Gymnocephalus cernua és una espècie de peix de la família dels pèrcids i de l'ordre dels perciformes.
Fresa per primera vegada en arribar als 1-3 anys de vida (els mascles un any abans que les femelles). La reproducció té lloc entre els mesos de març i maig fins al juliol al nord de la seva distribució geogràfica en una gran varietat de substrats a fondàries de prop de 3 m o menys i a temperatures per damunt dels 6 °C al nord i de 10 °C al sud. En general, la femella es reprodueix amb diversos mascles i els ous que pon varien de color des del blanc fins al groc, els quals esdevenen adhesius en contacte amb l'aigua i s'adhereixen a les pedres o les plantes. Les femelles poden fresar de manera intermitent i repartir la posta en dos períodes separats per uns 30 dies a l'estiu (els ous de la primera posta són més grossos que els de la segona). Les larves poden tindre o no una etapa larval pelàgica breu, després de la qual canvien a una existència bentònica i solitària. La supervivència de les larves és baixa per sota dels 10 °C de temperatura i per damunt dels 20 °C.[10][11][12][13]
Pot alimentar-se de nit i en aigües tèrboles fent servir la seua línia lateral. Es nodreix de zooplàncton, quironòmids, oligoquets i amfípodes. A les llacunes costaneres i estuaris esdevé pelàgic i menja zooplàncton i peixos.[14][5][12]
És depredat pel lluç de riu (Esox lucius),[15] la perca de riu (Perca fluviatilis), Sander lucioperca, Salmo trutta trutta (a Finlàndia),[16] l'anguila (Anguilla anguilla)[17] (a Estònia) i la lota (Lota lota) (a Finlàndia).[18]
És un peix d'aigua dolça i salabrosa, demersal, potamòdrom[19] i de clima temperat (10 °C-20 °C; 74°N-43°N, 6°W-169°E). Pot tolerar una certa degradació del seu hàbitat.[20][21][22]
Es troba a Europa (les conques dels mars Caspi, Negre, Bàltic[23][24] i del Nord; Gran Bretanya[25] i Escandinàvia fins a la latitud 69°N)[26] i Àsia (les conca del mar d'Aral i la de l'Oceà Àrtic cap a l'est fins a la conca del riu Kolimà).[27] Ha estat introduït a França a l'oest del riu Rin,[28][20][29] el nord d'Itàlia,[30] el nord de la Gran Bretanya, Grècia[31] i la regió dels Grans Llacs de Nord-amèrica[32][33][34][35][36][37][38]). Alguns països han patit impactes ecológics negatius després de la seua introducció.[5][12][39][40][41][42][43][44][45][46][47][48][49][50][51][52][53][54][55]
Gymnocephalus cernua és una espècie de peix de la família dels pèrcids i de l'ordre dels perciformes.
Pysgodyn sy'n byw mewn dŵr croyw ac sy'n perthyn i deulu'r Percidae ydy'r crychyn sy'n enw gwrywaidd; lluosog: crychod (Lladin: Gymnocephalus cernuus; Saesneg: Ruffe).
Mae ei diriogaeth yn cynnwys gogledd Asia, Ewrop ac America ac mae i'w ganfod ar arfordir Cymru.
Ar restr yr Undeb Rhyngwladol dros Gadwraeth Natur (UICN), caiff y rhywogaeth hon ei rhoi yn y dosbarth 'Lleiaf o Bryder' o ran niferoedd, bygythiad a chadwraeth.[1]
Pysgodyn sy'n byw mewn dŵr croyw ac sy'n perthyn i deulu'r Percidae ydy'r crychyn sy'n enw gwrywaidd; lluosog: crychod (Lladin: Gymnocephalus cernuus; Saesneg: Ruffe).
Mae ei diriogaeth yn cynnwys gogledd Asia, Ewrop ac America ac mae i'w ganfod ar arfordir Cymru.
Ar restr yr Undeb Rhyngwladol dros Gadwraeth Natur (UICN), caiff y rhywogaeth hon ei rhoi yn y dosbarth 'Lleiaf o Bryder' o ran niferoedd, bygythiad a chadwraeth.
Ježdík obecný (Gymnocephalus cernuus; L., 1758) je druh ryb z čeledi okounovitých. V tocích plní funkci regulátora stavu bílých ryb a tvoří značnou část potravy dravých ryb.
Gymnocephalus cernua
Ryba menšího vzrůstu. Tělo je protáhlé, z boků mírně zploštělé. Břišní ploutve hned za úrovní prsních. Hřbetní ploutve splývají v jednu. Tělo je zbarveno olivově zeleně až šedozeleně. Na bocích i na ploutvích drobné nepravidelné skvrny. Dorůstá délky až 25 cm a hmotnosti 0,3 kg. Dožívá se věku 11 let.
Obývá především velké, pomalu tekoucí řeky nebo stojaté vody. Vyskytuje se ve velké části Evropy od Francie až k Bílému a Kaspickému moři.
V mládí se živí především planktonem, v dospělosti převažuje bentos, případně rybí potěr.
Ježdík pohlavně dospívá ve věku 2–3 let. Tření probíhá v období od března do května. Samice klade jikry na kameny i vodní rostlinstvo. Jeho plodnost se pohybuje v rozmezí 1 000–10 000 jiker na samici.
Obrázky, zvuky či videa k tématu ježdík obecný ve Wikimedia Commons
Galerie ježdík obecný ve Wikimedia Commons
Ježdík obecný (Gymnocephalus cernuus; L., 1758) je druh ryb z čeledi okounovitých. V tocích plní funkci regulátora stavu bílých ryb a tvoří značnou část potravy dravých ryb.
Der Kaulbarsch (Gymnocephalus cernua) ist ein in mittel- und osteuropäischen Flüssen und der Ostsee verbreiteter Brack- und Süßwasserfisch aus der Familie der Echten Barsche (Percidae).
Er kommt in Europa nördlich der Pyrenäen (in West- und Mittelfrankreich ausgesetzt) und der Alpen in Flüssen, die in die Nordsee, Ostsee, das Weiße Meer, in die Barentssee, in das Schwarze und das Kaspische Meer münden, sowie in Seen im Einzugsgebiet dieser Flüsse vor. Außerdem lebt er in England (nicht in Schottland und Wales) und in Sibirien in Flüssen, die ins nördliche Polarmeer münden (östlich bis Kolyma). Er fehlt auf dem Balkan südlich der Donau und in Westnorwegen, ist aber auch im Brackwasser der Ostsee zu Hause. In die nordamerikanischen Großen Seen wurde der Kaulbarsch vom Menschen eingeführt.[1]
Der Kaulbarsch erreicht für gewöhnlich eine Länge von 12 bis 15 cm, die Maximallänge liegt bei 25 cm, das Maximalgewicht bei 400 g. Sein Körper ist etwas hochrückig, die Körperhöhe beträgt 24 bis 27 % der Standardlänge, und mit Kammschuppen bedeckt. Die Maulspalte ist so lang wie der Durchmesser der Augen oder etwas kürzer. Der Kiemendeckel trägt einen langen, kräftigen Stachel, der Vorkiemendeckel mehrere kurze Stacheln. An der Unterseite des Kopfes befinden sich flache runde Schleimguben, die zusätzlich zum Seitenlinienorgan Bewegungsreize wahrnehmen können. Im Unterschied zum Flussbarsch (Perca fluviatilis) ist beim Kaulbarsch die Rückenflosse ungeteilt. Die Anzahl der Wirbel liegt bei 35 bis 36. Kaulbarsche sind von olivbräunlicher bis graugrüner Farbe und mit dunklen unregelmäßigen Flecken bedeckt, die Flanken sind gelblich. Die Brust schimmert rötlich, die Bauchseite ist weißlich oder hellgrün.
Der Kaulbarsch bewohnt in kleinen Gruppen nährstoffreiche, stehende oder langsam fließende Gewässer, vor allem Regionen mit sandigem Grund, und ist recht unempfindlich gegenüber Wasserverschmutzung. Am häufigsten ist er in den Mündungen der großen Flüsse und in brackigen Küstenregionen mit einem Salzgehalt bis 12 ‰. Wenn er mit dem Flussbarsch zusammen vorkommt, bevorzugt der Kaulbarsch tiefere Wasserschichten. Er ernährt sich von Zooplankton, Zuckmückenlarven, Würmern, Flohkrebsen und Fischlaich sowie Fischbrut. Er kann dank seines gut entwickelten Seitenliniensystems auch bei Dunkelheit jagen. Kaulbarsche laichen von März bis Mai. Je nach Größe der Weibchen werden 50.000 bis 100.000 gelblichweiße Eier in gallertartigen Schnüren oder Klumpen auf Steinen, seltener an Wasserpflanzen abgelegt. Die Larven schlüpfen nach 8 bis 12 Tagen. Weibchen werden zehn Jahre alt, Männchen sieben.
Linné beschrieb die Art (nach Artedi) als Perca cernua, Bloch errichtete die Gattung Acerina, die aber jünger als Gymnocephalus (griechisch „Nacktkopf“) ist. Das Art-Epitheton cernuus (lateinisch) bedeutet „kopfüber, Purzelbäume schlagend, tanzend“. Kottelat und Freyhof argumentieren, cernua sei als Substantiv zu nehmen – es bedeutet hier „Barsch, der viel kopfüber gründelt“, daher Gymnocephalus cernua.[2]
Der Kaulbarsch (Gymnocephalus cernua) ist ein in mittel- und osteuropäischen Flüssen und der Ostsee verbreiteter Brack- und Süßwasserfisch aus der Familie der Echten Barsche (Percidae).
Èn odjî (on dit eto on lodjî, on rodjî, èn ôrlodjî), c' est on pexhon des doûcès aiwes d' Urope et d' Azeye. Avou ça ki : il a stî rmetou dins les lexhes d' Amerike bijhrece, et-z î divni ene evayixhante indje.
No d' l' indje e sincieus latén : Gymnocephalus cernuus
C' est on pexhon 25 cm long, ki n' peze nén dpus ki 400 grames.
Il a des naivuron dosreces come des spenes.
Les spenes so s' dos el fwaiynut rshonner a Odjî l' Daenwès, on persounaedje des marionetes lidjwesses avou on grand casse a ponte. Did la si mwaisse no (l' odjî). Pu, pa atroclaedje di l' årtike, on l' a lomé «lodjî», pa forcoridjaedje L => R, «rodjî», pu pa rcomprindaedje des deus di dvant, «ôrlodjî».
Vike dins les vivîs et les coetès rivires.
I s' tént voltî å fond d' l' aiwe (disk' a 25 metes fond), aprume sol såvlon ou l' graevî.
I s' pout nouri del nute di plancton-biesses, d' halenes di picrons, et des ôtès ptitès biesses.
El Walonreye, i froye e moes d' avri et d' may. I pond des djaenåsses oûs, so les rotches, dilé l' boird di l' aiwe, la k' c' est nén si parfond.
Li grevî n' sieve a rén po les pexheus. Po s' amuzer, i plantè cobén on bouchon dins les spenes k' il a sol dos. Insi, i n' pout pus s' refoncî dins l' aiwe, et tourniker sol toele di l' aiwe.[1]
Èn odjî (on dit eto on lodjî, on rodjî, èn ôrlodjî), c' est on pexhon des doûcès aiwes d' Urope et d' Azeye. Avou ça ki : il a stî rmetou dins les lexhes d' Amerike bijhrece, et-z î divni ene evayixhante indje.
No d' l' indje e sincieus latén : Gymnocephalus cernuus
Da Pfoffmlaus, aa Rotborsch oda Kaulbarsch is a Brack- und Siasswossa-Fisch. Ea kimmt in Mittl- und Osteiropa in Flissn und in da Ostsee vor. Sei lateinischa Nama is Gymnocephalus cernuus.[1]
Da Pfoffmlaus, aa Rotborsch oda Kaulbarsch is a Brack- und Siasswossa-Fisch. Ea kimmt in Mittl- und Osteiropa in Flissn und in da Ostsee vor. Sei lateinischa Nama is Gymnocephalus cernuus.
De poask as snotterpoask (Gymnocephalus cernuus) is in swietwetterfisk dy't lânseigen is yn rûchwei de noardlike helte fan Jeropa (wêrûnder de Benelúks) en noardwestlik Sibearje. Hy komt as eksoat ek foar yn 'e Grutte Marren fan Noard-Amearika, dêr't er de lânseigen fauna grutte skea tabrocht hat. De poask heart ta de famylje fan de bearzen.
De poask wurdt oant 25 sm lang.
De poask komt algemien foar yn iepen wetter. Yn de paaitiid yn april-juny foarmje de poask grutte iezings. Se ridzje yn ûndjip wetter op wetterplanten, stiennen en obstakels. De poask is neist de foarn it wichtichste fretten foar de ielguos.
Yn de 18e iuw waard it stjerrebyld ‘Fisken’ yn it Frysk wol ‘Piter Poasken’ neamd. In poask is in slimerich fiskje. Wy kenne hjoed-de-dei noch de útdrukking ‘sa ferkâlden as in poask’. En fan ien dy’t net sa grut fan stal is, kin men sizze: It is mar sa’n poask.
De poask as snotterpoask (Gymnocephalus cernuus) is in swietwetterfisk dy't lânseigen is yn rûchwei de noardlike helte fan Jeropa (wêrûnder de Benelúks) en noardwestlik Sibearje. Hy komt as eksoat ek foar yn 'e Grutte Marren fan Noard-Amearika, dêr't er de lânseigen fauna grutte skea tabrocht hat. De poask heart ta de famylje fan de bearzen.
Pūkis (aukštaitėškā: pūgžlys, pužas, dzūkėškā: ežgė, Panemoniūs: pūkys, luotīnėškā: Gymnocephalus cernuus, onglėškā: Ruffe, vuokīškā: Kaulbarsch) īr žovės, katra prėgol ešerėniu žovū (Percidae) šeimā.
Pūkis tonkiausē būn lėgė 15 cm ėlgoma, retiau būn lėgė 25 cm. Vėršotėnė kūna posė īr žalsvā pilkuos spalvuos, ėšrašīta vairaus dėdloma tomsiuom diemiem. Nogaras peleks prėikėnie posie tor kėitos dīglios, žabtu dongtalė galėnis šmuots īr so dantalēs.
Lietovuo pūkis tonkos īr. Jiediō nie tėnkams.
Кăртăш (лат. Gymnocephalus cernuus) — уланкăсен йышне кĕрекен пулă. Кĕлетки 20 сантиметртан иртмест, нумай чух 8-12 сантиметр вăрăмăш пулать. Йывăрăшĕ 150 грамран ытла пулмасть.
Кăртăш 10 çул таран пурăнма пултарать. Кирек мĕнле шывра та тĕл пулать, çапах та сивĕ çăлкуçлă шывсене кăмăлларах парать. Хĕвел çуттине тухмасть, сулхăн тĕлте апатланать. Кăртăш нумай çĕрте ытти пулăсем япăх ĕрчеççĕ, мĕншĕн тесен вăл кĕлеткине кура мар нумай çиет, нимле чĕрĕ апат та тиркемест.
Çу уйăхĕн вĕçĕнче вăлча сапма тытăнать. Вăлчара 65 пин тĕвĕ таран пулать.
Ку пулă вырăнтан вырăна куçса çӳремест, хĕл енне кăна тарăнрах вырăна кайса вырнаçать. Кăртăш вăлча сапнă хыççăн лайăх туртать. Кайран вара кăртăша каçсерен тытма аван. Ку пулă уйрăмах хĕрлĕ ăман патне пырать. Вăлта йĕппи çине çаклансан вĕçерĕнсе кайни сайра пулать.
Кăртăш (лат. Gymnocephalus cernuus) — уланкăсен йышне кĕрекен пулă. Кĕлетки 20 сантиметртан иртмест, нумай чух 8-12 сантиметр вăрăмăш пулать. Йывăрăшĕ 150 грамран ытла пулмасть.
Шыртлака — каты канатлы, бик кылчыклы алабугага охшаган лайлалы, чәнечкеле зур булмаган балык.
Кайбер якларда кыртыш дип тә атала.
Шыртлака — каты канатлы, бик кылчыклы алабугага охшаган лайлалы, чәнечкеле зур булмаган балык.
Кайбер якларда кыртыш дип тә атала.
The Eurasian ruffe (Gymnocephalus cernua), also known as ruffe or pope, is a freshwater fish found in temperate regions of Europe and northern Asia.[2] It has been introduced into the Great Lakes of North America, reportedly with unfortunate results, as it is invasive and is reproducing faster than other species. Its common names are ambiguous – "ruffe" may refer to any local member of its genus Gymnocephalus, which as a whole is native to Eurasia.[3]
The ruffe's colors and markings are similar to those of the walleye, an olive-brown to golden-brown color on its back, paler on the sides with yellowish white undersides. The ruffe can reach up to 25 cm (9.8 in) in length, but is usually around half that size.[2] It is a very aggressive fish for its size. The ruffe also has a large, spiny dorsal fin which is likely distasteful to its predators. It also has two fins on top, the front fin has hard and sharp spines, the back fin has soft spines called rays. The most obvious features to recognize a ruffe are the ruffe's large, continuous dorsal fin and its slightly downturned mouth.
The species occurs in the basins of the Caspian, Black, Aral, Baltic and North Sea, and is also found in Great Britain, parts of Scandinavia[4] and some regions of the Arctic Ocean basin eastward to the drainage of the Kolyma. It has been introduced to parts of Western Europe (France, northern Italy) and Greece, as well as to the North American Great Lakes.[1]
In Eurasia, the ruffe diet mainly consists of zoobenthos: chironomids,[5] small aquatic bugs and larvae,[6] which are all found in the benthic zone of the water column. As far as researchers have been able to learn, it has kept the same diet in its transfer to the Great Lakes. [7]
The ruffe has the capacity to reproduce at an extremely high rate. A ruffe usually matures in two to three years, but a ruffe that lives in warmer waters has the ability to reproduce in the first year of life. A single female has the potential to lay from 130,000 to 200,000 eggs annually. Ruffe will leave the deep dark water where they prefer and journey to warmer shallow water for spawning. The primary spawning season for the ruffe occurs from the middle of April through approximately June.[8]
Life for the Eurasian ruffe, starts as an egg, like other fish. Egg sizes typically range from 0.34 to 1.3 mm (0.013 to 0.051 in) in diameter, depending on the size of the female.[8] If the same female has a second batch in the same season, the eggs will be smaller than the first batch. The size of the second batch of eggs is about 0.36 to 0.47 mm (0.014 to 0.019 in), while the first batch of eggs goes from 0.90 to 1.213 mm (0.0354 to 0.0478 in) in size. If the female lays twice in one season, there is usually one in late winter/early spring and one in late summer. Hatching occurs in 5–12 days in temperatures of 10–15 °C (50–59 °F). The next stage in life is the embryonic/juvenile stage. Embryos that are freshly hatched are between 3.5 and 4.4 mm (0.14 and 0.17 in) in size. These embryos are sedentary for 3–7 days, and in that time grow to about 4.5 to 5.0 mm (0.18 to 0.20 in) in length. One week after the hatching, the young ruffe start to swim and feed actively; they do not form schools at this age.
From here, the ruffe gradually mature until they are 2–3 years old, when they reach full maturity. At full length, the adult ruffe is usually around 20 cm (7.9 in), and a maximum of 29 cm (11 in) Growth usually occurs more when the ruffe is in clear, brackish waters. Generally, female and male ruffe do not live longer than 7 to 11 years.
The introduction of the ruffe seems to be causing much damage to Lake Superior. This fish's invasion of the lake has not only caused problems with space, but competing with other fish for food supply. The ruffe has similar eating habits, but an accelerated reproduction rate compared to other similar fish. Therefore, having more ruffe in the water leads to less food for other fish. This fish is unique in its ability to adapt in many habitats and temperatures, resulting in success despite such factors as climate change or other biological changes. The ruffe also has an exceptional ability to detect water vibrations through organs called neuromasts. This trait both aids the ruffe in finding food and gives the ruffe an edge in avoiding predators. These develop into more advanced and sensitive organs as the fish matures; of note, the perch's neuromasts weaken as it matures. The ruffe has the potential to overtake many other fish species, and consequently damage the Great Lakes' ecosystem. Without concerted intervention, the ruffe have the potential to ruin Lake Superior.[9]
The ruffe is the first invasive species to have been classified as a nuisance by the Non-indigenous Aquatic Nuisance Prevention and Control Program. Along with it being the most populous fish in the St. Louis river basin, it has disrupted ecosystems all across the Great Lakes. The invasion was first noticed in the 1980s by the DNR. They suggest that the fish was introduced to the lake via ballast water that was dumped into the Duluth, Minnesota, harbor by anchored freight ships. Ever since the ruffe were detected, studies have shown that the ruffe and the yellow perch are closely related and are quickly becoming rivals. The ruffe and perch are competing in numbers and are also competing for food; this is a match that the ruffe are winning.
Ever since the ruffe was introduced into the Great Lakes system, scientists and fishery managers have been searching for the right way to get rid of them. In the beginning, the main method of control was to increase the Walleye and Northern Pike populations, because they are natural predators of the ruffe.
Other methods that have been considered are poison and chemical control. If a large school of ruffe is found, they can be poisoned. If some survive, however, they will rapidly reproduce. Chemicals can be targeted to act on specific species of fish. The chemical lampricide TFM kills ruffe, but leaves other fish unharmed.
As long as a couple of the fish survive, they can move and repopulate. The problem will increase if the ruffe invade southern river systems. The use of pheromones is being investigated as a control. After extensive studies, scientists discovered that the ruffe can be repelled by their own alarm pheromone. When injured, a ruffe will release this pheromone into the water to warn other ruffe to stay away.
Scientists have concluded three things:
Ruffe were first discovered in Loch Lomond, Scotland, in 1982, probably introduced as live bait by pike anglers. It is now abundant throughout the Loch. There are concerns about the effect of the huge ruffe population on the endemic whitefish population known as powan (Coregonus lavaretus) as ruffe prey on their eggs. Ruffe became the principal food item for the three main fish predators found in the area: the great cormorant, grey heron and northern pike.[10]
The Eurasian ruffe (Gymnocephalus cernua), also known as ruffe or pope, is a freshwater fish found in temperate regions of Europe and northern Asia. It has been introduced into the Great Lakes of North America, reportedly with unfortunate results, as it is invasive and is reproducing faster than other species. Its common names are ambiguous – "ruffe" may refer to any local member of its genus Gymnocephalus, which as a whole is native to Eurasia.
La acerina (Gymnocephalus cernuus) es una especie de pez perciforme de la familia de los pércidos[2][3] de agua dulce que habita en regiones templadas de Europa y norte de Asia.[4] Ha sido introducido por el ser humano en la zona de los grandes Lagos, en Estados Unidos, sin que haya llegado a establecerse como especie invasora.
Mide alrededor de 25 cm de largo, y vive en las aguas profundas de los lagos, en zonas de aguas tranquilas, o en las márgenes de arroyos prefiriendo los suelos arenosos o de grava. Se alimenta principalmente de invertebrados, aunque también de pequeños peces.[4] Las hembras llegan a vivir 10 años, mientras que los machos solo alcanzan los 7.[1]
Fue descrita por Carlos Linneo en 1758 en la décima edición de su Systema naturæ incluyéndola en el género Perca con el nombre de Perca cernua.[2]
La acerina (Gymnocephalus cernuus) es una especie de pez perciforme de la familia de los pércidos de agua dulce que habita en regiones templadas de Europa y norte de Asia. Ha sido introducido por el ser humano en la zona de los grandes Lagos, en Estados Unidos, sin que haya llegado a establecerse como especie invasora.
See artikkel räägib liigist; perekonna kohta vaata artiklit Kiisk (perekond). Kiisk (Acerina cernua või Gymnocephalus cernuus) on ahvenlaste sugukonda kiisa perekonda kuuluv väike röövkala.
Kiisk elab Ida-Euroopas ja Põhja-Aasias, lääne suunas kuni Prantsusmaani. Vahemere maades ja Kaukaasias ta puudub, samuti Amuuri jõgikonnas.[1]
Kiisk elab jõgedes ja järvedes. Mageda vee tõttu saab ta elada ka Soome lahes. Põhjapoolseid kiire vooluga jõgesid ta väldib.[1]
Kiisa selg on hallikasroheline mustade tähnidega. Küljed on kollakad, kõht valkjas. Selja- ja sabauimel on mustad täpid. Kiisa värvus sõltub elukohast: liivase põhjaga kohtades on ta heledam kui mudase põhjaga kohtades.[1]
Kiisa silmad on suured ja pungis. Need on määrdunudlillaka ja mõnikord isegi sinaka vikerkestaga.[1]
Kiisal, nagu teistelgi sama perekonna liikidel, on seljauime kõva- ja pehmekiirtega osad liitunud. Peas asuvad suured küljejoonekanalite õõnsused. Hambad lõugadel on harjasetaolised.[1]
Kiisk võib kasvada 300 g raskuseks ja 25 cm pikkuseks. Kuid nii suured isendid on harukordsed. Tavaline pikkus on 10–15 cm ja kaal 20–60 g. Suuri isendeid esineb Siberi jõgedes ja Uurali järvedes.[1]
Kiisk sööb palju. Ühekorraga võib ta 1 kg kehakaalu kohta 14,4 g toitu, seega 6 korda rohkem kui latikas. Kiisk on ablas ja toitub aasta ringi. Samas elavate töönduskaladele, eriti latikale mõjub kiisk kahjulikult. Lisaks sööb kiisk innukalt teiste liikide marja.[1]
Levila lõunaosas hakkab kiisk kudema juba aprillis, aga Moskva oblastis mai teisest poolest juuli esimese pooleni. Marjatera läbimõõt on umbes 1 mm ja selles on suur õlitilk. Emane koeb mitu portsjonit marja. 8–10 cm pikkused kiisad koevad 4–6 tuhat marjatera, aga 15–18 cm pikkused kuni 100 tuhat.[1]
Koorumise järel sööb kiisapoeg zooplanktonit, aga läheb kiiresti üle toitumisele bentosest. Eriti aktiivne on ta öösiti, kui ta liigub madalamatesse kohtadesse. Öösel sööb kiisk eriti palju.[1]
Kiisk saab suguküpseks vara. Ta koeb juba 2-aastaselt. Varane suguküpsus ja suur viljakus tagavad tema arvukuse kiire suurenemise.[1]
Moskva-lähedastes veehoidlates on vanimad kiisad 7–8 aastat vanad, aga Soome lahes elab ta kuni 10 aastat vanaks.[1]
Looduslikes elupaikades on kiisku raske jälgida, sellepärast tehti järgmine katse. Kümmekond kiiska pandi suurde akvaariumi, mille ühes nurgas oli varjend. Akvaariumis oli teisigi kalu. Kiisad ujusid kiiresti akvaariumi nurkadesse laiali, sealhulgas peitsid paar tükki neist end varjendisse. Viimaste vahel algas peatselt võitlus varjendi valdamise pärast. Nad ajasid üksteist sellest välja, lüües vastast ninamikuga, rapsides tema uimi ja rebides soomuseid. Peatselt ühinesid teisedki kiisad kodusõjaga ja aeg-ajalt olid nad kõik korraga varjendis. Võitlus kestis mitu päeva. Lõpuks suutis üks kiiskadest kõik ülejäänud välja ajada. Teised hoidusid akvaariumi nurkadesse ja surid varsti. Ainus alles jäänud kiisk ei käinud varjendist peaaegu üldse väljas, üksnes toitumiseks tegi ta hetkelisi sööste väljapoole. Kuid teiste kalade vastu ei ilmutanud kiisk vaenulikkust. Akvaariumis elanud ahven ronis tema juurde varjendisse ja nad veetsid terveid ööpäevi rahulikult külg külje kõrval. Teistele akvaariumis olnud kaladele (mudamaimule, lepamaimule ja nurule) ei pööranud ta tähelepanu. Aga siis, kui saabus kevad, hakkas kiisk teistegi liikide vastu agressiivseks muutuma. Kui anti toitu, sööstis ta, uimed laiali, varjendist välja, tõrjus kõrvale kõik teised kalad ja hoidis neid eemale, kuni endal kõht täis. Võib-olla ajab kiisk ka looduses teisi kalu toitumiskohtadest minema. Kalapüügi praktikast on teada, et kiisarikastes vetes ei ole peale ahvena teisi kalaliike.[1]
Kuigi kiisa liha on maitsev, ei kasutata teda oma väiksuse ja paljude teravate luude tõttu eriti toiduks.
Kiisk ei ole töönduskala. Sellepärast on tema arvukuse suurenemine veekogudes ebasoovitatav. Kiisa arvukuse piiramiseks tuleb veekogusse lasta temast toituvaid röövkalu, eeskätt koha. Koelmutel tuleb kiisku intensiivselt püüda.[1]
Kiisk (Acerina cernua või Gymnocephalus cernuus) on ahvenlaste sugukonda kiisa perekonda kuuluv väike röövkala.
Kiisk elab Ida-Euroopas ja Põhja-Aasias, lääne suunas kuni Prantsusmaani. Vahemere maades ja Kaukaasias ta puudub, samuti Amuuri jõgikonnas.
Kiisk elab jõgedes ja järvedes. Mageda vee tõttu saab ta elada ka Soome lahes. Põhjapoolseid kiire vooluga jõgesid ta väldib.
Kiisa selg on hallikasroheline mustade tähnidega. Küljed on kollakad, kõht valkjas. Selja- ja sabauimel on mustad täpid. Kiisa värvus sõltub elukohast: liivase põhjaga kohtades on ta heledam kui mudase põhjaga kohtades.
Kiisa silmad on suured ja pungis. Need on määrdunudlillaka ja mõnikord isegi sinaka vikerkestaga.
Kiisal, nagu teistelgi sama perekonna liikidel, on seljauime kõva- ja pehmekiirtega osad liitunud. Peas asuvad suured küljejoonekanalite õõnsused. Hambad lõugadel on harjasetaolised.
Kiisk võib kasvada 300 g raskuseks ja 25 cm pikkuseks. Kuid nii suured isendid on harukordsed. Tavaline pikkus on 10–15 cm ja kaal 20–60 g. Suuri isendeid esineb Siberi jõgedes ja Uurali järvedes.
Kiisk sööb palju. Ühekorraga võib ta 1 kg kehakaalu kohta 14,4 g toitu, seega 6 korda rohkem kui latikas. Kiisk on ablas ja toitub aasta ringi. Samas elavate töönduskaladele, eriti latikale mõjub kiisk kahjulikult. Lisaks sööb kiisk innukalt teiste liikide marja.
Levila lõunaosas hakkab kiisk kudema juba aprillis, aga Moskva oblastis mai teisest poolest juuli esimese pooleni. Marjatera läbimõõt on umbes 1 mm ja selles on suur õlitilk. Emane koeb mitu portsjonit marja. 8–10 cm pikkused kiisad koevad 4–6 tuhat marjatera, aga 15–18 cm pikkused kuni 100 tuhat.
Koorumise järel sööb kiisapoeg zooplanktonit, aga läheb kiiresti üle toitumisele bentosest. Eriti aktiivne on ta öösiti, kui ta liigub madalamatesse kohtadesse. Öösel sööb kiisk eriti palju.
Kiisk saab suguküpseks vara. Ta koeb juba 2-aastaselt. Varane suguküpsus ja suur viljakus tagavad tema arvukuse kiire suurenemise.
Moskva-lähedastes veehoidlates on vanimad kiisad 7–8 aastat vanad, aga Soome lahes elab ta kuni 10 aastat vanaks.
Looduslikes elupaikades on kiisku raske jälgida, sellepärast tehti järgmine katse. Kümmekond kiiska pandi suurde akvaariumi, mille ühes nurgas oli varjend. Akvaariumis oli teisigi kalu. Kiisad ujusid kiiresti akvaariumi nurkadesse laiali, sealhulgas peitsid paar tükki neist end varjendisse. Viimaste vahel algas peatselt võitlus varjendi valdamise pärast. Nad ajasid üksteist sellest välja, lüües vastast ninamikuga, rapsides tema uimi ja rebides soomuseid. Peatselt ühinesid teisedki kiisad kodusõjaga ja aeg-ajalt olid nad kõik korraga varjendis. Võitlus kestis mitu päeva. Lõpuks suutis üks kiiskadest kõik ülejäänud välja ajada. Teised hoidusid akvaariumi nurkadesse ja surid varsti. Ainus alles jäänud kiisk ei käinud varjendist peaaegu üldse väljas, üksnes toitumiseks tegi ta hetkelisi sööste väljapoole. Kuid teiste kalade vastu ei ilmutanud kiisk vaenulikkust. Akvaariumis elanud ahven ronis tema juurde varjendisse ja nad veetsid terveid ööpäevi rahulikult külg külje kõrval. Teistele akvaariumis olnud kaladele (mudamaimule, lepamaimule ja nurule) ei pööranud ta tähelepanu. Aga siis, kui saabus kevad, hakkas kiisk teistegi liikide vastu agressiivseks muutuma. Kui anti toitu, sööstis ta, uimed laiali, varjendist välja, tõrjus kõrvale kõik teised kalad ja hoidis neid eemale, kuni endal kõht täis. Võib-olla ajab kiisk ka looduses teisi kalu toitumiskohtadest minema. Kalapüügi praktikast on teada, et kiisarikastes vetes ei ole peale ahvena teisi kalaliike.
Kuigi kiisa liha on maitsev, ei kasutata teda oma väiksuse ja paljude teravate luude tõttu eriti toiduks.
Kiisk ei ole töönduskala. Sellepärast on tema arvukuse suurenemine veekogudes ebasoovitatav. Kiisa arvukuse piiramiseks tuleb veekogusse lasta temast toituvaid röövkalu, eeskätt koha. Koelmutel tuleb kiisku intensiivselt püüda.
Gymnocephalus cernua Gymnocephalus generoko animalia da. Arrainen barruko Percidae familian sailkatzen da.
Gymnocephalus cernua Gymnocephalus generoko animalia da. Arrainen barruko Percidae familian sailkatzen da.
Kiiski (Gymnocephalus cernua, ent. Gymnocephalus cernuus) on pieni, pohjalla viihtyvä kala. Kiiski syö pääasiassa surviaissääsken toukkia, mutta myös vesikirput, hankajalkaiset ja kalan mäti kelpaavat. Täysikasvuiset kiisket syövät myös kalanpoikasia. Täysikasvuinen kiiski on kooltaan 7-15 cm, harvoin kookkaampi[2]. Painoa aikuisella kiiskellä on 10 grammasta parhaimmillaan jopa 300 grammaan, joskin tiettävästi suurin Suomesta saatu kiiski on painanut vain 285 grammaa[3]. Kiisken hyviä tuntomerkkejä ovat yhteen kasvaneet selkäevät, tylppä kuono, suuret silmät ja evien pienet pisteet.
Kiisken piikeistä huolimatta petokalat saalistavat sitä. Kiiski soveltuu hyvin syöttikalaksi mateen pyynnissä.
Kiiski lukeutuu samaan ahvenkalojen heimoon kotoisten ahvenen ja kuhan kanssa. Kiisken etummaisessa, piikikkäässä selkäevässä ei ole selvästi erottuvaa mustaa täplää kuten ahvenella. Kiiski viihtyy pohjalla. Kiisken pää on litistynyt. Pään alapuolella on liman täyttämiä kuoppia. Silmät ovat suuret ja sijaitsevat pään selkäpuolella lähellä toisiaan. Kiisken selkäevät ovat kasvaneet yhteen, mutta erottuvat selvästi toisistaan. Ruumiin muoto kaikilla kalalajeilla on perusteiltaan sama, mutta elintavat poikkeavat runsaasti toisistaan. Väriltään kala on selän ja kylkien puolelta vihreä tai hieman ruskea, vatsa on vaaleanharmaa. Kiiski on parvikala ja kiiskiä löytyy melkein koko Suomesta.
Kiisket nousevat kudulle huhti–toukokuussa jäiden lähdön jälkeen. Kutualueet sijaitsevat suhteellisen matalassa.
Kiiskellä ei ole pienen kokonsa vuoksi merkitystä ruokakalana, vaikka sen makua on verrattu jopa kuhaan. Venäläisten mielestä kiiskiliemi on kalakeittojen aatelia. Muualla kiisken käyttö ruokakalana on vähäistä. Kiiskikeitto ei kuitenkaan ole täysin vieras ruoka suomalaisillekaan ja mädin makua pidetään hyvänä. Lientä voidaan käyttää kastikepohjana myös muissa kalaruoissa.
Kansansadussa kiiski on järven pieni kuningas, kenties kruunua muistuttavan selkäevänsä takia. Sanonta ”vastarannan kiiski” tarkoittaa henkilöä, joka innokkaasti vastustaa toisten ihmisten ehdotuksia ja mielipiteitä.
Kiiski (Gymnocephalus cernua, ent. Gymnocephalus cernuus) on pieni, pohjalla viihtyvä kala. Kiiski syö pääasiassa surviaissääsken toukkia, mutta myös vesikirput, hankajalkaiset ja kalan mäti kelpaavat. Täysikasvuiset kiisket syövät myös kalanpoikasia. Täysikasvuinen kiiski on kooltaan 7-15 cm, harvoin kookkaampi. Painoa aikuisella kiiskellä on 10 grammasta parhaimmillaan jopa 300 grammaan, joskin tiettävästi suurin Suomesta saatu kiiski on painanut vain 285 grammaa. Kiisken hyviä tuntomerkkejä ovat yhteen kasvaneet selkäevät, tylppä kuono, suuret silmät ja evien pienet pisteet.
Kiisken piikeistä huolimatta petokalat saalistavat sitä. Kiiski soveltuu hyvin syöttikalaksi mateen pyynnissä.
Kiiski lukeutuu samaan ahvenkalojen heimoon kotoisten ahvenen ja kuhan kanssa. Kiisken etummaisessa, piikikkäässä selkäevässä ei ole selvästi erottuvaa mustaa täplää kuten ahvenella. Kiiski viihtyy pohjalla. Kiisken pää on litistynyt. Pään alapuolella on liman täyttämiä kuoppia. Silmät ovat suuret ja sijaitsevat pään selkäpuolella lähellä toisiaan. Kiisken selkäevät ovat kasvaneet yhteen, mutta erottuvat selvästi toisistaan. Ruumiin muoto kaikilla kalalajeilla on perusteiltaan sama, mutta elintavat poikkeavat runsaasti toisistaan. Väriltään kala on selän ja kylkien puolelta vihreä tai hieman ruskea, vatsa on vaaleanharmaa. Kiiski on parvikala ja kiiskiä löytyy melkein koko Suomesta.
Kiisket nousevat kudulle huhti–toukokuussa jäiden lähdön jälkeen. Kutualueet sijaitsevat suhteellisen matalassa.
Kiiskellä ei ole pienen kokonsa vuoksi merkitystä ruokakalana, vaikka sen makua on verrattu jopa kuhaan. Venäläisten mielestä kiiskiliemi on kalakeittojen aatelia. Muualla kiisken käyttö ruokakalana on vähäistä. Kiiskikeitto ei kuitenkaan ole täysin vieras ruoka suomalaisillekaan ja mädin makua pidetään hyvänä. Lientä voidaan käyttää kastikepohjana myös muissa kalaruoissa.
Kansansadussa kiiski on järven pieni kuningas, kenties kruunua muistuttavan selkäevänsä takia. Sanonta ”vastarannan kiiski” tarkoittaa henkilöä, joka innokkaasti vastustaa toisten ihmisten ehdotuksia ja mielipiteitä.
Gymnocephalus cernua
La grémille (Gymnocephalus cernua) est une espèce de poissons d'eau douce, que l'on peut trouver dans les lacs, les estuaires et les rivières des régions tempérées d'Europe et d'Asie. Ce parent de la perche commune, quand il le peut, exploite des couches d'eau bien plus profonde que ne le fait la perche (dans des lacs stratifiés par exemple). Son comportement de recherche de nourriture est moins sensible aux différences de température et au froid que cette dernière, mais avec des besoins métaboliques probablement peut-être plus importants en zone froide[1]. Ses couleurs et le motif de sa robe le camouflent bien sur les fonds rocheux, caillouteux, dans les feuilles mortes ou dans les entrelacs de branches ou d'algues filamenteuses.
À la suite d'essais d'introduction ou d'introductions involontaires dans des lacs européens (lac de Constance[2], lacs écossais[3],[4]...) voire dans les grands lacs d'Amérique du Nord, l'espèce s'y est répandue, laissant craindre des effets adverses sur les équilibres en place[5].
Ce poisson a été signalé pour la première fois en Amérique du Nord dans le cours inférieur de la rivière Saint-Louis (le tributaire le plus à l'ouest du lac Supérieur, vers la fin de l'été 1987; il s'agissait d'une petite population découverte au moment du frai[6]. Ce poisson pourrait être arrivé en Amérique du Nord via des eaux de ballast d'un cargo ayant précédemment déchargé ses marchandises en Europe. Il aurait ainsi pu être relâché en eau douce ou saumâtre par un navire, peut-être dans le port international de Duluth-Supérieur près de l'estuaire de la rivière Saint-Louis.
Dans les années 1980, sa population a grandi dans cette région, s'étendant à dans d'autres tributaires ; on le retrouve dans les zones côtières du lac Supérieur et l'espèce semble être devenue localement invasive. On l'a aussi récemment trouvé dans des lacs écossais où il était antérieurement absent et où il pourrait modifier les équilibres entre certaines espèces, via la prédation d'œufs par exemple, qui est plus important que de la part de la truite de lac ou le corégone clupéoïde [7].
La taille de ce poisson varie entre 5 et 15 cm avec un poids compris entre 10 et 50 g en général. Les plus gros spécimens peuvent atteindre 25 cm pour un poids de 400 g au maximum.
Les larves sont des larves de percidés typiques, mais se distinguant des autres percidés (nord-américains) par « une tête légèrement concave qui s'amenuise au cours du développement, un museau pointu avec des dents sur le maxillaire et le prémaxillaire quand le poisson mesure 11 mm, d'une grosse vessie natatoire pigmentée dorsalement, d'un préopercule dentelé et de myomères postanaux peu nombreux (de 18 à 22) ».
Au Canada et aux États-Unis, les larves et alevins de Grémilles peuvent être confondus avec celles des raseux-de-terre (au stade de larve vésiculée), à des dorés, des Perchaudes et des Fouille-roches gris quand ils mesurent plus de 10 mm, mais s'en différencient par les caractères cités plus haut et par « leur hauteur à l'épaule élevée et leur pédoncule caudal étroit »[6].
Cette espèce est relativement ubiquiste, trouvée dans des lacs (90 % des effectifs du lac de Kruth-Wildenstein) ou les zones calmes des rivières ou de canaux. On l'observe généralement dans une eau profonde (sauf dans les lacs où elle s'enfonce dans des eaux plus froides, plus denses et moins oxygénées jusqu'à 25 mètres), sur des fonds sableux, de gravier ou de vase. Depuis quelques années le biotope de cette espèce (et de nombreuses autres espèces, dont la perche) a été fortement modifié par le développement d'énormes populations de moule zébrée. Ces dernières ont sans doute modifié le comportement alimentaire des grémilles et des perches[8],[9].
Une étude nord-américaine ayant comparé les densités de perches et de grémilles dans des lacs plus ou moins eutrophes a trouvé que plus la productivité biologique du lac était élevée, moins la perche était abondante et plus la grémille l'était[10].
La grémille, comme la perche (qui est de la même famille) peut se nourrir selon un rythme nycthéméral[11], dont la nuit ou à grande profondeur grâce à la sensibilité de sa ligne latérale[12],[13],[14], mais son régime alimentaire diffère[15]. Ses préférences alimentaires sont encore mal connues dans la nature, mais ont été étudiées en aquarium[16] et à partir de l'examen du contenu stomacal de grémilles pêchées dans la nature (avec alors un biais statistique possible). Alors que dans les lacs, la perche de grande taille mange principalement du poisson toute l'année (quand elle en dispose, dans les lacs eutrophes), la grémille introduite se nourrit principalement de macrobenthos[10]. Perche et la grémille ont un comportement de recherche de nourriture différent (par exemple en aquarium expérimental, les perches nagent jusqu'à une mangeoire le corps incliné pour ramasser des chironomes qu'elles ont repéré, et retournent en position horizontale dans la colonne d'eau et très souvent elles ont un comportement sociable, approchant en groupe de la mangeoire, alors que la Grémille nage vers la mangeoire, se déplace lentement autour à proximité du fond et il est rare que plus de deux Grémilles visitent ensemble un même lieu d'alimentation[17]. En aquarium, face à une mangeoire les comportements d'intimidation envers des congénères sont plus nombreux chez la perche, alors que la Grémille adopte indifféremment cette attitude face à ses congénères ou face à des perches. Dans la nature, la nourriture est généralement assez abondante et de tels comportements sont très brefs et plus rares qu'en aquarium où la vraie fuite est impossible.
Son alimentation est constituée de zooplancton, larves de moustiques, gammares, etc. et son comportement de prédation est modifié selon la complexité de son habitat et de l'abondance respective en différentes proies ou aliments ; en particulier, en aquarium expérimental, les petits crustacés (l'amphipode Corophium volutator Pallas et l'isopode Asellus aquaticus (L.) dans le cas de l'expérience) échappent plus facilement à la prédation quand on ajoute des roseaux et plantes constituant des zones d'obstacles visuels et d'ombrage, mais pas quand on ajoute simplement des cailloux ou galets[18]. Le fait que ses proies lui échappent plus facilement dans un décor riche en caches et zones d'ombre[19] laisse penser qu'elle chasse principalement à vue[18], à la différence des poissons qui chassent au moyen d'organes olfactifs et du goût très développés[20].
En termes de rôles trophiques, des analyses isotopiques faites en Amérique du Nord[21] placent (dans ce contexte) la signature isotopique de cette espèce (pour l'azote 15) au même niveau trophique que la perchaude (Perca flavescens) et intermédiaire entre celles du meunier noir (Catostomus commersonii) typiquement benthivore et celles du gaspareau (Alosa pseudoharengus) typiquement planctophage. Ceci suggère que la Grémille dans ce réseau trophique s'alimente à la fois de benthos et de plancton puis devient plutôt piscivore avec le temps (à partir d'une taille de 25 cm)[21]. Ces données suggèrent que les interactions entre la grémille et la perchaude pourraient représenter un goulot d'étranglement concurrentiel (Si la perchaude est capable de grandir suffisamment pour devenir piscivore, elle devrait pouvoir supporter la concurrence avec la grémille mais pas celle d'une autre espèce introduite en Amérique du Nord, la perche blanche (Morone americana) qui pourrait la concurrencer sa vie durant[21].
Ce poisson est parfois réputé agressif pour sa taille [réf. nécessaire].
Les œufs, de couleur blanche ou jaune, sont pondus sur les roches et dans ou sur la végétation aquatique en eau peu profonde.
La taille et le nombre des œufs, la fécondité et le sex-ratio semblent différer dans les milieux eutrophes, d'une manière différente que chez la perche, au détriment de cette dernière dans ce cas[22].
Quelques espèces de poissons prédatrices de la grémille :
Gymnocephalus cernua
La grémille (Gymnocephalus cernua) est une espèce de poissons d'eau douce, que l'on peut trouver dans les lacs, les estuaires et les rivières des régions tempérées d'Europe et d'Asie. Ce parent de la perche commune, quand il le peut, exploite des couches d'eau bien plus profonde que ne le fait la perche (dans des lacs stratifiés par exemple). Son comportement de recherche de nourriture est moins sensible aux différences de température et au froid que cette dernière, mais avec des besoins métaboliques probablement peut-être plus importants en zone froide. Ses couleurs et le motif de sa robe le camouflent bien sur les fonds rocheux, caillouteux, dans les feuilles mortes ou dans les entrelacs de branches ou d'algues filamenteuses.
À la suite d'essais d'introduction ou d'introductions involontaires dans des lacs européens (lac de Constance, lacs écossais,...) voire dans les grands lacs d'Amérique du Nord, l'espèce s'y est répandue, laissant craindre des effets adverses sur les équilibres en place.
Ce poisson a été signalé pour la première fois en Amérique du Nord dans le cours inférieur de la rivière Saint-Louis (le tributaire le plus à l'ouest du lac Supérieur, vers la fin de l'été 1987; il s'agissait d'une petite population découverte au moment du frai. Ce poisson pourrait être arrivé en Amérique du Nord via des eaux de ballast d'un cargo ayant précédemment déchargé ses marchandises en Europe. Il aurait ainsi pu être relâché en eau douce ou saumâtre par un navire, peut-être dans le port international de Duluth-Supérieur près de l'estuaire de la rivière Saint-Louis.
Dans les années 1980, sa population a grandi dans cette région, s'étendant à dans d'autres tributaires ; on le retrouve dans les zones côtières du lac Supérieur et l'espèce semble être devenue localement invasive. On l'a aussi récemment trouvé dans des lacs écossais où il était antérieurement absent et où il pourrait modifier les équilibres entre certaines espèces, via la prédation d'œufs par exemple, qui est plus important que de la part de la truite de lac ou le corégone clupéoïde .
Balavac (Gymnocephalus cernua; sinonim: Acerina cernua), riba iz porodice grgeča koja živi širom Europe, naročito po ušćima velikih rijeka i bočatim jezerima. Riba je dna koja živi u malim jatim sporih rijeka gdje polako pretražuju dno u potrazi za hranom, kukcima, crvima i larvama, ali i sitnom ribom.
Balavac naraste maksimalno 25 centimetara, a prosječna mu je dužina 12 centimetara. Može poživjeti do 10 godina, a najveća zabilježena izmjerena težina je 400 grama.
G. cernua je po leđima tamnomaslinast, po tijelu ima pjege, a koža mu je sluzava i pokrivena oštrom, sivom krljušti. Prednja i zadnja leđna peraja su mu srasla i bodljikava je, škržni poklopci su mu također bodljikavi
Spolno postaje zreo sa tri godine. Pari se u travnju ili svibnju kada se temperatura vode popne na 10° do 15°C. Ženka je u stanju da položi do 100.000 jajašaca koja se lijepe na biljke i kamenu podlogu. Nakon izvaljivanja mlađi, dvanaestog dana od mrijesta, mlađ ostaje u dubokoj vodi. Raste izuzetno sporo, pa većina balavaca ne poraste više od 8 cm za dvije godine.
Balavac (Gymnocephalus cernua; sinonim: Acerina cernua), riba iz porodice grgeča koja živi širom Europe, naročito po ušćima velikih rijeka i bočatim jezerima. Riba je dna koja živi u malim jatim sporih rijeka gdje polako pretražuju dno u potrazi za hranom, kukcima, crvima i larvama, ali i sitnom ribom.
Balavac naraste maksimalno 25 centimetara, a prosječna mu je dužina 12 centimetara. Može poživjeti do 10 godina, a najveća zabilježena izmjerena težina je 400 grama.
G. cernua je po leđima tamnomaslinast, po tijelu ima pjege, a koža mu je sluzava i pokrivena oštrom, sivom krljušti. Prednja i zadnja leđna peraja su mu srasla i bodljikava je, škržni poklopci su mu također bodljikavi
Spolno postaje zreo sa tri godine. Pari se u travnju ili svibnju kada se temperatura vode popne na 10° do 15°C. Ženka je u stanju da položi do 100.000 jajašaca koja se lijepe na biljke i kamenu podlogu. Nakon izvaljivanja mlađi, dvanaestog dana od mrijesta, mlađ ostaje u dubokoj vodi. Raste izuzetno sporo, pa većina balavaca ne poraste više od 8 cm za dvije godine.
L'acerina (Gymnocephalus cernuus (Linnaeus, 1758)) è un pesce d'acqua dolce della famiglia Percidae.
Diffuso nelle acque dolci europee dalla Francia alla Siberia, è stato spesso introdotto per pesca sportiva in Italia, Canada, U.S.A. e altri stati europei. Come specie aliena causa notevoli danni all'ecosistema. È localizzato in laghi, stagni calmi e fiumi, lontano dalle correnti. Predilige le acque profonde con fondo a sabbia e ghiaia.
Lungo fino a 25 cm e pesante fino a 400 g, l'acerina presenta una grossa testa e un corpo muscoloso, con una grande pinna dorsale, dotata di spine erettili. La livrea varia dal giallo bruno al chiaro con riflessi metallici, ed è marezzata di scuro. Il ventre è chiaro. Si muove soprattutto di notte, grazie ai sensibili sensori della linea laterale.
La frega varia da marzo ad agosto: durante l'accoppiamento la coppia depone uova bianche unite in filamenti appiccicosi, incollate alle erbe sommerse.
Si nutre principalmente di insetti, crostacei e molluschi, ma non disdegna prede più grosse come altri pesci.
A sua volta è preda di trote, anguille, salmoni e lucci: per questo motivo è utilizzato come esca viva dai pescatori sportivi.
L'acerina (Gymnocephalus cernuus (Linnaeus, 1758)) è un pesce d'acqua dolce della famiglia Percidae.
Pūgžlys arba atžagaras (Gymnocephalus cernuus) – ešerinių (Percidae) šeimos žuvis.
Kūnas dažniausiai iki 15 cm ilgio, rečiau – iki 25 cm. Sveria 30–40 g, kartais iki 150 g. Viršutinė kūno dalis žalsvai pilkos spalvos, išmarginta įvairaus didumo tamsių dėmių. Pilvas balkšvas. Nugaros pelekas priekinėje pusėje turi tvirtus spyglio pavidalo spindulius, žiaunų dangtelio užpakalinis kraštas dantuotas. Apatinio peleko pirmieji du spinduliai kieti ir smailūs.
Gyvena didžiojoje Europos dalyje ir Sibire. Lietuvoje dažnas. Gyvena Kuršių mariose, lėtai tekančiose upėse.
Pūgžliai laikosi prie smėlėto ar akmenuoto dugno. Neršia gegužės–birželio mėnesiais. Mailius minta planktonu, o suaugusios žuvys – dugno bestuburiais, ikrais, kitų žuvų mailiumi.[1]
Mėgėjiškai žvejojami.
Pūgžlys arba atžagaras (Gymnocephalus cernuus) – ešerinių (Percidae) šeimos žuvis.
Kūnas dažniausiai iki 15 cm ilgio, rečiau – iki 25 cm. Sveria 30–40 g, kartais iki 150 g. Viršutinė kūno dalis žalsvai pilkos spalvos, išmarginta įvairaus didumo tamsių dėmių. Pilvas balkšvas. Nugaros pelekas priekinėje pusėje turi tvirtus spyglio pavidalo spindulius, žiaunų dangtelio užpakalinis kraštas dantuotas. Apatinio peleko pirmieji du spinduliai kieti ir smailūs.
Gyvena didžiojoje Europos dalyje ir Sibire. Lietuvoje dažnas. Gyvena Kuršių mariose, lėtai tekančiose upėse.
Pūgžliai laikosi prie smėlėto ar akmenuoto dugno. Neršia gegužės–birželio mėnesiais. Mailius minta planktonu, o suaugusios žuvys – dugno bestuburiais, ikrais, kitų žuvų mailiumi.
Mėgėjiškai žvejojami.
Ķīsis (Gymnocephalus cernuus) ir asaru dzimtas (Percidae) saldūdens zivis, kas izplatīta Eiropā un Āzijas ziemeļos. Latvijā ķīsis ir bieži sastopama zivs, kas zivsaimniecībai kaitīga un grūti izskaužama. Tas ir nopietns pārējo zivju barības konkurents.
Ķīsis ir neliela zivs, kas lēni aug. Tā garums Latvijā ir līdz 20 cm, masa līdz 120 g.[1] Neskatoties uz savu mazo augumu, ķīsis ir agresīva zivs. Ķīsis šķērsgriezumā ir samērā apaļš. Mugura brūngana, sāni brūnganzaļi vai pelēcīgi, ar melniem, nelieliem plankumiem. Raibumiņi ir arī uz muguras un astes spuras. Vēders dzeltenīgs vai balts. Ķīsi no maza zandarta var atšķirt pēc asās muguras spuras, kas ķīsim proporcionāli ir lielāka, toties stagaram tādas nav vispār - tikai atsevišķi dzeloņi. Un ķīsim nav sarkanu spuru kā asarim.[2] Turklāt ķīša muguras spuras abas daļas (pirmā ar asajiem stariem, otrā ar mīkstiem) ir savienotas, kas citām asaru dzimtas zivīm visbiežāk ir atdalītas. Mute ar sīkiem zobiem, vērsta uz priekšu vai nedaudz uz leju. Žaunu vāki ar dzeloņiem.[1]
Sastopams upēs un ezeros, arī jūrā upju grīvu rajonos. Dzīvo lielos baros. Pamatbarība ir zooplanktons un bentoss, labprāt ēd trīsuļodu kāpurus, nelielas dēles, vaboles un citu zivju ikrus. Aktīvi visu gadu. Dzimumgatavība iestājas 1—5 gadu vecumā, sasniedzot 3—12 cm. Nārsto zālainās vietās no apriļa līdz jūlijam, kad ūdens temperatūra 3—23°C. Nārsta dziļums 20 cm līdz 16 metri. Mātīte nērš 400—200 000 ikru. Ikri pielīp pie augiem, akmeņiem un cita substrāta, to attīstība ilgst 5—18 dienas.[1]
Ķīsis (Gymnocephalus cernuus) ir asaru dzimtas (Percidae) saldūdens zivis, kas izplatīta Eiropā un Āzijas ziemeļos. Latvijā ķīsis ir bieži sastopama zivs, kas zivsaimniecībai kaitīga un grūti izskaužama. Tas ir nopietns pārējo zivju barības konkurents.
Zie voor een computergestuurd kasregister, het artikel Point of sale. De pos (Gymnocephalus cernua) is een zoetwatervis uit de familie van de echte baarzen (Percidae) die inheems voorkomt in de Benelux. De wetenschappelijke naam van de soort werd als Perca cernua in 1758 gepubliceerd door Carl Linnaeus.[1] De pos wordt tot 25 centimeter lang.
De pos komt algemeen voor in open water zoals het IJsselmeer. Tijdens de paaitijd in april-juni vormt de pos grote scholen. Ze paaien in ondiep water op waterplanten, stenen en andere obstakels. Pos is naast de blankvoorn het belangrijkste voedsel voor de aalscholver.
De pos (Gymnocephalus cernua) is een zoetwatervis uit de familie van de echte baarzen (Percidae) die inheems voorkomt in de Benelux. De wetenschappelijke naam van de soort werd als Perca cernua in 1758 gepubliceerd door Carl Linnaeus. De pos wordt tot 25 centimeter lang.
Hork er ein liten ferskvassfisk i åborfamilien. Han er utbreidd i mellom- og nord-Europa frå Frankrike til Sibir, i tillegg til ein engelsk bestand. I Noreg finst arten naturleg på Austlandet frå Mjøsa og sørover.
Hork liknar åbor, men er mindre og manglar fargeteikningane til den større slektningen. Han er grågrøn til brun med mørke prikkar, og dei to ryggfinnane heng saman. På hovudet har han eit sett gropar som skil ut slim, og på gjellelokka har han piggar.
Horken er vanlegvis ikkje lenger enn 14 cm, men sør i Europa kan han bli så lang som 25 cm.
Hork heldt seg helst i botnsjiktet i innsjøar, tjern og ved elvebreidder. Han trivst best på litt djupare vatn med sand- og mudderområde. Arten er aktiv både og dagen og om natta, og finn vegen godt i mørket ved hjelp av sidelinjeorganet. Han er altetar, og lever for det meste av fjørmygglarver, amfipodar, makk, fiskeyngel, rogn og blautdyr.
Gytetida er seint på våren, og horken gyter på grunt vatn ved 12-15 °C. Egga vert fest til stein og vassplanter, og klekker etter ei eller to veker. Larvane måler då om lag 4 mm, og veks sakte. Likevel kan dei bli kjønnsmogne allereie i sitt andre leveår.
Hork er ein liten ferskvassfisk i åborfamilien. Han er utbreidd i mellom- og nord-Europa frå Frankrike til Sibir, i tillegg til ein engelsk bestand. I Noreg finst arten naturleg på Austlandet frå Mjøsa og sørover.
Hork (Gymnocephalus cernuus) er en fiskeart i abborfamilien. Den skilles lett fra abbor og gjørs på den sammenhengende ryggfinnen og de 8–9 slimgropene på hodet. Slimgropene gjør at den på folkemunne noen ganger går under betegnelsen snørrgjørs. Den er en utmerket matfisk, men blir sjeldent opp mot 100 gram.[1]
Arten har en vid utbredelse i Nord- og Mellom-Europa og Sibir. Den finnes fra England og Frankrike, og helt øst til Lena og Kolyma. I Norge finnes den på Østlandet nord til Mjøsa.
Denne iktyologirelaterte artikkelen er foreløpig kort eller mangelfull, og du kan hjelpe Wikipedia ved å utvide den. Hork (Gymnocephalus cernuus) er en fiskeart i abborfamilien. Den skilles lett fra abbor og gjørs på den sammenhengende ryggfinnen og de 8–9 slimgropene på hodet. Slimgropene gjør at den på folkemunne noen ganger går under betegnelsen snørrgjørs. Den er en utmerket matfisk, men blir sjeldent opp mot 100 gram.
Arten har en vid utbredelse i Nord- og Mellom-Europa og Sibir. Den finnes fra England og Frankrike, og helt øst til Lena og Kolyma. I Norge finnes den på Østlandet nord til Mjøsa.
Multimedia w Wikimedia Commons 
Hasło w Wikisłowniku Jazgarz[3] (Gymnocephalus cernua) – gatunek ryby okoniokształtnej z rodziny okoniowatych (Percidae).
Europa, z wyjątkiem Półwyspu Kolskiego, północnej części Półwyspu Skandynawskiego, Szkocji, Irlandii, południowej Francji oraz półwyspów Pirenejskiego, Apenińskiego i południowej części Półwyspu Bałkańskiego, oraz Morze Aralskie i Bałtyckie. W Szkocji zawleczony, od ok. 1985 r. szybko się rozprzestrzenia i jest tam uważany za inwazyjny gatunek obcy, wpływający na rodzimą ichtiofaunę, szczególnie przez wyżeranie jej ikry[4].
Żyje w jeziorach, zbiornikach zaporowych, dużych rzekach, starorzeczach, oraz słonawych wodach przybrzeżnych – unika szybko płynących rzek górskich oraz wód silnie zarośniętych. Przebywa w głębszych partiach wody w pobliżu dna, w mniejszych lub większych stadach, często w towarzystwie narybku okonia, sandacza oraz karpiowatych. Dość odporny na zanieczyszczenia wody.
Osiąga przeciętnie 15–20 cm długości (maksymalnie 25 cm). Ciało lekko wygrzbiecone, barwy zielonkawej, usiane licznymi ciemnobrązowymi plamkami, linia boczna wyraźna. Całe ciało, z wyjątkiem głowy, pokrywają mocno osadzone w skórze drobne, szorstkie łuski. Obie płetwy grzbietowe łączą się ze sobą. Płetwy brzuszne położone w dolnej części ciała, tuż za nasadą płetw piersiowych. Pysk jest mały i tępy, zakończony niewielką paszczą, uzbrojoną w liczne, drobne ząbki. Pokrywa skrzelowa jest zakończona ostrym kolcem.
Grzbiet szarawozielony lub brązowoszary, pokryty niewyraźnymi, czarnymi plamami, boki jasnobrązowe, brzuch żółtawobiały, ciemno nakrapiany. Pokrywy skrzelowe z metalicznym połyskiem. Płetwy grzbietowe i ogonowa szarobrązowe, gęsto nakrapiane ciemnymi plamkami. Płetwy brzuszne i odbytowa ciemnożółte lub szarawo-czerwone.
Najintensywniej żeruje w godzinach rannych. Młode osobniki żywią się planktonem i bentosem, dorosłe zjadają głównie bezkręgowce bentosowe: larwy komarów oraz ochotkowatych, a także poczwarki muchówek, kiełże oraz larwy jętek), zjada również wodopójki, małżoraczki, widłonogi i ikrę innych gatunków ryb.
W Polsce tarło odbywa się od połowy kwietnia do końca maja. Tarło jest porcyjne i odbywa się w 2 lub 3 rzutach. Ikra, w liczbie od 1 tys. do 6 tys., składana jest w galaretowatych wstęgach na roślinności podwodnej lub żwirowatym i kamienistym dnie. W wieku 4–5 lat jazgarz mierzy mniej niż 10 cm długości.
Jazgarz (Gymnocephalus cernua) – gatunek ryby okoniokształtnej z rodziny okoniowatych (Percidae).
A Acerina Eurasiana (Gymnocephalus cernuus) é um peixe dulcícola encontrado em regiôes temperadas da Europa e norte da Ásia. Ele foi introduzido nos Grandes Lagos da América do Norte, alegadamente com infeliz resultado.
A Acerina Eurasiana (Gymnocephalus cernuus) é um peixe dulcícola encontrado em regiôes temperadas da Europa e norte da Ásia. Ele foi introduzido nos Grandes Lagos da América do Norte, alegadamente com infeliz resultado.
Ghiborțul (Gymnocephalus cernua) este un pește de apă dulce răspândit în regiunile temperate ale Europei și Asiei de Nord. Acesta a fost introdus în Marile Lacuri (America de Nord), acolo fiind o specie invazivă, reproducându-se mai repede decat alte specii.
Apare în multe iazuri și heleșteie, chiar și în crescătorii, unde este considerat o specie nedorită, consumatoare de icre și de larve de crap. Ghiborțul se întâlnește atât în lacurile cu apă dulce din preajma litoralului mării, cât și în cele cu apă semisalină, din aceeași regiune.
În România poate fi întâlnit în toate râurile mai mari, începând cu zona caracteristică mrenei și până la vărsarea Dunării în Marea Neagră. Trăiește în număr mare în bălțile de lângă și din Dunăre, Olt, Mureș, Crișuri, Someș, Timiș, Bega, precum și în foarte multe lacuri (Snagov, Cernica, Căldărușani, Zau de Câmpie etc.)[2].
Ghiborțul (Gymnocephalus cernua) este un pește de apă dulce răspândit în regiunile temperate ale Europei și Asiei de Nord. Acesta a fost introdus în Marile Lacuri (America de Nord), acolo fiind o specie invazivă, reproducându-se mai repede decat alte specii.
Apare în multe iazuri și heleșteie, chiar și în crescătorii, unde este considerat o specie nedorită, consumatoare de icre și de larve de crap. Ghiborțul se întâlnește atât în lacurile cu apă dulce din preajma litoralului mării, cât și în cele cu apă semisalină, din aceeași regiune.
În România poate fi întâlnit în toate râurile mai mari, începând cu zona caracteristică mrenei și până la vărsarea Dunării în Marea Neagră. Trăiește în număr mare în bălțile de lângă și din Dunăre, Olt, Mureș, Crișuri, Someș, Timiș, Bega, precum și în foarte multe lacuri (Snagov, Cernica, Căldărușani, Zau de Câmpie etc.).
Gymnocephalus cernua ex. Acerina cernua
Okun (znanstveno ime Gymnocephalus cernuus) je sladkovodna riba iz družine ostrižev, ki je razširjena po Evropi in severni Aziji.
Okun je na videz podoben sorodnima ostrižu ali smuču, od njiju pa se razlikuje po združeni dvojni hrbtni plavuti, ki je sestavljena iz trdih plavutnic v sprednjem in mehkih na zadnjem delu. Glava okuna je po obliki značilna za ostriže, na njej pa so med velikimi očmi in pred njimi številne vdolbine s sluznimi žlezami. Ena vrsta žlez poteka tudi po podočesni kosti. Usta so končna, v njih pa so številni zobje. Ustnice so debele in mesnate. Na škržnih poklopcih ima okun dve vrsti koničastih izrastkov, poseben trnast izrastek pa zaključuje poklopec.
Telo je sluzasto, pokrito pa je s ktenoidnimi luskami, le na delu trebuha pred trebušnimi plavutmi ni pokrit z njimi. Pobočnica poteka po zgornji tretjini boka in poteka vzporedno z linijo hrbta, ki je olivno zelene barve, posejan pa je z rjavimi pegami. Boki so rumenih odtenkov, trebuh pa je v zadnjem delu umazano bele barve, proti glavi pa rdečkaste.
Okun se hrani pretežno z vodnimi živalmi[1], ličinkami žuželk, maloščetinci, drugimi vodnimi organizmi ter z ikrami drugih ribjih vrst.
Okun je riba, ki se je sposobna zelo hitro razmnoževati. Spolno te ribe dozorijo v dveh do treh letih, okuni, ki živijo v toplejših vodah pa se lahko razmnožujejo že v prvem letu življenja. Samica odloži med 4.000 in 15.000[2] od 0,34 do 1,3 mm velikih iker letno, drst pa poteka med aprilom in junijem v plitvih vodah, sicer pa se zadržujejo v globljih, temačnejših vodah. Občasno se zgodi tudi, da samice ikre odlagajo dvakrat letno. V tem primeru prve ikre odloži pozno pozimi ali zgodaj spomladi, druge pa pozno poleti. Drugo leglo vsebuje nekoliko manjše ikre, ki merijo v premeru od 0,36 do 0,47 mm, v prvem leglu pa so ikre s premerom med 0,9 in 1,21 mm.
Ikre se razvijejo v 5-12 dneh v vodi s temperaturo od 10 do 15 ºC. Zarod je ob rojstvu velik od 3,5 do 4,4 mm. Po 3-7 dneh zarod porabi zaloge iz ikre in v tem času doseže velikost od 4,5 do 5 mm. Takrat se mladice začnejo same hraniti.
V Evropi okuni živijo od 5 do 6 let, povprečno pa dosežejo okoli od 12 do 15 cm, izjemoma pa do 25 cm. V Severni Ameriki zrastejo okuni malo večji, s povprečno dolžino 20 cm, največ pa do 29 cm. Tudi življenjska doba naj bi bila tam nekoliko višja in naj bi znašala med 7 in 11 let.
Okuni živijo na severni polobli. V Severni Ameriki so pogosti v Velikih jezerih, v Evropi pa so razširjeni od južne Anglije in Švedske ter Finske in severozahodne Rusije na severu, do Kaspijskega jezera in Črnega morja na vzhodu ter do Atlantika v Franciji na Zahodu. Na jugu je razširjen v rekah donavskega porečja do Bolgarije na jugu.
V Sloveniji naseljuje Savo od Radeč navzdol, Muro, Dravo Ledavo, spodnji tok Krke in Slivniško jezero[2].
Okun (znanstveno ime Gymnocephalus cernuus) je sladkovodna riba iz družine ostrižev, ki je razširjena po Evropi in severni Aziji.
Gärs[2], gers[3] eller, speciellt i Finland, girs[4] (Gymnocephalus cernuus) är en fisk i ordningen abborrartade fiskar som lever i sött och bräckt vatten.[5]
Gärsen blir upp till 30 centimeter lång,[5] men den är oftast mindre.[6] Kroppsformen påminner om abborrens, men båda ryggfenorna är sammanvuxna. Ovansidan är fläckig i brunaktiga och grönaktiga färger. Buksidan är blekgul eller brunaktig. Fenorna är inte annorlunda färgade än resten av kroppen men är utrustade med taggar. Huvudet har ett antal slemfyllda gropar, vilket har givit fisken det alternativa namnet snorgärs.[5]
Fisken lever i djupare sjöar eller i långsamt rinnande vattendrag, särskilt där botten är lera, sten eller sand. Den kan också gå ut i bräckt vatten.[6]
Gärsen lever av djurplankton samt fiskägg och bottendjur som insektslarver och musslor.[6][7] Den har ett känsligt sidolinjesystem som gör att den kan finna föda nattetid och i grumligt vatten.[8]
Gärsen påträffas i Skandinavien och större, västligare delen av Norge.[5] Vidare finns den söderöver till Frankrike och österut till Kolymafloden i Sibirien[8] (Nielsen–Svedberg anger dock att det östliga utbredningsområdet sträcker sig ända till Stilla havet)[5]. Den har nyligen inplanterats i Övre sjön och Michigansjön i USA, dock med mindre lyckat resultat eftersom den, speciellt, konkurrerar med den inhemska gula abborren.[9][10][8]
Gärsen leker på grunt vatten, ofta i stora stim, under april till juni. Honan kan lägga upp till 6 000 ägg i form av långa band. Äggen, som sjunker till bottnen, kläcks efter ungefär en vecka. Larven är pelagisk i omkring 2 till 3 månader, under vilken tid den lever av djurplankton.[5] Fisken blir könsmogen vid ungefär 2 års ålder, och kan bli upp till 6 år.[6]
Gärs, gers eller, speciellt i Finland, girs (Gymnocephalus cernuus) är en fisk i ordningen abborrartade fiskar som lever i sött och bräckt vatten.
Trakya levreği (Gymnocephalus cemua), Percidae familyasına ait bir tatlı su balığı. Trakya'nın Karadenize akan, ağır akışlı akarsularında ve bunların denizde oluşturduğu acısu bölgelerinde yaşar. Boyları 18–35 cm ulaşır. Balık yumurtaları, kurtlar, küçük kabuklular ve sinek larvaları ile beslenir. Oburluğu diğer balıkların besinleri, yumurtaları ve larvaları için zararlıdır. Eti lezzetlidir. Üreme zamanı Nisan ve Mayıs aylarındadır.
Wikimedia Commons'ta Trakya levreği ile ilgili çoklu ortam belgeleri bulunur. 
Wikispecies'te Trakya levreği ile ilgili detaylı taksonomi bilgileri bulunur. Trakya levreği (Gymnocephalus cemua), Percidae familyasına ait bir tatlı su balığı. Trakya'nın Karadenize akan, ağır akışlı akarsularında ve bunların denizde oluşturduğu acısu bölgelerinde yaşar. Boyları 18–35 cm ulaşır. Balık yumurtaları, kurtlar, küçük kabuklular ve sinek larvaları ile beslenir. Oburluğu diğer balıkların besinleri, yumurtaları ve larvaları için zararlıdır. Eti lezzetlidir. Üreme zamanı Nisan ve Mayıs aylarındadır.
Йорж звичайний є найбільш широко розповсюдженим з п'яти видів йоржів — його природній ареал включає північну та східну частину Франції, східну частину Англії, річки басейну Балтійського моря, центральну та східну Європу та північну Азію аж до басейну Колими. У другій половині ХХ сторіччя йорж з'явився в кількох водоймах Європи за межами свого природнього ареалу: в озері Лох-Ломонд в Шотландії, в озерах Італії, озері М'йоса (Норвегія), в Камарзі (дельта Рони, середземноморське узбережжя Франції); цьому розповсюдженню, як вважають, сприяло будівництво каналів та широке використання йоржа як наживки у спортивному лові щуки.
На додаток, у середині вісімдесятих років ХХ сторіччя йорж був випадково інтродукований, вірогідно з баластною водою суден, до річки Сент-Луїс (США), що впадає до озера Верхнє (система Великих Озер). Тут утворилась стала популяція, котра на початку 90-х років поширилася на дельтові ділянки кількох інших річок, що впадають в озеро Верхнє. Також йоржа знайшли і в озері Гурон.
В Україні йорж звичайний зустрічається по всій території, окрім Криму.
Спина риби сіро-зелена з чорними плямами та крапками, боки жовтуваті, черево світло-сіре або біле. Спинний та хвостовий плавці з чорними цятками. Загалом, забарвлення цієї риби залежить від навколишнього середовища: йорж світліший в річках та озерах з піщаним дном, і темніший у водоймах, де дно намулисте. Очі йоржа каламутно-рожеві, іноді навіть з синьою райдужкою. Звичайна довжина 8-12 см, маса 15-25 г. Іноді зустрічаються екземпляри довжиною більш ніж 20 см та масою 100 г, і навіть більше. Великі екземпляри йоржа відомі з басейну Обі, Обської губи, та деяких уральських озер.
Дослідники виділяють декілька морфотипів йоржа. Зокрема, на різних ділянках Дніпра існують популяції «худого» та «високотілого» йоржа. Стійкі розбіжності будови тіла спостерігаються також між прибережними та глибоководними популяціями йоржа у великих водоймах (наприклад, у дніпровських водосховищах). Для таких популяцій характерні розбіжності в числі променів та колючок в спинному плавці, числі лусок над та під бічною лінією, числі колючок на зябрових пластинах, хребців в хребті та у відносній величині голови, рильця, очей та плавців.
На додаток до різних морфотипів, в Євразії існує також і географічний градієнт анатомічної будови йоржів від менших значень на заході ареалу (Європа) до більших значень на сході (Сибір) в наступних анатомічних деталях: максимальна та мінімальна висота тіла, предорсальна та преанальна відстань, висота першого спинного плавця, довжина та висота анального плавця, та довжина черевних плавців.
Статевий диморфізм у йоржів не дуже помітний, але виявляється в кількох анатомічних характеристиках: висота тіла, довжина верхньої половини хвостового плавця, довжина грудних плавців та величина ока — все це більше у самців, аніж у самок.
Йорж звичайний має 2n=48 хромосом, і може гібридизуватись з окунем звичайним та йоржем дунайським. При гібридизації йоржа звичайного із окунем звичайним гібриди мають проміжні риси будови батьківських форм, але звичайно за зовнішнім виглядом ближчі до материнського виду, аніж до батьківського. Такі гібриди ростуть швидше за йоржа та окуня, та є більш пристосованими до несприятливих значень температури, забруднення води, краще переносять голодування. При цьому гібриди чоловічої статі є стерильними (не можуть давати нащадків), а гібриди жіночої статі можуть давати потомство з чоловічими особинами як йоржа, так і окуня. Гібриди йоржа звичайного та йоржа дунайського також мають забарвлення та характеристики скелету, що є проміжними відносно батьківських видів, але щодо їхнього розмноження достовірних відомостей наразі немає.
Йорж є дуже невибагливим, зазвичай зграйним видом, і добре почуває себе в широкому спектрі умов навколишнього середовища. Його можна знайти як в прісних, так і в солонуватоводних водоймах з показником солоності до 10-12 °/°°; в системах озерного та проточного типу; на глибинах від 0.25 до 85 метрів; на рівні моря та в гірських ареалах та від оліготрофних до евтрофних вод; критичні значення температури води для виживання йоржа — це 0-2°С та 34.5 °C . Але, незважаючи на такий широкий спектр прийнятних умов, загалом можуть бути виділені три основні риси місць помешкання цього виду. Ідеальними умовами для цієї риби є тихоплинні водойми з м'яким дном, не вкритим водяною рослинністю; звичайно щільність популяції йоржа зростає разом із зростанням показника евтрофікації. М'якодонні ділянки є привабливішими для йоржа з огляду на те, що переважна більшість об'єктів його харчування водиться саме в таких місцях, а також тому, що такі ділянки зазвичай асоційовані з відносно глибокими та затіненими частинами водойм — так як всі види роду Йорж мають фізіологічні адаптації, що сприяють пристосуванню до життя в умовах малої кількості світла.
На відміну від решти представників родини Окуневих, щільність популяцій яких є максимальною при середніх показниках евтрофікації водойми (в мезевтрофних умовах), йорж досягає максимуму чисельності в евтрофних та гіперевтрофних умовах; чисельність йоржа зростає при надходженні мінеральних та органічних добрив антропогенного походження аж до таких їхніх значень, котрих майже ніякі інші види риб не витримують.
Для пояснення позитивної кореляції між рівнем евтрофікації водойми та чисельністю йоржа існують чотири основні гіпотези.
1. Живлення йоржа проходить більш ефективно в умовах слабкого освітлення, які притаманні ситуації спалаху чисельності водоростей, що провокований евтрофікацією водойми;
2. Кількість та різноманіття бентосних організмів, що є основною харчовою базою йоржа, можуть підвищуватись (особливо що стосується дрібних видів) у відповідь до підвищення надходження органічних речовин з седиментами, кількість яких зростає при евтрофікації;
3. Підвищення біопродуктивності водойми на початку процесу евтрофікації може зменшувати навантаження хижаків на популяцію йоржа за рахунок часткового переорієнтування їх на інші види, а при досягненні гіперевтрофних умов завдяки зменшенню популяції хижаків, спричиненому токсичним впливом евтрофікуючих речовин;
4. І, нарешті, йорж може фізіологічно бути пристосованим до гіперевтрофних умов краще за інші види.
Статевої зрілості йорж звичайно досягає у віці 2-3 роки, при розмірах тіла близько 11-12 сантиметрів; в деяких водоймах йоржі можуть починати розмножуватись і у віці одного року, що дослідники пояснюють впливом теплішої, в середньому, води або високим рівнем загибелі на ранніх стадіях життя в даній популяції.
Ікру цей вид відкладає на дуже широкий спектр субстратів на глибині 3 метри та менше, при цьому її не охороняючи. Нерест відбувається з середини квітня до червня, у досить широкому діапазоні температур — відомі випадки нересту як при 6 °C, так і при 18 °C. Інтервал значень рН, при яких ікра йоржа здатна нормально розвиватись, є одним з найбільшим серед риб, для яких досліджувався даний параметр, і лежить між значеннями 6.5 та 10.5.
Йорж може відкладати 2-3 кладки ікри під час одного акту нересту; кількість ікринок залежить від розмірів самиці та становить від 10 до 200 тисяч штук. Діаметр ікринок також корелює з розмірами самиці і знаходиться в інтервалі 0.34-1.3 мм, при цьому ікринки першої кладки завжди більші та жовтіші порівняно із другою та третьою. Розвиток ікри триває 5-12 діб при температурі від 10 до 15 °C.
У декількох популяціях у йоржа реєструвались випадки гермафродитизму. Наприклад, у Фінській затоці Балтійського моря в гонадах (статевих залозах) приблизно 25 % всіх обстежених звичайних йоржів містились як сперматозоїди, так і яйцеклітини; при цьому 85 % цих риб мали гонади «чоловічого» типу. Близько половини цих гермафродитів функціонували як нормальні самці, для іншої половини, що функціонували як самки, плодючість варіювала від нормальних значень до повної стерильності, і лише 2 % гермафродитних риб могли функціонувати поперемінно і як самці, і як самки. Наявність великої кількості таких «інтерсексуальних» риб, тим не менше, не змінювала значення продуктивності даної обстеженої популяції порівняно з іншими.
У більшості випадків дослідники визначають вік йоржа за кількістю кіл наростання на лусках; також іноді як віковий індикатор використовується кількість шарів в отолітах. Самки йоржа можуть досягати, як максимум, віку в 11 років, але самиці загалом не переживають семирічнго віку; при цьому в природніх популяціях до 93 % складають риби віком 1-3 роки.
На початку життя мальки йоржа живляться переважно коловертками та личинками копепод; для йоржів довжиною більш ніж 1 см основним харчовим ресурсом стають циклопи, личинки хірономід, та гілчастовусі рачки. Найбільш споживаними родами хірономід є Chironomus (особливо вид Chironomus plumosus) та Procladius. З часом, по мірі зростання, доля хірономід в раціоні йоржа зменшується. Основним трофічним ресурсом дорослого йоржа є різноманітні (в основному бентосні) черви, дрібні ракоподібні та п'явки. Йоржі, що були відловлені в солонуватоводних водоймах або на великих глибинах (30 метрів та більше) також виявились активними споживачами макроскопічних ракоподібних — таких як Pallasea quadrispinosa, Pontoporeia affinis, Mysis relicta, Neomysis integer, Diaporeia affinis та Gammarus spp. Йоржі активно живляться протягом всього року, хоча пізньої осені і взимку не в таких об'ємах, як влітку. Головним органом чуття, що використовує йорж при пошуку здобичі, є бокова лінія. При цьому навіть засліплений йорж може знаходити нерухому здобич, орієнтуючись винятково завдяки цьому органу чуття. Тим не менше, при харчуванні протягом світлої частини доби йорж також активно використовує і зір.
Основними трофічними конкурентами йоржа в Європі та Азії є інші риби-бентофаги, такі як лящ, чебак, велика плітка, осетрові, корюшка, окунь, вугор та інші. Найжорсткіша міжвидова конкуренція спостерігається між йоржем та окунем — з огляду на те, що набори об'єктів живлення молодого окуня та йоржа майже повністю перекриваються. Ознакою того, що у йоржа існує і внутрішньовидова конкуренція за харчові ресурси є спостереження, що при збільшенні щільності популяції йоржа темпи зростання риб в ній значно знижуються.
Природними ворогами йоржа, що можуть в значних об'ємах їх поїдати, є судак, щука, великий окунь; також у невеликій кількості йоржа споживають минь, вугор, сом та лососі. Зрідка спостерігались і випадки канібалізму.
Окрім того, йоржів активно ловлять баклани, різні види чапель, невеликих особин — рибалочка, крех малий та крех великий.
der, W. 1930. Bau und funktion der netzhaut beim Zander (Lucioperca sandra Cub. und Val.) und einigen anderen im Balatonsee haufigen fischarten. Z. Vergl. Physiol. 11:749-766. [In German].
Ёрш — очень неприхотливый, обычно стайный вид, и он очень хорошо чувствует себя в широком спектре условий окружающей среды. Его можно найти как в пресных, так и в солоноватых водоёмах с показателем солёности до 10—12 ‰; в системах озёрного и проточного типа; на глубинах от 0,25 до 85 метров; на уровне моря и в горных водоёмах и от олиготрофных до эвтрофных вод; он переносит температуры от 0—2°С до 34,5 °C. Несмотря на такой широкий спектр приемлемых условий, можно выделить три основные черты мест обитания этого вида. Для ерша идеальны тихие водоёмы с мягким дном, не укрытым водяной растительностью; обычно плотность его популяции растёт с показателем эвтрофикации. Мягкодонные участки более привлекательны для ерша, поскольку подавляющее большинство объектов его питания водится именно в таких местах, а также потому, что такие участки обычно находятся в относительно глубоких и затенённых частях водоёма — так как все виды рода Ёрш имеют физиологические адаптации к жизни в условиях малого количества света.
В отличие от остальных представителей семейства окунёвых, плотность популяции которых максимальна при средних показателях эвтрофикации водоёма (в мезэвтрофных условиях), численность ерша достигает максимума в эвтрофных и гиперэвтрофных условиях; она растет с поступлением минеральных и органических удобрений антропогенного происхождения вплоть до таких их значений, которых практически никакие другие виды рыб не выдерживают.
Для объяснения положительной корреляции между уровнем эвтрофикации водоёма и численностью ерша существуют четыре основные гипотезы.
Половой зрелости ёрш обычно достигает в возрасте 2—3 лет, при размерах тела около 10—12 сантиметров. В некоторых водоёмах ерши могут начать размножаться и в возрасте одного года, что исследователи объясняют более тёплой водой или высоким уровнем смертности на ранних стадиях жизни в данной популяции.
Икру этот вид откладывает на очень различные субстраты на глубине 3 метра и меньше, при этом её не охраняя. Нерест происходит с середины апреля по июнь, в довольно широком диапазоне температур — известны случаи нереста как при 6°C, так и при 18°C. Интервал значений pH, при которых икра ерша может нормально развиваться, является одним из наибольших среди рыб, для которых известен данный параметр, и лежит между значениями 6,5 и 10,5.
Ёрш может откладывать 2—3 кладки икры во время одного акта нереста; количество икринок зависит от размеров самки и составляет от 10 до 200 тысяч. Диаметр икринок также зависит от размеров самки и находится в интервале 0,34—1,3 мм, при этом икринки в первой кладке всегда больше и желтее, чем во второй и третьей. Развитие икры длится 5—12 суток при температуре от 10 до 15°C.
В некоторых популяциях у ерша регистрировались случаи гермафродитизма. Например, в Финском заливе Балтийского моря в гонадах (половых железах) приблизительно 25 % всех обследованных ершей содержались как сперматозоиды, так и яйцеклетки; при этом 85 % этих рыб имели гонады «мужского» типа. Около половины этих гермафродитов функционировали как нормальные самцы, для другой половины, представители которой функционировали как самки, плодовитость варьировала от нормальных значений до полной стерильности, и лишь 2 % гермафродитов могли функционировать попеременно и как самцы, и как самки. Наличие большого количества таких «транссексуальных» рыб, тем не менее, не меняло продуктивность данной популяции по сравнению с другими.
Обычно исследователи определяют возраст ерша по количеству линий нарастания на чешуе, а иногда — по количеству слоёв в отолитах. Самки ерша могут доживать, максимум, до 11 лет, а самцы в основном не переживают семи лет; при этом в природных популяциях до 93 % составляют рыбы возрастом от 1 до 3 лет.
В начале жизни мальки ерша питаются преимущественно коловратками и личинками копепод; для ершей длиной более 1 см основным пищевым ресурсом становятся циклопы, личинки хирономид и ветвистоусые рачки. Наиболее потребляемы хирономиды из родов Chironomus (особенно вид Chironomus plumosus) и Procladius. По мере роста ерша доля хирономид в его рационе уменьшается. Основная пища взрослого ерша — разнообразные (в основном бентосные) черви, мелкие ракообразные и пиявки. Ерши, выловленные в солоноватых водоёмах или на больших глубинах (30 метров и более), также оказались активными потребителями макроскопических ракообразных — таких, как Pallasea quadrispinosa, Pontoporeia affinis, Mysis relicta, Neomysis integer, Diaporeia affinis и Gammarus spp. Ерши активно питаются на протяжении всего года, хотя поздней осенью и зимой не в таких объёмах, как летом. Главный орган чувств, который использует ёрш при поиске добычи, — боковая линия. При этом даже ослеплённый ёрш может находить недвижимую добычу, ориентируясь исключительно благодаря этому органу чувств. Но в светлое время суток ёрш при поиске пищи активно использует и зрение.
Основными пищевыми конкурентами ерша в Европе и Азии являются другие рыбы-бентофаги, такие как лещ, чебак, большая плотва, осетровые, корюшка, окунь, угорь и т. д. Наиболее жёсткая межвидовая конкуренция происходит между ершом и молодым окунем, потому что их объекты питания практически одни и те же. Существуют наблюдения, что при увеличении численности популяции ерша темпы роста рыб в ней значительно снижаются: у ерша существует и внутривидовая конкуренция за пищевые ресурсы.
Природные враги ерша, которые могут поедать большое количество особей, — это судак, щука, большой окунь; также в небольшом количестве ершей уничтожают налим, угорь, сом и лососи. Изредка наблюдались случаи каннибализма.
Кроме того, ершей активно ловят бакланы, разные виды цапель, маленьких особей — обыкновенный зимородок, луток и крохаль.
Ёрш — очень неприхотливый, обычно стайный вид, и он очень хорошо чувствует себя в широком спектре условий окружающей среды. Его можно найти как в пресных, так и в солоноватых водоёмах с показателем солёности до 10—12 ‰; в системах озёрного и проточного типа; на глубинах от 0,25 до 85 метров; на уровне моря и в горных водоёмах и от олиготрофных до эвтрофных вод; он переносит температуры от 0—2°С до 34,5 °C. Несмотря на такой широкий спектр приемлемых условий, можно выделить три основные черты мест обитания этого вида. Для ерша идеальны тихие водоёмы с мягким дном, не укрытым водяной растительностью; обычно плотность его популяции растёт с показателем эвтрофикации. Мягкодонные участки более привлекательны для ерша, поскольку подавляющее большинство объектов его питания водится именно в таких местах, а также потому, что такие участки обычно находятся в относительно глубоких и затенённых частях водоёма — так как все виды рода Ёрш имеют физиологические адаптации к жизни в условиях малого количества света.
В отличие от остальных представителей семейства окунёвых, плотность популяции которых максимальна при средних показателях эвтрофикации водоёма (в мезэвтрофных условиях), численность ерша достигает максимума в эвтрофных и гиперэвтрофных условиях; она растет с поступлением минеральных и органических удобрений антропогенного происхождения вплоть до таких их значений, которых практически никакие другие виды рыб не выдерживают.
Для объяснения положительной корреляции между уровнем эвтрофикации водоёма и численностью ерша существуют четыре основные гипотезы.
Питание ерша происходит более эффективно при слабом освещении, причиной которого может быть вспышка численности водорослей, спровоцированная эвтрофикацией водоёма. Количество и разнообразие бентосных организмов (особенно мелких), которые являются основной пищей ерша, может повышаться в ответ на повышение поступления органических веществ с осадками, количество которых растёт при эвтрофикации. Повышение биопродуктивности водоёма в начале процесса эвтрофикации может уменьшать нагрузку хищников на популяцию ерша за счёт частичной переориентации их на другие виды, а при достижении гиперэвтрофных условий численность хищников падает из-за токсичного влияния эвтрофицирующих веществ. И, наконец, ёрш может физиологически быть приспособленным к гиперэвтрофным условиям лучше других видов.梅花鱸為輻鰭魚綱鱸形目鱸亞目河鱸科的其中一種，分布於歐洲裏海、黑海、北海、波羅的海、斯堪的納維亞半島、大不列顛及亞洲鹹海的淡水、半鹹水流域，本魚體呈紡錘型，粗短，背部隆起，體黃褐色，體側具黑色圓斑，背鰭硬棘11-19枚;背鰭軟條 11-16枚;臀鰭硬棘2枚;臀鰭軟條5-6枚，體長可達25公分，棲息在棲息於溪流的湖，靜止的池水與邊緣。偏愛深水域，有沙與碎石沈積層的地方，在夜間覓食，屬肉食性，以魚類、浮游動物、片腳類等為食，能容忍一些環境的惡化，可做為食用魚。
这是一篇與鱸形目相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 梅花鱸為輻鰭魚綱鱸形目鱸亞目河鱸科的其中一種，分布於歐洲裏海、黑海、北海、波羅的海、斯堪的納維亞半島、大不列顛及亞洲鹹海的淡水、半鹹水流域，本魚體呈紡錘型，粗短，背部隆起，體黃褐色，體側具黑色圓斑，背鰭硬棘11-19枚;背鰭軟條 11-16枚;臀鰭硬棘2枚;臀鰭軟條5-6枚，體長可達25公分，棲息在棲息於溪流的湖，靜止的池水與邊緣。偏愛深水域，有沙與碎石沈積層的地方，在夜間覓食，屬肉食性，以魚類、浮游動物、片腳類等為食，能容忍一些環境的惡化，可做為食用魚。
この項目では、魚類の一種について説明しています。その他の用法については「ラフ」をご覧ください。 
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 条鰭綱 Actinopterygii 亜綱 : 新鰭亜綱 Neopterygii 上目 : 棘鰭上目 Acanthopterygii 目 : スズキ目 Perciformes 亜目 : スズキ亜目 Percoidei 科 : ペルカ科 Percidae 属 : Gymnocephalus 種 : ラッフ G. cernua 学名 Gymnocephalus cernua Linnaeus, 1758 和名 ラッフ[1][2] 英名 Eurasian ruffeラッフ（学名：Gymnocephalus cernua）は、スズキ目ペルカ科に属する淡水魚の一種。全長は最大25cmほどであるが、よく見かけるのは10–15cmほどまでである。ヨーロッパからアジアにかけて、ユーラシア大陸に幅広く分布するGymnocephalusの仲間で、物陰や水草など遮蔽物の豊富な場所などに生息する。
この項目は、魚類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然/プロジェクト:生物）。 ラッフ（学名：Gymnocephalus cernua）は、スズキ目ペルカ科に属する淡水魚の一種。全長は最大25cmほどであるが、よく見かけるのは10–15cmほどまでである。ヨーロッパからアジアにかけて、ユーラシア大陸に幅広く分布するGymnocephalusの仲間で、物陰や水草など遮蔽物の豊富な場所などに生息する。
_als_Acerina_cernua_(Linnaeus_1758)_Fig_171_(Matschie_et_al._1909).svg)
_(13532365375).jpg)
