Yabanı halda Cənubi Koreya da və Yaponiya da bitir. Bu “Yapon gözəli” İsveçrə botaniki Karl Peter Thunberg tərəfindən təsvir olunmuşdur və bonsayın, landşaft yaşıllaşdırmasının yaradılması üçün ideal ağac hesab olunur. Hündürlüyü 18 m-ə çatan, tezböyüyən ağacdır. Digər şamlardan tumurcuqlarının açıq rəngli olmasına görə asanlıqla fərqlənir. Soyuğa davamlı hesab olunur. Toxumla çoxaldılır, ilk cücərtilər birinci il yavaş böyüyür, sonrakı dövrlərdə illik boy artımı hər il orta hesabla 50 sm-ə çatır. Yayın quraqlığındam və qış dövründə üzərinə yığılan qar qalığından Tunberq şamı zərər çəkmir. Budaqlarını budamaqla müxtəlif forma vermək olar. Duzlaşmış torpaqlara dözür, günəşli, kölgəli yerdə bitir. Lənkəran rayonunda təbii halda təsadüf edilir. Abşeron un güclü küləklərinə və şor suyuna davamlıdır, yaşıllaşdırmada az miqdarda rast gəlinir.
Деревья и кустарники СССР. т.3.1954; Флора Азербайджана. т.5. 1954; Azərbaycanın ağac və kolları. III cild. 1970; Azərbaycanın “Qırmızı” və “Yaşıl Кitabları”na tövsiyə olunan bitki və bitki formasiyaları. 1996; Azərbaycan florasının konspekti. I-III cildlər. 2005; 2006; 2008.
Pinus thunbergii (lat. Pinus thunbergii) - şamkimilər fəsiləsinin şam ağacı cinsinə aid bitki növü.
Yabanı halda Cənubi Koreya da və Yaponiya da bitir. Bu “Yapon gözəli” İsveçrə botaniki Karl Peter Thunberg tərəfindən təsvir olunmuşdur və bonsayın, landşaft yaşıllaşdırmasının yaradılması üçün ideal ağac hesab olunur. Hündürlüyü 18 m-ə çatan, tezböyüyən ağacdır. Digər şamlardan tumurcuqlarının açıq rəngli olmasına görə asanlıqla fərqlənir. Soyuğa davamlı hesab olunur. Toxumla çoxaldılır, ilk cücərtilər birinci il yavaş böyüyür, sonrakı dövrlərdə illik boy artımı hər il orta hesabla 50 sm-ə çatır. Yayın quraqlığındam və qış dövründə üzərinə yığılan qar qalığından Tunberq şamı zərər çəkmir. Budaqlarını budamaqla müxtəlif forma vermək olar. Duzlaşmış torpaqlara dözür, günəşli, kölgəli yerdə bitir. Lənkəran rayonunda təbii halda təsadüf edilir. Abşeron un güclü küləklərinə və şor suyuna davamlıdır, yaşıllaşdırmada az miqdarda rast gəlinir.
Die Japanische Schwarzkiefer[1] (Pinus thunbergii) ist ein Nadelbaum aus der Gattung der Kiefern (Pinus) mit zu zweit wachsenden, 7 bis 12 Zentimeter langen Nadeln. Die Samenzapfen erreichen eine Länge von meist 4 bis 6 Zentimetern. Das natürliche Verbreitungsgebiet liegt in Japan und in Südkorea. Sie wird in der Roten Liste der IUCN als nicht gefährdet eingestuft.
Die Japanische Schwarzkiefer ist ein bis zu 40 Meter hoher Baum. Der Stamm hat einen Brusthöhendurchmesser von bis zu 2 Metern und ist im Kronenbereich häufig gegabelt. Die Stammborke ist dick und zerbricht in längliche, graue, leicht rot überlaufene, schuppige Platten, die durch tiefe, beinahe schwarze Risse getrennt sind. Die Äste wachsen ausgebreitet oder aufsteigend und sind manchmal sehr dick. Sie bilden eine breit konische oder kuppelförmige Krone. Die belaubten Zweige sind kräftig, durch Pulvini abgefallener Nadelbündel rau und unbehaart. Junge Triebe sind gelblich grün, später hellbraun bis gelblich braun und dann grau.[2]
Die Winterknospen sind eiförmig-länglich bis ellipsoid-zylindrisch, zugespitzt, 12 bis 20 Millimeter lang und können harzig sein. Die um die Knospen wachsenden Niederblätter sind hellbraun, dünn und haben papierartige, grauweiße bis silberweiße Ränder. Die Nadeln wachsen zu zweit in einer bleibenden, 10 bis 12 Millimeter langen, basalen Nadelscheide. Die Nadeln sind gerade, steif, ab 6 meist 7 bis 12 Zentimeter lang, 1 bis 2 Millimeter breit, meist verdreht und dunkelgrün. Die Ränder sind fein gesägt, das Ende ist spitz oder stechend. Auf beiden Seiten sind feine Spaltöffnungslinien vorhanden.[2] Je Nadel werden ab zwei, meist vier bis zehn, und manchmal elf Harzkanäle gebildet.[3] Die Nadelbündel bleiben zwei bis drei Jahre am Baum.[2]
Die männlichen Pollenzapfen sind gelb, eiförmig-konisch bis kurz zylindrisch, 1 bis 1,5 Zentimeter lang bei einem Durchmesser von 0,5 Millimetern. Die weiblichen Samenzapfen stehen einzeln oder in Wirteln von zwei oder drei auf kurzen Stielen und fallen bald nach Abgabe der Samen mit dem Zapfenstiel ab. Sie sind geschlossen eiförmig-konisch, 4 bis 6, manchmal bis 7 Zentimeter lang und geöffnet breit eiförmig mit einem Durchmesser von 3 bis 4,5 Zentimetern. Je Zapfen werden ab 40 meist 50 bis 60 und manchmal bis zu 80 Samenschuppen gebildet. Die Samenschuppen sind holzig, steif und länglich, anfangs graubraun und bei Reife gelblich braun. Die Apophyse ist beinahe flach bis leicht erhöht, quer gekielt, rhombisch oder hat einen gerundeten oberen Rand, hellbraun und mehr oder weniger glänzend. Der Umbo liegt dorsal und ist klein und unbewehrt. Die Samen sind verkehrt eiförmig, leicht abgeflacht, 5 bis 7 Millimeter lang und graubraun. Der Flügel ist länglich, 10 bis 15 Millimeter lang, blassbraun und dunkel gestreift.[2][3]
Die Bestäubung erfolgt im April und Mai, die Samenzapfen reifen im Oktober des zweiten Jahrs.[4]
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 24.[5]
Das natürliche Verbreitungsgebiet liegt in Japan auf Honshu, Shikoku und Kyushu und in Küstengebieten in Südkorea.[2] Dort wächst sie in niedrigen und mittleren Höhenlagen bis in 1000 Metern Höhe im küstennahen Hügelland und in den Bergen im feuchten, warmgemäßigten Klima ohne oder nur mit geringem Frost.[2] Das Verbreitungsgebiet wird der Winterhärtezone 6 zugerechnet mit mittleren jährlichen Minimaltemperaturen von −23,3 bis −17,8 °Celsius (−10 bis 0 °Fahrenheit).[3] Diese Gebiete wären von Laubwäldern dominiert mit nur wenigen Nadelbäumen, die auf nährstoffarmen, feuchten Böden oder auf trockenen Berghängen beschränkt blieben. Durch die starke Kultivierung wurde diese natürliche Bewaldung zerstört, doch konnte sich die Japanische Schwarzkiefer als Pioniergehölz besser halten als andere Arten. Sie wurde auch häufig zum Aufforsten verwendet, wobei sie sich auch in naturbelassene Gebiete ausbreiten konnte. Sie verträgt gut Salzwassergischt, sodass sie auch nahe den Küsten, sowohl natürlich als auch kultiviert, häufig ist.[2]
In der Roten Liste der IUCN wurde die Japanische Schwarzkiefer 2014 als nicht gefährdet („Lower Risk/least concern“) geführt. Die Art ist in Japan und in den Küstengebieten Südkoreas weit verbreitet und häufig. Die größte Gefährdung geht von nicht nachhaltigem Abholzen der Bestände aus, was früher häufiger der Fall war. Auch wurde durch die Stadtentwicklung nahe den Küsten die Vorkommen reduziert. Insgesamt hat das jedoch zu keinem deutlichen Rückgang des Gesamtbestands geführt. Viele Vorkommen liegen außerdem in geschützten Gebieten, und die Art wird häufig zum Aufforsten verwendet.[6]
Die Japanische Schwarzkiefer (Pinus thunbergii) ist eine Art aus der Gattung der Kiefern (Pinus). Dort wird sie der Untersektion Pinus, Sektion Pinus, Untergattung Pinus zugeordnet.[7][8] Die Erstbeschreibung erfolgte 1868 durch Filippo Parlatore.[9] Synonyme der Art sind Pinus thunbergiana Franco, Pinus massoniana Siebold & Zucc. und Pinus sylvestris Thunb.[10]
Das Artepitheton thunbergii ehrt den schwedischen Arzt, Botaniker und Forschungsreisenden Carl Peter Thunberg (1743 bis 1825), einem Schüler von Carl von Linné, der die Zeit von 1775 bis 1778 in Batavia und Japan verbrachte. Es schrieb die erste botanische Flora von Japan, in der er die Art jedoch fälschlich als Waldkiefer (Pinus sylvestris) identifizierte.[11][3]
Die Japanische Schwarzkiefer bildet mit der Japanischen Rotkiefer (Pinus densiflora) natürliche Hybriden, die als Pinus ×densithunbergii Uyeki bekannt sind.[12][13] Hybriden bildet sie auch mit der Schwarzkiefer (Pinus nigra), jedoch nicht mit der Waldkiefer (Pinus sylvestris). Die Hybriden mit Schwarzkiefer und Japanischer Rotkiefer wachsen zumindest in den ersten Jahren deutlich schneller als die Elternarten.[3]
Das Holz ähnelt dem der Schwarzkiefer (Pinus nigra) und wird als Bauholz, zur Herstellung von Pfosten, Bahnschwellen, Zäunen, Transportpaletten und Kisten, Böden und Zellstoff verwendet. Die Bäume werden als Windschutz gepflanzt und zur Befestigung von Sanddünen und Küstengebieten eingesetzt. Sie ist, nach der Sicheltanne (Cryptomeria japonica), der am häufigsten kultivierte Nadelbaum Japans. In Japan und Korea ist sie ein weitverbreiteter Zierbaum, der auch in traditionellen japanischen Gärten verwendet und als Bonsai gezüchtet wird. In den Vereinigten Staaten wurden vor allem in den Neuenglandstaaten Küstengebiete weiträumig mit der Japanischen Schwarzkiefer aufgeforstet. Die Empfindlichkeit gegenüber Schädlingen und Krankheiten hat dem jedoch ein Ende gesetzt, sodass man sie dort heute nur mehr vereinzelt in Parks und Arboreten findet. In Korea werden die Nadeln in geringem Umfang zur Herstellung von Gebäck und von medizinisch wirkenden Softdrinks verwendet.[14][3] In Mitteleuropa ist sie winterhart, wird aber aufgrund des langsamen Wachstums und wegen ihrer Empfindlichkeit auf Nassschnee nicht als Park- oder Waldbaum verwendet.[13]
Die Japanische Schwarzkiefer (Pinus thunbergii) ist ein Nadelbaum aus der Gattung der Kiefern (Pinus) mit zu zweit wachsenden, 7 bis 12 Zentimeter langen Nadeln. Die Samenzapfen erreichen eine Länge von meist 4 bis 6 Zentimetern. Das natürliche Verbreitungsgebiet liegt in Japan und in Südkorea. Sie wird in der Roten Liste der IUCN als nicht gefährdet eingestuft.
Pinus thunbergii (syn: Pinus thunbergiana), also called black pine,[2] Japanese black pine,[3] and Japanese pine,[4] is a pine tree native to coastal areas of Japan (Kyūshū, Shikoku and Honshū) and South Korea.[5]
It is called gomsol (곰솔) in Korean, hēisōng (黑松) in Chinese, and kuromatsu (黒松) in Japanese.
Black pines can reach the height of 40 metres (130 feet), but rarely achieves this size outside its natural range. The needles are in fascicles of two with a white sheath at the base, 7–12 centimetres (2+3⁄4–4+3⁄4 inches) long; female cones are 4–7 cm (1+1⁄2–2+3⁄4 in) in length, scaled, with small points on the tips of the scales, taking two years to mature. Male cones are 1–2 cm (1⁄2–3⁄4 in) long borne in clumps of 12–20 on the tips of the spring growth. The bark is gray on young trees and small branches, changing to black and plated on larger branches and the trunk; becoming quite thick on older trunks.[2][3] It is a widely adapted plant with attractive dark green foliage.[6]
In North America this tree is subject to widespread mortality by the native American pinewood nematode, Bursaphelenchus xylophilus, spread by means of beetle vectors. Subsequently, blue stain fungus invades the plant, leading to a rapid decline and death. This nematode has also been introduced to Japan accidentally, leading to the species becoming endangered in its native area.
Because of its resistance to pollution and salt, it is a popular horticultural tree. In Japan it is widely used as a garden tree both trained as Niwaki and untrained growing as an overstory tree. The trunks and branches are trained from a young age to be elegant and interesting to view. It is one of the classic bonsai subjects, requiring great patience over many years to train properly.
One characteristic of the Japanese Black Pine that makes it desirable for bonsai, is the possibility of inducing a second flush of new growth and improved ramification in a single growing season. Unlike most pines, which are single flush plants, the Japanese Black Pine can be induced to produce new buds at the base of each spring candle by simply cutting the candles at the base as they elongate, a technique called decandling. This technique will result, in a few weeks, in the flush of multiple new buds at the base of the cut candle; each of these new buds will result in turn in new candles and branches.[7]
Pinus thunbergii var. corticata Bonsai
Pinus thunbergiana var. corticata Bonsai
Well trimmed, small in Ichikawa, Chiba
Close up of trunk in Enoshima
Pinus thunbergii var. Thunderhead
Close up, the bark seems to be made up of countless shiny metal pieces. Taiwan
Pinus thunbergii (syn: Pinus thunbergiana), also called black pine, Japanese black pine, and Japanese pine, is a pine tree native to coastal areas of Japan (Kyūshū, Shikoku and Honshū) and South Korea.
It is called gomsol (곰솔) in Korean, hēisōng (黑松) in Chinese, and kuromatsu (黒松) in Japanese.
Pinus thunbergii, el pino japonés de Thunberg,[1] (sin.: Pinus thunbergiana; chino: 黑松; japonés: Kuromatsu; Kanji: 黒松) es una especie arbórea de la familia de las Pináceas. Se trata de un pino originario de las zonas costeras de Japón (Kyūshū, Shikoku y Honshū, pero no Hokkaidō) y Corea del Sur.[2]
El pino japonés de Thunberg puede llegar a la altura de 40 m, pero raramente alcanza este tamaño fuera de su zona de distribución natural. Las acículas están en fascículos de dos con una vaina blanca en la base, 7-12 cm de largo; los conos femeninos tienen una longitud de 4-7 cm, ecamosos, con pequeñas puntas en el extremo de las escamas, tardando dos años en madurar. Los conos masculinos tienen una longitud de 1-2 cm en macizos de 12-20 en las puntas del crecimiento en primavera. La corteza es gris en los árboles jóvenes y pequeñas ramas, cambiando al negro y plateado en ramas más grandes y el tronco; haciéndose bastante espesas en troncos de más edad.
Pinus thunbergii, el pino japonés de Thunberg, (sin.: Pinus thunbergiana; chino: 黑松; japonés: Kuromatsu; Kanji: 黒松) es una especie arbórea de la familia de las Pináceas. Se trata de un pino originario de las zonas costeras de Japón (Kyūshū, Shikoku y Honshū, pero no Hokkaidō) y Corea del Sur.
Thunbergi mänd (Pinus thunbergii) on männiliste sugukonda männi perekonda kuuluv okaspuu.
Taime looduslik levila on Jaapani ja Lõuna-Korea rannikualad.
Japaninmustamänty (Pinus thunbergii) on mäntylaji, joka kasvaa alkuperäisenä Japanin ja Etelä-Korean rannikkoseuduilla. Se on nimetty tieteellisesti ruotsalaisen Carl Peter Thunbergin (1743–1828) mukaan.
Japaninmustamänty muistuttaa ulkonäöltään paljon Etelä-Euroopassa esiintyvää mustamäntyä eli euroopanmustamäntyä (Pinus nigra). Laji voi kasvaa ainakin 20-metriseksi puuksi. Sen jäykät neulaset ovat 7–12 senttimetriä pitkiä. Muita lajituntomerkkejä ovat melko valkoiset talvisilmut, jotka ovat vaalealaitaisten suomujen peitossa. Vanhojen puiden kaarna on tummanharmaata ja syväuurteista. [2]
Japaninmustamäntyä kasvatetaan bonsaina.
Japaninmustamänty (Pinus thunbergii) on mäntylaji, joka kasvaa alkuperäisenä Japanin ja Etelä-Korean rannikkoseuduilla. Se on nimetty tieteellisesti ruotsalaisen Carl Peter Thunbergin (1743–1828) mukaan.
Japaninmustamänty muistuttaa ulkonäöltään paljon Etelä-Euroopassa esiintyvää mustamäntyä eli euroopanmustamäntyä (Pinus nigra). Laji voi kasvaa ainakin 20-metriseksi puuksi. Sen jäykät neulaset ovat 7–12 senttimetriä pitkiä. Muita lajituntomerkkejä ovat melko valkoiset talvisilmut, jotka ovat vaalealaitaisten suomujen peitossa. Vanhojen puiden kaarna on tummanharmaata ja syväuurteista.
Japaninmustamäntyä kasvatetaan bonsaina.
Pinus thunbergii
Le pin noir du Japon (Pinus thunbergii) est un arbre appartenant au genre Pinus et à la famille des Pinacées.
Son nom japonais est : クロマツ (黒松) kuro-matsu, littéralement : "pin noir".
Les pins noirs peuvent atteindre une hauteur de 40 m, mais atteignent rarement cette taille en dehors de leur aire de répartition naturelle. Les aiguilles sont en faisceaux de deux avec une gaine blanche à la base, de 7 à 12 cm de long ; les cônes femelles mesurent de 4 à 7 cm de long, sont écaillés, avec de petites pointes sur le bout des écailles et mettent deux ans à mûrir. Les cônes mâles mesurent 1 ou 2 cm de long et forment des touffes de 12 à 20 cm sur les sommets de la croissance printanière[2]. L'écorce est grise sur les jeunes arbres et les petites branches, devenant noire et plaquée sur les plus grandes branches et le tronc; devient assez épais sur les troncs plus âgés.
En raison de sa résistance à la pollution et au sel, c'est un arbre horticole populaire. Au Japon, il est largement utilisé comme arbre de jardin, à la fois formé comme Niwaki et non entraîné, devenant un arbre dominant. Les troncs et les branches sont formés dès le plus jeune âge pour être élégants et intéressants à voir. C'est l'un des sujets classiques du bonsaï, nécessitant une grande patience pendant de nombreuses années pour bien s'entraîner.
Pinus thunbergii est la plante hôte de la plante parasite Taxillus kaempferi, de la famille des Loranthacées.
Pinus thunbergii
Le pin noir du Japon (Pinus thunbergii) est un arbre appartenant au genre Pinus et à la famille des Pinacées.
Son nom japonais est : クロマツ (黒松) kuro-matsu, littéralement : "pin noir".
Niðfura (fræðiheiti: Pinus thunbergii[3][4]) er furutegund ættuð frá strandsvæðum Japan (Kyūshū, Shikoku og Honshū) og Suður Kórea.[5]
Niðfura getur náð 40 m hæð og 2m í þvermál, en nær því sjaldan nema á náttúrulegu útbreiðslusvæði sínu. Nálarnar eru tvær saman með hvíta hulsu neðan til, 7–12 sm langar, oftast undnar og dökkgrænar; Könglarnir eru 4 til 7 sm langir, með smáum göddum á enda hreisturskeljanna, þroskast á tvemur árum. Karlkönglarnir eru 1 til 2 sm langir, 12 til 20 saman á enda nývaxtar að vori. Börkurinn er grár á ungum trjám og minni greinum, en verður svartur og og skeljaður með aldri á stærri greinum og stofni; verður mjög þykkur á eldri stofnum.
Litningatalan er 2n = 24.[6]
Ín Norður Ameríku er lifun þess lítil vegna innfædds þráðorms: Bursaphelenchus xylophilus, sem er dreift af bjöllum. Í kjölfarið kemur sveppasýking sem dregur tréð fljótt til dauða. Þessi þráðormur er nú einnig kominn til Japans og ógnar tegundinni í heimkynnum hennar.
Vegna þols gegn mengun og salti hefur niðfura verið vinsæl í ræktun. Í Japan er það víða notað í görðum, bæði klippt til sem "Niwaki" (formað), og sem fullvaxið óklippt tré. Þetta er sígild bonsai tegund. Hún getur þrifist í mið Evrópu en er sjaldan notuð vegna hægs vaxtar og að hún þolir ekki blautan snjó.[7]
Fyrst var tegundinni lýst af Filippo Parlatore 1868.[8]
Fræðiheitið thunbergii er til heiðurs sænska læknisins, grasafræðingsins og landkönnuðarins Carl Peter Thunberg (1743-1825), sem var nemi hjá Carl von Linnaeus, og dvaldi hann 1775-78 í Batavia og Japan. Hann ritaði fyrstu flóru Japans þar sem hann ranglega greindi tegundina sem skógarfuru (Pinus sylvestris).[9][10]
Niðfura myndar náttúrulega blendinga með rauðfuru (Pinus densiflora): Pinus × densithunbergii.[11][7] Hún myndar einnig blendinga með svartfuru (Pinus nigra), en ekki með skógarfuru (Pinus sylvestris). Blendingarnir með rauð og svartfuru vaxa hraðar að minnsta kosti fyrstu árin en foreldrategundirnar.[10]
Lítið, tilklippt tré í Ichikawa, Chiba
Nærmynd af bol í Enoshima
Pinus thunbergii var. Thunderhead
Niðfura (fræðiheiti: Pinus thunbergii) er furutegund ættuð frá strandsvæðum Japan (Kyūshū, Shikoku og Honshū) og Suður Kórea.
Il pino nero giapponese (Pinus thunbergii Parl.) è un albero appartenente alla famiglia delle Pinaceae[2].
Il portamento è arboreo; la forma è a cono largo e l'albero può raggiungere i 30 metri di altezza.
La corteccia è di colore grigio e tende a spaccarsi in lamine dalla forma irregolare.
Le foglie, lunghe fino a 10 cm, sono aghiformi e rigide. Sono piuttosto fitte, portate da rami lisci di colore giallo-marrone e raggruppate in paia.
Gli strobili immaturi sono di colore verde o porpora, e diventano poi marroni una volta giunti a maturità. Possono essere lunghi fino a 7 cm e hanno una forma a uovo.
Gli sporofilli compaiono sui rami giovani all'inizio dell'estate e sono portati in grappoli separati; quelli femminili sono color rosso porpora mentre quelli maschili sono giallognoli.
Il Pinus thunbergii è originario degli habitat costieri della Cina settentrionale, della Corea e del Giappone.
Il pino nero giapponese (Pinus thunbergii Parl.) è un albero appartenente alla famiglia delle Pinaceae.
De Japanse zwarte den (Pinus thunbergii) is een boom uit de dennenfamilie (Pinaceae). Het oorspronkelijke verspreidingsgebied van deze den bestaat uit kustgebieden van Japan (Kyūshū, Shikoku en Honshū, maar niet Hokkaidō) en Zuid-Korea. De boom kan 40 m hoog worden, maar buiten het oorspronkelijk verspreidingsgebied wordt deze hoogte zelden bereikt. De soortaanduiding thunbergii verwijst naar Carl Peter Thunberg.
De naaldvormige bladen zijn 7-12 cm lang en groeien paargewijs. De kegels zijn 4-7 cm lang.
Door de grote weerstand tegen milieuverontreiniging en zout is dit een populaire boom voor de bosbouw. De Japanse zwarte den wordt toegepast als bonsai. In Noord-Amerika is de boomsoort op grote schaal slachtoffer van de nematode Bursaphelenchus xylophilus die door kevers wordt verspreid. Vervolgens krijgt een schimmel de kans, waarna de boom sterft. Deze nematode is per ongeluk ook in Japan terechtgekomen, waardoor deze soort nu ook in het oorspronkelijk verspreidingsgebied bedreigd wordt.
In Japan is de Japanse zwarte den bekend als 'Kuromatsu' (黒松). Naast de correcte naam Pinus thunbergii komt soms het synoniem Pinus thunbergiana voor.
Japanse zwarte den langs de weg
Naalden en kegels
Tekening uit Flora Japonica (1842)
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Pinus thunbergii op Wikimedia Commons. De Japanse zwarte den (Pinus thunbergii) is een boom uit de dennenfamilie (Pinaceae). Het oorspronkelijke verspreidingsgebied van deze den bestaat uit kustgebieden van Japan (Kyūshū, Shikoku en Honshū, maar niet Hokkaidō) en Zuid-Korea. De boom kan 40 m hoog worden, maar buiten het oorspronkelijk verspreidingsgebied wordt deze hoogte zelden bereikt. De soortaanduiding thunbergii verwijst naar Carl Peter Thunberg.
De naaldvormige bladen zijn 7-12 cm lang en groeien paargewijs. De kegels zijn 4-7 cm lang.
Door de grote weerstand tegen milieuverontreiniging en zout is dit een populaire boom voor de bosbouw. De Japanse zwarte den wordt toegepast als bonsai. In Noord-Amerika is de boomsoort op grote schaal slachtoffer van de nematode Bursaphelenchus xylophilus die door kevers wordt verspreid. Vervolgens krijgt een schimmel de kans, waarna de boom sterft. Deze nematode is per ongeluk ook in Japan terechtgekomen, waardoor deze soort nu ook in het oorspronkelijk verspreidingsgebied bedreigd wordt.
In Japan is de Japanse zwarte den bekend als 'Kuromatsu' (黒松). Naast de correcte naam Pinus thunbergii komt soms het synoniem Pinus thunbergiana voor.
Japanse zwarte den langs de weg
Naalden en kegels
Tekening uit Flora Japonica (1842)
Multimedia w Wikimedia Commons Sosna Thunberga (Pinus thunbergii Parlatore) – gatunek drzewa z rodziny sosnowatych (Pinaceae). Sosna Thunberga występuje w stanie dzikim w północnej Azji, Japonii i Korei. Powszechnie sadzona w USA ze względu na odporność na zasolenie i smog. W Polsce rzadko spotykana, przeważnie w arboterach lub ogrodach botanicznych. Ze względu na duże zanieczyszczenia powietrza populacje rosnące blisko miast koreańskich zagrożone są wyginięciem.
Drzewo jednopienne.
Rośnie na łagodnych, niskich wzgórzach, razem z wieloma innymi drzewami, w tym wiązem, jesionem i jodłą. Jest dominującą sosną na obszarach od wybrzeży do wysokości 1000 m n.p.m. Preferuje wilgotny klimat umiarkowany. Średnie temperatury letnie wynoszą od 24° do 29 °C. Toleruje zasoloną wodę, dzięki czemu może rosnąć na nadbrzeżnych piaskach. Wytrzymuje krótkotrwałe susze.
Pozycja gatunku w obrębie rodzaju Pinus[4]:
Sosna Thunberga prawdopodobnie jest blisko spokrewniona z sosną czarną i Pinus hwangshanensis.
Roślina umieszczona przez międzynarodową organizację IUCN w Czerwonej księdze gatunków zagrożonych w grupie gatunków niższego ryzyka (kategoria zagrożenia: LC)[2].
Sosna Thunberga (Pinus thunbergii Parlatore) – gatunek drzewa z rodziny sosnowatych (Pinaceae). Sosna Thunberga występuje w stanie dzikim w północnej Azji, Japonii i Korei. Powszechnie sadzona w USA ze względu na odporność na zasolenie i smog. W Polsce rzadko spotykana, przeważnie w arboterach lub ogrodach botanicznych. Ze względu na duże zanieczyszczenia powietrza populacje rosnące blisko miast koreańskich zagrożone są wyginięciem.
Pinus thunbergii é uma espécie de pinheiro originária do Velho Mundo, mais precisamente da região da Ásia.
Pinus thunbergii é uma espécie de pinheiro originária do Velho Mundo, mais precisamente da região da Ásia.
Сосна Тунберга — це вічнозелене дерево заввишки до 40 м, яке рідко досягає такого розміру за межами свого природного ареалу. Крона конічна. Стовбур у старих особин потовщений. Кора на молодих гілках і стовбурах молодих дерев спочатку зеленкувато-жовта, згодом стає жовтувато-коричневою та сірою, а з віком набуває темнішого, майже чорного, кольору.
Зимові бруньки овально-циліндричні, яйцеподібні або конічні, смолисті. Листки голчасті (глиця), зібрані попарно із спільною білою оболонкою біля основи, 7-12 см завдовжки, темно-зелені з білими цятками на кінчиках. На молодих пагонах пучки хвої спрямовані вгору. Глиця тримається на дереві протягом 2-3 років.
Чоловічі шишки 1-2 см завдовжки, зібрані по 12-20 на кінцях пагонів весняного приросту. Жіночі шишки 4-7 см завдовжки, на коротких черешках, лускаті, з маленькими цятками на кінчиках кожної луски, поодинокі або зібрані в колотівки по 2-3 штуки. Насінини тверді, спочатку сірувато-жовті, після достигання жовтувато-коричневі, з коротким крильцем.
Світлолюбна рослина, здатна виносити невелике затінення у полудень, відносно морозостійка — взимку витримує пониження температури до -23°C. Помірно посухостійка (хоча у природі поширена в зонах з вологим кліматом), солевитривала, віддає перевагу плодючим, помірно зволоженим, добре дренованим ґрунтам. Типовими біоценозами цього виду є мішані ліси, приморські скелі та пагорби. Цвітіння відбувається у квітні-травні, шишки достигають у жовтні наступного року.
Ареал виду охоплює прибережні райони японських островів Кюсю, Сікоку, Хонсю та Хоккайдо, а також прибережні райони Південної Кореї. За межами природного ареалу поширена в Північній Америці, втім, тут сосна Тунберга сильно вражається нематодою Bursaphelenchus xylophilus. Цей шкідник був занесений в Японію, через що під загрозою опинились й дикі популяції цих дерев.
Деревина цього виду використовується для виготовлення тари, паперу, шпал, стовпів. В Південній Кореї глиця сосни Тунберга обмежено застосовується при приготуванні печива і безалкогольних напоїв.
Цей вид досить високо цінується в лісовідновленні прибережних районів, оскільки здатен зростати на піщаних ґрунтах, непридатних для більш вибагливих дерев, крім того, він добре витримує солоні бризи. Завдяки щільній зонтикоподібній кроні сосна Тунберга розглядається як вітрозахисна рослина. Спроби з цією ж метою висаджувати сосну Тунберга у Новій Англії були невдалими через значне пошкодження дерев нематодами, тому в США вона представлена переважно у колекціях ботанічних садів.
Сосна Тунберга доволі поширена у декоративному садівництві як на батьківщині, так і за її межами завдяки своїй невибагливості та здатності легко формуватися. Якщо цьому дереву дозволяють рости природно, то воно сягає великих розмірів, а якщо крону формують, то воно не перевищує кількох метрів заввишки, що дозволяє милуватись його красою зблизька. Цей вид вважається одним з найкращих для створення бонсаїв, саме з нього радять починати роботу новачкам цього мистецтва.
A. Farjon. A Handbook of the World's Conifers. Koninklijke Brill, Leiden. — 2010.
Це незавершена стаття про родину Соснові.Pinus thunbergii là một loài thực vật hạt trần trong họ Thông. Loài này được Parl. miêu tả khoa học đầu tiên năm 1868.[1]
Pinus thunbergii là một loài thực vật hạt trần trong họ Thông. Loài này được Parl. miêu tả khoa học đầu tiên năm 1868.
Дерево высотой до 30 м с широкой кроной и диаметром ствола до 2 м. Кора чешуйчатая, серо-чёрная. Побеги оранжево-жёлтые. Почки вытянутые длиной 1,2—1,8 мм, беловатые. Хвоинки расположены по две в пучке, длиной 6—11 см и толщиной 1,5—2 мм. Живут на дереве до 3-х лет. Шишки яйцевидные, длиной 4—6 см и толщиной 3—4 см, коричневого цвета. Семена длиной 5 мм, с крылом. Опыление происходит с апреля по май, семена созревают через два года в октябре[3][4]. Образует естественные гибриды с японской красной сосной[5].
В хлоропластном геноме Pinus thunbergii отсутствуют все гены ndh, кодирующие НАДН-дегидрогеназный комплекс хлоропластов, который присутствует в пластомах большинства сосудистых растений и водорослей[6][7].
Естественный ареал вида охватывает прибрежные территории Японии и Южной Кореи южнее 37 градуса северной широты[5]. Теплолюбивый вид, часто морозоустойчив[3].
Древесина дерева используется редко[3].
|month= (справка) Дерево высотой до 30 м с широкой кроной и диаметром ствола до 2 м. Кора чешуйчатая, серо-чёрная. Побеги оранжево-жёлтые. Почки вытянутые длиной 1,2—1,8 мм, беловатые. Хвоинки расположены по две в пучке, длиной 6—11 см и толщиной 1,5—2 мм. Живут на дереве до 3-х лет. Шишки яйцевидные, длиной 4—6 см и толщиной 3—4 см, коричневого цвета. Семена длиной 5 мм, с крылом. Опыление происходит с апреля по май, семена созревают через два года в октябре. Образует естественные гибриды с японской красной сосной.
В хлоропластном геноме Pinus thunbergii отсутствуют все гены ndh, кодирующие НАДН-дегидрогеназный комплекс хлоропластов, который присутствует в пластомах большинства сосудистых растений и водорослей.
保全状況評価[1] LOWER RISK - Least Concern
分類 界 : 植物界 Plantae 門 : 裸子植物門 Pinophyta 亜門 : マツ亜門 Pinophytina 綱 : マツ綱 Pinopsida 亜綱 : マツ亜綱 Pinidae 目 : マツ目 Pinales 科 : マツ科 Pinaceae 属 : マツ属 Pinus 種 : クロマツ P. thunbergii 学名 Pinus thunbergii Parl. シノニム P. thunbergiana Franco[2]
和名 クロマツ、オマツ 英名 Japanese Black Pineクロマツ（黒松、学名：Pinus thunbergii）は、日本と韓国の海岸に自生するマツ属の1種である。別名はオマツ（雄松）。
樹高は、40 mに達することもあるが、自然の状態ではそこまで成長することはまれである。記録的な高さのクロマツとしては、「春日神社の松」（島根県隠岐郡布施村（現・隠岐の島町））の66 m、「緩木神社の松」（大分県竹田市。もと国の天然記念物）の60 m、「大日松」（茨城県大宮村（現・龍ケ崎市））の55 mなどがあったが、いずれも現存しない。
針葉は二葉で、7〜12 cmの長さで幅が1.5〜2 mm。球果は4〜7 cmの長さである。樹皮は灰黒色で厚く、亀甲状に割れ目が入りはがれる。
アカマツと比較して黒っぽい樹皮をしており、名前はこれによる。針葉もアカマツより硬く、枝振りも太いことから、別名「雄松（オマツ）」とも呼ばれる。一方、アカマツは「雌松（メマツ）」と呼ばれる。クロマツとアカマツの交じっている林では稀に雑種（アイグロマツ）が生じる。
品種として、タギョウクロマツ P. thunbergii f. multicaulis [3]がある、
日本では本州、四国、九州に分布し、国外では朝鮮南部の島嶼から知られる。北海道の海岸沿いや道路沿いにも植林されており、道南では北海道駒ヶ岳などで自生化が見られる。海岸の岩の上から砂浜海岸に広く見られ、特に砂浜のクロマツ林は白砂青松と呼ばれて景観として重視された。ただし、遷移の上では、砂地のクロマツ林は次第にタブ林などに置き換わるものと考えられている。クロマツ林は人為的管理によって維持されてきた面がある。クロマツの大木は往々にして岩礁海岸の岩頭にある。
日本では海岸線への植樹が古くから行われ、本来の植生や分布はよくわからなくなっている。
汚染と塩害に強いために、街路樹や防潮林に使われる。いわゆる浜にある松原はクロマツで構成される。また、一般的な園芸用樹種であり、古来から盆栽用の樹種としても使われている。
北米では、マツ材線虫病（カミキリを媒介者としたマツノザイセンチュウの寄生）のために、広い範囲で死滅している。続いて青変菌が侵入すると速やかに樹勢が衰え、枯死する。このマツノザイセンチュウは偶発的に日本へも侵入し、クロマツ林に打撃を与えている。 新(梢)芽にマツノタマバエが産卵すると、新芽は茶色に枯れてしまう。２～３年連続して寄生されると緑の葉はなくなり、やがては松林全体が茶色に変色し、枯れてしまう。発芽した苗も寄生されるので、松は完全に駆逐される。幼虫は新梢内に寄生するので、専門家でもマツ材線虫病との区別ができない。 茶色に枯れた松の枝先を初夏に採集すれば容易に区別出来る。
クロマツ（黒松、学名：Pinus thunbergii）は、日本と韓国の海岸に自生するマツ属の1種である。別名はオマツ（雄松）。
곰솔(학명: Pinus thunbergii)은 해송(海松)·흑송(黑松)·검솔·숫솔·완솔이라고도 하는데, 줄기와 가지가 검은 빛을 띠는 소나무속의 종이다. 일본과 한반도 중부 이남 해변이나 해안 산지에서 잘 자란다. 늘푸른·바늘잎·큰키나무이다.
껍질은 흑갈색이고 겨울눈은 회백색이다. 잎은 짧은 가지 위에 2개씩 나며 길이 9-14센티미터, 폭 1.5밀리미터로 소나무 잎보다 굵은 편이다. 꽃은 암수 한 그루이며, 수꽃 송이는 긴 타원형, 길이 1.5센티미터로 각 비늘 조각 안에 2개의 꽃밥이 있다. 암꽃 송이는 난형에다 자색이며 새순 위에 붙는다. 구과를 이루며, 구과의 길이 45-60밀리미터, 지름 30-40밀리미터, 실 편은 은 50-60개, 실 편 돌기는 뾰족하지 않다. 관상용으로 심기도 하며 목재는 건축재, 침목, 선박, 펄프재 등으로 이용한다.
4월 말경에 곰솔의 가지 끝에는 막대기 모양의 잎이 길게 자라는데, 그 끝에는 1개 내지 몇 개의 암적색을 띤 작은 타원형 암꽃(구화)이 달린다. 한편, 어린 가지의 밑부분에는 이보다 큰 타원형의 황색 수꽃이 뭉쳐져 있다. 암꽃은 육질의 비늘 조각(종린)이 나선 모양으로 밀생되어 있는데, 그 각각에는 2개씩의 밑씨가 생긴다. 이때 비늘조각 1개는 각기 1개의 대포자엽이거나 또는 1개의 암꽃이라고 생각된다. 한편, 수꽃은 많은 수술(소포자엽)이 나선 모양으로 배열되어 있는데, 각 수술에는 2개씩의 꽃가루 주머니(소포자낭)가 있다.
꽃가루주머니에서 갓 방출된 꽃가루는 2개의 전엽체 세포와 꽃가루관핵 및 생식 세포의 4개 세포로 이루어져 있다. 꽃가루는 5월 초에 바람에 날려 암꽃에 닿아 구화의 비늘조각 사이에서 분비된 물방울에 붙게 된다. 그리하여 물방울이 마르면서 꽃가루가 비늘조각 사이로 빨려 들어가 밑씨의 주구에 이르면 마침내 수분이 이루어지게 된다. 수분이 된 꽃가루는 그대로 1년을 지낸 후, 이듬해 5월 초가 되면 꽃가루관을 뻗어서 주심에 이른다. 생식세포는 꽃가루관 속에서 자루 세포와 정모 세포로 분열하며, 정모세포는 다시 분열하여 2개의 정핵을 만든다.
한편, 비늘 조각의 표피 밑에 있는 1개의 세포는 감수분열을 하여 세로로 배열된 4개의 대포자가 되는데, 그중 가장 밑에 있는 1개만이 남고 다른 3개는 퇴화된다. 남은 대포자는 다시 그 안에서 핵분열을 되풀이하여 약 250개의 핵을 만드는데, 이 핵들은 주변에 모여서 포자벽을 따라 배열된다. 그 후 격벽이 만들어지면 다세포가 된다. 이와 같이 형성된 암 배우체의 주구 가까운 곳에는 3~5개의 장란기가 생기며, 약 5일이 지나면 수정이 이루어진다.
꽃가루관은 주구를 지나 주심의 장란기에 이르면 정핵을 방출하는데, 그 중 1개가 난자와 합체하게 된다. 이와 같이 형성된 접합자의 핵은 2회 분열하여 4핵이 된 후 주병 쪽 끝으로 이동하고, 그 곳에서 다시 분열하여 8핵이 되는데, 이것은 위·아래의 두 층으로 나뉘어서 8개의 세포가 형성된다. 그 후 이들은 다시 분열하여 4층으로 배열된 세포층이 되며, 그 가장 위층은 크게 부풀어 접합자 벽이 되고, 두 번째 층은 로제트 세포, 세 번째 층은 배자루가 되며, 가장 아래층은 분열하여 2차 배자루 세포와 배의 본체를 이루는 세포가 된다. 여기서 4개의 배세포는 각각 1개씩의 배를 만들므로 결국 1개와 장란기에서는 4개의 배가 생기는데, 때로는 로제트 세포가 배를 만들기도 한다. 또한, 주심 속에는 3-5개의 장란기가 만들어지므로 전체적으로 보면 밑씨는 20개 정도의 배를 만드는 셈이다. 이것을 '다배 현상'이라고 한다. 그러나 1개의 씨 속에서 성숙하는 배는 단지 하나뿐이며, 나머지 것들은 모두 생장 도중에 퇴화한다. 그 후, 배가 성숙하면 겉씨식물에서는 몇 개의 떡잎이 형성된다. 그 때문에 겉 씨 식물과 속씨식물을 구별하지 못하였던 시대에는 겉 씨 식물을 떡잎이 여러 장이라고 하여 쌍떡잎류로 취급하기도 하였다. 한편, 수정이 이루어질 무렵의 해송 암꽃은 녹색을 띠면서 길이 2 센티미터 정도로 비대해 있다가, 12월 경이 되어 씨가 익으면 이 구화(이 무렵에는 구과로 되어 있다.)의 비늘 조각이 벌어지면서 씨가 방출된다. 이 씨는 날개를 가지고 있어서 바람에 의해 멀리까지도 날아갈 수 있다. 이와 같이 수분이 이루어진 후 씨가 성숙되기까지에는 약 1년 반이라는 시간이 걸린다.
곰솔이라는 이름은 잎이 억세어 곰털 같다고 한 데서 유래되었다는 설도 있지만, 검은 소나무라는 뜻에서 유래된 것을 추정된다. 즉 곰이란 말의 처음 형태는 거머(검)이다. 거머는 곰이 검은색을 가진 동물인 데서 유래된 것이다. 거머는 고모->곰으로 변해 오늘날에는 일반적으로 동물 곰을 가리키는 말로만 쓰이지만 옛말에는 검다는 뜻의 접두어로도 쓰였기 때문이다. 그러므로 곰솔은 흑송이 검솔을 거쳐 곰솔로 된 것으로, 나무껍질이 검은색인 데서 유래된 것으로 추정된다.
대한민국의 천연기념물로 지정된 곰솔은 다음과 같다.
해제된 천연기념물
