Viburnum opulus ye una especie de parrotal perteneciente a la familia Adoxaceae.
Ye un parrotal caducifoliu qu'algama los 4-5 m d'altor. Les fueyes son opuestes, trilobulaes de 5-10 cm de llargor y anchu, con base arrondada y marxes serraos. Les flores son hermafrodites de color blancu producíes en corimbos de 4-11 cm de diámetru nel visu de los tarmos. El frutu ye una drupa globosa de 7-10 mm de diámetru conteniendo una sola grana. Les granes son comíes polos páxaros que la esvalixen.
Ye nativa d'Europa y Asia. Dellos botánicos rellacionar cola especie americana Viburnum trilobum como una variedá d'ella como Viburnum opulus var. americanum Aiton, o como subespecie , Viburnum opulus subsp. trilobum (Marshall) R.T.Clausen.
Utilizar na medicina tradicional como un tónicu cardiacu. La corteza, emplegar na medicina herbaria. Úsase en forma d'estractu fluyíu, tintura concentrada y mestranzu compuestu, pa usu como un sedante nerviosu y antiespasmódico nel asma y la histeria.[1]
Contién glucósidos, derivaos de saligenina, como salicina, similares a los atopaos nos xéneros Salix y Populus; acedu oxálico, ácidu cítricu, acedu málico, acedu valeriánico y acedu salicílicu; cumarines como escopoletol y esculetol; aceite esencial, salicina o salicósido, almidón, pentosanos y taníns.[2]
Viburnum opulus describióse por Carlos Linneo y espublizóse en Species Plantarum 1: 268. 1753.[3]
Viburnum: nome xenéricu del nome clásicu llatín d'una especie d'esti xéneru, Viburnum lantana, llamada'l "árbol caminante".[4]
opulus: epítetu llatín ;Variedaes:
A lo llargo de la hestoria apaecieron dellos nomes sinónimos:[5]
Cultívase como una planta ornamental poles sos flores y frutos. Los frutos son comestibles en pequeñes cantidaes, teniendo un gustu acedu y puede utilizase pa faer mermelaes, sicasí si comer en grandes cantidaes puede causar vultures y fories.
Aleluyos, barbatilla, bola de nieve, bola d'oru, borlones, falopu de nieve, corcovanos, flor del Mundu, gebre, geldre, guelde, gueldre, mundín, mundinos, mundu, mundos, rocela, rodela, rosa de Gueldres, rosal de Gueldres, sabuco-rosa, sabugu rodel, sauco acuáticu, sauco acuáticu globosu, sauco d'agua, sauco palustre, sauco real, sauco rodel, sauquillo, verdedurillo.[6]
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Botánica, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. Viburnum opulus ye una especie de parrotal perteneciente a la familia Adoxaceae.
[1]Adi başınağacı (lat. Viburnum opulus L.)[2] - başınağacı cinsinə aid bitki növü.[3]
Yarpaqları qarşı-qarşıya düzülmü uzunluğu 5-12 sm-dir, dəyirmi və ya yumurtaşəkilli-dəyirmidir, yuxarı yarısında üç bölümlü və bundan başqa iri kəsilmiş -dişli olub, çılpaqdır, qaidə hissəsində xırda qılşəkilli yalançı zoğları vardır. Saplaları çılpaqdır, yuxarı hissədə oturaq vəziciklidir, aşağı hissədə isə vəziciklər oturaq deyil, ayaqcıq üzərindədir.[4]
Çiçəkləri ağ rəngli, ətirli olub, iri, sıx olmayan qalxanaoxşar yastı çiçək qrupunda toplanmışdır, orta çiçəkləri kiçik, ikicinsli düzgün olub, qıfaoxşar-zınqırovvari tacı vardı, kənar çiçəklər isə bar verməyən, iriləşmiş ağappaq çarxşəkilli bölümlü tacı vardır.[4]
Meyvələri giləmeyvəyə bənzər olub, lətli, ovaldır, parlaq-qırmızı rəngdədir, dadı acıdır, diametri 8-10 mm-dir. Toxumları təkdir və yastıdır.[4]
May-İyun[4]
Avqust-Sentyabr[4]
Kseromezofitdir, meşə-kol və sahilyanı bitkilik tiplərində rast gəlir. Əsasən meşə və meşə kənarlarında, kolluqlarda və çay kənarlarında seyrək bitir.
Flavonoid, saponin, kumarin, K və C vitaminləri, karotin, piyli və efir yağları, steroid, aşı maddələri, antosian və qətranla
zəngindir.
Adi başınağaci farmakopeyaya daxil olan ofisinal dərman bitkisidir. Elmi, praktiki, eksperimental və xalq təbabətində, habelə homeopatiyada, farmakologiyada və baytarlıqda tətbiq edilir. Əsasən mədə və onikibarmaq bağırsaq xorası, bronxial astma, qaraciyər, dəri-zöhrəvi, böyrək, babasil, epilepsiya, anemiya, nevroz xəstəlikləri, soyuqdəymə, öd və sidik kisəsi daşları, qanaxmalar zamanı istifadə olunur. Kardiotonik, sedativ, hipotenziv, ağrıkəsici, şualanmadan qoruyucu, protistosid, antihelmint, antibakterial, qanqatılaşdırıcı və s. təsirə malikdir.
Təzə meyvələrin tərkibində acı qlikozid viburin olduğu üçün, yeməklərdə istifadə edildikdə bəzən ürəkbulanma və qusma hissi əmələ gətirir. Mədə və onikibarmaq bağırsaq xorası, böyrək və pankreatit xəstəliklərinin kəskin dövründə, eləcə də podaqrada istifadə etmək olmaz. Trombofiliyalı xəstələr təzə meyvələri ehtiyatla və az miqdarda qəbul etməlidir.
Müalıcə məqsədi ilə bitkinin meyvələri, yarpaqları, çiçəkləri, qabığı, toxumları və budaqları istifadə edilir.
Cövhər, şirə, və spirtli ekstraktlar.
Samur-Şabran oval., BQ (Quba), BQ şərq, BQ qərb, KQ şimal, KQ mərkəz, Lənk. dağ. Orta dağ qurşağına qədər.[4]
Meşələrdə, çayların sahilində, kolluqlar arasında, meşə sahələrində, səpələnmiş halda rast gəlinir.[4]
Dərman bitkisidir. Qabığında aşı maddəsi vardır. Dekorativ koldur.[4]
Adi başınağacı (lat. Viburnum opulus L.) - başınağacı cinsinə aid bitki növü.
Yarpaqları qarşı-qarşıya düzülmü uzunluğu 5-12 sm-dir, dəyirmi və ya yumurtaşəkilli-dəyirmidir, yuxarı yarısında üç bölümlü və bundan başqa iri kəsilmiş -dişli olub, çılpaqdır, qaidə hissəsində xırda qılşəkilli yalançı zoğları vardır. Saplaları çılpaqdır, yuxarı hissədə oturaq vəziciklidir, aşağı hissədə isə vəziciklər oturaq deyil, ayaqcıq üzərindədir.
L'aliguer[1] o aliguer matoner (Viburnum opulus) és un arbust de la família de les adoxàcies.
És un arbust caducifoli típic dels boscos humits, present a la Catalunya humida, on creix fins a una altura de 1.600 m.
Té flors blanques i baies vermelles. Les baies són molt àcides. Són innòcues en petites quantitats, però poden tenir un efecte tòxic ingerides en grans quantitats o preses de manera habitual.[2]
Bola de neu, mató de monja, matoner, matons, merda de gat, pom de neu, rosa del vent, saüc doble.[3]
L'aliguer o aliguer matoner (Viburnum opulus) és un arbust de la família de les adoxàcies.
Planhigyn blodeuol bychan, lluosflwydd yw Gwifwrnwydd y gors sy'n enw gwrywaidd (hefyd: Corswigen, Gwifwrnwydd y Goes, Rhosyn y Gau-ysgawen, Ysgawen y Gors). Mae'n perthyn i'r teulu Adoxaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Viburnum opulus a'r enw Saesneg yw Guelder rose. Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn: Corswigen, Gwifwrnwydd y Goes, Rhosyn y Gau-ysgawen, Ysgawen y Gors. Mae'n frodorol o Ewrop, gogledd Affrica a chanol Asia.[1]
Mae'n blanhigyn collddail 4–5 m (13–16 tr) o uchder. Tyf y dail gyferbyn a'i gilydd bob yn ail, 5–10 cm (2–4 mod) o hyd a lled, gyda'r ymylon yn ddanheddog (ac yn debyg i ddail y fasarnen); ceir blodau bychan gwyn tua 1.5–2 cm o ddiametr, gyda phum petal yr un.
Planhigyn blodeuol bychan, lluosflwydd yw Gwifwrnwydd y gors sy'n enw gwrywaidd (hefyd: Corswigen, Gwifwrnwydd y Goes, Rhosyn y Gau-ysgawen, Ysgawen y Gors). Mae'n perthyn i'r teulu Adoxaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Viburnum opulus a'r enw Saesneg yw Guelder rose. Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn: Corswigen, Gwifwrnwydd y Goes, Rhosyn y Gau-ysgawen, Ysgawen y Gors. Mae'n frodorol o Ewrop, gogledd Affrica a chanol Asia.
Mae'n blanhigyn collddail 4–5 m (13–16 tr) o uchder. Tyf y dail gyferbyn a'i gilydd bob yn ail, 5–10 cm (2–4 mod) o hyd a lled, gyda'r ymylon yn ddanheddog (ac yn debyg i ddail y fasarnen); ceir blodau bychan gwyn tua 1.5–2 cm o ddiametr, gyda phum petal yr un.
Kalina obecná (Viburnum opulus L.) je keř s plochými nebo kulovitými vrcholíky bílých, nazelenalých nebo narůžovělých květů. Roste u nás ve vlhkých křovinách a listnatých lesích a často se také pěstuje jako okrasný keř, zejména ve formě s kulovitými květenstvími sterilních květů.
Druh se vyskytuje v celé Evropě, západní a severní Asii. Viburnum opulus L. subsp. opulus roste ve střední Evropě od rovin po Alpy v nadmořské výšce do 1000 metrů. Většinou se nachází na vlhkých stanovištích, v houštinách, březích potoků, řek a jezer a na lesních okrajích. Druh se volně vyskytuje i v Severní Americe, kam byl zavlečen.
Kalina obecná je až 4 m vysoký keř s troj- až pětilaločnými řapíkatými listy se špičatými, tupě zubatými laloky. Listy jsou na líci lysé, na rubu pýřité, opadavé. Kvete od května do července, květenství jsou bohaté koncové vrcholíky o průměru 5–8 cm s bílými nebo narůžovělými, souměrnými, pětičetnými květy. Vnitřní květy jsou zvonkovité, drobné, 4–5 mm v průměru. Nápadnější okrajové květy jsou bílé a neplodné, o průměru 15–25 mm. Plody jsou jednosemenné, lesklé a červené peckovice, které zůstávají na keři až dlouho do zimy.[1] Jsou nahořklé a obsahují nebezpečné toxické látky.
Zahradní formy mívají kulovité vrcholíky pouze neplodných bílých květů.
Druh se pěstuje jako okrasná rostlina pro výrazné kvetení a barevné plody. Roste nejlépe na vlhkých, mírně zásaditých půdách, ale dobře snese většinu půd. Bylo vyšlechtěno několik kultivarů, k nejznámějším patří 'Roseum' (synonyma 'Sterile', 'Snowball'). Tento kultivar má květy pouze sterilního typu, netvoří plody. Květenství uvedeného kultivaru vypadá spíše kulovité. Keř lze pěstovat jako živý plot nebo jako součást skupinových výsadeb. Řez snáší dobře.
Lék z kůry je uváděn jako spasmolytikum, zejména při menstruačních bolestech. Plody se podle některých zdrojů osvědčily i při léčbě žaludečních vředů a zevně při léčbě ekzémů a vyrážek.[2] Bobule jsou obvykle sklízeny na jaře nebo po prvním mrazu; použity mohou být jen tehdy, když jsou zralé.
Plody obsahují velmi nebezpečné toxické látky: kumariny, které působí jako antikoagulanty, a širokou škálu dalších toxických látek.[2] V ČR je kalina obecná považována za jedovatou rostlinu, stejně jako jiné druhy rodu.
Květ kultivaru kaliny obecné 'Sterile'
Kultivar 'Sterile', habitus
Plody na keřích jsou výrazné během zimy, především v kontrastu ke sněhu
Plody
Kalina obecná byla ve východní Evropě mimořádně oblíbená, patrně kvůli jasně červeným plodům (v bulharštině se nazývá "červená", v polštině "korálová"). Na Ukrajině a v Rusku se vyskytuje v lidovém umění na výšivkách i v lidových písních. Ukrajinci ji považují za svůj národní symbol.[zdroj?]
Obrázky, zvuky či videa k tématu kalina obecná ve Wikimedia Commons
Kalina obecná (Viburnum opulus L.) je keř s plochými nebo kulovitými vrcholíky bílých, nazelenalých nebo narůžovělých květů. Roste u nás ve vlhkých křovinách a listnatých lesích a často se také pěstuje jako okrasný keř, zejména ve formě s kulovitými květenstvími sterilních květů.
Almindelig Kvalkved (Viburnum opulus) - ofte blot kaldt Kvalkved - er en op til 5 meter høj busk, der vokser vildt i hegn, skov og krat. Hele busken, inklusive de fristende, røde bær, er giftig. Blomsterne søges gerne af insekter. De røde bær ædes først af fugle langt hen på vinteren. Den har nedliggende grene, der let slår rod.
Kvalkved er en løvfældende busk med en stivgrenet, åben vækstform. Hovedgrenene er oprette, mens sidegrenene er udbredte til overhængende. Barken er først lysebrun og glat. Senere bliver den lysegrå med enkelte, spredte barkporer. Knopperne er modsatte, runde, glatte og røde.
Bladene er ægformede og 3-5 lappede med bugtet rand. På den røde bladstilk ses op til syv grove nektarkirtler. Bladoversiden er lysegrøn, mens undersiden er behåret og grågrøn. Høstfarven er rød. Den blomstrer efter løvspring i juni. Blomsterne er samlet i skærme, hvor randblomsterne er store, men golde, og midterblomsterne er små, men frugtbare. De røde, klare bær modner godt, og frøene spirer villigt.
Rodnettet er kraftigt, vidt udbredt og danner rodfilt.
Højde x bredde og årlig tilvækst: 4 × 3 m (40 × 30 cm/år).
Kvalkved danner underskov og skovbryn i blandede løvskove på våd og mineralrig bund overalt i Europa. Den trives bedst på fugtig næringsrig jord, men kan i øvrigt gro på næsten alle jordtyper. Den trives både i meget lys og i halvskygge, tåler vind og frost.
I Danmark findes den hist og her på Øerne og i Østjylland.
Kvalkved tåler beskæring godt. Den er velegnet i skovbryn og vildtplantninger.
Almindelig Kvalkved (Viburnum opulus) - ofte blot kaldt Kvalkved - er en op til 5 meter høj busk, der vokser vildt i hegn, skov og krat. Hele busken, inklusive de fristende, røde bær, er giftig. Blomsterne søges gerne af insekter. De røde bær ædes først af fugle langt hen på vinteren. Den har nedliggende grene, der let slår rod.
Der Gewöhnliche Schneeball (Viburnum opulus), auch Gemeiner Schneeball, Herzbeer, Blutbeer, Dampfbeere, Drosselbeerstrauch, Geißenball, Glasbeere, Schlangenbeere, Wasserholder, Wasser-Schneeball genannt, ist eine Pflanzenart aus der Gattung der Schneebälle (Viburnum) in der Familie der Moschuskrautgewächse (Adoxaceae). Er ist in Eurasien weit verbreitet und wird als Ziergehölz verwendet.
Der Gewöhnliche Schneeball wächst als sommergrüner Strauch und kann Wuchshöhen von 1,5 bis 6 Meter erreichen. Die 4 bis 6 mm lang gestielte Winterknospe besitzt zwei Paare verwachsener, kahler Knospenschuppen, wobei die inneren häutig und an ihrer Basis röhrig verwachsen sind.
Die dünne bis dicke Borke kann korkig sein. Die im ersten Jahr stumpf-kantigen[1] Zweige besitzen eine grünlich-braune oder manchmal rötliche, kahle bis flaumig behaarte Rinde mit auffällig erhabenen Lentizellen. Die ab dem zweiten Jahr stielrunden Zweige besitzen eine gelbliche oder rot-braune sowie kahle Rinde mit verstreut angeordneten, kleinen, gerundeten Lentizellen.
Die immer gegenständig angeordneten Laubblätter sind in Blattspreite und Blattstiel gegliedert. Der grüne oder rötliche, kräftige Blattstiel ist 1 bis 5 cm lang, kahl oder flaumig behaart und besitzt nahe seiner Basis zwei bis vier oder mehr scheibenförmige Drüsen. Die pergamentartigen Blattspreiten sind bei einer Länge von 6 bis 12 cm und einer Breite von 5 bis 10 cm im Umriss kreisrund-eiförmig bis breit-eiförmig oder verkehrt-eiförmig mit gerundetem, gestutztem oder leicht herzförmigem Spreitenboden und sie sind meist drei-, selten fünflappig. Der Endlappen ist oft am größten und die Seitenlappen spreizen manchmal nach außen. Die Enden der Blattlappen sind spitz. Der Blattrand ist unregelmäßig gezähnt. Die Blattflächen sind von Anfang an auf beiden Seiten gleich grün gefärbt. Auf der Blattunterseite befinden sich abspreizende Haare besonders auf den Blattadern. Die Blattoberseite ist weitgehend kahl. Es liegt Handaderung vor. Die Mittelader ist auf der Blattunterseite erhaben. Die Blattadern sind gerade oder leicht gebogen, verzweigt und enden in den Blattzähnen. Die Laubblätter im oberen Bereich der Zweige sind oft schmaler und länger, sowie elliptisch bis länglich-lanzettlich und ungelappt bis schwach dreilappig oder ein wenig gekerbt; ihre Blattlappen sind mehr oder weniger ganzrandig und der Mittellappen ist verlängert, die Seitenlappen sind kurz. Die Laubblätter an den Zweigenden sind manchmal ungelappt. Die zwei haltbaren Nebenblätter sind bei einer Länge von 1 bis 5 mm pfriemförmig.
Die Blüten erscheinen nach den Laubblättern und die Blütezeit reicht in China von Mai bis Juni und in Mitteleuropa von Mai bis August. Der endständige Blütenstandsschaft ist kräftig, kahl oder flaumig behaart und 2 bis 5 cm lang. In einem zusammengesetzten, trugdoldigen Gesamtblütenstand, der einen Durchmesser von 5 bis 12 cm aufweist, stehen zymöse Teilblütenstände zusammen. Die hinfälligen Trag- und Deckblätter sind laubblattartig, grün, lanzettlich und kahl oder spärlich behaart. Am ersten Nodium der Blütenstandsachse stehen sechs bis acht kahle oder mit einfachen Haaren versehene „Strahlen“ (Verzweigungen), die fünf bis zehn lang gestielte, große sterile, wohlriechende Randblüten tragen; sie befinden sich im Blütenstand außen und dienen als auffälliger Schauapparat. Bei der Sorte 'Roseum' enthält der Blütenstand nur sterile, große Blüten. An den „Strahlen“ zweiter und dritter Ordnung befinden sich sehr kurz gestielte, deutlich kleinere, nicht duftende, fruchtbare (fertile) Blüten; sie befinden sich im Blütenstand in der Aufsicht innen.
Die Blüten sind fünfzählig mit doppelter Blütenhülle. Die fünf grünen, kahlen Kelchblätter sind zu einer verkehrt-konischen etwa 1 mm langen Kelchröhre verwachsen, die in fünf bei einer Länge von etwa 0,6 mm dreieckigen Kelchzähnen mit stumpfer Spitze enden; dies ist bei den sterilen und fertilen Blüten etwa gleich. Bei den sterilen Blüten sind die fünf weißen Kronblätter verwachsen und die fünf ungleichen Kronlappen sind breit verkehrt-eiförmig mit gerundetem oberen Ende; insgesamt bilden sie eine auffällige Krone mit einem Durchmesser von 1,3 bis 2,5 cm. In den sterilen Blüten ist kein Gynoeceum und Androeceum entwickelt. Bei den fertilen Blüten sind die fünf weißen Kronblätter zu einer 1 bis 2 mm langen Kronröhre verwachsen und die fünf etwas ungleichen, außen kahlen und innen flaumig behaarten Kronlappen sind bei einem Durchmesser von fast kreisförmig sowie ausgebreitet bis zurückgebogen mit gerundem oberen Ende und glattem Rand; insgesamt bilden sie eine Scheibe mit einem Durchmesser von 4 bis 5 mm. Es ist nur der äußere Kreis mit fünf fertilen Staubblättern vorhanden. Die dünnen, etwa 4 mm lang Staubfäden sind nahe der Basis der Blütenkrone inseriert und überragen diese deutlich. Die gelblich-weißen oder purpurfarbenen Staubbeutel sind etwa 1 mm lang. Der halbunterständige Fruchtknoten ist dreikammerig, aber nur eine Fruchtknotenkammer ist fertil und sie enthält nur eine Samenanlage. Der kurze Griffel endet in einer zweilappigen Narbe und überragt den Blütenkelch etwas.
Die kahle, beerenähnliche Steinfrucht besitzt sowohl eine gerundete Basis als auch Spitze und enthält nur einen Steinkern. Der Steinkern ist bei einem Durchmesser von 8 bis 10 (selten bis zu 12) mm fast kreisförmig und abgeflacht mit abgerundetem oberen Ende. Die Früchte reifen in Mitteleuropa von August bis November, in China zwischen September und Oktober, und färben sich zuerst gelb und dann rot.
Die Chromosomengrundzahl beträgt x = 9; es liegt Diploidie vor, 2n = 18. Dies gilt auch für die Unterarten Viburnum opulus subsp. calvescens und Viburnum opulus subsp. trilobum sowie für die Sorte „Roseum“.[2]
Der Gewöhnliche Schneeball ist ein winterkahler Strauch und ein Intensiv- und Flachwurzler mit VA-Mykorrhiza.[3]
Die Blütenstände sind homogame, schüsselförmige „Scheibenblumen“. Die sterilen Randblüten sind stark vergrößert und dienen als Schauapparat. Der Nektar wird in den fertilen Blüten offen dargeboten. Bestäuber sind Insekten verschiedener Arten (außer Schmetterlingen), besonders Fliegen, die ähnlich wie bei den Doldenblütlern auf dem Blütenstand umherlaufend die Bestäubung vollziehen. Auch spontane Selbstbestäubung ist erfolgreich.[3]
Die Fruchtreife der beerenähnlichen Steinfrucht liegt zwischen August und November. Die Früchte sind Wintersteher mit Verdauungsverbreitung. Sie werden von manchen Vögeln, z. B. von Drosseln, gemieden, aber von anderen Vögeln im Laufe des Winters gefressen. Die zerquetschten Früchte haben einen deutlichen Schweißgeruch.[3]
Eine vegetative Vermehrung kann erfolgen, weil tief in die Erde gesteckte Zweige von selbst anwachsen.[3]
Der Gewöhnliche Schneeball (Viburnum opulus L. subsp. opulus) ist in ganz Europa, West- und Nordasien verbreitet. Als Neophyt kommt Viburnum opulus subsp. opulus auch in Teilen Nordamerikas vor.
Viburnum opulus L. subsp. opulus ist in Mitteleuropa von den Ebenen bis in den Alpen in Höhenlagen von etwa 1000 Metern zu finden. In den Allgäuer Alpen steigt diese Sippe bis zu einer Höhenlage von 1100 Metern auf.[5] Der Gewöhnliche Schneeball ist vor allem an feuchten Gebüschen, Ufern von Bächen, Flüssen und Seen sowie an Waldrändern anzutreffen. Er ist in Mitteleuropa eine Charakterart des Salici-Viburnetum opuli aus dem Berberidion-Verband, kommt aber auch in Gesellschaften der Ordnung Prunetalia oder der Verbände Salicion cinereae oder Alno-Ulmion vor.[6]
Die Erstbeschreibung von Viburnum opulus erfolgte 1753 durch Carl von Linné in Species Plantarum, Band 1, S. 268.[7][8][9] Synonyme für Viburnum opulus L. sind: Opulus vulgaris Borkh. in Roem. nom. illeg., Opulus lobatofolia Gilib. nom. invalid., Viburnum lobatum Lam. nom. illeg., Viburnum glandulosum Salisb. nom. illeg., Opulus palustris Gray nom. illeg., Opulus glandulosus Moench.
Viburnum opulus ist eine von etwa fünf bis sechs Arten der circumboreal verbreiteten Sektion Opulus innerhalb der Gattung Viburnum.[10]
Von der Art Viburnum opulus gibt es zwei oder drei Unterarten. Sie werden von manchen Autoren auch als Arten angesehen.[11]
Rinde, Blätter und unreife Früchte enthalten Oxalate, Saponine, Gerbstoffe, Bitterstoffe, Pectin und das Glykosid Viburnin.
Der Schneeball hat als Giftpflanze den Toxizitätsgrad „giftig“,[12] den beispielsweise auch das Echte Johanniskraut hat.[13] Über die Giftigkeit der Beeren finden sich in der Literatur widersprüchliche Angaben (schwach giftig bis giftig).[14]
Die Droge aus der Rinde wird bis heute als krampflösendes Mittel, insbesondere bei Menstruationsbeschwerden, arzneilich verwendet.[15]
Die Früchte sind gekocht für Marmelade oder Gelee verwendbar. In Teilen Osteuropas werden die reifen Früchte auch roh gegessen.
In osteuropäischen Ländern werden die roten Früchte gegen Erkältung in heißem Wasser zerdrückt und mit Honig gesüßt getrunken. Sie werden im Herbst auf allen kleinen Märkten verkauft. Die Früchte werden üblicherweise nach dem ersten Frost geerntet und gelten erst dann als reif, vermutlich werden Giftstoffe durch Gefrieren abgebaut. Außerdem kristallisiert bei Frost Fruchtzucker aus, der den ansonsten stark säuerlich-bitteren Geschmack überdeckt.
Der Name Dampfbeere kommt daher, dass früher die Früchte, auch in Mitteleuropa, in der Volksmedizin als Mittel gegen den „Dampf“, wie man Asthma und Atemnot seinerzeit nannte, verwendet wurden.[16]
Vor allem in der Türkei und besonders in der zentralanatolischen Stadt Kayseri werden die Früchte in Fässern mit Leitungswasser eingelegt. Das Wasser in den Fässern wird alle 2 Wochen einmal ausgetauscht. Nach gut einem Monat sind die Früchte fertig eingelegt und werden dann vor allem im Sommer ausgepresst und mit Wasser und Zucker zu einem wohlschmeckenden Erfrischungsgetränk Gilaboru vermischt. Diesem Getränk wird eine heilende Wirkung bei Nierensteinen nachgesagt.
Der Gewöhnliche Schneeball wird auch als Zierpflanze in den gemäßigten Gebieten in Gärten und Parks verwendet. Hierbei kommt oft die Sorte „Roseum“ (Syn.: Viburnum opulus f. roseum (L.) Hegi, Viburnum opulus var. roseum L., Viburnum opulus var. sterile DC.), die auch Garten-Schneeball genannt wird, zur Anwendung; diese besitzt einen kugeligen Blütenstand mit ausschließlich sterilen Schaublüten. Die Wildform eignet sich für Gehölzanpflanzungen in Wildpflanzengärten. Wegen ihres hohen Ausschlagvermögens lässt sie sich gut beschneiden und als Heckenpflanze verwenden.
Der deutsche Trivialname Schneeball dürfte seit dem 17. Jh. gebräuchlich sein, da der sterile gefüllte Schneeball mit ballförmigen Blütenständen (Viburnum opulus cv. „Roseum“) erst um 1594 entstand. Vorher waren zutreffendere Namen geläufig: Herzbeere (wegen der herzförmigen Samen), Glasbeere (wegen der glasig wirkenden Früchte), Blutbeere (wegen des roten dickflüssigen Fruchtsaftes) und Wasserholder, weil der Gewöhnliche Schneeball gern am Wasser wächst und seine Blüten den Blüten des Holunderstrauches ähneln.[17]
Insbesondere die Schwarze Bohnenlaus überwintert auf dem Schneeball, um im Frühling am jungen Austrieb zu saugen. Aber auch andere Blattlausarten bevorzugen den Gewöhnlichen Schneeball.
Der Gewöhnliche Schneeball ist Lebensraum und Nahrungsquelle des auf Schneeball-Arten spezialisierten Schneeballblattkäfer (Pyrrhalta viburni). Er kommt nicht nur auf einer Viburnum-Art vor, sondern auf vielen, aber nur auf Arten der Gattung Viburnum.[18]
Der Gewöhnliche Schneeball (Viburnum opulus), auch Gemeiner Schneeball, Herzbeer, Blutbeer, Dampfbeere, Drosselbeerstrauch, Geißenball, Glasbeere, Schlangenbeere, Wasserholder, Wasser-Schneeball genannt, ist eine Pflanzenart aus der Gattung der Schneebälle (Viburnum) in der Familie der Moschuskrautgewächse (Adoxaceae). Er ist in Eurasien weit verbreitet und wird als Ziergehölz verwendet.
Potėns, putėns (luotīnėškā: Viburnum opulus) īr stambuoks krūms, katros ožaug 2-4 m augštoma. Patsā aug tonkiausē šalep opiu, ežerū, bet nuognē tonkē žmuonis ano sodin pri namū, suodnūs. Gegožė ė bėrželie pasipil baltās, kvepantēs žėidās, vuo ant rodėnė sunuokin rauduonas, jiedamas ougas. Anas īr kartės, bet pu šalnū kartielis ėšēn ėr anas galėm jiestė, dėrbtė ėš anū liekvarstus, ougėinės.
Ruskei höydöipuu (ven. калина обыкновенная, lat. Vibúrnum ópulus) on oksakas tuhjo libo pienehkö puu, kudai kuuluu Adoksovien (lat. Adoxaceae) pereheh höydöipuun suvun lajiloih. Karjalakse sidä vie sanotah ruskei kalinpuu. Kazvin muarjat ollah syödävät. Niilöi da kuordu käytetäh tiedo- da rahvahan liečetiijos.
Ruskei höydöipuu on nellässäh metrii korgevuttu. Se voi kazvua enämbän 50 vuottu. Sen lehtet kazvetah lehtivarrespäi. Net ollah jäičänmuodozet libo piduličat, 6-12 sentii piduhuttu. Niilöin reunat ollah piihizet. Kazvin kukat kazvetah ”šuarakkahannu vastannu”, kudai on 6-10 sentii diametras. Kukat ollah valgiet libo rouzovoinvalgiet. Muarjat ezmäi ollah vihandat, sit romoruskiet da kypsät – läpettäjänmustat. Net ollah mehevät, ga niilöil on kargiehko magu. Jälles enzimäzii pakkazii kargevus häviey libo lievenöy.
Ruskei höydöipuu kukkiu oraskuun lopus -heinykuun allus 10-14 (15-25) päivän aigah. Muarjat kypsetäh elokuul-syvyskuul.
Ruskei höydöipuu ei ole čirčy muah da ilmastoh niškoi. Se kazvau terväh, on pakkazii da kuivua keziä kestäi. Yhtelläh enämbän ruskiedu höydöipuudu kazvau Jevroupan da Aazien lauhkien ilmaston alovehil. Ven’al sidä ei kazva vaiku juuri Pohjazes. Kazvi suvaiččou valgiedu, ga voi kestiä pilvestygi. Pilvekses tavan mugah kazvih ei rodei muarjua.
Ruskei höydöipuu on rohtukazvi. Kerätäh da kuivatah sen kuordu da muarjoi. Kuordu kiškotah puun rungos da oksis keviäl, kuni kazvis vie ei ole lehtenkandu työndynyh. Silloi kuori parembi lähtöy. Kerätyy sidä vähäzel ahavoijah, sit kuivatah avvonazel ilmal libo kuivuandulaittehis 50-60 gruadusis lämmiä. Pidiä ruokos sidä voibi nelläh vuodessah. Käytetäh sidä verdy azettajannu. Kazvin vereksii da kuivattuloi muarjoi käytetäh vitamiinuainehennu da tervehytty lujendajannu. Sidä paiči net ollah kustu vedäjät, niidy nevvotah vačantaudiloih da kylmändäh.
Kazvii käytetäh vie mujuainehennu. Sen muarjat annetah langale ruskien värin, kuori – mustanvihandan . Kazvin muarjois luajitah mehuu, viinua, kiiselii. Niilöi pannah piirualoin syväimekse da mavukse lihasyömizih. Muarjois on äijy pektinua, sendäh niidy käytetäh marmeluadan valmistamizes. Muarjoin mehus luajitah uksussua.
Ruskei höydöipuu Ruskei höydöipuu (ven. калина обыкновенная, lat. Vibúrnum ópulus) on oksakas tuhjo libo pienehkö puu, kudai kuuluu Adoksovien (lat. Adoxaceae) pereheh höydöipuun suvun lajiloih. Karjalakse sidä vie sanotah ruskei kalinpuu. Kazvin muarjat ollah syödävät. Niilöi da kuordu käytetäh tiedo- da rahvahan liečetiijos.
Li sawou d' aiwe [1] (on dit eto : rodje suzon [2], bwès d' leu [3]), c' est on bouxhon avou des belès rodjès petches, mins ki les oujheas n' aduzèt nén.
No e sincieus latén : Viburnum opulus
Alez s' vey e splitchant motî po des linwincieusès racsegnes so les mots "sawou", "suzon" et "bwès d' leu".
C' est on bouxhon 2 a 3 metes hôt.
Li fleur est blanke (e moes d' may et djun el Walonreye). Ele pindèt e-n ene pekêye, come les cenes do sawri.
Les petches sont rodjes et bén rilujhantes, et capinde sifwaitmint. Ele sont maweures après les cenes do sawou, dj' ô bén e moes d' octôbe. Portant, les moxhons, ni les dmorants ni les cis d' passaedje, ni vegnnut après.
Li sawou d' aiwe vént dins les frexhs bwès.
On l' plante cobén dins les djårdéns.
On l' pout magnî et fé des djelêyes avou. Mins i n' è fåt nén magnî dtrop, ca adon, i fwait rvômi et dene li schite. [4]
Fleurs
Petches
Li sawou d' aiwe (on dit eto : rodje suzon , bwès d' leu ), c' est on bouxhon avou des belès rodjès petches, mins ki les oujheas n' aduzèt nén.
No e sincieus latén : Viburnum opulus
Alez s' vey e splitchant motî po des linwincieusès racsegnes so les mots "sawou", "suzon" et "bwès d' leu".
Tekst üüb Öömrang Di (Gewöönelk) Snäbaal (Viburnum opulus) as en plaantenslach uun det skööl faan a Snäbaaler (Viburnum). Hi lewet üüb a nuurdelk eerdheleft an woort hal uun guarder plaantet.
Tiaknang faan bloosen, früchten an bleeden
Spriadkoord
brons: V. o. ssp. trilobum
green: V. o. ssp. opulus
blä: V. o. ssp. calvescens
Suurt "Roseum"
Di (Gewöönelk) Snäbaal (Viburnum opulus) as en plaantenslach uun det skööl faan a Snäbaaler (Viburnum). Hi lewet üüb a nuurdelk eerdheleft an woort hal uun guarder plaantet.
Skaw dowr (unnplek skawen dhowr, Lat. Viburnum opulus) yw ehen a blans bleujek yn genas Viburnum, hag yn teylu Adoxaceae. Trygys yw yn Europa, Afrika kledh, hag Asi kresel.
Gwenonek klor yw an frooth.
Viburnum opulus, the guelder-rose[1] or guelder rose (/ˈɡɛldər/)[2] is a species of flowering plant in the family Adoxaceae (formerly Caprifoliaceae) native to Europe, northern Africa and central Asia.[3]
Viburnum opulus is a deciduous shrub growing to 4–5 m (13–16 ft) tall. The leaves are opposite, three-lobed, 5–10 cm (2–4 in) long and broad, with a rounded base and coarsely serrated margins; they are superficially similar to the leaves of some maples, most easily distinguished by their somewhat wrinkled surface with impressed leaf venation. The leaf buds are green, with valvate bud scales.
The hermaphrodite flowers are white, produced in corymbs 4–11 cm (2–4 in) in diameter at the top of the stems; each corymb comprises a ring of outer sterile flowers 1.5–2 cm in diameter with conspicuous petals, surrounding a center of small (5 mm), fertile flowers; the flowers are produced in early summer, and pollinated by insects. The fruit is a globose bright red drupe 7–10 mm diameter, containing a single seed. The seeds are dispersed by birds.
The common name 'guelder rose' relates to the Dutch province of Gelderland, where a popular cultivar, the snowball tree, supposedly originated.[4] Other common names include water elder, cramp bark, snowball tree, common snowball,[5] and European cranberrybush, though this plant is not closely related to the cranberry. Some botanists also include the North American species Viburnum trilobum as V. opulus var. americanum Ait., or as V. opulus subsp. trilobum (Marshall) Clausen.
Viburnum opulus is a member of the Viburnum genus which contains 160 to 170 species. It is classified in the subsection Opulus, which usually contains 5 species. Phylogenetic analyses suggest the following relationship between those species:
clade containing sections Sambucina, Lobata, Coriacea, and Succodontotinus
Opulus sect.V. edule (squashberry, mooseberry) — Canada and northern parts of the US
V. koreanum (korean viburnum) — China, Korea
V. sargentii (tianmu viburnum) — north eastern Asia
V. opulus
V. trilobum (high bush viburnum) — northern North America
Viburnum opulus is grown as an ornamental plant for its flowers and berries, growing best on moist, moderately alkaline soils, though tolerating most soil types well. Several cultivars have been selected, including 'Roseum', in which all the flowers are only of the larger sterile type, with globular flower heads.
The shrub is also cultivated as a component of hedgerows, cover plantings, and as part of other naturalistic plantings in its native regions.
It is naturalised in North America.
The cultivars 'Notcutt’s Variety',[6] 'Roseum'[7] and the yellow-fruited 'Xanthocarpum'[8] have gained the Royal Horticultural Society's Award of Garden Merit.[9]
The fruit is edible in small quantities, with a very bitter taste; it can be used to make jelly. It is however mildly toxic, and may cause vomiting or diarrhea if eaten in large amounts.[10]
The term 'cramp bark' is related to the bark's use in traditional medicine for cramps, but there is no scientific evidence of its effectiveness for this use or any other.[11]
Mentions of the viburnum can be found throughout Ukrainian folklore such as songs, decorative art, Ukrainian embroidery, and poetry.[13] Its symbolic roots can be traced to the Slavic paganism of millennia ago. According to a legend, kalyna was associated with the birth of the Universe, the so-called Fire Trinity: the Sun, the Moon, and the Star.[14][15] Its berries symbolize one's home and native land, blood, and family roots.[16][17] Kalyna is often depicted on Ukrainian embroidery: ritual cloths and shirts. In Slavic paganism kalyna also represents the beauty of a young lady, which rhymes well in the Ukrainian language: ka-ly-na – div-chy-na.[18][19][20] The song Chervona Kalyna was the anthem of the Ukrainian Sich Riflemen[21][22] and the Ukrainian Insurgent Army; along with these national liberating movements in 20th century guelder rose was established as a symbol of riflemen honor, and state independence.[23]
In Russia the Viburnum fruit is called kalina (калина) and is commonly found in folklore. Kalina derived in Russian language from kalit' or raskalyat', which means "to make red-hot". The red fiery color of the berries represents beauty in Russian culture and together with sweet raspberries it symbolises the passionate love of a beautiful maiden, since berries were always an erotic symbol in Russia.[24]: 149 The bitter side of the red fruit also symbolizes love separation in Russian folk culture.[25] The name of the Russian song Kalinka is a diminutive of Kalina. Viburnum opulus is also an important symbol of the Russian national ornamental wood painting handicraft style called Khokhloma.
In Romanian, which has been influenced by East Slavic culture, Viburnum opulus is called călin. Călin is also used as both a given name and a surname.
Viburnum opulus, the guelder-rose or guelder rose (/ˈɡɛldər/) is a species of flowering plant in the family Adoxaceae (formerly Caprifoliaceae) native to Europe, northern Africa and central Asia.
La Opulo (Viburnum opulus) estas planto el la genro Adoksacoj (Adoxaceae).
La planto fariĝas ĝis 3 m alta. Ĝi floras en majo kaj junio per blankaj floretoj kiuj aperas en plataj korimboj. La randfloroj estas nefekundaj, la ceteraj floroj estas fekundaj. La randfloroj havas la funkcion por logi insektojn. Post la florado aperas grapoloj de pendantaj beroj, kiuj estas venenaj.
La Opulo (Viburnum opulus) estas planto el la genro Adoksacoj (Adoxaceae).
La planto fariĝas ĝis 3 m alta. Ĝi floras en majo kaj junio per blankaj floretoj kiuj aperas en plataj korimboj. La randfloroj estas nefekundaj, la ceteraj floroj estas fekundaj. La randfloroj havas la funkcion por logi insektojn. Post la florado aperas grapoloj de pendantaj beroj, kiuj estas venenaj.
Viburnum opulus es una especie de arbusto perteneciente a la familia Adoxaceae.
Es un arbusto caducifolio que alcanza los 4-5 m de altura. Las hojas son opuestas, trilobuladas de 5-10 cm de longitud y ancho, con base redondeada y márgenes serrados. Las flores son hermafroditas de color blanco producidas en corimbos de 4-11 cm de diámetro en la cima de los tallos. El fruto es una drupa globosa de 7-10 mm de diámetro conteniendo una sola semilla. Las semillas son comidas por los pájaros que la dispersan.
Es nativa de Europa y Asia. Algunos botánicos la relacionan con la especie americana Viburnum trilobum como una variedad de ella como Viburnum opulus var. americanum Aiton, o como subespecie , Viburnum opulus subsp. trilobum (Marshall) R.T.Clausen.
Se utilizan en la medicina tradicional como un tónico cardíaco. La corteza, se emplea en la medicina herbaria. Se utiliza en forma de extracto fluido, tintura concentrada y elixir compuesto, para uso como un sedante nervioso y antiespasmódico en el asma y la histeria.[1]
Contiene glucósidos, derivados de saligenina, como salicina, similares a los encontrados en los géneros Salix y Populus; ácido oxálico, ácido cítrico, ácido málico, ácido valeriánico y ácido salicílico; cumarinas como escopoletol y esculetol; aceite esencial, salicina o salicósido, almidón, pentosanos y taninos.[2]
Viburnum opulus fue descrita por Carlos Linneo y publicado en Species Plantarum 1: 268. 1753.[3]
Viburnum: nombre genérico del nombre clásico latino de una especie de este género, Viburnum lantana, llamada el "árbol caminante".[4]
A lo largo de la historia han aparecido varios nombres sinónimos:[5]
Se cultiva como una planta ornamental por sus flores y frutos. Los frutos son comestibles en pequeñas cantidades, teniendo un gusto ácido y puede utilizarse para hacer mermeladas, sin embargo si se come en grandes cantidades puede causar vómitos y diarreas.
Aleluyos, barbatilla, bola de nieve, borlones, corcovanos, flor del Mundo, gebre, geldre, guelde, gueldre, kalina, rocela, rodela, rosal de Gueldres, sabuco-rosa, saúco rodel, saúco acuático, saúco acuático globoso, saúco de agua, saúco palustre, saúco real, saúco rodel, sauquillo, verdedurillo.[6]
.JPG)
.jpg)
|url= (ayuda) Viburnum opulus es una especie de arbusto perteneciente a la familia Adoxaceae.
See artikkel räägib puuliigist; taimeperekonna kohta vaata artiklit Lodjapuu (perekond); Mika Waltari romaani kohta vaata artiklit Õispuu (romaan) Harilik lodjapuu (Viburnum opulus) on Kuslapuuliste sugukonda kuuluv põõsaliik, Eestis pärismaine.
Rahvasuus tuntakse teda ka õispuu, koerõispuu, hullukoeramarjapuu ja leedripuu nime all.
Erinevates süstemaatikates liigitatakse harilik lodjapuu kas muskuslilleliste või kuslapuuliste sugukonda.
Harilik lodjapuu on heitlehine 2,5–4 m kõrgune põõsas.
Viietised õied paiknevad suurtes lamedates kännastes, mille servmised õied on sageli suuremad ja steriilsed. Värvuselt rohekas- või punakasvalged.
Marjataolised lihakad pikliku kujuga luuviljad on ühe lapiku seemnega, värvuselt erepunased ja maitselt mõruhapud, söödavad.
Harilikul lodjapuul on ümmargused kuni munajad vastakud sõrmroodsed lihtlehed, pealt on lehed paljad, alt pehmete karvadega kaetud. Lehed on enamasti tuhmrohelised, sügisel muutuvad punaseks. Kinnituvad varrele vastakuti.
Võrsed on algul hallikasvalkjad, punaka varjundiga ja roostevärvi pragudega, kandilised. Rohkelt harunevad vanemad oksad on hallid ja pikirõmelised.
Levinud peaaegu kogu Euroopas, Aasia lääneosas, Altai mäestikus ja Põhja-Aafrikas. Eestis pärismaine ja sage.
Kasvab salu- ja lodumetsades, puisniitudel, harvem laanemetsas. Eelistab viljakaid ja niiskemaid muldi.
Harilikust lodjapuust on aretatud dekoratiivvorme, mida kasutatakse ohtralt haljastuses. Lodjapuud hinnatakse nii tema kaunite, mai lõpul – juunis puhkevate õite kui ka sügisel värviliste lehtede ja punaste viljade tõttu. Põõsas on külmakindel, talub hästi heitgaase ja tahma.
Mahlast saab ilusat telliskivipunast toiduvärvi.
Marjad sisaldavad palderjanhapet ja eeterlikku õli, C-vitamiini, invertsuhkrut (fruktoosi ja glükoosi segu). Vilju on tarvitatud toiduks. Andmed nende mürgisuse kohta on vastuolulised.
Ravimina kasutatakse eelkõige puukoort, harvem marju, õisi ja lehti kas keedisena või vedela ekstraktina verejooksude, eriti emakaverejooksu korral. Koorest tehtud tinktuur või tee võtab väga efektiivselt ära menstruatsioonivalu[1], mõnel isegi nii, et ei ole vaja valuvaigisteid. Ingliskeelsetes riikides müüakse sellist tinktuuri või pulbrit tee jaoks nime all Cramp Bark. Noortest võsudest tehakse vanne nahahaiguste, vistrike ja sügeliste puhul.
Septembris valmivad ja rohkesti C-vitamiini sisaldavad viljad, on toiduks paljudele lindudele, kes aitavad ka seemnetel levida, näiteks tihased, varblased, siidisabad.
Harilik lodjapuu (Viburnum opulus) on Kuslapuuliste sugukonda kuuluv põõsaliik, Eestis pärismaine.
Rahvasuus tuntakse teda ka õispuu, koerõispuu, hullukoeramarjapuu ja leedripuu nime all.
Gaukarra (Viburnum opulus) Adoxaceae familiaren zuhaixka-erako landarea da, Europan, iparraldeko Afrikan eta erdialdeko Asian jatorria duena.[1]
Mahatsondoarenak bezalako hosto ebakiak eta erorkorrak, sortako lore zuria, eta fruitu gorri txikiak ematen dituen zuhaixka garaia da. 4-5 m hazten da. Enborreko azala gris-horixka izaten du. Leku ezkoetan eta erreka ondoetako basoetan hazten da, ia Europa guztian. Ematen dituen fruituekin kontserbak eta edari biziak egiten dira.[2]
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Gaukarra (Viburnum opulus) Adoxaceae familiaren zuhaixka-erako landarea da, Europan, iparraldeko Afrikan eta erdialdeko Asian jatorria duena.
Mahatsondoarenak bezalako hosto ebakiak eta erorkorrak, sortako lore zuria, eta fruitu gorri txikiak ematen dituen zuhaixka garaia da. 4-5 m hazten da. Enborreko azala gris-horixka izaten du. Leku ezkoetan eta erreka ondoetako basoetan hazten da, ia Europa guztian. Ematen dituen fruituekin kontserbak eta edari biziak egiten dira.
Koiranheisi (Viburnum opulus), kansanomaisesti myös koiranheisipuu, on puuvartinen pensas, joka kuuluu tesmayrttikasvien heimoon ja heisien sukuun. Koristekasvina viljelty lumipallopensas eli lumipalloheisi on sen lajike.
Koiranheisi kasvaa korkeintaan 4-metriseksi haarovaksi pensaaksi. Koiranheiden kuori on vaaleanharmaa ja kukinnot valkoisia. Lehdet ovat erikoisen näköisiä eikä sitä helposti sekoita muihin pensaisiin. Lehtilapa on muutaman sentin levyinen ja 3- tai 5-liuskainen. Kukinnot ovat muodoltaan lähinnä puolipallomaisia. Niiden keskiosassa on pieniä, kellanvalkeita, kaksineuvoisia kukkia, ja reunalla suuria, valkoisia, neuvottomia kukkia. Marja on kypsänä punainen. Kasvia on pidetty myrkyllisenä, mutta se ei sitä ole.[1] Se on lääkekasvi. Etelä-Karjalassa koiranheiden pakkasen imeltämiä marjoja on syöty ennen sokerin käytön yleistymistä. Venäjällä koiranheisi on paikoin suosittu, terveysvaikutteinen marjakasvi, josta on saatavana myös lajikkeita.
Koiranheisi on yleinen koristepensas, erityisesti sen lajike lumipalloheisi (Viburnum opulus 'Roseum'). Lumipalloheidellä on pallomaiset 5–8 cm levyiset kukinnot, jotka koostuvat pelkästään neuvottomista kukista. Koska kukista ei muodostu siementä, lumipalloheittä lisätään kasvullisesti, eikä se yleensä leviä luontoon.
Koiranheisi esiintyy havumetsävyöhykkeen eteläosasta etelään koko Euroopassa, paitsi välimerenilmaston alueella ja Kaakkois-Euroopan aroilla. Aasiassa levinneisyys ulottuu samalla kasvillisuusvyöhykkeellä Baikaljärven tienoille. Itä-Aasiassa ja Pohjois-Amerikassa kasvaa muotoja, jotka ovat koiranheidelle läheistä sukua.[2]
Koiranheisi kasvaa Etelä-Suomen ravinteikkailla mailla lehdoissa, puronvarsilla ja metsänreunoissa. Se on yleinen Suomenselän itä- ja eteläpuolella ja esiintyy harvinaisempana pohjoisessa Kainuuseen, Pohjois-Pohjanmaalle ja Lounais-Lappiin asti.[3]
Lumipalloheidellä on tunnetusti herkästi kirvoja. Vakavampaa on, että nämä papukirvat ovat osoittautuneet perunan eräitä lajikkeita vakavasti uhkaavan Y-viruksen väli-isänniksi.[4] Esimerkiksi tunnettujen siemenperunan viljelyalueiden Tyrnävän ja Limingan alueilla papukirva talvehtii tiettävästi vain heisillä.[5]
Koiranheisi (Viburnum opulus), kansanomaisesti myös koiranheisipuu, on puuvartinen pensas, joka kuuluu tesmayrttikasvien heimoon ja heisien sukuun. Koristekasvina viljelty lumipallopensas eli lumipalloheisi on sen lajike.
Viburnum opulus
La Viorne obier (Viburnum opulus) est un arbuste à feuilles caduques et palmées, appartenant à la famille des Adoxacées.
Autres noms communs : rose de Gueldre, obier, viorne aubier, aubier, boule de neige pour le cultivar Roseum.
Haute de 1 à 4 m, la Viorne obier possède des feuilles lobées qui atteignent 5 à 11 cm de longueur.
Les fleurs blanches forment de mai à juillet de larges ombelles avec des fleurs centrales petites et fertiles et de grandes fleurs extérieures stériles.
Les fruits sont des baies rouges un peu malodorantes à maturité, considérées comme non comestibles, mais utilisées dans les médecines traditionnelles comme toni-cardiaques.
Le cultivar « Boule de neige » (Viburnum opulus 'Roseum') dont toutes les fleurs sont blanches (en opposition avec son nom scientifique) est souvent planté dans les parcs et jardins ; toutes ses fleurs sont stériles et semblables aux fleurs périphériques de la variété sauvage[1].
Le Viorne obier contient 81% d’eau, 2105 UI de provitamine A, 1,64 g de vitamine C/kg de fruit frais, 4,9 g de flavonoïdes/kg de fruit frais, 10,8 g de potassium/kg de fruit séché, 1,3 g de magnésium/kg de fruit séché, 1,3 g de phosphore/kg de fruit séché, 1,2 g de calcium/kg de fruit séché, 17 mg de fer/kg de fruit séché.[2],[3],[4] Les fruits séchés contiennent 4% de lipides et 1% de protéines.[5] Les feuilles contiennent des saponines, des glycosides, des stéroïdes, des tanins, des quinones, des phénols, des alcaloïdes, des coumarines et des terpénoïdes.[6]
Cette plante contient un alcaloïde, la lycorine. Les fruits cuits seraient consommables, mais crus (et surtout verts), ils provoqueraient des troubles digestifs à faible dose et des troubles neurologiques et cardiaques à forte dose.[7] Chez la souris, la LD50 (dose létale pour 50% des individus) est de 5,4 g de feuilles sèches/kg[8].
Il est conseillé de considérer cette plante comme faiblement toxique[9].
C'est un arbuste des bois sur sol humide et des marais, ne dépassant pas l'altitude de 1 600 m. Ses branches au contact du sol se marcottent facilement, ce qui favorise d'autant sa forme buissonneuse.
La Viorne obier est présente en Amérique du Nord (aux États-Unis et au Canada), en Europe et dans une grande partie de l'Asie.
L'espèce n'est pas encore évaluée à l'échelle mondiale par l'UICN. En Europe et en France elle est classée comme non préoccupante[10].
L'obier joue un grand rôle dans la tradition slave. Son nom russe, калина (kalina), est à l'origine de la célèbre chanson Kalinka (littéralement « petite baie d'obier ») car il est notamment le symbole de l'amour, que l'on retrouve dans de nombreux contes et chansons[11]. En Ukraine, il est également un symbole national : la chanson Oh l'obier rouge dans la prairie fut écrite en 1914 pour une unité militaire formée dans l'ouest du pays, les fusiliers de la Sitch. La chanson fut plus tard reprise par l'Armée insurrectionnelle ukrainienne et est redevenue célèbre en 2022 suite à l’invasion de l'Ukraine par la Russie, remixée notamment par Pink Floyd.
Les contes et bylines russes font fréquemment mention du « pont d'obier » (kalinoviy most), qui traverse la « rivière de cassis » ou « rivière de feu », et sur lequel se déroulent notamment des batailles. Le bois d'obier, fragile, paraissant peu destiné à la fabrication de ponts, il semble que cette expression soit réservée aux contes merveilleux, avec un sens symbolique particulier (le pont reliant le monde des vivants et le monde des morts). Le terme n'aurait en fait originellement pas de rapport avec l'obier, mais avec le verbe phonétiquement voisin kalit' , « chauffer au rouge » ; les deux termes partageant la référence à la couleur rouge, couleur des baies de l'obier[12].
La princesse Kalina de Bulgarie est un exemple de personnalité portant le prénom traditionnel Kalina.
Les fruits sont comestibles cuits mais sont amers. Ils gagnent en sucres et perdent un peu leur amertume avec le temps, donc il est préférable de les cueillir en octobre, novembre, voire en décembre. Ils sont encore traditionnellement consommés en Turquie[13].
Selon certaines traces archéologiques, les fruits ont été probablement déjà consommés il y a 5500 ans.[14]
XXe siècle:
L'écorce de la tige ou de la racine et fleurs: antispasmodiques, astringentes, diurétiques, toniques du système nerveux, sédatifs utérin, anti dysménorrhéiques. Les feuilles et les baies crues sont purgatives et vomitives.[15],[16] Le fruit est antispasmodique, astringent et sédatif.[16] L’ensemble de la plante est cardiotonique[16].
XXIe siècle:
Aujourd'hui la plante est à la fois utilisée en médecine classique et en phytothérapie. L’écorce de tige est un antispasmodique, astringent, hémostatique, analgésique utérin, améliorant du tonus utérin, facilitant de l’accouchement.[8],[17],[18] L’activité analgésique est de même intensité que celle de l’aspirine.[8] Le fruit est un antioxydant, antimicrobien, anticancéreux et est recommandé contre certains calculs rénaux et pour la prévention de certains cancers.[19],[20],[21],[4],[13] Les feuilles sont antimicrobiennes.[6]
Fleurs de Viorne obier
Fruits de Viburnum opulus
Fruits
Viorne obier 'Boule de neige'
Viburnum opulus
La Viorne obier (Viburnum opulus) est un arbuste à feuilles caduques et palmées, appartenant à la famille des Adoxacées.
Tom duillsilteach nó crann beag leata a fhásann 4 m ar airde, dúchasach don Eoraip is iarthar na hÁise. 3-5 mhaothán neamhrialta fiaclach ar na duilleoga. Na bláthanna cúigpheitealach bán, i mbraisle 4-10 cm ar leithead, na bláthanna seachtracha seasc, i bhfad níos mó ná na bláthanna inmheánacha. Na torthaí cosúil le caora, dearg, go minic ar an gcrann fós tar éis do na duilleoga titim. Fuarthas foirm shóite de le bláthanna seasca amháin is iad i gcrobhaingí cruinneogacha den chéad uair i gcúige Gueldeland na hOllainne sa 14ú céad. Fástar go forleathan é mar mhaisiúchán, mar an gcrann liathróid sneachta.
A flor do mundo ou bóla de neve[1] (non confundir co fungo homónimo Agaricus arvensis) Viburnum opulus é unha especie de arbusto pertencente ao xénero dos viburnos, á familia Adoxaceae. Úsase en Galiza coma planta ornamental de xardinaxe.
É un arbusto caducifolio que acada os 4–5 m de altura. As follas son opostas, trilobuladas de 5–10 cm de lonxitude e largo, con base arredondada e marxes serrados. As flores son hermafroditas de cor branca producidas en corimbos de 4–11 cm de diámetro no cimo dos talos. O froito é unha drupa globosa de 7–10 mm de diámetro contendo unha soa semente. As sementes son comidas polos paxaros que as esparexan.
É nativa de Europa e Asia. Algúns botanistas relaciónana coa especie americana Viburnum trilobum coma unha variedade dela coma Viburnum opulus var. americanum Aiton, ou coma subespecie , Viburnum opulus subsp. trilobum (Marshall) R.T.Clausen.
Utilízase coma menciña tradicional coma tónico cardíaco. A casca emprégase na medicina herborista. Emprégase a xeito de extracto fluído, tintura concentrada e elixir composto, para uso coma un sedante nervioso e antiespasmódico na asma e a histeria[2].
Contén glicósidos, derivados da salixenina, coma salicina, semellantes aos atopados nos xéneros Salix e Populus; ácido oxálico, ácido cítrico, ácido málico, ácido valeriánico e ácido salicílico; cumarinas coma escopoletol e esculetol; aceite esencial, salicina ou salicósido, amidón, pentosanos e taninos[3].
Viburnum opulus foi descrita por Carl von Linné e publicado en Species Plantarum 1: 268. 1753 [4].
Viburnum: nome xenérico do nome clásico latino dunha especie deste xénero, Viburnum lantana, chamada a "árbore camiñante"[5].
Ao longo da historia apareceron varios nomes sinónimos[6]:
Cultívase coma unha planta ornamental polos seus froitos e frutos. Os froitos son comestíbeis en pequenas cantidades, tendo un gusto acedo e pode utilizarse para facer marmeladas, porén, se se come en grandes cantidades pode causar vómitos e diarreas.
A flor do mundo é o símbolo nacional de Ucraína onde se coñece coma kalyna. Pódense atopar referencias a este arbusto no folclore ucraíno, nas súas cantigas, na súa arte pictoresca, nos seus bordados etc. Chervona Kalyna foi o himno do Exército Insurxente Ucraíno.
Esas raíces simbólicas remontan ao paganismo eslavo de hai varios milenios. De acordo cunha lenda, a Kalyna estaba asociada ao nacemento do Universo, á Trindade do Fogo: o sol, a lúa, e as estrelas[7][8]. Os seus froitos simbolizan o sangue e a perennidade dos lazos familiares. A Kalyna é frecuentemente retratada no bordado ucraíno en rushnyky (toallas) e camisas. No paganismo eslavo a Kalyna tamén representa a beleza dunha rapariga, que rima ben en ucraíno: Ka-ly-na - Div-chy-na[9][10].
A Real Academia Galega non recolle nome algún para a especie, sendo as únicas referencies de nomes galegos as de E. Losada, J. Castro e E. Niño, na súa obra de 1992: Nomenclatura vernácula da flora vascular galega; baseándose nos primeiros nomes dados por Marcial Valladares Núñez no seu Diccionario gallego-castellano de 1884 onde denomina a planta de: frol d'o mundo; e da obra de Xoán Cuveiro Piñol de 1876: Diccionario Gallego, onde a denomina: bolas de neve[11].
Tamén se lle chama rosa de Gueldres.
A flor do mundo ou bóla de neve (non confundir co fungo homónimo Agaricus arvensis) Viburnum opulus é unha especie de arbusto pertencente ao xénero dos viburnos, á familia Adoxaceae. Úsase en Galiza coma planta ornamental de xardinaxe.
Crvena hudika (Šibikovina, žganci, snježne grude, kalina, bekovina lat. Viburnum opulus) je biljna vrsta iz porodice Adoxaceae (moškovičevke). Listopadni je grm visine do 5 metara, koji cvate krajem proljeća bijelim grudastim cvatovima veličine do 10 cm. Plodovi su crvene boje, koji ako se u svježem stanju konzumiraju u većim količinama djeluju otrovno,prokuhani plodovi nisu otrovni.[1] Postaju jestivi tek nakon prvih mrazeva, najbolje ih je konzumirati tek nakon što ih se prokuha par minuta.
Kod nas raste po rubovima šuma, uz obale rijeka i potoka, te uz nasipe, pruge i na livadama. Udomaćena je u Europi, te središnjoj Aziji. Postoji veliki broj kultiviranih odlika koje se koriste u hortikulturi, ali i nekoliko odlika koje se uzgajaju zbog plodova (sorte "Zernica", "Krasnji korall", "Krasnaja grozd", "Granatovi braslet","Taežnij rubin", "Vigorovskaja sladkaja","Gordovina","Marija","Wentworth","Phillips","Andrews","Hahs").[2][3] Koristi se i kao ljekovita biljka u upotrebi su kora i korijen koji se skidaju,odnosno iskapaju u proljeće i jesen. Razmnožava se uz pomoć ptica koje privlače njezine bobice upadljive crvene boje.
Kora djeluje antispazmodično( kod astme,grčeva,bolne menstruacije),stežuće i sedativno.
Viburnin, treslovina, šećer, smola, pektin, valerijanska i viburinska kiselina, mineralne tvari, vitamin C; Plodovi sadrže 11 - 49 mg/100g vitamina C, od 0,58 - 2,38 mg% provitamina A, te 1,11- 2,08 % organskih kiselina.[4]
Kalina je biljka jedinstvenog vitaminskog sastava. Po drugim izvorima 100 g sadrži:
80-135 mg vitamina C (askorbinska kiselina - oko 2 puta više nego u limunu);
450-1350 mg vitamina B3 (nikotinska kiselina, koja je odgovorna za smanjenje kolesterola);
2,5 mg vitamina A (karoten - prirodni imunološki stimulans);
30 mg vitamina K (ima antihemoritsko djelovanje);
0,03 mg vitamina B9 (folna kiselina koja snižava razinu "lošeg" kolesterola);
2 mg / g vitamina E (tokoferol je prirodni antioksidans);
248 mg molibdena;
17 mg magnezija;
10 mg selena (ima sposobnost nakupljanja);
0,8 mg bakra;
6 mg mangana;
0.5 mg cinka;
0,3 mg željeza;
0,06 mg kroma.
Sastav također sadrži kalij, kobalt, kalcij.[5]
Crvena hudika (Šibikovina, žganci, snježne grude, kalina, bekovina lat. Viburnum opulus) je biljna vrsta iz porodice Adoxaceae (moškovičevke). Listopadni je grm visine do 5 metara, koji cvate krajem proljeća bijelim grudastim cvatovima veličine do 10 cm. Plodovi su crvene boje, koji ako se u svježem stanju konzumiraju u većim količinama djeluju otrovno,prokuhani plodovi nisu otrovni. Postaju jestivi tek nakon prvih mrazeva, najbolje ih je konzumirati tek nakon što ih se prokuha par minuta.
Kod nas raste po rubovima šuma, uz obale rijeka i potoka, te uz nasipe, pruge i na livadama. Udomaćena je u Europi, te središnjoj Aziji. Postoji veliki broj kultiviranih odlika koje se koriste u hortikulturi, ali i nekoliko odlika koje se uzgajaju zbog plodova (sorte "Zernica", "Krasnji korall", "Krasnaja grozd", "Granatovi braslet","Taežnij rubin", "Vigorovskaja sladkaja","Gordovina","Marija","Wentworth","Phillips","Andrews","Hahs"). Koristi se i kao ljekovita biljka u upotrebi su kora i korijen koji se skidaju,odnosno iskapaju u proljeće i jesen. Razmnožava se uz pomoć ptica koje privlače njezine bobice upadljive crvene boje.
Dźiwja kaledźina (Viburnum opulus) je kerk ze swójby pižmonkowych rostlinow (Adoxaceae).
Po někotrych žórłach rostlina je swójbje kozylistowych rostlinow (Caprifoliaceae) zarjadowana.
Dźiwja kaledźina je kerk, kotryž docpěwa wysokosć wot 1,5 hač 3 m.
Na woběmaj bokomaj zelene, nahe łopjena su přećiwostejne, njeprawidłownje zubate a třilapate abo pjećlapate a docpěwaja dołhosć a šěrokosć wot 12 cm.
Kćěje wot meje hač junija. Běłe kćenja docpěwaja šěrokosć wot 6 hač 8 mm a steja w 5 hač 10 cm šěrokich wokołkowyach pakićach, mjeztym zo kromowe kćenja su sterilne a jara wjetšene (1-2cm).
Hač 1 cm wulke, kulojte płody su čerwjene a brěčkate a docpěwaja šěrokosć wot 8 hač 10 mm.
Rosće w łučinowych lěsach, na lěsnych kromach, rěčnych wobkromach a w žiwych płotach. Preferuje wutkate pódy.
Rostlina je w nimale cyłej Europje rozšěrjena.
Dźiwja kaledźina (Viburnum opulus) je kerk ze swójby pižmonkowych rostlinow (Adoxaceae).
Po někotrych žórłach rostlina je swójbje kozylistowych rostlinow (Caprifoliaceae) zarjadowana.
Viburnum opulus è un arbusto, talvolta piccolo albero, della famiglia delle Caprifoliaceae (o Adoxaceae secondo la classificazione APG[1]), diffuso in Eurasia.
È un arbusto, talvolta piccolo albero alto fino a 4 m, a fogliame caduco, molto decorativo e una caratteristica e abbondante fioritura, con fiori di colore bianco, profumati e riuniti in corimbi o cime ombrelliformi, i cui fiori esterni sono più grandi, appariscenti e sterili. I frutti sono grappoli di drupe rosse che rimangono fino all'inverno.
Diffuso dall'Europa al Giappone; in Italia è presente dal piano ai 1100 metri, non è segnalato nelle isole maggiori, in Puglia e in Calabria.
Vive in boschi umidi, pioppeti, siepi. Predilige suoli calcarei. È usato anche come pianta ornamentale.
Viburnum opulus è un arbusto, talvolta piccolo albero, della famiglia delle Caprifoliaceae (o Adoxaceae secondo la classificazione APG), diffuso in Eurasia.
Paprastasis putinas (lot. Viburnum opulus, angl. Guelder Rose, Snowball tree, vok. Gewöhnlicher Schneeball) – sausmedinių (Caprifoliaceae) šeimos, putinų (Viburnum) genties krūmas.
Auga drėgnose pamiškėse, vandens telkinių pakrantėse. Neretai auginamas kaip dekoratyvinis augalas, pasižymintis gydomosiomis savybėmis.
Užauga 2-4 m aukščio. Lapai priešiški, dantyti, raukšlėti. Žiedai balti, kvapnūs, sutelkti į skėčio pavidalo žiedynus. Žydi gegužės – birželio mėnesiais. Rudenį jis sunokina skaisčiai raudonos spalvos apvalius, kartaus skonio kaulavaisius.
Putino vaisių užpilas naudingas sergant skrandžio opalige, kolitu, avitaminoze, nusilpus organizmui. Jis stimuliuoja šlapimo skyrimąsi, gydo kosulį, bronchitą, užkimimą.
Po šalnų putino uogos praranda savo kartoką skonį, todėl jas galima valgyti kaip vitaminingą produktą. Šias uogas galima išsaugoti per visą žiemą, pvz., subėrus į dėžę ir užkasus sniege. Uogos yra šiek tiek toksiškos, ir vartoti dideliais kiekiais nerekomenduojama.
Žydėjimo metu
Nokstančios uogos
Prinokusios uogos
Iliustruotas Lietuvos augalų genčių vardynas · Lietuvos vietinės medžių ir krūmų rūšys · Lietuvos išskirtiniai medžiai · Lietuvos svetimžemė dendroflora · Pasaulio išskirtiniai medžiai
Miškas · Miško skliautas · Lietuvos miškai · Pasaulio miškai (šalys pagal miškų plotą) · Miškų nykimas (neteisėtas miško kirtimas)
Miškininkystė (ekologinė miškininkystė) · Miško atkūrimas · Įveisimas · Miškų ūkis · Miškų urėdija · Girininkija · Eiguva · Lietuvos miškų institutas
Paprastasis putinas (lot. Viburnum opulus, angl. Guelder Rose, Snowball tree, vok. Gewöhnlicher Schneeball) – sausmedinių (Caprifoliaceae) šeimos, putinų (Viburnum) genties krūmas.
De Gelderse roos (Viburnum opulus) is een plant uit de muskuskruidfamilie (Adoxaceae). De soort komt van nature voor in de Benelux.
De plant wordt tot 3 m hoog. De Gelderse roos bloeit in mei en juni met witte bloemetjes die in platte tuilen voorkomen. De randbloemen zijn steriel, de overige bloemen zijn fertiel (vruchtbaar). De randbloemen hebben de functie om insecten te lokken. Na de bloei komen er trosjes met hangende bessen, die lang aan de struik blijven zitten.
De Gelderse roos is in Nederland vooral te vinden in het rivierengebied langs kreken of strangen. De bloem wordt door insecten bezocht vanwege de honing. De rode giftige vruchten worden door vogels weinig gewaardeerd, ze blijven in de winter lang hangen. Deze vruchten bevatten coumarinen, diterpenen en glycosiden welke ernstige spijsverteringsklachten kunnen veroorzaken. Pestvogels echter zijn dol op de bessen.
Een populair ras is veel in tuinen te vinden: Viburnum opulus 'Rosea'. Deze struik heeft steriele bloemen die van groenig geel naar wit verkleuren en ook wel sneeuwbal wordt genoemd. Steriele bloemen leven langer dan fertiele. Maar dit betekent dat de struik dus ook geen bessen vormt. De bessen in combinatie met naar rood verkleurende bladeren zijn wel te zien bij een laagblijvende vorm van de Gelderse roos: het ras Viburnum opulus 'Compactum'.
De Gelderse roos is een kensoort voor het onderverbond Circaeo-Alnenion van het verbond van els en gewone vogelkers (Alno-padion).
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Viburnum opulus op Wikimedia Commons. De Gelderse roos (Viburnum opulus) is een plant uit de muskuskruidfamilie (Adoxaceae). De soort komt van nature voor in de Benelux.
De plant wordt tot 3 m hoog. De Gelderse roos bloeit in mei en juni met witte bloemetjes die in platte tuilen voorkomen. De randbloemen zijn steriel, de overige bloemen zijn fertiel (vruchtbaar). De randbloemen hebben de functie om insecten te lokken. Na de bloei komen er trosjes met hangende bessen, die lang aan de struik blijven zitten.
De Gelderse roos is in Nederland vooral te vinden in het rivierengebied langs kreken of strangen. De bloem wordt door insecten bezocht vanwege de honing. De rode giftige vruchten worden door vogels weinig gewaardeerd, ze blijven in de winter lang hangen. Deze vruchten bevatten coumarinen, diterpenen en glycosiden welke ernstige spijsverteringsklachten kunnen veroorzaken. Pestvogels echter zijn dol op de bessen.
Een populair ras is veel in tuinen te vinden: Viburnum opulus 'Rosea'. Deze struik heeft steriele bloemen die van groenig geel naar wit verkleuren en ook wel sneeuwbal wordt genoemd. Steriele bloemen leven langer dan fertiele. Maar dit betekent dat de struik dus ook geen bessen vormt. De bessen in combinatie met naar rood verkleurende bladeren zijn wel te zien bij een laagblijvende vorm van de Gelderse roos: het ras Viburnum opulus 'Compactum'.
Krossved (vitenskapelig navn Viburnum opulus) er en to- eller flerårig busk i moskusurtfamilien. Den kan bli 3-5 meter høy. Det er de små hvite blomstene i midten som setter frukt, de store ytterst er sterile. Krossved har røde steinfrukter. Hele planten er giftig. Bladene ligner lønneblad, og de får en fin, rød høstfarge. Busken sprer seg ofte med rotskudd og rotslående grener.
Busken vokser vilt i Norge opp til Nordland. Artsepitetet opulus kommer fra navnet på et tre hos den romerske forfatteren Varro.
Krossved (vitenskapelig navn Viburnum opulus) er en to- eller flerårig busk i moskusurtfamilien. Den kan bli 3-5 meter høy. Det er de små hvite blomstene i midten som setter frukt, de store ytterst er sterile. Krossved har røde steinfrukter. Hele planten er giftig. Bladene ligner lønneblad, og de får en fin, rød høstfarge. Busken sprer seg ofte med rotskudd og rotslående grener.
Busken vokser vilt i Norge opp til Nordland. Artsepitetet opulus kommer fra navnet på et tre hos den romerske forfatteren Varro.
Kalina koralowa (Viburnum opulus L.) – gatunek krzewu należący do rodziny piżmaczkowatych (Adoxaceae), czasem zaliczany do monotypowej rodziny kalinowatych (Viburnaceae), dawniej także do przewiertniowatych (Caprifoliaceae).
Występuje w Europie i środkowo-zachodniej Azji, a odmiany geograficzne rosną także na Dalekim Wschodzie i w Ameryce Północnej. W Polsce kalina koralowa jest pospolita na terenie całego kraju z wyjątkiem Tatr.
Jest rośliną leczniczą stosowaną głównie w leczeniu chorób kobiecych, związanych z problemami zdrowotnymi i bolesnościami w czasie ciąży i menstruacji. Owoce są jadalne, choć surowe są w dużych ilościach szkodliwe dla dzieci i na ogół nie są cenione ze względów smakowych. W krajach byłego Związku Radzieckiego uprawia się jednak odmiany o owocach pozbawionych goryczy i tam mają one większe znaczenie spożywcze. Ze względu na efektowne kwiatostany, długo utrzymujące się owoce oraz intensywne przebarwianie jesienne liści – kalina jest cenioną rośliną ozdobną.
W tradycjach wielu narodów słowiańskich odgrywa istotną rolę: jest częstym motywem pieśni ludowych, przewija się w tradycjach związanych z weselami i pogrzebami, symbolizując młodość i niewinność.
Odmiana typowa (var. opulus) występuje w przeważającej części Europy z wyjątkiem północnych krańców Półwyspu Skandynawskiego oraz południowych krańców Półwyspu Iberyjskiego, Apenińskiego i Bałkańskiego. W kierunku wschodnim zasięg obejmuje rozległy obszar sięgający Syberii z izolowanymi obszarami występowania w rejonie gór Azji Środkowej oraz Kaukazu. Rozproszone stanowiska ma w Azji Mniejszej[3]. W Polsce gatunek ten jest pospolity z wyjątkiem wyższych partii gór[4].
Odmiany opisywane często jako odrębne gatunki zastępcze rosną w Azji Wschodniej i Ameryce Północnej. V. opulus var. sargentii (kalina Sargenta) występuje na Sachalinie, Wyspach Japońskich, na Półwyspie Koreańskim, w dorzeczu Amuru oraz we wschodniej części Chin. Odmiana amerykańska (kalina amerykańska) V. opulus var. americanum zasięgiem swym obejmuje rejon Wielkich Jezior oraz tereny na wschód od nich do wybrzeży Atlantyku z pojedynczymi stanowiskami sięgającymi Nowej Fundlandii. W kierunku zachodnim zwężające się pasmo obszaru występowania biegnie wzdłuż pogranicza Stanów Zjednoczonych i Kanady z pojedynczymi stanowiskami na zachodnim wybrzeżu w rejonie Vancouver[3][2]. W Kanadzie odmiana euroazjatycka notowana jest jako gatunek inwazyjny[5].
Roślina wieloletnia, nanofanerofit. Rozmnaża się zarówno płciowo, jak i wegetatywnie, przy czym szczególnie łatwo tworzy odrosty korzeniowe[14]. Wymaga zapylenia krzyżowego[7]. Nasiona w naturze (bez stratyfikacji) kiełkują latem następnego roku po zawiązaniu, jednak wschody pojawiają się dopiero na drugą wiosnę[15]. Siewka ma dwa liścienie wyrastające na nagim i purpurowym hipokotylu długości do 3 cm. Są one niemal siedzące[16] (ogonek osiąga do 1 mm długości[17]), a ich blaszka osiąga do 1,5 cm długości i 0,4 cm szerokości. Ma ona kształt wąsko eliptyczny do lancetowatego, wierzchołek jest tępo zaostrzony[16], nasada klinowata[17]. Blaszka liścieni jest naga, z dołu nieco jaśniejsza, z trzema prawie równoległymi wiązkami przewodzącymi biegnącymi na całej długości. Łodyżka nadliścieniowa (epikotyl) osiąga do 2 cm długości i jest czworokątna. Pierwsze liście są naprzeciwległe, osadzone na ogonkach do 1 cm długości, o blaszce szerokojajowatej osiągającej do 2,5 cm długości. Przy wierzchołku blaszka jest grubo i tępo piłkowana (2–5 par ząbków). Jest naga i tylko na brzegu krótko orzęsiona, zielona (od spodu jaśniejsza)[16]. W ciągu roku od rozpoczęcia wschodów młode siewki osiągają około 10–15 cm wysokości[15].
Krzew rośnie szybko[11], roczne przyrosty długości pędów wynoszą 30–40 cm[7]. Po 5 latach krzew osiąga ok. 1,5 m wysokości i tyleż szerokości. Po 10 latach osiąga ok. 3×3 m, a po 20 osiąga wymiary maksymalne[6].
Liście rozwijają się w końcu kwietnia[18]. Kwitnienie trwa od maja do lipca i kwiaty w tym czasie zapylane są przez muchówki[19], wabione efektownymi kwiatostanami i raczej nieprzyjemnym zapachem wydzielanym przez kwiaty[20]. Owoce dojrzewają w sierpniu i wrześniu, po czym pozostają przez kilka miesięcy na krzewach[15]. Zachowują się tak długo, ponieważ z powodu wysokiej zawartości garbników są niechętnie zjadane przez ptaki[12]. Liście przebarwione jesienią odpadają w październiku i na początku listopada[18]. Pędy zachowują żywotność przez 9–25 lat (maksymalnie do 50)[7].
Kora kaliny koralowej zawiera pochodne kumaryny (skopoletynę[21][22] i eskuletynę[22]), flawonoidy (astragalinę, kempferol, kwercetynę[22]), fitosterole (systosterol[22]), irydoidy, garbniki (garbniki katechinowe stanowią 2,3% surowca[23]), żywicę (do 6,5%[24]), triterpeny (np. β-amarynę[25]), kwasy organiczne (izowalerianowy, octowy, masłowy, kapronowy, mrówkowy, linolowy, cerotynowy, palmitynowy[26])[13][27], fenolokwasy[28], olejek eteryczny (do 0,3%)[25], witaminę K[26]. W korze stwierdzono także obecność związku o słabym działaniu cytotoksycznym o nazwie p-ksylilenodwucyjanid[25]. W różnych częściach rośliny występuje glikozyd o gorzkim smaku zwany wiburniną[24]. W owocach znajdują się saponiny[29], węglowodany (do 30%[26]–32%[24]), garbniki (do 3%[24]), pektyny (według różnych źródeł od 0,5%[7] do 5%[30]), kwasy organiczne (m.in. kwas octowy[26]), karotenoidy, witamina C (18–81, rzadko ponad 100 mg na 100 g[7])[28], P[31], E i kwas foliowy (witamina B9)[7]. Z substancji mineralnych w owocach stwierdzono: Na, K, Ca, Mg, P, Fe (do 5 mg na 100 g)[7]. Za specyficzny zapach owoców odpowiada zawarty w nich w niewielkich ilościach kwas walerianowy i jego pochodne[32]. Owoce mają smak określany jako „słodko-cierpko-gorzki”. Wyraźna goryczka owoców zanika jednak po przemrożeniu i pod wpływem wysokiej temperatury[32][7].
Liczba chromosomów 2n=18[35].
Kalina koralowa wchodzi w skład sekcji Opulus w obrębie rodzaju kalina (Viburnum). Do sekcji zalicza się 3 lub 5 gatunków w zależności od ujęcia taksonów dalej tu opisanych jako odmiany geograficzne Viburnum opulus (zgodnie z ujęciem GRIN[2]). Poza nimi należy tu także wschodnioazjatycka Viburnum koreanum Nakai i północnoamerykańska Viburnum edule (Michx.) Raf. Cała sekcja ma dobrze potwierdzony badaniami charakter monofiletyczny. Stanowi klad bazalny jednego z dwóch głównych kladów w obrębie rodzaju, obejmującego poza sekcją Opulus także sekcje Odontotinus, Oreinotinus, Tinus i Megalotinus[46].
Rodzaj Viburnum stanowi z kolei klad bazalny w obrębie rodziny piżmaczkowatych (Adoxaceae), więc zgodnie z regułami taksonomicznymi może być wyodrębniany jako rodzina siostrzana dla pozostałych rodzajów (jako monotypowa rodzina kalinowatych Viburnaceae). W świetle obecnej wiedzy o filogenezie błędem jest natomiast włączanie go do przewiertniowatych (Caprifoliaceae), stanowiących odrębną linię rozwojową w obrębie rzędu szczeciowców (Dipsacales)[1].
Poza odmianą typową znane są dwie odmiany geograficzne, często traktowane jak odrębne gatunki[12]. Są taksonami zastępczymi o bardzo podobnych wymaganiach siedliskowych i podobnym wyglądzie – mają sezonowe, klapowane liście, kwiaty płonne na brzegu kwiatostanu, czerwone, kuliste owoce z płaską pestką[12].
Wyróżnia się następujące kultywary odmiany euroazjatyckiej:
W Rosji w uprawie znajdują się poza tym odmiany o owocach słodkich, pozbawionych goryczy[7].
Nazwa „kalina” jest tak rozpowszechniona w języku polskim, że w zasadzie nie istnieją inne określenia. O odległej genezie nazwy świadczy zresztą to, że w większości języków słowiańskich brzmi tak samo. Krzew nazywany po prostu „kaliną”, dopiero w drugiej połowie XIX wieku, w miarę upowszechniania się nazw zwyczajowych naśladujących binominalne nazwy naukowe określana zaczęła być „kaliną zwyczajną” (w przeciwieństwie do „kaliny hordowiny” wcześniej znanej jako „hordowina”)[54], a od początków XX wieku „kaliną koralową”. Rodzajowa nazwa naukowa (Viburnum), nadana formalnie przez Karola Linneusza w 1753 roku, wzięta została ze starożytnej łaciny. Prawdopodobnie wspominanym (m.in. przez Wergiliusza) krzewem o nazwie Viburnum była właśnie kalina (choć pewnie inny gatunek – kalina wawrzynowata lub hordowina)[55]. Nazwa gatunkowa opulus po raz pierwszy zastosowana została przez Josepha Tourneforta i zaakceptowana przez Linneusza. Słowo to znów genezę swą wywodzi z rzymskiej nazwy rośliny, w tym wypadku oznaczającej klon włoski (Acer opalus, syn. A. opulus). Nazwa została zastosowana w odniesieniu do kaliny koralowej ze względu na podobieństwo jej liści do klonu[55].
Roślina była objęta w Polsce częściową ochroną gatunkową od 1983 roku[56] do października 2014 roku[57]. Ochrona wprowadzona została wobec kaliny, mimo jej szerokiego rozpowszechnienia, w związku z potrzebą racjonalizacji jej pozyskania jako rośliny leczniczej[56]. Współcześnie zwraca się uwagę na to, że przy braku możliwości zajmowania przez ten gatunek siedlisk przekształconych silnie przez człowieka (nie jest apofitem), zagrożeniem dla jego zasobów jest osuszanie wilgotnych terenów, wylesianie obszarów, na których występuje, przebudowa drzewostanów, zręby zupełne i w końcu zbiór do celów leczniczych[36]. Liczne stanowiska kaliny chronione są w parkach narodowych i rezerwatach przyrody[36]. Dodatkowo znaczna część jej stanowisk znajduje się w siedliskach przyrodniczych (lasy grądowe i łęgowe) stanowiących przedmiot ochrony sieci Natura 2000[58].
Obecny stan zasobów gatunku oceniany jest jako stabilny[39], nie pojawia się on ani na krajowych, ani na regionalnych czerwonych księgach gatunków zagrożonych.
Kalina koralowa uprawiana jest jako roślina ozdobna głównie w parkach i zadrzewieniach krajobrazowych. Ceniona jest ze względu na efektowne kwitnienie, długo utrzymujące się i barwne owoce oraz intensywnie przebarwiające się jesienią liście. Sadzona jest w miejscach wilgotnych i nad wodami[12] w nasadzeniach naturalistycznych[51]. Kilka wyraźnie różniących się sposobem wzrostu odmian uprawnych pozwala na różne ich zastosowanie, w tym na nieformalne żywopłoty, nasadzenia grupowe i w formie soliterów[59].
Słabo trujące właściwości owoców najwyraźniej zanikają po działaniu pierwszych przymrozków lub pod wpływem wysokiej temperatury[32]. Właśnie przemrożone już owoce w niektórych okolicach zbierane były do wyrobu syropów i konfitur. Przetwory te łączone z miodem stosowano bardziej jednak jako domowy lek łagodzący kaszel, aniżeli produkt spożywczy. Dzięki dużej zawartości pektyn owoce nadają się do przetworów galaretujących, mogą być także stosowane w przemyśle winiarskim i gorzelnianym. Nadają one delikatny, ale charakterystyczny smak[32], oceniany zwykle jednak jako niezbyt smaczny[66] (porównywany jest do żurawin z gorzkim posmakiem)[34]. Zbiór i przetwarzanie owoców kaliny praktykowane są zwłaszcza w krajach byłego Związku Radzieckiego, gdzie owoce spożywa się na surowo lub w postaci kompotu, kisielu, galaretek, marmolad, nalewek i nadzienia do pierogów. Sokiem barwi się produkty spożywcze, a także używany jest on do wyrobu wódek i niskoalkoholowego napoju „Kalinka”[31]. Sok z owoców rozwodniony w proporcji pół na pół z wodą po sfermentowaniu daje ocet, z którego można robić napoje orzeźwiające latem[63]. Sok z owoców „Gilaboru” jest tradycyjnym napojem w środkowej Anatolii[67]. Odmiana północnoamerykańska ma mniej gorzkie owoce i zbierane są one tuż przed dojrzeniem na przełomie sierpnia i września, po czym służą do wyrobu dżemów i galaretek. Pozyskanie i wykorzystanie kaliny w Ameryce Północnej nie miało i nie ma jednak znaczenia komercyjnego[48].
Gatunek jest uprawiany niemal wyłącznie jako roślina ozdobna. Surowiec zielarski i owoce do celów spożywczych pozyskuje się głównie z roślin dziko rosnących. W 1974 rozpoczęto uprawy plantacyjne kaliny w Związku Radzieckim. Były one rozpowszechnione na obszarze od Uralu i Kaukazu po Daleki Wschód. Współcześnie plantacje tego gatunku znajdują się jeszcze na Wyspach Sołowieckich, w okolicach miast Archangielsk, Kotłas, Solikamsk i Ussuryjsk. Uprawiane są liczne, wyhodowane w Rosji odmiany o owocach pozbawionych goryczy[7]. Plon owoców z upraw wynosi według różnych źródeł ok. 4–8[7] lub 8–9 ton/ha[74], wyjątkowo do 16 ton/ha[7]. Jeden krzew daje do 10, wyjątkowo nawet do 18 kg owoców[7].
Kalina zajmuje szczególne miejsce w tradycjach i sztuce Polaków i Słowian wschodnich, zwłaszcza Ukraińców[24], przez których uznana została za jeden z symboli Ukrainy[79]. Jako symbol dziewictwa stała się obowiązkową ozdobą korowajów i rózg weselnych i częstym motywem pieśni weselnych[80]. Kalina była także natchnieniem dla poetów i autorów różnych pieśni ludowych. W 1952 w cyklu „Pieśni kurpiowskie” Kazimierz Sikorski jedną z nich poświęcił „Kalinie”[81]. Teofil Lenartowicz napisał poświęcony jej wiersz pt. „Kalina” odnosząc się m.in. cyklu rozwoju tego gatunku w kolejnych porach roku i typowych miejsc występowania. Do wiersza tego muzykę skomponował Ignacy Komorowski[82], na którego nagrobku na warszawskich Powązkach wykuto napis „Śpiewakowi Kaliny ziomkowie”.
Rosła kalina z liściem szerokim,
nad modrym w gaju rosła potokiem,
W dawnej pieśni galicyjskiej także znajduje się trafne odwołanie do preferencji siedliskowych[12]:
Ty pójdziesz górą, ty pójdziesz górą, a ja doliną.
Ty zakwitniesz różą, ty zakwitniesz różą, a ja kaliną
Często motyw kaliny, zwykle oznaczający młodą dziewczynę, pojawia się w twórczości Juliusza Słowackiego[60]. W samej „Balladynie” kalina pięciokrotnie jest wzmiankowana, pojawia się też w poemacie „Beniowski”:
Oj! nakarmiła się gorzką kaliną!(...)
Cóż? oszukana – ha? kwiatku kaliny,(...)
A czerwieniéjesz teraz jak kalina.
Do najpopularniejszych ludowych pieśni rosyjskich należy „Kalinka”[83], w której mowa o dziewczęciu przyrównywanym do jagody.
Na Podlasiu kalinę sadzono na grobach dziewcząt i młodzieńców, jako symbol czystości i smutku[24], przy czym wyrosłe tak krzewy były niemal nietykalne. Złamanie lub wykopanie takiego krzewu stanowić miało ciężki grzech, który miał się zemścić na sprawcy[60]. Już samo wąchanie kwiatów kaliny na cmentarzu miało powodować utratę węchu[84]. W Małopolsce gałązki kaliny z owocami wchodziły w skład bukietów święconych 15 sierpnia podczas Święta Matki Boskiej Zielnej[80].
Kalina oznaczająca młodą dziewczynę pojawia się też w jednym z przysłów zebranych przez Samuela Adalberga, wypowiadanego w szczególnej sytuacji po śmierci starej żony...[60]
Pan Bóg za glinę, ja za kalinę.
Kalina zagrała ważną rolę w dziesiątym odcinku polskiego serialu z 1981 roku pt. „Jan Serce”. Główny bohater z poświęceniem poszukuje krzewu kaliny, której owoce mają uzdrowić jego chorą matkę. W odcinku tym poznaje też swoją miłość noszącą imię nomen omen Kalina[85]. Uznawany za najlepszy w dorobku Wasilija Szukszyna film z 1973 nosi tytuł „Kalina czerwona”[86].
Kalina koralowa (Viburnum opulus L.) – gatunek krzewu należący do rodziny piżmaczkowatych (Adoxaceae), czasem zaliczany do monotypowej rodziny kalinowatych (Viburnaceae), dawniej także do przewiertniowatych (Caprifoliaceae).
Występuje w Europie i środkowo-zachodniej Azji, a odmiany geograficzne rosną także na Dalekim Wschodzie i w Ameryce Północnej. W Polsce kalina koralowa jest pospolita na terenie całego kraju z wyjątkiem Tatr.
Jest rośliną leczniczą stosowaną głównie w leczeniu chorób kobiecych, związanych z problemami zdrowotnymi i bolesnościami w czasie ciąży i menstruacji. Owoce są jadalne, choć surowe są w dużych ilościach szkodliwe dla dzieci i na ogół nie są cenione ze względów smakowych. W krajach byłego Związku Radzieckiego uprawia się jednak odmiany o owocach pozbawionych goryczy i tam mają one większe znaczenie spożywcze. Ze względu na efektowne kwiatostany, długo utrzymujące się owoce oraz intensywne przebarwianie jesienne liści – kalina jest cenioną rośliną ozdobną.
W tradycjach wielu narodów słowiańskich odgrywa istotną rolę: jest częstym motywem pieśni ludowych, przewija się w tradycjach związanych z weselami i pogrzebami, symbolizując młodość i niewinność.
Virbunum opulus (Kalyna) é uma espécie do gênero botânico Viburnum pertencente a família das Adoxaceae.
É nativa da Europa e Ásia. Alguns botânicos consideram a espécie norteamericana Viburnum trilobum como uma variedade - dita Viburnum opulus var. americanum Ait. - ou como uma subespécie - Viburnum opulus subsp. trilobum (Marshall) R. T. Clausen - da Virbunum opulus.
É conhecida popularmente como "bola-de-neve", "noveleiro", "novelo", "novelo-da-china", "novelo-cromático" e "espirema", mas o nome mais comum é rosa-de-gueldres.
Apresenta uma ramificação difusa. As folhas são caducas com lobos serrilhados Os frutos são vermelhos.
É geralmente cultivada como planta ornamental devido as suas flores e frutos. Tolera a maioria dos solos, porém cresce melhor em solos úmidos e moderadamente alcalinos. Vários cultivares foram selecionados, entretanto apresentam flores estéreis, em maior abundância, porém não produzem frutos. É encontrada em matos, matagais e ripícola, com floração entre março e abril.
O fruto apresenta um sabor muito ácido e é comestível quando ingerido em pequenas quantidades, podendo ser usado para a produção de geleias. O fruto é suavemente tóxico, podendo causar vômitos ou diarreias quando ingerido em grandes quantidades.
A casca secada é usada como tintura para tratamento de dores e cólicas menstruais
Viburnum opulus (Kalyna) é o símbolo nacional da Ucrânia. Podem ser encontradas referências a ela no folclore ucraniano, em suas canções, em sua arte pitoresca, em seu bordado, e outros. Chervona Kalyna foi o hino do Exército Insurgente Ucraniano. Kalyna Country é um ecomuseu no Canadá.
Essas raízes simbólicas remontam ao paganismo eslavo de milênios atrás. De acordo com uma lenda, a Kalyna estava associada ao nascimento do Universo, à Trindade do Fogo: o sol, a lua, e as estrelas.[1][2] Seus frutos simbolizam o sangue e a perenidade dos laços familiares. A Kalyna é frequentemente retratada no bordado ucraniano em toalhas e camisas. No paganismo eslavo a Kalyna também representa a beleza de uma jovem, que rima bem em ucraniano: Ka-ly-na - Div-chy-na.[3][4] Essa consistência foi revista por numerosos folcloristas ucranianos, tais como Nikolay Kostomarov e Aleksandr Potebnia (o fundador da Kharkiv Linguistic School).
Virbunum opulus (Kalyna) é uma espécie do gênero botânico Viburnum pertencente a família das Adoxaceae.
É nativa da Europa e Ásia. Alguns botânicos consideram a espécie norteamericana Viburnum trilobum como uma variedade - dita Viburnum opulus var. americanum Ait. - ou como uma subespécie - Viburnum opulus subsp. trilobum (Marshall) R. T. Clausen - da Virbunum opulus.
É conhecida popularmente como "bola-de-neve", "noveleiro", "novelo", "novelo-da-china", "novelo-cromático" e "espirema", mas o nome mais comum é rosa-de-gueldres.
Apresenta uma ramificação difusa. As folhas são caducas com lobos serrilhados Os frutos são vermelhos.
É geralmente cultivada como planta ornamental devido as suas flores e frutos. Tolera a maioria dos solos, porém cresce melhor em solos úmidos e moderadamente alcalinos. Vários cultivares foram selecionados, entretanto apresentam flores estéreis, em maior abundância, porém não produzem frutos. É encontrada em matos, matagais e ripícola, com floração entre março e abril.
O fruto apresenta um sabor muito ácido e é comestível quando ingerido em pequenas quantidades, podendo ser usado para a produção de geleias. O fruto é suavemente tóxico, podendo causar vômitos ou diarreias quando ingerido em grandes quantidades.
A casca secada é usada como tintura para tratamento de dores e cólicas menstruais
Călinul (Viburnum opulus) este o specie de plantă din genul Viburnum, familia Adoxaceae. Este un arbust originar din America, Asia și Europa, poate atinge o înălțime de 4 metri și este folosit de multe ori ca plantă ornamentală pentru grădină.
Brogovita (znanstveno ime Viburnum opulus) je listopadni grm, ki je samonikel v Evropi, Severni Afriki in osrednji Aziji.[1]
Brogovita običajno raste kot grm in doseže višino med 4 in 5 m. Listi so na veje nameščeni nasprotno, sestavljeni pa so iz treh lističev in so na prvi pogled podobni listom nekaterih vrst javorja. V dolžino merijo med 5 in 10 cm. Baza je zaobljena, robovi pa nazobčani. Cvetovi so zbrani v bele češulje, ki v premeru merijo med 4 in 11 cm in se razvijejo na koncu vej. Češulje so sestavljene iz zunanjega pasu neplodnih cvetov, ki v premeru merijo med 15 in 20 mm. V sredini češulje so manjši, plodni cvetovi, ki v premeru merijo okoli 5 mm. Drevo cveti zgodaj spomladi, oprašijo pa ga žuželke. Iz oplojenih cvetov se razvijejo rdeče jagode s premerom 7 do 10 mm, v katerih je eno seme. S plodovi se hranijo različne ptice, ki nato raznašajo seme.
Brogovito so zanesli tudi v Severno Ameriko, kjer je zdaj splošno razširjena. Najbolj ji ustrezajo dobro odcedna in stalno vlažna tla, sicer pa uspeva tudi na drugih podlagah. Ustrezajo ji tako sončna kot tudi senčna rastišča, dobro pa prenaša tudi mraz.[2]
Plodovi brogovite so v majhnih količinah užitni, če pa jih zaužijemo preveč, lahko povzročijo bruhanje in drisko. Zaradi kislega okusa so najbolj primerni za kuhanje marmelade.[3]
Skorja drevesa vsebuje učinkovine, ki lajšajo krče gladkega mišičja, zaradi česar so jo v preteklosti ponekod uporabljali za lajšanje porodnih krčev.[4]
Brogovita (znanstveno ime Viburnum opulus) je listopadni grm, ki je samonikel v Evropi, Severni Afriki in osrednji Aziji.
Skogsolvon (Viburnum opulus) är en buske i familjen desmeknoppsväxter.
Busken når sällan mer än en höjd av 5 meter. De stora platta blomställningarna kontrasterar mot det kraftigt gröna lövverket. Bladen är handflikiga, och har, för att kunna fungera trots att de är så breda, flera huvudnerver. Bladskaftet har 2 smala stipler nedtill, och upptill 1 eller 2 par gröna, skållika honungskörtlar (nektarier). De kallas "extraflorala" för att nektarierna sitter på vegetativa delar. Eftersom de inte har någon betydelse för insektsbesök i blommorna eller pollineringen har man kallat dem extranuptiala. I många fall är det dock uppenbart att nektarierna besöks av myror, som i gengäld jagar bort uppkrypande skadedjur (insektslarver) från växtens övre, spädare delar, särskilt från blommorna.
Blomställningen innehåller två slags blommor: de mittersta är små, gulvita och tvåkönade. De yttersta däremot är stora och rent vita, men har inga fertila delar och är alltså könlösa. Kantblommorna har till uppgift att vägleda insekter till blomställningen, där mittblommorna är de verkliga blommorna med nektar, ståndare och pistill.
Frukten är en stenfrukt med klarröd färg. Den hänger kvar hela vintern. Fruktköttet smakar obehagligt, men förbättras efter frost. Bilden visar även en fruktsten , d v säga fruktväggens inre, trähårda lager närmast omkring fröet, och ett längdsnitt av fröets delar: en stor frövita (näringsförrådet), och i dess ena ände ett mycket litet växtanlag (även kallat grodd eller embryo).
En trädgårds- eller kulturform av denna art är snöbollsbusken (Viburnum opulus roseum syn sterile, utmärkt av klotrunda, helvita blomställningar som uppkommer genom att alla blommor är av det könlösa slaget. Denna växt är således steril (ofruktsam). Blomningen hos den odlade varianten varar längre än på den vilda, ursprungliga växten. Förökning av den sterila varianten sker genom sticklingar och rotutskott.
Förekommer naturligt i Europa, norra och västra Asien, norra Nordamerika.
Artens utbredning går över nästan hela Europa. Saknas nästan helt i Spanien och Portugal.
Skogsolvon hör hemma på skogsängar och i skogsbryn.
Bäret uppges ibland i litteraturen som giftigt. Icke desto mindre används det, liksom barken, i naturläkekonsten.
Enligt Giftinformationscentralen kan förtäring av mer än 10 à 15 bär ge magbesvär, men svåra komplikationer är ovanliga. Giftverkan beror bland annat på bärens innehåll av garvämnen.
Enligt Wigander (1976) däremot, kan svåra förgiftningar vara dödliga.[1]
Olvon nämns i sångerna Visa vid midsommartid och Kalinka.
Träet i grenarna är dels tämligen hårt, dels lättkluvet. Det har gjort att i gamla tider skomakare använde olvonträ för tillverkning av pligg. En hemslöjdtillämpning är pinnar i vävskedar.
Stor risig buske
Nectarier
Vinterknoppar
Gytter av fertila blommor i mitten, omgivna av stora infertila kantblommor
Övervintrande frukter
Wikimedia Commons har media som rör Skogsolvon.
Skogsolvon (Viburnum opulus) är en buske i familjen desmeknoppsväxter.
Gilaburu (Viburnum opulus), Adoxaceae familyasından kırmızı renkli, nohut büyüklüğünde bir meyve veren ağaç türü. Daha ziyade Kayseri ve civarında yetişir. Bol miktarda su ile yetiştirilir. Acımsı bir tadı vardır. Ekim ayı içerisinde dalından toplanarak yıkanır ve arpa ile birlikte mayalanmak üzere bol su ile şişelenir. Kış mevsiminde ise mayalandığı su süzülür ve bitki kendi suyu sıkılarak tüketilir. Buruk bir tadı vardır.
İki çenekliler ile ilgili bu madde bir taslaktır. Madde içeriğini geliştirerek Vikipedi'ye katkıda bulunabilirsiniz. Калина звичайна, червона калина (лат. Viburnum opulus); місцеві назви: карина, калена, калинина — високий гіллястий кущ заввишки 2—4 м з сірою корою, з роду калина (Viburnum), родини Адоксових (Adoxaceae).
Гарний плодовий і декоративний чагарник. Росте на всій території Україні, особливо в поліській та лісостеповій зонах.
Пагони зеленувато-сірі з супротивними, великими (до 57 мм) бруньками. Листки до 10 см завдовжки, супротивні, майже голі. Пластинка їх 3-5-лопатева з серцеподібною основою, зелена, з двома ниткоподібними прилистками, черешки довгі.
Квіти зібрані в плоскі кінцеві щиткоподібні суцвіття: крайові квітки — великі, білі, безплідні; серединні — дрібніші, двостатеві. Чашечка з п'ятьма зубчиками, віночок (до 5 мм у діаметрі) п'ятироздільний, тичинок п'ять, маточка одна, стовпчик короткий з трироздільною приймочкою, зав'язь нижня.
Плоди — ягодоподібні червоні овальні кістянки (6,5-14 мм завдовжки і 4,5-12 мм завширшки), містять забарвлену червоним соком плоску тверду кісточку. Залишаються на гілках дуже довго і прикрашають кущ навіть взимку.
Калина звичайна росте в підліску мішаних і листяних лісів, по берегах рік і водойм. Найкраще росте на понижених, добре зволожених місцях. Рослина зимостійка, тіньовитривала, але вимоглива до вологи. Квітне у травні — червні, плоди достигають у вересні.
Розмножують її зеленими і здеревілими живцями, відводками, насінням[1].
Калина має євросибірський ареал зростання. У дикому стані росте в центральній і південній Європі, в Малій Азії, у Північній Африці, в європейській частині Росії. На півночі і заході Росії зустрічається рідше. Зустрічається у Західному і середньому Сибіру, а також у східних і північних областях Казахстану.
Північний кордон євроазійського ареалу проходить по 65° пн. ш. і досягає південного берега Білого моря, перетинаючи Північну Двіну у напрямку до Уральського хребта (61° пн. ш.). Звідси кордон спускається на південь до 59° пн. ш., потім знову досягає 61° пн. ш. і по р. Конді проходить до Західного Сибіру, перетинає Об (на 62° пн. ш.) простягається майже паралельно до її правого берега. Потім опускається на південь до 59° пн. ш., перетинає Єнісей і по цій паралелі досягає 99° сх. д.; далі межа ареалу калини відхиляється на південний схід і доходить до прибайкальського вигину Лєни. Тут, приблизно на 105° сх. д., знаходяться найсхідніші місця росту калини звичайної[2].
Південна межа євроазійського ареалу калини перетинає Ангару дещо вище Ангарська і північними передгір'ями Східних Саян доходить майже до широти Красноярська; потім, перетинаючи цей хребет майже в меридіальному напрямку, йде до Західних Саян і південніше Абакана (53° сх. ш.) перетинає Єнисей. Далі, спускаючись до півдня по передгір'ях Західних Саян, межа ареалу доходить до Алтаю, проходить тут приблизно по 52° сх. ш. Потім через Семей — Павлодар — Омськ, перетинаючи річки Ішим і Тобол, проходить Курган і виходить до Уральського хребта.
В Україні зростають два аборигенні види роду Viburnum: калина звичайна (Viburnum opulus) та гордовина (Viburnum lantana). Калина звичайна поширена майже по всій Україні. Основні райони заготівель — Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області та Крим. Запаси сировини значні.
Калина — рослина лісової і лісостепової зон; у степових районах зустрічається тільки по долинах річок. Калина є звичайною рослиною лісових ценозів, у складі підліску росте розсіяно, переважно у вологих хвойних, листяних і мішаних лісах, на галявинах, в чагарниках, на вирубках, по берегах річок, озер і боліт. Чистих заростей калина практично не утворює.
Калина цілолиста, або гордовина, (Viburnum lantana L.) — відрізняється від калини звичайної опушеними пагонами, простими яйцеподібними дрібнозубчастими листками, зверху зморшкуватими темно-зеленими, знизу густо-опушеними, часто повстистими. Стиглі кістянки чорні. Поширена переважно в Лісостепу і Степу. Росте в підліску листяних і мішаних лісів Європи, Азії і Африці. Тіньовитривала рослина. Має властивість омолоджувати свою кору. Висоту може мати до 4 метрів.
У корі є вітаміни і пектин. У країнах Кавказу може використовуватися деревина для виготовлення чарівних паличок. В Україні культивується популярний вид гордовини: Viburnum lantana 'Variegatum'.
Калина звичайна — дуже популярна в народі, оспівана в народних піснях рослина.
Калину вважають символом України. Її значна поширеність на теренах України, пов'язаність із родинно-побутовими, календарними обрядами (весілля, похорони, осінній обряд «похід на калину» та ін.) зумовили перехід із світу номінативної одиниці у світ художнього образу. Найбільше цей давній фольклорний образ виступає словом-символом як домінанта в асоціативному зв'язку калина — дівчина (мати), калина — Україна, калина — кров. Домінує загальнопоширена спорідненість «калина — дівчина». Цю стійку асоціацію розглядали видатні фольклористи Микола Костомаров, О. Веселовський, Олександр Потебня. [3]
Багато народних легенд та казок складено про калину. Серед них такі відомі як «Калинова сопілка», «Калиновий міст», «Про Калинку і Килимку».
Також калина вважалась «весільним деревом» і була обов'язковою учасницею весільного обряду. Гілками калини прикрашали столи, весільні короваї, дівочі вінки й гостинці.
Другий вид символічної спорідненості калина — Україна притаманний найбільше стрілецьким і повстанським пісням. Плоди калини стали символом мужності людей, що віддали своє життя боротьбі за Україну. Для українців, що відстоювали загальнонаціональні інтереси, вели непримиренну боротьбу з поневолювачами українського народу, девізом стало варіанти пісні С. Чарнецького, Г. Труха «Ой у лузі червона калина»:[3]
Завдяки червоним ягодам, які нагадують краплі крові, калина в українців стала символом пролитої козацької крові. Ця архаїчна значущість слів калина — кров за традицією зберігається і у піснях воєнної тематики нового часу:
Подібно, «калина на могилі» має стійке символічне значення: тужлива пам'ять за померлим на чужині молодим козаком чи хлопцем, сином, братом:[3]
Кора
Кора містить глікозид вібурнін, дубильні речовини (близько 2%), солі валеріанової і каприлової кислот, оцтову, мурашину, пальмітинову, ізовалеріанову, олеїнову, лінолеву, капронову, і церотинову кислоти, смоли (близько 6,5%), цукри, фітостерин, виявлено сапоніни тритерпенової структури (близько 7%).
Плоди
Плоди калини містять цукри 5-6% (за іншими даними — інвертний цукор близько 32%[4]), білки (0,37%), ізовалеріанову й оцтову кислоти (2,56%), дубильні і фарбувальні речовини, вітамін С, флавоноїди (астрагалін, кверцетин, кемпферол, пеонозид та інші), біфлавоноїд аментофлавон.
Пектинові речовини представлені, переважно, протопектином.[5] Органічні кислоти у стиглих плодах калини звичайної представлені, в основному, яблучною, лимонною, мурашиною, каприловою, валеріановою, ізовалеріановою і хлорогеновою, є також сліди хінної, кофейної і оцтової кислот, що становлять до 3%[6]. Зелені плоди (на відміну від стиглих) багаті також хінною і кофейною кислотами, вміст яких значно знижується при дозріванні[5].
Здатність накопичувати аскорбінову кислоту до певного рівня є генетично зумовленою видовою ознакою. В. П. Петрова (1986) вважає, що окультурення дикорослих рослин сприяє формуванню великих ягід, але вміст аскорбінової кислоти при цьому знижується[5].
Амінокислотний склад плодів калини звичайної дуже мало вивчений. Тільки за останні роки В. Д. Іванов зі співавторами (1985) та Д. К. Шапіро, І. Р. Кісілевський зі співавторами (1992) встановили наявність у плодах калини звичайної 13 вільних амінокислот, серед яких переважає серин, глютамінова кислота, аланін (відповідно 14,9:21,8:37,2 мг/100 г).[7][8] Аргінін, аспарагінова кислота, гліцин, гістидин, ізолейцин, лейцин, лізин, пролін, треонін становлять 2,6-8,5 мг/100 г[7][4]
У плодах калини звичайної міститься тирозин, який в організмі людини є попередником гормонів адреналіну, норадреналіну, тироксину, трийодтироніну. Калина є акумулятором таких хімічних елементів, як калій, залізо, алюміній, цинк. Вивчення мінерального складу засвідчило, що плоди характеризуються високим вмістом сполук марганцю — 0,03; міді — 0,40; брому — 0,12; селену — 9,75; нікелю — 0,23; стронцію — 0,33; срібла — 0,08; йоду — 0,09; бору — 3,2 мг/г.[5][6][7]
Квіти
У квітках виявлено флавоноїди, органічні кислоти, вітамін С та ефірну олію[9].
Насіння
У насінні виявлено жирну олію (близько 21%).
У народній медицині відома з XIV ст.
Лікарська, харчова, вітамінозна, медоносна, фарбувальна і декоративна рослина.
У науковій медицині застосовується кора калини (лат. Cortex Viburni) як кровоспинний засіб при внутрішніх кровотечах, особливо маткових, як заспокійливий — при істерії, а також знижує кров'яний тиск.
Плоди використовують як сечогінний і вітамінний засіб, при шлункових і простудних хворобах.
Екстракт кори на 50% спирті у співвідношенні 1:10 призначають для припинення маткових кровотеч, а також для усунення болю при менструаціях. Вживають всередину по 20—30 крапель 2—3 рази на добу за 30 хв до їди[4]. Водний відвар кори у співвідношенні 1:20 вживають по 1 столовій ложці 3 рази на добу за 30 хв до їди як гемостатичний, антисептичний та болетамувальний засіб[4].
У народній медицині кору застосовують при простуді, золотусі, носових кровотечах; плоди (лат. Fructus Viburni opuli) — при геморої; сік — при горлових простудах, кашлі, хворобах шкіри(настій плодів калини п'ють проти фурункулів, карбункулів, екземи, різних висипів на тілі[9]). Квітки і плоди — при склерозі, туберкульозі легень, гіпертонії, захворюванні нирок, серцевих хворобах і як потогінний засіб. Є дані про позитивний вплив плодів при лікуванні ракових захворювань (сік з плодів калини з медом використовували в народній медицині для лікування раку молочної залози, для профілактики раку шлунка при гіпоацидному гастриті[9]), діатезу, виразки шлунка.
У дерматології й косметиці свіжий сік плодів є добрим засобом проти вугрів, висипів та пігментних плям на обличчі[9].
У гомеопатії застосовують есенцію з свіжої кори. У ветеринарній практиці квітки й плоди використовують при лікуванні ящура, запалень слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і ротової порожнини тварин.
В їжу плоди калини вживають після проморожування, коли вони втрачають гіркий смак. Плоди їстівні, хоча у великих кількостях шкідливі для дітей. Злегка токсичні властивості ягід, найвиразніше зникають після перших приморозків, або при високій температурі[10]. У народі з плодів калини готують начинку для пирогів, киселі, пастилу, приправи до м'ясних страв. Роздушені ягоди з насінням або тільки витиснений сік можна змішувати з цукром у співвідношенні один до одного і зберігати в підвалі або холодильнику[1].
В Україні калину тушать з дрібно порізаним гарбузом. Потім цю суміш гарно перемішують, додають цукор і одержують смачне начиння для пирогів. [11]
Завдяки високому вмісту пектинів плоди калини використовують для виготовлення мармеладу, їх консервують, готують наливки, лікери, фруктово-ягідні вина, застосовують, як чайно-кавові сурогати.
Калина — посередній пізньовесняний медо- і пилконос, що дає підтримуючий взяток. Медопродуктивність її до 30 кг з 1 га.
Плоди калини дають червону фарбу, кора — чорно-зелену, придатну для фарбування шерсті.
Деревина жовтувато-бура з білою заболонню, використовується для дрібних виробів. Є дані про високу ефективність плодів проти деяких бактерій і вірусів.
Калина звичайна має високі декоративні властивості як у період цвітіння, так і при достиганні плодів. У культурі зустрічається ряд форм. З декоративних форми калини особливо поширена форма буль-де-неж — Viburnum opulus var. sterile з великими повними сніжно-білими суцвіттями.
Калина звичайна ціниться в лісомеліоративних насадженнях як ґрунтозахисна порода, а також порода, що приваблює корисних птахів.
Кору збирають з молодих пагонів у квітні — травні шляхом нанесення кільцевих надрізів, які з'єднують потім поздовжніми. Сушать на горищах, під наметами, розстилаючи тонким шаром. Сушіння припиняють, коли кора стає ламкою. Вихід сировини — 34—40 %. Кору пресують і упаковують у тюки або пакети вагою по 50 або 75 кг. Строк зберігання — до чотирьох років.
Плоди збирають у вересні — жовтні (також, після перших заморозків), зрізуючи ножами або секаторами, складають у кошики. Сушать у печах або сушарках при температурі 50-60°. Потім обмолочують, відділяючи гілочки і плодоніжки, сортують. Сухі плоди пакують у мішки вагою по 20, 30, 40 кг і зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях, на стелажах.
Після збирання зв'язані в пучки ґрона калини можна довго зберігати в неопалюваних приміщеннях або на горищах[1].
Квітки калини звичайної (лат. Flores Viburni opuli) збирають у період цвітіння, швидко сушать у затінку і зберігають у коробках, вистелених папером. Квітки використовують лише в народній медицині[9].
Калина гордовина має неїстівні плоди, але ціниться як підлісок в лісомеліоративних насадженнях на чорноземних ґрунтах.
Цвіт Калини в травні
Плоди калини в серпні
Листя калини восени
Плоди калини на початку зими
Декоративний кущ під час цвітіння
Поперечний переріз стовбура калини
Шкідники (Чорні попелиці на молодих пагонах калини)
Листя калини з'їдене гусеницею
Калина звичайна, червона калина (лат. Viburnum opulus); місцеві назви: карина, калена, калинина — високий гіллястий кущ заввишки 2—4 м з сірою корою, з роду калина (Viburnum), родини Адоксових (Adoxaceae).
Гарний плодовий і декоративний чагарник. Росте на всій території Україні, особливо в поліській та лісостеповій зонах.
Vót châu Âu (danh pháp hai phần: Viburnum opulus) là một loài thực vật có hoa trong họ Ngũ phúc hoa (trước đây xếp trong Họ Kim ngân) có nguồn gốc châu Âu, Bắc Phi và Trung Á.[1]
Tên gọi thông thường của nó guelder rose bắt nguồn từ gelderse roos trong tiếng Hà Lan có liên quan đến tỉnh Gelderland của Hà Lan, nơi mà loại cây này được trồng phổ biến, và tên gọi "cây cầu tuyết", được cho là tên gốc của nó.[2] Các tên gọi phổ biến khác bao gồm Hoa Tú Cầu, cây tuyết cầu và mạn việt quất châu Âu, mặc dù loài thực vật này không liên quan gì với Mạn việt quất. Một số nhà thực vật học gộp cả loài Viburnum trilobum ở Bắc Mỹ như là một thứ hay một phân loài của loài này, tương ứng với các danh pháp V. opulus var. americanum Ait. hay V. opulus subsp. trilobum (Marshall) Clausen. Tên phân định loài opulus được Joseph Tournefort đề xuất.[3]
Đây là loài cây bụi rụng lá cao tới 4-5 mét (13–16 ft). Lá của chúng có sự đối xứng nhau với ba thùy, dài và rộng từ 5–10 cm (2–4 in), với một đường viền lá có răng cưa. Bề ngoài tương tự như lá của một số loài phong, nhưng dễ dàng có thể phân biệt bởi hầu hết bề mặt lá hơi nhăn nheo và đường gân lá rất rõ nét. Các lá chồi xanh.
Hoa có màu trắng, mỗi chùm hoa dài từ 4–11 cm (2–4 in), mọc ở đỉnh của cành cây; mỗi bông hoa có thể dễ dàng thấy cánh có chiều dài từ 1,5–2 cm xung quanh; những bông hoa nở vào đầu mùa hè, và thụ phấn nhờ côn trùng. Quả của cây có màu đỏ tươi, hình cầu, đường kính từ 7–10 mm, có chứa một hạt mầm. Các hạt này được phân tán bởi các loài chim ăn quả.
Vót được trồng như một loại cây cảnh nhờ vẻ đẹp của hoa và quả của nó, phát triển tốt nhất trong điều kiện ẩm ướt, đất có tính kiềm, mặc dù chúng là loài có thế thích nghi được với nhiều loại đất. Có một số nhầm lẫn với các loài thực vật khác, nhất là các loài khác thuộc chi Viburnam cũng được gọi với tên là "cây tuyết cầu".
Loài cây này cũng được trồng để làm hàng rào, lấy bóng mát, hay là dùng để trồng đan xen với nhiều loại cây khác dưới gốc.
Nó được du nhập vào Bắc Mỹ, nơi mà nó đã được gọi thành một tên sai lạc là "European Cranberrybush" (nghĩa là Mạn việt quất bụi châu Âu), nhưng thực tế nó không phải là mạn việt quất (thuộc bộ Ericales). Các giống cây trồng 'Compactum',[4] 'Roseum " [5] và 'Xanthocarpum' [6] đã được trao tặng phần thưởng giá trị làm vườn (Award of Garden Merit) của Hội Làm vườn Hoàng gia Anh.
Quả của cây có thể ăn được với số lượng nhỏ, do có vị rất chua. Nó có thể được sử dụng để làm thạch. Tuy nhiên độc tính nhẹ của nó có thể gây nôn mửa hoặc tiêu chảy nếu ăn với số lượng lớn.[7] Vỏ của cây được dùng để làm thuốc giảm chứng chuột rút ở cơ, hay những bệnh khác như đau bụng do kinh nguyệt ở phụ nữ, các triệu chứng trên là do cơ co thắt quá mức. Tuy nhiên, nó cũng có thể được sử dụng khi đau bụng hay đau thắt cơ nói chung cho cả phụ nữ mang thai.[8]
Kim ngân hoa được biết đến với tên Kalyna là một trong những biểu tượng quốc gia của Ukraina. [cần dẫn nguồn] Chúng được đề cập đến trong các bài hát dân gian, nghệ thuật tranh vẽ, thêu của quốc gia Đông Âu này. Trên các khía cạnh khác, bài hát Chervona Kalyna của Quân đội nổi dậy Ukraina hay Kalyna Country là một bảo tàng sinh thái ở Canada cũng lấy tên từ loài cây này.
Theo một truyền thuyết, Kalyna có liên quan với sự ra đời của vũ trụ, gọi là Hỏa Thiên Chúa Ba Ngôi là Mặt Trời, Mặt Trăng, và các Vì sao.[9][10] Quả của nó tượng trưng cho máu và sự bất diệt của gia đình. Kalyna thường được thêu trên khăn hay áo sơ mi của người Ukraina.
Vót châu Âu (danh pháp hai phần: Viburnum opulus) là một loài thực vật có hoa trong họ Ngũ phúc hoa (trước đây xếp trong Họ Kim ngân) có nguồn gốc châu Âu, Bắc Phi và Trung Á.
Цветки гетероморфные, с двойным околоцветником, собраны в плоские зонтиковидные 6–8 лучевые метёлки 5–8 см в диаметре[5], на цветоносе 2,5–5 см длиной[5]; все части соцветия голые или с рассеянными очень мелкими желёзками; краевые цветки на цветоножках 1–2 см длиной[5], бесплодные, плоские, белые, в 4–5 раз крупнее внутренних, 1–2,5 см в поперечнике[5], с пятью неравными обратнояйцевидными долями венчика; срединные — обоеполые, сидячие или почти сидячие, белые или розовато-белые, коротко-колокольчатые, около 5 мм в диаметре, с широкими тупыми лопастями, в 1,5 раза более длинными, чем трубочка. Соцветия расположены на верхушках молодых ветвей. Тычинок пять, они в 1,5 раза длиннее венчика, с жёлтыми пыльниками. Пестик с нижней трёхгнёздной цилиндрической завязью, с очень коротким коническим столбиком и трёхраздельным рыльцем. Цветёт в конце мая — начале июня в течение 10—14[6] (15—25) дней[7]:303.
Пыльцевые зёрна трёхбороздно-оровые, шаровидной или эллипсоидальной формы. Длина полярной оси 24,2–25,3 мкм, экваториальный диаметр 19,8–25,3 мкм. В очертании с полюса округло-трёхлопастные, с экватора — округлые, реже эллиптические. Борозды шириной 4–5,5 мкм, длинные, с ровными краями, с оттянутыми заострёнными концами. Поры округлые, диаметром, равным ширине борозд или несколько шире. Мембрана борозд и пор гладкая или мелкозернистая. Толщина экзины 2,8–3 мкм. Стерженьки тонкие, плотностоячие, с округлыми головками, длина стерженьков 1,5–2 мкм. Скульптура сетчатая, ячейки сетки угловатые, часто вытянутые, с наибольшим диаметром 2–2,5 мкм, около борозд ячейки уменьшены до 0,5–0,6 мкм. Пыльца жёлтого цвета[6].
Формула срединных цветков: ∗ K ( 5 ) C ( 5 ) A 5 G ( 3 ¯ ) {displaystyle ast K_{(5)};C_{(5)};A_{5};G_{({overline {3}})}} 
Плоды — овальные или шаровидные ярко-красные костянки диаметром от 8 до 10 мм, с крупной (занимающей большую часть плода) сплюснутой широкосердцевидной, почти округлой косточкой длиной 7–9 мм, на верхушке коротко заострённой, с несколько неровной поверхностью. Вес 1000 семян 21–31 г, по другим данным 46 г[7]:183. Сочные, но имеют горьковатый вяжущий вкус, после первых морозов горечь пропадает или становится меньше. Плоды созревают в августе — сентябре; в Ботаническом саду АН РФ — в конце сентября — начале октября. Срок хранения семян — 24 месяца[7]:142.
Семена нуждаются в двухэтапной стратификации: первый этап — при 30 °C, а лучше при 20° (18 часов) и 30° (6 часов) или при воздействии переменной температуры 10° и 30° (6–15 месяцев) для доразвития зародыша, прорастания и развития корневой системы; второй этап — при 5–10° в течение 2–4 месяцев для устранения покоя эпикотиля и образования побега[10].
Посев семян в питомниках производится в октябре следующего за их сбором года[7]:177.
Калина нетребовательна к условиям, легко переносит засухи и морозы, однако, наиболее распространена в умеренном климате Европы и Азии. Встречается повсюду в Европейской части России, кроме севера и юго-востока, на Кавказе и в Крыму, в Западной Сибири к югу от 61° северной широты, в Восточной Сибири (в бассейнах рек Енисея и Ангары, в юго-западном Прибайкалье); в Казахстане (изолированные местонахождения в Западном и Северном Казахстане, Саур, Тарбагатай); в Средней Азии (единично в Джунгарском и Заилийском Алатау и в Чу-Илийских горах); в Западной Европе, в Малой Азии, Северной Африке.
Светолюбивое растение, но выносит некоторое затенение. В тени обычно не плодоносит. Мезофит, микротерм, мезотроф. В степных районах растёт обычно в устьях рек, в лесной зоне предпочитает увлажнённые почвы, встречается как на берегах водоёмов, так и на лесных полянах, опушках, на вырубках, входит в состав подлеска, никогда не доминируя в нём. Встречается в подлеске средне- и южнотаёжных лесов: на западе Русской равнины — из ели обыкновенной, в Предуралье — из ели сибирской и пихты сибирской, а также в тёмнохвойных лесах Кузнецкого Алатау. Входит в подлесок широколиственно-еловых лесов Эстонии, дубово-сосновых лесов Полесья, дубово-пихтово-еловых лесов Южного Урала, широколиственных лесов Украины, Кавказа, дубово-грабовых и грабинниково-дубовых лесов Крыма. Растёт в подлеске пойменных лесов: черноольховых; реже в пойменных дубняках; в тополёвниках в поймах рек Северного Кавказа. На Колхидской низменности встречается в подлеске ольшатников из ольхи чёрной. В Колхиде обильна на лесных болотах с торфяным грунтом в подлеске лапины и ольхи чёрной[11]. На Алтае замечена в берёзово-осиновых лесах. В лесостепи и на севере степи создаёт пойменные кустарниковые заросли.
Насекомоопыляемое растение. Функцию привлечения насекомых в соцветии выполняют краевые бесплодные цветки. Основными опылителями являются жуки, а также питающиеся пыльцой двукрылые и перепончатокрылые[12].
Зоохор. Плоды до самой глубокой осени остаются на ветках и разносятся питающимися ими птицами. Сухие плоды и семена разносятся ветром. Размножается калина также отводками и корневыми отпрысками[12].
В качестве лекарственного сырья используют плоды калины (лат. Fructus Viburni) и кору калины (Cortex Viburni). Плоды собирают в период полной зрелости, срезая вместе с плодоножками. Сушат в сушилках при температуре 60–80 °C или на воздухе под навесами, на чердаках, подвешивая их пучками. После сушки плодоножки отделяют. Кору собирают весной во время сокодвижения до распускания почек, подвяливают, затем сушат в сушилках при температуре 50–60 °C или в хорошо проветриваемых помещениях[13]. Урожайность коры — 250–600 г/м2, с одного растения можно получить 45–140 г. Урожайность плодов в Кировской области в ельнике-зеленомошнике 18–23 кг/га[14].
Корни содержат эфирное масло, тритерпеноиды, витамин C и витамин K.
Ветви содержат эфирное масло, в его составе салицин, дубильные вещества.
Кора содержит углеводы и родственные соединения: целлюлозу, пектин, смолы (до 6,5 %), флобафен, фитостерин, мирициловый спирт; эфирное масло, в его составе органические кислоты: валериановая, муравьиная, уксусная, каприловая, капроновая, линоленовая; тритерпеноиды, иридоиды 2,73–5,73 %, сапонины, алкалоиды, витамин C, фенолкарбоновые кислоты и их производные: хлорагеновая, неохлорагеновая, кофейная, производные о-дигидроксикоричной кислоты, лигнин, дубильные вещества, катехин; кумарины: скополетин, эскулетин[15], скополин, эскулин[16]; флавоноиды, антрахиноны, гликозид вибурнин, лейкоантоцианины; высшие жирные кислоты: миристиновая, пальмитиновая), стеариновая, олеиновая, линолевая, арахиновая, бегеновая, лигноцериновая, церотиновая.
Древесина содержит дубильные вещества.
Листья содержат виопуридаль, урсоловую кислоту, иридоиды, стероиды, алкалоиды, витамин C; фенолы и их производные: арбутин, фуркатин, салицин, сложные эфиры салицина; фенолкарбоновые кислоты и их производные: хлорагеновая, неохлорагеновая, кофейная, производные о-дигидроксикоричной кислоты; дубильные вещества, катехины; кумарины: скополетин, эскулетин, скополин, эскулин; флавоноиды: астрагалин, 3-галактозид, 3-рамнозид и 3,7-диклюкозид кверцетина, 3-глюкозид и 3,7-диглюкозид кемпферола; антоцианы: 3-глюкозид, 3-арабинозилсамбубиозид цианидина, пеонидин; высшие жирные кислоты: миристиновая, пальмитиновая, стеариновая, олеиновая, линолевая, линоленовая, арахиновая, бегеновая, лигноцериновая, церотиновая.
Цветки содержат урсоловую кислоту, флавоноиды: астрагалин, пеонозид, 3-глюкозид, 3-рамнозид и 3,7-диглюкозид кверцетина, кемпферол, 3-глюкозид и 3,7 диглюкозид кепферола.
В плодах имеются углеводы: сахароза, фруктоза, глюкоза, манноза, галактоза, ксилоза, рамноза, арабиноза, полисахариды; пектиновые вещества, органические кислоты: изовалериановая и уксусная (до 3 %); тритерпеноиды: олеоноловая и хедерагеновая кислоты и их ацетильные производные, урсоловая кислота; стероиды, витамин C (до 0,09 %) и каротин; фенолкарбоновые кислоты и их производные: хлорагеновая, неохлорагеновая, производные n-дигидроксикоричной кислоты; дубильные вещества (до 3 %), катехины, флаваноиды, самбуцин; высшие жирные кислоты: миристиновая, пальмитиновая, стеариновая, олеиновая, линолевая, линоленовая, арахиновая, бегеновая, лигноцериновая, цератиновая. Плоды богаты солями калия[13].
Семена содержат жирное масло (20 %), высшие жирные кислоты: миристиновая, пальмитиновая, стеариновая, олеиновая, линолевая, линоленовая, арахиновая.
Калина – растение, обладающее уникальным витаминным составом. В 100 г содержится:
В составе также есть калий, кобальт, кальций.[17]
Плоды дают красную краску, кора — чёрно-зелёную краску для шерсти, листья окрашивают ткани по протраве в различные тона.
В течение полутора месяцев (начиная с июня) даёт медоносным пчёлам нектар и пыльцу[18]. Продуктивность нектара 15 кг/га[19].
Ценится в мелиоративных насаждениях как почвозащитное растение.
Плоды имеют своеобразный ароматический букет и горький привкус, который после заморозков пропадает. Ягоды используются для приготовления соков, наливок, настоек, вин, киселей, экстрактов, отличающихся острым кислым вкусом. Из них готовят также начинку для пирогов, приправы к мясным блюдам.
Благодаря высокому содержанию пектинов плоды используют для приготовления мармелада.
Из сока делают уксус.
Семена обладают тонизирующим действием, иногда их используют как заменитель кофе[11].
Кора, заготавливаемая в апреле — мае, используется в медицине. Она используется для уменьшения и остановки маточных кровотечений, а также при болезненных менструациях. Содержащийся в коре вибурнин усиливает тонус матки и обладает некоторым сосудосуживающим действием. Кора калины обыкновенной называется в фармацевтической практике «калиной русской». В практической медицине кора используется:
Длительный приём препаратов коры калины снижает содержание холестерина в крови и показан при гипертонической болезни, атеросклерозе[31].
В гомеопатии используется эссенция коры при альгодисменорее и как спазмолитическое[32][33].
Свежие плоды и настой плодов используются как общеукрепляющее, потогонное, слабительное средство; при отёках сердечного и почечного происхождения, гипертонической болезни, неврозах, антацидных гастритах, колитах, заболеваниях печени, дерматитах; экстракт оказывает ранозаживляющее действие. Плоды в виде сбора применяют как витаминное средство, а также как усиливающее сокращение сердечной мышцы, диуретическое и потогонное[13].
В народной медицине широко используются все части калины. Отвар коры уменьшает и останавливает различные внутренние кровотечения, особенно маточные, усиливает тонус матки, суживает кровеносные сосуды и обладает противоспазматическим, противосудорожным и успокаивающим действием.
Калину обыкновенную широко употребляли в народной медицине различных стран:
Сок свежих плодов в прошлом применяли для выведения веснушек и удаления угрей, для отбеливания кожи.
Отвар коры используется в ветеринарии как гемостатическое, улучшающее пищеварение средство. Отвар, настой цветков — при катаральном воспалении, для лечения ящура у крупного рогатого скота.
Калину выращивают в садах и парках как декоративное растение, выведены садовые формы и сорта, различающиеся высотой растения, цветом и формой листьев, сроками и интенсивностью цветения и так далее. Среди них, например, Viburnum opulus f. roseum L. (Viburnum opulus f. sterilis DC.), или 'Буль-де-неж' (бульденеж), или 'Снежный ком (шар)', где все цветки крупные, бесплодные, собраны в шаровидное соцветие[47].
Морозостойкий кустарник: выдерживает длительное понижение температуры до −25 – −35 °C и ниже[7]:22. Теневынослива[7]:25. К плодородию почвы среднетребовательная, произрастает на сравнительно небогатых супесчаных и подзолистых почвах[7]:29. Калина почти не повреждается промышленными газами и не страдает от дыма[6].
Селекции ВНИИС имени И. В. Мичурина[54]:
Селекции НИИ садоводства Сибири им. М. А. Лисавенко:
Селекции ВНИИГ и СПР:
В Арцахе-Нагорном Карабахе горцы применяли ветку калины с развилкой от «сглаза»[55].
Цветки гетероморфные, с двойным околоцветником, собраны в плоские зонтиковидные 6–8 лучевые метёлки 5–8 см в диаметре, на цветоносе 2,5–5 см длиной; все части соцветия голые или с рассеянными очень мелкими желёзками; краевые цветки на цветоножках 1–2 см длиной, бесплодные, плоские, белые, в 4–5 раз крупнее внутренних, 1–2,5 см в поперечнике, с пятью неравными обратнояйцевидными долями венчика; срединные — обоеполые, сидячие или почти сидячие, белые или розовато-белые, коротко-колокольчатые, около 5 мм в диаметре, с широкими тупыми лопастями, в 1,5 раза более длинными, чем трубочка. Соцветия расположены на верхушках молодых ветвей. Тычинок пять, они в 1,5 раза длиннее венчика, с жёлтыми пыльниками. Пестик с нижней трёхгнёздной цилиндрической завязью, с очень коротким коническим столбиком и трёхраздельным рыльцем. Цветёт в конце мая — начале июня в течение 10—14 (15—25) дней:303.
Пыльцевые зёрна трёхбороздно-оровые, шаровидной или эллипсоидальной формы. Длина полярной оси 24,2–25,3 мкм, экваториальный диаметр 19,8–25,3 мкм. В очертании с полюса округло-трёхлопастные, с экватора — округлые, реже эллиптические. Борозды шириной 4–5,5 мкм, длинные, с ровными краями, с оттянутыми заострёнными концами. Поры округлые, диаметром, равным ширине борозд или несколько шире. Мембрана борозд и пор гладкая или мелкозернистая. Толщина экзины 2,8–3 мкм. Стерженьки тонкие, плотностоячие, с округлыми головками, длина стерженьков 1,5–2 мкм. Скульптура сетчатая, ячейки сетки угловатые, часто вытянутые, с наибольшим диаметром 2–2,5 мкм, около борозд ячейки уменьшены до 0,5–0,6 мкм. Пыльца жёлтого цвета.
Формула срединных цветков: ∗ K ( 5 ) C ( 5 ) A 5 G ( 3 ¯ ) {displaystyle ast K_{(5)};C_{(5)};A_{5};G_{({overline {3}})}}
Плоды — овальные или шаровидные ярко-красные костянки диаметром от 8 до 10 мм, с крупной (занимающей большую часть плода) сплюснутой широкосердцевидной, почти округлой косточкой длиной 7–9 мм, на верхушке коротко заострённой, с несколько неровной поверхностью. Вес 1000 семян 21–31 г, по другим данным 46 г:183. Сочные, но имеют горьковатый вяжущий вкус, после первых морозов горечь пропадает или становится меньше. Плоды созревают в августе — сентябре; в Ботаническом саду АН РФ — в конце сентября — начале октября. Срок хранения семян — 24 месяца:142.
Агротехника при посадке семянСемена нуждаются в двухэтапной стратификации: первый этап — при 30 °C, а лучше при 20° (18 часов) и 30° (6 часов) или при воздействии переменной температуры 10° и 30° (6–15 месяцев) для доразвития зародыша, прорастания и развития корневой системы; второй этап — при 5–10° в течение 2–4 месяцев для устранения покоя эпикотиля и образования побега.
Посев семян в питомниках производится в октябре следующего за их сбором года:177.
歐洲莢蒾（學名：Viburnum opulus，别名歐洲瓊花、歐洲雪球）为五福花科荚蒾属的植物。分布在欧洲、高加索、远东地区以及中国大陆的新疆、青岛等地，生长于海拔1 000米至1 600米的地区，多生长于河谷云杉林下。
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 歐洲莢蒾（學名：Viburnum opulus，别名歐洲瓊花、歐洲雪球）为五福花科荚蒾属的植物。分布在欧洲、高加索、远东地区以及中国大陆的新疆、青岛等地，生长于海拔1 000米至1 600米的地区，多生长于河谷云杉林下。
양백당나무(洋----, 학명: Viburnum opulus 비부르눔 오풀루스[*])는 연복초과의 관목이다.[3] 원산지는 시베리아와 중앙아시아에서 유럽에 이르는 지역 및 북아메리카이다.[2][4]
.JPG)
_-_Gemeiner_Schneeball.jpg)
![[6]](http://linnaeus.nrm.se/flora/di/caprifolia/vibur/vibuopun.jpg){kind=link}
