Die Bleiche Weide[1] (Salix starkeana) ist ein kleiner, niederliegender Strauch aus der Gattung der Weiden (Salix) mit rotbraunen bis purpurroten, kahlen Zweigen und olivgrünen Blattoberseiten. Das natürliche Verbreitungsgebiet der Art liegt in Europa und im Norden Asiens.
Die Bleiche Weide ist ein bis zu 1 Meter hoher, niederliegender bis bogig aufsteigender Strauch mit dünnen, rotbraunen bis purpurroten, kahlen Zweigen. Junge Triebe sind anfangs flaumig behaart und verkahlen später. Die Laubblätter haben breit elliptische bis halbnierenförmige Nebenblätter. Der Blattstiel ist etwa 5 Millimeter lang. Die Blattspreite ist 5 bis 7 Zentimeter lang, 1,5 bis 2 Zentimeter breit, breit lanzettlich bis eirund oder verkehrt eiförmig, plötzlich zugespitzt, mit verschmälerter Basis und drüsig gesägtem Blattrand. Die Blattoberseite ist anfangs leicht behaart, später verkahlend, schwach glänzend, olivgrün und netznervig. Die Unterseite ist kahl und tief- bis blaugrün. Es werden sechs bis acht Nervenpaare gebildet.[2][3]
Als Blütenstände werden 1 bis 3 Zentimeter lange, elliptische Kätzchen auf einem mit Blättern besetzten, 1 Zentimeter langen Stiel gebildet. Die Tragblätter sind gelblich oder bräunlich, kahl und nur am Rand lang bärtig. Je Blüte wird eine Nektardrüse gebildet. Männliche Blüten haben zwei fast kahle Staubblätter. Der Fruchtknoten weiblicher Blüten ist lang gestielt und dicht behaart. Der Griffel ist deutlich ausgebildet, die Narbe ist gabelig geteilt. Die Bleiche Weide blüht von März bis April gleichzeitig mit dem Blattaustrieb.[2][3]
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 38 oder 44.[4]
Das natürliche Verbreitungsgebiet reicht von Nordeuropa (Finnland, Norwegen, Schweden) über Mitteleuropa (Deutschland, Polen, Tschechien, Slowakei) bis nach Rumänien und in den fernen Osten Russlands (Sibirien, Region Primorje).[5] In Deutschland gibt es Bestände in Bayern und Baden-Württemberg, wobei die Populationen in Bayern als vom Aussterben bedroht und in Baden-Württemberg als stark gefährdet geführt werden.[6] Die Bleiche Weide wächst in Mooren und Sumpfgebieten auf moorigen und nasstorfigen Böden an sonnigen bis lichtschattigen Standorten. Das Verbreitungsgebiet wird der Winterhärtezone 5a zugeordnet mit mittleren jährlichen Minimaltemperaturen von −28,8 bis −26,0 °C (−20 bis −15 °F).[2]
Die Bleiche Weide gedeiht in Mitteleuropa in winterkalten, spätfrostreichen Gebieten. Sie ist hier eine Charakterart des Polygono-viviparo-Genistetum sagittalis aus dem Verband Violion caninae, kommt aber auch im Gesellschaften des Verbands Molinion oder im Betulo-Salicetum repentis vor.[4]
Die Bleiche Weide (Salix starkeana) ist eine Art aus der Gattung der Weiden (Salix) in der Familie der Weidengewächse (Salicaceae).[5] Sie wurde 1806 von Carl Ludwig Willdenow erstmals wissenschaftlich beschrieben.[5] Der Gattungsname Salix stammt aus dem Lateinischen und wurde schon von den Römern für verschiedene Weidenarten verwendet.[7] Ein Synonym der Art ist Salix livida Wahlenb.[3]
Die Bleiche Weide wird sehr selten verwendet.[2]
Die Bleiche Weide (Salix starkeana) ist ein kleiner, niederliegender Strauch aus der Gattung der Weiden (Salix) mit rotbraunen bis purpurroten, kahlen Zweigen und olivgrünen Blattoberseiten. Das natürliche Verbreitungsgebiet der Art liegt in Europa und im Norden Asiens.
Salix starkeana is a small, prostrate shrub from the genus of willows (Salix) with red-brown to purple-red, bare branches and olive-green leaf tops. The natural range of the species is in Europe and in northern Asia.
The pale willow is up to 1 meter high, prostrate to arching ascending shrub with thin, red-brown to purple-red, bare branches. Young shoots are initially hairy and shed later. The leaves are broadly elliptic to semi-kidney-shaped stipules . The petiole is about 5 millimeters long. The leaf blade is 5 to 7 centimeters long, 1.5 to 2 centimeters wide, broadly lanceolate to ovoid or obovate, suddenly pointed, with a narrowed base and a glandular serrated leaf margin. The upper side of the leaf is initially slightly hairy, later balding, weakly shiny, olive-green and nervous. The underside is bare and deep to blue-green. Six to eight pairs of nerves are formed.[1][2]
1 to 3 centimeters long, elliptical catkins are formed as inflorescences on a 1 centimeter long stalk covered with leaves. The bracts are yellowish or brownish, glabrous and long bearded only on the edge. A nectar gland is formed per flower. Male flowers have two almost bare stamens . The ovary of female flowers is long-stalked and densely hairy. The stylus is formed clearly, the scar is divided gabelig. The pale willow flowers from March to April at the same time as the leaves shoot.[1][2]
The number of chromosomes is 2n = 38 or 44.[3]
The natural distribution area extends from Northern Europe (Finland, Norway, Sweden) through Central Europe (Germany, Poland, Czech Republic, Slovakia) to Romania and the far east of Russia ( Siberia , Primorye region ). [5] In Germany there are stocks in Bavaria and Baden-Württemberg , the populations in Bavaria being listed as threatened with extinction and in Baden-Württemberg as endangered.[4] The pale willow grows in bogs and swamp areas on boggy and wet peaty soils in sunny to light-shaded locations. The circulation area becomes the winter hardiness zone5a assigned to mean annual minimum temperatures of −28.8 to −26.0 °C (−20 to −15 °F).[1]
The pale willow thrives in Central Europe in cold winter, frost-rich areas. It is a character species of the Polygono-viviparo-Nestedum sagittalis from the Violion caninae association, but also occurs in the Molinion association or in the Betulo-Salicetum repentis.[3]
The pale willow (Salix starkeana) is a species from the genus of willows (Salix) in the willow family (Salicaceae).[5] It was described in 1806 by Carl Ludwig Willdenow.[5] The generic name Salix comes from Latin and was already used by the Romans for various types of willow.[6] A synonym of the species is Salix livida Wahlenb. Wahlenb.[2]
Salix starkeana is a small, prostrate shrub from the genus of willows (Salix) with red-brown to purple-red, bare branches and olive-green leaf tops. The natural range of the species is in Europe and in northern Asia.
Verkjas paju (Salix starkeana) on taimeliik pajuliste sugukonnast paju perekonnast.[1]
Taim kasvab Eestis niitudel, puisniitudel, võsastikes. Taim on Eestis hajusa levikuga.[1]
Verkjas paju (Salix starkeana) on taimeliik pajuliste sugukonnast paju perekonnast.
Taim kasvab Eestis niitudel, puisniitudel, võsastikes. Taim on Eestis hajusa levikuga.
Salix starkeana[2], le saule des pâturages est une espèce végétale ligneuse de la famille des Salicaceae. Originaire d'Europe et d'Asie du Nord, il est rarement exploité. Ses branches vont du rouge brun au violet, ses feuilles ressemblent aux feuilles d'olivier.
Salix starkeana atteint jusqu'à un mètre de haut. C'est un arbrisseau qui peut être de prosterné à érigé, avec de minces rameaux, brun rougeâtre à pourpres. Les branches sont nues. Les jeunes pousses sont d'abord pelucheuses et deviennent glabres ensuite. les feuilles sont largement elliptiques à semi-cardioïdes. Le pétiole est d'environ 5 millimètres de long. Le limbe mesure de 5 à 7 cm de long, 1,5 à 2 cm de large, il est largement lancéolé, ovoïde ou obovale. Avec une base rétrécie et un bord glandulaire, la feuille est dentelée. La surface de la feuille est d'abord légèrement pubescente, plus tard, elle devient glabre, légèrement brillante, vert olive et possède un réseau de nervures marqué. Le dessous est nu, d'un vert bleu[5] ,[3].
La fleur est portée par un chaton de 1 à 3 centimètres de long, elliptique attaché par un pédoncule d'un centimètre de long. Les bractées sont jaunâtres ou brunâtres, chauves ou velues. La fleur porte une glande de nectar. Les fleurs mâles ont deux étamines presque chauves. Les ovaires des fleurs femelles sont sur de longues tiges et recouvertes d'un manteau soyeux dense. Le style est dichotomique. Les fleurs apparaissent en mars-avril, en même temps que les feuilles[5],[3].
Chromosomie : 2n = 38 ou 44[6]
L'aire de répartition naturelle s'étend de l'Europe du Nord (Finlande, Norvège, Suède) à l'Europe centrale (Allemagne, Pologne, République tchèque, Slovaquie), à la Roumanie et à l'extrême est de la Russie (Sibérie, Primorye)[7]. En Allemagne, l'espèce se rencontre en Bavière et dans le Bade-Wurtemberg, où les populations sont en danger critique ou en voie de disparition[8]. Ce saule pousse dans les tourbières et les zones humides marécageuses, au soleil ou à l'ombre. Il est associé à des températures minimales annuelles moyennes de -28,8 à -26,0 °C[5].
Salix starkeana, le saule des pâturages est une espèce végétale ligneuse de la famille des Salicaceae. Originaire d'Europe et d'Asie du Nord, il est rarement exploité. Ses branches vont du rouge brun au violet, ses feuilles ressemblent aux feuilles d'olivier.
Blåvier (latin: Salix starkeana) er en liten og krypende busk av pilefamilien (vierfamilien) av maksimalt 1,5 meters høyde, hvor bladene har jevn bølgekant eller er bølget helrandete. Den har små, nyreformede øreblad. Den foretrekker fuktitørr-frisk jord, skogsbryn, kulturmark, steinur eller langs bekker.
Blåvier er en busk på normalt 30-150 cm meters høyde. Kvistene er snaue og rød-brune, med få furer under barken. Bladskaftene er bare 2-6 mm lange, tidvis brhåret, og bladene er helrandete eller bølgete og 1,5-3,5 cm lange. Bladet er mellomgrønt oppå og blågrønt under, med 5-9 par av sidenerver fra midtnerven og tidvis svakt korthåret oppå. Blomstring i mai-juni, starter like før løvspretten.
Raklene er inntil 6 cm lange og står på 5 - 15 mm lange skaft, og dette rakleskaftet har 0-4 blad. Raklene har lyse skjell, gule, gul-brune eller lysbrune og tidvis hårete. Den blanke og korthårede grønne kapselen er 4-8 mm lang, og står på 2-5 mm lange skaft.
Blåvier vokser i Eurasia og er i Norden en nordøstlig art med utbredelse i nesten hele Finland, midtre Sverige ned til nordligste Småland, og nordover rundt hele Bottenviken. I Norge spredt fra Sør-Trøndelag i nord til Buskerud hvi sør. I Nord-Fron når den opp til 1250 moh.
Blåvier danner ikke hybrider som er kjente i Norden.
Blåvier (latin: Salix starkeana) er en liten og krypende busk av pilefamilien (vierfamilien) av maksimalt 1,5 meters høyde, hvor bladene har jevn bølgekant eller er bølget helrandete. Den har små, nyreformede øreblad. Den foretrekker fuktitørr-frisk jord, skogsbryn, kulturmark, steinur eller langs bekker.
Blåvier er en busk på normalt 30-150 cm meters høyde. Kvistene er snaue og rød-brune, med få furer under barken. Bladskaftene er bare 2-6 mm lange, tidvis brhåret, og bladene er helrandete eller bølgete og 1,5-3,5 cm lange. Bladet er mellomgrønt oppå og blågrønt under, med 5-9 par av sidenerver fra midtnerven og tidvis svakt korthåret oppå. Blomstring i mai-juni, starter like før løvspretten.
Raklene er inntil 6 cm lange og står på 5 - 15 mm lange skaft, og dette rakleskaftet har 0-4 blad. Raklene har lyse skjell, gule, gul-brune eller lysbrune og tidvis hårete. Den blanke og korthårede grønne kapselen er 4-8 mm lang, og står på 2-5 mm lange skaft.
Wierzba śniada (Salix starkeana Willd.)[3] – gatunek rośliny wieloletniej należący do rodziny wierzbowatych.
Występuje w Eurazji i Ameryce Północnej. W Polsce rośnie w rozproszeniu w części północnej, na Wyżynie Lubelskiej i Podkarpaciu. Przez Polskę przebiega południowo-zachodnia granica zasięgu. W polskich Karpatach potwierdzono występowanie tylko na jednym stanowisku w Zahutyniu koło Sanoka, ale po 1996 r. na miejscu tym gatunku już nie odnaleziono[4].
Nanofanerofit. Rośnie na torfowiskach. Kwitnie w kwietniu i maju. Liczba chromosomów 2n=38, 44[4].
Umieszczona na polskiej czerwonej liście w kategorii VU (narażony)[6].
Wierzba śniada (Salix starkeana Willd.) – gatunek rośliny wieloletniej należący do rodziny wierzbowatych.
Листопадний кущ заввишки 30–150 см, нанофанерофіт. Гілля розлоге. Гілки вкриті темно-бурою або буро-червоною корою, молоді — опушені. Під корою деревина злегка борозенчаста. Бруньки голі, яйцеподібні, гострі, жовті або бурі. Прилистки виражені лише на добре розвинених пагонах, вони косояйцеподібні, зубчасті, завдовжки до 1 см. Листкові черешки 0,5–1 см завдовжки. Листки яйцеподібні, оберненояйцеподібні або еліптичні, з коротко загостреними верхівками, цілокраї або зубчасті, зверху зелені, знизу свинцево-сизі, у зрілому стані голі, 2–6 см завдовжки, 2–4 см завширшки.
Суцвіття — циліндричні, тонкі, нещільні сережки завдовжки 2–6 см. Приквіткові луски жовтуваті, зрідка на верхівці темні. Тичинок дві, вони вільні, голі, з жовтими пиляками. Зав'язь шовковиста, на довгій ніжці. Стовпчик короткий, приймочки з короткими відхиленими назовні лопатями. Плід — короткопухнаста зелена коробочка завдовжки 4–8 мм.
Рослина вологолюбна, дуже морозостійка, віддає перевагу зонам з діапазоном мінімальних середньорічних температур від −28,8 °C до −26 °C. Полюбляє відкриті місцини, але добре переносить легкий затінок, росте на свіжих ґрунтах. Еколого-ценотична амплітуда цього виду доволі широка — верба Старке зростає на торфовищах, вологих низинних і заплавних луках, евтрофних і мезотрофних болотах, узліссях, осипах, серед чагарників, біля струмків, в світлих лісах і, навіть, у лучних степах. Найбільша висота, на якій знайдено зарості цього виду, становить 1250 м.
Цвітіння триває з квітня по червень, плоди дозрівають у червні. Розмножується насінням і вегетативно. Верба Старке утворює міжвидові гібриди з вербою попелястою, вушкатою, розмаринолистою, чорничною.
Верба Старке розповсюджена на теренах Скандинавії, Центральної та Східної Європи, Монголії, Сибіру і Приморського краю Росії. Через Україну проходить південна межа ареалу: ця рослина трапляється спорадично у Поліссі, Передкарпатті, Карпатах, Розточчі, Опіллі, зрідка — у лісостепових районах.
Зменшення чисельності виду спричинене осушенням боліт, надмірним випасанням худоби, випалюванням, будівництвом, розробкою торфовищ. В Україні охороняється у Деснянсько-Старогутському та Шацькому національних парках, заповіднику «Розточчя», заказнику «Верхобузькі болота». За межами України охорона здійснюється у Німеччині, в цій країні верба Старке занесена до Червоної книги землі Баден-Вюртемберг.
Верба Старке використовується в господарстві рідко. З гілок рослини добувають дубильні речовини, під час цвітіння вона є добрим джерелом нектару і пилку для бджіл, іноді її висаджують як декоративний чагарник.
Верба Старке у Червоній книзі України. — Переглянуто 4 січня 2015 р.
Salix starkeana là một loài thực vật có hoa trong họ Liễu. Loài này được Willd. miêu tả khoa học đầu tiên.[1]
Salix starkeana là một loài thực vật có hoa trong họ Liễu. Loài này được Willd. miêu tả khoa học đầu tiên.
Salix starkeana Willd.
Синонимы
И́ва Старка[2], или Ива Шта́рке[3] (лат. Sálix starkeána) — вид цветковых растений из рода Ива (Salix) семейства Ивовые (Salicaceae).
В природе ареал вида охватывает Скандинавию, Центральную Европу, Сибирь и Приморье[4].
Высокий кустарник с раскидистыми ветвями; молодые побеги опушённые, взрослые — голые, тёмно-бурые. Обнажённая древесина покрыта валиками длиной около 5 мм.
Почки жёлтые или буроватые, яйцевидные, острые, с отогнутым кончиком, голые. Прилистники нередко крупные, длиной до 1 см, полусердцевидные, зубчатые, чаще отсутствуют. Листья длиной до 8 см, шириной 4—5 см, округло-эллиптические или яйцевидно-ланцетные, сверху заострённые, с косым кончиком, в основании округлые, жёсткие, голые, снизу серовато-зелёные или сизоватые, сверху тёмно-зелёные, на голых черешках длиной до 1 см, молодые — красноватые, по краю загнутые и часто грубо-остро-пильчатые.
Серёжки очень толстые. Прицветные чешуйки на верхушке тёмные, почти чёрные. Завязь шелковисто-волосистая, с короткими столбиком и рыльцами и длинной ножкой, в 4—5 раз превышающей нектарник.
Цветение в мае, после распускания листьев. Плодоношение в июне.
Вид Ива Старка входит в род Ива (Salix) семейства Ивовые (Salicaceae) порядка Мальпигиецветные (Malpighiales).
И́ва Старка, или Ива Шта́рке (лат. Sálix starkeána) — вид цветковых растений из рода Ива (Salix) семейства Ивовые (Salicaceae).
В природе ареал вида охватывает Скандинавию, Центральную Европу, Сибирь и Приморье.
