Lavas (Levisticum officinale) is 'n lang, meerjarige plant, die enigste spesie in die genus Levisticum in die familie Apiaceae, subfamilie Apioideae, stam Apidae.[1][2]
Lavas is 'n regop, kruidagtige, meerjarige plant wat 1,8 tot 2,5 m hoog groei, met 'n basale roset van blare en stingels met verdere blare. Die blomme word gevorm in skerms aan die bokant van die stamme. Die stingels en blare is blink kaalgroen tot geelgroen en ruik ietwat na seldery indien gekneus word. Die groter onderste blare is tot 70 cm (28 duim) lank, met breë driehoekige tot rombusvormige, duidelik gepunte blaartjies met 'n paar marginale tande; die stamblare is kleiner, minder verdeel en met min blaartjies.
Die blomme is geel tot groengeel, 2-3 mm deursnee, wat in bolronde skerms tot 10-15 cm in deursnee gedra word; en blom in die laat lente. Die vrug is 'n droë, tweedelige skisokarp; 4-7 mm lank, en word in die herfs ryp.[3][4][5]
Wikimedia Commons het meer media in die kategorie Levisticum officinale.Lavas (Levisticum officinale) is 'n lang, meerjarige plant, die enigste spesie in die genus Levisticum in die familie Apiaceae, subfamilie Apioideae, stam Apidae.
El apiu de monte o levístico (Levisticum officinale) ye una planta de la familia de les apiacees. Probablemente orixinaria del Asia central, ye utilizada como especia para condimentar platos, sobremanera nel sur y centru d'Europa.
L. officinale ye una planta yerbácea, perenne, d'ente 1 y 2,5 m d'altor; forma una roseta basal de fueyes d'onde remanez un tarmu floral, exteriormente acanaláu. El raigañu ye pivotante y llarga. Les flores formen una umbela trupa d'ente 12 y 20 floros, pequeños y de color amarellentáu, qu'algama los 30 cm de diámetru. La grana ye pequeña, d'hasta 7 mm de llargu, de color pardu y comestible.
El golor d'esta planta recuerda llixeramente al apiu (ye más fuerte qu'ésti) anque suel tener reminiscencies del meliloto azul (Trigonella caerulea Ser.), por cuenta de un aceite esencial compuestu básicamente de ftálido.
A empiezos del sieglu IX Carlomagno fixo escribir un edictu Capitulare de villis vel curtis imperii Caroli Magni nel que regula temes alministratives polos cualos tien de rexise l'agricultura nel imperiu, nel edictu hai un apartáu que numbera'l conteníu de lo que tendría de tener un xardín imperial y nél apaez yá esta planta.
D'esta planta emplégase casi tou, el so principal usu ye como especia. D'esta forma'l raigañu, les fueyes el tarmu y los frutos, toos ellos tienen el mesmu sabor fuerte; el raigañu ye emplegada como diuréticu, les frutes d'esta planta escasamente atópense nel mercáu.
Emplégase como condimento de platos, sobremanera nel sur d'Europa, ye bien posible qu'el so arume tuviera en dalgunos de los platos de l'antigua Roma. El so arume encaxa perbién na ellaboración de vinagre arumaos y les fueyes nueves utilizar pa dar sabor a sopes y platos de carne y tamién pa marinar les carnes. Na cocina alemana emplégase frecuentemente pa aliñar platos de pataques cocíes. Na cocina italiana emplegar en Liguria na ellaboración de salses de tomate especiales que contienen oriéganu y arruda.
Una vegada que les fueyes tán seques pueden caltenese en frascos herméticos y protexíos de la lluz, sobremanera del mugor (les fueyes d'esta planta son higroscópicas).
Levisticum officinale describióse por (Carlos Linneo) W.D.J.Koch y espublizóse en Novorum Actorum Academiae Caesareae Leopoldinae-Carolinae Naturae Curiosorum 12(1): 101, f. 41, nel añu 1824.[1]
Castellán: angelica montana, anxélica montana, apiu de monte, apiu de monte, apiu montés de monte, esmirnio, legustico, levistico, levístico, ligústico.[3]
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Botánica, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. El apiu de monte o levístico (Levisticum officinale) ye una planta de la familia de les apiacees. Probablemente orixinaria del Asia central, ye utilizada como especia para condimentar platos, sobremanera nel sur y centru d'Europa.
Levistik (lat. Levisticum)[1] — çətirkimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.[2]
Levistik (lat. Levisticum) — çətirkimilər fəsiləsinə aid bitki cinsi.
L'api bord, api de muntanya o julivert bord (Levisticum officinale) és una planta amb flor de la família de les apiàcies.
Com a planta cultivada, igual que la borratja pot servir per a protegir les plantes veïnes contra els atacs de les plagues. És una planta comestible que es pot fer servir com a espècia.
La rel o arrel conté un oli volàtil de propietats aquarètiques.
Com a planta medicinal es pot aplicar sobre ferides com a antisèptic. També es pot utilitzar per a preparar begudes per a estimular la digestió.[1]
L'api bord, api de muntanya o julivert bord (Levisticum officinale) és una planta amb flor de la família de les apiàcies.
Libeček lékařský (Levisticum officinale) je mohutná rostlina z čeledi miříkovité (Apiaceae), využívaná hlavně v gastronomii.
Je 100-200 cm vysoká, celerově aromatická rostlina s tlustým rozvětveným oddenkem a dlouhými kořeny. Lodyhy jsou přímé, tlusté, duté a oblé, se střídavými, k vrcholu vstřícnými až přeslenitými větvemi po třech. Listy jsou střídavé, dolní s řapíkem, nejhořejší přisedlé s blanitě lemovanými pochvami. Květenstvím je okolík z 12 – 20 okolíčků, na tlustých paprscích, s obalem i obalíčky. Květy jsou obojaké, paprsčité, kromě pestíku pětičetné, s volnými obaly. Kalich je nezřetelný. Plodem je žlutohnědá, elipsoidní hladká dvounažka. Kvete v červenci až srpnu.
Pěstuje se na zahrádkách jako koření. Ke gastronomii se využívají všechny její části. Listy jako koření do polévek, omáček, salátů, do pečení. Plody do nakládané zeleniny i některých druhů pečiva. Oddenky lze kandovat. [1]
Působí silně močopudně – je součástí čajových směsí, odstraňuje plynatost a zlepšuje trávení.
Obrázky, zvuky či videa k tématu libeček lékařský ve Wikimedia Commons
Libeček lékařský (Levisticum officinale) je mohutná rostlina z čeledi miříkovité (Apiaceae), využívaná hlavně v gastronomii.
Løvstikke (Levisticum officinale), også kaldet maggiurt, er en kraftigt voksende, flerårig skærmplante med oprette, hule stængler. Bladene er sellerilignende, store og dobbelt fjersnitdelte med hel rand. Oversiden er mørkegrøn, mens undersiden er lysegrøn. Planten blomstrer i juli – august med endestillede skærme af bleggule blomster. Frugterne er nødder, som spaltes ved modenhed.
Rodnettet består af en tyk, lodret jordstængel, kraftige hovedrødder og ret tykke siderødder.
2 x 1 m (200 x 30 cm/år).
Plantens egentlige hjemegn er ukendt, men man regner forsøgsvis med, at den stammer fra fugtige bjergskove i Centralasien eller fra det nordlige Iran. Planten er nævnt i Karl den Stores kapitularium og har været brugt som køkkenurt og lægeplante siden da. I dag er den naturaliseret mange steder i Asien, Nord- og Sydamerika og i Europa (herunder i Danmark). Overalt er den bedst på en veldrænet og dybmuldet, næringsrig jord med et pH mellem 5 og 7,6. Usædvanligt for krydderurter er det, at den foretrækker let skygge og skal have vand i tørkeperioder.
Af planten kan anvendes både blade, frø og rod. Plantens friske skud anvendes som krydderurt. De har en kraftig smag af selleri og kan bruges i supper, saucer og kødretter. Med lidt forsigtighed kan løvstikkens blade også bruges i salat, men de smager temmelig kraftigt igennem. Løvstikkefrø anvendes som krydderi, enten hele eller stødte. Frøene har en let bitter sellerismag og kan anvendes i begrænset mængde i salater, supper, marinader og farseringer. Løvstikkeroden bruges kun medicinsk. Et udtræk af løvstikkerod virker vanddrivende, luftdrivende og krampeløsende. Den æteriske olie har antibiotiske egenskaber, og de vigtigste bestanddele af olien er β-phellandren (42.5%), α-terpineol (27.9%), cis-ocimen (7.5%) og dehydro-1,8-cineol (6.8%).
Løvstikken hørte i ældre tid til en af den folkelige dyrlægekunsts mest anvendte remedier. Af denne grund fandtes den i de fleste ældre bønderhaver fra før 1900. Siden Den antikke græske forfatter Pedanios Dioskurides havde beskrevet den som et anvendeligt universalmiddel i det 1. årh. e.Kr. blev den snart udbredt blandt munkene i Middelalderen, hvor den kom til Danmark i 1100-tallet. Planten blev både anvendt hel, nogle gange en buket af den bundet om koens hale for at værne mod onde ånder, andre gange kogt i vand som "løvstikkevand", eller kogt sammen med sod og salt til en grød der blev givet til syge køer.[1]
Løvstikke (Levisticum officinale), også kaldet maggiurt, er en kraftigt voksende, flerårig skærmplante med oprette, hule stængler. Bladene er sellerilignende, store og dobbelt fjersnitdelte med hel rand. Oversiden er mørkegrøn, mens undersiden er lysegrøn. Planten blomstrer i juli – august med endestillede skærme af bleggule blomster. Frugterne er nødder, som spaltes ved modenhed.
Ikke synlige trækRodnettet består af en tyk, lodret jordstængel, kraftige hovedrødder og ret tykke siderødder.
Højde x bredde2 x 1 m (200 x 30 cm/år).
Liebstöckel (Levisticum officinale), auch Maggikraut, Lavas oder Lus(t)stock, in der Steiermark vor allem Nussstock, ist eine Pflanzenart der Gattung Levisticum aus der Familie der Doldenblütler (Apiaceae, veraltet Umbelliferae). Die Bezeichnung „Liebstöckel“ entstand durch volksetymologische Wortbildung aus dem lateinischen Levisticum (alter und pharmazeutischer Name der Art). Die seit 1925 belegte[1] Bezeichnung „Maggikraut“ entstand vermutlich aufgrund der Geruchsähnlichkeit der Maggi-Würze mit dem aromatischen Liebstöckel.
Liebstöckel ist eine winterharte, ausdauernde, krautige Pflanze, die Wuchshöhen von 1 bis 2,5 m erreichen kann. Die ganze Pflanze riecht aromatisch. Der verzweigte Stängel ist intensiv grün. Es wird ein Rhizom als Überdauerungsorgan gebildet, das einen Durchmesser von 4 bis 5 cm aufweist. Besonders die unteren Laubblätter sind lang gestielt. Die Blattspreite ist zwei- bis dreifach gefiedert. Das Endblättchen ist breit dreieckig bis eiförmig, 4 bis 11 cm lang und 2 bis 7 cm breit. Die gestielten Fiederblättchen sind zwei- bis dreilappig mit wenigen Zähnen.
Der doppeldoldige Blütenstand weist einen Durchmesser von 12 cm auf, besitzt sieben bis elf Hüllblätter mit weißen Rändern und enthält 12 bis 20 Döldchen. Die Döldchen besitzen acht bis elf Hüllchen und enthalten viele Blüten. Die gelblichen bis hellgrünen Blüten sind unscheinbar. Die Blütezeit reicht von Juni bis August.
Die braune Frucht ist 5 bis 7 mm lang und 3 bis 4 mm breit. Die Früchte reifen zwischen August und September.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 22.[2]
Levisticum officinale wurde 1824 von Wilhelm Daniel Joseph Koch in Novorum Actorum Academiae Caesareae Leopoldinae-Carolinae Naturae Curiosorum, 12(1), 101, f. 41 erstbeschrieben. Synonyme für Levisticum officinale W.D.J.Koch sind: Ligusticum levisticum L., Angelica levisticum All., Levisticum levisticum Karsten, Hipposelinum levisticum (L.) Britton & Rose, Angelica paludapifolia Lam., Levisticum paludapifolium (Lam.) Asch., Levisticum officinale Rchb., L. officinale var. vel subsp. cultum Thellung, Selinum levisticum (L.) E.H.L.Krause, Levisticum vulgare Hill, Levisticum vulgare Reichb.[3]
Liebstöckel stammt wahrscheinlich aus dem Nahen oder Mittleren Osten, wohl aus Iran oder Afghanistan.[4] Von dort kam es über das Mittelmeergebiet ins übrige Europa. Wild findet es sich nur in warmen Gebieten. Da es aber in Gemüse- und Kräutergärten angebaut wurde und wird, kann es auch in kälteren Regionen Europas stellenweise verwildert auftreten.
Liebstöckel hat keine besonderen Standortansprüche, bevorzugt jedoch tiefgründigen, nährstoffreichen Boden und verträgt auch Halbschatten. Zu anderen Pflanzen sollte 0,5…1 m Abstand bestehen. Liebstöckelpflanzen können bis etwa 15 Jahre alt werden.
Die frischen Liebstöckelblätter finden Verwendung als Gewürz, z. B. für Suppe, Eierspeise, Pfifferlinge oder andere Pilzgerichte. Geschmack und Geruch erinnern an den von Sellerie und an Maggi-Würze. Hauptverantwortlich für das charakteristisch würzige Aroma ist der Inhaltsstoff Sotolon.[5]
Feingehackte Blätter können zum Würzen von Suppen, Salaten, Obatztem und Eintopfgerichten verwendet werden. Die Blätter können den ganzen Sommer über geerntet, getrocknet oder eingefroren werden.[6] Die getrockneten Samen können bei der Zubereitung von Eintöpfen und Braten als Würze verwendet werden. Auch sind die Früchte als aromatisierende Komponente für Käsegerichte, Brot und Gebäck zu verwenden.
Als pharmazeutische Droge dienen:
Da die in der Droge enthaltenen Furocumarine nicht wasserlöslich sind, ist bei Teezubereitungen nicht mit phototoxischen Nebenwirkungen zu rechnen, nach[7] ist jedoch bei starker Sonneneinwirkung mit Photodermatosen zu rechnen.
Schon Dioskurides beschreibt Samen und Wurzel von griechisch ligystikón (lateinisch ligusticum bei Columella und Plinius) als erwärmend, verdauungsfördernd, diuretisch und emmenagog, auch gegen den Biss wilder Tiere. Allerdings ist die Zuordnung zu unserem Levisticum fraglich. Liebstöckel war ein beliebtes Heilmittel in Mittelalter und Barock. Hildegard von Bingen lobt ihn u. a. bei Halskrankheiten, Lonicerus als diaphoretisch, diuretisch, verdauungsfördernd und magenerwärmend, Matthiolus als emmenagog, stein- und windtreibend. Weinmann nennt ihn ein Antidot, Diuretikum, Diaphoretikum und Wundmittel, besonders bei Magenerkältung, Engbrüstigkeit und als Emmenagogum. Hufeland nutzte ihn oft bei Hydrops. Leclerc[9] nennt ihn ein Karminativum und Diuretikum. Nach Schulz wird er auch bei chronischen Katarrhen und Menostase gebraucht. In der Schweiz und im Elsass trinke man bei Halsweh Milch durch die Pflanzenstängel. Auch fördere er bei Rindern das Kalben.[10] In der Volksheilkunde wird Liebstöckel auch bei Menstruationsstörungen und als schleimlösendes Mittel eingesetzt. In der Homöopathie und der anthroposophischen Medizin wird Liebstöckel u. a. bei Mittelohrentzündung gegeben.
Wässrige Extrakte von Liebstöckel zeigen unter UV-Bestrahlung mit Licht der Wellenlänge 365 nm eine blaue Fluoreszenz, die durch Umbelliferon, ein Cumarinderivat, ausgelöst wird.[11]
Liebstöckel (Levisticum officinale), auch Maggikraut, Lavas oder Lus(t)stock, in der Steiermark vor allem Nussstock, ist eine Pflanzenart der Gattung Levisticum aus der Familie der Doldenblütler (Apiaceae, veraltet Umbelliferae). Die Bezeichnung „Liebstöckel“ entstand durch volksetymologische Wortbildung aus dem lateinischen Levisticum (alter und pharmazeutischer Name der Art). Die seit 1925 belegte Bezeichnung „Maggikraut“ entstand vermutlich aufgrund der Geruchsähnlichkeit der Maggi-Würze mit dem aromatischen Liebstöckel.
L'api salvatge, o api bastard o boscàs [1](Levisticum officinale) es una planta amb flor de la familha de las apiàcias.
Coma planta cultivada, aital coma la borratja pòt servir a protegir las plantas vesinas contra los atacs de las plagas. Es una planta comestible que se pòt emplegar coma espècia.
La raiç conten un òli volatil de proprietats aquareticas.
Coma planta medicinala se pòt aplicar sus feridas coma antiseptic. Se pòt tanben utilizar per preparar de bevendas per estimular la digestion.[2]
L'api salvatge, o api bastard o boscàs (Levisticum officinale) es una planta amb flor de la familha de las apiàcias.
Liūbīstra aba liūbīsta (lot.Levisticum officinale) ī tuokis žuolīns, prigolons muokslėškā salėirėniu augalū (Apiaceae) šeimā.
Liūbīstra kėlėma ėš Vakarū Azėjės ī. Augėnama bavēk cieluo Euruopuo, Kaukazė, bovosiuo TSRS, Šiaurės Amerėkuo. Lietovuo nug sena anou žmuonis augėn šalėp nomū.
Liūbīstra daugiametis, 100–140 cm aukštoma žuolīns ī. Ans tora stuora, šakouta šakni. Stombris statmens, apvalos, tuštavėdoris. Žīdia liūbīstra tuokēs dėdlēs skėitēs, anuos žėidā smolkē, balkšvi ī. Žīdia lėipa-rogpjūti.
Ciels liūbīstras augals tora magītinga kvapa.
Augals ī liekvarstos ė paded varītė mīžala, taisa vėrškėnėma, gīda reumata, puodagra, alsavėma takū lėgas. Ka gīvuoliū napoltom bimbalā, rēk anūs ėštrintė liūbīstruom. Anas tink kiaulėms nu liauku.
Švėiži liūbīstras lapā ė šaknis ēn kap pagards i zopės, mēsuos, žovėis, paukštėinas, daržuoviu, rīžiu jiedius, mėrkalus, saluotas.
Lëbiszk (Levisticum officinale) - to je wielelatnô roscëna z rodzëznë zelerowatëch. Òn rosce m.jin. w ògródkach na Kaszëbach.
Το Λεβιστικόν το φαρμακευτικόν (Levisticum officinale) ή κοινώς Λεβιστικό, είναι ένα ψηλό, πολυετές φυτό, το μοναδικό είδος του γένους Λεβιστικόν (Levisticum), στην οικογένεια Απιίδες (Apiaceae), στην υποοικογένεια Apioideae, της φυλής Apieae.[1][2]
Ευρωπαϊκό λεβιστικό και θαλασσο-μαϊντανός,[3]
Το λεβιστικό είναι ένα όρθιο, ποώδες, πολυετές φυτό που αναπτύσσεται σε ύψος 1,8 με 2,5 μ. (5,9 έως 8,2 πόδια), με μια βασική ροζέτα από φύλλα και μίσχους με επιπλέον φύλλα, τα άνθη παράγονται σε σκιάδια στην κορυφή των βλαστών. Οι βλαστοί και τα φύλλα είναι γυαλιστερά λεία-άτριχα πράσινα σε κιτρινοπράσινα και όταν συνθλίβονται, μυρίζουν σαν το μοσχολέμονο. Τα μεγαλύτερα φύλλα της βάσης έχουν μήκος έως 70 εκ. (28 ίντσες), τριπτεροειδή, με ευρεία τριγωνικά προς ρομβοειδή, έντονα μυτερά φυλλάρια με ορισμένα περιθωριακά δόντια· τα βλαστικά φύλλα είναι μικρότερα και λιγότερα διαιρούμενα με λιγοστά φυλλάρια. Τα άνθη είναι κίτρινα με πρασινοκίτρινα, διαμέτρου 2-3 χιλ. (0,079 - 0,118 ίντσες), που παράγονται σε σφαιροειδή σκιάδια, διαμέτρου μέχρι 10-15 εκ. (3,9 έως 5,9 ίντσες)· η ανθοφορία είναι στο τέλος της άνοιξης. Ο καρπός είναι ένα ξηρό διμερές σχιζοκάρπιο μήκους 4-7 χιλ. (0,16 έως 0,28 ίντσες), που ωριμάζει το φθινόπωρο.[4][5][6]
Το ακριβές εύρος κατανομής του αμφισβητείται· κάποιες πηγές το αναφέρουν ως ιθαγενές στο μεγαλύτερο μέρος της Ευρώπης και της νοτιοδυτικής Ασίας,[7] άλλες μόνο από την περιοχή της ανατολικής Μεσογείου, στη νοτιοανατολική Ευρώπη και την νοτιοδυτική Ασία[4] και άλλες, μόνο από τη νοτιοδυτική Ασία, το Ιράν και το Αφγανιστάν, αναφέροντας τους Ευρωπαϊκούς πληθυσμούς, ως βιολογικά εγκλιματισμένους.[5][8] Έχει καιρό που καλλιεργείται στην Ευρώπη, τα φύλλα του χρησιμοποιούνται ως βότανο, οι ρίζες ως λαχανικό και οι σπόροι ως μπαχαρικό, ειδικά στη κουζίνα της νοτίου Ευρώπης.[4]
Τα φύλλα του μπορούν να χρησιμοποιηθούν σε σαλάτες, σάλτσες μπαχαρικών, για την παρασκευή χειμωνιάτικης σούπας[9] ή ως καρύκευμα ζωμού κρέατος-ιδίως βοδινού- και οι ρίζες μπορούν να φαγωθούν ως λαχανικό ή να χρησιμοποιηθούν τριμμένες σε σαλάτες. Η γεύση και οσμή του είναι κάπως παρόμοιες με του σέλινου. Το αφέψημα από λεβιστικό μπορεί να εφαρμοστεί ως αντισηπτικό στα τραύματα ή πίνεται για να διεγείρει την πέψη. Οι σπόροι μπορούν να χρησιμοποιηθούν ως μπαχαρικό, παρομοίως με τους σπόρους του μάραθου.[4] Στο Ηνωμένο Βασίλειο, ένα παραδοσιακό αλκοολούχο λικέρ λεβιστικού, αναμιγνύεται με το κονιάκ σε αναλογία 2:1 ως χειμερινό ποτό.[10] Στη Ρουμανία, τα φύλλα είναι το προτιμώμενο καρύκευμα για τους διάφορους τοπικούς ζωμούς, πολύ περισσότερο από ό,τι ο μαϊντανός ή ο άνηθος. Το λεβιστικό είναι το τρίτο σε περιεχόμενο κερκετίνης, μετά από το τσάι και την κάππαρη.[11]
Οι ρίζες, που περιέχουν ένα βαρύ, πτητικό έλαιο, χρησιμοποιούνται ως ένα ήπιο διουρητικό. Η ρίζα του λεβιστικού περιέχει φουρανοκουμαρίνες που μπορούν να οδηγήσουν σε φωτοευαισθησία.
Διαλύει τα αέρια του στομάχου, είναι πολύ καλό διουρητικό, εμμηναγωγό, αποχρεμπτικό, τονωτικό, στομαχικό. Χρησιμοποιείται κυρίως για τις διουρητικές του ιδιότητες σε περιπτώσεις κράτησης υγρών και δυσκολιών ενούρησης. Παρ'όλα αυτά, δεν θα πρέπει να γίνεται κατάχρηση, καθ'ότι είναι πιθανό να προκαλέσει νεφρική βλάβη και δεν θα πρέπει να καταναλώνεται από άτομα με προβλήματα στους νεφρούς. Είναι καλό φάρμακο για άτομα με πεπτικά προβλήματα, γαστρικό καταρράκτη και αέρια του στομάχου. Τα δερματικά προβλήματα, μπορεί να αντιμετωπισθούν με αφέψημα ή με την προσθήκη τους στο νερό του μπάνιου. Επίσης, προάγει την έναρξη της εμμήνου ρύσεως και γι'αυτό, δεν θα πρέπει να χρησιμοποιείται από τις εγκύους.[3]
Η Αγγλική ονομασία "lovage" ("λεβιστικό") προέρχεται από το "αγάπη-πόνο" ("love-ache"), "πόνο" ("ache") είναι η μεσαιωνική ονομασία για το μαϊντανό· αυτό είναι μια λαϊκή-ετυμολογική παραφθορά της παλαιότερης Γαλλικής ονομασίας levesche, από τα ύστερα Λατινικά levisticum, που με τη σειρά του φαίνεται να είναι παραφθορά των προηγούμενων Λατινικών ligusticum, "της Λιγουρίας" (βορειοδυτική Ιταλία), όπου το βότανο καλλιεργείτο εκτενώς.[12]
Στη σύγχρονη βοτανική χρήση, και οι δύο Λατινικοί τύποι χρησιμοποιούνται σήμερα για διαφορετικά (αλλά στενά συνδεδεμένα) γένη, με το Levisticum για το μαγειρικό λεβιστικό και το Λιγυστικόν (Ligusticum) για το Σκωτσέζικο λεβιστικό, ένα παρόμοιο είδος από τη βόρεια Ευρώπη, καθώς και για τα συναφή είδη.[5][12] Στη Γερμανία και τις Κάτω Χώρες, ένα από τα κοινά ονόματα του λεβιστικού είναι Maggikraut (Γερμανικά) ή Maggiplant (Ολλανδικά) επειδή η γεύση του φυτού θυμίζει την καρυκευμένη σούπα Maggi· ωστόσο, η κλασική Γερμανική του ονομασία είναι Liebstöckel.
Στη Βόρεια Γερμανία, μερικές φορές ονομάζεται Beifuss. Στα Ιταλικά levistico ή Sedano di monte (μετάφρ. σέλινο του βουνού), Γαλλικά livèche, Ρουμανικά leuştean, Ουγγρικά lestyán, Ρωσικά любисток (lyubeestok) κλπ. Στη Βουλγαρία, είναι γνωστό ως девесил (deveseel). Η Τσεχική ονομασία του είναι libeček και η Πολωνική ονομασία είναι lubczyk, όπου και στις δύο ονομασίες σημαίνει «βότανο αγάπης». Η ονομασία στα Σουηδικά είναι libbsticka, στα Νορβηγικά løpstikke. Η επίσημη Γερμανική του ονομασία είναι Liebstöckel, κυριολεκτικά «ξύλο αγάπης».[13]
Η Κροατική ονομασία για αυτό το φυτό είναι ljupčac ή vegeta (ονομάσθηκε έτσι μετά από ένα γνωστό καρύκευμα της Κροατίας παρόμοιο με το Maggi)· οι Φινλανδικές του ονομασίες είναι liperi ή lipstikka, το πρώτο να σημαίνει το «κολάρο του ιεροκήρυκα», γιατί στα παλαιά τα χρόνια, το φυτό καλλιεργείτο στα μοναστήρια ή σε πρεσβυτέρια, ενώ η δεύτερη είναι από τα Σουηδικά, η οποία είναι και η δεύτερη γλώσσα που ομιλείται στη Φινλανδία.
Το Λεβιστικόν το φαρμακευτικόν (Levisticum officinale) ή κοινώς Λεβιστικό, είναι ένα ψηλό, πολυετές φυτό, το μοναδικό είδος του γένους Λεβιστικόν (Levisticum), στην οικογένεια Απιίδες (Apiaceae), στην υποοικογένεια Apioideae, της φυλής Apieae.
Селен, Levisticum officinale, е високо повеќегодишно растение, единствен вид во родот Levisticum во фамилијата Apiaceae, потфамилија Apioideae.[1][2]
Селенот е повеќегодишно растение со силен мирис. По две-три години достигнува височина и до два метра. Коренот е дебел и сочен, кој станува дрвенест кај постарите билки. Стебленцето е исправено, ребресто, празно и голо. Листовите се големи, жолтозелени по боја. Цветовите се собрани во штитовидни соцветија. Плодот е елипсовиден шизокарп со дебели крила, жолт или темен. Цвета во јули.
Селен, Levisticum officinale, е високо повеќегодишно растение, единствен вид во родот Levisticum во фамилијата Apiaceae, потфамилија Apioideae.
Lovage (/ˈlʌvɪdʒ/), Levisticum officinale, is a tall perennial plant, the sole species in the genus Levisticum in the family Apiaceae, subfamily Apioideae.[1][2] It has been long cultivated in Europe, the leaves used as an herb, the roots as a vegetable, and the seeds as a spice, especially in southern European cuisine.
Lovage is an erect, herbaceous, perennial plant growing to 1.8–2.5 m (6–8 ft) tall, with a basal rosette of leaves and stems with further leaves, the flowers being produced in umbels at the top of the stems. The stems and leaves are shiny glabrous green to yellow-green and smell somewhat similar to celery when crushed. The larger basal leaves are up to 70 cm (28 in) long, tripinnate, with broad triangular to rhomboidal, acutely pointed leaflets with a few marginal teeth; the stem leaves are smaller, and less divided with few leaflets. The flowers are yellow to greenish-yellow, 2–3 mm (1⁄16–1⁄8 in) diameter, produced in globose umbels up to 10–15 cm (4–6 in) diameter; flowering is in late spring. The fruit is a dry two-parted schizocarp 4–7 mm (3⁄16–1⁄4 in) long, mature in autumn.[3]
Levisticum officinale is native to Afghanistan and Iran, [4] but has been introduced to most of Europe, and parts of South-East Asia, North and South America.[4] It has been long cultivated in Europe, the leaves being used as an herb, the roots as a vegetable, and the seeds as a spice, especially in southern European cuisine.[5]
The leaves can be used in salads, or to make soup or season broths, and the roots can be eaten as a vegetable or grated for use in salads. Its flavour and smell are reminiscent both of celery and parsley, only more intense and spicy than those of either. The seeds can be used as a spice in the same way as fennel seeds.[5]
The roots, which contain a heavy, volatile oil, are used as a mild aquaretic.[11] Lovage root contains furanocoumarins which can lead to photosensitivity.[12]
The name "lovage" is from "love-ache", ache being a medieval name for parsley; this is a folk-etymological corruption of the older French name levesche, from late Latin levisticum, in turn thought to be a corruption of the earlier Latin ligusticum, 'of Liguria' (northwest Italy), where the herb was grown extensively.[13] In modern botanical usage, both Latin forms are now used for different (but closely related) genera, with Levisticum for (culinary) lovage, and Ligusticum for Scots lovage, a similar species from northern Europe, and for related species.[13]
{{cite journal}}: CS1 maint: multiple names: authors list (link) Lovage (/ˈlʌvɪdʒ/), Levisticum officinale, is a tall perennial plant, the sole species in the genus Levisticum in the family Apiaceae, subfamily Apioideae. It has been long cultivated in Europe, the leaves used as an herb, the roots as a vegetable, and the seeds as a spice, especially in southern European cuisine.
La levistiko (Levisticum) estas genro de la apiacoj de nur unu specio Levisticum officinale, plurjara herbo tre aroma, kun 2-3-foje plume dividaj, senharaj folioj kaj kun malgrandaj flavetaj floroj. Laŭ origino orient-mediteranea, ĝi estas naturigita en Eŭropo kaj Nordameriko, kultivita por medicinaj kaj kuirartaj uzoj, i.a. por aromigi supojn, saŭcojn kaj poraĵojn.[1]
En la kuirarto uzatas la folioj de la planto. Levistiko fajnigas ĉefe supojn, saŭcojn, salatojn kaj viandaĵojn. Ĝi estas bona alternativo al salo.
La levistiko (Levisticum) estas genro de la apiacoj de nur unu specio Levisticum officinale, plurjara herbo tre aroma, kun 2-3-foje plume dividaj, senharaj folioj kaj kun malgrandaj flavetaj floroj. Laŭ origino orient-mediteranea, ĝi estas naturigita en Eŭropo kaj Nordameriko, kultivita por medicinaj kaj kuirartaj uzoj, i.a. por aromigi supojn, saŭcojn kaj poraĵojn.
En la kuirarto uzatas la folioj de la planto. Levistiko fajnigas ĉefe supojn, saŭcojn, salatojn kaj viandaĵojn. Ĝi estas bona alternativo al salo.
El apio de monte o levístico (Levisticum officinale) es una planta de la familia de las apiáceas. Probablemente originaria del Asia central, es utilizada como especia para condimentar platos, sobre todo en el sur y centro de Europa.
L. officinale es una planta herbácea, perenne, de entre 1 y 2,5 m de altura; forma una roseta basal de hojas de donde emerge un tallo floral, exteriormente acanalado. La raíz es pivotante y larga. Las flores forman una umbela densa de entre 12 y 20 floros, pequeños y de color amarillento, que alcanza los 30 cm de diámetro. La semilla es pequeña, de hasta 7 mm de largo, de color pardo y comestible.
El olor de esta planta recuerda ligeramente al apio (es más fuerte que éste) aunque suele tener reminiscencias del meliloto azul (Trigonella caerulea Ser.), debido a un aceite esencial compuesto básicamente de ftálido.
A comienzos del siglo IX Carlomagno hizo escribir un edicto Capitulare de villis vel curtis imperii Caroli Magni en el que regula temas administrativos por los cuales debe regirse la agricultura en el imperio. En el edicto hay un apartado que enumera el contenido de lo que debería tener un jardín imperial y en él aparece ya esta planta.
De esta planta se emplea casi todo, su principal uso es como especia. De esta forma la raíz, las hojas el tallo y los frutos, todos ellos tienen el mismo sabor fuerte; la raíz es empleada como diurético, las frutas de esta planta rara vez se encuentran en el mercado.
Se emplea como condimento de platos, sobre todo en el sur de Europa, es muy posible que su aroma estuviera en algunos de los platos de la antigua Roma. Su aroma encaja muy bien en la elaboración de vinagre aromatizados y las hojas jóvenes se utilizan para dar sabor a sopas y platos de carne y también para marinar las carnes. En la cocina alemana se emplea frecuentemente para aliñar platos de patatas cocidas. En la cocina italiana se emplea en Liguria en la elaboración de salsas de tomate especiales que contienen orégano y ruda.
Una vez que las hojas están secas se pueden conservar en frascos herméticos y protegidos de la luz, sobre todo de la humedad (las hojas de esta planta son higroscópicas).
Levisticum officinale fue descrita por (Carlos Linneo) W.D.J.Koch y publicado en Novorum Actorum Academiae Caesareae Leopoldinae-Carolinae Naturae Curiosorum 12(1): 101, f. 41, en el año 1824.[1]
Castellano: angelica montana, angélica montana, apio de montaña, apio de monte, apio silvestre de monte, esmirnio, legustico, levistico, levístico, ligústico.[3]
Datos: Q27615
Multimedia:
Especies: Levisticum officinale
El apio de monte o levístico (Levisticum officinale) es una planta de la familia de las apiáceas. Probablemente originaria del Asia central, es utilizada como especia para condimentar platos, sobre todo en el sur y centro de Europa.
Harilik leeskputk (Levisticum officinale) on sarikaliste sugukonda leeskputke perekonda kuuluv, kõrge mitmeaastane rohttaim, mida kasutatakse nii maitse- kui ravimtaimena.
Hariliku leeskputke rahvapärased nimetused on elajahein, karurohi, külmakingaliistik, leestükid, litskijuur, lääbus ja ussirohi.[1]
Selle taime paljude keelte rahvapärastes nimetustes on viide armastusele. Üheks põhjuseks võib olla taime kasutamine armuhaiguste vastu 12. sajandil Inglismaal. Lõuna-Euroopas on harilik leeskputk aiataimena tuntud alates 8. sajandist. Põhiliselt kasvatati teda kloostriaedades ning levitamisel mängisid tähtsat rolli benediktiini mungad.[2] Võimalik, et taime kasutati apteekides juba antiikajal.[1]
Taime päritolu ei ole kindlalt teada. Võimalik, et taim on omane kogu Euroopale ja Edela-Aasiale. Teiste allikate järgi on taim pärit vaid Vahemere-äärsetest piirkondadest Euroopas ja Edela-Aasias või ka ainult Edela-Aasiast (Iraani ja Afganistani aladelt). Eestis kasvab looduslikult põhiliselt läänesaartel. Aiataimena metsistub kergesti.[3]
Harilik leeskputk on 100–200 cm kõrge mitmeaastane rohttaim. Tal on tugev ja harunev juur, mille koor on kollakasvalge ja sisemus pruunikaskollane. Juure läbimõõt võib olla kuni 1,5 cm ja pikkus kuni 25 cm. Vars on püstine, sirge, õõnes ja vaoline. Lehed on tumerohelised, kahelisulgjad, ülemised lehed võivad olla ka lihtsulgjad. Sulglehekesed on kolmehõlmalised, paljad ja läikivad. Hariliku leeskputke õisikuks on kollakate kroonlehtedega 12–20 kiirega liitsarikas, mis on kinnitunud varre tippu. Taim õitseb erinevate andmete kohaselt kas juulis ja augustis või hiliskevadel. Lehtedel ja varrel on iseloomulik sellerit meenutav lõhn.[4][3][5]
Harilikku leeskputke on kasutatud ka Eesti rahvameditsiinis. Usuti, et taim aitab seahaiguste ja punetiste vastu ning teda kasutati usside peletamiseks.
Harilikku leeskputke kasutatakse põhiliselt uriinierituse ergutamiseks ning söögiisu ja seedimise soodustamiseks. Samuti kasutatakse kõhupuhituse, menstruatsioonihäirete, sapi- ja neerukivide korral, sapi erituse soodustamiseks ning köha ja bronhiidi puhul röga lahtistamiseks. Hariliku leeskputke alkoholitõmmist kasutatakse alkoholismi vastu. Pikaaegne tarvitamine võib vähendada närvisüsteemi ärritatust. Kasutades nahal soodustab haavade parenemist ning aitab eemaldada pigmendilaike. Droogi maksimaalne päevane annus ei tohiks ületada 8 grammi.[5][3]
Harilik leeskputk võib põhjustada veretulva väikeses vaagnas paiknevatesse elunditesse ja seega ei sobi kasutamiseks rasedatele. Samuti tuleks ettevaatlik olla ägedate neerukoe parenhüümi haiguste ning südametegevusest või neerutalitlusest tingitud tursete korral. Hariliku leeskputke kasutamisel võib tekkida neeru ärritus.
Harilik leeskputk tekitab tihti ka nahaärritusi ja tugevaid nahapõletikke. Tundlikumad inimesed peaksid lehti ja varsi korjama hommikuti või õhtuti ning kandma kindaid. Ülitundlikel võib nahareaktsioon tekkida ka vaid taime riivamisel. Võimalik, et harilik leeskputk tõstab naha tundlikkust UV-kiirguse suhtes. Taimes leiduvad furokumariinid võivad avaldada fototoksilist, fotomutageenset ja fotokartsinogeenset toimet. Üldiselt on vesitõmmis ohutum alkoholitõmmisest.[2][3]
Euroopa farmakopöa kohaselt on droogiks hariliku leeskputke peenestamata või peenestatud kuivatatud juurikad ja juured (Levistici radix). Juurt kogutakse sügisel alates taime teisest kasvuaastast. Juuri enne kuivatamist ei lõigata ega peenestata, sest sel juhul väheneks eeterlike õlide sisaldus. Peenestamata droogi õli sisaldus peaks olema vähemalt 0,4% ja peenestatud droogil 0,3%. Võõrlisandeid on lubatud kuni 3%, niiskust 12%, tuhastamisel üldtuhka võib tekkida kuni 8%.[3][2]
Droogiks kasutatakse harvem ka lehti (Levistici folium). Lehti kogutakse suvel soovituslikult enne taime õitsemist ning kuivatatakse temperatuuril 35–45 kraadi.[3]
Juures leidub 0,35–1,7% eeterlikku õli, millest 70% moodustavad lõhna andvad alküülftaliidid. Lisaks on esindatud E- ja Z-ligustiilid, 3-butüülftaliidid, E- ja Z-butülideenftaliidid, α- ja β-pineen, β-fellandreen, tsitonellaal, pentüültsükloheksadieen, hüdroksükumariinid, furokumariinid (põhjustavad naha tundlikkust) ja polüiinid. Kuivatatud ja kuivatamata droogi koostis on mõnevõrra erinev.
Lehed sisaldavad 0,5–2,7% eeterlikku õli. Koostisse kuuluvad α-terpineool, tsineool, karvakrool, terpeenestrid, seskviterpeenlaktoonid, äädikhape, isopalderjanhape ja tema estrid, võihape, bensoehape. Samuti leidub ftaliide (70%): n-buüüftaliidi, n-butüüllidenftaliidi (annab droogile lõhna) ja lingustiidi. Värsketes lehtedes on rohkelt C-vitamiini. Toime seisukohalt on kõige olulisemad kumariinide gruppi kuuluvad psoraleen, bergapteen, kumariin, umbelliferoon.
Veel leidub taimes mõruaineid, parkaineid, fütontsiide, orgaanilisi happeid, tärklist ja sahhariide.[3]
Hariliku leeskputke lehti kasutatakse salatites ning suppide ja puljongite maitsestamisel. Juuri süüakse ka köögiviljadena või riivituna salatites. Taime maitse sarnaneb mingil määral selleri omaga. Seemneid kasutatakse vürtsina sarnaselt apteegitilli seemnetega.[4] Suurbritannias segatakse traditsioonilise talvejoogi saamiseks vahekorras 2:1 alkohoolset leeskputke jooki brändiga. Rumeenias on harilik leeskputk eelistatum kohalikke puljongite koostisosa kui näiteks petersell või till ning tema seemneid kasutatakse ka hapendatud kapsa ja kurkide maitsestamisel. Leeskputk on ka mõnede likööride koostisosa.[2]
Harilik leeskputk (Levisticum officinale) on sarikaliste sugukonda leeskputke perekonda kuuluv, kõrge mitmeaastane rohttaim, mida kasutatakse nii maitse- kui ravimtaimena.
Liperi (Levisticum officinale), joka tunnetaan myös kansanomaisella nimellä lipstikka, on sarjakukkaisiin kuuluva maustekasvi. Se kasvaa 100–250 cm korkeaksi. Se kukkii heinä- tai elokuussa keltaisin, karhunputkea muistuttavin kukinnoin.[2]
Liperi on kotoisin Länsi-Aasiasta, mutta sitä on kasvanut Euroopassa jo antiikin ajoista lähtien. Sitä on kasvatettu myös Suomessa vanhastaan kotipuutarhoissa, ja se esiintyy edelleen satunnaisesti viljelyjäänteenä vanhan asutuksen piirissä.
Kreikkalaiset ja roomalaiset käyttivät liperiä lääkinnällisiin tarkoituksiin ja tiettävästi myös deodoranttina. Kasvin varret voi syödä vihanneksena, mutta usein sitä käytetään kuitenkin mausteena. Erityisen suosittu se on erilaisten liemien maustamisessa, koska siinä on lihainen maku. Jauhettua liperin juurta on käytetty myös pippurin korvikkeena.
Kaalit: keräkaali | kiinankaali | kukkakaali | kyssäkaali | lehtikaali | punakaali | parsakaali | ruusukaali | kurttu- eli savoijinkaali
Kurkkukasvit: kurkku | kesäkurpitsa | kurpitsa | spagettikurpitsa
Mausteet: basilika | humala | kirveli | krassi | kumina | kurkkuyrtti | kynteli | lipstikka | meirami | minttu | persilja | rakuuna | rosmariini | salvia | sitruunamelissa | tilli | timjami
Mukulakasvit: maa-artisokka | peruna
Palkokasvit: herne | härkäpapu | tarhapapu
Sipulit: hillosipuli | ilmasipuli | jättisipuli | purjo | sipuli | ruohosipuli | ryvässipuli | valkosipuli | vihersipuli
Muut kasvikset: endiivi | fenkoli | latva-artisokka | lehtisalaatti | lehtiselleri | mangoldi | maissi | paprika | parsa | pinaatti | raparperi | tomaatti
Iisoppi ○ Kamomillasaunio ○ Korianteri ○ Lakritsikasvi ○ Liperi ○ Maustebasilika ○ Meirami ○ Mintut ○ Mäkimeirami ○ Persilja ○ Rakuuna ○ Rosmariini ○ Ruohosipuli ○ Sitruunamelissa ○ Tilli ○ Timjami ○ Valkosipuli
Muut maustekasvit Hedelmät: Chili ○ Maustepippuri ○ Paprika ○ Roseepippuri ○ Tähtianis ○ Vanilja Siemenet: Kardemumma ○ Kumina ○ Maustefenkoli ○ Roomankumina (juustokumina/ jeera) ○ Seesami Juuret ja maavarsi: Inkivääri ○ Maustekurkuma ○ Maustekrassi (wasabi) ○ Piparjuuri ○ Sokeri Kuori: Ceyloninkaneli ○ Kassiakaneli Muut kasvinosat: Kapris ○ Katajanmarja ○ Neilikka ○ Sahrami Epäorgaaniset mausteet MaustesekoituksetAromisuola ○ Curry ○ Fines herbes ○ Garam masala ○ Sitruunapippuri ○ Vaniljasokeri ○ Vanilliinisokeri
Liperi (Levisticum officinale), joka tunnetaan myös kansanomaisella nimellä lipstikka, on sarjakukkaisiin kuuluva maustekasvi. Se kasvaa 100–250 cm korkeaksi. Se kukkii heinä- tai elokuussa keltaisin, karhunputkea muistuttavin kukinnoin.
Liperi on kotoisin Länsi-Aasiasta, mutta sitä on kasvanut Euroopassa jo antiikin ajoista lähtien. Sitä on kasvatettu myös Suomessa vanhastaan kotipuutarhoissa, ja se esiintyy edelleen satunnaisesti viljelyjäänteenä vanhan asutuksen piirissä.
Kreikkalaiset ja roomalaiset käyttivät liperiä lääkinnällisiin tarkoituksiin ja tiettävästi myös deodoranttina. Kasvin varret voi syödä vihanneksena, mutta usein sitä käytetään kuitenkin mausteena. Erityisen suosittu se on erilaisten liemien maustamisessa, koska siinä on lihainen maku. Jauhettua liperin juurta on käytetty myös pippurin korvikkeena.
Levisticum officinale
La livèche (Levisticum officinale W.D.J.Koch, 1824) est une plante herbacée vivace de la famille des Apiaceae cultivée comme plante potagère et généralement consommée comme condiment. Sa forme sauvage, appelée ache des montagnes, pousse dans les Alpes, les Pyrénées, l'Europe centrale et le Caucase en dessous de 1 800 m d'altitude.
De consommation ancienne, elle est mentionnée dans le capitulaire De Villis (fin du VIIIe ou début du IXe siècle) parmi les plantes potagères dont la culture est recommandée dans les propriétés agricoles de l'empereur Charlemagne, notamment à l'abbaye de Saint-Gall (aujourd'hui dans l'Est de la Suisse)[1]. Sa culture décline tout au long du XXe siècle au point qu'on finit par la classer parmi les légumes oubliés. Cette dynamique s'inverse au début du XXIe siècle du fait de sa mise en avant par les grands chefs cuisiniers parmi lesquels Jean Sulpice[2], Yannick Alléno[3], Marc Veyrat[4] ou encore Taku Sekine[5].
Autres noms vernaculaires : Lévistique officinale, Lavas, Céleri perpétuel, Céleri bâtard, Céleri de montagne, Seseli, Angélique des montagnes, Herbe à Maggi.
La livèche est une robuste plante vivace, herbacée, qui forme une rosette de feuilles d'où émerge une hampe florale pouvant atteindre deux mètres de haut. La racine pivotante est longue et charnue.
Les feuilles découpées rappellent celles du céleri.
La tige, cylindrique, est creuse et cannelée extérieurement.
L'inflorescence est une ombelle composée, dense, comportant de 12 à 20 ombellules.
Les fleurs, petites sont de couleur jaunâtre.
Les graines, comestibles, brunes, mesurent 5 à 7 mm de long.
La multiplication se fait par éclat de souche, ou par semis en août ; les plants sont mis en terre au printemps suivant ; on peut également semer en place de mars à juin. Récolte un an après le semis. Prélever les feuilles selon les besoins. Les feuilles peuvent se conserver après séchage à l'ombre, après les avoir réduites en poudre, dans des boîtes hermétiques.
La livèche tient une place importante dans la cuisine moldave et roumaine, qui se caractérise par des recettes à base d’agneau, des soupes et des potages, des pot-au-feu et de nombreuses sauces. Elle est donc très utilisée, notamment en Bulgarie (девесил ou дивисил en langue bulgare) et en Roumanie (leuştean en langue roumaine).
En Bulgarie, elle entre dans la préparation de différentes recettes d’agneau (entier, farci, rôti, à la broche, au four), elle est l’un des condiments principaux de la drob-sarma (дроб сарма), une sorte de risotto aux abats d’agneau, et sert à assaisonner de nombreuses soupes.
La tige, les feuilles, les fleurs et les graines ont une odeur et un goût rappelant plus puissamment celui du céleri. La racine rappelle par son goût, celui du bouillon Maggi (liquide ou cube au bœuf) d’où le surnom d’« herbe à Maggi ». Pourtant celui-ci ne contient pas du tout de livèche[6].
Fraîches ou séchées, servent à aromatiser certains plats comme les ciorbă (soupe typique des régions moldaves, déclinée en nombreuses variantes comme à la betterave, aux tripes, au poisson, au bœuf, aux pieds de cochon, etc. (voir également la page bulgare чорба), ou le ghiveci, une sorte de ratatouille (voir également la page bulgare гювеч…).
Les graines de livèche sont utilisées pour préparer le « sel de céleri » et parfumer des pâtisseries. Elles ont une forme ovale et de petites côtes sur toute leur longueur.
Outre une bonne dose de vitamine C, elles contiennent des huiles essentielles et une substance aromatique naturelle très appréciée, tant en gastronomie que dans la préparation des parfums : la coumarine.
Les jeunes tiges peuvent être préparées en fruits confits comme celles de l’angélique. La tige, creuse, peut être utilisée comme une paille originale (pour accompagner un bloody mary, par exemple).
Levisticum officinale
La livèche (Levisticum officinale W.D.J.Koch, 1824) est une plante herbacée vivace de la famille des Apiaceae cultivée comme plante potagère et généralement consommée comme condiment. Sa forme sauvage, appelée ache des montagnes, pousse dans les Alpes, les Pyrénées, l'Europe centrale et le Caucase en dessous de 1 800 m d'altitude.
De consommation ancienne, elle est mentionnée dans le capitulaire De Villis (fin du VIIIe ou début du IXe siècle) parmi les plantes potagères dont la culture est recommandée dans les propriétés agricoles de l'empereur Charlemagne, notamment à l'abbaye de Saint-Gall (aujourd'hui dans l'Est de la Suisse). Sa culture décline tout au long du XXe siècle au point qu'on finit par la classer parmi les légumes oubliés. Cette dynamique s'inverse au début du XXIe siècle du fait de sa mise en avant par les grands chefs cuisiniers parmi lesquels Jean Sulpice, Yannick Alléno, Marc Veyrat ou encore Taku Sekine.
Autres noms vernaculaires : Lévistique officinale, Lavas, Céleri perpétuel, Céleri bâtard, Céleri de montagne, Seseli, Angélique des montagnes, Herbe à Maggi.
Planda ilbhliantúil le boladh láidir a fhásann 2.5 m ar airde, dúchasach don Iaráin. Na duilleoga roinnte i nduilleoigíní móra ubhchruthacha garbhfhiaclacha. Na bláthanna beaga glasghorma in umbail suas le 10 cm ar leithead. An toradh éileapsóideach le heasnacha caolsciathánacha. Saothraítear go minic é le húsáid mar bhlaisiú.
Ljekoviti ljupčac (miloduh, luštrek, lustik, lat. Levisticum officinale) je jedina biljka iz roda Levisticum (ljupčac)[1] porodica Apiaceae. Naraste do 2,5 metara u visinu. Stabljika i listovi su sjajne zelene ili žuto zelene boje. Cvjetovi su grupirani u štitce, žuti do žuto zelenkasti, promjera 2-3 mm. Plodovi su dužine do 7 mm, dozore u jesen. Cijela biljka ima jak i ugodam miris. Udomaćena je u jugoistočnoj Europi i jugozapadnoj Aziji. Listovi,korijen i sjemenke tj. plodovi su jestivi.Oprez! Vidi upozorenje na dnu stranice! Biljka se posebno cijeni kao izvrstan začin.Oprez! Vidi upozorenje na dnu stranice!
Opis.
Ljupčac je začinska i ljekovita trajnica, koja se često uzgaja kao dvogodišnja biljka, iz roda roda ljupčaca (Levisticum) porodice štitarki (Apiaceae). Uglavnom se uzgaja kao začinska biljka, ljekovita primjena mu je s vremenom zanemarena. Cijela biljka ima jak aromatičan miris. Vrlo je bujnog rasta, u visinu raste oko 1,5 metar i do 1 metar u širinu, a u dobrim uzgojnim uvjetima može doseći visinu i veću od dva metra. Cvate od svibnja do kolovoza, sjeme zrije u kolovozu i rujnu. Ovaj ljupčac (Levisticum officinale) ne treba zamijeniti s vazdazelenim likovcem (Daphne laureola) koji se u hrvatskom jeziku također ponekad naziva istim imenom, kao ni s biljkama sličnog engleskog imena: planinskim ljupčacem (mountain lovage, Ligusticum mutellina) i škotskim ljupčacem (Scottish lovage, Ligusticum scoticum).
Geografsko porijeklo ljupčaca je dvojbeno, postoje različiti navodi: neki znanstvenici smatraju da je autohtona europska biljka Mediterana i Jugoistočne Europe dok drugi navode da je iranskog ili afganistanskog porijekla, a da je u Europi naturalizirana.
Kulinarska primjena. Ljupčac je začinska biljka koja bi se svakako morala nalaziti na polici sa začinima u svakoj kuhinji. Kod nas je ljudi često nazivaju "biljka vegeta" ili "biljka magi" (od njemačkog Maggikraut) jer jelima daje ugodan i intenzivan miris po ovim poznatim začinima. Nezamjenjiv je začin u juhama, složencima s povrćem i umacima, kao i pečenjima i jelima od mesa. Posebnu aromu i specifičan miris daje → ljutenici, uz ajvar u nas najpopularnijoj vrsti zimnice od usitnjenog povrća. Kod dodavanja ovog začina u jela treba biti odmjeren, vrlo lako nadvlada ostale začine i osnovni miris jela. Lišće bez lisnih peteljki sabire se u rano ljeto, suši u hladu na prozračnom mjestu, usitni i čuva u dobro zatvorenim posudama.
Uzgoj. Vrlo je nezahtjevna biljka za uzgoj. Najbolje uspjeva na ocjeditom tlu i sunčanoj poziciji, ali tolerira i laganu polusjenu. U komercijalnom uzgoju za potrebe prehrambene i farmaceutske industrije uzgaja se iz sjemena, ali kod uzgoja za osobne potrebe (dvije odrasle biljke dovoljne su za potrebe jedne porodice) preporučljivije je kupiti uzgojenu sadnicu. Da bi se osigurala dulja i izdašnija opskrba svježim listovima tijekom sezone korisno je cijelu biljku pred cvatnju odrezati neposredno iznad razine zemlje i ona će ponovno bujno potjerati mlade izboje. U prvom periodu novog rasta potrebno ju je obilno zalijevati.
Prirodno vrtlarenje. Ljupčac je vrijedna biljka u prirodnom načinu vrtlarenja i trebala bi se nalaziti u svakom vrtu. Povoljno utječe na zdravlje okolnih biljaka i pojačava okus povrća koje raste u blizini. Biljka u cvatu privlači u vrt pčele kao i predatore štetnih insekata (posebno osolike muhe čije se ličinke hrane biljnim ušima)
Grlić, Lj., Samoniklo jestivo bilje, Zagreb 1980.
Ljekoviti ljupčac (miloduh, luštrek, lustik, lat. Levisticum officinale) je jedina biljka iz roda Levisticum (ljupčac) porodica Apiaceae. Naraste do 2,5 metara u visinu. Stabljika i listovi su sjajne zelene ili žuto zelene boje. Cvjetovi su grupirani u štitce, žuti do žuto zelenkasti, promjera 2-3 mm. Plodovi su dužine do 7 mm, dozore u jesen. Cijela biljka ima jak i ugodam miris. Udomaćena je u jugoistočnoj Europi i jugozapadnoj Aziji. Listovi,korijen i sjemenke tj. plodovi su jestivi.Oprez! Vidi upozorenje na dnu stranice! Biljka se posebno cijeni kao izvrstan začin.Oprez! Vidi upozorenje na dnu stranice!
Opis.
Ljupčac je začinska i ljekovita trajnica, koja se često uzgaja kao dvogodišnja biljka, iz roda roda ljupčaca (Levisticum) porodice štitarki (Apiaceae). Uglavnom se uzgaja kao začinska biljka, ljekovita primjena mu je s vremenom zanemarena. Cijela biljka ima jak aromatičan miris. Vrlo je bujnog rasta, u visinu raste oko 1,5 metar i do 1 metar u širinu, a u dobrim uzgojnim uvjetima može doseći visinu i veću od dva metra. Cvate od svibnja do kolovoza, sjeme zrije u kolovozu i rujnu. Ovaj ljupčac (Levisticum officinale) ne treba zamijeniti s vazdazelenim likovcem (Daphne laureola) koji se u hrvatskom jeziku također ponekad naziva istim imenom, kao ni s biljkama sličnog engleskog imena: planinskim ljupčacem (mountain lovage, Ligusticum mutellina) i škotskim ljupčacem (Scottish lovage, Ligusticum scoticum).
Geografsko porijeklo ljupčaca je dvojbeno, postoje različiti navodi: neki znanstvenici smatraju da je autohtona europska biljka Mediterana i Jugoistočne Europe dok drugi navode da je iranskog ili afganistanskog porijekla, a da je u Europi naturalizirana.
Kulinarska primjena. Ljupčac je začinska biljka koja bi se svakako morala nalaziti na polici sa začinima u svakoj kuhinji. Kod nas je ljudi često nazivaju "biljka vegeta" ili "biljka magi" (od njemačkog Maggikraut) jer jelima daje ugodan i intenzivan miris po ovim poznatim začinima. Nezamjenjiv je začin u juhama, složencima s povrćem i umacima, kao i pečenjima i jelima od mesa. Posebnu aromu i specifičan miris daje → ljutenici, uz ajvar u nas najpopularnijoj vrsti zimnice od usitnjenog povrća. Kod dodavanja ovog začina u jela treba biti odmjeren, vrlo lako nadvlada ostale začine i osnovni miris jela. Lišće bez lisnih peteljki sabire se u rano ljeto, suši u hladu na prozračnom mjestu, usitni i čuva u dobro zatvorenim posudama.
Uzgoj. Vrlo je nezahtjevna biljka za uzgoj. Najbolje uspjeva na ocjeditom tlu i sunčanoj poziciji, ali tolerira i laganu polusjenu. U komercijalnom uzgoju za potrebe prehrambene i farmaceutske industrije uzgaja se iz sjemena, ali kod uzgoja za osobne potrebe (dvije odrasle biljke dovoljne su za potrebe jedne porodice) preporučljivije je kupiti uzgojenu sadnicu. Da bi se osigurala dulja i izdašnija opskrba svježim listovima tijekom sezone korisno je cijelu biljku pred cvatnju odrezati neposredno iznad razine zemlje i ona će ponovno bujno potjerati mlade izboje. U prvom periodu novog rasta potrebno ju je obilno zalijevati.
Prirodno vrtlarenje. Ljupčac je vrijedna biljka u prirodnom načinu vrtlarenja i trebala bi se nalaziti u svakom vrtu. Povoljno utječe na zdravlje okolnih biljaka i pojačava okus povrća koje raste u blizini. Biljka u cvatu privlači u vrt pčele kao i predatore štetnih insekata (posebno osolike muhe čije se ličinke hrane biljnim ušima)
Skessujurt (fræðiheiti Levisticum officinale) er stórvaxin jurt sem venjulega 1 -1½ metri á hæð en getur þó orðið yfir 2 metrar. Hún er sem skyld sellerí og eru bæði laufblöð og fræeru notuð til sem krydd. Skessujurt blómgast í júlí og eru blómin gulgræn að lit.
Skessujurt er bæði verið notuð til lækninga og matargerðar og eru laufin notuð sem krydd en jarðstöngull og rót til lækninga. Á miðöldum var skessujurt gjarnan ræktuð við klaustur.
Skessujurt (fræðiheiti Levisticum officinale) er stórvaxin jurt sem venjulega 1 -1½ metri á hæð en getur þó orðið yfir 2 metrar. Hún er sem skyld sellerí og eru bæði laufblöð og fræeru notuð til sem krydd. Skessujurt blómgast í júlí og eru blómin gulgræn að lit.
Skessujurt er bæði verið notuð til lækninga og matargerðar og eru laufin notuð sem krydd en jarðstöngull og rót til lækninga. Á miðöldum var skessujurt gjarnan ræktuð við klaustur.
Il levistico o sedano di monte (Levisticum officinale W.D.J. Koch, 1824) è una pianta perenne della famiglia delle Apiaceae. Viene usata come erba aromatica.
Il levistico è una pianta erbacea perenne il cui fusto eretto può crescere fino all'altezza di 2 metri. Le foglie, come aspetto e sapore ricordano quelle del sedano.
È probabile sia originaria del sud-ovest asiatico. Cresce fino ai 1800 m s.l.m., ed è una pianta molto rustica; si trova sia in terreni incolti sia in orti, e a volte rinselvatichisce. In Italia è una specie rara.[1]
Si raccolgono le foglie da usare fresche in risotti, brodi, carni, stufati, pollo, baccalà; il seme maturo di questa pianta si usa nei liquori, nelle insalate, nelle schiacciate; l'aroma della pianta è simile a quello del sedano, ma è più gradevole. Il levistico è utilizzato come sostituto di una spezia indiana, l'Ajowan, essendo il primo più comune in Europa.
Il levistico, denominato anche "Sedano di montagna", era abbondantemente usato nella cucina dell'antica Roma. È infatti presente in molte delle ricette di Apicio, ad esempio nel De re coquinaria.
Era anche molto apprezzato dai monaci benedettini che, nel Medioevo, lo diffusero negli orti e nelle corti, soprattutto del nord Europa dove oggi è ancora molto usato.
Ha un sapore vicino al sedano, ma con un profumo più intenso e pungente che lo rende molto gradevole.
L'infuso è indicato per i reumatismi e può essere applicato alle ferite come antisettico, o bevuto per stimolare la digestione. Il levistico è secondo solo ai capperi per contenuto di quercetina.[2]
Il levistico o sedano di monte (Levisticum officinale W.D.J. Koch, 1824) è una pianta perenne della famiglia delle Apiaceae. Viene usata come erba aromatica.
Vaistinė gelsvė (Levisticum officinale) – salierinių (Apiaceae) šeimos augalų rūšis.
Vaistinė gelsvė kilusi iš Vakarų Azijos. Auginama beveik visoje Europoje, Kaukaze, buvusios Tarybų Sąjungos europinėje dalyje, taip pat Šiaurės Amerikoje. Europoje gelsvę išpopuliarino vienuoliai benediktinai. Tai mėgstamas vokiečių ir ukrainiečių virtuvės prieskonis. Lietuvoje nuo seno auginama sodybose. Kolekcijose auginama nuo 1964 m.
Tai daugiametis, 100 - 140 cm aukščio žolinis augalas. Šakniastiebis su gelsvai ruda žievele, storas, mėsingas, šakota šaknimi su daugeliu pridėtinių pumpurų. Stiebas stačias, apvalus, tuščiaviduris, plikas, vagotas, smulkiais išilginiais dryžiais. Lapai blizgantys, pliki, apatiniai dukart, o viršutiniai vienąkart plunksniški. Lapo lapeliai iki 10 cm ilgio. Žiedynai - apie 12 cm skersmens skėčiai iš 12 - 20 spindulių. Žiedai balkšvai ar žalsvai gelsvi, gana smulkūs. Vaisiai plokšti, gelsvai rudi. Auginamas soduose, daržuose, prie sodybų sulaukėja. Dauginamas sėklomis ir vegetatyviškai. Žydi liepą - rugpjūtį.
Vaistinės gelsvės šaknyse yra apie 1 % eterinio aliejaus, kurio pagrindinę dalį sudaro terpenai. Lapuose esti 0,5 - 1,1 %, šaknyse - 0,6 - 1,0 % ir sėklose - 1,1 % eterinio aliejaus, kuris yra stipraus, salierus primenančio kvapo. Be to, vaistinės gelsvės lapuose yra apie 141,3 mg % vitamino C.
Visose gelsvės dalyse yra cukraus, riebalų, krakmolo, sakų, rauginių medžiagų, pektinų, mineralinių medžiagų ir rūgščių.
Vaistinė gelsvė vienoje vietoje gali augti 6 ir daugiau metų, todėl sodinama gerai įdirbtoje ir nepiktžolėtoje vietoje. Jos augimas, derlius ir eterinio aliejaus kiekis priklauso nuo azoto kiekio (kuo gausiau patręšta, tuo derlius didesnis). Be to, norint gauti didesnį šaknų derlių, rekomenduojama pašalinti žiedstiebius. Šaknys pradedamos kasti antraisiais bei trečiaisiais augimo metais. Nuvalomos žemės, nupjaunamos lapkočių bei žiedkočių liekanos. Stambūs šakniavaisiai ir šaknys išilgai perpjaunami ir įžambiai supjaustomi. Taip paruošta žaliava džiovinama intensyviai vėdinamoje patalpoje arba 35 - 40 °C temperatūroje džiovykloje.
Vaistinės gelsvės lapai naudojami išgauti eteriniam aliejui ir kaip prieskonis. Ji pasižymi stipriu aromatu, šiek tiek panašiu į salierų kvapą.
Vaistinės gelsvės nuoviras skatina šlapimo išsiskyrimą, gerina virškinimą ir medžiagų apykaitą, gydo žarnyno atoniją, rekomenduojamas reumatu, podagra sergantiems asmenims, gydo kvėpavimo takų negalavimus, pagreitina žaizdų gijimą, šalina odos dėmes (atnaujina pigmentaciją).
Daugelis specialistų teigia, jog vaistinė gelsvė yra viena vertingiausių prieskonių. Kaip prieskoniai dažniausiai naudojami žali ir džiovinti lapai. Vertinama dėl stipraus, salierus bei grybus primenančio kvapo, kuriuo pasižymi ne tik lapai, bet ir šakniastiebiai, šaknys bei sėklos.
Šviežia ir džiovinta žolė bei šaknys labai tinka mėsiškoms sriuboms, mėsos, žuvies, paukštienos, daržovių ir ryžių patiekalams, padažams, įvairioms salotoms paskaninti. Čekijoje vaistinė gelsvė naudojama, gaminant žaliąjį sviestą bei marinatus. Iš stiebų gaminami cukatai. Gelsvės šaknys bei eterinis aliejus vartojami konditerijos gaminiams, marinatams, likeriams bei antpilams aromatizuoti.
Vaistinė gelsvė (Levisticum officinale) – salierinių (Apiaceae) šeimos augalų rūšis.
Vaistinė gelsvė kilusi iš Vakarų Azijos. Auginama beveik visoje Europoje, Kaukaze, buvusios Tarybų Sąjungos europinėje dalyje, taip pat Šiaurės Amerikoje. Europoje gelsvę išpopuliarino vienuoliai benediktinai. Tai mėgstamas vokiečių ir ukrainiečių virtuvės prieskonis. Lietuvoje nuo seno auginama sodybose. Kolekcijose auginama nuo 1964 m.
Tai daugiametis, 100 - 140 cm aukščio žolinis augalas. Šakniastiebis su gelsvai ruda žievele, storas, mėsingas, šakota šaknimi su daugeliu pridėtinių pumpurų. Stiebas stačias, apvalus, tuščiaviduris, plikas, vagotas, smulkiais išilginiais dryžiais. Lapai blizgantys, pliki, apatiniai dukart, o viršutiniai vienąkart plunksniški. Lapo lapeliai iki 10 cm ilgio. Žiedynai - apie 12 cm skersmens skėčiai iš 12 - 20 spindulių. Žiedai balkšvai ar žalsvai gelsvi, gana smulkūs. Vaisiai plokšti, gelsvai rudi. Auginamas soduose, daržuose, prie sodybų sulaukėja. Dauginamas sėklomis ir vegetatyviškai. Žydi liepą - rugpjūtį.
Vaistinės gelsvės šaknyse yra apie 1 % eterinio aliejaus, kurio pagrindinę dalį sudaro terpenai. Lapuose esti 0,5 - 1,1 %, šaknyse - 0,6 - 1,0 % ir sėklose - 1,1 % eterinio aliejaus, kuris yra stipraus, salierus primenančio kvapo. Be to, vaistinės gelsvės lapuose yra apie 141,3 mg % vitamino C.
Visose gelsvės dalyse yra cukraus, riebalų, krakmolo, sakų, rauginių medžiagų, pektinų, mineralinių medžiagų ir rūgščių.
Vaistinė gelsvė vienoje vietoje gali augti 6 ir daugiau metų, todėl sodinama gerai įdirbtoje ir nepiktžolėtoje vietoje. Jos augimas, derlius ir eterinio aliejaus kiekis priklauso nuo azoto kiekio (kuo gausiau patręšta, tuo derlius didesnis). Be to, norint gauti didesnį šaknų derlių, rekomenduojama pašalinti žiedstiebius. Šaknys pradedamos kasti antraisiais bei trečiaisiais augimo metais. Nuvalomos žemės, nupjaunamos lapkočių bei žiedkočių liekanos. Stambūs šakniavaisiai ir šaknys išilgai perpjaunami ir įžambiai supjaustomi. Taip paruošta žaliava džiovinama intensyviai vėdinamoje patalpoje arba 35 - 40 °C temperatūroje džiovykloje.
Vaistinės gelsvės lapai naudojami išgauti eteriniam aliejui ir kaip prieskonis. Ji pasižymi stipriu aromatu, šiek tiek panašiu į salierų kvapą.
Ārstniecības lupstājs (latīņu: Levisticum officinale) ir Čemurziežu dzimtas lakstaugs.
Voor het zachte, platte brood, zie Lavash Lavas (Levisticum officinale) is een vaste plant uit de schermbloemenfamilie (Umbelliferae of Apiaceae). De plant is ook wel bekend onder de naam maggiplant, omdat de sterke geur ervan overeenkomt met maggi aroma.[1] Lavas is een kruidachtige plant die afkomstig is uit Zuid-Europa. De Romeinen verspreidden het kruid met hun veroveringstochten door Europa. Momenteel is de soort te vinden in heel Europa, Noord-Amerika maar ook sporadisch in het noorden van Thailand.
De plant groeit op zeer voedzame grond, is vochtminnend en kan hoger dan twee meter worden. Lavas heeft holle stengels en grote schermen.[2]
Zowel de bladeren als de zaden worden gebruikt in de keuken en hebben een selderijachtige smaak. Bladeren worden gebruikt in stoofpotten, salades, sauzen en soepen. Het zaad wordt gebruikt om brood smaak te geven. Lavas kan gebruikt worden als smaakversterker.
Lavas verlicht spijsverteringsproblemen.
Lavas heeft vele volksnamen, zoals maggiplant, lubbestok, leverstok, bastaardselder[3], bergselder, Franse selder, lavaselder, manskracht, processieplant en sermontaine[4]
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Levisticum officinale op Wikimedia Commons. Lavas (Levisticum officinale) is een vaste plant uit de schermbloemenfamilie (Umbelliferae of Apiaceae). De plant is ook wel bekend onder de naam maggiplant, omdat de sterke geur ervan overeenkomt met maggi aroma. Lavas is een kruidachtige plant die afkomstig is uit Zuid-Europa. De Romeinen verspreidden het kruid met hun veroveringstochten door Europa. Momenteel is de soort te vinden in heel Europa, Noord-Amerika maar ook sporadisch in het noorden van Thailand.
De plant groeit op zeer voedzame grond, is vochtminnend en kan hoger dan twee meter worden. Lavas heeft holle stengels en grote schermen.
Løpstikke (vitenskapelig navn Levisticum officinale, dansk: løvstikke, svensk: libsticka, engelsk: lovage) er en høy flerårig plante i skjermplantefamilien.
Den kan bli mellom 1 til 2,5 meter høy og blomstrer fra juli til august med lysegule blomster.
Dens opprinnelse er rundt det østre middelhavsområdet, men har lenge vært dyrket i Europa. Frøene, stilken og bladene blir brukt som krydder - særlig i det søreuropeiske kjøkken. Den er anvendelig i f.eks. supper, buljong, kjøttkraft, pizza og salater. Bladene kan tørkes og fryses.
Den finnes også i vill tilstand sporadisk over hele Norge gjennom mange års forvilling fra hager.
Løpstikke (vitenskapelig navn Levisticum officinale, dansk: løvstikke, svensk: libsticka, engelsk: lovage) er en høy flerårig plante i skjermplantefamilien.
Den kan bli mellom 1 til 2,5 meter høy og blomstrer fra juli til august med lysegule blomster.
Dens opprinnelse er rundt det østre middelhavsområdet, men har lenge vært dyrket i Europa. Frøene, stilken og bladene blir brukt som krydder - særlig i det søreuropeiske kjøkken. Den er anvendelig i f.eks. supper, buljong, kjøttkraft, pizza og salater. Bladene kan tørkes og fryses.
Den finnes også i vill tilstand sporadisk over hele Norge gjennom mange års forvilling fra hager.
Lubczyk ogrodowy (Levisticum officinale) – gatunek byliny należący do rodziny selerowatych. Nazwy ludowe: lubiśnik lekarski, korzeń, łakotne ziele, mleczeń[2]. Jest jedynym przedstawicielem rodzaju lubczyk. Pochodzi z Afganistanu i Iranu, rozprzestrzenił się też gdzieniegdzie poza obszarem swojego rodzimego występowania[3]. Jest uprawiany w wielu rejonach świata (również w Polsce), czasami (rzadko) dziczejący.
Rodzaj należący do podrodziny Apioideae Seemann, rodziny selerowatych (Apiaceae Lindl.), rzędu selerowców (Apiales Lindl.), kladu astrowych w obrębie okrytonasiennych[1].
Gromada okrytonasienne (Magnoliophyta Cronquist), podgromada Magnoliophytina Frohne & U. Jensen ex Reveal, klasa Rosopsida Batsch, podklasa dereniowe (Cornidae Frohne & U. Jensen ex Reveal), nadrząd Aralianae Takht., rząd araliowce (Araliales Reveal), rodzina selerowate (Apiaceae Lindl.), syn. Umbelliferae Juss.), rodzaj lubczyk (Levisticum Hill)[4].
Liście odziomkowe
Pojedynczy liść
Kwiatostan
Nasiona
Roślina rośnie najlepiej na nasłonecznionych stanowiskach. Gleba - lżejsza, przepuszczalna, dobrze spulchniona i uprawiona. Niezbyt zwięzła i żyzna o dużej zawartości próchnicy i wapnia. Lubczyk nie rośnie na suchych, gliniastych, kwaśnych lub jałowych glebach. Na okres zimowy całkowicie zamiera część nadziemna. Strefa mrozoodporności 6. Roślina rozmnażana generatywnie przez nasiona sadzone bezpośrednio do gruntu tuż po zbiorze w sierpniu[6].
Od dawna był używany jako aromatyczna przyprawa u ludów południowoeuropejskich i uprawiany w ogrodach starożytnej Grecji i Rzymie. Jego uprawę rozpowszechnili w średniowieczu benedyktyni, którzy uprawiali go w swoich ogrodach. Obecnie w Polsce jest często uprawiany w ogrodach lub na większą skalę w celach przemysłowych.
Olejek lubczykowy stosowany jest w niektórych kompozycjach perfum. Korzeń może być używany jako dodatek do kąpieli[8].
Aktualnie wchodzi w skład wielu mieszanek ziołowych, przyprawy „Maggi”, różnorodnych kostek bulionowych i zup błyskawicznych. W Anglii rozdrobnione nasiona dodawano do wypieku chleba, w niektórych krajach bywa używany do parzenia słodkiej herbaty z miodem. Wytwarzana jest też przy jego użyciu nalewka zwana kordiałem.[9]
Lubczyk ogrodowy (Levisticum officinale) – gatunek byliny należący do rodziny selerowatych. Nazwy ludowe: lubiśnik lekarski, korzeń, łakotne ziele, mleczeń. Jest jedynym przedstawicielem rodzaju lubczyk. Pochodzi z Afganistanu i Iranu, rozprzestrzenił się też gdzieniegdzie poza obszarem swojego rodzimego występowania. Jest uprawiany w wielu rejonach świata (również w Polsce), czasami (rzadko) dziczejący.
Levístico (Levisticum officinale) é uma planta cujas folhas, sementes e raízes são utilizados para dar sabor aos alimentos, especialmente da cozinha do sul da Europa. É uma planta perene que mede de 1,8 a 2,5 metros e que lembra vagamente o salsão ou aipo na aparência e no sabor.
Leușteanul (Levisticum officinale) este o plantă perenă comestibilă, folosită drept condiment în supe și în alte feluri de mâncare. Planta poate crește până la înălțimi de 2 metri și are flori galbene.
Este o plantă mediteraneană, descoperită și folosită pentru prima dată ca aliment pe actualul teritoriu al Italiei. Principiile active pe care le conține au o puternică acțiune terapeutică asupra aparatului respirator, aparatului reno-urinar, sistemului endocrin și celui imunitar. Este un excelent remediu pentru prevenirea bolilor, atunci când este consumat sistematic ca aliment, putând deveni, la nevoie și atunci când este dozat corespunzător, și un remediu eficient într-o multitudine de boli cum ar fi indigestia, dispepsia, litiaza renală, anorexia, colicile intestinale. Uleiul obținut din leuștean scade tensiunea și stimulează diureza.
Ceaiul preparat din semințe de leuștean liniștește rapid durerile de stomac. Putem spune, pe bună dreptate, că leușteanul este mai degrabă o plantă medicinală decât o simplă legătură de zarzavat.
Rădăcina leușteanului este pivotantă și de foarte mari dimensiuni, putând atinge lungimi de peste 1 metru. Tulpina este groasă, tubulară, înaltă de 2-3 metri. Frunzele sunt compuse, dublu sectate, cu marginea foliolelor dințată. În plină vară, leușteanul înflorește, dând naștere unor flori compuse în forma unor umbrele, de culoare galbenă, din care se vor forma semințele.
Deși provine din regiunile mai calde, leușteanul s-a adaptat de minune în România. Nu este deloc o plantă pretențioasă, rezistă atât la căldură excesivă, cât și la îngheț. Este o plantă perenă, iar atunci când este cultivată în grădină, trăiește în medie 7-10 ani. Leușteanul crește pe soluri grele și reci, spre deosebire de rudele sale care le preferă pe cele nisipoase și calde. Frunzele de leuștean se pot recolta după nevoie, pe timpul verii, iar toamna se formează mănunchiuri care se usucă și se pot păstra astfel tot timpul iernii, în saci de pânză sau în borcane. O metodă alternativă de păstrare o reprezintă presarea puternică a frunzelor verzi în borcane, peste care se adaugă multă sare de bucătărie.
Anason · Ardei · Arpagic · Boia · Busuioc · Ceapă · Chili · Chimen · Chimion · Cimbrișor · Cimbru · Cimbru de câmp · Coriandru · Creson · Cuișoare · Curry · Fenicul · Ghimbir · Hrean · Ienibahar · Ienupăr · Lemn dulce · Leuștean · Levănțică · Limba mielului · Maghiran · Mărar · Mentă · Muștar alb · Muștar negru · Nucșoară · Pătrunjel · Piper · Roiniță · Rozmarin · Salvie · Schinduf · Scorțișoară · Șofran · Șovârf · Tarhon · Usturoi · Zerdiceaf
Leușteanul (Levisticum officinale) este o plantă perenă comestibilă, folosită drept condiment în supe și în alte feluri de mâncare. Planta poate crește până la înălțimi de 2 metri și are flori galbene.
Este o plantă mediteraneană, descoperită și folosită pentru prima dată ca aliment pe actualul teritoriu al Italiei. Principiile active pe care le conține au o puternică acțiune terapeutică asupra aparatului respirator, aparatului reno-urinar, sistemului endocrin și celui imunitar. Este un excelent remediu pentru prevenirea bolilor, atunci când este consumat sistematic ca aliment, putând deveni, la nevoie și atunci când este dozat corespunzător, și un remediu eficient într-o multitudine de boli cum ar fi indigestia, dispepsia, litiaza renală, anorexia, colicile intestinale. Uleiul obținut din leuștean scade tensiunea și stimulează diureza.
Ceaiul preparat din semințe de leuștean liniștește rapid durerile de stomac. Putem spune, pe bună dreptate, că leușteanul este mai degrabă o plantă medicinală decât o simplă legătură de zarzavat.
Rădăcina leușteanului este pivotantă și de foarte mari dimensiuni, putând atinge lungimi de peste 1 metru. Tulpina este groasă, tubulară, înaltă de 2-3 metri. Frunzele sunt compuse, dublu sectate, cu marginea foliolelor dințată. În plină vară, leușteanul înflorește, dând naștere unor flori compuse în forma unor umbrele, de culoare galbenă, din care se vor forma semințele.
Deși provine din regiunile mai calde, leușteanul s-a adaptat de minune în România. Nu este deloc o plantă pretențioasă, rezistă atât la căldură excesivă, cât și la îngheț. Este o plantă perenă, iar atunci când este cultivată în grădină, trăiește în medie 7-10 ani. Leușteanul crește pe soluri grele și reci, spre deosebire de rudele sale care le preferă pe cele nisipoase și calde. Frunzele de leuștean se pot recolta după nevoie, pe timpul verii, iar toamna se formează mănunchiuri care se usucă și se pot păstra astfel tot timpul iernii, în saci de pânză sau în borcane. O metodă alternativă de păstrare o reprezintă presarea puternică a frunzelor verzi în borcane, peste care se adaugă multă sare de bucătărie.
Ligurček lekársky (Levisticum officinale) je mohutná rastlina z čeľade zelerovité (Apiaceae), využívaná hlavne v gastronómii.
Pestuje sa na záhradkách ako korenie. V gastronómii sa využívajú všetky jej časti. Listy ako korenie do polievok, omáčok, šalátov, do pečenia. Plody do nakladanej zeleniny aj niektorých druhov pečiva. Podzemky možno kandizovať. Pôsobí silne močopudne - je súčasťou čajových zmesí, odstraňuje plynatosť a zlepšuje trávenie.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Ligurček lekársky
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Ligurček lekársky
Ligurček lekársky (Levisticum officinale) je mohutná rastlina z čeľade zelerovité (Apiaceae), využívaná hlavne v gastronómii.
Luštrek (znanstveno ime Levisticum officinale) je začimbna rastlina iz družine kobulnic.
Luštrek je 1 do 2 metra visoka rastlina z votlim, vzdolžno žlebičastim steblom in močno, razvejano korenino. Ob dnu stebla ima rastlina venec do 70 cm dolgih ter do 60 cm širokih pernato deljenih listov, ki so nameščeni na dolgih pecljih. Proti vrhu postajajo listi čedalje manj deljeni in so na vrhu razvejanega stebla razdeljeni le še na tri suličaste listke.
Luštrekovi cvetovi so kobulasti, sestavljeni pa so iz 8 do 15 vejic. Rastlina cveti julija in avgusta, barva drobnih cvetov pa je rumena.
Luštrek se kot začimbna in zdravilna rastlina goji po vrtovih, njegovo seme pa se zlahka razširi. Kot začimba se uporabljajo luštrekovi listi, ki imajo vonj, ki v hrani spominja na meso. Največ se uporablja kot začimba k zelenjavnim juham.
Kot zdravilo se uporablja eterično olje, ki se ga pridobiva iz korenin. Olje v koreninah odganja vetrove ter vpliva na povečano odvajanje vode. Pomaga tudi pri izkašljevanju[1].
Luštrek (znanstveno ime Levisticum officinale) je začimbna rastlina iz družine kobulnic.
Libbsticka, Levisticum officinale W.D.J.Koch, även kallad selleriört, är en flerårig växt inom familjen flockblommiga växter. Växten används som krydda och fördes på medeltiden till Sverige av munkar.
Växten blir mellan 1 och 3 meter hög och blommar från juli till augusti med gulgröna blommor i flockar[1] som har 12 till 20 strålar. Hela växten är doftande.
Stjälken är slät, ihålig, kal och blåaktig. Växten är parbladig,[1] och bladen är smalt triangulära och glänsande mörkgröna,[1] med två till tre flikar.
Frukten blir fem till sju cm och är brun med låga ryggåsar och vingade kantåsar.
Libbstickans ursprungsområde är omdiskuterat; områden vid östra Medelhavet,[2] Centralasien[3] och Iran[1] är några av alternativen. Libbsticka nämns som odlad växt av Plinius,[2] och Hildegard av Bingen rekommenderade på 1100-talet libbsticka vid smärtor i halskörtlarna och mot hosta.[4]
Libbstickan fördes under medeltiden till Norden för att odlas i klosterträdgårdarna. Växten spreds sedan till jordbruk och vanliga trädgårdar. Det finns säkra uppgifter om förvildade bestånd från 1700-talet.[4]
Växten finns i Sverige som kvarstående förvildade bestånd från odling. I Sverige är den vanlig i södra delen av landet[1] och mer glest förekommande i norr.[5] På norra halvklotet växer den förvildad i nordöstligaste USA och angränsande delar av Kanada (ej ursprunglig i Nordamerika), större delen av det kontinentala Europa, Kaukasien, norra Iran samt i Afghanistan.[6] I den östligaste delen av utbredningsområdet är den naturligt förekommande.
Örten har kallats för kärleksört och ska enligt gammal folktro vara ett effektivt afrodisiakum.
Libbsticka användes också på kor för att höja matlust, mjölk- och kalvproduktion. Libbsticka ansågs också användbar för att hålla skadedjur borta.[3][2]
Libbstickans smak är kraftig och används främst för att smaksätta soppor.[3] Fram till 1970-talet var libbsticka en vanlig krydda i industriellt framställda hel- och halvfabrikat. Smak och lukt påminner därför starkt om den krydda, som har handelsnamnet Maggi; därav det tyska trivialnamnet maggikraut (maggiört) för libbsticka.
När glutamat blev vanlig som smaksättare, minskade libbstickan i betydelse som krydda.[4]
I Skåne fanns förr en sed att man på midsommaraftonen skulle binda en tråd runt libstickor och pioner så att dessa växters doft inte skulle skada människor och djur.[7]
Artnamnet Officinalis kommer från latin officina = 'verkstad, apotek', och syftar på växtens användning som medicinalväxt.
Det svenska namnet libbsticka, alternativt libsticka, är en förvrängning av släktnamnet Levisticum. Detta senlatinska namn är en ombildning av latinets ligusticum, med betydelsen 'från Ligurien'.[1]
En odlad tuva
Wikimedia Commons har media som rör Libbsticka.
Libbsticka, Levisticum officinale W.D.J.Koch, även kallad selleriört, är en flerårig växt inom familjen flockblommiga växter. Växten används som krydda och fördes på medeltiden till Sverige av munkar.
Походить з Південної Європи. Розводять по селах, на городах, у квітниках, палісадниках, біля хат, іноді росте здичавілий.
Рослина містить крохмаль, цукри, жири, багато дубильних речовин, смолисті сполуки. Також містить камедь, органічні кислоти, ефірну олію, кумарини, естери валеріанової та оцтової кислот, лактони бутилофталід, бутиліденафталід і безводну седанову кислоту, бергаптен, сесквітерпени.
Використовується в офіційній медицині в вигляді настою хворим на аритмію, коронарну недостатність при ожирінні. Настій нагадує за смаком петрушку. Протипоказаний вагітним жінкам та при запаленні нирок. У народній медицині використовується при захворюваннях нирок, особливо при водяниці, набряку ніг. Також при хворобах серця, для послаблення болей при місячних.
Портал «Біологія» 
Любисток лікарський у Віківидах? 
Проект «Біологія» 
Любисток лікарський у Вікісховищі?
Cần núi, danh pháp khoa học Levisticum officinale hoặc Ligusticum levisticum, là một loài thực vật có hoa trong họ Hoa tán. Loài này được W.D.J. Koch mô tả khoa học đầu tiên năm 1824.[1]
Là cây lâu năm, cây cao 2m (6ft), lá kép bóng có răng cưa, hoa màu vàng pha xanh, hạt nhỏ hình trứng.
được tìm thấy ở miền Nam châu Âu và tây-Nam châu Á.
Cây phát triển mạnh các sườn núi có ánh mặt trời. Lá cây được thu hoạch vào mùa xuân hay đầu hè. Rễ được thu hoạch vào mùa thu.
Cây cần núi có chứa tinh dầu dễ bay hơi long não (gồm chất limonene, phellandrene, alpha - pinene và sesquiterpene), peucedanin, oxypeucedanin và estriol), quercetin.
Rễ cây dùng làm ấm, có hương thơm, chất bổ và vị đắng. Nó có tác dụng rất mạnh bên trong dạ dày và bụng, ổn định chứng khó tiêu, giảm đầy hơi và tê liệt. Nó có hiệu quả trong việc điều trị các bệnh có liên quan đến ngực, chữa cảm lạnh, hen suyễn, viêm phế quản và kinh nguyệt.
Nếu đắp cây cần núi lên da có thể gây phản ứng nhạy cảm với ánh nắng.
Bài viết chủ đề phân họ Cần này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Cần núi, danh pháp khoa học Levisticum officinale hoặc Ligusticum levisticum, là một loài thực vật có hoa trong họ Hoa tán. Loài này được W.D.J. Koch mô tả khoa học đầu tiên năm 1824.
Levisticum Hill
Единственный вид
Люби́сто́к[2] (лат. Levisticum) — многолетнее травянистое растение; монотипный род семейства Зонтичные.
Единственный вид — Любисток лека́рственный (лат. Levisticum officinále).
Это растение имеет много народных названий. Большинство из них связаны со словом «любовь»: зоря[3], любим, либистик, любовное зелье, приворотное зелье, любчик, любим-трава, любец.
Естественный ареал любистка — Иран и Афганистан. Акклиматизирован и широко культивируется повсюду в мире[4].
Корень толстый.
Стебель высотой 100—200 см, голый, с сизой поверхностью, вверху ветвистый.
Листья блестящие, перистые, с большими обратнояйцевидными или ромбическими, несколько надрезанными долями.
Цветки мелкие, желтоватые. Соцветие — сложный зонтик с многочисленными обёртками и обёрточками.
Плод овально-эллиптический, сплюснутый по спинке с толстоватыми крылатыми рёбрами.
Цветёт в июне — августе. Плоды созревают в сентябре.
Отличительные свойство растения — его специфический запах, который немного похож на запах сельдерея. Отсюда одно из названий, ходящих в народе, — зимний сельдерей. Любистоку свойственен также солоновато-горький вкус.
Во всех частях растения содержится эфирное масло, в состав которого входят D-α-терпинеол, цинеол, уксусная, изовалериановая и бензойная кислоты. Количество эфирного масла в различных органах 0,1—2,7 %. В корнях кроме эфирного масла обнаружены смолы, органические кислоты (ангеликовая и яблочная), крахмал, сахара, карвакрол, сесквитерпены, фурокумарины псорален и бергаптен, дубильные и минеральные вещества; в листьях имеется аскорбиновая кислота.
Имеются данные, что корни ядовиты до фазы цветения.
Применяют настои и отвары корней. Они возбуждают аппетит, снимают кишечные колики, оказывают ветрогонное и диуретическое действие и др. Корни и корневища приняты в ряде европейских фармакопей. Включены в БТФ как ветрогонное и антидиспепсическое, а также применяются в гомеопатии.
Применяется в комбинированных препаратах растительного происхождения (например, Канефрон H).
Запах любистка острый, пряный, вкус сначала сладковатый, потом острый, пряный и умеренно горьковатый. Из растения получают эфирное масло, которое применяется в парфюмерии и кулинарии. Свежие стебли, листья и корни служат для отдушки кондитерских изделий, напитков, маринадов. Даже небольшие добавки зелени любистка изменяют вкус и придают консервам своеобразный грибной аромат. Зелёные части и корни молодых растений употребляют в пищу как пряность при приготовлении зелёного масла, салатов; его добавляют в соусы, к жареному мясу, в подливки, супы, к овощам, блюдам из риса, круп, птицы и рыбы.
Любисток имеет особое значение в диетическом питании наряду с укропом и базиликом. Корни любистка показаны в пищевом рационе при заболеваниях печени, жёлчного пузыря, почек, при ожирении, ревматизме, метеоризме.
В научной медицине России любисток не применяется, но включён в некоторые зарубежные фармакопеи. Известно, что растение оказывает мочегонное и отхаркивающее действие, улучшает пищеварение и аппетит, препятствует метеоризму; корни обладают антибактериальной активностью. Любисток использовали врачи древности как средство, способствующее отделению мочи и жёлчи. В русской народной медицине корни применяли при отёках, пиелонефрите, задержке мочеиспускания, болезнях сердца, дыхательных органов (хрипоте, бронхите и катаре верхних дыхательных путей), подагре, мигрени, ревматизме, анемии, альгоменорее, как успокоительное при нервных расстройствах, ранозаживляющее, противоглистное, для укрепления волос.
Следует учесть, что применять любисток беременным женщинам противопоказано, так как он способствует притоку крови к тазовым органам.
Вид Любисток лекарственный входит в монотипный род Любисток семейства Зонтичные (Apiaceae) порядка Зонтикоцветные (Apiales).
В романе А. С. Пушкина Евгений Онегин в описании жизни семьи Лариных упоминается это растение, которое чета Лариных брала с собой на молебен в день Святой Троицы:
…
В день Троицын, когда народ
Зевая слушает молебен,
Умильно на пучок зари
Они роняли слёзки три;
…
— А. С. Пушкин. Евгений Онегин, глава II, строфа XXXV
Люби́сто́к (лат. Levisticum) — многолетнее травянистое растение; монотипный род семейства Зонтичные.
Единственный вид — Любисток лека́рственный (лат. Levisticum officinále).
欧当归（学名：Levisticum officinale）是伞形科欧当归属的植物，分布于欧洲、亚洲，中国大陆已人工引种栽培。
植株
葉
花
花近觀
这是一篇傘形目小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
分類 界 : 植物界 Plantae 門 : 被子植物門 Magnoliophyta 綱 : 双子葉植物綱 Magnoliopsida 目 : セリ目 Apiales 科 : セリ科 Apiaceae 属 : Levisticum Hill 種 : ラベージ L. officinale 学名 Levisticum officinale ラベージ (ロベージ、ラビッジ、ラベッジ、学名:Levisticum officinale) はハーブとして使われるセリ科、セリ亜科の多年生植物で、この種のみでLevisticum属を構成する[1][2]。長くヨーロッパで栽培されてきた種で、その葉はハーブとして用いられ、種はスパイスとなり、根も食用になる[3]。
正確な原産地はまだ分かっておらず、いくつかの説がある。例えば、ヨーロッパの大部分とアジア南西部が原産地であるという説[4]や、地中海東部であるという説[3]、もともとイランやアフガニスタンが原産であったものがヨーロッパに帰化したという説[5][6]である。
ラベージは直生で、高さ1.8メートルから2.5メートルに成長する。葉や茎の表面に毛はなくつややか。葉の形状は三回羽状複葉で、鋭く尖った幅広い三角から菱形の小葉をもつ。基部の大きな葉は70センチメートルに達する。上部の葉は比較的小さく、小葉の分離も緩やかである。茎の上端に散形花序の花の集まりが形成される。花は黄色から緑がかった黄色で、直径2から3ミリメートル。花のひとかたまりは直径10から15センチメートル。開花は春の終わりごろ。秋に果実をつける。果実は乾いた2室の分離果で、1つの長さは4から7ミリメートルほどである[3][5][7]。
葉はハーブとして利用され、サラダやスープの材料となる。根はそのまま野菜として、またはすりおろしてサラダに使用される。セロリに似た風味を持つ。ラベージ茶は消化力を助ける働きがあり、消毒液として傷口にも使用される[3]。イギリスでは、ラベージを原料とするリキュールとブランデーを2:1で混合したものが伝統的な冬の飲み物として飲まれている[8]。ラベージは、ケッパーの次の2番目に多くのクェルセチンを含んでいる[9]。
アサ · アンゼリカ · イノンド · イングリッシュラベンダー（英語版） · エパソーテ · オレガノ · カレーリーフ · クルマバソウ（英語版） · コショウソウ · コリアンダー (シアントロ) · シシリー · シソ · シソクサ（英語版） · ジンブー（英語版） · スイバ · セージ · セイボリー · タイバジリコ（英語版） · タイホーリーバジル · タイム · タラゴン · チャービル · チャイブ · ドクダミ · ナギナタコウジュ · バジル · パセリ · ヒソップ · ピペルアウリツム（英語版） · ベトナムコリアンダー（英語版） · ヘンルーダ · ボリビアンコリアンダー（英語版） · ボルド（英語版） · マジョラム · ミツバ · ミント · メキシカンコリアンダー (ロングコリアンダー)（英語版） · ルリジサ · レモンバーム · レモンバーベナ · レモンマートル · ローリエ · レモングラス · ローズマリー · ラベージ
アサフェティダ · アジョワン · アナルダナ · アニス · アムチュール (マンゴーパウダー) · アリゲーターペッパー · アレッポペッパー · イノンド · ウコン · オールスパイス · カイエンペッパー · カシア · ガジュツ · カラシナ · カホクザンショウ · カルダモン · キャラウェイ · クスノキ · クミン · クラチャイ · クローブ · クロガラシ · 黒カルダモン · ケシノミ · コクム · コショウ · ゴマ · コリアンダー · サッサフラス · サフラン · サルサパリラ · 塩 · シトラスピール シナモン · シヌスモーレ · ジュニパーベリー · ショウガ · 小ガランガル · シロガラシ · スペインカンゾウ · セリムグレイン · セロリ · タスマニアペッパー · タマリンド · チャロリー · 陳皮 · 唐辛子 · トウシキミ · トンカ豆 · ナツメグ · ナンキョウソウ · ニオイクロタネソウ · ニンニク · バーベリー · ゴルパー · バニラ · パプリカ · パラダイスグレイン · バンウコン · ヒッチョウカ · ヒハツ · ヒハツモドキ · フェヌグリーク · フェンネル · ブラジリアンペッパー · ブラッククミン · ブラックライム · ホースラディッシュ · マウラブチェリー · マラバスラム · メース · ラドゥニ · リツェアクベバ · ローズ · ワサビ
アドジカ · アドヴィエ · エルブ・ド・プロヴァンス · オールドベイシーズニング · カーメリスネリ · ガーリックソルト · ガラムマサラ · カレー粉 · キャトルエピス · クラブボイル · 五香粉 · ザーター · シーズンドソルト · 七味唐辛子 · ジャークスパイス · セイボリー · タビル · タンドリーマサラ · チャートマサラ · チャウンク · チュニジアンファイブスパイス · チリパウダー · バハラット · ハリッサ · バルバレ · ハワイジ · パンチフォロン · ファインハーブ · ブーケガルニ · ブクヌ · ペルシャード · マサラ · ミックススパイス · ミトミタ · レモンペッパー · パンプキンパイスパイス · レカードロジョ
ラベージ (ロベージ、ラビッジ、ラベッジ、学名:Levisticum officinale) はハーブとして使われるセリ科、セリ亜科の多年生植物で、この種のみでLevisticum属を構成する。長くヨーロッパで栽培されてきた種で、その葉はハーブとして用いられ、種はスパイスとなり、根も食用になる。
正確な原産地はまだ分かっておらず、いくつかの説がある。例えば、ヨーロッパの大部分とアジア南西部が原産地であるという説や、地中海東部であるという説、もともとイランやアフガニスタンが原産であったものがヨーロッパに帰化したという説である。
러비지(lovage, 학명: Levisticum officinale 레비스티쿰 오피키날레[*])는 미나리과의 단형 속인 러비지속(lovage屬, 학명: Levisticum 레비스티쿰[*])에 속하는 여러해살이 초본식물이다.[3][4] 원산지는 서남아시아이다.[2][5]
러비지
줄기 단면
러비지(lovage, 학명: Levisticum officinale 레비스티쿰 오피키날레[*])는 미나리과의 단형 속인 러비지속(lovage屬, 학명: Levisticum 레비스티쿰[*])에 속하는 여러해살이 초본식물이다. 원산지는 서남아시아이다.
_(8231726693).jpg)
![[3]](http://linnaeus.nrm.se/flora/di/apia/levis/levioffn.jpg){kind=link}