Most surveys of marine wood borers are confined to coastal situations and to the protected waters of bays, harbors, or estuaries. This is due to a lack of offshore facilities for experimental phases of the work or to the fact that the biological studies are tied in with industrial economics, which involves such structures as piers and wharfs. Furthermore, the investigator is sure of finding material near shore, as the boundaries of harbors and the narrow coastal zones, where wood is available, are the normal areas of operations of most shipworms.
The question of whether adult and larval marine wood borers can survive if removed from the comparative safety of their normal environment to distant offshore waters has not been answered, but the recovery of recently infested flotsam in the open sea indicates that larvae of marine borers spawned in mid-ocean can endure long enough to contact drifting timber and continue a chain of seafaring generations.
That species of Teredinidae can be transported far and wide by the wooden hulls of ships is undisputed, although the degree of dispersal cannot be estimated with certainty. This means of distribution probably rated high for a long time, declining in recent times as wood has given way to metal in ship construction. However, the appearance of exotic species of shipworms in Honolulu and Pearl harbors during World War II is substantial evidence that surface craft are still a factor in the dispersal of marine wood borers. (Edmondson, 1962)
Els teredínids són són una família de mol·luscs bivalves marins que tenen la forma d'un corc amb dues conquilles molt petites.[1] Es nodreixen de fusta submergida i arriben a destrossar estructures submergides i barques. El teredínid més conegut és la broma, també conegut com a corc marí, una espècie del gènere Teredo. [2][3][4]
Quan aquests mol·luscs fan els forats, per digerir la cel·lulosa disposen de soques del bacteri diazòtrof Teredinibacter turnerae (ATCC 39867/T7901), que conserven dins d'un òrgan especial anomenat glàndula de Deshayes.[5] Els teredínids són subdividits en diferents gèneres dins els quals Teredo és el més mencionat.
Tradicionalment s'han combatut pintant els vaixells amb coure. Als Països Baixos van causar una crisi al segle XVIII, en foradar la fusta dels dics que prevenen la inundació de part del país. Hi ha hagut danys també als pilons de fusta del Riu Hudson a Nova Jersey.[6]
Més recentment s'ha estudiat els endosimbionts dels teredínids per a fer-les servir en la bioconversió de la cel·lulosa en biocombustible.[7]
A Palawan i Aklan a les Filipines, el corc marí es diu tamilok i es menja com una delicadesa. El seu gust es compara a diversos aliments com la llet i les ostres.[8]
Els teredínids són són una família de mol·luscs bivalves marins que tenen la forma d'un corc amb dues conquilles molt petites. Es nodreixen de fusta submergida i arriben a destrossar estructures submergides i barques. El teredínid més conegut és la broma, també conegut com a corc marí, una espècie del gènere Teredo.
Die Schiffsbohrmuscheln (Teredinidae), auch Holzbohrmuscheln, Schiffsbohrwürmer oder Pfahlmuscheln genannt, sind eine Familie der Muscheln und gehören zur Ordnung der Myida. Die meisten Arten der Familie bohren im Holz und ernähren sich von abgeraspelten Holzspänen, aber auch in unterschiedlichem Maße von aus dem Wasser filtriertem Plankton. Wenigstens eine Art ernährt sich in erster Linie von chemoautotrophen (thiotrophen) Bakterien. Neun Arten wurden bisher in Europa bzw. europäischen Gewässern nachgewiesen.[1] Kuphus polythalamia aus Südostasien ist die längste rezente Muschel. Der wurmförmige Weichkörper wird bis zu 1,90 m lang; allerdings bei einem Durchmesser von nur etwa 6 cm.
Die gleichklappigen, meist im Großen und Ganzen halbkugeligen, weit klaffenden Gehäuse sind stark reduziert und bedecken bzw. umschließen nur noch die vorderen Enden der wurmähnlichen Weichkörper. Sie legen meist Bohrungen in Holz an, die als Wohnröhre fungieren und zeitlebens nicht mehr verlassen werden. Die Bohrungen sind mit Calciumcarbonat ausgekleidet. Die Stärke dieser Auskleidung variiert in der Dicke und nach Holzart, auch können die Bauten unterteilt sein und am unteren Ende Septen aufweisen. Die beiden Klappen dienen nun nicht mehr dem Schutz des Weichkörpers, sondern sind zum Bohrorgan modifiziert. Akzessorische Schalenplatten, wie sie bei den Bohrmuscheln (Pholadidae) vorhanden sind, fehlen allerdings.
Die Gehäuse werden nur einige Millimeter bis 5 Zentimeter lang. Sie sind im Umriss durch drei radiale Furchen dreigegliedert, in einen kleinen, meist dreieckigen vorderen Teil, einen großen, hoch-schiefeiförmigen und geblähten mittleren Teil und einen wieder etwas kleineren, halbrunden hinteren Teil (Auriculum). Der dreieckige vordere Teil setzt oben am mittleren Teil an, abgesetzt durch einen Knick. Der vordere Teil ist mit quer zur Längsachse, und randparallel verlaufenden, auch etwas geschwungenen Rippen versehen, die mit stachel- oder dornartigen Fortsätzen besetzt sind. Sie dienen zum Abraspeln von Holzspänen am Ende des Bohrlochs. In dorsalen Bereich des vorderen Gehäuseteils sitzt der Wirbel. Der mittlere Teil ist meist nur schwach mit randparallelen Anwachsstreifen ornamentiert, ebenso der hintere Gehäuseteil. Von den Wirbeln verläuft oft eine schmale Längsgrube oder auch einige radiale Elemente fast senkrecht zur Gehäuselängsachse über den mittleren Gehäuseteil zum Ventralrand. Das Ligament liegt intern in einem kleinen Resilifer. Schlosszähne fehlen. Es sind drei Schließmuskeln vorhanden, ein kleiner vorderer, ein großer hinterer und ein kleiner ventraler Schließmuskel. Der Fuß ist kurz und hat keine Byssusdrüse mehr.
Der hintere Teil des Körpers geht in zwei lange, einziehbare Siphonen über, die mit Ausnahmen meist nicht verwachsen sind. Die Siphonen sind im distalen Teil jeweils außen von einer zusätzlichen Kalkplatte, die Palette genannt wird, halb umgeben. Die Paletten bestehen aus einem Stiel und einem halbröhrenförmigen oder halbkonusförmigen Blatt, wobei der Stiel nach unten zeigt. Die Paletten sind spezifischer als die beiden Klappen; isolierte Klappen sind daher meist nicht sicher einer Art zuzuordnen, und so basieren die meisten Arten auf den unterschiedlichen Paletten, gelegentlich auch auf der Kombination von Paletten und Klappen. Die Paletten sind paddelförmig, gabelförmig oder auch fackelförmig. Die Stiele sind kurz und eher dick, oder auch sehr lang und dünn. Bei manchen Arten sind mehrere ineinander steckende Paletten vorhanden. Werden die Siphonen zurückgezogen, fügen sich die beiden halbröhrenförmigen Blätter zu einem Konus zusammen und die Öffnung der Wohnröhre ist verschlossen.
Die Schale ist meist dünn und besteht ebenso wie die Paletten aus Aragonit. Die Schale besteht aus einer äußeren Lage aus Kreuzlamellen und einer inneren Lage aus komplexen Kreuzlamellen. Die Paletten bestehen zwar überwiegend aus Kalziumkarbonat, der vordere Rand und evtl. auch nach vorne gerichtete Fortsätze bestehen dagegen aus dem organischen Periostracum. Es wird leicht abgerieben, oder nach dem Tod des Tieres zersetzt. Die Paletten können dadurch am Vorderende auch ohne Bruch eine andere Umrissform bekommen.
Die Familie ist weltweit verbreitet. Die Schiffsbohrmuscheln bohren überwiegend in Holz und verdauen die Holzpartikel wahrscheinlich mit Hilfe von Cellulase-produzierenden Bakterien. Sie sind jedoch auch Suspensionsfiltrierer. Einige Arten haben sehr kleine Kiemen, die darauf schließen lassen, dass hier Holz den größten Teil der Nahrung ausmacht. Zumindest eine Art ernährt sich von chemoautrophen (thiotrophen) Bakterien, die in oder auf den Kiemen leben.
Anfang 2016 wurden Schiffsbohrmuscheln auch auf Spitzbergen entdeckt, in −1,8 °C kaltem Wasser. Bisher ist noch nicht geklärt, ob es sich um eine bereits bekannte Art handelt, die sich an das kalte Wasser angepasst hat, oder um eine neue Art.[2]
Innerhalb der Schiffsbohrmuscheln kann ein breites Spektrum an Fortpflanzungsstrategien beobachtet werden, die sich nicht nur auf die klassischen Strategien – wenige, große Eier oder sehr viele Eier – beschränkt. Einige Arten produzieren Millionen von Eiern, die im freien Wasser befruchtet werden. Die Larven haben eine lange Phase als planktonische Veliger-Larven, in der sie weit verfrachtet werden können. Andere Arten brüten ihre Eier in der Mantelhöhle aus und entlassen die Jungen bereits als Veliger-Larven oder sogar als Pediveliger, die bereits nach wenigen Stunden zum Bodenleben übergehen bzw. sich an Holz anheften.
Die Pediveliger-Larve, die ein geeignetes Substrat gefunden hat, errichtet zunächst einen Wall aus Kalziumkarbonat um sich, während sie versucht, erste Holzraspel aus der Unterlage zu lösen. Einige Arten laichen nur einmal im Jahr ab, andere Arten sogar mehrmals.
Die Familie enthält derzeit knapp 80 rezente Arten in drei Unterfamilien und 14 Gattungen.[3] Eine ganze Reihe von Arten wird zudem als nomina dubia angesehen. Die Zahl der fossilen Arten ist (noch) nicht erfasst.
Die ältesten sicheren Vertreter der Familie kennt man aus dem Paläozän[4] (dagegen Kondo & Sano, 2009: Aptium (Unterkreide).[5])
Spuren bohrender Muscheln in Holz sind fossil nicht einmal selten überliefert. Derartige Spurenfossilien werden unter der Teredolites zusammengefasst. Neben Holz sind vereinzelt Bernsteinstücke auf unterkreidezeitlicher Lagerstätte gefunden worden, die von einer Bohrmuschel angebohrt worden sind.[6][7] In jüngster Zeit wurden auch auf Kuba fossile Belege diese Ichnogattung aus dem Oberjura (Oxfordium) gefunden.[8] Früheste Nachweise von Teredolites stammen aus dem Unterjura.[9] Villegas, de Gibert, Rojas-Consuegra und Belaústegui stellen die Ichnogattung Teredolites jedoch zur Familie der Bohrmuscheln (Pholadidae).[8]
In Nordostbrasilien werden verschiedene Arten von Schiffsbohrmuscheln gesammelt und gegessen. Sie werden Turu oder Cupim-do-Mar genannt. Sie kommen vor allem in den Mangrovenwäldern vor und werden von Männern („tiradores de turu“) aus den ärmeren Bevölkerungsschichten bei Ebbe gesammelt. Meist handelt es sich um die Art Neoteredo reynei.[10]
Die Schiffsbohrmuscheln (Teredinidae), auch Holzbohrmuscheln, Schiffsbohrwürmer oder Pfahlmuscheln genannt, sind eine Familie der Muscheln und gehören zur Ordnung der Myida. Die meisten Arten der Familie bohren im Holz und ernähren sich von abgeraspelten Holzspänen, aber auch in unterschiedlichem Maße von aus dem Wasser filtriertem Plankton. Wenigstens eine Art ernährt sich in erster Linie von chemoautotrophen (thiotrophen) Bakterien. Neun Arten wurden bisher in Europa bzw. europäischen Gewässern nachgewiesen. Kuphus polythalamia aus Südostasien ist die längste rezente Muschel. Der wurmförmige Weichkörper wird bis zu 1,90 m lang; allerdings bei einem Durchmesser von nur etwa 6 cm.
Деңиз жыгач ойгучтары (лат. Teredinidae) — кош капкалуу моллюскалардын бир тукуму.
The shipworms are marine bivalve molluscs in the family Teredinidae: a group of saltwater clams with long, soft, naked bodies. They are notorious for boring into (and commonly eventually destroying) wood that is immersed in sea water, including such structures as wooden piers, docks and ships; they drill passages by means of a pair of very small shells (“valves”) borne at one end, with which they rasp their way through. Sometimes called "termites of the sea",[1] they also are known as "Teredo worms" or simply Teredo (from Ancient Greek: τερηδών, romanized: terēdṓn, lit. 'wood-worm' via Latin: terēdō). Carl Linnaeus assigned the common name Teredo to the best-known genus of shipworms in the 10th edition of his taxonomic magnum opus, Systema Naturæ (1758).
Removed from its burrow, the fully grown teredo ranges from several centimetres to about a metre in length, depending on the species. The body is cylindrical, slender, naked and superficially vermiform, meaning "worm-shaped". In spite of their slender, worm-like forms, shipworms possess the characteristic morphology of bivalves. The ctinidia lie mainly within the branchial siphon, through which the animal pumps the water that passes over the gills.
The two siphons are very long and protrude from the posterior end of the animal. Where they leave the end of the main part of the body, the siphons pass between a pair of calcareous plates called pallets. If the animal is alarmed, it withdraws the siphons and the pallets protectively block the opening of the tunnel.
The pallets are not to be confused with the two valves of the main shell, which are at the anterior end of the animal. Because they are the organs that the animal applies to boring its tunnel, they generally are located at the tunnel's end. They are borne on the slightly thickened, muscular anterior end of the cylindrical body and they are roughly triangular in shape and markedly concave on their interior surfaces. The outer surfaces are convex and in most species are deeply sculpted into sharp grinding surfaces with which the animals bore their way through the wood or similar medium in which they live and feed. The valves of shipworms are separated and the aperture of the mantle lies between them. The small "foot" (corresponding to the foot of a clam) can protrude through the aperture.
The shipworm lives in waters with oceanic salinity. Accordingly, it is rare in the brackish Baltic Sea, where wooden shipwrecks are preserved for much longer than in the oceans.[2]
The range of various species has changed over time based on human activity. Many waters in developed countries that had been plagued by shipworms were cleared of them by pollution from the Industrial Revolution and the modern era; as environmental regulation led to cleaner waters, shipworms have returned.[3] Climate change has also changed the range of species; some once found only in warmer and more salty waters like the Caribbean have established habitats in the Mediterranean.[3]
The longest marine bivalve, Kuphus polythalamia, was found from a lagoon near Mindanao island in the southeastern part of the Philippines, which belongs to the same group of mussels and clams. The existence of huge mollusks was established for centuries and studied by the scientists, based on the shells they left behind that were the size of baseball bats (length 1.5 meters (5 ft.), diameter 6 cm (2.3 in.) ).[4][5] The bivalve is a rare creature that spends its life inside an elephant tusk-like hard shell made of calcium carbonate. It has a protective cap over its head which it reabsorbs to burrow into the mud for food. The case of the shipworm is not just the home of the black slimy worm. Instead, it acts as the primary source of nourishment in a non-traditional way.
K. polythalamia sifts mud and sediment with its gills. Most shipworms are relatively smaller and feed on rotten wood. This shipworm instead relies on a beneficial symbiotic bacteria living in its gills. The bacteria use the hydrogen sulfide for energy to produce organic compounds that in turn feed the shipworms, similar to the process of photosynthesis used by green plants to convert the carbon dioxide in the air into simple carbon compounds.
Scientists found that K. polythalamia cooperates with different bacteria than other shipworms, which could be the reason why it evolved from consuming rotten wood to living on hydrogen sulfide in the mud. The internal organs of the shipworm have shrunk from lack of use over the course of its evolution The scientists are planning to study the microbes found in the single gill of K. polythalamia to find a new possible antimicrobial substance
When shipworms bore into submerged wood, bacteria (Teredinibacter turnerae), in a special organ called the gland of Deshayes, digest the cellulose exposed in the fine particles created by the excavation.[6] The excavated burrow is usually lined with a calcareous tube. The valves of the shell of shipworms are small separate parts located at the anterior end of the worm, used for excavating the burrow.
Shipworms are marine animals in the phylum Mollusca, order Bivalvia, family Teredinidae. They were included in the now obsolete order Eulamellibranchiata,[7] in which many documents still place them.
Ruth Turner of Harvard University was the leading 20th century expert on the Teredinidae; she published a detailed monograph on the family, the 1966 volume "A Survey and Illustrated Catalogue of the Teredinidae" published by the Museum of Comparative Zoology. More recently, the endosymbionts that are found in the gills have been subject to study the bioconversion of cellulose for fuel energy research.[8]
Shipworm species comprise several genera, of which Teredo is the most commonly mentioned. The best known species is Teredo navalis. Historically, Teredo concentrations in the Caribbean Sea have been substantially higher than in most other salt water bodies.
Genera within the family Teridinidae include:[9]
Shipworms greatly damage wooden hulls and marine piling, and have been the subject of much study to find methods to avoid their attacks.[3] Copper sheathing was used on wooden ships in the latter 18th century and afterwards, as a method of preventing damage by "teredo worms". The first historically documented use of copper sheathing was experiments held by the British Royal Navy with HMS Alarm, which was coppered in 1761 and thoroughly inspected after a two-year cruise. In a letter from the Navy Board to the Admiralty dated 31 August 1763 it was written "that so long as copper plates can be kept upon the bottom, the planks will be thereby entirely secured from the effects of the worm."
In the Netherlands the shipworm caused a crisis in the 18th century by attacking the timber that faced the sea dikes. After that the dikes had to be faced with stones. In 2009, Teredo have caused several minor collapses along the Hudson River waterfront in Hoboken, New Jersey, due to damage to underwater pilings.[10]
In the early 19th century, engineer Marc Brunel observed that the shipworm's valves simultaneously enabled it to tunnel through wood and protected it from being crushed by the swelling timber. With that idea, he designed the first tunnelling shield, a modular iron tunnelling framework which enabled workers to tunnel through the unstable riverbed beneath the Thames. The Thames Tunnel was the first successful large tunnel built under a navigable river.[3][11]
Henry David Thoreau's poem "Though All the Fates" pays homage to "New England's worm" which, in the poem, infests the hull of "[t]he vessel, though her masts be firm". In time, no matter what the ship carries or where she sails, the shipworm "her hulk shall bore,/[a]nd sink her in the Indian seas".[12]
The hull of the ship wrecked by a whale, inspiring Moby Dick, had been weakened by shipworms.[3]
In the Norse Saga of Erik the Red, Bjarni Herjólfsson, said to be the first European to discover the Americas,[13] had his ship drift into the Irish Sea where it was eaten up by shipworms. He allowed half the crew to escape in a smaller boat covered in seal tar, while he stayed behind to drown with his men.
In Palawan and Aklan in the Philippines, the shipworm is called tamilok and is eaten as a delicacy. It is prepared as kinilaw—that is, raw (cleaned) but marinated with vinegar or lime juice, chopped chili peppers and onions, a process very similar to ceviche. The taste of the flesh has been compared to a wide variety of foods, from milk to oysters.[14] Similarly, the delicacy is harvested, sold, and eaten from those taken by local natives in the mangrove forests of West Papua, Indonesia and the central coastal peninsular regions of Thailand near Ko Phra Thong.
The shipworms are marine bivalve molluscs in the family Teredinidae: a group of saltwater clams with long, soft, naked bodies. They are notorious for boring into (and commonly eventually destroying) wood that is immersed in sea water, including such structures as wooden piers, docks and ships; they drill passages by means of a pair of very small shells (“valves”) borne at one end, with which they rasp their way through. Sometimes called "termites of the sea", they also are known as "Teredo worms" or simply Teredo (from Ancient Greek: τερηδών, romanized: terēdṓn, lit. 'wood-worm' via Latin: terēdō). Carl Linnaeus assigned the common name Teredo to the best-known genus of shipworms in the 10th edition of his taxonomic magnum opus, Systema Naturæ (1758).
Teredinidae es una familia de moluscos bivalvos marinos, cuyos miembros viven en la madera sumergida. Sus cuerpos son vermiformes y sus valvas están reducidas.
Teredo navalis, la broma, es la especie más conocida, debido a que causa daños en las embarcaciones y las estructuras de madera.[1]
Los miembros de esta familia poseen un cuerpo vermiforme, con un par de valvas de pequeño tamaño, que han perdido la función de protección. situadas en un extremo. En el otro tienen dos sifones por los que circula el agua, impulsada por los ctenidios. De ella filtran las partículas alimenticias y extraen el oxígeno para respirar.
Taladra la madera sumergida, consiguiendo digerir la celulosa gracias a un órgano especializado llamado la glándula de Deshayes, que alberga bacterias adecuadas para la tarea.
El cuerpo del teredo es elongado y vermiforme, formando un tubo calcáreo que se abre al exterior a través de un pequeño orificio en la madera, difícil de identificar, el cual es usado para la entrada inicial del animal en la madera. Durante la vida del animal, el orificio permanece abierto, permitiendo la salida de agua, excrementos y de los elementos reproductores a través de dos sifones, y también es usado como entrada de plancton para la alimentación. Esta abertura puede ser cerrada por dos paletas calcáreas, localizadas lateralmente a los sifones y accionadas por fuertes músculos, impidiendo la entrada de partículas o de animales indeseables. Por medio de contracciones del músculo aductor, la broma hace que los dentículos de la región anterior de la concha raspen la madera, retirando partículas que sirven de alimento, siendo su "gusto" por la madera, variable, de acuerdo con el género al que pertenezca.
Teredinidae es una familia de moluscos bivalvos marinos, cuyos miembros viven en la madera sumergida. Sus cuerpos son vermiformes y sus valvas están reducidas.
Teredo navalis, la broma, es la especie más conocida, debido a que causa daños en las embarcaciones y las estructuras de madera.
Tarets
Les Teredinidae (les tarets) sont une famille de mollusques bivalves (= lamellibranches) à corps très allongé, vermiforme, qui s’attaquent aux bois immergés dans l’eau de mer ou l’eau saumâtre. Quelques espèces de tarets vivent également en eau douce. Leur apparence très particulière fait que leur appartenance aux mollusques n’est pas évidente, et les marins les désignent généralement sous le nom de « vers », appellation que l'on retrouve en anglais (shipworm) et en allemand (schiffsbohrwurm) notamment. Notons par exemple cette définition : « ver(s) des mers chaudes qui attaque(nt) le bois des coques »[1].
Il en existe une espèce géante Kuphus polythalamia (atteignant plus d'un mètre de long et 6 cm de diamètre), qui vit dans le sédiment. Elle ne se nourrit pas de bois mort (elle est d'ailleurs dépourvue d'intestin) mais de sulfure d'hydrogène, via une symbiose avec des bactéries[2].
Le corps, très allongé, atteint une longueur de plusieurs décimètres (60 cm, pour un diamètre de 1 cm environ, pour l’espèce Teredo navalis[3]). Il est logé dans une galerie cylindrique, creusée dans le bois et doublée, hormis à son extrémité antérieure, d’une paroi calcifiée sécrétée par le manteau de l’animal. Ce tube calcifié s’ouvre sur l’eau environnante au point où la larve s’est initialement fixée, par un orifice, généralement très discret, qui permet la sortie de deux siphons, l’un, ventral, inhalant, et l’autre, dorsal, exhalant. Ces deux siphons sont rétractiles et l’orifice du tube peut être obturé par deux plaques spéciales appelées « palettes », dont la forme, caractéristique de chaque espèce, est très utile pour leur identification.
La coquille, petite, est équivalve (deux valves de mêmes dimensions), plus haute que longue. Sa hauteur est légèrement inférieure au diamètre de la galerie, soit généralement inférieure à 1 cm. Elle est située à l’avant du corps mais, à cause de ses faibles dimensions, elle n’a plus de fonction protectrice : celle-ci revient au bois de la galerie et à son revêtement calcifié. Chaque valve présente extérieurement trois lobes, antérieur, médian et postérieur (aussi appelés « auricules »)[4]. La surface du lobe antérieur et de la moitié antérieure du lobe médian est garnie de crêtes parallèles pourvues de fins denticules. Le lobe postérieur sert d’insertion à un puissant muscle adducteur postérieur auquel correspond un faible muscle adducteur antérieur, antagoniste, situé en avant du crochet. Les deux valves peuvent pivoter autour d’un axe dorso-ventral déterminé par deux paires de condyles opposés. Du côté dorsal la face interne des valves porte, au-dessous de la charnière, une longue apophyse qui sert d’insertion aux muscles du pied. Celui-ci, en forme de ventouse, fait saillie à l’avant de la coquille, largement baillante, et s’applique contre le fond de la galerie.
L’anatomie des tarets révèle les organes typiques d’un mollusque bivalve, mais dotés de particularités dimensionnelles ou positionnelles en relation avec l’étroitesse et la longueur de l’espace occupé. D’autre part, certaines structures n’ont leur équivalent dans aucun autre groupe de bivalves.
Normalement le corps du taret occupe toute la longueur de la galerie mais la région antérieure peut se rétracter légèrement par rapport à l’extrémité de cette dernière. Si on ne tient pas compte des branchies, les viscères ne représentent que le quart environ de la longueur totale et seule leur partie antérieure est partiellement recouverte par la coquille[6],[7].
La coquille qui a perdu sa fonction de protection du corps est devenue l’organe de creusement mécanique de la galerie : les tarets sont des organismes térébrants. L’action de succion du pied, la contraction de ses muscles rétracteurs ainsi que le gonflement de la région antérieure du corps appliquent la coquille contre le bois. La contraction alternée des deux muscles adducteurs, l’antérieur et le postérieur, provoque le basculement des valves autour de l’axe dorso-ventral constitué par les condyles, ceci provoque le frottement contre le bois des denticules de la coquille qui agit comme une véritable râpe. La partie antérieure du corps de l’animal est par ailleurs susceptible de tourner sur elle-même, vers la gauche et vers la droite ce qui permet de donner une section parfaitement circulaire à la galerie. Le creusement de la galerie s’accompagnerait de la fermeture de l’orifice postérieur grâce aux palettes[5].
La glande génitale, potentiellement hermaphrodite, fonctionne d’abord comme mâle (hermaphrodisme protandrique) chez plusieurs espèces comme Nototeredo norvagica, Teredo navalis, Bankia setacea, Lyrodus pedicellatus[7]. Un hermaphrodisme fonctionnel peut s’observer temporairement chez les trois dernières espèces, il est suivi de la phase femelle. Mâles et femelles peuvent émettre leurs gamètes dans l’eau de mer ambiante, où se produit alors la fécondation (Bankia setacea, Bankia indica, Nototeredo norvagica). Dans d’autres espèces, seuls les spermatozoïdes sont expulsés dans le siphon inhalant des femelles et parviennent ainsi dans la cavité épibranchiale où se produit la fécondation. Cette dernière modalité est de rigueur chez les espèces qui incubent plus ou moins longuement leurs œufs à la surface des branchies (Teredo norvegica, Lyrodus pedicellatus). L’introduction du siphon exhalant d’un mâle dans le siphon inhalant d’un autre individu femelle, ce qui permettrait l’introduction massive des spermatozoïdes dans sa cavité branchiale, a été observé chez Bankia gouldi[7].
Le nombre des œufs pondus est généralement extrêmement élevé : on cite le chiffre de 100 millions chez Psiloteredo megotara. Les larves (véligères) vivent librement dans le plancton pendant environ 2 à 4 semaines (20 jours chez Teredo navalis, durée toujours variable en fonction de la température, et de la nourriture disponible). Chez Lyrodus pedicellatus les larves sont émises à l’état de pédivéligères, elles sont aptes à se fixer sur le bois en 36 heures, voire de manière pratiquement immédiate[7].
La nutrition des tarets est une question complexe et dont les différents aspects sont sujets à controverse. Ces Mollusques disposent de deux sources de nourriture principales :
Les premiers éléments, aspirés par le courant inhalant, sont capturés par les branchies et conduits vers les palpes labiaux puis la bouche par un sillon alimentaire cilié. Leur digestion, intracellulaire, se réalise dans les tubes « ordinaires », c'est-à-dire semblables à ceux des autres Bivalves, de la glande digestive. Le bois est réduit à l’état de fragments. Les plus grossiers d’entre eux sont conduits par des gouttières ciliées de la face ventrale du manteau jusqu’à la cavité infra branchiale et expulsés par le siphon inhalant (pseudofèces) grâce à des contractions de la cavité palléale. Les particules les plus fines sont dirigées vers la bouche. Elles seraient d’abord attaquées, dans l’estomac et le cæcum, par les enzymes (cellulases) sécrétées par les bactéries symbiotiques logées dans les cellules de la glande de Deshayes. Elles gagneraient ensuite les tubes spéciaux des glandes digestives où leur dégradation en sucres se termine à l’intérieur de cellules particulières. Ces sucres sont mis en réserve sous forme de glycogène dans d’autres cellules des tubes spéciaux. Ces deux modes d’alimentation sont séparés dans le temps. Le forage du tunnel exige en effet une augmentation de la pression hydrostatique à l’intérieur de la cavité palléale et d’organes comme le pied, ce qui ne peut se réaliser si les siphons sont rétractés et le tube fermé par les palettes, dont le rôle ne se limite donc pas à la protection de l’entrée de la galerie. La part de plancton et du bois dans l’alimentation varie probablement selon les espèces et aussi les saisons de l’année.
L’information à propos des bactéries symbiotiques de la glande de Deshayes a été considérablement améliorée au cours des dernières décennies. Les recherches ont permis de mettre en évidence leur rôle dans la dégradation du bois et aussi dans la fixation de l’azote qui permet aux tarets de compenser, autrement que par la capture du plancton, la pauvreté du bois en acides aminés[8],[9] En liaison probablement avec le fait qu’ils consomment leur propre habitat qui prend donc un caractère temporaire, les tarets présentent un certain nombre d’adaptations comme une croissance rapide, une maturation précoce des gonades et une fécondité élevée[5].
L'espèce Lithorido abatanica ne se nourrit pas de bois mais exclusivement de planctons, étant donné qu'elle creuse sa galerie dans la pierre.
En creusant de longues et nombreuses galeries, les tarets diminuent la résistance des pièces de bois qu’ils colonisent et finissent même par les détruire complètement. Ils occasionnent donc des dégâts considérables aux constructions en bois, simples ou complexes, soumises au contact prolongé avec l’eau de mer.
Dès l’antiquité les hommes enduisent de goudron les coques de leurs navires, ce qui améliore leur étanchéité mais limite aussi l’attaque du bois par des organismes divers, dont les tarets.
La marine en bois des temps plus récents, notamment celle qui fréquentait les zones tropicales, eut beaucoup à souffrir des ravages de ces animaux. Citons Christophe Colomb[10] :
« Le jour de l’Epiphanie, j’arrivai à Veragua hors d’haleine. Là, il plut à Notre Seigneur de m’accorder un fleuve et un port sûrs, bien qu’à l’entrée ils n’eussent pas plus de dix empans de fond… En janvier, l’embouchure du fleuve se trouva fermée. En avril, les navires étaient tout dévorés par les tarets et ils ne pouvaient plus se soutenir sur l’eau… Je partis, au nom de la Sainte Trinité, la nuit de Pâques, avec des navires pourris, rongés par les tarets et tout percés de trous… Au bout de six jours, le calme étant revenu, je repris mon chemin, mais déjà dépouillé de tout gréement, les navires plus percés par les tarets que ne le sont les rayons de miel, et les hommes au comble de l’abattement et du désespoir… Quant à ce mal des tarets, il ne connaît nul remède. »
Et Jean de Léry[11] :
« Pendant ce temps, les mariniers et le charpentier étaient sous le tillac et recherchaient les trous et les fentes par où cette eau entrait et nous assaillait si fort. Ils firent tant qu’avec du lard, du plomb, des draps et autres choses qu’on n’était pas chiche de leur bailler, ils étoupèrent les plus dangereux. Si bien que, quand le besoin s’en fit sentir, car nous n’en pouvions plus, nous avons pu nous relâcher un peu de notre travail. Toutefois, après que le charpentier eut bien visité ce vaisseau, il dit qu’il était trop vieux et tout rongé de vers et ne valait rien pour faire le voyage que nous entreprenions. »
En 1519, Hernán Cortés « persuada les pilotes de faire un rapport, où ils déclareraient que les navires ancrés à Vera Cruz avaient subi de fortes avaries par suite de violents coups de vent, et que les vers avaient tellement rongé leurs flancs et leurs carènes, que la plupart étaient hors d’état de soutenir la mer, quelques-uns même de rester à flot[12] », ceci afin d’en tirer prétexte pour les désarmer et échouer, et éviter ainsi la désertion de certains de ses hommes.
En 1731 les tarets ont ravagé les structures en bois destinées à protéger les digues en terre contre les assauts de la mer en Hollande. Des relations copieuses de cet évènement sont actuellement disponibles sur le Net dont celle, en français, de Pierre Massuet (1733), intitulée Recherches interessantes sur l'origine, la formation, le développement, la structure, etc. des diverses espèces de vers à tuyau, qui infestent les vaisseaux, les digues, etc. de quelques-unes des Provinces-Unies. On y a joint les procès-verbaux qui ont été dressés par les inspecteurs des digues, au sujet du dommage causé par ces vers. Avec leurs différentes figures en taille-douce, gravées d'après nature[13]. On peut aussi consulter sur le même sujet les Observations sur l'origine, la constitution et la nature des vers-de-mer qui percent les vaisseaux, les piliers , les jetées et les estacades de J. Rousset de Missy[14].
Protégés contre les prédateurs, la dessiccation et les variations de salinité par le bois qui entoure leurs galeries et grâce à la possibilité qu’ils ont de fermer l’orifice de leur tube, les tarets sont difficiles à éliminer, soit par la mise au sec des bateaux, soit par leur mouillage en eau douce, traitements auxquels ils résistent plusieurs jours, voire plusieurs semaines.
C’est donc aux mesures préventives qu’il convient de recourir pour éviter les dégâts qu’ils sont susceptibles de provoquer
Les grands navires en bois furent protégés grâce au revêtement de leur carène par des clous à large tête ou par des plaques en cuivre. À l’heure actuelle, les peintures antisalissure dites antifouling, à condition d’être parfaitement continues, suffisent généralement à interdire l’entrée des tarets.
De nos jours les principaux dégâts des tarets concernent les structures portuaires (pilotis et constructions diverses en bois immergées)[3],[15],[16] ainsi que les supports (bouchots), clôtures et éléments de balisage des concessions conchylicoles[17]. Dans ces domaines il est possible de recourir à des bois exotiques comme l’azobé (Lophira alata) en provenance du Cameroun principalement, mais, outre que cette essence est en fait assez facilement attaquée par les tarets[18], elle est menacée par la surexploitation, et son usage doit donc être limité, voire banni. En mytiliculture l'utilisation de l'angelim vermelho (Dinizia excelsa) provenant du Brésil semble se répandre.
Les bois peuvent être imprégnés de biocides comme le coaltar (créosote) ou le chrome arsénate de cuivre[3] qui sont dangereux pour l’environnement et incompatibles avec les cultures marines. Il semble qu’aux U.S.A. on ait beaucoup recours à l’enrobage des éléments en bois dans un film de polyvinyle ou par du polyester armé de fibres de verre, techniques qui sont par de nombreux aspects beaucoup plus respectueuses de l’environnement. On a également suggéré de combattre les tarets en s’attaquant aux bactéries symbiotiques qu’ils hébergent[19].
La progression de Teredo navalis en Baltique[3] constitue une préoccupation concernant la protection des très nombreuses épaves en bois qu’elle contient. Les deux remèdes auxquels on peut avoir recours sont leur enfouissement dans le sédiment ou leur enveloppement dans des nappes de géotextile.
Selon World Register of Marine Species (20 avril 2021)[20] :
Bankia sp.
Taret (Lyrodus pedicellatus), les deux valves de la coquille, vues de face. La coquille baille largement à l'avant (passage du pied) et à l'arrière (passage du manteau et de la masse viscérale). Les crêtes crénelées du lobe antérieur sont visibles. On remarque aussi l'articulation formée par les condyles dorsaux et ventraux.
Taret (Lyrodus pedicellatus) : région antérieure vue de face, montrant la coquille, le pied et l'orifice buccal.
Palettes de tarets, face interne. A, Lyrodus pedicellatus ; B, Teredo navalis ; C, Nototeredo norvegica.
Taret (Lyrodus pedicellatus), valve droite, face interne.
Siphons de Lyrodus pedicellatus. Le siphon inhalant est largement ouvert, le siphon exhalant partiellement clos.
Tarets
Les Teredinidae (les tarets) sont une famille de mollusques bivalves (= lamellibranches) à corps très allongé, vermiforme, qui s’attaquent aux bois immergés dans l’eau de mer ou l’eau saumâtre. Quelques espèces de tarets vivent également en eau douce. Leur apparence très particulière fait que leur appartenance aux mollusques n’est pas évidente, et les marins les désignent généralement sous le nom de « vers », appellation que l'on retrouve en anglais (shipworm) et en allemand (schiffsbohrwurm) notamment. Notons par exemple cette définition : « ver(s) des mers chaudes qui attaque(nt) le bois des coques ».
Il en existe une espèce géante Kuphus polythalamia (atteignant plus d'un mètre de long et 6 cm de diamètre), qui vit dans le sédiment. Elle ne se nourrit pas de bois mort (elle est d'ailleurs dépourvue d'intestin) mais de sulfure d'hydrogène, via une symbiose avec des bactéries.
I Teredinidi (Teredinidae Rafinesque, 1815) sono una famiglia di molluschi bivalvi appartenenti all'ordine Myoida.[1]
Il corpo ha sembianze vermiformi ed è dotato di una piccola conchiglia che fornisce protezione solo ad una parte del corpo. Raggiunge una lunghezza di quasi 1 m con la sezione corrispondente a circa un dito di uomo.
La famiglia comprende 15 generi in tre sottofamiglie:[1]
In passato costituivano un notevole pericolo per la funzionalità degli scafi di legno in quanto, essendo animali xilofagi, tale materiale costituisce la loro principale fonte di nutrimento. Tale pericolo è oggi facilmente eliminato grazie a vernici protettive e repellenti che proteggendo gli scafi impediscono alle teredini di perforare le opere in legno sommerse.
I Teredinidi (Teredinidae Rafinesque, 1815) sono una famiglia di molluschi bivalvi appartenenti all'ordine Myoida.
Laivagraužiai (lot. Teredinidae, angl. Shipworms) – dvigeldžių moliuskų (Bivalvia) šeima.
Laivagraužis (lot. Teredo navalis). Dažniausia rūšis. Užauga iki 20 cm ilgio. Moliuskas forma panašus į kirmėlę – ilgas ir mėsingas su kūno gale pritvirtinta kriaukle. Minta medienos atplaišomis. Aštrių geldelių dėka, laivagraužiai gremžiasi gilyn į medines laivo dalis, taip sukeldami daug rūpesčių jūrininkams.
Teredinidae zijn een familie van tweekleppigen uit de orde Myida.
Teredinidae zijn een familie van tweekleppigen uit de orde Myida.
Multimedia w Wikimedia Commons Świdrakowate (Teredinidae) – wysoce wyspecjalizowana rodzina morskich małży z rzędu Myoida[2], obejmująca szeroko rozprzestrzenione w morskich wodach całego świata gatunki, przystosowane do borowania otworów w drewnie i trawienia celulozy[3]. Odgrywają dużą ekonomiczną i ekologiczną rolę w ekosystemach wodnych, jako reducenci drewna. Najlepiej poznanym przedstawicielem tej rodziny jest świdrak okrętowiec (Teredo navalis) – gatunek powodujący znaczne szkody poprzez niszczenie w krótkim czasie drewnianych elementów urządzeń portowych, statków i budowli hydrotechnicznych.
Teredinidae są szeroko rozprzestrzenione – występują w niemal wszystkich morzach świata[4], poza strefą polarną[5], ale większość gatunków preferuje pełnosłone i ciepłe wody w strefie tropikalnej i subtropikalnej[6][3]. Przebywają przede wszystkim w strefie przybrzeżnej, co jest spowodowane dostępnością drewna. Wiadomo jednak, że są zdolne przetrwać z dala od brzegów, nawet w głębokich wodach[6], a niektóre wnikają do wód słonawych[3]. Do wielu akwenów zostały zawleczone w drewnianych kadłubach statków morskich lub w dryfujących kawałkach drewna[6].
Poza krótkim okresem wczesnego rozwoju, ciało świdrakowatych nie przypomina budową typowych małży – jest wydłużone, miękkie, robakowatego kształtu, dlatego w wielu językach nazywane są robakami okrętowymi[5]. Muszle są zredukowane, półkoliste, osłaniają tylko przednią część ciała. Połówki muszli (skorupy) składają się z 3 części. Przednia i tylna część są piłkowane[3]. Mięśnie zwieracze różnią się wielkością – przedni jest drobny, a tylny duży. Syfony są krótkie i kurczliwe. Gdy małż ma wciągnięte syfony, otwór korytarza jest zamykany tzw. paletami, wapienno-rogowymi płytkami, związanymi z syfonami[3].
Larwy świdrakowatych unoszą się swobodnie w wodzie. Z czasem osiadają na drewnianych obiektach i przeobrażają się. Jedynie na tym etapie rozwoju ich budowa jest typowa dla małży. Dwuskorupowa muszla nie rośnie w miarę wzrostu mięczaka, lecz przekształca się, by pełnić funkcję wiertła. Drewniane obiekty zanurzone w wodzie są dwojako wykorzystywane przez świdrakowate: wydrążone w nich korytarze stanowią schronienie małża, a zawarta w drewnie celuloza jest spożywana jako pokarm. Korytarze wyściełane są wapienną wydzieliną produkowaną przez tylną część płaszcza[3]. Trawienie celulozy umożliwiają małżom symbiotyczne bakterie azotowe.
Klasyfikacja biologiczna tej rodziny jest problematyczna. Pierwszą próbę uporządkowania różnych koncepcji jej podziału podjął – na podstawie badań anatomicznych, ontogenezy i rozwoju palet – Ruth Dixon Turner w 1966 roku. Podzielił świdrakowate na 6 grup, z których z czasem wyłoniono 3 podrodziny: Kuphinae, Teredininae i Bankiinae. Z powodu braku szeroko zakrojonych badań molekularnych nie ustalono filogenezy tej grupy małży[7].
Do świdrakowatych zaliczane są rodzaje[1]:
Rodzajem typowym jest Teredo.
Świdrakowate (Teredinidae) – wysoce wyspecjalizowana rodzina morskich małży z rzędu Myoida, obejmująca szeroko rozprzestrzenione w morskich wodach całego świata gatunki, przystosowane do borowania otworów w drewnie i trawienia celulozy. Odgrywają dużą ekonomiczną i ekologiczną rolę w ekosystemach wodnych, jako reducenci drewna. Najlepiej poznanym przedstawicielem tej rodziny jest świdrak okrętowiec (Teredo navalis) – gatunek powodujący znaczne szkody poprzez niszczenie w krótkim czasie drewnianych elementów urządzeń portowych, statków i budowli hydrotechnicznych.
Skeppsmaskar (Teridinidae) är inte alls maskar utan en familj med maskformade musslor med endast två mycket små skalplåtar. De angriper trä i saltvatten varför de tillsammans med andra icke närbesläktade musslor, som också urholkar eller borrar in sig trä, kallas för borrmusslor. Efter ett pelagiskt larvstadium fäster den sig på trä och genomgår metamorfos. De två skalplåtarna i huvudänden används som borr när den äter sig in i trävirke. Till en början är masken liten och orsakar bara millimeterstora hål men inne i trävirket växer den till sig och kan i värsta fall orsaka centimetertjocka gångar i träet.
Skeppsmask förstör träet i skeppsvrak när dessa finns i havsvatten och skeppsmasken är huvudorsak till att äldre vrak av träfartyg inte existerar i saltvatten.
Släkten inom familjen Teridinidae:
På svenska västkusten, framför allt den norra delen, förekommer arten skeppsmask (Teredo navalis). I Östersjön saknas skeppsmask. Östersjön har historiskt sett varit fri från skeppsmask, antagligen beroende på den låga salthalten, men under åren efter 2000 har flera spår av skeppsmask påträffats, företrädesvis i de södra delarna. Orsaken till spridningen är hittills okänd men antas ha samband med antingen att masken införts via ballastvatten från fartyg eller kommit in i Östersjön genom Öresund tillsammans med saltare vatten från den danska sidan vid stormar. Sådan inströmning av saltvatten sker under vissa perioder och är nödvändig bland annat för östersjötorskens fortplantning.
Skeppsmaskar (Teridinidae) är inte alls maskar utan en familj med maskformade musslor med endast två mycket små skalplåtar. De angriper trä i saltvatten varför de tillsammans med andra icke närbesläktade musslor, som också urholkar eller borrar in sig trä, kallas för borrmusslor. Efter ett pelagiskt larvstadium fäster den sig på trä och genomgår metamorfos. De två skalplåtarna i huvudänden används som borr när den äter sig in i trävirke. Till en början är masken liten och orsakar bara millimeterstora hål men inne i trävirket växer den till sig och kan i värsta fall orsaka centimetertjocka gångar i träet.
Skeppsmask förstör träet i skeppsvrak när dessa finns i havsvatten och skeppsmasken är huvudorsak till att äldre vrak av träfartyg inte existerar i saltvatten.
Молюсків-деревоточців також називають «корабельними червами», але насправді вони є не червами, а двостулковими молюсками, які майже втратили мушлю. Свою назву вони отримали за зовнішній вигляд і за спосіб життя (пророблювання ходів). Вони дуже поширені і зустрічаються у морях обох півкуль, за винятком полярних. Звичайні місця мешкання — кореневища морських трав, колоддя та гілля, які потрапили у море, а у тропіках також — кокосові горіхи та мангрові дерева (у стовбурах мангрів живуть молюски-деревоточці до 1 м завдовжки). З початком судноплавства деревоточці селяться й у дерев'яних конструкціях: корпусах дерев'яних суден (за що й були названі «корабельними»), палях причалів, мостів тощо. У Чорному морі зустрічаються три види: Teredo navalis, Teredo utriculus та Teredo pedicellata.
На теперішній час відомо близько 70 видів морських молюсків-деревоточців родини Teredinidae, ряду Myoida, класу двостулкових (колись їх відносили до ряду Eulamellibranchiata — класифікація, що вважається нині застарілою). Наразі у родині виділяють 15 родів, перелічених нижче:[2]
Найбільш поширеними є види роду Teredo: Teredo navalis, Teredo megotara.
Молюски-деревоточці мають довге голе тіло (довжина тередо сягає до 60 см), за яке вони й отримали свою назву. На передньому кінці тіла знаходиться рудиментарна мушля, яка складається з двох половинок. У дорослих особин мушля займає лише 1/30 — 1/40 частину загальної довжини молюска. Передня її частина виступає вперед у вигляді вушка з горизонтальними гребенями. Середня частина покрита міцними гребенями з грубішими зубцями. Гребені середньої частини розташовані під прямим кутом до гребенів передньої. Задня частина мушлі гладка. Між її половинками попереду виходить невеличка округла нога, а позаду — подовжене округле тіло. Мушля з гострими зубцями слугує знаряддям для свердління деревини.
На задньому кінці тіла розташована пара довгих тонких сифонів, за допомогою яких молюск дихає і живиться планктоном. Сифони можуть сильно витягуватися: тоді їхні кінці висовуються з нірки. Окрім сифонів, задній кінець тіла має також пару вапнистих платівок (так званих «палет»), які слугують для закорковування вхідного отвору нірки у разі небезпеки.
Молюски-деревоточці живляться деревиною, яку зішкрябують при свердлінні та заковтують ротовим отвором. Але подібно до всіх двостулкових молюсків, вони харчуються також морським планктоном, фільтруючи воду через сифони.
Зсуваючи і розсуваючи стулки мушлі, молюск тре її гребенями по деревині і проточує хід, як свердло. Шматочки деревини потрапляють через рот до шлунка. Шлунок тередо має мішкоподібний виріст, наповнений деревною тирсою, та дегеєву залозу (названа на честь французького зоолога Ж. П. Дегея). Травна система молюсків-деревоточців сама по собі не пристосована до перетравлювання деревної целюлози; засвоєння її відбувається за допомогою бактерій виду Teredinibacter turnerae, які живуть у дегеєвій залозі. Вони поглинають целюлозу і за допомогою спеціального ферменту перетворюють її на глюкозу.
Представники родини тередових є гермафродитами, але кожна особина, переходячи до розмноження, спочатку продукує сперматозоїди, а потім яйця (їх тередо, який наразі є самицею, три-чотири рази на рік виробляє 1-4 мільйони), щоб уникнути самозапліднення. Також можливий патогенез (розвиток яйця без запліднення). Запліднені яйця спочатку розвиваються усередині зябрової порожнини молюска: через 20-30 годин з них виходять личинки (трохофори), які через 36—48 годин перетворюються на плаваючих личинок-велігерів. Через три тижні велігери, схожі на звичайних двостулкових молюсків, виходять назовні у воду, де можуть 2—2,5 тижні вільно плавати за допомогою «вітрила», поповнюючи собою зоопланктон. Відшукавши шматок дерева, велігер осідає на нього, прикріплюючись до його поверхні за допомогою бісусу. Тоді він ще подібний на двостулкового молюска: мушля закриває все тіло, вперед висовується довга нога, позаду стирчать короткі сифони. Осівши на деревині та прикріпившись до неї, личинка починає шкрябати його гострими краями мушлі. Нашкрябавши купку тирси, вона покриває нею себе, як курінцем. Під його захистом личинка-велігер за кілька днів перетворюється на червоподібну істоту — маленького тередо. Спочатку він може проточувати ходи тільки уздовж волокон деревини, пізніше він здатен свердлити її у всіх напрямках.
Молюски-деревоточці — небезпечні шкідники підводних конструкцій, паль мостів, причалів, підводних частин дерев'яних суден. У минулому, коли кораблі будувалися з дерева, вони були страшними ворогами моряків, іноді повністю зточуючи днища й борти. Так, у 1845 році повідомлялося, що судна у севастопольській бухті протягом 2—3 років виходять з ладу через руйнівну роботу деревоточців.
Не тільки судна страждали від молюсків-деревоточців. До початку XX століття всі приморські споруди: греблі, моли, причали робили з дерева, і тому вони часто зазнавали атак молюсків-деревоточців. У 1731 році тередо, завезений з Атлантики, знищив дерев'яну греблю у Голландії, спричинивши цим потоп. На початку XX століття тередо знищив залізничний міст в Уельсі. Нещодавно цей молюск викликав локальні затоплення внаслідок руйнування дамб на берегах Гудзону у Гобокені (Нью-Джерсі). Щороку тередо завдає шкоди на 20 мільйонів доларів в одній бухті Сан-Франциско.
Засоби боротьби з молюсками-деревоточцями різноманітні. Найдавнішим є покриття підводної частини суден мідяними листами. Вперше задокументований випадок застосовування цього методу належить до 1761 року (корабель британського флоту «Аларм»). Сучасні методи зводяться до покриття підводних конструкцій лаками та фарбами, просочуванню деревини отруйними для молюсків речовинами — креозотом, кам'яновугільним лаком, карболовою кислотою.
На початку XIX століття французький інженер Марк Брюнель розробив перший прохідницький щит, використовуючи результати спостережень за молюсками-деревоточцями. Зацікавившись їхньою здатністю проробляти хід у дереві мушлею і водночас зміцнювати стінки ходу, він використав цей принцип у своєму винаході. За допомогою прохідницького щита Брюнеля був пройдений тунель у нестійкому ґрунті під Темзою. Темзівський тунель є першим успішним прикладом великого тунелю, збудованого під судноплавною річкою.
Ход корабельного червя увеличивается по мере роста особи и может достигать 2 м в длину и 5 см в диаметре. Питаются эти моллюски путём фильтрации воды, всасываемой через сифоны, а также путём переработки опилок, образующихся при сверлении. Собственных ферментов для расщепления целлюлозы корабельные черви не имеют, реакцию осуществляют симбиотические бактерии, поселяющиеся в цекуме — обширном слепом выросте желудка[3]. Бактерии также фиксируют находящийся в воде азот, которым бедна древесина[3].
Корабельные черви используют не только естественные субстраты (мангры и случайно попавшую в море древесину), но и деревянные постройки и корпуса деревянных судов, чем наносят серьёзный вред хозяйству[3]. Для защиты от корабельных червей древесину окрашивают ядовитой краской или пропитывают креозотом[2].
Некоторые съедобные виды разводят в странах Юго-Восточной Азии[4].
В начале XIX века поведение и анатомия корабельного червя вдохновили французского инженера Марка Брюнеля. Пронаблюдав, как створки раковины корабельного червя одновременно позволяют ему прокладывать ход и защищают его от давления разбухающей древесины, Брюнель спроектировал модульную железную конструкцию для тоннелирования — проходческий щит, позволивший рабочим успешно прокладывать тоннель под очень нестабильным руслом Темзы. Тоннель под Темзой стал первым успешным опытом прокладывания крупного туннеля под судоходной рекой[5].
Известно около 60 видов корабельных червей, населяющих моря тропических и умеренных поясов[3][2]. В водах России встречено 4 вида: Teredo navalis, Тeredo utriculus, Тeredo pedicellata и Bankia setacea[2]. В семействе выделяют следующие роды:
Ход корабельного червя увеличивается по мере роста особи и может достигать 2 м в длину и 5 см в диаметре. Питаются эти моллюски путём фильтрации воды, всасываемой через сифоны, а также путём переработки опилок, образующихся при сверлении. Собственных ферментов для расщепления целлюлозы корабельные черви не имеют, реакцию осуществляют симбиотические бактерии, поселяющиеся в цекуме — обширном слепом выросте желудка. Бактерии также фиксируют находящийся в воде азот, которым бедна древесина.
Корабельные черви используют не только естественные субстраты (мангры и случайно попавшую в море древесину), но и деревянные постройки и корпуса деревянных судов, чем наносят серьёзный вред хозяйству. Для защиты от корабельных червей древесину окрашивают ядовитой краской или пропитывают креозотом.
Некоторые съедобные виды разводят в странах Юго-Восточной Азии.
提示：本条目的主题不是船蛤科。蛀船蛤科（學名：Teredinidae）是雙殼綱海螂目之下的一科海洋動物。本科物種的外殼已退化，只餘下一小塊在又長又軟的裸露身體的前端。本科物種因為經常鑽進浸在海水的木裡（最終使之被破壞）而知名。這些被破壞的木，包括：木製的碼頭、船塢及船體。牠們利用身體前端的小殼進木裡，然後把身體擠進通道內。因此，本科物種有着「海裡的白蟻」的外號。
本科的學名「Teredinidae」源於從拉丁語轉到古希臘語的τερηδών，意思就是「啃咬木頭的蠕蟲」；而這。 從τείρω（“用戶，咬，擦”）。
本科物種原屬真瓣鰓目（Eulamellibranchiata，已棄用[1]，儘管現時仍有文獻仍在使用），今屬海螂目。
哈佛大學的Ruth Turner是20世紀時本科物種的領先權威：她在1966年發表了一大冊詳盡的黑白繪本「A Survey and Illustrated Catalogue of the Teredinidae」，由Museum of Comparative Zoology出版，詳述本科物種。2009年，一項有關一種廣泛存在於本科物種的鰓的固氮內共生菌（Teredinibacter turnerae）[2]的基因圖譜排序研究發現：這種細菌能夠把木裡的纖維素轉化為能源，可用於未來的生物燃料生產過程[3]。
本科物種現時包含有15個屬，大致可分為三個亞科[4]。過往本科之下的屬高達數十個屬，但現時有不少已被認為只是異名。在這15個屬當中，以蛀船蛤屬（Teredo）最廣為人知。歷史上，加勒比海的蛀船蛤屬物種的數量比其他海洋水體出奇地高。
以下詳列本科15個屬[4]：
WoRMS不承認Austroteredo，認為只是蛀船蛤屬的同種異名[6]；但TaiBIF認同這個分類[7]。
在菲律賓的巴拉望省及阿克兰省，本科物種是一種名為Tamilok的美食：以製作檸汁醃魚生的方式，將其肉洗淨，以醋或檸檬汁醃製，加上切碎的辣椒和洋蔥而食[8]。
提示：本条目的主题不是船蛤科。 蛀船蛤科（學名：Teredinidae）是雙殼綱海螂目之下的一科海洋動物。本科物種的外殼已退化，只餘下一小塊在又長又軟的裸露身體的前端。本科物種因為經常鑽進浸在海水的木裡（最終使之被破壞）而知名。這些被破壞的木，包括：木製的碼頭、船塢及船體。牠們利用身體前端的小殼進木裡，然後把身體擠進通道內。因此，本科物種有着「海裡的白蟻」的外號。
フナクイムシ（船喰虫）は、フナクイムシ科 (Teredinidae) に属する二枚貝類の総称。ムシとついているが、実際は貝の仲間である。
いくつかの属があるが、その中でもテレド属 Teredo がよくみられる。
水管が細長く発達しているため、蠕虫（ぜんちゅう）状の姿をしているが、2枚の貝殻が体の前面にある。貝殻は木に穴を空けるために使われ、独特の形状になっている。
海水生の生態は独特で、海中の木材を食べて穴を空けてしまう。木材の穴を空けた部分には薄い石灰質の膜を張りつけ、巣穴にする。巣穴は外界に通じる開口部を持ち、ここから水管を出して水の出し入れをする。危険を感じたときは水管を引っ込めて尾栓で蓋をすることにより、何日も生きのびられる。
体内の特殊な器官「デエー腺」 (gland of Deshayes) 内に共生するバクテリアから分泌される酵素により、木のセルロースを消化できる。
Teredo navalis の場合、暖海では大きい物になると体長50cmほどのものも記録されており、バルト海では30cmのものが最長である。前面貝殻は長くて2cmほど、トンネルは直径1cmほど、長さ60cmから1mほどである。0.7℃から30℃ほどの温度で生きられるが、25℃を超えると成長が止まる。11℃から15℃の間で生殖可能となる。寿命は1年から3年[2]。
本科に属する貝による木材の食害がひどいので、これを避けるための多くの研究がなされた。
1800年代初頭、イギリスのエンジニアのマーク・ブルネルは、フナクイムシが木を掘ると同時に木材の膨張からどのようにして身を守るのかを観察した。これにより、ブルネルはモジュール式の鉄の枠組みを使ってトンネルを掘り進むシールド工法を発明し、テムズ川の脆弱な川底の下を通るトンネルの工事を成功させた。これほどの幅をもつ可航河川の下へ潜るトンネルは、今回が最初であった。その後、 Greathead によって改善されたシールド工法は、現在もトンネル掘削において盛んに行われている。
フィリピンではマングローブから採取したものをタミロック (tamilok) と呼び、珍味として酢などを付けて食す[3]。
この項目は、動物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然／プロジェクト:生物）。 
.jpg)
.jpeg)
_Figure_5.png)
_Figure_2.png)
_Coquille_vue_de_face..JPG)
,_vu_de_face..JPG)
_valve_int%C3%A9rieur.JPG)
_siphons.JPG)
