Jungle cats are solitary animals outside of mating season, however, family groups (male, female, and cubs) are not uncommon. Vocal communication consists of meowing, chirping, purring, gurgling, growling, hissing, and barking. These noises have not been significantly studied, therefore, their meanings are not well understood. Jungle cats also communicate via scent marking and cheek rubbing. Like most felids, they use urine to scent mark their territory, which may help individuals avoid unwanted confrontation. When cats cheek rub, they leave saliva, which serves as a scent marker for other cats. They also cheek rub against scent markings to "pick up" scents, and males often cheek rub females that are in estrus.
Communication Channels: visual ; acoustic ; chemical
Other Communication Modes: scent marks
Perception Channels: tactile ; chemical
Habitat destruction and persecution by humans are the main threats to jungle cats. As the human population increases, more land is cultivated and jungle cats' natural habitat is converted to farmland. Although they are very adaptable, these altered environments do not support the same density of cats. In addition, farmers often hunt and poison jungle cats for attacking and killing poultry and are also poached for their fur. Although laws have been implemented to protect them, illegal trade still continues in many countries. For example, over the last decade more than 3,000 jungle cat skins have been seized across the globe. Currently, jungle cats are considered as a species of "least concern" by the IUCN, however, population numbers are currently declining.
US Federal List: no special status
CITES: appendix ii
State of Michigan List: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
Jungle cats can negatively impact poultry farm owners. As a result, jungle cats are often hunted and poisoned by farmers for attacking poultry.
Jungle cats feed primarily on rodents, which provide up to 70% of the cats daily energy intake. They are often spotted hunting near villages and farms where rodent populations tend to be higher and are sometimes viewed as pests themselves.
Positive Impacts: body parts are source of valuable material; controls pest population
Little is known of the ecological role that jungle cats play in their ecosystem. However, they primarily prey upon small rodents, which often carry parasites, and are known to eat a variety of other small prey items. In the wild, jungle cats are hosts for mites (Haemaphysalis silvafelis and Haemaphysalis bispinosa var. intermedia) and in captivity, are hosts for the parasitic protozoa Toxoplasma gondii.
Commensal/Parasitic Species:
Jungle cats primarily prey on animals that weigh less than 1 kg and commonly consume rodents, lizards, snakes, frogs, birds, hare, fish, insects, livestock, and even fruit during the winter. Rodents are its primary prey item, however, which provides up to 70% of its daily energy intake. Although they specialize on small prey, jungle cats have been known to kill wild pigs (Sus scrofa) and chital fawns (Axis axis).
Animal Foods: birds; mammals; amphibians; reptiles; fish; insects
Plant Foods: fruit
Primary Diet: carnivore (Eats terrestrial vertebrates)
Jungle cats have a wide ranging distribution that extends from Egypt, Israel, Jordan, northern Saudi Arabia, Syria, Iraq, Iran, to the shores of the Caspian Sea and the Volga River delta, east through Turkmenistan, Uzbekistan, Tadzhikistan, Kazakhstan and to western Xingjian, Afghanistan, Pakistan, Nepal, India, Sri Lanka, Myanmar, Laos, Thailand, Cambodia, Vietnam, and southwestern China.
Biogeographic Regions: palearctic (Native ); oriental (Native )
Jungle cats prefer habitats near water with dense vegetative cover but can be found in a variety of habitats including deserts (where they are found near oases or along riverbeds), grasslands, shrubby woodlands and dry deciduous forests, as well as cleared areas in moist forests. They are commonly found in tall grass, thick brush, riverside swamps, and reed beds. They also adapt well to cultivated land and can be found in many different types of agriculture and forest plantations. Jungle cats are known to occur at elevations of up to 2500 m, but are more common in lowlands.
Range elevation: 2500 (high) m.
Habitat Regions: temperate ; tropical ; terrestrial
Terrestrial Biomes: desert or dune ; savanna or grassland ; forest ; rainforest ; mountains
Wetlands: marsh
Other Habitat Features: agricultural ; riparian ; intertidal or littoral
In captivity, jungle cats live an average of 15 years, but have been known to live up to 20 years. Lifespan in the wild ranges from 12 to 14 years.
Range lifespan
Status: captivity: 20 (high) years.
Typical lifespan
Status: wild: 12 to 14 years.
Average lifespan
Status: captivity: 15 years.
Average lifespan
Status: captivity: 20 years.
Jungle cats range in size from 70 to 120 cm long and 35 to 38 cm tall. They weigh from 4 to 16 kg. Adult males are larger and heavier than adult females. Throughout their range, significant variation in mass occurs. For example, in west Israel, they weigh 43% more than those in east India. This is likely due to increased competition between different cat species in the east. Jungle cats have long, slim faces with white lines above and below their bright yellow eyes with a dark spot just below each eye near the nose. They have long rounded ears, with a distinctive tuft of hair at the tips. Jungle cats have relatively short tails, about 1/3 of their total body length, which have several dark rings along its length and a black tip. Their coat color varies from a reddish or sandy brown to tawny grey. Black jungle cats are regularly seen in southeastern Pakistan and India. Kittens may be striped and spotted, however, these markings typically fade with age and are only retained on the fore and hindlimbs. The muzzle, throat, and belly of the jungle cat are a pale cream color, and their winter coat is darker and denser than their summer coat.
Based largely on external morphological differences, jungle cats have been separated into 10 subspecies: Felis chaus nilotica (Egypt), Felis chaus chaus (Caucasus), Felis chaus furax (Isreal and Iraq), Felis chaus oxiana (Syr Darya and Amu Darya), Felis chaus prateri (Thar desert in the Indo-Pak region), Felis chaus affinis (Himalayan region), Felis chaus kutas (Northern India), Felis chaus valballala (Southern India), Felis chaus kelaarti (Sri Lanka), and Felis chaus fulvidina (Southeast Asia).
Range mass: 4 to 16 kg.
Range length: 70 to 120 cm.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: male larger
As cubs, jungle cat have markings that help camouflage them from potential predators. Although they may sometimes fall prey to large snakes (Serpentes) or other large mammals (e.g., leopards, Panthera pardus), their primary predator is humans (Homo sapiens). They are often treated as pests and hunted or poisoned by farmers for attacking poultry. India formerly exported large numbers of jungle cat skins before they came under legal protection in 1976, however, illegal trade continues to this day.
Known Predators:
Anti-predator Adaptations: cryptic
Jungle cat mating season is marked by the shrieks and fighting of male cats. Vocalization rates of males and females increases prior to copulation. Intense mew calls are used by both genders to attract potential mates. They also scent mark territorial boundaries, which may help them find and locate potential mates. Male and female jungle cats may have multiple different mates throughout their lives.
Mating System: polygynandrous (promiscuous)
Jungle cats breed twice a year and produce litters of 3 to 6 kittens. Breeding season varies regionally and gestation lasts between 63 and 66 days. Kittens are quite large at birth (136 g) and gain weight at a rate of about 22 g per day. Kittens nurse until they are about 90 days old, but begin to eat solid food around day 49. They are not completely weaned until 15 weeks old. Jungle cats are independent by 8 to 9 months of age and reach sexual maturity at 11 to 18 months of age.
Breeding interval: Jungle cats breed 1 or 2 times a year.
Range number of offspring: 3 to 6.
Range gestation period: 63 to 66 days.
Average weaning age: 15 weeks.
Range time to independence: 8 to 9 months.
Range age at sexual or reproductive maturity (female): 11 to 18 months.
Range age at sexual or reproductive maturity (male): 11 to 18 months.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; viviparous
Average birth mass: 131 g.
Average number of offspring: 3.
Jungle cats live in families consisting of mother, father, and offspring while cubs are being reared. Paternal investment is limited to territorial defense while mothers provide cubs with food via nursing. Young jungle cats develop predatory skills rapidly and are able to stalk, kill, and eat their own prey by 6 months old. At 8 to 9 months old, although only half the size of a mature adult, they are independent.
Parental Investment: altricial ; male parental care ; female parental care ; pre-weaning/fledging (Provisioning: Female, Protecting: Male); pre-independence (Provisioning: Female, Protecting: Male)
Widespread (mainly Nile Valley and Delta, but elsewhere too, including oases).
Native, resident.
The Jungle Cat (Felis chaus) has a broad but patchy distribution extending from Egypt through Southwest, Central, and Southeast Asia, including the Indian subcontinent. Melanistic individuals have been reported from India and Pakistan. These cats prefer tall grass, thick bush, riverine swamps, and reed beds. There are few records from dense jungle. Jungle Cats are sometimes found around man-made fish ponds, reservoirs, and landscapes irrigated by sprinklers. They may also occur in drier, open forests and even sandhill desert and steppe habitats. They are rarely found above 1000 m elevation.
Jungle Cats feed mainly on small mammals (they occasionally take larger prey, such as Chital fawns). Birds are also a significant component of the diet, followed by frogs, lizards, snakes, insects, fish, and turtle eggs.Jungle Cats are stalk-and-ambush hunters. Most prey are captured on the ground, but Jungle Cats are able to climb and leap well. Although mainly nocturnal, Jungle Cats are often seen hunting at dawn and dusk.
The Jungle Cat thrives in agricultural landscapes and in many parts of its range is the most common felid, although in some areas these cats have been extensively hunted for their pelts.
(Sunquist and Sunquist 2009 and references therein)
Die moeraskat (Felis chaus) is ’n kat wat in Asië voorkom, van Suid-China in die ooste tot die Nyl-vallei in die weste. Dit word op die IUBN-rooilys as veilig aangedui aangesien dit wydverspreid voorkom, veral in Indië. Die getalle neem egter af in veral Egipte, die Kaukasus en Suidwes-, Sentraal- en Suidoos-Asië.[2]
Die kat is ietwat groter as die huiskat en wissel van 55 tot 94 cm in lengte, plus ’n relatief kort stert van 20 tot 31 cm, en dit is sowat 36 cm hoog. Mannetjies is effens groter as wyfies en die gewig wissel van 3 tot 12 kg. Afhangende van die subspesie, wissel die kleur van die pels van geel-grys tot rooi-bruin of bruingeel-grys. Dit het swart merke.[3]
Die kop is redelik breed en die ore lank. In die winter kom klein klossies hare aan die punte van die ore voor. Anders as by huiskatte, waarvan die kloue agter langer is, is al vier die woestynkat se kloue ewe groot. Dit bring mee dat hulle net so maklik by bome kan af- as opklim.
Woestynkatte kom hoofsaaklik in die Ooste voor en word aangetref in Egipte en Wes- en Sentraal-Asië, maar ook in Suid-Asië, Sri Lanka en Suidoos-Asië. In Indië is hulle die mees algemene lede van die familie Felidae.[4]
Hulle word aangetref in savannes, tropiese droë woude en rietlande langs riviere en mere. Hoewel hulle aanpasbare diere is wat op die droë steppe voorkom, verkies hulle nat omgewings met lang gras of riete waarin hulle kan wegkruip. Hulle aard nie in koue gebiede nie en kom nie voor in streke waar dit in die winter baie sneeu nie.[3]
Toe Johann Anton Güldenstädt in 1768–1775 aan die suidelike grense van die Russiese Keiserryk gereis het op versoek van Katharina die Grote, het hy die Kirmisjtsjak in die Kaukasus opgemerk.[5] In sy Latynse beskrywing van 15 bladsye, wat in 1776 gepubliseer is, het hy die kat "chaus" genoem – ’n naam wat dit tot vandag behou het.[6] [7]
Die subspesies wat tans erken word, is:
Dié spesie kan onder sekere omstandighede mak gemaak word. Kattelers het al van die moeraskatte gekruis met huiskatte en katrasse ontwikkel soos die Chausie en Pixie-bob.
Hierdie artikel is vertaal van die Engelse Wikipedia
Die moeraskat (Felis chaus) is ’n kat wat in Asië voorkom, van Suid-China in die ooste tot die Nyl-vallei in die weste. Dit word op die IUBN-rooilys as veilig aangedui aangesien dit wydverspreid voorkom, veral in Indië. Die getalle neem egter af in veral Egipte, die Kaukasus en Suidwes-, Sentraal- en Suidoos-Asië.
Qamışlıq pişiyi (lat. Felis chaus) — pişiklər fəsiləsinin pişik cinsinin növü. Antropogen təsirlər altında sayı azalan həssas növdür.
Xarici görünüşünə görə vaşaqı xatırladır. Pişikkimilərə daxil olan növlər içərisində ən irisidir. Erkəklərin bədəninin uzunluğu 66 - 96 sm, dişilərin bədəninin uzunluğu 59 - 84 sm, quyruğunun uzunluğu 30 sm-ə, çəkisi 16 kq-a qədərdir. Bədəni nisbətən qısa, ayaqları uzun, qulaqlarında kiçik tükcüklər vardır. Xəzinin rəngi birrəngli kürəntəhər-qonurtəhər-boz, ayaqlarında, quyruğunda və sinəsində köndələn tünd zolaqlar var. Quyruğunun uc hissəsi qara rənglidir. Gözünün qüzehli qişası yaşımtıl-sarı rənglidir. Göz bəbəyi çatdaqşəkilli, şaqulidir. Burnu çəhrayıdır. Pəncələrin yasdıqları çılpaqdır, üzərində xəz yoxdur, qara rənglidir. Cinsi demorfizm nəzərə çarpır – erkəklər dişilərdən fərqlənir. Ömrünün uzunluğu 15 ildir..[1]
Kiçik və orta Asiya, Zaqafqaziya, Hindistan, Çinə doğru ərazilərdə yayılmışdır. Azərbaycanda yayılma ərazisi Samur-Dəvəçi düzənliyini, Quba-Qusar rayonunun dağətəyi yerlər, Xəzər dənizinin sahillərini əhatə edir. Kür, Araz, Alazan çaylarının sahillərində də rast gəlinir.[2]
Soyuq hava şəraitinə qarşı davamsızdır. Bəzən insanların yaşayış yerlərinə yaxın məskunlaşır. Cütləşmə fevral-mart aylarında baş verir və pişiklər üçün xarakterik olan erkək fərdlərin bərk qışqırıqları ilə müşahidə olunur. Hamiləlik dövrü 66 gün davam edir. May ayında 2 - 5 bala doğulur. Yarım ildən sonra cinsi yetişkənliyə çatır. Heyvanlar cütləşmə dövründə insanlar üçün təhlükəli ola bilər. Qidasının tərkibi məskunlaşma zonasından asılıdır. Əsasən, qunduz, gəmiricilər (tarla siçanları, siçanlar və ərəbdovşanları) və suda üzən quşlarla qidalanır. Tısbağa, ilan, kərtənkələ yeyir.[3]
Yaşayış yerlərinin deqradasiyası sayında kəskin azalmaya səbəb olmuşdur
İUCN siyahısına salınmışdır. Xüsusi mühafizə tədbirləri mövcud deyil.
əsas yaşayış biotopları olan qamışlıq ərazilərdə brakonyarlər və çobanlar tərəfindən yanğınlar törədilməsinin qarşısını almaq məqsədilə mühafizə tədbirlərinin gücləndirilməsi
Qamışlıq pişiyi (lat. Felis chaus) — pişiklər fəsiləsinin pişik cinsinin növü. Antropogen təsirlər altında sayı azalan həssas növdür.
Ar c'hazh-gwern, pe kazh ar janglenn, (Felis chaus) zo ur bronneg a vev en Egipt hag en Azia (eus Turkia hag ar C'haokaz betek gevred ar c'hevandir).
Bihan eo (70 cm e hirder) ha berr a-walc'h e lost (war-dro 30 cm). An aliesañ eo melen-gell pe ruz-gell e vlevenn. Begek eo e zivskouarn, evel re al liñs.
En em vagañ a ra diwar krignerien hag evned. Ar re a vev e-kichen an dour a c'hell neuial ha pesketa.
Bevañ a ra er savanennoù hag er c'hoadegoù trovanel sec'h betek 2.500 m uhelder. E rannvroioù 'zo e tosta ouzh lec'hioù annezet gant an dud ha mont e tiez dilezet zoken.
P'emañ ar pared o c'houlenn parez e c'hellont harzhal evel chas.
Ar c'hazh-gwern, pe kazh ar janglenn, (Felis chaus) zo ur bronneg a vev en Egipt hag en Azia (eus Turkia hag ar C'haokaz betek gevred ar c'hevandir).
El gat de la jungla (Felis chaus) és una espècie gat de mida mitjana del gènere Felis, considerada la més gran del seu gènere. També de l'anomena linx de pantà, encara que no està estretament relacionat amb els linxs.
Quan Johann Anton Güldenstädt va viatjar per la frontera sud de l'Imperi Rus entre 1768 i 1775, a petició de Caterina II de Rússia, fou el primer naturalista a observar un Kirmyschak al Caucas.[1] En la seva descripció en llatí de 15 pàgines, publicada el 1776, Güldenstädt va donar-li a l'animal el nom de Chaus, un nom mantingut pels posteriors zoòlegs.[2][3] Avui en dia, el nom trinomial Felis chaus chaus, encara s'aplica a la subespècie de gat de la jungla que viu al Caucas. Altres subespècies distribuïdes a l'Orient i Àsia, han estat proposades basant-se en gran mesura, en la variació de la seva morfologia externa.
El més gran dels gats domèstics, el gat de la jungla mesura entre 55 i 94 centímetres de longitud, a més d'una relativament curta cua, que fa entre 20 i 31 centímetres de llarg, i d'uns 36 centímetres d'alçada a l'espatlla. El seu pes varia entre 3 i 12 quilograms, sent els mascles lleugerament més grans que les femelles. El seu rostre és relativament prim, i té les orelles grans i arrodonides. A causa de les seves potes llargues i la seva cua curta, i al fet que les orelles tinguin un floc de pèl negre, recorda a un petit linx (d'aquí el nom de "linx de pantà").[4]
Depenen de la subespècie, el color del seu pelatge pot ser gris groguenc, marró vermellós o grisós, i té marques negres. Els gatons tenen franges verticals, que desapareixen quan són adults, encara que poden romandre algunes marques fosques a les potes o la cua. El musell és blanc, i el ventre és d'una tonalitat més pàl·lida que la de la resta del cos.[4]
La característica més distintiva dels gats de la jungla, és la presència d'urpes de la mateixa mida a les quatre potes, a diferència de les dels gats domèstics, que tenen les urpes de les potes del darrere generalment més llargues i més fortes que les de les potes del davant. Aquestes li permeten fàcilment tant grimpar als arbres com baixar cap avall.
Els gats de la jungla estan àmpliament distribuïts. Viuen a Egipte, a l'oest i al centre d'Àsia, i a l'Àsia meridional, a Sri Lanka i al Sud-est asiàtic. A l'Índia són els gats més comuns entre els felins.[5]
Se'ls ha vist en alçades de fins a 2.400 metres sobre el nivell del mar, encara que són més comuns a les terres baixes. Els seus hàbitats són les sabanes, els boscos tropicals i subtropicals de frondoses secs i els canyissars prop de rius i llacs, i, malgrat el seu nom, mai no viuen a la selva.
Tot i que són animals adaptables, que es troben fins i tot a les estepes àrides, prefereixen els ambients humits amb pastures i joncs alts entre els quals poder amagar-se. No sobreviuen bé en climes freds, i per tant, no se'ls troba a zones on les nevades són freqüents a l'hivern.[4] En algunes zones, poden viure prop dels humans i fins i tot a llars abandonades.
Encara que mai han estat realment domesticats, s'ha trobat un petit nombre de gats salvatges entre les mòmies de gats de l'antic Egipte (la gran majoria de les quals són els gats domèstics), el que suggereix que poden haver estat utilitzades per ajudar a controlar les poblacions rosegadors.[4]
Els gats de la jungla són animals solitaris a la natura. Es refugien a caus abandonats per altres animals, forats als arbres, coves humides sota roques als pantans, o en àrees de vegetació densa. Encara que sovint estan actius de nit, són menys nocturns que molts altres felins, i en climes freds poden prendre el sol durant el dia. S'ha estimat que de nit viatgen entre 3 i 6 quilòmetres, encara que això probablement varia depenent de la disponibilitat de preses. Són animals territorials que marquen els seus dominis amb orina i secrecions aromàtiques.[4]
Quan s'enfronten a una amenaça, emeten un petit rugit abans d'atacar, un comportament estrany en els gats domèstics. En alguns casos salten sobre l'atacant, encara que davant de grans amenaces generalment es retiren. Hi ha hagut casos coneguts de gats salvatges que han atacat éssers humans curiosos prop del seu hàbitat, però el seu atac no sembla tenir una importància mèdica, més enllà d'una possible infecció de la ferida produïda per l'urpa.
Com la majoria d'altres felins, cacen apropant-se en silenci i agafant per sorpresa la seva victima, i fan servir canyes i herbes altes per camuflar-se. Són experts saltadors, que de vegades tracten de capturar aus en ple vol. Tot i que poden assolir velocitats de fins a 32 km/h, rarament persegueixen preses que escapen del primer assalt.[4]
Els gats de la jugla s'alimenten principalment de rosegadors, granotes i ocells. De vegades pesquen peixos mentre busseigen, però sobretot neden per tal d'amagar el seu rastre d'olor (a diferència dels gats domèstics, que es renten). A prop dels assentaments humans, es poden alimentar de pollastres i ànecs domèstics.
Durant la temporada d'aparellament, el mascle "borda", emetent un so semblant al d'un gos gran.
Les femelles són sexualment madures als 11 meses d'edat i donen a llum ventrades formades per entre 1 i 6 gatets, encara que més de 3 cries per ventrada és infreqüent. El període de gestació dura entre 63 i 66 dies, un temps notablement breu per un animal de la seva mida. Els naixements tenen lloc generalment entre els mesos de desembre i juny, depenen del clima de la regió, encara que de vegades poden tenir lloc dues ventrades en un any. Abans del naixement, la mare prepara un refugi en un cau abandonat, un forat als arbres o en un canyissar.[4]
Els gatets neixen amb un pes entre 43 i 160 grams, amb tendència a ser més petits a la natura que en captivitat. Inicialment són cecs i estan indefensos. Obren els ulls entre el desè i tretzè dia de vida, i són completament deslletats al voltant del tercer mes. Els mascles no solen participar en la cria dels gatets, encara que s'ha observat que en captivitat són molts protectors amb els seus descendents, més que les femelles o altres mascles d'altres espècies de felí. Els gatets comencen a caçar pel seu compte als voltants del sisè mes, i deixen la seva mare després del vuitè o novè mes.[6][4]
L'esperança mitjana de vida d'un gat de la jungla en captivitat és d'entre 10 i 12 anys. A la natura, es coneixen casos d'individus que han viscut fins a 20 anys.
Els seus depredadors més comuns són els cocodrils, els óssos i els llops, i altres grans fèlids com el tigre.
Aquesta espècie de gat pot ser domesticat en determinades condiciones. Els criadors de gats han estat capaços de crear híbrids de gats de la jungla creuant-los amb alguns gats domèstics, i produir races com ara el "chausie", que és una barreja de gat de jungla i gat domèstic, o el "jungle bobcat", una barreja entre gat de la jungla i "Pixie Bob" (un híbrid de linx vermell).
Encara que el gat de la jungla està catalogat com en risc mínim a la Llista Vermella de la UICN, algunes poblacions estan en declivi en alguns països i zones:
Les subespècies reconegudes per l'ITIS (Integrated Taxonomic Information System), són les següents:
El gat de la jungla (Felis chaus) és una espècie gat de mida mitjana del gènere Felis, considerada la més gran del seu gènere. També de l'anomena linx de pantà, encara que no està estretament relacionat amb els linxs.
Kočka bažinná (Felis chaus) je dlouhonohá kočka s denní aktivitou, rozšířená na blízkém východě i v jihovýchodní Asii.
Srst je jednobarevná, šedohnědá nebo žlutočervená. Špičky uší a ocasu jsou černé. Na konci uši rostou štětinky chlupů, podobně jako u pravých rysů. Koťata se rodí mourovatá, postupně ale kresbu ztrácejí.
Kočka bažinná má v poměru k tělu nejdelší končetiny ze všech euroasijských koček.
Kočka bažinná žije v Egyptě, okolo Kaspického moře, v Afghánistánu, Indii, Nepálu, Barmě, v Thajsku a jihozápadní Číně. Vyhledává rákosové porosty a travnaté plochy v blízkosti stojatých vod nebo pomalu tekoucích řek. Kočky bažinné, které žijí v sušších oblastech, se také zdržují v blízkosti vody.
Ačkoliv populace zaznamenává pokles, není kočka bažinná bezprostředně ohrožena a IUCN ji vede jako druh málo dotčený.
Kočky bažinné jsou samotáři. Loví hlavně ve dne, jinak odpočívají v opuštěných norách jiných zvířat. V severních částech svého areálu se páří na konci zimy, na jihu se mohou rozmnožovat celoročně. Březost trvá 8 týdnů, kočka vrhá 3–4 koťata. V 8 měsících se osamostatňují, pohlavně dospějí v roce a půl věku. Někdy může kočka mít až dva vrhy do roka.
Díky svým dlouhým nohám kočka bažinná výborně běhá a skáče, dokáže ulovit bažanta v letu. Živí se vodními ptáky, žábami, rybami, hlodavci, hady a zajícovci. Kočky žijící v sušších oblastech loví králíky, pískomily, zemní veverky, ještěrky a ptáky (včetně domácí drůbeže). Výjimečně uloví mladé gazely a ovce a zřejmě i kolouchy jelena axise. V některých oblastech tvoří poměrně velkou část jejího jídelníčku ovoce.[2][3]
Ve starověkém Egyptě byly kočky bažinné cvičeny k lovu vodního ptactva. Díky jejich podobnosti s habešskou kočkou existují hypotézy, že i kočka bažinná je jedním z předků kočky domácí.
V ČR chová kočky bažinné Zoo Jihlava a Zoo Plasy.
Kožešiny kočky bažinné
Kočka bažinná v zoologické zahradě Pont-Scorff
Kočka bažinná v Uttarakhandu
Obrázky, zvuky či videa k tématu kočka bažinná ve Wikimedia Commons
Kočka bažinná (Felis chaus) je dlouhonohá kočka s denní aktivitou, rozšířená na blízkém východě i v jihovýchodní Asii.
Junglekatten også kaldet sumpkatten (latin: Felis chaus) er et dyr i kattefamilien. Junglekatten bliver 50-94 cm lang med en hale på 23-31 cm og vejer 4-16 kg. Den lever i det sydvestlige og sydøstlige Asien samt i det nordøstlige Afrika.
Junglekatten også kaldet sumpkatten (latin: Felis chaus) er et dyr i kattefamilien. Junglekatten bliver 50-94 cm lang med en hale på 23-31 cm og vejer 4-16 kg. Den lever i det sydvestlige og sydøstlige Asien samt i det nordøstlige Afrika.
Die Rohrkatze (Felis chaus) wird auch als Sumpfluchs bezeichnet und ist eine relativ langbeinige und kurzschwänzige Katze, die in asiatischen Feuchtgebieten zu Hause ist.
Im Jahre 2008 hat die IUCN Rohrkatzen zwar als Gering Gefährdet eingestuft, in einigen Ländern ist der Populationstrend jedoch besorgniserregend rückläufig.[2]
Rohrkatzen haben ein beigefarbenes Fell ohne deutliche Zeichen oder Markierungen. Nur der etwa 30 cm lange Schwanz ist schwarz geringelt. Die Kopf-Rumpf-Länge beträgt etwa 70 cm. Am Ende der Ohren befinden sich schwarze Büschel, die an einen Luchs erinnern; daher rührt die Bezeichnung Sumpfluchs.
Die Körpergröße von Rohrkatzen im Westen und Osten ihres Verbreitungsgebietes variiert beachtlich. Untersuchungen zeigten, dass aus Israel stammende männliche Rohrkatzen im Durchschnitt 10±1,4 kg wogen, und weibliche 7±1,73 kg. Aus Indien stammende männliche Rohrkatzen wogen 5,75±1,41 kg, und weibliche 4±1,97 kg.[3]
Das Winterfell von Rohrkatzen ist nicht sehr dicht, und sie scheinen empfindlich gegenüber Temperaturen unterhalb des Gefrierpunkts zu sein. Aus Pakistan sind melanistische Rohrkatzen bekannt.[4]
Das Verbreitungsgebiet von Rohrkatzen erstreckt sich im Wesentlichen über den Orient, vom Delta des Nil in Ägypten, nach West- und Zentralasien, aber auch in Südasien, Sri Lanka und Südostasien. In Indien sind sie die am meisten vorkommenden Kleinkatzen.[3] Im Südwesten Asiens sind sie in Israel, im Süden des Libanon, im Nordwesten Jordaniens, im Westen Syriens bis in die Türkei und den Westen des Irak beheimatet.[5] In Zentralasien leben sie im Kaukasus bis zu einer Höhe von 1.000 m, kommen um das Kaspische Meer, den Aralsee und damit verbundene Flusstäler herum vor, sowie im Iran bis nach Pakistan. In den Vorbergen des Himalaya leben sie bis zu einer Höhe von 2.400 m. In Südostasien sind sie bis in den Süden Chinas verbreitet, kommen aber auf der Malaiischen Halbinsel nicht südlich des Isthmus von Kra vor.[6] Über ihre Verbreitung in Indochina, insbesondere in Myanmar, ist wenig bekannt. Dort scheinen Rohrkatzen außer im Nordosten Kambodschas sehr selten zu sein, was darauf zurückgeführt wird, dass sie insbesondere in Laos und Thailand in wahllos ausgelegten Fallen und Schlingen gefangen werden.[7]
Der äußerste Süden Russlands scheint die nördliche Verbreitungsgrenze von Rohrkatzen zu sein. Die durchschnittliche Temperatur im Januar beträgt dort 2 °C. An einzelnen Tagen ist es deutlich kälter, und auch leichter Schneefall ist möglich. In dieser Region verhungern und erfrieren viele Rohrkatzen, wenn es ungewöhnlich kalt ist und es länger anhaltend schneit.[4]
Rohrkatzen gelten als sehr anpassungsfähig und kommen in einer Vielzahl unterschiedlicher Habitate vor. Sie leben im dichten Schilfröhricht, in undurchdringlichem dornigem Gebüsch, dichtem, sumpfigem Wald in der Nähe von Seen und Flussläufen. Sie sind aber auch in der Nähe von Küsten, Fischteichen, Stauseen und Bewässerungsanlagen gesichtet worden.[8] In Transkaukasien und Tadschikistan sind sie in gebirgigen Regionen beobachtet worden, wo sie sich überwiegend in dicht bewachsenen Flusstälern aufhalten. Im indischen Keoladeo-Nationalpark sind sie in feuchten sumpfigen Gebieten, aber auch in trockenem Grasland beobachtet worden. Im nepalischen Chitwan-Nationalpark leben sie bevorzugt im Grasland und im Auwald in der Nähe von Flussläufen — ein Habitat, in dem auch Fischkatzen leben.[4]
Als Johann Anton Güldenstädt in den Jahren von 1768 bis 1775 den Süden Russlands im Auftrag von Katharina II. bereiste, war er der erste Naturforscher, der im Kaukasus einen Kirmyschak zu Gesicht bekam.[1] In seiner 15 Seiten langen lateinischen Erstbeschreibung von 1776 nennt er das Tier Chaus — ein Name, den nachfolgende Wissenschaftler für die Katze beibehielten, die in den Jahren von 1830 bis 1969 weitere Unterarten beschrieben haben.[9][10] So bezeichnet heute das Trinom Felis chaus chaus nach wie vor die in Westasien heimische Unterart der Rohrkatze.
Die von der Fachgruppe des internationalen Umweltschutzverbandes IUCN (SSC Cat Specialist Specialist Group) anerkannten Unterarten sind:[5]
Rohrkatzen sind Einzelgänger, die vorwiegend im Zwielicht aktiv sind. Sie jagen in den frühen Morgenstunden und abends bis nach Anbruch der Dunkelheit. Tagsüber ruhen sie in der Regel, sind aber auch schon bei der Jagd beobachtet worden.[8] Sie sind nicht wasserscheu und können ausgezeichnet schwimmen.[4]
Rohrkatzen ernähren sich vorwiegend von Beutetieren, die weniger als ein Kilogramm wiegen. Hauptsächlich Reste von Nagetieren und anderen kleinen Säugetieren wurden in Kot und Mageninhalt gefunden. Nach einer Studie im indischen Sariska Tiger Reservat fangen und fressen Rohrkatzen schätzungsweise 3–5 Nagetiere am Tag. Daneben sind Vögel ein wichtiger Bestandteil ihrer Nahrung.[11] Insbesondere im Winterhalbjahr, wenn sich zahlreiche Wasservögel an Flüssen und in Feuchtgebieten versammeln, stellen Vögel einen wesentlichen Teil ihres Beutespektrums dar. An der Westküste des Kaspischen Meeres ernähren sich Rohrkatzen von Ostschermäusen, Feldhasen, Erdhörnchen, Spitzmäusen, Ferkeln und Biberratten, Wasservögeln, deren Küken und Eiern, Schildkröten, Schlangen, Eidechsen und Fischen.[8]
Sie fressen aber auch Früchte. Nach einer Studie, die im Süden Usbekistans durchgeführt wurde, machen die Früchte der Schmalblättrigen Ölweide im Winter bis zu 17 Prozent ihrer Nahrung aus.[4]
Nach einer Tragzeit von 63 bis 66 Tagen bringt die Rohrkatze drei bis vier Junge zur Welt. Das Geburtsgewicht von wilden Rohrkatzen ist bislang nicht gut untersucht. Nach einer Untersuchung wogen vier zwei Tage alte Rohrkatzen lediglich 43 bis 55 Gramm. In der Gefangenschaft geborene Rohrkatzen sind bei der Geburt deutlich schwerer und wiegen zwischen 103 und 161 Gramm. Sie öffnen ihre Augen zwischen ihrem 10. und 13. Lebenstag und werden während der ersten drei Lebensmonate gesäugt. Feste Nahrung nehmen sie etwa ab dem 50. Lebenstag auf. In einem Alter von acht bis neun Monaten sind sie vom Elterntier unabhängig. Sie sind zu dem Zeitpunkt aber noch nicht voll ausgewachsen. Über das Alter, in dem sie fortpflanzungsfähig werden, gibt es sehr unterschiedliche Angaben. Bei in Gefangenschaft gehaltenen Weibchen tritt die Geschlechtsreife bereits mit elf Monaten ein, in freier Wildbahn vermutlich deutlich später. Die älteste in Gefangenschaft lebende Rohrkatze wurde neun Jahre und 10 Monate alt.[4]
Rohrkatzen überleben gut in Agrarlandschaften und künstlich angelegten Feuchtgebieten. Dennoch stellt die Zerstörung natürlicher Feuchtgebiete, insbesondere in trockenen Regionen, eine Bedrohung dar, da sie in natürlichen Feuchtbiotopen häufiger vorkommen.[6] In vielen Regionen sind Populationen kleiner geworden, da sie in der Nähe von besiedelten Gebieten in Fallen gefangen oder vergiftet werden.[7]
Veränderungen des Lebensraums wirken sich negativ auf den Bestand von Rohrkatzen aus. Umfangreiche Waldrodungen auf Sri Lanka führten in den 1970er Jahren dazu, dass sich Rohrkatzen mangels natürlicher Beutetiere auf Hausgeflügel und Ziegen spezialisierten. In der Folge wurden Rohrkatzen gejagt. Einzelne Ziegenhalter töteten bis zu zwölf Rohrkatzen im Monat. Der Handel mit Rohrkatzenfellen ist ein weiterer Faktor, der zu einer intensiven Bejagung beitrug und noch beiträgt. Im Jahr 1979 verbot die indische Regierung den Export der Felle. Zum Zeitpunkt des Verbots hatten indische Händler 306.343 Rohrkatzenfelle auf Lager.[4]
Felis chaus ist im Anhang II des Washingtoner Artenschutzübereinkommens aufgeführt. In Indien ist die Jagd auf Felis chaus verboten. In den meisten Ländern des Verbreitungsgebietes steht Felis chaus jedoch außerhalb geschützter Gebiete nicht unter Naturschutz. In Afghanistan steht Felis chaus seit 2009 unter Naturschutz und darf dort weder gejagt noch gehandelt werden.[2]
Rohrkatze und Hauskatze lassen sich kreuzen. Die Katzenrasse Chausie ist aus solchen Hybriden gezüchtet worden.[12]
Die Rohrkatze (Felis chaus) wird auch als Sumpfluchs bezeichnet und ist eine relativ langbeinige und kurzschwänzige Katze, die in asiatischen Feuchtgebieten zu Hause ist.
Im Jahre 2008 hat die IUCN Rohrkatzen zwar als Gering Gefährdet eingestuft, in einigen Ländern ist der Populationstrend jedoch besorgniserregend rückläufig.
Amcic n tagant (Assaɣ ussnan: Felis chaus) d aɣersiw amseksum yeṭṭafaren tawacult n tserɣuda, aɣersiw-a yettusismel deg tserɣuda timeẓyanin maca d netta yakk i d ameqran deg tewsit n yimcac
Teɣzi n uɣersiw-a d tin yettawaṭen deg tlemmast ar 70 cm, asallaf-is meẓẓiy ur yugar ara 20 cm, Addud-is ar tuyat ila azal n 36 cm, azuk-is gar n 4 ar 16 kg, ini-ynes yemgarad s unect (ɛla ḥsab) n telmest n tedfert seg uzunɣid uwriɣ ar waras uzwiɣ, Akken id teffaɣen izirigen deg uzagur n wammucen maca tekksen mi ara ad ddun deg waddar (mi ara ad imɣuṛen)
Awurta n ubelma d isem wis sin n uɣersiw-a ɣas akken ulac assaɣ gar-as d gar n twurtiwin anagar amcabi deg wanẓaden yellan deg yixef n imeẓẓuɣen-is
Amcic n tagant d aɣersiw yettidiren deg Aneẓul n Asya (Sri Lanka, Lhend) d ccam d yirawen n wasif n nnil
Talmest-a tettugred yakk d wemcic n wexxam ayen id yeglan s telmest ur tettagad ara aman isem-is chausie
Amcic n tagant (Assaɣ ussnan: Felis chaus) d aɣersiw amseksum yeṭṭafaren tawacult n tserɣuda, aɣersiw-a yettusismel deg tserɣuda timeẓyanin maca d netta yakk i d ameqran deg tewsit n yimcac
Le chaus[1], catto/lynce del paludes[2], catto del jungla[3] o catto del cannas[4] (Felis chaus) es un felino commun in Asia que se trova generalmente in areas abundante in aqua e que non time natar.
Le chaus es un catto svelte que sta alte sur le patas. Le cauda es relativemente curte. Le aures es punctute, coperte a detra de maculettas blanc, e ha un micre flocco. A causa de iste flocco, le catto del paludes se appella a vices lynce del paludes, ben que illo non es affin al lynces.
Le pelle es unicolor; le color specific differe per individuo e per population. Le colores le plus commun es brun de sablo, gris jalnastre, brun rubiastre e brun grisastre. Le cauda es anellate e sur le patas etiam se extende lineas obscur. Le juvenes exhibi lineas clar que dispare con le passar del tempore.
Le chaus attinge 50 a 94 centimetros de longitude e 4 a 9 kilogrammas de peso. Le cauda ha 23 a 31 centimetros de longitude. Existe exemplares dicite de pesar usque a 13 kilogrammas. Le masculos deveni multo plus grande que le feminas.
Le chaus vive solitari, excepte in le periodo reproductive. Le masculo adjuta al cura del juvenes, le quales nasce post un gestation de circa 66 dies. Le catta parturi inter 2 e 5 juvenes per portata e los allacta durante 2 menses. Le juvenes es independente al 5 menses e attinge le maturitate sexual al 18 menses de etate. Illos pote attinger le 14 annos de etate.
Catto diurne, le chaus chassa mammiferos como rodentes, lepores e conilios, sed etiam ranas, aves, reptiles, insectos e mesmo pisces, le quales illo attrappa in le aqua. Etiam un juvene axis o porco salvage pote esser attaccate. Alcun vices illo mangia bacas.
Ben que appellate catto del jungla in alcun linguas[3], le catto del paludes non vive proxime al jungla. Illo habita principalmente areas ric in aqua con vegetation dense, como paludes, junchieras e altere areas con ripas o costas de abundante vegetation. Le ambiente in que iste aquas se trova non es importante; le chaus se trova in desertos assi como in forestes humide. Illos etiam habita areas agricole, plantationes de arbores e areas circumferente stagnos artificial. Le chaus non time humanos e se aventura frequentemente in le proximitate de stabilimentos. In le Himalaya, chauses ha essite vidite usque al 2400 metros de altitude, in le Caucaso usque a 1000 metros.
Le habitat del chaus se extende ab India e Sri Lanka via Asia Central e del sud-west usque a Arabia. Illo se trova etiam in Asia del sud-est, usque in Vietnam e Laos. In Africa illo se trova in le delta del Nilo egyptie. Illo ha essite observate in altere partes de Africa del nord (per exemplo in Algeria), ma in realitate se tracta probabilemente de cattos salvage african.
In Europa, le chaus se trova in Russia, Azerbaidzhan e Georgia. Solmente un parve parte del adultos supervive in le stato salvage.
Se distingue novem subspecies:
Le chaus, catto/lynce del paludes, catto del jungla o catto del cannas (Felis chaus) es un felino commun in Asia que se trova generalmente in areas abundante in aqua e que non time natar.
Ang pusang kagubatan o jungle cat (Felis chaus) ay isang may sukat na midyum na felidae(pusa) na katutubo sa Asya mula katimugang Asya hanggang sa Timog-silangan at Sentral na Asya at sa Lambak Nilo sa kanluran. [1]
Ang pusang kagubatan o jungle cat (Felis chaus) ay isang may sukat na midyum na felidae(pusa) na katutubo sa Asya mula katimugang Asya hanggang sa Timog-silangan at Sentral na Asya at sa Lambak Nilo sa kanluran.
Toʻqay mushugi (Felis chaus) — mushuklar urugʻiga mansub yirtqich sut emizuvchi hayvon. Uz. 54— 94 sm, dumi 30 sm cha. Shim.Sharqiy Afrika, Gʻarbiy va Jan.Sharqiy Osiyo vodiylaridagi chakalakzorlarda yashaydi. Volga deltasi, Oʻrta Osiyo daryo vodiylari (Sirdaryo va Chu), Kaspiy dengizining gʻarbiy qirgʻogʻida, toʻqaylarda (nomi shundan), qamishlar va butalar orasida uchraydi. Ovlanadigan baʼzi hayvonlar va qushlarni yeb, zarar keltiradi. Quloqlari uchida kalta tutam yungi bor. Sidirgʻa sariqkulrang tusda, tanasining osti ochiqroq rangda. Moʻynasi past sifatli. Oʻzbekiston Respublikasi Qizil kitobiga kiritilgan.
Η Αγριόγατα της ζούγκλας ή Αγριόγατα των βάλτων (Felis chaus), είναι μια μεσαίου μεγέθους Γάτα, που απαντάται στην Κίνα, στην Ινδία, στη Μέση Ανατολή και την κεντρική και νοτιοανατολική Ασία.Ανήκει στο γένος Αίλουρος (Felis).
Η Αγριόγατα της ζούγκλας, είναι μια μεγάλη γάτα, με μακριά πόδια και αποτελεί το μεγαλύτερο είδος της Αγριόγατας.Το μήκος του κεφαλιού και του σώματός της, είναι συνήθως μεταξύ 59 και 76 εκατοστών.Η Αγριόγατα αυτή, έχει ύψος σχεδόν 36 εκατοστά και ζυγίζει 2-16 κιλά.Τα θηλυκά, τείνουν να είναι μικρότερα και ελαφρύτερα από τα αρσενικά.Το πρόσωπό της είναι μακρύ και στενό, με ένα λευκό ρύγχος.Τα μεγάλα, μυτερά αυτιά της, έχουν καφεκόκκινο χρώμα στο πίσω μέρος τους.Τα μάτια της έχουν κίτρινο χρώμα ενώ, γύρω από αυτά, διακρίνεται μια λευκή λωρίδα.
Η γούνα της, έχει χρώμα είτε αμμώδες, είτε κοκκινωπό, είτε γκρι.Σκούρες τρίχες καλύπτουν το σώμα της, ενώ υπάρχουν και πολλά μαύρα στίγματα.Το χειμώνα, η γούνα της είναι πιο πυκνή και βαριά, σε αντίθεση με το καλοκαίρι.Η ουρά της, έχει μήκος 21 έως 36 εκατοστά και χαρακτηρίζεται από δύο ή τρεις μαύρους κύκλους στο τελείωμά της.Εξαιτίας των μικρών ποδιών της, της κοντής ουράς της και της τούφας στα αυτιά, μοιάζει με μικρό Λύγκα.Το Καρακάλ και η Αφρικανική αγριόγατα, έχουν παρόμοια γούνα με την Αγριόγατα της ζούγκλας.Η Αγριόγατα της ζούγκλας, είναι μεγαλύτερη σχετικά με την οικόσιτη Γάτα.
Η Αγριόγατα της ζούγκλας, δραστηριοποιείται κατά τη διάρκεια της ημέρας και κυνηγά καθ'όλη τη διάρκειά της.Τον χειμώνα κυνηγάει κατά τις ζεστές ώρες του μεσημεριού.Κατοικεί κυρίως σε λαγούμια και αλσύλια.Η συμπεριφορά της Αγριόγατας, δεν έχει μελετηθεί εκτεταμένα.Είναι μοναχικό ζώο και δεν αλληλεπιδρά με άλλες γάτες, παρά μόνο την περίοδο του ζευγαρώματος.Οι Αγριόγατες ψεκάζουν την περιοχή τους με ούρα και αρώματα.
Οι Αρκούδες, οι κροκόδειλοι, τα τσακάλια, η Λεοπάρδαλη και τα φίδια, είναι οι κυριότεροι ανταγωνιστές της Αγριόγατας.Όταν απειλείται, παράγει ήχους που μοιάζουν με μουγκρητό, ενώ το νιαούρισμά της, έχει χαμηλότερη ένταση από αυτό της οικόσιτης γάτας.
Η Αγριόγατα της ζούγκλας, είναι ένα σαρκοφάγο ζώο και προτιμά μικρά Θηλαστικά, όπως γερβίλους, λαγούς, τρωκτικά, αλλά και πουλιά.Επίσης μπορεί να κυνηγήσει ψάρια, βατράχια, έντομα, ερπετά (μικρά φίδια).Η λεία της, ζυγίζει συνήθως κάτω από 1 κιλό, ενώ μπορεί να κυνηγήσει και νεαρές γαζέλες.Επιπλέον, η Αγριόγατα, είναι παμφάγη, καθως μπορεί να φάει και φρούτα, ειδικά τον χειμώνα.
Η Αγριόγατα, αρχικά, καταδιώκει το θήραμα, ενώ τα αυτιά της, την βοηθούν στον εντοπισμό του.Συχνά, εφαρμόζει διάφορες τεχνικές κυνηγιού.Όπως και το Καρακάλ, μπορεί να κάνει άλματα για να πιάσει πουλιά.Η Αγριόγατα της ζούγκλας, είναι ικανή ορειβάτης ενώ, μπορεί να κολυμπήσει μέχρι και 1,5 χιλιόμετρα και να βυθιστεί στο νερό, για να πιάσει ψάρια.
Και τα δύο φύλα, είναι σεξουαλικά ώριμα τον πρώτο χρόνο της ζωής τους.Ο οίστρος του θηλυκού, κρατάει πέντε ημέρες, μεταξύ Ιανουαρίου και Φεβρουαρίου.Το ζευγάρωμα, λαμβάνει χώρα, συνήθως από τον Ιανουάριο μέχρι τις αρχές Φεβρουαρίου.Η εποχή του ζευγαρώματος, χαρακτηρίζεται από θορυβώδεις μάχες των αρσενικών, για κυριαρχία.Η συμπεριφορά του ζευγαρώματος, είναι παρόμοια με αυτή της γάτας.Μετά το ζευγάρωμα, το ζευγάρι χωρίζει.
Η κύηση, διαρκεί περίπου 2 μήνες.Τα μικρά γεννιούνται μεταξύ Δεκεμβρίου και Ιουνίου, αν και αυτό ποικίλλει γεωγραφικά.Πριν από τη γέννα, η μητέρα, ετοιμάζει τη φωλιά σε εγκαταλελειμμένα λαγούμια, σε κοίλα δέντρα ή σε καλάμια.Τα θηλυκά, μπορούν να γεννήσουν έως και δύο φορές το χρόνο.Τα γατάκι ζυγίζουν 43 έως 55 γραμμάρια, όταν γεννιούνται.Αρχικά, είναι τυφλά και ανήμπορα και ανοίγουν τα μάτια τους στις 10 με 13 ημέρες και απογαλακτίζονται πλήρως στους 3 μήνες.Τα αρσενικά δεν συμμετέχουν στην ανάπτυξη των παιδιών, αλλά κάτω από συνθήκες αιχμαλωσίας, είναι πολύ στοργικοί γονείς.Τα γατάκια, μπορούν να κυνηγούν από 6 μηνών και εγκαταλείπουν τη μητέρα τους, στους 8 μη 9 μήνες.Η διάρκεια ζωής τους είναι μεταξύ 15 με 20 χρόνια, ενώ συνήθως είναι μεγαλύτερη από ότι στην άγρια φύση.
Η Αγριόγατα της ζούγκλας, ζει σε περιοχές με αρκετό νερό και πυκνή βλάστηση, όπως βάλτους, υγροτόπους και παρόχθιες περιοχές.Χαρακτηριστικός οικότοπος της Αγριόγατας είναι οι βάλτοι, εξ'ου και η δεύτερη ονομασία της, Αγριόγατα των βάλτων.Σε αντίθεση με το όνομά της, αποφεύγει να ζει σε τροπικά δάση και δασικές εκτάσεις.Οι Αγριόγατες, συχνά εμφανίζονται σε γεωργικές εκτάσεις και οικισμούς.Μπορούν να ζήσουν και σε εκτάσεις με αραιή βλάστηση.Επιπλέον, δεν προσαρμόζονται σε ψυχρά κλίματα και περιοχές με πολύ χιόνι.
Η Αγριόγατα της ζούγκλας, ζει στην Ασία, ειδικότερα στην Κίνα, την Ινδία, τη Μέση Ανατολή και την κεντρική και ανατολική Ασία.Αυτές είναι οι πιο συνηθισμένες μικρές γάτες της Ινδίας.Επίσης, πιστεύεται ότι υπάρχει και στην Μαλαισία.
Αν και δεν ήταν ποτέ εξημερωμένες, ένας μικρός αριθμός, έχει βρεθεί σε μούμιες στην Αρχαία Αίγυπτο (περί το 3700 π.Χ.), γεγονός που υποδηλώνει ότι είχαν χρησιμοποιηθεί για να ελέγχεται ο αριθμός των τρωκτικών.
Η Αγριόγατα της ζούγκλας, έχει 9 υποείδη:
Η Αγριόγατα της ζούγκλας ή Αγριόγατα των βάλτων (Felis chaus), είναι μια μεσαίου μεγέθους Γάτα, που απαντάται στην Κίνα, στην Ινδία, στη Μέση Ανατολή και την κεντρική και νοτιοανατολική Ασία.Ανήκει στο γένος Αίλουρος (Felis).
Чаро́тавы кот, бало́тная рысь, хаўс (па-лацінску: Felis chaus) — від клясы сысуноў, атрад драпежныя, сямейства каціныя. Распаўсюджаны на шырокай паласе ад Пярэдняй і Малой Азіі, Закаўказьзя, Сярэдняй Азіі да Індастану, Індакітаю і Паўднёва-Заходняга Кітаю.
Чаротавы кот большы за любога з прадстаўнікоў хатніх катоў: у даўжыню дасягае 73—75 см, маса да 16 кг. Цела ў хаўса параўнальна кароткае, ногі высокія, хвост кароткі, на вушах невялікія кутасы.
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Чаро́тавы кот, бало́тная рысь, хаўс (па-лацінску: Felis chaus) — від клясы сысуноў, атрад драпежныя, сямейства каціныя. Распаўсюджаны на шырокай паласе ад Пярэдняй і Малой Азіі, Закаўказьзя, Сярэдняй Азіі да Індастану, Індакітаю і Паўднёва-Заходняга Кітаю.
Чаротавы кот большы за любога з прадстаўнікоў хатніх катоў: у даўжыню дасягае 73—75 см, маса да 16 кг. Цела ў хаўса параўнальна кароткае, ногі высокія, хвост кароткі, на вушах невялікія кутасы.
जंगली बिल्ली (jungle cat) या दलदल बिल्ली (swamp cat), जिसका वैज्ञानिक नाम फ़ीलिस चाउस (Felis chaus) है, एक मध्यमाकार का बिल्लीनुमा स्तनधारी है जो भारतीय उपमहाद्वीप, मध्यपूर्व, दक्षिणपूर्वी एशिया और दक्षिणी चीन का मूल निवासी है। यह घने वनस्पति वाले दलदलीय, नदीय और तटीय क्षेत्रों में बसते हैं। हालांकि इसका रूप पालतू बिल्ली जैसा होता है, लेकिन यह उस से भिन्न है और इसका स्वभाव भी उस से अधिका अक्रमक होता है।[2]
जंगली बिल्ली (jungle cat) या दलदल बिल्ली (swamp cat), जिसका वैज्ञानिक नाम फ़ीलिस चाउस (Felis chaus) है, एक मध्यमाकार का बिल्लीनुमा स्तनधारी है जो भारतीय उपमहाद्वीप, मध्यपूर्व, दक्षिणपूर्वी एशिया और दक्षिणी चीन का मूल निवासी है। यह घने वनस्पति वाले दलदलीय, नदीय और तटीय क्षेत्रों में बसते हैं। हालांकि इसका रूप पालतू बिल्ली जैसा होता है, लेकिन यह उस से भिन्न है और इसका स्वभाव भी उस से अधिका अक्रमक होता है।
वन बिरालो नेपालमा पाइने एक प्रकारको जनावर हो ।
காட்டுப்பூனை ஆசியாவைத் தாயகமாகக் கொண்ட ஒரு நடுத்தர அளவுள்ள பூனை. இது ஆசியாவில் சீனாவில் இருந்து, தெற்காசியா, நடு ஆசியா, நைல் பகுதி வரை பரவியுள்ளது. மேலும் இது இந்தியாவில் பரவலாகக் காணப்படுகிறது. காட்டுப் பூனையை வெருகு என்று தமிழ் அகராதிகள் குறிப்பிடுகின்றன.[2] வெருகு பற்றிப் பழந்தமிழ் இலக்கியங்களில் விரிவான குறிப்புகள் காணப்படுகின்றன. [3]
வீட்டுப்பூனைகளை விடச் சற்று பெரிதாக இருக்கும் இப்பூனைகள் 55 முதல் 94 செ.மீ நீளம் வரையும் 36 செ.மீ உயரம் வரையும் வளரும். மூன்றில் இருந்து 12 கிலோ எடை வரை இருக்கும். கடுவன் பூனைகள் பெட்டைகளை விடச் சற்று பெரியவை. அடர்ந்த காடுகளை விரும்பாத இப்பூனை சவான்னா புல்வெளி, வெளிப்பாங்கான காடுகள் முதலிய இடங்களில் வாழும். காட்டுப்பூனைகள் நன்றாக மரம் ஏற வல்லவை.
காட்டுப்பூனை கொறிணிகள், அணில், முயல், தவளை, பறவைகள் முதலியவற்றை வேட்டையாடி உண்ணும். ஊர்ப்புறங்களில் இவை வீட்டில் வளர்க்கப்படும் கோழி, வாத்து ஆகியவற்றையும் வேட்டையாடும்.
காட்டுப்பூனை ஆசியாவைத் தாயகமாகக் கொண்ட ஒரு நடுத்தர அளவுள்ள பூனை. இது ஆசியாவில் சீனாவில் இருந்து, தெற்காசியா, நடு ஆசியா, நைல் பகுதி வரை பரவியுள்ளது. மேலும் இது இந்தியாவில் பரவலாகக் காணப்படுகிறது. காட்டுப் பூனையை வெருகு என்று தமிழ் அகராதிகள் குறிப்பிடுகின்றன. வெருகு பற்றிப் பழந்தமிழ் இலக்கியங்களில் விரிவான குறிப்புகள் காணப்படுகின்றன.
'ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕು' (Jungle Cat) ಭಾರತ ಸೇರಿದಂತೆ ದಕ್ಷಿಣ ಏಷ್ಯಾದೆಲ್ಲಡೆ ವ್ಯಾಪಿಸಿರುವ ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕು,ಹೆಚ್ಚಾಗಿ ಪೊದೆಗಳಲ್ಲಿ ವಾಸಿಸುತ್ತದೆ.೫ ರಿಂದ ೯ ಕೆ.ಜಿ.ಯಷ್ಟು ಭಾರವಿದ್ದು ಉದ್ದನೆಯ ಕಾಲುಗಳಿವೆ.ಎಳೆ ಹಸಿರು ಬಣ್ಣದ ಕ್ರೂರ ದೃಷ್ಟಿಯ ಕಣ್ಣುಗಳನ್ನು ಹೊಂದಿದೆ.ಇದರ ಬಾಲದ ಮೇಲೆ ಕರಿಯ ಬಳೆಗಳಂತೆ ಪಟ್ಟೆಗಳಿದ್ದು, ತುದಿ ಕಪ್ಪಾಗಿರುತ್ತದೆ.ಸಣ್ಣ ಪ್ರಾಣಿಗಳು,ಹಕ್ಕಿಗಳು ಇವುಗಳ ಮುಖ್ಯ ಆಹಾರ.ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕಿನ ವೈಜ್ಞಾನಿಕ ಹೆಸರು ಫೆಲಿಸ್ ಚಾಸ್.ಆವಾಸಸ್ಥಾನ ಸಾಮಾನ್ಯವಾದ ಕಾಡುಬೆಕ್ಕುಗಳು ತೇವಾಂಶವುಳ್ಳ ಸ್ಥಳಗಳಲ್ಲಿ ವಾಸಿಸುತ್ತವೆ.ಫೆಲಿಸ್ ಎಂಬ ಕುಲಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕು ಫೆಲಿಡೆ ಎಂಬ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿದೆ.ದೊಡ್ಡ ಕಾಲುಗಳುಳ್ಳ ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕುಗಳು ಫೆಲಿಸ್ ಜಾತಿಯಲ್ಲಿನ ಅತಿ ದೊಡ್ಡ ಪ್ರಾಣಿಗಳು.
ಕಾಡುಬೆಕ್ಕು ಸ್ತನಿ ಗುಂಪಿನ ಕಾರ್ನಿವೋರದ ಫೆಲೀಡಿ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಪ್ರಾಣಿ. ಇದರ ಕೋರೆಹಲ್ಲುಗಳು ಉದ್ದ ಮತ್ತು ಚೂಪಾಗಿವೆ. ಇವು ಕತ್ತರಿಯ ಹಾಗೆ ಕೆಲಸ ಮಾಡಿ ಮಾಂಸವನ್ನು ಕತ್ತರಿಸಲು ಸಹಾಯ ಮಾಡುತ್ತವೆ. ಅತಿ ಚೂಪಾದ ನಖಗಳಿವೆ. ಇವನ್ನು ಉಪಯೋಗಿಸದೇ ಇದ್ದಾಗ ಪಾದದೊಳಕ್ಕೆ ಮಡಚಿಕೊಂಡು ಮರೆಯಾಗಿಡುವ ಶಕ್ತಿ ಈ ಪ್ರಾಣಿಗೆ ಉಂಟು. ಕಾಡುಬೆಕ್ಕಿನ ಮೂಗು ಸದಾ ಒದ್ದೆಯಾಗಿರುತ್ತದೆ. ವಾಸನೆಯಿಂದಲೇ ಆಹಾರವನ್ನು ಗುರುತಿಸಲು ಈ ತೇವವಾಗಿರುವ ಮೂಗು ಸಹಾಯ ಮಾಡುತ್ತದೆ. ಕಿವಿಯಲ್ಲಿ ಬಹಳ ಕೂದಲುಗಳಿವೆ. ಈ ಕೂದಲುಗಳ ಗ್ರಹಣ ಶಕ್ತಿ ಉತ್ತಮ ಮಟ್ಟವಾಗಿದ್ದು, ಕಣ್ಣಿಗೆ ಕಾಣದಿರುವಂಥ ವಸ್ತುಗಳ ಚಲನವಲನಗಳನ್ನು ಗುರುತಿಸಲು ಸಹಾಯಕವಾಗಿವೆ. ಕಾಡುಬೆಕ್ಕು ಬೇಟೆಯಾಡುವುದು ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ರಾತ್ರಿಯಲ್ಲಿ. ಕತ್ತಲಿನಲ್ಲಿ ಇದರ ಕಣ್ಣುಗಳು ಹೊಳೆಯುತ್ತಿರುತ್ತವೆ. ಗ್ವಾನಿನ್ ಎಂಬ ರಾಸಾಯನಿಕ ವಸ್ತು ಕಣ್ಣುಗಳಲ್ಲಿರುವುದರಿಂದ ಅದರ ಮೇಲೆ ಬಿದ್ದ ಬೆಳಕು ಪ್ರತಿಫಲಿತವಾಗುತ್ತದೆ. ಕತ್ತಲಲ್ಲಿ ತನ್ನ ಆಹಾರವನ್ನು ಹುಡುಕಲು ಬೆಕ್ಕುಗಳಿಗೆ ಈ ಎಲ್ಲ ಗುಣಗಳೂ ಹೊಂದಾಣಿಕೆಯನ್ನು ಒದಗಿಸಿಕೊಟ್ಟಿವೆ.
ಫೆಲಿಸ್ ಸಿಲ್ವೆಸ್ಟ್ರಿಸ್ ಯೂರೋಪಿನಲ್ಲಿರುವ ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕು. ಇವು ಅತಿ ದಟ್ಟವಾದ ಕಾಡು ಅಥವಾ ಬಂಡೆಗಳಿರುವ ಸ್ಥಳಗಳಲ್ಲಿ ವಾಸಿಸುತ್ತದೆ. ರಾತ್ರಿಯಲ್ಲಿ ನದಿಗಳ ದಂಡೆ ಮತ್ತು ಕೊಳಗಳಿಗೆ ನುಗ್ಗಿ ಅಲ್ಲಿರುವ ಮೊಲ, ಸಣ್ಣ ಪಕ್ಷಿಗಳನ್ನು ಕೆಲವು ವೇಳೆ ಮೀನುಗಳನ್ನು ಬೇಟೆಯಾಡುತ್ತದೆ. ಬೇರೆ ಕಾಡುಬೆಕ್ಕುಗಳನ್ನು ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಸಾಕು ಪ್ರಾಣಿಗಳನ್ನಾಗಿ ಮಾಡಿಕೊಳ್ಳಬಹುದು. ಆದರೆ ಫೆಲಿಸ್ ಸಿಲ್ವೆಸ್ಟ್ರಿಸ್ ಹೀಗೆ ಪಳಗದು.
ಫೆಲಿಸ್ ಚೌಸ್ ಆಫ್ರಿಕ, ಉತ್ತರ ಅಮೆರಿಕ ಮತ್ತು ಭಾರತ ದೇಶಗಳಲ್ಲಿ ಕಂಡು ಬರುತ್ತದೆ. ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಇದನ್ನು ಆಫ್ರಿಕದ ಕಾಡುಬೆಕ್ಕು ಎನ್ನುತ್ತಾರೆ. ಇದರ ಬಣ್ಣ ಬೂದು. ದೇಹದ ಹಿಂಭಾಗದಲ್ಲಿ ದಟ್ಟ ಮತ್ತು, ಉದ್ದ ಕೂದಲಿದೆ. ವೇಗವಾಗಿ ಚಲಿಸಲು ಕೂದಲಿನಿಂದ ಸಹಾಯ ಉಂಟು. ಈ ಬೆಕ್ಕಿನ ಮುಖ್ಯ ಆಹಾರವೆಂದರೆ ಸಣ್ಣ ಸ್ತನಿಗಳು ಮತ್ತು ಪಕ್ಷಿಗಳು.
ಫೆಲಿಸ್ ಲೈಬಿಕಾ ಆಫ್ರಿಕಕ್ಕೆ ಮೀಸಲಾಗಿರುವ ಕಾಡುಬೆಕ್ಕು. ಇದನ್ನು ಕಫಿರ ಬೆಕ್ಕು ಎಂದೂ ಕರೆಯುತ್ತಾರೆ. ಕಫಿರ ಬೆಕ್ಕುಗಳು ಪೊದೆಗಳ ಕೆಳಗೆ, ದಟ್ಟವಾಗಿ ಬೆಳೆದಿರುವ ಹುಲ್ಲಿನ ಮಧ್ಯೆ ವಾಸಿಸುತ್ತದೆ. ಇವು ಬಹಳ ಶಕ್ತಿಯುತವಾಗಿವೆ. ಕಾಡು ನಾಯಿಗಳಿಂದ ಸ್ವರಕ್ಷಣೆ ಮಾಡುಕೊಳ್ಳಬಲ್ಲುವು.
ಫೆಲಿಸ್ ನೈಗ್ರಿಪೆಸ್ ಕಾಡುಬೆಕ್ಕು ಕಾಡುಬೆಗಳಲ್ಲೆಲ್ಲ ಅತಿ ಚಿಕ್ಕದು. ಇದನ್ನು ಸೆಬಾಲಾ ಬೆಕ್ಕು ಅಥವಾ ಕಪ್ಪುಪಾದದ ಬೆಕ್ಕು ಎಂದೂ ಕರೆಯುತ್ತಾರೆ. ದಕ್ಷಿಣ ಆಫ್ರಿಕದ ಕಲಹರಿ ಮರಳುಗಾಡಿನಲ್ಲಿ ಇದು ವಾಸಿಸುತ್ತದೆ. ಇದರ ಉದ್ದ ಕೇವಲ 20". ಹಗಲನ್ನು ಯಾವುದಾದರೊಂದು ಬಿಲದಲ್ಲಿ ಮಲಗಿ ಕಳೆಯುತ್ತದೆ. ಈ ಬೆಕ್ಕು ಸಾಕುಬೆಕ್ಕಿನ ಜೊತೆ ಸೇರಿ ಸಂತಾನೋತ್ಪತ್ತಿ ಮಾಡಬಲ್ಲದು. ಎಲ್ಲ ಬೆಕ್ಕುಗಳಂತೆಯೇ ಇದು ಕೂಡ ಒಂದು ಸಾರಿಗೆ ಎರಡು ಅಥವಾ ಮೂರು ಮರಿಗಳನ್ನು ಈಯುತ್ತದೆ.
ಕೆನಡದ ಕಾಡುಬೆಕ್ಕಾದ ಫೆಲಿಸ್ ಕೆನೆಡೆನ್ಸಿಸ್ ನಿತ್ಯಹರಿದ್ವರ್ಣದ ಕಾಡುಗಳಲ್ಲಿ ವಾಸಿಸುತ್ತದೆ. ಇದರ ಕಿವಿಗಳಲ್ಲಿ ಒತ್ತಾಗಿ ಬೆಳೆದಿರುವ ಕೂದಲುಗಳಿವೆ. ಕಿವಿಯ ಅಂಚು ಕಪ್ಪು. ಇದರ ಬಾಲ ಅತಿ ಚಿಕ್ಕದು. ಹಿಂದಿನ ಕಾಲುಗಳು ಅತಿ ಉದ್ದ. ಕೆನಡದ ಈ ಬೆಕ್ಕು ಕೊಲರೊಡೊ ಹಾಗು ನ್ಯೂಯಾರ್ಕುಗಳಲ್ಲಿಯೂ ವಾಸಿಸುತ್ತದೆ. ಇದರ ಉಣ್ಣೆಗೆ ಬಹಳ ಬೆಲೆ. ಆದ್ದರಿಂದ ಇದನ್ನು ಬಹಳವಾಗಿ ಬೇಟೆಯಾಡುತ್ತಾರೆ. ಇದರ ದೃಷ್ಟಿ ಅತಿ ತೀಕ್ಷ್ಣ. ರಾತ್ರಿಯಲ್ಲಿ ಇದು ಬಿಳಿಯ ಮೊಲಗಳನ್ನು ಬೇಟೆಯಾಡುತ್ತದೆ. ಬಿಳಿಯ ಮೊಲಗಳು ಸಿಗದಿದ್ದರೆ ಇದು ಹಸಿವಿನಿಂದ ಸಾಯುತ್ತದೆ. ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ಬೆಕ್ಕುಗಳು ನೀರಿನಿಂದ ದೂರವಿರುತ್ತವೆ. ಆದರೆ ಈ ಕೆನಡದ ಬೆಕ್ಕು, ನಾಯಿಗಳಂತೆ ಈಜಬಲ್ಲುದು. ಇವುಗಳ ಗರ್ಭಾವಧಿ ಎರಡು ತಿಂಗಳು. ಒಂದು ಸೂಲಿಗೆ ಮೂರು ಅಥವಾ ನಾಲ್ಕು ಮರಿಗಳಿಗೆ ಜನ್ಮ ಕೊಡುತ್ತವೆ. ಈ ಮರಿಗಳು ಹುಟ್ಟುವಾಗ ಕುರುಡಾಗಿದ್ದು, ಹತ್ತು ದಿನಗಳ ಅನಂತರ ಕಣ್ಣನ್ನು ತೆರೆಯುತ್ತವೆ. ತಾಯಿ ಎರಡು ತಿಂಗಳವರೆಗೆ ಮರಿಗಳಿಗೆ ಹಾಲುಣಿಸುತ್ತದೆ. ಅನಂತರ ಮರಿಗಳನ್ನು ತನ್ನ ಸಂಗಡ ಬೇಟೆಯಾಡಲು ಕರೆದೊಯ್ಯುತ್ತದೆ. ಮುಂದಿನ ಬೆದೆಯ ಕಾಲ ಬರುವವರೆಗೂ ಮರಿಗಳನ್ನು ಒಟ್ಟಿಗೆ ಇಟ್ಟುಕೊಂಡಿದ್ದು ಅನಂತರ ಅವನ್ನು ಓಡಿಸುತ್ತದೆ.
'ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕು' (Jungle Cat) ಭಾರತ ಸೇರಿದಂತೆ ದಕ್ಷಿಣ ಏಷ್ಯಾದೆಲ್ಲಡೆ ವ್ಯಾಪಿಸಿರುವ ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕು,ಹೆಚ್ಚಾಗಿ ಪೊದೆಗಳಲ್ಲಿ ವಾಸಿಸುತ್ತದೆ.೫ ರಿಂದ ೯ ಕೆ.ಜಿ.ಯಷ್ಟು ಭಾರವಿದ್ದು ಉದ್ದನೆಯ ಕಾಲುಗಳಿವೆ.ಎಳೆ ಹಸಿರು ಬಣ್ಣದ ಕ್ರೂರ ದೃಷ್ಟಿಯ ಕಣ್ಣುಗಳನ್ನು ಹೊಂದಿದೆ.ಇದರ ಬಾಲದ ಮೇಲೆ ಕರಿಯ ಬಳೆಗಳಂತೆ ಪಟ್ಟೆಗಳಿದ್ದು, ತುದಿ ಕಪ್ಪಾಗಿರುತ್ತದೆ.ಸಣ್ಣ ಪ್ರಾಣಿಗಳು,ಹಕ್ಕಿಗಳು ಇವುಗಳ ಮುಖ್ಯ ಆಹಾರ.ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕಿನ ವೈಜ್ಞಾನಿಕ ಹೆಸರು ಫೆಲಿಸ್ ಚಾಸ್.ಆವಾಸಸ್ಥಾನ ಸಾಮಾನ್ಯವಾದ ಕಾಡುಬೆಕ್ಕುಗಳು ತೇವಾಂಶವುಳ್ಳ ಸ್ಥಳಗಳಲ್ಲಿ ವಾಸಿಸುತ್ತವೆ.ಫೆಲಿಸ್ ಎಂಬ ಕುಲಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕು ಫೆಲಿಡೆ ಎಂಬ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿದೆ.ದೊಡ್ಡ ಕಾಲುಗಳುಳ್ಳ ಕಾಡು ಬೆಕ್ಕುಗಳು ಫೆಲಿಸ್ ಜಾತಿಯಲ್ಲಿನ ಅತಿ ದೊಡ್ಡ ಪ್ರಾಣಿಗಳು.
ಕಾಡುಬೆಕ್ಕು ಸ್ತನಿ ಗುಂಪಿನ ಕಾರ್ನಿವೋರದ ಫೆಲೀಡಿ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಪ್ರಾಣಿ. ಇದರ ಕೋರೆಹಲ್ಲುಗಳು ಉದ್ದ ಮತ್ತು ಚೂಪಾಗಿವೆ. ಇವು ಕತ್ತರಿಯ ಹಾಗೆ ಕೆಲಸ ಮಾಡಿ ಮಾಂಸವನ್ನು ಕತ್ತರಿಸಲು ಸಹಾಯ ಮಾಡುತ್ತವೆ. ಅತಿ ಚೂಪಾದ ನಖಗಳಿವೆ. ಇವನ್ನು ಉಪಯೋಗಿಸದೇ ಇದ್ದಾಗ ಪಾದದೊಳಕ್ಕೆ ಮಡಚಿಕೊಂಡು ಮರೆಯಾಗಿಡುವ ಶಕ್ತಿ ಈ ಪ್ರಾಣಿಗೆ ಉಂಟು. ಕಾಡುಬೆಕ್ಕಿನ ಮೂಗು ಸದಾ ಒದ್ದೆಯಾಗಿರುತ್ತದೆ. ವಾಸನೆಯಿಂದಲೇ ಆಹಾರವನ್ನು ಗುರುತಿಸಲು ಈ ತೇವವಾಗಿರುವ ಮೂಗು ಸಹಾಯ ಮಾಡುತ್ತದೆ. ಕಿವಿಯಲ್ಲಿ ಬಹಳ ಕೂದಲುಗಳಿವೆ. ಈ ಕೂದಲುಗಳ ಗ್ರಹಣ ಶಕ್ತಿ ಉತ್ತಮ ಮಟ್ಟವಾಗಿದ್ದು, ಕಣ್ಣಿಗೆ ಕಾಣದಿರುವಂಥ ವಸ್ತುಗಳ ಚಲನವಲನಗಳನ್ನು ಗುರುತಿಸಲು ಸಹಾಯಕವಾಗಿವೆ. ಕಾಡುಬೆಕ್ಕು ಬೇಟೆಯಾಡುವುದು ಸಾಮಾನ್ಯವಾಗಿ ರಾತ್ರಿಯಲ್ಲಿ. ಕತ್ತಲಿನಲ್ಲಿ ಇದರ ಕಣ್ಣುಗಳು ಹೊಳೆಯುತ್ತಿರುತ್ತವೆ. ಗ್ವಾನಿನ್ ಎಂಬ ರಾಸಾಯನಿಕ ವಸ್ತು ಕಣ್ಣುಗಳಲ್ಲಿರುವುದರಿಂದ ಅದರ ಮೇಲೆ ಬಿದ್ದ ಬೆಳಕು ಪ್ರತಿಫಲಿತವಾಗುತ್ತದೆ. ಕತ್ತಲಲ್ಲಿ ತನ್ನ ಆಹಾರವನ್ನು ಹುಡುಕಲು ಬೆಕ್ಕುಗಳಿಗೆ ಈ ಎಲ್ಲ ಗುಣಗಳೂ ಹೊಂದಾಣಿಕೆಯನ್ನು ಒದಗಿಸಿಕೊಟ್ಟಿವೆ.
တောကြောင်ကို ဇီဝဗေဒအလိုအရ ‘ဖဲလစ်ကေးအပ်’ဟု ခေါ် သည်။ ကိုယ်အရွယ်အစား အလယ်အလတ်ရှိသော ကြောင်တစ်မျိုး ဖြစ်သည်။အရှေ့အလယ်ပိုင်း၊ တောင်အာရှ၊ အရှေ့တောင်အာရှနှင့် တရုတ်ပြည်တောင်ပိုင်း တို့တွင် တွေ့ရသည်။ စိမ့်တောများတွင် ကျက်စားသည်။
သားမွေးမှာ သဲရောင်၊ နီညိုရောင် (သို့မဟုတ်) မီးခိုးရောင် တပြင်တည်းရှိပြီး အ စက်အပြောက် မရှိပေ။ မိတ်လိုက်ရာသီနှင့် ရင်သွေးကိုစောင့်ရှောက်နေသော မိခင်တောကြောင်မများမှလွဲလျှင် များသောအားဖြင့် တစ်ကောင်တည်း နေတတ် ကြသည်။[၁]
ခေါင်းနှင့်ကိုယ်သည် အရှည် ၂ ပေကျော်ခန့်ရှိ၍ အမြီး သည် တစ်ပေခန့်ရှည်သည်။ ကိုယ်အလေးချိန်မှာ ၁၀ ပေါင်နှင့် ပေါင် ၂၀ ကြားတွင်ရှိတတ်သည်။ တောကြောင်သည် ခြေတံ ရှည်၏။ သို့သော် အမြီးတိုသည်။ အစိမ်းရောင်သန်းသော မျက်စိများသည် ကြမ်းကြုတ်သော အမူအရာကို ဖော်ပြလျက်ရှိ လေသည်။ အမွှေးသည် မွဲပြာရောင်မှ အဝါနှင့်မွဲပြာရောင် ရော ထားသောအရောင်ထိ အရောင်အမျိုးမျိုးရှိနိုင်သည်။ အမြီးတွင် အမည်းရောင်ကွင်းများရှိ၍ အမြီးဖျားသည်မည်း၏။ ခြေဖျားများ သည် အဝါနုရောင်ဖြစ်၍ ခြေဖဝါးများသည် အမည်းသို့မဟုတ် အညိုပုပ်ရောင်ဖြစ်သည်။ နားရွက်များသည် နီ၍ အဖျားရှိ အမွှေးကလေးများသည် မည်း၏။ ကိုယ်၏အောက်ပိုင်းမှာ အရောင်ပို၍ ဖျော့သည်။ ထိုပြင် ကိုယ်၏အောက်ပိုင်းနှင့် ခါးပိုင်း၏နံဘေးတွင်လည်း အစင်းများရှိသည်။
တောကြောင်သည် အရှေ့တိုင်းနိုင်ငံများတွင် တွေ့ရသော ကြောင်ရိုင်းတစ်မျိုး ဖြစ်သည်။ အရှေ့အလယ်ပိုင်း၊ အိန္ဒိယတိုက်ငယ်၊ အာရှအလယ်ပိုင်း၊ အရှေ့တောင်အာရှ၊ သီရိလင်္ကာနှင့် တရုတ်ပြည်တောင်ပိုင်းတို့တွင် တွေ့ရသည်။ တောကြောင်နှင့် မျိုးချင်းတူ သော်လည်း ကိုယ်နေ အချိုးအစားနှင့် အမွှေးအရောင်ချင်း မတူ သော အခြားတော ကြောင်မျိုးများလည်း ရှိသေးသည်။
တောကြောင်သည် ခြောက်သွေ့သောအရပ်များတွင် နေထိုင် လေ့ရှိသည်။ အများအားဖြင့် မြက်တော၊ ချုံတောနှင့် ကိုင်းထူ ထပ်သော မြစ်ကမ်းပါးများတွင် နေလေ့ရှိသည်။ နံနက်နှင့် ညနေခင်းတွင် အစာရှာ ထွက်လေ့ရှိသည်။ ကွင်းထဲ၌ တော ကြောင် သွားလာရွေ့ရှားပုံသည် ကျားသစ်သွားလာပုံနှင့်တူ၏။ နို့တိုက်သတ္တဝါကလေးများနှင့် ငှက်များကို အစာအဖြစ် ဖမ်း ယူစားသောက်သည်။ မြို့ရွာအနီးသို့ ရောက်ရှိလာသောအခါ အိမ်၌မွေးမြူထားသော ကြက်၊ ဘဲတို့ကို ဖမ်းယူစားလေ့ရှိသည်။
အလွန်လျှင် မြန်သန်စွမ်းလှသဖြင့် သူ့ထက်ကြီးမားသော သားကောင်များကိုပင် ဖမ်းယူနိုင်လေသည်။ တောကြောင်ပေါက် ပွားပုံနှင့်စပ်ဆိုင်သော အလေ့အကျင့်ကိုမူ အတိအကျမသိရပေ။ သို့သော် တစ်နှစ်လျှင် နှစ်ကြိမ်သားပေါက်သည်ဟုဆို သည်။ တောကြောင်ကလေးများကို အိမ်ကြောင်များကဲ့သို့ ယဉ်ပါးအောင် မွေးမြူနိုင်သည်။ အချို့အရပ်များတွင် တော ကြောင်ကို ဟင်းလျာအတွက် ဖမ်းဆီးလေ့ရှိကြသည်။ [၂]
တောကြောင်ကို ဇီဝဗေဒအလိုအရ ‘ဖဲလစ်ကေးအပ်’ဟု ခေါ် သည်။ ကိုယ်အရွယ်အစား အလယ်အလတ်ရှိသော ကြောင်တစ်မျိုး ဖြစ်သည်။အရှေ့အလယ်ပိုင်း၊ တောင်အာရှ၊ အရှေ့တောင်အာရှနှင့် တရုတ်ပြည်တောင်ပိုင်း တို့တွင် တွေ့ရသည်။ စိမ့်တောများတွင် ကျက်စားသည်။
သားမွေးမှာ သဲရောင်၊ နီညိုရောင် (သို့မဟုတ်) မီးခိုးရောင် တပြင်တည်းရှိပြီး အ စက်အပြောက် မရှိပေ။ မိတ်လိုက်ရာသီနှင့် ရင်သွေးကိုစောင့်ရှောက်နေသော မိခင်တောကြောင်မများမှလွဲလျှင် များသောအားဖြင့် တစ်ကောင်တည်း နေတတ် ကြသည်။
ჭილოუშ კატუ (Felis chaus), მახვამილაფარი ძუძუშმაწუალი ჩხოლარი კატუშობურეფიშ ფანიაშე. თიში რსხულიშ სიგჷრძა — 80 სმ, მასა — 16 კგ-შახ. უღუ გჷრძე კუჩხეფი, უჯიშ ბოლოს კუნტა ქუჩუჩი. ხე ობჟათე-ბჟაეიოლ აფრიკაშ წჷმი დო ობჟათე-ბჟაეიოლ აზიაშ წყარმალუეფიშ ლეხერეფიშ შხირ ბარდვეფს. ჸოფილ სსრრ-ს — ვოლგაშ დელტას, კასპიაშ ზუღაშ ბჟადალ წყარპიჯის, შქა აზიაშ წყარმალუეფიშ ლეხერეფს. საქორთუოს — ხვალე ბჟაეიოლ ნორთის. გვალეფს 800 მ-შე უმოსი მაღალას ვეშმურს. ჭკომუნს ფურინჯეფს, ძუძუშმაწუალეფს. კანაკლე აბანეფს ორეწუალე ნოტყ-მაფურინჯეშ მოჯილიკუათ ართგვარი გავალს მეთმიორინუანს ოჯინორე მეურნობას. ჭილოუშ კატუშ ბოწოწი დარე ხარისხიშ რე.
ჭილოუშ კატუ (Felis chaus), მახვამილაფარი ძუძუშმაწუალი ჩხოლარი კატუშობურეფიშ ფანიაშე. თიში რსხულიშ სიგჷრძა — 80 სმ, მასა — 16 კგ-შახ. უღუ გჷრძე კუჩხეფი, უჯიშ ბოლოს კუნტა ქუჩუჩი. ხე ობჟათე-ბჟაეიოლ აფრიკაშ წჷმი დო ობჟათე-ბჟაეიოლ აზიაშ წყარმალუეფიშ ლეხერეფიშ შხირ ბარდვეფს. ჸოფილ სსრრ-ს — ვოლგაშ დელტას, კასპიაშ ზუღაშ ბჟადალ წყარპიჯის, შქა აზიაშ წყარმალუეფიშ ლეხერეფს. საქორთუოს — ხვალე ბჟაეიოლ ნორთის. გვალეფს 800 მ-შე უმოსი მაღალას ვეშმურს. ჭკომუნს ფურინჯეფს, ძუძუშმაწუალეფს. კანაკლე აბანეფს ორეწუალე ნოტყ-მაფურინჯეშ მოჯილიკუათ ართგვარი გავალს მეთმიორინუანს ოჯინორე მეურნობას. ჭილოუშ კატუშ ბოწოწი დარე ხარისხიშ რე.
нох. Эрзашкара цициг (лат. Felis chaus) олу. Акха цициг ду иза а. Когаш тӀехь жимма лекхо ду иза. ДегӀан дохалла 50-90 см. ЦӀога 20-30 см. Лергаш тӀехь чо бу ирах бахана. ДегӀа тӀехь морсо чо бу. Бос можо-мокха бу. ДегӀ лахара сирло ду, букъ мокха бу. Букъа тӀехула таьӀно мокха сизаш ду.
Уьш хуьлу меттиг: Къилбехьара Ази, Афганистан, Иран, Юккъера Ази, Гергара Малхбале, Африкан цхьана декъехь, Малхбале Закавказехь Копет-Дагахь, Мургабски оазисашкахь, Вахшу, Пянджу, Аму-Дарья,Сыр-Дарья лахенашкахь. Вайн республикерчу Шелковской районехь хуьлуш ду и тайпа цицигаш. Церан лелар буькъчу эрзашлахь, коьллин кондаршлахь бецийн, шочан тоьлгашкахь, хӀурдан йистошца, хин тогӀешкахь ду.
Ижо буьйсанна лоха цара. Дийнахь а лела уьш ижонна тебаш. Акха нӀаьнеш, котамаш, акха бедаш, гӀезаш, лекъаш кхин долу олхазарш доу цара. Олхазарийн тойнеш а дохадо, кӀорнеш а йоу. Боларахь лела иза долалой. Дечиг тӀе хьала а долу. Ша ор даккхар к1езиг хуьлу цуьнан. Цхьогалан, кхин долчу экхано д1атесна бен схьалоцу цо. Январь-март баттахь оре дог1у иза. К1орнеш апрелехь-июнехь йо. КӀорнеш 2-10 хуьлу.
нох. Эрзашкара цициг (лат. Felis chaus) олу. Акха цициг ду иза а. Когаш тӀехь жимма лекхо ду иза. ДегӀан дохалла 50-90 см. ЦӀога 20-30 см. Лергаш тӀехь чо бу ирах бахана. ДегӀа тӀехь морсо чо бу. Бос можо-мокха бу. ДегӀ лахара сирло ду, букъ мокха бу. Букъа тӀехула таьӀно мокха сизаш ду.
Уьш хуьлу меттиг: Къилбехьара Ази, Афганистан, Иран, Юккъера Ази, Гергара Малхбале, Африкан цхьана декъехь, Малхбале Закавказехь Копет-Дагахь, Мургабски оазисашкахь, Вахшу, Пянджу, Аму-Дарья,Сыр-Дарья лахенашкахь. Вайн республикерчу Шелковской районехь хуьлуш ду и тайпа цицигаш. Церан лелар буькъчу эрзашлахь, коьллин кондаршлахь бецийн, шочан тоьлгашкахь, хӀурдан йистошца, хин тогӀешкахь ду.
Ижо буьйсанна лоха цара. Дийнахь а лела уьш ижонна тебаш. Акха нӀаьнеш, котамаш, акха бедаш, гӀезаш, лекъаш кхин долу олхазарш доу цара. Олхазарийн тойнеш а дохадо, кӀорнеш а йоу. Боларахь лела иза долалой. Дечиг тӀе хьала а долу. Ша ор даккхар к1езиг хуьлу цуьнан. Цхьогалан, кхин долчу экхано д1атесна бен схьалоцу цо. Январь-март баттахь оре дог1у иза. К1орнеш апрелехь-июнехь йо. КӀорнеш 2-10 хуьлу.
The jungle cat (Felis chaus), also called reed cat, swamp cat and jungle lynx,[3] is a medium-sized cat native to the Middle East, the Caucasus, South and Southeast Asia and southern China. It inhabits foremost wetlands like swamps, littoral and riparian areas with dense vegetation. It is listed as Least Concern on the IUCN Red List, and is mainly threatened by destruction of wetlands, trapping and poisoning.[1]
The jungle cat has a uniformly sandy, reddish-brown or grey fur without spots; melanistic and albino individuals are also known. It is solitary in nature, except during the mating season and mother-kitten families. Adults maintain territories by urine spraying and scent marking. Its preferred prey is small mammals and birds. It hunts by stalking its prey, followed by a sprint or a leap; the ears help in pinpointing the location of prey. Both sexes become sexually mature by the time they are one year old; females enter oestrus from January to March. Mating behaviour is similar to that in the domestic cat: the male pursues the female in oestrus, seizes her by the nape of her neck and mounts her. Gestation lasts nearly two months. Births take place between December and June, though this might vary geographically. Kittens begin to catch their own prey at around six months and leave the mother after eight or nine months.
The species was first described by Johann Anton Güldenstädt in 1776 based on a specimen caught in a Caucasian wetland.[4] Johann Christian Daniel von Schreber gave the jungle cat its present binomial name and is therefore generally considered as binomial authority. Three subspecies are recognised at present.[5]
...223.jpg)
The Baltic-German naturalist Johann Anton Güldenstädt was the first scientist who caught a jungle cat near the Terek River at the southern frontier of the Russian empire, a region that he explored in 1768–1775 on behalf of Catherine II of Russia.[6] He described this specimen in 1776 under the name "Chaus".[4][7]
In 1778, Johann Christian Daniel von Schreber used chaus as the species name and is therefore considered the binomial authority.[2][8] Paul Matschie in 1912 and Joel Asaph Allen in 1920 challenged the validity of Güldenstädt's nomenclature, arguing that the name Felis auriculis apice nigro barbatis was not a binomen and therefore improper, and that "chaus" was used as a common name rather than as part of the scientific name.[9]
In the 1820s, Eduard Rüppell collected a female jungle cat near Lake Manzala in the Nile Delta.[10] Thomas Hardwicke's collection of illustrations of Indian wildlife comprises the first drawing of an Indian jungle cat, named the "allied cat" (Felis affinis) by John Edward Gray in 1830.[11] Two years later, Johann Friedrich von Brandt proposed a new species under the name Felis rüppelii, recognising the distinctness of the Egyptian jungle cat.[12] The same year, a stuffed cat was presented at a meeting of the Asiatic Society of Bengal that had been caught in the jungles of Midnapore in West Bengal, India. J. T. Pearson, who donated the specimen, proposed the name Felis kutas, noting that it differed in colouration from Felis chaus.[13] Isidore Geoffroy Saint-Hilaire described a jungle cat from the area of Dehra Dun in northern India in 1844 under the name Felis jacquemontii in memory of Victor Jacquemont.[14]
In 1836, Brian Houghton Hodgson proclaimed the red-eared cat commonly found in Nepal to be a lynx and therefore named it Lynchus erythrotus;[15] Edward Frederick Kelaart described the first jungle cat skin from Sri Lanka in 1852 and stressed upon its close resemblance to Hodgson's red cat.[16] William Thomas Blanford pointed out the lynx-like appearance of cat skins and skulls from the plains around Yarkant County and Kashgar when he described Felis shawiana in 1876.[17]
Nikolai Severtzov proposed the generic name Catolynx in 1858,[18] followed by Leopold Fitzinger's suggestion to call it Chaus catolynx in 1869.[19] In 1898, William Edward de Winton proposed to subordinate the specimens from the Caucasus, Persia and Turkestan to Felis chaus typica, and regrouped the lighter built specimens from the Indian subcontinent to F. c. affinis. He renamed the Egyptian jungle cat as F. c. nilotica because Felis rüppelii was already applied to a different cat. A skin collected near Jericho in 1864 led him to describe a new subspecies, F. c. furax, as this skin was smaller than other Egyptian jungle cat skins.[20] A few years later, Alfred Nehring also described a jungle cat skin collected in Palestine, which he named Lynx chrysomelanotis.[21] Reginald Innes Pocock reviewed the nomenclature of felids in 1917 and classified the jungle cat group as part of the genus Felis.[22] In the 1930s, Pocock reviewed the jungle cat skins and skulls from British India and adjacent countries. Based mainly on differences in fur length and colour he subordinated the zoological specimens from Turkestan to Balochistan to F. c. chaus, the Himalayan ones to F. c. affinis, the ones from Cutch to Bengal under F. c. kutas, and the tawnier ones from Burma under F. c. fulvidina. He newly described six larger skins from Sind as F. c. prateri, and skins with shorter coats from Sri Lanka and southern India as F. c. kelaarti.[23]
In 2005, the authors of Mammal Species of the World recognized 10 subspecies as valid taxa.[2] Since 2017, the Cat Specialist Group considers only three subspecies as valid. Geographical variation of the jungle cat is not yet well understood and needs to be examined.[5] The following table is based on the classification of the species provided in Mammal Species of the World. It also shows the synonyms used in the revision of the Cat Classification Task Force:
In 2006, the phylogenetic relationship of the jungle cat was described as follows:[26][27]
Felinae AcinonyxCheetah (Acinonyx jubatus)
PumaCougar (P. concolor)
Jaguarundi (P. yagouaroundi)
FelisJungle cat (F. chaus)
Black-footed cat (F. nigripes)
Sand cat (F. margarita)
wildcatsEuropean wildcat (F. silvestris silvestris)
Domestic cat (F. catus)
Chinese mountain cat (F. bieti)
African wildcat (F. silvestris lybica)
PrionailurusLeopard cat (P. bengalensis)
Sunda leopard cat (P. javanensis)
Flat-headed cat (P. planiceps)
Fishing cat (P. viverrinus)
Rusty-spotted cat (P. rubiginosus)
OtocolobusPallas's cat (O. manul)
The jungle cat is a member of the genus Felis within the family Felidae.[2]
Results of an mtDNA analysis of 55 jungle cats from various biogeographic zones in India indicate a high genetic variation and a relatively low differentiation between populations. It appears that the central Indian F. c. kutas population separates the Thar F. c. prateri populations from the rest and also the south Indian F. c. kelaarti populations from the north Indian F. c. affinis ones. The central Indian populations are genetically closer to the southern than to the northern populations.[28]
The jungle cat is a medium-sized, long-legged cat, and the largest of the extant Felis species.[29][30] The head-and-body length is typically between 59 and 76 cm (23 and 30 in). It stands nearly 36 cm (14 in) at shoulder and weighs 2–16 kg (4.4–35.3 lb).[31][32] Its body size decreases from west to east; this was attributed to greater competition from small cats in the east.[33] Its body size shows a similar decrease from the northern latitudes toward the tropics. Sexually dimorphic, females tend to be smaller and lighter than males. The face is long and narrow, with a white muzzle. The large, pointed ears, 4.5–8 cm (1.8–3.1 in) in length and reddish brown on the back, are set close together; a small tuft of black hairs, nearly 15 mm (0.59 in) long, emerges from the tip of both ears. The eyes have yellow irides and elliptical pupils; white lines can be seen around the eye. Dark lines run from the corner of the eyes down the sides of the nose and a dark patch marks the nose.[31][32][34] The skull is fairly broad in the region of the zygomatic arch; hence the head of this cat appears relatively rounder.[3]
The coat, sandy, reddish brown or grey, is uniformly coloured and lacks spots; melanistic and albino individuals have been reported from the Indian subcontinent. White cats observed in the coastline tracts of the southern Western Ghats lacked the red eyes typical of true albinos. A 2014 suggested that their colouration could be attributed to inbreeding.[35] Kittens are striped and spotted, and adults may retain some of the markings. Dark-tipped hairs cover the body, giving the cat a speckled appearance. The belly is generally lighter than the rest of the body and the throat is pale. The fur is denser on the back compared to the underparts. Two moults can be observed in a year; the coat is rougher and lighter in summer than in winter. The insides of the forelegs show four to five rings; faint markings may be seen on the outside. The black-tipped tail, 21 to 36 cm (8.3 to 14.2 in) long, is marked by two to three dark rings on the last third of the length.[32][29] The pawprints measure about 5 cm × 6 cm (2.0 in × 2.4 in); the cat can cover 29 to 32 cm (11 to 13 in) in one step.[3] There is a distinct spinal crest.[34] Because of its long legs, short tail and tuft on the ears, the jungle cat resembles a small lynx.[29] It is larger and more slender than the domestic cat.[36]
The jungle cat is found in the Middle East, the Caucasus, the Indian subcontinent, central and Southeast Asia, Sri Lanka and in southern China.[1][37][34] A habitat generalist, the jungle cat inhabits places with adequate water and dense vegetation, such as swamps, wetlands, littoral and riparian areas, grasslands and shrub. It is common in agricultural lands, such as fields of bean and sugarcane, across its range, and has often been sighted near human settlements. As reeds and tall grasses are typical of its habitat, it is known as "reed cat" or "swamp cat".[38][36] It can thrive even in areas of sparse vegetation, but does not adapt well to cold climates and is rare in areas where snowfall is common.[29] Historical records indicate that it occurs up to elevations of 2,310 m (7,580 ft) in the Himalayas.[23] It shuns rainforests and woodlands.[29][30][36]
In Turkey, it has been recorded in wetlands near Manavgat, in the Akyatan Lagoon on the southern coast and near Lake Eğirdir.[39][40] In the Palestinian territories, it was recorded in the Nablus, Ramallah, Jericho and Jerusalem Governorates in the West Bank during surveys carried out between 2012 and 2016.[41]
In Iran, it inhabits a variety of habitat types from plains and agriculture lands to mountains ranging from elevations of 45 to 4,178 m (148 to 13,707 ft) in at least 23 of 31 provinces of Iran.[42] In Pakistan, it was photographed in Haripur, Dera Ismail Khan, Sialkot Districts and Langh Lake Wildlife Sanctuary.[43]
In India, it is the most common small wild cat.[33] In Nepal, it was recorded in alpine habitat at elevations of 3,000–3,300 m (9,800–10,800 ft) in Annapurna Conservation Area between 2014 and 2016.[44]
In Malaysia, it was recorded in a highly fragmented forest in the Selangor state in 2010.[45]
A few jungle cat mummies were found among the cats in ancient Egypt.[46][47][48]
The jungle cat is typically diurnal and hunts throughout the day. Its activity tends to decrease during the hot noon hours. It rests in burrows, grass thickets and scrubs. It often sunbathes on winter days. Jungle cats have been estimated to walk 3–6 km (1.9–3.7 mi) at night, although this likely varies depending on the availability of prey. The behaviour of the jungle cat has not been extensively studied. Solitary in nature, it does not associate with conspecifics, except in the mating season. The only prominent interaction is the mother-kitten bond. Territories are maintained by urine spraying and scent marking; some males have been observed rubbing their cheeks on objects to mark them.[32][29]
Leopards, tigers, bears, crocodiles, dholes, golden jackals, fishing cats, large raptors and snakes are the main predators of the jungle cat.[3][32] The golden jackal in particular can be a major competitor to jungle cats.[49] When it encounters a threat, the jungle cat will vocalise before engaging in attack, producing sounds like small roars – a behavior uncommon for the other members of Felis. The meow of the jungle cat is also somewhat lower than that of a typical domestic cat.[3][32] The jungle cat can host parasites such as Haemaphysalis ticks and Heterophyes trematode species.[50]
Primarily a carnivore, the jungle cat prefers small mammals such as gerbils, hares and rodents. It also hunts birds, fishes, frogs, insects and small snakes. Its prey typically weighs less than 1 kg (2.2 lb), but occasionally includes mammals as large as young gazelles.[32][29] The jungle cat is unusual in that it is partially omnivorous: it eats fruits, especially in winter. In a study carried out in Sariska Tiger Reserve, rodents were found to comprise as much as 95% of its diet.[51]
The jungle cat hunts by stalking its prey, followed by a sprint or a leap; the sharp ears help in pinpointing the location of prey. It uses different techniques to secure prey. The cat has been observed searching for musk rats in their holes. Like the caracal, the jungle cat can perform one or two high leaps into the air to grab birds.[29] It is an efficient climber as well.[3] The jungle cat has been clocked at 32 km/h (20 mph).[30][29] It is an efficient swimmer, and can swim up to 1.5 km (0.93 mi) in water and plunge into water to catch fish.[52]
Both sexes become sexually mature by the time they are one year old. Females enter oestrus lasting for about five days, from January to March. In males, spermatogenesis occurs mainly in February and March. In southern Turkmenistan, mating occurs from January to early February. The mating season is marked by noisy fights among males for dominance. Mating behaviour is similar to that in the domestic cat: the male pursues the female in oestrus, seizes her by the nape of her neck and mounts her. Vocalisations and flehmen are prominent during courtship. After a successful copulation, the female gives out a loud cry and reacts with aversion towards her partner. The pair then separate.[3][32]
Gestation lasts nearly two months. Births take place between December and June, though this might vary geographically. Before parturition, the mother prepares a den of grass in an abandoned animal burrow, hollow tree or reed bed.[29] Litters comprise one to five kittens, typically two to three kittens. Females can raise two litters in a year.[3][32] Kittens weigh between 43 and 55 g (1.5 and 1.9 oz) at birth, tending to be much smaller in the wild than in captivity. Initially blind and helpless, they open their eyes at 10 to 13 days of age and are fully weaned by around three months. Males usually do not participate in the raising of kittens; however, in captivity, males appear to be very protective of their offspring. Kittens begin to catch their own prey at around six months and leave the mother after eight or nine months.[3][53] The lifespan of the jungle cat in captivity is 15 to 20 years; this is possibly higher than that in the wild.[32]
Generation length of the jungle cat is 5.2 years.[54]
.jpg)
Major threats to the jungle cat include habitat loss such as the destruction of wetlands, dam construction, environmental pollution, industrialisation and urbanisation. Illegal hunting is a threat in Turkey and Iran. Its rarity in Southeast Asia is possibly due to high levels of hunting.[1] Since the 1960s, populations of the Caucasian jungle cat living along the Caspian Sea and in the Caucasus range states have been rapidly declining. Only small populations persist today. There has been no record in the Astrakhan Nature Reserve in the Volga Delta since the 1980s.[55] It is rare in the Middle East. In Jordan, it is highly affected by the expansion of agricultural areas around the river beds of Yarmouk and Jordan rivers, where farmers hunted and poisoned jungle cats in retaliation for attacking poultry.[56] It is also considered rare and threatened in Afghanistan.[57] India exported jungle cat skins in large numbers, until this trade was banned in 1979; some illegal trade continues in the country, in Egypt and Afghanistan.[1]
In the 1970s, Southeast Asian jungle cats still used to be the most common wild cats near villages in certain parts of northern Thailand and occurred in many protected areas of the country.[58] However, since the early 1990s, jungle cats are rarely encountered and have suffered drastic declines due to hunting and habitat destruction. Today, their official status in the country is critically endangered.[59] In Cambodia, Laos and Vietnam, jungle cats have been subject to extensive hunting. Skins are occasionally recorded in border markets, and live individuals, possibly taken from Myanmar or Cambodia, occasionally turn up in the Khao Khieo and Chiang Mai zoos of Thailand.[60]
The jungle cat is listed under CITES Appendix II. Hunting is prohibited in Bangladesh, China, India, Israel, Myanmar, Pakistan, Tajikistan, Thailand and Turkey. But it does not receive legal protection outside protected areas in Bhutan, Georgia, Laos, Lebanon, Nepal, Sri Lanka and Vietnam.[38]
_fur_skins.jpg)
{{cite book}}: Check |archive-url= value (help)CS1 maint: url-status (link) The jungle cat (Felis chaus), also called reed cat, swamp cat and jungle lynx, is a medium-sized cat native to the Middle East, the Caucasus, South and Southeast Asia and southern China. It inhabits foremost wetlands like swamps, littoral and riparian areas with dense vegetation. It is listed as Least Concern on the IUCN Red List, and is mainly threatened by destruction of wetlands, trapping and poisoning.
The jungle cat has a uniformly sandy, reddish-brown or grey fur without spots; melanistic and albino individuals are also known. It is solitary in nature, except during the mating season and mother-kitten families. Adults maintain territories by urine spraying and scent marking. Its preferred prey is small mammals and birds. It hunts by stalking its prey, followed by a sprint or a leap; the ears help in pinpointing the location of prey. Both sexes become sexually mature by the time they are one year old; females enter oestrus from January to March. Mating behaviour is similar to that in the domestic cat: the male pursues the female in oestrus, seizes her by the nape of her neck and mounts her. Gestation lasts nearly two months. Births take place between December and June, though this might vary geographically. Kittens begin to catch their own prey at around six months and leave the mother after eight or nine months.
The species was first described by Johann Anton Güldenstädt in 1776 based on a specimen caught in a Caucasian wetland. Johann Christian Daniel von Schreber gave the jungle cat its present binomial name and is therefore generally considered as binomial authority. Three subspecies are recognised at present.
La ĝangala kato (Felis chaus) el la ordo de karnovoruloj kaj familio de felisedoj vivas en Junnan kaj Sinĝjang de Ĉinio kaj ankaŭ en Sovetunio, okcidenta Azio kaj Kaŝmiro, Afganio kaj la Hindoĉina Duoninsulo. Ĝi havas grandan korpon kun longo de 60-75 centimetroj kaj pezo de 8-16 kilogramoj. Ĝia vosto longas nur 23-29 centimetrojn, sed ĝiaj kruroj estas longaj. Ĝia dorso kun malhelbruna mezo estas brungriza aŭ malhelflava. Ĝia kapo estas bruna kun flavaj kaj blankaj strioj ĉirkaŭ ĝiaj okuloj, la abdomeno kaj muzelo blankaj kaj la pintoj de la oreloj kaj vosto nigraj. Ĉe ĝia orelpinto troviĝas hartufo, ĉe ĝia vosto neklaraj harringoj kaj ĉe ĝiaj ŝultroj kaj postaj kruroj kelkaj nerimarkeblaj makuloj. Ĝiaj kruroj estas brunaj. La juna ĝangala kato estas kovrita de kafkolora hararo. Ĉe ĝiaj kvar membroj troviĝas po 5-6 brunaj horizontalaj strioj kaj ĉe ĝia vosto harringoj, kiuj kovras trionon de ĝia vostbazo.
La ĝangalaj katoj vivas en densaj dornaj arbedaroj kaj herbaroj ĉe bordoj de riveroj, lagoj kaj maroj en tropika kaj subtropika zonoj. En montaro ili loĝas en loko malpli alta ol 800 metroj, en forlasitaj truoj de meloj, histrikoj kaj vulpoj. Kelkfoje ili konstruas neston per sekaj fragmitoj en arbedaroj kaj herbaroj kaj sternas harojn en ĝi. Ili iras serĉi nutraĵojn antaŭ tagiĝo kaj post vespero kaj malofte aktivadas en tago. Ili havas akrajn flarsenton kaj aŭdkapablon kaj estas lertaj en arbogrimpado kaj saltado. Ili manĝas diversajn musojn, leporojn kaj grandajn birdojn, kiel fazanojn kaj perdrikojn, kelkfoje ankaŭ fruktojn kaj putrintan karnon. Nokte ili foje eniras en vilaĝojn por ŝteli kortbirdojn. Ili estas ferocaj kaj aŭdacas lukti kontraŭ hundoj. Laŭdire la ĝangala kato povas pariĝi kun hejma kato por generi idojn. La ĝangalaj katoj pariĝas inter februaro kaj marto. La katino naskas en majo, ĉiufoje 3-5 idojn, iam eĉ dek.
La ĝangala kato (Felis chaus) el la ordo de karnovoruloj kaj familio de felisedoj vivas en Junnan kaj Sinĝjang de Ĉinio kaj ankaŭ en Sovetunio, okcidenta Azio kaj Kaŝmiro, Afganio kaj la Hindoĉina Duoninsulo. Ĝi havas grandan korpon kun longo de 60-75 centimetroj kaj pezo de 8-16 kilogramoj. Ĝia vosto longas nur 23-29 centimetrojn, sed ĝiaj kruroj estas longaj. Ĝia dorso kun malhelbruna mezo estas brungriza aŭ malhelflava. Ĝia kapo estas bruna kun flavaj kaj blankaj strioj ĉirkaŭ ĝiaj okuloj, la abdomeno kaj muzelo blankaj kaj la pintoj de la oreloj kaj vosto nigraj. Ĉe ĝia orelpinto troviĝas hartufo, ĉe ĝia vosto neklaraj harringoj kaj ĉe ĝiaj ŝultroj kaj postaj kruroj kelkaj nerimarkeblaj makuloj. Ĝiaj kruroj estas brunaj. La juna ĝangala kato estas kovrita de kafkolora hararo. Ĉe ĝiaj kvar membroj troviĝas po 5-6 brunaj horizontalaj strioj kaj ĉe ĝia vosto harringoj, kiuj kovras trionon de ĝia vostbazo.
La ĝangalaj katoj vivas en densaj dornaj arbedaroj kaj herbaroj ĉe bordoj de riveroj, lagoj kaj maroj en tropika kaj subtropika zonoj. En montaro ili loĝas en loko malpli alta ol 800 metroj, en forlasitaj truoj de meloj, histrikoj kaj vulpoj. Kelkfoje ili konstruas neston per sekaj fragmitoj en arbedaroj kaj herbaroj kaj sternas harojn en ĝi. Ili iras serĉi nutraĵojn antaŭ tagiĝo kaj post vespero kaj malofte aktivadas en tago. Ili havas akrajn flarsenton kaj aŭdkapablon kaj estas lertaj en arbogrimpado kaj saltado. Ili manĝas diversajn musojn, leporojn kaj grandajn birdojn, kiel fazanojn kaj perdrikojn, kelkfoje ankaŭ fruktojn kaj putrintan karnon. Nokte ili foje eniras en vilaĝojn por ŝteli kortbirdojn. Ili estas ferocaj kaj aŭdacas lukti kontraŭ hundoj. Laŭdire la ĝangala kato povas pariĝi kun hejma kato por generi idojn. La ĝangalaj katoj pariĝas inter februaro kaj marto. La katino naskas en majo, ĉiufoje 3-5 idojn, iam eĉ dek.
El gato de la jungla, de los pantanos o chaus (Felis chaus) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Felidae característico de las tierras bajas y húmedas del sur de Asia, desde el Mediterráneo oriental a Indochina y Malaca. Su área de distribución se prolonga hacia el norte en Asia Central, siguiendo el litoral del mar Caspio y los cursos de grandes ríos como el Amu Daria y el Sir Daria. Alcanza de refilón la Rusia europea en la desembocadura del Volga y África en el Delta del Nilo.
Por su aspecto, el gato de la jungla recuerda a un gato doméstico de pelaje rojizo, con orejas ligeramente más largas y dotadas de pincel en el extremo (al igual que los linces, lo que le vale en ocasiones el apelativo de "lince de los pantanos"), patas largas y cola algo corta. La longitud y color del pelaje son variables, aunque en este último caso suele ser un rojizo más grisáceo en las subespecies más norteñas, mientras que las del sur lo tienen más vivo, anaranjado o amarillento. Las rayas oscuras se restringen a las patas, cara y cola.
Estos animales cazan tanto en tierra como en áreas encharcadas. Entre sus presas se incluyen ratas y ratones, liebres, aves (algunas de tamaño tan grande como el faisán), serpientes, ranas y peces. Ocasionalmente capturan también puercoespines y cervatillos. Sus habilidades para el salto y la natación son notables.
Los gatos de la jungla se encuentran en gran parte en Egipto, Asia occidental y central, pero también en el Sur de Asia, Sri Lanka y el sudeste asiático. En la India son los gatos más pequeños y comunes de todos los felinos nativos.[2]
Habitan en sabanas, bosques secos tropicales y cañaverales a lo largo de los ríos y lagos en las tierras bajas, pero, a pesar del nombre, no se encuentran en las selvas tropicales. Aunque son animales adaptables, se encuentran incluso en estepas secas y prefieren los ambientes de humedales con pastos altos o cañas en los que esconderse. No sobreviven bien en climas fríos, y no se encuentran en las zonas donde las nevadas de invierno son comunes.[3] Han sido vistos tanto en zonas al nivel del mar hasta altitudes de 2400 m o tal vez superiores en el Himalaya. Frecuentan selvas o campos abiertos y se ven a menudo en las cercanías de las aldeas.[4]
Aunque nunca han sido domesticados de verdad, unos pocos han sido encontrados entre las momias de gatos del antiguo Egipto (la gran mayoría de los cuales son gatos domésticos), lo que sugiere que podrían haber sido utilizados para ayudar a controlar las poblaciones de roedores.[3]
La época de reproducción varía según la zona. Generalmente se produce una sola camada al año, aunque en algunas regiones pueden darse dos.
Las hembras sólo son receptivas durante cinco días, tiempo en el que se someten al acoplamiento. En torno a dos meses después se produce el parto en un nido de una a seis crías, aunque lo más normal es que sean dos o tres. Estas nacen cubiertas de rayas que se difuminan a medida que crecen. Hacia los cinco o seis meses inician su vida independiente y al año y medio de edad ya son maduros sexualmente.
Resulta sorprendente la capacidad del gato de los pantanos para adaptarse al extraordinario impacto humano sobre los cursos de agua y áreas pantanosas donde vive, especialmente en Oriente Próximo. En lugar de resentirse por ello, el gato de la jungla prospera y llega a ser un visitante habitual de las poblaciones humanas, donde llega a instalarse en casas abandonadas, al igual que los gatos domésticos. En algunos lugares se cría como mascota exótica y puede cruzarse con el gato doméstico para conseguir híbridos conocidos como Chausies. La raza de gato más empleada en estos cruces es el abisinio.
El gato de los pantanos también es cazado por su piel, aunque en determinadas zonas goza de protección. Así ocurre en la India, concretamente en las zonas donde coincide con el tigre.
Se sabe que este animal llegó a ser domesticado en el Bajo Egipto para emplearlo en la caza de aves acuáticas. De hecho, es posible que la domesticación del gato de los pantanos llevara posteriormente a la del gato doméstico y no al revés, al menos en Egipto.
Se reconocen las siguientes subespecies:[5]
Felis chaus en Uttarakhand, India
Felis chaus en Munsiyari, Uttarakhand, India
Felis chaus en el Pont-Scorff Zoo, Britania, Francia
Ilustración por A. N. Komarov.
El gato de la jungla, de los pantanos o chaus (Felis chaus) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Felidae característico de las tierras bajas y húmedas del sur de Asia, desde el Mediterráneo oriental a Indochina y Malaca. Su área de distribución se prolonga hacia el norte en Asia Central, siguiendo el litoral del mar Caspio y los cursos de grandes ríos como el Amu Daria y el Sir Daria. Alcanza de refilón la Rusia europea en la desembocadura del Volga y África en el Delta del Nilo.
Rookass[1] (Felis chaus) on kassi perekonda kuuluv kaslane.
Rookasside levilaks on Egiptus, Lõuna-Kaukaasia, Lääne-, Kesk ja Ida-Aasia, Sri Lanka ja India. Rookass elab enamasti veekogude lähedal asetsevates roostikes ning põõsastikes.
Nende kehapikkus on tavaliselt 50–94 sm ja saba on 23 – 31 sm pikkune. Täiskasvanud rookassi kehakaal on kuni 16 kilogrammi.[2] Sõltuvalt alamliigist on loomade suurus ja karvastiku värvus erinev. Valdavalt on karvkate liivakarva või hallikas, ebaselge mustriga kuid nii looduses kui tehistingimustes võib esineda ka musta värvi isendeid.
Rookassid elavad üksikult ja peavad aktiivselt jahti varastel hommiku- ja õhtutundidel. Päevasel ajal eelistavad nad varjuda. Vaatamata oma väikestele mõõtmetele suudab ta murda ka väiksemate sõraliste vasikaid. Enamasti toitub siiski hiirtest, konnadest, madudest, sisalikest. Rookassi hüppevõime on ka lindude püüdmiseks piisavalt hea. Inimasustuse läheduses elades kütivad nad kodukanu ja parte.
Tiinus kestab 63–66 ööpäeva. Pesakond, mille emakass võib ilmale tuua mitu korda aastas, koosneb 1–3 kassipojast. Pole teada, kui vanaks rookassid vabas looduses elavad, kuid vangistuses võivad nad elada 13 aasta vanuseks.
2011. aasta 4. juulil avati Tallinna Loomaaias väikeste kaslaste ekspositsioon, kuhu asusid elama lisaks rookassile ka manulid, luitekassid ning amuuri kassid.[3]
Rookassi ja kodukassi ristamise tulemusel on aretatud kassitõug Chausie.[4]
Rookass jagatakse järgmisteks alamliikideks[5]:
Felis chaus Felis generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Felinae azpifamilia eta Felidae familian sailkatuta dago.
Felis chaus Felis generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Felinae azpifamilia eta Felidae familian sailkatuta dago.
Viidakkokissa[2] eli kaislikkokissa[2] eli ruovikkokissa[2] (Felis chaus) on pieni kissaeläin, jolla on pitkät jalat ja terävät korvat. Se elää Aasian eteläosissa ja Koillis-Afrikassa.[2] Nisäkäsnimistötoimikunta on ehdottanut lajille uutta nimeä suokissa.[3]
Viidakkokissan pituus on täysikasvuisena noin 50–94 cm ja sen hännän pituus on 23–31 cm. Täysikasvuinen yksilö painaa 4–16 kg. Lajin turkki on väriltään hiekanvärinen tai ruskehtavan harmaa ja sen kuviointi on epäselvä. Lyhyehkössä hännässä on tummia renkaita.
Viidakkokissan elinalue ulottuu lännessä Egyptiin ja idässä poikki Etelä-Aasian aina Indokiinaan ja Sri Lankaan asti. Levinneisyysalueen pohjoisraja kulkee Venäjällä, Volgan suistossa Kaspianmeren rannalla.
Viidakkokissauros ulvoo kiima-aikana äänekkäästi haukkumista muistuttavalla äänellä. Naaras parittelee usean uroksen kanssa. Vähän yli yhdeksän viikon kuluttua se vetäytyy pesäänsä ja synnyttää sinne vastasyntyneinä sokeat poikasensa. Emo imettää poikasia noin 2 kuukautta, jonka jälkeen se opettaa niille saalistustaitoja. Poikaset selviävät omillaan 2–3 kuukauden kuluttua, jolloin ne myös hakeutuvat omille elinalueilleen. Paikoin naaras voi synnyttää kaksikin poikuetta vuodessa.
Viidakkokissa käyttää ravinnokseen pääasiassa kaniineja sekä hiiriä, rottia ja muita jyrsijöitä, joita se vaanii aluskasvillisuudessa. Laji voi toisinaan syödä myös liskoja, sammakoita ja käärmeitä.
Viidakkokissa eli kaislikkokissa eli ruovikkokissa (Felis chaus) on pieni kissaeläin, jolla on pitkät jalat ja terävät korvat. Se elää Aasian eteläosissa ja Koillis-Afrikassa. Nisäkäsnimistötoimikunta on ehdottanut lajille uutta nimeä suokissa.
Felis chaus
Le Chaus, appelé aussi chat des marais ou chat de jungle (Felis chaus), est une espèce de félin qui vit en Égypte, dans le Caucase, en Asie centrale, en Inde et en Asie du sud-est (Indochine et Sri Lanka).
Il mesure entre 61 et 85 cm de longueur[1] (la queue représentant 40 % de cette longueur, ce qui est relativement court), et peut atteindre 25 cm de hauteur au garrot. Les mâles sont plus lourds que les femelles (6,1 ± 1,5 kg contre 4,2 ± 1,1 kg), avec un maximum connu de 13 kg. Sa fourrure de poils courts est souvent gris-brun, sa poitrine porte une flamme de poils orangés, tandis que pattes et queue sont nettement rayées de noir, ainsi que parfois la gorge, avec des rayures très claires dans le nord de son aire de distribution, et plus foncées au sud. Des individus mélaniques ont par ailleurs été signalés. Il possède des touffes de poils noirs à l'extrémité de ses oreilles.
L'espèce Felis chaus est répartie en 9 sous espèces :
Felis chaus - Chat de la jungle
Felis nigripes - Chat à pieds noirs
Felis margarita - Chat des sables
Felis silvestris - Chat sauvage et Chat domestique
Cette espèce peut vivre en groupe familiaux, avec le mâle, la femelle et des jeunes. Les mâles ont un comportement très protecteur vis-à-vis des jeunes, encore plus que les femelles. Le dimorphisme sexuel pourrait être lié à ce comportement.
Le chat des marais chasse généralement en début de matinée et en fin d'après-midi. C'est un excellent nageur, capable de se mettre à l'eau pour attraper des poissons ou pour échapper à des chiens ou à l'Homme. Il chasse aussi des rongeurs, y compris des ragondins (6 à 7 kg), des lièvres, des oiseaux dont des canards et des perdrix, des reptiles, des amphibiens, voire des jeunes d'autres mammifères (porcs sauvages).
Dans l'ouest de l'Inde, son régime alimentaire est composé à 70% de rongeurs[3]. Ainsi, un individus chasse entre 3 et 5 proies par jour.
Le chat des marais est une proie pour le léopard et le chacal.
Il arrive aussi que les éleveurs le tuent car il s'attaque parfois à leurs volailles et que les chasseurs le tuent également car il mange des lièvres, des francolins[4]...
La période de reproduction est en octobre dans le sud-est de l'Inde, entre janvier et février en Asie centrale. Au bout de 63 à 68 jours de gestation les femelles donnent naissance de 1 à 6 petits par portées (moyenne : 2,89). La durée entre deux portées est de 93 à 131 jours. Le chaus atteint généralement sa maturité sexuelle à l'âge de 11 mois (18 selon d'autres études).
Ce félidé peut vivre jusqu'à l'âge de 14 ans.
Malgré son nom, il n'est pas associé uniquement aux jungles, mais avec l'eau et un couvert végétal dense, ce qui lui procure une grande aire de répartition. Dans le milieu désertique, on peut le trouver le long des lits des rivières ou dans les oasis. Au contraire, dans le sud-est asiatique, on le trouve traditionnellement dans les forêts à feuilles caduques, même s'il a été signalé dans des forêts à feuillage persistant. On le trouve jusqu'à 2 400 m dans l'Himalaya et 1 000 m dans le Caucase. Le chaus s'est bien adapté à l'Homme, puisqu'on l'a observé dans de nombreuses plantations agricoles et forestières (cultures de canne à sucre en Asie, étangs de pisciculture) et dans de vieux bâtiments.
Lors d'une étude réalisée au Sri Lanka de 2015 à 2017, la présence du Chaus a été détectée à seulement deux reprises dans le parc national de Gal Oya et Gal Oya Lodge[5]. Le Chaus est un félin préférant les lieux ouverts de broussailles ou de prairies, habitat peu représenté sur l'île, ce qui peut expliquer sa faible présence au Sri Lanka[5].
En raison de son régime alimentaire fortement orienté vers les rongeurs en Inde, la conservation de cette espèce permettrait de diminuer les pertes agricoles liées aux "pestes"[3]. Les bénéfices économiques de la conservation de 2 autres chasseurs de rongeurs (le Caracal et le Chacal doré) sont aussi intéressants dans cette région[3].
Felis chaus
Le Chaus, appelé aussi chat des marais ou chat de jungle (Felis chaus), est une espèce de félin qui vit en Égypte, dans le Caucase, en Asie centrale, en Inde et en Asie du sud-est (Indochine et Sri Lanka).
O gato da xungla, gato selvático ou gato do pantano (Felis chaus) é un felido nativo de Oriente Medio, Asia Meridional, o Sueste asiático e a China. É membro do xénero Felis e foi descrito por Johann Anton Güldenstädt en 1776. Johann Christian Daniel von Schreber deulle ó gato da xungla o seu nome binomial. Recoñecéronse 10 subspecies.
Recoñécense as seguintes subespecies:[2]
O gato da xungla, gato selvático ou gato do pantano (Felis chaus) é un felido nativo de Oriente Medio, Asia Meridional, o Sueste asiático e a China. É membro do xénero Felis e foi descrito por Johann Anton Güldenstädt en 1776. Johann Christian Daniel von Schreber deulle ó gato da xungla o seu nome binomial. Recoñecéronse 10 subspecies.
Tropska mačka (lat. Felis chaus) je sisavac iz reda zvijeri i porodice Felidae.
Areal tropske mačke obuhvaća veći broj država, uglavnom u južnoj Aziji, kao što su: Indija, Egipat, Izrael, Kina, Turska, Pakistan, Iran, Irak, Kambodža, Jordan, Libanon, Šri Lanka, Sirija, Rusija, Kazahstan, Afganistan, Tajland, Mijanmar, Laos, Vijetnam, Armenija, Azerbajdžan, Gruzija, Bangladeš, Butan, Kirgistan, Nepal, Tadžikistan, Turkmenistan i Uzbekistan.[1]
Staništa vrste su: šume, planine, močvarna područja, savane, travna vegetacija, džungla, ekosustavi niskih trava, brdoviti predjeli, riječni ekosustavi i pustinje.
Hrani se uglavnom malim glodavcima, mase manje od 1 kg. Uz to hrani se i: pticama, gušterima, žabama, zmijama, ribom i drugim životinjama.
Ova vrsta nije ugrožena, jer ima široku rasprostranjenost.
Il gatto della giungla (Felis chaus Schreber, 1777), noto anche come gatto delle paludi o gatto dei canneti, è un felino di medie dimensioni originario di Medio Oriente, Asia meridionale e sud-orientale e Cina meridionale. Abita prevalentemente in zone umide come paludi e aree litoranee e rivierasche dalla fitta vegetazione. Classificato come «specie a rischio minimo» (Least Concern) sulla Lista Rossa della IUCN, è minacciato soprattutto dalla distruzione delle zone umide e dalle catture con trappole ed esche avvelenate[1].
Il gatto della giungla ha un mantello uniforme color sabbia, bruno-rossastro o grigio, privo di macchie; sono noti anche esemplari melanici e albini. Conduce un'esistenza solitaria, fatta eccezione per la stagione degli amori e per il periodo che la madre trascorre con i piccoli. Gli adulti delimitano i propri territori con spruzzi di urina e secrezioni odorose. Si nutre soprattutto di piccoli mammiferi e uccelli, che cattura avvicinandosi loro di soppiatto per sorprenderli con uno scatto o un balzo; le orecchie lo aiutano a localizzare meglio la posizione della preda. Entrambi i sessi raggiungono la maturità sessuale ad un anno di età; le femmine vanno in estro da gennaio a marzo. Il comportamento riproduttivo è simile a quello del gatto domestico: il maschio insegue la femmina in estro, per poi afferrarla alla nuca o sul collo e montarla. La gestazione dura quasi due mesi. Le nascite hanno luogo tra dicembre e giugno, ma il periodo varia a seconda della località. I piccoli iniziano a catturare le prede da soli verso i sei mesi e lasciano la madre ad otto o nove mesi.
La specie venne descritta per la prima volta da Johann Anton Güldenstädt nel 1776 a partire da un esemplare catturato in una zona umida del Caucaso[2]. Tuttavia fu Johann Christian Daniel von Schreber a dare al gatto della giungla il nome scientifico con cui è conosciuto oggi, e pertanto viene generalmente indicato quest'ultimo come autorità binomiale. Attualmente ne vengono riconosciute tre sottospecie[3].
Il naturalista baltico-tedesco Johann Anton Güldenstädt fu il primo scienziato a catturare un gatto della giungla nelle vicinanze del fiume Terek, lungo la frontiera meridionale dell'impero russo, una regione che esplorò fra il 1768 ed il 1775 per conto di Caterina II di Russia[4]. Nel 1776, quando si trovò a descrivere l'esemplare in questione, lo chiamò chaus[2][5].
Nel 1778 Johann Christian Daniel von Schreber usò il termine chaus come appellativo specifico e, pertanto, esso viene considerato il primo descrittore binomiale della specie[6][7]. Paul Matschie nel 1912 e Joel Asaph Allen nel 1920 misero in dubbio la validità di Güldenstädt come descrittore originario della specie, sostenendo a ragione che Felis auriculis apice nigro barbatis non è un nome binomio ed è pertanto da considerarsi improprio; inoltre, il naturalista usò chaus come nome comune e non come parte del nome scientifico[8].
Negli anni '20 del XIX secolo Eduard Rüppell si impossessò di una femmina di gatto della giungla nelle vicinanze del lago Manzala, nel delta del Nilo[9]. Nella raccolta di illustrazioni sulla fauna indiana di Thomas Hardwicke compare il primo disegno di un gatto della giungla indiano, battezzato «gatto affine» (Felis affinis) da John Edward Gray nel 1830[10]. Due anni dopo Johann Friedrich von Brandt propose l'esistenza di una nuova specie, che chiamò Felis rüppelii, ritenendo il gatto della giungla egiziano tanto diverso da giustificarne l'appartenenza a una specie distinta[11]. Nello stesso anno, a una riunione della Società Asiatica del Bengala, vennero mostrate le spoglie di un gatto che era stato catturato nelle giungle di Midnapore nel Bengala Occidentale (India). J. T. Pearson, che aveva donato l'esemplare, propose di battezzarlo Felis kutas, notando che aveva una colorazione differente da Felis chaus[12]. Nel 1844 Isidore Geoffroy Saint-Hilaire descrisse un gatto della giungla catturato in India settentrionale, nell'area di Dehradun, con il nome Felis jacquemontii in memoria di Victor Jacquemont[13].
Nel 1836 Brian Houghton Hodgson affermò che il gatto dalle orecchie rosse, comune in tutto il Nepal, fosse una lince e pertanto lo battezzò Lynchus erythrotus[14]. Nel 1852 Edward Frederick Kelaart, a partire da una pelle, descrisse il primo gatto della giungla proveniente dallo Sri Lanka e notò una stretta somiglianza con il gatto rosso di Hodgson[15]. William Thomas Blanford sottolineò l'aspetto simile a una lince delle pelli e dei crani appartenenti a gatti provenienti dalle pianure intorno alla contea di Yarkant e a Kashgar quando descrisse la nuova specie Felis shawiana nel 1876[16].
Nel 1858 Nikolai Severtzov propose il nome generico Catolynx[17], seguito da Leopold Fitzinger, che nel 1869 ribattezzò la specie Chaus catolynx[18]. Nel 1898 William Edward de Winton propose di considerare gli esemplari provenienti da Caucaso, Persia e Turkestan come una sottospecie distinta, Felis chaus typica, e di raggruppare gli esemplari dalla costituzione più snella originari del subcontinente indiano nella sottospecie F. c. affinis. Lo stesso autore ribattezzò il gatto della giungla egiziano F. c. nilotica, in quanto il nome Felis rüppelii era già stato utilizzato per indicare un altro felino. L'esame della pelle appartenente a un esemplare catturato nei pressi di Gerico nel 1864 lo spinse a descrivere una nuova sottospecie, F. c. furax, in quanto essa era più piccola delle altre pelli dei gatti della giungla egiziani[19]. Pochi anni dopo anche Alfred Nehring descrisse la pelle di un gatto della giungla catturato in Palestina, che battezzò Lynx chrysomelanotis[20]. Nel 1917, Reginald Innes Pocock revisionò la tassonomia dei felini e classificò il gruppo dei gatti della giungla come parte del genere Felis[21]. Negli anni '30 Pocock si mise ad analizzare con cura le pelli e i crani dei gatti della giungla provenienti dall'India britannica e dai paesi adiacenti. Basandosi soprattutto sulle differenze nella lunghezza e nella colorazione della pelliccia, classificò gli esemplari provenienti dalla regione compresa tra Turkestan e Belucistan come F. c. chaus, quelli dell'Himalaya come F. c. affinis, quelli della regione compresa tra il Kutch e il Bengala come F. c. kutas e quelli dalla colorazione più tenné provenienti dalla Birmania come F. c. fulvidina. Per primo descrisse sei pelli più grandi provenienti dal Sindh come appartenenti alla sottospecie F. c. prateri e quelle dal manto più corto originarie di Sri Lanka e India meridionale come F. c. kelaarti[22].
Nel 2005 gli autori di Mammal Species of the World riconoscevano come valide dieci sottospecie[6]. A partire dal 2017, invece, il Cat Specialist Group ritiene valide solamente tre sottospecie. La variabilità geografica all'interno della specie, comunque, non è ancora stata compresa a fondo e necessita di ulteriori studi al riguardo[3]. La tabella seguente è basata sulla classificazione della specie fornita dal Cat Specialist Group, integrata con i sinonimi usati nella revisione dalla Cat Classification Task Force:
Nel 2006 le relazioni filogenetiche del gatto della giungla sono state descritte come di seguito[26][27]:
Felinae Acinonyxghepardo (Acinonyx jubatus)
Pumapuma (P. concolor)
yaguarundi (P. yagouaroundi)
Felisgatto della giungla (F. chaus)
gatto dai piedi neri (F. nigripes)
gatto delle sabbie (F. margarita)
gatti selvaticigatto selvatico europeo (F. silvestris silvestris)
gatto domestico (F. catus)
gatto di Biet (F. bieti)
gatto selvatico africano (F. silvestris lybica)
Prionailurusgatto leopardo (P. bengalensis)
gatto leopardo della Sonda (P. javanensis)
gatto a testa piatta (P. planiceps)
gatto pescatore (P. viverrinus)
gatto rugginoso (P. rubiginosus)
Otocolobusgatto di Pallas (O. manul)
Il gatto della giungla è un membro del genere Felis appartenente alla famiglia dei Felidi[6].
I risultati delle analisi del DNA mitocondriale di 55 gatti della giungla provenienti da regioni differenti dell'India hanno indicato un'elevata variabilità genetica e un tasso relativamente basso di differenziazione tra una popolazione e l'altra. A quanto pare, la popolazione di F. c. kutas dell'India centrale separa la popolazione di F. c. prateri del deserto del Thar dalle altre e la popolazione di F. c. kelaarti dell'India meridionale da quella di F. c. affinis dell'India settentrionale. Le popolazioni dell'India centrale sono risultate essere più geneticamente affini a quelle meridionali che a quelle settentrionali[28].
Il gatto della giungla è un felino di medie dimensioni dalle lunghe zampe, rappresentante di maggiori dimensioni del genere Felis[29][30]. La sua lunghezza testa-corpo si aggira generalmente tra 59 e 76 cm; misura quasi 36 cm di altezza al garrese e pesa tra 2 e 16 kg[31][32]. Le sue dimensioni diminuiscono man mano che si procede da ovest (Israele) verso est (India); si ritiene che ciò sia dovuto alla maggiore competizione con gli altri piccoli felini, più numerosi nella zona orientale dell'areale[33]; una simile diminuzione di dimensioni si riscontra anche procedendo dalle latitudini settentrionali verso i tropici. Il dimorfismo sessuale non è presente, ma le femmine sono più piccole e snelle dei maschi. La faccia è lunga e stretta, con un muso bianco. Le orecchie, grandi e appuntite, misurano 4,5-8 cm di lunghezza, sono di colore bruno-rossastro e ravvicinate tra loro; esse terminano con un piccolo ciuffo di peli neri, che può raggiungere i 15 mm di lunghezza. Gli occhi hanno l'iride gialla e la pupilla di forma ellittica; intorno all'occhio si possono distinguere alcune linee bianche. Due linee scure, invece, si estendono dagli angoli degli occhi lungo i lati del naso, che è ricoperto da una macchia scura[31][32][34]. Dato che il cranio si fa discretamente più largo nella regione dell'arcata zigomatica, la testa appare relativamente rotonda[25].
Il mantello, color sabbia, bruno-rossastro o grigio, è uniforme e privo di macchie; nel subcontinente indiano sono stati segnalati esemplari melanici e albini. Tuttavia, i gatti bianchi osservati lungo la linea costiera della parte meridionale dei Ghati occidentali non avevano gli occhi rossi tipici dei veri esemplari albini. Uno studio del 2014 ha ipotizzato che questa colorazione atipica possa essere il frutto di accoppiamenti tra consanguinei[35]. I piccoli sono ricoperti da strisce e macchie e talvolta gli adulti possono conservare alcuni tratti del disegno originario. I peli dall'estremità scura che ricoprono il corpo conferiscono a questo felino un aspetto brizzolato. Il ventre è generalmente più chiaro del resto del corpo, così come la gola. La pelliccia è più fitta sul dorso che sulle parti inferiori del corpo. Nel corso di un anno vengono effettuate due mute; la pelliccia appare più ruvida e chiara in estate che in inverno. Sulla parte interna delle zampe anteriori sono visibili quattro o cinque anelli scuri, mentre deboli segni indistinti si possono trovare sulla loro parte esterna. La coda, terminante con una punta nera e lunga da 21 a 36 cm, presenta due o tre anelli scuri sull'ultimo terzo della sua lunghezza[32][29]. Le impronte misurano circa 5 × 6 cm; il felino può coprire 29-32 cm con un unico passo[25]. La cresta della colonna vertebrale è ben delineata[34]. Per via delle lunghe zampe, della corta coda e dei ciuffi sulle orecchie, il gatto della giungla ricorda un po' una piccola lince[29]. Anche altri due piccoli felini, il caracal e il gatto selvatico africano, hanno un mantello uniforme come il gatto della giungla. Il gatto della giungla può essere scambiato anche per un gatto domestico, ma rispetto a quest'ultimo è più grande e snello[36].
Il gatto della giungla ha una distribuzione prevalentemente orientale; è presente in Medio Oriente, nel subcontinente indiano, in Asia centrale e sud-orientale, nello Sri Lanka e in Cina meridionale[1][37][34]. Specie generalista per quanto riguarda la scelta dell'habitat, abita in luoghi con adeguata disponibilità di acqua e fitta vegetazione, quali paludi, zone umide, aree litoranee e rivierasche, praterie e boscaglie. È comune nelle zone coltivate, quali campi di fagioli e canna da zucchero, di tutto il suo areale e viene spesso avvistato nei pressi degli insediamenti umani. Dal momento che canne ed erbe alte sono componenti fondamentali del suo habitat, esso è noto anche come «gatto dei canneti» o «gatto delle paludi»[38][36]. È in grado di prosperare tranquillamente anche nelle zone dove la vegetazione è più scarsa, ma non è adattato a vivere nei climi freddi ed è raro nelle zone dove le nevicate sono frequenti[29]. Alcune segnalazioni del passato indicano che possa spingersi fino a 2310 m di altitudine sull'Himalaya[22]. Evita le foreste pluviali e le aree boschive[29][30][36].
In Turchia è stato segnalato nelle zone umide vicino a Manavgat, nella laguna di Akyatan sulla costa meridionale e nei pressi del lago di Eğirdir[39][40]. Nei Territori palestinesi, durante una serie di sopralluoghi effettuati tra il 2012 e il 2016, la sua presenza è stata segnalata nei governatorati di Nablus, di Ramallah, di Gerico e di Gerusalemme in Cisgiordania[41].
In Iran abita in una vasta gamma di ambienti, da pianure e terreni agricoli alle montagne, ad altitudini comprese tra 45 e 4178 m, in almeno 23 delle 31 province del paese[42]. In Pakistan è stato immortalato dalle fototrappole nei distretti di Haripur, Dera Ismail Khan, Sialkot e nel Langh Lake Wildlife Sanctuary[43].
In India è la specie più comune tra i piccoli felini selvatici[33]. In Nepal tra il 2014 e il 2016, è stato segnalato in ambienti alpini ad altitudini di 3000-3300 m nell'area di conservazione dell'Annapurna[44].
In Malesia è stato segnalato in una foresta altamente frammentata nello stato del Selangor nel 2010[45].
Tra le numerose mummie di gatti dell'antico Egitto sono stati rinvenuti anche alcuni esemplari di gatto della giungla[46][47][48].
Il gatto della giungla è un animale prevalentemente diurno che può andare a caccia in ogni momento della giornata. La sua attività tende comunque a decrescere durante le ore più calde di metà giornata. Riposa in tane, nell'erba alta o tra i cespugli. Spesso, d'inverno, trascorre gran parte del tempo a prendere bagni di sole. È stato stimato che di notte i gatti della giungla possano coprire distanze di 3-6 km, ma questo varia probabilmente a seconda della disponibilità di prede. Il comportamento di questa specie non è stato ancora ben studiato. Di natura solitaria, non si associa mai a conspecifici, tranne che nella stagione degli amori. L'unico tipo di interazione degno di nota è costituito dalla relazione che lega la madre ai piccoli. I territori vengono delimitati con spruzzi di urina e secrezioni odorose; alcuni maschi sono stati visti strofinare le guance su determinati oggetti per marcarli del proprio odore[32][29].
Orsi, coccodrilli, sciacalli dorati, leopardi e serpenti sono i predatori principali del gatto della giungla[25][32]. Lo sciacallo dorato, in particolare, può diventare uno dei principali competitori di questa specie[49]. Quando si trova in una situazione di minaccia, il gatto della giungla può emettere delle vocalizzazioni prima di lanciarsi all'attacco, producendo suoni simili a piccoli ruggiti - un comportamento infrequente tra gli altri membri del genere Felis. Il suo miagolio, al contrario, è un po' più debole di quello del gatto domestico[25][32]. Il gatto della giungla può ospitare parassiti come le zecche del genere Haemaphysalis e i trematodi del genere Heterophyes[50].
Prevalentemente carnivoro, il gatto della giungla predilige piccoli mammiferi quali gerbilli, lepri e roditori, ma cattura anche uccelli, pesci, rane, insetti e piccoli serpenti. Le sue prede generalmente non superano 1 kg di peso, ma di tanto in tanto questo animale può catturare mammiferi di dimensioni pari a quelle di una giovane gazzella[32][29]. La dieta del gatto della giungla è piuttosto insolita per un felino, in quanto l'animale è parzialmente onnivoro: specialmente in inverno, non disdegna mangiare un po' di frutta. Nel corso di uno studio condotto nella riserva delle tigri di Sariska è risultato che i roditori costuivano fino al 95% della dieta[51].
Il gatto della giungla cattura le sue prede avvicinandosi loro di soppiatto per sorprenderle con uno scatto o un balzo; le orecchie appuntite lo aiutano a localizzarne meglio la posizione. Allo scopo di riuscire nella cattura, mette in atto tecniche di caccia differenti a seconda della preda prescelta. Alcuni esemplari sono stati visti andare alla ricerca di ratti muschiati all'interno delle loro tane. Come il caracal, il gatto della giungla è in grado di effettuare uno o due salti in aria per afferrare gli uccelli in volo[29]. È inoltre un agile arrampicatore[25]. Un esemplare in corsa ha raggiunto una velocità di 32 km/h[30][29]. È un efficiente nuotatore: può coprire a nuoto tratti di 1,5 km e immergersi sott'acqua per catturare i pesci[52].
Entrambi i sessi raggiungono la maturità sessuale ad un anno di età. Le femmine vanno in estro per un periodo di circa cinque giorni, tra gennaio e marzo. Nei maschi la spermatogenesi avviene soprattutto in febbraio e marzo. Nel Turkmenistan meridionale gli accoppiamenti hanno luogo tra gennaio e i primi di febbraio. La stagione degli amori è caratterizzata dai rumorosi combattimenti tra maschi che si disputano il predominio. Il comportamento riproduttivo è simile a quello del gatto domestico: il maschio insegue la femmina in estro, per poi afferrarla alla nuca o sul collo e montarla. Vocalizzazioni e flehmen sono componenti comuni del corteggiamento. Quando la copula ha avuto successo, la femmina lancia un forte grido e mostra avversione verso il partner. La coppia poi si separa[25][32].
La gestazione dura quasi due mesi. Le nascite hanno luogo tra dicembre e giugno, ma il periodo può variare a seconda della località. Prima del parto, la madre prepara un giaciglio di erba nella tana abbandonata da un altro animale, nella cavità di un albero o in un letto di canne[29]. Le cucciolate comprendono da uno a cinque piccoli, generalmente due o tre. Le femmine possono allevare due cucciolate all'anno[25][32]. Alla nascita i piccoli pesano tra 43 e 55 g e tendono ad essere molto più piccoli in natura che in cattività. Inizialmente ciechi e del tutto inetti, aprono gli occhi dopo 10-13 giorni e vengono svezzati completamente intorno ai tre mesi. I maschi generalmente non partecipano alle cure parentali; tuttavia, in cattività, sembrano mostrarsi molto protettivi nei confronti della prole. I piccoli iniziano a catturare le prede da soli verso i sei mesi e lasciano la madre ad otto o nove mesi[25][53]. L'aspettativa di vita in cattività è di 15-20 anni ed è probabilmente più alta che in natura[32].
Tra una generazione e l'altra intercorre in media un periodo di 5,2 anni[54].
Tra le principali minacce che gravano sul futuro del gatto della giungla vi sono la perdita dell'habitat, dovuta ad esempio alla distruzione delle zone umide, la costruzione di dighe, l'inquinamento, l'industrializzazione e l'urbanizzazione. La caccia illegale costituisce una minaccia in Turchia e in Iran. Forse anche la rarità della specie nel Sud-est asiatico è da attribuire all'elevata pressione venatoria[1]. A partire dagli anni '60, le popolazioni di gatti della giungla del Caucaso che vivono lungo le sponde del mar Caspio e sulla catena del Caucaso sono diminuite rapidamente. Nella riserva naturale di Astrachan', nel delta del Volga, questi animali non vengono più avvistati dagli anni '80[55]. In Medio Oriente la specie è rara. In Giordania è gravemente minacciata dall'espansione delle aree agricole lungo le sponde dei fiumi Yarmuk e Giordano, dove gli agricoltori li cacciano e li avvelenano in risposta alle aggressioni ai danni del pollame[56]. Anche in Afghanistan il gatto della giungla è considerato raro e minacciato[57]. L'India ne esportava le pelli in gran numero, fino a quando la loro vendita venne messa al bando, nel 1979; tuttavia, il commercio illegale continua tuttora, non solo in questo paese, ma anche in Egitto e in Afghanistan[1].
Negli anni '70, i gatti della giungla del Sud-est asiatico erano ancora considerati i felini selvatici più comuni vicino ai villaggi di alcune regioni della Thailandia settentrionale ed erano presenti in molte aree protette del paese[58]. Tuttavia, a partire dai primi anni '90, la specie viene avvistata raramente ed è andata incontro a un rapido declino a causa della caccia e della distruzione dell'habitat. Oggi, in questo paese la specie è considerata «gravemente minacciata»[59]. In Cambogia, Laos e Vietnam questi animali sono stati oggetto di una caccia indiscriminata. Le loro pelli vengono ogni tanto messe in vendita nei mercati di frontiera, e gli esemplari catturati, probabilmente prelevati in Birmania o Cambogia, vengono occasionalmente ospitati negli zoo thailandesi di Khao Khieo e Chiang Mai[60].
Il gatto della giungla figura nell'Appendice II della CITES. La caccia è vietata in Bangladesh, Birmania, Cina, India, Israele, Pakistan, Tagikistan, Thailandia e Turchia. Non riceve invece alcuna protezione legale, tranne che nelle aree protette, in Bhutan, Georgia, Laos, Libano, Nepal, Sri Lanka e Vietnam[38].
Il gatto della giungla (Felis chaus Schreber, 1777), noto anche come gatto delle paludi o gatto dei canneti, è un felino di medie dimensioni originario di Medio Oriente, Asia meridionale e sud-orientale e Cina meridionale. Abita prevalentemente in zone umide come paludi e aree litoranee e rivierasche dalla fitta vegetazione. Classificato come «specie a rischio minimo» (Least Concern) sulla Lista Rossa della IUCN, è minacciato soprattutto dalla distruzione delle zone umide e dalle catture con trappole ed esche avvelenate.
Il gatto della giungla ha un mantello uniforme color sabbia, bruno-rossastro o grigio, privo di macchie; sono noti anche esemplari melanici e albini. Conduce un'esistenza solitaria, fatta eccezione per la stagione degli amori e per il periodo che la madre trascorre con i piccoli. Gli adulti delimitano i propri territori con spruzzi di urina e secrezioni odorose. Si nutre soprattutto di piccoli mammiferi e uccelli, che cattura avvicinandosi loro di soppiatto per sorprenderli con uno scatto o un balzo; le orecchie lo aiutano a localizzare meglio la posizione della preda. Entrambi i sessi raggiungono la maturità sessuale ad un anno di età; le femmine vanno in estro da gennaio a marzo. Il comportamento riproduttivo è simile a quello del gatto domestico: il maschio insegue la femmina in estro, per poi afferrarla alla nuca o sul collo e montarla. La gestazione dura quasi due mesi. Le nascite hanno luogo tra dicembre e giugno, ma il periodo varia a seconda della località. I piccoli iniziano a catturare le prede da soli verso i sei mesi e lasciano la madre ad otto o nove mesi.
La specie venne descritta per la prima volta da Johann Anton Güldenstädt nel 1776 a partire da un esemplare catturato in una zona umida del Caucaso. Tuttavia fu Johann Christian Daniel von Schreber a dare al gatto della giungla il nome scientifico con cui è conosciuto oggi, e pertanto viene generalmente indicato quest'ultimo come autorità binomiale. Attualmente ne vengono riconosciute tre sottospecie.
Nendrinė katė (lot. Felis chaus) – mažųjų kačių (Felinae) pošeimio, rainuotųjų kačių (Felis) genties plėšrus žinduolis.
Nendrinės katės savaime paplitusios pietvakarių ir pietų Azijoje, šiaurės rytų Afrikoje apie Nilo žemupį, bei pietryčių Europos nedidelėje dalyje apie Volgos deltą ir šiauriniame Kaukaze.
Nendrinės katės gana nemažos, didžiausia Felis genties rūšis. Kūno ilgis neįskaičiuojant uodegos: 59–76 cm. Ūgis pečių aukštyje beveik iki 36 cm. Uodega: 21–30 cm. Kojos gana ilgos. Priklausomai nuo Žemės regiono, skiriasi ir šių gyvūnų dydis. Pavyzdžiui Izraelyje gyvenančios nendrinės katės patino kūno svoris nuo 8,6 iki 11,4 kg, patelės – nuo 5,27 iki 8,73 kg. Indijoje gyvenančios nendrinės katės populiacijos smulkesnės – čia patinai sveria nuo 4,34 iki 7,16 kg, patelės nuo 2,03 iki 5,97 kg[2].
Nendrinių kačių kailis smėlio spalvos, rausvai rudas ar pilkas, kailis beveik be tamsių dėmelių. Šios katės su melanizmo bei albinizmo požymiais buvo stebėtos tarp individų gyvenančių Indijos subkontinente. Nendrinės katės su baltu kailiuku buvo stebimos Vakarų Ghatai pietinėje dalyje palei Indijos vandenyno pakrantę.
Pagal naujausią klasifikaciją, pastaruoju metu išskiriami 3 nendrinės katės porūšiai[3][4][5]:
Remiantis 2018 m. jungtinės taksonomijos informacijos tarnybos (Integrated Taxonomic Information System, ITIS) interneto svetainėje patalpinta informacija bei Wilson & Reeder's Mammal Species of the World, Third Edition, tradiciškai išskiriama 10 nendrinių kačių porūšių[6][7]:
Nendrinių kačių veisimosi sezonas gana įvairus, priklausomai nuo regiono ir ten gyvenančių jų porūšių, bet tęsiasi 63–66 dienas. Nėštumas trunka apie 60 dienų. Per metus veda dvi vadas, kuriose gimsta nuo 3 iki 6 kačiukų. Ką tik gimę kačiukai gana dideli, įprastai sveria apie 134 g ir greitai priauga svorio, maždaug 22 g į dieną. Dar maždaug 90 dienų patelė kačiukus maitina pienu, bet maždaug nuo 49 dienos jiems duodamas ir įprastas maistas. Apie 15 savaičių kačiukus patelė dar maitina. Nendrinės katės savarankiškomis tampa sulaukusios 8–9 mėnesių. Patinėliai ir patelės seksualiai subręsta sulaukę 11–18 mėnesių.
Nendrinės katės plėšrūnės, dažniausiai jų aukomis tampa iki vieno kilogramo sveriantys gyviai. Daugiausiai tai nedideli gyvūnai – smiltpelės, graužikai, kiškiai, paukščiai. Taip pat gaudo žuvis, varliagyvius, nedidelius roplius, įskaitant nedideles gyvates. Retkarčiais pasigauna tikrųjų gazelių jauniklius. Žiemos metu minta ir vaisiais, kurie sudaro tik nedidelę dalį jų dietos.
Nendrinės katės laisvėje įprastai gyvena apie 12–14 metų. Laikomos nelaisvėje vidutiniškai gyvena apie 15 metų, maksimaliai iki 20 metų[9]
Nyksta dėl gyvenamo arealo praradimo, dėl jo industrializavimo, ypač žemo intensyvumo ūkių urbanizavimo, o Indijos subkontinente dėl krūmynų naikinimo, kurių žemė vėliau paverčiama naudotina žemės ūkio reikmėms ir joje plečiant infrastruktūrą. Turkijoje pelkynams didelį pavojų daro upių užtvankų statymas ir žemės drėkinimo projektai, dėl ko nyksta ir taip ten negausūs pelkynai, kurių aplinkoje ir gyvena nendrinės katės. Taip pat Turkijoje šioms katėms didelį pavojų kelia nelegali medžioklė ir gamtos užterštumas. Irane jos nelegaliai žudomos jas medžiojant ar statant joms spąstus.
Faraonų laikais senovės Egipte katės buvo laikomos šventomis ir jas mumifikuodavo. Jos kaip ir stepinis vilpišys (Felis silvestris lybica) buvo vienos pirmųjų prijaukintos žmonių, iš kurių kilo naminės katės ir iš jų buvo išvesta daugelis kačių veislių[10]
Nendrinė katė (lot. Felis chaus) – mažųjų kačių (Felinae) pošeimio, rainuotųjų kačių (Felis) genties plėšrus žinduolis.
Niedrāju kaķis (Felis chaus) ir vidēja auguma kaķu dzimtas (Felidae) savvaļas kaķis. Lai gan ārēji niedrāju kaķis atgādina lūsi, turklāt tam ir arī ausu pušķi, šī suga nepieder pie lūšu ģints (Lynx), kā kādreiz tika uzskatīts.[1] Niedrāju kaķim ir 10 pasugas.[2][3] Lai arī niedrāju kaķis nekad nav bijis domesticēts, Ēģiptē reizēm atrod šīs sugas mūmijas. Iespējams, daži īpatņi bijuši pieradināti un izmantoti tāpat kā mājas kaķi cīņā pret grauzējiem.[4]
Niedrāju kaķis savvaļā izplatīts Āzijā, sākot ar Tuvajiem Austrumiem (Turcija, Izraēla, Libāna, Jordānija, Sīrija) rietumos un turpinoties Centrālāzijas teritorijās (Irākā, Irānā, Afganistānā). Izplatības areāls aizņem visu Indijas subkontinentu, bet Ķīnas reģionā tikai pašus dienvidus, noslēdzoties Dienvidaustrumāzijā pie Klusā okeāna krasta. Āfrikā tas mājo tikai Ēģiptē gar Nīlas krastiem līdz Asuānai dienvidos.[1] Toties Eiropā niedrāju kaķis sastopamas tikai Kaukāza kalnos Kaspijas jūras tuvumā. Tas mājo arī Kaspijas jūras dienvidmalā ar šauriem atzariem līdz Arāla jūrai. Kopumā sugai nedraud apdraudējums, niedrāju kaķis īpaši daudz sastopams Indijā, bet Āzijas rietumos, Ēģiptē un Kaukāzā populācija samazinās un tās izdzīvošana ir apdraudēta.[1]
Niedrāju kaķis ir lielākais kaķu ģintī. Tā ķermeņa garums ir 60—120 cm, papildus aste 25—35 cm gara, augstums skaustā 35—38 cm, svars 4—16 kg.[2][5] Visbiežāk niedrāju kaķis sver apmēram 8 kg. Mātītes ir nedaudz mazākas nekā tēviņi, kā arī, jo aukstākā reģionā kaķis dzīvo, jo tas ir lielāks. Vismazākie īpatņi mājo tropos.[6]
Niedrāju kaķim ir slaida, gara seja. un garas, noapaļotas ausis, kurām galos ziemas laikā ir nelieli spalvu pušķi. Salīdzinoši ar citiem kaķiem tam ir samērā īsa aste un garas kājas, proporcijās atgādinot lūsi. Atkarībā no tā, kurai pasugai kaķis pieder, izšķir 4 krāsu tipus: dzeltenpelēkus, sarkanbrūnus, rudi brūnus un melni tonētus (matu galiņi ir melni). Ziemas laikā kažoks paliek pelēcīgāks. Mazuļiem kažoks ir svītrains, bet pieaugot svītras izzūd. To vietā paliek daži tumši raibumi uz kājām vai astes. Purns niedrāju kaķim ir gandrīz balts, kā arī pavēdere ir gaišāka kā mugurpuse.
Niedrāju kaķa galvaskauss ir plats un, salīdzinot ar citiem kaķiem, apaļš. Tā visas četras ķepas ir vienādi lielas un platas, ļaujot kaķim viegli gan kāpt augšā kokā, gan lejā no tā ar galvu pa priekšu.[7]
Niedrāju kaķis mājo savannā, sausos tropu mežos un niedru audzēs gar upju un ezeru krastiem. Lai arī tas mājo sausās stepēs, niedrāju kaķim patīk ūdens tuvums, kur gar ūdenstilpju krastiem aug gara zāle un niedres. Tas nav sastopams mitrajos lietus mežos, kā arī niedrāju kaķis nemīl aukstumu un neuzturas vietās, kur ziemās regulāri mēdz būt sniegs.[4] Kalnos to var sastapt līdz 2400 metriem virs jūras līmeņa, bet Himalajos varbūt nedaudz augstāk. Niedrāju kaķis apmetas dzīvot arī apdzīvoto vietu tuvumā.[8]
Niedrāju kaķis ir vientuļnieks, kuram ir iezīmēta sava teritorija (45—180 km²[2]). Tas parasti apmetas citu dzīvnieku pamestās alās, koku dobumos vai zem dabīgi izveidojušās nojumes (akmeņu krāvuma, sakritušiem zariem, izgāztiem kokiem, saknēm).[7] Tas pamatā ir aktīvs nakts laikā, lai gan, salīdzinot ar citiem kaķiem, šī suga ir biežāk aktīva arī dienas gaišajā laikā nekā citas. Nakts laikā, meklējot barību, kaķis nostaigā apmēram 3—6 km.[9] Aukstā laikā niedrāju kaķis meklē piesauli, lai sasildīties. Šis mazais plēsējs ir ļoti labs peldētājs un spēj pat nirt.[2] Niedrāju kaķis peld lēni, ar ātrumu apmēram 1,5 km/h.[10] Toties uz sauszemes tas sprintā spēj attīstīt ātrumu 32 km/h, bet niedrāju kaķis to dara reti.[9] To ir ļoti grūti pieradināt, pat, ja tas nebrīvē dzīvo kopš mazotnes.
Niedrāju kaķa dabīgie ienaidnieki ir krokodili, lāči, vilki un lielie kaķi. Līdzīgi kā mājas kaķis pirms kautiņa niedrāju kaķis izdod dažādas biedējošas skaņas, cenšoties pretinieku aizbiedēt. Ja biedēšanai nav rezultātu, ar līdzīgu pretinieku tas sakaujas, bet no lielāka bēg, slēpjoties kokos vai peldot un nirstot ūdenstilpē. Ir fiksēti gadījumi, kuros niedrāju kaķis ir uzbrucis cilvēkam, kas pastaigājies pārāk tuvu tā migai.[7]
Medījot niedrāju kaķis izmanto ne tikai redzi un izcilo dzirdi, bet arī ožu. Tas upurim uzbrūk no slēpņa, izmantojot pārsteigumu. Galvenā tā barība ir medījums, kas sver mazāk kā 1 kg: grauzēji (70% no visas barības), vardes, putni, zaķi, vāveres, rāpuļi, bruņurupučus un čūskas ieskaitot.[2] Niedrāju kaķis, lai arī specializējies nelielam medījumam, reizēm nomedī arī meža cūku sivēnus un stirnu mazuļus. Apdzīvoto vietu tuvumā tas no zemnieku sētām izzog mājputnus. Strautos un upēs niedrāju kaķis nirstot medī zivis.[2] Tas spēj no vietas uzlēkt samērā augstu, noķerot pāri lidojošos putnus. Ziemas laikā niedrāju kaķis barojas arī ar augļiem.[2]
Niedrāju kaķi dzimumbriedumu sasniedz apmēram 11 mēnešu vecumā. Riesta laikā ir dzirdami niedrāju runču gaudošana un kautiņu troksnis. Lai sameklētu sev pāri, ar intensīvu ņaudēšanu nodarbojas abi dzimumi. Arī pastiprināta urinēšana tiek izmantota partnera piesaistīšanai. Niedrāju kaķiem partneris parasti mainās no sezonas uz sezonu.[2] Par mazuļiem rūpējas gan mātīte, gan tēviņš.[2] Tēviņš aizsargā teritoriju, bet mātīte rūpējas par mazuļu barošanu, auklēšanu un aizsardzību tuvumā. Nebrīvē var novērot, ka runči ļoti agresīvi aizsargā savus mazuļus, agresīvāk kā mātītes. Grūsnības periods ilgst 63—66 dienas, kas ir ļoti īss periods, ņemot vērā kaķa lielumu. Pirms dzemdībām mātīte iekārto ģimenes migu. Parasti piedzimst 3—6 kaķēni, visbiežāk trīs.[2] Retos gadījumos ir divi metiena sezonā. Kaķēns sver apmēram 43—160 gramus, nebrīvē dzīvojošiem niedrāju kaķiem mazuļi ir lielāki. Piedzimstot kaķēni ir akli un bezpalīdzīgi. Sasniedzot 10—13 dienu vecumu, tiem atveras acis. Māte tos zīda ar pienu apmēram 3 mēnešus, bet sāk piebarot ar gaļu jau apmēram 50 dienu vecumā.[2] Medīt jaunie kaķi uzsāk apmēram 6 mēnešu vecumā un pamet māti 8—9 mēnešu vecumā.[2]
Savvaļā niedrāju kaķis dzīvo apmēram 12—14 gadus, bet nebrīvē vidēji 15 gadus, vecākais zināmais niedrāju kaķis nodzīvojis līdz 20 gadiem.[2]
Niedrāju kaķis (Felis chaus) ir vidēja auguma kaķu dzimtas (Felidae) savvaļas kaķis. Lai gan ārēji niedrāju kaķis atgādina lūsi, turklāt tam ir arī ausu pušķi, šī suga nepieder pie lūšu ģints (Lynx), kā kādreiz tika uzskatīts. Niedrāju kaķim ir 10 pasugas. Lai arī niedrāju kaķis nekad nav bijis domesticēts, Ēģiptē reizēm atrod šīs sugas mūmijas. Iespējams, daži īpatņi bijuši pieradināti un izmantoti tāpat kā mājas kaķi cīņā pret grauzējiem.
De moeraskat of rietkat (Felis chaus) is een roofdier uit de familie der katachtigen (Felidae). Het is een vrij algemene Aziatische kattensoort, die voornamelijk in waterrijke gebieden te vinden is en niet bang is om te zwemmen.
De moeraskat is een slanke kat die hoog op de poten staat. De staart is relatief kort. De oren zijn spits en hebben een klein kwastje. Op de achterzijde van de oren heeft de kat witte vlekken. Door dit pluimpje wordt het dier ook soms moeraslynx genoemd, alhoewel de moeraskat niet verwant is aan de lynxen. De vacht is egaal gekleurd. De vachtkleur zelf verschilt per individu en populatie. De meest voorkomende vachtkleuren zijn zandbruin, gelig grijs, roodbruin en grijsbruin. De staart is geringd, en ook op de poten lopen donkere strepen. Jonge dieren hebben duidelijk zichtbare strepen, die later verdwijnen. Hij wordt 50 tot 94 centimeter lang en 4 tot 9 kilogram zwaar. De staart is 23 tot 31 centimeter lang. Er zijn dieren bekend die wel 13 kilogram zouden wegen. Mannetjes worden veel groter dan vrouwtjes.
De moeraskat leeft solitair, behalve in de voortplantingstijd. Het mannetje helpt mee met de zorg voor de jongen. Deze jongen worden na een draagtijd van ongeveer 66 dagen geboren. Per worp krijgt een moeraskat-poes 2 tot 5 jongen. De zoogtijd duurt 2 maanden. Na 5 maanden zijn de jongen onafhankelijk en na 18 maanden geslachtsrijp. Moeraskatten kunnen 14 jaar oud worden.
De moeraskat jaagt overdag op zoogdieren als knaagdieren en hazen, kikkers, vogels, reptielen, insecten en zelfs vissen, die hij in het water vangt. Soms eet hij bessen. Ook jonge axisherten en wilde zwijnen worden aangevallen.
De moeraskat komt voornamelijk voor in waterrijke gebieden met dichte begroeiing, als moerassen, rietbedden en andere gebieden met dichtebegroeide oevers of kusten. De omgeving waarin deze wateren liggen is niet belangrijk, en de moeraskat kan zowel in woestijnen als in vochtige wouden gevonden worden. Ook komen ze geregeld voor in landbouwgebieden, boomplantages en rond kunstmatige vijvers. De moeraskat is niet bang voor mensen en waagt zich geregeld in de buurt van nederzettingen. In de Himalaya zijn moeraskatten tot op een hoogte van 2400 meter waargenomen, in de Kaukasus tot 1000 meter.
Hij komt voor van India en Sri Lanka via Zuidwest- en Centraal-Azië tot Arabië en Israel. Ook in Zuidoost-Azië wordt hij aangetroffen, tot in Vietnam en Laos. In Afrika komt hij voor in de Egyptische Nijldelta. Waarnemingen uit andere delen van Noord-Afrika (bijvoorbeeld Algerije) zijn waarschijnlijk Afrikaanse wilde katten.
In Europa komt de moeraskat voor in Rusland, Azerbeidzjan en Georgië. Maar een klein deel van de volwassen dieren overleeft in het wild.
Er worden zo'n negen ondersoorten onderscheiden.
De moeraskat of rietkat (Felis chaus) is een roofdier uit de familie der katachtigen (Felidae). Het is een vrij algemene Aziatische kattensoort, die voornamelijk in waterrijke gebieden te vinden is en niet bang is om te zwemmen.
Jungelkatt (Felis chaus) er et kattedyr i slekten småkatter, som også tamkatten tilhører. Arten finnes i det sydvestlige og sydøstlige Asia, samt i det nordøstlige Afrika. Arten har 19 kromosompar.[2]
De spisse ørene og de lange beina får jungelkatten til å ligne på en liten gaupe (på engelsk kalles den da også «swamp lynx», «sumpgaupe»). Voksne individer mangler gjerne flekkene som er typiske for gaupa. Potene er dessuten forholdsvis små. Voksne jungelkatter er gjerne brunaktige, ofte sandfarget, men som hos mange andre kattedyr forekommer sorte individer.
Jungelkatten blir noe større enn de andre artene i slekten. Den blir cirka 50-94 cm lang og veier omkring 4–16 kg. Halen utgjør cirka 23-31.
Jungelkatten finnes i et stort område fra Nildalen, Tyrkia og nedre Volga i vest til Vietnam i øst. Den finnes på Sri Lanka, men mangler på de indonesiske øyene. Den er såpass vidt utbredt i India at IUCN regner bestanden som livskraftig, men bestandene i ytterkantene av utbredelsesområdet er fragmentert og regnes som sårbare eller direkte truet. Den forekommer både i fuktige og forholdsvis nedbørfattige strøk, men alltid i eller nær våtmarker eller vassdrag.
Jungelkatten er gjerne aktiv om dagen. Som hvilested bruker den ofte en hule. Den lever av alle slags mindre dyr den kan rå med og kan hente sitt bytte til lands og til vanns – og også i luften; heller ikke flyvende fugler er trygge for denne spenstige, langbente katten. Den tar fugler og pattedyr i alle størrelser opp til fasaner, påfugl og hare – og også hulepinnsvin. Også frosk, insekter og slanger står på menyen – likeså fisk, da den er en god svømmer.[3]
Lengst nord i utbredelsesområdet parer jungelkattene seg sent på vinteren; lenger sør foregår paring når som helst på året. I paringstiden kan hannene bjeffe, nærmest som en stor hund. Hunnen går drektig i 63-68 dager og føder 1-6 unger (oftest 3). De dier i ca. åtte uker og følger moren i 5-6 måneder. I fangenskap har en observert at også hannene – mer enn hos andre kattedyr – passer ungene. Disse blir kjønnsmodne etter 11-18 måneder. Jungelkatten skal kunne bli opptil 14 år.[3]
.jpg){kind=small}
Denne zoologirelaterte artikkelen er foreløpig kort eller mangelfull, og du kan hjelpe Wikipedia ved å utvide den. Jungelkatt (Felis chaus) er et kattedyr i slekten småkatter, som også tamkatten tilhører. Arten finnes i det sydvestlige og sydøstlige Asia, samt i det nordøstlige Afrika. Arten har 19 kromosompar.
Multimedia w Wikimedia Commons Kot błotny[4], chaus[5][6], kot bagienny, kot trzcinowy (Felis chaus) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny kotowatych. Opisany w 1777 roku. Spokrewniony ze żbikiem europejskim. Jeden z dwóch kotów (obok kota nubijskiego) znanych z egipskich malowideł; był przez Egipcjan używany do polowania na ptaki. Przypomina budową kota domowego, lecz wyróżnia go maskujące umaszczenie.
Długość ciała 61–85 cm, długość ogona 20–31 cm; masa ciała dorosłych samców 5,7–12 kg, dorosłych samic 2,6–9 kg[7]; wysokość w kłębie to 40-50 cm. Na rozległym obszarze występuje w 9 podgatunkach (czy rasach geograficznych) różniących się ubarwieniem, długością sierści i wielkością. Zazwyczaj jest to kot o płowym (czasem rudawym lub rudobrązowym) ubarwieniu. Ma uszy z krótkimi pędzelkami (jak u rysia). Ogon czarno zakończony, puszysty, z wyraźnymi pierścieniami. Z pyska przypomina kota domowego.
Żywi się głównie gryzoniami, ale także zającami, płazami, robakami[8] oraz ptakami, wężami, jaszczurkami i rybami.
Koty błotne potrafią nurkować (wykorzystują tę zdolność w celu złapania ryby bądź ucieczki przed psami lub ludźmi)[8].
Żyją średnio 14 lat[8]. Dojrzałość płciową osiągają po 1,5-2 latach.
Ciąża u samicy trwa około 66 dni, w miocie jest 3-5 młodych. Podczas rui samce wydają charakterystyczny dźwięk podobny do szczekania psa. Jest to jeden z niewielu gatunków kotów, u których samiec opiekuje się młodymi.
Od dolnego Egiptu po Indie, Nepal, Cejlon i Półwysep Indochiński. Nie boi się ludzi i często osiedla się w pobliżu ich siedzib.
Zajmuje różne siedliska, jednak preferuje tereny stepowe, rzeczne i bagienne. Zauważany jest również w gęstych dżunglach. Czasami spotyka się go w okolicach sztucznych stawów rybnych, zbiorników oraz sztucznie nawadnianych pól. Może również występować w suchych, otwartych lasach[9].
Są spotykane od poziomu morza aż po wysokość 2400 m n.p.m. w Himalajach[8].
Poluje się na niego ze względu na ładne futro; na jedno damskie okrycie trzeba 12 skórek tego kota. W niektórych krajach jest także tępiony jako szkodnik.[potrzebny przypis]
Sytuacja prawna w poszczególnych krajach wygląda następująco[8]:
Polowanie zabronione Polowanie dozwolone Status niejasny Bangladesz, Chiny, Indie, Izrael, Pakistan, Tadżykistan, Tajlandia, Turcja Bhutan, Gruzja, Laos, Liban, Nepal, Sri Lanka, Wietnam Afganistan, Armenia, Azerbejdżan, Kambodża, Egipt, Iran, Irak, Kazachstan, Syria, Turkmenistan, UzbekistanKot błotny, chaus, kot bagienny, kot trzcinowy (Felis chaus) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny kotowatych. Opisany w 1777 roku. Spokrewniony ze żbikiem europejskim. Jeden z dwóch kotów (obok kota nubijskiego) znanych z egipskich malowideł; był przez Egipcjan używany do polowania na ptaki. Przypomina budową kota domowego, lecz wyróżnia go maskujące umaszczenie.
O gato-da-selva (Felis chaus), também chamado de lince-do-pântano, é um pequeno gato com uma cauda bastante curta.[1] Conta com cerca de 70 cm de comprimento e mais 30 cm de cauda. Dependente nas subespécies a coloração da pele é cinza-amarelada à marron-avermelhado. Enquanto listras verticais são visíveis na pelagem dos gatinhos, essas listras desaparecem nos gatos adultos. Devido as pontas das orelhas e as longas patas estes gatos lembram um pequeno lince (portanto o nome "Lince do pântano").
Estes gatos estão distribuídos sobre o Egito, Oeste da Ásia, Índia, Sri Lanka e Sudeste da Ásia. Eles habitam vários habitats, por exemplo savanas, floresta tropical seca e as plantações ao longo dos rios e lagos, mas, ele não é encontrado em selvas. Em algumas áreas o Gato-da-selva vem junto aos vilarejos e pode viver em casas abandonadas. Os Gatos da selva vivem em altitudes acima de 2500 m, mas, é mais comum nas terras baixas. O Gato-da-selva caça durante o dia por roedores, rãs e pássaros. Aqueles gatos que vivem próximo da água são hábeis para nadar e mergulhar em busca de peixes. Esta espécie pode ser hibridizada com o gato doméstico, produzindo uma raça doméstica chamada Chausie. Durante a estação de acasalamento, os machos "ladram", soando como um grande cão. Em cativeiro, os machos têm sido observados ser muito protetores de sua prole, mais que as fêmeas de sua própria espécie, ou machos de outras espécies.
Esta espécie é freqüentemente valorizada por não estar em perigo e tem por tanto sido ignorada como uma espécie rara. De fato, em anos recentes um quadro mais esclarecido mostrou esta espécie pode bem estar entre a mais rara dos pequenos gatos na Ásia, e definitivamente a mais rara por que não existe proteção dentro da maior parte da corrente distribuição. As espécies supostamente raras estão no território marginal africano. É também supostamente mais raro através do Oriente Médio, onde sua abundante caçada e envenenamento (os recentes recordes só da Jordânia é de envenenamento de animais) e é provavelmente que esta espécie é escassa na maioria das partes do Oriente Médio. As espécies são supostamente comum no Cáucaso, embora seja abundantemente caçado por sua pele.
O gato-da-selva (Felis chaus), também chamado de lince-do-pântano, é um pequeno gato com uma cauda bastante curta. Conta com cerca de 70 cm de comprimento e mais 30 cm de cauda. Dependente nas subespécies a coloração da pele é cinza-amarelada à marron-avermelhado. Enquanto listras verticais são visíveis na pelagem dos gatinhos, essas listras desaparecem nos gatos adultos. Devido as pontas das orelhas e as longas patas estes gatos lembram um pequeno lince (portanto o nome "Lince do pântano").
Pisica de junglă (Felis chaus) este o specie de felină (pisică sălbatică) nativă din Asia. IUCN a clasificat-o ca specie cu risc scăzut, din moment ce este răspândită și comună, mai ales în India. În schimb, populațiile din Egipt, Caucaz, și Asia centrală, sud-vestică și sud-estică sunt în scădere.[2]
Pisica de junglă (Felis chaus) este o specie de felină (pisică sălbatică) nativă din Asia. IUCN a clasificat-o ca specie cu risc scăzut, din moment ce este răspândită și comună, mai ales în India. În schimb, populațiile din Egipt, Caucaz, și Asia centrală, sud-vestică și sud-estică sunt în scădere.
Mačka močiarna (predtým rysec močiarny) (Felis chaus) je štíhly, dlhonohý druh. Loví predovšetkým okolo močiarov, na riečnych a morských brehoch, ale aj okolo kanálov, rybníkov a priekop okolo ľudských sídel. Loví cicavce do veľkosti nutrie, vtáky (vrátane hydiny), plazy, a keďže je to výborný plavec, aj ryby a obojživelníky. Samec a samica zostávajú pohromade a spoločne chránia potomstvo.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Mačka močiarna
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Mačka močiarna
Mačka močiarna (predtým rysec močiarny) (Felis chaus) je štíhly, dlhonohý druh. Loví predovšetkým okolo močiarov, na riečnych a morských brehoch, ale aj okolo kanálov, rybníkov a priekop okolo ľudských sídel. Loví cicavce do veľkosti nutrie, vtáky (vrátane hydiny), plazy, a keďže je to výborný plavec, aj ryby a obojživelníky. Samec a samica zostávajú pohromade a spoločne chránia potomstvo.
Džungelska mačka, tudi močvirski ris, (znanstveno ime Felis chaus) je največja predstavnica rodu malih mačk Felis. Brez repa je dolga okoli 70 cm, rep pa meri samo 20 cm. V plečih je visoka približno 36 cm.
Džungelska mačka, tudi močvirski ris, (znanstveno ime Felis chaus) je največja predstavnica rodu malih mačk Felis. Brez repa je dolga okoli 70 cm, rep pa meri samo 20 cm. V plečih je visoka približno 36 cm.
Djungelkatt (Felis chaus) är ett litet kattdjur med långa ben och spetsiga öron. Arten undviker trots sitt namn den typiska djungeln.
Djungelkatten är cirka 70 cm lång, och har en relativt kort (cirka 30 cm) svans. Vikten varierar mellan 7 och 13,5 kg. Pälsen är huvudsakligen sandfärgad till gråbrun, ibland med en rödaktig skugga. Bålen har inga fläckar men flera svarta hårspetsar på ryggen kan ibland tolkas som mörka prickar. Ofta förekommer mörka tvärlinjer på extremiteterna och vid svansens spets finns flera svartaktiga ringar. Kännetecknande för arten är dessutom små svarta tofsar på öronen. Ovanpå och under ögonen finns vita fläckar som liknar en ljus ögonring.[2]
Djungelkatten lever i sumpmarker, på blöta ängar samt i skogar och buskage vid vattendrag. I torra områden letar den efter vattensamlingar. Arten vistas i låglandet och i bergstrakter upp till 2400 meter över havet. Katten saknas i motsats till sitt namn i den typiska djungeln, alltså i regnskogar där kronorna bildar ett tät bladverk. Dessa djur förekommer från Indokina och Sri Lanka över Indien och Mesopotamien till Volgas delta och till Kazakstan. I södra Kina når arten till norra Yunnan eller möjligen till södra Sichuan. Väster om Indien är utbredningsområdet delat i flera från varandra skilda populationer. Den population som finns i Egypten vid undre Nildalen är den enda i Afrika. Artens bestånd minskar på grund av att dess levnadsområden förstörs. För närvarande räknas djungelkatten emellertid inte till de hotade arterna.[1]
Djungelkatter lever utanför parningstiden ensamma och gömmer sig vanligtvis i täta buskar. Hanens revir överlappar med reviren från flera honor. Territoriets gränser markeras av hanen med urin och med körtelvätska.[2]
Individernas aktivitetstider och deras val av födan varierar beroende på utbredningsområdet. Djungelkatter i centrala Indien är främst nattaktiva och populationer i Sydostasien jagar främst på dagen. I de flesta regionerna är mindre däggdjur med en vikt upp till 1 kg djungelkattens huvudbyte. Det är oftast gnagare men kan även vara harar eller kaniner. Ofta kompletteras födan med några småfåglar. Ett undantag är södra Ryssland. Där jagar djungelkatten under vintern främst vattenlevande fåglar som ankor. En liten del av födan utgörs av andra smådjur som grodor, fiskar, ödlor eller insekter samt av växtdelar som oliver. Djungelkatten kan även äta ett kadaver som ett lejon lämnade efter sig. Ibland fäller arten ett större byte som sumpbäver, griskulting, en ung gasell eller ett ungdjur av axishjort.[1]
Tiden när honan blir brunstig varierar beroende på utbredning. Efter dräktigheten som varar i cirka 65 dagar föder honan oftast 2 till 3 ungar och ibland upp till 6 ungar. I några delar av utbredningsområdet kan honor ha två kullar per år. Vid födelsen är ungarna blinda och de öppnar sina ögon efter 10 till 13 dagar. Ungarna diar sin mor ungefär 102 dagar och de blir självständiga efter 8 till 9 månader. Cirka två månader senare blir djungelkatter av honkön könsmogna. Arten kan bli upp till 14 år gammal.[2]
Ungarnas uppfostring sker i en lya som är omgiven av tät växtlighet. Ibland är lyan ett ihåligt träd eller en större jordhåla mellan rötter.[2]
Djungelkatten har korsats med huskatter och givit upphov till en ny kattras, chausie.
Enligt Wilson & Reeder (2005) skiljs mellan nio underarter:[3]
Wikimedia Commons har media som rör Djungelkatt.
Djungelkatt (Felis chaus) är ett litet kattdjur med långa ben och spetsiga öron. Arten undviker trots sitt namn den typiska djungeln.
Sazlık kedisi (Felis chaus), görece uzun bacaklı ve kısa kuyruklu bir yaban kedisidir. Asya'nın nemli bölgeleri bu kedinin mekânıdır.
Sazlık kedisinin belirgin bir iz ve işareti olmayan bej rengi kürkü vardır. Sadece kuyruğunda siyah halkalar bulunur. Kulaklarının ucunda vaşağı çağrıştıran siyah kıllı perçemler bulunur. Bu onun bataklık vaşağı olarak da tanımlanmasına yol açar. Vücut boyu 70 cm olup buna ilaveten 30 cm kuyruk gelir.
Sazlık kedisinin habitatı, bataklıklar, nemli çayırlar, sazlık ormanlar ve kıyı çalılık ve fundalıklardır. İstisnai olarak görece daha kuru çevrelerde de sazlık kedisi görülür. Ancak buralarda da su kaynağı yakınını arar. Sazlık kedisi Hindiçin Yarımadası ve Sri Lanka'dan, Hindistan ve Mezopotamya üzerinden İdil Deltası ve Sincan Uygur Bölgesi'ne kadar bir alana dağılmıştır. Afrika Kıtası'ndaki tek popülasyonu, Mısır'da, aşağı Nil Vadisi'nde görülür. Ayrıca Türkiye'de de bulunan bir kedi türüdür.
Türkiye'de Eğirdir Gölü, Nallıhan, Manavgat Çayı, Akyatan Gölü, Porsuk Çayı'nda kayıt altına alınmıştır[1].
Sazlık kedisi genelde sazlıkları mekân tutan, tek başına hareket eden bir kedidir. Özellikle gündüz faal olarak görünür. Suya bağımlı olmasına rağmen ağırlıklı olarak tavşan, fare, kuş gibi kara hayvanlarını avlar.
86 günlük bir gebeliğin ardından sazlık kedisi 3-4 yavru dünyaya getirir. Azami ömrü 14 yıldır.
TÜBİTAK'ın açık kaynak kodlu yazılım projesi Pardus'un 2007.1 sürümünün adı "Felis chaus"dur. Bu türün isim olarak seçilmesinin nedeni, Pardus'un isim kaynağı olan "Anadolu parsı" Panthera pardus tulliana gibi, bu türün de neslinin tehlike altında olmasıdır.
Nesli tükenmekte olduğu için nadir olarak fotoğraflanabilen kedilerden olan Felis chaus, son olarak bir sivil toplum kuruluşu olan DoğaBel tarafından Adana - Yumurtalık'ta görüntülenmiştir. Sazlık kedisinin, petrokimya endüstrisi ve çarpık yapılaşma yüzünden, Yumurtalık'taki bu son doğal yaşam ortamı da büyük tehdit altındadır.[2] Pardus Projesi, hizmete sokmayı planladığı topluluk portalı ile Türkiye'nin nesli tehlike altında olan tüm canlı türlerini korumaya yönelik büyük bir işbirliğine imzasını atmaya hazırlanmaktadır.[2]
Sazlık kedisi (Felis chaus), görece uzun bacaklı ve kısa kuyruklu bir yaban kedisidir. Asya'nın nemli bölgeleri bu kedinin mekânıdır.
Генетичні дослідження показали, що філогенетична лінія роду Felis відокремилася від лінії спільного предка 3.4 млн років тому; це ж число є відліком відділення виду F. chaus від інших видів роду.[5]
У 2006 році філогенетичні зв'язки очеретяної кішки були описані так[6][7]:
Гепард (Acinonyx jubatus)
Пума (P. concolor)
Ягуарунді (P. yagouaroundi)
Кіт очеретяний (F. chaus)
Кіт чорноногий (F. nigripes)
Кіт барханний (F. margarita)
Кіт лісовий європейський (F. silvestris silvestris)
Кіт свійський (F. catus)
Китайська кішка (F. bieti)
Кіт степовий (F. silvestris lybica)
Манул (Otocolobus manul)
Азійський кіт (Prionailurus)
Очеретяна кішка є членом роду Кіт родини Котових[8].
Результат аналізів мітохондріальної ДНК серед 55 очеретяних котів із різних біогеографічних зон Індії вказують на високу спадкову мінливість і відносно низьке розмежування між популяціями. Вбачається, що центральноіндійська популяція F. c. kutas відділяє тарську популяцію F. c. prateri від усіх інших, так само як південноіндійська популяція F. c. kelaarti відділяє північноіндійську популяцію F. c. affinis. Популяції центральної Індії генетично ближчі до популяцій півдня Індії, ніж півночі[9].
Першим науковцем, який описав очеретяну кішку був балтійсько-німецький природознавець Йоганн Гюльденштедт. Він описав кішку в 1776 році, під час своїх подорожей 1768–1775 років південним кордоном Російської імперії[10]. Перша назва, яку він дав цьому виду була «хаус» (chaus)[11][12].
У 1778 році німецький натураліст Йоган Хрістіан Даніель фон Шребер використав слово "chaus" у назві виду, внаслідок чого за Шребером була залишена біноміальна влада[8][13]. У 1912 році німецький зоолог Пауль Мачі та в 1920 році американський зоолог та орнітолог Джоель Асаф Ален оскаржили дійсність термінології Гюльденштедта, провівши полеміку щодо того, що назва Felis auriculis apice nigro barbatis не є біноміальною й, отже є невідповідною; також вони засвідчили, що слово "chaus" використовувалося скоріше як звичайна назва, а не наукова[14].
В 1820-х роках німецький натураліст Едуард Рюпель впіймав самицю очеретяної кішки біля озера Манзала, у дельті річки Ніл[15]. До колекції індійської дикої природи британського натураліста Томаса Гардвіка увійшли перші ілюстрації індійського очеретяного кота, якого в 1830 році британський зоолог Джон Едвард Грей прозвав «союзною кішкою» (Felis affinis)[16].
У 1932 році німецький зоолог Йоганн Фрідріх фон Брандт вказав на відмінність єгипетського очеретяного кота та дав йому назву Felis rüppelii[17]. Того ж року опудало кота, якого впіймали в джунглях району Мідініпур у штаті Західний Бенгал (Індія), було представлено на зустрічі Азійського товариства Бенгалії. Джей Пірсон, який пожертвував зразок, запропонував назву Felis kutas, та наголосив про колірну відмінність від Felis chaus[18]. В 1844 році французький зоолог Ісідор Жоффруа Сент-Ілер описав очеретяну кішку із країв Деградун на півночі Індії; він дав їй ім'я Felis jacquemontii на честь французького ботаніка та геолога Віктора Жакмона[19].
У 1836 році британський етнолог та натураліст Браян Хоутон Ходжсон проголосив червоновуху кішку, що часто зустрічалася в Непалі, видом рисі та дав їй назву Lynchus erythrotus[20]. В 1852 році першу котячу шкуру зі Шрі-Ланки описав німецько-нідерландський натураліст Едвард Фредерік Келарт, та наголосив на її схожість із червоною кішкою Ходжсона[21]. Британський геолог та натураліст Вільям Томас Бланфорд вказав на подібність до рисі котячих шкур та черепів з рівнин навколо Яркенд та Кашгар (Китай), коли він описував Felis shawiana у 1876 році[22].
У 1858 році натураліст та мандрівник з Російської імперії, Микола Олексійович Сєверцов, запропонував видову наукову назву Catolynx[23]. У 1859 році австрійський зоолог Леопольд Фітцінгер запропонував Chaus catolynx як наукову назву й «болотяна рись» як загальну[24]. У 1898 році британський зоолог Вільям Едвард де Вінтон висунув пропозицію підпорядкувати екземпляри із Кавказу, Персії та Туркестану до Felis chaus typica, та перевести більш фізіологічно компактний вид з індійського субконтиненту до F. c. affinis. Він перейменував єгипетську очеретяну кішку на F. c. nilotica, оскільки назва Felis rüppelii вже була використана для виду іншого кота. У 1864 році шкура, яка була виявлена біля Єрихону дала підстави де Вінтону вивести новий вид, який він назвав F. c. furax, оскільки шкура була менших розмірів ніж шкури інших єгипетський очеретяних котів[25].
Через декілька років німецький зоолог Альфред Нерінг описав шкуру очеретяного кота, знайденої в Палестині, яку він назвав Lynx chrysomelanotis[26]. У 1917 році британський зоолог Реджинальд Інес Покок провів ревізію переліку котячих та категоризував очеретяну кішку у групу частини роду Кіт[27]. В 1930-х роках Покок розглянув шкури та черепи очеретяних котів із Британської Індії та сусідніх країн. Базуючись на різницях між довжиною та кольорами хутра, він підпорядкував види від Туркестану до Белуджистану у F. c. chaus, гімалайських кішок у вид F. c. affinis, кішок від Качу до Бенгалії — під F. c. kutas, а корично-жовтуватих з Бурми під F. c. fulvidina. На той час він створив із шести більших шкур із Сінду новий вид F. c. prateri, а зі шкур із коротшим хутром зі Шрі-Ланки та півдня Індії — вид F. c. kelaarti[28].
У 2005 автори третього видання Видів ссавців світу, Дон Вілсон та ДіЕнн Рідер, виділили 10 підвидів очеретяного кота[29]:
Після 2017 року міжнародна група спеціалістів котячих, яка входить у МСОП, вважає дійсними лише 3 підвиди очеретяного кота. Наразі географічна різноманітність цього виду не є ясною та потребує кращого дослідження.
Наступна таблиця базується на класифікації підвидів, надана Видами ссавців світу. Вона також показує синоніми, які були використані в ревізії «Цільової групи класифікації котів»:
Підвид Синонімічно з Ареал F. c. chaus Шребер, 1777Очеретяний кіт більший за будь-кого з представників роду кіт; це велика тварина із довгими кінцівками[33]. Голова й тіло довжиною 59–76 см, висота в плечах 36 см, вага коливається від 2 до 16 кг. Дослідження вказують на те, що розміри кішки зменшуються із західної (Ізраїль) до східної (Індія) частини ареалу проживання; це пов'язують із більшою конкуренцією з боку малих кішок на сході. Розміри тіла також зменшуються від північних широт і до тропіків. Довжина хвоста 21–36 см. Мають статеву диморфність: самиці дещо менші та легші за самців. Сліди від лап мають 5 і 6 см у довжину та ширину. За один крок кішка здатна оминути 29-32 см. Має чітку лінію хребта. Через свої довгі лапи, короткий хвіст та китиці на вухах, очеретяна кішка дещо нагадує невеличку рись. Мають найдовші лапи серед усіх представників свого біологічного роду[34][33].
Мордочка довга, вузька та білого чи дуже світлого кольорів. Вуха великі та гострі, 4,5-8 см у довжину; близько посаджені та ззаду мають червонувато-коричневе забарвлення. Мають невеликі пучки чорних волосків довжиною майже 15 мм на кінчиках обох вух. Очі мають жовту райдужну оболонку та еліптичні зіниці. Навколо очей можна побачити білі лінії. З кутів очей до боків носа йдуть чорні лінії[35][36][37][38]. Череп доволі широкий у районах виличних дуг, через що голова кішки виглядає відносно круглою.
Загальне забарвлення рівномірне та варіює від піщано- або жовтувато-сірого до сірувато-коричневого або буро-червоного. Як правило, без виразного маркування на тілі. Кішки меланісти та альбіноси були виявлені на індійському субконтиненті. Білі коти без червоних очей іноді трапляються в районах гір Західні Гати. У 2014 році було запропоновано, що їхнє забарвлення може бути наслідком родинного спаровування[39].
Кошенята смугасті та плямисті; іноді ці риси злегка залишаються у дорослому віці. Волосинки хутра мають чорні наконечники, що надає кішці крапчастого забарвлення. Живіт зазвичай світліший за інші частини тіла; шия більш бліда. Хутро більш щільне на спині. На рік може відбуватися два періоди линяння. Влітку хутро грубіше та тонше, ніж взимку. Передні лапи мають 4–5 кілець на внутрішніх частинах лап; зовнішні кільця майже непомітні. Хвіст має чорний кінчик та кілька темних кілець.
Вид поширений на широкій смузі від Передньої й Малої Азії, Закавказзя, Середньої Азії до Індостану, Індокитаю і Південно-Західного Китаю, а також Шрі-Ланки[40][41][38]. У 2005 році у виданні Duckworth et al. було показано декілька нещодавніх реєстрацій цього кота з Лаосу, Камбоджі та В'єтнаму. Очеретяний кіт є найбільш поширеною малою дикою кішкою на території Індії[42]. Хоча проживання очеретяного кота на півдні від перешийка Кра на півострові Малакка вважалося малодостовірним, у 2010 році почали з'являтися повідомлення про спостереження цієї тварини в дуже фрагментованих лісах малайзійського штату Селангор[43].
Очеретяний кіт оселяється в різних місцевостях. Віддає перевагу територіям з достатньою кількістю води та щільною рослинністю, таким як болота, водно-болотні угіддя, прибережні зони, пасовища та чагарникові райони. Часто зустрічається біля сільськогосподарських угідь, таких як бобові та цукрові поля, та біля місць проживання людей. Оскільки очерет та висока трава є типовим середовищем проживання, кішка отримала свою назву «очеретяна» або «болотяна». Кіт виживає в середовищах із рідкою рослинністю, але не адаптується до територій із холодним кліматом, та є дуже рідкісним у районах, де випадає сніг[37]. Але історичні записи вказують на знаходження кішки в передгір'ях Гімалаїв на висоті до 2400 м н.р.м.[28][40]. Очеретяні кішки уникають тропічні ліси та рідколісся[37][33][44].
В Індокитаї очеретяна кішка переважно живе в листяних лісах, багатих на представників діптерокарпових[45]. В Ірані кіт населяє різноманітні місцевості: від рівнин та сільськогосподарських угідь до гірських районів висотою від 45 до 4,178 м у принаймні 23 із 31 провінцій Ірану[46]. У Туреччині кішку помічали у водно-болотяних угіддях поблизу Манавґат та в лагуні Акутан на південному побережжі та біля озера Егрідір[47][48].
Хоча очеретяний кіт ніколи не був повністю одомашнений, серед муміфікованих кішок Стародавнього Єгипту, які датуються до 3,700 до н.е. було знайдену невелику кількість цих тварин[49]. Більша частина з них була домашніми кішками, що свідчить про можливість утримання очеретяного кота стародавніми єгиптянами для контролю популяцій гризунів[37].
Очеретяний кіт веде переважно денний спосіб життя та полює впродовж світлової частини доби. Активність тварини зменшується під час полуденної спеки. Кішки відпочивають у норах, заростях трави та чагарниках. Зимою часто приймають сонячні ванни. Вночі проходять 3-6 км залежно від доступності здобичі. Поведінка очеретяного кота не є повністю вивченою. Це поодинокі звірі, які не зв'язуються з іншими представниками свого виду, за винятком сезонів спаровування. Єдиний тип стосунків є зв'язок матері і її кошенят. Утримують за собою територію сечовипусканням та позначенням її своїм запахом. Деякі самці труться мордочками об різні природні об'єкти задля мічення своєї території[36][37]. Лаштують лігво в густій рослинності або в занедбаній норі борсуків, лисиць, їжатців.
Ворогами очеретяних котів є ведмеді, крокодили, шакали та змії[32][36]. Шакали представляють найбільшу конкуренцію для цих кішок[50]. Якщо кішка відчуває загрозу своєму життю, перед нападом вона завжди озвучує свою поведінку звуком, схожий на невелике ричання, що є нетиповим для всіх інших малих кішок. Муркотіння очеретяного кота дещо нижче за муркотіння домашнього кота[32][36]. Часто переносять на собі паразитів, таких як кліщі Haemaphysalis та трематодів Heterophyes[51].
В основному очеретяний кіт є хижаком. Полює, здебільшого, на невеликих ссавців, таких як піщанкові, зайці та гризуни. Також полює на сухопутних та водоплавних птахів (качка, лисуха), рибу, жаб, комах, черепах, ящірок та невеликих змій. Зазвичай здобич важить не більше ніж 1 кг, але іноді кішка може вполювати молоду газель[36][37]. Незвичайна особливість очеретяного кота полягає в його періодичній всеїдності: тварина час від часу вживає фрукти, особливо взимку. У дослідженні, проведеному в Сарійському заповіднику тигра гризуни складали 95% їжі очеретяних котів, які мешкали на території заповіднику[52].
Очеретяний кіт полює на здобич, переслідуючи її, після чого стрибає на неї та втримує в лапах та зубах. Гострі вуха допомагають краще розшукувати потенційне місцеперебування здобичі. Спостереження виявляли, що кішка здатна вишукувати ондатр у їхніх норах. Як і каракали, очеретяна кішка виконує один-два високі стрибки у повітря, аби впіймати птахів[37]. Також дуже добре лазить по деревах[32]. Швидкість пересування досягає 32 км/год. Кішки гарно плавають та можуть пропливати до 1,5 км[33][37]. Тварини здатні занурюватися під воду, полюючи на рибу[53].
Для представників обох статей статева зрілість настає у віці одного року. Еструс у самиць триває близько 5 днів, з січня по березень. У самців сперматогенез відбувається головним чином у лютому-березні. На півдні Туркменістану спарювання очеретяних котів відбувається з січня по ранній лютий. Сезон спарювання супроводжується гучними бійками самців за право домінування. Поведінка під час спарювання нагадує поведінку домашніх кішок. Під час залицяння очеретяні коти видають різні звуки та роблять флемен. Після успішного спарювання, самиця видає голосний крик та відвертається від партнера; після цього процес спарювання завершений[32][36].
Вагітність триває близько двох місяців. Залежно від географічного положення, кішки народжують кошенят у грудні або червні. Перед пологами, самиця підготовлює лігво в закинутій норі, дуплі дерева чи очеретяному руслі[37]. Народжується від одного до п'яти кошенят, зазвичай два-три. За рік кішки можуть народжувати двічі[32][36]. Новонароджені кошенята важать 43–55 г; у дикій природі значно менші, ніж народжені в неволі. Кошенята народжуються сліпими, очі відкривають на 10–13 добу. Після 3-місячного віку повністю відлучаються від сосків матері. У дикій природі самці не беруть участь у виховуванні своїх дитинчат, хоча в неволі проявляють батьківську опіку у вигляді захистку свого потомства. Кошенята починають самі собі ловити здобич у віці 6 місяців. У 8–9-місячному віці покидають свою матір[32][54]. У неволі тривалість життя очеретяних кішок становить 15–20 років; ймовірно це більше, ніж тривалість життя в дикій природі[36].
У деяких випадках очеретяний кіт схрещувався з домашнім котом (Felis catus). З відомих випадків такого схрещування це були дикі коти-самці й домашні кішки-самиці. Кошенята народжувалися сильними, незалежними та значно більшими за домашніх котів. Була виведена порода шаузі, яку зареєстрували у 1995 році при схрещуванні домашньої кішки з очеретяним котом.
Меліорація та руйнування природних водно-болотних угідь, які здійснюються у всьому діапазоні поширення очеретяного кота, але особливо в посушливих районах, як і раніше представляють основну загрозу для виду[40]. Побудова дамб, екологічне забруднення, індустріалізація та урбанізація також представляють велику загрозу цим тваринам. Захоплення в полон і отруєння навколо сільськогосподарських і населених пунктів викликають скорочення популяцій у багатьох областях всього ареалу. Раніше Індія експортувала велику кількість шкур очеретяного кота (аж поки експорт був заборонений в 1979 році), але деяка незаконна торгівля продовжується там досі, як і в Єгипті й Афганістані[40]. У Південно-Західній та Південно-Східній Азії вид вважається рідкісним і чисельність його знижується. У Туреччині та Ірані часто відбувається нелегальне полювання на очеретяних кішок.
З 1960-х років популяція кавказьких кішок, котрі проживали навколо Каспійського моря та в районах Кавказу стрімко знижується. Лише незначна кількість залишилася нині. З 1980-х років не було зареєстрованого жодного випадку спостереження цього виду на території Астраханського природного заповідника в дельті Волги[55]. У Йорданії популяція гостро вражена через розширення агрокультурних районів навколо русел рік Ярмук та Йордан, де селяни полюють та труять кішок через їхні напади на сільськогосподарську птицю[56]. Очеретяний кіт також є рідкісним в Афганістані[57].
В 1970-х роках південно-східний азійський очеретяний кіт був найбільш популярною дикою кішкою на територіях півночі Таїланду, котру помічали поблизу сіл та на землях природоохоронних заповідників[58]. Проте після 1990-х років популяції стрімко зменшилися через полювання на них та винищування їхнього природного середовища проживання. Тепер у Таїланді статус очеретяного кота — «на межі зникнення»[59]. У Камбоджі, Лаосі та В'єтнамі на очеретяного кота широко полюють місцеві жителі. Їхні шкури інколи реєструють на кордонних базарах. Живі особини, яких виловили у М'янмі та Камбоджі на перепродаж у Таїланд, інколи опиняються в таїландських зоопарках Као Кіео та Чіангмай[45].
Вид має статус найменшого ризику в Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи. Полювання на очеретяного кота заборонене в Бангладеш, Китаї, Індії, Ізраїлі, М'янмі, Пакистані, Таджикистані, Таїланді та Туреччині. Проте поза межами природоохоронних територій у Бутані, Грузії, Лаосі, Лівані, Непалі, Шрі-Ланці та В'єтнамі ці кішки не мають юридичного захисту[60]. У 2009 році в Афганістані вид отримав правовий захист від полювання й торгівлі після розміщення в Списку охоронних видів країни.[40]
«Очеретяний кіт» — назва фолк-рок гурту з Вінниці.
Очеретяний кіт, Уттаракханд, Індія
Очеретяний кіт-меланіст, зоопарк у Хайдельбергу
Очеретяний кіт у зоопарку м. Софія
Малюнок А.Н. Комарова до книги V. G. Heptner, et al. (1988) Mammals of the Soviet Union
Сидячий очеретяний кіт в Індії
Напіводомашнений кіт із Пітхораґарху, Індія
Очеретяний кіт із названою мамою домашньою кішкою
...223.jpg)
.jpg)
...223.jpg)
|last-author-amp= (довідка) |title= (довідка). Mammal Species of the World (вид. 3). Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2 vols. (2142 pp.). с. 535. ISBN 978-0-8018-8221-0. |displayauthors= (довідка) |orig-year= (довідка) |df= (довідка) Mèo ri hay mèo núi (danh pháp hai phần: Felis chaus) là một loài mèo thuộc Chi Mèo (Felis) trong họ Mèo. Loài này được mô tả bởi Schreber vào năm 1777.
Mèo ri có mặt ở Ai Cập, Tây Á, Trung Á, Nam Á, và Đông Nam Á.[1]
Các phân loài sau đã được công nhận:
.jpg)
.png){kind=small}
Bài viết về các loài trong bộ thú ăn thịt này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Mèo ri hay mèo núi (danh pháp hai phần: Felis chaus) là một loài mèo thuộc Chi Mèo (Felis) trong họ Mèo. Loài này được mô tả bởi Schreber vào năm 1777.
Felis chaus Schreber, 1777
Ареал
Камышовый кот[1][2][3], или хаус[1][2][3], или камышовая кошка[4], или болотная рысь[5] (лат. Felis chaus) — хищное млекопитающее из семейства кошачьих.
Камышовый кот крупнее любого из представителей домашних кошек: в длину достигает 60—90 см, масса от 8 до 12 кг[6]. Тело у камышового кота сравнительно короткое, ноги высокие, хвост недлинный (21—30 см), на ушах небольшие кисточки[6].
Впервые вид был описан в 1776 году натуралистом Иоганн Антон Гюльденштедт, отправленным Екатериной II исследовать южные рубежи Российской империи. В 1778 году Иоганн Христиан Шребер определил для вида его нынешнюю биноминальную номенклатуру.
Распространён на широкой полосе от Передней и Малой Азии, Закавказья, Средней Азии вплоть до Индостана, Индокитая и Юго-Западного Китая. В России встречается в равнинной части Дагестана и далее по побережью Каспийского моря доходит до устья Волги (или доходил — с середины 80-х гг. встречи не отмечены[7]), по рр. Терек и Кума до Ставрополья и Северной Осетии.
Камышовый кот прекрасно приспособлен к существованию в густых зарослях тростника и колючих кустарников по низменным берегам рек, озёр и морей. Именно в таких условиях он встречается на западном побережье Каспийского моря, в Закавказье, Средней Азии, изредка в Казахстане. Открытых пространств кот избегает, хотя летом постоянно посещает бугристые пески, поросшие саксаулом, вблизи его местообитаний. В горы не поднимается выше 800 м. Лишь зимой и весной заходит в культурный ландшафт.
Спаривание происходит в феврале — марте и сопровождается обычными для кошек громкими криками самцов. Беременность длится около 66 дней. В мае рождается от 2 до 5 детенышей. Через полтора года они достигают половой зрелости. В период спаривания может представлять угрозу для человека.
Камышовый кот занесен в Красную книгу России[8].
Путём скрещивания камышового кота с домашней кошкой была создана порода под названием хауси.
Камышовый кот, или хаус, или камышовая кошка, или болотная рысь (лат. Felis chaus) — хищное млекопитающее из семейства кошачьих.
Камышовый кот крупнее любого из представителей домашних кошек: в длину достигает 60—90 см, масса от 8 до 12 кг. Тело у камышового кота сравнительно короткое, ноги высокие, хвост недлинный (21—30 см), на ушах небольшие кисточки.
Впервые вид был описан в 1776 году натуралистом Иоганн Антон Гюльденштедт, отправленным Екатериной II исследовать южные рубежи Российской империи. В 1778 году Иоганн Христиан Шребер определил для вида его нынешнюю биноминальную номенклатуру.
Распространён на широкой полосе от Передней и Малой Азии, Закавказья, Средней Азии вплоть до Индостана, Индокитая и Юго-Западного Китая. В России встречается в равнинной части Дагестана и далее по побережью Каспийского моря доходит до устья Волги (или доходил — с середины 80-х гг. встречи не отмечены), по рр. Терек и Кума до Ставрополья и Северной Осетии.
Камышовый кот прекрасно приспособлен к существованию в густых зарослях тростника и колючих кустарников по низменным берегам рек, озёр и морей. Именно в таких условиях он встречается на западном побережье Каспийского моря, в Закавказье, Средней Азии, изредка в Казахстане. Открытых пространств кот избегает, хотя летом постоянно посещает бугристые пески, поросшие саксаулом, вблизи его местообитаний. В горы не поднимается выше 800 м. Лишь зимой и весной заходит в культурный ландшафт.
Спаривание происходит в феврале — марте и сопровождается обычными для кошек громкими криками самцов. Беременность длится около 66 дней. В мае рождается от 2 до 5 детенышей. Через полтора года они достигают половой зрелости. В период спаривания может представлять угрозу для человека.
Камышовый кот занесен в Красную книгу России.
Путём скрещивания камышового кота с домашней кошкой была создана порода под названием хауси.
丛林猫（学名：Felis chaus）[3]为猫科猫属的动物。分布于亚洲（中西部）以及中国大陆的西藏、云南等地，多见于沿河、环湖边的芦苇或灌丛、海岸边森林、或具有高草的树林、田野。不见于热带雨林中，可活动在接近海平面的低地，亦見於2500米高地。该物种的模式产地在高加索以北的捷列克河。[2]
丛林猫（学名：Felis chaus）为猫科猫属的动物。分布于亚洲（中西部）以及中国大陆的西藏、云南等地，多见于沿河、环湖边的芦苇或灌丛、海岸边森林、或具有高草的树林、田野。不见于热带雨林中，可活动在接近海平面的低地，亦見於2500米高地。该物种的模式产地在高加索以北的捷列克河。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 綱 : 哺乳綱 Mammalia 目 : ネコ目 Carnivora 科 : ネコ科 Felidae 属 : ネコ属 Felis 学名 Felis chaus 英名 Jungle Cat 
ジャングルキャット（英名：jungle catまたはSwamp Lynx、学名：Felis chaus）は比較的短い尻尾を持つ、小型のネコ科の一種。中近東からインド、パキスタン、アフガニスタンにかけて分布。
イエネコとの間にchausieという雑種をつくることができる。
体長50-75cm、尾長23-35cm。体重5-16kg。イエネコに比べると大型で四肢が長い。体色は灰黄色や黄褐色、砂色がかった褐色、黒と淡い褐色の霜降りなど、亜種によってさまざまに変わる。斑点を持たないものが普通だが、淡く不明瞭な横に並ぶ斑点を持つものもある。頭と四肢と尻尾に黒い縞があり、尻尾の先端は黒い。耳は三角形で後ろ側が暗褐色。オオヤマネコほど長くないが、耳の先端に黒い房毛がある。虹彩は明るい黄色。寒い地方に住むものは毛深い。
乾燥した森や林、サバンナ、開けた低木地帯、湖や沼の近くの葦原などさまざまなところに生息している。村や町の近くにも住み、時には廃屋に住み着くこともある。標高2,500mまでに生息しているが、低地に生息するものが多い。
またジャングルキャットは熱帯雨林には生息しない。ジャングルキャットという名前から熱帯雨林に生息していそうなイメージがあるが、このジャングルは、草や低木の密生する「やぶ地」を指す。
昼夜問わず動き回るが、昼間活動することの方が多い。主食はネズミやノウサギなどの小型哺乳類。トカゲ、ヘビなども捕食し、頭上を飛ぶ鳥をジャンプして捕らえたりもする。さらに水辺に棲む個体は水に潜って魚を捕らえる。
交尾期になるとオスはイヌのような鳴き声でほえる。妊娠期間は普通66日で、一度の出産で2～5子を産む。
ジャングルキャット（英名：jungle catまたはSwamp Lynx、学名：Felis chaus）は比較的短い尻尾を持つ、小型のネコ科の一種。中近東からインド、パキスタン、アフガニスタンにかけて分布。
イエネコとの間にchausieという雑種をつくることができる。
정글고양이(영어: jungle cat, 학명: Felis chaus)는 중국과 인도 아대륙, 중동 그리고 동남아시아에서 발견되는 중형 크기의 고양이이다. 작은 고양이로 이루어져 있는 고양이속(Felis)에 포함되는 종으로 1776년 박물학자 궐덴스타드(Johann Anton Güldenstädt)가 처음 기술했다. 그러나 현재 일반적으로, 박물학자 슈라이버(Johann Christian Daniel von Schreber)를 정글고양이 학명의 명명자로 간주하고 있다. 10종의 아종이 알려져 있다.
정글고양이의 다리는 크고 길다. 어깨 높이는 약 36cm이고 몸무게는 2~16kg 정도이다. 털은 모랫빛, 붉은 갈색 또는 갈색 등을 균일하게 띠고 있으며 검은털이 섞여있다. 반점은 보이지 않는다. 멜라닌혈증과 백피증을 보이는 개체도 알려져 있다. 2년마다 털갈이를 한다.
대체로 주행성 동물이며, 정글고양이는 하루종일 사냥을 한다. 사실상 홀로 생활하며, 짝짓기 철을 제외하고는 서로 적극적으로 어울리지 않는다. 눈에 뜨이는 상호 행동은 어미와 새끼가 어울리는 행동이 유일하다. 오줌을 누거나 냄새를 풍기는 행동을 통해 자신의 영역을 나타내는 행동을 한다. 대체로 육식을 하며, 작은 포유류(저빌, 산토끼류, 설치류)와 새 등을 좋아한다. 사냥할 때는 먹이에게 살그머니 접근한 후, 전력 질주하거나 도약하여 먹이를 잡는다. 뾰족한 귀를 통해 먹이 위치를 정확하게 찾아 낸다. 한 살이 되며, 암수 모두 성적으로 성숙해지고, 암컷은 1월부터 3월 사이에 발정기에 들어간다. 짝짓기 행동은 집고양이와 비슷하다. 수컷은 발정기의 암컷을 뒤쫓아, 암컷 목의 목덜미를 붙잡고 올라탄다. 임신 기간은 약 2달 정도 유지된다. 12월과 6월 사이에 새끼를 낳지만, 지리적으로 매우 다양한 것으로 추정하고 있다. 태어난 후 약 6개월이 지나면 새끼 고양이도 먹이를 잡기 시작하고 8~9개월 이후에는 어미를 떠난다.
10종의 아종이 알려져 있다.
다음은 고양이과의 계통 분류이다.[5]
고양이과† 마카이로두스아과
표범아과 구름표범속 표범속 고양이아과 마블고양이속 황금고양이속 서벌속 카라칼속 호랑고양이속 스라소니속 치타속 퓨마속 재규어런디속 마눌속 삵속 고양이속정글고양이(영어: jungle cat, 학명: Felis chaus)는 중국과 인도 아대륙, 중동 그리고 동남아시아에서 발견되는 중형 크기의 고양이이다. 작은 고양이로 이루어져 있는 고양이속(Felis)에 포함되는 종으로 1776년 박물학자 궐덴스타드(Johann Anton Güldenstädt)가 처음 기술했다. 그러나 현재 일반적으로, 박물학자 슈라이버(Johann Christian Daniel von Schreber)를 정글고양이 학명의 명명자로 간주하고 있다. 10종의 아종이 알려져 있다.
정글고양이의 다리는 크고 길다. 어깨 높이는 약 36cm이고 몸무게는 2~16kg 정도이다. 털은 모랫빛, 붉은 갈색 또는 갈색 등을 균일하게 띠고 있으며 검은털이 섞여있다. 반점은 보이지 않는다. 멜라닌혈증과 백피증을 보이는 개체도 알려져 있다. 2년마다 털갈이를 한다.
대체로 주행성 동물이며, 정글고양이는 하루종일 사냥을 한다. 사실상 홀로 생활하며, 짝짓기 철을 제외하고는 서로 적극적으로 어울리지 않는다. 눈에 뜨이는 상호 행동은 어미와 새끼가 어울리는 행동이 유일하다. 오줌을 누거나 냄새를 풍기는 행동을 통해 자신의 영역을 나타내는 행동을 한다. 대체로 육식을 하며, 작은 포유류(저빌, 산토끼류, 설치류)와 새 등을 좋아한다. 사냥할 때는 먹이에게 살그머니 접근한 후, 전력 질주하거나 도약하여 먹이를 잡는다. 뾰족한 귀를 통해 먹이 위치를 정확하게 찾아 낸다. 한 살이 되며, 암수 모두 성적으로 성숙해지고, 암컷은 1월부터 3월 사이에 발정기에 들어간다. 짝짓기 행동은 집고양이와 비슷하다. 수컷은 발정기의 암컷을 뒤쫓아, 암컷 목의 목덜미를 붙잡고 올라탄다. 임신 기간은 약 2달 정도 유지된다. 12월과 6월 사이에 새끼를 낳지만, 지리적으로 매우 다양한 것으로 추정하고 있다. 태어난 후 약 6개월이 지나면 새끼 고양이도 먹이를 잡기 시작하고 8~9개월 이후에는 어미를 떠난다.
