La llengua de serp o llança de Crist (Ophioglossum vulgatum) és una espècie de falguera de la família botànica de les Ophioglossaceae.[1]
Es tracta d'una planta medicinal com interès com vulnerària i astringent. En la Comunitat Valenciana es considera en perill d'extinció.[2]
Es tracta d'una planta rizomatosa, amb un rizoma fibrós i curt, del qual emergeix una sola fulla, rarament dues, amb dos segments. El segment estèril és oval-llanceolat, amb nervació reticulada; el fèrtil, oposat a l'estèril, posseeix esporangis disposats en forma d'espiga, oposats entre si. Els esporangis posseeixen dos valves que faciliten la seva obertura.
Creix en gairebé tot l'Hemisferi Nord: nord d'Amèrica, nord d'Àsia, Europa i nord d'Àfrica; també a Àfrica del Sud. En la península Ibèrica es troba en els Pirineus, Montes Universals, serra de Gredos i fins i tot en les muntanyes bètiques.
L'ecologia de l'espècie és pròpia de terrenys encarcats: prats, herbasals, sempre sobre sòls hidromorfs.
La llengua de serp o llança de Crist (Ophioglossum vulgatum) és una espècie de falguera de la família botànica de les Ophioglossaceae.
Es tracta d'una planta medicinal com interès com vulnerària i astringent. En la Comunitat Valenciana es considera en perill d'extinció.
Hadilka obecná či také hadí jazyk obecný (Ophioglossum vulgatum) je vytrvalá chráněná kapradina z čeledi hadilkovité (Ophioglossaceae). Tento druh je proměnlivý. Týká se to hlavně velikosti listů a tvaru sterilních částí rostlin. Průměrně hadilky dosahují výšky 9 - 14 cm (výjimečně 6 - 23 cm).
Počet listů bývá 1 - 3. Jsou dlouze řapíkaté, lysé a mají pochvu. Jejich barva je světle hnědá až olivově zelená. Jeho sterilní část je průměrně 3 - 8,5 cm (výjimečně 1,5 - 12 cm) dlouhá a 2 - 4,2 cm široká. Je matně lesklá a její barva žlutozelená až olivově zelená. Tato část je celistvá, její tvar je vejčitý až kopinatý. Na bázi se pochvovitě sbíhá, vrchol je zaokrouhlený až tupý. Fertilní část je dlouhá až 18 cm a má formu jednoduchého čárkovitého klasu.
Jsou ve dvou řadách v 6 - 40 párech, bočně srostlé a ponořené v pletivu. Jejich tvar je kulovitý. Pukají podélnou štěrbinou, jejich výtrusy jsou hrbolkaté. Výtrusy jsou zralé od června do srpna.
Roste na humózních, jílovitých, zásaditých až neutrálních půdách. Výskyt ve světlých lesích, na vlhkých až mokrých loukách a pastvinách, výjimečně v rákosinách.
Téměř celá Evropa, SZ Afrika, střední Asie, Dálný východ, Severní Amerika. V ČR roztroušeně po celém území, 170 - 1500 m n. m. Je zařazena mezi silně ohrožené druhy naší květeny (C2), chráněna zákonem je v kategorii druhů ohrožených (§3).
HEJNÝ, Slavomil; SLAVÍK, Bohumil. Květena ČR. Praha : Academia, 1997. 557 s. ISBN 80-200-0643-5.
Obrázky, zvuky či videa k tématu hadilka obecná ve Wikimedia Commons
Galerie hadilka obecná ve Wikimedia CommonsHadilka obecná či také hadí jazyk obecný (Ophioglossum vulgatum) je vytrvalá chráněná kapradina z čeledi hadilkovité (Ophioglossaceae). Tento druh je proměnlivý. Týká se to hlavně velikosti listů a tvaru sterilních částí rostlin. Průměrně hadilky dosahují výšky 9 - 14 cm (výjimečně 6 - 23 cm).
Die Gewöhnliche Natternzunge (Ophioglossum vulgatum) ist eine Art der Farne in der Gattung der Natternzungen.
Die Gewöhnliche Natternzunge bildet unterirdisch bis zu 20 Wurzeln aus, deren Durchmesser 0,3 bis 0,9 mm beträgt und die radial von der Sprossachse weg wachsen. Den Wurzeln fehlen die Wurzelhaare, deren Funktion wahrscheinlich von Mykorrhizapilzen übernommen wird. Das unterirdische Prothallium ist in der Regel chlorophylllos.
Der Stängel erreicht eine Länge von bis zu 1 Zentimeter und einen Durchmesser von circa 3 mm. Er trägt nur ein Laubblatt, das sich im Frühjahr oder Frühsommer bildet. Das Blatt ist wie bei allen Natternzungenarten zweigeteilt. Das sterile Trophophyll ist ungeteilt. Es ist gestielt, wobei der Stiel etwa 5 mm lang wird. Es steht aufrecht oder leicht geneigt. Die Farbe ist dunkelgrün glänzend. Das Trophophyll ist bei einer gesunden Pflanze glatt. Die Form ist eiförmig oder eiförmig-spatelig, es wird bis zu 10 cm lang und an der breitesten Stelle bis zu 4 cm breit. Sein Grund umfasst das fertile Sporophyll scheidig, die Spitze ist abgerundet. Die Nervatur ist sehr komplex netzförmig, mit freien Venchen in Areolen.
Das Sporophyll beginnt auf Bodenhöhe und wird zwei- bis viermal so hoch wie das Trophophyll. Auf ihm sitzen zwei vertikale Reihen aus 10 bis 35 Sporangien, die 20 bis 40 mm lang werden und zwischen 1 und 4 mm breit sind. Das Apiculum, die kurze Spitze des Sporophylls, wird 1 bis 1,5 mm lang.
Die Gewöhnliche Natternzunge ist ein Rhizom-Geophyt, der öfter in Herden auftritt. Die Sprossachse ist sehr kurz, unterirdisch, d. h. auf das Rhizom beschränkt. Die Blätter stehen einzeln und bestehen aus einem gelblichgrünen, fettig glänzenden Photosynthese betreibenden Teil und einem senkrecht dazu stehenden, zungenartigen Teil, der die ährenartigen Sporangien trägt; sie bestehen damit also aus einem sterilen und einem fertilen Teil, wobei der letztere oft ausfällt. Pro Jahr entfaltet sich gewöhnlich nur ein Blatt, das zu seiner Entwicklung bis zu drei Jahre braucht und an der Spitze nicht eingerollt ist; nach der Sporenreife stirbt es ab. Es liegt eine endotrophe VA-Mykorrhiza vor, d. h. Prothallium, Embryo und die unterirdisch lebende Jungpflanze parasitieren auf dem Mykorrhiza-Pilz, was einer Myko-Heterotrophie entspricht, während die grüne Pflanze autotroph ist und mit dem Pilz in Symbiose lebt.[1]
Die jungen Pflanzenteile werden im Gegensatz zu den meisten anderen Farnpflanzen relativ oft von Fraßschädlingen angefressen.[1]
Das Prothallium lebt unterirdisch, ist chlorophyllfrei, nur wenige Millimeter groß, zuerst von knöllchenförmigem Aussehen, später unregelmäßig wurmförmig. Es ist langlebig und kann ggf. bis zu 20 Jahre überdauern. Die Spermatozoiden besitzen viele Geißeln. Die Jungpflanze lebt mehrere Jahre unterirdisch und wird vom Mykorrhizapilz versorgt, bis sie ersten Blätter und Wurzeln gebildet werden. Die Sporangien sind zweizeilig angeordnet. Sie öffnen sich 2-klappig durch einen Querriss. Im Gegensatz zu den meisten übrigen einheimischen Farnen fehlt ein Ring, der sogenannte Anulus mit Kohäsionsmechanismus, so dass die Sporen nicht aktiv ausgeschleudert werden; sie werden vielmehr passiv vom Wind als Körnchenflieger ausgebreitet und sind Dunkelkeimer. Sporenreife ist von Juni bis August.[1]
Die vegetative Vermehrung ist vorherrschend; sie erfolgt durch Wurzelsprosse als „Wurzelbrut“.[1]
Die Gewöhnliche Natternzunge besiedelt schattige Sekundärwälder, bewaldete Hänge oder Täler sowie Wälder, die regelmäßig überflutet werden. In Deutschland findet sie sich oft auf Moorwiesen und feuchten, lückenhaften Magerwiesen. Der Boden muss nährstoffarm sein. Die Gewöhnliche Natternzunge gilt als Verbandscharakterart der Pflanzensoziologischen Einheit der Pfeifengraswiesen (Molinion caeruleae), eines ursprünglichen Wiesentyps mit auffälligen Grasarten. Der Bestand in Deutschland ist rückläufig, gilt jedoch als gesichert.
Die Art ist in Eurasien, im Süden der Vereinigten Staaten und in Mexiko in Höhenlagen zwischen 0 und 1400 m verbreitet.
Der wissenschaftliche Name Ophioglossum vulgare wurde 1753 von Carl von Linné in Species Plantarum erstveröffentlicht.[2] Neben der Nominatform Ophioglossum vulgatum var. vulgatum existiert noch eine Varietät O. vulgatum var. pycnostichum Fernald, die von Áskell Löve und Doris Benta Maria Löve zuerst als eigene Art Ophioglossum pycnostichum beschrieben wurde.
Nächster Verwandter der Gewöhnlichen Natternzunge scheint Ophioglossum pusillum zu sein, das sich aber durch eine ledrige basale Blatthülle und kleinere Sporen unterscheidet.
Exemplare der Gewöhnlichen Natternzunge aus Europa oder Indien haben zwei Kopien des Genoms (2n) auf ihren Sporen und die DNA ist auf 2n = 480 Chromosomen verteilt. In den Appalachen findet sich aber ein Bestand mit besonders großen Sporen, die 2n = circa 1320 Chromosomen aufweisen, dies ist eine der höchsten Chromosomenzahlen im gesamten Pflanzenreich.[1]
Volkstümlich wird die Gewöhnliche Natternzunge „Unseres Herren Spärkraut“ genannt, nach dem Speer, der dem am Kreuz hängenden Jesus in die Seite gestoßen wurde. Auch wird die Art vor allem um Friedberg (Hessen) „Fieberkräutchen“ genannt. Nach einem Brauch wird an Christi Himmelfahrt die Pflanze gepflückt und mit den Worten „Hier ess ich neue Frucht! – Bewahr mich Gott vor Fieber und gelber Sucht!“ gegessen.
Die Gewöhnliche Natternzunge (Ophioglossum vulgatum) ist eine Art der Farne in der Gattung der Natternzungen.
Ophioglossum vulgatum, commonly known as adder's-tongue,[1] southern adders-tongue or adders-tongue fern, is a species of fern in the family Ophioglossaceae.[2]
The adder’s tongue fern is generally believed to have the largest number of chromosomes with 1262, compared to the human’s 46.
It is native to many regions with a wide scattered distribution: throughout temperate through tropical Africa and throughout the temperate Northern Hemisphere in Europe, northeastern North America, temperate Asia, and Eurasia.[2][3]
This small, hard-to-spot plant can occur singly in unimproved pastures, rock crevices and grassy path-sides, but also can occur in colonies of hundreds of plants in sand dunes.
Ophioglossum vulgatum grows from a rhizome base to 10–20 cm tall (rarely to 30 cm). It consists of a two-part frond, separated into a rounded diamond-shaped sheath and narrow spore-bearing spike. The spike has around 10-40 segments on each side.
It reproduces by means of spores.
This species is rare in most European countries. In Ukraine, there were recorded 280 loci: 152 before 1980, after 1980 – 120, as before and after 1980 – 8 locations.[4]
Traditional European folk use of leaves and rhizomes as a poultice for wounds. This remedy was sometimes called the "Green Oil of Charity". A tea made from the leaves was used as a traditional European folk remedy for internal bleeding and vomiting.[5]
Linnaeus described adder's-tongue with the binomial Ophioglossum vulgatum in his Species Plantarum of 1753.[6]
6. [1]
Ophioglossum vulgatum, commonly known as adder's-tongue, southern adders-tongue or adders-tongue fern, is a species of fern in the family Ophioglossaceae.
The adder’s tongue fern is generally believed to have the largest number of chromosomes with 1262, compared to the human’s 46.
La lengua de serpiente (Ophioglossum vulgatum) es un helecho de la familia botánica de las Ophioglossaceae. Se trata de una planta medicinal de interés como vulneraria y astringente. En la Comunidad Valenciana se considera en peligro de extinción.
Se trata de una planta rizomatosa, con un rizoma fibroso y corto, del cual emerge una sola hoja, raramente dos, con dos segmentos. El segmento estéril es oval-lanceolado, con nerviación reticulada; el fértil, opuesto al estéril, posee esporangios dispuestos en forma de espiga, opuestos entre sí. Los esporangios poseen dos valvas que facilitan su apertura. 2n=480, 720.
Crece en casi todo el Hemisferio Norte: norte de América, norte de Asia, Europa y norte de África; también en África del Sur. En la península ibérica se encuentra en los Pirineos, Montes Universales, sierra de Gredos e incluso en las montañas béticas.
La ecología de la especie es propia de terrenos encharcados: prados, herbazales, siempre sobre suelos hidromorfos.
La lengua de serpiente (Ophioglossum vulgatum) es un helecho de la familia botánica de las Ophioglossaceae. Se trata de una planta medicinal de interés como vulneraria y astringente. En la Comunidad Valenciana se considera en peligro de extinción.
Käärmeenkieli eli isokäärmeenkieli (Ophioglossum vulgatum) on pienikokoinen, erikoisenmuotoinen yhtäläisitiöinen saniainen.
Monivuotinen käärmeenkieli kasvaa 5–20 cm korkeaksi. Lyhyestä mutta pitkäjuurisesta maavarresta kasvaa ruodillinen, puolivälistä latvaksi ja itiöpesäkkeistöksi jakautunut kellanvihreä lehti. Lehti on tyvitupellinen, kalju, rasvankiiltoinen ja verkkosuoninen. Lehden lapa on muodoltaan soikea ja ehytlaitainen. Haaraton, tähkämäinen itiöpesäkkeistö on pitkäperäinen, kapean lieriömäinen ja suippokärkinen. Itiöpesäkkeet ovat pallomaisia ja paksuseinäisiä, ja ne sijaitsevat kahtena tiheänä pitkittäisrivinä. Kypsinä itiöpesäkkeet ovat väriltään keltaisia. Suomessa käärmeenkielen itiöt kypsyvät kesä-heinäkuussa. Kasvin alkeisvarsikko on maansisäinen ja mukulamainen.[1]
Käärmeenkieltä tavataan koko Euroopassa aivan pohjoisinta osaa lukuun ottamatta. Lajin ydinalue Euroopassa ulottuu Isosta-Britanniasta ja Ranskasta Keski-Italiaan, Pohjois-Balkanille, Romaniaan, Puolaan ja Fennoskandian keskiosiin. Käärmeenkieltä kasvaa paikoitellen myös Pohjois-Afrikassa, Lähi-idässä, Keski-Aasiassa ja Japanissa. Lajin toinen pääesiintymisalue on Yhdysvaltojen keski- ja itäosissa ja Kaakkois-Kanadassa.[2] Suomessa käärmeenkieltä kasvaa koko rannikkoalueella. Lajista tunnetaan myös muutamia vanhoja havaintoja sisämaasta.[3]
Käärmeenkieli muodostaa usein suuria kasvustoja. Suomessa käärmeenkieli on tyypillinen merenrantaniittyjen ja -kivikoiden laji, joka ei kestä kilpailua muiden kasvien kanssa. Muualla käärmeenkieltä kasvaa myös sisämaassa muun muassa rantapensaikoissa ja järvenlaskupaikoissa. Sisämaassa laji on kalkinsuosija.[1][4] Käärmeenkieli on harvinaistunut niin sisämaan kuin rannikoidenkin kasvupaikoilla niiden umpeenkasvun takia.[2]
Käärmeenkieli eli isokäärmeenkieli (Ophioglossum vulgatum) on pienikokoinen, erikoisenmuotoinen yhtäläisitiöinen saniainen.
Ophioglossum vulgatum, aussi appelée Ophioglosse commun, Ophioglosse vulgaire, Ophioglosse des Alpes, (Nom vernaculaires:) Langue de serpent, ou Herbe sans couture, est une fougère de la famille des Ophioglossaceae. Sa particularité est de posséder une seule fronde entière, stérile, qui engaine une fronde fertile très modifiée. Elle est rare mais ubiquiste, vivant dans la plupart des zones tempérées de l'hémisphère nord.(s) :
L'Ophioglosse commun présente une seule fronde non persistante qui apparaît chaque année à partir d'un rhizome souterrain court et dressé. Cette fronde stérile est ovale, glabre, et elle présente une certaine ressemblance avec une feuille de tulipe. Elle engaine le pétiole de la fronde fertile lors de la croissance de cette dernière[1]. L'ensemble de la plante disparaît rapidement après la libération des spores finement tuberculeuses.
Au cours de la croissance, il se développe une fronde fertile (= "épi"), réduite à son rachis et donc de forme linéaire, qui porte les sporanges. Cet "épi" est beaucoup plus long que la fronde mais ce n'est pas la règle générale (de nombreuses exceptions sont souvent rencontrées dans la nature). Les spores sont libérées entre juin et juillet par anémochorie.
Un épi mesure entre 2 et 4 cm de long, et porte entre 10 et 35 paires de sporanges soudés entre eux[2] ; ces derniers ne sont pas protégés par une indusie. Chaque sporange est de forme globuleuse ; le déhiscence se réalise sans la présence d'un anneau de déhiscence[1].
L'Ophioglosse commun vit sur des sols pauvres, souvent calcaires[3], dans les prairies humides, les fossés, les forêts des bords de rivières. Cette fougère se rencontre souvent sur des sols soumis à d'importantes variations d'humidité. Elle est considérée comme caractéristique de l'association végétale Junco-Molinion (prairie humide, oligotrophe, acide, à Molinia caerulea)[4].
Même si c'est une fougère rare, l'Ophioglosse commun se trouve dans les régions de plaine en Europe, dans les zones tempérées de l'Asie, en Algérie, à Madère et aux Açores, ainsi qu'en Amérique du Nord[5].
Cette fougère est rare et protégée dans de nombreuses régions françaises (Alsace, Haute-Normandie, Provence-Alpes-Côte d'Azur, Limousin, Rhône-Alpes, Bretagne, Lorraine, Picardie, Centre)[5]. Elle est protégée également en Suisse, où, bien que présente dans de nombreuses régions, elle est considérée comme menacée et rare partout[3].
Dans la pharmacopée ancienne, cette fougère avait une réputation de plante vulnéraire. Les frondes stériles étaient utilisées pour fabriquer une pommade contre les blessures[1],[6].
Ophioglossum vulgatum
Ophioglossum vulgatum
Ophioglossum vulgatum, aussi appelée Ophioglosse commun, Ophioglosse vulgaire, Ophioglosse des Alpes, (Nom vernaculaires:) Langue de serpent, ou Herbe sans couture, est une fougère de la famille des Ophioglossaceae. Sa particularité est de posséder une seule fronde entière, stérile, qui engaine une fronde fertile très modifiée. Elle est rare mais ubiquiste, vivant dans la plupart des zones tempérées de l'hémisphère nord.(s) :
L'ofioglosso comune (Ophioglossum vulgatum L., 1753) è una felce appartenente alla famiglia delle Ophioglossaceae[1]. Le Ophioglossaceae sono felci eusporangiate (gli sporangi maturi sono dotati di una parete formata da più strati cellulari e lo sviluppo avviene partendo da più cellule).
Pianta perenne, alta 5 - 30 cm; foglia unica, divisa in un segmento sterile ovato o ellittico, sessile, e in uno fertile con picciolo lungo, portante una spiga semplice dotata di un gran numero di sporangi.
Aprile - Luglio.
Prati umidi fino a 1.500 m di altitudine.
L'ofioglosso comune (Ophioglossum vulgatum L., 1753) è una felce appartenente alla famiglia delle Ophioglossaceae. Le Ophioglossaceae sono felci eusporangiate (gli sporangi maturi sono dotati di una parete formata da più strati cellulari e lo sviluppo avviene partendo da più cellule).
De addertong (Ophioglossum vulgatum) is een kleine varen die behoort tot de addertongfamilie (Ophioglossaceae). In het noorden van Europa is de soort niet algemeen; in Nederland is deze zeldzaam.
De botanische naam Ophioglossum is afgeleid van het Oudgrieks ὄφις, ophis (slang) en γλώσσα, glōssa (tong), wat slaat op de slangentongachtige vorm van de sporenaar. De soortaanduiding vulgatum betekent 'algemeen'.
De plant wordt 5–35 cm lang en heeft een korte rechtopstaande wortelstok, waar geen schubben aan zitten. Elke plant produceert op het groeipunt van de wortelstok slechts één blad per jaar. Dit blad bestaat uit twee componenten, een ovale, bladvormige, 5–20 cm lange trofofoor en, bij oudere planten, een lijnvormige sporofoor of sporenaar aan de voet van de trofofoor. De sporenaar is 4–15 cm lang en meer dan 2 cm breed. De tien tot veertig sporangia zitten aan beide zijden van de aar. De sporen rijpen tussen mei en augustus.
Addertong komt voor in vochtige graslanden, rietvelden, duinvalleien, schraallanden en afgravingen. De plant is ook in bossen te vinden.
De gewone addertong komt over heel Europa, Noord-Amerika en Oost-Azië. Hij is ingeburgerd in Zuid-Australië.
In België en Nederland is hij zeldzaam.
De gewone addertong heeft in Europa twee nauwe verwanten, de azorenaddertong (Ophioglossum azoricum), en Ophioglossum lusitanicum.
De gewone addertong kan van beide andere onderscheiden worden door zijn grootte (tot 35 cm).
In België staat de gewone addertong op de Vlaamse Rode Lijst (planten) als 'Zeldzaam'.
Bronnen, noten en/of referentiesDe addertong (Ophioglossum vulgatum) is een kleine varen die behoort tot de addertongfamilie (Ophioglossaceae). In het noorden van Europa is de soort niet algemeen; in Nederland is deze zeldzaam.
Ormetunge (Ophioglossum vulgatum L.) er en liten bregne i Ormetungefamilien som finnes langs kysten i Norge.
Ormetunge (Ophioglossum vulgatum L.) er en liten bregne i Ormetungefamilien som finnes langs kysten i Norge.
Multimedia w Wikimedia Commons Nasięźrzał pospolity (Ophioglossum vulgatum L.) – gatunek byliny[2] należący do rodziny nasięźrzałowatych (Ophioglossaceae) reprezentującej psylotowe.
Gatunek szeroko rozprzestrzeniony. Występuje w Europie, Azji, Afryce i Ameryce Północnej[3]. Zwarty zasięg gatunku obejmuje w Europie obszar od Wysp Brytyjskich i Francji po południową Skandynawię, Polskę i łuk Karpat, na południu obejmując Bułgarię, Serbię i środkowe Włochy. W rozproszeniu spotykany jest jednak poza tym na całym kontynencie[4]. W Polsce rośnie w rozproszeniu na terenie całego kraju[5].
Pęd nadziemny widoczny jest od czerwca do sierpnia na wilgotnych, śródleśnych polanach, łąkach oraz na glebach wapiennych[2]. Gatunek charakterystyczny łąk trzęślicowych ze związku Molinion caeruleae[8]. Odnotowano występowanie tego gatunku także w lasach grądowych, w miejscach nasłonecznionych (np. po wyrębie drzew, w młodych lasach odradzających się po pożarze oraz lasach w fazie regeneracji)[9].
Liczba chromosomów (w wersji diploidalnej) nasięźrzału pospolitego odnotowana dla roślin występujących w Indiach i Europie wynosi 480, podczas gdy w Ameryce, w rejonie Appalachów, dochodzi ona do 1320[10].
W Polsce jest to gatunek rzadko spotykany. Umieszczony jest na Czerwonej liście roślin i grzybów Polski (2006, 2016)[11][12] w grupie gatunków narażonych na wyginięcie (kategoria zagrożenia VU). Objęty jest ścisłą ochroną gatunkową od 2004 [6][13][14].
Nasięźrzał pospolity (Ophioglossum vulgatum L.) – gatunek byliny należący do rodziny nasięźrzałowatych (Ophioglossaceae) reprezentującej psylotowe.
Ormtunga (Ophioglossum vulgatum L.) är en liten (högst 15 cm) flerårig ormbunke. Den har en kort jordstam varifrån det skjuter upp ovanjordiska blad, delade i två flikar: dels en steril skiva, dels en smal, sporbildande del, som bär sporgömmen tätt radade i båda kanterna. Hos ormtungor är den sporbildande delen hel och smal, till skillnad från hos låsbräknar där den är parflikig. Ovanför den sporbildande delen avslutas den fertila bladfliken med en spets utan sporangier (se bild). Ormtungor och de andra låsbräkenväxterna har äkta rötter men saknar rothår. Rothårens funktion verkar istället fyllas av mykorrhiza. Sporangierna är runda och bara av en sort (låsbräkenväxter är isospora). Gametofyten (den haploida generationen) är underjordisk.[1]
Ormtunga är den enda arten i släktet Ophioglossum som växer vilt i Norden. Den finns framför allt på strandängar och andra fuktiga gräsmarker, gärna på kalkrik mark. Ormtungans huvudutbredning följer Östersjökusten ända upp längs Bottenviken, längs både danska, svenska och finska kusten. I Norge är den mer sällsynt. Den antas ofta vara en relikt på sina inlandslokaler, men kan också vara vindspridd[2].
Det svenska namnet ormtunga beskriver bladens utseende, och de flesta europeiska språk har namn som syftar på samma sak. Det vetenskapliga namnet kommer av grekiskans ophios orm och glossa tunga, vulgatum betyder vanlig[3].
Ormtunga har använts i folkmedicinen på grund av sina blodstillande egenskaper[4].
Lokala namn är:
Wikimedia Commons har media som rör Ormtunga.
Ormtunga (Ophioglossum vulgatum L.) är en liten (högst 15 cm) flerårig ormbunke. Den har en kort jordstam varifrån det skjuter upp ovanjordiska blad, delade i två flikar: dels en steril skiva, dels en smal, sporbildande del, som bär sporgömmen tätt radade i båda kanterna. Hos ormtungor är den sporbildande delen hel och smal, till skillnad från hos låsbräknar där den är parflikig. Ovanför den sporbildande delen avslutas den fertila bladfliken med en spets utan sporangier (se bild). Ormtungor och de andra låsbräkenväxterna har äkta rötter men saknar rothår. Rothårens funktion verkar istället fyllas av mykorrhiza. Sporangierna är runda och bara av en sort (låsbräkenväxter är isospora). Gametofyten (den haploida generationen) är underjordisk.
Вразливий (vulnerable – VU)[2]
Латинська назва вужачки — офіоглосум (походить від слів «офіс» — змія та «глосса» — язик). Дійсно, колосок вгорі на стрілці нагадує язичок вужа. Колись вважали, що цю папороть оберігає цар-вуж, який робить людину щасливою. Цю рослину використовували знахарі. Синонімічні вернакулярні назви рослини такі: ужачка звичайна, без’язичник, погане зілля, тихе зілля, язичник[1].
Рідкісний вид папоротеподібних, релікт пізнього плейстоцену. Рід Ophioglossum та Ophioglossumsporites відомі з покладів валанжину та альбу (131-100 млн. р. т.) території України, зокрема такі види, як Ophioglossum porosum Bolch., O. delectus Bolch. та Ophioglossumsporites multifoveolatum (Dor) M. Voronova. O. vulgatum зустрічається з невеликою часткою, починаючи з кінця періоду останнього зледеніння (AL, DR-3), в лісовій зоні сучасних східних регіонів України. В кліматичних та фітоценотичних умовах протягом вюрму евтрофні, мікротермні види були широко поширені. Проте наразі, у зв'язку зі обмеженою кількістю біотопів та зниженою конкурентоздатністю, ці рослини, серед яких і вужачка, імовірно, обмежені ділянками з оптимальним для них кліматичним чи фітоценотичним режимом. Необхідно відмітити, що серед українських зразків O. vulgatum зустрічалися деякі з рисами Ophioglossum azoricum C. Presl.[2]
Загальне поширення O. vulgatum включає Скандинавію, Центральну, Атлантичну та Східну Європу, Середземномор'я, Кавказ, Урал, Сибір, Середню Азію, Іран, Японію, північно-західну частину Африки, Північну та Південну Америку[2].
В Україні зростає рідко на Закарпатті, Поліссі, Лісостепу й дуже рідко в Степу, гірському Криму[3].
Це невелика рослина (5-20 см заввишки) з коротким косим кореневищем і товстими мичкуватими коренями. Листків 1-2, з нерозчленованими частинами. Стерильна частина листка цілісна, гола, довгаста або ланцетна. Спороносна частина довша за стерильну, подібна до стробіла, несе від 12 до 40 пар спорангіїв. Спорангії розкриваються поперечною щілиною.
Гаметофіти підземні, циліндричні двостатеві, до 6 см завдовжки, сапрофітні, розвиваються дуже повільно (1-20 років). Архегонії та антеридії занурені в тканину гаметофіта. Сперматозоїди мають численні джгутики.
Поширення цього вкрай малопомітного виду в Україні вивчено недостатньо. До 1980 р. вид був виявлений у 152 локалітетах в 21 регіоні. Після 1980 р. відомо тільки 120 локалітетів у 21 регіоні України. При цьому, тільки 8 локалітетів, які існували до 1980 р., підтверджені як існуючі в наш час (після 1980 р.). O. vulgatum представлений популяціями, які складаються з значної кількості спорофітів, що мають спорофори або ні. Окремі спорофіти можуть бути пов’язані між собою горизонтальними столонами, так що компактні скупчення спорофітів можуть являти собою кореневищні клони[2][4].
O. vulgatum зустрічається в широкому спектрі рослинних угруповань. Цей вид приймає участь в угрупованнях Molinio-Arrhenatheretea, Molinieatalia, Molinion, Querco-Fagetea, Dentario-Fagetalia, Dentario quinquefoliae-Fagion sylvaticae, Carpinion betuli, Alnetea glutionsae, Alnetalia glutinosae, Alnion glutinosae. В Україні вужачка може зростати в двох головних біотопах: лучному (перехідному) та лісовому (клімаксному). В межах рівнинної території вужачка може зростати в заплавних тополево-вербових біля-клімаксних лісах. Ця папороть може також зростати на осокових болотах, вздовж країв сфагнових боліт, на заболочених зниженнях на піщаних терасах річок вкритих сосновими насадженнями, у вологих соснових та березових лісах, у днищах ярів та реліктових проток, в межах річкових заплав, в спонтанних гаях, саджених листяних лісах та протиерозійних насадженнях, а також у лісах сформованих інтродуцентами, зокрема Robinia pseudoacacia L. O. vulgatum зустрічається у лісовому поясі Карпат, як в букових лісах, так і на луках з різного ступеню вологості, а також як рідкісний вид на гірських луках Криму. В Україні вужачка також відома з напівприродних біотопів, зокрема з берегів меліоративних каналів, закинутих риборозплідних ставків та старих фруктових садів. Згідно польським даним, цей вид є характерним для угруповань Molinietalia caeruleae – вологих мезотрофних лук, що в певні періоди року заливаються. O. vulgatum вважається видом трав’янистих екосистем, характерним для вологих та оліготрофних угруповань союзу Molinion caeruleae, проте може інколи зустрічатися в більш мезотрофних угрупованнях Agropyro-Rumicon чи Arrhenatherion. У Франції O. vulgatum був знайдений у кількох гігрофільних дубово-ясеневих лісах, які відносилися до союзу Carpinion. O. vulgatum присутній на всіх стадіях лісового сукцесійного циклу, проте найбільш звичайний протягом початкових стадій сукцесії. Для Західної Європи вказується, що O. vulgatum воліє луки і рідше зростає у лісах. Імовірно, це відповідає ситуації в усьому лісовому поясі Європи[2].
Вужачка має складний і тривалий онтогенез, слабку конкурентоспроможність, значну розрідженість в охопленні територій популяціями та часто їх нечисленність. Загрозу можуть являти також тварини, зокрема рослиноїдні копитні та молюски. В умовах Києва спорофіти O. vulgatum, часом, були дуже сильно об’їдені. Сухі сезони також лімітують кількість вегетуючих спорофітів. Проте найбільшу загрозу виду становить без сумнівів антропогенний вплив: руйнування біотопів (включаючи зарезервовані для створення заповідних територій), зміни гідрорежиму (зневоднення) біотопів, надмірний випас, заліснення сухих трав'янистих екосистем, висаджування монокультур сосни з розорюванням вихідного ґрунту та знищенням трав'яного ярусу. Біотопи вужачки в Україні дуже часто застосовуються для приватного будівництва (особливо на заплавних терасах річок). Для вужачкових папоротей показаний також деструктивний ефект вирубки дерев. Щодо впливу палів та сінокосіння даних з території України бракує. Вид зафіксований на сінокісних луках, проте машинне сінокосіння на невеликій відстані від землі може становити для нього загрозу[2].
Деякі автори зазначають, що ефективні методи охорони вужачкових папоротей поки що не відомі. На думку американських дослідників, активні форми охорони вужачкових, зокрема моделювання натурального порушення травостою можуть бути скоріше деструктивними і не ефективними. Зважаючи на це, вони мають застосовуватися лише в тому випадку, коли можна чітко довести їх ефективність та прогнозувати наслідки. O. vulgatum внесено до регіональних Червоних списків Києва, Київської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської (категорія 3 - рідкісний вид), Рівненської, Чернівецької (зникаючий вид з високим ризиком втрати генофонду – critically endangered - CR), Чернігівської, Сумської, Житомирської, Вінницької, Полтавської (категорія ІІ – вразливий вид), Одеської (недостатньо вивчений), Дніпропетровської (категорія 1 - зникаючий вид), Херсонської (категорія ІІІ – рідкісний вид), Луганської (категорія 1 - зникаючий вид) та Харківської областей[2][5][6].
Вид також охороняється на території наступних об'єктів природно-заповідного фонду України: Карпатського та Чорноморського біосферних заповідників, Кримського, Ялтинського гірсько-лісового, Дніпровсько-Орільського заповідників, заповідника «Михайлівська цілина», національних природних парків: «Ужанський», «Прип’ять-Стохід», «Шацький», «Гетьманський», «Ічнянський», «Деснянсько-Старогутський», «Мезинський», «Олешківські піски», «Білобережжя Святослава», «Вижницький», регіональних ландшафтних парків (РЛП): «Нижньоворсклянський», «Міжріченський» та «Кременчуцькі плавні»; заказників загальнодержавного значення: «Урочище Кормин», «Лунківський», «Чорний Діл», «Голицький», «Каморецький», «Замглай», «Кубалач», «Великий каньйон Криму», «Аю-Даг», «Байдарський»; заказників місцевого значення: «Бобровня», «Жуків острів», «Острови Ольжин та Козачий», «Ковалівський яр», «Вишянки» та ботанічної пам'ятки природи місцевого значення «Залютинська».
Даних об’єктів недостатньо для охорони місцезростань виду по всій території країни. У зв’язку з цим, має бути створена низка нових та розширені деякі існуючі об’єкти ПЗФ. Зокрема, необхідно включити дамбу, яка веде на Зміїні острови та гирло річки Рось до Канівського природного заповідника, створити національні парки: «Дніпровські острови» у Києві, «Дніпровський» (включаючи околиці с. Углова Рудня) та «Міжріченський» (на базі існуючого РЛП) в Чернігівській обл., «Подесіння» (з заплавою біля сіл Жукин, Воропаїв та між с. Зазим’я та Пухівка) у Чернігівській та Київській обл., «Сіверсько-Донецький» (включаючи околиці хутора Малиновий) в Луганській області та «Самарський бір» в Дніпропетровській обл. Необхідне розширення національного парку «Олешківські піски» з включенням до його складу урочища Буркутські плавні та створення нових заказників: «Тхоринський» біля с. Бігунь (Оруцький р-н.) та біля с. Барашівка (Житомирський р-н.) у Житомирській обл., «Ставковий яр» в Вишгороді, біля с. Луб’янка (Бородянський р-н.), біля с. Малий Букрин (Миронівський р-н.), у Київській обл., «Святошинські стави» на річці Нивка, «Долобецький-Горбачиха» та «Високий луг» на лівобережній заплаві та «Покал» на правобережній заплаві у Києві, в околицях с. Глибочок та між с. Спаська та с. Ревне, на північно-східному схилі полонини «Заноза» (Сторожинецький р-н.), біля сіл Куликівка, Тернавка (Герцаївський р-н.), в околицях с. Бояни, в балці Гуків (Новоселицький р-н.), біля с. Валя Кузьмина (Глибоцький р-н.), на г. Цецино в Чернівцях, у Чернівецькій обл., біля с. Селець в заплаві р. Рата (Сокальський р-н.), на болоті біля с. Княжий Міст (Мостиський р-н.), біля м. Броди, біля с. Боратин (Бродівський р-н.) у Львівській обл., біля с. Мала Андруга (Кременецький р-н.) у Тернопільській обл., в околицях с. Тур`я Поляна, на полонині Рівна (Перечинський р-н.), на підйомі на гору Анталовецька поляна біля с. Невицьке (Ужгородський р-н.) у Закарпатській обл., біля с. Затишшя (Шацький р-н.), в околицях c. Хотешів (Камінь-Каширський р-н.) у Волинській обл., біля с. Срібне (Радивилівський р-н.) у Рівненській обл., у 58 кварталі Дружбівського л-ва, біля с. Білиця (Ямпільський р-н.) Сумської обл., біля с. Скитьки (Ріпкинський р-н.), біля с. Іванине (Семенівський р-н.) у Чернігівській обл., в урочищі «Новожаново» у Харкові, в заплавному лісі Діївських плавнів та Сугаківському лісі біля селища Кировського у м. Дніпрі, заказник «Пилипцеві озера» (Олешківський р-н.) у Херсонській обл., в околицях с. Руське (Білогірський р-н.) в Криму.
У зв’язку з статусом рослини, яка є рідкісною та скорочує своє поширення по всій Україні, а також внесена до Червоних списків 17 регіонів України, вид має бути включений до Червоної книги України як вразливий (VU). Ця рекомендація співпадає з висновками інших вітчизняних фахівців та відповідає досвіду поруч розташованих європейських держав, таких як Польща, Словаччина чи Чехія, де як і в Україні цей вид поширений по всій території, проте є вразливим до антропогенного впливу. Окрім того відсутність червонокнижного статусу не дозволяє забезпечити охорону місцезростань виду поза об’єктами природно-заповідного фонду, а також включити вид до дослідницьких програм з моніторингу рідкісних видів. Необхідна перевірка місцезнаходжень та налагодження їх моніторингу. Потрібно також вивчити приналежність деяких українських популяцій до виду O. azoricum і, у випадку підтвердження, також взяти цей вид під охорону[2].
Вид занесений до Червоних книг Вірменії, Молдови і Туркменістану, а також регіону (фізико-географічної країни) Східна Фенноскандія.
Наявний деякий досвід культивування виду[2].
Декоративне, лікарське[2].
Це незавершена стаття про Папороті.Ophioglossum vulgatum là một loài dương xỉ trong họ Ophioglossaceae. Loài này được L. mô tả khoa học đầu tiên năm 1753.[1]
Bài viết liên quan đến ngành Dương xỉ này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Ophioglossum vulgatum là một loài dương xỉ trong họ Ophioglossaceae. Loài này được L. mô tả khoa học đầu tiên năm 1753.
В России вид входит во многие Красные книги субъектов Российской Федерации: Белгородская, Брянская, Владимирская[5], Волгоградская, Вологодская, Воронежская, Ивановская, Калининградская, Калужская, Кемеровская, Костромская, Курганская, Курская, Нижегородская, Омская, Пензенская, Ростовская, Рязанская, Смоленская, Томская, Тюменская, Ульяновская, Челябинская и Ярославская области, республики Алтай, Башкортостан, Бурятия, Марий Эл, Тыва, Татарстан, Удмуртия, Чечня и Чувашия, а также Алтайский, Ставропольский, Красноярский края[1].
Растёт на территории нескольких особо охраняемых природных территорий России[6].
Входит в «Список регионально редких растений Луганской области»[7].
Входит в Красные книги либо охраняется решениями облсоветов нескольких областей: Житомирская, Закарпатская, Львовская, Полтавская, Ровенская, Сумская, Харьковская, Черновицкая области[1].
Вид входит в Красные книги республик Армения, Молдова и Туркменистан, а также региона (физико-географической страны) Восточная Фенноскандия[1].
Листья используют при асците, коклюше; аппликации из листьев — при скрофулёзе и как ранозаживляющее[3].
По данным The Plant List, в синонимику вида входят[8]:
В России вид входит во многие Красные книги субъектов Российской Федерации: Белгородская, Брянская, Владимирская, Волгоградская, Вологодская, Воронежская, Ивановская, Калининградская, Калужская, Кемеровская, Костромская, Курганская, Курская, Нижегородская, Омская, Пензенская, Ростовская, Рязанская, Смоленская, Томская, Тюменская, Ульяновская, Челябинская и Ярославская области, республики Алтай, Башкортостан, Бурятия, Марий Эл, Тыва, Татарстан, Удмуртия, Чечня и Чувашия, а также Алтайский, Ставропольский, Красноярский края.
Растёт на территории нескольких особо охраняемых природных территорий России.
На УкраинеВходит в «Список регионально редких растений Луганской области».
Входит в Красные книги либо охраняется решениями облсоветов нескольких областей: Житомирская, Закарпатская, Львовская, Полтавская, Ровенская, Сумская, Харьковская, Черновицкая области.
Иные страныВид входит в Красные книги республик Армения, Молдова и Туркменистан, а также региона (физико-географической страны) Восточная Фенноскандия.
瓶尔小草（学名：Ophioglossum vulgatum），为瓶尔小草科瓶尔小草属下的一个植物种。[1]根肥厚肉質，莖短而直立，葉片單葉全緣肉質，有時葉片上同時著生孢子囊枝，地生型的蕨類，可見於台灣低海拔地區，有時公園中空曠的草地上也可見到。整個葉片湯匙狀一片片挺出地面，因此又俗稱為一葉草，是一種治瘡的中藥材，在公園或學校綠油油的草地上偶見有人彎腰採草藥，他們多半就是在尋覓瓶爾小草。[2]
肉質不分枝的根向四面橫走，在先端發生新植物。[4]
莖短而直立淡黃褐色，幾乎埋於土中不露出地表。[5]
葉柄長4~8 cm，葉片卵形或心形長約8 cm，寬約3 cm，葉片網眼中常有游離小脈(included veinlets)或小網眼(smaller areolae)。[6]
孢子囊枝約20 cm長，末端孢子囊著生處長約2~5 cm，[7]孢子囊半埋於孢子囊枝中，形成穗狀的外觀。[8]
瓶爾小草手繪圖[9]
瓶爾小草屬於瓶爾小草科，此科植物植株肉質狀，可生長於相對乾燥處，但因肉質的組織不具厚壁細胞，生長環境的空氣濕度仍不能過低，因此瓶爾小草雖可生長於空曠草地上，但只可適應土壤濕潤的草地，無法存活於土壤相當乾燥之處。[10]
瓶尔小草（学名：Ophioglossum vulgatum），为瓶尔小草科瓶尔小草属下的一个植物种。根肥厚肉質，莖短而直立，葉片單葉全緣肉質，有時葉片上同時著生孢子囊枝，地生型的蕨類，可見於台灣低海拔地區，有時公園中空曠的草地上也可見到。整個葉片湯匙狀一片片挺出地面，因此又俗稱為一葉草，是一種治瘡的中藥材，在公園或學校綠油油的草地上偶見有人彎腰採草藥，他們多半就是在尋覓瓶爾小草。
