються поодинокі пари, що гніздяться.
Гніздовий біотоп мілководні водойми, заплави річок. Гніздо будують обидва батьки: самець приносить гілки і соломинки, самка складає з них гніздо. Часто птахи тільки ремонтують і зміцнюють торішні гнізда[6]. Гніздо у вигляді перегорнутого конуса з прозорими стінками шириною 30—35 см,[14] висота 10-12 см.[15], влаштовується на заломах очеретe невисоко над поверхнею води, або на чагарнику або дереві на висоті до 20 м від землі[10], , переважно дубах[15]. У першому випадку використовуються довгі сухі прутики, у другому стеблинки трав. Типові місця гніздування чепури малої — це великі зарості очерету і рогозу у важкодоступних заболочених територіях заплав річок і озер[15]. На островах Зеленого мису гнізда влаштовуються на скелях. Іноді нова споруда не будується, а птахи займають старі гнізда інших чапель. В облаштуванні гнізда помітний розподіл обов'язків між птахами — самець здобуває будівельний матеріал, а самка вкладає його на місце.
У колонії під час будівництва гнізд дуже шумно, птахи конкурують за найкращі місця для гнізд. У результаті цих конфліктів кваки і коровайки відтісняються на край колонії.[6]
Нерідко перші яйця відкладають в недобудовані гнізда. Масова яйцекладка припадає на першу половину травня, пізніші, а можливо повторні кладки зустрічаються в колонії до кінця червня. До місць гніздування чепура мала прилітає в кінці березня — на початку квітня.[15] У колонії відстань між двома сусідніми гніздами в середньому становить 1—4 м, рідше менше одного метра.[10] У кладці 2-6, рідко 8 яєць (у тропіках кладки зазвичай менші).[16] Яйця блакитно-зелені, зі слабким блиском, відкладаються з інтервалом у добу чи дві. Розмір яєць 46×34 мм, вага близько 28 г.[17] Насиджування триває 21-25 днів. Сидять по черзі самець і самка, хоча самка проводить на гнізді набагато більше часу.[2] З'явилися на світ пташенята покриті рідким білим пухом. Обоє батьків годують їх, відригуючи їжу з дзьоба в дзьоб. Вже приблизно через 3 тижні пташенята залишають гніздо, в світлий час доби перебираючись на сусідні гілки дерев. У цей період вони ще не здатні літати і самостійно добувати собі корм, але вже досить впевнено почувають себе поза гніздом. Батьки ще годують їх якийсь час після того, як вони навчилися літати, сплять пташенята теж у колонії[6]. Здатність до польоту з'являється через 40-45 днів.[17] З появою людини на території гніздування подають короткі хрипкі крики, що свідчить про їх лякливість і обережність. Незабаром після цього пташенята назавжди покидають гніздо і тримаються зграями на кормових ділянках.
У середині липня в колонії стає тихо. Через деякий час дорослі птахи повністю линяють, втрачаючи прикраси з пір'я. Вони знову відростають на наступний рік у період з січня по квітень[6].
Зазвичай живе близько 5 років. Максимальна відома тривалість життя відзначена у Франції — 22,4 року.[17][18]
Основу раціону становить дрібна риба довжиною до 4 см і вагою до 20 г[5][10]. Крім того, вживає в їжу жаб, водяних і наземних комах (жуки, личинки бабок, коники, сарана, капустянки, цвіркуни тощо), Павукоподібних, ракоподібних (бокоплави, креветки Palaemonetes spp. та інших), молюсків (равлики, двостулкові молюски), дрібних рептилій і птахів. Годується на мілководді, в пошуках їжі використовує різноманітні прийоми — нерухомо вартує здобич із засідки або біжить по воді з розпростертими крилами і опущеним дзьобом. У період розмноження відстань від гнізда до кормової території може становити до 7—13 км.[10]
Пізнього літа птахи можуть живитись виключно мешканцями суші. Малі білі чаплі полюють, підкрадаючись до здобичі. У воді швидкими рухами пальців ніг їм вдається сполохати зі своїх сховищ деяких придонних тварин.[6]
Нині мала біла чапля охороняється законом[13]. Штраф за завдання шкоди цьому виду на території України становить 665 гривень[19].
Розрізняють, як мінімум, 2 підвиди малої білої чаплі. Номінативний підвид E. g. garzetta поширений в Європі, Африці та Азії. Підвид E. g. nigripes мешкає в Індонезії і Австралазії. Деякі автори виділяють ще один підвид E. g.immaculata для птахів, що мешкають в Австралії.
Деякі інші самостійні види чапель колись розглядалися як підвиди малої білої чаплі. Серед них берегова чапля (Egretta gularis), що живе в Африці на західному узбережжі та вздовж берегів Червоного моря, а також у прибережних районах Азії від Близького Сходу до Індії. Інший вид, раніше визнавався як підвид малої білої чаплі — рифова чапля (Egretta dimorpha) — поширена у Східній Африці, на Мадагаскарі, атолі Альдабра і Коморських островах.
-_Breeding_plumage-_catching_prey_in_Hyderabad,_AP_W_IMG_7656.jpg)
На полюванні
-_Adult_breeding_%26_Immature_in_Kolkata_W_IMG_4405.jpg)
Дорослий самець і молода пташка
Чапля відбита в воді
Чепура мала на заході сонця
Рибальство чаплі
Самець з чубом на голові
Чапля з уловом
_%26_Great_Egret_(Casmerodius_albus)_hunting_in_Kolkata_W_IMG_4401.jpg)
Велика біла (в польоті) та
Cò trắng (danh pháp hai phần: Egretta garzetta) là một loài chim thuộc Họ Diệc. Cò trắng giống hệt với loài cò tuyết Tân Thế giới. Chúng là quốc điểu của đất nước Litva và Belarus.
Tùy thuộc vào việc phân loài, hai hoặc ba phân loài của cò trắng hiện đang được chấp nhận.[2]
Cò trắng (danh pháp hai phần: Egretta garzetta) là một loài chim thuộc Họ Diệc. Cò trắng giống hệt với loài cò tuyết Tân Thế giới. Chúng là quốc điểu của đất nước Litva và Belarus.
В Европе распространена спорадично на север до южной части Пиренейского полуострова, долины реки Роны во Франции, северной Италии, Венгрии, южной Словакии, Болгарии и Румынии. На Украине и в Молдавии встречается в низовьях Днепра и Днестра. В России гнездится в южной части Европейской части приблизительно до 48-й параллели — обычна в прибрежных районах Азовского моря, в долинах Дона, Кубани, Терека, Астраханском заповеднике в дельте Волги. В устье Урала редка. Далее на восток редко селится на северном побережье Аральского моря, в долине Сырдарьи, по западным окраинам Алайского хребта, южным подножиям Гималаев, долине Янцзы, японских островах Хонсю, Кюсю и Сикоку, а также на Тайване. В Африке селится в дельте Нила, на островах Зелёного мыса, Мадагаскаре, спорадично на северо-востоке, востоке и юге континента. Обычна в Индо-Австралийском архипелаге от Зондских островов до Новой Гвинеи, а также в незасушливых районах Австралии[3][6].
Начиная со второй половины XX века, малая белая цапля начала гнездиться в Америке. В 1954 году первый такой случай был зарегистрирован на острове Барбадос в Атлантике у берегов Южной Америки, а с 1994 года птица объявилась на уже материке. При этом с каждым годом количество сообщений неуклонно росло, а ареал расширился от Бразилии и Суринама на юге до канадских провинций Ньюфаундленд и Квебек на севере[7]. В Западной Европе цапля нерегулярно селится в более северных широтах, где её раньше никогда не встречали — в Нидерландах (1979 и 1990-е гг.), южной Англии и Уэльсе (с 2002 г.).
Населяет берега разнообразных водоёмов с пресной, солоноватой или солёной морской водой. Предпочтение отдаёт мелководным незаросшим растительностью местам — открытым болотам, неглубоким озёрам, речным заводям, заливным лугам, морским лагунам с приливами и отливами, оросительным каналам, рисовым полям. Гнездится в мангровых зарослях и эстуариях рек. Вне водоёмов селится в саванне и вблизи пастбищ скота (часто забирается на спину пасущихся коров)[8].
Палеарктические популяции перелётные, зимуют в Африке, Южной и Юго-Восточной Азии. В тропиках оседлая, частично перелётная и кочующая птица[8].
В Европе и Средней Азии сезон размножения с марта по июль. На остальной части ареала он, как правило, находится в тесной зависимости от сезона дождей. Гнездится колониями — моновидовыми либо совместно с другими болотными птицами — различными цаплями, колпиками и бакланами). Размер смешанных колоний может достигать нескольких тысяч пар, хотя в случае самостоятельного поселения они обычно не превышают 100 пар[8]. Редко встречаются одиночные гнездящиеся пары. Гнездо в виде перевёрнутого конуса с прозрачными стенками шириной 30—35 см[9], устраивается на заломе камыша или тростника невысоко над поверхностью воды, либо на кустарнике или дереве на высоте до 20 м от земли[8]. В первом случае используются длинные сухие прутики, во втором стебельки трав. На островах Зелёного мыса гнёзда устраиваются на скалах. Иногда новое сооружение не строится, а птицы занимают старые гнёзда других цапель. В обустройстве гнезда заметно распределение обязанностей между птицами — самец добывает строительный материал, а самка укладывает его на место.
В колонии расстояние между двумя соседними гнёздами в среднем составляе 1—4 м, реже менее одного метра[8]. В кладке 2-6, редко 8 яиц (в тропиках кладки обычно менььше)[10]. Яйца голубовато-зелёные, со слабым блеском, откладываются с интервалом в сутки или двое. Размер яиц 46×34 мм, вес около 28 г[11]. Насиживание длится 21—25 дней. Сидят по очереди самец и самка, хотя самка проводит в гнезде гораздо больше времени[3]. Появившиеся на свет птенцы покрыты редким белым пухом. Оба родителя кормят их, отрыгивая пищу из клюва в клюв. Уже примерно через 3 недели птенцы покидают гнездо, в светлое время суток перебираясь на соседние ветви дерева. В это период они ещё не способны летать и самостоятельно добывать себе корм, но уже достаточно уверенно чувствуют себя вне гнезда. Способность к полёту появляется через 40—45 дней[11]. Вскоре после этого птенцы навсегда покидают гнездо и держатся стаями на кормовых участках.
Обычно живёт около 5 лет. Максимальная известная продолжительность жизни отмечена во Франции — 22,4 года[11][12].
Основу рациона составляет мелкая рыба длиной до 4 см и весом до 20 г[5][8]. Кроме того, употребляет в пищу лягушек, водяных и наземных насекомых (жуки, личинки стрекоз, кузнечики, саранча, медведки, сверчки и т. п.), паукообразных, ракообразных (бокоплавы, креветки Palaemonetes spp и др), моллюсков (улитки, двустворчатые моллюски), мелких рептилий и птиц. Кормится на мелководье, в поисках пищи использует разнообразные приёмы — неподвижно караулит добычу из засады или бежит по воде с распростёртыми крыльями и опущенным клювом. В период размножения расстояние от гнезда до кормовой территории может составлять до 7—13 км[8].
Различают, как минимум, 2 подвида малой белой цапли. Номинативный подвид E. g. garzetta распространён в Европе, Африке и Азии. Подвид E. g. nigripes обитает в Индонезии и Австралазии. Некоторые авторы выделяют ещё один подвид E. g. immaculata для птиц, обитающих в Австралии.
Некоторые другие самостоятельные виды цапель некогда рассматривались как подвиды малой белой цапли. Среди них береговая цапля (Egretta gularis), обитающая в Африке на западном побережье и вдоль берегов Красного моря, а также в прибрежных районах Азии от Ближнего Востока до Индии. Другой вид, ранее признававшийся как подвид малой белой цапли — рифовая цапля (Egretta dimorpha) — распространена в Восточной Африке, на Мадагаскаре, атолле Альдабра и Коморских островах.
.jpg)
.jpg)
Яйцо
В Европе распространена спорадично на север до южной части Пиренейского полуострова, долины реки Роны во Франции, северной Италии, Венгрии, южной Словакии, Болгарии и Румынии. На Украине и в Молдавии встречается в низовьях Днепра и Днестра. В России гнездится в южной части Европейской части приблизительно до 48-й параллели — обычна в прибрежных районах Азовского моря, в долинах Дона, Кубани, Терека, Астраханском заповеднике в дельте Волги. В устье Урала редка. Далее на восток редко селится на северном побережье Аральского моря, в долине Сырдарьи, по западным окраинам Алайского хребта, южным подножиям Гималаев, долине Янцзы, японских островах Хонсю, Кюсю и Сикоку, а также на Тайване. В Африке селится в дельте Нила, на островах Зелёного мыса, Мадагаскаре, спорадично на северо-востоке, востоке и юге континента. Обычна в Индо-Австралийском архипелаге от Зондских островов до Новой Гвинеи, а также в незасушливых районах Австралии.
Начиная со второй половины XX века, малая белая цапля начала гнездиться в Америке. В 1954 году первый такой случай был зарегистрирован на острове Барбадос в Атлантике у берегов Южной Америки, а с 1994 года птица объявилась на уже материке. При этом с каждым годом количество сообщений неуклонно росло, а ареал расширился от Бразилии и Суринама на юге до канадских провинций Ньюфаундленд и Квебек на севере. В Западной Европе цапля нерегулярно селится в более северных широтах, где её раньше никогда не встречали — в Нидерландах (1979 и 1990-е гг.), южной Англии и Уэльсе (с 2002 г.).
Место обитанияНаселяет берега разнообразных водоёмов с пресной, солоноватой или солёной морской водой. Предпочтение отдаёт мелководным незаросшим растительностью местам — открытым болотам, неглубоким озёрам, речным заводям, заливным лугам, морским лагунам с приливами и отливами, оросительным каналам, рисовым полям. Гнездится в мангровых зарослях и эстуариях рек. Вне водоёмов селится в саванне и вблизи пастбищ скота (часто забирается на спину пасущихся коров).
МиграцииПалеарктические популяции перелётные, зимуют в Африке, Южной и Юго-Восточной Азии. В тропиках оседлая, частично перелётная и кочующая птица.
白鹭（学名：Egretta garzetta），又称小白鹭。
体长约56cm，全身羽毛白色，生殖期间枕部垂有兩條細長的长翎作為飾羽，背和上胸部分披蓬松蓑羽，期后消失。细长黑喙；黑腿，黄脚掌；叫声：于繁殖巢群中发出嘎嘎嘎叫声。 也有藍喙、藍腿的。
春夏多活动于湖沼岸边、水田、河岸、沙滩、泥滩及沿海小溪流，成散群出現。分布于非洲、欧洲、亚洲及大洋洲，在中国主要见于长江以南各地和海南岛，在中部地区多为候鸟，南方大多为留鸟。
鱼、甲壳动物和昆虫。以各式魚蝦為主食，覓食時會用一隻腳在水中擾動。
白鹭（学名：Egretta garzetta），又称小白鹭。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : ペリカン目 Pelecaniformes 科 : サギ科 Ardeidae 属 : コサギ属 Egretta 種 : コサギ E. garzetta 学名 Egretta garzettaコサギ（小鷺、Egretta garzetta）は、鳥綱ペリカン目サギ科コサギ属に分類される鳥。
全長60センチメートル。チュウサギよりもさらに小さいので、この名で呼ばれる。全身の羽毛が白色で、いわゆる白鷺と呼ばれる鳥の一種。脚、首、くちばしは長いが、ダイサギほどではない。足の指が黄色いことと、夏羽では頭に2本の長い冠羽が現れること、背の飾り羽は先が巻き上がることで、ダイサギやチュウサギと区別できる（ダイサギとチュウサギは巻き上がらない）。繁殖期のごく短い期間には足の指と目の先が赤くなる。
アフリカ東部とマダガスカルには暗灰色をした暗色型がいるが、北半球ではあまり見られず、日本ではわずかに記録があり、例えば2013年9月18日頃神奈川県川崎市多摩区の多摩川で暗色型が確認され、山階鳥類研究所の茂田良光によればその20年前にも同じく多摩川で見られた[1]。
冬のコサギ
夏のコサギ
卵
動画
アフリカ、アジアの熱帯・温帯に広く分布するが、温帯のものは冬になると暖かい地方へ移動する。繁殖はサギ科の仲間同士で寄り集まって、集団繁殖地の「サギ山」を作る習性がある。
水田や川辺、海岸などで首を縮めて立っている姿がよく見られる。魚類、カエル、ザリガニなどを捕食する。獲物を捕らえる時は足でつつくようなしぐさをして、物かげから獲物を追い出してから捕らえることもある。
この項目は、鳥類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（ポータル鳥類 - PJ鳥類）。
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7962.jpg)
.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7990.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7991.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7962.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7962.jpg)
.jpg)
-_Breeding_plumage-_in_Hyderabad,_AP_W_IMG_7671.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7962.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7991.jpg)
-_Breeding_plumage-_in_Hyderabad,_AP_W_IMG_7665.jpg)
-_Breeding_plumage-_catching_prey_in_Hyderabad,_AP_W_IMG_7656.jpg)
-_Breeding_plummage_in_Hydrabad,_AP_W_156.jpg)
-_Breeding_plumage_in_Kolkata_W_IMG_4416.jpg)
-_Adult_breeding_%26_Immature_in_Kolkata_W_IMG_4405.jpg)
-_Adult_breeding_%26_Great_Egret_(Casmerodius_albus)_hunting_in_Kolkata_W_IMG_4402.jpg)
_in_Kolkata_W_IMG_4419.jpg)
_%26_Cormorants_(Indian)_hunting_in_Kolkata_W_IMG_4403.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7990.jpg)
-_Immatures_at_Kolkata_I_IMG_7988.jpg)
-_Adult_with_Immature_at_Kolkata_I_IMG_7985.jpg)
.jpg)
.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7962.jpg)
-_In_Breeding_plumage-actively_catching_prey_in_Kolkata_I_IMG_7990.jpg)
_in_Hyderabad_W_IMG_8461.jpg)
-_Breeding_plumage_in_Hyderabad_W_IMG_8141.jpg)
.jpg)
,_parque_nacional_de_Chobe,_Botsuana,_2018-07-28,_DD_29.jpg)
.jpg)
_with_Great_Egret_(Casmerodius_albus)_W_IMG_9999.jpg)
_in_AP_W_IMG_3625.jpg)
.jpg)
.jpg)
-_Adult_breeding_%26_Great_Egret_(Casmerodius_albus)_hunting_in_Kolkata_W_IMG_4402.jpg)
.jpg)
-_Breeding_plumage-_in_Hyderabad,_AP_W_IMG_7665.jpg)
-_Adult_breeding_%26_Great_Egret_(Casmerodius_albus)_hunting_in_Kolkata_W_IMG_4402.jpg)
-_Breeding_plumage-_in_Hyderabad,_AP_W_IMG_7665.jpg)
