Sub-Saharan Africa: all S of Sahara except forest area and parts of NE and SW; NW Morocco (sabyi); introduced Cape Verde Is.
All open habitats
Resident
Die gewone tarentaal (Numida meleagris) is die bekendste van die tarentaalfamilie, Numididae. Dit is 'n waaksame voël wat in troppe rondloop en goed kan vlieg, maar hulle sal eerder weghardloop as om weg te vlieg.
Die tarentaal is 'n algemene jagvoël en kom wyd verspreid in Afrika suid van die Sahara en Suid-Afrika voor. Hulle word tussen digte bosse vanaf die Oos-Kaap noordwaarts aangetref. 'n Verwante spesie, die kuifkoptarentaal, is 'n tropiese bewoner van KwaZulu-Natal en die Krugerwildtuin. Daar is ook populasies in die Wes-Indies en die suide van beide Frankryk en Engeland.
Tarentaalvleis is ook nou vrylik beskikbaar in Britse supermarkte en word deur Gressingham Foods versprei. Die tarentale wat nou kommersieel verkrygbaar is, word grotendeels in Engeland geteel.
Die amper kaal nek en plomp, wit-gespikkelde lyf op swart-grys vere is goed bekend in Suid-Afrika. Dit is 'n groot (60–68 cm) voël met 'n ronde liggaam en 'n klein kop.
Tarentale eet sade, wurms en insekte in bosagtige streke.
Van die streeksname vir die voël sluit in: bankrotvoël, kewerkonstabel, bylkop, poelpetaat, droëkopvoël en belhoender.[1]
Wikimedia Commons het meer media in die kategorie Gewone tarentaal.
Wikispecies het meer inligting verwant aan: Gewone tarentaal
Die gewone tarentaal (Numida meleagris) is die bekendste van die tarentaalfamilie, Numididae. Dit is 'n waaksame voël wat in troppe rondloop en goed kan vlieg, maar hulle sal eerder weghardloop as om weg te vlieg.
Ar glujar-Spagn voutin (liester : klujiri-Spagn boutin) a zo ur spesad evned, Numida meleagris an anv skiantel anezhañ.
Ar spesad nemetañ eo er genad Numida.
La pintada (a no confondre amb la Polla pintada), gallina de Guinea, gallina de faraó i faraona (Mallorca), gallina morisca (Menorca), corriola (Menorca) (Numida meleagris) és una espècie d'ocell i únic membre del gènere Numida. La resta d'espècies de la família dels numídids també reben el nom de pintades.
És originària de l'Àfrica subsahariana (Etiòpia, Sudan, etc.), però ha estat introduïda a les Antilles i al sud de França.
Fa uns 60 cm. Té el cap petit i, com el coll, és sense plomes. El plomatge és negre amb taques blanques. És una espècie gregària que viu en grups d'uns 25 individus i s'alimenta amb herbes i insectes.
També és objecte de cria en avicultura, ja que la carn de la pintada és molt apreciada.
La pintada (a no confondre amb la Polla pintada), gallina de Guinea, gallina de faraó i faraona (Mallorca), gallina morisca (Menorca), corriola (Menorca) (Numida meleagris) és una espècie d'ocell i únic membre del gènere Numida. La resta d'espècies de la família dels numídids també reben el nom de pintades.
És originària de l'Àfrica subsahariana (Etiòpia, Sudan, etc.), però ha estat introduïda a les Antilles i al sud de França.
Fa uns 60 cm. Té el cap petit i, com el coll, és sense plomes. El plomatge és negre amb taques blanques. És una espècie gregària que viu en grups d'uns 25 individus i s'alimenta amb herbes i insectes.
També és objecte de cria en avicultura, ja que la carn de la pintada és molt apreciada.
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Iâr gini helmog (sy'n enw benywaidd; enw lluosog: ieir gini helmog) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Numida meleagris; yr enw Saesneg arno yw Helmeted guineafowl. Mae'n perthyn i deulu'r Numidinae (Lladin: Numidinae) sydd yn urdd y Galliformes.[1]
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn N. meleagris, sef enw'r rhywogaeth.[2] Mae'r rhywogaeth hon i'w chanfod yn Affrica.
Mae'r iâr gini helmog yn perthyn i deulu'r Numidinae (Lladin: Numidinae). Dyma rai o aelodau eraill y teulu:
"Iar Gini" yn tarddu o S. Guinea fowl
Galeeny: iar gini yn nhafodiaeth Saesneg Bro Gwyr ac Aberhonddu. Tybir iddo darddu rhywsut o Gallini, efallai trwy garcharorion rhyfel Eidalaidd.[3]
Er bod yr aderyn yn dod o Affrica, ei enw Llydaweg yw yar Spagn - iar o Sbaen - (pintade yn Ffrangeg - o’r Portwgaleg: pintada yr aderyn sydd wedi ei baentio). Mae unrhyw beth sydd yn dod o bell yn dwyn yr enw Spagn ond os ydi pethau yn dod o bellach maent yn dwyn yr enw Turki sef pen pellaf y byd Llydewig! Enw’r twrci yn y Llydaweg yw yar Indez, yn debyg iawn i’r enw Ffrangeg dinde (ben.), dindon (gwr.) gan gyfeirio at India, nid y wlad ond y cyfandir oedd newydd gael ei ddarganfod, sef America. Mae’r iaith Saesneg wedi mabwysiadu Gini (Guinea) hefyd ar gyfer anifail bach o dde-America lle mae’r Ffrangeg yn ei alw’n cochon d’Inde (“mochyn India”).[3]
Rhestr Wicidata:
rhywogaeth enw tacson delwedd Ceiliog coedwig coch Gallus gallus Ceiliog coedwig gwyrdd Gallus varius
.jpg)
_Male.jpg)
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Iâr gini helmog (sy'n enw benywaidd; enw lluosog: ieir gini helmog) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Numida meleagris; yr enw Saesneg arno yw Helmeted guineafowl. Mae'n perthyn i deulu'r Numidinae (Lladin: Numidinae) sydd yn urdd y Galliformes.
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn N. meleagris, sef enw'r rhywogaeth. Mae'r rhywogaeth hon i'w chanfod yn Affrica.
Perlička kropenatá (Numida meleagris), známá též pod názvy perlička obecná nebo štětcovitá,[2] je velký pták z čeledi perličkovitých. Jedná se též o jediného představitele rodu Numida.
Domestikovaná forma perličky kropenaté se nazývá perlička domácí (Numida meleagris f. domestica).
Dorůstá 53–63 cm a váží průměrně 1,3 kg.[3] Má zavalité tělo, nápadně malou neopeřenou hlavu s přilbicí, krátký ocas a krátká zakulacená křídla. Opeření má černé, bíle skvrnité, hlava a strany krku jsou modré, přilbice žlutohnědá a zobák červený se žlutým koncem.
Žije v savanách, na hospodářské půdě a v jiných teplých, sušších, otevřených krajinách s rozptýleným porostem keřů a stromů. Její areál rozšíření zahrnuje téměř celou subsaharskou Afriku, izolovaně se vyskytuje též v severozápadním Maroku.[2] Úmyslně byla zavlečena i do jiných částí světa, včetně jižní Francie nebo Karibiku.
Žije v hejnech. Ta mimo hnízdní období čítají obvykle kolem 25 jedinců, ale na společných nocovištích mohou být i několika tisícová.[3] Zdržuje se převážně na zemi, i při ohrožení upřednostňuje útěk před úletem.[4] Živí se semeny, kořínky, travinami, plody, hlemýždi, pavouky, hmyzem, obojživelníky, ještěrkami, malými hady a savci.[4][5] Po potravě často pátrá pomocí svých silných končetin, kterými rozhrabává půdu, podobně jako kur domácí. Hnízdo v podobě dobře skrytého dolíku buduje na zemi. V jedné snůšce pak bývá obvykle 6–12 světlých vajec,[4] na jejichž 26–28denní[5] inkubaci se podílí samotná samice. Mláďata jsou vzletná asi po 30 dnech.[2]
Domestikací perličky kropenaté vznikla perlička domácí (Numida meleagris f. domestica). Chov perliček má poměrně starou tradici, staří Egypťané je chovali pro maso a snad i vejce již kolem roku 1500 př. n. l. O pět staletí později je chovali také Kartaginci, Féničané a obyvatelé Numidie, od nichž je kolem roku 450 př. n. l. získali Řekové. Řekové dali perličce jméno Meleagris. O vzniku perliček hovoří řecký mýtus (zachycený později v Ovidiových Proměnách), podle něhož se jedná o sestry krále Meleagra z Kalydónu, které po jeho smrti bohyně Artemis proměnila v ptáky, navěky pokryté slzami žalu. Ve skutečnosti se jedná spíše o zkomoleninu řeckého slova melanagris. tj. „černobílý“. Řekové chovali perličky při chrámech a používali je hlavně jako obětní zvířata. Římané perličky nazývali numida podle Numidie a velmi rádi jedli jejich maso i vejce. Jednalo se o luxusní, drahé jídlo, vyhrazené jen bohatým labužníkům, což dokládají Horatiovy satiry. Po roce 300 se zřejmě perličky v upadající Římské říši přestaly chovat, neboť mizí z obrazových i literárních pramenů. Ve středověku nebyly v Evropě vůbec známy. O jejich znovuobjevení se postarali Portugalci, kteří je v polovině 15. stol. dovezli ze západoafrické Guineje. Proto se v některých jazycích včetně angličtiny perličky označují jako „guinejská drůbež“ (angl. Guinea fowl). Perličky poskytují vynikající nahnědlá vejce, která mají nižší obsah cholesterolu než vejce slepičí a lze je dlouho skladovat (až půl roku), neboť mají velmi silnou skořápku. Snáška však dosahuje i u speciálně šlechtěných nosných perliček jen výjimečně více než 100 vajec ročně (obvykle jen asi 60 vajec). Chutné je i maso perliček, které je málo tučné a chutná jako bažantí zvěřina. Perličky jsou chovány rovněž jako okrasní ptáci, neboť na dvoře či v zahradě působí opravdu dekorativně. Nelze zapomenout ani na to, že dokážou zahradu zbavit kobylek, slimáků a dalších škůdců. Většímu rozšíření perliček brání nízký stupeň domestikace. Na rozdíl od slepic či krůt si zachovaly mnoho původních vlastností, kvůli nimž je nelze chovat ve velkém. Známá je jejich toulavost. Perličky rády opouštějí místo, kde jsou chovány, navštěvují okolní pozemky a vejce kladou do různých úkrytů (zanáší). Na vejcích sedí podstatně déle než slepice, až 30 dní. Rády nocují na stromech. Mláďata perliček jsou značně choulostivá a silnější mráz škodí i dospělým ptákům. Perličky jsou také dosti hlučné, ozývají se ráno, večer a před deštěm hlasitým, plechově znějícím krákoráním. Perličky se živí obdobnou potravou jako slepice, mláďata potřebují hodně zeleného krmení. Domestikované perličky se od divokých předků liší jen vyšší hmotností, někdy i zbarvením. Většinou se chovají divoce zbarvené perličky, ale existují i perličky smetanově zbarvené, bílé, strakaté nebo modré, neskvrnité (tzv. levandulové).
Obrázky, zvuky či videa k tématu perlička kropenatá ve Wikimedia Commons
Galerie perlička kropenatá ve Wikimedia Commons.jpg)
Srstnatá zvěř * Druh na českém území nepůvodní, volně se nevyskytující, příp. jen ve velmi malém počtu. Perlička kropenatá (Numida meleagris), známá též pod názvy perlička obecná nebo štětcovitá, je velký pták z čeledi perličkovitých. Jedná se též o jediného představitele rodu Numida.
Domestikovaná forma perličky kropenaté se nazývá perlička domácí (Numida meleagris f. domestica).
Perlehøne (Numida meleagris) er en fugleart, der lever i det subsahariske Afrika. Perlehønen er det eneste medlem af slægten Numida.
Perlehøne (Numida meleagris) er en fugleart, der lever i det subsahariske Afrika. Perlehønen er det eneste medlem af slægten Numida.
Das Helmperlhuhn (Numida meleagris) ist der bekannteste Vertreter der Perlhuhnfamilie und die einzige Art der Gattung Numida. Das Verbreitungsgebiet ist Afrika südlich der Sahara mit Ausnahme der Regenwaldgebiete. Eingeführt wurde es unter anderem auf die Kapverden und die Karibischen Inseln, Südwest-Arabien und Madagaskar.
Es sind neun Unterarten bekannt:[1]
Die domestizierte Form des Helmperlhuhns ist das Hausperlhuhn.
Das Helmperlhuhn erreicht eine Länge von 53 bis 63 cm und ein Gewicht von 1,15 bis 1,6 kg. Weibchen bleiben etwas kleiner und ähneln ansonsten den Hähnen. Kopf und Hals sind weitgehend unbefiedert, die nackte Haut ist bläulich, blauweiß und rötlich gefärbt. Charakteristisch und namensgebend ist der hornfarbene Helm. Das Gefieder ist von schwärzlichgrauer Farbe und mit zahlreichen weißen Sprenkeln gemustert. Küken haben ein braunes Flaumgefieder. Die Unterarten unterscheiden sich vor allem in der Ausdehnung und Färbung der federlosen Hautpartien.
Das Helmperlhuhn bevorzugt warme, trockene und offene Lebensräume wie Waldränder, Savannen, Steppen, Halbwüsten oder landwirtschaftlich genutzte Flächen. Die regionale Verbreitung wird vom Wasserangebot bestimmt. Oft sieht man große Ansammlungen der Vögel an Wasserstellen. In den Bergen kann man die Art bis in Höhen von 3000 Metern finden.
Helmperlhühner sind Allesfresser, pflanzliche Nahrung hat aber eine höhere Bedeutung als tierische. Sie fressen Samen, Knollen, Zwiebeln, Wurzeln und Getreide. Tierische Nahrung, vor allem Insekten (meist Termiten und Grashüpfer), Schnecken, Tausendfüßer hat einen Anteil von ungefähr 12 % an ihrer Ernährung. Zecken werden von den Suhlstellen der Warzenschweine aufgenommen.
Helmperlhühner brüten in Marokko von März bis Mai, in Westafrika von Mai bis Juli, in Südafrika vor allem von November bis Januar. Das Gelege des Helmperlhuhns umfasst in der Regel 6 bis 12 Eier. In Ausnahmefällen können sich jedoch auch 20 bis 50 Eier in einem Nest befinden, vielleicht von mehreren Hennen gelegt. Die Eier sind gelblich bis fahlbraun und dunkel gesprenkelt, manchmal jedoch auch weiß. Die Henne beginnt zu brüten, sobald alle Eier gelegt sind. Die Brut dauert etwa 24 bis 28 Tage. Die Jungvögel erreichen nach 30 Wochen das Gewicht der Altvögel.
Die Art ist häufig, wahrscheinlich gibt es mehr als eine Million Vögel, und gilt als „nicht gefährdet“ (least concern). Nur die in einem kleinen Gebiet Marokkos lebende Unterart Numida meleagris sabyi ist möglicherweise ausgestorben. Allerdings gibt es auch die Möglichkeit, dass N. m. sabyi noch im Mittleren Atlas zu finden ist.
Das Helmperlhuhn wird in verschiedenen europäischen Regionen gezüchtet und ist zum Nutzgeflügel geworden. Die Haltung begann in Frankreich bereits im 16. Jahrhundert, in Großbritannien, Tschechien und in Deutschland ab dem 18. Jahrhundert. Seit dem 18. Jahrhundert wurde das Helmperlhuhn auch ausgesetzt und war zumindest in Ungarn und Deutschland zeitweilig auch etabliert. Aussetzungsaktionen von domestizierten Formen, die beispielsweise in Baden-Württemberg noch in den 1950er Jahren stattfanden, waren nicht erfolgreich. In den Niederlanden gab es im Zeitraum 1998 bis 2000 einzelne Paare, für die es jedoch keine Brutnachweise gibt.[11]
Das Helmperlhuhn (Numida meleagris) ist der bekannteste Vertreter der Perlhuhnfamilie und die einzige Art der Gattung Numida. Das Verbreitungsgebiet ist Afrika südlich der Sahara mit Ausnahme der Regenwaldgebiete. Eingeführt wurde es unter anderem auf die Kapverden und die Karibischen Inseln, Südwest-Arabien und Madagaskar.
A ghjallina faraona (o ghjaddina faraona) hè a femina di a spezia dumestica Numida meleagris chì face parte di a famiglia di i Numididae. A ghjallina faraona hè uriginaria d'Africa, ma avà hè diffusa in Europa, in Mediu Oriente è in America.
Hè un acellu prudente chì stà in piccule bande. E ghjalline faraone vivenu in monogamia. Correnu abbastanza lestru incù e so patte longhe, ma bulanu pocu.
A ghjallina faraona pò dà nascita à ibridi cù u pavone (Numida meleagris × Pavo cristatus).
A ghjallina faraona (o ghjaddina faraona) hè a femina di a spezia dumestica Numida meleagris chì face parte di a famiglia di i Numididae. A ghjallina faraona hè uriginaria d'Africa, ma avà hè diffusa in Europa, in Mediu Oriente è in America.
Hè un acellu prudente chì stà in piccule bande. E ghjalline faraone vivenu in monogamia. Correnu abbastanza lestru incù e so patte longhe, ma bulanu pocu.
A ghjallina faraona pò dà nascita à ibridi cù u pavone (Numida meleagris × Pavo cristatus).
Pula faraone (Anglisht: helmeted guineafowl; Latin: Numida meleagris), e njohur në gjuhën popullore edhe si Misirka ose Pula e Misirit, është një shpend i familjes, Numididae, dhe i vetmi anëtar i gjinisë Numida. Pula faraone është një shpend autokton në Afrikë, kryesisht në jug të Saharës, e që gjithashtu është përhapur gjerësisht edhe në Indinë Perëndimore (Karaibe), Brazil, Australi dhe Evropë (p.sh. në jug të Francës). [1] [2]
Zëri Pula faraone (Anglisht: helmeted guineafowl; Latin: Numida meleagris), e njohur në gjuhën popullore edhe si Misirka ose Pula e Misirit, është një shpend i familjes, Numididae, dhe i vetmi anëtar i gjinisë Numida. Pula faraone është një shpend autokton në Afrikë, kryesisht në jug të Saharës, e që gjithashtu është përhapur gjerësisht edhe në Indinë Perëndimore (Karaibe), Brazil, Australi dhe Evropë (p.sh. në jug të Francës).
Бисерка (науч. Numida meleagris) — најпознат член на семејството кокошковидни птици, и единствен член на родот бисерки (Numida). Се сретнува во Африка, јужно од Сахара, и по вештачки пат е населена на Западни Инди, Бразил, Австралија и јужна Франција.
На почетоците на доселувањето на европјаните во Северна Америка, домороден вид на дива мисирка (Meleagris gallopavo) била поистоветувана со бисерката. Зборот meleagris, на старогрчки јазик значи кокошковидна, и се користи во научното именувње на овие два вида на птици.
Познати се девет подвидови:
Бисерката е птица со големина од (53–58 cm) кружно тело и мала глава. Постигнуваат тежина од 1,3 kg. Перјата на телото се сиво-црни ишарани со бели точки. Како и кај останатите кошковидни видови, кај овој вид главата е без пердуви, во овој случај украсена со едноставен жолт или црвен коскен израсток, и црвено и сино обоени парчиња на кожа. Крилјата се куси и заоблени, а опашката е куса. Предложени се различни подвидови, пришто разликите се претежно во раазличната големина облик и обоеност на шлемот и израстоците на лицето.
Станува збор за друштвен вид на птица, која образува јата надвор од сезоната на размножување и истите се состојат од 25 птици кои ноќеваат заедно. Бисерките се прилагодени да се хранат со големи количества на крлежи, кои во спротивно би ја ширеле лајмската болест.[2] Овие птици се копнени, и тие пртпочитаат да трчаат наместо да летаат кога се вознемирени. Како и повеќето друштвени птици, тие имаат куси краткотрајни летови и претпочитаат да едрат за да изминат подолги растојанија. Бисерките се одлични тркачи, и можатм да изминат и преку 10 km во еден ден. Овие птици испуштаат груби гласни тонови кога се вознемирени. Нивната исхрана се состои од ралична храна од животинско и растително потекло, семиња, овошки, зеленило, полжави, пајаци, црви и инсекти, жаби, гуштери, мали змии и мали цицачи. Бисерките имаат силни канчи со кои претаат воо почвата во потрага по храна на начин на кој тоа го прават кокошките, иако неретко знаат да одкоренат и цели растенија. Како ки кај сите видови на бисерки, тие немаат заден прст.
Мажјаците четопати покажуваат агресија кон други мажјаци, која доведува до крволочни борби при што мажјаците најчесто имаат повреди и крвави рани. Обидите себе си да се претстават застрашувачки е кога ги поткреваат нивните крилја одстрана нагоре и ги накоштренуваат пердувите по должина на телото, или пак се затрчуваат нанапред со отворен клун. Гнездото е добро сокриено, вообичаено издлабена дупка во која се снесуваат 6-12 јајца, кои женката ги квачи 26–28 денови. Гнездата кои содржат поголем број на јајца се користат од повеќе женки и можно е дел од јајцата да не се испилат поради неможноста една единка да ги квачи сите јајцља истовремено.
Домашните единки, се познати по тоа што несат јајца со подебели лушпи,кои целосно се распарчуваат при изведувањето, наместо да останат два поголеми делови и мали делчиња каде пилето отстранило дел од лушпата. Забележано е дека припитомените бисерки не се најдобри мајки, честопати знаат да ги напуштат своите гнезда. Пилињата се обоени замајувачки и брзиот раст на крилјата им овозможува да одлетаат до ниските гранки само една недела по изведувањето. Овие бисерки можат да живеат и до 12 години во дивината.
Бисерките се птици кои се размножуваат сезонски. Летото е периодот кога птиците активно се размножуваат и во овој период тестисте на мажјаците достигнуваат тежина од 1,6 g, но во зимата нема никаква активност. Нивото на тестостеронот во крвта е околу 5,37 ng/ml во периодот на сезоната за размножување.[3]
Се размножува, во доста суви и ливадски живеалишта низ кои има грмушки и дрвjа како што се саваните и земјоделското земјиште. Јата на бисерки се забележани во последните гоцини во јужните предградија на Кејптаун, пришто се навикнале да живеат во тие услови. Јата се движат пополека по должината на понепрометните приградски патишта, барајќи храна на со трева обраснатите тротоари и во градините каде ниските огради обезбедуваат птиците да не се чуствуваат одвоени од јатото. Најчесто ноќеваат на покривите на бунгаловите. Иако месните жители го ценат месниот див животински свет, тие можат да пречат во сообраќајот, и да прават голема бучава рано наутро. Нивниот успех се должи на животот на јато, пришто се бранат од напади на мачки,не влегуваат во градини со кучиња, и се забележливи на прометните патишта покрај кои живеат. Иако многу од младенчињата паѓаат во одводите на канализацијата, а јатото ги остава нивниот број не се намалува значително. Возрасните едники понекогаш се ловат и се дел од исхраната на бездомниците.
Бисерката честопати се припитомува, и токму овој вид се продава во западните земји.
Бисерка (науч. Numida meleagris) — најпознат член на семејството кокошковидни птици, и единствен член на родот бисерки (Numida). Се сретнува во Африка, јужно од Сахара, и по вештачки пат е населена на Западни Инди, Бразил, Австралија и јужна Франција.
Шылэджэд (лат-бз. Numida meleagris) — мэзджэд лъэпкъщ.
Быду зэхэщӀыхьащ, цы Ӏув тетщ. Шылэджэд псори щхьэ, пщэ пцӀанэщ, я теплъэ нэхъыщхьэр фӀыцӀэщ, ӀэпапӀэ хужьхэр хэпхъауэ. Щхьэшыгум сыдж пӀащӀэу бжьэ тетщ, жьэгъул кӀыхь тӀууащӀэ иӀэщ.
Здэпсор Африкэмрэ Мадагаскаррэщ. ФӀыуэ елъагъу мэз лъахъшэ Ӏувхэр. Жэрщ, ауэ щылъатэкӀэ псынщӀэу йозэш. Зэ гъуэлъхьэгъуэр джэдыкӀи 6-8-щ. Абгъуэм зэрытесыр махуэ 25-рэщ. Джэджьейхэр анэми адакъэми зэдапӀ.
Ӏусыр — хьэпщхупщ, мэракӀуэ, гулъ, гъавэ.
Унэ шылэджэдхэр къызтехъукӀар мыращ. НэгъуэщӀ шылэджэд Ӏэл лӀэужьыгъу щыӀэр — шылэджэдщхьэпӀинэ (лат-бз. Guttera pucherani)
Шылэджэд (лат-бз. Numida meleagris) — мэзджэд лъэпкъщ.
Быду зэхэщӀыхьащ, цы Ӏув тетщ. Шылэджэд псори щхьэ, пщэ пцӀанэщ, я теплъэ нэхъыщхьэр фӀыцӀэщ, ӀэпапӀэ хужьхэр хэпхъауэ. Щхьэшыгум сыдж пӀащӀэу бжьэ тетщ, жьэгъул кӀыхь тӀууащӀэ иӀэщ.
Здэпсор Африкэмрэ Мадагаскаррэщ. ФӀыуэ елъагъу мэз лъахъшэ Ӏувхэр. Жэрщ, ауэ щылъатэкӀэ псынщӀэу йозэш. Зэ гъуэлъхьэгъуэр джэдыкӀи 6-8-щ. Абгъуэм зэрытесыр махуэ 25-рэщ. Джэджьейхэр анэми адакъэми зэдапӀ.
Ӏусыр — хьэпщхупщ, мэракӀуэ, гулъ, гъавэ.
Унэ шылэджэдхэр къызтехъукӀар мыращ. НэгъуэщӀ шылэджэд Ӏэл лӀэужьыгъу щыӀэр — шылэджэдщхьэпӀинэ (лат-бз. Guttera pucherani)
தலைக்கவசக் கின்னிக்கோழி (ஆங்கிலப் பெயர்: helmeted guineafowl, உயிரியல் பெயர்: Numida meleagris) என்பது பொதுவாக அறியப்பட்ட கின்னிக்கோழி ஆகும். இது ஆப்பிரிக்காவை பிறப்பிடமாகக் கொண்டது ஆகும். குறிப்பாகச் சகாரா பாலைவனத்திற்குத் தெற்கே வாழ்கிறது. இது மேற்கு இந்தியத் தீவுகள், பிரேசில், ஆத்திரேலியா மற்றும் ஐரோப்பாவில் (எ.கா. தெற்கு பிரான்ஸ் ) பரவலாக அறிமுகப்படுத்தப்பட்டுள்ளது.
தலைக்கவசக் கின்னிக்கோழி (ஆங்கிலப் பெயர்: helmeted guineafowl, உயிரியல் பெயர்: Numida meleagris) என்பது பொதுவாக அறியப்பட்ட கின்னிக்கோழி ஆகும். இது ஆப்பிரிக்காவை பிறப்பிடமாகக் கொண்டது ஆகும். குறிப்பாகச் சகாரா பாலைவனத்திற்குத் தெற்கே வாழ்கிறது. இது மேற்கு இந்தியத் தீவுகள், பிரேசில், ஆத்திரேலியா மற்றும் ஐரோப்பாவில் (எ.கா. தெற்கு பிரான்ஸ் ) பரவலாக அறிமுகப்படுத்தப்பட்டுள்ளது.
Faraona (Numidia meleagris). Pudda originaria de s'Egittu, est allevada po sa petta. Pumas grigias pintirinadas de biancu. Est una pudda, pius minore de sa pudda comuna.
La Gingén'na (Numida meleagris (Linnaeus, 1758)), l'é 'n osél d'la famija di Numididi e l'al spol catär al stät salvadég praticamént ätor che in t'l'Africa séténtrionäla. L'é l'unica sòrta'd béstia dal genòr Numida. L'é conosuda par la bontè dil sò cärni e –anca par còl– l'é städa importèda in t'l'Evropa, in t'al Médi Oriént e in t'ilj Americhi, in do l'é städa intròdòta c'mé béstia da alevameént.
In pramsân la paròla gingén l'as pol dovèr anca par déscrivór 'na parson'na c'la s'da un muć d'ârij, al mótiv l'è in tal fat che la fèmna d'la gingén'na la fa 'n vèrs particolèr e la pära c'la disa "póvrètt, póvrètt, póvrètt, póvrètt" a chi la gà davanti.
L'è n'osél ed taija media-granda, lóng pù o meno 55 o 60 bòr; pr'al portamènt la pol ricordèr bombén la galén'na nostrana mo la ga paréć caratór difarént. Al pèni, pr'ésémpi, i én nigri o d'un bel griz carégh, tuti puntégèdi ed bianc, con anca dil sfumaduri violètì in t'al stomégh. Al pèni d'i äli pò i én difarénti: i téndén al marón con dil striaduri biânchi. A ghé anca d'il variétè difarénti ed la stèsa sòrta (i én sémpór Numida meleagris) chi polén isor bianchi, bizi ćeèri, rosiólén'ni o anca maronseén'ni. La sò carataristica pù évidénta l'é la présénza, in cò, ed'na sòrta'd corén cal ricòrda un capél da vèscòv (la mitra in italjan, e di fati, sémpor in italjan, l'é ćiamèda pù précisamént "faraona mitrata"); la gingén'na l'a ga anca dò bavisi ròsì ed fianc al bèc che'd sòlit i én un pò pù evidénti e groòsi in t'al masć, che però, in t'al compléss al risulta pù alseér e picén.
La zòna d'origin d'la famija di Numidi l'éra limitèda a l'Africa (tutà, compréz anca al Madagascar) e, a partir bélé da l'antichitè, i én stè importè in Europa. In témp pù résént i en stè importè anca in t'ilj Americhi in do i s'en catädi tant bén ch'i s'polén catär anca al stät sélvadég c'me i pît.
Alévèr una gingén'na l'é, a la fén di coónt, cómpaign ad alévèr una galén'na nostrana, fòrsi anca pù fâćil. Il râzi pù difusi par l'alévamént i en culì grizi e la cärna la risulta pù bon'na quanda i én lasèdi libri ed magnèr col chi caton in gir pr'i prè. I oóv i én pù pićén ed culì dil galén'ni però i contènòn tri vòlti tant ed vitamén'na A. A ghé da fär un pò d'atensión a mètarià dentor a 'na polèra insèm'ma a'dj ètri beésti parché i pólén dvintér agrésiv e i póntén anca aj oć quanda a s'ghe va a tór su i oóv.
Il gingén'ni una vòlta chi van fóra dal pólèr dificilmént i tornén in drè e i van a dórmir in sim'ma'l bròchi dil pianti intórn'a cà. Par fèria tornär indrè a s'pol mettreg insem'ma una fèmna ed pît e a pol sućèdór chi g'vaghen a drè quanda la torna in t'la polèra.
Éd sòlit is catén in famiji o in ciòp putòst pićén, con su par sò un masć par quatór o cincóv fèmni. I masć i fan di ni par térà, dentor a dil busi imbotidi con un pò'd pèni e un pò'd col chi catén in gir, un pò a la mòda di fasàn. Par cóvèda il fèmni i én bón'ni'd fär anca òt oóv, béi dur, lustar e con un cólor c'al va dal bianc al gialdén spòrc. I pólén covèr sia i masć ch'il fèmni, a turén.
A ghé diférénti râzi d'la sòrta Numida meleagris:
A ghé anca na béstia éd'n ätra sòrta, adiritura éd 'n ätòr gènòr, c'la s'pol confóndar con còsta: l'é la Volturina (Acryllum vulturinum) una béstia originèria éd la Sómâlia.
La gingén'na la's pól ibridär col pavón, e col ca g'véna fora al s'ćiama Numida meleagris × Pavo cristatus.
La gingén'na in gènar la vén còta in t'al forén (mo miga nećesariamént) con di pòmm da tèrà[2] e socuanti dròghi c'me l'âj, al pévar, al rósmarén e col c'a g'ni vóija. Par n'färla miga schèr troòp le cónsiliabil mèttróg su un pò ed butér, un gòss ed vén o, c'mé primà, col c'a g'ni vóija.
La Gingén'na (Numida meleagris (Linnaeus, 1758)), l'é 'n osél d'la famija di Numididi e l'al spol catär al stät salvadég praticamént ätor che in t'l'Africa séténtrionäla. L'é l'unica sòrta'd béstia dal genòr Numida. L'é conosuda par la bontè dil sò cärni e –anca par còl– l'é städa importèda in t'l'Evropa, in t'al Médi Oriént e in t'ilj Americhi, in do l'é städa intròdòta c'mé béstia da alevameént.
In pramsân la paròla gingén l'as pol dovèr anca par déscrivór 'na parson'na c'la s'da un muć d'ârij, al mótiv l'è in tal fat che la fèmna d'la gingén'na la fa 'n vèrs particolèr e la pära c'la disa "póvrètt, póvrètt, póvrètt, póvrètt" a chi la gà davanti.
The helmeted guineafowl (Numida meleagris) is the best known of the guineafowl bird family, Numididae, and the only member of the genus Numida. It is native to Africa, mainly south of the Sahara, and has been widely introduced, as a domesticated species, into the West Indies, North America, Colombia, Brazil,[2] Australia and Europe.
The helmeted guineafowl was formally described by Swedish naturalist Carl Linnaeus in 1758 in the tenth edition of his Systema Naturae under the binomial name Phasianus meleagris.[3] In 1764, Linnaeus moved the helmeted guineafowl to the new genus Numida.[4] The genus name Numida is Latin for "North African".[5]
In the early days of the European colonisation of North America, the native wild turkey (Meleagris gallopavo) was confused with this species. The word meleagris, Greek for guineafowl, is also shared in the scientific names of the two species, though for the guineafowl it is the species name, whereas for the turkey, it is the name of the genus and (in inflected form) the family.
The nine recognised subspecies are:[6]
The helmeted guineafowl is a large, 53 to 58 cm (21 to 23 in) bird with a round body and small head. They weigh about 1.3 kg (2.9 lb). The body plumage is gray-black speckled with white. Like other guineafowl, this species has an unfeathered head, which in this species is decorated with a dull yellow or reddish bony knob, and bare skin with red, blue, or black hues. The wings are short and rounded, and the tail is likewise short. Various subspecies are proposed, differences in appearance being mostly a large variation in shape, size, and colour of the casque and facial wattles.
This is a gregarious species, forming flocks outside the breeding season typically of about 25 birds that also roost communally. Guineafowl are particularly well-suited to consuming massive quantities of ticks, which might otherwise spread Lyme disease.[8] These birds are terrestrial, and prone to run rather than fly when alarmed. Like most gallinaceous birds, they have a short-lived, explosive flight and rely on gliding to cover extended distances. Helmeted guineafowl can walk 10 km and more in a day. Their bodies are well-suited for running and they are remarkably successful in maintaining dynamic stability over rough terrain at speed.[9] They make loud harsh calls when disturbed.
Their diet consists of a variety of animal and plant foods. During the nonbreeding season, N. meleagris consumes corns, tubers, and seeds, particularly of agricultural weeds, as well as various agricultural crop spillage.[10][11] During the breeding season, more than 80% of their diet may be invertebrates, particularly arthropods such as beetles.[12] Guineafowl are equipped with strong claws and scratch in loose soil for food much like domestic chickens, although they seldom uproot growing plants in so doing. As with all of the Numididae, they have no spurs. They may live for up to 12 years in the wild.
Males often show aggression towards each other, and partake in aggressive fighting, which may leave other males bloodied and otherwise injured. They attempt to make themselves look more fearsome by raising their wings upwards from their sides and bristling their feathers across the length of their bodies, and they may also rush towards their opponent with a gaping beak. The nest is a well-hidden, generally unlined scrape, and a clutch is normally some 6 to 12 eggs, which the female incubates for 26 to 28 days. Nests containing larger numbers of eggs are generally believed to be the result of more than one hen using the nest; eggs are large, and an incubating bird could not realistically cover significantly more than a normal clutch.
Domesticated birds, at least, are notable for producing very thick-shelled eggs that are reduced to fragments as the young birds (known as keets among bird breeders) hatch, rather than leaving two large sections and small chips where the keet has removed the end of the egg. Domesticated guinea hens are not the best of mothers, and often abandon their nests. The keets are cryptically coloured, and rapid wing growth enables them to flutter onto low branches barely a week after hatching.
Helmeted guinea fowl are seasonal breeders. Summer is the peak breeding season in which the testes could weigh up to 1.6 gm, while during winter no breeding activity takes place. The serum testosterone level is up to 5.37 ng/ ml during the breeding season.[13]
They breed in warm, fairly dry and open habitats with scattered shrubs and trees such as savanna or farmland.
Helmeted guineafowl are often domesticated, and it is this species that is sold in Western supermarkets. Feral populations descended from domestic flocks are now widely distributed and occur in the West Indies, North America, Australia and Europe.[1]
_head.jpg)
_(18199736631).jpg)
.jpg)
_(18199736631).jpg)
_(18199736631).jpg)
,_parque_nacional_Kruger,_Sud%C3%A1frica,_2018-07-25,_DD_48.jpg)
{{cite journal}}: CS1 maint: multiple names: authors list (link) 
Eggs of Numida meleagris Calls of domesticated hens 
Keet The helmeted guineafowl (Numida meleagris) is the best known of the guineafowl bird family, Numididae, and the only member of the genus Numida. It is native to Africa, mainly south of the Sahara, and has been widely introduced, as a domesticated species, into the West Indies, North America, Colombia, Brazil, Australia and Europe.
La Kaskonumido (Numida meleagris) estas la plej bone konata el la birdospecioj de la familio de Numidedoj, kaj la nura membro de la genro Numida (monotipa). Ĝi reproduktiĝas en Afriko, ĉefe sude de Saharo, kaj estis amplekse enmetita en Karibio, Brazilo, Aŭstralio kaj suda Francio.
En la komenco de la koloniigo fare de eŭropanoj en Nordameriko, la indiĝena meleagro (Meleagris gallopavo) estis konfuzita kun tiu specio. Tio kondukis al la angla nomo de la amerika birdo. La vorto meleagris, greka por numido, estas kunhavata en la sciencaj nomoj de la du specioj, sed ĉe la numido ĝi estas la specinomo, dum ĉe la meleagro, ĝi estas la nomo de la genro kaj (en ŝanĝita stato) de la familio.
Estas naŭ agnoskitaj subspecioj:
La Kaskonumido estas granda (53–58 cm) birdo kun rondoforma korpo kaj malgranda kapo. Ili pezas ĉirkaŭ 1.3 kg. La korpa plumaro estas grizecnigra kun blankaj punktoj. Kiel ĉe aliaj numidoj, tiu specio havas senpluman kapon, tiukaze ornamita per sablokolora flaveca aŭ ruĝeca osta karunklo, kio nomigas la specion laŭ la komuna nomo, kaj ruĝaj kaj bluaj makuloj de haŭtaĵoj. La flugiloj estas mallongaj kaj rondoformaj, kaj ankaŭ la vosto estas mallonga. Variaj subspecioj estis proponitaj, kaj la diferencoj laŭ aspekto estas ĉefe granda variado en grando, formo kaj koloro de la kasko kaj de la vizaĝaj bridoj.
Tiu estas gregema specio, kiu formas arojn for de la reprodukta sezono tipe de ĉirkaŭ 25 birdoj kiuj ankaŭ ripozas komunume. Numidoj emas partikulare konsumi amasajn kvantojn de iksodoj, kio povus aliflanke disvastigi malsanojn kiaj la Boreliozo Lyme.[1] Tiuj birdoj estas surteremaj, kaj pretas kuri pli ol flugi kaze de alarmo. Kiel plej kokoformaj birdoj, ili havas mallongdaŭran eksplodan flugmanieron kaj fidas al glitado por kovri ampleksajn distancojn. Kaskonumidoj estas grandaj kurantoj, kaj povas piediradi 10 km kaj plie en unu tago. Ili faras laŭtajn akrajn alvokojn kaze de ĝenado. Ties dieto konsistas el vario de animala kaj planta manĝoj; semoj, fruktoj, muŝoj, helikoj, araneoj, vermoj kaj insektoj, ranoj, lacertoj, malgrandaj serpentoj kaj malgrandaj mamuloj. Numidoj havas fortajn krifojn kaj skrapas surgrunde por serĉi manĝon kiel aldomigitaj kokoj, kvankam ili rare elradikas kreskantajn plantojn tiele. Kiel ĉe la aliaj numidedoj, ili ne havas spronojn.
Maskloj ofte montras agresemon unu al alia, kaj partoprenas en ardaj luktoj kiuj lasas masklojn sangoverŝantaj aŭ alimaniere vunditaj. Ili klopodas iĝi timigaj levante siajn flugilojn el la flankoj kaj hirtigante siajn plumojn laŭlonge de la tuta korpo, aŭ ili povas ankaŭ kuri antaŭen montrante malfermegan bekon. La nesto estas bone kaŝita, ĝenerale nekovrita skrapaĵo kaj la tipa ovaro estas normale de 6-12 ovoj kiujn la ino kovas dum 26–28 tagoj. Nestoj enhavantaj pli grandajn nombrojn de ovoj estas ĝenerale supozeble rezulto de pli ol unu numidino kiuj uzis la neston; la ovoj estas grandaj kaj kovanta birdo povus ne realisme kovri signife pli ol unu normala ovaro.
Aldomigitaj birdoj almenaŭ, elstaras pro produktado de tre dikŝelaj ovoj kiuj estas malpligrandigitaj al fragmentoj post la ido eloviĝas, pli ol lasi du grandajn partojn kaj malgrandajn erojn. Oni konstatis, ke aldomigitaj numidinoj ne estas la plej bonaj el la patrinoj, kaj ili ofte abandonas siajn nestojn.
La numididoj estas kamufle koloraj kaj rapida flugilkresko permesas al ili flugi al malaltaj branĉoj nur unu semajnon post eloviĝo. Tiuj numidoj vivas tiom longe kiom ĝis 12 jaroj en naturo.
Ili reproduktiĝas en varmaj, tre sekaj kaj malfermaj habitatoj kun disaj arbustoj kaj arboj kiaj savanoj aŭ farmoj. Aroj de Kaskonumidoj svarmis dum ĵusaj jaroj en sudaj ĉeurboj de Kaburbo, kie ili ŝajne adaptiĝis rimarkinde bone. Tiuj aroj moviĝas malrapide laŭlonge de la plej trankvilaj ĉeurbaj ŝoseoj, serĉante manĝon sur herbecaj 'pavimoj' kaj en ĝardenoj kie la bariloj estas sufiĉe malaltaj kaj kelkaj povas eniri sen senti sin separataj el la aro. Ili ofte ripozas nokte sur tegmentoj de bangaloj. Ĉar loĝantoj ĝenerale ŝatas la lokan naturon, ĝi povas esti ĝeno, malhelpante la trafikon kaj farante tro da bruo frumatene. Ties sukceso probable rilatas al la grandaj sed prudentaj aroj – ili povas fuĝigi katojn, ne eniri en ĝardenoj kie estas hundo, kaj estas sufiĉe videblaj en la trankvilaj ŝoseoj kie ili loĝas por ne esti surveturigita. Kvankam multaj junaj numidoj forfalas (kaj estas lasataj de la aro), tio ne sufiĉas por malpliigi ties nombrojn. Plenkreskaj birdoj estas foje kaptataj kaj manĝataj de senhejmuloj.
Pli detalaj informoj troveblas en artikolo Bredata numido.Kaskonumidoj estas ofte aldomigitaj, kaj estas tiu specio tiu kiu estas vendata en okcidentaj vendejoj.
La Kaskonumido (Numida meleagris) estas la plej bone konata el la birdospecioj de la familio de Numidedoj, kaj la nura membro de la genro Numida (monotipa). Ĝi reproduktiĝas en Afriko, ĉefe sude de Saharo, kaj estis amplekse enmetita en Karibio, Brazilo, Aŭstralio kaj suda Francio.
La pintada común,[2] pintada gris, gallina de Guinea o guineo común y en algunas partes del mundo es conocida también como gallina de líbano, coquena, kokena o cocóna (Numida meleagris) es una especie de ave galliforme de la familia Numididae. Es la más extendida de las pintadas; originaria de África, ha sido introducida en las Antillas Menores, en Italia, en el sur de Francia, y algunos países de Latinoamérica, como Colombia, por ejemplo.[cita requerida]
De hasta 50 cm de longitud, con pico medianamente largo, fuerte y robusto que presenta en su base una especie de 'cera' sobre la que se abren las fosas nasales. Cabeza, desnuda de plumas y que presenta una coloración blanca o azulada dominante con carúnculas o excrescencias carnosas de vivo color morado y una típica cimera o protuberancia córnea en lo alto de la cabeza. El plumaje es gris y negro, con pequeñas motas blancas. Los machos y hembras son aparentemente iguales y no pueden distinguirse fácilmente si no es por su comportamiento, es decir, no presenta dimorfismo sexual. Viven de seis a ocho años.
Numida meleagris ha sido domesticada y se ha naturalizado fuera de su distribución geográfica natural, por ejemplo en Italia, en el sur de Francia, Argentina y Paraguay, el Sudeste Asiático, las zonas cálidas de los Estados Unidos, las islas del Mar Caribe y algunas de las islas de las Antillas y las Indias Orientales.
Su alimentación es omnívora y variada, consiste en semillas de cereales, frutas, caracoles, lombrices, insectos y larvas de insectos del suelo. Criadas en parques amplios sólo necesitarán una mezcla de semillas, como trigo, maíz, avena, sorgo, mijo, cebada, etc y un aporte eventual de lombrices o caracolillos.
Es una especie de zonas abiertas con vegetación dispersa propia de zonas cálidas. Es capaz de asilvestrarse en zonas de clima mediterráneo, con una estación fría. En cautividad, aunque viven en grupos mezcladas incluso con otras gallináceas domésticas, son generalmente ariscas y huidizas, por lo que no debe permitírseles entrar en zonas de monte bajo de donde no regresaran. Requieren zonas con bastante parque o zona libre y un gallinero bien protegido del frío y del aire, especialmente durante el invierno. En zonas libres no deben ser acosadas, pues se espantan fácilmente de su gallinero, retornando a la vida salvaje.
Se reconocen nueve subespecies de Numida meleagris:[3]
Huevos.
Un polluelo en Sudáfrica.
Ejemplar juvenil en el Parque nacional Etosha
Ngorongoro (Tanzania).
Ejemplares reposando en el parque nacional Kruger, Sudáfrica.
La pintada común, pintada gris, gallina de Guinea o guineo común y en algunas partes del mundo es conocida también como gallina de líbano, coquena, kokena o cocóna (Numida meleagris) es una especie de ave galliforme de la familia Numididae. Es la más extendida de las pintadas; originaria de África, ha sido introducida en las Antillas Menores, en Italia, en el sur de Francia, y algunos países de Latinoamérica, como Colombia, por ejemplo.[cita requerida]
Kiiver-pärlkana (Numida meleagris) on linnuliik kanaliste (Galliformes) seltsist pärlkana (Numida) perekonnast. Kiiver-pärlkana on oma perekonna ainus liik. Kiiver-pärlkana on levinud Aafrika mandril allpool Saharat, kuid teda on introdutseeritud ka Brasiiliasse, Austraaliasse ja Euroopasse (nt Lõuna-Prantsusmaale).
Kiiver-pärlkana ladinakeelse nime liigiepiteet on ühine metsiku kalkuni (Meleagris gallopavo) perekonnanimega, kuna esmased Põhja-Ameerikasse saabujad ajasid linnud lihtsalt segamini.
Kiiver-pärlkana on suur 53–58 cm pikkune lind, kellel on ümara üldkujuga keha ja väike pea. Kehamass on umbes 1,3 kg. Hundsulestiku värvus on must-hall valgete tähnidega. Nagu ka teistel pärlkanalastel, on kiiver-pärlkana pea sulgeteda, pea kohal asub kollakas või punakas kiiver, silmade ümbrus ning lokutid on sinise ja punase kirjud. Tiivad on lühikesed ja ümarad, saba on samuti lühike. Alamliike eristatakse lokutite ning kiivri kuju, suuruse ja värvi järgi.[2]
Kiiver-pärlkanal on üheksa tunnustatud alamliiki:
Kiiver-pärlkana (Numida meleagris) on linnuliik kanaliste (Galliformes) seltsist pärlkana (Numida) perekonnast. Kiiver-pärlkana on oma perekonna ainus liik. Kiiver-pärlkana on levinud Aafrika mandril allpool Saharat, kuid teda on introdutseeritud ka Brasiiliasse, Austraaliasse ja Euroopasse (nt Lõuna-Prantsusmaale).
Pintada arrunta edo Numidiakoa (Numida meleagris) Numida generoko hegazti espeziea da, sukaldaritzan estimatua.
Pintadak bederatzi azpiespezie ditu:
Pintada arrunta edo Numidiakoa (Numida meleagris) Numida generoko hegazti espeziea da, sukaldaritzan estimatua.
Helmikana (Numida meleagris) on tunnetuin helmikanojen heimoon kuuluva laji ja ainut sukunsa jäsen. Nimensä helmikana on saanut helmimäisistä pienistä valkoisista pilkuista.
Helmikana on melko suuri lintu (53-58 cm) ja sen keho on muodoltaan pyöreä ja pää on pieni. Laji painaa noin 1,3 kg. Väritykseltään helmikana on teräksen musta ja sen kehossa on tiheässä pieniä valkoisia pilkkuja. Helmikanan pää on sulaton ja nokan ympärillä on punaiset heltat ja kurkussa kukoilla siniset heltat. Helmikanan siivet ovat lyhyet kuten myös pyrstökin.
Helmikana elää luonnonvaraisesti Afrikassa pääosin Saharan eteläpuolella ja istutettuna luontoon se on levinnyt myös Länsi-Intiaan ja eteläiseen Ranskaan.
Helmikanaa myös tarhataan ja sen lihaa myydään monissa kaupoissa. Erityisesti Ranskassa tuotetaan paljon tämän linnun lihaa. Se on tummaa ja sen maku muistuttaa fasaanin lihaa.
Helmikana on seuraa rakastava ja niiden parvet koostuvat lisääntymiskausien aikaan noin 25 yksilöstä. Laji pesii lämpimässä, melko kuivilla aukeilla paikoilla joissa on hajanaista pensaskasvillisuutta ja puita, kuten ruohoaavikoilla tai maaseudulla. Helmikanat munivat noin 20-30 munaa hyvin piilossa olevaan paikkaan ja naaraat hautovat niitä 26-28 päivän ajan. Helmikana voi elää luonnonoloissa 12-vuotiaaksi.
Kaukaisin tunnettu risteymä on saatu aikaan helmikanan ja kanan avulla, niiden välillä on jopa 55 miljoonaa vuotta. Nämä otukset voivat todellakin lisääntyä keskenään, joskin poikaset ovat lisääntymiskyvyttömiä.
Helmikanat ovat hyviä lentäjiä mutta ne viettävät pääosin aikaansa maanpinnalla ja vihollisen uhatessa ennemminkin juoksevat karkuun kuin lähtevät lentoon. Helmikanat ovat hyviä juoksijoita, ne voivat juosta jopa 5 kilometriä päivässä. Vaaran uhatessa laji ääntelee äänekkäästi.
Helmikanan ravinto koostuu siemenistä ja pienistä selkärangattomista.
Helmikana (Numida meleagris) on tunnetuin helmikanojen heimoon kuuluva laji ja ainut sukunsa jäsen. Nimensä helmikana on saanut helmimäisistä pienistä valkoisista pilkuista.
Numida meleagris
La Pintade de Numidie (Numida meleagris), aussi appelée pintade commune, pintade mitrée ou pintade sauvage, est une espèce d'oiseaux de la famille des Numididae, l'unique représentante du genre Numida.
Cet oiseau mesure 60 à 65 cm pour une envergure de 95 à 100 cm. Son poids est compris entre 1,1 kg et 1,8 kg.
Il s'agit d'un gros gallinacé massif, gris sombre abondamment pointillé de blanc. Une petite tête nue et blanchâtre avec une crête osseuse surmonte un cou décharné.
Le juvénile est brun chamois ponctué et moucheté de pâle. L'immature est brun plus sombre, fortement moucheté de blanchâtre. Il devient comme l'adulte dès le deuxième hiver.
Devenue rare par la suite d'une chasse excessive, la Pintade de Numidie ne vit plus dans le nord de l'Afrique que dans le sud du Tibesti au nord du Tchad et sur certaines îles du Cap-Vert où des populations ont été introduites. Elle peuplait autrefois le nord et le centre du Maroc mais très peu de mentions récentes existent et toutes peuvent se rapporter à des oiseaux domestiques. Elle pourrait cependant survivre dans les contreforts de l'Atlas et les zones voisines.
Cet oiseau est plus fréquent au sud du Sahara jusqu'au Mozambique et à Madagascar.
Cet oiseau farouche et prudent vit en petits groupes. Il court rapidement sur ses assez longues pattes mais vole peu.
Le cri habituel est un caquètement rauque.
Cet oiseau se nourrit dans les milieux broussailleux parsemés d'arbres et de buissons.
Selon la classification de référence du Congrès ornithologique international (version 3.3, 2013)[1] et Catalogue of Life (6 mai 2013)[2] :
_(6044875429).jpg)
_(6025685232).jpg)
,_parque_nacional_Kruger,_Sud%C3%A1frica,_2018-07-25,_DD_32.jpg)
,_parque_nacional_Kruger,_Sud%C3%A1frica,_2018-07-25,_DD_48.jpg)
Parc national Murchison Falls, Ouganda.
Matetsi Safari Area, Zimbabwe.
Numida meleagris
La Pintade de Numidie (Numida meleagris), aussi appelée pintade commune, pintade mitrée ou pintade sauvage, est une espèce d'oiseaux de la famille des Numididae, l'unique représentante du genre Numida.
A galiña de Guinea,[2] ou galiña pintada[2] (Numida meleagris) é unha especie de ave galiforme da familia dos numídidos.[3] É a máis estendida das pintadas; orixinaria de África, foi introducida nas Antillas Menores e no sur de Francia.
De até 50 cm de lonxitude, con peteiro medianamente longo, forte e robusto que presenta na súa base unha especie de 'cera' sobre a que se abren as fosas nasais. Cabeza, espida de plumas e que presenta unha coloración branca ou azulada dominante con carúnculas ou excrescencias carnosas de viva cor morada e unha típica protuberancia córnea no alto da cabeza. A plumaxe é gris e negra, con pequenas pintas brancas. Os machos e femias son aparentemente iguais e non poden distinguirse facilmente se non é polo seu comportamento, é dicir, non presenta dimorfismo sexual. Vive de seis a oito anos.
A galiña de Guinea, ou galiña pintada (Numida meleagris) é unha especie de ave galiforme da familia dos numídidos. É a máis estendida das pintadas; orixinaria de África, foi introducida nas Antillas Menores e no sur de Francia.
Biserka (kod bačkih Bunjevaca naziva se morkača, lat. Numida meleagris) je najpoznatija vrsta porodice biserki, i jedina vrsta u rodu Numida. Izvorno područje njene rasprostranjenosti je zapadno i južno od Sahare. No, ljudi su ju kao odomaćenu životinju naselili i u druge krajeve, gdje do tada nije živjela, kao što su Karibi i južna Francuska.
Kao i druge ptice iz porodice kokoški, imaju snažne noge s jakim kandžama, prilagođene grebanju tla u potrazi za hranom i trčanju, i nisu dobri letači. Duge su 53 do 58 centimetara a teške oko 1,3 kilograma. Tijelo joj je pokriveno gustim, sivo-crnim perjem prošaranim velikim brojem bijelih točkica po kojima je cijela porodica dobila ime biserke. Kao kod svih biserki, i njoj je koža na glavi i vratu gola i obojena jarkim bojama (plavo, crveno i smeđkasto). Najupadljivija karakteristika joj je koštana kvrgasta izraslina na vrhu glave koja potsjeća na rog. Krila su joj kratka i zaobljena, a rep kratak, ali visi prema dole tako da gotovo dodiruje tlo.
Vrsta je druželjubiva, i izvan sezone parenja tvori jata od oko 20 do 30 jedinki koje zajedno i spavaju okupljene na nekoj grani. Biserke dijelom dobro podnose i veliki broj krpelja. Ptice su teritorijalne, a kad se uplaše, rađe trče nego što lete. Kao većina ptica kratkih i zaobljenih krila, one su vrlo spretni i snažni letači, a ako je potrebno, mogu letjeti i unatrag. Pored toga, dobro hodaju, i dnevno mogu prehodati 10 i više kilometara. Vrlo su bučne, i kad se rasprše, glasno se dozivaju ali i isprekidanim glasanjem "kek-kekkekkek-kekkekkek" se međusobno upozoravaju na opasnost.
Hrane se vrlo raznovrsno, svežderi su kao i druge kokoši. Hranu traže grebući i čeprkajući po tlu slično kao domaće kokoši. Pri tome jedu sve mekušce, guštere i male glodavce koje mogu savladati, kao i sjemenke i travu.
U sukobu s ostalim mužjacima ili kad snube ženku, mužjaci zauzimaju tipičan zgrbljeni stav. Iako ima izuzetaka, ove ptice su, kao i druge iz ove porodice, uglavnom monogamne, i par ostaje zajedno cijeli život. Ženka snese 20 do 30 jaja na kojima sjedi 26-28 dana. Pilići se legu zaštitno obojeni i potrkušci su, a brzi rast krila omogućuje im lepršanje već tjedan dana nakon valjenja. U divljini im je očekivani životni vijek oko 12 godina.
Biserka daje prednost suhim, otvorenim travnatim staništima bez visokog raslinja kao što su savane tropske Afrike odakle vode porijeklo, ili površine koje se koriste za poljoprivredu.
Biserka (kod bačkih Bunjevaca naziva se morkača, lat. Numida meleagris) je najpoznatija vrsta porodice biserki, i jedina vrsta u rodu Numida. Izvorno područje njene rasprostranjenosti je zapadno i južno od Sahare. No, ljudi su ju kao odomaćenu životinju naselili i u druge krajeve, gdje do tada nije živjela, kao što su Karibi i južna Francuska.
La faraona mitrata[2], più nota popolarmente come gallina faraona, anche faraona comune, gallina di Numidia o gallina di Faraone (Numida meleagris [Linnaeus, 1758]), è un uccello galliforme della famiglia dei Numididi, diffuso allo stato selvatico soprattutto nell'Africa settentrionale. È l'unica specie del genere Numida.[3] Per la prelibatezza delle sue carni, è stato importato in Europa, Medio Oriente e nelle Americhe, dove è stato introdotto sia come animale da allevamento, sia, in misura minore, come selvaggina.
È un uccello di taglia medio-grande, la cui lunghezza si aggira sui 55–60 cm; per il portamento e le abitudini ricorda la più nota gallina comune, pur distinguendosene per diversi caratteri. Il piumaggio della forma selvatica e di molte varietà domestiche, molto caratteristico, si compone di un fondo nero o grigio ardesia scuro uniformemente punteggiato di bianco, con sfumature lilla sul petto, che è privo di macchie; il colore è inoltre brunastro sulle penne remiganti, con il vessillo esterno striato di bianco.
Non mancano tuttavia varietà grigio chiaro (dette "azzurre"), rosato-violacee uniformi ("lilla"), beige isabelline ("camosciate") e altre combinazioni. Nonostante l'alta variabilità cromatica, l'aspetto di base di tutte le varietà domestiche è comunque molto meno distante dalla forma originaria di quanto non accada con molte razze di gallina comune. Caratteristica specifica della faraona mitrata, da cui deriva il suo nome, è la presenza, sul vertice, di un grande e solido casco corneo che ricorda, per la forma, una mitra episcopale; tipiche sono anche le caruncole presso gli angoli del becco e la cute del capo quasi nuda, di colore azzurrino e coperta solo da rade piume filiformi. Le iridi sono marrone scuro, il becco rosso con punta gialla, le zampe, infine, mostrano un colore grigio lavagna sporco.
In origine l'area di diffusione dei Numididi era limitata all'Africa (compreso il Madagascar), ma questi uccelli furono introdotti in Europa come gallinacei domestici già nell'antichità e in tempi più recenti anche nelle Americhe. Nel Nuovo Mondo si sono acclimatati talmente bene che si possono incontrare spesso allo stato brado. Popolano in particolare l'Africa subsahariana e il Marocco.
Le singole specie si adattano a quasi tutti gli ambienti, sia in Africa sia nei paesi in cui sono ospiti, e si incontrano sia nelle foreste sia nelle praterie, sia nelle steppe, nelle boscaglie come nelle zone semidesertiche.
Compaiono in unità familiari e in cospicue bande; sono dunque molto gregari, e vivono in monogamia. I nidi consistono in conche scavate nel terreno e imbottite con scarsa cura. La covata comprende da 5 a 8 uova dal guscio duro e lucido; sono di colore bianco-giallino sporco, e la femmina le incuba per 25 giorni, mentre il maschio fa fedelmente la guardia. Per dormire si appollaiano. I Numididi addomesticati hanno bisogno di un ampio pollaio e di molta libertà; si azzuffano spesso con gli altri polli e si dimostrano aggressivi.
Le faraone addomesticate hanno abitudini alimentari praticamente identiche al pollo. Per ottenere una migliore qualità delle carni, tuttavia, è preferibile che siano libere di pascolare in ampi spazi erbosi. Pur essendo prevalentemente monogame, nell'allevamento familiare è frequente trovare gruppi di 5-6 femmine governate da un solo maschio, il che rende la conduzione dell'allevamento ancora più simile al pollaio di galline; tuttavia una grande differenza si riscontra nella deposizione delle uova: contrariamente alle galline, infatti, le femmine di faraona non sono solite deporre in un nido comune costruito ad arte, ma scelgono siti di nidificazione solitari sul terreno, comportamento simile alle femmine di fagiano. Questa differenza comportamentale rende più difficile la raccolta delle uova per scopo alimentare o per l'incubazione. Le razze più comuni per l'allevamento da carne di questo volatile sono la grigia e la paonata o violetta. In entrambe queste razze, il maschio è mediamente più piccolo e leggero della femmina (la differenza è circa mezzo chilogrammo). Le uova di faraona sono piccole se confrontate a quelle di gallina, tuttavia contengono una quantità tripla di vitamina A.[4]
La gallina faraona può dar luogo a ibridi con il pavone (Numida meleagris × Pavo cristatus)[6][7].
La gallina faraona può essere cotta al forno con le patate[8] e insaporita con spezie e aromi, come alloro, salvia, aglio, scalogno, menta, pepe, coriandolo o altri miscugli comprendenti ginepro, timo e rosmarino o aromi esotici come curry, zenzero e pimento. In Toscana è solito cucinare la faraona in casseruola con conserva di pomodoro e olive nere. Un’altra variante della cucina toscana è la faraona al forno con l’aggiunta di finocchio selvatico, di nepetella e un pizzico di rosmarino selvatico.
La faraona mitrata, più nota popolarmente come gallina faraona, anche faraona comune, gallina di Numidia o gallina di Faraone (Numida meleagris [Linnaeus, 1758]), è un uccello galliforme della famiglia dei Numididi, diffuso allo stato selvatico soprattutto nell'Africa settentrionale. È l'unica specie del genere Numida. Per la prelibatezza delle sue carni, è stato importato in Europa, Medio Oriente e nelle Americhe, dove è stato introdotto sia come animale da allevamento, sia, in misura minore, come selvaggina.
Pērļvista jeb pērļvistiņa (Numida meleagris) ir pērļvistu dzimtas (Numididae) vistveidīgo putnu suga, kas ir vienīgā suga pērļvistu ģintī (Numida). Savvaļas populācijas mājo Āfrikā, uz dienvidiem no Sahāras. Galvenokārt tā sastopama sausās, atklātās ainavās, tā mājo savannā, krūmājos un skrajos mežos. Pērļvista izvairās no bieziem un mitriem mežiem, kā arī tā nav sastopama tuksnešos.[1] Attīstoties lauksaimniecībai un pieaugot apstrādāto zemju platībām, pērļvistu izplatība ir palielinājusies.[2] Pērļvista ir tikusi introducēta savvaļā daudzviet pasaulē (Kaboverdē, Madagaskarā, Karību reģionā, Austrālijā, Jaunzēlandē, Portugālē, Spānijā, Francijas dienvidos u.c.[3]), kā arī pieradināto mājas pērļvistu audzē visā pasaulē, tostarp arī Latvijā.[4]
Pērļvista ir liels vistveidīgais putns, kuram ir liels, apaļš ķermenis, garš kakls un maza galva, spārni īsi un noapaļoti, kā arī aste ir īsa. Tās ķermeņa garums ir 53—58 cm, spārnu plētums 96 cm, svars apmēram 1,3 kg.[1][5] Pērļvistas apspalvojums ir tumši pelēks ar daudziem nelieliem, baltiem raibumiņiem, kas atgādina pērlītes. Kā visiem pērļvistu dzimtas putniem pērļvistai galva un kakls ir bez apspalvojuma. Uz galvas tai ir pelēkdzeltens vai sārts, kaulains ragam līdzīgs izaugums, sejas āda gaiši zila ar sarkanu paseksti pie knābja pamatnes.[1] Tumši pelēkās kājas spēcīgas un samērā masīvas. Jaunie putni atgādina pieaugušos, bet to pasekste un galvas izaugums ir mazāki un apspalvojums pelēcīgi brūns. Pērļvistas pasugas savstarpēji atšķiras ar lielumu, pasekstes un galvas izauguma formām un sejas ādas krāsu.[1][5]
Pērļvistas ir sabiedriski putni un ārpus vairošanās sezonas veido barus, kuros ir apmēram 25 īpatņi, bet reizēm bars ir ļoti liels līdz pat 100 īpatņiem.[1] Bars kopīgi barojas un nakšņo. Pērļvistas ir labas skrējējas un, lai arī tās spēj lidot, briesmu gadījumā tās labprātāk bēg skrienot, nevis lidojot. Ja tās tomēr paceļas spārnos, lidojuma distance parasti ir samērā īsa. Katru dienu, meklējot barību, pērļvistas nostaigā apmēram 10 km vai vairāk.[5] Iztraucētas tās saceļ lielu troksni, viena otru brīdinot par briesmām. Dienas laikā pērļvista pamatā uzturas uz zemes, bet nakšņo kokos.[1]
Riesta laikā tēviņi ir samērā agresīvi, bieži sakaujas un viens otru ievaino, reizēm vājāks pretinieks tiek nogalināts.[1] Pirms kaujas tie cenšas izskatīties lielāki un ar izskatu iebiedēt pretinieku, piepūšoties, uzbožot spalvas un saceļot spārnus vai, izliekoties uzbrūkot, skriet dažus soļus pretinieka virzienā ar atvērtu knābi.
Pērļvistas ir visēdājas un barojas gan ar kukaiņiem, gliemjiem, zirnekļiem un citiem bezmugurkaulniekiem, gan ar augu lapām un dzinumiem, sēklām, saknēm un augļiem. Tās medī arī ķirzakas, vardes un nelielus zīdītājus.[5] Līdzīgi kā mājas vista pērļvista ar saviem spēcīgajiem nagiem kašā augsni, lai atrastu barību.[5] Pērļvistas tiek augstu vērtētas tādēļ, ka barojas arī ar ērcēm, tādējādi samazinot Laimas slimības izplatību.[6]
Pērļvistas veido monogāmus pārus un vairošanās sezonas laikā katra ģimene turas savrup no pārējiem. Ligzda tiek veidota labi apslēptā vietā, biezā zālē vai zem krūmiem. Tā parasti ir sekli izskrāpēta bedrīte augsnē, ligzda var būt un var nebūt izklāta ar sausu zāli. Dējumā ir 6—15 ovālas olas ar samērā smailu šaurāko galu. Tās var būt dažādos toņos, sākot ar baltām un beidzot ar gaiši brūnām. Perē tikai mātīte un inkubācijas periods ilgst 25—30 dienas.[1] Reizēm var novērot lielākus dējumus. Valda uzskats, ka šādā ligzdā ir dējušas vairākas mātītes. Olas ir samērā lielas un dējumu, kas lielāks par normālu izmēru, pērļvista nespēj nosegt ar savu ķermeni. Olām ir raksturīga ļoti bieza čaumala un, cālēniem izšķiļoties, tā sadrūp gabalos, nevis sadalās divās daļās, kā ta sir raksturīgi citiem putniem. Izšķiļoties cālēnus sedz kriptiskas dūnas un tie spēj uzreiz sekot saviem vecākiem. Pirmās 10—14 dienas par mazuļiem galvenokārt rūpējas tēviņš, bet mātīte barojas un atjauno spēkus pēc perēšanas.[1] Mazuļu spārni attīstās ļoti ātri un jau nedēļas vecumā tie spēj uzlaisties zemākajos koku zaros. Jaunie putni kopā ar vecākiem paliek 50—75 dienas, tad tie kļūst patstāvīgi, bet uzturas vecāku tuvumā līdz nākamajai vairošanās sezonai.[1] Savvaļā pērļvista dzīvo līdz apmēram 12 gadiem.
Pērļvistai ir 9 pasugas:
Pērļvista jeb pērļvistiņa (Numida meleagris) ir pērļvistu dzimtas (Numididae) vistveidīgo putnu suga, kas ir vienīgā suga pērļvistu ģintī (Numida). Savvaļas populācijas mājo Āfrikā, uz dienvidiem no Sahāras. Galvenokārt tā sastopama sausās, atklātās ainavās, tā mājo savannā, krūmājos un skrajos mežos. Pērļvista izvairās no bieziem un mitriem mežiem, kā arī tā nav sastopama tuksnešos. Attīstoties lauksaimniecībai un pieaugot apstrādāto zemju platībām, pērļvistu izplatība ir palielinājusies. Pērļvista ir tikusi introducēta savvaļā daudzviet pasaulē (Kaboverdē, Madagaskarā, Karību reģionā, Austrālijā, Jaunzēlandē, Portugālē, Spānijā, Francijas dienvidos u.c.), kā arī pieradināto mājas pērļvistu audzē visā pasaulē, tostarp arī Latvijā.
Het helmparelhoen (Numida meleagris) is een vogel uit de familie van parelhoenders (Numididae). Het helmparelhoen komt oorspronkelijk uit Afrika. Daar leeft het dier ten zuiden van de Sahara. Zijn biotoop bestaat uit warme, redelijke droge en open vlaktes met enkele bomen en struiken.
Het helmparelhoen is een grote vogel met een rond lichaam en een kleine kop. De grootte varieert van 53 tot 58 centimeter en zijn gewicht is gemiddeld 1,3 kilogram. Zijn naam heeft het helmparelhoen ten eerste te danken aan de witte stippen op het verenkleed, die doen denken aan parels. Daarnaast heeft hij op zijn kop een benige en blauwgekleurde knobbel die aan een helm doet denken.
Een helmparelhoen wordt in het wild maximaal 12 jaar oud.
Het helmparelhoen is een alleseter. Net als kippen zoeken ze hun eten door met hun sterke klauwen de grond om te wroeten. Het helmparelhoen eet vooral zaden, fruit, slakken, spinnen, wormen, maar ook kikkers, hagedissen, kleine slangen, kleine zoogdieren en teken.
Het broeden van eieren doet het helmparelhoen meestal in of na het regenseizoen. De legsels zijn behoorlijk groot, want deze bestaan uit gemiddeld 20 tot 30 eieren. De hen legt haar eieren in een goed bedekte holte en daar broedt ze de eieren in 26 tot 28 dagen uit.
De kuikentjes hebben een schutkleur en hun vleugeltjes groeien zo snel dat ze na een week al kunnen fladderen om zich zo sneller te kunnen verstoppen.
Het helmparelhoen leeft buiten het paarseizoen in groepen van ongeveer 25 dieren. In het paarseizoen zijn de dieren monogaam en leven ze als paartjes bij elkaar. Het zijn grondvogels wat niet wil zeggen dat ze niet kunnen vliegen. Over het algemeen geven helmparelhoenders de voorkeur aan lopen en kunnen op een dag 10 kilometer afleggen.
Het dier wordt in veel landen gehouden vooral voor het vlees maar ook voor eieren. Ze zijn voornamelijk populair in België en rond de kerstperiode worden ze veel gegeten net als kalkoen. Er zijn dan ook verscheidene recepten met als hoofdingrediënt parelhoen verkrijgbaar. Enkele voorbeelden hiervan zijn: “gestoomde parelhoen met groene saus”, “parelhoen met whisky” en “parelhoen met champignons en glühwein”.
De soort telt 9 ondersoorten:
Nederlandstalige Wikisource.Het helmparelhoen (Numida meleagris) is een vogel uit de familie van parelhoenders (Numididae). Het helmparelhoen komt oorspronkelijk uit Afrika. Daar leeft het dier ten zuiden van de Sahara. Zijn biotoop bestaat uit warme, redelijke droge en open vlaktes met enkele bomen en struiken.
Multimedia w Wikimedia Commons Perlica zwyczajna[5], perliczka, perlica dzika[6] (Numida meleagris) – gatunek dużego ptaka z rodziny perlic (Numididae), jedyny przedstawiciel rodzaju Numida[5][7].
Zamieszkuje Afrykę (na południe od Sahary), introdukowany na Karaibach i w południowej Francji. Prowadzi naziemny tryb życia, w sytuacji zagrożenia raczej ucieka pieszo niż fruwa. Jest wytrwałym biegaczem, może przebiec do 5 km dziennie. Poza sezonem lęgowym tworzy stada liczące ok. 25 osobników. Na wolności dożywa do 12 lat. W wielu krajach udomowiona, jest hodowana dla smacznego mięsa i jaj.
Wyróżniono dziewięć podgatunków N. meleagris[7][3][5]:
Nazwa rodzajowa pochodzi od nazwy Numidia, historycznego państwa Berberów w północnej Afryce, obejmującego terytoria na zachód od Kartaginy i na wschód od Oranu[8]. Epitet gatunkowy pochodzi od łacińskiego słowa meleagris, meleagridis – „perliczka” (od greckiego μελεαγρις meleagris, μελεαγριδος meleagridos – „perliczka”)[8]
Perlica zwyczajna, perliczka, perlica dzika (Numida meleagris) – gatunek dużego ptaka z rodziny perlic (Numididae), jedyny przedstawiciel rodzaju Numida.
Zamieszkuje Afrykę (na południe od Sahary), introdukowany na Karaibach i w południowej Francji. Prowadzi naziemny tryb życia, w sytuacji zagrożenia raczej ucieka pieszo niż fruwa. Jest wytrwałym biegaczem, może przebiec do 5 km dziennie. Poza sezonem lęgowym tworzy stada liczące ok. 25 osobników. Na wolności dożywa do 12 lat. W wielu krajach udomowiona, jest hodowana dla smacznego mięsa i jaj.
A galinha-d'angola[1] ou pintada-comum[2] (Numida meleagris) é uma ave da ordem dos galináceos, originária da África e introduzida no Brasil pelos colonizadores portugueses, que a trouxeram da África Ocidental.
É a mais conhecida da família das aves Numididae, e o único membro do gênero Numida.
Trata-se de uma ave que, em geral, só realiza cruzamento com exemplares da própria raça. Por isso, os pintainhos resultantes do acasalamento entre galinhas-d’angola e galos de qualquer outra espécie não têm raça reconhecida, sendo identificados apenas como aves híbridas,[3]
Dá ainda pelos seguintes nomes comuns: galinha-da-índia,[4] galinha-da-numídia, galinha-da-guiné,[5] estou-fraca,[6] galinha-do-mato,[7] capote,[8] pintada[9] e fraca.[10]
Sendo que no Brasil dá, também, pelos seguintes nomes: angola, angolinha, angolista, galinhola[11] (não confundir com a Scolopax rusticola, ave epónima, que com ela partilha este nome), guiné,[12] capota,[13] cocar, cocá, coquém, faraona, picota, sacuê e cacuê (em algumas regiões da Bahia).
Possui um capacete ósseo destacado sobre a pele desnuda, e penas pretas com pintas brancas.[14]
As aves ficam nervosas facilmente. São extremamente agitadas, muitas vezes chegando ao estresse. São aves de bando: vivem em bandos, locomovem-se em bandos e precisam do bando para se reproduzir, pois só assim sentem estímulo para o acasalamento. E, como grupo, são organizadas. Cada grupo tem seu líder, o que é fácil de constatar no momento em que se alimentam: o líder vigia enquanto seus companheiros comem e, só depois de verificar que está tudo em ordem, é que começa a comer.
São aves rústicas e fáceis de criar, excepto num ponto: deixadas soltas, escondem os ninhos com o requinte de botar os ovos em camadas e ainda cobertos por palha ou outro material disponível.
As galinhas-d'angola não são boas mães, raramente entrando no choco. Fazem posturas conjuntas, com ninhadas de até quarenta ovos, dispostos em camadas. Desta forma, somente os ovos de cima recebem o calor da ave e eclodem. São inquietas e arrastam os pintos para zonas úmidas, podendo comprometer a sobrevivência deles. Em criações em cativeiro, é recomendável recolher os ovos e colocá-los em incubadoras ou fazê-los chocar por uma galinha.
A ave é conhecida no Brasil por vários nomes, dependendo da região, sendo chamada de cocá, tô fraco (em decorrência do som característico, emitido pelas fêmeas das espécie) ou angolista, ou ainda, erroneamente, de galinhola. Em hunsriqueano brasileiro, dialeto de origem germânica falada no Rio Grande do Sul, ela é chamada de perlhinkel (galinha de pérolas). É conhecida também por servir de oferenda em alguns rituais, especialmente para Oxum.
Existem nove subespécies:
A galinha-d'angola ou pintada-comum (Numida meleagris) é uma ave da ordem dos galináceos, originária da África e introduzida no Brasil pelos colonizadores portugueses, que a trouxeram da África Ocidental.
É a mais conhecida da família das aves Numididae, e o único membro do gênero Numida.
Trata-se de uma ave que, em geral, só realiza cruzamento com exemplares da própria raça. Por isso, os pintainhos resultantes do acasalamento entre galinhas-d’angola e galos de qualquer outra espécie não têm raça reconhecida, sendo identificados apenas como aves híbridas,
Hjälmpärlhöna[2] (Numida meleagris) är en flocklevande hönsfågel, som framförallt förekommer över stora delar av Afrika söder om Sahara.[3]
Hjälmpärlhönan är en stor och kraftig hönsfågel som mäter 53–58 centimeter och väger omkring 1,3 kilogram. Den har en rund kropp och ett litet huvud. Fjäderdräkten är gråsvart med små fina vita prickar. Den har obefjädrade ben, en mörkgul eller rödaktig benkam på huvudet som är fjäderlöst och skinnet är rött och blått vilket sträcker sig ned på halsen. Den har korta rundade vingar och kort stjärt. Underarterna skiljer sig i storlek, proportioner, och färg på benkammen och i ansiktet.
Hjälmpärlhönan delas upp i fem grupper av nio underarter med följande utbredning:[3]
Arten har inplanterats till en rad platser runt om i världen, bland annat södra Frankrike, Saudiarabien, Australien, Kap Verde, Västindien, Komorerna och Hawaii.[4]
Hjälmpärlhönan är en flockfågel som ofta lever i familjegrupper eller i större flockar. Den föredrar varma, ganska torra och öppna häckningshabitat med enstaka buskar och träd, som savann eller odlingsbyggd. Den lägger i genomsnitt åtta till tolv ägg direkt på marken i en grund gropp och honan ruvar dem i 27-28 dagar.[4]
Pärlhönsen har fått sitt namn på grund av fjäderdräktens mönstring. Hjälmpärlhönans kött anses av många vara en läckerhet.[källa behövs]
Arten har ett stort utbredningsområde och en stor population med stabil utveckling.[1] Utifrån dessa kriterier kategoriserar IUCN arten som livskraftig (LC).[1]
Med ungar.
Ägg av hjälmpärlhöna
Wikimedia Commons har media som rör hjälmpärlhöna.
Hjälmpärlhöna (Numida meleagris) är en flocklevande hönsfågel, som framförallt förekommer över stora delar av Afrika söder om Sahara.
Цесарка звичайна (Numida meleagris) — вид свійських птахів ряду куроподібних родини цесаркових. Розводять задля м'яса, яєць, пуху та пера.
До Європи цесарки потрапили ще до нової ери з африканської держави Нумідії, проте з ряду причин загинули. І лише У 15 столітті західноафриканська дика форма цесарки — Numida meleagris galeata була знову завезена з Гвінеї в Європу португальцями і одомашнена. Звичайні цесарки отримали свою видову назву в грецькій міфології, а саме в грецькому міфі про героя Мелеагра. В Україні цесарки з'явилися лише у XVIII столітті як декоративні птахи. З часом їх почали розводити на птахофабриках для виробництва дієтичних продуктів.
За розміром і статурою одомашнена цесарка приблизно відповідає дикій формі (але має більшу вагу, більші шолом і «сережки»). Мають опуклу спину, що знижується; звисаючий хвіст; неоперену голову з роговим шоломоподібним наростом; щільно прилягаюче оперення; майже однакова зовнішність у обох статей.
Існує близько двадцяти порід домашніх цесарок. В Україні користуються найбільшим попитом сіро-крапчаста цесарка, сибірська біла і Загорська білогруда цесарка.
Сіро-краплистих цесарок називають також сріблясто-сірими. Маса дорослих птахів досягає у самок 1,6 кг, у самців - 1,8 кг. Ці цесарки відрізняються тим, що дають м'ясо особливо високих смакових якостей. Несучість їх за сезон становить 85 - 90 яєць масою по 44 - 45 г. Забарвлення оперення у сіро-крапчасті, як і випливає з назви: сіро-крапчасті, шия фіолетово-сіра. Дзьоб темно-сірий, плесна так само темно-сірі. Колір тушки синюватий.
Сибірські білі цесарки мають темно сірий дзьоб, світло-рожеві плесна, матово біле оперення з блискучими білосніжними плямами. Голова невелика. Шия біло-блакитна, неоперена. Сережки у самок світло-червоні, у самців - блакитно-червоні. Дзьоб і плесна темно-рожевого кольору. Дзьоб злегка зігнутий. Гребінь світло-коричневий. Жива маса самок 1,6 кг, самців - 1,8 кг. Несучість 80-120 яєць на рік.
Порода виведена вченими науково-дослідного і технологічного інституту птахівництва в м. Загорську. Переливали кров білих московських півнів сіро-краплистим цесаркам. Забарвлення оперення спини і крил сіро-крапчасте, груди і живіт білі. Але тушка також світла. Голова середньої величини, неоперена. Сережки м'ясисті, маленькі. Гребінь коричневий, шкірястий. Восковиця плоска. Дзьоб зігнутий. Жива маса самок — 1,7 кг, самців — 2-2,2 кг.
Домашніх цесарок утримують групами до 5-50 голів при статевому співвідношенні 1:4-1:6 в приміщеннях, захищених від вітру, снігу і дощу, при температурі всередині приміщення не нижче мінус 10 °С.
У пташнику також необхідно передбачити елементарну систему припливно-витяжної вентиляції (забезпечити надходження в пташник свіжого повітря і видалення аміачного і вуглекислого газу), через спеціальні витяжні отвори в стелі, або у верхній частині стіни. При розміщенні цесарок в пташнику треба дотримуватися норм, щоб на 1 м² доводилося не більше 5—7 дорослих особин. Скупченість цесарок може несприятливо позначиться на їх продуктивності. На висоті 40 - 45 см від підлоги необхідно встановити сідала для яєць. На сідалах, а можна і на підлозі влаштовують гнізда, по одному на 3-5 цесарок. Гнізда повинні бути закриті з усіх боків фанерою, або дерев'яною рейкою з невеликими відстанями. У торцевій стінці роблять лаз для цесарок.
Небажано утримувати цесарок з курми в одному пташнику, так як птахи можуть вільно злучатися між собою, що призведе до народження молодняку з абсолютно різним оперенням. І як наслідок яйценосність таких цесарок буде досить низькою. Хоча такі гібриди будуть крупнішими та з гарною життєздатністю. Але найчастіше гібриди безплідні. Ви навіть не зможете встановити їх стать, тому що гібриди народжуються без вторинних статевих ознак.
Деякі птахівники воліють тримати цесарок у клітках. Кліткове утримання цесарок вигідне: збільшується місткість приміщення; молодняк менше рухаючись, швидше набирає вагу і в той же час менше споживає корму на одиницю продукції. За птахом у клітках зручніше спостерігати і доглядати. Можливе утримання просто в дворі без кліток, з огорожею, але якщо їм недостатньо місця, то вони можуть перелітати за огорожу. В такому разі слід шукати їх біля найближчої водойми. Але якщо яйця буде висиджувати курка, то вони будуть прив'язані до неї, навіть дорослими. Тоді вони будуть самі вертатися додому. Але вони тоді будуть нестися в гнізді про яке ви не знаєте. Щоб цього уникнути потрібно зробити таке гніздо, яке не поступалося б гніздові, яке зробила сама цесарка.
У цесарок обмін речовин відбувається швидше, ніж у інших домашніх птахів. Тому і потреба в їжі у них теж підвищена. Цесарки їдять кілька разів на день. Причому, перший раз вони доїдають вчорашній корм, оскільки встають рано вранці, ще до того, як прокидаються господарі. Цесарки в кормі не дуже вередливі. Дорослі птахи із задоволенням їдять мішанки з трави, вареної картоплі, каші або зерносуміші. Також цесарки відмінно поїдають комбікорм для курей. Можна готувати вологі мішанки на молоці або на розчинених у воді дріжджах. Таке харчування добре впливає на продуктивність цесарок. Але є такі корми, які цесарки будуть поїдати, лише за великого голоду. Це ячмінь, м'ясо-кісткове та рибне борошно. Цесарки цю їжу їдять неохоче. Однак оскільки такі корми корисні для організму, то їх підмішують в іншу їжу. У теплу пору року нагодувати птахів свіжою зеленню неважко. Згодовують птиці конюшину, люцерну, листя капусти, лободу, кропиву, молоде листя берези. Дуже корисні для здоров'я цесарок кульбаби і листя реп'яха. Взимку і ранньою весною замість зелені можна давати їм суху траву, сінну потерть. Взимку замість води цесарка можна ставити ємність зі свіжим, чистим снігом.
Яйцекладка в цесарок починається у сьомому місяці. У перший рік цесарки несуться дуже добре. На другий рік при правильному догляді за птахами яйценосність теж висока. Птахи можуть знести 80-120 штук яєць. Але на третій рік їх продуктивність падає, і вони несуть більше дрібні яйця.
Природна зміна оперення у цесарок відбувається в першій декаді вересня і триває до жовтня - листопада. До того часу яйцекладка у цесарок повністю припиняється.
За поживністю і смаковим якостям м'ясо цесарок і їхні яйця не тільки не поступаються продуктам, одержуваних від інших видів домашньої птиці, але, навпаки, значно перевершують їх, недарма цесарок в минулі часи називали «царськими птахами». Особливо гарні молоді, 3-5 - місячні цесарки для приготування других страв - в смаженому або тушкованому вигляді. У тушках цих птахів міститься в середньому 81% їстівних частин, до складу яких входить 27% білка, 0,5 - 0,7% жиру, 1 - 1,2% мінеральних речовин. Калорійність м'яса дуже висока: 7,2 МДж/кг. М'ясо цесарок відрізняється своєрідним смаком, характерним для дичини (фазанів, куріпок).
Яйця цесарок дрібніше курячих (масою близько 45 гр.), але багатший за вмістом сухих речовин, ліпідів, вітаміну А, і каротиноїдів. За вмістом вітамінів А, Д3, Е і групи В перевершують курячі майже вдвічі. Яйця грушоподібної форми з товстою і міцною світло-коричневою шкаралупою, великим жовтком, відрізняються приємним смаком. Число пір в шкаралупі менше, а товщина її більше, ніж у курячих яєць, в зв'язку, з чим доступ до них мікрофлори обмежений, а випаровування вологи з вмісту незначне. Такі якості забезпечують можливість їх тривалого зберігання і перевезень на великі відстані. При температурі 4-6 ° С, яйця залишаються свіжими і не втрачають харчової цінності до 90 діб і більше.
Цесарка звичайна (Numida meleagris) — вид свійських птахів ряду куроподібних родини цесаркових. Розводять задля м'яса, яєць, пуху та пера.
Gà sao hay còn gọi là gà trĩ, trĩ sao (danh pháp hai phần: Numida meleagris) là loài chim thuộc họ Gà Phi (Numididae) và là loài duy nhất của chi Numida. Loài này có nguồn gốc từ châu Phi, chủ yếu ở nam Sahara, hiện đã di thực đến nhiều nơi thuộc Tây Ấn, Brasil, Australia và châu Á.
Gà có lông màu xám đen, có điểm các màu trắng nhạt, thân hình thoi, lưng hơi gù, đuôi cúp, đầu gà không có mào mà thay vào đó là các mấu sừng, các mấu sừng này tăng sinh qua các tuần tuổi, ở giai đoạn trưởng thành mấu sừng cao khoảng 1,5-2 cm. Da mặt và cổ gà sao không có lông, lớp da trần này có màu xanh da trời, dưới cổ có yếm thịt mỏng, chân không có cựa.
Ở một ngày tuổi gà sao có bộ lông màu cánh sẻ, có những đường kẻ sọc chạy dài từ đầu đến cuối thân. Mỏ và chân màu hồng, chân có 4 ngón và có 2 hàng vảy. Giai đoạn trưởng thành gà sao có bộ lông màu xám đen, trên phiến lông điểm nhiều những nốt chấm trắng tròn nhỏ. Mào tích của gà Sao màu trắng hồng và có hai loại: một loại hình lá dẹt áp sát vào cổ, còn một loại hình lá hoa đá rủ xuống.
Việc phân biệt trống mái đối với gà sao rất khó khăn. Ở một ngày tuổi phân biệt trống mái qua lỗ huyệt không chính xác như các giống gà bình thường. Đến giai đoạn trưởng thành con trống và con mái cũng hoàn toàn giống nhau. Tuy nhiên, người ta cũng phân biệt được giới tính của gà Sao căn cứ vào sự khác nhau trong tiếng kêu của từng cá thể.
Gà sao có đặc điểm là bay giỏi như chim, trong hoang dã gà Sao tìm kiếm thức ăn trên mặt đất, chủ yếu là côn trùng và những mẩu thực vật. Thông thường chúng di chuyển theo đàn khoảng 20 con. Về mùa đông, chúng sống từng đôi trống mái trong tổ trước khi nhập đàn vào những tháng ấm năm sau. Gà sao mái có thể đẻ 20-30 trứng và làm ổ đẻ trên mặt đất, sau đó tự ấp trứng. Gà Sao mái nuôi con không giỏi và thường bỏ lạc đàn con khi dẫn con đi vào những đám cỏ cao. Vì vậy trong tự nhiên, gà sao mẹ thường đánh mất 75% đàn con của nó. Trong chăn nuôi tập trung, gà sao vẫn còn giữ lại một số bản năng hoang dã. Chúng nhút nhát, dễ sợ hãi, hay cảnh giác và bay giỏi như chim, khi bay luôn phát ra tiếng kêu khác biệt. Chúng sống ồn ào và hiếm khi ngừng tiếng kêu.
Gà sao có tính bầy đàn cao và rất nhạy cảm với những tiếng động như: mưa, gió, sấm, chớp, tiếng cành cây gãy, tiếng rơi vỡ của đồ vật. Đặc biệt gà Sao nuôi nhốt khi còn nhỏ rất sợ bóng tối, những lúc mất điện chúng thường chồng đống lên nhau đến khi có điện gà mới trở lại hoạt động bình thường. Gà sao thuộc loài ưa hoạt động, ban ngày hầu như chúng không ngủ, trừ giai đoạn gà con. Ban đêm, chúng ngủ thành từng bầy. Do quá linh hoạt mà gà Sao rất ít mổ cắn nhau. Tuy nhiên chúng lại rất thích mổ những vật lạ. Những sợi dây tải, hay những chiếc que nhỏ trong chuồng, thậm chí cả nền chuồng, tường chuồng. Do vậy thường làm tổn thương đến niêm mạc miệng của chúng.
Gà sao bay giỏi như chim. Chúng biết bay từ sáng sớm, 2 tuần tuổi gà Sao đã có thể bay. Chúng có thể bay lên cao cách mặt đất từ 6-12m. Chúng bay rất khoẻ nhất là khi hoảng loạn. Gà sao cũng có nhu cầu tắm nắng, gà thường tập trung tắm nắng vào lúc 9-11h sáng và 3-4 giờ chiều. Khi tắm nắng gà thường bới một hố cát thật sâu rồi rúc mình xuống hố, cọ lông vào cát và nằm phơi dưới nắng.
Các giống gà khác khi giao phối thường bắt đầu bằng hành vi ghẹ gà mái của con trống, đó chính là sự khoe mẽ. Ngoài ra, chúng còn thể hiện sức mạnh thông qua tiếng gáy dài nhưng ở gà Sao lại không như vậy, chúng không bộc lộ tập tính sinh dục rõ ràng ngay cả người chăn nuôi hàng ngày cũng khó phát hiện thấy. Gà sao mái thì đẻ trứng tập trung, khi đẻ trứng xong không cục tác mà lặng lẽ đi ra khỏi ổ.
Có chín phân loài gà sao đã được công nhận:
Gà sao hay còn gọi là gà trĩ, trĩ sao (danh pháp hai phần: Numida meleagris) là loài chim thuộc họ Gà Phi (Numididae) và là loài duy nhất của chi Numida. Loài này có nguồn gốc từ châu Phi, chủ yếu ở nam Sahara, hiện đã di thực đến nhiều nơi thuộc Tây Ấn, Brasil, Australia và châu Á.
Родина одомашненной обыкновенной цесарки[2] — Западная и центрально-южная Африка. В античные времена домашняя цесарка попала из Африки в Древнюю Грецию и Древний Рим.
Родина одомашненной обыкновенной цесарки — Западная и центрально-южная Африка. В античные времена домашняя цесарка попала из Африки в Древнюю Грецию и Древний Рим.
.jpg)
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : キジ目 Galliformes 科 : ホロホロチョウ科 Numididae 属 : ホロホロチョウ属 Numida
ホロホロチョウ（ほろほろ鳥、珠鶏、英: Guinea fowl、学名：Numida meleagris）は、キジ目ホロホロチョウ科ホロホロチョウ属に分類される鳥類。本種のみでホロホロチョウ属を形成する。属名は北アフリカの古代王国ヌミディアに由来する。種小名はホロホロチョウを意味するギリシャ語で、ギリシャ神話の英雄メレアグロスに由来する。
アンゴラ、イエメン、ウガンダ、エチオピア、エリトリア、ガーナ、ガボン、カメルーン、ガンビア、ギアナ、ギニアビサウ、ケニア、コートジボワール、コンゴ共和国、コンゴ民主共和国、ザンビア、シエラレオネ、ジンバブエ、スーダン、スワジランド、赤道ギニア、セネガル、ソマリア、タンザニア、チャド、中央アフリカ共和国、トーゴ、ナイジェリア、ナミビア、ニジェール、ベナン、ボツワナ、ブルキナファソ、ブルンジ、マラウイ、マリ共和国、南アフリカ共和国、モザンビーク、モロッコ、リベリア、ルワンダ、レソト
全長53cm。胴体は黒い羽毛に覆われ白い斑点が入る。
頭部に羽毛はなく、ケラチン質に覆われた骨質の突起がある。また咽頭部には赤や青の肉垂がある。雌雄はよく似ているが、肉垂と頭部の突起は雄の方が大きい。
家畜化されたホロホロチョウの羽色は、白、茶色、灰色など様々である。
草原や開けた森林等に生息する。地表棲だが、抱卵中のメスを除いて夜間は樹上で眠る。群れを形成して生活し、2,000羽以上もの大規模な群れが確認されたこともある。横一列になって採食を行ったり、雛を囲んだり天敵から遠ざけるような形態をとることもある。繁殖期になるとオスは縄張りを持ち、群れは離散する。危険を感じると警戒音をあげたり走って逃げるが、短距離であれば飛翔することもできる。和名は江戸時代にオランダ船により持ち込まれたときに使われていた名称である「ポルポラート」が由来と考えられている。
食性は雑食で、昆虫類、節足動物、甲殻類、果実、種子等を食べる。
繁殖形態は卵生で、地面を掘り落ち葉や草等を敷いた巣を作り卵を産む。繁殖期になるとオス同士が追いかけあったり争う。メスのみが抱卵を行い、オスはその間別のメスと交尾を行う。雛の世話は雌雄とも行う。
食用とされることもあり、生息地以外でも家禽として飼育されることもある。ホロホロチョウ科の構成種の総称であるGuineafowl（「ギニアの鳥またはニワトリ」の意、メスの場合は「ギニアのめん鳥」の意の"Guineahen"）は家禽の原種である本種がアフリカ西部（ギニア湾）産であることに由来する。フランスや西インド諸島で飼育されており、フランス料理などで用いられることが多い。野鳥に似た歯ごたえで癖がなく、美味として知られる。
家禽としてのホロホロチョウは、神経質な上に、寒さに弱いなど扱いに難しい部分もあるが、一方で病気には非常に強く、薬を使わなくても丈夫に育つという利点もある[1]。
日本国内でも飼育を試みる研究機関・農家が和歌山県や岩手県の牧場など、数地点存在する。しかし、繁殖には熱帯的な夏季の気候を要し、独特の鳴き声やショックに弱いことなどから、現時点では広い敷地が必要などの特性がある。また、日本人向けの料理としては今のところ、焼き鳥などに限られるなどレパートリーの開発が進んでおらず、ベンチャービジネスの素材としてしばしば脚光を浴びるものの、一般的に普及するには至っていない。
和歌山県農林水産総合技術センター畜産試験場・養鶏研究所は、全国で唯一ホロホロチョウの飼養研究を行う畜産試験場である。
つがいと雛
家畜種の頭部
家畜種
この項目は、鳥類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（ポータル鳥類 - PJ鳥類）。
ホロホロチョウ（ほろほろ鳥、珠鶏、英: Guinea fowl、学名：Numida meleagris）は、キジ目ホロホロチョウ科ホロホロチョウ属に分類される鳥類。本種のみでホロホロチョウ属を形成する。属名は北アフリカの古代王国ヌミディアに由来する。種小名はホロホロチョウを意味するギリシャ語で、ギリシャ神話の英雄メレアグロスに由来する。
호로새(영어: helmeted guineafowl, 학명: Numida meleagris) 또는 호로조, 색시닭, 뿔닭은 뿔닭과에서 가장 잘 알려진 새이며, 뿔닭속의 유일한 새이다. 아프리카(주로 사하라 사막 남부)에 자생하며 서인도 제도, 브라질, 오스트레일리아, 유럽으로 건너왔다.
유럽의 북아메리카 식민지 초기 시절에 들칠면조(Meleagris gallopavo)는 이 종과 혼동이 있었다.
호로새의 크기는 큰 편에 속하며(53~58 센티미터), 몸이 둥글고 머리가 작다. 몸무게는 1.3 킬로그램이다. 몸의 깃털은 검회색이며 흰색의 점이 촘촘히 박혀있다.
사바나나 농지와 같이, 산재된 관목, 나무가 있는 상당히 건조하고 개방된 지대에 서식한다.
,_parque_nacional_Kruger,_Sud%C3%A1frica,_2018-07-25,_DD_42.jpg)
.jpg)
,_parque_nacional_Kruger,_Sud%C3%A1frica,_2018-07-25,_DD_49.jpg)
_(6018486498).jpg)
_(14030718095).jpg)
_(18045235579).jpg)
_head.jpg)
.jpg)
.jpg)
