FishBase.org
Pretty good pictures showing the dorsal fins
Qumluq xulu (lat. Neogobius fluviatilis) — xullar cinsinə daxil olan növ. Xəzər dənizində çox geniş yayılmışdır. Balığın bədəni yanlarından az sıxılmış, başı yastı,başın ön hissəsi uzunsov formadadır. Qumluq xulun bədəni qonur və ya boz-sarımtıl rəngdə olur. Uzunluğu 10-16 sm-ə qədər olur. Cinsi yetişkənliyə 2 yaşında çatır. May-iyul aylarında əsasən Şimali Xəzərdə çoxalır. Məhsuldarlığı 350-1025 ədəd kürüdən ibarətdir.Həvəskar balıqçılar tərəfindən ovlanır.[1]
Qumluq xulu (lat. Neogobius fluviatilis) — xullar cinsinə daxil olan növ. Xəzər dənizində çox geniş yayılmışdır. Balığın bədəni yanlarından az sıxılmış, başı yastı,başın ön hissəsi uzunsov formadadır. Qumluq xulun bədəni qonur və ya boz-sarımtıl rəngdə olur. Uzunluğu 10-16 sm-ə qədər olur. Cinsi yetişkənliyə 2 yaşında çatır. May-iyul aylarında əsasən Şimali Xəzərdə çoxalır. Məhsuldarlığı 350-1025 ədəd kürüdən ibarətdir.Həvəskar balıqçılar tərəfindən ovlanır.
Neogobius fluviatilis és una espècie de peix de la família dels gòbids i de l'ordre dels perciformes.
Els mascles poden assolir els 19,5 cm de longitud total.[3]
Es troba a la Mar Negra i a la Mar Càspia.[3]
Neogobius fluviatilis és una espècie de peix de la família dels gòbids i de l'ordre dels perciformes.
Die Flussgrundel (Neogobius fluviatilis) ist eine Fischart, die zur Familie der Grundeln (Gobiidae) gehört. Sie kommt in Flüssen vor, die in das Schwarze, in das Asowsche Meer und in das Marmarameer münden (z. B. Südlicher Bug, Dnjepr, Dnjestr, Don, Donau, Kuban) und besiedelt auch flache Uferbereiche dieser Meere. In den letzten Jahrzehnten hat sie ihr Verbreitungsgebiet invasiv weiter nach Norden ausgedehnt und auch verschiedene Flüsse in Mitteleuropa besiedelt.
Die Flussgrundel erreicht eine Maximallänge von 20 cm, meist bleibt sie bei einer Länge von 15 bis 18 cm. Sie hat einen gestreckten Körper, die Körperhöhe beträgt nur ein Sechstel der Gesamtlänge. Die Kopflänge liegt bei einem Fünftel der Gesamtlänge. Der Kopf ist gedrungen, leicht abgeflacht und nur wenig breiter als hoch. Das breite Maul steht fast waagerecht, der Unterkiefer steht nur wenig vor. Die Lippen sind vergleichsweise schmal. Die Länge des Schwanzstiels ist größer als seine Höhe. Der „Nacken“ ist beschuppt, 26 Schuppen zählt man zwischen dem Hinterkopf und dem Beginn der Rückenflosse.
Flussgrundel sind graubraun bis gelbbraun gefärbt und zeigen auf dem Rücken und den oberen Körperseiten zahlreiche, unregelmäßige dunkelbraune Flecken und Bänder. Ein einzelner, dunkelbrauner Fleck findet sich oberhalb des Ansatzes der Brustflossen. Rücken- und Schwanzflosse sind mit zahlreichen braunen Punkten gemustert. Die Männchen werden in der Laichzeit schwarz mit gelben Flossenrändern.
Nächste Verwandte der Flussgrundel sind die Schwarzmund-Grundel (Neogobius melanostomus) und Neogobius caspius. Diese drei Arten bilden zusammen die Gattung Neogobius. Schwestergruppe dieser Gattung sind die Benthophilini mit 5 Arten. Diesen insgesamt 8 Arten wiederum stehen die 16 Arten der Ponticolini gegenüber, gemeinsam bilden alle die Unterfamilie Benthophilinae innerhalb der Familie der Grundeln (Gobiidae).[1]
BenthophilinaeSchwarzmund-Grundel (N. melanostomus)
Flussgrundel (Neogobius fluviatilis)
Eine andere Arbeit, die die Phylogenie der gesamten Gobiidae behandelt[2] hat diese Ergebnisse im Kern bestätigt, wobei allerdings anstelle der Benthophilini die Ponticolini als direkte Schwestergruppe ausgewiesen wurden. Das Verhältnis der drei nahe verwandten Triben Neogobiini, Benthophilini und Ponticolini ist damit zunächst ungeklärt.
Die Flussgrundel lebt an flachen, brackigen Meeresküsten, in Flussmündungen, Lagunen und Seen, in mittleren bis großen Flüssen auf Sand- und Schlammböden. In den Unterläufen der von ihr besiedelten Flüsse gehört sie zu den häufigsten Fischarten. Sie ernährt sich von verschiedenen Wirbellosen, vor allem von kleinen Krebstieren und Weichtieren. Sie kann fünf Jahre alt werden und wird mit zwei Jahren geschlechtsreif. Sie vermehrt sich von April bis Juli bei Wassertemperaturen oberhalb von 13 °C. Möglicherweise laichen sie in einem Jahr mehrfach. Der Laichballen wird unter Steinen, einer Muschel, in einem Schneckengehäuse oder einem anderen harten Gegenstand gelegt und bis zum Schlupf der Larven vom Männchen bewacht.
Die Flussgrundel (Neogobius fluviatilis) ist eine Fischart, die zur Familie der Grundeln (Gobiidae) gehört. Sie kommt in Flüssen vor, die in das Schwarze, in das Asowsche Meer und in das Marmarameer münden (z. B. Südlicher Bug, Dnjepr, Dnjestr, Don, Donau, Kuban) und besiedelt auch flache Uferbereiche dieser Meere. In den letzten Jahrzehnten hat sie ihr Verbreitungsgebiet invasiv weiter nach Norden ausgedehnt und auch verschiedene Flüsse in Mitteleuropa besiedelt.
The monkey goby (Neogobius fluviatilis) is a species of goby native to the basins of the Black Sea and the Sea of Azov.
The monkey goby is covered with cycloid scales on the head, nape, back, one third of the gill covers, bases of the pectoral fins, and the posterior half of the throat and belly. Its second dorsal fin is small in size compared to the posterior end of the body. The width of its head is equal to or a bit greater than the height of the head, and terminates in an acuminated, or leaf-shaped, snout. The jaws of Neogobius fluviatilis contain small, conical teeth and the mandibles are set forward in the skull. The abdomen of the monkey goby is lined with suckers that stretch from the collar to the anus. Its coloration is a brownish gray or a yellowish gray, usually with a very pale brown pattern of dark merged spots. Rows of dark spots are also found on the dorsal and caudal fins. The average adult monkey goby measures 7–10 centimeters, but has been known to grow to lengths of 18–20 centimeters. This species weighs around 50 grams.
The natural habitat of the monkey goby is the fresh and brackish waters of basins in the Black Sea and the Sea of Marmara.[2] In the basin of the Sea of Marmara, it is a common sight in Manyas, Sapanca, and the Kazoli River in Bosporus Strait. In the Black Sea and the surrounding areas, the monkey goby is common in all desalinated water including the Danube river and its tributaries, the lagoons and estuaries of the north-western part of the Black Sea, the Sea of Azov, and the rivers of Caucasus. Recently, the monkey goby has been registered as an invasive species in some countries of Europe. In 1970, the species was first declared as a non-indigenous in Lake Balaton in Hungary.[3] The monkey goby was discovered in the Middle Danube in Hungary in 1984.[4] In 2001 it was found to have spread to the Slovak-Hungarian sector of the Danube River.[5] In the basin of the Baltic Sea it was first registered as an invasive species in 1997.[6] The species has also become a common sight in the Włocławek Reservoir and Zegrze Reservoir.[7] The monkey goby has been found in the German part of the river Rhine since March 2009. It has also been found in the Waal River, near Nijmegen, the Netherlands.[8]
In August 2011 the monkey goby is registered for the first time in the Evros River (Greece), which is inflows to the Aegean Sea.[9]
The monkey goby belongs to the group known as malacophages, but molluscs have lower importance in its diet than in that of the round goby.[10] However, in the Sea of Azov molluscs (mainly Abra segmentum) make up 85% of its diet.[11] In the Gulf of Tendra its diet is dominated by polychaetes, the larvae of Chironomidae, molluscs, Cerastoderma, juvenile gobies, adult marbled gobies, and crustaceans such as amphipods and shrimp.[12] In the Danube lakes Yalpug and Kugurluy, the diet of the monkey goby consists of amphipods, molluscs, and Oligochaeta.[13]
In the Khadzhibey Estuary a dozen species of prey make up the diet of monkey goby.[14] Polychaetes, larvae of insects, and shrimp are present in the diet year round. Seasonal dietary additions include crabs such as Rhithropanopeus harrisii, sea weed such as Zostera marina, and amphipods such as Marinogammarus olivii. Certain planktonic crustaceans are also present in the diet of adult gobies.
In the northwestern Black Sea, twelve parasite species are known to infect the monkey goby.[15] The core of the parasitic fauna are a trio metacercariae composed of Сryptocotyle concavum, Сryptocotyle lingua, and Рygidiopsis genata. Other common parasites include the nematode Dichelyne minutus and the cestoda Ligula pavlovskii. The trematode parasites C. lingua and P. genata can also infest humans.[16][17] In the 1950s, along the coast of the Gulf of Taganrog in the Sea of Azov, the monkey goby was registered as a host of epizootic of nematodes Tetrameres fissispina and Streptocara crassicauda, which are fatal to ducklings.[18]
In Ukraine the monkey goby is a crucial commercial fish, especially in the Sea of Azov and Dnieper-Bug Estuary. It plays an important role in the food chain by serving as prey for other predatory fish living in these areas.
The monkey goby (Neogobius fluviatilis) is a species of goby native to the basins of the Black Sea and the Sea of Azov.
Neogobius fluviatilis es una especie de peces de la familia de los Gobiidae en el orden de los Perciformes.
Los machos pueden llegar alcanzar los 19,5 cm de longitud total.
Se encuentra en el mar Negro y el mar Caspio.
Es inofensivo para los humanos.
Neogobius fluviatilis es una especie de peces de la familia de los Gobiidae en el orden de los Perciformes.
Neogobius fluviatilis Neogobius generoko animalia da. Arrainen barruko Actinopterygii klasean sailkatzen da, Gobiidae familian.
Neogobius fluviatilis Neogobius generoko animalia da. Arrainen barruko Actinopterygii klasean sailkatzen da, Gobiidae familian.
Neogobius fluviatilis
Le Gobie fluviatile, Neogobius fluviatilis (appelé Gobie singe / monkey Goby par les anglophones), est une espèce de grands gobies pouvant vivre en eau douce à saumâtre ou salée, de la famille des Gobiidés, vivant naturellement dans le bassin Ponto-Caspien (mer d'Azov, mer Caspienne et mer Noire).
Comme Neogobius melanostomus (le gobie à taches noires), une espèce proche, euryhaline, il se montre souvent invasif là où il a été introduit par l'homme hors de son aire naturelle de répartition.
Taille et poids : 7-10 centimètres pour environ 50 grammes en moyenne, mais certains individus mesurent jusqu'à 18-20 cm.
Robe : son corps allongé est gris brunâtre ou gris ocre-jaunâtre, généralement orné d'un motif brun très pâle constitué de rangées de taches sombres fusionnées. Des alignements de taches sombres ornent aussi les nageoires dorsale et caudales.
Écailles : le corps est recouvert d'écailles cycloïdes sur la couronne de la tête, la nuque, le dos, un tiers des opercules, les bases des nageoires pectorales, et la moitié postérieure de la gorge et du ventre.
Autres caractéristiques
Sa répartition actuelle est encore mal connue et évolutive car l'espèce peut se montrer capable de gagner de nouveaux habitats. Il vit originellement dans les eaux douces et saumâtres des bassins de la mer Noire et de la mer de Marmara.
En 1970, l'espèce a été notée (comme non-indigène) dans le lac Balaton en Hongrie[1]. puis dans le Moyen Danube hongrois en 1984. [4] En 2001 on le trouvait dans toute la partie slovaque et hongroise du Danube[2].
Il été ensuite été classé comme une espèce envahissante dans le bassin de la mer Baltique (en 1997)[3] et est trouvé dans certains réservoirs (ex : réservoirs de Włocławek Reservoir et de Zegrze[4]. Plus récemment (2009) il a été trouvé dans la partie allemande du Rhin (et retrouvé depuis Mars 2009) ainsi que dans la rivière Waal (près de Nimègue, aux Pays-Bas)[5] En Août 2011 il est pour la première fois signalé dans la rivière Evros en Grèce ce qui montre sa présence dans le bassin de la mer Égée[6].
Cette espèce, comme le Gobie à taches noires se montre invasif et entre alors en compétition avec les espèces indigènes. En France, il a d'abord été trouvé dans le bassin Rhin-Meuse, dans la Moselle à Berg-sur-Moselle (par un Bureau d'études, DUBOST Environnement lors d'une pêche électrique en juin 2014) puis à Kœnigsmacker le 19 août 2014... et d'autres individus ont ensuite été trouvés par l'ONEMA dans le même cours d'eau[7].
Le gobie fluviatile appartient au groupe des poissons dits malacophages (en occurrence mangeurs de mollusques à coquilles). Selon certains auteurs, les mollusques semblent moins importants pour son régime alimentaire que pour celui d'autres espèces de gobies[8].
Cependant, en mer d'Azov les mollusques (Abra Segmentum principalement) représentent 85 % de son régime alimentaire[9]. Alors que dans le golfe du Tendra il mange principalement des polychètes, des larves de Chironomidae, de petits mollusques, des Cerastoderma et même des juvéniles de gobies et des adultes de gobies marbrés ainsi que des crustacés (amphipodes et crevettes)[10]. Dans le Danube et les lacs Yalpug et Kugurluy, il mange surtout des amphipodes, des mollusques, et des Oligochaeta[11].
Dans l'estuaire de la Khadzhibey il consomme au moins une douzaine d'espèces (avec toute l'année des polychètes, larves d'insectes et crevettes) et saisonnièrement des crabes tels que Rhithropanopeus harrisii, ainsi que des algues marines (Zostera marina) et des amphipodes (ex : Marinogammarus olivii) et divers crustacés planctoniques[12].
Dans le nord-ouest de la mer Noire, en 2005, au moins douze parasites différents avaient déjà été décrits chez cette espèce [13]. Le plus souvent il s'agit d'un trio de métacercaire (metacercariae) composé de Сryptocotyle concavum, Сryptocotyle lingua et Рygidiopsis genata. Le nematode Dichelyne minutus et le cestode Ligula pavlovskii sont également courant dans cette région. Il peut transporter des trématodes comme C. lingua et P. genata qui peuvent aussi depuis longtemps infester l'être humain[14],[15]
Dans les années 1950 le long du Golfe de Taganrog en mer d'Azov cette espèce a été trouvée aussi parasitée par des nématodes pouvant être impliqués dans des épizooties, tels que Tetrameres fissispina et Streptocara crassicauda pouvant être mortels chez les canards[16].
Neogobius fluviatilis
Le Gobie fluviatile, Neogobius fluviatilis (appelé Gobie singe / monkey Goby par les anglophones), est une espèce de grands gobies pouvant vivre en eau douce à saumâtre ou salée, de la famille des Gobiidés, vivant naturellement dans le bassin Ponto-Caspien (mer d'Azov, mer Caspienne et mer Noire).
Comme Neogobius melanostomus (le gobie à taches noires), une espèce proche, euryhaline, il se montre souvent invasif là où il a été introduit par l'homme hors de son aire naturelle de répartition.
Dnieprinis grundalas (Neogobius fluviatilis) – ešeržuvių (Perciformes) būrio, grundalinių (Gobiidae) šeimos žuvis.
Subrendęs dnieprinis grundalas dažniausiai 7–10 cm, rečiau iki 18–20 cm ilgio. Subrendusių vidutinis svoris apie 50 g. Išgyvena iki 5 metų.
Savaime paplitę į Juodąją, Azovo, Marmuro jūras įtekančių upių baseinuose.
Tai gėlavandenė žuvis. Dnieprinių grundalai renkasi gyventi smėlėtus, žvirgždėtus bei nestoru dumblo sluoksniu padengtus upių ruožus.
Vis dažniau stebimi toli už jų natūralaus arealo ribų, kur be žmogaus pagalbos patys negalėjo išplisti. Lietuvoje buvo aptiktas 2016 metais, kada europines lydekas Neryje žvejojęs Gamtos tyrimų centro ichtiologas Kęstutis Skrupskelis sugautos lydekos skrandyje ir aptiko šią invazinę žuvų rūšį[1]. Tai gėlavandenė žuvis. Dnieprinių grundalų mėgstamos buveinės – smėlėti, žvirgždėti bei nestoru dumblo sluoksniu padengti upių ruožai, kurie sutampa su Lietuvoje vietinių paprastųjų gružlių, paprastųjų kūjagalvių ir šlyžių gyvenamomis buveinėmis, tad konkurencija dėl maisto su šia invazine rūšimi taps reali. Kaip invazinė rūšis, dniepriniai grundalai leidžiami žvejoti ištisus metus.
Dnieprinis grundalas (Neogobius fluviatilis) – ešeržuvių (Perciformes) būrio, grundalinių (Gobiidae) šeimos žuvis.
De Pontische stroomgrondel (Neogobius fluviatilis) is een vis uit de familie van de grondels.
De Pontische stroomgrondel komt veelvuldig voor in waterbekkens van de Zee van Azov en de Zwarte Zee. De soort leeft vooral dicht bij de kusten, grote en middelgrote waterlopen, riviermondingen en lagunes en meren van brak en zoet water. Ze leven er op zanderige of modderige bodems. Van nature komt de soort voor in Wit-Rusland, Bulgarije, Georgië, Moldavië, Roemenië, Rusland, Turkije en Oekraïne. De soort is ook als invasieve soort waargenomen in Polen (via een kanaal bij de Dnjepr) en Hongarije en in de rivieren Wisła, Donau en Dnjepr. Door de aanleg van het Main-Donau-Kanal, een kanaal tussen de Donau en de Rijn, is de grondelsoort ook in de Rijn terechtgekomen. Daardoor is de vis nu als exoot in Duitsland en sinds 2008 in Nederland waar te nemen, waar hij in de Waal bij Herwijnen en Nijmegen is aangetroffen.
De Pontische stroomgrondel kan 5 jaar oud worden en is geslachtsrijp rond de leeftijd van 2 jaar. Ze paaien in de late lente tot vroege zomer, soms tot in september als de temperatuur boven 13°C komt. Sommige vrouwtjes paaien meer dan een keer per seizoen.
Een pakketje met eitjes wordt afgezet op stenen, schelpen en waterplanten. De mannetjes graven een nest onder een of ander hard materiaal en bewaken de eitjes tot ze uitkomen.
De grondel leeft op een waaier aan ongewervelden, vooral weekdieren.
In het paaiseizoen kan het mannetje helemaal zwart met geel of oranje omrande rug- en staartvinnen worden. Buiten dit seizoen zijn beide geslachten op de rug bruin met lichte vlekken. Er zitten ook ctenoidschubben (kamschubben) op. De buik is lichter van kleur. De flanken hebben een lichte, blauwgrijze kleur. Op de zijlijn zijn vaag kleine, donkere vlekken te zien. Er loopt een donkere lijn van het oog naar de bovenlip.
De Pontische stroomgrondel is ongeveer 20 cm lang en is herkenbaar aan de aaneengegroeide buikvinnen die een zuignap vormen, zoals bij de andere Neogobius-soorten. Bij de stroomgrondel is deze zuignap relatief lang, waarbij de lobben slecht zichtbaar zijn. De kop is ongeveer even hoog als breed. Net als N. pallasi is de eerste vertakte vinstraal van de achterste rugvin ongeveer twee keer zo lang als de voorlaatste rugvinstraal. Bij de aarsvin geldt hetzelfde.
BronnenBabka rzeczna[3][4], babka szczupła[5],(Neogobius fluviatilis) – gatunek okoniokształtnej ryby z rodziny babkowatych.
Zasiedla wody słodkie, półsłodkie i słone zlewisk Morza Czarnego, Morza Azowskiego i Morza Kaspijskiego. Introdukowany został w Jeziorze Aralskim. W Polsce jest inwazyjnym gatunkiem obcym[6], po raz pierwszy zaobserwowanym w Bugu w 1997. Obecnie występuje w dorzeczu Wisły. Obszar występowania gatunku w Eurazji rozciąga się od Kazachstanu i Uzbekistanu aż po kraje bałkańskie[7].
Osiąga maksymalnie 20 cm długości. Odżywia się głównie skorupiakami.
Babka rzeczna, babka szczupła,(Neogobius fluviatilis) – gatunek okoniokształtnej ryby z rodziny babkowatych.
Neogobius fluviatilis é uma espécie de peixe da família Gobiidae.
Pode ser encontrada nos seguintes países: Bulgária, Hungria, Moldávia, Roménia, Rússia, Sérvia e Montenegro, Turquia, Turquemenistão e Ucrânia.
Neogobius fluviatilis é uma espécie de peixe da família Gobiidae.
Pode ser encontrada nos seguintes países: Bulgária, Hungria, Moldávia, Roménia, Rússia, Sérvia e Montenegro, Turquia, Turquemenistão e Ucrânia.
Zimbrașul sau ciobănașul, glăvocul, guvidul de baltă (Neogobius fluviatilis) este un pește mic dulcicol, din familia gobiide, care trăiește pe funduri nisipoase din apele dulci sau foarte ușor salmastre. Se întâlnește în cursul inferior al fluviilor tributare Mării Negre și Mării Azov: Nipru (până în Belarus), Dunăre (până în Ungaria), Nistru etc. Introdus în Lacul Balaton, Ungaria. În România, se întâlnește în Dunăre, în lacurile și bălțile acesteia, până la Călărași; de asemenea, în lacurile din Nordul Constanței (Tăbăcăria, Siutghiol, Tașaul, în Nordul lacului Razelm, Babadag).
Acest articol referitor la subiecte din zoologie este un ciot. Puteți ajuta Wikipedia prin completarea sa.
Zimbrașul sau ciobănașul, glăvocul, guvidul de baltă (Neogobius fluviatilis) este un pește mic dulcicol, din familia gobiide, care trăiește pe funduri nisipoase din apele dulci sau foarte ușor salmastre. Se întâlnește în cursul inferior al fluviilor tributare Mării Negre și Mării Azov: Nipru (până în Belarus), Dunăre (până în Ungaria), Nistru etc. Introdus în Lacul Balaton, Ungaria. În România, se întâlnește în Dunăre, în lacurile și bălțile acesteia, până la Călărași; de asemenea, în lacurile din Nordul Constanței (Tăbăcăria, Siutghiol, Tașaul, în Nordul lacului Razelm, Babadag).
Тім'я, потилиця, спина, зяброві кришки (на третину), основи грудних плавців, задня половина горла і черево покриті циклоїдною лускою. Другий спинний плавець значно знижується до заднього кінця тіла. Ширина голови дорівнює її висоті або трохи більша. Рот кінцевий або напівверхній, рило загострене. На щелепах є дрібні конічні зуби. Нижня щелепа видається вперед, верхня губа не потовщена з боків. Лопастинки коміри черевного присоска ледь помітні, присосок майже досягає анального отвору. Колір тіла буро-сірий або жовтувато-сірий, зазвичай з дуже блідим буруватим малюнком з темними плямами, що зливаються. Спинні і хвостовий плавці з рядами темних цяток. Самці під час нересту зовсім чорні з жовтуватими облямівками на непарних плавцях. Довжина 7-10, іноді до 18-20 см, маса близько 50 г.
Природнім ареалом даного виду є прісні і солонуваті води басейну Чорного і Мармурового морів[3]. В басейні Мармурового моря поширений в озерах Ман'яс, Сапанджа, річці Казолі (біля Бурси), в Босфорі.
У Чорному морі зустрічається в усіх розпріснених ділянках. Річки: Камчия, нижня частина Дунаю із притоками (Огоста, Іскир, Віт до Плевена, Осам, Янтра), Дністер із притоками, Південний Буг, Дніпро, а також Київське водосховище і Десна, річки Крима. Лимани північно-західної частини Чорного моря (Тилігул, Дністровський, Разелм та ін.), озера Варненське, Бургаське. В Азовському морі, лиманах (особливо Молочний і Сиваш) і річках його басейна: Дон, Донець, Хопер, Ведмедиця, Кубань, гирла малих річок. Річки Кавказу (Дагомис, Ріоні), озеро Палеостомі.
В останні роки цей вид реєструється як інтродукований у країнах Західної Європи. Вперше як вселенець відзначений в озері Балатон (Угорщина) в 1970 році[4]. У 1984 році цей вид відзначений у нижній частині Угорського плину Дунаю[5]. У 2001 році бичок бабка знайдений на словацько-угорській ділянці Дунаю[6]. Вперше знайдена в басейні Балтійського моря (річка Буг) в 1997 році[7] Після цього бичок-бабка став звичайним видом у Влоцлавському водосховищі та Зегжинському озері[8]. Бичок-бабка відзначається у німецькій частині річки Рейну починаючи з 11 березня 2009 року. Також рибу відзначено у річці Вааль біля Неймегена, Нідерланди[9].
У серпні 2011 року бичок-бабка був знайдений вперше у Греції, у річці Мариця, яка вливається до Егейського моря.[10]
Тримається на піскуватому дні біля берегів з проточною водою. На зимівлю йде на глибину, вкривається товстим шаром слизу, не живиться і майже не рухається.
Живе 5—7 років.
Бичок-бабка є типовими малакофагом, але молюски у його раціоні мають менше значення, ніж для бичка-кругляка[11]. В Азовському морі його раціон на 85% складають молюски, здебільшого Abra segmentum[12]. У Тендровській затоці в його живленні домінують поліхети, личинки Chironomidae, молюски Abra, Cerastoderma, ракоподібні: амфіподи, креветки, молодь бичків і дорослий бичок-лисун Pomatoschistus marmoratus[13]. У придунайських озерах Ялпуг і Кугурлуй у живленні бичка-бабки присутні здебільш амфіподи, молюски (Dreissena polymorpha), а також Oligochaeta[14].
У Хаджибейському лимані в раціоні бичка-бабки знайдено 12 видів харчових об'єктів[15]. Поліхети і личинки комах (Chironomidae gen. sp.) і креветка Palaemon elegans відіграють значну роль в живленні в усі сезони. В окремі сезони значення мають краби Rhithropanopeus harrisii, морська трава Zostera marina і амфіподи Marinogammarus olivii. Також у раціоні дорослих бичків відзначалися планктонні ракоподібні (Cyclopidae, Diaptomidae, Daphnia).
Статева зрілість наступає на другому році життя, коли риба досягає довжини 10 см. Нерестує від кінця квітня до початку червня при температурі води 10—13°. Для нересту вибирає мілководдя вздовж берегів. Самиці відкладають від 700 до 2 800 ікринок зеленкуватого кольору, діаметром не менше 2,5 мм до ніш, які самці вигрібають у піску або у намулі під камінням. Ікра розвивається до личинки протягом 2— З тижнів при температурі води 15—16 °C, а ще через 5 днів виходять мальки. На першому році життя рибки досягають 3—5 см, на другому — 6—10 см, на четвертому — 12— 20 см.
У бичка-бабки в північно-західній частині Чорного моря відомі 12 видів паразитів[16]. До основних паразитів відносяться метацеркарії Cryptocotyle concavum, Cryptocotyle lingua і Pygidiopsis genata, а також нематоди Dichelyne minutus, часто зустрічаються цестода Ligula pavlovskii. Трематоди C. lingua і P. genata здатні заражати людину[17][18]. У 1950-х роках біля берегів Таганрозької затоки Азовського моря бичок-бабка був відзначений як хазяїн епізоотичних нематод Tetrameres fissispina і Streptocara crassicauda, які викликали загибель каченят[19].
У бичка-вселенця у середньому Дунаї (Словацький сектор) знайдено 9 видів паразитів, серед яких найпоширеніші глохідії молюсків Anodonta anatina, Pseudoanodonta complanata, а також метацеркарії трематод Diplostomum spathaceum[20].
Neogobius fluviatilis là một loài cá thuộc họ Gobiidae.
Bài viết chủ đề bộ Cá bống này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Neogobius fluviatilis (Pallas, 1814)
Ареал
Бычок-песочник[1], или речной бычок[1] (лат. Neogobius fluviatilis), — вид лучепёрых рыб семейства бычковых отряда окунеобразных. Понто-Каспийский реликтовый вид.
Темя, затылок, спина, жаберные крышки (на треть), основания грудных плавников, задняя половина горла и брюхо покрыты циклоидной чешуёй. Второй спинной плавник значительно снижается до заднего конца тела. Ширина головы равна её высоте или чуть больше. Рот конечный или верхний, рыло заострённое. На челюстях имеются мелкие конические зубы. Нижняя челюсть выдается вперёд, верхняя губа не утолщена по бокам. Окраска тела буровато- или желтовато-серая, обычно с очень бледным буроватым рисунком с тёмными пятнами, которые сливаются. Спинной и хвостовой плавники с рядами тёмных пятнышек. Самцы во время нереста совершенно чёрные с желтоватыми каёмками на непарных плавниках. Длина 7—10, иногда до 18—20 см, масса около 50 г.
Естественным ареалом данного вида являются пресные и солоноватые воды Чёрного и Мраморного морей[2]. В бассейне Мраморного моря распространён в озёрах Куш, Сапанджа, реке Казоли (около Бурсы), в Босфоре.
В Чёрном море встречается во всех солоноватых участках. Так же встречаются на Волге.
Держится на песчаном дне у берегов с проточной водой. На зимовку уходит на глубину, покрывается толстым слоем слизи, не питается и почти не двигается. Живёт 5—7 лет.
Типичный малакофаг, однако моллюски в его рационе имеют меньшее значение, чем для бычка-кругляка[3]. В Азовском море его рацион на 85 % составляют моллюски, большей частью Abra segmentum[4]. В Тендровском заливе в его питании доминируют полихеты, личинки Chironomidae, моллюски Abra, Cerastoderma, ракообразные: амфиподы, креветки, молодь бычков и взрослые особи мраморного бычка-бубыря (Pomatoschistus marmoratus)[5]. В придунайских озёрах Ялпуг и Кугурлуй в питании бычка присутствуют большей частью амфиподы, моллюски (Dreissena polymorpha), а также Oligochaeta[6].
В Хаджибейском лимане в рационе бычка найдено 12 видов кормовых объектов[7]. Полихеты и личинки насекомых (Chironomidae gen. sp.) и креветка Palaemon elegans играют значительную роль в питании во все сезоны. В отдельные сезоны значение имеют крабы Rhithropanopeus harrisii, морская трава Zostera marina и амфиподы Marinogammarus olivii. Также в рационе взрослых бычков отмечались планктонные ракообразные (Cyclopidae, Diaptomidae, Daphnia).
Половая зрелость наступает на втором году жизни, когда рыба достигает длины 10 см. Нерест с конца апреля до начала июня при температуре воды 10—13 °С. Для нереста выбирает мелководье вдоль берегов. Самки откладывают от 700 до 2800 икринок зеленоватого цвета, диаметром не менее 2,5 мм в ниши, которые самцы выгребают в песке или в иле под камнями. Икра развивается в личинки в течение 2—З недель при температуре воды 15—16 °C , а ещё через 5 дней вылупляются мальки. На первом году жизни рыбки достигают в длину 3—5 см, на втором — 6—10 см, на четвертом — 12—20 см.
У бычка-песочника в северо-западной части Чёрного моря известно 12 видов паразитов[8]. К основным паразитам относятся метацеркарии Cryptocotyle concavum, Cryptocotyle lingua и Pygidiopsis genata, а также нематоды Dichelyne minutus, часто встречаются ленточные черви Ligula pavlovskii. Трематоды C. lingua и P. genata способны заражать человека[9][10]. В 1950-х годах у берегов Таганрогского залива (Азовского моря) бычок-песочник был отмечен как хозяин эпизоотических нематод Tetrameres fissispina и Streptocara crassicauda, которые вызвали гибель утят[11].
У бычка-песочника в среднем Дунае (Словацкий сектор) найдено 9 видов паразитов, среди которых самые распространённые глохидии моллюсков Anodonta anatina, Pseudoanodonta complanata, а также метацеркарии трематод Diplostomum spathaceum[12].
Бычок-песочник, или речной бычок (лат. Neogobius fluviatilis), — вид лучепёрых рыб семейства бычковых отряда окунеобразных. Понто-Каспийский реликтовый вид.
