Lobya (lat. Phaseolus) – paxlakimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.
Azərbaycanda istifadə olunan yalnız atlı, piyada və maş (xırda) lobyalardır. Maş lobyadan yaşıl halda adətən yemək üçün istifadə olunmur. Bunun qurudulmuşundan, lobya-plov bişirilir. Eyni zamanda xəmir xörəklərinə yəni, əriştəyə, xingala tökür, mutmac adlanan yemək hazırlayırlar. Bundan başqa soğan suyu deyilən xörəyi də xırda lobyadan bişirirlər. Atlı, piyada və sair lobyalardan həm yaşıl, həm də quru halında istifadə olunur.
Alubia pinta alavesa
Lobya (lat. Phaseolus) – paxlakimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.
Azərbaycanda istifadə olunan yalnız atlı, piyada və maş (xırda) lobyalardır. Maş lobyadan yaşıl halda adətən yemək üçün istifadə olunmur. Bunun qurudulmuşundan, lobya-plov bişirilir. Eyni zamanda xəmir xörəklərinə yəni, əriştəyə, xingala tökür, mutmac adlanan yemək hazırlayırlar. Bundan başqa soğan suyu deyilən xörəyi də xırda lobyadan bişirirlər. Atlı, piyada və sair lobyalardan həm yaşıl, həm də quru halında istifadə olunur.
Phaseolus és un gènere de plantes amb flors de la família de les fabàcies. Consta d'unes 50 espècies totes elles originàries d'Amèrica, que en català es coneixen de manera inespecífica amb els noms de mongetes o fesols.[1]
El nom del gènere Phaseolus (fesol en català) va ser posat per Linnaeus i deriva d'una paraula grega que significa barqueta. Aquest nom ja apareix en Plini el Vell i segurament es referia a les "mongetes" del gènere Vigna que ja eren conegudes des de l'antiguitat a Europa segurament provenien de l'Índia.
Com a mínim quatre de les espècies de Phaseolus havien estat domesticades abans de l'arribada de Cristòfor Colom per les seves llavors.[2] La més important entre elles era la mongeta o fesol comú Phaseolus vulgaris, que actualment es cultiva a tot el món ja sia en climes tropicals, subtropicals o temperats.
Classificacions prèvies havien ubicat aquest gènere un nombre d'altres espècies ben conegudes que actualment s'han reubicat al gènere Vigna, de vegades necessitant un canvi del nom de les espècies. Per exemple la bibliografia antiga es refereix a la mongeta mung com as Phaseolus aureus, quan les classificacions modernes l'anomenen Vigna radiata. De manera similar Vigna caracalla va ser descrita l'any 1753 dins del gènere Phaseolus i el 1970 va passar de Phaseolus a Vigna. El gènere Phaseolus actualment es considera un endemisme del Nou Món.
Les espècies de Phaseolus les fan servir larves d'alguns lepidòpters com aliment, per exemple Hypercompe albicornis i Hypercompe icasia.
Les espècies del gènere Phaseolus són plantes herbàcies generalment anuals, de vegades bienals o vivaces.
Són plantes lianescents de tipus de creixement indeterminat. Les tiges són volubles, poc ramificades, s'enrotllen al voltant d'un suport i poden fer quatre metres d'alt. També hi ha varietats de creixement determinat (nanes) seleccionades per raons agronòmiques.
Les fulles són alternes, compostes imparipinades, amb de 3 a 5 foliols de forma oval-acuminada. Les dues primeres fulles (fulles primordials) són de vegades diferents: enteres i oposades.
Les flors tenen una simetria zigonomorfa amb flors del tipus del tipus papilionaci. El color dels pètals varia del blanc al porpra. El color blanc, rosa, violat o porpra és específic de cada varietat. La fecundació generalment és autògama.
Els fruits són tavelles dehiscents (llegums), de color variable, generalment verd, a vegades groc o porpra. Les tavelles tenen de 5 a 12 llavors de mida i color variable segons les espècies i varietats.
La germinació és,llevat d'excepcions, (Ph. coccineus), epigea, és a dir que la llavor surt fora de la terra i desplega els seus dos cotilèdons abans d'aparèixer les primeres fulles.
Els Phaseolus, com la majoria de les lleguminoses es caracteritzen per la fixació del nitrogen amb associació de Rhizobium phaseoli.
Totes les espècies del gènere són diploides amb 22 cromosomes (2n=22), excepte algunes que han sofert una reduccióaneuploide a 20 cromosomes.[3]
Phaseolus acutifolius — Mongetera tepary
Phaseolus amblyosepalus
Phaseolus angustissimus
Phaseolus anisotrichos
Phaseolus augustii
Phaseolus brevicalyx
Phaseolus chacoensis
Phaseolus cibellii
Phaseolus coccineus —
Phaseolus filiformis -
Phaseolus galactoides
Phaseolus glabellus
Phaseolus grayanus
Phaseolus harmsianus
Phaseolus latidenticulatus
Phaseolus leucanthus
Phaseolus lunatus — Mongeta de Lima
Phaseolus maculatus -
Phaseolus massaiensis
Phaseolus micranthus
Phaseolus microcarpus
Phaseolus nelsonii
Phaseolus oaxacanus
Phaseolus pachyrrhizoides
Phaseolus parvulus
Phaseolus pedicellatus
Phaseolus plagiocylix
Phaseolus pluriflorus
Phaseolus polymorphus
Phaseolus polystachios
Phaseolus polytylus
Phaseolus ritensis
Phaseolus rimbachii
Phaseolus rosei
Phaseolus sonorensis
Phaseolus tuerckheimii
Phaseolus vulcanicus
Phaseolus vulgaris — mongeta, fesol
Phaseolus xanthotrichus Ref: ILDIS Version 6.05
Phaseolus és un gènere de plantes amb flors de la família de les fabàcies. Consta d'unes 50 espècies totes elles originàries d'Amèrica, que en català es coneixen de manera inespecífica amb els noms de mongetes o fesols.
El nom del gènere Phaseolus (fesol en català) va ser posat per Linnaeus i deriva d'una paraula grega que significa barqueta. Aquest nom ja apareix en Plini el Vell i segurament es referia a les "mongetes" del gènere Vigna que ja eren conegudes des de l'antiguitat a Europa segurament provenien de l'Índia.
Com a mínim quatre de les espècies de Phaseolus havien estat domesticades abans de l'arribada de Cristòfor Colom per les seves llavors. La més important entre elles era la mongeta o fesol comú Phaseolus vulgaris, que actualment es cultiva a tot el món ja sia en climes tropicals, subtropicals o temperats.
Classificacions prèvies havien ubicat aquest gènere un nombre d'altres espècies ben conegudes que actualment s'han reubicat al gènere Vigna, de vegades necessitant un canvi del nom de les espècies. Per exemple la bibliografia antiga es refereix a la mongeta mung com as Phaseolus aureus, quan les classificacions modernes l'anomenen Vigna radiata. De manera similar Vigna caracalla va ser descrita l'any 1753 dins del gènere Phaseolus i el 1970 va passar de Phaseolus a Vigna. El gènere Phaseolus actualment es considera un endemisme del Nou Món.
Les espècies de Phaseolus les fan servir larves d'alguns lepidòpters com aliment, per exemple Hypercompe albicornis i Hypercompe icasia.
Fazol (Phaseolus) je rod rostlin z čeledi bobovité. Jsou to byliny s trojčetnými listy a motýlovitými květy, pocházející z tropické Ameriky. Je známo asi 50 druhů. Některé druhy fazolu náležejí mezi významné luštěniny. V České republice se nejčastěji pěstuje fazol obecný a fazol šarlatový.
Fazoly jsou popínavé nebo vzpřímené byliny s trojčetnými dlouze řapíkatými listy. Prostřední lístek bývá dlouze řapíčkatý. Palisty jsou vytrvalé, na bázi jednotlivých lístků jsou přítomny drobné palístky. Květy jsou žluté, bílé, červené nebo purpurové, ve stopkatých úžlabních hroznech. Kalich je zvonkovitý, dvoupyský, zuby horního pysku jsou srostlé, dolní pysk je trojzubý. Pavéza je téměř okrouhlá, nazpět ohrnutá, někdy na bázi s přívěsky. Křídla jsou obvejčitá až podlouhlá, připojená ke člunku. Zobánek člunku je dlouhý a spirálovitě stočený. Tyčinky jsou dvoubratré, 9 z nich je srostlých a 1 volná. Semeník je téměř přisedlý. Lusky jsou podlouhlé až čárkovité, nepukavé nebo pukající oběma švy, zploštělé nebo s téměř okrouhlým průřezem, se 2 až mnoha semeny. Mezi semeny jsou v luscích často dřeňovité přepážky.[1][2]
Rod fazol zahrnuje asi 50 druhů. Všechny druhy pocházejí z tropické Ameriky. Některé druhy jsou pěstovány jako luštěniny prakticky po celém světě.[2]
Do rodu Phaseolus jsou v některých zdrojích řazeny i druhy rodu vigna (Vigna).
Fazole obsahují průměrně přibližně 20 až 25% bílkovin, 1 až 1,5% tuku, 55 až 62% sacharidů a 3 až 4% vlákniny. Z vitamínů obsahují zejména provitamin A a komplex vitamínů B.[3]
Zralé syrové fazole obsahují jedovaté látky, které se neutralizují tepelnou úpravou. Mezi tyto látky náleží jednak bílkovinné látky zvané lektiny, které způsobují shlukování červených krvinek, a přinejmenším u některých druhů i kyanogenní glykosidy faseolunatin a linamarin, z nichž se může uvolňovat kyselina kyanovodíková. Otrava syrovými fazolemi se projevuje zejména nevolností, zvracením a průjmem.[4]
Semena fazolu, zvaná fazole, náležejí mezi nejvýznamnější luštěniny. Nejčastěji se vaří nebo melou na mouku, jako zelenina se používají také nezralé fazolové lusky. Fazol obecný (Phaseolus vulgaris) je velmi stará kulturní plodina. Nejstarší nálezy v Mexiku sahají až do doby 5000 let před naším letopočtem. V současnosti je to nejvíce pěstovaný druh fazolu, pěstován je zejména v Africe a tropické Americe. Dalším důležitým druhem je fazol šarlatový (P.coccineus). Oba druhy byly přivezeny do Evropy v 16. století. Další světově významné druhy jsou fazol měsíční (P. lunatus) a fazol ostrolistý (P. acutifolius).[4][3] Fazole a ostatní druhy luštěnin tvoří důležitou složku potravin mnoha národních kuchyní. Třeba Brazilci si svůj jídelníček bez fazolí téměř nedokáží představit. Fazole jsou i součástí brazilského národního pokrmu zvaného feijoáda.
Fazol šarlatový je pěstován také jako okrasná popínavá rostlina.[2]
Obrázky, zvuky či videa k tématu fazol ve Wikimedia Commons
Fazol (Phaseolus) je rod rostlin z čeledi bobovité. Jsou to byliny s trojčetnými listy a motýlovitými květy, pocházející z tropické Ameriky. Je známo asi 50 druhů. Některé druhy fazolu náležejí mezi významné luštěniny. V České republice se nejčastěji pěstuje fazol obecný a fazol šarlatový.
Die Gattung Phaseolus gehört zur Unterfamilie der Schmetterlingsblütler (Faboideae) innerhalb der Familie der Hülsenfrüchtler (Fabaceae). Im 21. Jahrhundert verbleiben nur die neuweltlichen Arten in der Gattung Phaseolus s. str. und werden neuweltliche Bohnen genannt; die altweltlichen Arten gehören zur Gattung Vigna. Die etwa 75 Arten Gattung Phaseolus s. str.[1] sind in der Neuen Welt verbreitet. Viele Sorten werden vielfältig genutzt.
Phaseolus-Arten wachsen als kriechende oder kletternde, seltener selbständig aufrechte, einjährige oder ausdauernde krautige Pflanzen, oder selten als Halbsträucher. Sie sind nicht mit Stacheln oder Dornen bewehrt. Die kletternden Arten sind linkswindend, schlingen sich also (von oben betrachtet) gegen den Uhrzeigersinn empor.
Die wechselständig und schraubig am Stängel verteilt angeordneten Laubblätter sind in Blattstiel und Blattspreite gegliedert. Die Blattspreite ist meist unpaarig gefiedert. Es sind meist drei, selten nur ein, Fiederblättchen vorhanden, die Laubblätter sind also meist dreiteilig. Die flachen Fiederblättchen sind ganzrandig. Es sind zwei beständige Nebenblätter vorhanden.
Die Blüten stehen in Bündeln zusammengefasst in seitenständigen, zusammengesetzten traubigen Blütenständen. Es sind Tragblätter und Deckblätter vorhanden.
Die zwittrigen Blüten sind zygomorph und fünfzählig mit doppelter Blütenhülle. Die fünf ungleichen Kelchblätter sind verwachsen mit zwei Kelchlippen. Die obere Kelchlippe besteht aus zwei Kelchzipfeln, die untere besteht aus drei Kelchzipfeln. Die Blütenkronen besitzen den typischen Aufbau der Schmetterlingsblüten. Es sind fünf genagelte Kronblätter vorhanden, von denen zwei zum Schiffchen verwachsen sind und die anderen frei sind. Die runde Fahne ist nicht gespornt aber geöhrt und besitzt je nach Art zwei unterschiedlich ausgeprägte Anhängsel. Das Schiffchen folgt oft der Schraubung des Fruchtknotens: Das schmale Schiffchen formt eine Schraube mit ein bis fünf vollkommenen Umdrehungen. Es sind zehn fertile Staubblätter vorhanden. Neun Staubfäden sind zu einer Röhre verwachsen. Die einzelnen oberständigen Fruchtblätter enthalten drei bis viele Samenanlagen. Der bis 360° gekrümmte Griffel kann teilweise behaart sein.
Die Hülsenfrüchte enthalten drei bis viele Samen. Die Samen sind meist nierenförmig oder länglich.
Falls Diploidie vorliegt beträgt die Chromosomenzahl meist 2n = 22. Nur bei den drei Arten der Leptostachyus-Gruppe ist der dysploide Karyotyp 2n = 20.[1][2]
Sie fixieren Stickstoff durch Rhizobium-Wurzelknöllchen.
Ausbreitungseinheit (Diaspore) ist der Same.
Die meisten Phaseolus-Arten sind entsprechend ihrem Heimatgebiet Kurztagspflanzen oder sind tagneutral. Nur bei Phaseolus coccineus und Phaseolus polystachus gibt es Langtag-Sorten.
Einige Arten werden zur Produktion von Nahrungsmitteln kultiviert:
Da sie Stickstoff fixieren (Rhizobium-Wurzelknöllchen) eignen sie sich gut zur Bodenverbesserung.
Zur Gattung Phaseolus werden im 21. Jahrhundert nur noch 50 bis 75[3][1] Arten gezählt; früher ordnete man etwa 150 bis 200 Arten in diese Gattung ein. Nur die neuweltlichen Arten gehören zu Phaseolus – die altweltlichen Arten ordnet man vor allem in die Gattung Vigna ein. Die Gattung Phaseolus gehört zur Subtribus Phaseolinae der Tribus Phaseoleae in der Unterfamilie Schmetterlingsblütler (Faboideae) innerhalb der Familie der Hülsenfrüchtler (Fabaceae). Die Veröffentlichung der Gattung Phaseolus erfolgte 1753 durch Carl von Linné in Species Plantarum, 723. Synonyme für Phaseolus L. sind: Phasellus Medik., Phaseolos St.Lag., Caracalla Tod., Lipusa Alef., Candelium Medik., Cadelium Medik., Alepidocalyx Piper, Minkelersia M.Martens & Galeotti, Rudua F.Maek.[4]
Das Verbreitungsgebiet umfasst ursprünglich die Neue Welt zwischen 37 °N und 30 °S.
Die Gattung Phaseolus wird nach G. Lewis, et al., eds.: Legumes of the world. (Leg World), 2005, 428 gegliedert in 15 Sektionen, hier gelistet mit allen Arten:[4]
Die Gattung Phaseolus gehört zur Unterfamilie der Schmetterlingsblütler (Faboideae) innerhalb der Familie der Hülsenfrüchtler (Fabaceae). Im 21. Jahrhundert verbleiben nur die neuweltlichen Arten in der Gattung Phaseolus s. str. und werden neuweltliche Bohnen genannt; die altweltlichen Arten gehören zur Gattung Vigna. Die etwa 75 Arten Gattung Phaseolus s. str. sind in der Neuen Welt verbreitet. Viele Sorten werden vielfältig genutzt.
Loviya (Phaseolus) — dukkaklilar oilasiga mansub bir yillik va koʻp yillik oʻsimliklar, lianalar, chala butalar turkumi; dukkakli don ekini. Tropik va subtropiklarda, asosan, Amerikada 200 dan ortiq turi uchraydi. Jahon dehqonchiligida L.ning oddiy L. (P. vulgaris) turi (vatani — Markaziy va Janubiy Amerika) eng koʻp tapqalgan. Shuningdek, koʻpgulli L., lima L.si, ingichka bargli L., osiyo L.si, adzuki L., guruchsimon L. va boshqa turlari ham ekiladi. Yer yuzida L. ekiladigan maydonlar 22 mln.ga (1999). Hindiston, Braziliya, Xitoyda katta maydonlarda yetishtiriladi. Oʻzbekistonda qadimdan oddiy L. ekiladi. Ildizi — oʻq ildiz, yaxshi rivojlanadi, tuproqqa 1,5–2 m chuqurlikkacha kirib boradi. Ildizida tuganaklar rivojlanadi. Poyasi oʻtsimon, shoxlanadi, ayrim turlari chirmashib, 3–4 m gacha yetadi. Bargi murakkab, toq, patsimon, uch boʻlakli. Guli ikki jinsli, barg qoʻltiqlarida bittadan yoki shingil toʻplam hosil qilib joylashadi. Mevasi dukkak, rangi och pushti yoki toʻq jigarrang , kora. Dukkagida 6—12 ta urugʻ boʻladi. Urugʻi buyraksimon, rangi oq, sariq, pushti va boshqa rangda. 1000 donasi 50—370 g .
L. issiqsevar oʻsimlik, urugi kamida 8—10° da unib chiqadi. Maysasi — 0,5, — 1,0° da nobud boʻladi. Maysalanishi uchun 15—18°, gullashi uchun eng qulay harorat 18—25°, meva hosil qilishi uchun 20—23°. L. namsevar, Oʻzbekistonda suvli yerlarga ekiladi. Unumdor tuproq sharoitlariga talabchan. Oʻsuv davri 75—120 kun. Yormasi oqsilga boy, yuqori kaloriyaga ega. Tula pishmagan dukkaklari va donlaridan konserva ishlab chiqariladi. Doni tarkibida 20—31% oqsil, 0,7-3,6% moy, 50-ye kraxmal, 2,3—7,1% kletchatka, alkil kislotalar mavjud. Poyasi chorva mollari uchun yaxshi ozuqa hisoblanadi. Ayrim turlari manzarali oʻsimlik sifatida ekiladi. Tuproqni azot bilan boyitadi.
Asosiy ekin tarzida bahor (apr.ning oxiri yoki may oyi)da va takroriy ekin sifatida iyun oyida ekiladi. 1 ga maydonga 60–250 kg urugʻlik sarflanadi. Ekish chuq. 3—5 sm. Hosil dukkaklari 75—80% pishganda, dukkaklar kam chatnaydigan vaqtda yigʻiladi, xirmonda quritiladi, tozalanadi. Hosildorligi 25—40 s/ga.
Navlari. Oʻzbekistonda sugʻoriladigan yerlarda Navroʻz, Kaxrabo va boshqa navlari ekiladi.
L. zararkunandalari: loviya va noʻxat donxoʻrlari; kas al li kl ardan eng koʻp zararlaydigani antraknoz va bakterioz.
Halima Otaboyeva.[1]
Loviya (Phaseolus) — dukkaklilar oilasiga mansub bir yillik va koʻp yillik oʻsimliklar, lianalar, chala butalar turkumi; dukkakli don ekini. Tropik va subtropiklarda, asosan, Amerikada 200 dan ortiq turi uchraydi. Jahon dehqonchiligida L.ning oddiy L. (P. vulgaris) turi (vatani — Markaziy va Janubiy Amerika) eng koʻp tapqalgan. Shuningdek, koʻpgulli L., lima L.si, ingichka bargli L., osiyo L.si, adzuki L., guruchsimon L. va boshqa turlari ham ekiladi. Yer yuzida L. ekiladigan maydonlar 22 mln.ga (1999). Hindiston, Braziliya, Xitoyda katta maydonlarda yetishtiriladi. Oʻzbekistonda qadimdan oddiy L. ekiladi. Ildizi — oʻq ildiz, yaxshi rivojlanadi, tuproqqa 1,5–2 m chuqurlikkacha kirib boradi. Ildizida tuganaklar rivojlanadi. Poyasi oʻtsimon, shoxlanadi, ayrim turlari chirmashib, 3–4 m gacha yetadi. Bargi murakkab, toq, patsimon, uch boʻlakli. Guli ikki jinsli, barg qoʻltiqlarida bittadan yoki shingil toʻplam hosil qilib joylashadi. Mevasi dukkak, rangi och pushti yoki toʻq jigarrang , kora. Dukkagida 6—12 ta urugʻ boʻladi. Urugʻi buyraksimon, rangi oq, sariq, pushti va boshqa rangda. 1000 donasi 50—370 g .
L. issiqsevar oʻsimlik, urugi kamida 8—10° da unib chiqadi. Maysasi — 0,5, — 1,0° da nobud boʻladi. Maysalanishi uchun 15—18°, gullashi uchun eng qulay harorat 18—25°, meva hosil qilishi uchun 20—23°. L. namsevar, Oʻzbekistonda suvli yerlarga ekiladi. Unumdor tuproq sharoitlariga talabchan. Oʻsuv davri 75—120 kun. Yormasi oqsilga boy, yuqori kaloriyaga ega. Tula pishmagan dukkaklari va donlaridan konserva ishlab chiqariladi. Doni tarkibida 20—31% oqsil, 0,7-3,6% moy, 50-ye kraxmal, 2,3—7,1% kletchatka, alkil kislotalar mavjud. Poyasi chorva mollari uchun yaxshi ozuqa hisoblanadi. Ayrim turlari manzarali oʻsimlik sifatida ekiladi. Tuproqni azot bilan boyitadi.
Asosiy ekin tarzida bahor (apr.ning oxiri yoki may oyi)da va takroriy ekin sifatida iyun oyida ekiladi. 1 ga maydonga 60–250 kg urugʻlik sarflanadi. Ekish chuq. 3—5 sm. Hosil dukkaklari 75—80% pishganda, dukkaklar kam chatnaydigan vaqtda yigʻiladi, xirmonda quritiladi, tozalanadi. Hosildorligi 25—40 s/ga.
Navlari. Oʻzbekistonda sugʻoriladigan yerlarda Navroʻz, Kaxrabo va boshqa navlari ekiladi.
L. zararkunandalari: loviya va noʻxat donxoʻrlari; kas al li kl ardan eng koʻp zararlaydigani antraknoz va bakterioz.
Phaseolus (grah, divlji grah)[1] je rod zeljastih do drvenastih loza – jednogodišnjih biljaka i trajnica porodice Fabaceae. Sadrži oko 70 biljnih vrsta, koje su porijeklom iz Amerike, a prvenstveno iz Mezoamerike.[2][3]
To je jedan od ekonomski najvažnijih rodova mahunarki. Pet vrsta bilo je pripitomljeno još od pretkolumbijskih vremena za grahove: Phaseolus acutifolius (teparijski grah), Phaseolus coccineus (grah trkač), Phaseolus dumosus (godišnji grah), Phaseolus lunatus (grah lima), i Phaseolus vulgaris (obični grah).[4][5]
Najistaknutiji među njima je obični grah, Phaseolus vulgaris, koji se danas gaji diljem svijeta, u tropskim, semitropskim i umjerenim klimatskim područjima.
Vrste roda Phaseolus, larve nekih Lepidoptera, koriste se kao prehrambene biljke, uključujući običnog moljca, vrtnog moljca, duha moljca Hypercompe albicornis, Hypercompe icasia i muškatnog moljca.
Prethodne podjele su u ovaj rod stavile niz drugih dobro poznatih vrsta leguminoza, ali su kasnije preusmjerene u rod Vigna , ponekad zahtijevajući promjenu imena vrste. Naprimjer, starija literatura naziva zrnasti grah "Phaseolus aureus", dok ga moderniji izvori svrstavaju kao Vigna radiata. Slično kao pužev grah Vigna caracalla koji je otkriven je 1753. godine, a 1970. premješten iz roda Phaseolus u Vigna. Savremeno razumijevanje ovog roda ukazuje da je endemski samo za Novi svijet.
Vrste graha su organizirane u osam skupina temeljenih na filogenetskim kladfusima.[6][7][8]
Grupa Filiformis
Grupa Leptostachyus
Grupa Lunatus
Grupa Pauciflorus
Grupa Pedicellatus
Grupa Polystachios
Grupa Tuerckheimii
Grupa Vulgaris
Phaseolus (grah, divlji grah) je rod zeljastih do drvenastih loza – jednogodišnjih biljaka i trajnica porodice Fabaceae. Sadrži oko 70 biljnih vrsta, koje su porijeklom iz Amerike, a prvenstveno iz Mezoamerike.
To je jedan od ekonomski najvažnijih rodova mahunarki. Pet vrsta bilo je pripitomljeno još od pretkolumbijskih vremena za grahove: Phaseolus acutifolius (teparijski grah), Phaseolus coccineus (grah trkač), Phaseolus dumosus (godišnji grah), Phaseolus lunatus (grah lima), i Phaseolus vulgaris (obični grah).
Najistaknutiji među njima je obični grah, Phaseolus vulgaris, koji se danas gaji diljem svijeta, u tropskim, semitropskim i umjerenim klimatskim područjima.
Лӯбиё (форсӣ: لوبيا] ғалладонаи хӯрокӣ аз ҷинси нахӯд, вале гурдашакл, ки дар ғилофакҳо мерасад.
Лӯбиё (форсӣ: لوبيا] ғалладонаи хӯрокӣ аз ҷинси нахӯд, вале гурдашакл, ки дар ғилофакҳо мерасад.
Ногыт борчагы яки фасо́ль (лат. Phaséolus) — бөртекле-кузаклылар гаиләсенә кергән үсемлек. Күп кенә витаминнар һәм минераллар чыганагы.
Ногыт борчагында аеруча калий, фосфор, бакыр, цинк күп. Цинк организмдагы фермент, гормон һәм инсулинны синтезлауда катнаша. Аксымга бай ногыт борчагы азык кыйммәте буенча хәтта итне дә узып китә. Консервланган хәлдә дә файдалы үзлекләрен саклый. Пешкән ногыт борчагы ашказаны эшчәнлеген җайга сала. Ул үт куыгындагы ташларны кудырырга да сәләтле. Аны бавыр ялкынсынганда ашарга киңәш итәләр. Ногыт борчагы туклану рационында иң кирәкле ризыкларның берсе, бигрәк тә шикәр диабеты белән интегүчеләргә, чөнки кандагы шикәрне киметә. Калий тозы күп булганлыктан, ул бәвел кудыргыч ролен дә үти.
Халык медицинасында аның кузагыннан ясалган төнәтмәсе ярдәмендә бөер, үт куыгы, хроник ревматизм һәм буыннарга тоз утыру, ашказаны гастриты, гипертония чирләреннән дәваланалар. Төелгән ногыт борчагы оны белән элек-электән тәндәге пешкән урыннарны, җәрәхәтләрне дәвалаганнар.
Ногыт борчагы яки фасо́ль (лат. Phaséolus) — бөртекле-кузаклылар гаиләсенә кергән үсемлек. Күп кенә витаминнар һәм минераллар чыганагы.
Ногыт борчагында аеруча калий, фосфор, бакыр, цинк күп. Цинк организмдагы фермент, гормон һәм инсулинны синтезлауда катнаша. Аксымга бай ногыт борчагы азык кыйммәте буенча хәтта итне дә узып китә. Консервланган хәлдә дә файдалы үзлекләрен саклый. Пешкән ногыт борчагы ашказаны эшчәнлеген җайга сала. Ул үт куыгындагы ташларны кудырырга да сәләтле. Аны бавыр ялкынсынганда ашарга киңәш итәләр. Ногыт борчагы туклану рационында иң кирәкле ризыкларның берсе, бигрәк тә шикәр диабеты белән интегүчеләргә, чөнки кандагы шикәрне киметә. Калий тозы күп булганлыктан, ул бәвел кудыргыч ролен дә үти.
Халык медицинасында аның кузагыннан ясалган төнәтмәсе ярдәмендә бөер, үт куыгы, хроник ревматизм һәм буыннарга тоз утыру, ашказаны гастриты, гипертония чирләреннән дәваланалар. Төелгән ногыт борчагы оны белән элек-электән тәндәге пешкән урыннарны, җәрәхәтләрне дәвалаганнар.
Төө буурчак (Phaseolus) - өсүмдүктөрдүн чанактуулар (Febaceae) тукумунун уруусу. Бир жана көп жылдык чөп.
Төө буурчактын сабагынын бийиктиги 50 см, жалбырагы үчилтик, гүлү ак, кызгылтым түстө. Уругу жумуртка же бөйрөк сымал. Kapa топурактуу кумай жерлерде жакшы өсөт. Суукка байымсыз (0°С температурада үшүк алат). Төө буурчак баалуу тамак-аш жана тоют катары колдонулат. Төө буурчактын данында 28-30% белок жана 2,0% май болот. Жашыл чанагында дүмбүл кезинде 15-17% белок, 2%ке чейин кант жана A, Bj, С, Р витаминдери болот. Дүмбүл чанагынан консерва жасалат. Төө буурчактын 150дөн ашык түрү Азия, Африка, Американын тропик жана субтропигинде кезигет. Анын 20 түрү - эгилме өсүмдүк. КМШ өлкөлөрүндө (Украина, Грузия, Молдавия, Түндүк Кавказ, Орто Азия, Ы. Чыгыш ж. б.), Кыргызстанда Талас өрөөнүндө эгилет.
«Кыргызстан». Улуттук энциклопедия: 7-том / Башкы ред. Ү. А. Асанов. К 97. Б.: «Кыргыз энциклопедиясы» башкы редакциясы, 2015. - 832 б., илл. ISBN 978-9967-14-125-4
Төө буурчак (Phaseolus) - өсүмдүктөрдүн чанактуулар (Febaceae) тукумунун уруусу. Бир жана көп жылдык чөп.
Төө буурчактын сабагынын бийиктиги 50 см, жалбырагы үчилтик, гүлү ак, кызгылтым түстө. Уругу жумуртка же бөйрөк сымал. Kapa топурактуу кумай жерлерде жакшы өсөт. Суукка байымсыз (0°С температурада үшүк алат). Төө буурчак баалуу тамак-аш жана тоют катары колдонулат. Төө буурчактын данында 28-30% белок жана 2,0% май болот. Жашыл чанагында дүмбүл кезинде 15-17% белок, 2%ке чейин кант жана A, Bj, С, Р витаминдери болот. Дүмбүл чанагынан консерва жасалат. Төө буурчактын 150дөн ашык түрү Азия, Африка, Американын тропик жана субтропигинде кезигет. Анын 20 түрү - эгилме өсүмдүк. КМШ өлкөлөрүндө (Украина, Грузия, Молдавия, Түндүк Кавказ, Орто Азия, Ы. Чыгыш ж. б.), Кыргызстанда Талас өрөөнүндө эгилет.
Фасоль чаңгыс чылдыг үнүш, үш-үш бүрүлерлиг, сывы ораажып унер. Тывада ону огород, садтарда хөйү-биле тарып, өстүрүп турар. Ооң үрезининиң тургузуунда белок — 20%, углевод — 50%. Оон аңгыда минералдыг дустар, клетчатка, үс, витаминнер С, В, А бар. Фасольдуң чеми, база-ла горох ышкаш, дириг амытаннарның организминге эң-не чугула триптофан, лизин, аргинин, тирозин, метионин дээш өске-даа аминокислоталардан тургустунгаң. Чамдык черлерде ооң үрезинин хайындыргаш, чемнерге ажыглап, консервалар-даа турар.
Фасоль — ижин-шөйүндүнуң болгаш ооң бестериниң ажылдаарын күштелдирер. Ооң үрезиннеринден хайындырган хандызын бүүрек болгаш сыңый, хан базыышкынынга, хаваңнаашкыннарга, хоочураан ревматизм аарыгларынга удур ажыглап турар. Чамдыкта эмчилер бүүрек дашталганда, чечээн хайындыргаш, суун ижерин сүмелеп турар. Оон ыңай чигир аарыының үезинде база ажыглап турар. Ону биҫтиң совет болгаш даштыкы фармакологтарның (эм эртемденнериниң) айтып турары-биле алырга, чигир аарыглыг кижилер ажыглаарга, оларның ханында чигирниң хемчээли 30—40% кудулай бээрин көргүзүп турар. Фасольдуң далганындан кылган ханды суу микробтарга удур ажыглаттынар, ынчангаш ону кештиң оюлганнаар болгаш экзема аарыгларын эмнээринге хереглеп турар. Ооң далганын ары чигири-биле холааш, өйген далган ышкаш кылгаш, кештиң кадагалаар аарыгларынга салын, чиңнеп турар.
Фасоль чаңгыс чылдыг үнүш, үш-үш бүрүлерлиг, сывы ораажып унер. Тывада ону огород, садтарда хөйү-биле тарып, өстүрүп турар. Ооң үрезининиң тургузуунда белок — 20%, углевод — 50%. Оон аңгыда минералдыг дустар, клетчатка, үс, витаминнер С, В, А бар. Фасольдуң чеми, база-ла горох ышкаш, дириг амытаннарның организминге эң-не чугула триптофан, лизин, аргинин, тирозин, метионин дээш өске-даа аминокислоталардан тургустунгаң. Чамдык черлерде ооң үрезинин хайындыргаш, чемнерге ажыглап, консервалар-даа турар.
Фасоль — ижин-шөйүндүнуң болгаш ооң бестериниң ажылдаарын күштелдирер. Ооң үрезиннеринден хайындырган хандызын бүүрек болгаш сыңый, хан базыышкынынга, хаваңнаашкыннарга, хоочураан ревматизм аарыгларынга удур ажыглап турар. Чамдыкта эмчилер бүүрек дашталганда, чечээн хайындыргаш, суун ижерин сүмелеп турар. Оон ыңай чигир аарыының үезинде база ажыглап турар. Ону биҫтиң совет болгаш даштыкы фармакологтарның (эм эртемденнериниң) айтып турары-биле алырга, чигир аарыглыг кижилер ажыглаарга, оларның ханында чигирниң хемчээли 30—40% кудулай бээрин көргүзүп турар. Фасольдуң далганындан кылган ханды суу микробтарга удур ажыглаттынар, ынчангаш ону кештиң оюлганнаар болгаш экзема аарыгларын эмнээринге хереглеп турар. Ооң далганын ары чигири-биле холааш, өйген далган ышкаш кылгаш, кештиң кадагалаар аарыгларынга салын, чиңнеп турар.
Phaseolus (bean, wild bean)[1] is a genus of herbaceous to woody annual and perennial vines in the family Fabaceae containing about 70 plant species, all native to the Americas, primarily Mesoamerica.[2][3]
It is one of the most economically important legume genera. Five of the species have been domesticated since pre-Columbian times for their beans: P. acutifolius (tepary bean), P. coccineus (runner bean), P. dumosus (year bean), P. lunatus (lima bean), and P. vulgaris (common bean).[4][5] Most prominent among these is the common bean, P. vulgaris, which today is cultivated worldwide in tropical, semitropical, and temperate climates.
Phaseolus species are used as food plants by the larvae of some Lepidoptera species, including common swift, garden dart, ghost moth Hypercompe albicornis, H. icasia and the nutmeg.
The generic name Phaseolus was introduced by Linnaeus in 1753,[6] from the Latin phaseolus, a diminutive of phasēlus, in turn borrowed from Greek φάσηλος 'cowpea', of unknown origin.[7][8] The Latin word phaseolus is often incorrectly glossed as 'kidney bean', a New World crop.[7]
Previous classifications placed a number of other well-known legume species in this genus, but they were subsequently reassigned to the genus Vigna, sometimes necessitating a change of species name. For example, older literature refers to the mung bean as Phaseolus aureus, whereas more modern sources classify it as Vigna radiata. Similarly, the snail bean Vigna caracalla was discovered in 1753 and in 1970 moved from Phaseolus to Vigna. The modern understanding of Phaseolus indicates a genus endemic only to the New World.[2]
Species have been organized into eight groups based on phylogenetic clades:[9][10][11]
Leptostachyus group
Lunatus group
Pauciflorus group
Pedicellatus group
Polystachios group
Tuerckheimii group
Vulgaris group
Uncategorized
The Phaseolus plant has an OPALS plant allergy scale rating of 4 out of 10, indicating moderate potential to cause allergic reactions, exacerbated by over-use of the same plant throughout a garden. Leaves can cause skin rash and old plants often carry Rust (fungus).[12]
Phaseolus (bean, wild bean) is a genus of herbaceous to woody annual and perennial vines in the family Fabaceae containing about 70 plant species, all native to the Americas, primarily Mesoamerica.
It is one of the most economically important legume genera. Five of the species have been domesticated since pre-Columbian times for their beans: P. acutifolius (tepary bean), P. coccineus (runner bean), P. dumosus (year bean), P. lunatus (lima bean), and P. vulgaris (common bean). Most prominent among these is the common bean, P. vulgaris, which today is cultivated worldwide in tropical, semitropical, and temperate climates.
Fazeolo (latine Phaseolus) estas genro el familio fabacoj (Phaseolus), manĝebla amelhava legomo. En pli larĝa senco, ĝi estas komuna nomo de diversaj plantoj kun similaj fruktoj en la familio fabacoj.
Pelargonidino estas natura pigmento apartenanta al la familio de la antocianidino, kaj kiel ĉiuj antocianinoj, ĝi estas kontraŭoksidanto, kiu produktas karakterizan oranĝokoloron. Pelargonidino troviĝas en geranio kiel ruĝa pigmento kaj ĝi ankaŭ respondecas pri la ruĝokoloreco de la filodendro, apartenanta al la familio de la arumacoj aŭ aracoj. La floroj oranĝo-koloraj de la Lysimachia monelli posedas plej altan koncentriĝon de la pelargonidina pigmento. Ĝi ankaŭ estas la ĉefa konstituanto de la Phaseolus vulgaris.
Fazeolo (latine Phaseolus) estas genro el familio fabacoj (Phaseolus), manĝebla amelhava legomo. En pli larĝa senco, ĝi estas komuna nomo de diversaj plantoj kun similaj fruktoj en la familio fabacoj.
Phaseolus es un género de plantas herbáceas en la familia Fabaceae (=Leguminosae) con unas 90 especies aceptadas, de las más de 600 descritas,[2] todas nativas de América. Sus frutos y semillas son conocidos vulgarmente como judía, alubia, habichuela, frijol, o poroto, entre otros muchos, según la región.
Son hierbas trepadoras volubles, erectas o rastreras, perennes o anuales, a menudo cubiertas de pelos ganchudos. Las hojas son tri-folioladas, con folíolos enteros o lobulados y con estípulas persistentes. Las flores están dispuestas en racimos axilares insertados en los nudos hinchados, con brácteas persistentes o caducas. Tienen cáliz campanulado o brevemente tubuloso, bi-labiado con el labio superior de 2 sépalo soldados y el inferior de 3. La corola, de color violáceo, azul, rojizo, amarillo, o de varios tonos, con estandarte suborbicular, reflejo y ocasionalmente con apéndices en la base; las alas, de forma obovada u oblonga, adhieren a la quilla que es lineal, con pico largo, espiralmente torcida. Los estambres, en número de 10, son diadelfos (9 soldados + 1 libre), y el gineceo tiene el estilo torcido de al menos 360º, con estigma alargado y oblicuo. El fruto es una legumbre lineal o oblonga, comprimida o cilíndrica, polisperma, de 2 hasta muchas semillas oblongas o reniformes, con estrofíolo y hilo cortamente lineal, de germinación epí o hipógea.[3]
Análisis filogenéticos del género, basado en datos morfológicos y moleculares, concluyen que todas las especies pertenecen a 8 clados diferenciados morfólogica, ecológica o biogeográficamente, excepto una 5 especies enigmáticas (Phaseolus glabellus, P. macrolepis, P. microcarpus, P. oaxacanus y P. talamancensis) que no entran claramente en ninguna de estas divisiones, y están solo débilmente relacionados con el clado de P. Tuerckheimii.[4]
El género está conformado por cerca de 90 especies endémicas del continente americano que crecen a altitudes comprendidas entre 700 y 2000 msnm), en tierras bajas secas o húmedas, bosques de pinos y robles así como selvas húmedas desde el sureste de Canadá hasta el norte de Argentina.[cita requerida]
Las especies silvestres están distribuidas desde el norte de México hasta el centro de Argentina encontrándose marcadas diferencias morfológicas y moleculares entre los dos extremos de su distribución geográfica.[cita requerida]
Cinco especies han sido domesticadas de manera independiente a partir de distintas especies silvestres americanas. P. vulgaris, P. lunatus, P. polyanthus, P.acutifolius y P. coccineus: las dos primeras han sido objeto de múltiples domesticaciones en los Andes meridionales y México-Centroamérica; la tercera, y la menos influenciada por la domesticación, se halla en México, Mesoamérica, el Caribe y América del Sur (hasta el norte de Perú); y las dos últimas corresponden a México, el sur-oeste de los Estados Unidos y Centroamérica.[cita requerida]
Los frijoles son uno de los cultivos más antiguos del mundo. Junto con el maíz y la yuca, han sido un alimento básico dominante de las Américas durante milenios.
De la planta se consumen las hojas y vainas, y sobre todo las semillas maduras y/o secas y son una fuentes importante de la dieta en proteínas -por ejemplo, 20% del peso seco de Phaseolus vulgaris- en zonas tropicales, subtropicales y templadas, primero en América y, después de su introducción en Europa en épocas colombianas, en el resto del mundo.
El género está subdividido en unas 15 secciones:[5][1]
Phaseolus es un género de plantas herbáceas en la familia Fabaceae (=Leguminosae) con unas 90 especies aceptadas, de las más de 600 descritas, todas nativas de América. Sus frutos y semillas son conocidos vulgarmente como judía, alubia, habichuela, frijol, o poroto, entre otros muchos, según la región.
Aeduba (Phaseolus) on liblikõieliste sugukonda kuuluv taimeperekond.
Eestis võib kohata peamiselt ilutaimena kasvatatavat õisuba (Phaseolus coccineus) ja levinud aedvilja harilikku aeduba (Phaseolus vulgaris).
Aeduba (Phaseolus) on liblikõieliste sugukonda kuuluv taimeperekond.
Eestis võib kohata peamiselt ilutaimena kasvatatavat õisuba (Phaseolus coccineus) ja levinud aedvilja harilikku aeduba (Phaseolus vulgaris).
Phaseolus Fabaceae familiako landare generoa da, 70 espezie inguru dituena. Espezie guztiek Amerikan, batez ere Mexikon, jatorria dute.
Phaseolus Fabaceae familiako landare generoa da, 70 espezie inguru dituena. Espezie guztiek Amerikan, batez ere Mexikon, jatorria dute.
Pavut (Phaseolus) on hernekasvisuku, johon kuuluu noin 80 köynnöstävää ruohovartista lajia, jotka kasvavat luonnonvaraisena Keski- ja Etelä-Amerikassa. Lehdet ovat kolmisormiset, kärhettömät ja kukinto isokukkainen terttu.
Eurooppaan amerikkalaisia papuja tuotiin jo 1500-luvulla. Suomeen niitä tuotiin hiukan myöhemmin, 1600-luvulla, puna- tai valkoteriöinen tarhapapu (Phaseolus vulgaris), jolla on sileä vihreä, keltainen tai violetti, 8–16 cm pitkä palko. Sen viljelysmuotoja ovat muun muassa pensasmaisesti kasvava pensaspapu ja salkomainen salkopapu, joista kummastakin on olemassa useita lajikkeita. Pyöreäpalkoisista tarhapavuista käytetään nimeä taitepapu ja litteäpalkoisista leikkopapu. Pavut ovat yleensä pensaspapujen siemeniä, niitä on valkoisia, punaisia ja ruskeita. Punakukkainen, 3–4 metriä korkea ruusupapu on Suomessa yleinen koristekasvi, jonka pavut ovat myös syötäviä. Ulkomailla tunnetaan myös borlotto-, liman- ja adsukipapu.[1]
Suomen Elintarviketurvakeskuksen mukaan useimmat ruoanlaitossa käytettävistä hernekasvien siemenistä sisältävät huonostisulavia ja jopa myrkyllisiä lektiinejä ja muita vahingollisia proteiineja. Jotta ne saataisiin tehottomaksi, kuivatut ja raa'at pavut tulisi liottaa ja keittää ohjeiden mukaan. Vähäisempi käsittely voi johtaa ruoansulatusongelmiin ja jopa ruokamyrkytykseen.[2] Suomessa perinteisesti käytetyt herneet ja vihreät (tuoreet) pavut ovat kuitenkin turvallisia, samoin linssi[3][4]. Kuivattuna näidenkin keittoaikaa voidaan tosin liottamalla lyhentää.
Suomen papu-sana on alkuaan tarkoittanut vain härkäpapua, jota on Suomessa viljelty ainakin 600-luvulta eli merovingiajalta saakka. Biologit ovat kuitenkin myöhemmin kehittäneet kasvien tieteellistä luokittelua ja alkaneet käyttää papu-sanaa eri asiasta, joten härkäpapu ei nykyisessä kasvien biologisessa jaottelussa kuulu papujen sukuun.
Yleiskielessä papuja ovat yksinkertaisesti pavun näköiset kasvinosat, kasvien keskinäisistä biologisista suhteista välittämättä. Sanalla papu viitataan usein yhtä lailla kasvin palkoon kuin sen sisältä löytyviin siemenen- tai marjankaltaisiin osiin. Eräissä murteissa myös tavallisia herneitä sanotaan pavuiksi.lähde?
Yleiskielessä pavuiksi nimitetään näin ollen useita hernekasvilajeja ja niiden siemeniä, muun muassa härkäpapua ja soijaa, sekä mungopapua, joka aiemmin luokiteltiin papujen sukuun mutta nykyään omaansa. Lisäksi täysin eri heimoon kuuluvan kahvipensaan siemeniä nimitetään yleensä kahvipavuiksi ja kaakaopuun hedelmien siemeniä kaakaopavuiksi.
Pavut (Phaseolus) on hernekasvisuku, johon kuuluu noin 80 köynnöstävää ruohovartista lajia, jotka kasvavat luonnonvaraisena Keski- ja Etelä-Amerikassa. Lehdet ovat kolmisormiset, kärhettömät ja kukinto isokukkainen terttu.
Eurooppaan amerikkalaisia papuja tuotiin jo 1500-luvulla. Suomeen niitä tuotiin hiukan myöhemmin, 1600-luvulla, puna- tai valkoteriöinen tarhapapu (Phaseolus vulgaris), jolla on sileä vihreä, keltainen tai violetti, 8–16 cm pitkä palko. Sen viljelysmuotoja ovat muun muassa pensasmaisesti kasvava pensaspapu ja salkomainen salkopapu, joista kummastakin on olemassa useita lajikkeita. Pyöreäpalkoisista tarhapavuista käytetään nimeä taitepapu ja litteäpalkoisista leikkopapu. Pavut ovat yleensä pensaspapujen siemeniä, niitä on valkoisia, punaisia ja ruskeita. Punakukkainen, 3–4 metriä korkea ruusupapu on Suomessa yleinen koristekasvi, jonka pavut ovat myös syötäviä. Ulkomailla tunnetaan myös borlotto-, liman- ja adsukipapu.
Suomen Elintarviketurvakeskuksen mukaan useimmat ruoanlaitossa käytettävistä hernekasvien siemenistä sisältävät huonostisulavia ja jopa myrkyllisiä lektiinejä ja muita vahingollisia proteiineja. Jotta ne saataisiin tehottomaksi, kuivatut ja raa'at pavut tulisi liottaa ja keittää ohjeiden mukaan. Vähäisempi käsittely voi johtaa ruoansulatusongelmiin ja jopa ruokamyrkytykseen. Suomessa perinteisesti käytetyt herneet ja vihreät (tuoreet) pavut ovat kuitenkin turvallisia, samoin linssi. Kuivattuna näidenkin keittoaikaa voidaan tosin liottamalla lyhentää.
Phaseolus, un genre de plantes de la famille des Fabaceae, regroupe les espèces de haricots au sens strict, soit environ quatre-vingts espèces de plantes herbacées annuelles originaires d'Amérique centrale (à contrario du genre Vigna réservé aux haricots originaires d'Afrique et d'Asie) dont quatre présentent un réel intérêt économique et agricole[1].
La plus connue est le haricot commun (Phaseolus vulgaris) cultivé comme légume dans toutes les régions tempérées et chaudes du globe. Dans la langue commune, le terme « haricot », peut suivant le contexte d'emploi, recevoir la valeur de 1) la plante Phaseolus vulgaris, 2) de son fruit (sa gousse) ou 3) de sa graine, dans n'importe quel état[n 1]. De nombreuses autres espèces apparentées sont aussi appelées « haricot », notamment dans le genre Vigna (haricot mungo, haricot adzuki).
Les haricots, riches en amidon (féculents) et en protéines, jouent un rôle important dans l'alimentation humaine, en particulier dans certaines régions tropicales d'Afrique et d'Amérique latine.
Le nom générique Phaseolus, attribué au genre par Linné (Species plantarum[2], 1753), est emprunté aux auteurs latins et vient du mot grec phaseolus (-iolus) φασιολος, passeolus Pline, 27, 94, passiolus, Pline[3], 18, 125; 202 etc., emprunt grec d'origine obscure[4]. Dans les textes latins de l'Antiquité, il désigne une (ou plusieurs) légumineuse à graines alimentaires, comme la dolique mongette, connue aussi sous le nom de « haricot à l'œil noir », rattachée aujourd'hui au genre Vigna (Vigna unguiculata Walp. subsp. cylindrica Verdc.)[5] ou bien le niébé Vigna unguiculata[6].
L'origine du mot « haricot », qui n'a pas de rapport évident avec la plante, a longtemps été controversée[n 2].
Mais pour le Dictionnaire historique de la langue française[7], rédigé par l'équipe de lexicographes autour d'Alain Rey, l'origine n'est plus controversée: sa valeur initiale est « ragoût », connue par l'expression haricot de mouton « ragoût de mouton ». Les formes déverbales hericot (1398), haricot (1596) de l'ancien verbe harigoter ou haligoter (v.1175 Chrétien de Troyes) signifient « couper en morceaux, mettre en lambeaux », dérivé probablement d'un francique °hârion (reconstitué) signifiant « gâcher » et peut-être « abîmer en cassant, en déchirant ». Donc un haricot serait un « ragoût » obtenu par une découpe de la viande en morceaux..
L'histoire du mot haricot permet ensuite de comprendre comment à partir de la valeur d'origine « ragoût » dérivée du francique, il a pu en venir à renvoyer à la plante américaine Phaseolus vulgaris et ses parties comestibles. Le haricot de mouton était un ragoût (dans lequel le mouton était coupé en petits morceaux), en général accompagné navets ou de fèves. Au début du XVIIe siècle, on trouve en effet l'expression fèves d'aricot (1628) qui semble avoir produit la forme abrégée haricot (attestée en 1645, dans le dictionnaire français-espagnol de Oudin, dans lequel on trouve l'entrée « Haricot, febve de haricot, faseoles »[8]). Auparavant, le terme ne pouvait référer à Phaseolus vulgaris, plante provenant d'Amérique centrale et méridionale, et qui n'avait été rapporté en Italie qu'en 1528, et nommé fagivolo (du latin phaseolus) d'où en provençal fayol, qui a donné fayot. C'est à la demande du pape Clément VII que le haricot mexicain est cultivé en Italie, d'où il serait passé en France à l'occasion du mariage de Catherine de Médicis en 1533 avec le futur Henri II[7]. Mais le phaseolus, passiolus latin que l'on trouve dans Pline (Hist. nat.[3], 18, 125) au Ier siècle, était une autre plante. Ses dérivés occitans fayol ont d'abord été utilisés pour la légumineuse américaine, avant qu'un nouveau procédé de création néologique ne soit utilisé. La dénomination d'une nouvelle graine (ou plante) peut se réaliser en prenant un nom de graine anciennement connu, de même aspect (fève) et en ajoutant une spécification (fève utilisée dans tel plat: fève de haricot) et en ne gardant finalement que la forme abrégée (haricot) la plus discriminante. Le haricot américain est arrivé sous une multitude de formes et de couleurs et s'est mélangé aux pois, fèves, déjà existants, sans qu'à l'époque, on sache distinguer clairement les variétés, des espèces et sans connaître les origines. Par contre, il avait un usage spécifique dans le ragoût de mouton.
Il faut attendre la seconde moitié du XIXe siècle, pour que le légume nommé haricot, que l'on croyait autochtone, soit correctement identifié comme une plante américaine.
Dans son Théâtre de l'agriculture, en 1600, Olivier de Serres n'emploie pas le terme haricot mais faziols[9] (une seule occurrence dans une comparaison : « les longues gousses (du Gorrobier) comme celles de la casse ou des faziols »). Après l'introduction du Phaseolus vulgaris en France au milieu du XVIe siècle, la plante et surtout ses parties comestibles furent appelées du provençal fayol (et ses dérivés, févrole, faziole, fayot), utilisé aussi pour une légumineuse antique proche. Mais un siècle plus tard, on commence à observer un nouvel usage. Dans son Dictionnaire universel, Antoine Furetière distingue deux entrées pour Haricot dans l'édition de 1690[10] « 1) Haricot, subst. masc. Espèce de fève qu'on mange avec la gousse lors qu'elles sont tendres. On laisse aussi sécher après leur maturité... 2) Haricot, est aussi un hachis fait de gros morceaux de mouton ou de veau bouilli avec des marrons, des navets. L'Avare de Molière demande un haricot bien gras, pour faire un repas bon marché ». Puis dans l'édition de 1727, une autre entrée sur la plante est ajoutée[11] : « Haricot, Espèce de légume qui a les tiges longues... ». Sous l'entrée Fève, on lit aussi « espèce de légume qui vient en gousse comme le pois,...Il y en a d'autres qu'on nomme Fèves de haricot, qu'on mange avec la gousse quand elles sont tendres, & qu'on fait sécher quand elles sont mures ». La première édition du Dictionnaire de l'Académie française en 1694, concurrent du Furetière, indique « HARICOT. s. m. Espece de ragoust fait ordinairement avec du mouton & des navets. Manger un haricot, un bon haricot. On appelle, Haricots, ou febves de haricot, De petites feveroles blanches, ou rayées de differentes couleurs, qui viennent ordinairement en l'arriere- saison. Fricasser des haricots »[12]. Ces deux descriptions de fèves de haricot (ou haricot) concordent parfaitement avec le Phaseolus vulgaris américain: ce qui établit qu'au XVIIe siècle, on consommait un ragoût de mouton accompagné de Phaseolus vulgaris.
Selon d'autres auteurs, le terme « haricot » dériverait du nom nahuatl (langue des Aztèques) de la plante, ayacotl. En fait, c'est une fausse information venant de José-Maria de Heredia qui au XIXe siècle, a inventé imprudemment cette forme ayacotl, totalement imaginaire selon l'équipe d'Alain Rey[7].
Les espèces du genre Phaseolus sont des plantes herbacées généralement annuelles, parfois bisannuelles ou vivaces pour certaines d'entre elles, dans des conditions de milieu favorables.
Il s'agit de plantes lianescentes à croissance indéterminées. Les tiges volubiles, peu ramifiées, s'enroulent autour de leur support et peuvent atteindre quatre mètres de haut. Il existe aussi des variétés à croissance déterminée et à port nain, qui ont été sélectionnées par l'homme pour des raisons de facilité de culture.
Les feuilles sont alternes, composées imparipennées, comprenant de 3 à 5 folioles de forme ovale-acuminée. Les deux premières feuilles (feuilles primordiales) sont toutefois différentes : entières et opposées.
Les fleurs zygomorphes sont de type papilionacé. Elles sont disposées en grappes lâches, axillaires. La corolle est formée d'un pétale supérieur (l'étendard), de deux pétales latéraux (les ailes) et de deux pétales inférieurs (la carène). La carène a un bec enroulé en spirale, ce qui constitue un caractère distinctif par rapport au genre Vigna dont la carène est non spiralée[6]. La couleur des pétales varie du blanc au pourpre et leur teinte blanche, rose, violette ou pourpre est spécifique de chaque variété. La fécondation est généralement autogame.
Les fruits sont des gousses déhiscentes, de couleur variable, généralement verte, parfois jaune ou pourpre foncé. Elles contiennent de 5 à 12 graines de taille et de couleur très variable selon les espèces et variétés.
La germination est, sauf exceptions (Ph. coccineus), épigée, c'est-à-dire que la graine est soulevée hors de terre par l'hypocotyle (tigelle) et déploie ses deux cotylédons avant l'apparition des deux premières feuilles.
Les Phaseolus, comme beaucoup d'espèces de légumineuses, se caractérisent aussi par leur capacité à utiliser l'azote de l'air grâce à une symbiose dans les nodules racinaires avec une bactérie fixatrice de l'azote, Rhizobium phaseoli.
Toutes les espèces du genre sont diploïdes et ont 22 chromosomes (2n=22), à l'exception de quelques-unes qui ont subi une réduction aneuploïde à 20 chromosomes[13].
Le genre Phaseolus appartient à la famille des Fabaceae, sous famille des Faboideae (anciennement connu sous le nom de « Papilionacées » en référence à la forme caractéristique de la corolle florale), tribu des Phaseoleae, sous-tribu des Phaseolinae.
Le genre Phaseolus et le genre Vigna qui lui est très proche forment un groupe taxonomique compliqué, parfois appelé « complexe Phaseolus-Vigna[14] ». Le nombre d'espèces initialement rattachées au genre Phaseolus s'élevait à environ 200. Gaston Bonnier écrit dans sa Grande Flore « On a décrit environ 150 espèces de ce genre, habitant les contrées chaudes des deux hémisphères ». Un grand nombre d'entre elles ont été reclassées dans le genre Vigna, à la suite des travaux du botaniste anglais, Bernard Verdcourt[15], qui a restreint le genre aux seules espèces d'origine américaines présentant un style étroitement spiralé et des grains de pollen sans couche réticulée. Selon certains auteurs (Daniel G. Debouck, 1988), le genre compterait seulement 56 espèces[16].
La sous-tribu des Phaseolinae regroupe les 21 genres suivants[17] :
The Plant List répertorie une centaine de Phaseolus acceptés[19]. D'après une ancienne liste de GRIN usda, le genre Phaseolus comprend environ 80 espèces réparties en quinze sections[20] :
Toutes les espèces sauvages de Phaseolus sont originaires des régions tropicales d'Amérique centrale et d'Amérique du Sud, entre les latitudes extrêmes 37 ° N et 30 ° S. La quasi-totalité des espèces recensées ont été identifiées en Amérique centrale.
Les espèces domestiquées ont connu une expansion mondiale et sont cultivées dans toutes les régions tempérées et chaudes des divers continents, principalement Ph. vulgaris. Toutefois, Ph. acutifolius, plus adaptée aux climats semi-désertiques, a une aire de diffusion restreinte au Mexique et au sud-Ouest des États-Unis.
Les haricots constituent, avec le maïs et la courge, l'une des trois cultures, pratiquées traditionnellement chez les Amérindiens, appelées les trois sœurs. Ils se sont répandus dans le reste du monde depuis la découverte de l'Amérique par Christophe Colomb en 1492 où ils se sont souvent substitués à d'autres légumineuses.
L'archéobotanique fait remonter le début de la culture du haricot à environ 9000 ans dans les Andes. Il était cultivé il y a 7000 ans en Amérique centrale et des haricots retrouvés au Pérou ont pu être datés d'il y a 8000 ans[1].
Ce sont cinq espèces de Phaseolus qui ont été domestiquées, car cinq lianes ancestrales sont apparues dans des niches écologiques en Amérique centrale et en Amérique du Sud. Il s'agit de :
Ces lianes à petits grains ont été domestiquées et sélectionnées afin d'augmenter la taille des graines, diminuer la tendance des gousses à s'ouvrir spontanément à maturité, choisir les couleurs des grains. Le haricot rouge, variété de Phaseolus vulgaris L., a ensuite été particulièrement cultivé et les Aztèques comme les Incas s'en servaient pour le paiement des tributs[23].
Il était connu dans toute l'Amérique, que des sépultures de l'Arizona et de l'Utah en renfermaient et Jacques Cartier en a découvert en 1535 à l'embouchure du Saint-Laurent[24].
Trois centres de domestication ont été reconnus[5] :
La première découverte du haricot par un Européen est le fait de Christophe Colomb à Cuba en 1492. Il rapporte dès son premier voyage des graines qu'il nomme faxones et fabas[5]. Il est cultivé dès le milieu du XVIe siècle. D'après Emmanuel Le Roy Ladurie, Pietro Valeriano sème en 1528 le faginolo importé du Pérou que lui a confié le pape Clément VII. Valeriano est surpris par son rendement et ses qualités culinaires. Catherine de Médicis aurait reçu quelques grains lors de son mariage en 1533 et les aurait rapportés en France où ils auraient été cultivés dans les jardins du château de Blois[23]. En 1564, le haricot se retrouve à Vienne en provenance d'un monastère de Lisbonne et un bail à terme de 1594 est établi à Cavaillon pour la culture de fayoux[24].
Après la Fronde (1648-1653), le faviol ou mongette devient un produit de grande consommation[25].
Divers documents sur les denrées vendues sur les marchés retrouvent le haricot dès 1652 à Carpentras, 1672 à Béziers, 1693 en Charente (mercuriale de Cognac) et en Vendée.
Au milieu du XVIIIe siècle, le haricot est présent dans des recettes du nord de la France[24].
Son origine reste longtemps controversée, même si l'abbé Rozier affirme dans son ouvrage de 1784 qu'il arrive d'Amérique ou des Grandes Indes[26]. Stanislas Martin le déclare originaire d'Asie à l'académie de pharmacie de Paris en 1853 et l' Encyclopédie pratique de l'agriculteur de 1877 le fait venir d'Inde. La découverte d'espèces anciennes dans des tombes au Pérou amène Alphonse de Candolle dans l'Origine des plantes cultivées à défendre l'origine américaine. L'entomologiste Jean-Henri Fabre en a apporté une preuve concrète. Alors que le haricot n'est pas attaqué par les bruches spécifiques des légumineuses de l'Ancien monde, il raconte dans ses Souvenirs entomologiques[27] comment il a observé l'arrivée par les Bouches-du-Rhône de la bruche du haricot (Acanthoscelides obtectus)[23], redoutable ravageur des grains de haricots entreposés. Celle-ci, d'origine américaine elle aussi, anciennement installée en Espagne, s'est répandue en France au cours de la première moitié du XXe siècle[28].
Elle s'est faite dans deux axes :
Une évolution vers la transformation en buisson nain ce qui donne deux types, les haricots à rames et les haricots nains les seuls qui permettent une culture mécanisée.
Parmi eux ont été sélectionnés pour la production de haricots grains, des variétés donnant des grains de diverses formes ronds ou allongés, diverses grosseurs et surtout couleurs puisqu'il en existe des blancs, des vert pâle, des noirs, des marbrés de rose ou de rouge. Tous sont dans une cosse à parchemin.
Après l'apparition de la mode du haricot vert à la fin du XIXe siècle a commencé la sélection des espèces à gousse sans parchemin puis parmi elles des variétés sans fil dites « mangetout ». Les haricots verts peuvent donc être nains ou à rames, dans chaque cas mangetout ou non, et de diverses couleurs allant du vert au violet sans oublier le jaune du haricot beurre.
Le haricot d'Espagne (Phaseolus coccineus) est souvent cultivé dans les jardins des régions tempérées comme plante grimpante ornementale pour son feuillage abondant et ses fleurs rouge et blanc très décoratives.
Phaseolus, un genre de plantes de la famille des Fabaceae, regroupe les espèces de haricots au sens strict, soit environ quatre-vingts espèces de plantes herbacées annuelles originaires d'Amérique centrale (à contrario du genre Vigna réservé aux haricots originaires d'Afrique et d'Asie) dont quatre présentent un réel intérêt économique et agricole.
La plus connue est le haricot commun (Phaseolus vulgaris) cultivé comme légume dans toutes les régions tempérées et chaudes du globe. Dans la langue commune, le terme « haricot », peut suivant le contexte d'emploi, recevoir la valeur de 1) la plante Phaseolus vulgaris, 2) de son fruit (sa gousse) ou 3) de sa graine, dans n'importe quel état. De nombreuses autres espèces apparentées sont aussi appelées « haricot », notamment dans le genre Vigna (haricot mungo, haricot adzuki).
Les haricots, riches en amidon (féculents) et en protéines, jouent un rôle important dans l'alimentation humaine, en particulier dans certaines régions tropicales d'Afrique et d'Amérique latine.
Phaseolus é un xénero na familia Fabaceae (Leguminosae) cunhas 90 especies aceptadas, das máis de 600 descritas, todas nativas das Américas.[2] A especie máis popular é Phaseolus vulgaris, os seus froitos e sementes son coñecidos vulgarmente como feixóns, ou fabas. Tamén pertencen a este xénero a faba de tres anos (Phaseolus coccineus) e mais a faba de Lima ou feixón de Lima (Phaseolus lunatus)[3].
Son herbas rubideiras volúbeis, erectas ou rastreiras, perennes ou anuais, a miúdo cubertas de pelos con ganchos. As follas son trifolioladas, con folíolos enteiros ou lobados e con estípulas persistentes. As flores están dispostas en acios axilares inseridos nos nós inchados, con brácteas persistentes ou caedizas. Teñen cáliz campanulado ou brevemente tubuloso, bilabiado co labio superior de 2 sépalos soldados e o inferior de 3. A corola, de cor violácea, azul, avermellada, amarela, ou de varios tons, con estandarte suborbicular, reflexo e ocasionalmente con apéndices na base; as ás, de forma obovada ou oblonga, adhiren á quilla que é lineal, con bico longo, espiralmente torta. Os estames, en número de 10, son diadelfos (9 soldados + 1 ceibo), e o xineceo ten o estilo torto de polo menos 360º, con estigma alongado e oblicuo. O froito é un legume lineal ou oblongo, comprimido ou cilíndrico, polispermo, de 2 até moitas sementes oblongas ou reniformes, con estrofíolo e fío cortamente lineal, de xerminación epí ou hipóxea.[4]
Análises filoxenéticas do xénero, baseado en datos morfolóxicos e moleculares, conclúen que todas as especies pertencen a 8 clados diferenciados morfóloxica, ecolóxica ou bioxeograficamente, excepto unhas 5 especies enigmáticas (Phaseolus glabellus, P. macrolepis, P. microcarpus, P. oaxacanus e P. talamancensis) que non entran claramente en ningunha destas divisións, e están só debilmente relacionados co clado de P. Tuerckheimii.[5]
O xénero está conformado por preto de 90 especies endémicas do continente americano que medran a altitudes comprendidas entre 700 e 2000 msnm), en terras baixas secas ou húmidas, piñeirais e carballeiras así como selvas húmidas desde o sueste do Canadá até o norte da Arxentina. As especies bravas están distribuídas desde o norte de México até o centro da Arxentina atopándose marcadas diferenzas morfolóxicas e moleculares entre os dous extremos da súa distribución xeográfica. Cinco especies foron domesticadas de maneira independente a partir de distintas especies bravas americanas. P.vulgaris, P. lunatus, P. polyanthus, P.acutifolius e P. coccineus: as dúas primeiras foron obxecto de múltiples domesticacións nos Ándes meridionais e México-Centroamérica; a terceira, e a menos influenciada pola domesticación, áchase en México, Mesoamérica, o Caribe e América do Sur (até o norte do Perú); e as dúas últimas corresponden a México, o sur-oeste dos Estados Unidos e Centroamérica.
Os feixóns son un dos cultivos máis antigos do mundo. Xunto co millo e maila iuca, foron un alimento básico dominante das Américas durante milenios.
Da planta consómense as follas e vaíñas, e especialmente as sementes maduras e/ou secas, que son unha importante fonte proteica -por exemplo, uns 20% do peso seco de Phaseolus vulgaris- en zonas tropicais, subtropicais e tépedas, primeiro en América e, despois da súa introdución en Europa en épocas colombinas, no resto do mundo.
O xénero está subdividido nunhas 15 seccións:[6]
Phaseolus é un xénero na familia Fabaceae (Leguminosae) cunhas 90 especies aceptadas, das máis de 600 descritas, todas nativas das Américas. A especie máis popular é Phaseolus vulgaris, os seus froitos e sementes son coñecidos vulgarmente como feixóns, ou fabas. Tamén pertencen a este xénero a faba de tres anos (Phaseolus coccineus) e mais a faba de Lima ou feixón de Lima (Phaseolus lunatus).
Phaseolus (kacang, kacang liar)[1] adalah sebuah genus dalam keluarga Fabaceae yang terdiri dari sekitar 70 spesies tumbuhan, semuanya berasal dari Amerika, utamanya Meksiko.[2]
Sekitar empat spesies didomestikasikan sejak zaman pre-Kolombus untuk diambil kacang-nya.[3] Salah satu spesies yang paling terkenal adalah kacang umum, P. vulgaris, yang saat ini ditanam di seluruh dunia dalam keadaan tropis, semitropis, dan iklim panas.
Klasifikasi sebelumnya menempatkan sejumlah spesies terkenal lainnya pada genus ini sekarang dipindahkan ke genus Vigna, yang terkadang disertai dengan pengubahan nama spesies. Contohnya, penulisan lama menyebut kacang hijau sebagai Phaseolus aureus, sementara sumber-sumber yang lebih modern mengklasifikasikan spesies tersebut sebagai Vigna radiata. Hal yang sama juga terjadi pada kacang siput, Vigna caracalla, yang ditemukan pada 1753 dan pada 1970 dipindahkan dari Phaseolus sampai Vigna. Pengartian modern dari Phaseolus dinyatakan sebagai sebuah genus endemik dari Dunia Baru sendiri.
Spesies Phaseolus digunakan sebagai tanaman pangan oleh larva dari beberapa spesies Lepidoptera.
Nama generik Phaseolus diperkenalkan oleh Linnaeus pada 1753,[4] yang berasal dari kata Latin phaseolus, sebuah percampuran dari kata phasēlus dan suffiks diminutif -olus, yang diturunkan dari kata Yunani φάσηλος 'cowpea'[5] (terkadang disalahartikan sebagai 'kacang ginjal', sebuah tanaman Dunia Barat), yang asal mula penyebutannya tidak diketahui.[6]
Spesies-spesiesnya meliputi:[7]
Phaseolus (kacang, kacang liar) adalah sebuah genus dalam keluarga Fabaceae yang terdiri dari sekitar 70 spesies tumbuhan, semuanya berasal dari Amerika, utamanya Meksiko.
Sekitar empat spesies didomestikasikan sejak zaman pre-Kolombus untuk diambil kacang-nya. Salah satu spesies yang paling terkenal adalah kacang umum, P. vulgaris, yang saat ini ditanam di seluruh dunia dalam keadaan tropis, semitropis, dan iklim panas.
Klasifikasi sebelumnya menempatkan sejumlah spesies terkenal lainnya pada genus ini sekarang dipindahkan ke genus Vigna, yang terkadang disertai dengan pengubahan nama spesies. Contohnya, penulisan lama menyebut kacang hijau sebagai Phaseolus aureus, sementara sumber-sumber yang lebih modern mengklasifikasikan spesies tersebut sebagai Vigna radiata. Hal yang sama juga terjadi pada kacang siput, Vigna caracalla, yang ditemukan pada 1753 dan pada 1970 dipindahkan dari Phaseolus sampai Vigna. Pengartian modern dari Phaseolus dinyatakan sebagai sebuah genus endemik dari Dunia Baru sendiri.
Spesies Phaseolus digunakan sebagai tanaman pangan oleh larva dari beberapa spesies Lepidoptera.
Phaseolus L. è un genere di piante della famiglia delle Fabacee (o Leguminose)[1] che comprende un centinaio di specie di perlopiù rampicanti, tra le quali la più nota e rilevante per l'economia umana è Phaseolus vulgaris, il fagiolo comune.
Benché gli antichi Greci e Romani non conoscessero il fagiolo, che è di origine americana, nondimeno la parola phaseolus è tratta da un'antica parola greca (phàselos) e latina (faselus o faseolus), che indicava un'altra leguminosa (secondo alcuni, del genere Vigna).
Le specie di questo genere sono in gran parte erbe annuali e hanno generalmente portamento rampicante. Esistono peraltro specie perenni e/o a portamento non rampicante (p.es. Phaseolus amblyosepalus).
Le foglie sono alterne, composte, imparipennate; generalmente sono formate da tre o cinque foglioline di forma ovale acuminata.
I fiori, irregolari a 5 petali, hanno la tipica corolla papilionacea delle leguminose e sono raccolti in infiorescenze laterali. I colori più comuni sono il bianco, il rosso, il rosa, il viola.
I frutti sono baccelli di colore verde, giallo, bruno o purpureo secondo le specie e le varietà, e contengono da 5 a 12 semi. Se non vengono raccolti, si aprono spontaneamente disperdendo i semi (frutti deiscenti).
Le radici presentano noduli che ospitano batteri capaci di fissare l'azoto atmosferico.
Allo stato selvatico, il genere Phaseolus è presente solo nella fascia tropicale e subtropicale delle due Americhe, all'incirca tra 37°N e 30°S.
Il genere Phaseolus è da sempre collocato nella famiglia delle Fabacee o Leguminose.
All'interno di questa famiglia, viene tradizionalmente collocato nella sottofamiglia delle Faboidee, tribù delle Fasolee, sottotribù delle Phaseolinae.
È considerato molto affine al genere Vigna e ad altri generi come Lablab, che in origine erano incorporati all'interno del genere Phaseolus.
A sua volta, il genere Phaseolus viene diviso in sottogeneri o sezioni.
Il genere comprende un centinaio di specie.[1]
Tra queste, ricordiamo:
Lo stesso argomento in dettaglio: Specie di Phaseolus. Alcune specie del vecchio mondo attribuite in passato a questo genere sono oggi attribuite al genere Vigna:
I fagioli sono ricchi di proteine e sono pertanto considerati vegetali pregiati per l'alimentazione umana. D'altra parte, possiedono anche sostanze tossiche che vengono normalmente distrutte dalla cottura.
La quantità di sostanze tossiche e la loro distruzione tramite cottura variano a seconda delle specie e per questo motivo non tutte si prestano all'uso alimentare.
La coltivazione del fagiolo in senso ampio (non solo Phaseolus vulgaris) è iniziata migliaia di anni fa nella vasta area compresa tra l'Arizona e il Cile settentrionale (più esattamente, probabilmente in Perù circa 8000 anni fa con Phaseolus lunatus).
Tra le specie che sono ancor oggi coltivate per usi alimentari, menzioniamo (in base a ILDIS ILDIS home page):
Alcune specie, in passato coltivate per scopi alimentari, sono oggi coltivate soprattutto per ornamento; tra queste, menzioniamo Phaseolus coccineus.
Phaseolus L. è un genere di piante della famiglia delle Fabacee (o Leguminose) che comprende un centinaio di specie di perlopiù rampicanti, tra le quali la più nota e rilevante per l'economia umana è Phaseolus vulgaris, il fagiolo comune.
Haec pagina de plantarum genere explicat. Si quid quaeris quod et "Phaseolus" appellatur, vide Vigna unguiculata.
Phaseolus est genus plantarum florentium subfamiliae Faboidearum familiae Fabacearum.
Situs scientifici: Tropicos • Tela Botanica • GRIN • ITIS • NCBI • Biodiversity • Encyclopedia of Life • Plant Name Index • Plantes d'Afrique • Flora of China • USDA Plants Database 
Vide "Phaseolus" apud Vicispecies. 
Haec stipula ad Faboideas spectat. Amplifica, si potes! Haec pagina de plantarum genere explicat. Si quid quaeris quod et "Phaseolus" appellatur, vide Vigna unguiculata.
Phaseolus est genus plantarum florentium subfamiliae Faboidearum familiae Fabacearum.
Pupelė (lot. Phaseolus) – pupinių (Fabaceae) šeimos Faboideae pošeimio augalų gentis.
Graikiškai phaseolus reiškia – ilgas, siauras laivelis, nes ankštys primena tokius laivelius.
Pupelė yra žolinis krūminis arba vijoklinis, dažniausiai vienmetis augalas. Lapai trilapiai, vaisius – 8-18 cm ilgio ankštis, kurioje užauga įvairaus dydžio, formos ir spalvos grūdai. Cukrinių veislių sąvarų vidinė pusė neturi pergamentinio sluoksnio, o aižomos veislės jį turi.
Manoma, kad pupelės kilusios iš Pietų Amerikos, jas augino indėnai. Europoje maistui pradėtos auginti XVI a. viduryje, pirmiausia Viduržemio jūros regione. Dabar daugiausia pupelių auginama Indijoje, Brazilijoje, Meksikoje, JAV, Pietų ir Pietryčių Europos šalyse ir kt.
Tai vertingi maistiniai, kultūriniai, pašariniai ir dekoratyviniai augalai. Pupelių sėklose yra daug krakmolo ir legumino. Auginamos maistui, o kelios rūšys – kaip gėlės.
Iš viso žinoma apie 150 rūšių:
Lietuvoje auginamos dvi rūšys:
Lietuvoje pupelėmis vadinami ir Vigna genties augalai, kurių mokslinis pavadinimas – pupuolė.
Lietuvoje auginamos dvi rūšys:
Raudonžiedė pupelė (Phaseolus coccineus) Daržinė pupelė (Phaseolus vulgaris)Lietuvoje pupelėmis vadinami ir Vigna genties augalai, kurių mokslinis pavadinimas – pupuolė.
Phaseolus (bean, kacang liar)[1] adalah genus dalam keluarga Fabaceae yang mengandungi kira-kira 70 spesies tumbuhan, semua berasal dari Amerika, terutamanya Mexico.[2]
Sekurang-kurangnya empat daripada spesies telah didomestikkan sejak zaman pra-Columbia.[3] Yang paling menonjol di kalangan ini adalah kacang biasa, P. vulgaris, yang pada hari ini ditanam di seluruh dunia dalam iklim tropika, separa tropika, dan sederhana.
Klasifikasi sebelumnya yang diletakkan di dalam genus ini beberapa spesies lain yang terkenal yang kini telah dipindahkan ke genus Vigna, kadang kala memerlukan pertukaran nama spesies. For example, older literature refers to the mung bean as Phaseolus aureus, manakala sumber lebih moden mengklasifikasikannya sebagai Vigna radiata. Begitu juga, kacang siput Vigna caracalla telah ditemui pada tahun 1753 dan pada tahun 1970 dialihkan daripada Phaseolus ke Vigna. Pemahaman moden tentang Phaseolus menunjukkan genus endemik kepada Dunia Baru sahaja.
Spesies phaseolus digunakan sebagai tumbuhan makanan oleh larva beberapa spesies Lepidoptera, termasuk rama-rama hantu Hypercompe albicornis, H. icasia dan juga nutmeg.
Nama generik Phaseolus telah diperkenalkan oleh Linnaeus pada tahun 1753,[4] dipinjam daripada bahasa Latin phaseolus gabungan phasēlus dan akhiran pengecil -olus, seterusnya dipinjam daripada bahasa Yunani φάσηλος 'cowpea'[5] (sering salah diperkemaskan sebagai 'kacang buncis', tanaman Dunia Baharu), yang asal usul muktamad tidak diketahui.[6]
Spesies termasuk:[7]
.jpg)
|access-date= (bantuan); |access-date= memerlukan |url= (bantuan) Phaseolus (bean, kacang liar) adalah genus dalam keluarga Fabaceae yang mengandungi kira-kira 70 spesies tumbuhan, semua berasal dari Amerika, terutamanya Mexico.
Sekurang-kurangnya empat daripada spesies telah didomestikkan sejak zaman pra-Columbia. Yang paling menonjol di kalangan ini adalah kacang biasa, P. vulgaris, yang pada hari ini ditanam di seluruh dunia dalam iklim tropika, separa tropika, dan sederhana.
Klasifikasi sebelumnya yang diletakkan di dalam genus ini beberapa spesies lain yang terkenal yang kini telah dipindahkan ke genus Vigna, kadang kala memerlukan pertukaran nama spesies. For example, older literature refers to the mung bean as Phaseolus aureus, manakala sumber lebih moden mengklasifikasikannya sebagai Vigna radiata. Begitu juga, kacang siput Vigna caracalla telah ditemui pada tahun 1753 dan pada tahun 1970 dialihkan daripada Phaseolus ke Vigna. Pemahaman moden tentang Phaseolus menunjukkan genus endemik kepada Dunia Baru sahaja.
Spesies phaseolus digunakan sebagai tumbuhan makanan oleh larva beberapa spesies Lepidoptera, termasuk rama-rama hantu Hypercompe albicornis, H. icasia dan juga nutmeg.
Phaseolus is een geslacht uit de vlinderbloemenfamilie (Fabaceae). De soorten komen voor op het Amerikaanse continent.
... · Abrus · Acacia · Acosmium · Adenanthera · Adenocarpus · Adenodolichos · Adenopodia · Adesmia · Aenictophyton · Aeschynomene · Afzelia · Amherstia · Aotus · Angylocalyx · Anthyllis · Archidendropsis · Astragalus (hokjespeul) · Austrosteenisia · Baphia · Bauhinia · Bolusafra · Caesalpinia · Cajanus · Calicotome · Carmichaelia · Carrissoa · Cassia · Castanospermum · Ceratonia · Cicer · Cordyla · Coronilla · Cyclopia (honingbos) · Dalbergia · Delonix · Derris · Dialium · Dicraeopetalum · Dichrostachys · Erythrina (koraalboom) · Faidherbia · Genista (heidebrem) · Indigofera · Inga · Lathyrus · Lens · Lonchocarpus · Lotus (rolklaver) · Lupinus (lupine) · Medicago (rupsklaver) · Melilotus (honingklaver) · Mimosa · Myroxylon · Newtonia · Ononis (stalkruid) · Ormosia · Parkinsonia · Phaseolus · Prosopis · Psoralea · Racosperma · Robinia · Securigera · Senegalia · Sophora · Senna · Tamarindus · Tephrosia · Trifolium (klaver) · Trigonella (hoornklaver) · Vachellia · Vicia (wikke) · Viminaria · Wisteria (blauweregen) · ...
Phaseolus is een geslacht uit de vlinderbloemenfamilie (Fabaceae). De soorten komen voor op het Amerikaanse continent.
Fasola (Phaseolus L.) – rodzaj roślin jednorocznych i bylin należący do rodziny bobowatych. Naturalnie występują w Ameryce Południowej i Północnej, na północy sięgając po Connecticut, ale największe zróżnicowanie osiągają w tropikach[3]. Rodzaj obejmuje co najmniej od ok. 36[3] do 96 gatunków[4]. Liczne gatunki zostały rozpowszechnione w uprawie na całym świecie po odkryciu Ameryki przez Krzysztofa Kolumba, przy czym większość w strefie tropikalnej. W klimacie umiarkowanym, w tym w Europie i Polsce, najważniejsze znaczenie użytkowe mają dwa gatunki – fasola zwykła i wielokwiatowa[3][5]. Rośliny z tego rodzaju należą do ważniejszych roślin uprawnych w skali świata[6].
Alepidocalyx Piper, Minkelersia M. Martens & Galeotti, Rudua F. Maek.
Jeden z rodzajów podrodziny bobowatych właściwych Faboideae w rzędzie bobowatych Fabaceae s.l.[1] W obrębie podrodziny należy do plemienia Phaseoleae, podplemienia Phaseolinae[7].
Gromada okrytonasienne (Magnoliophyta Cronquist), podgromada Magnoliophytina Frohne & U. Jensen ex Reveal, klasa Rosopsida Batsch, podklasa różowe (Rosidae Takht.), nadrząd Fabanae R. Dahlgren ex Reveal, rząd bobowce (Fabales Bromhead), rodzina bobowate (Fabaceae Lindl.), podrodz. Phaseoloideae Burnett, plemię Phaseoleae DC., podplemię Phaseolinae Bronn. rodzaj fasola (Phaseolus L.)[8].
Zwykła surowa fasola zawiera w sobie fazynę – białko, które powoduje sklejanie się erytrocytów. Niektóre gatunki fasoli zawierają tyle fazyny, że już cztery lub pięć nasion wystarczy, by wystąpiły wymioty i biegunka. W ekstremalnym przypadku spożycie surowej fasoli może zakończyć się śmiercią. Dopiero w wyniku podgrzania do temperatury około 90 stopni Celsjusza zawarta w fasoli fazyna ulega rozkładowi[potrzebny przypis].
Do rodzaju należą liczne rośliny uprawne uprawiane głównie jako warzywa o dużych wartościach odżywczych. Należą do grupy tzw. roślin strączkowych. W uprawie jest ok. 20 gat. fasoli. Niektóre gatunki o efektownych kwiatach uprawiane są także jako rośliny ozdobne.
Fasola w postaci zielonych strąków stanowi cenny surowiec do produkcji konserw i mrożonek[9].
Fasola stanowi surowiec dla przetwórstwa warzywnego[10].
W Zakliczynie od 2000 odbywa się Święto Fasoli. W roku 2006 do ugotowania potrawy zużyto m.in. 550 kg fasoli 'Piękny Jaś', ok. 500 kg różnych mięs, 100 kg warzyw[11].
Fasola pochodzi z Ameryki Środkowej i Południowej, gdzie uprawia się ją od ponad 7 tysięcy lat. Uznawana jest za jedną z najstarszych roślin uprawnych na terenie Peru i Meksyku[9]. Pierwsze informacje o uprawie fasoli w Europie pochodzą z 1542 roku. Początkowo nie potrafiono jej w odpowiedni sposób uprawiać i użytkować[10]. W XVI wieku uprawiana we Włoszech, Francji, w Niemczech i Anglii w ogrodach botanicznych[9].
W XVII wieku uprawa fasoli rozszerzyła się[10]. W połowie XVII wieku występowała już w Prusach Wschodnich w Królewcu. W Polsce u schyłku XVI wieku uprawiano fasolę jako roślinę ozdobną w klasztornych ogródkach, a dopiero w XVII wieku jako warzywo[9].
Fasola jest rośliną ciepłolubną[10] i ma duże wymagania termiczne. Jest wrażliwa na przymrozki, a chłód w okresie siewu powoduje gnicie nasion.
Fasola reaguje na temperaturę w zależności od fazy rozwojowej. W temperaturze od -5°C do -6°C uszkadzane są pęczniejące nasiona fasoli, kwiaty w temperaturze od -2°C do -3°C, natomiast strąki od -3°C do -4°C. Nasiona fasoli szybko pęcznieją po ulokowaniu w chłodnej i wilgotnej glebie, ale procesy kiełkowania nie zachodzą w temperaturze poniżej 8°C. Równomierne i szybkie kiełkowanie fasoli może mieć miejsce w temperaturze powyżej 13°C, a optymalna temperatura kiełkowania nasion fasoli i szybkich wschodów wynosi od 15°C do 18°C. Dla wzrostu fasoli optymalna temperatura wynosi od 16 do 25°C, a dla kwitnienia i zawiązywania strąków od 15 do 30°C[10].
Potrzebna do kiełkowania fasoli ilość wody wynosi od 70 do 110% masy nasienia. W okresie formowania i dojrzewania strąków fasola źle reaguje na zbyt dużą wilgotność powietrza i obfite opady, które wydłużają okres wegetacyjny, stwarzając warunki do porażenia przez choroby grzybowe. Silne wiatry negatywnie wpływają na fasolę, powodując mechaniczne uszkodzenia i wysychanie najdelikatniejszych liści.
Fasoli nie powinno się uprawiać w miejscach zacienionych[10]. Dobremu rozwojowi fasoli sprzyja klimat kontynentalny[9].
Fasola ma mniejsze wymagania glebowe niż klimatyczne[10]. Można ją z powodzeniem uprawiać na wszystkich typach żyznych gleb o dużej zawartości związków próchniczych, szybko nagrzewających się, z dobrze uregulowanymi stosunkami wodnymi. Może być też uprawiana na glebach torfowych w przypadku opóźnionego siewu[9]. Najlepsze plony fasola daje na glebie średnio zwięzłej, przepuszczalnej, z dostateczną zawartością substancji organicznych i wapnia oraz na madach i czarnoziemach[10].
Fasolę powinno się uprawiać na glebach zaklasyfikowanych do klasy bonitacyjnej od I do IVb. Do jej uprawy najlepiej sprawdzają się wszystkie kompleksy pszenne i kompleks żytni bardzo dobry.
Fasolę powinno się uprawiać na glebach o odczynie obojętnym lub zasadowym. Źle reaguje na kwaśny odczyn gleby (poniżej 5,5 pH)[9]. Optymalne pH dla fasoli waha się od 6,5 do 7,8[10].
Fasola (Phaseolus L.) – rodzaj roślin jednorocznych i bylin należący do rodziny bobowatych. Naturalnie występują w Ameryce Południowej i Północnej, na północy sięgając po Connecticut, ale największe zróżnicowanie osiągają w tropikach. Rodzaj obejmuje co najmniej od ok. 36 do 96 gatunków. Liczne gatunki zostały rozpowszechnione w uprawie na całym świecie po odkryciu Ameryki przez Krzysztofa Kolumba, przy czym większość w strefie tropikalnej. W klimacie umiarkowanym, w tym w Europie i Polsce, najważniejsze znaczenie użytkowe mają dwa gatunki – fasola zwykła i wielokwiatowa. Rośliny z tego rodzaju należą do ważniejszych roślin uprawnych w skali świata.
Phaseolus é um género botânico pertencente à família Fabaceae, composto por cerca de 70 espécies, todas nativas das Américas, principalmente do México.[1]
Pelo menos 4 das espécies foram domesticadas desde a era pré-colombiana, devido à sua semente.[2] A mais proeminente destas trata-se do feijão-comum, P. vulgaris, que é cultivado em todo o mundo, em climas tropicais, semi-tropicais e temperados, sendo o Brasil o maior produtor e consumidor de feijão-comum.[3]
O nome genérico Phaseolus foi introduzido por Lineu em 1753,[4] do latim phaseolus, uma combinação de phasēlus e do sufixo diminutivo -olus, por sua vez derivado do grego φάσηλος,[5] cuja última origem é desconhecida.[6]
Algumas das espécies são:[7]
Phaseolus é um género botânico pertencente à família Fabaceae, composto por cerca de 70 espécies, todas nativas das Américas, principalmente do México.
Pelo menos 4 das espécies foram domesticadas desde a era pré-colombiana, devido à sua semente. A mais proeminente destas trata-se do feijão-comum, P. vulgaris, que é cultivado em todo o mundo, em climas tropicais, semi-tropicais e temperados, sendo o Brasil o maior produtor e consumidor de feijão-comum.
Phaseolus este un gen ce cuprinde plante anuale sau perene, ierbacee, mai rar arbuști sau arbori, agățătoarea sau erecte. Vârful tulpinii are tendința de a se răsuci în jurul unui suport în sens opus acelor de ceasornic. Rădăcina prezintă nodozități (în care trăiesc în simbioză bacteriile fixatoare de azot). Frunzele sunt imparipenate, trifoliate. Stipelele sunt persistente și bine dezvoltate. Florile sunt hermafrodite, zigomorfe (cu un singur plan de simetrie), pe tipul 5 (pentamere). Corola este alcătuită din stindard/vexil (o petală mare), 2 alele/apripioare și carena/ luntrița (formată din 2 petale concrescute). Florile axiale sau subaxiale sunt solitare sau în racem. Păstaia poate fi sesilă sau stipidată liniară sau falcată, comprimată sau subcilindrică. Semințele sunt alungite, reniforme sau sferice cu embrion voluminos. Cotiledoanele sunt cărnoase, bogate în amiloaleuronă.
Genul Phaseolus cuprinde circa 230 de specii, majoritatea răspândite în ținuturile tropicale ale Americii.
Dintre acestea se cultivă circa 20 de specii din care 12 specii pentru scopuri alimentare și 8 specii furajere, pentru îngrășământ verde și ca plante decorative. Unele din aceste specii sunt de origine americană, altele de origine asiatică.
Speciile de origine americană se caracterizează prin păstăi plate, cu vârful lung, boabe mari, stipele mici și de formă triunghiulară. Printre cele mai importante specii amintim: Phaseolus vulgaris, Phaseolus multiflorus, Phaseolus lunatus, Phaseolus acutifolius, Phaseolus caracalla, Phaseolus semierectus.
Speciile de origine asiatică se caracterizează prin păstăi mici, cilindrice, cu vârful ascuțit, boabe mici, stipele late și în formă de pinten. Plantele sunt acoperite cu numeroși peri. Cele mai importante specii sunt: Phaseolus aureus, Phaseolus mungo, Phaseolus aconitifolius, Phaseolus angularis, Phaseolus sublobatus si Phaseolus calcaratus.
Speciile de Phaseolus sunt folosite ca nutriment pentru larvele unor lepidoptere precum si de catre numeroase specii de viermi.
Phaseolus este un gen ce cuprinde plante anuale sau perene, ierbacee, mai rar arbuști sau arbori, agățătoarea sau erecte. Vârful tulpinii are tendința de a se răsuci în jurul unui suport în sens opus acelor de ceasornic. Rădăcina prezintă nodozități (în care trăiesc în simbioză bacteriile fixatoare de azot). Frunzele sunt imparipenate, trifoliate. Stipelele sunt persistente și bine dezvoltate. Florile sunt hermafrodite, zigomorfe (cu un singur plan de simetrie), pe tipul 5 (pentamere). Corola este alcătuită din stindard/vexil (o petală mare), 2 alele/apripioare și carena/ luntrița (formată din 2 petale concrescute). Florile axiale sau subaxiale sunt solitare sau în racem. Păstaia poate fi sesilă sau stipidată liniară sau falcată, comprimată sau subcilindrică. Semințele sunt alungite, reniforme sau sferice cu embrion voluminos. Cotiledoanele sunt cărnoase, bogate în amiloaleuronă.
Genul Phaseolus cuprinde circa 230 de specii, majoritatea răspândite în ținuturile tropicale ale Americii.
Dintre acestea se cultivă circa 20 de specii din care 12 specii pentru scopuri alimentare și 8 specii furajere, pentru îngrășământ verde și ca plante decorative. Unele din aceste specii sunt de origine americană, altele de origine asiatică.
Speciile de origine americană se caracterizează prin păstăi plate, cu vârful lung, boabe mari, stipele mici și de formă triunghiulară. Printre cele mai importante specii amintim: Phaseolus vulgaris, Phaseolus multiflorus, Phaseolus lunatus, Phaseolus acutifolius, Phaseolus caracalla, Phaseolus semierectus.
Speciile de origine asiatică se caracterizează prin păstăi mici, cilindrice, cu vârful ascuțit, boabe mici, stipele late și în formă de pinten. Plantele sunt acoperite cu numeroși peri. Cele mai importante specii sunt: Phaseolus aureus, Phaseolus mungo, Phaseolus aconitifolius, Phaseolus angularis, Phaseolus sublobatus si Phaseolus calcaratus.
Speciile de Phaseolus sunt folosite ca nutriment pentru larvele unor lepidoptere precum si de catre numeroase specii de viermi.
Fazuľa (lat. Phaseolus) je rod z čeľade bôbovité, ako aj názov jeho plodov (strukov či semien).
Pochádza z teplých oblastí Južnej a strednej Ameriky. Ide o byliny, ktoré sú jednoročné alebo viacročné, väčšinou sú popínavé, majú trojpočetné striedavé dlhostopkaté listy a pazušné kvetné strapce. Podlhovasto čiarkovitý plod je 8 – 20 cm dlhý a je to struk, ktorý obsahuje 4 – 7 semená.
Z celkového počtu asi 200 druhov sú 4 kultivované. Známe druhy:
Fazuľa (lat. Phaseolus) je rod z čeľade bôbovité, ako aj názov jeho plodov (strukov či semien).
Pochádza z teplých oblastí Južnej a strednej Ameriky. Ide o byliny, ktoré sú jednoročné alebo viacročné, väčšinou sú popínavé, majú trojpočetné striedavé dlhostopkaté listy a pazušné kvetné strapce. Podlhovasto čiarkovitý plod je 8 – 20 cm dlhý a je to struk, ktorý obsahuje 4 – 7 semená.
Z celkového počtu asi 200 druhov sú 4 kultivované. Známe druhy:
fazuľa obyčajná (Phaseolus vulgaris) fazuľa ostrolistá (Phaseolus acutifolius) fazuľa šarlátová (Phaseolus coccineus) fazuľa mesiacovitá (Phaseolus lunatus)glej besedilo
Fižol (znanstveno ime Phaseolus) je domače ime za rod rastlin iz družine metuljnic (Fabaceae) in njihova velika semena, ki se uporabljajo kot hrana ali krma.
Domovina fižola je Južna Amerika. Pred davnimi leti so ga že Indijanci sadili skupaj s koruzo, bučami in konopljo. Uživali so zelenega in posušenega, pa tudi fižolovi listi so bili priljubljeni. V Evropi se prvič omenja leta 1542, Slovenci pa smo ga začeli gojiti v 17. stoletju. Legenda pravi, da se je veliki puščavnik sv. Simon na smrtni postelji zaradi lakote, ki je vladala, odrekel mesu in si je za poslednjo jed zaželel krožnik fižola. V srednjem veku so fižolu rekli meso ubogih. V zvezi s fižolom so imeli v Prekmurju in v Beli Krajini kar precej navad in običajev. Fižol, kuhan na mleku ali na vodi in nezabeljen, je bil včasih postna jed.
Fižol je danes nenadomestljiva skupina zelenjave. Med povrtninami ima suho fižolovo zrnje visoko energijsko vrednost, saj 100 g vsebuje 335 kalorij. To vrednost predstavljajo ogljikovi hidrati, ki zavzemajo 55 odstotkov od vseh sestavin v zrnu. Lupina suhega zrna je celulozna in težje prebavljiva. Z rednim uživanjem fižolovih jedi telo bogatimo s fosforjem, magnezijem, kalcijem, železom in kalijem. Ker vsebuje fižol malo natrija in veliko kalija, učinkuje diuretično. Vsebuje tudi vitamine iz B skupine, karotin in vitamin C ter vitamin D.
Ref: ILDIS Version 6.05
Wikimedijina zbirka ponuja več predstavnostnega gradiva o temi: Fižol Poglejte si besedo fižol ali Fižol v Wikislovarju, prostem slovarju.Fižol (znanstveno ime Phaseolus) je domače ime za rod rastlin iz družine metuljnic (Fabaceae) in njihova velika semena, ki se uporabljajo kot hrana ali krma.
Domovina fižola je Južna Amerika. Pred davnimi leti so ga že Indijanci sadili skupaj s koruzo, bučami in konopljo. Uživali so zelenega in posušenega, pa tudi fižolovi listi so bili priljubljeni. V Evropi se prvič omenja leta 1542, Slovenci pa smo ga začeli gojiti v 17. stoletju. Legenda pravi, da se je veliki puščavnik sv. Simon na smrtni postelji zaradi lakote, ki je vladala, odrekel mesu in si je za poslednjo jed zaželel krožnik fižola. V srednjem veku so fižolu rekli meso ubogih. V zvezi s fižolom so imeli v Prekmurju in v Beli Krajini kar precej navad in običajev. Fižol, kuhan na mleku ali na vodi in nezabeljen, je bil včasih postna jed.
Bönsläktet (Phaseolus) [1][2] ett släkte i familjen ärtväxter, med ca 50-60 arter från Amerika.[3] De flesta arter är tropiska. Flertalet arter är vida odlade för att ätas, medan några få arter odlas som rena prydnadsväxter.
Bönsläktet består av örter eller halvbuskar, upprätta, krypande eller klättrande. Blad med stipler, trefingrade, sällan enkla. Blommorna kommer på klasar i bladvecken och har högblad. Foder femflikigt, 2-läppigt. Kronblad ofta röda.
Wikimedia Commons har media som rör Bönsläktet.
Wikispecies har information om Bönsläktet.
Bönsläktet (Phaseolus) ett släkte i familjen ärtväxter, med ca 50-60 arter från Amerika. De flesta arter är tropiska. Flertalet arter är vida odlade för att ätas, medan några få arter odlas som rena prydnadsväxter.
Bönsläktet består av örter eller halvbuskar, upprätta, krypande eller klättrande. Blad med stipler, trefingrade, sällan enkla. Blommorna kommer på klasar i bladvecken och har högblad. Foder femflikigt, 2-läppigt. Kronblad ofta röda.
Форма та забарвлення насіння — основні ознаки поділу квасолі звичайної на чотири різновидності: куляста — sphaericus Comes., еліптична — ellipticus Comes., валькувата — oblongus Comes., ниркоподібна — compressus Comes.
Якщо сорт має насіння проміжної форми, вживають подвійну назву, наприклад, ellipticus-oblongus, sphaericus-ellipticus та ін. В Україні майже всі сорти утворюють біле насіння.
Серед сортів звичайної квасолі найпоширені в Україні такі: 1 Алуна, Бєльцька 16, Первомайська, Подільська кущова, Синельниківська 6, Харківська штамбова, Ювілейна 250 та ін., а з овочевих — Есперанто, Ольга, Присадибна та ін.
Квасоля багатоквіткова належить до одно-, дворічних рослин, утворює виткі слаборозгалужені міцні стебла. Примордіальні листки та листочки трійчастих листків великі, слабо-опушені. Квітки великі, вогняно-червоні, рожеві, білі; суцвіття — 16—40-квіткові китиці. Утворює широкі стиснуто-циліндричні боби завдовжки 10—27 см, які закінчуються загостреним дзьобиком і містять 2—6 насінин. Насіння велике. Маса 1000 насінин — 700—1300 г і більше; за формою — плоскоеліптичне, ниркоподібне; за забарвленням — біле, строкате. При проростанні насіння сім'ядолі не виносяться на поверхню ґрунту. Поширена у правобережних областях України.
Квасоля маш (золотиста, азійська). Однорічна рослина з розгалуженим стеблом, яке буває прямостоячим — заввишки 20—70 см (у кущових форм), витким та сланким — до 120 см. Примордіальні листки ланцетні, загострені, завширшки 7-14 см, опушені, трійчасті листки з широкими опушеними листочками. Боби тонкі, циліндричної форми, без носика, опушені, завдовжки 6—18 см, містять 6—15 насінин. Насіння округло-циліндричне, зелене або коричневе, дрібне. Маса 1000 насінин — 25-60 г. При проростанні насіння сім'ядолі виносяться на поверхню ґрунту.
Квасоля гостролиста, або тепарі. Рослини мають форму розлогого куща з виткими верхівками, заввишки 35—70 см. Примордіальні листки яйцеподібноланцетної форми, голі або слабоопушені, завширшки 2—3,5 см. Трійчасті листки малі, листкові пластинки зверху майже голі, знизу — злегка опушені. Квітки малі, зібрані по 2—4 у китиці. Боби короткі (6—8 см), плоскі, містять 4—6 білих насінин. Насіння дрібне, плоске або сплюснуто-еліптичне; маса 1000 насінин — 100—220 г. При проростанні насіння сім'ядолі виносяться на поверхню ґрунту.
Лімська квасоля трапляється як багаторічна, дво- і однорічна рослина. У виробництві поширені виткі й кущові сорти однорічної квасолі. Примордіальні листки голі, вкриті восковим нальотом, а трійчасті — середнього розміру, майже голі. На квіткових китицях утворюється 30—60 малих квіток біло-зеленого, лілового або фіолетового кольору. Боби широкі, плоскі, завдовжки 7—20 см, містять 2—3 насінини. Насіння різної форми (кулясте, ниркоподібне, еліптичне), біле або строкате, завдовжки 12—24 мм, завширшки 13—17 мм і завтовшки 6—10 мм. Маса 1000 насінин — 240—1150 г. При проростанні насіння сім'ядолі виносяться на поверхню ґрунту.
Кутаста квасоля, або адзукі. Кущова рослина. Насіння при проростанні не виносить на поверхню сім'ядолей. Примордіальні листки округлі, злегка загострені, завдовжки 5—7,5 см. Трійчасті листки великі, завдовжки 20—30 см; листочки широкі, злегка опушені. Квітки великі (15—18 см), золотисто-жовті, зібрані по 6—10 у короткі китиці. Боби довгі (до 15 см), циліндричні, голі. Насіння дрібне, циліндричне або бочкоподібне, однотонне, сіре, кремове, червоне, каштанове, темно-зелене або з малюнком. Маса 1000 насінин — 55—110 г.
Це незавершена стаття про Бобові.Форма та забарвлення насіння — основні ознаки поділу квасолі звичайної на чотири різновидності: куляста — sphaericus Comes., еліптична — ellipticus Comes., валькувата — oblongus Comes., ниркоподібна — compressus Comes.
Якщо сорт має насіння проміжної форми, вживають подвійну назву, наприклад, ellipticus-oblongus, sphaericus-ellipticus та ін. В Україні майже всі сорти утворюють біле насіння.
Серед сортів звичайної квасолі найпоширені в Україні такі: 1 Алуна, Бєльцька 16, Первомайська, Подільська кущова, Синельниківська 6, Харківська штамбова, Ювілейна 250 та ін., а з овочевих — Есперанто, Ольга, Присадибна та ін.
Квасоля багатоквіткова належить до одно-, дворічних рослин, утворює виткі слаборозгалужені міцні стебла. Примордіальні листки та листочки трійчастих листків великі, слабо-опушені. Квітки великі, вогняно-червоні, рожеві, білі; суцвіття — 16—40-квіткові китиці. Утворює широкі стиснуто-циліндричні боби завдовжки 10—27 см, які закінчуються загостреним дзьобиком і містять 2—6 насінин. Насіння велике. Маса 1000 насінин — 700—1300 г і більше; за формою — плоскоеліптичне, ниркоподібне; за забарвленням — біле, строкате. При проростанні насіння сім'ядолі не виносяться на поверхню ґрунту. Поширена у правобережних областях України.
Квасоля маш (золотиста, азійська). Однорічна рослина з розгалуженим стеблом, яке буває прямостоячим — заввишки 20—70 см (у кущових форм), витким та сланким — до 120 см. Примордіальні листки ланцетні, загострені, завширшки 7-14 см, опушені, трійчасті листки з широкими опушеними листочками. Боби тонкі, циліндричної форми, без носика, опушені, завдовжки 6—18 см, містять 6—15 насінин. Насіння округло-циліндричне, зелене або коричневе, дрібне. Маса 1000 насінин — 25-60 г. При проростанні насіння сім'ядолі виносяться на поверхню ґрунту.
Квасоля гостролиста, або тепарі. Рослини мають форму розлогого куща з виткими верхівками, заввишки 35—70 см. Примордіальні листки яйцеподібноланцетної форми, голі або слабоопушені, завширшки 2—3,5 см. Трійчасті листки малі, листкові пластинки зверху майже голі, знизу — злегка опушені. Квітки малі, зібрані по 2—4 у китиці. Боби короткі (6—8 см), плоскі, містять 4—6 білих насінин. Насіння дрібне, плоске або сплюснуто-еліптичне; маса 1000 насінин — 100—220 г. При проростанні насіння сім'ядолі виносяться на поверхню ґрунту.
Лімська квасоля трапляється як багаторічна, дво- і однорічна рослина. У виробництві поширені виткі й кущові сорти однорічної квасолі. Примордіальні листки голі, вкриті восковим нальотом, а трійчасті — середнього розміру, майже голі. На квіткових китицях утворюється 30—60 малих квіток біло-зеленого, лілового або фіолетового кольору. Боби широкі, плоскі, завдовжки 7—20 см, містять 2—3 насінини. Насіння різної форми (кулясте, ниркоподібне, еліптичне), біле або строкате, завдовжки 12—24 мм, завширшки 13—17 мм і завтовшки 6—10 мм. Маса 1000 насінин — 240—1150 г. При проростанні насіння сім'ядолі виносяться на поверхню ґрунту.
Кутаста квасоля, або адзукі. Кущова рослина. Насіння при проростанні не виносить на поверхню сім'ядолей. Примордіальні листки округлі, злегка загострені, завдовжки 5—7,5 см. Трійчасті листки великі, завдовжки 20—30 см; листочки широкі, злегка опушені. Квітки великі (15—18 см), золотисто-жовті, зібрані по 6—10 у короткі китиці. Боби довгі (до 15 см), циліндричні, голі. Насіння дрібне, циліндричне або бочкоподібне, однотонне, сіре, кремове, червоне, каштанове, темно-зелене або з малюнком. Маса 1000 насінин — 55—110 г.
Chi Đậu cô ve (gốc tiếng Pháp: haricot vert), hay chi Đậu ngự (Phaseolus)[1]) là một chi thực vật họ Đậu (Fabaceae) với khoảng năm mươi loài, tất cả đều có nguồn gốc tự nhiên từ châu Mỹ.
Ít nhất bốn loài đã được thuần hóa từ thời tiền Colombo để lấy hạt đậu.[2] Phổ biến nhất trong số này là đậu cô ve, P. vulgaris, được trồng phổ biến tại các vùng khí hậu ôn đới, bán nhiệt đới và nhiệt đới trên khắp thế giới.
Các phân loại trước đây đã xếp một số loài đậu khác vào chi này, sau đó đã được chuyển sang chi Vigna, dẫn đến việc cần thiết phải đổi tên loài. Chẳng hạn như các tài liệu cũ đã đặt đậu xanh là Phaseolus aureus, trong khi phân loại hiện đại phân nó thành Vigna radiata.
Các loài Phaseolus thường là thức ăn của một số loài ấu trùng cánh vẩy (Lepidoptera) bao gồm Korscheltellus lupulina, bướm nâu (Euxoa nigricans), bướm ma (Hepialus humuli), Hypercompe albicornis, Hypercompe icasia, Discestra trifolii và một số loài nhậy khác.
Một số loài trong chi Đậu cô ve:[3]
Chi Đậu cô ve (gốc tiếng Pháp: haricot vert), hay chi Đậu ngự (Phaseolus)) là một chi thực vật họ Đậu (Fabaceae) với khoảng năm mươi loài, tất cả đều có nguồn gốc tự nhiên từ châu Mỹ.
Ít nhất bốn loài đã được thuần hóa từ thời tiền Colombo để lấy hạt đậu. Phổ biến nhất trong số này là đậu cô ve, P. vulgaris, được trồng phổ biến tại các vùng khí hậu ôn đới, bán nhiệt đới và nhiệt đới trên khắp thế giới.
Các phân loại trước đây đã xếp một số loài đậu khác vào chi này, sau đó đã được chuyển sang chi Vigna, dẫn đến việc cần thiết phải đổi tên loài. Chẳng hạn như các tài liệu cũ đã đặt đậu xanh là Phaseolus aureus, trong khi phân loại hiện đại phân nó thành Vigna radiata.
Các loài Phaseolus thường là thức ăn của một số loài ấu trùng cánh vẩy (Lepidoptera) bao gồm Korscheltellus lupulina, bướm nâu (Euxoa nigricans), bướm ma (Hepialus humuli), Hypercompe albicornis, Hypercompe icasia, Discestra trifolii và một số loài nhậy khác.
Семена фасоли и зелёные бобы (плоды) зелёностручковой фасоли (в обиходе неправильно называемые стручками) используют в пищу. Большинство разновидностей ядовито в сыром виде.
Перед варкой фасоль рекомендуется замачивать в воде (8-10 часов). Это целесообразно делать по двум причинам:
Главным вредителем семян фасоли является фасолевая зерновка.
Семена фасоли и зелёные бобы (плоды) зелёностручковой фасоли (в обиходе неправильно называемые стручками) используют в пищу. Большинство разновидностей ядовито в сыром виде.
Перед варкой фасоль рекомендуется замачивать в воде (8-10 часов). Это целесообразно делать по двум причинам:
процесс замачивания размягчает бобы и возвращает им влагу, что уменьшает время варки; при замачивании в воде растворяются олигосахариды (сахара, которые не перевариваются в человеческом теле), вызывающие газообразование и осложняющие процесс пищеварения.菜豆属（学名：Phaseolus）是蝶形花科下的一个属，为缠绕或直立草本植物。该属共有150种以上，分布于热带和温带地区。[1]
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
分類 界 : 植物界 Plantae 階級なし : 被子植物 angiosperms 階級なし : 真正双子葉類 eudicots 目 : マメ目 Fabales 科 : マメ科 Fabaceae 亜科 : マメ亜科 Faboideae 連 : インゲン連 Phaseoleae 属 : インゲンマメ属 Phaseolus 学名 Phaseolus L. 英名 bean, wild bean[1] インゲンマメ属 Phaseolus はマメ亜科に属する属の一つ。新大陸に固有の属で、特にメキシコに種数が多い[2]。
先コロンブス期に最低でも4種が栽培化されており[3]、その内最も有名なものがインゲンマメで、現在では全世界の熱帯から温帯で栽培されている。他の種としてライマメ、ベニバナインゲンなどがある。
かつてこの属には他にも多くの有名な種が属していたが、現在ではササゲ属を始めとした他の属に移されている。例えばリョクトウの学名はかつてPhaseolus aureus だったが、現在ではササゲ属に移されVigna radiata となっている。同様に1753年に発見されたCochliasanthus caracalla（スネイルフラワー）もかつてはインゲンマメ属とされており、1970年にはササゲ属に、その後独立した単型属に移されている。現在、インゲンマメ属に新大陸以外に自然分布する種は含まれていない。
コウモリガ科のKorscheltellus lupulina ・Hypercompe icasia ・Hypercompe albicornis 、キタクロヤガ Euxoa nigricans 、タイリクウスイロヨトウ Hadula trifolii などの鱗翅目昆虫の幼虫の食草となっている。
属名 Phaseolus は1753年、カール・フォン・リンネによって命名された[4]。この名はラテン語の phaseolus に由来するが、これはギリシャ語で"ササゲ"を意味する φάσηλοςに縮小辞-olus をつけたものである[5]。ギリシャ語のφάσηλοςの由来は不明である[6]。
Pauciflorus group
Pedicellatus group
clade A
Tuerckheimii group
Filiformis group
Vulgaris group
Leptostachyus group
Lunatus group
Polystachios group
インゲンマメ属 Phaseolus はマメ亜科に属する属の一つ。新大陸に固有の属で、特にメキシコに種数が多い。
先コロンブス期に最低でも4種が栽培化されており、その内最も有名なものがインゲンマメで、現在では全世界の熱帯から温帯で栽培されている。他の種としてライマメ、ベニバナインゲンなどがある。
かつてこの属には他にも多くの有名な種が属していたが、現在ではササゲ属を始めとした他の属に移されている。例えばリョクトウの学名はかつてPhaseolus aureus だったが、現在ではササゲ属に移されVigna radiata となっている。同様に1753年に発見されたCochliasanthus caracalla（スネイルフラワー）もかつてはインゲンマメ属とされており、1970年にはササゲ属に、その後独立した単型属に移されている。現在、インゲンマメ属に新大陸以外に自然分布する種は含まれていない。
コウモリガ科のKorscheltellus lupulina ・Hypercompe icasia ・Hypercompe albicornis 、キタクロヤガ Euxoa nigricans 、タイリクウスイロヨトウ Hadula trifolii などの鱗翅目昆虫の幼虫の食草となっている。
강낭콩속(－屬, 학명: Phaseolus 파세올루스[*])은 콩과의 속이다.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému 
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému 
