Ariocarpus és un gènere de cactus endèmics de Mèxic i el sud de Texas. A aquestes plantes les hi sol cridar roques vivents, encara que aquesta designació és usada també per a altres gèneres tant de cactàcies com d'altres suculentes, tals com els Lithops. A causa que els membres d'aquest gènere són altament apreciats pels col·leccionistes, estan actuálmente protegits al seu país d'origen, per la legislació actual en matèria de protecció ambiental. La majoria de les espècies són de creixement lent. No obstant això, les seves flors són espectaculars.
El nom es compon d'una banda del grec carpus, fruit, i ari, és a dir, fruit similar al de "Ària".
S'estén des dels estats de San Luis Potosí, Zacatecas, Coahuila, Nou León i Tamaulipas, regió que comprèn el Desert de Chihuahua, fins al sud de Texas. Les plantes solen créixer en llomes pedregoses, amb sòls calitxos o lleugerament alcalins, enterrades gairebé per complet, per la qual cosa és difícil observar-les a menys que estiguin en època de floració.
Ariocarpus és un gènere de cactus endèmics de Mèxic i el sud de Texas. A aquestes plantes les hi sol cridar roques vivents, encara que aquesta designació és usada també per a altres gèneres tant de cactàcies com d'altres suculentes, tals com els Lithops. A causa que els membres d'aquest gènere són altament apreciats pels col·leccionistes, estan actuálmente protegits al seu país d'origen, per la legislació actual en matèria de protecció ambiental. La majoria de les espècies són de creixement lent. No obstant això, les seves flors són espectaculars.
El nom es compon d'una banda del grec carpus, fruit, i ari, és a dir, fruit similar al de "Ària".
Kaktusy rodu Ariocarpus se vyskytují v Mexiku.
Některé druhy jsou ohroženy (Ariocarpus agavoides, Ariocarpus bravoanus). Tělo je hrbolaté a připomíná spíše kámen. Šířka je asi 10 cm, ale záleží na druhu, některé například Ariocarpus retusus a Ariocarpus trigonus mohou dosahovat až kolem 30 cm v průměru. Mají mohutný kořen. Obtížně se pěstují. Je dobré jim do kaktusového substrátu přidat vápnitý dolomit nebo je pěstovat naroubované. Musejí mít zálivku až po proschnutí země, kde jsou zasazeny a dobře propustnou půdu. Kvetou bíle, žlutě, růžově nebo červeně.
Obtížně se hledají, protože trvá než dorostou do větší velikosti a v obdobích sucha mohou být téměř zaváty okolní půdou, je to typické pro Ariocarpus kotschoubeyanus.
Obrázky, zvuky či videa k tématu Ariocarpus ve Wikimedia Commons
Kaktusy rodu Ariocarpus se vyskytují v Mexiku.
Některé druhy jsou ohroženy (Ariocarpus agavoides, Ariocarpus bravoanus). Tělo je hrbolaté a připomíná spíše kámen. Šířka je asi 10 cm, ale záleží na druhu, některé například Ariocarpus retusus a Ariocarpus trigonus mohou dosahovat až kolem 30 cm v průměru. Mají mohutný kořen. Obtížně se pěstují. Je dobré jim do kaktusového substrátu přidat vápnitý dolomit nebo je pěstovat naroubované. Musejí mít zálivku až po proschnutí země, kde jsou zasazeny a dobře propustnou půdu. Kvetou bíle, žlutě, růžově nebo červeně.
Obtížně se hledají, protože trvá než dorostou do větší velikosti a v obdobích sucha mohou být téměř zaváty okolní půdou, je to typické pro Ariocarpus kotschoubeyanus.
Ariocarpus ist eine Pflanzengattung in der Familie der Kakteengewächse (Cactaceae). Der Ursprung des botanischen Namens der Gattung ist ungewiss. Er verweist vermutlich auf die aus dem wolligen Scheitel erscheinenden mehlbeerartigen Früchte.
Die von Michael Joseph François Scheidweiler 1838 erstmals beschriebene Gattung ist vom Südwesten der Vereinigten Staaten bis ins nördliche Zentralmexiko verbreitet und hat ihr Hauptverbreitungsgebiet im Nordosten Mexikos. In Mexiko werden einige Arten durch die ansässigen Völker traditionell zur Leimherstellung sowie medizinisch genutzt.
Die Arten der Gattung Ariocarpus sind klein bleibend und wachsen geophytisch einzeln oder in Gruppen. Sie besitzen eine große, fleischige Pfahlwurzel, die von einem System von Schleimgängen durchzogen ist. Die Pflanzen ragen bis zu 2 Zentimeter, selten bis zu 10 Zentimeter, aus der Bodenoberfläche heraus und erreichen in der Regel Durchmesser von 5 bis 10 Zentimeter, selten von 3 bis 15 Zentimeter.[1] Ihre kompakten Triebe bestehen aus Warzen, die bei einigen Arten blattartig geformt sind. Die mehr oder weniger dreieckigen Warzen sind rosettig oder mosaikförmig angeordnet. Sie erreichen eine Länge von 8 bis 20 Millimeter, selten bis zu 60 Millimeter und sind 11 bis 25 Millimeter, selten ab 3 Millimeter, breit.[1] Rippen sind nicht vorhanden. Die Areolen können als wollige Furche auf der Warzenoberseite oder als rundes Polster nahe der Warzenspitze ausgebildet sein oder ganz fehlen. Dornen sind nur bei Sämlingen vorhanden. Gelegentlich treten sie jedoch an ausgewachsenen Warzen von Ariocarpus agavoides auf.
Die trichterförmigen Blüten entspringen an der Triebspitze aus der wolligen Basis junger Warzen und öffnen sich am Tag. Die Blüten weisen eine Länge von 1,5 bis 5 Zentimeter auf und erreichen einen ebensolchen Durchmesser.[1] Ihre äußeren Perigonblätter sind bräunlich oder grünlich mit einer rosafarbenen Tönung, die inneren Perigonblätter sind weiß bis gelb oder rosa bis magenta gefärbt.[1] Das Perikarpell und der Fruchtknoten sind kahl, die fünf bis zehn Fruchtblätter sind weiß.[1]
Die keulenförmigen bis fast kugelförmigen, kahlen Früchte sind anfangs fleischig, bei Reife trocken und reißen nicht auf. Sie sind weiß oder cremefarben bis blass grünlich oder rötlich. Die Früchte sind 10 bis 25 Millimeter lang und 5 bis 10 Millimeter im Durchmesser.[1] Ihr Fruchtfleisch ist weiß bis blass grünlich. Es enthält birnenförmige, schwarze, warzige Samen.
Die Basischromosomenzahl der Gattung entspricht mit x = 11 {displaystyle x=11} 
In den Arten der Gattung Ariocarpus wurden bisher fünf verschiedene Phenylethylamine nachgewiesen, darunter das 1894 von Arthur Heffter in Ariocarpus fissuratus entdeckte Anhalonin, das heute unter der Bezeichnung Hordenin bekannt ist.[4] Weitere nachgewiesene Phenylethylamine sind N-Methyltyramin, N-Methyl-3,4-dimethoxy-β-phenethylamin, N-Methyl-4-methoxy-β-phenethylamin und N,N-Dimethyl-3,4-dimethoxy-β-phenethylamin.[5][6][7][8][9][10][11] Der gelbe Pflanzenfarbstoff Retusin, der zuvor bereits künstlich hergestellt werden konnte, wurde in der Natur erstmals in Ariocarpus retusus entdeckt.[12]
Die Blütezeit reicht vom September bis Dezember. Die Früchte reifen im Spätfrühling.[13] Über die Bestäuber und die Ausbreitung der Samen gibt es keine Angaben.
Die Gattung Ariocarpus ist im US-amerikanischen, südwestlichen Texas bis in den Norden Mexikos in der Chihuahua-Wüste verbreitet, wo sie bevorzugt in den trockenen Gips- und Kalksteinebenen in Höhenlagen zwischen 200 und 2000 Metern, gelegentlich auch darüber, in Gipfelnähe niedriger Hügel vorkommt. Zum Hauptverbreitungsgebiet gehören die mexikanischen Bundesstaaten Nuevo León, Tamaulipas, San Luis Potosí und Guanajuato. Als Begleitvegetation sind Agave lecheguilla, Jatropha spathulata, Larrea divaricata, Opuntia-Arten, Mammillaria-Arten, Echinocereus-Arten und Yucca-Arten vorhanden.[14]
Ariocarpus wird innerhalb der Familie der Kakteengewächse in die Tribus Cacteae eingeordnet. Molekulargenetische Untersuchungen gruppieren die Gattung Ariocarpus gemeinsam mit den Gattungen Strombocactus, Turbinicarpus und Epithelantha in einer gut ausgeprägten Klade:[15]
N.N.Turbinicarpus pseudomacrochele
Die Erstbeschreibung erfolgte 1838 durch Michael Joseph François Scheidweiler (1799–1861).[16] Der botanische Name, zu dessen Ableitung Scheidweiler nichts mitteilte, leitet sich wahrscheinlich von den griechischen Worten aria (ἀρία) für ‚Mehlbeere‘ (Sorbus aria) und karpos (καρπός) für ‚Frucht‘ ab. Eine zweite mögliche Deutung für den ersten Namensbestandteil wäre eine Verstümmelung des griechischen Wortes erion (ἔριον) für ‚Wolle‘.[17]
Die Typusart der Gattung ist Ariocarpus retusus. Die lange Zeit gebräuchliche Unterteilung der Gattung in die beiden Untergattungen Ariocarpus subg. Ariocarpus und Ariocarpus subg. Roseocactus ließ sich nicht aufrechterhalten, da die Übergänge zwischen den einzelnen Arten fließend sind. Synonyme der Gattung sind Anhalonium Lem. (1839), Roseocactus A.Berger (1925) und Neogomesia Castañeda (1941).
Die Gattung umfasst folgenden Arten:[18]
Die Gattung Ariocarpus umfasst folgende Arten, Unterarten und Hybriden:[19]
Henri Guillaume Galeotti (1814–1858), der sich seit Ende 1835 in Mexiko aufhielt, fand die ersten Pflanzen in den Spalten von Porphyrfelsen bei San Luis Potosí in Höhenlagen von 2300 bis 2400 Metern. Er schickte sie an seinen belgischen Auftraggeber Philippe Marie Guillaume Vandermaelen (1795–1869) nach Brüssel. Michael Joseph François Scheidweiler erkannte 1838, dass es sich um eine bisher unbeschriebene Pflanzengattung handelte und beschrieb sie als Ariocarpus retusus. Charles Lemaire, der die Veröffentlichung Scheidweilers vermutlich nicht kannte, beschrieb 1839 die Art unter dem neuen Namen Anhalonium prismaticum nach Pflanzen aus der Sammlung von Hippolyte Boissel de Monville.[20]
Die zweite Art, Ariocarpus kotschoubeyanus, wurde vom bayrischen Naturforscher und Pflanzensammler Baron Wilhelm Friedrich von Karwinski (1799–1855) auf dessen zweiter Mexikoreise von 1840 bis 1843 bei San Luis Potosí entdeckt. 1842 schickte er Exemplare an seinen Gönner Wassili Wiktorowitsch Kotschubei (1812–1850) und den Botanischen Garten in Sankt Petersburg. Eines der Exemplare ging nach Paris, wo es sogleich von Charles Lemaire als Anhalonium kotschoubeyanum beschrieben wurde. Die Art blieb fast 50 Jahre verschollen, bevor sie durch Frédéric Albert Constantin Weber wiedergefunden wurde.
In seiner 1856 erschienenen Zusammenstellung der Kakteenarten der Vereinigten Staaten und der angrenzenden Gebiete beschrieb George Engelmann die heute als Ariocarpus fissuratus bekannte dritte Art der Gattung. Er ordnete sie zunächst als Mammillaria fissuratus in die Gattung Mammillaria ein und stellte sie in die Untergattung Anhalonium.[21] Drei Jahre später, nachdem er in Europa die bereits bekannten Arten studieren konnte, gelangte er zur Auffassung, dass eine eigenständige Gattung Anhalonium gerechtfertigt sei.[22]
1893 folgte die Erstbeschreibung von Anhalonium trigonum durch Frédéric Albert Constantin Weber, die heutige Unterart Ariocarpus retusus subsp. trigonus.
Die aufgrund der Prioritätsregel eigentlich unrechtmäßige Gattungsbezeichnung Anhalonium blieb lange Zeit in Gebrauch, obgleich nicht alle Botaniker die Gattung anerkannten. William Botting Hemsley (1880)[23] und Sereno Watson (1890)[24] integrierten die bekannten Arten in die Gattung Mammillaria. John Merle Coulters Verdienst war es, für die Art Anhalonium williamsii die neue Gattung Lophophora zu schaffen.[25] Erst durch zwei unabhängig voneinander 1898 veröffentlichte Arbeiten von Karl Moritz Schumann bzw. Charles Henry Thompson begann sich der korrekte Gattungsname Ariocarpus gegen Ende des 19. Jahrhunderts durchzusetzen. Nathaniel Lord Britton und Joseph Nelson Rose erkannten 1922 im dritten Band ihrer Monographie The Cactaceae schließlich mit Ariocarpus retusus, Ariocarpus fissuratus und Ariocarpus kotschoubeyanus drei Arten der Gattung an.[26] 1930 ergänzte Friedrich Bödeker die bekannten Arten um die Beschreibung von Ariocarpus scapharostrus.[27]
Von Ende der 1950er bis Mitte der 1960er Jahre führte Edward Frederick Anderson im Rahmen seiner Promotion umfangreiche Untersuchungen an den Gattungen Ariocarpus, Roseocactus, Neogomesia, Lophophora, Pelecyphora und Obregonia durch, die unter anderem zu einer umfassenden Revision der Gattung Ariocarpus führten. In seinen Untersuchungen richtete er sein Augenmerk insbesondere auf die 1925 durch Alwin Berger von Ariocarpus abgespaltene Gattung Roseocactus[28] sowie auf die 1941 von Marcelino Castañeda mit Unterstützung von William Taylor Marshall beschriebene Gattung Neogomesia[29] (Ariocarpus agavoides). Anderson gelangte zur Auffassung, dass die beiden Gattungen Roseocactus und Neogomesia nicht zu rechtfertigen seien und reduzierte die Anzahl der Arten auf sechs.
Neubeschreibungen von Ende der 1980er und Anfang der 1990er Jahre von Ariocarpus fissuratus var. hintonii durch Wolfgang Hermann Stuppy und Nigel Paul Taylor[30] und Ariocarpus bravoanus durch Anderson und Héctor Manuel Hernández[31] sowie neuere Feldstudien veranlassten Anderson und seinen Co-Autor Walter Alfred Fitz Maurice 1987 zu einer erneuten Begutachtung der Gattung, deren Ergebnis bisher allgemein anerkannt ist. Die nur ein Jahr später veröffentlichte Bearbeitung der Gattung durch Josef Jakob Halda, in der er eine alte Idee von Marshall wieder aufgriff und die Gattungen Obregonia, Strombocactus und Pelecyphora als Untergattungen von Ariocarpus behandelte[32], blieb unbeachtet und wird durch die aktuellen Forschungsergebnisse nicht unterstützt.
Durch illegales Sammeln an ihren natürlichen Standorten und den Handel mit ihnen sind zahlreiche Arten der Gattung in ihrem Bestand gefährdet. Auf Vorschlag der Vereinigten Staaten wurden 1981 zunächst die beiden Arten Ariocarpus agavoides und Ariocarpus scaphirostris in den Anhang I des Washingtoner Artenschutz-Übereinkommens aufgenommen.[33] Zwei Jahre später folgte, ebenfalls auf Antrag der Vereinigten Staaten, Ariocarpus trigonus.[34] Die Evaluierung des weltweiten Handels mit Kakteen durch Sara Oldfield[35] führte schließlich dazu, dass die Niederlande beantragten, alle Arten der Gattung Ariocarpus in den Anhang I aufzunehmen.[36] Die 1992 in Kyōto tagende CITES-Konferenz nahm diesen Antrag an. Seit dem 11. Juni 1992 ist daher die gesamte Gattung durch das Washingtoner Artenschutz-Übereinkommen geschützt.[37]
Für einige Arten gibt es in der Roten Liste gefährdeter Arten der IUCN Angaben über den Gefährdungsstatus. Die Unterart Ariocarpus bravoanus subsp. bravoanus gilt als vom Aussterben bedroht („Critically Endangered“)[38], die Unterart Ariocarpus bravoanus subsp. hintonii und die Arten Ariocarpus agavoides sowie Ariocarpus scaphirostris werden als gefährdet („Vulnerable“) angesehen.[39][40][41] Ariocarpus kotschoubeyanus wird als Art der Vorwarnliste („Near Threatened“) eingestuft.[42] Ariocarpus retusus und die Unterart Ariocarpus retusus subsp. trigonus gelten in der Natur nicht als gefährdet („Least Concern (LC)“).[43][44]
Die in Mexiko ansässigen Völker gewinnen aus den Wurzeln der Pflanzen einen Schleimstoff, den sie als Leim zur Reparatur von Tonwaren einsetzen. Auf diese Nutzung verweist auch der häufig anzutreffende Trivialname „Chaute“, der so viel wie ‚Leim‘ bedeutet. Verschiedene Arten werden medizinisch genutzt. Sie werden zur Behandlung von Prellungen, Wunden und Bissen sowie zur Linderung von Fieber und rheumatische Beschwerden eingesetzt. Einheimische Läufer kauen die Pflanzen oder trinken ein daraus hergestelltes Mittel, um ihre Ausdauer zu erhöhen. Die Huichol und die Tarahumara fürchten sie als falschen Peyotl-Kaktus, der Menschen verrückt macht.[45]
Ariocarpus ist eine Pflanzengattung in der Familie der Kakteengewächse (Cactaceae). Der Ursprung des botanischen Namens der Gattung ist ungewiss. Er verweist vermutlich auf die aus dem wolligen Scheitel erscheinenden mehlbeerartigen Früchte.
Die von Michael Joseph François Scheidweiler 1838 erstmals beschriebene Gattung ist vom Südwesten der Vereinigten Staaten bis ins nördliche Zentralmexiko verbreitet und hat ihr Hauptverbreitungsgebiet im Nordosten Mexikos. In Mexiko werden einige Arten durch die ansässigen Völker traditionell zur Leimherstellung sowie medizinisch genutzt.
ಎರಿಯೊಕಾರ್ಪಸ್: ಕ್ಯಾಕ್ಟೇಸೀ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಒಂದು ಬಗೆಯ ಅಲಂಕಾರಿಕ ಸಸ್ಯಜಾತಿ ಕಳ್ಳಿಯ ಮಾದರಿಯದಾಗಿದ್ದು ಆಕರ್ಷಕವಾಗಿದ್ದು ಮುಖ್ಯವೆನಿಸಿದೆ. ಇದು ಮೆಕ್ಸಿಕೋ ಮತ್ತು ಟೆಕ್ಸಾಸುಗಳ ಮೂಲವಾಸಿ. ಬೇರು ಬೀಟ್ಗೆಡ್ಡೆಯನ್ನು ಹೋಲುತ್ತದೆ. ಬೇರಿನ ಮೇಲು ಭಾಗದಲ್ಲಿ ವಿವಿಧ ಆಕಾರದ ಗಂಟುಗಳಿವೆ. ಗಂಟುಗಳ ಮೇಲೆ ದಪ್ಪವಾದ ತೊಗಟೆಯಿದೆ. ಬಲಿತ ಗಂಟುಗಳು ಸತ್ತುಹೋಗುತ್ತವೆ. ಆದರೆ ಇವುಗಳ ಮೇಲುಭಾಗ ಸುರಳಿಯಾಕಾರದಲ್ಲಿ ಉಳಿದು, ಸತ್ತತೊಗಟೆ ಬಿದ್ದುಹೋಗುತ್ತದೆ. ಬಲಿತ ರಂಧ್ರಗಳಿಂದ (ಏರಿಯೋಲ್ಸ್) ಹೂ ಹೊರಬರುತ್ತದೆ.
ಎರಿಯೊಕಾರ್ಪಸ್ ಫಿಸ್ಸುರೇಟಸ್ ಪ್ರಭೇದದ ಕಾಂಡ ಸುಮಾರು 14 ಸೆಂಮೀ. ಅಂಗುಲ ಅಗಲವಾಗಿದ್ದು ಗುಂಡಾಗಿರುವ ಬೂದುಬಣ್ಣದ 25-30 ಗಂಟುಗಳಿಂದ ಕೂಡಿದೆ. ಗಂಟಿನ ತಳ ದೋಣಿಯ ಬೆನ್ನಿನಂತಿದೆ. ಕಾಂಡದ ಮೇಲುಭಾಗದಲ್ಲಿ ದಾರದಿಂದ ಕೂಡಿರುವ ತಗ್ಗುಭಾಗವಿದೆ. ಇದರ ಮಧ್ಯದಲ್ಲಿ ಹೂಬಿಡುವ ರಂಧ್ರವಿದೆ. ಎರಿಯೊಕಾರ್ಪಸ್ ಟ್ರೈಗೋನಸ್ ಪ್ರಭೇದಕ್ಕೆ 5 ಸೆಂಮೀ. ಉದ್ದದ ತ್ರಿಕೋನಾಕಾರದ ಗಂಟುಗಳಿದ್ದು, ಇವುಗಳ ತುದಿಯಲ್ಲಿ ಮುಳ್ಳಿನ ರಂಧ್ರಗಳಿವೆ. ಸಸ್ಯದ ಮೇಲುಭಾಗದ ತುದಿಯ ಗಂಟುಗಳ ಕಂಕುಳಲ್ಲಿ ಹೂಬಿಡುತ್ತದೆ. ಹೂವಿನ ಜೊತೆಯಲ್ಲಿ ನಿಬಿಡವಾದ ದಾರಗಳು ಹೊರಬಂದಿರುತ್ತವೆ. ಎರಿಯೊಕಾರ್ಪಸ್ ಸ್ಕ್ಯಾಫರೊಸ್ಟ್ರಸ್ ಪ್ರಭೇದದಲ್ಲಿ ಬೂದುಮಿಶ್ರಿತ ಹಸಿರು ಬಣ್ಣದ, ತ್ರಿಕೋನಾಕಾರದ ಗಂಟುಗಳಿವೆ. ಈ ಸಸ್ಯ ಮೆಕ್ಸಿಕೋದಲ್ಲಿ ಔಷಧೀಯ ಪ್ರಾಮುಖ್ಯ ಪಡೆದಿದೆ. ಎರಿಯೊಕಾರ್ಪಸ್ ಜಾತಿಯ ಬೆಳೆವಣಿಗೆಗೆ ಹೆಚ್ಚು ಉಷ್ಣತೆ ಮತ್ತು ಧಾರಾಳವಾದ ಬೆಳಕು ಬೇಕಾಗಿರುವುದರಿಂದ ಇದನ್ನು ಮನೆ ತೋಟಗಳಲ್ಲಿ ಬೆಳೆಸುವುದು ಕಷ್ಟಸಾಧ್ಯ.
ಎರಿಯೊಕಾರ್ಪಸ್: ಕ್ಯಾಕ್ಟೇಸೀ ಕುಟುಂಬಕ್ಕೆ ಸೇರಿದ ಒಂದು ಬಗೆಯ ಅಲಂಕಾರಿಕ ಸಸ್ಯಜಾತಿ ಕಳ್ಳಿಯ ಮಾದರಿಯದಾಗಿದ್ದು ಆಕರ್ಷಕವಾಗಿದ್ದು ಮುಖ್ಯವೆನಿಸಿದೆ. ಇದು ಮೆಕ್ಸಿಕೋ ಮತ್ತು ಟೆಕ್ಸಾಸುಗಳ ಮೂಲವಾಸಿ. ಬೇರು ಬೀಟ್ಗೆಡ್ಡೆಯನ್ನು ಹೋಲುತ್ತದೆ. ಬೇರಿನ ಮೇಲು ಭಾಗದಲ್ಲಿ ವಿವಿಧ ಆಕಾರದ ಗಂಟುಗಳಿವೆ. ಗಂಟುಗಳ ಮೇಲೆ ದಪ್ಪವಾದ ತೊಗಟೆಯಿದೆ. ಬಲಿತ ಗಂಟುಗಳು ಸತ್ತುಹೋಗುತ್ತವೆ. ಆದರೆ ಇವುಗಳ ಮೇಲುಭಾಗ ಸುರಳಿಯಾಕಾರದಲ್ಲಿ ಉಳಿದು, ಸತ್ತತೊಗಟೆ ಬಿದ್ದುಹೋಗುತ್ತದೆ. ಬಲಿತ ರಂಧ್ರಗಳಿಂದ (ಏರಿಯೋಲ್ಸ್) ಹೂ ಹೊರಬರುತ್ತದೆ.
Ariocarpus is a small genus of succulent, subtropical plants of the family Cactaceae.
The name comes from the ancient Greek "aria" (an oak type) and "carpos" (=fruit) because of the resemblance of the fruit of the two genus in acorn form. Another possibility for the origin of the name is the work Scheidweiler did on the tree Sorbus aria at the time he described the genus Ariocarpus. He might have meant the fruits of Ariocarpus plants look like the fruits of the Sorbus aria.
It comes from limestone hills of Rio Grande in the south of Texas (Ariocarpus fissuratus) and also the north and the center of Mexico (all other species including A. fissuratus forms known as A. loydii and A. fissuratus var. intermedius) with strong sunshine exposures.
Ariocarpus are endangered and quite rare in the wild.
Ariocarpus species are very slow-growing. Plants have thick tuberous tap-roots, and are solitary or form small clusters of stems. The stems have tubercules (as is normal in cacti), but unusually these are triangular and in some species may resemble leaves. The areoles, when present, vary in appearance from grooves on the upper surface to round pads near the tips. Spines are only present in seedlings (except occasionally in Ariocarpus agavoides). The funnel-shaped flowers are borne on a woolly structure at the apex. They vary in colour, from white or yellow to pink, purple or magenta. The seeds are black and pear-shaped.[3][4]
The plant contains bitter and toxic alkaloids such as hordenine. These protect the plant against consumption by herbivores.
The taxonomic history of the genus is somewhat confused. In 1838, Michael Scheidweiler described Ariocarpus retusus, establishing the genus. He based the description on plants sent to Europe from Mexico by Henri Galeotti. The same plants were received by Charles Antoine Lemaire, who described them in a book published 1839 as Anhalonium prismaticum, adding a criticism of Scheidweiler's description in a note at the end of his book. Lemaire was well known as a cactus specialist, and subsequent authors used his name until about 1900, although Scheidweiler's name had priority.[3] Anhalonium is superfluous and hence an illegitimate name.[2]
In 1925, Alwin Berger separated off some species of Ariocarpus into the genus Roseocactus, on the basis of the shape of the areoles. This separation is not now considered justified. Ariocarpus agavoides was originally described in a separate genus, Neogomesia, but is now placed in Ariocarpus.[3]
The species Lophophora williamsii (peyote) was placed in Anhalonium at one time, although not in Ariocarpus.[3]
As of July 2018, Plants of the World Online accepted the following species and natural hybrids:[1]
With one exception, the genus is native to the central parts of Mexico, the northeast and the southwest. It is absent from the west, including Baja California, and from the southeast, including Yucatán.[1] Ariocarpus fissuratus has a native range that extends from Mexico into south and southwest Texas in the United States,[6] being found in the Chihuahuan Desert on both sides of the border.[7]
Ariocarpus is strongly adapted to harsh dry conditions. Large underground roots make up much of the plant; the stem grows close to the soil (or even below it) and has a thick upper surface (epidermis).[7]
While very slow growing, a number of species, A. retusus for instance, are not particularly difficult to keep.
Ariocarpus species have a tuberous root system and are quite sensitive to soil conditions, preferring sharply draining loam based soils with minimal humus. Care should be taken to avoid overwatering, allowing the soil to dry out completely between waterings. Plants require water only during periods of summer growth and should be kept perfectly dry overwinter, with a minimum temperature of 12 °C, although certain species can cope with considerably cooler conditions.
Propagation is by seed and, although slow, is not necessarily difficult.
Ariocarpus seedlings are often grafted on Pereskiopsis in order to considerably increase their growth rate, more mature plants may be regrafted onto Echinopsis, Eriocereus or Opuntia compressa for better hardiness, though such plants often bear little resemblance to ungrafted specimens.
Ariocarpus is a small genus of succulent, subtropical plants of the family Cactaceae.
The name comes from the ancient Greek "aria" (an oak type) and "carpos" (=fruit) because of the resemblance of the fruit of the two genus in acorn form. Another possibility for the origin of the name is the work Scheidweiler did on the tree Sorbus aria at the time he described the genus Ariocarpus. He might have meant the fruits of Ariocarpus plants look like the fruits of the Sorbus aria.
It comes from limestone hills of Rio Grande in the south of Texas (Ariocarpus fissuratus) and also the north and the center of Mexico (all other species including A. fissuratus forms known as A. loydii and A. fissuratus var. intermedius) with strong sunshine exposures.
Ariocarpus are endangered and quite rare in the wild.
Ariokarpo, latine Ariocarpus, estas genro el la familio de Kaktacoj (Cactaceae). Ekzemplo estas la specio Ariocarpus kotschoubeyanus kies nomo honorigas la rusan princon Vasilij Viktoroviĉ Koĉubej (1812–1850).[1]
Ariokarpo, latine Ariocarpus, estas genro el la familio de Kaktacoj (Cactaceae). Ekzemplo estas la specio Ariocarpus kotschoubeyanus kies nomo honorigas la rusan princon Vasilij Viktoroviĉ Koĉubej (1812–1850).
Literaturo Edward Frederick Anderson: Das große Kakteen-Lexikon. Eugen Ulmer KG. Stuttgart. 2005, p.73–74. ISBN=3-8001-4573-1 Curt Backeberg: Die Cactaceae: Handbuch der Kakteenkunde. volumo V. Gustav Fischer Verlag. Stuttgart, Novjorko.1984. dua eldono. p. 3069–3075. ISBN=3-437-30384-8 Nathaniel Lord Britton, Joseph Nelson Rose: The Cactaceae. Descriptions and Illustrations of Plants of the Cactus Family. volumo III. The Carnegie Institution of Washington. Washington. 1922. p. 82 kaj sekvaj Katja G. Moebius-Goldammer, Martín Mata-Rosas, Victor M. Chávez-Avila: Organogenesis and somatic embryogenesis in Ariocarpus kotschoubeyanus (Lem.) K. Schum. (Cactaceae), an endemic and endangered Mexican species. en: In Vitro Cellular & Developmental Biology – Plant. volumo 39, numero, 2003, p. 388–393 (DOI:10.1079/IVP2003427).Ariocarpus es un género de cactus endémicos de México y el sur de Texas. A estas plantas se las suele llamar rocas vivientes, aunque esta designación es usada también para otros géneros tanto de cactáceas como de otras suculentas, tales como los lithops. Debido a que los miembros de este género son altamente apreciados por los coleccionistas, están actualmente protegidos en su país de origen, México, por la legislación actual en materia de protección ambiental. La mayoría de las especies son de crecimiento lento. La especie tipo es Ariocarpus retusus Scheidw.
Varias de las especies son conocidas comúnmente como "chautes", "peyote cimarrón" o "pezuña de venado".
La Dra. Helia Bravo-Hollis, en su obra Las Cactáceas de México, reconoce dos subgéneros:
Se extiende desde los estados de San Luis Potosí, Zacatecas, Coahuila, Nuevo León y Tamaulipas, región que comprende el Desierto de Chihuahua, hasta el sur de Texas. Las plantas suelen crecer en lomas pedregosas, con suelos calizos o ligeramente alcalinos, enterradas casi por completo, por lo que es difícil observarlas a menos de que estén en época de floración.
El género fue descrito por Michael Joseph François Scheidweiler y publicado en Bulletin de l'Academie Royale des Sciences et Belles-lettres de Bruxelles 5(8): 491–492, f. 1–5. 1838.[1]
Ariocarpus: nombre genérico que deriva del griego antiguo: "aria" = (un tipo de roble) y "carpos" = (fruta) debido a la semejanza de la fruta del género en forma de bellota. Otra posibilidad para el origen del nombre es la obra que Scheidweiler hizo del árbol Sorbus aria en el momento en que describió el género Ariocarpus. Él podría haber indicado que el fruto de Ariocarpus se parecen a los frutos del Sorbus aria.
Ariocarpus es un género de cactus endémicos de México y el sur de Texas. A estas plantas se las suele llamar rocas vivientes, aunque esta designación es usada también para otros géneros tanto de cactáceas como de otras suculentas, tales como los lithops. Debido a que los miembros de este género son altamente apreciados por los coleccionistas, están actualmente protegidos en su país de origen, México, por la legislación actual en materia de protección ambiental. La mayoría de las especies son de crecimiento lento. La especie tipo es Ariocarpus retusus Scheidw.
Varias de las especies son conocidas comúnmente como "chautes", "peyote cimarrón" o "pezuña de venado".
La Dra. Helia Bravo-Hollis, en su obra Las Cactáceas de México, reconoce dos subgéneros:
Roseocactus (Berger) Marshall, 1946; y AriocarpusKivikaktukset[2] (Ariocarpus) on kaktuskasveihin (Cactaceae) kuuluva suku, jossa on kuusi lajia. Ne ovat viljelyssä suosituimpien kaktusten joukossa, vaikka ovatkin hyvin hidaskasvuisia. Kaikkia lajeja on kerätty luonnosta runsaasti ja laittomasti, ja joitakin lajeja tunnetaan vain yhdeltä tai muutamalta harvalta kasvupaikalta. Lajit sisältävät huomattavia määriä limaa, ja Amerikan alkuperäisasukkaat käyttävät limaa liimana korjatessaan rikkoutuneita ruukkuja. [3]
Kasvit ovat peräisin Pohjois-Meksikosta ja Länsi-Teksasista. Eniten niitä tapaa Chihuahuan aavikolla. [4]
Kivikaktukset kasvavat yksittäin tai mättäinä. Kooltaan ne ovat peiniä geofyyttejä (so. selviävät epäsuotuisan ajan yli maansisäisissä osissaan olevilla silmuilla). Pääjuuri on kookas, mehevä ja siinä on paljon limaputkia. Varsi koostuu kyhmyistä, jotka joillakin lajeilla ovat varsin lehtimäisiä. Varsi on harjuton ja piikitön. Areolit eli kääpiöversot ovat varren kyhmyjen yläpinnoilla villamaisia karvoja täynnä olevina uurteina tai puuttuvat. Piikkejä on yleensä vain taimivaiheen kasveissa. [5]
Kukat sijaitsevat kasvin kärjessä nuorten kyhmyjen villaisissa tyvissä. Ne ovat avoinna päivisin, suppilomaisia ja väriltään vaihtelevia: valkoisia, keltaisia tai purppuraisia. Kukkaperät ovat suomuttomat. Hedelmä on nuijamainen tai lähes pallomainen, aluksi mehevä, kypsyttyään kuiva, avautumaton, piikitön ja suomuton. Siemenet ovat mustia, päärynän muotoisia ja kyhmyisiä. [6]
Luettelon lähde: Anderson 2001:110-112.
Kivikaktukset (Ariocarpus) on kaktuskasveihin (Cactaceae) kuuluva suku, jossa on kuusi lajia. Ne ovat viljelyssä suosituimpien kaktusten joukossa, vaikka ovatkin hyvin hidaskasvuisia. Kaikkia lajeja on kerätty luonnosta runsaasti ja laittomasti, ja joitakin lajeja tunnetaan vain yhdeltä tai muutamalta harvalta kasvupaikalta. Lajit sisältävät huomattavia määriä limaa, ja Amerikan alkuperäisasukkaat käyttävät limaa liimana korjatessaan rikkoutuneita ruukkuja.
Ariocarpus est un genre de la famille des cactus composé de 8 espèces. Le nom vient du grec ancien « aria » (une espèce de chêne) et « carpos » (=fruit) en raison de la ressemblance des fruits en forme de gland des deux genres.
Elle est originaire des collines calcaires du Rio Grande dans le sud du Texas et le nord et le centre du Mexique à des expositions à fort ensoleillement.
C'est une espèce désertique rare.
Elle se présente comme une espèce semi enterrée qui se prolonge par une grosse racine pivotante.
La partie aérienne est de forme aplatie avec un diamètre de l'ordre de 12 cm de diamètre et des tubercules triangulaires imbriqués avec des rides transversales. La plante est totalement sans épine et de couleur grise. Elle se confond dans son environnement.
Dans la nature, on peut la piétiner sans la remarquer et sans lui faire le moindre mal [1]
Le centre de la plante contient une structure laineuse d'où émergent de grandes fleurs roses ou jaunes, mais seulement après plusieurs années.
La plante contient contient des alcaloïdes amers et toxiques tels que l'hordénine qui la protège de l'appétit des herbivores.
La plante est de culture difficile et de croissance très lente.
Elle ne supporte ni l'humidité, ni l'humus dans le sol. Elle exige un sol léger avec du gravier, du sable et du charbon de bois pulvérisé. Elle ne supporte pas les arrosages dans la rosette, ni les excès d'arrosages. Elle profite d'arrosages en été à condition d'être dans une exposition très ensoleillée. Elle a besoin d'un long repos hivernal totalement au sec avec une température de l'ordre de 12 °C.
Il se reproduit par semis, mais difficilement.
Elle gagne à être greffée sur Echinopsis ou Eriocereus pour accélérer la croissance, limiter les risques de pertes liées à l'humidité et obtenir des floraisons plus abondantes et en moins de temps.
Ariocarpus est un genre de la famille des cactus composé de 8 espèces. Le nom vient du grec ancien « aria » (une espèce de chêne) et « carpos » (=fruit) en raison de la ressemblance des fruits en forme de gland des deux genres.
Elle est originaire des collines calcaires du Rio Grande dans le sud du Texas et le nord et le centre du Mexique à des expositions à fort ensoleillement.
C'est une espèce désertique rare.
Ariocarpus Scheidw. è un genere di piante succulente appartenente alla famiglia delle Cactacee, diffuso in Texas e nel Messico.[1]
Quasi tutte le specie sono appiattite all'apice, dotate di un robusto apparato radicale a fittone, e tubercoli assai robusti, che in alcune specie diventano simili a formazioni rocciose.
Il genere comprende le seguenti specie:[1]
La sua coltivazione è possibile usando un terriccio molto poroso e drenante composto da terra pomice e lapillo e pietrisco grossolano. La posizione richiesta è di pieno sole con modiche annaffiature in estate, che andranno sospese del tutto nel periodo invernale.
La riproduzione avviene per seme in primavera depositando i semi in un letto di terriccio e inerti (come Lapillo, Pomice, Pozzolana), che andrà mantenuta umidità e a una temperatura di circa 21 °C fino alla germinazione. Un altro metodo di riproduzione è l'innesto di tubercolo.
Ariocarpus Scheidw. è un genere di piante succulente appartenente alla famiglia delle Cactacee, diffuso in Texas e nel Messico.
Ariokarpas (Ariocarpus) – kaktusinių (Cactaceae) šeimos augalų gentis. Auga Meksikoje.
Gentyje yra šios rūšys:
Ariocarpus is een geslacht van cactussen. De soorten komen voor in de Chihuahuawoestijn in het zuidwesten van Texas en de in het noorden en midden van Mexico gelegen staten Nuevo León, Tamaulipas, San Luis Potosí en Guanajuato.
Ariocarpus agavoides
Ariocarpus bravoanus
Ariocarpus fissuratus
Ariocarpus kotschoubeyanus
Ariocarpus retusus
Ariocarpus scapharostrus
Ariocarpus is een geslacht van cactussen. De soorten komen voor in de Chihuahuawoestijn in het zuidwesten van Texas en de in het noorden en midden van Mexico gelegen staten Nuevo León, Tamaulipas, San Luis Potosí en Guanajuato.
Multimedia w Wikimedia Commons Ariocarpus Scheidw. – rodzaj sukulentów z rodziny kaktusowatych. Należy do niego 6 gatunków występujących w Ameryce Północnej (Teksas, Meksyk)[2].
Gatunki wolnorosnące, występujące na kwaśnych glebach. Nie posiadają cierni, natomiast ich aksille w kolorze szarym lub zielonym nachodzą na siebie i wygladem przypominają u niektórych gatunków liście agawy, u innych kamienie. Niektóre gatunki na szczycie pędu posiadają meszkowate włoski. Kwiaty w zależności od gatunku kremowe, żółte, różowe lub purpuroworóżowe[2].
Anhalonium Lem., Neogomesia Castaneda, Neogomezia Buxb., Roseocactus A.Berger, Stromatocactus Karw. ex Rumpler[3].
Rodzaj z rodziny kaktusowatych (Cactaceae) wchodzącej w skład rzędu goździkowców (Caryophyllales) w obrębie dwuliściennych właściwych[1]. W obrębie rodziny zaliczany do plemienia Cacteae i podrodziny Cactoideae[4].
Gromada okrytonasienne (Magnoliophyta Cronquist), podgromada Magnoliophytina Frohne & U. Jensen ex Reveal, klasa Rosopsida Batsch, podklasa goździkowe (Caryophyllidae Takht.), nadrząd Caryophyllanae Takht., rząd goździkowce (Caryophyllales Perleb), podrząd Cactineae Bessey in C.K. Adams, rodzina kaktusowate (Cactaceae Juss.), rodzaj Ariocarpus Scheidw[5].
Wszystkie gatunki z tego rodzaju znajdują się pod ochroną Konwencji Waszyngtońskiej, gdyż są zagrożone wyginięciem. Istotną przyczyną jest ich nielegalne pozyskiwanie do hodowli ze stanowisk naturalnych[7]. Wszystkie gatunki wymienione są przez IUCN w Czerwonej księdze gatunków zagrożonych jako gatunki zagrożone lub wymierające, jedynie Ariocarpus retusus określony został jako gatunek najmniejszej troski[8]. W Europie ich sprzedaż jest niedozwolona[2].
Ariocarpus Scheidw. – rodzaj sukulentów z rodziny kaktusowatych. Należy do niego 6 gatunków występujących w Ameryce Północnej (Teksas, Meksyk).
Ariocarpus é um gênero botânico com sete espécies[1] da família Cactaceae. O gênero foi descrito por Michael Joseph François Scheidweiler em 1838 e a espécie-tipo é Ariocarpus retusus Scheidw.[2] Ariocarpus está em perigo e é bastante raro na natureza. Trata-se de um gênero reconhecido pelo sistema de classificação filogenética Angiosperm Phylogeny Website.[3]
Etimologia
O nome vem do grego antigo "ária" (um tipo de carvalho) e "carpos" (= fruta) por causa da semelhança da fruta dos dois gêneros na forma de bolota. Outra possibilidade para a origem do nome é o trabalho que Scheidweiler fez sobre a árvore Sorbus aria na época em que descreveu o gênero Ariocarpus. Ele pode ter querido dizer que os frutos das plantas Ariocarpus se parecem com os frutos da ária Sorbus.
Planta originaria do Texas e do México setentrional, sem talo, com tubérculos baixos, desprovidos de espinhos e similares a folhas dispondo em forma de roseta e com o cume plano. As diferentes espécies distinguem-se pelas formas dos seus tubérculos. São plantas pequenas em média alcançam um diâmetro de 15 cm.[4]
As flores, brancas, rosas ou purpuras, tem uma largura ao redor de 5 cm e brotam cerda do centro da planta. Saem das aureolas, como nos outros cactos. Em Ariocarpus estão nas axilas das folhas. As flores duram poucos dias, se fecham pela noite e se abrem na manhã seguinte.[4]
Não é um gênero fácil de cultivar, apodre-se facilmente na umidade alta, além de crescer devagar e tem dificuldade de florescer. Requerem muitas horas de luz solar . suporta temperaturas no inverno, de até 6 °C, protegido da umidade atmosférica. Se multiplica por brotamento.[4]
A história taxonômica do gênero é um tanto confusa. Em 1838, Michael Scheidweiler descreveu Ariocarpus retusus, estabelecendo o gênero. Ele baseou a descrição em plantas enviadas do México para a Europa por Henri Galeotti. As mesmas plantas foram recebidas por Charles Antoine Lemaire, que as descreveu em um livro publicado em 1839 como Anhalonium prismaticum, acrescentando uma crítica à descrição de Scheidweiler em uma nota no final de seu livro. Lemaire era conhecido como especialista em cactos, e os autores subsequentes usaram seu nome até cerca de 1900, embora o nome de Scheidweiler tivesse prioridade.[5] Anhalonium é supérfluo e, portanto, um nome ilegítimo.[6]
Em 1925, Alwin Berger separou algumas espécies de Ariocarpus no gênero Roseocactus, com base na forma das aréolas. Esta separação não é agora considerada justificada. Ariocarpus agavoides foi originalmente descrito em um gênero separado, Neogomesia, mas agora é colocado em Ariocarpus.[5] A espécie Lophophora williamsii (peiote) foi colocada em Anhalonium uma vez, embora não em Ariocarpus.[5]
Com uma exceção, o gênero é nativo das partes centrais do México, o nordeste e o sudoeste. Está ausente do oeste, incluindo Baja California, e do sudeste, incluindo Yucatán.[7] Ariocarpus fissuratus tem uma distribuição nativa que se estende do México ao sul e sudoeste do Texas nos Estados Unidos,[8] sendo encontrada no deserto de Chihuahuan em ambos os lados da fronteira.[9]
Ariocarpus é fortemente adaptado a condições severas de seca. Grandes raízes subterrâneas constituem grande parte da planta; o caule cresce próximo ao solo (ou mesmo abaixo dele) e tem uma superfície superior espessa (epiderme).[9]
As espécies aceites neste gênero são:
Ariocarpus é um gênero botânico com sete espécies da família Cactaceae. O gênero foi descrito por Michael Joseph François Scheidweiler em 1838 e a espécie-tipo é Ariocarpus retusus Scheidw. Ariocarpus está em perigo e é bastante raro na natureza. Trata-se de um gênero reconhecido pelo sistema de classificação filogenética Angiosperm Phylogeny Website.
Etimologia
O nome vem do grego antigo "ária" (um tipo de carvalho) e "carpos" (= fruta) por causa da semelhança da fruta dos dois gêneros na forma de bolota. Outra possibilidade para a origem do nome é o trabalho que Scheidweiler fez sobre a árvore Sorbus aria na época em que descreveu o gênero Ariocarpus. Ele pode ter querido dizer que os frutos das plantas Ariocarpus se parecem com os frutos da ária Sorbus.
Ariocarpus este un gen de cactus Endemism din Mexic și din sudul Texasului. Aceste plante sunt uneori numite roci vii, de asemenea și alte specii de cactuși sau alte plante suculente, cum ar fi lithops. Datorită faptului că Ariocarpus sunt foarte apreciate de către colecționari, sunt protejate în țara de origine, Mexic. Majoritatea speciilor de Ariocarpus sunt de creștere lentă. Totuși au flori expectaculare.
Specia de bază după care se descrie genul este: Ariocarpus retusus Scheidweiler
Mai multe din aceste specii sunt cunoscute în limbaj comun ca: "chautes", "peyote cimarrón" sau "pezuña de venado" (unghie de căprioară).
Ariocarpus este un gen de cactus Endemism din Mexic și din sudul Texasului. Aceste plante sunt uneori numite roci vii, de asemenea și alte specii de cactuși sau alte plante suculente, cum ar fi lithops. Datorită faptului că Ariocarpus sunt foarte apreciate de către colecționari, sunt protejate în țara de origine, Mexic. Majoritatea speciilor de Ariocarpus sunt de creștere lentă. Totuși au flori expectaculare.
Specia de bază după care se descrie genul este: Ariocarpus retusus Scheidweiler
Mai multe din aceste specii sunt cunoscute în limbaj comun ca: "chautes", "peyote cimarrón" sau "pezuña de venado" (unghie de căprioară).
Ariocarpus je rod kaktusov z čeľade kaktusovité (Cactaceae). Je rozšírený v strednom a severnom Mexiku a na južnom Texase.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Ariocarpus
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Ariocarpus
Ariocarpus je rod kaktusov z čeľade kaktusovité (Cactaceae). Je rozšírený v strednom a severnom Mexiku a na južnom Texase.
Ariocarpus je rod kaktusov, v katerem je 8 vrst sočnih subtropskih rastin iz družine kaktusovk. Vrsta Ariocarpus fissuratus raste v apnenčastih tleh v hribovjih Rio Grande na jugu Teksasa, vse druge vrste pa v severnem in osrednjem delu Mehike. V naravi uspevajo neposredno izpostavljeni močnem soncu. Zaradi mimikrije jih američani pogosto imenujejo living rocks (žive skale).
Ime izvira iz grških besed aria (vrsta hrasta) in carpos (plod), zaradi podobnosti sadeža v obliki hrastovega želoda. Druga možnost za izvor imena je plod drevesa Sorbus aria, katerega je Scheidweiler opisoval v času, ko je opisal rod Ariocarpus. To bi lahko pomenilo, da so plodovi rastlin Ariocarpus videti kot plodovi Sorbus aria.
Rastlina je z debelim korenom vraščena v tla. Je skrita v tleh, ker je podobna kamenju. Zunanji del je sploščen, premera 6-12 cm. Steblo pokrivajo trikotne bradavice, na katerih so prečne gube. Je popolnoma brez bodic. Povrhnjica je sive barve, s čemer se zlije z okoljem.
Rastline iz rodu Ariocarpus imajo na temenu volnato strukturo, iz katere se po mnogo letih starosti rastline razvijejo veliki cvetovi rožnate ali rumene barve. Rastlina vsebuje grenke in strupene alkaloide, s katerimi se rastlina zaščiti pred rastlinojedimi živalmi.
Poleg Lophophora williamsii, ki je znan predvsem kot božanski kaktus, pejotl, je na seznamu božanskih rastlin tudi večina kaktusov iz rodu Ariocarpus. Vse vrste Ariocarpus so v Mehiki med domorodci znane pod imenom Chaute, kar pomeni v domačem jeziku lepilo. To ime prihaja od lepljivega soka, ki ga te rastline vsebujejo in so ga indijanci na tem območju kot lepilo tudi uporabljali. Sunami je domače ime za A. fissuratus, ljudje iz plemena Tarahumara pa so verjeli, da ima močnejše magične učinke kot waname (L. williamsii) in so ga pripravljali kot zelo omamno pijačo. Tarahumare so verjeli celo v to, da sunami varuje pred tatovi. Ariocarpus kotschoubeyanus, ki je bil znan pod imenom Pezuna de Venado oziroma Pato de Venado, so uporabljali kot zdravilo proti bolečinam, proti posledicam udarcev in za zdravljenje zmečkanin, zdravilo pa so pripravljali z namakanjem v alkohol.
Ariocarpus agavoides je bil znan domačinom okoli mehiškega mesta Tula kot magueyitio in je bil občasno uporabljen kot sladki sirup dulce. Sok v korenini te rastline ima namreč sladkast okus.
Pri Vičoli indijancih sta imela Ariocarpus retusus in A. fissuratus (nepravi peyotl, tsuwiri), posebno mesto. Verjeli so, da ima tsuwiri magično moč. Uživanje tsuwirija naj bi povzročilo norost ali celo smrt, če je bil ta zaužit brez vračevega nadzora. Uživali naj bi ga namesto pejotla nečisti, krvoskrunitelji in tisti, ki niso imeli dovolj učenja pri vraču.
V ljudski medicini naj bi se uporabljala tudi A. bravoanus in A. scaphirostris, vendar natanačnejših podatkov o tem ni.
Čeprav rastline iz rodu Ariocarpus zelo počasi rastejo, precej vrst, kot na primer A. retusus, ni posebno težko vzgajati. Rastline imajo gomoljast koreninski sistem in so zelo občutljivi na vlažnost tal. Uspevajo v odcednem ilovnatem substratu z minimalnim deležem humusa. Izogniti se moramo prepogostem zalivanju, substrat se mora pred ponovnim zalivanjem popolnoma osušiti. Rastline potrebujejo vodo le v obdobjih poletne rasti, prezimiti pa morajo popolnoma suhi z najnižjo temperaturo 12 °C, čeprav lahko nekatere vrste prenašajo precej hladnejše razmere. Razmnoževanje je s semenom, vendar sejanci zrastejo v odrasle rastline zelo počasi.
Kaktusi iz rodu Ariocarpus se pogosto zaradi hiterjše rasti cepijo na podlago Pereskiopsis. Večje rastline se precepijo na podlage kaktusov Echinopsis, Eriocereus ali Opuntia compressa', čeprav tako cepljene rastline niso podobne necepljenim primerkom.
Najpogostejši škodljivci pri gojenju so volnata uš in rdeči pajek. Od bolezni je najbolj pogosta koreninska gniloba, ki se običajno pojavi zaradi nepravilne sestave substrata ali prepogostega zalivanja rastlin.
Kaktusi iz rodu Ariocarpus spadajo med ogrožene, dokaj redke rastline v naravi. Celoten rod Ariocarpus je vpisan v seznam skrajno ogroženih rastlin CITES APP I.
Sprejete vrste (po Anderson 1997):
Nove vrste po reviziji 1997
Druga imena, znana med gojitelji:
Ariocarpus je rod kaktusov, v katerem je 8 vrst sočnih subtropskih rastin iz družine kaktusovk. Vrsta Ariocarpus fissuratus raste v apnenčastih tleh v hribovjih Rio Grande na jugu Teksasa, vse druge vrste pa v severnem in osrednjem delu Mehike. V naravi uspevajo neposredno izpostavljeni močnem soncu. Zaradi mimikrije jih američani pogosto imenujejo living rocks (žive skale).
Myrkottskaktussläktet[2] (Ariocarpus) är ett suckulent växtsläkte inom familjen kaktusväxter.
Arter inom släktet är i regel ganska dvärgväxande geofyta plantor med stor pålrot, och i naturen syns endast den allra översta delen av växten ovanjord. Det är mycket vårtiga plantor, och vårtorna är i en del fall långa, triangulära och släta, och i andra mera tillplattade med uppvikta kanter. Areolerna sitter på vårtspetsarna, eller i närheten av spetsen, men ingen av medlemmarna i detta släkte har taggar.
Axillerna är oftast fulla av vit ull och det är från dessa ställen, men nära plantans mittpunkt, som blommorna utvecklas. Till skillnad från andra kaktusar så blommar de på hösten och ibland så sent som i november på norra halvklotet. Blommorna är trattformade och färgen varierar från vitt eller gräddvitt till rosa eller karmin. De är 2,5 - 5 centimeter i diameter. De sluter sig på nätterna, liksom de flesta kaktusblommor, men varar mellan tre och sju dagar. Frukten, som är något cylindrisk, är gräddfärgad eller blekrosa när den är mogen, och blir 1,3 - 2,5 centimeter lång.
Det vetenskapliga namnet Ariocaprus kommer från grekiskans aria, en typ av ek, och carpo’s som betyder frukt.[3]
Myrkottskaktussläktet finner man huvudsakligen i de norra och centrala delarna av Mexiko, från Coahuila till Nuevo Leon, och även i de västra delarna av Texas, men mestadels i öknen i delstaten Chihuahua. De växer på stenig mark och bland klippor, ibland i sandig lera eller ofta i kalkstensjord.[1]
Släkten som har slagits samman med Ariocarpus och anses vara synonymer:[1] [4]
Wikimedia Commons har media som rör Myrkottskaktussläktet.
Myrkottskaktussläktet (Ariocarpus) är ett suckulent växtsläkte inom familjen kaktusväxter.
Перший опис роду дав М. Шейдвеллер 1838 р. Назва аріокарпус пов'язана з подібністю плодів (грец. carpos — плід) з плодами сорту горобини Sorbus aria. Спочатку рід складався з 5 видів. За сучасною систематикою до нього входять крім власне аріокарпусів монотипний рід Neogomesia Castan., що включає вид Neogomesia agavioides Castan. (названий ім'ям М. Гомеса, державного діяча Мексики, «neos» (грец.) — новий) і рід Roseocactus Berger (від лат. «roseus» — рожевий) з 4 видами близьких за морфологічною будовою і незвичайних за формою кактусів.
Рід складається з видів, що характеризуються цілим рядом морфологічних особливостей. На низьких, плескатих стеблах розташовані тверді дельтовидні, призматичні або тригранні сосочки 3-5 см довжиною. Епідерміс сіро-зелений або сіро-коричневий, жорсткий, щільний. На кінцях сосочків знаходиться частина ареоли, на якій знаходиться рудиментарна колючка. Для A. retusus (найтиповіший випадок) характерне поступове віддалення колючкової частини ареоли від квіткової та подальший її розвиток у вершини сосочка. Це призводить до утворення в зоні росту сильного опушення. У A. trigonus подовження ареоли відбувається перед частиною, яка несе колючки, і ніколи не викликає відокремлення її від квіткової частини. Таку коротку і цільну ареолу називають мономорфною на відміну від попередньої, диморфної. Квіти білі, жовті, червоні, дзвонові форми, 3-5 см в діаметрі, з'являються з шерстистих аксил поблизу точки росту і не в'януть протягом декількох днів.
У «розеокактусів» стебла кулясті сильно плескаті, 1-5 см заввишки і 5-10 см в діаметрі, з плоскою верхівкою, не утворюють бічних пагонів. Перекривають один одного, твердими, сильно розвиненими сосочками трикутної або ромбоподібної форми, 2-3 см завдовжки і шириною. Різниця між «розеокактусами» і «аріокарпусами» полягає в тому, що шорстка тверда поверхня сосочків «розеокактусів» в поздовжньому напрямку розділена глибокою опушеною борозенкою, яка відсутня у «аріокарпусів». Епідерміс щільний, грубий, від брудно-зеленого до коричневого забарвлення, від чого рослини важко відрізнити від оточуючої кам'янистій поверхні. Квіти рожевих або пурпурово-рожевих тонів, 2-4 см в діаметрі, з'являються з основи борозенки, на відміну від «аріокарпусів», у яких вони розташовуються в аксилах між сосочками. Квіти відкриті протягом трьох-чотирьох днів.
Всі аріокарпуси мають розгалужену систему соконосних каналів і великі резервуари рідини у вигляді товстих, ріпоподібних і кореневих бульб з нечисленними всмоктувальними корінцями. Корінь під час посух зменшується в об'ємі, втягуючи надземну частину рослини в ґрунт майже повністю.
Зав'язь гола. Плоди білі, зеленуваті або червонуваті, м'ясисті, голі, округлі або довгасті, 0,5-2 см завдовжки. При дозріванні висихають і розпадаються. Насіння дрібне, чорне, у більшості видів довго (десятки років) зберігає здатність до проростання. Всі види синтезують густий слиз, який місцеві мешканцы використовують як природний клей.
США (Техас) і Мексика (Дуранго, Коауїла, Нуево-Леон, Сан-Луїс-Потосі, Тамауліпас). Рослини-ендеміки, зустрічаються рідко, ростуть переважно в посушливих областях Мексиканського нагір'я, на виходах вапняних порід і оголених скель, на пористих ґрунтах з великим вмістом органічних сполук і кальцію, під прикриттям низькорослих чагарників та сухих трав, на висоті від 200 до 2400 м над рівнем моря. Аріокарпуси зазвичай супроводжують агави, юки, опунції, ехіноцереуси, мамілярії. Для місць їх проживання характерна відсутність дощів в зимовий період і ранньою весною. З липня по вересень випадають тропічні зливи, із закінченням яких збігається цвітіння цих кактусів. В культурі аріокарпуси цвітуть з середини вересня до кінця листопада.
Вирощування аріокарпусів справа не для новачків але це нескладні в культурі кактуси. Розвиваються вони дуже повільно. У літній період вони потребують яскравого, сонячного світла, щедрого поливу всього земляного кому але з довгим періодом його просихання (бажано поливати раз на 2-4 тижні в залежності від розміру горщика, мінералізації ґрунту, рівня сонячної освітленості), перепадів денних і нічних температур (тільки за цих умов буде вирощена гарно сформована і загартована рослина) тому бажано вирощувати їх на свіжому повітрі(це можуть бути різні навіси із плівки чи полікарбонату або наприклад завіконна полиця, головне накривати вчасно від літніх злив) у період вегетації або в теплицях де пропонується максимум сонячного світла. Щоб уникнути загнивання кореневої шийки її необхідно обсипати дрібним гравієм, змішаним з деревним вугіллям. У зимові місяці аріокарпуси утримують при температурі 4-8°С, абсолютно без поливу, тільки завдяки прохолодній зимівлі рослина зможе гарно відпочити перед новим періодом вегетації. Ґрунтова суміш максимально проникна, глинисто-дернова, що містить до 70 % дрібного гравію, піску, мармурових або гравійних крихт. рН близько 6. Розмножуються насінням і щепленням живців. Сіянці рекомендується щепити на постійні підщепи і культивувати в щепленому вигляді але вирощування без прививок теж дають чудові результати, вирощування аріокарпусів з насіння не представляє особливих складностей. Хороші результати за підрощування сіянців на власних коренях дає утримання їх після пікірування в 3-4-х місячному віці у вологому, герметично закритому середовищі при розсіяному сонячному освітленні на термін до півтора років з наступною поступовою адаптацією підрослих рослин до оптимальних умов утримання.
Ariocarpus là một chi thuộc họ Cactaceae gồm 8 loài phân bố ở vùng cận nhiệt đới. Chi này bị đe dọa và hiếm gặp trong tự nhiên.
Ariocarpus là một chi thuộc họ Cactaceae gồm 8 loài phân bố ở vùng cận nhiệt đới. Chi này bị đe dọa và hiếm gặp trong tự nhiên.
Ariocarpus Scheidw.
Виды
Ариока́рпус (лат. Ariocarpus) — род суккулентов семейства Кактусовые. Существует две версии перевода названия: «рябиноплодник» (от Aria — подрода рябины) или «грушевидноплодный» (от Sobres Aria — вида груши)
Стебель низкий, приплюснутый, серо-зелёный или серо-коричневый, до 12 см в диаметре, покрытый словно черепицей твёрдыми дельтовидными, призматическими или трёхгранными, сильно утолщёнными сосочками длиной 3—5 см. На концах сосочков находится колючечная часть ареолы, несущая рудиментарную колючку.
Для Ариокарпуса притуплённого (Ariocarpus retusus) характерно постепенное разделение цветковой и колючечной частей ареолы и дальнейшее развитие последней у вершины сосочка. Такую ареолу называют мономорфной.
Ариокарпусы имеют разветвленную систему сокопроводящих каналов и массивный реповидный корень для её накопления.
Цветки колокольчатой формы, белого, жёлтого, красного цвета, диаметром 3—5 см. Появляются вблизи точки роста. Плоды белые, с зеленоватым или красноватым оттенком, мясистые, имеют округлую или продолговатую форму, до 1,5-2,5 см в длину. Семена мелкие.
Естественный ареал рода — штат Техас (США) и мексиканские штаты Коауила, Нуэво-Леон, Сан-Луис-Потоси и Тамаулипас. Представители рода встречаются на скалах, каменистой, известковой почве.
Впервые род был описан в 1838 году Михаэлем Йозефом Шайдвайлером (1799—1861).
В род Ариокарпус входят 6—8 видов:
Ариока́рпус (лат. Ariocarpus) — род суккулентов семейства Кактусовые. Существует две версии перевода названия: «рябиноплодник» (от Aria — подрода рябины) или «грушевидноплодный» (от Sobres Aria — вида груши)
.jpg)
.jpg)
{{Delete|G13}}提交刪除。 岩牡丹屬（學名：Ariocarpus）是一屬生長在亞熱帶的肉質仙人掌。其學名是來自古希臘文的「橡樹」及「果實」，因它們的果實非常相似。 岩牡丹屬分佈在美國德克薩斯州南部的格蘭德河石灰岩山區，墨西哥的北部及中部強烈陽光的地方。它們現正處於瀕危，在野外頗為稀有。 以前岩牡丹屬和龜甲牡丹屬是分開的兩個屬，現在合併成岩牡丹屬。
岩牡丹屬是半埋藏的，有著很大的主根。上部份扁平，直徑為6~12厘米，有三角形的結節，重疊形成橫向的皺紋。它們完全沒有冠，及呈灰色，在其生長地很易收藏自己。 岩牡丹屬頂有毛，生長幾年後會長出粉紅色或黃色的大花朵。 岩牡丹屬含有苦味及有毒的生物碱，如大麥芽鹼。這些生物碱可以保護植物本身免於草食性的動物所吃。
雖然岩牡丹屬生長得很慢，但卻很易種植。它們有塊莖的根系統，特別敏感於土壤情況，最理想的是疏水理想及只有少量腐植質的土壤。需要特別留意避免過度澆水,在澆水前須讓土壤完全乾涸。它們只會在夏天生長期需要水份，也要小心過於寒冷，最低須保持在12℃。
岩牡丹屬是以種子傳播的。幼苗很多時會植根在麒麟掌屬，以增加其生長率。較年長的則會搬到仙人球屬、Eriocereus或Opuntia compressa以增加硬度。
