Asclepias syriaca, ye una especie de plantes de la familia de les apocinacees. Foi una de les primeres especies d'América del Norte descrites por Cornut en 1635, en Canadensium plantarum historia. L'epítetu foi reutilizáu por Linnaeus, por cuenta del tracamundiu de Cornut con una especie procedente d'Asia Menor.
Ye una planta yerbácea perenne d'hasta 1-2 m d'altor que crez d'un rizoma. El tarmu y toles partes de les plantes producen un látex blancu cuando se ruempen. Les fueyes son opuestes, simples, amplies, aovado-llanceolaes de 7-25 cm de llargu y 3-12 cm d'anchu, polo xeneral con marxe onduláu y una vena principal de color coloráu. Tienen un curtiu peciolu y un aterciopeláu viesu.
Les flores arrexuntar n'umbeles semiesfériques con numberoses flores en caúna. La flores individuales son pequeñes, de 1-2 cm de diámetru, arumaes, con cinco campanes cornaes. Los frutos tienen forma de vaina. Les granes tienen pelos sedosos llongures y blancos atopándose en grandes folículos.
Esta especie ye nativa de la mayor parte d'América del Norte al este de les Montes Predresos, con esclusión de les partes más seques de les praderíes. Crez en suelos arenosos, magrizos o predresu-caliares y aprecia enforma la lluz solar.
La deforestación por cuenta de la colonización europea puede ampliar la gama y la densidá de la especie. La planta puede convertise n'invasora y, de cutiu, actúa como una meruxa. Naturalizóse en delles zones fuera de la so área de distribución, incluyendo Oregón y partes d'Europa.
Les flores son de cutiu pequeñes trampes pa inseutos que nun pueden desapegar de nuevu.
Dellos inseutos viven de la planta, incluyida la caparina monarca (Danaus plexippus), los escarabayos (Tetraopes tetraophtalmus y Labidomera clivicollis), les chinches de les asclepias (Oncopeltus fasciatus y Lygaeus kalmii) ente otros. Desenvolvieron tolerancia a los efeutos tóxicos de los glucósidos y de la mesma éstos confiéren-yos proteición contra predadores. Estes especies son de colores llamativos: negru y colloráu o negru y naranxa anunciando la so tosicidá a los predadores qu'aprienden a evitar los inseutos de tales colores, un fenómenu llamáu aposematismo.
El látex de la planta contién grandes cantidaes de glucósidos cardiacos, siendo les fueyes y vaines tóxiques pa les oveyes y otros mamíferos grandes, y posiblemente pa los seres humanos (anque tendríen que ser inxeríes grandes cantidaes). Los biltos y fueyes nueves, los botones florales y frutos inmaduros son toos comestibles, sicasí, ye importante asegurase de que tean bien llavaos y cocíos enantes de comelos, pos otra manera son inda tóxicos.
Tanto la fibra como la seda fueron usaes históricamente polos indíxenes americanos pa cordeles y testiles. Tamién usaben esta planta como alimentu y medicina.
Tratóse en devanéu d'aprovechar el latex. Sicasí la seda puede usase pa rellenu de colchones o almaes y tien potencial comercial. Tamién la corteza interior de los tarmos tien potencial comercial como fibra y tase estudiando'l so posible usu.
Usóse en casos de neumonía y como diuréticu, emético y expectorante. Ye venenosa, sobremanera el zusmiu llechiento que contién el heterósido asclepiadina.[1]
Asclepias syriaca describióse por Linneo y espublizóse en Species Plantarum 1: 214. 1762.[2]
Asclepias: nome xenéricu que Carlos Linneo nomó n'honor d'Esculapio (dios griegu de la medicina), poles munches aplicaciones melecinales que tien la planta.
syriaca: epítetu xeográficu llatín que significa "de Siria".[3]
Umbelas
Umbelas
Flores ensin abrir
Detalle de les flores
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Botánica, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. Asclepias syriaca, ye una especie de plantes de la familia de les apocinacees. Foi una de les primeres especies d'América del Norte descrites por Cornut en 1635, en Canadensium plantarum historia. L'epítetu foi reutilizáu por Linnaeus, por cuenta del tracamundiu de Cornut con una especie procedente d'Asia Menor.
Klejicha hedvábná (Asclepias syriaca) je vysoká, nenáročná, fialově kvetoucí a silně vonící bylina, jediný druh rodu klejicha který v přírodě České republiky vyrůstá. Je po staletí pěstována jako zahradní okrasná rostlina, leckde zplaněla do volné přírody kde zdomácněla a stal se z ní nevítaný plevel.
Pochází z teplých oblastí Severní Ameriky, odkud byla tato okrasná rostlina introdukována do mnoha zemí. Ve své domovině byla spíše využívána pro chmýří na semenech jako textilní rostlina, obdobně jako bavlník. Její druhové jméno syriaca chybně stanovil Linné domnívaje se, že rostlina pochází z oblastí okolo Sýrie.
Na území dnešního Česka se pěstovala již v 18. století, např. rostla v zámeckém parku v Lánech. V současnosti se vyskytuje v teplejších oblastech Čech v Polabí a na Moravě na Hané a v okolí Znojma a Břeclavě. Je považována za potenciálně invazní rostlinu. Ve volné přírodě současné ČR byla prvně zaznamenána v roce 1901.
Klejiše hedvábné nejlépe vyhovují teplejší a vlhčí stanoviště nacházející se na písčitých půdách a na místech pozměňovaných lidskou činností, na rumištích, okolo plotů, na železničních náspech, v příkopech podél cest i v polních kulturách. Během vegetace snáší i déletrvající sucho. Je silně konkurenčně schopnou rostlinou, tato vlastnost je umocněná vylučováním alelopatických látek které brzdí růst okolních rostlin. Vzchází poměrně pozdě na jaře, kvete v červnu až srpnu a semena dozrávají v srpnu a září.
Vytrvalá, opadavá, hluboko kořenící rostlina s přímou, nevětvenou lodyhu dorůstající do výše 1 až 2 m. Dutá lodyha, vyrůstající z plazivého oddenku, je téměř oblá, jemně chlupatá a porostlá protistojnými nebo přeslenitými listy s krátkými řapíky. Mají podlouhle vejčité čepele dlouhé 15 až 20 cm a široké 5 až 10 cm, na bázi okrouhlé, na vrcholu ostře zakončené a po obvodě celokrajné. Na horní straně jsou holé a na spodní jemně chlupaté. Při poranění rostlina bíle mléčí, uvolňuje latex.
Květenství jsou polokulovité, mírně svěšené lichookolíky vyrůstající z úžlabí listů. Okolíky mají stopky až 10 cm dlouhé, jejich obaly jsou trojúhelníkovité, vstřícně rostoucí listeny. Květenství se skládají z asi 30 stopkatých, oboupohlavných, pětičetných, voňavých květů. Kalich má srostlé, nazpět ohnuté, úzce kopinaté lístky asi 3 mm dlouhé. Koruna s kratičkou trubkou má podlouhle vejčité, nazpět sklopené lístky dlouhé asi 7 mm, které jsou růžové, nafialovělé nebo bílé. V květu je gynostegium vzniklé srůstem tyčinek se semeníkem, to má nápadně vztyčené a dužnaté výrůstky připomínající pakorunku. Mezi prašníky jsou hnědé žlázky spojující lepkavou hmotou dvě brylky ze sousedních prašníků. Květy rozkvétají v červnu a červenci a jsou oblíbených zdrojem nektaru pro včely a motýly.
Plod je podlouhlý, vejčitý, zahrocený, vícesemenný měchýřek s nafouklým oplodím. Měchýřek, pokrytý ve více řadách krátkými a řídkými ostny, je asi 10 cm dlouhý a 3 cm široký a ve zralostí se otvírá břišním švem. Obsahuje světle hnědá, vejčitá, zploštělá, asi 8 mm velká křídlatá semena s olejnatým endospermem. Semena mají dlouhý a hustý chochol hedvábných chlupů, která usnadňují jejich roznášení větrem a šíření na větší vzdálenosti. K rozšiřování druhu do blízkého okolí slouží plazivé, dužnaté, asi 2 cm tlusté oddenky, jimiž klejicha hedvábná vytváří rozsáhle kolonie.
Dříve bývala tato rostlina v místech původu vysévána jako přadná, chmýr ze semen se používal jako náhrada bavlny, sloužil jako vycpávkový materiál do oblečení; měchýřky sloužily pro výrobu drobných ozdob. Byla také u včelařů oblíbenou medonosnou rostlinou. V současnosti je klejicha hedvábná pěstována hlavně pro voňavé květy, pro svou nenáročnost a vytrvalost je vysazována do parků a okrasných zahrad.
Nektar z květů tohoto druhu klejichy slouží jako potrava pro některé motýly a stejně tak i listy jsou spásány housenkami před zakuklením, nejznámější je monarcha stěhovavý. Obsažené toxické látky housenkám nevadí, ty jsou dokonce zabudovány i do těla dospělých motýlů, kteří varují před svými toxiny potenciální predátory pestrým zbarvením křídel.
Nadzemní části byliny a hlavně oddenky obsahují hořké jedovaté glykosidy asclepiadin a vincetoxin. V minulosti byl kořen v malých dávkách používán v léčitelství proti zahlenění průdušek, při nekontrolovaném požití ale může způsobit zvracení nebo průjmy. Škodlivé je i bílé mléko (obsahující 2 % kaučuku) vytékající z poraněné rostliny, po potřísnění kůže způsobuje u citlivých osob alergické reakce. Rostlina je toxická také pro zvířata, kterým po spasení většího množství může způsobit zažívací problémy až zadušení.[1][2][3][4][5][6][7]
Květy
Rozkvetlé květenství
Zrající měchýřky
Zralá semena
Obrázky, zvuky či videa k tématu klejicha hedvábná ve Wikimedia Commons
Klejicha hedvábná (Asclepias syriaca) je vysoká, nenáročná, fialově kvetoucí a silně vonící bylina, jediný druh rodu klejicha který v přírodě České republiky vyrůstá. Je po staletí pěstována jako zahradní okrasná rostlina, leckde zplaněla do volné přírody kde zdomácněla a stal se z ní nevítaný plevel.
Die Gewöhnliche Seidenpflanze, auch Syrische Seidenpflanze oder Echte Seidenpflanze (Asclepias syriaca), ist eine Pflanzenart in der Unterfamilie der Seidenpflanzengewächse (Asclepiadoideae) innerhalb der Familie der Hundsgiftgewächse (Apocynaceae). Im Handel wird sie unter der Bezeichnung Papageienpflanze oder Papageienbaum verkauft. Im deutschsprachigen Raum ist auch der Trivialname Kanadische Seidenpflanze belegt.[1]
Die Gewöhnliche Seidenpflanze ist eine ausdauernde krautige Pflanze, die Wuchshöhen von 1 bis 2 Meter erreicht. Es wird eine Pfahlwurzel und ein Rhizom ausgebildet. Der hellgrüne, aufrechte und feinbehaarte Stängel ist selten verzweigt und teils rötlich überlaufen. Alle Pflanzenteile enthalten einen giftigen Milchsaft.
Die kreuzgegenständigen Laubblätter sind kurz gestielt, 15 bis 30 cm lang und 5 bis 11 cm breit. Die Blattspreite ist elliptisch bis eiförmig. Die Blattunterseite ist kurzfilzig behaart. Der Blattrand ist glatt, die Spitze ist rundspitzig oder abgerundet bis stumpf und oft feinspitzig.
20 bis 130 stark duftende Blüten stehen in doldigen Blütenständen zusammen. Die gestielten Blüten sind zwittrig. Die Krone ist rosa bis purpur-weiß, grünlich. Die hutförmigen, innseitig behornten Nebenkronensegmente sind länglich-eiförmig und 3 bis 5 Millimeter lang.
Die Fruchtstiele sind abwärtsgebogen. Die grün-bräunlichen, länglich-eiförmigen Balgfrüchte sind 8 bis 15 cm lang und hornspitzig. Die Fruchtoberfläche ist weichdornig, die Balgfrüchte enthalten zahlreiche Samen. Die flachen, 6 bis 10 mm langen, ovalen und orangebraunen, kurzflügeligen Samen besitzen einen seidigen Haarschopf.
Insekten geraten bei der Nektarentnahme mit ihren Beinen in Klemmfallen des Gynostegiums, eines Verwachsungsproduktes von Gynoeceum und Androeceum; bei der Befreiung aus den Klemmfallen haften ihren Beinen Pollinien an.[2]
Die Gewöhnliche Seidenpflanze kommt im östlichen Nordamerika auf Feldern, Wiesen und Wegrändern vor. In Europa ist diese Art verwildert.
In Österreich tritt die Art in Niederösterreich und unbeständig im Burgenland und in Wien auf. Sie dient bzw. diente hier als Zier- und Bienenweidepflanze und zudem versuchsweise als Pflanze zur Gewinnung von Fasern und Kautschuk. Im pannonischen Gebiet ist die Art des Öfteren aus den Kulturen verwildert und gilt gebietsweise als eingebürgert.[3]
Die Pflanze wurde aufgrund ihres Ausbreitungspotenzials und der Schäden in den Bereichen Biodiversität, Gesundheit bzw. Ökonomie in die Schwarze Liste der invasiven Neophyten der Schweiz aufgenommen.[4][5]
Die Gewöhnliche Seidenpflanze wird selten als Zierpflanze in Staudenbeeten genutzt, sowie als Bienenfutterpflanze und zur Gewinnung der Samenhaare als Polstermaterial. Früher fanden Versuche über die Nutzung als Faser- und Kautschukpflanze statt. Die Art ist seit spätestens 1629 in Kultur.
Im Westen der USA gilt sie als eine wichtige Futterpflanze für die Raupen des Monarchfalters, der berühmt und beliebt ist wegen seiner teilweise sehr weiten Wanderflüge zu Überwinterungsorten in Mexico. Durch Übernahme der Gifte der Raupenfutterpflanze sind die Falter mit ihrer auffälligen Färbung – die als Warntracht, also Aposematismus gedeutet wird – weitgehend vor Fressfeinden geschützt.
Die noch grüne Frucht wird auf Grund ihrer Ähnlichkeit zu Wellensittichen bzw. kleinen Papageien als Dekorationsobjekt vermarktet. Man schneidet die Frucht von der Pflanze, wobei der Stiel an der Balgfrucht verbleibt. An der kleineren Verdickung der Frucht werden von beiden Seiten zwei schwarze Punkte angeklebt, die die Augen imitieren. Dann hängt man die Frucht um 180 Grad zu ihrer bevorzugten Wuchsrichtung gedreht an einen Faden. Auf Märkten findet man diese Dekorationsobjekte auch am Rand einer mit Wasser gefüllten Schüssel hängend.
Balgfrüchte
Blütenstand
Blüten
Habitus
Sich öffnende, reife Balgfrucht
Die Gewöhnliche Seidenpflanze, auch Syrische Seidenpflanze oder Echte Seidenpflanze (Asclepias syriaca), ist eine Pflanzenart in der Unterfamilie der Seidenpflanzengewächse (Asclepiadoideae) innerhalb der Familie der Hundsgiftgewächse (Apocynaceae). Im Handel wird sie unter der Bezeichnung Papageienpflanze oder Papageienbaum verkauft. Im deutschsprachigen Raum ist auch der Trivialname Kanadische Seidenpflanze belegt.
Asclepias syriaca, commonly called common milkweed, butterfly flower, silkweed, silky swallow-wort, and Virginia silkweed, is a species of flowering plant.[1][2] It is native to southern Canada and much of the United States east of the Rocky Mountains, excluding the drier parts of the prairies.[3] It is in the genus Asclepias, the milkweeds. It grows in sandy soils as well as other kinds of soils in sunny areas.
A. syriaca is a clonal perennial forb growing up to 1.8 m (5 ft 11 in) tall.[4] Individual plants grow from rhizomes. All parts of common milkweed plants produce a white latex when cut. The simple leaves are opposite, sometimes whorled; broadly ovate-lanceolate. They grow to 10–28 cm (4–11 in) long and 4–12 cm (1+1⁄2–4+3⁄4 in) broad,[4] usually with entire, undulate margins and reddish main veins. They have very short petioles and velvety undersides.
The highly fragrant, nectariferous flowers vary from white (rarely) through pinkish and purplish and occur in umbellate cymes.[5][6] Individual flowers are about 1 cm (0.4 in) in diameter, each with five horn-like hoods and five pollinia. The seeds, each with long, white flossy hairs, occur in large follicles. Fruit production from self-fertilization is rare. In three study plots, outcrossed flowers had an average of about 11% fruit set.[7]
More than 450 insect species feed on A. syriaca, including flies, beetles, ants, bees, wasps, and butterflies; it is an important food source for monarch butterfly caterpillars (Danaus plexippus); other species that feed on the plant include red milkweed beetle (Tetraopes tetraophthalmus), the milkweed tussock caterpillar (Euchaetes egle) and Oncopeltus fasciatus and Lygaeus kalmii.[2] Many kinds of insects visit A. syriaca flowers, and some kinds pollinate them, including Apis mellifera, the Western honey bee, and native Bombus spp. (bumblebees).[8] In the U.S. mid-Atlantic region, the introduced species A. mellifera was found to be the most "effective" pollinator, but this occurs more often among flowers of the same plant; since A. syriaca has a high level of self-incompatibility, it is less effective than 'Bombus spp. in the fertilization of flowers because Bombus spp. are more likely to visit unrelated individuals.[9]
Monarch butterfly larvae consume only milkweeds, and monarch populations may decline when milkweeds are eliminated with herbicides.[10] The development and widely adopted cultivation of herbicide-resistant staple crops such as corn and soybeans have led to a massive reduction in weeds and native plants such as milkweeds.[11] Subsequently, this has played a significant part in the population decline of the monarch butterfly. In 2018 the CEO of the National Wildlife Federation stated that the population of the monarch butterfly is now down 90 percent in the last 20 years and cited the reduction in milkweed as a contributing factor.[12]
Many parts of the United States face a reduction in milkweed population due to factors such as increased habitat loss due to development, roadside median mowing, and herbicide use.[13] Despite this, deforestation due to human settlement may have expanded the range and density of common milkweed in some regions.[14] Milkweed has even become invasive as it is naturalized in several areas outside of its original native range, including Oregon and some parts of Europe.
Over 40 distinct pathogens of Asclepias species have been identified, including two dozen pathogens for A. syriaca.[15] For example, milkweed yellows is an infectious disease caused by the milkweed yellows phytoplasma, a strain of bacteria distinguished by the absence of a cell wall.
The species features since 2017 on the list of Invasive Alien Species of Union Concern.[16] This means that import of the species and trade in the species is forbidden in the whole of the European Union.[17]
A. syriaca can become aggressive.[1] It spreads aggressively from rhizomes and may not be suited to small gardens and formalized plantings.[18] The plant is winter hardy in USDA zones 3–9; it has a preference for moist but well drained soils, but is tolerant of dry conditions and clay soils.[19] It is ideal in semi-dry places where it can spread without presenting problems for other ornamental species.[1]
Monarch Watch provides information on rearing monarchs and their host plants.[20] Efforts to restore falling monarch butterfly populations by establishing butterfly gardens and monarch migratory "waystations" require particular attention to the target species' food preferences and population cycles, as well to the conditions needed to propagate and maintain their food plants.[21]
In the northeastern United States, monarch reproduction peaks in late summer when most of the plant's leaves are old and tough. Plants that are mowed or cut back in June – August regrow rapidly from their rhizomes in time for peak monarch egg-laying, when reproducing female monarchs have a preference for quickly-growing A. syriaca shoots whose foliage is tender and soft.[22]
A. syriaca is easily propagated by both seed and rhizome cuttings.[1] The plant's seeds require a period of cold treatment (cold stratification) before they will germinate.[23]
To protect seeds from washing away during heavy rains and from seed–eating birds, one can cover the seeds with a light fabric or with an 0.5 in (13 mm) layer of straw mulch.[24] However, mulch acts as an insulator. Thicker layers of mulch can prevent seeds from germinating if they prevent soil temperatures from rising enough when winter ends. Further, few seedlings can push through a thick layer of mulch.[25] Both seedlings and cuttings will usually bloom in their second year, although cuttings will occasionally bloom during their first year.[1]
The nonnative Aphis nerii (oleander aphid) can become abundant on milkweed shoots.[26]
The plant's latex contains large quantities of cardiac glycosides, making the leaves and stems of old tall plants toxic to humans and large animals.[27] The young shoots, young leaves, flower buds and immature fruits are all edible raw.[28]
Euell Gibbons, the author of Stalking the Wild Asparagus (1962), wrote that milkweed is bitter and toxic. However, he may have inadvertently prepared common dogbane (Apocynum cannabinum), a poisonous somewhat similar-looking plant instead. Gibbons devised a method to remove the bitterness and toxicity by plunging the young shoots into boiling water and cooking for one minute, repeating the procedure at least three times to make the plant safe to eat. Some modern foragers consider the bitterness and toxicity issue a myth. The plants have no bitterness when tasted raw, and can be cooked like asparagus, with no special processing.[28]
Failed attempts have been made to exploit rubber (from the latex) and fiber (from seeds' "floss") production from the plant industrially. The fluffy seed hairs have been used as the traditional background for mounted butterflies and other insects. The compressed floss has a silk-like sheen. The plant has also been explored for commercial use of its bast (inner bark) fiber, which is both strong and soft. U. S. Department of Agriculture studies in the 1890s and 1940s found that common milkweed has more potential for commercial processing than any other indigenous bast fiber plant, with estimated yields as high as hemp and quality as good as flax. Both the bast fiber and the floss were used historically by Native Americans for cordage and textiles. Milkweed has also been cultivated commercially to be used as insulation in winter coats.[29]
Traditionally, in both North America and Europe, the plant was used to treat respiratory infections such as pleurisy.[30]
The genome of A. syriaca has been sequenced.[14][31][32] Genomic analysis of several hundred A. syriaca isolates from throughout the natural range in eastern North America showed that this species is a single panmictic population that experienced expansions about 12,000 years ago, after the recession of North American glaciers, and more recently, about 200 years ago, during clearing of forests for agriculture in the eastern United States.[14]
Seedling
Buds in an umbelate cyme
.jpg)
Flowers
Leaves and young follicle
Mature follicle
Seeds emerging from a follicle
Seeds
.jpg)
{{cite journal}}: Cite journal requires |journal= (help) {{cite web}}: CS1 maint: url-status (link) {{cite web}}: CS1 maint: url-status (link) {{cite book}}: CS1 maint: multiple names: authors list (link)Asclepias syriaca, commonly called common milkweed, butterfly flower, silkweed, silky swallow-wort, and Virginia silkweed, is a species of flowering plant. It is native to southern Canada and much of the United States east of the Rocky Mountains, excluding the drier parts of the prairies. It is in the genus Asclepias, the milkweeds. It grows in sandy soils as well as other kinds of soils in sunny areas.
El thlalayotl de México[1] (Asclepias syriaca) es una especie de plantas de la familia de las apocináceas. Fue una de las primeras especies de América del Norte descritas por Cornut en 1635, en Canadensium plantarum historia. El epíteto fue reutilizado por Linnaeus, debido a la confusión de Cornut con una especie procedente de Asia Menor.
Es una planta herbácea perenne de hasta 1-2 m de altura que crece de un rizoma. El tallo y todas las partes de las plantas contienen un látex blanco que se vierte cuando se rompen. Las hojas son opuestas, simples, amplias, aovado-lanceoladas de 7-25 cm de largo y 3-12 cm de ancho, por lo general con margen ondulado y una vena principal de color rojo. Tienen un corto pecíolo y un envés aterciopelado.
Las flores se agrupan en umbelas semiesféricas con numerosas flores en cada una. La flores individuales son pequeñas, de 1-2 cm de diámetro, perfumadas, con cinco campanas cornadas. El polen no está suelto sino en masas llamadas polinias. Los frutos tienen forma de vaina. Las semillas tienen pelos sedosos largos y blancos encontrándose en grandes folículos.
Esta especie es nativa de la mayor parte de América del Norte al este de las Montañas Rocosas, con exclusión de las partes más secas de las praderas. Crece en suelos arenosos, arcillosos o rocoso-calcáreos y aprecia mucho la luz solar.
La deforestación debido a la colonización europea puede haber ampliado la gama y la densidad de la especie. La planta puede convertirse en invasora y, a menudo, actúa como una mala hierba. Se ha naturalizado en varias zonas fuera de su área de distribución, incluyendo Oregón y partes de Europa.
Las flores son visitadas por numerosas especies de insectos de varios órdenes diferentes. Liban el néctar; en general el polen no es accesible porque se encuentra en polinias.[2] A veces resultan en pequeñas trampas para insectos, especialmente los de menor tamaño, que no pueden despegar de nuevo.
Algunos insectos viven de la planta, incluida la mariposa monarca (Danaus plexippus), los escarabajos (Tetraopes tetrophthalmus, el gorgojo de las asclepias (Rhyssomatus lineaticollis) y Labidomera clivicollis), las chinches de las asclepias (Oncopeltus fasciatus y Lygaeus kalmii) entre otros. Han desarrollado tolerancia a los efectos tóxicos de los glucósidos cardíacos y a su vez éstos les confieren protección contra depredadores. Estas especies son de colores llamativos: negro y rojo o negro y naranja anunciando su toxicidad a los depredadores que aprenden a evitar los insectos de tales colores, un fenómeno llamado aposematismo.
El látex de la planta contiene grandes cantidades de glucósidos cardíacos, siendo las hojas y vainas tóxicas para las ovejas y otros mamíferos grandes, y posiblemente para los seres humanos (aunque tendrían que ser ingeridas en grandes cantidades). Los brotes y hojas jóvenes, los botones florales y frutos inmaduros son todos comestibles, sin embargo, es importante asegurarse de que estén bien lavados y cocidos antes de comerlos, pues de otro modo son todavía tóxicos.
Tanto la fibra como la seda han sido usadas históricamente por los indígenas americanos para cordeles y textiles. También usaban esta planta como alimento y medicina.
Se ha tratado en vano de aprovechar el látex. En cambio la seda puede usarse para relleno de colchones o almohadas y tiene potencial comercial. También la corteza interior de los tallos tiene potencial comercial como fibra y se está estudiando su posible uso.
Se ha usado en casos de neumonía y como diurético, emético y expectorante. Es venenosa, sobre todo el jugo lechoso que contiene el heterósido asclepiadina en medicina popular.[3]
Asclepias syriaca fue descrita por Linneo y publicado en Species Plantarum 1: 214. 1762.[4]
Asclepias: nombre genérico que Carlos Linneo nombró en honor de Esculapio (dios griego de la medicina), por las muchas aplicaciones medicinales que tiene la planta.
syriaca: epíteto geográfico latino que significa "de Siria".[5]
El thlalayotl de México (Asclepias syriaca) es una especie de plantas de la familia de las apocináceas. Fue una de las primeras especies de América del Norte descritas por Cornut en 1635, en Canadensium plantarum historia. El epíteto fue reutilizado por Linnaeus, debido a la confusión de Cornut con una especie procedente de Asia Menor.
Mesisilkkiyrtti (Asclepias syriaca) on oleanterikasvien Apocynaceae heimoon kuuluva kasvi.[1]
Meslisilkkiyrtti kasvaa 60-90 cm korkeaksi. Lehdet ovat noin 20 cm pitkät, kapeat, teräväkärkiset, keskivihreät. Varsista ja lehdistä irtoaa valkoista maitiaisnestettä jos ne murtuvat. Mesisilkkiyrtti kukkii kesäkuusta elokuuhun. Kukat ovat vaaleanpunertavat, tuoksuvat, ja ne roikkuvat terttuina hiukan alaviistoon.[2]
Mesisilkkiyrtti on kotoisin Pohjois-Amerikan itäosasta. Se kasvaa joutomailla, tienvarsilla, harvoissa metsissä ja pellonpientareilla.[2]
Mesisilkkiyrtti (Asclepias syriaca) on oleanterikasvien Apocynaceae heimoon kuuluva kasvi.
Meslisilkkiyrtti kasvaa 60-90 cm korkeaksi. Lehdet ovat noin 20 cm pitkät, kapeat, teräväkärkiset, keskivihreät. Varsista ja lehdistä irtoaa valkoista maitiaisnestettä jos ne murtuvat. Mesisilkkiyrtti kukkii kesäkuusta elokuuhun. Kukat ovat vaaleanpunertavat, tuoksuvat, ja ne roikkuvat terttuina hiukan alaviistoon.
Mesisilkkiyrtti on kotoisin Pohjois-Amerikan itäosasta. Se kasvaa joutomailla, tienvarsilla, harvoissa metsissä ja pellonpientareilla.
L’Asclépiade de Syrie (Asclepias syriaca) ou Herbe à la ouate, parfois appelée Herbe aux perruches, est une plante herbacée vivace de la famille des Asclépiadacées.
Depuis 2017, cette plante est inscrite dans la liste des espèces exotiques envahissantes préoccupantes pour l’Union européenne[1]. Cela signifie qu'elle ne peut pas être importée, cultivée, commercialisée, plantée, ou libérée intentionnellement dans la nature, et ce nulle part dans l’Union européenne[2].
Noms communs : asclépiade commune, herbe à ouate, herbe aux perruches.
Cette plante a été l'une des premières espèces de l'Amérique du Nord à faire l'objet d'une description. Elle apparaît dans la Canadensium plantarum historia de Jacques Philippe Cornut. Le nom d'espèce a été réutilisé par Linné en raison d'une confusion faite par Cornut avec une plante d'Asie mineure. Au Québec elle est souvent appelée Soie d'Amérique.
Plante vivace atteignant un mètre de haut, l'asclépiade commune possède un rhizome robuste, une tige légèrement pubescente et des feuilles opposées épaisses, au pétiole court. Ses inflorescences mauves et claires sont odorantes et forment des ombelles comptant des dizaines de fleurs dont seulement quelques-unes produiront des fruits dodus et fuselés qui renferment les graines pourvues de soies blanches. Toutes les parties de la plante sécrètent un latex laiteux et collant, d'où son nom commun anglophone de « milkweed». L'asclépiade commune peut former des talles denses dans différents types de sol.
Planche botanique
Aspect général
Feuillage et fleurs en bouton
Inflorescence
Fleurs
Disposition des fruits
Fruit
Intérieur d'un fruit immature
Fruit déhiscent (follicule)
Graine à maturité
Graines
L'aire de répartition originelle d' Asclepias syriaca s'étend en Amérique du Nord (Canada, États-Unis) [3]. L'espèce est présente dans toute l'écorégion des Grandes Plaines depuis le sud du Canada jusqu'au Texas, l'Oklahoma et la Géorgie vers le sud et du Maine à la Caroline du Nord vers l'est[4]. Elle est parfois cultivée comme plante ornementale dans les jardins. Elle est subspontanée ou naturalisée dans les champs cultivée et les prairies sèches dans diverses régions d'Europe méridionale et centrale[4] et en Asie mineure.
Le latex de la plante est toxique mais il est possible de manger la plante en faisant dégorger les jeunes pousses dans l'eau fraiche. Les jeunes pousses se mangent comme des asperges, il s'en vendait des quantités impressionnantes à Montréal au début du XXe siècle[5]. Les boutons floraux peuvent être servis comme des brocolis. Les fruits appelés perruches se marinent dans du vinaigre ou peuvent être cuisinés comme légume vert lorsqu'ils sont encore jeunes et font moins de 7 cm de long. Pour préparer les fruits, il faut les brasser vigoureusement dans l'eau froide pour aisément casser les petits pics de surface, ce qui permet de faire sortir le latex.
Joseph Jérôme Lefrançois de Lalande écrit :
« La plante appelée Apocynum majus Syriacum erectum[6], dans l'histoire des plantes du Canada de M. Cornut, et Asclepias Syriaca dans Linnæus (Spec. p. 214)[7] porte des gousses qui sont pleines d'une soie végétale, assez abondante et assez douce pour mériter d'être employée dans les arts[8] ; plusieurs personnes ont tenté d'en faire usage ; M. Rouvière à Paris en avait obtenu le privilège mais il faisait un grand mystère de ses procédés ; voici ceux qu'on emploie à Naples.
On nettoie ce duvet, ou cette soie, de manière qu'il n'y ait ni semences, ni feuilles, ni membranes ; on le met en macération pendant l'espace de 12 ou 15 jours, suivant la saison, dans de l'eau de pluie, où l'on aura fait fondre du savon, une once et demie pour chaque pinte d'eau. Dans les premiers jours cette matière jette une couleur jaune, capable de teindre les mains ; il faut alors changer l'eau et le savon, afin qu'elle macère ou mûrisse mieux. On ôte ensuite cette soie de dedans l'eau ; on la presse avec les mains, on la lave plusieurs fois dans de l'eau fraiche de pluie jusqu'à ce qu'on en ait enlevé tout le savon, et que l'eau en sorte claire. On la fait sécher à l'ombre, on la peigne et on la carde avec beaucoup de délicatesse et de ménagement, et on la file comme du coton avec de petits fuseaux.
Cette opération qui est de même espèce que celle de faire rouir le chanvre dans les marais, attendrit et emporte la gomme végétale, ou la partie visqueuse qui enveloppant les filets de l'apocin, leur donne de la raideur et les rend trop lisses pour qu'ils puissent s'accrocher, se tortiller et s'unir dans la filature.
Cependant l'apocin après cette macération n'est propre encore qu'à faire des bas, des gants, ou autres tissus qui ne demandent pas beaucoup de souplesse et de velouté ; mais pour faire des étoffes, elle exige une préparation ultérieure, dont je n'ai pas eu communication[9]. »
La confection de tissus à partir de la partie fibreuse du fruit est de nouveau envisagée[10],[11].
Asclepias syriaca montre des adaptations en ce qui concerne la défense contre les herbivores et investit dans celle-ci en fabriquant des substances toxiques : les cardénolides et le latex[12],[13]. On retrouve les cardénolides dans le latex et ils peuvent être présents à différentes concentrations. Le latex dans la plante n’a pas de fonctions primaires pour le métabolisme, mais a un rôle principalement axé sur la défense contre les herbivores[12].
La concentration de cardénolides est plus grande dans les feuilles que dans les racines[13]. En effet, Asclepias syriaca accorde 40 % de plus de cardénolides aux nouvelles pousses qu’aux racines[13].
C'est une plante toxique, consommée par la chenille du papillon monarque, qui devient elle-même toxique (chenille et adulte), ce qui lui permet d'échapper à de nombreux prédateurs.
Asclepias syriaca est, comme d'autres Asclepias, la plante hôte des chenilles du papillon Monarque (Danaus plexippus)[14]. En effet, Asclepias syriaca possède une grande diversité d’herbivores qui dépendent d’elle. On compte parmi ceux-ci des pucerons, des chenilles de quelques espèces de papillons (par exemple, le Monarque), les larves de plusieurs insectes, des charançons, des punaises, des longicornes et autres coléoptères et bien plus[15],[16],[17],[18]. L’asclépiade commune permet à plusieurs espèces de survivre. En attirant des herbivores, elle attire également les prédateurs de ces herbivores et ainsi toutes ces espèces finissent par dépendre de cette plante[16],[17]. Elle permet également de réguler toutes sortes d’espèces selon les périodes de consommation[18].
Ainsi, Asclepias syriaca entretient des relations avec des espèces telles que les nématodes entomopathogéniques. Lorsque les racines d’Asclepias syriaca sont attaquées par des herbivores comme le Longicorne de l’asclépiade, la plante sécrète des composés organiques volatils (défense indirecte) qui attirent les nématodes qui protégeront la plante en consommant les insectes herbivores[16]. La défense directe pour les racines reste la production de cardénolides. Il a été démontré qu’une asclépiade qui est attaquée par les herbivores produira jusqu’à 5 fois plus de composés volatils qu’une plante qui n’a pas été attaquée[16].
Pour les longicornes, on croit qu’ils pourraient être la principale source de pression de sélection pour Asclepias syriaca étant donné le haut taux de dommage imposé aux rhizomes[19].
Les dommages causés par les chenilles de Monarque modulent les interactions d’Asclepias syriaca avec d’autres espèces interagissant avec celle-ci[17]. En effet, en mangeant les feuilles, les chenilles de Monarque augmentent la fréquentation par les pucerons et la présence des pucerons induira la présence de fourmis prédatrices (Formica podzolica) associées à Asclepias syriaca qui consomment le miellat des pucerons[17].
Également, certains herbivores seront désavantagés par d’autres herbivores et les dommages imposés à l’asclépiade par ceux-ci, plus tôt dans la saison. Ainsi, on assiste donc à une certaine régulation des espèces basée sur la consommation d’une même plante. Aussi, puisque la réponse de la plante induite par l’attaque est souvent différente selon le type d’herbivore, les communautés d’insectes seront influencées de manière différente tout dépendant quel aura été le premier consommateur[18]. Par exemple, lorsque les charançons attaquent le tronc d’Asclepias syriaca en début de saison, il a été montré que par la suite, les larves de Monarque et les larves de longicornes voient leur croissance réduite[18].
Asclepias syriaca est affectée par une multitude d’herbivores. Elle est affectée par des herbivores vertébrés comme les cerfs et les lapins, mais est également affectée par une dizaine d’insectes[19]. Les pires dommages sont souvent causés par les herbivores vertébrés. Les cardénolides sont généralement très toxiques pour les herbivores vertébrés[19]. Il est donc surprenant d’observer de l’herbivorie de la part de cerfs et de lapins, mais ceci peut s’expliquer par le fait que la concentration de cardénolides dans les plants d’asclépiade est généralement basse[19]. Cette concentration est généralement plus basse que la plupart des autres espèces d’asclépiades[19]. Pour ce qui est des insectes, 90 % des dommages de la part de ceux-ci sont causés par les larves de longicornes et par les chenilles de Monarque.
Asclepas syriaca a une relation très spéciale avec l’espèce Danaus plexippus (monarque). En effet, en consommant l’asclépiade qui contient des cardénolides, le papillon Monarque voit son exosquelette et ses ailes se composer de cette substance dangereuse. C’est ce qui le rend aussi toxique à la consommation par les prédateurs[15]. Les cardénolides sont utiles pour les Danaus plexippus spécialement pour la protection contre les prédateurs aviaires[19].
Par contre, il a été remarqué dernièrement que plus la concentration de cardénolides est grande, plus on observe une corrélation négative avec le nombre d’œufs déposés par la femelle Monarque (c’est-à-dire que plus la concentration de cardénolides augmente, plus le nombre d’œufs diminue)[19]. On observe une corrélation positive entre le taux de mortalité et la concentration de cardénolides[19].
Les différents herbivores d’Asclepias syriaca réagissent différemment selon la réaction de la plante et les dommages causés par une exploitation subséquente de la plante. En effet, les Monarques sont moins affectés par l’augmentation de latex dans la plante (réaction induite), que par les dommages causés à la plante par une exploitation subséquente de Chrysomèles. Au contraire, la croissance des Chrysomèles est affectée négativement par la réponse de la plante (augmentation de latex), mais n’est pas affectée par des dommages imposés à la plante[20]. Même si les spécialistes se nourrissant d’Asclepias syriaca supportent bien la présence de latex, en général, lorsqu’on coupe les laticifères (canaux excrétant le latex), la croissance des insectes comme la chenille du Monarque est beaucoup plus facile[12].
Asclepias syriaca est une plante généraliste, c’est-à-dire que, lors de la période de reproduction, son pollen est transporté par des pollinisateurs de plusieurs espèces différentes et dans son cas, ce sont principalement des insectes[15]. Pourtant, cette relation avec les insectes peut parfois être nuisible pour ceux-ci. En raison de la conformation des fleurs de l’asclépiade, les petits insectes y restent parfois coincés ou doivent parfois y laisser une patte avant de réussir à s’échapper[15].
Les changements climatiques et la pollution atmosphérique peuvent avoir un impact sur Asclepias syriaca. En effet, une augmentation du taux de CO2 atmosphérique fait augmenter la croissance de la plante et fait également augmenter les défenses physiques comme la production de latex. Par contre, si le taux de dioxyde de carbone augmente, on assistera à une réduction de l’investissement dans les défenses chimiques (cardénolides) [9]. Par contre, il a été démontré que ces changements de taux de CO2 n’ont pas d’impact sur les défenses induites par l’attaque des chenilles de Monarque. La réponse de la plante reste la même et la production de substances toxiques reste la même[21].
L’Asclépiade de Syrie (Asclepias syriaca) ou Herbe à la ouate, parfois appelée Herbe aux perruches, est une plante herbacée vivace de la famille des Asclépiadacées.
Depuis 2017, cette plante est inscrite dans la liste des espèces exotiques envahissantes préoccupantes pour l’Union européenne. Cela signifie qu'elle ne peut pas être importée, cultivée, commercialisée, plantée, ou libérée intentionnellement dans la nature, et ce nulle part dans l’Union européenne.
Syriska židźinka (Asclepias syriaca) je rostlina z podswójby łastojčnikowych rostlinow (Asclepiadoideae) znutřka (Apocynaceae).
Syriska židźinka (Asclepias syriaca) je rostlina z podswójby łastojčnikowych rostlinow (Asclepiadoideae) znutřka (Apocynaceae).
De zijdeplant (Asclepias syriaca, synoniemen: Asclepias intermedia, Asclepias kansana) is een in plant die behoort tot de maagdenpalmfamilie (Apocynaceae). De soort staat op de Lijst van nieuwe planten in Nederland uit 2004.
De plant wordt 1,2-1,5 meter hoog en vormt wortelstokken (rizomen). De stengel is sterk behaard. Bij verwonding komt er wit melksap naar buiten. De kortgesteelde, tegenoverstaande bladeren zijn 8-15 × 3-8 cm groot en hebben een gegolfde bladrand. De hoofdnerf is roodgekleurd en aan de onderkant fluweelachtig behaard.
De geurende bloemen staan in een scherm. De eigenlijke bloem is kleiner dan de vijf gekleurde schutbladen. Op de zaden zitten lange, witte haren en het zaad wordt omsloten door grote vruchtzakjes.
Het melksap (de latex) bevat veel glucosiden, waardoor de bladeren en de bast giftig zijn voor schapen.
Jonge scheuten, bladeren en bloemknoppen zijn daarentegen wel eetbaar.
De soort komt van nature voor in Noord-Amerika (in tegenstelling tot wat de botanische naam suggereert, syriaca = Syrisch) en is in Europa een invasieve soort. Op enkele locaties in Nederland handhaaft deze plant zich. Er is onder andere een flink bestand in de duinen bij Noordwijk.
Het bestuivingsmechanisme is geoptimaliseerd voor grote insecten en wil kleine insecten nog weleens te veel zijn, zodat ze niet meer uit de bloem kunnen ontsnappen.
De monarchvlinder, Tetraopes tetraophtalmus, Lygaeus kalmii en Labidomera clivicollis leven van de plant.
De plant staat sinds 2 augustus 2017 op de Unielijst van invasieve exoten. Handel er in is sindsdien verboden
Plant
Enkele bloemen
Vrucht
Van de latex is geprobeerd rubber te maken, maar dat is niet gelukt. Ook is onderzocht of de lange haren op het zaad bruikbaar waren, maar ook dat bleek niet het geval.
De honing is licht van kleur en kristalliseert maar langzaam.
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Asclepias syriaca op Wikimedia Commons. De zijdeplant (Asclepias syriaca, synoniemen: Asclepias intermedia, Asclepias kansana) is een in plant die behoort tot de maagdenpalmfamilie (Apocynaceae). De soort staat op de Lijst van nieuwe planten in Nederland uit 2004.
De plant wordt 1,2-1,5 meter hoog en vormt wortelstokken (rizomen). De stengel is sterk behaard. Bij verwonding komt er wit melksap naar buiten. De kortgesteelde, tegenoverstaande bladeren zijn 8-15 × 3-8 cm groot en hebben een gegolfde bladrand. De hoofdnerf is roodgekleurd en aan de onderkant fluweelachtig behaard.
De geurende bloemen staan in een scherm. De eigenlijke bloem is kleiner dan de vijf gekleurde schutbladen. Op de zaden zitten lange, witte haren en het zaad wordt omsloten door grote vruchtzakjes.
Het melksap (de latex) bevat veel glucosiden, waardoor de bladeren en de bast giftig zijn voor schapen.
Jonge scheuten, bladeren en bloemknoppen zijn daarentegen wel eetbaar.
Rosesilkeurt (Asclepias syriaca) er en flerårig urt i gravmyrtfamilien som hører hjemme i østlige Nord-Amerika.
Den blir 0,6–2 m høy og vokser fra en dyp jordstengel. Hele planten inneholder hvit melkesaft. Bladene er korsvis motsatte med kort bladstilk. De er 10–20 cm lange, 5–11 cm brede med noen få hår på oversiden og tett hårete under. Blomstene dufter og er hvite, rosa eller purpur. De sitter 20–130 sammen i en skjermlignende kvast i de øvre bladhjørnene. Frukten er en spindelformet, 8–15 cm lang belgkapsel med mange silkehårete frø.[1][2]
Rosesilkeurt er utbredt i sørøstlige Canada og østlige USA. Den vokser langs innsjøer, tjern og vassdrag, på prærie, i skog- og vegkanter og på brakkmark.[1] Arten er naturalisert på dyrket mark og tørt grasland mange steder i Europa og Japan. Den kan være et plagsomt ugras som reduserer avlingene av havre, soyabønner, lusern, durra, hvete og mais.[3][4]
Planten inneholder giftige glykosider, cardenolider, som virker på hjertet. Flere ulike grupper av insekter har likevel spesialisert seg på å ete den. Mange av insektene bevarer giftstoffene i kroppen, har sterke varselfarger og inngår i systemer med müllersk mimikry. Blant disse er de oransje og svarte åmene til monarksommerfuglen, oransje bladlus, den oransje og svarte tegen Oncopeltus fasciatus og de røde og svarte billene i slekta Tetraopes.[5][6]
Rosesilkeurt dyrkes som prydplante i hager på grunn av de interessante fruktene. Den er også litt brukt som nytteplante. Frøhårene isolerer godt og brukes i puter og som fôr i vinterjakker. De ble brukt i redningsvester som erstatning for kapok under andre verdenskrig. Planten er også blitt brukt til å produsere fiber, søtstoffer og gummi.[1][5]
Habitat og vekstform
Blomster
Oransje bladlus
Lukkede belgkapsler
Åpne belgkapsler
Rosesilkeurt (Asclepias syriaca) er en flerårig urt i gravmyrtfamilien som hører hjemme i østlige Nord-Amerika.
Den blir 0,6–2 m høy og vokser fra en dyp jordstengel. Hele planten inneholder hvit melkesaft. Bladene er korsvis motsatte med kort bladstilk. De er 10–20 cm lange, 5–11 cm brede med noen få hår på oversiden og tett hårete under. Blomstene dufter og er hvite, rosa eller purpur. De sitter 20–130 sammen i en skjermlignende kvast i de øvre bladhjørnene. Frukten er en spindelformet, 8–15 cm lang belgkapsel med mange silkehårete frø.
Rosesilkeurt er utbredt i sørøstlige Canada og østlige USA. Den vokser langs innsjøer, tjern og vassdrag, på prærie, i skog- og vegkanter og på brakkmark. Arten er naturalisert på dyrket mark og tørt grasland mange steder i Europa og Japan. Den kan være et plagsomt ugras som reduserer avlingene av havre, soyabønner, lusern, durra, hvete og mais.
Planten inneholder giftige glykosider, cardenolider, som virker på hjertet. Flere ulike grupper av insekter har likevel spesialisert seg på å ete den. Mange av insektene bevarer giftstoffene i kroppen, har sterke varselfarger og inngår i systemer med müllersk mimikry. Blant disse er de oransje og svarte åmene til monarksommerfuglen, oransje bladlus, den oransje og svarte tegen Oncopeltus fasciatus og de røde og svarte billene i slekta Tetraopes.
Rosesilkeurt dyrkes som prydplante i hager på grunn av de interessante fruktene. Den er også litt brukt som nytteplante. Frøhårene isolerer godt og brukes i puter og som fôr i vinterjakker. De ble brukt i redningsvester som erstatning for kapok under andre verdenskrig. Planten er også blitt brukt til å produsere fiber, søtstoffer og gummi.
Trojeść amerykańska (Asclepias syriaca L.) – gatunek rośliny z rodziny toinowatych (w systemie Reveala i APG II, w systemie Cronquista z rodziny trojeściowatych Asclepiadaceae). Pochodzi z Ameryki Północnej[2]. We florze Polski antropofit zadomowiony, kenofit[3].
Bylina wysoka do 1,5 metra
Bylina, hemikryptofit. Kwitnie od kwietnia do czerwca. Wydziela trujący sok mleczny. Roślina zawiera do 10% kauczuku, a liście około 0,9% witaminy C.
Jest jedną z głównych roślin żywicielskich gąsienic motyla monarcha wędrownego[4].
Trojeść amerykańska (Asclepias syriaca L.) – gatunek rośliny z rodziny toinowatych (w systemie Reveala i APG II, w systemie Cronquista z rodziny trojeściowatych Asclepiadaceae). Pochodzi z Ameryki Północnej. We florze Polski antropofit zadomowiony, kenofit.
Sirska svilnica (znanstveno ime Asclepias syriaca), tudi cigansko perje[1] in pogovorno papagajka, je na zahodu priljubljena okrasna trajnica. Njeno naravno rastišče je južna Kanada ter vzhodni deli ZDA in Skalnega gorovja - v sušni Preriji pa ne uspeva, čeprav ji sončna lega sicer ugaja. Navadno raste na peščenih tleh, a se zadovolji tudi z drugačno prstjo. Je ena prvih ameriških vrst, ki jih je Jacques-Philippe Cornut 1635 opisal v svojem delu Canadensium Plantarum Historia.
Pridevnik "sirski" je rastlini vzdel Karel Linne, saj je njen najditelj Jacques-Philippe Cornut zmotno mislil, da gre za rastlino, ki raste tudi v Mali Aziji. Slovenski pogovorni izraz "papagajka" izhaja iz tega, da ima rastlina papagajem podobne plodove - od daleč je videti, kot bi pili medičino s cvetov.
Rastlina ima močno in globoko korenino, iz katere požene vsako leto znova. Iz korenine lahko izraščajo tudi novi poganjki, zato je lahko precej trdovratna rastlina, ki raste, dokler je povsem ne izkopljemo. Junija rastlina obilno zacveti. Od rastlin veje močan, a prijeten sladkoben vonj, zato jo rade obiskujejo čebele. Cvetovi čebelam nudijo izdatno pašo na medičini. Cvetovi imajo velike privihane čašne liste ter po 5 venčnih listov. Premer posameznega cveta je ok. 1 cm.
Šop neodprtih cvetov
Cvetovi
Plod papagaj
Sproščanje semen iz ovoja
Sirska svilnica (znanstveno ime Asclepias syriaca), tudi cigansko perje in pogovorno papagajka, je na zahodu priljubljena okrasna trajnica. Njeno naravno rastišče je južna Kanada ter vzhodni deli ZDA in Skalnega gorovja - v sušni Preriji pa ne uspeva, čeprav ji sončna lega sicer ugaja. Navadno raste na peščenih tleh, a se zadovolji tudi z drugačno prstjo. Je ena prvih ameriških vrst, ki jih je Jacques-Philippe Cornut 1635 opisal v svojem delu Canadensium Plantarum Historia.
Sidenört (Asclepias syriaca) är en art inom släktet sidenörter och familjen oleanderväxter.
Sidenört (Asclepias syriaca) är en art inom släktet sidenörter och familjen oleanderväxter.
Латинська назва роду — Asclepias — вказує на те, що рослину застосовували і з лікувальною метою (названа по імені бога лікування Асклепія, або Ескулапа: грец. Asclepios, лат. Aesculapus), оскільки окремі його види мають лікувальні властивості. Стиглі насінини вкриті волокнистим ватоподібним пухом, за що рослина й отримала свою назву — ваточник.
До Сирії він жодного стосунку не має, тому що родом із Північної Америки. А видова назва «сирійський» залишилася через помилку в систематиці, на яку згодом указав Карл Лінней. Помилкову видову назву ввів італійський мандрівник і природодослідник Корнуті, який сплутав ваточник з іншою рослиною — кендиром, вирощуваним у Сирії. Карл Лінней установив, що це різні, хоча й схожі, рослини і відніс ваточник до роду Asclepias, але залишив за ним означення «сирійський». Інколи в пам'ять про Корнуті його називають «асклепіас Корнуті».
Англійською мовою рослину називають англ. milkweed - молочна трава - через її молочний сік, який виділяється на зламі.
Багаторічна рослина до 150 см заввишки. Стебла прямостоячі, з листям, трав'янисті, прості, товсті, розсіяно опушені короткими кучерявими волосками. Верхні міжвузля — білуватого кольору через густе опушення. На зрізі виділяється густий молочний сік з неприємним запахом. У ньому міститься глюкозид асклепіадин, який застосовують у медицині. Листки з коротким черешком, довгасто-еліптичні, 13-20 см завдовжки, 7-9,5 см завширшки, біля основи округлі чи злегка серцеподібні, з загостреним кінцем, товстою середньою жилкою, знизу білуваті від густого повстяного опушення, зверху — з розсіяними волосками. Зонтики багатоквіткові, розташовані на квітконосах завдовжки 4-8 см. Квітконоси опушені і розміщені між черешками у верхній частині рослини. Квітконіжки пухнасті, у 2,5 раза довші за квітки. Квітки великі, до 1 см в діаметрі, світло-рожеві, рожевувато-бузкові, запашні, зібрані у великі зонтикоподібні суцвіття. Частки чашечки відхилені, яйцеподібні, 3-4 мм завдовжки, загострені, пухнасті. Мають сильний нектарний запах. Цвіте в липні впродовж 30-35 днів. Віночок майже до основи надрізаний, лопаті його овальні, 6-7 мм завдовжки, трохи звужені до вершини, тупоконечні, зовні опушені кучерявими білими волосками. Коронка тичинок складається з п'яти лопатей із двома зубцями з внутрішнього боку по кутах із рогоподібним пласким придатком у верхній порожнині ковпачка. Пиляки розширені біля основи. Оцвітина подвійна. Чашечка п'ятироздільна, віночок зрослолистий, колесоподібний, з п'ятьма лопатями, має п'ять тичинок, нитки яких розширені, зростаються в трубочку, пиляки з додатками утворюють невелику коронку, пилок кожного пиляка з'єднаний у суцільну пилкову масу. Зав'язь верхня, маточка складається з двох вільних плодолистиків, з двома стовпчиками, які зростаються в п'ятикутну приймочку. Плід — багатонасінна листянка з загостреним кінчиком та довгою плодоніжкою. Насіння з чубчиком волосків розміщене на поверхні шовковистого квітколожа. На одній рослині може бути до двадцяти коробочок, у кожній із яких — 60-250 насінин. Насіння яйцеподібне, 0,9-1 см завдовжки, пласкосплющене, брунатне, із широким зморшкуватим краєм і поздовжніми темними горбками по обидва боки. Плодоносить ваточник у вересні. Насіння може дозрівати після настання перших приморозків, зберігаючи при цьому схожість. Запилюється комахами. Коренева система стрижнева, глибока (до 100–120 см). Від вертикальної частини кореня відходить два-три яруси горизонтальних (на глибині 10-15 см) коренів, від яких упродовж вегетації відростають нові пагони. Особливо активно цей процес відбувається за пошкодження кореневої системи.
Розмножується насінням та вегетативно: за допомогою кореневої порослі, кореневищами та їхніми паростками. Надзвичайно конкурентоспроможний: у місцях масового поширення може легко витісняти інші види рослин. Дуже отруйний для тварин, як й інші види ваточників.
Рослина походить із Північної Америки, росте повсюди і на всіх континентах світу, в тому числі і в Україні та Росії, де проявляє себе як сегетальний та рудеральний вид. Ваточник сирійський — один із найпоширеніших бур'янів у всіх провінціях Канади, на Середньому Заході, у Північній та Південній Америці, Європі: Болгарії, Чехії, Данії, Франції, Німеччині, Англії, Греції, Італії, Польщі, Португалії, Іспанії, Швейцарії та інших європейських країнах, — а також у Туреччині. Загалом ваточник сирійський виявлений майже в 70 країнах світу, де він забруднює посіви близько 40 сільськогосподарських культур, серед яких: кукурудза, соя, сорго, цукрові буряки, овочі, зернові культури та ін.
В Європу ваточник сирійський був завезений в 17 ст. як технічна культура і досить швидко поширився в Німеччині, Франції та інших європейських країнах. Приблизно в той самий час він потрапив і до Росії. Як декоративна культура ваточник сирійський тоді не викликав до себе цікавості: його використовували переважно для виробництва грубих тканин, обшивки меблів, виготовлення шпагату. Пухнасті волоски з насіння додавали під час виготовлення шовкових, бавовняних і шерстяних тканин, що надавало їм легкого привабливого блиску. Пізніше з ваточника намагалися отримати каучук, оскільки в його білому соку віднайшли компоненти каучуку і смоли. Але його виробництво виявилося високозатратним, трудомістким, і каучук виходив низької якості. Цілком успішно виростає ваточник у середній смузі Росії. На території колишнього СРСР зустрічається як здичавіла натуралізована рослина в лісостепових та степових районах України, на Північному Кавказі, у Білорусі, Казахстані.
В Україні ваточник сирійський (інші назви: ваточник американський, бавовна дика, ластівень, ластовень, ласточник, шовк дикий, шовчина звичайна, шовчина) набуває все більшого й більшого поширення. З початком виробництва штучного каучуку ваточник залишився на наших полях як багаторічний бур'ян. Поширений у Київській, Полтавській, Чернігівській, Черкаській, Дніпропетровській та інших областях. Враховуючи, що ваточник сирійський — дуже злісний бур'ян, який не піддається ані хімічному, ані механічному знищенню, завдяки чому швидко розмножується, це становить серйозну загрозу українським полям. Припускають, що раніше на посівах ваточник не з'являвся через надмірну хімізацію. Нинішні ж пестициди вважаються лояльнішими до навколишнього середовища. Агрономи помітили, що ваточник сирійський з'являється на українських полях приблизно у травні, коли висіяні всі сільгоспкультури. Незалежно від того, йдуть чи не йдуть дощі, цей бур'ян виростає до 2,5 м.
Зазвичай трапляється на відкритих, добре освітлених місцях або в легкій напівтіні. Поширення його лімітується середньою температурою липня від 18 до 32°С. Росте у помірно вологих місцях, не витримує сильної посухи, однак сильне зволоження також не сприяє його розвитку.
Перевагу надає родючим, добре структурованим ґрунтам. Толерантний до рН ґрунту, росте навіть на сильнолужних та кислих (рН 4-5) землях. Зимує у місцях із середнім та сильним снігонакопиченням із помірним промерзанням ґрунту. Поширюється вітром: плоди і насіння рослини мають численні парусні придатки у вигляді чубчиків на верхівці насіння або на всій його поверхні. Насіння ваточника розноситься завдяки таким придаткам. Листянки бур'яну після дозрівання розтріскуються, і насіння розноситься вітром.
Проростання насіння відбувається навесні, коли ґрунт прогрівається до 15°С. Оптимальна температура ґрунту для проростання насіння ваточника сирійського — від 20 до 30°С. Оптимальна глибина проростання його насіння становить 0,5-1 см, хоча здатність до проростання спостерігається і за глибини залягання насіння до 6 см.
Насіння ваточника сирійського має відносно високу життєздатність. Свіжозібране насіння має схожість 90%, за зберігання його в скляному посуді протягом року за температури 21°С — 71% упродовж семи років — 68%. Насіння, яке зберігалося протягом дев'яти років, мало схожість 46%. У ґрунті насіння ваточника сирійського може зберігати життєздатність протягом трьох років.
Одна рослина ваточника сирійського може утворювати до 2-3 тис. і більше насінин.
Вважається добрим медоносом: приваблює велику кількість бджіл, ос, метеликів та інших комах. Останнім часом його досить широко використовують в озелененні як декоративну рослину.
Asclepias syriaca là một loài thực vật có hoa trong họ La bố ma. Loài này được L. mô tả khoa học đầu tiên năm 1762.[1]
_in_Talakona_forest,_AP_W_IMG_8310.jpg){kind=small}
Bài viết liên quan đến tông Bông tai này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Asclepias syriaca là một loài thực vật có hoa trong họ La bố ma. Loài này được L. mô tả khoa học đầu tiên năm 1762.
Asclepias syriaca L., 1762
Ва́точник сирийский, или Эскулапова трава, или Млечная трава, или Ласточкина трава[2] (лат. Asclepias syriaca) — многолетнее травянистое растение; типовой вид рода Ваточник семейства Кутровые.
В синонимику названий вида входят[3]:
Ваточник сирийский к Сирии не имеет никакого отношения. Итальянский путешественник и естествоиспытатель Корнути принял ваточник за ближневосточное растение кутра (кендырь). Карл Линней установил, что это разные, хотя и близкие растения, и отнес его к роду Ваточник, но оставил за ним старый видовой эпитет.
При малейшем повреждении стебля или листьев выделяется густой млечный сок, отсюда названия «млечная трава» и «ласточкина трава». Этим соком, по существовавшему поверью, ласточки смачивают своим птенцам глаза, чтобы те их поскорее открыли[2].
Большая часть Северной Америки к востоку от Скалистых гор, за исключением сухой части прерий.
Высота 1—2 метра. Все части растения при повреждении выделяют млечный сок.
Листья супротивные, простые, широкие, яйцевидно-ланцетные, 7—25 см длиной и 3—12 см шириной, как правило, с волнистым краем и красным цветом центральной жилки.
Соцветие зонтик. Цветки серовато-лиловые или розово-лиловые, 1—2 см в диаметре, ароматные.
Плод — вздутая серповидная зелёная коробочка с гофрированной поверхностью, при созревании раскрывается по бокам.
Семена тёмно-коричневые, снабжены длинными белоснежными шелковистыми волосками. В средней полосе России семена вызревают лишь в те годы, когда бывает сухая продолжительная тёплая осень[2].
Ввезён в Европу в XVII веке как техническая культура. Из стеблей производились волокна для грубых тканей, верёвки, набивка для мягкой мебели и игрушек. Позднее хохолки ваточника применялись в изготовлении киноплёнки, спасательных средств (хохолки практически не смачиваются водой). Волоски хохолков использовались как добавка при изготовлении шёлковой, хлопковой, шерстяной и другой пряжи. В некоторых случаях их использовали вместо ваты.
С целью получения каучука растение культивировали в ботанических садах Петербурга, а позднее в Киевском ботаническом саду и в Белой Церкви. Но производство каучука оказалось трудоёмким и дорогостоящим; к тому же каучук получался низкого качества.
В настоящее время ваточник сирийский в основном используется в качестве декоративного растения.
Хороший медонос. Молодые растения используют в пищу, вместо спаржи. В семенах ваточника содержится до 20—25 % жирного масла.
При семенном размножении растения зацветают на второй-третий год. Цветение во второй половине лета, 3—4 недели.
При посадке надо учитывать, что растение светолюбиво и при разрастании образует вытянутую группу. В средней полосе России зимостоек без укрытия[2].
Внесен в список инвазивных видов ЕС, в связи с чем запрещены ввоз, пересылка, оборот, выращивание и выпуск в природу семян и укореняемых частей растения[источник не указан 603 дня].
Ва́точник сирийский, или Эскулапова трава, или Млечная трава, или Ласточкина трава (лат. Asclepias syriaca) — многолетнее травянистое растение; типовой вид рода Ваточник семейства Кутровые.
_D130902_closeup.jpg)
.jpg)
_02.jpg)
.jpg)
