Feral pigeons have been used extensively in laboratories because they are domesticated and found in abundance throughout the world. These studies include flight mechanisms, thermoregulation, water metabolism, genetics of color patterns, and Darwinian evolutionary biology.
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
Since pigeons are often fed by well-meaning city dwellers, their numbers are high. Wild rock doves also have no special status.
US Migratory Bird Act: no special status
US Federal List: no special status
CITES: no special status
State of Michigan List: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
A large number of pigeons living in a small area can be a nuisance to farmers. Some diseases (e.g., histoplasmosis) may be spread in pigeon droppings.
Eaten by humans and used for laboratory research.
Rock doves feed in the early morning and in the mid-afternoon on the open ground. They eat mainly seeds. Studies of pigeons in a semi-rural part of Kansas found that their diet includes the following: 92% corn, 3.2% oats, 3.7% cherry, along with small amounts of knotweed, elm, poison ivy, and barley. In cities, feral pigeons also eat popcorn, cake, peanuts, bread, and currants. Female rock doves need to eat a diet somewhat higher in protein and calcium in order to have the nutritional resources to lay eggs.
Wild Columba livia are native to Europe, North Africa, and southwestern Asia. Feral pigeons are found worldwide, including throughout all of North America. It should be noted that occurrence within this range is not evenly distributed (see habitat).
Biogeographic Regions: nearctic (Introduced ); palearctic (Native ); oriental (Introduced ); ethiopian (Introduced , Native ); neotropical (Introduced ); australian (Introduced ); oceanic islands (Introduced )
Other Geographic Terms: cosmopolitan
Wild rock doves nest in crevices along rocky seaside cliffs, close to agriculture or open shrub vegetation. Feral pigeons live in old farm buildings in rural areas. In cities, the skyscrapers tend to take the place of their natural cliff surroundings.
Terrestrial Biomes: desert or dune ; savanna or grassland ; chaparral ; forest ; rainforest ; scrub forest
Average lifespan
Status: captivity: 35.0 years.
Average lifespan
Status: wild: 6.0 years.
The rock dove has a dark bluish-gray head, neck, and chest with glossy yellowish, greenish, and reddish-purple iridescence along its neck and wing feathers. Females tend to show less iridescence than the males. The bill is dark grayish-pink. Two dark bands across the wings are seen in most pigeons, and one bluish-gray band across the tail. Rock doves and feral pigeons can be divided into a large number of different phenotypes, or groups based on outward characteristics. Some of these classifications are the blue-bar, blue checker, dark checker, spread, and red phenotypes.
Other Physical Features: endothermic ; bilateral symmetry
Average mass: 358.7 g.
Some common predators of feral pigeons in the North America are opossums (Didelphis virginiana), raccoons (Procyon lotor), great horned owls (Bubo virginianus), and eastern screech-owls (Otus asio). Other predators include the golden eagle (Aquila chrysaetos), American kestrels (Falco sparverius), and peregrine falcons (Falco peregrinus).
Known Predators:
Pairs may be formed at any point during the year. These pairs are formed for life. Each bird works cooperatively on most aspects of reproduction and young-rearing. The male builds the nest, and the eggs are laid shortly after the nest is finished. Both males and females incubate the eggs. Eggs hatch approximately 19 days after being laid.
Average time to hatching: 19 days.
Key Reproductive Features: iteroparous ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; oviparous
Average time to hatching: 18 days.
Average eggs per season: 2.
Average age at sexual or reproductive maturity (male)
Sex: male: 140 days.
Average age at sexual or reproductive maturity (female)
Sex: female: 140 days.
Resident breeder.
El vuelo es agil y veloz, generalmente en bandadas que por lo común realizan maniobras aéreas sorprendentemente coordinadas.
Distribucion General: Es una ave nativa de Eurasia y el norte de Africa. Practicamente se encuentra através de todo el mundo y está asociada al hombre.
Ponen 2 huevos y es posible que reproduzcan durante todo el año.
Los machos realizan vuelos circulares de cortejo en los que planean con las alas levantadas y rígidas.
Die wildeposduif of tuinduif (Columba livia) is verwant aan die kransduif en kom baie algemeen in Suid-Afrikaanse dorpe en stede voor.
Broeityd is dwarsdeur die jaar en die lyste en vensterbanke van hoë stadsgeboue verskaf ideale nesmaakplekke. Stadsbewoners het die vestiging van hierdie en ander duifspesies aangemoedig deur graankorrels en broodkrummels vir hulle neer te sit.[1]
Tuinduiwe is baie volop in stedelike gebiede. Hulle is waarskynlik oorspronklik van Nederland af hierheen gebring en later weer uit ander dele van Europa. Hulle word dikwels in groot swerms in stadsparke en ander groot gebiede aangetref, en is goed aangepas by die menslike leefwyse. Tuinduiwe het 'n las in baie stede geword, en is nie welkome inwoners nie, veral vanweë hulle gewoonte om die lysies en dakke van geboue met hulle mis te bevuil. Dit is van die min voëls waarvan die verspreiding byna uitsluitlik met menslike aktiwiteit saamhang.
Beskrywing: Verekleed wissel baie, en swart, blou, grys, wit, en rooibruin vorms kom voor. Die blou vorm is identies aan die voorouerlike rotsduif van Europa: blouerig grys met swart dwarsstrepe oor die vlerke en stert, 'n wit vlek op die kruis en glansende groen en pers aan die kante van die nek. Die wyfie is valer as die mannetjie, met minder glans aan die nek. Jong voëls is valer as die volwassenes.
Habitat: Stadsgebiede, maar broei ook op kuskranse in die Oos-Kaap.
Status: Talryke standvoël.
Soortgelyke spesies: Ander duiwe.
Roep: Tipiese vinnige ‘koe-roe-koe’ van 'n mak duif. Ook 'n diep nasale ‘ghoe-ghoe-ghoe’ by die nes.
Dieet: Saad, graan en kosreste.
Plek: Lysies van geboue, of enige dakopeninge.
Nes: Die nes is 'n platform van stokkies, vere, plastiek en enigiets anders.
Seisoen: Enige maand van die jaar.
Getal eiers: 2.
Broeitydperk: Sowat 18 dae.
Kuikenstadium: Sowat 30 dae.
Tuinduiwe sal geredelik in oop dele van die tuin kom vreet, maar die meeste mense wil hulle nie graag in die tuin hê nie, aangesien hulle enorme hoeveelhede kos van 'n voertafel kan verorber en geneig is om ander soorte voëls af te knou. Tuinduiwe rus ook graag op huisdakke en bevuil stoepe met hulle mis.
Kosvereistes: Hul dieet is feitlik heeltemal aangepas by die mens s'n. Hulle sal broodkrummels, saad, vrugte en enige iets eetbaars verorber. Die groot toename in hulle getalle en hulle vinnige verspreiding kan dus hoofsaaklik toegeskryf word aan die ruim geskenke van "vriendelike" mense.
Nesmaak: Tuinduiwe broei graag op 'n huis of buitegebou, aangesien daar geskikte lysies of openinge in die dakkappe is, maar die meeste mense ontmoedig hulle. Tog kan dit vermaaklik en leersaam wees om hulle broeisiklus op die vensterlysie van 'n woonstel of kantoorgebou dop te hou.
Die wildeposduif of tuinduif (Columba livia) is verwant aan die kransduif en kom baie algemeen in Suid-Afrikaanse dorpe en stede voor.
Broeityd is dwarsdeur die jaar en die lyste en vensterbanke van hoë stadsgeboue verskaf ideale nesmaakplekke. Stadsbewoners het die vestiging van hierdie en ander duifspesies aangemoedig deur graankorrels en broodkrummels vir hulle neer te sit.
Tuinduiwe is baie volop in stedelike gebiede. Hulle is waarskynlik oorspronklik van Nederland af hierheen gebring en later weer uit ander dele van Europa. Hulle word dikwels in groot swerms in stadsparke en ander groot gebiede aangetref, en is goed aangepas by die menslike leefwyse. Tuinduiwe het 'n las in baie stede geword, en is nie welkome inwoners nie, veral vanweë hulle gewoonte om die lysies en dakke van geboue met hulle mis te bevuil. Dit is van die min voëls waarvan die verspreiding byna uitsluitlik met menslike aktiwiteit saamhang.
Columba livia[2] ye una especie d'ave columbiforme de la familia Columbidae nativa del sur d'Eurasia y el norte d'África. Ye l'ancestru de los palombos domésticos, coles que se crucia, lo que demuestra'l so estrechu parentescu. Añera nes parés predreses. Paezse enforma al palombu domésticu gris típica, pero les doméstiques presenten gran variedá coloraciones y formes distintes.
Los adultos de la subespecie nominal miden ente 29 y 37 cm de llargu y tienen un valumbu alar de 62 a 72 cm.[3] El pesu de los palombos bravíos selvaxes o amontesaes bazcuya ente los 238 y 380 g, anque los palombos domésticos o semidoméstiques suelen devasar esti pesu normal.[4][5] El so plumaxe ye polo xeneral de color gris azuláu, más escuru na cabeza, pescuezu y pechu, onde amás presenten iridiscencies verdes y violacees. Carauterízase por presentar dos bandes negres y tener el obispillo blancu. Les coberteres inferiores de les sos ales son ablancazaes y que la punta de les rémixes ye corita. La so cola tien una banda negra nel estremu rematada con un finu cantu blancu. L'iris de los sos güeyos ye naranxa, colloráu o doráu, y tienen un finu aniellu ocular desnudu gris azuláu. El so picu ye coritu y presenta nel so parte cimeru una llamativa cera ablancazada, y les sos pates son de color coloráu púrpura. Tien les siguientes midíes estándar: una media de 22,3 cm de cuerda máxima de la nala, ente 9,5 y 11 cm de llargor de cola, 1,8 cm y ente 2,6 y 3,5 cm de tarsu.[4]
La fema ye bien asemeyada al machu pero la iridiscencia del so pescuezu ye menos intensa y más acutada a los llaos y zona posterior, y el so pechu ye menos avolumáu y más escuru.[4] Los xuveniles son asemeyaes pero con menos llustre.
El palombu bravíu montés describióse científicamente pol naturalista alemán Johann Friedrich Gmelin en 1789 como Columba livia;[6][7] anque los palombos domésticos yá fueren descrites por Linneo en 1758, na décima edición de la so obra Systema naturae,[6] col nome de Columba domestica,[8] y reagruparíense nuna sola especie. El so pariente más cercanu dientro del xéneru Columba ye la palombu rupestre, siguíes por: la palombu nival, la palombu de Guinea y la palombu etíope.[4]
Reconócense nueve subespecies de palombu bravíu:[9][6]
La etimoloxía del so nome científicu procede del llatín. Columba ye la pallabra llatina que significa «palombu»,[10] y el so nome específicu, livia, ye la forma femenina del términu livor, «azuláu».[11] Curiosamente'l so nome común n'asturianu, palombu, nun procede del nome llatín de l'ave, sinón que deriva d'otra pallabra en llatín, palumbus, que significa «palombu torcaz», lo que paez indicar que d'antiguo estes postreres yeren los palombos más abondosos.[12]
La área de distribución natural de los palombos bravíos ta llendada al sur d'Europa, el norte d'África y el suroeste d'Asia, pero tres la so doma la distribución amplióse a la mayor parte de tolos continentes, sacante l'Antártida. Los palombos selvaxe y amontesaes estiéndense por un bastu área de distribución, con una estensión global d'unos 10.000.000 km². La so población ye bien grande, envalórase que solo n'Europa ye d'ente 17–28 millones d'individuos.[1] El rexistru fósil indica que los palombos bravíos aniciaron n'Asia, y los restos óseos desenterraos n'Israel confirmen la so presencia ellí siquier fai trescientos mil años.[13] Sicasí, la enllargada hestoria compartida d'esta especie y los humanos fai bien difícil saber la estensión esacta de la so área natural orixinal.[5] Suel habitar nos cantiles y ribayos, xeneralmente na mariña. Los palombos domésticu y amontesáu fueron introducíos en munchos más hábitats de tol mundu, especialmente nes ciudaes, y usen les construcciones humanes de la mesma que les poblaciones naturales usen los murios predresos. La especie foi introducida en Norteamérica en 1606 en Port Royal, Nueva Escocia.[14]
Los palombos suelen atopase'n pareyes na dómina de reproducción, pero'l restu del tiempu son gregaries.[4] Los palombos duermen nos salientes de los cantiles, murios y demás estructures elevaes, pero nunca nes cañes de los árboles, nes que nun pueden caltenese agarraes. Los palombos, especialmente los palombos mensaxeros, son conocíes pola so capacidá pa poder empobinase y atopar el camín de regresu al so llar dende grandes distancies. A pesar d'esta capacidá los palombos bravíos suelen ser sedentarios y raramente s'alloñen de la so rexón natal.[5]
Los palombos aliméntense nel suelu en bandaes o individualmente. Cuando los fadien los palombos alcen el vuelu en grupu con un ruidosu bater de ales carauterísticu.[15] Los palombos na naturaleza son principalmente granívoros, que s'alimenten de granes de ceberes, lleguminoses y otres plantes herbales,[14] anque tamién s'alimenten de biltos, frutos, inseutos, viermes y cascoxos. De normal los palombos beben dempués de comer, al igual qu'otres aves de dietes seques, anque tamién beben cuando la calor apierta pa baxar la so temperatura corporal.[16] Tolos palombos carauterícense pola so forma de beber. Son capaces de tragar agua de manera continua cola cabeza agachada y el picu somorguiáu, a diferencia del restu d'aves que tienen que llevantar la cabeza ya inclinala escontra tras pa poder tragar l'agua.
Los palombos bravíos críen en cualquier dómina del añu, anque'l máximu produzse en primavera pel branu. L'allugamientu del anidamiento son los saliente de los cantiles, y superficies similares de les edificaciones, amás d'en l'interior de los resquiebros y buecos d'allugamientu similar.[17]
El so nial consiste n'un treme sonce de yerba y ramines, sofitáu contra la paré y xeneralmente a cubiertu.[5] Xeneralmente ponen dos güevos blancos. La incubación ye compartida polos dos proxenitores y dura ente diecisiete y veintiún díes.[18] Los pichones recién eclosionados tán cubiertos de plumón amarellentáu claru y tienen un picu prominente acoloratáu con una banda escura. Los pitucos son alimentaos por aciu regurgitación cola conocida como leche de palombu. La lleche de palombu ye un fluyíu nutritivu producíu nel buche de dambos proxenitores de toles especies de palombos y tórtolas. Los pichones tarden unos 30 díes en desenvolvese y dexar el nial.[3]
La esperanza de vida d'un palombu na naturaleza bazcuya ente los 3–5 años y llega hasta los 15 años en cautividá.[15] La principal causa de mortalidá na naturaleza son el depredadores y la caza humana.
Los palombos bravíos y les silvestradas son una de les preses preferíes de los rapazos de tola so área de distribución, y la so única defensa ye la so habilidá de fuxida volando. Los palombos amontesaos que viven en cuasi toles ciudaes del mundu y árees circundantes son cazaes por una gran variedá d'aves de presa. El ferre pelegrín y el gavilán común son los sos principales depredadores naturales. Hasta'l 80% de la dieta de los ferres pelegrinos de munches ciudaes componer de palombos amontesaos.[19] Pueden ser cazaes por rapazos de tamaños entendíos ente'l ferre americanu y el águila real, como los busardos, búhos realess y azores, y los sos niales pueden ser expoliados poles gaviluetes y los córvidos.[20] Ente los mamíferos que tamién pueden atacales atópense les foínes, les martalenes, les zarigüeyas y los mapaches, amás de los gatos.[18] Los palombos tamién son cazaes polos humanos, y son consideraes carne de caza que se consume en munchos de los países onde son natives dende l'antigüedá.[21]
Tinaminyssus melloi, un ácaru nasal. Mosca de los palombos que-yos zuca la sangre. Los palombos pueden ser portadores d'una variada fauna de parásitos.[22] Pueden agospiar helmintos intestinales como la Capillaria columbae y Ascaridia columbae. Ente los sos ectoparásitos tán pioyos ischnóceros como Columbicola columbae, Campanulotes bidentatus compar, los pioyos amblioceros Bonomiella columbae, Hohorstiella llata, Colpocephalum turbinatum, los ácaru Tinaminyssus melloi, Dermanyssus gallinae, Dermoglyphus columbae, Falculifer rostratus y Diplaegidia columbae. Amás la hipobóscida, mosca de los palombos Pseudolynchia canariensis ye un zucador de sangre típico que parasita a los palombos nos climes tropical y subtropical.
El palombu bravíu foi domesticada pol home fai miles d'años, dando llugar a l'apaición del palombu domésticu (Columba livia domestica) que s'usó pal consumu de la so carne, como mensaxeres y como mascotes. Na actualidá esisten numberoses races y variedaes d'éstes, en diversos tamaños, colores y formes; anque toes caltienen el obispillo blancu, y la mayoría tienen los dos bandes escures nes ales carauterístiques de la especie.
L'arte y la ciencia de criar palombos domésticos conocer col nome de colombicultura. El simple ciñu polos palombos polo xeneral, denominar colombofilia.[23] Los exipcios y los babilonios fueron los primeres en criar palombos y fueron siguíos por griegos y romanos.[24] Na antigua Roma desenvolvióse la cría de palombos como complementu de l'agricultura, pa consumir la so carne y tamién con fines relixosos y rituales.[25] Na Edá Media la cría de palombos yera un privilexu reserváu a la nobleza.[24]
Los palombos úsense como mensaxeres dende l'antigüedá, los romanos yá les utilizaron dende la dómina de la república. Los palombos mensaxeros usar con mapa na Edá Media con fines militares, comunicando alertes y movimientos de tropes. Dellos palombos domésticos aportaron a utilizaes n'Europa tamién nel ámbitu del comerciu como mensaxeres regulares, práutica que llegó hasta la segunda metá del sieglu XIX, cuando cayó en desusu ante l'apaición de nuevos, más rápidos y fiables medios de comunicación a distancia, como'l telégrafu. Una de les races de palombos mensaxeros creada especialmente polos aficionaos belgues alredor de los años 1850 pa realizar carreres, desempeñó un importante papel como mensaxera nos últimos conflictos bélicos nos qu'intervinieron, como la Guerra francu-prusiana, la Primer y Segunda Guerra Mundial, llegándose a usar hasta la Guerra de Corea, y munchos de los exemplares intervinientes resultaron estremaos con medayes militares poles sos estraordinaries prestaciones, que dexaron salvar innumberables vides.[18]
Dellos palombos domésticos amontesáronse y lleven una vida semisalvaje nel ensame de ciudaes onde habiten, y aniciando poblaciones monteses nes zones circundantes.[13]
Les races de palombos domésticos que poles sos formes, colores o habilidaes (como ye'l casu de les acróbates), son denominaes respeutivamente «de mesa, exhibición, luxu o fantasía», cunten con una enorme variedá d'estelantes representantes, como les dragonas, carriers, bagadais, pites, mundanes, carneau, papoxes, colipavas, capuchines, moñudes, turbitas, golondrines, rizaes, tambores, etcétera, etcétera. Por ser tan excéntricas, Darwin llamar «bisarmes creaes pol home» (qu'aprovechó principalmente l'apaición de determinaes mutaciones xenétiques.)
La fama de los palombos d'animales insalubres pa los humanos esaxeróse enforma.[26] El contautu coles deposiciones de los palombos supón un riesgu menor de contraer histoplasmosis, criptococosis y psittacosis,[27] y l'esposición enllargada a les sos fieces y plumes puede causar la pneumonitis conocida como pulmón del cuidador d'aves. Sicasí, los palombos son un riesgu potencial por ser posibles portadores, como otres aves, de la gripe aviaria. Pero un estudiu demostró que los palombos adultos nun son susceptibles de contraer la cepa más peligrosa de gripe aviaria, la H5N1, polo que nun pueden tresmití-yla a los pollos.[28] Y afayóse que son «resistentes o tienen una susceptibilidá mínima» a otres cepes del gripe aviar, como la H7N7.[29] Otros estudios amosaron que presentaben signos clínicos de mancadures neurolóxiques resultantes de la infeición, pero que nun tresmitíen la enfermedá a los pollos que taben en contautu direutu con elles.[30][31]
.
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Aves, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. Columba livia ye una especie d'ave columbiforme de la familia Columbidae nativa del sur d'Eurasia y el norte d'África. Ye l'ancestru de los palombos domésticos, coles que se crucia, lo que demuestra'l so estrechu parentescu. Añera nes parés predreses. Paezse enforma al palombu domésticu gris típica, pero les doméstiques presenten gran variedá coloraciones y formes distintes.
Çöl göyərçini (lat. Columba livia) - göyərçin cinsinə aid heyvan növü.
Çöl göyərçinin yumurtası
1 günlük cücələr
5 günlük cücə
Təqribən 10 günlük cücələr
Quş ilə əlaqədar bu məqalə qaralama halındadır. Məqaləni redaktə edərək Vikipediyanı zənginləşdirin.
Əhliləşdirilmiş heyvanlarEv heyvanları Akvarium balıqları • Sarıbülbül • Cırtdan adadovşanı • Pişik • Əhliləşdirilmiş siçovul • Hind donuzu • Tutuquşular • Köpək • Dağsiçanları
Alpaqa • Camış • Dəvə • Keçi • İnək • Evdovşanı • Lama • At • At qatırı • Qatır • Qoyun • Maral • Ulaq • Donuz • Fil • Yak
Qaz • Hinduşka • Toyuq • Müşk ördəyi • Bildirçin • Dəvəquşu • Ördək • Qırqovul • Firəngtoyuğu
An dube (liester : dubeed)[1][2] a zo ur spesad evned, Columba livia an anv skiantel anezhañ.
Ar spesad a gaver an nav isspesad[3] anezhañ er bed a-bezh :
a vo kavet e Wikimedia Commons.
El colom o colom roquer i colom salvatge a les Balears (Columba livia) és una espècie d'ocell de la família dels colúmbids.
Entre les races de colom presents als Països Catalans, hi ha:
El colom simbolitza la pau, sobretot si és blanc i va amb una branca d'olivera al bec. Aquest símbol barreja la tradició de l'arca de Noè (en què un colom amb una branca va anunciar terra ferma i, per tant, la fi del diluvi universal) amb el color blanc de les banderes de parlament o rendició a la guerra.
També és l'encarnació de l'Esperit Sant per al catolicisme. El colom, juntament amb el flamenc, és l'únic ocell que s'alimenta de la llet materna quan és una cria.
La seva adaptabilitat als entorns urbans l'ha fet arribar a esdevenir una plaga en moltes ciutats. D'igual manera, succeeix amb altres espècies d'aus peridomèstiques com: gavians, estornells, cotorres de pit gris, etc. En aquest espais, el colom prolifera aprofitant la manca de depredadors i l'incívic hàbit dels alimentadors.[1] Quan hi ha una presència excessiva d'exemplars, poden arribar a provocar malalties zoonòtiques, i a malmetre elements arquitectònics.
El colom o colom roquer i colom salvatge a les Balears (Columba livia) és una espècie d'ocell de la família dels colúmbids.
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Colomen graig (sy'n enw benywaidd; enw lluosog: colomennod craig) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Columba livia; yr enw Saesneg arno yw Feral rock pigeon. Mae'n perthyn i deulu'r Colomennod (Lladin: Columbidae) sydd yn urdd y Columbiformes.[1] Dyma aderyn sydd i'w gael yng ngwledydd Prydain, ond nid yng Nghymru.
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn C. livia, sef enw'r rhywogaeth.[2]
Maent yn byw mewn cynefinoedd creigiog ar draws Ewrop, rhannau o Asia a gogledd Affrica. Mae Colomennod Dof yn tarddu o Golomen y Graig. Mae llawer o adar dof wedi dianc i'r gwyllt gan ffurfio poblogaethau o Golomennod y Dref sydd wedi ymgartrefu mewn dinasoedd a threfi ac ar glogwyni ledled y byd. Mae Colomennod y Dref wedi disodli'r adar gwyllt mewn rhai rhanbarthau megis Cymru.[3]
Mae Colomen y Graig yn 31–34 cm o hyd ac mae'n pwyso 230-370 g.[4] Mae adar gwyllt yn llwydlas gyda chrwmp gwyn a dwy linell ddu ar yr uwch-adain.[5] Mae Colomennod Dof a Cholomennod y Dref yn amrywio'n fawr o ran lliw.
Mae'r colomen graig yn perthyn i deulu'r Colomennod (Lladin: Columbidae). Dyma rai o aelodau eraill y teulu:
Rhestr Wicidata:
rhywogaeth enw tacson delwedd Colomen Seland Newydd Hemiphaga novaeseelandiae Dodo Raphus cucullatus
.jpg)
.jpg)
_on_branch.jpg)
_(4111461954).jpg)
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Colomen graig (sy'n enw benywaidd; enw lluosog: colomennod craig) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Columba livia; yr enw Saesneg arno yw Feral rock pigeon. Mae'n perthyn i deulu'r Colomennod (Lladin: Columbidae) sydd yn urdd y Columbiformes. Dyma aderyn sydd i'w gael yng ngwledydd Prydain, ond nid yng Nghymru.
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn C. livia, sef enw'r rhywogaeth.
Maent yn byw mewn cynefinoedd creigiog ar draws Ewrop, rhannau o Asia a gogledd Affrica. Mae Colomennod Dof yn tarddu o Golomen y Graig. Mae llawer o adar dof wedi dianc i'r gwyllt gan ffurfio poblogaethau o Golomennod y Dref sydd wedi ymgartrefu mewn dinasoedd a threfi ac ar glogwyni ledled y byd. Mae Colomennod y Dref wedi disodli'r adar gwyllt mewn rhai rhanbarthau megis Cymru.
Mae Colomen y Graig yn 31–34 cm o hyd ac mae'n pwyso 230-370 g. Mae adar gwyllt yn llwydlas gyda chrwmp gwyn a dwy linell ddu ar yr uwch-adain. Mae Colomennod Dof a Cholomennod y Dref yn amrywio'n fawr o ran lliw.
Holub skalní (Columba livia) je pták z řádu měkkozobích, z čeledi holubovitých. Je divokou formou holuba domácího.
Středně velký pták s kratším ocasem, velký jako domácí holub, délka těla 31-35 cm. V původním divokém zbarvení je šedý s lesklou fialovou hrudí a lesklým zeleným krkem a s výraznými černými pruhy na křídlech. Ocas je modrošedý se širokým načernalým lemem na konci, kostřec je bílý, zobák je matně šedý s bělavým ozobím. Mezi samcem a samicí nejsou výrazné rozdíly ve vzhledu ani ve velikosti. Mláďata jsou více hnědá, prachový šat je smetanově žlutý.
Západní část palearktické oblasti (západní Eurasie včetně severní Afriky a Přední Asie), Východní část Palearktické oblasti (východní Eurasie včetně Japonska a severní Číny), Etiopská oblast (Afrika od Sahary k jihu), Orientální oblast (jižní Asie), Australská oblast (Austrálie, Nový Zéland), Nearktická oblast (Severní Amerika). Hojně se vyskytuje ve Středomoří a ve Velké Británii. Je stálý.
Hnízdí na skalních středomořských útesech, jednotlivě i ve vnitrozemí ve skalách, zříceninách a na budovách. Nikdy nehnízdí v dutých stromech jako doupňáci.
Živí se hlavně semeny, obilím, pupeny, mladými rostlinkami, případně i plody, plži a hmyzem. Ve městech bývá přikrmován.
Hnízdí 2-3x ročně (IV-VII). Hnízdo tvořené trávou a větvičkami staví ve skalních výklencích. Na 2 bílých vejcích sedí střídavě oba rodiče 17-18 dnů, o mláďata pečují oba rodiče 4-5 týdnů. Páry jsou poměrně stálé, ale v zimním období se nedrží spolu.
Galerie holub skalní ve Wikimedia CommonsHolub skalní (Columba livia) je pták z řádu měkkozobích, z čeledi holubovitých. Je divokou formou holuba domácího.
Klippeduen (Columba livia) er en duefugl af egentlige duer.
Klippeduen findes forvildet i byer, hvorfor den tit kaldes enten bydue eller pølsevognsgrib. Den lever vildt i bjergegne fx på Gibraltarklippen. Udseendet varierer meget, men billedet til højre viser et eksemplar der ligner vildformen.
I Danmark yngler den i huller i bygninger, under tage osv.
Die Felsentaube (Columba livia) ist eine Vogelart aus der Familie der Tauben (Columbidae). Sie ist die alleinige Stammform der Haustaube und damit auch der Stadttaube.[1] Diese domestizierte und verwilderte Form zählt zu den erfolgreichsten Vögeln der Erde und ist mittlerweile, von der Arktis und Antarktis abgesehen, weltweit verbreitet. Die Wildform ist dagegen auf Eurasien und Afrika beschränkt.
Die Felsentaube ist etwa 33 Zentimeter lang, ihre Flügelspannweite beträgt etwa 63 Zentimeter und sie wird etwa 330 Gramm schwer. Damit ist sie deutlich kleiner als die Ringeltaube, aber größer als die Türkentaube.
Die Geschlechter sind äußerlich sehr ähnlich: Kopf, Hals, Brust und Rücken sind blaugrau mit bei den Männchen ausgeprägterer, glänzend gelblich, grünlich und rötlich-violett schimmernder Färbung den Nacken entlang und an den Schwingen. Die Flügeldecken sind heller mit zwei dunklen Binden, der Schwanz trägt eine bläulich-graue Binde, beide Spitzen sind dunkel.
Der Schnabel ist dunkelgrau bis rosa, während sich die helle Wachshaut auffällig abhebt. Schwanz und Flügelspitzen sind dunkel. Felsen- und auch Haustauben kann man in eine große Anzahl von verschiedenen Phänotypen aufteilen, zum Beispiel blau-, dunkel gesprenkelte und rote.
Die Felsentaube lebt ganzjährig im gesamten Mittelmeerraum, im Osten bis zum Kaspischen Meer sowie in Schottland, Irland, auf den Shetland- und Färöer-Inseln.
Der natürliche Lebensraum der Felsentauben sind Felsklippen an der Meeresküste, im Landesinneren auch in Berggebieten. Ihr Lebensraum muss Felshöhlen und Felsspalten als Nistgelegenheit bieten. In Afrika bewohnt sie sogar unterirdische Brunnen.[2] Zur Nahrungssuche sucht sie Kulturland, offenes Gelände und Brachland auf. Felsentauben ernähren sich von Getreidesamen, Eicheln und Samen von Koniferen, Knospen, Beeren und vereinzelt auch von Schnecken, Insekten und Würmern.
Die Brutdauer beträgt 17 Tage. Die Jungvögel sind nach 4 Wochen flügge.
Es werden 14 geographische Unterarten unterschieden:
In weiten Teilen des Verbreitungsgebietes ist die Felsentaube bzw. Straßentaube eine Hauptbeute des Wanderfalken.[3]
Die Felsentaube wird von der Weltnaturschutzunion IUCN in der Roten Liste gefährdeter Arten geführt. Obwohl die Bestände abzunehmen scheinen, wird nicht erwartet, dass die Lage schnell Gefährdungskriterien erreichen könnte. Auch wegen des insgesamt sehr hohen Bestands und ihrer sehr weiten Verbreitung wird die Felsentaube als nicht gefährdet (Least Concern)[4] bewertet.
Die Felsentaube (Columba livia) ist eine Vogelart aus der Familie der Tauben (Columbidae). Sie ist die alleinige Stammform der Haustaube und damit auch der Stadttaube. Diese domestizierte und verwilderte Form zählt zu den erfolgreichsten Vögeln der Erde und ist mittlerweile, von der Arktis und Antarktis abgesehen, weltweit verbreitet. Die Wildform ist dagegen auf Eurasien und Afrika beschränkt.
Bládúgvan (frøðiheiti - Columba livia) og tama dúgvan eru sama slagið. Vanliga bládúgvan er ljósablágrá á bakinum og um veingirnar, dimmari um høvdið, bringuna og hálsin. Mánadúgva er størri enn bládúgva, holudúgva minni. Tann eyðkenda bládúgvan er hvít niður á drunnin og upp undir veingirnar. Tað sæst væl, tá ið hon t.d. flýgur. Torført kann vera at greina bládúgvu, tí tann tama dúgvan kann vera ógvuliga ymislitt. Bládúgvan kurrar eisini sum tama dúgvan. Torført er nú á døgum at greiða náttúrufrøðiliga, hvussu víða hetta dúgvuslagið er farið. Í Norðuratlantshavi, úr Vesturbretlandi um skotsku oyggjarnar til Føroya er eitt av teimum fáu økjunum, har tamar dúgvur eri ikki blandaðar við bládúgvur.
Bládúgvan eigur við sjógvin, helst á rókum, í urðum og í holum. Føðina vinnur hon sær við mannabústaðir, tekur helst korn og fræ. Bládúgvan er støðufuglur, men fer tó oyggjaflokkanna millum um várið og eisini um heystið, sum menn vita um til dømis í Fair Isle. Enskar brævdúgvur eru fleiri ferðir sæddar so norðarlaga sum í Føroyum.
Bládúgvan (frøðiheiti - Columba livia) og tama dúgvan eru sama slagið. Vanliga bládúgvan er ljósablágrá á bakinum og um veingirnar, dimmari um høvdið, bringuna og hálsin. Mánadúgva er størri enn bládúgva, holudúgva minni. Tann eyðkenda bládúgvan er hvít niður á drunnin og upp undir veingirnar. Tað sæst væl, tá ið hon t.d. flýgur. Torført kann vera at greina bládúgvu, tí tann tama dúgvan kann vera ógvuliga ymislitt. Bládúgvan kurrar eisini sum tama dúgvan. Torført er nú á døgum at greiða náttúrufrøðiliga, hvussu víða hetta dúgvuslagið er farið. Í Norðuratlantshavi, úr Vesturbretlandi um skotsku oyggjarnar til Føroya er eitt av teimum fáu økjunum, har tamar dúgvur eri ikki blandaðar við bládúgvur.
Bládúgvan eigur við sjógvin, helst á rókum, í urðum og í holum. Føðina vinnur hon sær við mannabústaðir, tekur helst korn og fræ. Bládúgvan er støðufuglur, men fer tó oyggjaflokkanna millum um várið og eisini um heystið, sum menn vita um til dømis í Fair Isle. Enskar brævdúgvur eru fleiri ferðir sæddar so norðarlaga sum í Føroyum.
A paloma penyasquera[1] u penyacera[1] (Columba livia (Linnaeus, 1758)), tamién palomo penyazquero[1] u roquero,[1] ye un au columbiforme d'a familia Columbidae y o chenero Columba, natural d'o Viello Mundo y actualment distribuida por buena cosa d'o mundo.
Ye a especie salvache d'a que dimana todas as razas y variedatz de palomos domesticos, que muitos autors coinciden en aglutinar en a subespecie Columba livia domestica. Os palomos penyazqueros actuals se troban muit mestizaus con os exemplars salvachins de variants domesticas, que s'han asilvestrau por tot o mundo.
O nombre fa referencia a la preferencia d'istos animals por os cillos en a penya como puestos a on nidificar. Os animals que habitan en as ciudatz troban un substituto en os edificios.
Ang rock dove o rock pigeon (Columba livia) ay isang miyembro ng pamilya ng mga ibon na Columbidae. Ang mga species ay kinabibilangan ng mga domestikong kalapati, kabilang ang magarbong kalapati. Nakaligtas ang mga kalapati sa daigdig na nakataas ang populasyon ng mga sirang kalapati sa buong mundo.
Ang lathalaing ito ay isang usbong. Makatutulong ka sa Wikipedia sa nito.
A paloma penyasquera u penyacera (Columba livia (Linnaeus, 1758)), tamién palomo penyazquero u roquero, ye un au columbiforme d'a familia Columbidae y o chenero Columba, natural d'o Viello Mundo y actualment distribuida por buena cosa d'o mundo.
Ye a especie salvache d'a que dimana todas as razas y variedatz de palomos domesticos, que muitos autors coinciden en aglutinar en a subespecie Columba livia domestica. Os palomos penyazqueros actuals se troban muit mestizaus con os exemplars salvachins de variants domesticas, que s'han asilvestrau por tot o mundo.
O nombre fa referencia a la preferencia d'istos animals por os cillos en a penya como puestos a on nidificar. Os animals que habitan en as ciudatz troban un substituto en os edificios.
Golub pećinar ili golub uličar (Columba livia) spada u porodicu golupčarki i ima oko 15 podvrsta. Od ovog goluba potiču sve domaće pasmine golubova.
Dužina mu 32-34 cm, raspon krila oko 63 cm, dužina repa 10 cm, a teži oko 330 g. Golubica je nešto manja. Ova ptica ima perje škriljasto plave, mutnoplave boje. Perje na grudima i na vratu ima metalan odsjaj, koji je obično s donje strane purpurnog sjaja, dok je s gornje strane plavozelenog metalnog sjaja. Na krilima se nalaze dvije crne pruge (trake) i jedan crno obojeni široki završni rub na repu. Na donjem djelu leđa nalazi se svijetlije perje. Ženka je nešto blijeđe boje i ima znatno manje sjaja na grudima i vratu.
Golub pećinar u prirodi se leže bar dva puta godišnje, dok gradski golub to čini najmanje tri puta. Jednom spareni golubovi se rijetko kad rasparuju. Izuzeci su rjetki. Na mjestu koje je pogodno za gnijezdo mužjak se postavi glave spuštene prema zemlji i naročitim gukanjem zove svoju ženku. Golubica sa raširenim krilima i uzdignutim repom dolazi k njemu, pažljivo mu kljunom gladi perje glave, a on isto čini i njoj te se ljubavna igra nastavlja izvan gnijezda. Golub i golubica se ljube kljunovima, da bi se najzad izvršio sam čin parenja. Poslije sparivanja ponosno koračaju da bi trenutak kasnije odletjeli nekud bez cilja i opet se vratili na staro mjesto. Kasnije će golub potjerati golubicu na gnijezdo, donijet će joj slamke i grančice, pa će u nevješto sagrađeno gnijezdo snesti dva bijela, glatka, duguljasta i sjajna jaja. Golub i golubica zajedno sjede na jajima. Poslije 16-18 dana mladi se legu iz jaja. Roditelji ih ispočetka hrane kašom koja se stvara u sluzokoži voljke, a kasnije omekšalim sjemenjem, a na kraju tvrđim sjemenjem pomješanim sa kamenčićima i česticama zemlje. Poslje 4 sedmice golupčići izlijeću iz gnijezda i brinu se sami o sebi, a roditelji se pripremaju za novo leglo.
Golub pećinar ili golub uličar (Columba livia) spada u porodicu golupčarki i ima oko 15 podvrsta. Od ovog goluba potiču sve domaće pasmine golubova.
Japati mangrupa manuk anggota kulawarga Columbidae. Istilah japati dipaké pikeun 308 spésiés manuk anggota ordo Columbiformes, ngawengku japati, tikukur, titiran, manuk puter, jeung spésiés lianna. Nu jadi ciri golongan japati nyaéta awakna tegep, beuheung, pamatuk jeung sukuna pondok, boga cera luhureun pamatukna.
Ordo japati sumebar di sakuliah dunya, tapi rupa nu panglobana mah aya di wewengkon Indomalaya jeung Australasia, dianggap patali jeung dodo nu geus lastari. Anak japati disebut 'piyik'.
Japati alamina aya di wewengkon Éropa kulon jeung kidul, Aprika Kalér, jeung Asia kidul-kulon. Habitatna alamna di gawir-gawir cadas, utamana di basisir. Hasil doméstikasina mah aya di mana-mana, kaasup di kota-kota. Di Inggris, Irlandia, jeung wewengkon asalna nu alami, japati téh ukur aya di pasisian.
Japati mimiti dibawa ka Amérika Kalér taun 1606 di Port Royal, Acadia (ayeuna Nova Scotia).
Panjang awak japati antara 30–35 cm, kalawan lébar bébér jangjang 62–68 cm. Ciri utama japati liar murni bisa ditempo dina warna bulu tungtung tonggong nu bodas, ditambah dua polét hideung dina jangjangna. Umurna di alam liar antara 3-5 taun, sedengkeun mun dikandangan bisa nepi ka 15 taun.
Warna hulu jeung beuheung japati nu geus sawawa ilaharna bulao-abu-abu, leuwih kolot batan tonggong jeung jangjangna, sedengkeun dina beuteungna mah bodas. Panonna biasana mah oranyeu, tapi aya ogé nu bodas semu abu-abu.
Sayangna biasana dijieun dina lelegok atawa guha, dijieun tina régang garing, jukut, atawa jukut laut. Sakali baranahan, japati mah ngendogna ukur dua; disileungleuman piligenti ku indung jeung bapana salila 18 poéan. 'Piyik'na kakara disapih mun geus umur 30 poéan. Sayang japati ilaharna dijieun tina régang leutik jeung sésa bilik (mun di sabudeureunana aya), sakali baranahan ukur boga dua endog nu disileungleuman piligenti ku jalu jeung bikangna. Kadaharanana sarupaning sisikian (jagong, paré/béas), bungbuahan, jeung bahan tutuwuhan lianna. Béda ti galibna bangsa manuk, japati mah sok "nyusuan" anakna nu cairan ladang ngabeuweung kadaharanana.
Japati geus didoméstikasi ti rébuan taun ka tukang. Japati doméstik nu geus dilatih bisa mulang ka sayangna najan di bawa ka tempat nu can dipikawanoh nu jauhna nepi ka sarébuan kilo. Silangan husus, nu katelah japati pos, geus kalatih sangkan bisa mawa surat. Japati nu kieu ogé sok dibalapkeun.
Japati sok dikawinsilangkeun pikeun diala daging, dedegan, atawa kelir buluna (galeri poto).
Kabisa navigasi mangrupa salah sahiji kaahéngan japati, padahal manuk ieu mah tara ngayakeun migrasi.
Japati doméstik sok dipaké dina percobaan di laboratorium biologi, kadokteran, jeung élmu kognitif. Contona baé, japati sok dilatih pikeun ngabédakeun antara lukisan kubisme jeung imprésionisme.
Japati liar di pakotaan sacara naluri ngajadikeun gedong-gedong jangkung di pakotaan salaku gawir-gawir cadas tempat alamina. Sababaraha kota nu kawentar ku japati liarna, di antarana
ku sabab kamekaran populasina, di kota-kota kawas di luhur mah pihak pamaréntah nepi ka nyaram maraban japati liar. Komo ku kalakuanana nu bisa ngaruksak wangunan, nyebarkeun panyakit, polusi taina, sarta ngusir manuk lianna.
Japati digolongkeun ka opat jenis nyaéta:[1]
Nu kaasup japati hias nyaéta Japati Makuta, Japati Kapas, Japati Robot jeung Japati Tembolok. Nu séwang-séwangan boga cirina sorangan.[1]
nyaéta japati nu boga kamampuh ngapung kalawan gancang dina jarak nu jauh. Japati ieu nu baheula dijadikeun sarana pikeun ngirimkeun surat.[1]
nyaéta japati nu sok dipaké minangka adu balap japati. Biasana japati diadukeun kalawan ditempo japati nu panggancangna,[1]
nyaéta japati nu maksud dipiara pikeun diala dagingna. Japati daging diingu sarua saperti hayam jeung manuk tuluy dipeuncit.[1]
Famili japati biasana dibagi kana lima subfamili, sakumaha dadaran di handap (diluyukeun jeung Handbook of the Birds of the World, karya Lynx taun 1997):
Genus Columba - Japati biasa
Genus Streptopelia
Genus Macropygia
Genus Reinwardtoena
Genus Turacoena
Genus Turtur
Genus Oena
Genus Chalcophaps
Genus Henicophaps
Genus Phaps, bronzewing pigeons
Genus Ocyphaps
Genus Geophaps
Genus Petrophassa, rock pigéons
Genus Geopelia
Genus Leucosarcia
Genus Zenaida
Genus Ectopistes
Genus Columbina Ground Doves
Genus Claravis
Genus Metropelia
Genus Scardafella
Genus Uropelia
Genus Leptotila
Genus Geotrygon, quail-doves
Genus Starnoenas
Genus Caloenas
Genus Gallicolumba
Genus Trugon
Genus Microgoura
Genus Otidiphaps
Genus Goura crowned pigéons
Genus Didunculus
Genus Phapitreron
Genus Treron green pigéons
Genus Ptilinopus, fruit doves
Genus Drepanoptila
Genus Alectroenas blue pigéons
Genus Ducula imperial pigéons
Genus Lopholaimus
Genus Hemiphaga
Genus Cryptophaps
Genus Gymnophaps, mountain pigéons
Japati mangrupa manuk anggota kulawarga Columbidae. Istilah japati dipaké pikeun 308 spésiés manuk anggota ordo Columbiformes, ngawengku japati, tikukur, titiran, manuk puter, jeung spésiés lianna. Nu jadi ciri golongan japati nyaéta awakna tegep, beuheung, pamatuk jeung sukuna pondok, boga cera luhureun pamatukna.
Ordo japati sumebar di sakuliah dunya, tapi rupa nu panglobana mah aya di wewengkon Indomalaya jeung Australasia, dianggap patali jeung dodo nu geus lastari. Anak japati disebut 'piyik'.
Japati alamina aya di wewengkon Éropa kulon jeung kidul, Aprika Kalér, jeung Asia kidul-kulon. Habitatna alamna di gawir-gawir cadas, utamana di basisir. Hasil doméstikasina mah aya di mana-mana, kaasup di kota-kota. Di Inggris, Irlandia, jeung wewengkon asalna nu alami, japati téh ukur aya di pasisian.
Japati mimiti dibawa ka Amérika Kalér taun 1606 di Port Royal, Acadia (ayeuna Nova Scotia).
Kewê hêşin an jî kevoka qelaç (Columba livia) him li nav malan him jî li çolê meriv dikane bibîne. Li cem Kurdan ew kewekî pîrozwer e. Neçîrvan lê naxin û goştî wî naxwin.
Kewê hêşin an jî kevoka qelaç (Columba livia) him li nav malan him jî li çolê meriv dikane bibîne. Li cem Kurdan ew kewekî pîrozwer e. Neçîrvan lê naxin û goştî wî naxwin.
Koʻk kaptar, yovvoyi kaptar (Columba livia) — kaptarsimonlar turkumiga mansub qushlarning bir turi; barcha xonaki kaptar zotlarining nasl boshi. Tumshugʻining qoraligi, qanotida qora yoʻllar koʻpligi, dumida oq yoʻllar boʻlmasligi bilan boshqa kaptarlardan ajralib turadi. Jan. Yevropa, Shim. Afrika, Osiyoda, jumladan, Oʻzbekistonda choʻl va dashtlardan tortib baland qorli choʻqqilargacha, shuningdek, shaharlarda tarqalgan. Oʻtroq qush, gala boʻlib yashaydi. Monogam, nari ham nasli uchun gʻamxoʻrlik qiladi. Daraxt shoxlari, jarliklar, togʻ qoyalarining yoriqlari va binolarning boʻgʻotlariga uya qurib, 2 ta tuxum qoʻyadi. 3 haftada jish bola ochadi. Bolasini dastlab jigʻildonidan ajratib chiqaradigan boʻtqa, keyinroq har xil donlar bilan oziqlantiradi. Bolasi uchirma boʻlgandan soʻng (1 oy), yana tuxum qoʻya boshlaydi. Bir mavsum davomida 4 martagacha tuxum qoʻyib, bola ochadi. Oʻsimliklarning urugʻi bilan oziqlanadi. Ovlanadi. [1]
Koʻk kaptar, yovvoyi kaptar (Columba livia) — kaptarsimonlar turkumiga mansub qushlarning bir turi; barcha xonaki kaptar zotlarining nasl boshi. Tumshugʻining qoraligi, qanotida qora yoʻllar koʻpligi, dumida oq yoʻllar boʻlmasligi bilan boshqa kaptarlardan ajralib turadi. Jan. Yevropa, Shim. Afrika, Osiyoda, jumladan, Oʻzbekistonda choʻl va dashtlardan tortib baland qorli choʻqqilargacha, shuningdek, shaharlarda tarqalgan. Oʻtroq qush, gala boʻlib yashaydi. Monogam, nari ham nasli uchun gʻamxoʻrlik qiladi. Daraxt shoxlari, jarliklar, togʻ qoyalarining yoriqlari va binolarning boʻgʻotlariga uya qurib, 2 ta tuxum qoʻyadi. 3 haftada jish bola ochadi. Bolasini dastlab jigʻildonidan ajratib chiqaradigan boʻtqa, keyinroq har xil donlar bilan oziqlantiradi. Bolasi uchirma boʻlgandan soʻng (1 oy), yana tuxum qoʻya boshlaydi. Bir mavsum davomida 4 martagacha tuxum qoʻyib, bola ochadi. Oʻsimliklarning urugʻi bilan oziqlanadi. Ovlanadi.
Kyyhköi (lat. Columba livia L., ven. голубь сизый+) kuuluu kyyhkölöin pereheh. Kyyhköidy on joga Karjalan linnas da suures kyläs. Linnoin da kylien ulgopuolel sidä ei ole. Kyyhköi on talvilindu.
Kyyhköi on 29-36 sentii piduhuttu, sen paino on 265-380 grammua. Kyyhköin piä, kaglu da rindu ollah tuhkan harmuansinize vihandan, keldazettavan libo purpurnoin metalluläpetyksenke kaglas da rinnas.
Kyyhköi eländytaba on kiini ristikanzas. Kyyhköi luadiu pezän kodiloin vuiškoile, levoloin alle, silloin alle. Ruveta luadimah peziä kyyhköi voi joga aigua. Talvikuul da tuhukuul suau löydiä kyyhköin peziä jäiččienke. Yhtelläh enimyölleh nämä linnut havvotah poigazii keviän da kezän aigua. Erähät puarat voijah kazvattua vuvves 4-5 eri poigovehtu.
Kyyhköi syöy kaikenmoizien syömizien jiännöksii.
В.Б. Зимин, Э.В. Ивантер. Птицы. Петрозаводск, 2002
Kyyhköi (lat. Columba livia L., ven. голубь сизый+) kuuluu kyyhkölöin pereheh. Kyyhköidy on joga Karjalan linnas da suures kyläs. Linnoin da kylien ulgopuolel sidä ei ole. Kyyhköi on talvilindu.
Dara Mégan (Columba livia) ya iku jinis dara, famili Columbidae. Jinis dara iki gampang titenane, ya iku duwé wulu endhas lan gulune erna klawu tuwa, mengkilat ijo utawa abang ing gulu, garis kadel warna ireng ing suwiwi lan pucuk buntut, lan wulu putih ing suwiwi sisih njero. Dara megan kang isih alasan duwé warna wulu awak klawu enom, déné kang lulut lan dadi ingon-ingone manungsa uga duwé warna variasi saka blirik ireng nganti semu ireng.
Dara Megan diwasa awak dawane 29–37 cm, ambané suwiwi 62–72 cm. Dara kang isih alasan boboté 238-380 gram. Werna Wulu kaya kang wus kadheskripsi ing ndhuwur. Dara lanang lan wadon duwé praupan kang memper, sanajan uga ana bedane.
Kéwan iki urip ing laladan kang tenggar, lan ing alam racaké yasa susuh ing watu utawa karang. Asline tinemu ing Éropah, Afrika Lor lan Asia Kulon, banjur sumebar ing akèh papan. Populasine udakara 17-28 yuta ing Éropah.
Dara megan racaké duwé sipat monogami, ngendhog cacah 2 lan diayahi déning dara lanang lan wadon.
Egg, measured in centimetres
Nest with two eggs
Nestlings, one day
Nestling, five days
Nestlings, about ten days
Young bird, 22 days
Feral pigeons in foreplay
Dara Mégan (Columba livia) ya iku jinis dara, famili Columbidae. Jinis dara iki gampang titenane, ya iku duwé wulu endhas lan gulune erna klawu tuwa, mengkilat ijo utawa abang ing gulu, garis kadel warna ireng ing suwiwi lan pucuk buntut, lan wulu putih ing suwiwi sisih njero. Dara megan kang isih alasan duwé warna wulu awak klawu enom, déné kang lulut lan dadi ingon-ingone manungsa uga duwé warna variasi saka blirik ireng nganti semu ireng.
Pëllumbi i zi[1] ose (Anglisht: rock pigeon; Latin: Columba livia) [2] është një anëtar i shpendëve të familjes Columbidae (pëllumbat).[3]:624 Në gjuhën e përditshme ky lloj pëllumbi zakonisht quhet "pëllumbi i egër".
Sy të ndritshëm ngjyrë portokalli
Në fluturim
Grup pëllumbash
Quhen edhe pëllumba shkëmbinjësh sepse zbresin edhe në shkëmbinjë deti - Norfolk, Angli
Një pëllumb në qerdhe
Columba livia në Indi
Museum specimen
Pëllumbi i zi ose (Anglisht: rock pigeon; Latin: Columba livia) është një anëtar i shpendëve të familjes Columbidae (pëllumbat).:624 Në gjuhën e përditshme ky lloj pëllumbi zakonisht quhet "pëllumbi i egër".
Qaqa paluma (Columba livia) nisqaqa huk urpim, Iwrupapi, Asyapi, Aphrikapipas kawsaq. Awya Yalapi musuq rikch'aqmi.
Commons nisqaqa multimidya kapuyninkunayuqmi kay hawa: Qaqa paluma.
Wikispecies nisqaqa qillqasqa p'anqayuqmi kay hawa: Qaqa paluma
Qaqa paluma (Columba livia) nisqaqa huk urpim, Iwrupapi, Asyapi, Aphrikapipas kawsaq. Awya Yalapi musuq rikch'aqmi.
Tantabara (tàantabàra[1]) (Columba livia) tsuntsu ne.[2][3]
Tantabara (tàantabàra) (Columba livia) tsuntsu ne.
Τα περιστέρια, ή αγριοπερίστερα των βράχων όπως τα ονόμαζε ο Δαρβίνος, (επιστημονικό όνομα Columba livia - Περιστερά η πελιδνή) είναι πτηνά της οικογένειας των περιστερίδων. Έχουν προσαρμοστεί στη ζωή στην πόλη πολύ καλά σε όλο τον κόσμο. Τα περισσότερα είδη έχουν γκριζογάλανο χρώμα και άσπρα πλευρά, ενώ το ινδικό υποείδος Περιστερά ή ενδιάμεσος του Στρίκλαντ έχει γαλαζωπά πλευρά. Η ουρά τους καταλήγει σε μια σκούρα γραμμή και οι φτερούγες έχουν δύο μαύρες γραμμές. Οι διαφορές μεταξύ αρσενικών και θηλυκών είναι λίγες.Τα αρσενικά περιστέρια όταν είναι πια ενήλικα αρχίζουν να φουσκώνουν τον λαιμό τους κάνοντας ήχους και ανοίγοντας την ουρά τους ενώ ταυτόχρονα γυρίζουν γύρω γύρω,αυτή είναι η μορφή φλερτ προς τα θηλυκά. Τα μικρά περιστέρια ονομάζονται πιτσούνια. Πιτσουνάκια ονομάζονται συμβολικά και τα ζευγαράκια, δεδομένου ότι και οι άνθρωποι, όπως και τα περιστέρια, φέρονται τρυφερά στο έτερό τους ήμισυ.
Τα περιστέρια ζουν σε ανοικτά και ημιανοικτά περιβάλλοντα, όπως για παράδειγμα γκρεμούς που χρησιμοποιούνται για φώλιασμα από τα άγρια περιστέρια. Αν και αρχικά ζούσαν σε άγρια κατάσταση, σταδιακά εγκαταστάθηκαν στις πόλεις. Ο συνολικός πληθυσμός των περιστεριών που ζουν στη φύση και στην πόλη είναι στην Ευρώπη 17 με 27 εκατομμύρια πουλιά.
Εδώ και χιλιάδες χρόνια ο άνθρωπος έχει εξημερώσει περιστέρια σε διάφορες περιοχές του κόσμου. Η παλαιότερη γνωστή μαρτυρία για κατοικίδια περιστέρια προέρχεται από τον καιρό της Πέμπτης Αιγυπτιακής Δυναστείας, το 3000 π.Χ. Κατά τη Ρωμαϊκή Εποχή, σύμφωνα με τον Πλίνιο, τα περιστέρια πουλιόνταν σε πολύ υψηλές τιμές και μάλιστα "λογάριαζαν ακόμα και τη ράτσα και το γενεαλογικό τους δέντρο". Ο Ακμπέρ Χαν, βασιλιάς στις Ινδίες γύρω στα 1600, εκτιμούσε ιδιαίτερα τα περιστέρια, τόσο που δεν είχε ποτέ στην αυλή του λιγότερα από 20000, τα οποία και διασταύρωνε επιτυχώς, όπως λέει ο αυλικός χρονογράφος του.
Η λέξη περιστέρι προέρχεται από την αρχαιοελληνική λέξη περιστερά, η οποία θεωρείται αβέβαιης προέλευσης, πιθανόν όμως σχετίζεται με το επίθετο πελιός (ωχρός).[1][2]
Το αρσενικό περιστέρι ονομάζεται γούτος, το θηλυκό περιστέρα και τα νεογέννητα όπως αναφέρεται παραπάνω, πιτσούνια.
Υπάρχουν πάνω από 300 είδη περιστεριών. Το μεγαλύτερο είδος, Crowned Pigeon στη Νεα Γουινέα έχει περίπου μέγεθος γαλοπούλας και βάρος 2–4 kg ενώ το μικρότερο είδος New World Ground-Dove of the genus Columbina, με μέγεθος μικρού σπουργιτιού ζυγίζει μόλις 22 g.
Στην Ελλάδα είναι ιδιαίτερα διαδεδομένη η ενασχόλιση με τα περιστέρια θεάματος όπως η ελληνική φυλή Ουτζίτικα ή Βούτες.
Το απότομο κούνημα της κεφαλής τους αντισταθμίζει τις κινήσεις του σώματος επιτρέποντας έτσι καθαρή, σταθερή όραση.
Τα φτερά των περιστεριών είναι μεγάλα, με δυνατούς μύες που ζυγίζουν το 31-44% του σωματικού βάρους τους. Είναι από τα δυνατότερα και ικανότερα σε ελιγμούς πτηνά όσο αφορά την πτήση.
Τα περιστέρια φτιάχνουν φωλιές χρησιμοποιώντας ξερά κλαράκια στην φύση σε βράχους, ενώ σε αστικό περιβάλλον σε εσοχές κτιρίων. Εκεί αποθέτουν τα αυγά τους, τα οποία φροντίζουν και οι δύο γονείς. Όχι μόνον τα επωάζουν εναλλάξ, αλλά και τα δύο φύλα εκκρίνουν από τον οισοφάγο τους ένα ειδικό υγρό ώστε να τα ταΐζουν επίσης εναλλάξ. Συγκεκριμένα, τόσο το αρσενικό όσο και το θηλυκό διαθέτουν οισοφάγο με πολύ ευρύ πρόλοβο, τα τοιχώματα του οποίου διογκώνονται κατά την επώαση, οπότε και αναπτύσσονται οι αδένες της περιοχής. Κατά την επώαση οι αδένες εκκρίνουν ένα γαλακτώδες υγρό που αποτελεί και την πρώτη τροφή των νεοσσών για τις πρώτες ημέρες ενώ μετά την 9-11η ημέρα αντικαθίσταται σταδιακά με σπόρους που εξεμούν και ο νεοσσός τους τρώει απευθείας από το στόμα του γονέα . Ο νεοσσός εγκαταλείπει τη φωλιά τέσσερις έως έξι εβδομάδες μετά τη γέννησή του. Τα περισσότερα είδη μπορούν να ζήσουν από 12 έως 15 χρόνια, τα οποία περνούν κατά κανόνα ζευγαρωμένα με ένα ταίρι. Γεννούν από 5 έως 7 φορές το χρόνο ένα ή δύο αυγά.
Τα περιστέρια, ή αγριοπερίστερα των βράχων όπως τα ονόμαζε ο Δαρβίνος, (επιστημονικό όνομα Columba livia - Περιστερά η πελιδνή) είναι πτηνά της οικογένειας των περιστερίδων. Έχουν προσαρμοστεί στη ζωή στην πόλη πολύ καλά σε όλο τον κόσμο. Τα περισσότερα είδη έχουν γκριζογάλανο χρώμα και άσπρα πλευρά, ενώ το ινδικό υποείδος Περιστερά ή ενδιάμεσος του Στρίκλαντ έχει γαλαζωπά πλευρά. Η ουρά τους καταλήγει σε μια σκούρα γραμμή και οι φτερούγες έχουν δύο μαύρες γραμμές. Οι διαφορές μεταξύ αρσενικών και θηλυκών είναι λίγες.Τα αρσενικά περιστέρια όταν είναι πια ενήλικα αρχίζουν να φουσκώνουν τον λαιμό τους κάνοντας ήχους και ανοίγοντας την ουρά τους ενώ ταυτόχρονα γυρίζουν γύρω γύρω,αυτή είναι η μορφή φλερτ προς τα θηλυκά. Τα μικρά περιστέρια ονομάζονται πιτσούνια. Πιτσουνάκια ονομάζονται συμβολικά και τα ζευγαράκια, δεδομένου ότι και οι άνθρωποι, όπως και τα περιστέρια, φέρονται τρυφερά στο έτερό τους ήμισυ.
Τα περιστέρια ζουν σε ανοικτά και ημιανοικτά περιβάλλοντα, όπως για παράδειγμα γκρεμούς που χρησιμοποιούνται για φώλιασμα από τα άγρια περιστέρια. Αν και αρχικά ζούσαν σε άγρια κατάσταση, σταδιακά εγκαταστάθηκαν στις πόλεις. Ο συνολικός πληθυσμός των περιστεριών που ζουν στη φύση και στην πόλη είναι στην Ευρώπη 17 με 27 εκατομμύρια πουλιά.
Εδώ και χιλιάδες χρόνια ο άνθρωπος έχει εξημερώσει περιστέρια σε διάφορες περιοχές του κόσμου. Η παλαιότερη γνωστή μαρτυρία για κατοικίδια περιστέρια προέρχεται από τον καιρό της Πέμπτης Αιγυπτιακής Δυναστείας, το 3000 π.Χ. Κατά τη Ρωμαϊκή Εποχή, σύμφωνα με τον Πλίνιο, τα περιστέρια πουλιόνταν σε πολύ υψηλές τιμές και μάλιστα "λογάριαζαν ακόμα και τη ράτσα και το γενεαλογικό τους δέντρο". Ο Ακμπέρ Χαν, βασιλιάς στις Ινδίες γύρω στα 1600, εκτιμούσε ιδιαίτερα τα περιστέρια, τόσο που δεν είχε ποτέ στην αυλή του λιγότερα από 20000, τα οποία και διασταύρωνε επιτυχώς, όπως λέει ο αυλικός χρονογράφος του.
Η λέξη περιστέρι προέρχεται από την αρχαιοελληνική λέξη περιστερά, η οποία θεωρείται αβέβαιης προέλευσης, πιθανόν όμως σχετίζεται με το επίθετο πελιός (ωχρός).
Ахаль кăвакарчăн (лат. Columba livia), — кăвакарчăн евĕрлисен çемьине кĕрекен анлă сарăлнă кайăк. Кăнтăр Европапа, Кăнтăр-Хĕверанăç Ази тата Çурçĕр Африка унăн тăван çĕр-шывĕ шутланаççĕ.
Ахаль кăвакарчăн (лат. Columba livia), — кăвакарчăн евĕрлисен çемьине кĕрекен анлă сарăлнă кайăк. Кăнтăр Европапа, Кăнтăр-Хĕверанăç Ази тата Çурçĕр Африка унăн тăван çĕр-шывĕ шутланаççĕ.
Губгъуэтхьэры́къуэ (лат-бз. Columba livia, ур-бз.: Голубь) — тхьэрыкъуэ лъэпкъщ.
Зи теплъэр псоми фӀыуэ ящӀэ унэ тхьэрыкъуэхэмкӀэ. Адрей лӀэужьыгъуэхэм къагуокӀ и кӀэпкъыщхьэ хужьымрэ и дамэхэм ирекӀуэкӀыу хэлъ кусэ фӀыцӀэ тӀурытымрэкӀэ. Къэрал куэдым щопсэу.
Щогъуалъхьэ къырым, къуэладжэхэм, Ӏуфэ нэпкъ задэхэм. И фэщыгъэцӀэм емылъытауэ мэзхэмрэ тафэ нэщӀхэмрэ запыӀуедз.
Абгъуэр емыгугъуу зыхуедзыс мащӀэу кумбу. Щыкъуным хохьэ удз жылэ. Къаукъаз губгъуэтхьэрыкъуэхэр лъэтэжкъым, ауэ щыӀэпхъуэ къохъу. КъызэралъытэмкӀэ, мыращ унэ тхьэрыкъуэ лӀэужьыгъуэ псори къызтрагъэхъукӀар.
Губгъуэтхьэры́къуэ (лат-бз. Columba livia, ур-бз.: Голубь) — тхьэрыкъуэ лъэпкъщ.
Зи теплъэр псоми фӀыуэ ящӀэ унэ тхьэрыкъуэхэмкӀэ. Адрей лӀэужьыгъуэхэм къагуокӀ и кӀэпкъыщхьэ хужьымрэ и дамэхэм ирекӀуэкӀыу хэлъ кусэ фӀыцӀэ тӀурытымрэкӀэ. Къэрал куэдым щопсэу.
Щогъуалъхьэ къырым, къуэладжэхэм, Ӏуфэ нэпкъ задэхэм. И фэщыгъэцӀэм емылъытауэ мэзхэмрэ тафэ нэщӀхэмрэ запыӀуедз.
Абгъуэр емыгугъуу зыхуедзыс мащӀэу кумбу. Щыкъуным хохьэ удз жылэ. Къаукъаз губгъуэтхьэрыкъуэхэр лъэтэжкъым, ауэ щыӀэпхъуэ къохъу. КъызэралъытэмкӀэ, мыращ унэ тхьэрыкъуэ лӀэужьыгъуэ псори къызтрагъэхъукӀар.
Гулаб (Columba livia) - вид птица.
Должината на гулабот изнесува 32-34 cm, распонот на крилјата околу 63 cm, должината на опашката 10 cm, а тежи околу 330 г. Женката е нешто помала од мажјакот. Во својата основна форма е со сива боја и зелени и виолетови одблесоци на главата и вратот, но градските форми се појавуваат во најразлични бои. На крилјата се наоѓаат две црни ленти и еден обоен црн прстен околу вратот. На долниот дел од грбот се наоѓаат посветли пердуви. Женката е со нешто посветла боја и има значително помал сјај на градите и вратот. Со помош на зашилените крилја гулабот лета вешто и брзо.
Гулабот се храни со зрна од житарици, коров, репки, моркови, грашок и лен. Иако за време на сеидбата, гулабите јадат жито или друг житни растенија, тие јадат многу повеќе семки од различни видови на коров, на кои што им придаваат предност дури и кога имаат избор, затоа гулабите се покорисни од она што се мисли.
Додека дивите варијанти на гулаби гнездата ги градат на стрмни карпи, градските гулаби за таа цел користат мостови, издадености над прозорци и слични градби. Женката до три пати годишно снесува во гнездото по две јајца. Двата родители седат на јајцата и се грижат за младите птички. Исто така, тие остро го бранат подрачјето на гнездење и ги бркаат сите натрапници, клукајќи со клунот. Откако ќе се спарат, мажјаците и женките остануваат заедно до крајот на животот.
Јужна Европа, Југозападна Азија и Северна Африка.
_in_Kolkata_I_IMG_9762.jpg)
Күгәрчен (лат. Columba livia) – күгәрченле гаиләсеннән булган кош. Аның ватаны булып Аурупа, Көньяк-көнбатыш Азия һәм төньяк Африка санала.
Без күбрәк күк күгәрченне беләбез. Аның канатлары күксел төстә була. Муены белән күкрәгендә әле яшел төс, әле ал төс чагылып китә. Тәпиләре кып-кызыл. Ул, вак-вак атлап, яңа яуган карда бормалы, кәкре-бөкре эзләр калдырып йөри.[1]
Күгәрчен борынгыдан ат, мәче, эт һәм башка йорт хайваннары кебек үк, адәм баласының тугрылыклы юлдашы булган. Мисырда археологик эзләнүләр нәтиҗәсендә моннан биш мең ел элек өй күгәрченнәре асралуы ачыкланган.
Күгәрченнәр декоратив, спорт токымы һәм хат ташучыларга аерыла. Мәсәлән, чыгышы буенча, төрле төбәк исеменнән “Чистай”, “Пирем”, “Бохара” токымнары билгеле. Аерым төрләре килеш-килбәтенә бәйле. Мәсәлән: “Акчарлак”, “Күбәләк”, “Дутыш” (мөгаен, Тутый коштан алынган), “Турман”, “Чубарый” (алар яшелле, кызыллы, сарылы төстә була), “Гривун” (ягъни, “яллы”). Ә урамда очып йөргән күк күгәрченнәр “Сизарь” дип атала.
Бик кыйммәтле нәселле кошлар читтән – Скандинавия илләреннән, Европадан, Гарәбстаннан кайтарыла. Гарәб илләрендә алар дәүләт милке булып санала һәм кошлар белән сәүдә итү ныклы күзәтү астында.[2]
Хат җибәрү өчен иң уңайлы кош санала, чөнки күгәрченнәр читлектә дә үзләрен бик әйбәт хис итәләр һәм бала чыгаралар. Алар тиз очалар һәм бик әйбәт күрәләр. Күгәрчен 20 еллап яши, шуның унбиш елын почта хезмәтендә файдаланырга мөмкин. Ул сәгатенә уртача 60-70 чакрым юл үтә, кайберләре хәтта 100 чакрымга да җиткерергә мөмкиннәр. Көчле күгәрчен үз авырлыгының өчтән бере кадәр, ягъни 80-90 грамм йөк күтәреп оча ала.[3]
Французлар почта күгәрченнәрен саклау җаен уйлап тапканнар. Алар күгәрчен койрыгына миниатюр сыбызгылар беркеткәннәр. Сызгыру тавышы ерткыч кошларны куркыткан.
Күгәрчен почтасының өстен якларын күреп, французлар үрнәгендә бүтән илләр дә үзләрендә дәүләти күгәрчен почтасы хезмәтен керткәннәр. 1875 елда Русиядә беренче күгәрчен почтасы станциясе Петербургта барлыкка килгән. Бераздан шундый станцияләр Мәскәүдә, Киевта, Севастопольдә, Одессада, Смоленскида һ.б. шәһәрләрдә ачылган.
Рус әрмесендә күгәрчен почтасы 1887 елдан эшли башлаган. Башта күгәрченнәрне Бельгиядән алдырганнар, әмма тиздән аларны Русиянең үзендә үстерергә һәм өйрәтергә керешкәннәр. Әрмедә күгәрченнәрне карап-тәрбияләп торучы махсус кешеләр барлыкка килгән. Күгәрчен йомыркадан чыгып 8 көн үткәч, аның аягына дәүләт гербы, туган көне һәм номеры язылган тимер балдак кидергәннәр.
Беренче Бөтендөнья сугышы вакытында сугышучы илләрнең барысы да күгәрченнәрне бик күп кулланганнар. Алар хәтта хәрби корабларда да булганнар. Аеруча зур хезмәт күрсәткән батыр кошларны орден-медальләр белән бүләкләгәннәр.
Почта күгәрченнәренең бүгенге токымнары сәгатенә 140 чакрым тизлек белән очып, 3000 чакрым юлны үтәргә сәләтле. Почта күгәрченнәре бүгенге заманда да кирәк. Дөньяның 60 илендә почта күгәрченнәре хезмәтеннән файдалану шуны күрсәтә. Әфганстан һәм Пакстан наркобароннары һероин чыгару өчен дистәләгән, йөзләгән күгәрчен көтүләре тоталар.
Ислам динендә дә бу кош изгеләштерелә. Риваять буенча, Мөхәммәт пәйгамбәр с.г.в. үзен үтерергә дип куып килгән каферләрдән тау куышына кереп кача. Нәкъ шул мизгелдә куышка керү сукмагына күгәрчен килеп куна һәм оя ясап, йомырка салып куя. Моның өстенә үрмәкүч пәйда булып, куышка керү юлын “җәтмә” белән бикләп өлгерә. Дошманнар бу билгеләрне күреп, ялгыш юлдан китеп баралар һәм сөекле пәйгамбәребез с.г.в. исән кала.
Күгәрчен (лат. Columba livia) – күгәрченле гаиләсеннән булган кош. Аның ватаны булып Аурупа, Көньяк-көнбатыш Азия һәм төньяк Африка санала.
Без күбрәк күк күгәрченне беләбез. Аның канатлары күксел төстә була. Муены белән күкрәгендә әле яшел төс, әле ал төс чагылып китә. Тәпиләре кып-кызыл. Ул, вак-вак атлап, яңа яуган карда бормалы, кәкре-бөкре эзләр калдырып йөри.
Күгәрчен борынгыдан ат, мәче, эт һәм башка йорт хайваннары кебек үк, адәм баласының тугрылыклы юлдашы булган. Мисырда археологик эзләнүләр нәтиҗәсендә моннан биш мең ел элек өй күгәрченнәре асралуы ачыкланган.
Күгәрсен (рус. Сизый голубь, лат. Columba livia) — күгәрсендәр ғаиләһенә ҡараған, күберәк күкшел, күк йәки аҡ төҫтәге, ҙур бөрләтәүле гөрләй торған ҡош.
Тыуған иле булып Европа, Көньяҡ-көнбайыш Азия, Төньяҡ Африка һанала.
{{|ru}} {{|uk}}
Күгәрсен (рус. Сизый голубь, лат. Columba livia) — күгәрсендәр ғаиләһенә ҡараған, күберәк күкшел, күк йәки аҡ төҫтәге, ҙур бөрләтәүле гөрләй торған ҡош.
Тыуған иле булып Европа, Көньяҡ-көнбайыш Азия, Төньяҡ Африка һанала.
Шызы голуб (Columba livia) — шырока распаўсюджаная птушка сямейства галубовых, радзімай якой лічацца Эўропа, Паўднёва-Заходняя Азія і Паўночная Афрыка. Яшчэ ў глыбокай старажытнасьці гэтыя птушкі былі прыручаныя чалавекам, у выніку былі выведзеныя так званыя хатнія галубы (Columba livia var. Domestica). У часы Вялікіх адкрыцьцяў чалавек перавозіў з сабой усю сваю маёмасьць, у тым ліку і галубоў. Пасьля зьдзічэлыя галубы (Columba livia var. Urbana) шырока распаўсюдзіліся ў сьвеце і сталі сынантропамі, звыклымі насельнікамі вялікіх гарадоў і сельскагаспадарчых фэрмаў.
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Шызы голуб (Columba livia) — шырока распаўсюджаная птушка сямейства галубовых, радзімай якой лічацца Эўропа, Паўднёва-Заходняя Азія і Паўночная Афрыка. Яшчэ ў глыбокай старажытнасьці гэтыя птушкі былі прыручаныя чалавекам, у выніку былі выведзеныя так званыя хатнія галубы (Columba livia var. Domestica). У часы Вялікіх адкрыцьцяў чалавек перавозіў з сабой усю сваю маёмасьць, у тым ліку і галубоў. Пасьля зьдзічэлыя галубы (Columba livia var. Urbana) шырока распаўсюдзіліся ў сьвеце і сталі сынантропамі, звыклымі насельнікамі вялікіх гарадоў і сельскагаспадарчых фэрмаў.
कबूतर, किंवा पारवा (शास्त्रीय नाव: Columba livia, कोलंबा लिविया ; इंग्लिश: Rock Pigeon/Rock Dove, रॉक पीजन / रॉक डवहा ;) , ही कपोताद्य कुळातील पक्ष्यांची प्रजाती आहे. हे साधारणतः ३२ सें. मी. आकारमानाचे, निळ्या राखाडी रंगाचे पक्षी असतात. यांच्या पंखावर दोन काळे, रुंद पट्टे असतात, तर याच्या शेपटीच्या टोकावर काळा भाग असतो, मानेवर आणि गळ्यावर हिरवे-जांभळे चमकदार ठिपके असून, पंखाखाली पांढुरका रंग असतो, यांच्या चोची काळ्या रंगाच्या असतात, डोळे आणि पाय लाल रंगाचे असतात. नर-मादी दिसायला सारखेच असतात. यांचा आवाज खोल, गंभीर, गूटर-गूं, गूटर-गूं असा असतो.
हा पक्षी रंगाने पांढरा शुभ्र असल्यास त्याला कबूतर आणि पारव्या रंगाचा असल्यास त्याला पारवा म्हणतात.
विणीचा हंगाम जवळ जवळ वर्षभर असतो. वैशिष्टयच म्हणायचं तर पिल्लांना वाढवण्याची पद्धत. पिल्लं अगदी लहान असताना नरमादी त्यांना स्वतःच्या पोटातून येणारा एक प्रकारचा पक्ष्याच्या अनेक उपजाती आहेत, त्यातील कोलंबा लिव्हिया डोमेस्टिका ही उपजात माणसाळलेली, पाळीव असल्याने जास्त परिचित आहे. यांच्यावर आधारलेल्या जगातील सर्व भाषांमध्ये अनेक कथा, कविता, गाणी आहेत. विशेष प्रशिक्षण दिलेली कबुतरे माणसासाठी संदेशवहनाचे काम चोखपणे पार पाडतात.
हे पक्षी मूलतः युरोप, उत्तर आफ्रिका, आशिया खंडांमध्ये आढळतात. लहान-मोठी शहरे, खेडी, शेतीचे प्रदेश, धान्य कोठारे, रेल्वे स्थानके, जुन्या इमारती, किल्ले, इत्यादी सर्व ठिकाणी हे पक्षी सहजपणे राहू शकतात.jsjsj
विविध प्रकारची धान्ये हे कबुतरांचे प्रमुख अन्न आहे. ज्वारी, पांढरी करडी, काळे हरभरे, शेंगदाने इ. सर्व मिश्रण.
कबुतरांचा प्रजनन काळ जवळजवळ वर्षभर आहे. हे पक्षी मिळेल ते साहित्य वापरून घरटे तयार करतात किंवा इतर पक्ष्यांनी सोडून दिलेली घरटी वापरतात.कबुतर दोन अंडी एका वेळी देतात...
कबूतर, किंवा पारवा (शास्त्रीय नाव: Columba livia, कोलंबा लिविया ; इंग्लिश: Rock Pigeon/Rock Dove, रॉक पीजन / रॉक डवहा ;) , ही कपोताद्य कुळातील पक्ष्यांची प्रजाती आहे. हे साधारणतः ३२ सें. मी. आकारमानाचे, निळ्या राखाडी रंगाचे पक्षी असतात. यांच्या पंखावर दोन काळे, रुंद पट्टे असतात, तर याच्या शेपटीच्या टोकावर काळा भाग असतो, मानेवर आणि गळ्यावर हिरवे-जांभळे चमकदार ठिपके असून, पंखाखाली पांढुरका रंग असतो, यांच्या चोची काळ्या रंगाच्या असतात, डोळे आणि पाय लाल रंगाचे असतात. नर-मादी दिसायला सारखेच असतात. यांचा आवाज खोल, गंभीर, गूटर-गूं, गूटर-गूं असा असतो.
हा पक्षी रंगाने पांढरा शुभ्र असल्यास त्याला कबूतर आणि पारव्या रंगाचा असल्यास त्याला पारवा म्हणतात.
विणीचा हंगाम जवळ जवळ वर्षभर असतो. वैशिष्टयच म्हणायचं तर पिल्लांना वाढवण्याची पद्धत. पिल्लं अगदी लहान असताना नरमादी त्यांना स्वतःच्या पोटातून येणारा एक प्रकारचा पक्ष्याच्या अनेक उपजाती आहेत, त्यातील कोलंबा लिव्हिया डोमेस्टिका ही उपजात माणसाळलेली, पाळीव असल्याने जास्त परिचित आहे. यांच्यावर आधारलेल्या जगातील सर्व भाषांमध्ये अनेक कथा, कविता, गाणी आहेत. विशेष प्रशिक्षण दिलेली कबुतरे माणसासाठी संदेशवहनाचे काम चोखपणे पार पाडतात.
हे पक्षी मूलतः युरोप, उत्तर आफ्रिका, आशिया खंडांमध्ये आढळतात. लहान-मोठी शहरे, खेडी, शेतीचे प्रदेश, धान्य कोठारे, रेल्वे स्थानके, जुन्या इमारती, किल्ले, इत्यादी सर्व ठिकाणी हे पक्षी सहजपणे राहू शकतात.jsjsj
मलेवा झट्ट हेर्दा परेवा जस्तै देखिने चराको नाम हो । यसलाई अङ्ग्रेजीमा रक पिजन (Rock Pigeon) अथवा रक डोभ (Rock Dove) भनिन्छ ।
मलेवा झट्ट हेर्दा परेवा जस्तै देखिने चराको नाम हो । यसलाई अङ्ग्रेजीमा रक पिजन (Rock Pigeon) अथवा रक डोभ (Rock Dove) भनिन्छ ।
மாடப்புறா (rock dove, Columba livia) என்பது ஒருவகைப் புறாவாகும். இது வீட்டுப் புறாவின் மூதாதை. இதன் உடல் சாம்பல் நிறத்திலும், இதன் கழுத்து, மார்பு ஆகியவை பச்சை, நீலநிறம் கொண்டது. உயர்ந்த பாறைகள் கொண்ட திறந்தவெளிக் காடுகளிலும், உயர்ந்த மாடங்கள், கோபுரங்கள், கட்டடங்கள் போன்ற இடங்களிலும் வாழும்.
மாடப் புறாக்கள் பல ஆயிரம் ஆண்டுகளாக வளர்க்கப்பட்டு வருகின்றன. இவற்றிலிருந்தே வீட்டுப் புறாக்கள் தோன்றின. இவை தவிர அழகுக்காக வளர்க்கப்படும் பல வகை ஆடம்பரப் புறாக்களும் உள்ளன.
முட்டை
கூடு
முதல் நாள்
ஐந்து நாட்களில்
பத்து நாட்களில்
இருபத்தியிரண்டு நாட்களில்
வளர்ந்த நிலை
மாடப்புறா (rock dove, Columba livia) என்பது ஒருவகைப் புறாவாகும். இது வீட்டுப் புறாவின் மூதாதை. இதன் உடல் சாம்பல் நிறத்திலும், இதன் கழுத்து, மார்பு ஆகியவை பச்சை, நீலநிறம் கொண்டது. உயர்ந்த பாறைகள் கொண்ட திறந்தவெளிக் காடுகளிலும், உயர்ந்த மாடங்கள், கோபுரங்கள், கட்டடங்கள் போன்ற இடங்களிலும் வாழும்.
Al colonp al è una de le specie de colunbidi pì comuni in Italja.
Al colonop al è lonch 30–35 cm co na verta alar de 62–68 cm. La part bianca da drio sot le la è la pì gran carateristica identificativa de 'l colonp, ma anca le do strisse negre che le cor te le ale bise. la coda la è bordada de bianch. la testa e 'l col i è biso blu te 'l adulto co riflessi de smeraldo. I oci i è arancioi e i pol esser circondadi da anei biso-bianchi. Le žate le è rossastre.
Al è fort e svelto a volar. la vita de 'n colonp la va da 3 a 5 ani a 'l stato salvarech, ma la pol donder anca 15 ani par le raže mesteghe.
No 'l è facile destinguer i do sessi, solche co i è insieme se pol ignacorderse de 'l conportament de 'l mastcio che al corteja la mastcia sgionfando al col, girando dintorn diverse olte e subiando; se pol anca destinguer la mastcia da la alteža, an pel pì pižola, e da 'l fato ceh a olte la se assa corer drio da 'l pretendente.
Durante al acopiament, al mastcio e la mastcia i se ciapa par al bech e i piega al col a turno par tante olte, infin a quando che la mastcia no la se cucia do te le žate e al mastcio no 'l ghe salta te la schena par meterla piena.
la copia la coa do ovi de color bianch. par 21 dì i se alterna la mastcia de dì e al mastcio de not. I nassituri i gnen alimentadi da la copia par i primi 5 dì co na specie de lat che la gnen da 'l goss de i genitori e par i dì sucessivi la alimentažion la sarà an missiot tra lat, žiess de forment, garnei de sorch e altro che i genitori i pol reperir facilmente.
te 'n mese i pižoi i è pronti par volar e abandonar al nit e dopo pena 6 mesi i pol reproduserse.
Al colonp al è tipico de 'l Europa meridional, de 'l nord Africa, e de 'l Medio Oriente. Te le cità italjane e ten tante altre europee al è presente in gran numero, pì che sia te le piaže e te i parchi. Al è fastidioss parchè al schita e al è in part responsabile de 'l degrado de monumenti. Na voce che però no la è uficial la diss che an colonp a Venežia al coste mediamente 25 euro par an.
La è na specie che no la è migratrice, e la è bona de orientarse polito par catar la so colonbaia: sto tant al à permetest de inmestegarla (sta qualità la è stata miljorada da na seležion forta fata da i arlevador).
Te la antichità i colonp viagiadori i gnea doperadi costantemente par portar messagi i mancanža de altre tecnologie. La inportanža de sti animai la è diminuida co 'l uso de 'l telegrafo e de le tecniche de comunicažion. Dinstess al on no 'l à mai assà là de arlevarli tant par passion (in Italja esiste diversi centri colombofili validi) fa par al studio de le so capacità de orientamento a opera de i ricercador universitari. i gnen doperadi anca da 'l om te la caža a 'l colonp salvarech come riciamo. le capacità de volo de 'n colonp le è inpressionanti: in condižion de bon tenp al pol far anca 800 km a na media de 70 km/h per tornar a la colonbaia de origine a la qual al ghe resta ligà par tuta la vita.
Esiste tante raže, co diversi color e conformažion de diverse parti de 'l corpo.
Povia al à scrit na canžon su 'l colonp.
Al colonp al è una de le specie de colunbidi pì comuni in Italja.
Al colonop al è lonch 30–35 cm co na verta alar de 62–68 cm. La part bianca da drio sot le la è la pì gran carateristica identificativa de 'l colonp, ma anca le do strisse negre che le cor te le ale bise. la coda la è bordada de bianch. la testa e 'l col i è biso blu te 'l adulto co riflessi de smeraldo. I oci i è arancioi e i pol esser circondadi da anei biso-bianchi. Le žate le è rossastre.
Al è fort e svelto a volar. la vita de 'n colonp la va da 3 a 5 ani a 'l stato salvarech, ma la pol donder anca 15 ani par le raže mesteghe.
No 'l è facile destinguer i do sessi, solche co i è insieme se pol ignacorderse de 'l conportament de 'l mastcio che al corteja la mastcia sgionfando al col, girando dintorn diverse olte e subiando; se pol anca destinguer la mastcia da la alteža, an pel pì pižola, e da 'l fato ceh a olte la se assa corer drio da 'l pretendente.
Durante al acopiament, al mastcio e la mastcia i se ciapa par al bech e i piega al col a turno par tante olte, infin a quando che la mastcia no la se cucia do te le žate e al mastcio no 'l ghe salta te la schena par meterla piena.
la copia la coa do ovi de color bianch. par 21 dì i se alterna la mastcia de dì e al mastcio de not. I nassituri i gnen alimentadi da la copia par i primi 5 dì co na specie de lat che la gnen da 'l goss de i genitori e par i dì sucessivi la alimentažion la sarà an missiot tra lat, žiess de forment, garnei de sorch e altro che i genitori i pol reperir facilmente.
te 'n mese i pižoi i è pronti par volar e abandonar al nit e dopo pena 6 mesi i pol reproduserse.
Gök kepderi (Columba livia)
Al clómb o pisòṅ (Columba Livia, colombo o piccione in italiàṅ) 'l è na bèstia ch'la fà part ad na famìja 'd uśèi ch'la gh'à dèntar 300 spèci, 5 sótafamìji e 42 gènar.
I sò mùscui i èṅ dimóndi fòrt e i gh parmétan ad schivàr via in présia i ustàcui, virànd da n'atra banda.
Al dè 'd incō, dal nostri bandi i clómb i vìvan dapartùt, in campàgna e in sità. In generàl, i s càtan in tut al mónd ma briśa in dal Pòlo sud.
Al clómb 'l è lung 30-35 cm cun na vèrta alàra ad 62-68 cm. La part da drē sóta gl'ali l'è biànca e l'è 'l quèl più impurtànt ch'a s pōl druàr p'r arcgnós'r-i. Al clómb al gh'à anc dū righi négri ch'i cùran in sima a gl'ali griśi. La cóa la gh'à i bórd biànc. La tèsta e 'l còl i èṅ griś-blù scûr in d'l adùlt cun di riflès smeraldèṅ. I òć i èṅ aràns e i pōl'n èsar burdâ da di anèi griś-biànc. Al śampi i ténd'n al rós.
'D aspèt sìmil a 'l culumbàs (Colomba palumbus), 'l è invéci 'n pôs difarènt da lò par chi mutìṿ chè 'd sóta:
Al clómb al viṿ da tri a sinc an da selvàdag, ma al pōl scampàr anc 15 an s'l è adumesticâ. Anc s'al gh'à 'n sarvèl pìcul, al pisòṅ 'l è bòṅ 'd arcgnós'r i quàdar, al létri d'l alfabét, 'l ghigni e 'l càncar in di tesû umàṅ [1].
A n è minga fàcil arcgnósar al masć da la fémna (in gènar, qvésta chè l'è più pìcula). Durànt al curtegiamènt, al masć 'l impinìs al còl 'd ària e al taca a prilàr in tónd da par lò mèntar al tuba e pò a gh cur adrē. Dimóndi vòlti la fémna la scapa via o la vóla luntàṅ e al masć al rèsta lè cuma un bambòs.
Durànt 'l acupiamènt, al masć e la fémna i s tōśan p'r al bèc e i s pìgan al còl 'l un cun cl'atra dimóndi vòlti. A la fiṅ la fémna la s mét par tèra e al masć al gh salta insìma in sla schina.
I clómb i cóvan i sò óṿ biànc, a dū a la vòlta, par 21 dè: la fémna ad dè e al masć a la nòt. Quànd i pulśèṅ i nàsan, i màgnan quél ch'i gh pòrtan i genitōr, pò i mùcian sù al péni e i vólan via da 'l gnal dòp un mèś.
Al fat che cal bèsti chè ad sòlit i vìvan in gran nùmar in di arìi urbàni al pōl dar dimóndi prubléma dal punt ad vista igènic. Difàti i clómb i téndan a purtàr sèg dal malatìi periculóśi anc par 'l óm. A gh'è pò anc da dir che i sò pét, acsè acid, i pōlan purtàr di dan a 'l custrusiòṅ e a i munumènt.
Al clómb o pisòṅ (Columba Livia, colombo o piccione in italiàṅ) 'l è na bèstia ch'la fà part ad na famìja 'd uśèi ch'la gh'à dèntar 300 spèci, 5 sótafamìji e 42 gènar.
I sò mùscui i èṅ dimóndi fòrt e i gh parmétan ad schivàr via in présia i ustàcui, virànd da n'atra banda.
Na vatu ruve, se matau ruve e lewe ni matavuvale e vuka Columbidae. Ena kena vakayagataki wasoma, e dau vakatokai ga na manumanu vuka oqo me "ruve".
Na kila vatu ruve ni veikau e malumalumu sika vata kei na rua na na loli loaloa ena tabana yadua, ia na noda kei na feral ruve e duidui ena roka kei na kena ivakarau. E vica walega na duidui e laurai vei ira na tagane kei na yalewa. E dau monogamous na bula, ka rua na squab ena samataka. Rau dau qarava na gone na itubutubu ruarua ena dua na gauna.
Na nodra itikotiko e oka kina na kena dolavi ka dolavi na ituvaki. Na bari kei na dudu vatu era vakayagataki me baleta na iroro kei na basikavaki ni veikau. A kunei taumada mai Iurope, na vualiku kei Aferika, kei na ra kei Esia, ruve sa yaco me ra tauyavutaki ena veikoro e veiyasai vuravura.
ГьакӀан лиф (лат. Columba livia) — гзаф дуьнеда чкlанвай Лиферин хизандай, ватан гьисабзва Европа, кlенин-чапла пад Азидин, ва кефлер Африка.
Еке Лиф — бедендай яргъивал 29—36 см, лувар ахъагъайла 50—67 см, заланвал 265—380 г.
Кака гьакlан лифрен
Цицlиб, са йикъан
Цицlиб, вад йикъан
Цицlиб, 10 югъ кьван
ГьакӀан лиф (лат. Columba livia) — гзаф дуьнеда чкlанвай Лиферин хизандай, ватан гьисабзва Европа, кlенин-чапла пад Азидин, ва кефлер Африка.
Сира-сийна кхокха (инг. Rock Pigeon, оьрс. Голубь) — Горга, дуьзна дегI а долуш, луьста, шера дегIа тIе йийшина месаш а йолуш ду кхокхий. Кхаа тайпана а, шийтта беса а ду уьш.
Вайн цIахь, адамаш дехачохь гIаланашкахь а, ярташкахь а хуьлуш болу кхокха. И тайпа кхокхий дукха а ду. Яккхийчу гIеранашца хуьлу уьш ялташ лелочу меттехь. Элеваторшкахь, амбарашкахь, хьаьттанашкахь. Букъ тIе кхаччалц гIорта а, хаьндарг а, таьIно сийна а, баьццара а бас бетталуш, арий санна лепаш хуьлу кхокханан. "Кхокханан басахь" лоу вай цуьначух тера бос болчу хIуманах. Шина а агIор тIома тIехь шалха Iаьржа мозанаш ю цуьнан, тIомана пурхалхьа, тIам буткълучу меттехь. Кхокханан когаш а, бIаьргаш а цIиэ ду. ЗIок хотталучохь чохчам ю цуьнан. Кхин бос болуш а хуьлу адамаш дехачохь долу кхокхий.
Цхьана метта дехаш а, дIай-схьай кхелхаш, Iен меттиг хуьйцуш а хуьлу кхокхий. Ах акха а, ах адамех доьлла караIемина а ларалуш ду уьш. Кхокхаша баннаш до тIулган я сацкъаран бердашца, дIатесна йитначу тишчу гIишлош чохь, цIенойн тхевнашкахь, карнизашкахь. Кхокханан бен башха лерина бой а ца хуьлу. Цхьа кIеззиг синтарш а гулйой, буха масс а тосий бо кхокхано бен. Февраль, март баттахь болало кхокха хIоьаш дан.Кхокхано шиъ до хIоа. КIорнеш шарахь кхузза, доьазза йоху цо. Кхокханан бадар чехка ду. ТIемаш сиха детта цо. Бекар "Кхур-кху-у-кх, кху-у-кх" бохаш ду цуьнан. Цкъацкъа "къу-у-у, къу-у-у", бохуш, узарш деш санна бека иза. Дитта тIе хууш гIиллакх дац цуьнан.
Сира-сийна кхокха (инг. Rock Pigeon, оьрс. Голубь) — Горга, дуьзна дегI а долуш, луьста, шера дегIа тIе йийшина месаш а йолуш ду кхокхий. Кхаа тайпана а, шийтта беса а ду уьш.
Вайн цIахь, адамаш дехачохь гIаланашкахь а, ярташкахь а хуьлуш болу кхокха. И тайпа кхокхий дукха а ду. Яккхийчу гIеранашца хуьлу уьш ялташ лелочу меттехь. Элеваторшкахь, амбарашкахь, хьаьттанашкахь. Букъ тIе кхаччалц гIорта а, хаьндарг а, таьIно сийна а, баьццара а бас бетталуш, арий санна лепаш хуьлу кхокханан. "Кхокханан басахь" лоу вай цуьначух тера бос болчу хIуманах. Шина а агIор тIома тIехь шалха Iаьржа мозанаш ю цуьнан, тIомана пурхалхьа, тIам буткълучу меттехь. Кхокханан когаш а, бIаьргаш а цIиэ ду. ЗIок хотталучохь чохчам ю цуьнан. Кхин бос болуш а хуьлу адамаш дехачохь долу кхокхий.
Цхьана метта дехаш а, дIай-схьай кхелхаш, Iен меттиг хуьйцуш а хуьлу кхокхий. Ах акха а, ах адамех доьлла караIемина а ларалуш ду уьш. Кхокхаша баннаш до тIулган я сацкъаран бердашца, дIатесна йитначу тишчу гIишлош чохь, цIенойн тхевнашкахь, карнизашкахь. Кхокханан бен башха лерина бой а ца хуьлу. Цхьа кIеззиг синтарш а гулйой, буха масс а тосий бо кхокхано бен. Февраль, март баттахь болало кхокха хIоьаш дан.Кхокхано шиъ до хIоа. КIорнеш шарахь кхузза, доьазза йоху цо. Кхокханан бадар чехка ду. ТIемаш сиха детта цо. Бекар "Кхур-кху-у-кх, кху-у-кх" бохаш ду цуьнан. Цкъацкъа "къу-у-у, къу-у-у", бохуш, узарш деш санна бека иза. Дитта тIе хууш гIиллакх дац цуьнан.
The rock dove, rock pigeon, or common pigeon (/ˈpɪdʒ.ən/ also /ˈpɪdʒ.ɪn/; Columba livia) is a member of the bird family Columbidae (doves and pigeons).[3]: 624 In common usage, it is often simply referred to as the "pigeon".
The domestic pigeon (Columba livia domestica, which includes about 1,000 different breeds) descended from this species. Escaped domestic pigeons have increased the populations of feral pigeons around the world.[4]
Wild rock doves are pale grey with two black bars on each wing, whereas domestic and feral pigeons vary in colour and pattern. Few differences are seen between males and females.[5] The species is generally monogamous, with two squabs (young) per brood. Both parents care for the young for a time.[6]
Habitats include various open and semi-open environments. Cliffs and rock ledges are used for roosting and breeding in the wild. Originally found wild in Europe, North Africa, and western Asia, pigeons have become established in cities around the world. The species is abundant, with an estimated population of 17 to 28 million feral and wild birds in Europe alone and up to 120 million worldwide.[1][7]
The official common name is rock dove, as given by the International Ornithological Congress.[8] The rock dove was formally described in 1789 by the German naturalist Johann Friedrich Gmelin in his revised and expanded edition of Carl Linnaeus's Systema Naturae. He placed it with all the other doves and pigeons in the genus Columba and coined the binomial name Columba livia.[9] The genus name Columba is the Latin word meaning "pigeon, dove",[10] whose older etymology comes from the Ancient Greek κόλυμβος (kolumbos), "a diver", from κολυμβάω (kolumbao), "dive, plunge headlong, swim".[11] Aristophanes (Birds, 304) and others use the word κολυμβίς (kolumbis), "diver", for the name of the bird, because of its swimming motion in the air.[12] The specific epithet livia is a medieval Latin variant of livida, "livid, bluish-gray"; this was Theodorus Gaza's translation of Greek peleia, "dove", itself thought to be derived from pellos, "dark-colored".[13]: 228 Its closest relative in the genus Columba is the hill pigeon, followed by the other rock pigeons: the snow, speckled, and white-collared pigeons.[3] Pigeon chicks are called "squabs".[6] Note that members of the lesser known pigeon genus Petrophassa and the speckled pigeon (Columba guinea), also have the common name “rock pigeon”. The rock dove was first described by German naturalist Johann Gmelin in 1789.[14] The rock dove was central to Charles Darwin's discovery of evolution, and featured in four of his works from 1859 to 1872. Darwin posited that, despite wide-ranging morphological differences, the many hundreds of breeds of domestic pigeon could all be traced back to the wild rock dove; in essence human selection of pigeon breeds was analogous to natural selection.[15]
Nine subspecies are recognised:[16]
Centuries of domestication have greatly altered the rock dove. Feral pigeons, which have escaped domestication throughout history, have significant variations in plumage.[17] When not specified, descriptions are for assumed wild type, though the wild type may be on the verge of extinction or already extinct.[18]
The adult of the nominate subspecies of the rock dove is 29 to 37 cm (11 to 15 in) long with a 62 to 72 cm (24 to 28 in) wingspan.[19] Weight for wild or feral rock doves ranges from 238–380 g (8.4–13.4 oz), though overfed domestic and semidomestic individuals can exceed normal weights.[3][5] It has a dark bluish-grey head, neck, and chest with glossy yellowish, greenish, and reddish-purple iridescence along its neck and wing feathers. The iris is orange, red, or golden with a paler inner ring, and the bare skin round the eye is bluish-grey. The bill is grey-black with a conspicuous off-white cere, and the feet are purplish-red. Among standard measurements, the wing chord is typically around 22.3 cm (8.8 in), the tail is 9.5 to 11 cm (3.7 to 4.3 in), the bill is around 1.8 cm (0.71 in), and the tarsus is 2.6 to 3.5 cm (1.0 to 1.4 in).[3]
The adult female is almost identical in outward appearance to the male, but the iridescence on her neck is less intense and more restricted to the rear and sides, whereas that on the breast is often very obscure.[3]
The white lower back of the pure rock dove is its best identification characteristic; the two black bars on its pale grey wings are also distinctive. The tail has a black band on the end, and the outer web of the tail feathers are margined with white. It is strong and quick on the wing, dashing out from sea caves, flying low over the water, its lighter grey rump showing well from above.[20]
Young birds show little lustre and are duller. Eye colour of the pigeon is generally orange, but a few pigeons may have white-grey eyes. The eyelids are orange and encapsulated in a grey-white eye ring. The feet are red to pink.[6]
The subspecies gymnocycla is smaller and very much darker than the nominate subspecies. It is almost blackish on the head, rump and underparts with a white back and the iridescence of the nape extending onto the head. Subspecies targia is slightly smaller than the nominate, with similar plumage, but the back is concolorous with the mantle instead of white. Subspecies dakhlae is smaller and much paler than the nominate. Subspecies schimperi closely resembles targia, but has a distinctly paler mantle. Subspecies palaestinae is slightly larger than schimperi and has darker plumage. Subspecies gaddi is larger and paler than palaestinae, with which it intergrades in the west. Subspecies neglecta it is similar to the nominate in size but darker, with a stronger and more extensive iridescent sheen on the neck. It intergrades with gaddi in the south. Subspecies intermedia is similar to neglecta but darker, with a less contrasting back.[3]: 176–179
There have been numerous skeletal descriptions of the rock dove and the associated muscles including those of the eye, jaw, neck, and throat.[21] The skull is dominated by the rostrum, eye socket, and braincase.[21] The quadrate bone is relatively small and mobile and connects the rest of the cranium to the lower jaw.[21] The latter has an angled shape in side view because the long-axis of the front half of the lower jaw is at a 30° angle to the back half.[21] Beneath the skull, the hyoid skeleton involves three mid-line structures and a pair of elongate structures that stem from between the junction of the back two structures.[21] The anterior structure (the paraglossum or entoglossum) is unpaired and shaped like an arrowhead.[21]
When circling overhead, the white underwing of the bird becomes conspicuous. In its flight, behaviour, and voice, which is more of a dovecot coo than the phrase of the wood pigeon, it is a typical pigeon. Although it is a relatively strong flier, it also glides frequently, holding its wings in a very pronounced V shape as it does.[22] As prey birds, they must keep their vigilance, and when disturbed a pigeon within a flock will take off with a noisy clapping sound that cues for other pigeons to take to flight. The noise of the take-off increases the faster a pigeon beats its wings, thus advertising the magnitude of a perceived threat to its flockmates.[23]
Feral pigeons are essentially the same size and shape as the original wild rock dove, but often display far greater variation in colour and pattern compared to their wild ancestors. The blue-barred pattern which the original wild rock dove displays is generally less common in more urban areas. Urban pigeons tend to have darker plumage than those in more rural areas.[24]
Pigeons feathers have two types of melanin (pigment) – eumelanin and pheomelanin. A study of melanin in the feathers of both wild rock and domestic pigeons, of different coloration types and known genetic background, measured the concentration, distribution and proportions of eumelanin and pheomelanin and found that gene mutations affecting the distribution, amounts and proportions of pigments accounted for the greater variation of coloration in domesticated birds than in their wild relations. Eumelanin generally causes grey or black colouration, while pheomelanin results in a reddish-brown colour. Other shades of brown may be produced through different combinations and concentrations of the two colours.[25] As in other animals, white pigeons have little to no pigment. Darker birds may be better able to store trace metals in their feathers due to their higher concentrations of melanin, which may help mitigate the negative effects of the metals, the concentrations of which are typically higher in urban areas.[26] Pigeons, especially homing or carrier breeds, are well known for their ability to find their way home from long distances. Despite these demonstrated abilities, wild rock doves are sedentary and rarely leave their local areas. It is hypothesized that in their natural, arid habitat, they rely on this sense to navigate back home after foraging as deserts rarely possess navigational landmarks that may be used.[5]
A rock pigeon's lifespan ranges from 3–5 years in the wild to 15 years in captivity, though longer-lived specimens have been reported.[27] The main causes of mortality in the wild are predators and persecution by humans. Some sources state the species was first introduced to North America in 1606 at Port Royal, Nova Scotia.[20] Although other sources cite Plymouth and Jamestown settlements in the early 17th century as the first place for species introduction in North America.[28]
The call is a soft, slightly wavering, coo. Ornithologist David Sibley describes the display call as a whoo, hoo-witoo-hoo,[17] whereas the Cornell Lab of Ornithology describes it as a Coo, roo-c'too-coo. Variations include an alarm call, a nest call, and noises made by juveniles.[29] Sibley describes the nest call as a repeated hu-hu-hurrr.[17] When displaying, songs are partly sexual, partly threatening. They are accompanied by an inflated throat, tail fanning, strutting, and bowing. The alarm call, given at sight of predators, is a grunt-like oorhh.[29]
Non-vocal sounds include a loud flapping noise at take-off, feet stomping, hisses, and beak snapping. Wings may also be clapped during flights, usually during display fights or after copulation. Juveniles particularly snap their bills, usually to respond to nest invasion. The foot stomping appears deliberate, though for what purpose is unclear. Foot stomping is done with a certain foot first, showing that rock doves have "footedness", similar to human handedness.[29]
Before the Columbian Exchange, rock doves were restricted to a natural resident range in western and southern Europe, North Africa, and extending into South Asia. They were carried into the New World aboard European ships between 1603 and 1607.[29][30] The species (including ferals) has a large range, with an estimated global extent of occurrence of 10,000,000 km2 (3,900,000 sq mi). It has a large global population, including an estimated 17 to 28 million individuals in Europe.[1] Fossil evidence suggests the rock dove originated in southern Asia, and skeletal remains, unearthed in Israel, confirm its existence there for at least 300,000 years.[4] However, this species has such a long history with humans that it is impossible to identify its original range exactly.[5]
Wild pigeons reside in rock formations and cliff faces, settling in crevices to nest. They nest communally, often forming large colonies of many hundreds of individuals.[31] Wild nesting sites include caves, canyons, and sea cliffs. They will even live in the Sahara so long as an area has rocks, water, and some plant matter. They prefer to avoid dense vegetation.[29]
Rock doves have a commensal relationship with humans, gaining both ample access to food and nesting spots in civilized areas. Human structures provide an excellent imitation of cliff structures, making rock doves very common around human habitation. Skyscrapers, highway overpasses, farm buildings, abandoned buildings, and other human structures with ample crevices are conducive to rock dove nesting. Thus the modern range of the rock dove is due in large part to humans.[29] Agricultural settlements are favored over forested ones.[32] Ideal human nesting attributes combine areas with tall buildings, green spaces, ample access to human food, and schools. Conversely, suburban areas which are far from city centers and have high street density are the least conducive to pigeons.[33] Their versatility among human structures is evidenced by a population living inside a deep well in Tunisia.[29]
Feral pigeons are usually unable to find these accommodations, so they must nest on building ledges, walls or statues. They may damage these structures via their feces; starving birds can only excrete urates, which over time corrodes masonry and metal. In contrast, a well-fed bird passes mostly solid feces, containing only small amounts of uric acid.
Pigeons are often found in pairs in the breeding season, but are usually gregarious.[3]
The rock dove breeds at any time of the year, but peak times are spring and summer. Nesting sites are along coastal cliff faces, as well as the artificial cliff faces created by apartment buildings with accessible ledges or roof spaces.[34] Pigeons can compete with native birds for nest sites.[35] For some avian species, such as seabirds, it could be a conservation issue.[36] Current evidence suggests that wild, domestic and feral pigeons mate for life, although their long-term bonds are not unbreakable.[37] They are socially monogamous, but extra-pair matings do occur, often initiated by males.[38] Due to their ability to produce crop milk, pigeons can breed at any time of year. Pigeons breed when the food supply is abundant enough to support embryonic egg development, which in cities, can be any time of the year. Laying of eggs can take place up to six times per year.
Pigeons are often found in pairs during the breeding season, but usually the pigeons are gregarious, living in flocks of 50 to 500 birds (dependent on the food supply).[39]
Courtship rituals can be observed in urban parks at any time of the year. The male on the ground or rooftops puffs up the feathers on his neck to appear larger and thereby impress or attract attention. He approaches the female at a rapid walking pace while emitting repetitive quiet notes, often bowing and turning as he comes closer.[40] At first, the female invariably walks or flies a short distance away and the male follows her until she stops. At this point, he continues the bowing motion and very often makes full- or half-pirouettes in front of the female.[41] The male then proceeds to feed the female by regurgitating food, as they do when feeding the young. The male then mounts the female, rearing backwards to be able to join their cloacae. The mating is very brief, with the male flapping his wings to maintain balance on top of the female.[40]
The nest is a flimsy platform of straw and sticks, laid on a ledge, under cover, often on the window ledges of buildings.[5] Two white eggs are laid; incubation, shared by both parents, lasts 17 to 19 days.[6] The newly hatched squab (nestling) has pale yellow down and a flesh-coloured bill with a dark band. For the first few days, the baby squabs are tended and fed (through regurgitation) exclusively on "crop milk" (also called "pigeon milk" or "pigeon's milk"). The pigeon milk is produced in the crops of both parents in all species of pigeon and dove. The fledging period is about 30 days.[19]
Rock doves are omnivorous, but prefer plant matter: chiefly fruits and grains.[42]
Studies of pigeons in a semi-rural part of Kansas found that their diet includes the following: 92% maize, 3.2% oats, 3.7% cherry, along with small amounts of knotweed, elm, poison ivy and barley.[43] Feral pigeons can be seen eating grass seeds and berries in parks and gardens in the spring, but plentiful sources exist throughout the year from scavenging (e.g., food remnants left inside of dropped fast food cartons, in the form of popcorn, cake, peanuts, bread and currants)[43] and they also eat insects and spiders. Additional food is also usually available from waste bins, tourists or residents who feed bird seed to pigeons for reasons such as empathy, fun, tradition and as a means for social interaction.[44][45] Pigeons tend to congregate in large, often thick flocks when feeding on discarded food, and may be observed flying skillfully around trees, buildings, telephone poles and cables and even through moving traffic just to reach a food source.
Pigeons feed on the ground in flocks or individually. Pigeons are naturally granivorous, eating seeds that fit down their gullet. They may sometimes consume small invertebrates such as worms or insect larvae as a protein supplement. As they do not possess an enlarged cecum as in European wood pigeons, they cannot digest adult plant tissue; the various seeds they eat containing the appropriate nutrients they require.[46][47][48] While most birds take small sips and tilt their heads backwards when drinking, pigeons are able to dip their bills into the water and drink continuously, without having to tilt their heads back. In cities they typically resort to scavenging human garbage, as unprocessed grain may be impossible to find. Pigeon groups typically consist of producers, which locate and obtain food, and scroungers, which feed on food obtained by the producers. Generally, groups of pigeons contain a greater proportion of scroungers than producers.[49]
Pigeons primarily use powder down feathers for preening, which gives a soft and silky feel to their plumage. They have no preen gland or at times have very rudimentary preen glands, so oil is not used for preening. Rather, powder down feathers are spread across the body. These have a tendency to disintegrate, and the powder, akin to talcum powder, helps maintain the plumage.[50] Some varieties of domestic pigeon have modified feathers called "fat quills". These feathers contain yellow, oil-like fat that derives from the same cells as powder down. This is used while preening and helps reduce bacterial degradation of feathers by feather bacilli.[51]
With only their flying abilities protecting them from predation, rock pigeons are a favourite almost around the world for a wide range of raptors. In fact, with feral pigeons existing in almost every city in the world, they may form the majority of prey for several raptor species that live in urban areas. Peregrine falcons and Eurasian sparrowhawks are natural predators of pigeons and quite adept at catching and feeding upon this species. Up to 80% of the diet of peregrine falcons in several cities that have breeding falcons is composed of feral pigeons.[52] Some common predators of feral pigeons in North America are raccoons, opossums, red-tailed hawks, great horned owls, eastern screech owls, and accipiters. The birds that prey on pigeons in North America can range in size from American kestrels to golden eagles[53] and may even include crows, gulls and ravens. On the ground the adults, their young and their eggs are at risk from feral and domestic cats.[6] Doves and pigeons are considered to be game birds, since many species are hunted and used for food in many of the countries in which they are native.[54]
The body feathers have dense, fluffy bases and are loosely attached to the skin, hence they drop out easily. When a predator catches a pigeon large numbers of feathers come out in the attacker's mouth and the pigeon may use this temporary distraction to make an escape.[50] It also tends to drop the tail feathers when preyed upon or under traumatic conditions, probably as a distraction mechanism.[55]
Pigeons may harbour a diverse parasite fauna.[56] They often host the intestinal helminths Capillaria columbae and Ascaridia columbae. Their ectoparasites include the ischnoceran lice Columbicola columbae, Campanulotes bidentatus compar, the amblyceran lice Bonomiella columbae, Hohorstiella lata, Colpocephalum turbinatum, the mites Tinaminyssus melloi, Dermanyssus gallinae, Dermoglyphus columbae, Falculifer rostratus and Diplaegidia columbae. The hippoboscid fly Pseudolynchia canariensis is a typical blood-sucking ectoparasite of pigeons in tropical and subtropical regions.
Rock doves have been domesticated for several thousand years, giving rise to the domestic pigeon (Columba livia domestica).[6] They may have been domesticated as long as 5,000 years ago.[57] Numerous breeds of fancy pigeons of all sizes, colours, and types have been bred.[58] Domesticated pigeons are used as homing pigeons as well as food and pets. They were in the past also used as carrier pigeons.
So-called war pigeons have played significant roles during wartime, and many pigeons have received awards and medals for their services in saving hundreds of human lives.
Pigeons have notably been "employed" as medical imaging data sorters. They have been successfully trained under research conditions to examine data on a screen for the purposes of detecting breast cancer. They appear to use their innate visual navigation skills to do so.[59]
Many domestic birds have got lost, escaped or been released over the years and have given rise to feral pigeons. These show a variety of plumages, although many have the blue-barred pattern as does the pure rock dove. Feral pigeons are found in cities and towns all over the world.[60] The scarcity of the pure wild species is partly due to interbreeding with feral birds.[22]
Contact with pigeon droppings poses a minor risk of contracting histoplasmosis, cryptococcosis and psittacosis,[61] and long-term exposure to both droppings and feathers can induce an allergy known as bird fancier's lung. Pigeons are not a major concern in the spread of West Nile virus: though they can contract it, they apparently do not transmit it.[62]
Some contagions are transmitted by pigeons; for example, the bacteria Chlamydophila psittaci is endemic among pigeons[63] and causes psittacosis in humans. It is generally transmitted from handling pigeons or their droppings (more commonly the latter). Psittacosis is a serious disease but rarely fatal (less than 1%). Pigeons are also important vectors for various species of the bacteria Salmonella,[64][65] which causes diseases such as salmonellosis and paratyphoid fever.
Pigeons are also known to host avian mites, which can infest human habitation and bite humans, a condition known as gamasoidosis.[66][67] However, infesting mammals is relatively rare.[68]
Pigeons may, however, carry and spread avian influenza. One study has shown that adult pigeons are not clinically susceptible to the most dangerous strain of avian influenza, H5N1, and that they do not transmit the virus to poultry.[69] Other studies have presented evidence of clinical signs and neurological lesions resulting from infection but found that the pigeons did not transmit the disease to poultry reared in direct contact with them.[70][71] Pigeons were found to be "resistant or minimally susceptible" to other strains of avian influenza, such as the H7N7.[72]
Research into whether pigeons play a part in spreading bird flu have shown pigeons do not carry the deadly H5N1 strain.[73] Three studies have been done since the late 1990s by the US Agriculture Department's Southeast Poultry Research Laboratory in Athens, Georgia, according to the center's director, David Swayne. The lab has been working on bird flu since the 1970s. In one experiment, researchers squirted into pigeons' mouths liquid drops that contained the highly pathogenic H5N1 virus from a Hong Kong sample. The birds received 100 to 1,000 times the concentration that wild birds would encounter in nature. "We couldn't infect the pigeons," Swayne said. "So that's good news."[74][75]
Nestlings, one day
Nestling, five days
Nestlings, about 10 days
18 days old
Young bird, 22 days
.jpg)
Feral pigeons in courtship
,_Palacio_de_Nymphenburg,_M%C3%BAnich,_Alemania01.JPG)
_006.jpg)
.jpg)
_%D0%B2_%D0%A1%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B5.jpg)
.jpg)
.JPG)
,_Palacio_de_Nymphenburg,_M%C3%BAnich,_Alemania01.JPG)
{{cite journal}}: Cite journal requires |journal= (help) {{cite web}}: CS1 maint: url-status (link) {{cite journal}}: Cite journal requires |journal= (help) {{cite journal}}: CS1 maint: DOI inactive as of December 2022 (link) {{cite web}}: CS1 maint: unfit URL (link) The rock dove, rock pigeon, or common pigeon (/ˈpɪdʒ.ən/ also /ˈpɪdʒ.ɪn/; Columba livia) is a member of the bird family Columbidae (doves and pigeons).: 624 In common usage, it is often simply referred to as the "pigeon".
The domestic pigeon (Columba livia domestica, which includes about 1,000 different breeds) descended from this species. Escaped domestic pigeons have increased the populations of feral pigeons around the world.
Wild rock doves are pale grey with two black bars on each wing, whereas domestic and feral pigeons vary in colour and pattern. Few differences are seen between males and females. The species is generally monogamous, with two squabs (young) per brood. Both parents care for the young for a time.
Habitats include various open and semi-open environments. Cliffs and rock ledges are used for roosting and breeding in the wild. Originally found wild in Europe, North Africa, and western Asia, pigeons have become established in cities around the world. The species is abundant, with an estimated population of 17 to 28 million feral and wild birds in Europe alone and up to 120 million worldwide.
Kolombo estas la ordinara nomo por anoj el la kolombedoj, familio de birdoj. La vorto taŭgas ankaŭ por la plej konata genro nome Columba. Unu el la plej ĉieestaj kolomboj estas la "ordinara kolombo" aŭ Rokkolombo (Columba livia), kiu troviĝas tra la tuta mondo. Tiu specio estis enhejmigita de antaŭ longe kaj donis la birdon lŝ nomon Hejmkolombo aŭ simple kolombo. Kiam tiuj birdoj vivas sovaĝe en urboj, oni nomas ilin urbokolombo.
La ordinara kolombo, el kiu ĉiuj rasoj evoluis, descendis el la rokkolombo aŭ livio. Rokkolomboj troviĝas en okcidenta kaj suda Eŭropo, norda Afriko kaj suda Azio, ekzemple en Barato; ili faras siajn hejmojn sur la rokaj klifoj ĉefe marbordaj, dum la hejmigita urbokolombo loĝas ie ajn en urboj. En Britio, Irlando kaj granda parto de ties iama teritorio la Rokkolombo estas pura nur en apartaj zonoj. La rokkolombo vivas ĉirkaŭ 3–5 jarojn sovaĝe kaj ĝis 15 jarojn en kaptiteco, kvankam oni estis informita pri pli longvivintaj specimenoj.
La rokkolombo estas 32–37 cm longa kun enverguro de 64–72 cm. La blanka pugo de la pura rokkolombo estas ĝia plej klara identigilo, same kiel la du nigraj flankaj strioj en helgrizaj flugiloj; neniu el la du havas ĉu la trukolombo ĉu la palumbo. La vosto havas nigran finan larĝan strion. Rokkolombo estas forta kaj rapida dumfluge, sed foje ŝvebas kaj lasas siajn flugilojn en formo de litero vo.
Preskaŭ la tuta korpo estas blugriza ĝenerale; la kolo (kaj foje ankaŭ la brusto) montras belajn nuancojn violajn ĉefe antaŭe kaj verdajn ĉefe malantaŭe pli intense ol ĉe la Trukolombo; la intenseco kaj beleco de la kolornuancoj de la kolo de la kolombo inspiris la titolon de la hispanaraba libro La kolumo de la kolombo de Ibn Hazm pri la nuancoj de la amo en homoj. La okulringo estas ĝenerale oranĝa. La kruroj kaj piedoj estas ruĝaj, la ungoj nigraj.
Etan prahistorian subspecion de la rokkolombo, kiu vivis dum la lasta glaciepoko en Francio, oni priskribis kiel Columba livia minuta.
Homaro ĝuas avantaĝon de miloj da jaroj de ĉehomiĝaj kolomboj. Kun la baza sovaĝa park-kolombo, kaj kun la ĉampiona vet-kolombo, kiu kostas milojn da dolaroj, kolomboj donas al la homaro kapablecon apreci la belecon de birdoj ie. De antikva tempo, oni uzis kolombojn por porti mesaĝojn, kaj en periodoj de paco kaj de milito. Ankaŭ, kolombojn oni mencias ofte en la judkristana biblio.
Centoj, se ne miloj da rasoj brediĝas por diversaj celoj: grandaj kolomboj por manĝi, tre belaj tipoj por konkuraj ekpozicioj, konkursaj kaj mesaĝaj kolomboj por veti kaj mesaĝi, kaj rulaj kolomboj kaj tipleraj kolomboj por ilia aeraj akrobatemoj.
Kolombo estas la ordinara nomo por anoj el la kolombedoj, familio de birdoj. La vorto taŭgas ankaŭ por la plej konata genro nome Columba. Unu el la plej ĉieestaj kolomboj estas la "ordinara kolombo" aŭ Rokkolombo (Columba livia), kiu troviĝas tra la tuta mondo. Tiu specio estis enhejmigita de antaŭ longe kaj donis la birdon lŝ nomon Hejmkolombo aŭ simple kolombo. Kiam tiuj birdoj vivas sovaĝe en urboj, oni nomas ilin urbokolombo.
La paloma bravía (Columba livia),[2] también conocida como paloma asiática bravía, paloma asiática doméstica o paloma doméstica, es una especie de ave columbiforme de la familia Columbidae (palomas, tortolitas y coquitas)[3] nativa del sur de Eurasia y del norte de África. En México se considera como exótica-invasora; el género Columba alberga a las denominadas palomas del viejo mundo.[3]
Es el ancestro de las palomas domésticas, con las que se cruza, lo que demuestra su estrecho parentesco. Se parece mucho a la paloma doméstica gris típica, pero las domésticas presentan gran variedad de coloraciones y formas diferentes. Los adultos miden generalmente entre 29 y 37 cm de largo y tienen una envergadura alar de 62 a 72 cm.[4] Su peso oscila entre los 238 y 380 g, aunque las palomas domésticas o semidomésticas suelen sobrepasar este peso normal.[5][6] Su pico es negruzco con cera blanca en la base, patas rojizas o rosas, ojos ámbar (oscuros en el juvenil). No hay dimorfismo sexual pero el plumaje es muy variable entre individuos. El patrón original es cabeza, nuca y pecho color gris pizarra con lustre verde-púrpura sobre cabeza y vientre gris pálido. Alas grises con dos barras negras y rabadilla blanca que se hace gris pizarra hacia la cola y cuyas puntas son blancas.
El área de distribución natural de las palomas bravías se limita al sur de Europa, el norte de África y el suroeste de Asia. Tras su domesticación, su distribución se amplió a la mayor parte de todos los continentes (salvo la Antártida) especialmente América del Norte, Cono Sur de América y zonas templadas meridionales de Australia. En México habita en todas las entidades del país.[3] Suele vivir en acantilados y barrancos, anidando en paredes rocosas. Las palomas domésticas y asilvestradas han sido introducidas en más hábitats de todo el mundo, especialmente ciudades. Usan las construcciones humanas del mismo modo que las poblaciones naturales usan los muros rocosos. Es sabido que causan daño considerable a edificios y monumentos debido a sus heces corrosivas.
Esta paloma ha sido introducida en todo el mundo como fuente de alimentación o como caza. Sin embargo, son una amenaza a la salud de la población ya que pueden transmitir variedad de enfermedades a los humanos, a las aves de corral y a la fauna silvestre; lo anterior, por contacto con las deposiciones de las palomas o por exposición prolongada a sus heces y plumas. No obstante, la fama de las palomas de animales insalubres para los humanos se ha exagerado.[7]
Los adultos de la subespecie nominal miden entre 29 y 37 cm de largo y tienen una envergadura alar de 62 a 72 cm.[4] El peso de las palomas bravías salvajes o asilvestradas oscila entre los 238 y 380 g, aunque las palomas domésticas o semidomésticas suelen sobrepasar este peso normal.[5][6] Su plumaje es en general de color gris azulado, más oscuro en la cabeza, cuello y pecho, donde además presentan iridiscencias verdes y violáceas. Se caracteriza por presentar dos bandas negras y tener el obispillo blanco. Las coberteras inferiores de sus alas son blanquecinas y que la punta de las rémiges es negruzca. Su cola tiene una banda negra en el extremo rematada con un fino borde blanco. El iris de sus ojos es naranja, rojo o dorado, y tienen un fino anillo ocular desnudo gris azulado. Su pico es negruzco y presenta en su parte superior una llamativa cera blanquecina, y sus patas son de color rojo purpúreo. Tiene las siguientes medidas estándar: una media de 22,3 cm de cuerda máxima del ala, entre 9,5 y 11 cm de longitud de cola, 1,8 cm y entre 2,6 y 3,5 cm de tarso.[5]
La hembra es muy similar al macho pero la iridiscencia de su cuello es menos intensa y más restringida a los lados y zona posterior, y su pecho es menos voluminoso y más oscuro.[5] Los juveniles son similares pero con menos lustre.
La paloma bravía silvestre fue descrita científicamente por el naturalista alemán Johann Friedrich Gmelin en 1789 como Columba livia;[8][9] aunque las palomas domésticas ya habían sido descritas por Linneo en 1758, en la décima edición de su obra Systema naturæ,[8] con el nombre de Columba domestica,[10] y se reagruparían en una sola especie. Su pariente más cercano dentro del género Columba es la paloma rupestre, seguidas por: la paloma nival, la paloma de Guinea y la paloma etíope.[5]
Se reconocen al menos diez subespecies de paloma bravía:[11][8]
La etimología de su nombre científico procede del latín. Columba es la palabra latina que significa «paloma»,[12] y su nombre específico, livia, es la forma femenina del término livor, «azulado».[13] Curiosamente su nombre común en español, paloma, no procede del nombre latino del ave, sino que deriva de otra palabra en latín, palumbus, que significa «paloma torcaz», lo que parece indicar que antiguamente estas últimas eran la palomas más abundantes.[14]
El área de distribución natural de las palomas bravías se limita al sur de Europa, el norte de África y el suroeste de Asia, pero tras su domesticación su distribución se amplió a la mayor parte de todos los continentes, salvo la Antártida; especialmente en América del Norte, el Cono Sur de América y las zonas templadas meridionales de Australia. Las palomas salvajes y asilvestradas se extienden por una vasta área de distribución, con una extensión global de unos 10.000.000 km². Su población es muy grande, se estima que solo en Europa es de entre 17–28 millones de individuos.[1]
El registro fósil indica que las palomas bravías se originaron en Asia, y los restos óseos desenterrados en Israel confirman su presencia allí al menos hace trescientos mil años.[15] Sin embargo, la prolongada historia compartida de esta especie y los humanos hace muy difícil saber la extensión exacta de su área natural original.[6] Suele habitar en los acantilados y barrancos, generalmente en la costa. Las palomas domésticas y asilvestradas han sido introducidas en muchos más hábitat de todo el mundo, especialmente en las ciudades, y usan las construcciones humanas del mismo modo que las poblaciones naturales usan los muros rocosos. La especie fue introducida en Norteamérica en 1606 en Port Royal, Nueva Escocia.[16]
Las palomas suelen encontrarse en parejas en la época de reproducción, pero el resto del tiempo son gregarias.[5] Las palomas duermen en los salientes de los acantilados, muros y demás estructuras elevadas, pero nunca en las ramas de los árboles, en las que no pueden mantenerse agarradas. Las palomas, especialmente las palomas mensajeras, son conocidas por su capacidad para poder orientarse y encontrar el camino de regreso a su hogar desde grandes distancias. A pesar de esta capacidad las palomas bravías suelen ser sedentarias y raramente se alejan de su región natal.[6]
Las palomas se alimentan en el suelo en bandadas o individualmente. Cuando son molestadas las palomas alzan el vuelo en grupo con un ruidoso batir de alas característico.[17] Las palomas en la naturaleza son principalmente granívoras, que se alimentan de semillas de cereales, leguminosas y otras plantas herbáceas,[16] aunque también se alimentan de brotes, frutos, insectos, gusanos y caracoles. Normalmente las palomas beben después de haber comido, al igual que otras aves de dietas secas, aunque también consumen agua para bajar su temperatura corporal en días calurosos.[18] Todas las palomas se caracterizan por su forma de beber. Son capaces de tragar agua de manera continua con la cabeza agachada y el pico sumergido, a diferencia del resto de aves que tienen que levantar la cabeza e inclinarla hacia atrás para poder tragar el agua.
Las palomas bravías crían en cualquier época del año, aunque el máximo se produce en primavera y en verano. El emplazamiento del anidamiento son los saliente de los acantilados, y superficies similares de las edificaciones, además de en el interior de las grietas y huecos de ubicación similar.[19]
Su nido consiste en un entramado endeble de hierba y ramitas, apoyado contra la pared y generalmente a cubierto.[6] Generalmente ponen dos huevos blancos. La incubación es compartida por los dos progenitores y dura entre diecisiete y veintiún días.[20] Los pichones recién eclosionados están cubiertos de plumón amarillento claro y tienen un pico prominente rojizo con una banda oscura. Los polluelos son alimentados mediante regurgitación con la conocida como leche de paloma. La leche de paloma es un fluido nutritivo producido en el buche de ambos progenitores de todas las especies de palomas y tórtolas. Los pichones tardan unos treinta días en desarrollarse y dejar el nido.[4]
La esperanza de vida de una paloma en la naturaleza oscila entre los tres y los cinco años y llega a vivir hasta los quince años en cautividad.[17] La principal causa de mortalidad en la naturaleza son los depredadores y la caza humana.
En su hábitat natural las palomas se alimentan de semillas de pasto y bayas, insectos y arañas. En zonas urbanas se alimentan también de restos de comida que encuentran en la basura, o por suministro directo por parte de personas. Algunas razones por las cuales las personas alimentan a las palomas son: empatía, diversión, tradición y como medio de interacción social.[21]
Cuando el suministro de alimentos es lo suficientemente abundante, las palomas pueden llegar a formar grandes bandadas y reproducirse durante todo el año, lo cual sucede en las ciudades debido al continuo suministro de alimento de origen antropogénico.
Las palomas bravías y las asilvestradas son una de las presas preferidas de las rapaces de toda su área de distribución, y su única defensa es su habilidad de huida volando. Las palomas asilvestradas que viven en casi todas las ciudades del mundo y áreas circundantes son cazadas por una gran variedad de aves de presa. El halcón peregrino y el gavilán común son sus principales depredadores naturales. Hasta el 80% de la dieta de los halcones peregrinos de muchas ciudades se compone de palomas asilvestradas.[22] Pueden ser cazadas por rapaces de tamaños comprendidos entre el halcón americano y el águila real, como los busardos, búhos reales y azores, y sus nidos pueden ser expoliados por las gaviotas y los córvidos.[23] Entre los mamíferos que también pueden atacarlas se encuentran las martas, las jinetas, las zarigüeyas y los mapaches, además de los gatos.[20] Las palomas también son cazadas por los humanos, y son consideradas carne de caza que se consume en muchos de los países donde son nativas desde la antigüedad.[24]
Las palomas pueden ser portadoras de una variada fauna de parásitos.[25] Pueden hospedar helmintos intestinales como la Capillaria columbae y Ascaridia columbae. Entre sus ectoparásitos están piojos ischnóceros como Columbicola columbae, Campanulotes bidentatus compar, los piojos amblioceros Bonomiella columbae, Hohorstiella lata, Colpocephalum turbinatum, los ácaro Tinaminyssus melloi, Dermanyssus gallinae, Dermoglyphus columbae, Falculifer rostratus y Diplaegidia columbae. Además la hipobóscida, mosca de las palomas Pseudolynchia canariensis es un chupador de sangre típico que parasita a las palomas en los climas tropicales y subtropicales.
La paloma bravía fue domesticada por el hombre hace miles de años, dando lugar a la aparición de la paloma doméstica (Columba livia domestica) que se ha usado para el consumo de su carne, como mensajeras y como mascotas. En la actualidad existen numerosas razas y variedades de éstas, en diversos tamaños, colores y formas; aunque todas conservan el obispillo blanco, y la mayoría tienen las dos bandas oscuras en las alas características de la especie.
El arte y la ciencia de criar palomas domésticas se conoce con el nombre de colombicultura. El simple afecto por las palomas en general, se denomina colombofilia.[26] Los egipcios y los babilonios fueron los primeros en criar palomas y fueron seguidos por griegos y romanos.[27] En la antigua Roma se desarrolló la cría de palomas como complemento de la agricultura, para consumir su carne y también con fines religiosos y rituales.[28] En la Edad Media la cría de palomas era un privilegio reservado a la nobleza.[27]
Las palomas se usan como mensajeras desde la antigüedad, los romanos ya las utilizaron desde la época de la república. Las palomas mensajeras se usaban con profusión en la Edad Media con fines militares, comunicando alertas y movimientos de tropas. Algunas palomas domésticas llegaron a ser utilizadas en Europa también en el ámbito del comercio como mensajeras regulares, práctica que llegó hasta la segunda mitad del siglo XIX, cuando cayó en desuso ante la aparición de nuevos, más rápidos y fiables medios de comunicación a distancia, como el telégrafo. Una de las razas de palomas mensajeras creada especialmente por los aficionados belgas alrededor de los años 1850 para realizar carreras, desempeñó un importante papel como mensajera en los últimos conflictos bélicos en los que intervinieron, como la Guerra franco-prusiana, la Primera y Segunda Guerra Mundial, llegándose a usar hasta la Guerra de Corea, y muchos de los ejemplares intervinientes resultaron distinguidos con medallas militares por sus extraordinarias prestaciones, que permitieron salvar innumerables vidas.[20]
Algunas palomas domésticas se han asilvestrado y llevan una vida semisalvaje en la multitud de ciudades donde habitan, y originando poblaciones silvestres en las zonas circundantes.[15]
Las razas de palomas domésticas que por sus formas, colores o habilidades (como es el caso de las acróbatas), son denominadas respectivamente «de mesa, exhibición, lujo o fantasía», cuentan con una enorme variedad de asombrosos representantes, como las dragonas, carriers, bagadais, gallinas, mundanas, carneau, buchonas, colipavas, capuchinas, moñudas, turbitas, golondrinas, rizadas, tambores, etcétera, etcétera. Por ser tan excéntricas, Darwin las llamaba «monstruos creados por el hombre» (que aprovechó principalmente la aparición de determinadas mutaciones genéticas).
La fama de las palomas de animales insalubres para los humanos se ha exagerado mucho.[7] El contacto con las deposiciones de las palomas supone un riesgo menor de contraer histoplasmosis, criptococosis y psitacosis,[29] y la exposición prolongada a sus heces y plumas puede causar la pneumonitis conocida como pulmón del cuidador de aves. Por ello, en algunas ciudades de Estados Unidos y Europa se controlan las poblaciones de palomas usando diferentes métodos.[30] Algunos métodos utilizados para disminuir este riesgo a la salud humana son: prohibición de alimentarlas, exterminación o uso de anticonceptivos, aunque existe debate sobre cuál es la mejor forma de atender el problema.[21]
En cambio, las palomas son un riesgo potencial por ser posibles portadoras, como otras aves, de la gripe aviar. Pero un estudio ha demostrado que las palomas adultas no son susceptibles de contraer la cepa más peligrosa de gripe aviar, la H5N1, por lo que no pueden trasmitírsela a los pollos.[31] Y se ha descubierto que son «resistentes o tienen una susceptibilidad mínima» a otras cepas de la gripe aviar, como la H7N7.[32] Otros estudios han mostrado que presentaban signos clínicos de lesiones neurológicas resultantes de la infección, pero que no trasmitían la enfermedad a los pollos que estaban en contacto directo con ellas.[33][34]
La paloma bravía (Columba livia), también conocida como paloma asiática bravía, paloma asiática doméstica o paloma doméstica, es una especie de ave columbiforme de la familia Columbidae (palomas, tortolitas y coquitas) nativa del sur de Eurasia y del norte de África. En México se considera como exótica-invasora; el género Columba alberga a las denominadas palomas del viejo mundo.
Es el ancestro de las palomas domésticas, con las que se cruza, lo que demuestra su estrecho parentesco. Se parece mucho a la paloma doméstica gris típica, pero las domésticas presentan gran variedad de coloraciones y formas diferentes. Los adultos miden generalmente entre 29 y 37 cm de largo y tienen una envergadura alar de 62 a 72 cm. Su peso oscila entre los 238 y 380 g, aunque las palomas domésticas o semidomésticas suelen sobrepasar este peso normal. Su pico es negruzco con cera blanca en la base, patas rojizas o rosas, ojos ámbar (oscuros en el juvenil). No hay dimorfismo sexual pero el plumaje es muy variable entre individuos. El patrón original es cabeza, nuca y pecho color gris pizarra con lustre verde-púrpura sobre cabeza y vientre gris pálido. Alas grises con dos barras negras y rabadilla blanca que se hace gris pizarra hacia la cola y cuyas puntas son blancas.
El área de distribución natural de las palomas bravías se limita al sur de Europa, el norte de África y el suroeste de Asia. Tras su domesticación, su distribución se amplió a la mayor parte de todos los continentes (salvo la Antártida) especialmente América del Norte, Cono Sur de América y zonas templadas meridionales de Australia. En México habita en todas las entidades del país. Suele vivir en acantilados y barrancos, anidando en paredes rocosas. Las palomas domésticas y asilvestradas han sido introducidas en más hábitats de todo el mundo, especialmente ciudades. Usan las construcciones humanas del mismo modo que las poblaciones naturales usan los muros rocosos. Es sabido que causan daño considerable a edificios y monumentos debido a sus heces corrosivas.
Esta paloma ha sido introducida en todo el mundo como fuente de alimentación o como caza. Sin embargo, son una amenaza a la salud de la población ya que pueden transmitir variedad de enfermedades a los humanos, a las aves de corral y a la fauna silvestre; lo anterior, por contacto con las deposiciones de las palomas o por exposición prolongada a sus heces y plumas. No obstante, la fama de las palomas de animales insalubres para los humanos se ha exagerado.
Kaljutuvi (Columba livia) on tuvilaste sugukonda kuuluv linnuliik.
Kaljutuvi kodustatud alamliik on kodutuvi (Columba livia f. domestica), kes on Eestis asulates üldlevinud ja tavaline haudelind.
Kaljutuvi (Columba livia) on tuvilaste sugukonda kuuluv linnuliik.
Kaljutuvi kodustatud alamliik on kodutuvi (Columba livia f. domestica), kes on Eestis asulates üldlevinud ja tavaline haudelind.
Haitz-usoa (Columba livia) columbidae familiako hegaztia da[1].
Europan, iparraldeko Afrikan eta mendebaldeko Asian jatorria duen hegazti hau mundu osoko hirietara zabaldu dute. Espezie honek espezimen ugari ditu, 17 eta 28 milioi artean Europan bakarrik. Antzinatik etxekotua, uso mezulari moduan erabiltzen dute.
Haitz-usoak 12 azpiespezie ditu:
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Haitz-usoa (Columba livia) columbidae familiako hegaztia da.
Europan, iparraldeko Afrikan eta mendebaldeko Asian jatorria duen hegazti hau mundu osoko hirietara zabaldu dute. Espezie honek espezimen ugari ditu, 17 eta 28 milioi artean Europan bakarrik. Antzinatik etxekotua, uso mezulari moduan erabiltzen dute.
Kalliokyyhky (Columba livia) on merenrannikon luolissa ja kalliojyrkänteillä sekä myös vuoristoissa elävä kyyhkylaji. Sitä tavataan Välimeren ja Mustanmeren ympäristössä, koko Iberian niemimaalla, Irlannissa, Skotlannin Ylämailla sekä Shetlanninsaarilla ja Färsaarilla. Laji on aiemmin pesinyt myös Norjassa. Linnun pituus on noin 30–35 cm ja siipiväli 62–68 cm.
Kalliokyyhky on kaupungeissa yleisen kesykyyhkyn eli pulun (Columba livia domestica) kantamuoto. Kesykyyhky on yleinen myös Suomessa. Kesykyyhkyt ovat polveutuneet kyyhkyslakoista karanneista tai vapautetuista linnuista.
Kalliokyyhky muistuttaa paljolti uuttukyyhkyä, mutta selkä ja siipien yläpinnat ovat usein vaaleamman harmaat kuin uuttukyyhkyllä ja yläperä on valkoinen.
Kalliokyyhky (Columba livia) on merenrannikon luolissa ja kalliojyrkänteillä sekä myös vuoristoissa elävä kyyhkylaji. Sitä tavataan Välimeren ja Mustanmeren ympäristössä, koko Iberian niemimaalla, Irlannissa, Skotlannin Ylämailla sekä Shetlanninsaarilla ja Färsaarilla. Laji on aiemmin pesinyt myös Norjassa. Linnun pituus on noin 30–35 cm ja siipiväli 62–68 cm.
Kalliokyyhky on kaupungeissa yleisen kesykyyhkyn eli pulun (Columba livia domestica) kantamuoto. Kesykyyhky on yleinen myös Suomessa. Kesykyyhkyt ovat polveutuneet kyyhkyslakoista karanneista tai vapautetuista linnuista.
Kalliokyyhky muistuttaa paljolti uuttukyyhkyä, mutta selkä ja siipien yläpinnat ovat usein vaaleamman harmaat kuin uuttukyyhkyllä ja yläperä on valkoinen.
Columba livia
Le Pigeon biset (Columba livia) est une espèce d'oiseaux de la famille des Columbidés. C'est l'espèce qui comprend le pigeon domestique et la plupart des pigeons des villes[1] mais qui subsiste également comme oiseau sauvage dans son milieu naturel original : les falaises et autres milieux rocheux. Le type domestique est différent du type sauvage.
L'espèce (Columba livia) a donné naissance à de nombreuses races élevées pour la chair, l'ornement ou la course (pigeon voyageur).
L'espèce est présente sur tous les continents. Les populations férales, commensales de l'Homme, sont aujourd'hui les plus nombreuses tandis que les populations sauvages et domestiques se sont fortement réduites, respectivement en raison de la chasse et du recul des pratiques d'élevage de pigeon. De nombreuses sous-espèces ont été décrites, les possibles croisements avec les populations férales rendant la situation confuse.
D'après la classification de référence (version 11.1, 2021) du Congrès ornithologique international, cette espèce est constituée des neuf sous-espèces suivantes (ordre phylogénique) :
L’adulte des sous-espèces nommées du pigeon biset mesure de 29 à 37 cm de long pour une envergure de 62 à 72 cm[2]. Le pigeon biset sauvage pèse entre 238 et 380 grammes, mais les individus domestiques et semi domestiques suralimentés peuvent être plus lourds. La tête, le cou et la poitrine sont d’un gris-bleuâtre sombre auquel s’ajoute une iridescence brillante, jaunâtre, verdâtre et rougeâtre le long du cou et des plumes couvrant les ailes. L’iris est orange, rouge ou doré avec un anneau intérieur plus pâle et la peau nue autour de l’œil est gris-bleuâtre. Le bec est gris-noir avec une cire de couleur crème et les pattes sont pourpres. Parmi les mesures standards, l’aile pliée mesure aux alentours de 22,3 cm, la queue mesure de 9,5 à 11 cm, le bec mesure environ 1,8 cm et le tarse entre 2,6 et 3,5 cm[3].
La femelle adulte est, d’un point de vue extérieur, presque identique au mâle, mais l’iridescence sur le cou est moins intense et davantage restreinte aux côtés et à l’arrière, tandis que la poitrine apparaît souvent très sombre.
Les juvéniles arborent déjà la livrée adulte à l'envol (du 25e au 32e jour de vie), ce qui fait qu'on ne perçoit virtuellement jamais de « jeunes » pigeons en dehors du nid[4].
Pigeon biset standard.
En vol.
Profil.
Détail de l'œil.
Individu à coloration aberrante.
Individu brun.
Œufs de Columba livia - MHNT
Poussin.
Juvénile avant l'envol.
Squelette.
Le pigeon est domestiqué dans des colombiers en Asie mineure, au Proche-Orient ou en Iran depuis au minimum 5000 ans. Le pigeon biset sauvage niche dans les falaises sèches des rivages ou dans les parois raides des monts bien exposés au soleil, il est facile à l'Homme agriculteur et architecte de haute maison de terre de l'attirer dans des habitats à cavités encore mieux conçues pour échapper aux prédateurs. La description de l'espèce avant domestication est difficile, il semble que le plumage bleu-gris, la queue blanche, les plumes d'un vert violacé brillante sur le haut de la tête et du cou, ainsi que la barde de peau nue, nettement proéminente, à la base du bec, sont des caractères préexistants qui se sont renforcés au cours de la domestication. Mais il existe toujours des plumages blancs, noirs, pie ou brun, parfois bis ou bigarrés à des degrés divers.
Les colombiers de l'époque romaine, cités par Pline l'Ancien dans son Histoire naturelle ont pour l'essentiel disparu, mais les colombiers européens construits du Moyen Âge au XIXe siècle constituent encore à eux seuls un patrimoine architectural, d'une variété de formes et de décorations qui n'a pas d'équivalent pour les basses-cours ou autres bâtiments d'élevage, hormis les écuries.
Le pigeon biset a été utilisé dès l'Antiquité par l'Homme pour de multiples fonctions (élevage d'oiseaux à chair tendre, récolte des petits œufs, réserve de nourriture carnée en cas de disette, colonie fournisseuse de fumier ou de compost pour les jardins, alerte de danger inédit ou messagerie volante, animation de ville, parcs ou spectacles...). Mais l'espèce est aussi redevenue sauvage à maintes reprises. Au XXe siècle, les parois verticales des immeubles en milieu chaud sont devenues des habitats de substitution, à condition de recéler des saillies, des failles ou des niches néo-gothiques. Les concentrations de pigeons remarquées dans certaines villes a donné une mauvaise réputation au pigeon, qu'on accuse à tort de transmettre des maladies : paratyphoïde, variole du pigeon, tuberculose... En effet, le pigeon et l'homme vivent en voisinage depuis des siècles sans partager plus de maladies que les autres espèces animales. Ses milieux urbains de prédilection sont aussi de plus en plus régulés par des oiseaux de proies prédateurs.
Le pigeon a en effet connu d'importantes fonctions commerciales et militaires, jouant jusqu'en 1918 un rôle important, voire essentiel pour la transmission des messages stratégiques. Il semble d'ailleurs que les Chinois, les Égyptiens, les Perses, et les Grecs aient très tôt appris à profiter de l'instinct remarquable qui ramène au pigeonnier le pigeon domestiqué. Les pigeons voyageurs sont ainsi devenus vecteurs et porteurs d'importants messages qui ont changé le cours de campagnes militaires, d'histoires d'amour ou du pouvoir et des complots. Ils ont aussi été utilisés pour le commerce et pour la spéculation financière. Ils se nourrissent essentiellement de graines, de fruits et plus rarement de quelques insectes.
Des esclaves ou serviteurs, puis des soldats spécialisés ont été affectés à l'élevage, aux soins et au transport des pigeons messagers. Pour abriter et élever ses pigeons, l'empire romain a construit de nombreux et énormes pigeonniers pouvant abriter 4 000 à 5 000 pigeons chacun. Les messages pouvaient être codés, ou c'est simplement le pigeon qui pouvait porter un objet (ruban coloré) ou être lui-même teint pour annoncer une nouvelle. Au siège de Modène par Marc Antoine, en 43 av. J.-C., le consul Hirtius est réputé pour avoir fait parvenir à Decimus Brutus, commandant de la ville, un message attaché au cou d'un pigeon auquel Decimus Brutus a répondu par un message attaché à la patte d'un autre pigeon. Pline l'Ancien dans son Histoire naturelle évoque la moindre utilité des remparts, sentinelles et sièges alors qu'on « peut faire parvenir des nouvelles à travers l'espace ».
Les croisés ont voyagé avec un véritable service rapide, aéropostal avant l'heure, assuré par des pigeons. Les pirates et corsaires en auraient utilisé.
Une difficulté du système est qu'il faut posséder des pigeons élevés dans le pigeonnier du destinataire. Il peut également arriver que le pigeon meure en route, éventuellement sous les serres du faucon dressé à la chasse, c'est pourquoi les messages importants étaient envoyés en plusieurs copies par différents pigeons.
Après les pigeons de la guerre de 1870, le pigeon de 1914-1918 a encore joué une fonction importante, mais qui s'est presque éteinte avec le développement des transmissions par voie électrique (télégraphe, téléphone) puis hertziennes ou mixtes, liées au réseau Internet ou au téléphone portable. Néanmoins on peut citer le « Project Pigeon » (Projet Pigeon) qui lors de la Seconde Guerre mondiale, était destiné à utiliser des pigeons dressés pour guider un missile. De nombreuses armées entretiennent toujours un petit nombre de pigeons voyageurs, qui servent aussi parfois au sauvetage (en mer par exemple).
Lors de la révolution industrielle, il est au XIXe siècle devenu un animal de concours choyé par de nombreuses associations colombophiles (environ 10 000 adhérents pour la seule région Nord-Pas-de-Calais en France à la fin du XXe siècle, et autant de l'autre côté de la frontière).
À Pékin sont élevés des pigeons siffleurs utilisés dans des spectacles d'acrobaties aériennes et sonores. Le son provient en fait des sifflets traditionnellement réalisés en bambou et attachés à leurs queues. Aujourd'hui, cette tradition millénaire recule avec la disparition des pigeonniers et des colombophiles passionnés (au profit de quelques riches éleveurs professionnels installés dans les banlieues), conséquence de la destruction des anciens quartiers de la capitale à la suite de la spéculation immobilière[5].
Le pigeons des villes sont des pigeons majoritairement de l'espèce du pigeon biset et issus de populations domestiques, qui ont colonisé les villes. Ils y sont des hôtes caractéristiques, et leurs populations denses et sédentarisées posent parfois problème. Commensal de l'Homme, il doit depuis quelques décennies affronter la concurrence croissante des étourneaux sansonnets et des laridés (mouettes, goélands…) qui ne partagent cependant pas tout à fait sa niche écologique.
Les pigeons des villes bisets sont issus de pigeonniers militaires, seigneuriaux ou d'abbayes, puis des élevages amateurs, en particulier de pigeons voyageurs.
Columba livia
Le Pigeon biset (Columba livia) est une espèce d'oiseaux de la famille des Columbidés. C'est l'espèce qui comprend le pigeon domestique et la plupart des pigeons des villes mais qui subsiste également comme oiseau sauvage dans son milieu naturel original : les falaises et autres milieux rocheux. Le type domestique est différent du type sauvage.
L'espèce (Columba livia) a donné naissance à de nombreuses races élevées pour la chair, l'ornement ou la course (pigeon voyageur).
Colm atá dúchasach don Eoraip is an Áise. Liath, agus cleití miotalacha ar a mhuineál. Áitríonn sé aillte is páirceanna. Itheann sé síolta, féar is seilidí. Neadaíonn sé ar aillte nó foirgnimh. Sinsearach ar na coilm tí is chathrach go léir.
Is síol ainmhí é an t-alt seo. Cuir leis, chun cuidiú leis an Vicipéid.
A pomba das rochas ou pomba brava (Columba livia) é unha especie de ave columbiforme da familia Columbidae. Trátase do antergo das pombas domésticas, coas que se híbrida. Aniña en paredes rochosas. Parécese á pomba doméstica, con todo estas teñen un ADN moi diverso e polo tanto algunhas presentan cores moi diferentes. É difícil diferenciar as poboacións salvaxes das domésticas, e as primeiras son cada vez menos frecuentes.
A pomba das rochas ou pomba brava (Columba livia) é unha especie de ave columbiforme da familia Columbidae. Trátase do antergo das pombas domésticas, coas que se híbrida. Aniña en paredes rochosas. Parécese á pomba doméstica, con todo estas teñen un ADN moi diverso e polo tanto algunhas presentan cores moi diferentes. É difícil diferenciar as poboacións salvaxes das domésticas, e as primeiras son cada vez menos frecuentes.
Od divljih golubova pećinara (lat. Columba livia) potječu sve domaće pasmine golubova. Spada u porodicu golubova, red golupčarki, i ima oko 15 podvrsta.
Dužina mu 32-34 cm, raspon krila oko 63 cm, dužina repa 10 cm, a teži oko 330 g. Golubica je nešto manja. Ova ptica ima perje škriljasto plave, mutnoplave boje. Perje na grudima i na vratu ima metalan odsjaj, koji je obično s donje strane purpurnog sjaja, dok je s gornje strane plavozelenog metalnog sjaja. Na krilima se nalaze dvije crne pruge (trake) i jedan crno obojeni široki završni rub na repu. Na donjem djelu leđa nalazi se svijetlije perje. Ženka je nešto blijeđe boje i ima znatno manje sjaja na grudima i vratu.
Golub pećinar živi na nekoliko otoka na sjeveru i na obalama Sredozemnog mora, uključujući i cijelu obalu Sjeverne Afrike, zatim Izrael, Siriju, Malu Aziju i Iran, ogranke Himalaje i drugdje. Na krševitim obalama Istre, Dalmacije, Hrvatskog primorja, Like, Italije, Grčke i Male Azije živi u ljevkastim podzemnim udubljenjima i pukotinama stijena, često i duboko ispod zemlje. U Egiptu se viđa u blizini rječnih brzaka u velikim jatima, pa i usred pustinje, iako je rjedak u unutrašnjosti Afrike. U Indiji je jedna od najčešćih divljih ptica, gdje nastanjuje mnogobrojne šupljine i udubljenja stijena, litica i grebena pored morske obale ili u blizini većih rijeka. Na sjeveru Europe se viđa najdalje do Stavangera u Norveškoj (59 stupnjeva sjeverne širine).
Golub pećinar je vrlo sličan običnom gradskom golubu uličaru. Od njega je nešto okretniji, malo brži u letu i znatno plašljiviji. Pri hodu se njiše kod svakog koraka. Leti odlično i postiže brzinu od sto kilometara na sat. Izbjegava praviti gnjezdo na drveću, iako se u sjevernoj Africi može vidjeti da se gnijezdi na palmama ili kod nas, na Jadranu, na drveću. Pri sakupljanju hrane je vrlo pokretan i može satima trčati u svim pravcima da bi napunio svoju voljku hranom. Pri pijenju vode redovito zagazi u vodu. Golub pećinar je miroljubiva ptica, ravnodušan i tolerantan prema drugim pticama.
Golub pećinar se hrani zrnjem žitarica, korova, repice, mrkve, graška, grahorice i lana. Iako prilikom sjetve pojedu nešto žita ili drugog kultiviranog bilja, oni pojedu mnogo više sjemenki raznih vrsta korova, kojima daju prednost čak i kad imaju na raspolaganju i jedno i drugo sjemenje, te su ovi golubovi korisniji nego što se to obično misli.
Golub pećinar se leže bar dva puta godišnje, dok gradski golub to čini najmanje tri puta. Jednom spareni golubovi se rijetko kad rasparuju. Izuzeci su rjetki. Na mjestu koje je pogodno za gnijezdo mužjak se postavi glave spuštene prema zemlji i naročitim gukanjem zove svoju ženku. Golubica sa raširenim krilima i uzdignutim repom dolazi k njemu, pažljivo mu kljunom gladi perje glave, a on isto čini i njoj te se ljubavna igra nastavlja izvan gnijezda. Golub i golubica se ljube kljunovima, da bi se najzad izvršio sam čin parenja. Poslije sparivanja ponosno koračaju amo-tamo da bi trenutak kasnije odletjeli nekud bez cilja i opet se vratili na staro mjesto. Kasnije će golub potjerati golubicu na gnijezdo, donijet će joj slamke i grančice, pa će u nevješto sagrađeno gnijezdo snesti dva bijela, glatka, duguljasta i sjajna jaja. Golub i golubica zajedno sjede na jajima. Poslije 16-18 dana mladi se legu iz jaja. Roditelji ih ispočetka hrane kašom koja se stvara u sluzokoži voljke, a kasnije omekšalim sjemenjem, a na kraju tvrđim sjemenjem pomješanim sa kamenčićima i česticama zemlje. Poslje 4 tjedna golupčići izlijeću iz gnijezda i brinu se sami o sebi, a roditelji se pripremaju za novo leglo.
Od divljih golubova pećinara (lat. Columba livia) potječu sve domaće pasmine golubova. Spada u porodicu golubova, red golupčarki, i ima oko 15 podvrsta.
Merpati karang (Columba livia), atau merpati batu, adalah anggota dari familia burung Columbidae. Merpati Domestik adalah spesies ini, dan merpati domestik yang bebas dianggap sebagai merpati liar. Dalam pemakaian umum, burung ini sering secara singkat dinggap seperti "merpati". Spesies ini juga dikenal sebagai Dara karang, yang merupakan nama resmi yang digunakan British Ornithologists' Union dan American Ornithologists' Union hingga tahun 2004 ketika mereka mengubah daftar resmi burung menjadi Merpati karang.
Merpati karang (Columba livia), atau merpati batu, adalah anggota dari familia burung Columbidae. Merpati Domestik adalah spesies ini, dan merpati domestik yang bebas dianggap sebagai merpati liar. Dalam pemakaian umum, burung ini sering secara singkat dinggap seperti "merpati". Spesies ini juga dikenal sebagai Dara karang, yang merupakan nama resmi yang digunakan British Ornithologists' Union dan American Ornithologists' Union hingga tahun 2004 ketika mereka mengubah daftar resmi burung menjadi Merpati karang.
La Columba livia, meglio nota come piccione selvatico occidentale (Gmelin, 1789), è una specie di Columbide abbastanza diffusa; dalla sua forma domestica Columba livia domestica, che include i piccioni viaggiatori e numerose razze ornamentali e da carne, discendono i colombi semi-selvatici diffusi in quasi tutto il mondo, soprattutto nelle grandi città.
La forma selvatica è strettamente affine al piccione selvatico orientale (Columba rupestris) e al piccione delle nevi (Columba leuconota), con le quali forma un gruppo di specie ad anello.
Si tratta di una specie politipica e presenta quindici sottospecie riconosciute.
Di aspetto simile al colombaccio (Columba palumbus), se ne distingue per:
L'uccello è lungo 30-35 cm con apertura alare di 62–68 cm. La parte posteriore sotto le ali bianca è la migliore caratteristica identificativa del piccione, ma anche le due linee nere che corrono sulle ali grigie. La coda è bordata di bianco. La testa e il collo sono grigio blu scuro nell'adulto con riflessi smeraldini. Gli occhi sono arancioni e possono essere circondati da anelli grigio-bianco. Le zampe sono rossastre.
È resistente e veloce nel volo. La vita di un piccione comune varia dai 3 ai 5 anni allo stato selvatico, ma può raggiungere anche 15 anni per le razze addomesticate.
Non è facile distinguere i due sessi, solo quando stanno insieme si può osservare il tipico comportamento del maschio che corteggia la femmina gonfiando il collo, roteando più volte su se stesso in una bizzarra danza ed emettendo un suono rugoloso, onomatopeicamente "trr" o "turu turu"; è inoltre a volte possibile distinguere la femmina dalla statura, spesso leggermente più piccola, e dal fatto che a volte si lascia rincorrere dal pretendente.
Durante l'accoppiamento, il maschio e la femmina si prendono per il becco e piegano il collo a vicenda molte volte, fino a quando la femmina non si accovaccia ed il maschio le salta sulla schiena per fecondarla.
La coppia cova due uova di colore bianco deposte dalla femmina, per 21 giorni si alternano: di mattina e di notte la femmina, di pomeriggio il maschio. I nuovi nati saranno alimentati dalla coppia per i primi 5 giorni con una specie di latte proveniente dal gozzo dei genitori e per i giorni successivi l'alimentazione sarà un mix tra latte, semi di grano, semi di granturco e altro che i genitori possono facilmente trovare.
In un mese i piccoli sono pronti per volare ed abbandonare il nido e dopo solo sei mesi sono in grado di riprodursi.
Il piccione è dotato di ottimi sensi: può distinguere una moltitudine di colori avendo 5 tipologie di coni (la maggior parte degli uccelli ne ha solo 4 e l'essere umano 3).
Sono inoltre in grado di memorizzare oltre 700 simboli ricordandoli per anni[1] e possono capire se un vocabolo è di senso compiuto dalla frequenza di alcune lettere.[2]
Il piccione è tipico dell'Europa meridionale, del Nordafrica, e del Medio Oriente. Nelle città italiane come in molte altre europee è altamente presente, soprattutto nelle piazze e nei parchi. Ciò costringe ad aumentare la frequenza degli interventi di manutenzione in esterno. Il piccione è granivoro, quindi la sua alimentazione consiste in cereali e leguminose.
I colombi domestici costituiscono razze di una specie non migratrice, capace di orientarsi egregiamente per ritrovare la propria colombaia nonostante copra un grande raggio d'azione: ciò le ha permesso di essere addomesticata (questa qualità è stata migliorata tramite un'accurata selezione ad opera degli allevatori).
Nell'antichità i piccioni viaggiatori venivano costantemente utilizzati per trasportare messaggi in assenza di tecnologie alternative.
L'importanza di questi animali è diminuita con l'utilizzo del telegrafo e delle moderne tecniche di comunicazione, tuttavia l'uomo non ha mai smesso di allevarli sia per passione sia per lo studio delle loro capacità di orientamento ad opera dei ricercatori universitari e, più comunemente, per cibarsene. Vengono anche usati dall'uomo nella caccia al colombaccio come richiamo.
Le capacità di volo di un piccione sono impressionanti: in condizioni di tempo ottimale può percorrere anche 800 km ad una media di 70 km/h per ritornare alla colombaia o piccionaia di origine a cui rimane legato per tutta la vita.[3]
I piccioni, inoltre, vengono anche utilizzati per scattare fotografie (da qui il termine piccioni fotografi) sin dall'Ottocento.
Esistono tantissime razze, con diversi colori e conformazioni di varie parti del corpo. Fra le razze italiane si possono ricordare:
I principali predatori dei piccioni possono essere i falchi o falchetti di campagna (grillai o gheppi).
La Columba livia, meglio nota come piccione selvatico occidentale (Gmelin, 1789), è una specie di Columbide abbastanza diffusa; dalla sua forma domestica Columba livia domestica, che include i piccioni viaggiatori e numerose razze ornamentali e da carne, discendono i colombi semi-selvatici diffusi in quasi tutto il mondo, soprattutto nelle grandi città.
La forma selvatica è strettamente affine al piccione selvatico orientale (Columba rupestris) e al piccione delle nevi (Columba leuconota), con le quali forma un gruppo di specie ad anello.
Uolinis karvelis (Columba livia) – karvelinių (Columbidae) šeimos paukštis. Išskiriama apie 15 porūšių. Mūsų šalyje aptinkama tik domestikuota forma Columba livia f. domestica, kurią įprasta vadinti naminiu karveliu[1].
Naminė forma išplitusi Šiaurės ir Centrinėje Europoje. Tuo tarpu „laukinis“ karvelis, dar vadinamas uoliniu karveliu, aptinkamas Pietų Europoje daugiausia kalnuotose vietovėse. Paplitęs visuose žemynuose.
Lietuvoje paplitęs visame krašte ir yra dažnas. Aptinkamas visus metus. Peri apie 500 000–700 000 porų[2].
Kūno ilgis – 30-35 cm, išskleistų sparnų ilgis – 60-70 cm. Laukiniai karveliai mažesni už keršulį, bet stambesni už ulduką. Kūnas melsvai pilkas su dviem matomom juodom juostom, einančiom skersai galinėje vidinio sparno pusėje, skrendant matoma balta sparnų apačia ir balta dėmė nugaros apačioje. Domestikuotų karvelių apdaras labai varijuoja – nuo visiškai balto iki visiškai juodo, su daug pilkų, melsvų ir rudų formų, kai kurie turi dvigubą juostą sparne, kaip ir laukiniai paukščiai. Labai gerai skraido.
Natūralios gyvenamosios vietos yra uolose, ypač – pakrančių. Dažnai įsikuria prie nedidelių dirbamos žemės plotelių, kuriuos sunku išplėsti kalnuotose vietovėse. Eurazijoje gyvena kalnuotose vietovėse ir giliau žemyne. Sacharoje gyvena ten, kur yra šiokių tokių augalų ir vandens, neretai peri giliuose šuliniuose.
Dėl žmogaus įsikišimo susidarė vietinės populiacijos, kurios kilusios iš nelaisvėje laikomų paukščių. Kai kurios susimaišė su laukiniais paukščiais, kitos liko gyventi netoli žmogaus – ant pastatų ar aplink juos, neretai miestų centruose. Šios populiacijos gyvena atskirai nuo laukinių giminaičių. Naminiai karveliai peri grupėmis, lizdus suka bažnyčių varpinėse, bokštuose, aukštuose pastatuose, gamyklose, sandėliuose, namuose smailiais stogais ir panašiuose dariniuose[2].
Karvelių tuoktuvių giesmė vadinama burkavimu. Naminių ir „laukinių“ uolinių karvelių burkavimas nesiskiria.
Naminis karvelis
Naminis (uolinis) karvelis
Naminis karvelis
Naminio karvelio lizdas ir kiaušiniai
Naminis karvelis maitina savo vaikus.
Uolinis karvelis (Columba livia) – karvelinių (Columbidae) šeimos paukštis. Išskiriama apie 15 porūšių. Mūsų šalyje aptinkama tik domestikuota forma Columba livia f. domestica, kurią įprasta vadinti naminiu karveliu.
Klinšu balodis[1] (Columba livia) ir plaši izplatīts baložu dzimtas (Columbidae) putns, kuram ir 9 savvaļas pasugas un mājas baloža pasuga.[2][3]
Tā dabīgais izplatības areāls aptver Eiropas dienvidus, Āzijas dienvidrietumus un Āfrikas ziemeļdaļu. Šī suga cēlusies Āzijas dienvidos, kur atrastas vairākus tūkstošus gadu vecas fosilijas,[4] lai gan klinšu balodim ir tik sena kopīgā vēsture ar cilvēku, ka ir grūti noteikt tā izcelsmes vietu.[5]
Jau senos laikos cilvēks šos putnus spēja pieradināt, kā rezultātā izveidojās pasuga, kuru dēvē par mājas balodi (Columba livia domestica).[6] Gadu gaitā mājas baloži ir atgriezušies atpakaļ savvaļā, kļūdami atkal par savvaļas putniem.[7] Savvaļas mājas baložu populācija ir milzīga un tā izplatības areāls aptver gandrīz visus kontinentus, izņemot Antarktīdu. Arī Latvijā savvaļā sastopams mājas balodis.[8] Bet pēdējos desmit gados to skaits Latvijā ir samazinājies vairāk kā par 30%.[9]
Pieauguša klinšu baloža nominālpasugas īpatņa ķermeņa garums ir 30—37 cm, spārnu plētums 50—72 cm,[10][11] bet tā svars 265—380 g.[11] Tā apspalvojums ir biezs un blīvs, lai gan spalvas vāji piestiprinās pie ādas. Galva, kakls un krūtis ir tumši zilganpelēkas ar metālisku spīdumu, kas var būt iezaļgans, dzeltenīgs vai pat purpura krāsā. Acs varavīksnene parasti ir sarkana, oranža vai zeltaini dzeltena; kā arī tās iekšējais aplis ir gaišāks. Ap acīm gaiši pelēks, neapspalvotas ādas gredzens. Knābis tumši pelēks, gandrīz melns, bet virs nāsīm balts knābja paugurs. Mātīte izskatās līdzīga tēviņam, bet tai ir mazāk izteikts metāliskais spīdums, pamatā tas pamanāms tikai uz krūtīm.[3]
Ķermeņa kopējais apspalvojums ir gaiši pelēks. Ģenētiski tīru klinšu balodi visvieglāk atšķirt pēc tā muguras, kuras lejasdaļā pie astes pamatnes ir neliels, balts laukums, kā arī uz gaiši pelēkajiem spārniem ir jābūt divām melnām šķērsjoslām, bet astes galā vienai melnai šķērsjoslai, turklāt astes vēdekļa ārējās malas augšējā daļā var redzēt šauru, baltu kantīti. Klinšu balodis ir spēcīgs, izveicīgs un ātrs lidotājs.[12] Tā spārni ir plati, ar smailiem galiem. Kājas sārtas, kas var būt gan gaiši rozā, gan tumši sarkanas.[13] Jaunajiem putniem apspalvojumam nav metāliskā spīduma un kopumā tie ir gaišāki.
Klinšu baloži parasti dzīvo krūmāju tuvumā pie klintīm, kalniem, aizām, stāvu upju krastiem. Ne velti tiem ir nosaukums — klinšu balodis. Klinšu balodis ļoti viegli adaptējas dzīvei cilvēka tuvumā, jo mūra ēkas ir tam piemērota dzīves vieta, turklāt cilvēka tuvums un tā atkritumi nodrošina piekļuvi barībai visu gadu. Savvaļas mājas baloži kopā ar cilvēkiem ir izpletušies teju visā pasaulē un mūsdienās ir sastopami gandrīz visās pasaules lielākajās pilsētās. Mājas baloži un klinšu baloži savstarpēji brīvi pārojas, kas pēc ornitologu domām varētu izraisīt ģenētiski tīru klinšu baložu izzušanu savvaļā.[14] Klinšu balodis savvaļā dzīvo 3—5 gadus, bet nebrīvē līdz 15 gadiem, atsevišķiem indivīdiem nodzīvojot pat līdz 35 gadiem.[15] Klinšu baložus ļoti bieži var novērot pa pāriem, lai gan tie ir sabiedriski putni un veido lielus vai vidēji lielus barus.[3]
Klinšu balodim, tāpat kā visiem citiem baložu dzimtas putniem, raksturīga ir dūdošana, kas īpaši spilgti izpaužas riesta laikā. Olu perēšanas laikā baložu balss vairāk atgādina kaķa murrāšanu. Briesmu brīžos tie izdod īsu kliedzienu, kas skan kā "o-rrr". Tikko izšķīlušies mazuļi spēj izdot tikai klusas šņācošas skaņas vai arī tie vienkārši klabina knābi. Vēl, lai sazinātos un pievērstu citu baložu uzmanību, piemēram, aplidošanas laikā vai briesmu brīžos, baloži izmanto spārnu sišanu gar sāniem.
Klinšu baloži barojas uz zemes, pamatā meklējot sēklas un graudus. Pilsētās baloži galvenokārt barojas izgāztuvēs ar dažāda veida pārtikas atkritumiem.[16] Ūdeni tie dzer, iegremdējot knābi pilnībā ūdenī un izmantojot to kā salmiņu.[5]
Klinšu balodim nav noteiktas vairošanās sezonas, tas var ligzdot visas gada garumā, tomēr visbiežāk tas notiek pavasarī un vasarā. Ligzdai vietu piemeklē tēviņš.[5] Dabīgajā vidē tā parasti ir kāda klints ala, iedobe vai kāda neliela horizontāla virsma, ko sedz klints pārkare. Kinšu balodis ligzdo arī pilsētās uz augstceļtņu dzegām vai ēku fasāžu iedobumos.[17] Tēviņš sēž noskatītajā vietā un dūdo, lai piesaistītu mātītes uzmanību. Kad mātīte ir ieradusies, tēviņš tai visādi izrāda uzmanību, gan dūdojot, gan sabožot kakla un apkakles spalvas, gan izriežot krūtis, vienlaicīgi virspuļojot ap izredzēto.[5] Lizgdošanas vietu tikai nosacīti varētu saukt par ligzdu, tā ir ar zariem un zāļu stiebriem vaļīgi noklāta virsma. Ligzdu būvē mātīte, bet tēviņš pienes zarus, katrā pielidošanas reizē tikai vienu.[5] Ligzda tiek izmantota vairākas reizes. Atšķirībā no ctiem putniem klinšu baloži no ligzdas neizvāc putnēnu mēslus, līdz ar to ligzda aug kā kalns uz augšu. Reizēm šādā ilggadīgā ligzdā var atrast neizšķīlušās olas un mirušos putnēnus.[5] Dējumā ir divas baltas olas, perē abi vecāki. Inkubācijas periods ilgst 17—19 dienas.[13] Tikko izšķīlušies mazuļi ir klāti ar gaiši dzeltenām dūnām, to knābīši ir gaiši rozā ar tumšu šķērsjoslu. Pirmās dienas vecāki tos baro tikai ar guzas pienu — īpašu vielu, kas izstrādājas gremošanas trakta augšgalā esošajos kakla dziedzeros. Jaunie putni sāk lidot, sasniedzot apmēram 30 dienu vecumu.
Klinšu balodi medī visi plēsēji un plēsīgie putni, vienīgais veids, kā tas var sevi glābt, ir lidošana. Daudziem plēsīgajiem putniem pilsētu vidē tas ir galvenais barības avots, piemēram, lielajam piekūnam un zvirbuļu vanagam. Apdzīvotās vietās viens no bīstamākajiem ienaidniekiem ir kaķis.[13] Daudzās valstīs šos putnus kā pārtiku medī arī cilvēki.[18]
Pirms vairākiem kā 5000 gadiem cilvēki pieradināja klinšu baložus, izveidojot pasugu — mājas balodis (Columba livia domestica).[5][13] Baložus audzināja gan kā pārtikas mājputnus, lai iegūtu gaļu, gan kā dekoratīvos putnus, gan kā pasta baložus, izmantojot tā spēju vienmēr atrast savu mājvietu. Klinšu baloži spēj atrast mājas arī tad, ja tos pārved slēgtos būros, tie mājvietu atrod, uztverot zemes magnētiskos laukus un, iespējams, izmantojot arī skaņas, smaržas un saules pozīciju debesīs.[5] Nenovērtējama nozīme pasta baložiem ir bijusi kara laikā[5] un vairāki baloži, piemēram, 2. pasaules karā ir saņēmuši medaļas par drosmi un pašaizliedzīgo kalpošanu.[13] Dekoratīvajiem baložiem ir izveidotas vairāk kā 1100 šķirnes, kas atšķiras ar apspalvojuma krāsu un veidu.[19]
Klinšu balodim ir 9 savvaļas pasugas un mājas baloža pasuga:[2][3]
Klinšu balodis (Columba livia) ir plaši izplatīts baložu dzimtas (Columbidae) putns, kuram ir 9 savvaļas pasugas un mājas baloža pasuga.
Tā dabīgais izplatības areāls aptver Eiropas dienvidus, Āzijas dienvidrietumus un Āfrikas ziemeļdaļu. Šī suga cēlusies Āzijas dienvidos, kur atrastas vairākus tūkstošus gadu vecas fosilijas, lai gan klinšu balodim ir tik sena kopīgā vēsture ar cilvēku, ka ir grūti noteikt tā izcelsmes vietu.
Jau senos laikos cilvēks šos putnus spēja pieradināt, kā rezultātā izveidojās pasuga, kuru dēvē par mājas balodi (Columba livia domestica). Gadu gaitā mājas baloži ir atgriezušies atpakaļ savvaļā, kļūdami atkal par savvaļas putniem. Savvaļas mājas baložu populācija ir milzīga un tā izplatības areāls aptver gandrīz visus kontinentus, izņemot Antarktīdu. Arī Latvijā savvaļā sastopams mājas balodis. Bet pēdējos desmit gados to skaits Latvijā ir samazinājies vairāk kā par 30%.
Burung Pergam Batu[3] (atau Merpati Batu)[4] adalah salah satu daripada haiwan yang boleh didapati di Malaysia. Nama sainsnya ialah Columba livia.
Burung Pergam Batu ialah haiwan yang tergolong dalam golongan benda hidup, alam : haiwan, filum : kordata, sub-filum : bertulang belakang (vertebrata), kelas : burung. Burung Pergam Batu adalah haiwan berdarah panas, mempunyai sayap dan tubuh yang diselubungi bulu pelepah. Paruh Burung Pergam Batu tidak bergigi.
Burung Pergam Batu merupakan burung yang diperkenalkan di Malaysia dan juga banyak negeri-negeri lain. Ia mudah didapati berhampiran kediaman manusia, di mana ia sering diberi makan.
Warna asal adalah kelabu dengan kehijauan dan merah jambu pada tengkuk dan dada, dan juga tokeng putih dan jalur hitam pada sayap dan ekor. Bagaimanapun populasi liar mempunyai variasi paling pelbagai pada bulu pelepah mereka, sesetenganya putih, perang keunguan, sesetengah hitam dan pelbagai pola warna. Seringkali menghasilakan bunyi coo tiga kali berterusan terutamanya ketika mengawan.
Burung Pergam Batu membiak dengan bertelur. Telur Burung Pergam Batu bercangkerang keras.
Seringkali didapati di tebing, runtuhan, kawasan pertanian, dan bandar
Terdapat di kebanyakan tempat di Malaysia. Berasal dari Afrika Utara, Palearctic, Timur Tengah, India ke Utara China. Diperkenalkan dikebanyakan tempat di dunia.
A - B - C - D - E - F - G - H - I - J - K - L - M - N - O - P - Q - R - S - T - U - V - W - X - Y - Z Burung Pergam Batu (atau Merpati Batu) adalah salah satu daripada haiwan yang boleh didapati di Malaysia. Nama sainsnya ialah Columba livia.
De rotsduif (Columba livia) is de voorvader van de tamme duif, de postduif en de stadsduif. De rotsduif is inheems in de Benelux.
Het verenkleed is lichtgrijs van kleur, met een donkergrijze kop en hals. De zijden van de hals zijn glanzend groen en paars. De vleugels bevatten twee donkere vleugelstrepen. In de vlucht valt de donkergrijze staart met de zwarte eindband en de witte ondervleugel op. De snavel is donker met een witte vlezige washuid rond de neusgaten. Het verenkleed bij beide geslachten is gelijk. De lichaamslengte bedraagt 31 tot 34 cm en het gewicht 200 tot 300 gram.
Het legsel bestaat meestal uit twee vuilwitte eieren, die door beide vogels in 17 dagen uitgebroed worden in een nest op een rotsrichel of in holten. Er kunnen twee tot drie broedsels per jaar voorkomen.
Rotsduiven broeden voornamelijk in bergachtige gebieden rond het Middellandse Zeegebied en tellen 9 ondersoorten:
Het nest wordt gebouwd in een ondiepe rotsspleet. De vrouwtjes bezetten vaak jaren achter elkaar hetzelfde territorium en kiezen doorgaans dezelfde partner. De rotsduif is de stamvorm van de stadsduif en de postduif, de tamme duiven die tegenwoordig in veel steden aangetroffen worden.
De tamme duif is omstreeks 500 v.Chr. in Noord-Afrika gedomesticeerd uit de rotsduif. De nakomelingen worden al heel lang door de mens gehouden als pluimvee: duiven om vet te mesten (en op te eten), als lokduif, als sierduif en vooral ook als postduif. Duiven hebben een fenomenaal oriëntatievermogen. Een duif die ver van huis gebracht wordt, tot honderden kilometers ver, weet feilloos zijn thuis weer terug te vinden. Dit werd in het verleden gebruikt om berichten over te brengen en tegenwoordig in de duivensport.
De halfwilde stadsduif, ontstaan uit 'wilde' rotsduiven en verwilderde tamme duiven,[bron?] wordt soms beschouwd als een ondersoort: Columba livia domestica.
De rotsduif komt oorspronkelijk uit Europa, Azië en Noord-Afrika, nu komt hij wereldwijd voor.
De rotsduif (Columba livia) is de voorvader van de tamme duif, de postduif en de stadsduif. De rotsduif is inheems in de Benelux.
Klippedua (Columba livia) er ein fugl i duefamilien. Den velkjende bydua, som lever i byar over delar av landet, er etterkommarar av tamme klippeduer (brevduer og duer som blei haldne som ei kjelde til mat året rundt) som igjen har forvilla seg. På grunn av dei forvilla tamduene (Columba livia domestica) er den opphavlege ville klippedua i fare for å bli genetisk utvatna, fordi dei to variantane parar seg med kvarandre og dannar hybridar. I Noreg reknar ein med at den ville klippedua er utrydda. Av den grunn er arten lista på norsk raudliste 2006.
Klippedua (Columba livia) er ein fugl i duefamilien. Den velkjende bydua, som lever i byar over delar av landet, er etterkommarar av tamme klippeduer (brevduer og duer som blei haldne som ei kjelde til mat året rundt) som igjen har forvilla seg. På grunn av dei forvilla tamduene (Columba livia domestica) er den opphavlege ville klippedua i fare for å bli genetisk utvatna, fordi dei to variantane parar seg med kvarandre og dannar hybridar. I Noreg reknar ein med at den ville klippedua er utrydda. Av den grunn er arten lista på norsk raudliste 2006.
Klippedue (vitenskapelig navn Columba livia) er en fugl. Arten omfatter byduen, og er opphavet til tamduene, hvor brevduen kanskje er den mest bemerkelsesverdige.
Utseendet varierer mye, men stamformen er blågrå med hvit bakrygg og to svarte tverrbånd på vingene. Den har grå stjert med mørkere spiss. Den er 33-36 cm lang. Fuglen lever i 3-5 år i det fri, opp til 15 år i fangenskap, skjønt det har blitt rapportert om individer som har levd lengre.
Klippeduen finnes ofte i byer, hvor den kalles bydue eller «flygende rotte». Den lever vilt i fjellområder, for eksempel på Gibraltarklippen.
Arten opptrer naturlig vest og sør i Europa, sørvest i Asia, og i Nord-Afrika. Den er vanlig ved Skottlands kyst, på Færøyene og i middelhavsområdet. I Egypt bor den ofte øverst på hus.
Den ble introdusert i Nord-Amerika i 1606 ved Port Royal, Canada.
Klippedue hekket tidligere også i Norge. Det fantes en koloni ved Bjugnfjorden i Trøndelag på 1700-tallet. På Rennesøy i Rogaland hekket den fram til 1880-årene, og den kan ha hekket der helt fram til siste halvdel av 1940-tallet.[1]
I begynnelsen mater foreldrene ungene med duemelk (kromelk). De blir imidlertid raskt selvstendige i matveien.
Bydue
Brevdue
Klippedue i reir
22 dager gammel klippedue
Klippedue (vitenskapelig navn Columba livia) er en fugl. Arten omfatter byduen, og er opphavet til tamduene, hvor brevduen kanskje er den mest bemerkelsesverdige.
Scientìfich: Columba livia
Piemontèis : Colomb sarvaj
Italian : Piccione selvatico
Multimedia w Wikimedia Commons Gołąb skalny (Columba livia) – gatunek średniej wielkości ptaka z rodziny gołębiowatych. Pierwotnie zasiedlał południową Europę, północną Afrykę oraz zachodnią i centralną Azję. Obecnie spotykany na każdym kontynencie z wyjątkiem Antarktydy.
Po raz pierwszy gołąb skalny został opisany przez J.F. Gmelina w roku 1789 w dziele Systema Naturae pod obecną nazwą naukową Columba livia. Jego udomowioną formę wydzielił do rangi osobnego gatunku C. domestica[3].
Najbliżej spokrewniony z gołębiem górskim (C. rupestris) oraz gołębiem białobrzuchym (C. leuconota)[4].
Brak danych na temat szczątków kopalnych dla gatunku Columba livia; z rodzaju, do którego należy, odkryto jedynie szczątki Columba calcaria (obecnie w rodzaju Gerandia) oraz Columba omni-sanctorum (Pliocen)[5].
Nazwa rodzajowa Columba oznacza z łaciny gołębia, zaś nazwa gatunkowa livia była w języku łacińskim określeniem na gołębia skalnego; pochodzi ono przypuszczalnie od greckiego słowa pellos, ciemny; w j. angielskim „livid” znaczy siny[6].
Wyróżnia się następujące podgatunki[7]:
Może tworzyć mieszańce z następującymi gatunkami[8]:
Długość ciała wynosi 29-36 cm, rozpiętość skrzydeł 60-69 cm[9].
Opis dotyczy ubarwienia formy dzikiej; w formie zurbanizowanej upierzenie może być całkowicie lub częściowo białe po niemal czarne, niekiedy z pojedynczymi, białymi piórami lub brązowawe.
Woskówka biała, dziób ciemnoszary. Tęczówki czerwone. Głowa, szyja, kark i gardło ciemnoszare; na całej szyi występuje fioletowa i zielona opalizacja. Grzbiet i większość pokryw skrzydłowych jasnoszara. Na końcu jasnoszarych lotek II rzędu oraz na pokrywach dużych II rzędu i pokrywach I rzędu biegnie czarny pas, co przy złożonym skrzydle daje efekt dwóch pasków na skrzydle. Lotki I rzędu ciemnoszare, stosiny. Kuper ciemnoszary, podobnie jak sterówki, na których końcu znajduje się czarny pasek. Brzuch ciemnoszary, skok nieopierzony; stopy czerwone.
Zewnętrzna para sterówek posiada zewnętrzną chorągiewką białą, oddzieloną szaro od czarnego zakończenia pióra. Zewnętrzna para sterówek ma długość około 123 mm, zaś środkowa 134 mm. Występuje 10 lotek I rzędu i 13 II rzędu. Najbardziej zewnętrzna lotka I rzędu mierzy 183 mm, zaś kolejne (w kierunku do tułowia) od 193 do 118 mm. Lotki II rzędu mierzą od 119 do 76 mm. Pierzenie odbywa się od czerwca do listopada, u młodych od września do listopada[10].
U podgatunku schimperi tęczówka szara, stopy brązowe, skrzydło długości 22,5-24 cm[11]. U ptaków z podgatunku intermedia kuper szary zamiast ciemnoszarego[12]. U podgatunku neglecta upierzenie jaśniejsze, kuper jasnoszary zamiast ciemnoszarego; skrzydło ma długość u samców 239-247 mm. U podgatunku gaddi kuper biały lub białoszarawoniebieski, skrzydło długości 238 mm. U podgatunku palestinae kuper jaśniejszy (lecz nie jasnoszary), skrzydło długości 203-226 mm. Ptaki z podgatunku targia cechuje mniejsza opalizacjana szyi oraz długość skrzydła 197 do 226 mm[13].
Długość dzioba wynosi 17-19 mm, skoku 29-32 mm. Masa ciała waha się między 238-302 g[14].
Zasięg występowania obejmuje według podgatunku[7]:
Włącznie z miejscami, gdzie gołąb skalny został wprowadzony, jego zasięg występowania wynosi 17 400 000 km²[15]. Obecnie spotykany na wszystkich kontynentach z wyjątkiem Antarktydy. W Ameryce Północnej zasiedla wszystkie kraje, w Kanadzie tylko jej południową i zachodnią część; jego zasięg występowania na tym kontynencie kończy się w centralnej części południowej Alaski. Zasiedla także wyspy Morza Karaibskiego i Polinezję Francuską. W Australii zasiedla głównie jej zachodnią, wschodnią oraz południowo-wschodnią część, spotykany również na Tasmanii (z wyjątkiem południowej i centralnej części) i Nowej Zelandii. W Azji introdukowany w południowo-wschodniej i południowej Rosji oraz w północno-wschodnim Kazachstanie. W Europie wprowadzony na północ od północnej Serbii, centralnej Austrii oraz centralnej Francji. Spotykany aż po centralną Szwecję. W Afryce introdukowany na południe od południowej Etiopii. W Ameryce Południowej spotykany w Peru, Brazylii oraz na granicy Argentyny z Urugwajem oraz z Chile[15].
W Ameryce Północnej po raz pierwszy wprowadzono gołębie skalne w roku 1606, w kanadyjskim stanie Nowa Szkocja[16]. Na wyspach Galapagos pojawił się po raz pierwszy w roku 1972 lub 1973[17].
Spotykany na wysokości do 4270 m n.p.m. Pierwotnie zasiedlał skaliste klify z obecnymi jaskiniami. Nie jest spotykany w terenach leśnych[14]. Obecnie zasiedla również tereny rolnicze i zurbanizowane[15].
Pożywienie w naturze stanowią nasiona znajdywane na ziemi[18]. W warunkach miejskich żywi się także pokarmem uzyskiwanym od ludzi[19]. Dziennie wypijają około 30 ml wody[20]. Gołębie odchody składają się w 5% z azotu, w 2,25% z fosforu, w 2,7% z wapnia i w 30,8% substancji organicznych[21].
W trakcie zalotów samiec popisuje się zarówno w locie, jak i na ziemi. W trakcie lotu tokowego samiec szybuje ze skrzydłami ułożonymi na kształt litery V, gruchając duu-ru-duu. Na ziemi prezentuje samicy nadmuchane gardło gruchając reggeduguj[22]. W sprzyjających warunkach może wyprowadzić 4-5 lęgów w ciągu roku[19].
Gniazdo stanowi niestaranna platforma z gałązek i trawy[20].
Białe jaja są składane w liczbie 2[19]. Ich wymiary wynoszą około 39x29 mm, masa 17,8 g, z czego 6% stanowi skorupka[23]. Temperatura zewnętrznej części jaja zmierzona w trakcie inkubacji wynosiła 37,5 °C. Badane jaja miały masę 16,99-19,99 g. Badania te, opublikowane w 1979 roku, wykazały również, że zapotrzebowanie na tlen zarodka gołębia skalnego wynosi w dziesiątym dniu inkubacji około 1,8 cm³, zaś w 16 około 10 cm³[24].
Okres inkubacji wynosi 17 dni. Wysiadują oba ptaki z pary. Młode karmione są pokarmem zwracanym z wola (charakterystyczny dla gołębi pokarm zwany „ptasim mleczkiem”). Stają się zdolne do lotu po 5 tygodniach od wyklucia. W wieku około pół roku są już zdolne do rozrodu, ale czynią to dopiero w następnym sezonie lęgowym[19].
Najstarszy, zaobrączkowany na Szetlandach gołąb skalny przeżył co najmniej 7 lat, 8 miesięcy i 25 dni; w momencie odczytywania obrączki był żywy[25].
Gołębie miejskie zarażają się między sobą wirusami kręćka, salmonellozy, rzęsistkowicy. Pasożytują na nich także nicienie[19].
Na podstawie okazu odnalezionego w jelicie gołębia skalnego opisano nowy gatunek tasiemca, Cotugnia singhi[26].
Dokarmianie ptaków chlebem może prowadzić do zespołu chorobowego anielskiego skrzydła, powodującego nieprawidłowe ułożenie lotek i nieuleczalnego u dorosłych ptaków.
Gołąb skalny został udomowiony około 3000 lat temu przez Sumerów, którzy również go zjadali. Przypuszczalnie taki ptak nie był od razu spożywany, ale podcinano mu lotki, zamykano w klatce i rozmnażano z innymi osobnikami. Z okresu pomiędzy 2334 a 2279 r. p.n.e. pochodzą psalmy pokutne, w których znajdują się opisy gołębników[27].
W starożytnym Egipcie gołębich odchodów używano do garbowania skór. Zjadano również ich mięso. W II wieku p.n.e. istniał już tam zawód hodowcy gołębi[28].
Forma miejska tego gatunku (Columba livia forma urbana) podlega w Polsce częściowej ochronie gatunkowej[29].
Gołąb skalny (Columba livia) – gatunek średniej wielkości ptaka z rodziny gołębiowatych. Pierwotnie zasiedlał południową Europę, północną Afrykę oraz zachodnią i centralną Azję. Obecnie spotykany na każdym kontynencie z wyjątkiem Antarktydy.
Columba livia, conhecida pelos nomes comuns de pombo-comum, pombo-doméstico ou pombo-das-rochas ou simplesmente pombo, é uma espécie de ave da família Columbidae.[3]
Verifica-se grande variação no padrão de cores desse animal, havendo exemplares brancos, marrons, manchados e acinzentados. Há poucas diferenças visíveis entre machos e fêmeas. Sua plumagem é normalmente em tons cinza, mais claro nas asas que no peito e cabeça, com cauda riscada de negro e pescoço esverdeado. Caracterizam-se, em geral, pelos reflexos metálicos na plumagem, cabeça e pés pequenos e bico com elevação na base, sendo a ponta deste em forma de gancho, costumando ser negro, curto e fino, com 3,8 cm de comprimento médio.[4] Geralmente são monogâmicos, tendo dois filhotes por ninhada. Ambos os pais cuidam do filhote por um tempo.[5]
Seus habitats incluem vários ambientes abertos e semi-abertos. Brechas entre rochas costumam ser usadas para se empoleirar e reproduzirem, quando na natureza. É criado por asiáticos desde a antiguidade mais remota — há imagens que o representam, na Mesopotâmia, datadas de 4.500 a.C., e com o passar do tempo se estabeleceram ao redor do mundo, principalmente nas cidades, e atualmente a espécie é abundante.[1]
Atualmente são vistos como animais sinantrópicos. Não há nenhum predador nas grandes cidades para este animal e sua reprodução é rápida, o que gera uma população cada vez maior, um grave problema ambiental ao homem, já que abrigam alguns parasitas que podem ser nocivos à saúde humana.
O pombo-comum foi descrito pela primeira vez por Johann Friedrich Gmelin, em 1789.[6] O gênero Columba é uma forma latinizada do grego antigo κόλυμπος (kolumpos), "um mergulhador", a partir de κολυμπάω (kolumpao), "mergulho, mergulho de cabeça, nadar".[7] Aristófanes (As aves, 304) e outros usam a palavra κολυμβίς (kolumbis), "mergulhador", como nome do pássaro, por causa de seu movimento no ar que é semelhante aos nados da natação. O epíteto específico é derivado do Latim livor, "azulado".[8]
A espécie também é conhecida como pombo-da-rocha.[9][10] No uso comum, a ave é muitas vezes referida simplesmente como "pombo".[5]
Existem 12 subespécies reconhecidas por Gibbs (2000); algumas destas são derivadas de populações selvagens.[11][12]
O adulto mede em média entre 32 e 37 cm de comprimento com uma envergadura variando entre 64 e 72 cm.[13] Tem uma cabeça cinza-azulada e escura, tendo pescoço e o peito com tons amarelados brilhantes e penas das asas com manchas verde e vermelho-púrpura. A íris é laranja, vermelho ou dourado com um anel pálido interno, e o olho é cinza-azulado. A fêmea adulta é quase idêntica ao macho, mas a iridescência no pescoço é menos intensa e mais restrita para sua parte traseira e nas laterais, enquanto que o peito é muitas vezes mais obscuro.[11] A cauda tem uma faixa preta na extremidade, enquanto que na faixa externa há uma "margem" branca. Sua asa é forte e rápida, devido às necessidades de adaptação às características dos ambientes de onde se originaram e vivem.[10]
A cor dos olhos do pombo é geralmente laranja, mas alguns poucos podem ter olhos com tom cinzento. As pálpebras são cor de laranja e encapsuladas em um anel ocular branco-acinzentado. Os pés são de vermelho para rosa. Aves jovens mostram menor intensidade de brilho.[5]
Quando sobrevoa com a asa superior o branco da ave se torna visível. Quando em fuga, é típico pronunciar algo parecido com um "COO". Apesar de os campos serem ricos em grãos e alimentos verdes, em lugar nenhum do campo são tão abundantes como nas cidades.[14]
Pombos alimentam-se no chão em bandos ou individualmente. Eles pousam e abrigam-se juntos em edifícios, muros ou estátuas. Ao beber, a maioria das aves toma pequenos goles e inclinam a cabeça para trás para engolir a água. São capazes de andar pelas suas poças de água e beber continuamente.[15]
Pombos teleguiados e treinados são bem conhecidos pela habilidade de encontrar seu caminho para casa a partir de longas distâncias. Apesar destas habilidades demonstradas em alguns, os pombos selvagens são sedentários e raramente deixam suas áreas.[16]
A gama natural residente da espécie é restrita ao oeste e sul da Europa, Norte da África e no Sul da Ásia, sendo que os indivíduos são frequentemente encontrados em pares na época de reprodução, mas geralmente são sociáveis.[3] Estima-se que a população mundial de pombos seja de 10 milhões por km², sendo que apenas na Europa especula-se que haja de 17 a 28 milhões de cabeças.[1] Evidências fósseis sugerem que tenham se originado no sul da Ásia, e também foram descobertos ossos em Israel que confirmam sua existência há pelo menos 300 mil anos atrás.[17] No decorrer de sua história a espécie passou a interagir com os seres humanos, no entanto não há indícios fiáveis de qual é a original.[18]
Seu habitat natural são as áreas rochosas, geralmente nas costas. Em sua forma domesticada, o pombo selvagem tem sido amplamente introduzido em outros lugares, e é comum em grande parte do mundo, especialmente nas cidades. A expectativa média de vida em qualquer parte do mundo é de 3-5 anos na selva a 15 anos de cativeiro, embora haja relatos de tempos de vida mais longos.[15] A espécie foi introduzida pela primeira vez à América em 1606, em Port Royal, Nova Escócia,[10] e pouco tempo depois também chegou ao Brasil, trazido da Europa, tendo adaptado-se ao país e ao seu crescimento urbano.[19]
Pombos-comuns se reproduzem em qualquer época do ano, mas os períodos de pico são a primavera e o verão. Na natureza os ninhos estão situados em longos penhascos costeiros, bem como os penhascos artificiais enfrentados com a criação em edifícios que tenham bordas acessíveis ou espaços no telhado.[20] O tipo de ninho construído é uma plataforma frágil de palha e gravetos. Muitas vezes são feitos em parapeitos das janelas dos edifícios.[16]
Dois ovos brancos são postos para incubação, que é compartilhada por ambos os pais e tem duração média de 17 a 19 dias.[5] Os filhotes normalmente são amarelos-pálidos com manchas escuras. São cuidados e alimentados com o chamado "leite de bucho" (uma secreção expelida pelas aves amamentadoras), por vezes de outras pombas. O período incipiente é de 30 dias.[13]
Sua habilidade em voar faz com que os pombos tenham uma boa arma para proteger a si mesmos, uma vez que eles, principalmente os selvagens, são uma das principais presas por uma gama incontável de pássaros raptoriais. Falcões-peregrinos e gaviões são os principais predadores naturais de pombos adeptos à caça e remoção de alimentação,[21] Outros predadores comuns de pombos selvagens são gambás, guaxinins e corujas, e seus ovos podem ser capturados por gaivotas e corvos.[22] porém nas cidades já não há tantos predadores como na natureza.[19]
No chão os adultos, filhotes e seus ovos correm risco de serem vítimas de gatos selvagens e domésticos.[5] Pombas e pombos são considerados aves de caça, sendo usadas para alimento principalmente onde são nativas.[23]
Pombos podem abrigar uma fauna de diversos parasitas.[24] Eles sediam os helmintos intestinais, sendo muito comuns a Capillaria e a Ascaridia columbae columbae.[25]
Os principais ectoparasitas são os piolhos das subordens Ischnocera (Columbicola columbae e Campanulotes bidentatus compar) e Amblycera (Bonomiella columbae, Hohorstiella lata e Colpocephalum turbinatum); e os ácaros Tinaminyssus melloi, Dermanyssus gallinae, Dermoglyphus columbae, Falculifer rostratus e Diplaegidia columbae. O hippoboscid mosca canariensis Pseudolynchia e a mosca-do-pombo são ectoparasitas sugadores de sangue típicos de pombos, encontrados apenas em regiões tropicais e subtropicais.[24][26]
Em muitos países é considerado um grave problema ambiental, pois compete por alimento com as espécies nativas, danifica monumentos com suas fezes e pode transmitir doenças ao homem. Até recentemente 57 doenças eram catalogadas como transmitidas pelos pombos, tais como histoplasmose, salmonella, criptococose. Mas atualmente vê-se como exagero esta atribuição de vetor de doenças; como exemplo, o Departamento de Saúde de Nova Iorque não tem nenhum registro de caso de doença transmitida por pombos a seres humanos.[27] Há um mito comum entre as pessoas não especializadas e até mesmo entre alguns profissionais de saúde de que eles podem transmitir toxoplasmose, mas a única maneira disso ocorrer seria através de uma hipótese remotíssima: se uma pessoa comesse a carne crua de uma ave que estivesse infectada com o Toxoplasma gondii. Portanto, o pombo não transmite toxoplasmose para seres humanos,[28] somente para os animais que eventualmente se alimentem de aves cruas.[27]
O contato com fezes de pombos representa risco de contrair histoplasmose, criptococose, e psitacose.[29] Eles têm risco potencial para transportar e espalhar gripe aviária, embora um estudo demonstrou que os pombos adultos não são clinicamente suscetíveis à mutação mais perigosa da doença, o H5N1.[30] Outros estudos também apresentaram evidências definitivas de sinais clínicos e lesões neurológicas resultantes da infecção.[31][32] Além disso, tem sido mostrado que pombos são suscetíveis a outras estirpes de gripe aviária, tais como o H7N7.[33]
Até recentemente, havia uma certa benevolência com os pombos em áreas urbanas, sendo comum encontrarem-se em pontos turísticos em todo o mundo (como a Trafalgar Square, em Londres, ou a Cinelândia, no Rio de Janeiro e principalmente na Piazza San Marco, em Veneza, aonde dominam a paisagem), com a presença de vendedores ambulantes licenciados de milho para ser atirado aos pombos.[34][35] Atualmente, tais atitudes são desencorajadas e existe uma repugnância crescente à presença dos pombos.[35]
Pombos selvagens começaram a ser domesticados há milhares de anos, dando origem ao pombo-doméstico (Columba livia domestica). Bem como animais de estimação, pombos domesticados são utilizados como pombos-correio.[5]
Alguns pombos-correio serviram e desempenharam papéis importantes durante tempos de guerra, sendo que muitos chegaram a receber prêmios e medalhas por terem feitos serviços que ajudaram a salvar centenas de vidas humanas: incluindo, o pombo britânico Cher Ami, que recebeu a Croix de guerre por atos heroicos durante a Primeira Guerra Mundial, e o irlandês Paddy e o americano G.I. Joe, que receberam a Medalha Dickin; entre 32 pombos que concorreram receber esta medalha, por ações consideradas como "nobres" e "valentes" durante a Segunda Guerra Mundial.[5][36]
Muitas aves domésticas escaparam ou foram libertadas ao longo dos anos, dando origem a uma espécie de pombo assilvestrado. Estes mostram uma diversidade de plumagens, embora alguns tenham o padrão azul barrado, como o pombo-comum. São encontrados em grande quantidade em áreas urbanas em todo o mundo.[37] A escassez de espécies puramente selvagens é em parte devido ao cruzamento dos pombos assilvestrados com aves selvagens.[14]
Segundo estudos da Universidade de Iowa realizados em 2017, os pombos são capazes de ter pensamentos complexos, como percepção de espaço e tempo. O estudo consistiu em mostrar para pombos linhas horizontais, onde eles deveriam identificar o seu comprimento e a por quanto tempo ela aparecia. Com isso foi descoberto que eles usam uma área específica do cérebro. O que mais intrigou os pesquisadores é o fato de aves não possuírem lobo parietal, parte do cérebro a qual é atribuída a capacidade de ter tais pensamentos em primatas.[38]
,_Palacio_de_Nymphenburg,_M%C3%BAnich,_Alemania01.JPG)
_006.jpg)
_in_Kolkata_I_IMG_9762.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_-_Columba_livia_(012b).jpg)
_006.jpg)
.jpeg)
_Columbicola_columbae_(Mallophaga).jpg)
.jpg)
.jpg)
|coautor= (ajuda) |coautor= (ajuda) Columba livia, conhecida pelos nomes comuns de pombo-comum, pombo-doméstico ou pombo-das-rochas ou simplesmente pombo, é uma espécie de ave da família Columbidae.
Verifica-se grande variação no padrão de cores desse animal, havendo exemplares brancos, marrons, manchados e acinzentados. Há poucas diferenças visíveis entre machos e fêmeas. Sua plumagem é normalmente em tons cinza, mais claro nas asas que no peito e cabeça, com cauda riscada de negro e pescoço esverdeado. Caracterizam-se, em geral, pelos reflexos metálicos na plumagem, cabeça e pés pequenos e bico com elevação na base, sendo a ponta deste em forma de gancho, costumando ser negro, curto e fino, com 3,8 cm de comprimento médio. Geralmente são monogâmicos, tendo dois filhotes por ninhada. Ambos os pais cuidam do filhote por um tempo.
Seus habitats incluem vários ambientes abertos e semi-abertos. Brechas entre rochas costumam ser usadas para se empoleirar e reproduzirem, quando na natureza. É criado por asiáticos desde a antiguidade mais remota — há imagens que o representam, na Mesopotâmia, datadas de 4.500 a.C., e com o passar do tempo se estabeleceram ao redor do mundo, principalmente nas cidades, e atualmente a espécie é abundante.
Atualmente são vistos como animais sinantrópicos. Não há nenhum predador nas grandes cidades para este animal e sua reprodução é rápida, o que gera uma população cada vez maior, um grave problema ambiental ao homem, já que abrigam alguns parasitas que podem ser nocivos à saúde humana.
Porumbelul (Columba livia) este o pasăre din familia Columbidae. Este pasărea cea mai larg răspândită în Europa. Porumbelul de casă (Columba livia f. domestica) este forma domesticită a acestei specii, formă întâlnită în apropierea așezărilor umane, la sat și în oraș. Există 15 subspecii. Rasele se împart pe categorii: pentru carne, porumbei voiajori, de ornament și jucători.
Corpul porumbelului are formă aerodinamică. Pe corp are pene, fulgi și puf . Penele au rădăcina înfiptă în piele. Fulgii sunt mai scurți, au axa mai flexibilă și acoperă tot corpul.
Capul este mic, rotund, mobil și are în partea anterioară ciocul format din maxilare alungite, fără dinți și acoperite cu materie cornoasă.
Este o pasăre bună zburătoare. Zborul este înlesnit de oasele porumbelului, subțiri și pline cu aer, (numite oase pneumatice) cât și de musculatura foarte dezvoltată pentru o pasăre așa mică.
Se hrănește cu semințe, pe care le apucă cu ciocul și le înghite și uneori cu produse din panificație (pâine) în așezările umane. În dieta lor poate să apară și mici pietricele, nisip, cărbune, viermișori și plante. Sunt vânați și constituie hrana pentru câini domestici, pisici, păsări de dimensiuni medii și mari (uliu), șobolani. Respiră prin plămâni, care sunt în legătură cu 9 saci aerieni (pe fiecare parte) de la care pornesc ramificații care ajung la oase.
Trăiesc în perechi. Ei construiesc cuibul cu crenguțe, cuib în care femelele depun ouă. Acestea sunt clocite de amândoi, timp de 18 zile pe rând. Din ouă ies puii golași, neputincioși, cu ochii închiși, care nu pot zbura. Sunt hrăniți cu un lichid alb, secretat de gușa porumbiței numit și " lapte ", până când se pot hrăni singuri cu grăunțe.
Există diferite rase de porumbei. Porumbeii domestici își au originea în porumbeii sălbatici.
Simbolizează pacea interioară, armonia și împăcarea. El poate fi interpretat ca expresie a Sfântului Duh.
Materiale media legate de Porumbel la Wikimedia Commons
Porumbelul (Columba livia) este o pasăre din familia Columbidae. Este pasărea cea mai larg răspândită în Europa. Porumbelul de casă (Columba livia f. domestica) este forma domesticită a acestei specii, formă întâlnită în apropierea așezărilor umane, la sat și în oraș. Există 15 subspecii. Rasele se împart pe categorii: pentru carne, porumbei voiajori, de ornament și jucători.
Holub divý (staršie holub skalný; lat. Columba livia) je druh z čeľade holubovité. Pochádza z neho holub domáci (klasifikovaný ako domáca forma holuba divého), ktorý je jednou z najúspešnejších foriem vtákov.
Žije v južnej Európe, severnej Afrike a juhozápadnej Ázii (po Mongolsko a Indiu); holub domáci aj v mnohých iných častiach sveta (zvyšná Európa, Austrália, Čína, USA atď.). Divo žijúce holuby divé žijú v skalných oblastiach, holub domáci a jeho zdivené formy žijú v mestách (tzv. mestský holub).
Holub divý je sivý s dúhovo lesknúcimi sa plochami na krku a vrchnej časti hrude, ale mestské zdivené holuby majú rôzne sfarbenia. Holub divý meria 31 – 34 cm, váži 175 – 350 g.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Holub divý
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Holub divý
Wikislovník ponúka heslo Holub divý
Holub divý (staršie holub skalný; lat. Columba livia) je druh z čeľade holubovité. Pochádza z neho holub domáci (klasifikovaný ako domáca forma holuba divého), ktorý je jednou z najúspešnejších foriem vtákov.
Žije v južnej Európe, severnej Afrike a juhozápadnej Ázii (po Mongolsko a Indiu); holub domáci aj v mnohých iných častiach sveta (zvyšná Európa, Austrália, Čína, USA atď.). Divo žijúce holuby divé žijú v skalných oblastiach, holub domáci a jeho zdivené formy žijú v mestách (tzv. mestský holub).
Holub divý je sivý s dúhovo lesknúcimi sa plochami na krku a vrchnej časti hrude, ale mestské zdivené holuby majú rôzne sfarbenia. Holub divý meria 31 – 34 cm, váži 175 – 350 g.
Skalni golob (znanstveno ime Columba livia) je ptič iz družine golobov,[2] iz katerega se je razvil domači golob.[3]
V dolžino meri med 32 in 37 cm, razpon peruti pa znaša med 64 in 72 cm. V Sloveniji je skalni golob stalnica. Vali čez celo leto, samica pa v gnezdo odloži po dve jajci. Letno lahko ima od 2-3 legla.[4]
Osnovna barva perja je svetlo siva, ob strani vratu p aima skalni golob vijoličasto in zeleno liso. Na perutih ima dve belo-črni progi. V naravi doseže med 238 in 380 g telesne teže. Šarenica je rdeča, ali zlato oranžna, koža okoli oči pa je modrikasto siva. Kljun je dolg okoli 1,8 cm in je sivo črne, noge pa so škrlatno rdeče barve. Rep je dolg med 9,5 in 11 cm. Stopala so dolga med 2,6 in 3,5 cm.[2]
Skalni golob (znanstveno ime Columba livia) je ptič iz družine golobov, iz katerega se je razvil domači golob.
Klippduva (Columba livia) är en fågelart i familjen duvor. Arten inkluderar den domesticerade tamduvan (Columba livia domest.), och förrymda bestånd av tamduvor som givit upphov till stadsduvan.[2] Dessa tre typer häckar med varandra.
Den ursprungliga klippduvan häckar i grottor och klippstup, mest vid kusten men även i bergstrakter.[3] Stamformen av klippduva har sin utbredning utmed Skottlands kust, på Färöarna, lokalt på Irland, i Medelhavstrakterna, norra Afrika, Mellanöstern och Sydasien.[3] Stadsduvan lever i halvöppna miljöer som jordbrukslandskap och i städer och förekommer över stora delar av världen.[3] Arten är mycket talrik, och populationen stadsfåglar och vilda fåglar i Europa uppskattas uppgå till 17 till 28 miljoner.[4]
Klippduvan och tamduvan är till formen lika. De är 30–35 cm lång långa och har ett vingspann på 60–68 cm.[3] Den ursprungliga klippduvan påminner i dräkten om skogsduvan, men kroppen är ljusare och den har vita vingundersidor.[3] Den har blågrått huvud med grönglänsande fläck på halsen och rosaskimrande övre bröst. Ovansidan vingen och merparten av ryggen är ljusgrå med en vit övergump. Den har två svarta tvärband på vingarna och grå stjärt med svart ändband. Tamduvan är mycket variabel i färg och mönster och kan vara brokig i vitt, ljusgrått, mörkgrått, rödbrunt, vara helt mörkgrå, vita eller se ut som den ursprungliga klippduvan. Det finns få synliga skillnader mellan hanar och honor.[5]
Arten är generellt monogam och får vanligen två ungar per kull. Båda föräldrar tar hand om ungarna en tid.[6] I början matar föräldrarna ungarna med krävmjölk men de blir snart självständiga i foderval.
Klippduvan har sin naturliga utbredning utmed Skottlands kust, lokalt på Irland, på Färöarna, i västra och södra Europa, i Nordafrika, Arabiska halvön och Sydasien så långt österut som Indien.[3] Klippduvor är förhållandevis stationära och lämnar sällan sina lokala områden.[7] Arten (inklusive stadsduvor) har en stor utbredning, som globalt uppskattas uppgå till 10 miljoner km². Den har en stor global population, inklusive uppskattningsvis 17–28 miljoner individer i Europa[8] Arten introducerades första gången i Nordamerika 1606 vid Port Royal i Nova Scotia.[9]
I form av stadsduvor förekommer arten över merparten av i Europa, delar av Asien, Nya Guinea, Australien, delar av Afrika, Nordamerika och Västindien, delar av Sydamerika, på S:t Helena i södra Atlanten, på öar i Stilla havet och Indiska oceanen och på Sydgeorgien i Antarktis.[10]
Fossilfynd tyder på att klippduvan uppkom i södra Asien och skelettdelar som hittats i Israel bekräftar att arten funnits där i åtminstone trehundra tusen år.[2]
Klippduvan beskrevs första gången av Gmelin 1789. Släktets namn Columba är en latiniserad form av det grekiska κόλυμβος (kolumbos), "en dykare", från κολυμβάω (kolumbao), "dyka, kasta sig huvudstupa, simma".[11] Aristofanes (Fåglarna, 304) och andra använder ordet κολυμβίς (kolumbis), "dykare", som fågelns namn, på grund av dess simmande rörelse i luften. Artepitetet härrör från latinets livor, "blåaktig".[12] Dess närmaste släkting är östlig klippduva (C. rupestris), åtföljd av de andra klippduvorna: snöduva (C. leuconota), fläckig klippduva (C. guinea) och vithalsduva (C. albitorques).[13]
Clements et al. 2014 erkänner 13 underarter.[14] Vissa av dessa kan härstamma från förvildade tamduvor.[15][14]
En adult klippduva av nominatformen är 30–35 cm lång med ett vingspann på 60–68 cm.[3] Den har mörkt blågrått huvud, hals, och bröst med glänsande gulaktig, grönaktig och rödviolett irisering längs halsen och vingfjädrarna. Ögat är orange, rött eller guldgult med en blekare inre ring, och den nakna huden runt ögat är blåaktigt grå. Näbben är gråsvart med framträdande smustvit vaxhud, och fötterna är rosaröda.
Den adulta honan är nästan identisk med hanen, men iriseringen på halsen är mindre intensiv och mer begränsad till baksidan och sidorna, med den på bröstet oftast är mycket otydlig.[13]
Den vita nedre ryggen på den rena klippduvan är dess bästa kännemärke för identifiering. De två svarta vingtäckarna på de blekgrå vingarna är också utmärkande. Stjärten har ett svart band på änden och stjärtfjädrarnas ytterfan har vita kanter. Den är stark och snabb i flykten, då den störtar ut från havsgrottor, flyger lågt över vattnet, och dess ljusare grå gump är väl synlig från ovan.[9]
Juvenilen uppvisar mindre glans och är mattare i färgen.[6]
Fågelns ljusa undervinge är tydlig när en flygande fågel betraktas underifrån. Fastän den är relativt stark som flygare glidflyger den ofta, och håller då vingarna i en tydlig V-form.[17]
Tamduvan är mycket variabel i färg och mönster och kan vara brokig i vitt, ljusgrått, mörkgrått, rödbrunt, vara helt mörkgrå, vita eller se ut som den ursprungliga klippduvan.[3]
Klippduvans ursprungliga livsmiljö är klippor, vanligen vid kuster. Den domesticerade och förvildade formen, stadsduvan, har i stor utsträckning införts på andra håll, och är vanlig, särskilt i städer, över en stor del av världen. Duvor söker föda på marken i grupper eller individuellt. De sover tillsammans i byggnader eller på väggar. När de dricker kan duvorna, i motsats till de flesta fåglar, sänka ned näbben i vattnet och dricka kontinuerligt utan att behöva böja huvudet bakåt. När den blir störd flyger den, ofta i grupp, upp med ett kraftigt klappande ljud.[18]
Klippduvan uppträder i par under häckningssäsongen men lever vanligtvis i flock.[13] Klippduvan häckar när som helst under året, men toppar är våren och sommaren. Häckningsplatser ligger längs klippväggar vid kusten, samt de konstgjorda klippväggar som skapas av höghus med tillgängliga avsatser eller takutrymmen.[19]
Boet som byggs är en bräcklig plattform av strån och pinnar, som placeras på en avsats, under skydd. Ofta används fönsternischer på byggnader.[7] Honan lägger två vita ägg som ruvas av båda föräldrarna i sjutton till nitton dagar.[6]
Boungen har blekgula dun och en köttfärgad näbb med mörkt band. Den tas om hand och föds upp på "krävmjölk" liksom andra duvor. Ungen stannar i boet i 30 dagar.[20]
Många olika predatorer tar klippduvor som byten. Pilgrimsfalkar och sparvhökar är ganska skickliga på att jaga denna art.[21] På marken är vuxna fåglar, deras ungar och deras ägg hotade av förvildade och tama katter.[6] Duvor har jagats av människor och använts som mat i många länder.[22]
En klippduvas livslängd varierar från 3–5 år i naturen till 15 år i fångenskap, men mer långlivade exemplar har rapporterats.[18]
Duvor har förknippats med ett antal olika sjukdomar som drabbar människor, däribland histoplasmos och kryptokockos.[23] Duvor är inget större problem vad gäller spridning av West Nile fever. De kan smittas av viruset men tycks inte kunna sprida det.[24] Duvor riskerar dock att bära på och sprida fågelinfluensa. Fastän en studie har visat att vuxna duvor inte är kliniskt mottagliga för den farligaste varianten av fågelinfluensa, H5N1,[25] har andra studier uppvisat definitiva bevis för kliniska tecken och neurologiska lesioner som beror på infektion.[26][27] Vidare har det visats att duvor är mottagliga för andra varianter av fågelinfluensa, såsom H7N7,[28] som har orsakat minst ett dödsfall bland människor.
Klippduvor har domesticerats i flera tusen år, vilket har lett fram till tamduvan (Columba livia domestica).[6] Förutom som sällskapsdjur används tamduvor som brevduvor, och vissa duvor har spelat viktiga roller i krig, många så mycket att de mottagit utmärkelser och medaljer för sina tjänster, till exempel att rädda hundratals människoliv. Några exempel är den franska duvan Cher Ami som mottog Croix de Guerre för sina insatser under första världskriget, och den irländska Paddy och den amerikanska G.I. Joe, som båda mottog Dickin Medal, bland 32 duvor som fick denna medalj, för sina insatser under andra världskriget.[6] Det finns många raser av tamduvor av olika storlek, färg och typ.[29]
Många tamduvor har rymt eller släppts ut under årens lopp, och har givit upphov till förvildade duvor. Dessa uppvisar en mångfald fjäderdräkter, även om vissa har den blåbandiga mönstringen som den rena klippduvan har. Stadsduvor återfinns i stora antal i städer och mindre orter över hela världen.[30] Bristen på den rena vilda arten beror delvis på blandning med stadsduvor.[17]
Ägg, mätt i centimeter
Bo med två ägg
Boungar, en dag gamla
Bounge, fem dagar
Boungar, omkring tio dagar
Juvenil, 22 dagar
Adult klippduva med fjäderdräkt av vild typ
Stadsduvor under parningsspel
Den här artikeln är helt eller delvis baserad på material från Nordisk familjebok, Dufsläktet, 1904–1926.
Wikimedia Commons har media som rör klippduva.
Klippduva (Columba livia) är en fågelart i familjen duvor. Arten inkluderar den domesticerade tamduvan (Columba livia domest.), och förrymda bestånd av tamduvor som givit upphov till stadsduvan. Dessa tre typer häckar med varandra.
Den ursprungliga klippduvan häckar i grottor och klippstup, mest vid kusten men även i bergstrakter. Stamformen av klippduva har sin utbredning utmed Skottlands kust, på Färöarna, lokalt på Irland, i Medelhavstrakterna, norra Afrika, Mellanöstern och Sydasien. Stadsduvan lever i halvöppna miljöer som jordbrukslandskap och i städer och förekommer över stora delar av världen. Arten är mycket talrik, och populationen stadsfåglar och vilda fåglar i Europa uppskattas uppgå till 17 till 28 miljoner.
Klippduvan och tamduvan är till formen lika. De är 30–35 cm lång långa och har ett vingspann på 60–68 cm. Den ursprungliga klippduvan påminner i dräkten om skogsduvan, men kroppen är ljusare och den har vita vingundersidor. Den har blågrått huvud med grönglänsande fläck på halsen och rosaskimrande övre bröst. Ovansidan vingen och merparten av ryggen är ljusgrå med en vit övergump. Den har två svarta tvärband på vingarna och grå stjärt med svart ändband. Tamduvan är mycket variabel i färg och mönster och kan vara brokig i vitt, ljusgrått, mörkgrått, rödbrunt, vara helt mörkgrå, vita eller se ut som den ursprungliga klippduvan. Det finns få synliga skillnader mellan hanar och honor.
Arten är generellt monogam och får vanligen två ungar per kull. Båda föräldrar tar hand om ungarna en tid. I början matar föräldrarna ungarna med krävmjölk men de blir snart självständiga i foderval.
Kaya güvercini, yabani güvercin ya da bayağı güvercin (Columba livia) Güvercingiller (Columbidae) familyasında yer alan bir kuştur.[2] Günlük konuşma dilinde bu kuş yalnızca "güvercin" olarak anılır.
Evcil güvercin bu türden gelmektedir. Doğaya kaçan evcil güvercinler dünya üzerinde yabani güvercin popülasyonunu artırmaktadır.[3]
Kaya güvercinleri her iki kanadında iki siyah çubuk dışında soluk gri renklidir. Ancak evcil güvercinler renk ve desen olarak çok farklılıklar gösterirler. Dişi ve erkek arasında çok az farklılık vardır.[4] Tür genellikle tek eşlidir ve her ailenin iki yavrusu vardır. Ebeveyn yavruların bakımını bir süre birlikte gerçekleştirir.[5]
Habitatları açık ve yarı açık alanlardır. Yaban ortamında kayalıklar yuvalama ve üreme için kullanılır. Kökeni Avrupa, Kuzey Afrika ve Asya'nın batısına dayanan kaya güvercini dünya üzerinde şehirlere yerleşmiştir. Dünya popülasyonu çok büyüktür, yalnızca Avrupa'da 17 ila 28 milyon arasında oldukları tahmin edilmektedir.[6]
Kaya güvercini ilk olarak Johann Friedrich Gmelin tarafından 1789'da tanımlanmıştır.[7] Cins adı olan Columba Latince "güvercin, kumru" demektir.[8] Latinceye Grekçe κόλυμβος (kolumbos), "dalgıç" ve κολυμβάω (kolumbao), "dalmak, yüzmek" sözcüklerinden geçmiştir.[9] Aristofanes ve diğer Antik Yunan yazarlar bu kuştan havada yüzer gibi hareket ettiği için κολυμβίς (kolumbis), "dalgıç" olarak söz ederler. Epitet ise Latince "mavimsi" anlamına gelen livor sözcüğünden türetilmiştir.[10] Columba cinsinde sınıflandırılan en yakın akrabası Columba rupestris türüdür, daha sonra Columba leuconota, Columba guinea ve Columba albitorques türleri gelir.[11]
Kaya güvercininin on iki alt türü tanınmaktadır:[11]:176–179
Kaya güvercini, yabani güvercin ya da bayağı güvercin (Columba livia) Güvercingiller (Columbidae) familyasında yer alan bir kuştur. Günlük konuşma dilinde bu kuş yalnızca "güvercin" olarak anılır.
Evcil güvercin bu türden gelmektedir. Doğaya kaçan evcil güvercinler dünya üzerinde yabani güvercin popülasyonunu artırmaktadır.
Kaya güvercinleri her iki kanadında iki siyah çubuk dışında soluk gri renklidir. Ancak evcil güvercinler renk ve desen olarak çok farklılıklar gösterirler. Dişi ve erkek arasında çok az farklılık vardır. Tür genellikle tek eşlidir ve her ailenin iki yavrusu vardır. Ebeveyn yavruların bakımını bir süre birlikte gerçekleştirir.
Habitatları açık ve yarı açık alanlardır. Yaban ortamında kayalıklar yuvalama ve üreme için kullanılır. Kökeni Avrupa, Kuzey Afrika ve Asya'nın batısına dayanan kaya güvercini dünya üzerinde şehirlere yerleşmiştir. Dünya popülasyonu çok büyüktür, yalnızca Avrupa'da 17 ila 28 milyon arasında oldukları tahmin edilmektedir.
Це відносно великий голуб — довжина тіла становить 29—36 см, розмах крил 50—67 см, вага 265—380 г[6]. Оперення щільне, але при цьому пір'я слабо закріплено в шкірі. Забарвлення мінливе, особливо у міських напівдиких птахів — всього налічують 28 різновидів забарвлення, так званих морф[7]. Як правило, голова, шия і груди попелясто-сизі із зеленуватим, жовтуватим або пурпурним металевим відливом на шиї і грудях. Такий же відлив може бути виражений на криючих крилах. Райдужка червона, оранжева або золотисто-жовта, при цьому її внутрішнє кільце блідіше. Навколо очей є ділянки неопереної, голубувато-сірої шкіри. Дзьоб шиферно-чорний, з яскраво вираженим білуватим кольором восковиці в основі.
У голубів, що живуть в умовах дикої природи, тулуб світло-сірий, з білуватим надхвістям і двома виразними темними смугами на зовнішній стороні крил. Останні дві характеристики відрізняють скелястого голуба від споріднених йому голубів-синяків і припутнів. Оперення міських і сільських птахів, що є здичавілими нащадками різних порід домашніх голубів, може мати різні відтінки майже білого і охристого до фіолетово-чорного, але зазвичай темніше і без якого-небудь певного малюнка[8]. Крила широкі, загострені. Хвіст закруглений, зазвичай з темним закінченням і білою облямівкою по краях. Ноги мають відтінки від рожевого до сірувато-чорного, у деяких птахів частково вкриті пір'ям[7]. Рух пальців знаходиться під свідомим контролем птаха, хоча і обмежений напрямками, у яких не виникає значної напруги протягом польоту[9].
Дорослі самки майже не відрізняються від самців, проте мають менш насичений металевий відлив, який до того ж відсутній на грудях[10]. Молоді птахи перші 6—8 місяців життя виглядають тьмянішими, без глянцю, а їхня райдужка коричнева або сірувато-коричнева[7].
Залежно від розміру, інтенсивності забарвлення, кольору і ширини смуги на попереку розрізняють більше десяти підвидів сизого голуба.
Зазвичай голосові сигнали розвиваються через 30-40 днів після вилуплення, але за умови додавання андрогенних гормонів до дієти розвиваються швидше[11], повністю дорослі сигнали розвиваються у віці від 5,5 до 12 місяців[12].
Головним типом сигналів є характерне в цілому для родини воркування: розкотисте, глухе бурчання, подібне для обох статей, проте особливо яскраво виражене і голосніше у самців у шлюбний період, коли вони підкликають самок або мітять територію. Типовий голосовий сигнал нагадує звуки «ку-ру-к'ту-ку»[13], разом зі скрипом та подібними звуками, такими як «боу-ку». Дещо інша тональність голосу, який є спокійнішим і нагадує скоріше муркотання кішки, «о-у-ур» звучить під час насиджування яєць[13]. У разі переляку голуби видають короткий крик «о-ррр». Сигнали подібні протягом всього року, хоча голосніші навесні та влітку, і дещо залежать від території.
Пташенята голубів, що щойно вилупилися, здатні видавати лише слабкі шиплячі звуки або просто клацають дзьобом. Крім голосового зв'язку, птахи використовують і інші способи спілкування, наприклад, гучне ляскання крилами під час залицяння або як сигнал небезпеки[8].
Володіючи прекрасним зором, цей птах здатний розрізняти не тільки всі барви веселки (подібно до людини і приматів), але також і ультрафіолетові промені[14]. Завдяки цьому, голуби можуть використовуватися в пошуково-рятувальних операціях — наприклад, на рубежі 1980-х років берегова охорона США провела успішні дослідження з пошуку людей у рятувальних жилетах у відкритому морі. На початку експерименту птахів навчали подавати сигнал, якщо вони бачили що-небудь жовтогаряче, а потім поміщали їх на нижній палубі вертольота і кружляли над районом передбачуваного лиха. Експеримент показав, що в 93 % випадків голуби виявляли об'єкт пошуку, тоді як у людей-рятувальників цей показник становив тільки 38 %[15].
Слух дозволяє голубу уловлювати звуки набагато нижчої частоти ніж ті, які в змозі почути людина — наприклад, шум вітру або віддалені звуки грози; можливо, з цієї причини птахи іноді залишають територію без якої-небудь видимої причини[7]. Добре відома здатність сизих голубів завжди знаходити шлях додому, де б вони не знаходилися, зі стародавніх часів використовувалася людиною для поштового зв'язку. Ці птахи на загублюються навіть на величезних відстанях від дому і, повертаючись, здатні долати до 1000 км в день. Ця здатність пов'язана з використанням багатьох методів орієнтації, подібно до орієнтації перелітних птахів[16]. Одним з методів, за даними досліджень, зокрема, групи Чарльза Валкотта (Charles Walcott, Корнельський університет, США), є здатність уловлювати магнітні поля і орієнтуватися за сонцем[7]. Іншим, за даними дослідників з Оксфорду, є орієнтація за топографічними орієнтирами. У проведеному ними експерименті, на спині птахів були закріплені датчики GPS, що дозволяли прослідкувати маршрути руху. За результатами дослідження, голуби віддавали перевагу земним орієнтирам, таким як автомобільні дороги і залізничні колії, і лише в незнайомій місцевості покладалися на сонце[17]. Ще одне дослідження виявило можливість сизих голубів орієнтуватися за деяких обставин за допомогою нюху[18].
Нарешті, голуби часто розглядаються як достатньо розвинені в інтелектуальному плані птахи. Наприклад, японські фахівці з Університету Кейо з'ясували, що ці птахи запам'ятовують свої дії на 5—7 секунд і за ними здатні розпізнавати себе на відеозаписі[19].
Сизий голуб, унаслідок свого переважно скельного способу життя, не вміє усаджуватися на гілки дерев, хоча його синантропні нащадки пристосувалися робити і це[20]. Землею вони пересуваються пішки, постійно похитуючи головою назад і вперед. Іноді рухаються швидко і роблять достатньо широкі кроки, що дозволяє деяким людям міркувати про «жадібність» цих птахів[21].
Сизий голуб чудово літає, його політ прямий та чіткий, часто з великими швидкостями, на висоті до 70 м над землею, поодинці або зграями. Домашні голуби можуть пролітати 480 км за 7 годин (тобто 69 км/год), підтримуючи частоту змахів крил 5,5 змахів на сукунду[22]. Рекордні виміряні значення швидкості польоту досягають 185 км/год[21]. Особливо стрімким польотом володіють дикі птахи, що мешкають у горах, — серед сніжних скель нерідко можна спостерігати зграйки птахів, що зі свистом пікірують уздовж схилу в майже вертикальній площині[21][23]. Під час повільного польоту піднімальна сила може утворюватися як під час підйому, так і під час опускання крил, що дозволяє птаху ширяти у разі потреби[24]. М'язи крил становлять приблизно 31 % маси тіла, що пояснює чудові здатності до польоту сизого голуба[25]. У регіонах з посушливим кліматом птахи здатні опускатися до води в глибокі колодязі. Міські голуби, які більш захищені від хижаків і мешкають поблизу від кормової території, як правило, менш майстерні в повітрі.
Зазвичай голуби не плавають, проте вміють це робити у випадку приводнення для водопою[26].
За пір'ям птах доглядає щоденно[27], проте куприкова залоза не використовується[28] або повністю вітсутня у деяких підвидів[29]. Пір'я зазвичай вкрите пилом та намокає під дощем. Досить звичне і купання у дощі під краплями води, при цьому поза голуба подібна до пози при прийнятті сонячних ванн, із розпушеним пір'ям, розкладеним хвостом, піднятими крилами та активним їх рухом[30]. Також при цьому характерна сидяча поза, часткове перевертання з одного боку на інший, обертання голови угору та стан, що нагадує транс. Також часто відбувається розтягування крил та ніг.
Дорослі птахи сплять сидячі на одній нозі підгинаючи другу до пір'я[28]. Голова та шия втягнуті близько до тулуба, дзьоб покоїться на пір'ї грудей. Поза шлюбним сезоном птахи часто сплять як групами, так і поодинці або парами, особливо на гнізді.
Природний ареал сизого голуба займає центральні і південні райони Євразії від Атлантичного океану до долини Єнісея, гірського Алтаю, Тянь-Шаня, східної Індії і М'янми, а також Африку північніше Сенегалу, Дарфуру і узбережжя Аденської затоки. У Європі піднімається на північ до 54° пн. ш., в Азії — до 55° пн. ш. За межами материка поширений на островах Середземного моря, Британських, Фарерських і Канарських островах, Лакшадвіпі і Шрі-Ланці[20][31]. На сході Європи спочатку зустрічався лише на узбережжі Азовського моря, правому березі Дону, Північному Кавказі та Поволжі[3]. Напівдомашні популяції розповсюдилися майже по всьому світу, піднімаючись у набагато холодніші широти і концентруючись поблизу житла людини. На інші материки птахи були свідомо інтродуковані людиною — наприклад, відомо, що до Америки сизі голуби потрапили завдяки французам: колоністи завезли їх в Нову Шотландію в 1606 році[32].
Біотопи, в яких мешкає птах, зазвичай пов'язані зі скелями, найчастіше на морському узбережжі, але також і в горах (у Гімалаях досягаючи альпійського поясу — 4000 м і вище)[21]. Перевагу віддає відкритим просторам, зокрема степовим і пустельним регіонам (у останніх селиться в оазисах). Синантропні популяції селяться на нішах і в поглибленнях кам'яних і дерев'яних споруд, займаючи в першу чергу місця, що є малодоступними або рідко відвідуються людиною. Як правило, це осілий вид, хоча у високогірних районах птахи здійснюють незначні вертикальні кочівлі, в холодну пору року опускаючись у долини[20]. Чисельність диких птахів відносно невелика і має тенденцію до зниження, хоча на думку фахівців, вона поки не досягла скільки-небудь загрозливих розмірів[33][34].
Як й інші представники родини, сизі голуби моногамні — пари, як правило, зберігаються протягом всього життя[35]. Розмноження на всьому протязі ареалу може проходити у будь-який час року, проте в помірному кліматі північної півкулі найчастіше припадає на березень-жовтень[36]. Спаровуванню завжди передує шлюбна церемонія, під час якої самець крутиться біля самки, переслідує її, роздуває шию, пригинає до землі голову і розпускає крила. Він також може прийняти вертикальну стійку, витягнувшись на лапах і розпустивши віялом хвіст. Танець неодмінно супроводжується гучним воркуванням.
Після закінчення церемонії самець і самка залицяються один за одним — чистять пір'я і «цілуються», стикаючись дзьобами. Під час спаровування самець злітає на спину самки і балансує на ній помахами крил, а після нього здійснює ритуальний політ, шумно ляскаючи крилами за спиною[20][37].
Природне житло сизих голубів — скелі, і в диких умовах вони влаштовують гніздо в важкодоступних для хижаків кам'янистих міжгір'ях або печерах. Синантропні популяції, що пристосувалися для життя в населених пунктах, вибирають для спорудження гнізда місця, що нагадують їм природні ландшафти, — карнизи і порожнечі під дахами, невідвідувані горища, балки під мостами та інші схожі споруди. Перевага віддається закритим просторам. Не зважаючи на те, що гніздяться ці птахи поряд з людьми, виявити їхнє гніздо часто буває нелегко.
Саме гніздо достатньо примітивне і є невеликою купкою з тонких гілочок і травичок з невеликим поглибленням. Під час будівництва обов'язки батьків строго розподілені — самець займається постачанням матеріалу, тоді як самка вкладає його на місце. Часто одне і те ж гніздо використовується кілька разів підряд, з кожним разом збільшуючись у розмірах[6].
Протягом року буває до 7—8 кладок, кожна з яких зазвичай складається з двох (рідше одного) яєць, що відкладаються з інтервалом у дві доби. Яйця білі, з гладенькою злегка блискучою шкаралупою, розміром від 35 × 25 до 43 × 32 мм[8]. Насиджують обидва батьки по черзі, проте велику частину часу проводить у гнізді самка. Самець, як правило, сидить у середині дня, чекаючи повернення самки з водопою. Якщо самка довго не повертається, батько нетерпляче воркує, підзиваючи її[38]. Сліпі, з рідкісним жовтуватим пухом пташенята з'являються асинхронно через 16-19 діб[36][39]. Перші дні обидва батьки годують пташенят відрижкою із зобу і так званим «голубиним молочком» — поживною сумішшю, що виробляється в зобі птахів (особливість, характерна для всіх видів голубів). Суміш має високий відсоток жиру і багата білками, проте має малу кількість вуглеводів[5]. У міру зростання в їжу додається насіння рослин — спочатку як добавка до молока, а потім і в твердому вигляді[38]. Іноді, ще в період годування пташенят, самка приступає до насиджування подальшої кладки, тоді як самець продовжує доглядати за потомством[20]. Пташенята починають літати приблизно через 35-37 діб, і вже в цьому віці схожі на своїх батьків[36][39]. Статева зрілість наступає через 5-7 місяців життя, причому самки приступають до розмноження дещо раніше самців[8].
Яйце сизого голуба
Пташенята, 1 доба
Пташеня, 5 діб
Пташенята, близько 10 діб
Пташеня, 22 доби
Сизий голуб харчується переважно рослинними кормами: насінням, ягодами, плодами фруктових дерев. У місцях мешкання людини легко пристосовується до вживання в їжу харчових відходів і зерна (пшениці, ячменю, кукурудзи та ін.)[21]. Зрідка вживає в їжу комах. У цілому, в порівнянні з іншими видами, він достатньо невибагливий у виборі джерела прожитку — орнітологи виявили у нього лише 37 типів смакових бруньок (рецепторів смаку), тоді як у людини їх близько 10 тис.[5]. Конкретні переваги залежать від доступності корму на даній території — так, одне дослідження, проведене в сільській місцевості в США показало, що раціон птахів на 92 % складалося з кукурудзяних зерен, 3,2 % вівса, 3,7 % черешні, а також невеликої кількості насіння горця (Polygonum), в'язу, ячменю і сумаху[35][40].
Голуби п'ють воду в досить примітивний спосіб — вони втягують її в себе, як з соломинки, тоді як переважна більшість птахів захоплюють дзьобом декілька крапель і потім закидають голову, даючи рідини скотитися в горло[40].
Годуються ці птахи поодинці або групами, як правило вранці й у другій половині дня, іноді здійснюючи дальні перельоти у 10-50 км від нічлігу до місць годування[20]. У дикій природі вони знаходять собі прожиток у чагарниках. Охоче відвідують людні місця, залізничні насипи, звалища, елеватори, тваринницькі ферми[8].
Найбільш звичайними природними ворогами сизого голуба є хижі птахи — сапсан, кречет, беркут, звичайний і американський боривітри, малий яструб, грак, вухата сова, Bubo virginianus і деякі інші. На землі голубів можуть підстерігати кішки, опосуми, єноти і лисиці.
Взаємовідношення людини і цього птаха має дуже стародавню історію — багато учених припускають, що сизий голуб є першим птахом, прирученим людиною[20][41]. У наш час[коли?] добре відомо, що численні породи з самими різними характеристиками мають єдиного предка — дикого або скелястого голуба. Проте до другої половини 19 століття усталеною була теорія про постійність і незмінність видів, згідно з якою кожна порода була унікальна. У 1868 році вийшла в світ робота Чарльза Дарвіна «Зміна тварин і рослин під впливом одомашнення», в якій домашні голуби зайняли одне з центральних місць. Вивчаючи різні породи птахів і провівши досліди з їхнього схрещування, учений прийшов до висновку, що їхнє різноманіття є результатом селекції, а загальним предком є дикий сизий або скелястий голуб[42].
Точне місце, коли почалася історія приручення цих птахів, невідоме; за різними оцінками це могло відбутися від 5 до 10 тис. років тому[43]. Існують три основні теорії із цього приводу. Одна з них свідчить, що це могло відбутися на Близькому Сході в районі Родючого півмісяця близько 8 тис. років до нашої ери, коли почало розвиватися землеробство — люди навчилися вирощувати пшеницю і ячмінь[43]. Привернуті негодящим зерном, птахи самі стали селитися біля людини, а люди стали вживати їх в їжу. Інше припущення полягає в тому, що в давнину храми будувалися на скелястому узбережжі, де мешкали голуби, і птахи використовували ці споруди для облаштування гнізд. Нарешті, третя гіпотеза свідчить, що люди збирали яйця птахів для подальшого вживання в їжу, а потім для полегшення завдання стали містити птахів у себе в печерах, де ті стали розмножуватися[21][43].
Найбільш ранні зображення сизого голуба, що дійшли до наших днів, у вигляді тераккотових фігурок, мозаїки і карбування на монетах, почали з'являтися в Месопотамії (територія нинішнього Іраку) близько 4500 року до н. е[44]. Пізнішим свідоцтвом знайомства людини з сизим голубом можна назвати вапнякову плиту з вирізаним зображенням декількох птахів, що сидять поряд, яку археологи знайшли на горбі Аль-Убайд на місці стародавнього храму (близько 3000 року до н. е.)[45]. Відомо, що мешканці цього регіону вживали голубів у їжу[46]. У Стародавньому Єгипті зображення сизих голубів були вже на найстародавніших іерогліфах, що збереглися до наших днів, що відносяться до 3100 року до н. е[47]. Єгипетський фараон Джосер (2600—2550 до н. е.), що побудував першу ступінчасту піраміду, використовував поштових голубів для передачі повідомлень про напад ворогів на кордони держави[21].
На загальну думку фахівців, одомашнені голуби спочатку використовувалися людиною як джерело їжі, проте найбільшу популярність у світі придбали як переносники повідомлень. Вважається, що на здібність сизих голубів повертатися до місця свого гніздування звернули увагу стародавні мореплавці, оскільки випущені в морі птахи завжди прагнули повернутися назад до скелястих берегів, їхнього природного місця існування[1]. Задовго до нашої ери поштових голубів використовували багато культур Середземномор'я. Найранішим відомим на сьогодні фактом такого використання вважається звільнення в 2900 році до н. е. птахів з кораблів, що наближалися до берегів Єгипту, з метою попередити власті про прибуття важливих гостей[48]. У 2350 році до н. е. цар Аккаду (держави у Межиріччі на території сучасного Іраку) Саргон Стародавній наказав своїм посланникам тримати при собі домашніх голубів — у разі полонення ті зобов'язані були звільнити птахів[48]. Починаючи з VIII століття до н. е., стародавні греки за допомогою голубів повідомляли імена переможців Олімпійських ігор[1]. Поштових голубів активно використовували в Римі, Персії, Китаї та Індії, особливо під час війни. У 77 році н. е. вийшла у світ «Природна історія» (лат. Naturalis Historia) римського письменника Плінія Старшого — прообраз сучасної енциклопедії, в якій описані не тільки особливості поведінки голубів, але й надані рекомендації з їх використання для передачі повідомлень під час військових дій[49].
Халіф Аль-Азіз, що правив у Північній Африці в 975–996 роках, замовив своєму візирю вподобану йому черешню, вирощену в ліванському місті Баальбеці. Чиновник відправив до Лівану 600 голубів, де до їхніх ніг були прикріплені ці фрукти, упаковані в шовкові мішечки. Птахи благополучно повернулися до Каїру — цей випадок став першим достовірно відомою «поштовою посилкою», відправленою повітрям[50]. Початком комерційної поштової служби із використанням голубів вважається 1146 рік, коли сирійський правитель емір Нур Ад-Дін почав будувати спеціальні голубники в багатьох містах Сирії і Єгипту, і зобов'язав дозорних відправляти і приймати повідомлення на постійній основі[51]. Пізніше голубина пошта стала вельми популярною у світі, і до винаходу телеграфу в середині 19 століття залишалася найбільш швидким способом передачі повідомлень[48].
Людина і сизий голуб протягом всієї історії були тісно пов'язані один з одним, і з цієї причини птах не міг залишитися осторонь у культурній спадщині багатьох народів світу. Згідно з Книгою Буття, священним писанням в юдаїзмі і християнстві, Ной зі свого ковчега тричі випускав голуба, сподіваючись на те, що той принесе звістку про закінчення всесвітнього потопу. Вперше голуб повернувся ні з чим, вдруге приніс у дзьобі оливкову гілку, а втретє не повернувся зовсім, що означало, що «вода зійшла з землі» (Буття 8:8—12). Через цю історію, голуб у багатьох народів став втіленням доброї новини та миру — символом, який часто використовується і у наш час. Наприклад, символом I Всесвітнього конгресу прихильників миру в 1949 році став білий голуб, намальований Пабло Пікассо[52].
У шумеро-аккадській міфології голуб символізував богиню родючості Іштар — про це свідчать археологічні терракотові фігурки богині, на піднятій руці якої часто зображався цей птах[43]. У Вавилоні зображення голуба було на прапорах — у цій державі, а також в Ассирії він символізував царство. Вавилонські версії слів «голуб» і «народитися» мали схоже звучання, а сам птах асоціювався з народженням дитини[53]. Він також був одним з атрибутів давньогрецього героя Геракла, разом з дубом, жолудем, змією і омелою[43][54]. У грецькій міфології голуб і горобець були присвячені богині любові і родючості Афродиті. Під час плавання аргонавтів з Егейського до Чорного моря, корабель повинен був пройти між Сімплегадами — блукаючими міфічними скелями, розташованими біля входу в Чорне море, що знищували судна, які проходили між ними. Аргонавти пропустили вперед голубку і засікли час, за який можна було безперешкодно пройти вузьку протоку[55].
У християнстві білий голуб часто втілює собою святий дух. Такий образ бере свій початок в Євангелії від Луки, де описується, як під час молитви Христа «розкрилося небо, і Дух Святий злинув на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба почувся, що мовив: Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе!» (Лк. 3:22). Інша згадка святого духу в образі голуба можна знайти в Євангелії від Івана: «І свідчив Іван, промовляючи: Бачив я Духа, що сходив, як голуб, із неба, та зоставався на Ньому.» (Ів. 3:32). У 536 році Константинопольський Собор офіційно проголосив птаха символом Святого Духу. У багатьох народів, у тому числі і у слов'янських, душа померлого оберталася голубом — звідси часте зображення птаха на могильних пам'ятниках. У мусульман голуб — священний птах, що носив Мухаммеду воду в дзьобі для миття[53].
У 1984 році на екрани вийшов радянський комедійний фільм «Любов і голуби», поставлений режисером Володимиром Меньшовим за однойменною п'єсою Володимира Гуркіна. У фільмі головний герой, сибіряк Василь Кузякин, розводить домашніх голубів, що стали однією з центральних тем комедії.
У 1986 році культова рок-група Звуки Му записала одну зі своїх найвідоміших музичних композицій «Сірий голуб», в якій виконавець ставить себе на місце вуличного голуба — брудного і хворого, але, однак, здатного літати.
Близьке сусідство голубів і людини має як свої позитивні, так і негативні сторони. Певною мірою вони пожвавили міський пейзаж — наприклад, зграї голубів відвіку стали прикрасою і визначною пам'яткою Трафальгарської площі в Лондоні і площі Сан-Марко у Венеції. Додатково, голуби виконують роль сміттярів, поїдаючи кинуті залишки їжі і тим самим перешкоджаючи розповсюдженню хвороботворних організмів[57].
З іншого боку, великі скупчення птахів приносять масу клопоту комунальним службам, забруднюючи послідом будівлі, скульптури і зелені насадження. Крім того, фахівці прийшли до висновку, що сизі голуби поступово руйнують пам'ятники архітектури, викльовуючи занесене вітром насіння з мікроскопічних тріщин і тим самим збільшуючи їхні розміри[58]. У результаті в деяких мегаполісах світу введені правила, направлені на обмеження популяції птахів, такі як заборона на годування під загрозою грошового штрафу. Крім того, птахам підкидають зерно з протизаплідними хімікатами і використовують хижих птахів — природних ворогів сизих голубів[59].
Деякі вважають голубів «брудними» птахами, що розповсюджують небезпечні захворювання[57]. Дійсно, в птахах і їхньому посліді може бути виявлено до 60-и різних збудників хвороб[60], таких як гістоплазмоз, торулоз, орнітоз та інші[61]. Проте спосіб передачі інфекції від птаха до людини важкоздійснимий, а випадки отримання захворювання таким чином або одиничні, або не зареєстровані зовсім[62]. Згідно з офіційною заявою американської Асоціації голубиних ветеринарів (Association of Pigeon Veterinarians), зробленою у 1986 році, «розведення, утримання і дресирування голубів представляє не більший ризик для здоров'я, чим утримання інших суспільних або домашніх тварин»[57].
Сизий голуб відноситься до роду голубів (Columba), родини голубових (Columbidae). Його найближчим родичем вважається кам'яний голуб (Columba rupestris), а після нього білогрудий (Columba leuconota), крапчастий (Columba guinea) і ефіопський (Columba albitorques) голуби[10]. Згідно з викопними знахідками, утворення виду відбулося 40—50 млн. років тому, в кінці еоцену — на початку олігоцену[63].
Вперше цей птах був науково описаний німецьким лікарем, ботаніком і хіміком Йоганном Ф. Ґмеліном у 1789 році в 13-му виданні його «Системи природи» (Systema Naturae)[64]. Наукова родова назва Columba походить від давньогрецього слова «κόλυμβος» (читається як «колумбос»), що буквально означає «нирець» (похідне від «κολυμβάω» — «упірнати, занурюватися, плавати»)[65]. Давньогрецький драматург Арістофан у комедії «Птахи» при позначенні голуба використовував слово «κολυμβίς» (колумбіс — «нирець»), оскільки його політ нагадував йому плавальні рухи в повітрі. Видова назва livia походить від латинського слова «livor» («синій»)[66].
Довідник «Путівник по голубах світу» Девіда Гіббса наводить список з 12-и підвидів сизого голуба, деякі з яких могли успадкувати свої характеристики від міських і сільських птахів[10]:
За довгу історію розведення людині вдалося вивести велику кількість різновидів голубів, що значно відрізняються один від одного статурою, розмірами, мастю і льотними здібностями, але проте мають єдиного предка — дикого сизого голуба[42]. У наш час[коли?] відомо більше 800 порід, які за практичним застосуванням розділяють на три основні групи: спортивні, м'ясні і декоративні[20].
Розведення і утримання голубів відоме як голубівництво та проводиться в спеціалізованих розплідниках, так званих голубниках. Для спаровування і отримання потомства голубники обладнані паровочними або гніздовими ящиками[69].
Розрізняють чистопорідне розведення і схрещування — у першому випадку злучаються птахи однієї і тієї ж породи з метою збереження цінних якостей, у другому — проводиться селекція між різними породами для отримання нових або покращуваних якостей[70].
.jpg)
.png)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
|city= (довідка) (обмежений доступ) |city= (довідка) |isbn= (довідка). Архів оригіналу за 2008-04-08. Процитовано 2008-09-20. 
Gầm ghì đá (danh pháp hai phần: Columba livia) là một loài chim thuộc Họ Bồ câu.[3] Loài này bao gồm cả bồ câu nhà.
Gầm ghì đá đã được mô tả đầu tiên bởi Gmelin vào năm 1789.[4] Tên chi Columba là hình thức Latinh hóa của tiếng Hy Lạp cổ κόλυμβος (kolumbos), một thợ lặn", từ κολυμβάω (kolumbao), "bổ nhào, lao ầm ầm, bơi".[5] Aristophanes (Birds, 304) và những người khác sử dụng κολυμβίς (kolumbis),"thợ lặn", vì chuyển động bơi của nó trong không khí. Tên riêng của loài có nguồn gốc từ tiếng Latin livor, "xanh".[6]
Có 12 phân loài được công nhận bởi Gibbs (2000);. Một số có thể được bắt nguồn từ quần thể cổ:[3]
Con trưởng thành của phân loài được chọn dài 29–37 cm (11–15 in) với sải cánh 62–72 cm (24–28 in).[7] Gầm ghì đá hoang đã dao động từ 238 - 380 g (8,4-13,4 oz), mặc dù bồ câu thuần hóa và bán thuần hóa được cho ăn quá nhiều có thể vược qua trọng lược bình thường.[3][8] Nó có đầu màu xám xanh, cổ và ngực với màu vàng, xanh lá cây bóng, và màu đỏ-tím ánh khim dọc theo cổ và cánh lông của nó.[3] Mống mắt là màu da cam, màu đỏ hoặc vàng với một vòng trong nhạt màu, và da trần quanh mắt màu xám-xanh. Trong số đo tiêu chuẩn, cánh dài thường khoảng 22,3 cm (8,8 in), đuôi 9,5–11 cm (3,7-4,3 in), mõ khoảng 1,8 cm (0,71) và xương cổ chân là 2,6-3,5 cm (1,0-1,4 in).[3]
Chim bồ câu ăn trên mặt đất theo đàn hoặc đơn lẻ. Chúng hót với nhau trong các tòa nhà hoặc trên tường hoặc tượng. Khi uống, hầu hết lấy từng ngụm nhỏ và nghiêng đầu về phía sau để nuốt nước. Gầm ghì đá có thể nhúng mõ vào nước và uống liên tục mà không cần phải nghiêng đầu trở lại.[9]
Tổ chim với hai trứng
Chim non một ngày tuổi
Chim non năm ngày tuổi
Chim non 10 ngày tuổi
Chim non 22 ngày tuổi
Một cặp gầm ghì đang kết đôi
|coauthors= bị phản đối (trợ giúp) Lỗi chú thích: Thẻ
Gầm ghì đá (danh pháp hai phần: Columba livia) là một loài chim thuộc Họ Bồ câu. Loài này bao gồm cả bồ câu nhà.
У настоящих голубей, живущих в условиях дикой природы, туловище светло-серое, с беловатым надхвостьем и двумя отчётливыми тёмными полосами на внешней стороне крыльев. Последние две характеристики отличают сизого голубя от родственных ему клинтуха и вяхиря. Оперение городских и сельских птиц, являющихся одичавшими потомками различных пород домашних голубей, может иметь различные оттенки от почти белого и охристого до фиолетово-чёрного, но обычно более тёмное и без какого-либо определённого рисунка[9]. Крылья широкие, заострённые. Хвост закруглённый, обычно с тёмным окончанием и белой окантовкой по краям. Ноги имеют оттенки от розового до серовато-чёрного, у некоторых птиц частично покрыты перьями[8].
Радужная оболочка красная, оранжевая либо золотисто-жёлтая, при этом внутреннее кольцо более бледное. Вокруг глаз имеются участки неоперённой, голубовато-серой кожи. Клюв шиферно-чёрный, с ярко-выраженной беловатого цвета восковицей в основании.
Взрослая самка почти не отличается от самца, однако имеет менее насыщенный металлический отлив, который к тому же отсутствует на груди[10]. Молодые птицы первые 6—8 месяцев жизни выглядят более тускло, без глянца, а их радужина коричневая либо серовато-коричневая[8].
В зависимости от размера, интенсивности окраски, цвета и ширины полосы на пояснице различают более десяти подвидов сизого голубя.
Вокализация — характерное для семейства в целом воркование: раскатистое, глухое урчание, особенно ярко выраженное у самцов в брачный период, когда они подзывают самок или метят территорию. Несколько иная тональность голоса, более спокойная и напоминающая скорее мурлыканье кошки, звучит во время насиживания яиц. В случае испуга голуби издают короткий крик «о-ррр». Вылупившиеся птенцы голубей способны издавать лишь слабые шипящие звуки, либо просто щёлкают клювом, повзрослевшие птенцы пищат при виде родителя и при кормлении. Помимо голосовой связи, птицы используют и другие способы общения, как, например, громкое хлопанье крыльями во время ухаживания или как сигнал опасности[9].
Обладая прекрасным зрением, птица способна различать не только цвета радуги (подобно человеку и приматам), но также и ультрафиолетовые лучи[11]. Благодаря этому, голуби могут использоваться в поисково-спасательных операциях — например, на рубеже 1980-х годов береговая охрана США провела успешные опыты по поиску людей в спасательных жилетах в открытом море. В начале эксперимента птиц обучали подавать сигнал, если они видели что-нибудь оранжевое, а затем помещали их на нижней палубе вертолёта и кружились над районом предполагаемого бедствия. Эксперимент показал, что в 93 % случаев голуби обнаруживали объект поиска, тогда как у спасателей этот показатель составил только 38 %[12]. Слух позволяет улавливать звуки гораздо более низкой частоты, чем в состоянии услышать человек — например, шум ветра или отдалённые звуки грозы и, возможно поэтому, птицы иногда покидают территорию без какой-либо видимой причины[8]. Хорошо известна способность сизых голубей всегда находить путь домой, где бы они ни находились — такое поведение издревле использовалось человеком для почтовой связи. Обладающие таким качеством птицы способны преодолевать до 1000 км в день. Некоторые орнитологи, и в частности, доктор Чарльз Уолкотт (Charles Walcott) из Корнеллского университета (США), связывают такое поведение со способностью улавливать магнитные поля и ориентироваться по солнцу[8]. Их британские коллеги из Оксфорда провели эксперимент, прикрепив на спину птиц датчики глобального позиционирования и проследив маршруты движения. Результат оказался неожиданным — голуби отдавали предпочтение земным ориентирам, таким как автомобильные дороги и железнодорожные пути, и только в незнакомой местности полагались на солнце[13]. Наконец, голуби часто рассматриваются как достаточно развитые в интеллектуальном плане птицы. Например, японские специалисты из университета Кэйо выяснили, что эти птицы запоминают свои действия с задержкой до 5—7 секунд[14].
Сизый голубь, вследствие своего преимущественно скального образа жизни, не умеет усаживаться на ветви деревьев, хотя его синантропные потомки приспособились делать и это[15].
По земле передвигается шагом, постоянно покачивая головой взад и вперёд («кивает») из-за особенностей своего зрения. Это позволяет птице стабилизировать изображение. Стабилизация включает в себя две фазы: в начале шага голова резко перемещается вперёд, а затем некоторое время держится неподвижно, пока тело её «догоняет». Именно в этот момент голубю гораздо легче рассматривать предметы или движущиеся объекты. Гипотеза была экспериментально подтверждена на беговых дорожках, по которым научили ходить голубей. Когда встречные скорости движения птицы и дорожки были равны, голуби переставали кивать[16].
Голубь иногда движется быстро и делает достаточно широкий шаг, что позволяет некоторым людям рассуждать о «жадности» птиц[17].
Великолепно летает, достигая скорости до 185 км/ч[17]. Особенно стремительным полётом обладают дикие птицы, обитающие в горах, — среди снежных скал нередко можно наблюдать стайки птиц, со свистом пикирующих вдоль склона в почти вертикальной плоскости[17][18]. В регионах с засушливым климатом птицы опускаются к воде в глубокие колодцы. Городские голуби, более защищённые от хищников и обитающие вблизи от кормовой территории, как правило, менее искусны в воздухе.
Природный ареал сизого голубя занимает центральные и южные районы Евразии от Атлантики до долины Енисея, горного Алтая, Тянь-Шаня, восточной Индии и Мьянмы, а также Африку севернее Сенегала, Дарфура и побережья Аденского залива. В пределах бывшего СССР северные границы природного ареала — юг России и Украины, приблизительно до 48—49° с. ш. и южнее. В Европе поднимается до 54° с. ш., на Енисее до 55° с. ш., вблизи жилища человека обитает и много севернее, например, в Дудинке (69° с. ш.). За пределами материка распространён на островах Средиземного моря, Британских, Фарерских и Канарских островах, Лакшадвипе и Шри-Ланке[19][20]. В Европейской части России изначально встречался лишь на побережье Азовского моря, по правому берегу Дона, Северном Кавказе и в Поволжье[4]. Полудомашние популяции распространились почти по всему миру, поднимаясь в гораздо более холодные широты и концентрируясь вблизи жилья человека. На другие материки птицы были сознательно интродуцированы человеком — например, известно, что на американский континент голуби попали благодаря французам: колонисты завезли их в Новую Шотландию в 1606 году[21].
Биотопы обычно связаны со скалами, чаще всего на морском побережье, но также и в горах (в Гималаях достигая альпийского пояса — 4000 м и выше)[17]. Предпочтение отдаёт открытым пространствам, в том числе степным и пустынным регионам (в последних селится в оазисах). Синантропные популяции селятся в нишах и в углублениях каменных и деревянных построек, занимая в первую очередь малодоступные или редко посещаемые человеком места. Как правило, оседлый вид, хотя в высокогорных районах птицы совершают незначительные вертикальные кочёвки, в холодное время года опускаясь в долины[15]. Численность диких птиц относительно небольшая и имеет тенденцию к понижению, хотя, по мнению специалистов, она пока не достигла сколько-нибудь угрожающих размеров[22][23].
Как и другие представители семейства, сизые голуби моногамны; пары, как правило, сохраняются в течение жизни[24]. Размножение на всём протяжении ареала может проходить в любое время года, однако в умеренном климате северного полушария чаще всего приходится на март — октябрь[25]. Спариванию всегда предшествует брачная церемония, во время которой самец крутится возле самки, преследует её, раздувает шею, пригибает к земле голову, распускает крылья и громко воркует. Он также может принять вертикальную стойку, вытянувшись на лапах и распустив веером хвост. Танец непременно сопровождается громким воркованием. По окончании церемонии самец и самка ухаживают друг за другом — чистят перья и «целуются», соприкасаясь клювами. Во время спаривания самец взлетает на спину самки и балансирует на ней взмахами крыльев, а после него совершает ритуальный полёт, шумно хлопая крыльями за спиной[15][26].
Природное место обитания сизых голубей — скалы, и в диких условиях они устраивают гнездо в труднодоступных для хищников каменистых расщелинах либо пещерах. Синантропные популяции, приспособившиеся для жизни в населённых пунктах, выбирают для постройки гнезда места, напоминающие им естественные ландшафты — карнизы и пустоты под крышами, непосещаемые чердаки, балки под мостами и другие похожие строения. Предпочтение отдаётся закрытым пространствам. Несмотря на то, что гнездятся эти птицы рядом с людьми, обнаружить это гнездо бывает часто нелегко. Само гнездо достаточно примитивное и представляет собой небольшую кучу из тонких веточек и травинок с небольшим углублением. Во время строительства обязанности родителей строго распределены — самец занимается добычей материала, в то время как голубка укладывает его на место. Часто одно и то же гнездо используется несколько раз подряд, с каждым разом увеличиваясь в размерах[7].
В течение года бывает до 7—8 кладок, каждая из которых обычно состоит из двух (реже одного) яиц, откладываемых с интервалом в двое суток. Яйца белые, с гладкой и слегка блестящей скорлупой, размером от 35×25 до 43×32 мм[9]. Насиживают оба родителя по очереди, однако большую часть времени проводит в гнезде самка. Самец, как правило, сидит в середине дня, ожидая возвращения самки с водопоя. Если голубка долго не возвращается, отец нетерпеливо воркует, подзывая её[27]. Слепые, с редким желтоватым пухом птенцы появляются асинхронно через 16—19 дней[25][28]. Первые дни оба родителя кормят птенцов отрыжкой из зоба, так называемым «голубиным молочком» — питательной смесью, вырабатываемой в зобе птиц (особенность, характерная для всех видов голубей). Смесь имеет высокий процент жирности и богата белками, однако содержит малое количество углеводов[6]. По мере роста птенцов в пищу добавляются семена растений — вначале как добавка к молочку, а затем и в твёрдом виде[27]. Иногда, ещё в период кормления птенцов, самка приступает к насиживанию последующей кладки, в то время как самец продолжает ухаживать за потомством[15]. Птенцы начинают летать примерно через 35—37 дней, и уже в этом возрасте похожи на своих родителей[25][28]. Половая зрелость наступает через 5—7 месяцев жизни, причём самки приступают к размножению несколько раньше самцов[9].
Яйцо сизого голубя
Птенцы, 1 день
Птенец, 5 дней
Птенцы, около 10 дней
Птенец, 22 дня
Сизый голубь питается преимущественно растительными кормами: семенами, ягодами, плодами фруктовых деревьев.
В местах проживания человека легко приспосабливается к употреблению в пищу пищевых отбросов и бросового зерна (пшеницы, ячменя, кукурузы и др.)[17]. В целом по сравнению с другими видами он достаточно неприхотлив в выборе источника пропитания — орнитологи обнаружили у него лишь 37 вкусовых почек (нервных окончаний, рецепторов вкуса), тогда как у человека их около 10 тыс.[6] Конкретные предпочтения зависят от доступности на данной территории — так, одно исследование, проведённое в сельской местности в США, показало, что рацион птиц на 92 % состоял из кукурузных зёрен, 3,2 % овса, 3,7 % черешни, а также небольшого количества семян горца, вяза, ячменя и сумаха[24][29]. Примечателен способ, каким голуби пьют воду — они втягивают её в себя, как из соломинки, в то время как подавляющее большинство птиц захватывает клювом несколько капель и затем запрокидывает голову, давая жидкости скатиться в горло[29].
Кормится в одиночку либо группами, как правило утром и во второй половине дня, иногда совершая дальние перелёты в 10—50 км от ночлега к местам кормёжки[15]. В дикой природе находит себе пропитание в зарослях кустарника. Охотно посещает людные места, железнодорожные насыпи, свалки, элеваторы, животноводческие фермы[9]. Голуби собираются целыми стаями возле домов тех людей, которые их подкармливают. Довольно точно представляют время кормёжки, к которому следует прилетать (если кормить их систематически в одно и то же время). Если рядом есть вода, то они могут сидеть на крыше с утра до вечера, ожидая подачки. Во время кормёжки предпочитают сначала поедать кусочки покрупнее. Так, если разбросать миску пшеничной крупы и через минуту неподалёку бросить миску пшеницы, то стая перелетит на пшеницу. Во время кормления некоторые особи могут подходить довольно близко, бегая друг у друга по головам и заползая чуть ли не на руки кормящему.
Пернатые хищники, охотящиеся на сизых голубей — сапсан, дербник, беркут, обыкновенная и воробьиная пустельги, перепелятник, ушастая сова, виргинский филин и некоторые другие птицы. На земле птиц могут подстерегать кошки, опоссумы, еноты и лисицы.
Взаимоотношение человека и этой птицы имеет очень древнюю историю — многие учёные предполагают, что сизый голубь является первой птицей, приручённой человеком[15][30]. В настоящее время хорошо известно, что многочисленные породы с самыми разными характеристиками имеют единого дикого предка (при образовании отдельных пород также принимал участие другой вид — скалистый голубь). Однако так было не всегда, и вплоть до второй половины XIX века главенствовала теория о постоянстве и неизменяемости видов, согласно которой каждая порода была уникальна. В 1868 году вышла в свет работа Чарльза Дарвина «Изменение животных и растений под влиянием одомашнивания», в которой домашние голуби заняли одно из центральных мест. Изучая различные породы птиц и проведя опыты по их скрещиванию, учёный пришёл к выводу, что их многообразие есть результат селекции, а общим предком является дикий сизый голубь[31].
Точное время, когда началась история приручения этих птиц, неизвестно; по разным оценкам это могло произойти от 5 до 10 тысяч лет назад[32]. Существуют три основных теории на этот счёт. Одна из них гласит, что это могло произойти на Ближнем Востоке в районе Плодородного полумесяца за 8 тысяч лет до нашей эры, когда начало развиваться земледелие — люди научились выращивать пшеницу и ячмень[32]. Привлечённые бросовым зерном, птицы сами стали селиться возле человека, а люди стали употреблять их в пищу. Другое предположение состоит в том, что в древности храмы строились на скалистых побережьях, где обитали голуби, и птицы использовали эти сооружения для обустройства гнезда. Наконец, третья гипотеза гласит, что люди собирали яйца птиц для дальнейшего употребления в пищу, а затем для облегчения задачи стали содержать птиц у себя в пещерах, где те стали размножаться[17][32].
Наиболее ранние дошедшие до наших дней изображения сизого голубя в виде терракотовых фигурок, мозаики и чеканки на монетах начали появляться в Древней Месопотамии (территория нынешнего Ирака) около 4500 года до н. э.[33] Более поздним свидетельством знакомства человека с сизым голубем можно назвать известняковую плиту с вырезанным изображением нескольких сидящих рядом птиц, которую археологи нашли на холме Телль-эль-Убейд на месте древнего храма (около 3000 года до н. э.)[34]. Известно, что жители этого государства употребляли голубей в пищу[35]. В Древнем Египте изображения сизых голубей имелись уже в наиболее древних сохранившихся до наших дней иероглифах, относящихся к 3100 году до н. э.[36][37] Египетский фараон Джосер (2600—2550 до н. э.), построивший первую ступенчатую пирамиду, использовал почтовых голубей для передачи сообщений о нападении врагов на границе государства[17].
По общему мнению специалистов, одомашненные голуби первоначально использовались человеком как источник пищи, однако наибольшую популярность в мире приобрели в качестве переносчика сообщений. Полагают, что на способность сизых голубей возвращаться к местам своих гнездовий обратили внимание древние мореплаватели, так как выпущенные в море птицы всегда стремились вернуться назад к скалистым берегам, их естественную среду обитания[2]. Задолго до нашей эры почтовых голубей использовали многие культуры Средиземноморья. Наиболее ранним известным на сегодняшний день фактом считается освобождение в 2900 году до н. э. птиц с приближающихся к берегам Египта кораблей с целью предупредить власти о прибытии важных гостей[38]. В 2350 году до н. э. царь Аккад (Древняя Месопотамия, территория современного Ирака) Саргон Древний велел своим посланникам держать при себе домашних голубей — в случае пленения те обязаны были освободить птиц[38]. Начиная с VIII века до н. э., древние греки с помощью голубей сообщали имена победителей Олимпийских игр[2]. Почтовых голубей активно использовали в Риме, Персии, Китае и Индии, особенно во время войны. С ними связаны имена таких выдающихся деятелей, как царь Соломон, Юлий Цезарь и Ганнибал[39]. В 77 году н. э. выходит в свет Естественная история (лат. Naturalis Historia) римского писателя Плиния Старшего — прообраз современной энциклопедии, в которой описаны не только особенности поведения голубей, но и даны рекомендации по их использованию для передачи сообщений во время военных манёвров[40].
Халиф ал-Азиз, правивший в Северной Африке в 975—996 годах, заказал своему визирю понравившуюся ему черешню, выращенную в ливанском городе Баальбек. Чиновник отправил на Ближний Восток 600 голубей, и затем к их ногам прикрепил ягоды, упакованные в шёлковые мешочки. Птицы благополучно вернулись в Каир — этот случай стал первой достоверно известной «почтовой посылкой», отправленной по воздуху[41]. Началом коммерческого почтового сообщения считается 1146 год, когда сирийский правитель эмир Нур Ад-дин начал строить специальные голубятни во многих городах Сирии и Египта, и обязал дозорных отправлять и принимать сообщения на постоянной основе[39]. Позднее голубиная почта стала весьма популярной в мире, и до изобретения телеграфа в середине XIX века оставалась наиболее быстрым способом передачи сообщений[38].
В наше время почтовых голубей стали незаконно использовать для доставки наркотиков в места лишения свободы[42][43].
За долгую историю разведения человеку удалось вывести большое количество разновидностей голубей, значительно отличающихся друг от друга телосложением, размерами, мастью и лётными способностями, но тем не менее имеющих единого предка — дикого сизого голубя[31]. В настоящее время известно более 800 пород, которых по практическому применению разделяют на три основные группы: спортивных, мясных и декоративных. На территории России разводится около 200 пород домашних голубей[15].
Разведение и содержание голубей, в русском языке известное как голубеводство, проводится в специализированных питомниках, называемых голубятнями. Для спаривания и возведения потомства голубятни оборудуют паровочными, или гнездовыми ящиками[46]. Различают чистопородное разведение и скрещивание — в первом случае спариваются птицы одной и той же породы с целью сохранения ценных качеств, во втором производится селекция между различными породами для получения новых либо улучшенных качеств[47].
При разведении домашних голубей на мясо используют специализированные мясные породы, дающие продукт с высокими диетическими и лечебно-профилактическими свойствами. В виде отварного мяса и бульона оно применяется в питании людей после операций. Ввиду высокого содержания железа голубиное мясо входит в рацион людей, страдающих от анемии. Мясо породы «Тексан» превосходит традиционные виды мяса (курятину, свинину, говядину) по содержанию витаминов C, B2, PP, содержит оптимальное соотношение кальция, магния, натрия, магния[48].
Голубиный помёт (гуано) является эффективным удобрением[49][50].
Человек и сизый голубь на всём историческом промежутке времени были тесно связаны друг с другом, и по этой причине птица просто не могла остаться незамеченной в культурном наследии многих народов мира. Согласно Книге Бытия, священному писанию в иудаизме и христианстве, Ной со своего ковчега трижды выпускал голубя в надежде на то, что тот принесёт весть об окончании всемирного потопа. В первый раз голубь вернулся ни с чем, во второй принёс в клюве оливковую ветвь, а в третий не вернулся вовсе, что означало, что «вода сошла с земли» (Быт. 8:8—12). С тех пор голубь у многих народов стал олицетворять хорошие новости, мир — символ, который часто используется и в наше время. Например, символом I Всемирного конгресса сторонников мира в 1949 году стал белый голубь, нарисованный Пабло Пикассо[51].
В шумеро-аккадской мифологии голубь символизировал богиню плодородия Иштар — об этом свидетельствуют археологические терракотовые фигурки богини, на поднятой руке которой часто изображалась эта птица[32]. В Вавилоне изображение голубя имелось на знамёнах — в этом государстве, а также в Ассирии он символизировал царство. Вавилонские слова «голубь» и «родиться» имели схожее звучание, птица ассоциировалась с рождением ребёнка[52]. Он также являлся одним из атрибутов древнегреческого героя Геракла, наряду с дубом, жёлудем, змеёй и омелой[32][53]. В греческой мифологии голубь и воробей были посвящены богине любви и плодородия Афродите. Во время плавания аргонавтов из Эгейского в Чёрное море корабль должен бы пройти между Симплегадами — блуждающими мифическими скалами, расположенными у входа в Чёрное море и уничтожавших проходящие суда. Аргонавты пропустили вперёд голубку и засекли время, за которое можно было беспрепятственно пройти узкий пролив[54].
В христианстве белый голубь часто олицетворяет собой Святой Дух. Такой образ берёт своё начало в Евангелии от Луки, где описывается, как во время Крещения Христа «отверзлось небо, и Дух Святый нисшел на Него в телесном виде, как голубь, и был глас с небес, глаголющий: Ты Сын Мой Возлюбленный; в Тебе Мое благоволение!» (Лк. 3:22). Другое упоминание Святого Духа в образе голубя можно найти в Евангелии от Иоанна: «И свидетельствовал Иоанн, говоря: я видел Духа, сходящего с неба, как голубя, и пребывающего на Нем» (Ин. 1:32). В 536 году Константинопольский Собор официально провозгласил птицу символом Святого Духа. У многих народов, в том числе и у славянских, душа умершего оборачивалась голубем — отсюда частое изображение птицы на могильных памятниках. У мусульман голубь — священная птица, носившая Мухаммеду в клюве воду для мытья[52].
Почтовая марка СССР (1957)
В 1971 году София Ротару записала песню «Сизокрылый птах» на украинском языке. Эта песня звучит также в фильме «Червона рута».
В 1984 году на экраны вышел советский комедийный фильм «Любовь и голуби», поставленный режиссёром Владимиром Меньшовым по одноимённой пьесе Владимира Гуркина. В фильме главный герой сибиряк Василий Кузякин разводит домашних голубей, ставших одной из центральных тем комедии.
В 1986 году рок-группа «Звуки Му» записала одну из своих самых известных музыкальных композиций «Серый голубь», в которой исполнитель ставит себя на место уличного голубя — грязного и больного, но тем не менее умеющего летать.
В 1991 году в исполнении Аллы Пугачёвой была записана песня «Мой голубь сизокрылый», написанная композитором А. Морозовым на стихи С. Романова.
Близкое соседство голубей и человека имеет как свои положительные, так и отрицательные стороны. В определённой степени они оживляют городской пейзаж — например, стаи голубей издавна стали украшением и достопримечательностью Трафальгарской площади в Лондоне и площади Сан-Марко в Венеции. Вдобавок, голуби выполняют роль мусорщиков, поедая брошенные остатки пищи и тем самым препятствуя распространению болезнетворных организмов[56].
С другой стороны, большие скопления птиц приносят массу хлопот коммунальным службам, загрязняя помётом здания, скульптуры и зелёные насаждения. Кроме того, специалисты пришли к выводу, что сизари постепенно разрушают памятники архитектуры, выклёвывая занесённые ветром семена из микроскопических трещин и тем самым увеличивая их размеры[57]. В Нью-Йорке, например, направленные на ограничение популяции птиц, такие как запрет на кормление под угрозой денежного штрафа. Кроме того, птицам подбрасывают зерно с противозачаточными химикатами и используют хищных птиц — природных врагов сизых голубей[58].
В аэропортах голуби, как и другие птицы, могут создавать помехи самолётам и попадать в турбины.
Некоторые считают голубей «грязными» птицами, распространителями опасных заболеваний[56]. Действительно, в птицах и их помёте может быть обнаружено до 60 различных возбудителей болезней[59], таких как птичий грипп, гистоплазмоз, торулоз, орнитоз и других[60]. Однако способ передачи инфекции от птицы к человеку труднодостижим, а случаи заболевания таким образом либо единичны, либо не зарегистрированы вовсе[61]. Согласно официальному заявлению американской Ассоциации голубиных ветеринаров (англ. Association of Pigeon Veterinarians), сделанному в 1986 году, «разведение, содержание и дрессировка голубей представляет не больший риск для здоровья, чем содержание других общественных либо домашних животных»[56].
Сизый голубь относится к роду голубей (Columba), семейству голубиных (Columbidae). Его ближайшим родственником считается скалистый голубь (Columba rupestris), а после него белогрудый (Columba leuconota), крапчатый (Columba guinea) и эфиопский (Columba albitorques) голуби[10]. Согласно ископаемым находкам, образование вида произошло 40—50 млн лет назад, в конце эоцена — начале олигоцена[62].
Впервые эта птица была научно описана немецким врачом, ботаником и химиком Иоганном Ф. Гмелином в 1789 году в 13-м издании Systema Naturae[63]. Латинское название columba родственно др.-греч. κολυμβίς «нырок»[64], а также либо исконнородственно праслав. *golǫbь / *golǫbъ (откуда рус. голубь), либо здесь имеет место параллельное образование, осуществившееся в двух языках независимо[65][66]. Видовое название livia происходит от одного корня с глаголом liveo «быть синеватым, иссиня-чёрным, отливать синевой».
Справочник «Путеводитель по голубям мира» Дэвида Гиббса приводит список 12 подвидов сизого голубя, некоторые из которых могли унаследовать свои характеристики от городских и сельских птиц[10]:
У настоящих голубей, живущих в условиях дикой природы, туловище светло-серое, с беловатым надхвостьем и двумя отчётливыми тёмными полосами на внешней стороне крыльев. Последние две характеристики отличают сизого голубя от родственных ему клинтуха и вяхиря. Оперение городских и сельских птиц, являющихся одичавшими потомками различных пород домашних голубей, может иметь различные оттенки от почти белого и охристого до фиолетово-чёрного, но обычно более тёмное и без какого-либо определённого рисунка. Крылья широкие, заострённые. Хвост закруглённый, обычно с тёмным окончанием и белой окантовкой по краям. Ноги имеют оттенки от розового до серовато-чёрного, у некоторых птиц частично покрыты перьями.
Радужная оболочка красная, оранжевая либо золотисто-жёлтая, при этом внутреннее кольцо более бледное. Вокруг глаз имеются участки неоперённой, голубовато-серой кожи. Клюв шиферно-чёрный, с ярко-выраженной беловатого цвета восковицей в основании.
Взрослая самка почти не отличается от самца, однако имеет менее насыщенный металлический отлив, который к тому же отсутствует на груди. Молодые птицы первые 6—8 месяцев жизни выглядят более тускло, без глянца, а их радужина коричневая либо серовато-коричневая.
В зависимости от размера, интенсивности окраски, цвета и ширины полосы на пояснице различают более десяти подвидов сизого голубя.
Голос Воркование сизого голубяВокализация — характерное для семейства в целом воркование: раскатистое, глухое урчание, особенно ярко выраженное у самцов в брачный период, когда они подзывают самок или метят территорию. Несколько иная тональность голоса, более спокойная и напоминающая скорее мурлыканье кошки, звучит во время насиживания яиц. В случае испуга голуби издают короткий крик «о-ррр». Вылупившиеся птенцы голубей способны издавать лишь слабые шипящие звуки, либо просто щёлкают клювом, повзрослевшие птенцы пищат при виде родителя и при кормлении. Помимо голосовой связи, птицы используют и другие способы общения, как, например, громкое хлопанье крыльями во время ухаживания или как сигнал опасности.
Органы чувствОбладая прекрасным зрением, птица способна различать не только цвета радуги (подобно человеку и приматам), но также и ультрафиолетовые лучи. Благодаря этому, голуби могут использоваться в поисково-спасательных операциях — например, на рубеже 1980-х годов береговая охрана США провела успешные опыты по поиску людей в спасательных жилетах в открытом море. В начале эксперимента птиц обучали подавать сигнал, если они видели что-нибудь оранжевое, а затем помещали их на нижней палубе вертолёта и кружились над районом предполагаемого бедствия. Эксперимент показал, что в 93 % случаев голуби обнаруживали объект поиска, тогда как у спасателей этот показатель составил только 38 %. Слух позволяет улавливать звуки гораздо более низкой частоты, чем в состоянии услышать человек — например, шум ветра или отдалённые звуки грозы и, возможно поэтому, птицы иногда покидают территорию без какой-либо видимой причины. Хорошо известна способность сизых голубей всегда находить путь домой, где бы они ни находились — такое поведение издревле использовалось человеком для почтовой связи. Обладающие таким качеством птицы способны преодолевать до 1000 км в день. Некоторые орнитологи, и в частности, доктор Чарльз Уолкотт (Charles Walcott) из Корнеллского университета (США), связывают такое поведение со способностью улавливать магнитные поля и ориентироваться по солнцу. Их британские коллеги из Оксфорда провели эксперимент, прикрепив на спину птиц датчики глобального позиционирования и проследив маршруты движения. Результат оказался неожиданным — голуби отдавали предпочтение земным ориентирам, таким как автомобильные дороги и железнодорожные пути, и только в незнакомой местности полагались на солнце. Наконец, голуби часто рассматриваются как достаточно развитые в интеллектуальном плане птицы. Например, японские специалисты из университета Кэйо выяснили, что эти птицы запоминают свои действия с задержкой до 5—7 секунд.
ДвиженияСизый голубь, вследствие своего преимущественно скального образа жизни, не умеет усаживаться на ветви деревьев, хотя его синантропные потомки приспособились делать и это.
По земле передвигается шагом, постоянно покачивая головой взад и вперёд («кивает») из-за особенностей своего зрения. Это позволяет птице стабилизировать изображение. Стабилизация включает в себя две фазы: в начале шага голова резко перемещается вперёд, а затем некоторое время держится неподвижно, пока тело её «догоняет». Именно в этот момент голубю гораздо легче рассматривать предметы или движущиеся объекты. Гипотеза была экспериментально подтверждена на беговых дорожках, по которым научили ходить голубей. Когда встречные скорости движения птицы и дорожки были равны, голуби переставали кивать.
Голубь иногда движется быстро и делает достаточно широкий шаг, что позволяет некоторым людям рассуждать о «жадности» птиц.
Великолепно летает, достигая скорости до 185 км/ч. Особенно стремительным полётом обладают дикие птицы, обитающие в горах, — среди снежных скал нередко можно наблюдать стайки птиц, со свистом пикирующих вдоль склона в почти вертикальной плоскости. В регионах с засушливым климатом птицы опускаются к воде в глубокие колодцы. Городские голуби, более защищённые от хищников и обитающие вблизи от кормовой территории, как правило, менее искусны в воздухе.
原鸽（學名：Columba livia），又名野鸽子、野鸽、鵓鸽。为人类所驯化的原鸽被称为家鸽 。
原鴿在鳥類中屬中等体型，通体石板灰色，颈部胸部的羽毛具有悦目的金属光泽，常随观察角度的变化而显由绿到蓝而紫的颜色变化，翼上及尾端各自具一条黑色横纹，尾部的黑色横纹较宽，尾上覆羽白色。一般而言，结群活动和盘旋飞行是其行为特点，但据1928年的研究，栖息在喜马拉雅山脉地区的原鸽飞行迅速而且常延直线飞行，一般离开地面不高。
分辨雌雄一般是辨別大小，雄鴿的肩膀寬，頭形圓大，腳也較長，脊椎也較長，相反的雌鴿都較短。此外，雄鴿的頸子粗短，頸羽富有金色光澤，叫聲也較強，步伐大，求偶時會一邊旋轉，或是一邊跳躍；雌鴿的頸子細，叫聲也較輕柔,不會攻擊人類。
原鸽原本为崖栖性的鸟，被人类驯化后很快适应城市的生活环境，在城市中很容易看到本种的驯化种群或再野化种群。据1928年的研究，分布在喜马拉雅山脉地区的原鸽营巢的悬崖高度一般都在700米以下。
分布于印度次大陆的部分地区、古北界南部，引种至世界各地，如今许多城镇都有野化的鸽群。在中国西北部及喜马拉雅山脉。
鸽一般是雌雄双栖，喜欢群飞。
原鸽的食物主要是植物性食物，包括各种植物的果实和种子，如玉米、花生、芸豆、豌豆、高粱、甜瓜、蒲公英、大米等。城市化了的鴿類也有吃市區花蕾的[1]。
鸽孵化期约18天，雌雄交替孵蛋，并都能从嗉囊中吐出稱為「鴿乳」的乳糜以哺养雏鸽。
巢为干草和小树枝搭建成的平板状巢，中央稍凹，一窝产卵两枚，卵白色。
一般认为原鸽是家鸽的祖先，同时有很多关于家鸽重新野化的报道，因此家鸽与原鸽之间的关系非常紧密。鸽子的驯化起始于欧洲，早在希腊时代和古罗马时代，就已经有关于驯化饲养鸽子的记载了。经过很多年的驯化，分化出了各种形态各异的鸽子，如球胸鸽、翻头鸽等特色品种。而正是这种由于人工选择而导致的性状分化，提示达尔文提出了基于自然选择机理的生物进化论。
本物种未列入濒危名单，但被作为医药成分捕猎而受到一定程度的威胁，中医传统理论认为原鸽去羽毛及内脏、取肉鲜用，有滋肾益气、祛风解毒、和血调经止痛的功能。
Tinaminyssus（英语：Tinaminyssus） melloi, a nasal mite. Pigeon louse fly (Pseudolynchia canariensis（英语：Pseudolynchia canariensis）)，一種吸蟲的外寄生蟲。 鴿類本身攜帶的寄生蟲多樣性頗大[2]。這些寄生蟲包括有：寄居在鴿的腸道裡的兩種腸蠕蟲（英语：intestinal helminth）Capillaria columbae及Ascaridia columbae；寄生在其體外羽毛裡的絲角亞目（英语：ischnocera）跳蝨Columbicola columbae、Campanulotes bidentatus compar，鈍角亞目的Bonomiella columbae、Hohorstiella lata、Colpocephalum turbinatum，還有螨類的Tinaminyssus melloi、Dermanyssus gallinae、Dermoglyphus columbae、Falculifer rostratus和Diplaegidia columbae。蝨蠅科（英语：Hippoboscidae）的Pseudolynchia canariensis（英语：Pseudolynchia canariensis）是鴿類一種典型的外寄生蟲，只見於溫帶及亞熱帶地區。
在許多大城市，有些廣場由於鴿子大量聚集而知名，在這些廣場上的鴿子通常都與遊客互動親密，會停靠在遊客的肩上，手上啄食飼料或麵包，這些廣場中最大的有下列地方：
然而，這些廣場鴿子也造成了不少糞便污染的問題，許多廣場上的雕像都變得難以清洗，有時也會傳出鴿子攻擊遊客的事件，在歐洲有不少的廣場都開始架設“禁止餵鴿”的警告牌。一些當地政府甚至動用人工乃至獵鷹驅逐鴿群，例如倫敦的特拉法加廣場現在鴿群已基本絕跡。
此外，由於哥倫布的姓直譯是“鴿子”，因此在西班牙和其他地方以哥倫布命名的“哥倫布廣場”直譯即“鴿子廣場”。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : ハト目 Columbiformes 科 : ハト科 Columbidae 属 : カワラバト属 Columba 種 : カワラバト C. livia 学名 Columba livia
カワラバト（河原鳩、学名: Columba livia）は、ハト目ハト科カワラバト属（英語版）に属する鳥類の一種である。本来ヨーロッパ、中央アジア、北アフリカなどの乾燥地帯に生息する鳥だったが、人に馴れやすいため家禽化され、食用や伝令用として利用されたほか、愛玩用の品種も多数作られた。カワラバトは日本ではかつて狩猟対象だったが、伝書鳩を撃ってしまう危険性がある等の理由から、本種はその対象から外された経緯がある（飼鳥を射殺すると動物愛護法に触れる）。なお、日本でカワラバトの次によく見かけるキジバトは現在でも狩猟対象である。
当該の鳥を指し示す言葉として、室町時代から「たうばと（塔鳩）」、これに加え、安土桃山時代には「だうばと（堂鳩）」が使われている。「ドバト（土鳩）」という語が登場するのは江戸時代である。日本語のカワラバト・家鳩・塔鳩・堂鳩・土鳩・ドバトという言葉の間の線引きは曖昧である。「ドバト害防除に関する基礎的研究」（山階鳥類研究所）は、 広義の「ドバト」はカワラバト(Colombo livia var domestica) の飼養品種の総称であるとしている[3]。また、「家禽化された」カワラバトのうち「再野生化」した個体 (feral pigeon) を狭義のドバトとする場合もある[3][4]。なお、『日本鳥類目録 改訂第7版』[5]の表記は「カワラバト（ドバト）」である。
本項では原則として呼称をカワラバトに統一する。
全長は30 - 35 cm。首は短く胸が俗に言う鳩胸のごとく盛り上がっている。「クックー」「ゴロッポ、ゴロッポ」「ウーウー」等鳴く。主翼10枚副翼10枚尾翼12枚が基本。換羽期[6]は6〜10月で、主翼と尾翼は全て、副翼は毎年一枚が翼端へ向かって、一枚ずつ順番に抜け替わる。このため、年齢は副翼を見ると推定できる。羽色は栗・栗ゴマ・灰・灰ゴマ・黒・黒ゴマ・白・白黒・モザイク・グリズル・バイオレット・ブラチナ・赤・緑・黄色・橙など多彩である。栗二引きと呼ばれる色彩パターンがカワラバトの祖先の一般的な羽装であると考えられている[7]。また、首周辺の羽に構造色を持ち、角度により緑あるいは紫に変わるように見える[8]。一方、キジバトは羽のウロコ模様が特徴的であり、本種との識別は容易である。
基本的に草食性であるが、昆虫なども食べることがある[10]。種子・穀物・果実・漿果等植物性のものが主食である。
通常2個の卵を産む[11]。孵化までは16 - 20日で、育雛期間は28 - 35日程度[12]。他の鳩類と同じく親鳥は蛋白質に富んだピジョンミルクと呼ばれるミルク状の乳を口移しに雛に与える[13]。親鳥は育雛をしている最中に次の産卵をすることもあり、時に育雛と抱卵を同時期に行う[14]。このため年間5、6回の繁殖が可能である。この繁殖能力の高さと、天敵である猛禽類の減少が個体数増加の原因となっていたが、近年ではワシントン条約による絶滅危惧種として厚く保護された猛禽類が、カラスほどではないにせよ都市部でも目撃されており、カワラバトを含め野鳥を捕食することが都内競翔家[誰?]から報告されている。この淘汰圧力が都心の鳩の黒化現象の原因ではないかと述べる関係者もいる[誰?]。因果関係が完全に証明された訳ではないが、猛禽類は黒いカラスを襲わないため、カワラバトも黒い個体が多く生き残った結果だという。野生種のカワラバトは本来、岸壁の割れ目などの高い場所に営巣していた鳥なのでその習性から市街地においてはマンション等の人工建造物が営巣場所となることもあり、糞害が問題になることがある。
雛
色変わり
水浴び
飛翔中（横）
飛翔中（下面）
飛翔中（上面）
ユーラシア大陸、ヨーロッパを中心に留鳥として世界的に広く分布する。日本では、北海道を含む全土で普通に見ることができる。しかし、日本の在来種ではないと考えられている。日本にいつ渡来したかは定かではないが、一説には飛鳥時代、残存する記録では平安時代に「いへばと（鴿）」の語が見られ、「やまばと（鳩）」とは区別されていた。従って、今から1000年以上前に、すでに身近に存在していたものと考えられる。
特に都市部を中心に非常に多く見られる鳥で、その数は増え続けている[要出典]。長らく人間と関わってきた本種は、人間にとても密接した鳥で、工業地面積が増えると出現率は上がり、森林面積が増えると低下することがわかっている[要出典]。
カワラバトは体内時計や太陽コンパス・目の瞬膜の偏光作用などを使って、方向判定と位置測定を行っていると考えられている。この他に地磁気を鋭敏に感知できる生体磁石の能力も持っているといわれており、研究対象になっている。ある研究によれば、嘴の皮膚内に磁鉄鉱を含む微粒子が局在しており、これが磁場の変化を感知する上で重要な役割を果たしている可能性があるという[15]。カワラバトから長年にわたり品種改良された伝書鳩を使って行われる鳩レースでは分速や帰還率が評価されるが、これらは天候のほか太陽風や黒点活動、磁気嵐の影響を受けるといわれる。
訓練されたカワラバトは、初めて見る絵の上手い下手を判別したり、クラシック音楽と現代音楽を聞き分けることでも知られている。 このため認知科学の実験に応用されることがある。
鳥類には嗅覚が殆どない、又は、あっても重要性は低いと1950年代頃までずっと考えられてきた。しかし、近年、さまざまな科学的実験によって、通説は覆りつつある。中でもカワラバトの場合、地磁気と視覚と嗅覚が複合的に神経連動されている点がクローズアップされている。カワラバトは、上記の磁気データにあわせ視覚的データ、そして、嗅覚のデータを脳で統合し、あたかもひとつの感覚として感じとり、飛行した地形図として記憶している可能性が高いことが明らかになりつつある。
カワラバトは通信手段として先史時代から家禽化されてきたと考えられる。紀元前3000年頃のエジプトでも伝書鳩を利用していた記録が残っている。 これ以外に肉や卵を食料にするため、中東などでは崖のくぼみなどに住み着く性質を利用し、内部がうつろで壁に数か所穴がある搭のようなものを作り、そこに鳩を集める[16]ことがあり、古代ユダヤではヘロデ王がこれを建設させたので、こうした鳩を「ヘロデの鳩」とミシュナーの中で呼んでいた[17]。
また、その帰巣性の高さから軍隊での通信手段としても盛んに用いられてきた。イギリス軍は第一次世界大戦で約10万羽、第二次世界大戦に至っては50万羽以上もの軍用鳩を用いた。戦闘で大火傷を負いながらも友軍に辿り着き、勲章を授けられたものさえ存在した。
日本では主に愛玩動物として飼育されていたと考えられるが[独自研究?]、カワラバトが渡来したのは今から1500年程前（飛鳥時代）であったと考えられる。カワラバトは古来より八百万神のお使い神と神社で尊ばれ、殺生はご法度、同じく仏閣でも古から魚・鳥等を野に放すことである放生会やエサやりが生類を哀れむ功徳とされ、その対象として長年保護され親しまれてきた。「鳩に三枝の礼あり（仔鳩が親の恩を感じ三つ下の枝に止まる故事より、礼儀を重んじることの重要性）」「鳩に豆鉄砲=鳩が豆鉄砲を食ったよう（突然の出来事に呆気にとられる様子）」「鳩を憎み豆を作らぬ（些細なことに拘って肝心なことが疎かになる愚かしさや弊害）」等、昔からの諺でもお馴染みである。
江戸時代、1783年（天明3年）に大阪の相場師・相模屋又市が投機目的のため米相場の情報伝達にカワラバトを利用したとされ、処罰されたという記録が残っている。また、ほぼ同時期の本[18]にカワラバトの帰巣性について「鴿は主人の家を能覚へ居者ゆへ遠方に行くといへとも放つときは必其家に還る」（いえばとは主人の家をよく覚えているもので、遠方に連れて行っても放されると必ずその家に帰還する）の記述が見られる。
幕末に神奈川に滞在したアメリカの宣教師マーガレット・バラは著書「古き日本の瞥見」の中で、1862年の手紙に神奈川の寺にはカワラバトが多く住んでおり、寺の外だけでなく寺の中にまで住んでいることを記載している。さらにカワラバトに与えるための餌を紙袋に入れて売る売店があることも記載している。このことから、江戸時代には既に庶民がハトに餌をやる慣習があったことがわかる。
明治時代以降、カワラバトから長年にわたって品種改良された伝書鳩が欧米より輸入され、新聞社などで利用された。また軍部でも日清戦争や日露戦争、第一次世界大戦から本格的に伝書鳩の研究を開始し、第二次世界大戦では多くの伝書鳩が使われた。
戦後復興期には、伝書鳩を使った鳩レースを行うための協会が設立された。
高度成長時代には伝書鳩の飼育が若年層を中心としてブームとなった。1964年に開催された東京オリンピックの開会式では、セレモニーの一部として伝書鳩達の空に舞い上がる姿が華々しくカラーテレビ中継され、前年開通した衛星中継により世界中に配信された。1969年にピークを迎える飼鳩ブームの火付け役となった出来事と伝えられている。
しかし、1970年代も後半になるとブームは収束し、伝書鳩の飼育数は減少に転じた。以降、漸減傾向が続いている。
カワラバトはその他にも、海難犠牲者を発見させる訓練などが行われている。
歴史的建造物の汚損などが深刻な問題になることがある。尿（糞の白い部分）は、金属の腐食を促進させる作用がある。またカビの一種であるクリプトコッカス・ネオホルマンスが堆積した糞の中で繁殖し、HIV感染者や臓器移植手術のため免疫抑制剤の投与によって免疫力の落ちた人間が吸い込むとクリプトコッカス症にかかる症例が報告されている[19]。そのほかダニなどがいることがあり、人間も被害を受けることがある。さらに、港湾や田畑の食害、工業生産施設における糞が問題になることがある。また、公園、駅、商業施設などで糞による苦情が寄せられることがある。こうした場所では注意書きを掲示したり、後述するような防止策がとられるが、被害を完全に食い止めるには至っていない。
糞害に対する研究を行った金沢大学の廣瀬幸雄教授が2003年にこの研究結果に対しイグ・ノーベル賞を受賞した。砒素を含む金属合金には、カワラバトが群れないという[20]。
一番効果的な方法は物理的にカワラバトを遮断することである。
カワラバトは人に馴れやすく、群れで繁殖する鳥である。このため古くから公園などで鳩に餌を与えることが当たり前のように行われている。繁殖能力が高い鳩は栄養状態に恵まれると年に幾度も繁殖を繰り返し増加し続ける。このため、近年では鳩に餌を与えることを防止するよう呼びかけている地域もあり、荒川区など一部自治体では条例で禁止している。広島市では餌やりの自粛を呼びかけることにより、平和記念公園内の個体数を4分の1にまで減少させることに成功している[21]。
その一方で農薬入りの餌を与えられたと疑われる50羽近いカワラバトの大量死事件が2006年4月に東京都世田谷区の芦花公園で発生し、鳥獣保護法違反の疑いで警視庁成城署が犯人を捜査中と報じられている。
.jpg)
.png)
.JPG)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
|date= (help)CS1 maint: Uses authors parameter （英語）
カワラバト（河原鳩、学名: Columba livia）は、ハト目ハト科カワラバト属（英語版）に属する鳥類の一種である。本来ヨーロッパ、中央アジア、北アフリカなどの乾燥地帯に生息する鳥だったが、人に馴れやすいため家禽化され、食用や伝令用として利用されたほか、愛玩用の品種も多数作られた。カワラバトは日本ではかつて狩猟対象だったが、伝書鳩を撃ってしまう危険性がある等の理由から、本種はその対象から外された経緯がある（飼鳥を射殺すると動物愛護法に触れる）。なお、日本でカワラバトの次によく見かけるキジバトは現在でも狩猟対象である。
바위비둘기는 리비아 원산의 비둘기이다. 집비둘기·전서구 등 사람이 기르는 비둘기의 원종이며, 원산지인 리비아에서 구북구의 인도 아대륙과 중부·동부 아시아에서 분화된 양비둘기(Columba rupestris)와 가까운 종이다.[1] 바위비둘기의 뼈는 구석기 베이징 원인 유적에서도 발견된다.[2] 자극통제가 가능한 조류이며[3] 훈련이 가능하다.[4] 20세기 행동주의가 발달하면서 행동주의자들은 바위비둘기를 이용해 환경에 대한 기능적 관계를 밝히려 시도하기도 했다.[5]
바위비둘기에 대한 가금화의 규모로 미뤄볼 때, 바위비둘기가 분포하는 넓은 지역에서 유전적 순수성이 남아있다고 보기에는 무리가 있다.[6]
세로길이 32~37cm 정도에 양 날개의 길이 64~72cm 정도의 크기를 갖고 있다. 회색 머리에 가슴과 목에는 붉고 푸른색의 광택이 있으며 다리는 붉은 색이다. 새끼의 눈은 검지만 크면서 붉은 색 또는 주황 색으로 변한다. 검은 색 부리에 하얀 색 콧잔등(Operculum)을 가지고 있는데[7] 이 콧잔등은 피부 조직이 부풀어 오른 것으로[8] 다른 조류의 부리에 난 밀랍질 부분(Cere)과는 구조적으로 다르다.[9] 비둘기의 콧구멍은 이 콧잔등 사이로 비스듬히 위치해 있다.[10]
내륙과 해변의 절벽에 집을 지으며[1] 먹이로는 과일, 곡류, 전분류, 곤충이나 작은 시체 등으로 500~600g의 성체기준으로 한달에 500~600g의 먹이와 1L의 물을 먹는다.[11]
북반구를 기준으로 1월부터 3월까지는 보리를 주로 먹는다. 1월부터 2월까지는 민가 주변에서 수확하고 남은 보리나 야지의 제비꽃속 식물의 씨앗을 먹는다. 3월이 되어서는 싹이 트는 보리 새싹을 주로 먹으며 푸마리아속 식물의 열매를 섭취하기도 한다. 땅에 묻혀있는 밀을 찾아내지 못하기 때문에 밀류의 섭취는 밀이 싹을 틔우는 시기인 3월부터 증가한다. 4월은 거의 먹지 못한다. 5월은 보리의 수확시기와 겹쳐 보리의 섭취가 증가하는데 지렁이를 먹기도 하나 보통은 지렁이의 알이나 작은 달팽이를 먹는다.[12]
6월이 되면 먹을 것이 부족해져 대부분은 땅에 떨어진 먹이를 찾아다닌다. 6월은 별꽃과 식물이 발견되는 시기이며 유일하게 나뭇잎의 섭취가 발견되는 시기이기도 하다. 별꽃과 식물이 발견되는 시기에는 별꽃과 식물의 씨앗과 씨방을 모두 먹으며 잔디속의 씨앗을 섭취하기도 한다. 미나리아재비과 식물 씨앗의 섭취도 이 시기에 발견된다. 7월부터 9월까지는 수확하고 남은 밀과 보리, 귀리를 주로 찾아다닌다. 콩과 식물에서는 경작 과정에서 나온 나비나물속 식물의 열매를 먹으며 이 외에는 완두콩, 메이플 피(maple peas), 잠두콩이 있다. 밀 경작의 특성상 8월이 되면 쟁기를 대기 때문에 더이상 수확하고 남은 밀은 먹지 못한다. 이에 따라 8월 이후에는 보리를 주로 먹게 된다. 11월은 씨앗이 맺히는 싱아속이나 명아주속의 씨앗을 먹으며 여뀌속이나 메꽃과의 식물을 먹는다. 12월은 아무것도 먹지 못한다.[12]
바위비둘기는 집단생활을 하며 서열 의식을 가지고 있는 동물로, 서열이 낮은 비둘기는 먹이가 있는 지점에서 20 ~ 60cm 정도의 거리를 두고 자신보다 서열이 높은 비둘기가 식사를 끝낼 때까지 기다리고 있다가 먹이를 먹는다.[13] 바위비둘기는 길을 찾을 때 방향 지각 능력과 주변 사물에 대한 기억을 바탕으로 길을 찾는다. 이때 다수의 비둘기는 같은 무리의 비둘기 중 길을 찾는 데 있어 정확도가 높은 비둘기를 따라간다.[14]
|oclc= 값 확인 필요 (도움말). |doi= 값 확인 필요 (도움말). 바위비둘기는 리비아 원산의 비둘기이다. 집비둘기·전서구 등 사람이 기르는 비둘기의 원종이며, 원산지인 리비아에서 구북구의 인도 아대륙과 중부·동부 아시아에서 분화된 양비둘기(Columba rupestris)와 가까운 종이다. 바위비둘기의 뼈는 구석기 베이징 원인 유적에서도 발견된다. 자극통제가 가능한 조류이며 훈련이 가능하다. 20세기 행동주의가 발달하면서 행동주의자들은 바위비둘기를 이용해 환경에 대한 기능적 관계를 밝히려 시도하기도 했다.
바위비둘기에 대한 가금화의 규모로 미뤄볼 때, 바위비둘기가 분포하는 넓은 지역에서 유전적 순수성이 남아있다고 보기에는 무리가 있다.
세로길이 32~37cm 정도에 양 날개의 길이 64~72cm 정도의 크기를 갖고 있다. 회색 머리에 가슴과 목에는 붉고 푸른색의 광택이 있으며 다리는 붉은 색이다. 새끼의 눈은 검지만 크면서 붉은 색 또는 주황 색으로 변한다. 검은 색 부리에 하얀 색 콧잔등(Operculum)을 가지고 있는데 이 콧잔등은 피부 조직이 부풀어 오른 것으로 다른 조류의 부리에 난 밀랍질 부분(Cere)과는 구조적으로 다르다. 비둘기의 콧구멍은 이 콧잔등 사이로 비스듬히 위치해 있다.
_refresc%C3%A1ndose_en_un_charco_de_agua.JPG){kind=link}
