Вид обіймає величезний ареал — майже всю Палеарктику (див. нижче — «Географічне поширення»). Ймовірно, через це йому притаманна надзвичайна мінливість — адже умови мешкання на такій території дуже різноманітні. Не дивно, що за період з 1829 по 1905 роки екземпляри цього довгоносика до 15 разів описували як різні види[1]. Обережніші дослідники вважали такі форми підвидами у межах одного виду Asproparthenis punctiventris. Зокрема, Ф. К. Лук'янович зазначав, що дослідники, маючи окремі екземпляри або по декілька жуків, легко приймають мінливі ознаки (форма тіла, форма й забарвленні лусочок тощо) за істотні міжвидові відміни. Коли ж вивчати величезні серії комах різних географічних регіонів, то добре видно, що між цими відмінами є непомітні переходи, тоді як різні види мають чітко відрізнятися між собою. Через це Лук'янович розрізняв чотири підвиди (punctiventris punctiventris Germ., punctiventris nubeculosus Gyll., punctiventris farinosus Fahr., punctiventris carinifer Fahr.), причому наголошував, що робить це «умовно»[2]. Усі ґрунтовні сучасні зведення розглядають пропоновані раніше підвиди як синоніми єдиного поліморфного виду Asproparthenis punctiventris. Лише один такий підвид (Asproparthenis guyoti Hartmann, 1909) визнано самостійним видом[3][1].
Жук довжиною 14,5–17 мм, тіло сіре, з навскісними чорними широкими перев'язями посередині надкрил і з темними плямами на них; крім того, на вершині кожного з надкрил є білий горбочок. Передньоспинка зморшкувата, її боки рясно вкриті короткими круглими лусочками, котрі налягають одна на одну; лише біля кутів передньоспинки лусочки видовжені й не перекривають одна одну. Надкрила паралельнобічні, на вершині закруглені і вкриті переважно 3- або 4-лопатевими глибоко розсіченими білими лусочками, причому останніх помітно більше. Черевце сіре, у дрібних чорних цяточках (звідси латинська назва «punctiventris» — поцятковано-черевцевий)[4].
Жукам притаманний статевий диморфізм. У самців у порівнянні з самицями:
Як сказано вище, дорослі жуки надзвичайно мінливі зовні, тож, не дивно, що окремі варіації спеціалісти часто вважали самостійними видами.
Яйце овальне, світло-жовтувате довжиною 1,2—1,3 мм, у поперечнику 1—1,1 мм.
Личинка біла з жовтою або жовтувато-бурою головою, м'ясиста, дугоподібно зігнута, безнога. Грудний щиток рудий, з двома волосками на задньому краї. Тіло складається з 12 члеників, з боків яких є 9 дихальних отворів. Останній сегмент тіла маленький, заокруглений. За час розвитку вона чотири рази линяє, після кожного линяння стаючи більше. Її довжина (по прямій) становить: у I віці — 1,5 мм, у II віці — 3,5, III — 5,0, IV — 7,5, V — 12,5 мм. В останньому віці личинка вкрита лише поодинокими, тонкими, ледь помітними волосками на окремих члениках.
Лялечка довжиною 10–15 мм і 6 мм завширшки. Вона видовжено яйцеподібна, із добре помітними частинами тіла майбутнього жука. Членики черевця мають на спинному боці поперечні ряди шипиків, а останній членик — коричневу площадку[5].
Біологія звичайного бурякового довгоносика вивчена дуже докладно, краще, ніж переважної більшості жуків.
Цей вид зустрічається у цілинних степах, на сільськогосподарських угіддях, солончаках, на галявинах і узліссях, у лісосмугах[6], на рудеральній рослинності обабіч доріг, на смітниках, пасовищах, узбережжях, пустищах тощо.
Спалахи масового розмноження трапляються внаслідок збігу сприятливих для комахи обставин. І навпаки, чисельність жука різко знижується, коли збігаються несприятливі для нього фактори. Наприклад, 1933 року в основній зоні бурякосіяння України навесні-влітку температури трималися нижче за звичайні, а кількість опадів перевищувала середні показники. Тож восени чисельність дорослих жуків у ґрунті становила лише 3—13 % від усіх стадій розвитку. Це свідчило про те, що яйця, личинки та лялечки протягом сезону масово гинули. Навесні наступного року на полях можна було зустріти лише поодиноких довгоносиків[7].
Масові розмноження довгоносика в Україні траплялися у такі роки: 1851—1855, 1868—1869, 1875—1877, 1880—1881, 1891—1893, 1896—1897, 1904—1906, 1911—1912, 1920—1922, 1928—1930, 1936—1940, 1947—1949, 1952—1957, 1963—1964, 1973—1976, 1986—1988, 1995—2002. Зіставляючи ці дані із циклами сонячної активності, фахівці дійшли висновку, що більшість (82 %) спалахів розмноження припадає на роки різких змін активності Сонця або на наступний рік (18 %)[8].
Чисельність довгоносика в роки її стрімкого підйому досягала разючих величин. Наприклад, 1903 року в маєтку графа О. О. Бобринського Грушківка на Черкащині на площі близько 160 га зібрали 76 пудів (понад 1,2 тонни!) жуків. Наступного року в Курманській економії поблизу Тального на Черкащині на бурякових плантаціях (понад 40 га) зібрали майже 290 відер жуків. Для цього було залучено 36 595 робітників-збиральників[9].
Цей вид в умовах України дає одне покоління на рік. Активні жуки з'являються навесні, коли ґрунт прогріється до +7…10 °C. Деяка кількість їх залишається у ґрунті в стані діапаузи 1–2 роки. Коли температура ґрунту сягне +25 °C, комахи розселяються повітрям або «пішки». Особливо активні перельоти відбуваються при температурі ґрунту +30 °C. Літають вони у теплу сонячну пору, при слабкому (3 м/с) вітрі та низькій вологості повітря (до 50 %), здебільшого в період від 11 до 16 годин. Висота польоту не перевищує 4 м, дальність перельоту — до 500 м)[5]. Певна частина (до 16 %) жуків, що вийшли з зимівлі, виявляється не на бурякових плантаціях, а в інших агроценозах — посівах злаків, конюшини тощо[10].
Кормові рослини імаго бурякового довгоносика та його личинки — численні лободові (родина амарантові). Це рослини з родів лутига, лобода, буряк, шпинат, кохія, курай, содник та інші. У прадавні часи життя жуків було пов'язане із дикою рослинністю, а коли у якійсь місцині з'являлися посіви буряку, довгоносик переходив на них з лободових бур'янів. Часом жуки живляться на рослинах з інших родин[11]. Жуки обгризають листя з країв, лишаючи зазублини.
На плантаціях із сіянцями буряків жуки перегризають сім'ядольні листочки або навіть знищують їх ще під грудочками ґрунту. Гризуть вони листя й верхівки молодих рослин, а також стебельця паростків, лишаючи «пеньки». Найбільше шкоди вони завдають молодим рослинам, до утворення 2–4 пар листків. У лісорозсадниках жуки часом пошкоджують сіянці дубу та клену[5].
Після періоду весняного живлення жуки паруються (звичайно у третій декаді квітня — травні), потім самиці відкладають яйця (приблизно до середини червня). Для цього самиця викопує невеличку ямку поблизу кормової рослини. Яйця відкладають на глибину до 1 см, чим сухіший ґрунт, тим глибше жуки риють ямки. Плодючість залежить від погоди, віку самиці та інших чинників і складає від 20–30 до 200—300 яєць, а в лабораторних умовах — ще більше. Відкладання яєць триває до початку липня, після чого жуки гинуть.
Розвиток зародку триває 5–12 діб. Зазвичай уже в другій половині травня можна знайти перших личинок. Вони швидко рухаються у пухкому ґрунті, знаходять дрібні бічні корінці й гризуть їх. З віком вони закопуються у землю до глибини 30 см (а коли ґрунт надто сухий, то до півметра). Личинки старшого віку об'їдають головний корінь, вгризаються у коренеплід. Кількість личинок навколо однієї рослини буряку сягає декількох десятків і навіть понад сотню.
Личинка розвивається близько 65 днів і за цей час чотири рази линяє. На початку липня личинки готуються до заляльковування: ладнають овальну вертикальну камеру із гладенькими щільними стінками. Після короткої (5–6 днів) стадії передлялечки утворюється власне лялечка. Строк її існування 10–30 днів, залежно від погоди, умов ґрунту тощо. Перші молоді жуки нового покоління з'являються наприкінці липня — на початку серпня. Процес виходу жуків розтягується аж до перших холодів. Більшість цих комах лишається зимувати у ґрунті. Деякі у теплу погоду виходять на поверхню наприкінці серпня — у вересні, а потім закопуються знову. Отже, повний цикл розвитку від яйця до імаго нового покоління триває в середньому 85 (65—148) діб.
На чисельність бурякового довгоносика впливають тварини-конкуренти і численні хижаки й паразити. Серед хижаків є жуки: туруни, карапузики, мертвоїди, а також кліщі й мурахи та інші комахи[13]. Цими довгоносиками живляться також землерийки, їжаки, а особливо часто — птахи: шпак звичайний, галка, сорока, ворона сіра, сойка, мартини, жайворонки, перепілки та інші — загалом, близько 40 видів осілих птахів[14]. За масового розмноження довгоносики складають вагому частку у їх раціоні. Наприклад, в одному пташиному шлунку дроздів і одудів знаходили по 10–20 жуків[15], у дрохви — 62[16], у грака — 133[9].
Велике значення мають грибні хвороби жуків, збудниками яких є біла[en], зелена[en] і червона мюскардини[12][17]. Особливо висока смертність довгоносика від них спостерігається в прохолодне дощове літо. Яйця довгоносика знищує паразит ценокрепіс[nl] із ряду перетинчастокрилі[18], личинок — декілька видів червів-нематод[12][19], дорослих жуків — паразитична муха-тахіна ронданія[en][12].
Звичайний буряковий довгоносик поширений майже по всій Палеарктиці. У Європі його знайдено в Іспанії, Франції, Італії, Німеччині, Австрії, Словаччині, Чехії, Греції, Польщі, Угорщині, Болгарії, Молдові, Україні, Вірменії й на півдні Європейської Росії. На Півночі Африки він є принаймні у Лівії, Марокко і Тунісі. Його ареал охоплює також частину Азії: Сирію, Ізраїль, Туреччину, Іран, Афганістан, Туркменістан, Західний Сибір, Казахстан, Китай[3]. Найімовірніше, ареал жука охоплює всю Україну[20], хоча не всюди він численний.
У дикій природі довгоносик, подібно до будь-якого виду живих істот, є необхідною ланкою екосистем. Він так чи інакше пов'язаний з популяціями рослин, якими харчується, серед яких переховується. Певні взаємини цей вид має з конкурентами, хижаками, паразитами. Шкідником же він став лише тоді, коли опинився у створених людиною агроценозах — сільгоспугіддях, зайнятих буряками. Невипадково цей вид описаний як новий для науки німецьким ентомологом Е.-Х. Гермаром саме тоді, коли в Німеччині розпочали масово вирощувати цукровий буряк.
Перші друковані відомості про шкодочинність довгоносика в Україні з'явилися у 1851—1852 роках, коли через діяльність жука поміщикам доводилося двічі-тричі пересівати буряки. Вивченням проблеми переймався агроном Ф. Х. Штос. Результати його досліджень доповів професор К. Ф. Кесслер на II з'їзді природознавців (Київ, 1862)[12]. З тієї пори поширення жука і його екологія зазнали певних змін: він найчисленніший у регіонах бурякосіяння і тут його життєвий цикл став добре пристосованим до життєвого циклу буряків і агротехніки їх вирощування. Не дивно, що граф О. О. Бобринський, фундатор цукрово-бурякової промисловості в Україні, ще в 1850-х роках започаткував премію в 10 тисяч карбованців «за изобретение верного средства против долгоносика»[21]. У 1891—1899 роках у Європейській частині Росії через пошкодження довгоносиком щороку пересівали приблизно 28,4 тис. десятин і близько 11 тис. десятин знищених посівів полишали не пересіяними[22].
В Україні довгоносик найнебезпечніший для посівів у Центральному та Лівобережному Лісостепу і прилеглих до них районах Південного Степу[23]. Найбільшої шкоди комаха завдає в роки з посушливою, жаркою весною. Він шкодить посівам цукрових, столових і кормових буряків першого та другого («висадки») року вирощування. Його шкодочинність зумовлена тим, що[21]:
Зрозуміло, що все це призводить до вагомих економічних витрат на боротьбу зі шкідником та наслідками його діяльності й підвищує собівартість сільгосппродукції.
Для зниження збитків від діяльності довгоносика застосовують чотири основні групи методів боротьби: механічний, хімічний, агротехнічний, біологічний. Механічний полягає в ручному збиранні комах, обкопуванні плантацій ловильними канавками та розміщення клейових пасток тощо. Годі й казати, що ефективність таких дій низька, а економічні витрати — чималі. Як писав ентомолог А. О. Силантьєв[21],
«…Практика демонструє, що при навалі пішого жука, у гарну погоду, в роки його масової появи, робітники, яких розставлено дуже щільно вздовж канави і споряджено віниками для змітання довгоносиків, котрі залазять на стінки, не встигають упоратися з ними — багатьом вдається вилізти з канав»
Оригінальний текст(рос.)«…Практика показывает, что при дружном натиске пешего жука, в хорошую погоду, в годы массового его появления, рабочие, расставленные очень тесно вдоль канавы и снабжённые вениками для сметания всползающих на стенки долгоносиков, не успевают с ними справляться — многим из них всё-таки удаётся выбраться из канав»
Застосування проти шкідника біологічних методів стикається на практиці з істотними складнощами і значними витратами. Деінде робили спроби налагодити знищення жуків, випускаючи на поля свійських птахів (курок, індиків)[24], але, певна річ, вони не могли дати потрібного результату. Максимального ефекту в захисті буряків можна досягти лише застосуванням комплексу заходів. Зокрема, це:
Вагомий внесок у вивчення й боротьбу з цим шкідником зробили українські ентомологи Ф. К. Лук'янович, М. А. Теленга, А. І. Зражевський, М. П. Дядечко, Є. В. Звірозомб-Зубовський, О. Й. Петруха.
Звичайний буряковий довгоносик став, ймовірно, першим у практиці світового сільського господарства об'єктом, проти якого застосували мікробіологічні методи знищення. Ідея їх застосування належить біологові Іллі Мечникову, а втілював її у життя його учень Ісаак Красильщик.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Довгоносик буряковий звичайний
Bothynoderes punctiventris Germar, 1824
Синонимы
Свеклови́чный долгоно́сик[1], или буракоед[2] (лат. Asproparthenis punctiventris), — вид жуков из семейства долгоносиков, вредитель культивируемой свёклы.
Вид занимает огромный ареал — почти всю Палеарктику (см. ниже — «Географическое распространение»). Вероятно, поэтому ему присуща чрезвычайная изменчивость — ведь условия проживания на такой территории очень разнообразны. Не удивительно, что за период с 1829 по 1905 годы экземпляры этого долгоносика до 15 раз описывали как разные виды[3]. Более осторожные исследователи считали такие формы подвидами в пределах одного вида Asproparthenis punctiventris. В частности, Ф. К. Лукьянович отмечал, что исследователи, имея отдельные экземпляры или по несколько жуков, легко принимают меняющиеся признаки (форма тела, форма и окраска чешуек и тому подобное) за существенные межвидовые различия. Когда же изучаются огромные серии насекомых различных географических регионов, то хорошо видно, что между этими отличиями есть незаметные переходы, тогда как разные виды имеют четко различия между собой. Лукьянович различал четыре подвида (punctiventris punctiventris Germ., punctiventris nubeculosus Gyll., punctiventris farinosus Fahr., punctiventris carinifer Fahr.), причём подчеркивал, что делает это «условно»[4]. Все основательные современные труды рассматривают предлагаемые ранее подвиды как синонимы единого полиморфного вида Asproparthenis punctiventris. Только один такой подвид (Asproparthenis guyoti Hartmann, 1909) признан самостоятельным видом[5][3].
В синонимику вида входят следующие названия[6]:
Жук длиной 14,5—17 мм, тело серое, с косыми чёрными широкими перевязями посередине надкрыльев и с тёмными пятнами на них; кроме того, на вершине каждого из надкрыльев есть белый бугорок. Переднеспинка морщинистая, её бока обильно покрыты короткими круглыми чешуйками, которые налегают друг на друга; лишь возле углов переднеспинки чешуйки удлинённые и не перекрывают друг друга. Надкрылья параллельно-боковые, на вершине закруглены и покрыты преимущественно 3- или 4-лопастными глубоко рассечёнными белыми чешуйками, причём последних заметно больше. Брюшко серое, в мелкий чёрных горошек (отсюда латинское название «punctiventris» — испещрён-брюшистый)[7].
Жукам присущ половой диморфизм. У самцов по сравнению с самками:
Как сказано выше, взрослые жуки чрезвычайно изменчивы внешне, поэтому неудивительно, что отдельные вариации специалисты часто считали самостоятельными видами.
Яйцо овальное, светло-желтоватое длиной 1,2—1,3 мм, в поперечнике 1—1,1 мм.
Личинка белая, с жёлтой или желтовато-бурой головой, мясистая, дугообразно изогнутая, безногая. Грудной щиток рыжий, с двумя волосками на заднем крае. Тело состоит из 12 члеников, по бокам которых есть 9 дыхательных отверстий. Последний сегмент тела маленький, округлённый. За время развития она четыре раза линяет, после каждого линька становясь больше. Её длина (по прямой) составляет: в I возрасте — 1,5 мм, во II возрасте — 3,5, III — 5,0, IV — 7,5, V — 12,5 мм. В последнем возрасте личинка покрыта лишь редкими, тонкими, едва заметными волосками на отдельных члениках.
Куколка длиной 10-15 мм и 6 мм шириной. Она удлинённо яйцевидная, с хорошо заметными частями тела будущего жука. Членики брюшка имеют на спинной стороне поперечные ряды шипиков, а последний членик — коричневую площадку[8].
Биология обыкновенного свекловичного долгоносика изучена очень подробно, лучше, чем подавляющего большинства жуков.
Этот вид встречается в целинных степях, на сельскохозяйственных угодьях, солончаках, полянах и опушках, в лесополосах[9], на рудеральной растительности вдоль дорог, свалках, пастбищах, пустырях и тому подобное.
Вспышки массового размножения происходят вследствие стечения благоприятных для насекомые обстоятельств. И наоборот, численность жука резко понижается, когда совпадают неблагоприятные для него факторы. Например, в 1933 году в основной зоне свеклосеяния Украины весной—летом температуры держались ниже обычных, а количество осадков превышало средние показатели. Поэтому осенью численность взрослых жуков в почве составляла лишь 3—13 % от всех стадий развития. Это свидетельствовало о том, что яйца, личинки и куколки в течение сезона массово гибли. Весной следующего года на полях можно было встретить лишь единичных долгоносиков[10].
Массовые размножения долгоносика на Украине случались в такие годы: 1851—1855, 1868—1869, 1875—1877, 1880—1881, 1891—1893, 1896—1897, 1904—1906, 1911—1912, 1920—1922, 1928—1930, 1936—1940, 1947—1949, 1952—1957, 1963—1964, 1973—1976, 1986—1988, 1995—2002. Сопоставляя эти данные с циклами солнечной активности, специалисты пришли к выводу, что большинство (82 %) вспышек размножения приходится на годы резких изменений активности Солнца или на следующий год (18 %)[11].
Численность долгоносика в годы её стремительного подъёма достигала поразительных величин. Например, в 1904 году в имени графа А. А. Бобринского Грушковке на площади около 160 га собрали 76 пудов (свыше 1,2 тонны) жуков. В следующем году в Курманской экономии вблизи Тального на Черкащине на свекловичных плантациях (более 40 га) собрали почти 290 ведер жуков. Для этого было привлечено 36 595 рабочих-сборщиков[12].
Этот вид даёт одно поколение в год. Активные жуки появляются весной, когда почва прогреется до +7…10 °C. Некоторое их количество остаётся в почве в состоянии диапаузы 1—2 года. Когда температура почвы достигнет +25 °C, насекомые расселяются воздухом или по земле. Особенно активные перелеты происходят при температуре почвы +30 °C. Летают они в тёплую солнечную пору, при слабом (3 м/с) ветре и низкой влажности воздуха (до 50 %), в основном в период с 11 до 16 часов. Высота полёта не превышает 4 м, дальность перелёта — до 500 м)[8]. Определённая часть (до 16 %) жуков, вышедших из зимовки, оказывается не на свекольных плантациях, а в остальных агроценозах — посевах злаков, клевера и др[13].
Кормовые растения имаго свекловичного долгоносика и его личинки — многочисленные Лебедовые (семейство Амарантовые). Это растения из родов Лебеда, Марь, Свёкла, Шпинат и др. В древние времена жизнь жуков была связана с дикой растительностью, а если в каком-то месте появлялись посевы свёклы, долгоносик переходил на них с маревых сорняков. Иногда жуки питаются на растениях из других семейств[14]. Жуки обгрызают листья с краёв, оставляя зазубрины.
На плантациях с сеянцами свёклы жуки перегрызают семядольные листочки или даже уничтожают их ещё под комочками почвы. Грызут листья и верхушки молодых растений, а также стебельки ростков, оставляя «пеньки». Больше всего вреда они наносят молодым растениям, до образования 2—4 пар листьев. В лесопитомниках жуки иногда повреждают сеянцы дуба и клёна.
После периода весеннего питания жуки спариваются (обычно в третьей декаде апреля — мае), затем самки откладывают яйца (примерно до середины июня). Для этого самка выкапывает небольшую ямку вблизи кормового растения. Плодовитость зависит от погоды, возраста самки и других факторов и составляет от 20—30 до 200—300 яиц, а в лабораторных условиях — ещё больше. Откладывание яиц продолжается до начала июля, после чего жуки погибают.
Развитие зародыша длится 5—12 суток. Обычно уже во второй половине мая можно найти первых личинок. Они быстро двигаются в рыхлом грунте, находят мелкие боковые корешки и грызут их. С возрастом они закапываются в землю до глубины 30 см (а когда грунт слишком сухой, то до полуметра). Личинки старшего возраста объедают главный корень, вгрызаются в корнеплод. Количество личинок вокруг одного растения свёклы достигает нескольких десятков и даже более сотни.
Личинка развивается около 65 дней и за это время четыре раза линяет. В начале июля личинки готовятся к окукливанию: строят овальную вертикальную камеру с гладкими плотными стенками. После короткой (5—6 дней) стадии предкуколки образуется сама куколка. Срок её существования 10—30 дней, в зависимости от погоды, условий грунта и тому подобное. Первые молодые жуки нового поколения появляются в конце июля — начале августа. Процесс выхода жуков растягивается вплоть до первых холодов. Большинство этих насекомых остается зимовать в почве. Некоторые в тёплую погоду выходят на поверхность в конце августа — сентябре, а затем снова закапываются. Следовательно, полный цикл развития от яйца до имаго нового поколения длится в среднем 85 (65—148) суток.
На численность свекловичного долгоносика влияют животные-конкуренты и многочисленные хищники и паразиты. Среди хищников есть жуки: жужелицы, карапузики, мертвоеды, а также клещи, муравьи и другие насекомые[15]. Этими долгоносиками питаются также землеройки, ежи, а особенно часто — птицы: скворец обыкновенный, галка, сорока, серая ворона, сойка, чайки, жаворонки, перепёлки и другие — в целом, около 40 видов оседлых птиц[16]. Из-за массового размножения долгоносики составляют весомую долю в их рационе. Например, в одном птичьем желудке дрозда и удода находили по 10—20 жуков[17], дрофы — 62[18], грача — 133[12].
Большое значение имеют грибные болезни жуков, возбудителями которых являются белая, зелёная и красная мюскардины[19][20]. Особенно высокая смертность долгоносика от них наблюдается в прохладное дождливое лето. Яйца долгоносика уничтожает паразит Caenocrepis из отряда Перепончатокрылых[21], личинки — несколько видов червей-нематод[19][22], взрослых жуков — паразитическая муха — Rondania[19].
Обычный свекольный долгоносик распространен почти по всей Палеарктике. В Европе найден в Испании, Франции, Италии, Германии, Австрии, Словакии, Чехии, Греции, Польши, Венгрии, Болгарии, Молдове, Украине, Армении и на юге Европейской России. На Севере Африки он есть по крайней мере в Ливии, Марокко и Тунисе. Его ареал охватывает также часть Азии: Сирию, Израиль, Турцию, Иран, Афганистан, Туркменистан, Западную Сибирь, Казахстан, Китай[5].
В дикой природе долгоносик, подобно любому виду живых существ, является необходимым звеном экосистем. Он так или иначе связан с популяциями растений, которыми питается и среди которых скрывается. Определённые взаимоотношения этот вид имеет с конкурентами, хищниками, паразитами. Вредителем же он стал только тогда, когда оказался в созданных человеком агроценозах — сельхозугодьях, занятых свёклой. Неслучайно этот вид описан в качестве нового для науки немецким энтомологом Э.-Ф. Гермаром именно тогда, когда в Германии начали массово выращивать сахарную свёклу.
Наибольший вред человеку насекомое причиняет в годы с засушливой, жаркой весной. Он вредит посевам сахарной, столовой и кормовой свёклы первого и второго («высадки») года выращивания. Его вредоносность обусловлена тем, что[23]:
Понятно, что всё это приводит к значительным экономическим затратам на борьбу с вредителем и последствиями его деятельности и повышает себестоимость сельхозпродукции.
Для снижения убытков от деятельности долгоносика применяют четыре основные группы методов борьбы: механический, химический, агротехнический, биологический. Механический заключается в ручном сборе насекомых, окапывании плантаций ловильными канавками и размещение клеевых ловушек и тому подобное. Нечего говорить, что эффективность таких действий низкая, а экономические затраты — немалые. Как писал энтомолог А. А. Силантьев[23]:
«…Практика показывает, что при дружном натиске пешего жука, в хорошую погоду, в годы массового его появления, рабочие, расставленные очень тесно вдоль канавы и снабжённые вениками для сметания всползающих на стенки долгоносиков,не успевают с ними справляться — многим из них всё-таки удаётся выбраться из канав»
Применение против вредителя биологических методов сталкивается на практике с существенными сложностями и значительными затратами. Кое-где делались попытки наладить уничтожение жуков, выпуская на поля домашних птиц (кур, индеек)[24], но, разумеется, они не могли дать нужного результата. Максимального эффекта в защите свёклы можно достичь лишь применением комплекса мероприятий. В частности это:
Весомый вклад в изучение и борьбу с этим вредителем сделали энтомологи Ф. К. Лукьянович, Н. А. Теленга, А. И. Зражевский, Н. П. Дядечко, Е. В. Зверозомб-Зубовский, О. И. Петруха.
Обычный свекловичный долгоносик стал, вероятно, первым в практике мирового сельского хозяйства объектом, против которого применили микробиологические методы уничтожения. Идея их применения принадлежит биологу Илье Мечникову, а воплощал её в жизнь его ученик Исаак Красильщик.
Свеклови́чный долгоно́сик, или буракоед (лат. Asproparthenis punctiventris), — вид жуков из семейства долгоносиков, вредитель культивируемой свёклы.
