The characteristic shovel- or bonnet-shaped head makes this hammerhead the easiest to identify. Body moderately compact; head flattened, spade-shaped front margin of head not lobed without nasal grooves, the anterior margin of the head is evenly rounded between the eyes; mouth arched; mouth corners posterior to oculonarial expansion. The frontal teeth have erect, smooth-edged cusps, while subsequent teeth have oblique cusps; the outermost teeth of the lower jaw are modified into flat crushers. First dorsal fin high, originating slightly posterior to base of pectoral fin; second dorsal with rear lobe not well developed, higher and shorter than anal one; eyes separated from nasal grooves by a distance of 1.5 times diameter of eye. Some are dark brown in the lateral dorsal region, lighter in ventral region while others are gray or greensih gray above and paler below. Average size is 70-100 cm (28-39 in.) Maximum size is about 110 cm (43 in.) These are the smallest of family Sphyrnidae (Cortes and Parsons,1996).
Range mass: 3 to 4 kg.
Average mass: 0.0035 kg.
Other Physical Features: bilateral symmetry
S. tiburo is believed to migrate southward in winter or to deeper offshore waters in Florida and the Gulf of Mexico, but little is known about its movements. It often travels in schools of five to fifteen individuals. Migrating schools of hundreds and even thousands of these sharks have been reported (Parsons1993).
Aquatic Biomes: benthic ; coastal
The bonnethead is confined to the warm waters of the western hemisphere. It ranges from New England, where it is rare, to the Gulf of Mexico and Brazil and from southern California to Ecuador. It is common in the inshore waters of the Carolinas and Georgia in summer, and off Florida and in the Gulf of Mexico in spring, summer, and fall (Castro, 1987).
Biogeographic Regions: atlantic ocean (Native ); pacific ocean (Native )
The diet of S. tiburo is dominated by crustaceans, consisting mostly of blue crabs, but also it feeds upon shrimp, mollusks, and small fishes. Seagrasses were also found in stomach contents.
It was found that stomach content weight of females was higher than that of males, probably because females, due to reproduction, have a higher energy budget. They need to feed more in order to store energy for when they reproduce (Cortes , Manire, and Hueter,1996).
This species is used commercially as dried meat similar in quality to second-class cod; the meat is dark and frequently is consumed fresh. However, even though marketed, it is of little or no economic importance to man.
Only one attack on humans by this species has been recorded, and it is generally considered to be harmless.
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
S. tiburo reproduces sexually and is viviparous. Maturity is reached at about 75 cm (30 in). The pups are born in late summer and early fall and measure 30-32 cm (12-13 in) at birth and approximately 172 g. Usually eight to twelve pups are produced in each litter.
Survivorship for young individuals, especially newborn pups, may be affected by size-selective predation.
Geographic variation does seem to have an effect on the survival of the pups, as well as the weight and size. In Florida Bay and Tampa Bay there was a study of two populations of bonnethead sharks. Size at maturation, age at maturation, time of fertilization, rate of embryonic development, size at birth, the energetic investment in producing offspring, gestation period, and the incidence of fertility were found to differ between these population. Food limitations and seasonal differences may play a role in these differences (Castro, 1987).
Der Schaufelnasen-Hammerhai (Sphyrna tiburo), auch Kleiner Hammerhai, gehört zur Familie der Hammerhaie (Sphyrnidae). Das griechische Wort Sphyrna für Hammer beschreibt die Form des Kopfes.
Die durchschnittliche Größe beträgt etwa 100 Zentimeter, es gibt aber auch größere Exemplare.
Die Haie leben in der Westlichen Hemisphäre bei Wassertemperaturen über 21 °C. Man findet sie von Neuengland (seltener) bis zum Golf von Mexiko und Brasilien sowie von Süd-Kalifornien bis Ecuador. Im Sommer halten sie sich eher in Küstennähe von North/South Carolina und Georgia auf, im Frühjahr, Sommer und Herbst eher bei Florida und dem Golf von Mexiko, während sie im Winter eher am Äquator in wärmerem Gewässern anzutreffen sind.
Der Schaufelnasen-Hammerhai ist ein aktiver tropischer Hai, der in kleinen Gruppen von 5 bis 15 Tieren anzutreffen ist, wobei schon von Schulen von Hunderten und sogar Tausenden Haien berichtet wurde. Sie schwimmen anhaltend und legen jeden Tag weite Strecken zurück, um Schwankungen der Wassertemperaturen zu folgen. Die Haie müssen in ständiger Bewegung bleiben, um über ihre Kiemen Sauerstoff aufzunehmen. Sie sinken, wenn sie sich nicht fortbewegen, da Hammerhaie zu den spezifisch schwersten Fischen gehören. Aufgrund ihrer geringen Größe sind sie im Allgemeinen als harmlos anzusehen.
Der Schaufelnasen-Hammerhai ernährt sich von Krebsen, kleinen Fischen, Mollusken sowie von Seegras. Sie sind die einzigen bisher bekannten Haie, die Allesfresser sind und pflanzliches Material verdauen können. Seegras kann mehr als 60 % der aufgenommenen Nahrung ausmachen. Die hinteren Zähne des Schaufelnasen-Hammerhais sind breit und fast mahlzahnartig. Damit kann das Seegras bereits im Maul zerkleinert werden. Unter den Verdauungsenzymen finden sich stärkeabbauende Amylasen und Glucosidasen, mit denen die faserreiche Nahrung im Darm aufgeschlossen werden kann.[1]
Der Schaufelnasen-Hammerhai ist lebendgebärend. Der Nachwuchs wächst im Uterus des Muttertieres heran und ernährt sich bis zur Geburt über eine Dottersack-Plazenta. Die Jungtiere werden im Spätsommer bis Frühherbst mit einer Größe von 30 bis 33 Zentimeter geboren. Die Schaufelnasen-Hammerhaie erreichen die Geschlechtsreife bei einer Größe von etwa 75 Zentimeter.
Im Henry-Doorly-Zoo von Omaha, Nebraska, kam 2001 nachweislich ein gesundes weibliches Jungtier zur Welt, ohne dass die Mutter sich jemals gepaart hatte. Nach genetischen Analysen des Erbguts von Mutter und Tochter konnte auch eine heimlich vorgenommene, künstliche Befruchtung ausgeschlossen werden, so dass diese Beobachtung als erster Nachweis einer Parthenogenese bei Haien gilt.[2][3] Die Autoren der Genanalyse folgerten daraus, dass Hammerhaie bei „Männermangel“ in der Lage sind, von der üblichen geschlechtlichen Fortpflanzung auf ungeschlechtliche Fortpflanzung zu wechseln.
Wie eine molekularbiologische Untersuchung ergab, handelt es sich beim Schaufelnasen-Hammerhai um einen Artenkomplex aus zwei, äußerlich sehr ähnlichen Arten, Sphyrna tiburo im nordwestlichen Atlantik und der bisher unbeschriebene Sphyrna cf. tiburo in der Karibik und an der Küste Brasiliens.[4]
Der Schaufelnasen-Hammerhai (Sphyrna tiburo), auch Kleiner Hammerhai, gehört zur Familie der Hammerhaie (Sphyrnidae). Das griechische Wort Sphyrna für Hammer beschreibt die Form des Kopfes.
The bonnethead (Sphyrna tiburo), also called a bonnet shark or shovelhead,[3] is a small member of the hammerhead shark genus Sphyrna, and part of the family Sphyrnidae. It is an abundant species in the littoral zone of the North Atlantic and the Gulf of Mexico, is the only shark species known to display sexual dimorphism in the morphology of the head, and is the only shark species known to be omnivorous.
The shark is characterized by a broad, smooth, spade-like head: it has the smallest cephalofoil (hammerhead) of all Sphyrna species. The body is grey-brown above and lighter on the underside. Typically, bonnethead sharks are about 80–90 cm (2.6–3.0 ft) long, with a maximum size of about 150 cm (4.9 ft).[4] The generic name Sphyrna derives from the Greek word for "hammer", referring to the shape of this shark's head; the specific name tiburo derives from the Spanish word "tiburón", meaning "shark".
Head, underside
Head, upper side
Upper teeth
Upper teeth, posterior
Lower teeth
Lower teeth, posterior
Bonnethead sharks are the only sharks known to exhibit sexual dimorphism in the morphology of the head. Adult females have a broadly rounded head, whereas males possess a distinct bulge along the anterior margin of the cephalofoil. This bulge is formed by the elongation of the rostral cartilages of the males at the onset of sexual maturity and corresponds temporally with the elongation of the clasper cartilages.[5]
The pectoral fins on most fish control pitching (up-and-down motion of the body), yawing (the side-to-side motion), and rolling. Most hammerhead sharks do not yaw or roll and achieve pitch using their cephalofoils. The smaller cephalofoil of a bonnethead shark is not as successful, so they have to rely on the combination of cephalofoils and their large pectoral fins for most of their motility. Compared to other hammerheads, bonnethead sharks have larger and more developed pectoral fins and are the only species of hammerhead to actively use pectoral fins for swimming.
Using data from mtDNA analysis, a scientist has found that the evolution of hammerhead sharks probably began with a taxon that had a highly pronounced cephalofoil (most likely that similar to the winghead shark, Eusphyra blochii), and was later modified through selective pressures. Thus, judging by their smaller cephalofoil, bonnethead sharks are the more recent developments of a 25-million-year evolutionary process.[6]
This species occurs on both sides of the American coast, in regions where the water is usually warmer than 70 °F (21 °C). In the Atlantic, it ranges from New England, where it is rare, to the Gulf of Mexico and Brazil, and in the Pacific it ranges from southern California to northern Peru. During the summer, it is common in the inshore waters of the Carolinas and Georgia; in spring, summer, and fall, it is found off Florida and in the Gulf of Mexico. In the winter, the bonnethead shark is found closer to the equator, where the water is warmer. While it is still abundant in the North Atlantic Ocean and Gulf of Mexico, it has become significantly less common in the Caribbean Sea, and has been nearly extirpated from most of its South Atlantic and Pacific range.[1]
It frequents shallow estuaries and bays over seagrass, mud, and sandy bottoms.[1]
The bonnethead shark is an active tropical shark that swims in small groups of five to 15 individuals, although schools of hundreds or even thousands have been reported. They move constantly following changes in water temperature and to maintain respiration. The bonnethead shark sinks if it does not keep moving, since hammerhead sharks are among the most negatively buoyant of marine vertebrates.
The shark feeds primarily on crustaceans, consisting mostly of blue crabs, but also shrimp, mollusks, and small fish. Its feeding behavior involves swimming across the seafloor, moving its head in arc patterns like a metal detector, looking for minute electromagnetic disturbances produced by crabs and other creatures hiding in the sediment. Upon discovery, it sharply turns around and bites into the sediment where the disturbance was detected. If a crab is caught, the bonnethead shark uses its teeth to grind its carapace and then uses suction to swallow. To accommodate the many types of animals on which it feeds, the bonnethead shark has small, sharp teeth in the front of the mouth (for grabbing soft prey) and flat, broad molars in the back (for crushing hard-shelled prey).
Bonnetheads also ingest large amounts of seagrass, which has been found to make up around 62.1% of gut content mass. The species appear to be omnivorous, the only known case of plant feeding in sharks.[7] The shark may perform this activity to protect its stomach against the spiny carapaces of the blue crab which it feeds on.[8] A 2018 study with a carbon isotope-labelled seagrass diet found that they could digest seagrass with at least moderate efficiency, with 50±2% digestibility of seagrass organic matter, and had cellulose-component-degrading enzyme activity in their hindgut.[9][10]
The bonnethead shark is viviparous. Females reach sexual maturity around 32 inches (81 cm), while males reach maturity around 24 inches (61 cm). Four to 12 pups are born in late summer and early fall, measuring 12 to 13 in (300 to 330 mm).
Bonnetheads have one of the shortest gestation periods among sharks, lasting only 4.5–5.0 months.[1]
A bonnethead female produced a pup by parthenogenesis. The birth took place at the Henry Doorly Zoo in Nebraska; DNA analysis showed a perfect match between mother and pup.[11]
The bonnethead was formerly classified as a least-concern species by the IUCN. It is heavily targeted by commercial and recreational fisheries and constitutes up to 50% of all small shark landings in the Eastern US, but is still reasonably abundant there as well as in the Atlantic Coasts of the Bahamas and Mexico. However, significant declines have been reported in the Caribbean Sea and Atlantic Central America and massive declines along with widespread disappearance on the Atlantic Coast of South America as well as most of the shark's Pacific range, leading it to be uplifted to 'Endangered" in 2020.[1]
Since October 2021, S. tiburo has been classified as Largely Depleted by the IUCN.[12]
The bonnethead (Sphyrna tiburo), also called a bonnet shark or shovelhead, is a small member of the hammerhead shark genus Sphyrna, and part of the family Sphyrnidae. It is an abundant species in the littoral zone of the North Atlantic and the Gulf of Mexico, is the only shark species known to display sexual dimorphism in the morphology of the head, and is the only shark species known to be omnivorous.
El tiburón cabeza de pala (Sphyrna tiburo) es una especie de elasmobranquio carcarriniforme de la familia Sphyrnidae.[2][3] Es una especie abundante en el litoral americano, y es la única especie de tiburón conocida en demostrar dimorfismo sexual en la cabeza.
Caracterizado por una cabeza amplia, suave y parecida a una pala, posee la cabeza más pequeña de todas las especies de Sphyrna. El cuerpo es de un color gris-marrón por encima y es más claro en su parte inferior. Generalmente, los cabezas de pala miden de 0.61 a 0.91 metros de longitud, con un tamaño máximo de 150 centímetros. Las hembras son más grandes que los machos por lo general. La palabra griega Sphyrna se traduce como "martillo", en referencia a la forma de la cabeza de este tiburón, mientras que tiburo es la palabra en taíno para tiburón.
Se encuentra en:[4]
El tiburón cabeza de pala (Sphyrna tiburo) es una especie de elasmobranquio carcarriniforme de la familia Sphyrnidae. Es una especie abundante en el litoral americano, y es la única especie de tiburón conocida en demostrar dimorfismo sexual en la cabeza.
Sphyrna tiburo Sphyrna generoko animalia da. Arrainen barruko Sphyrnidae familian sailkatzen da.
Sphyrna tiburo Sphyrna generoko animalia da. Arrainen barruko Sphyrnidae familian sailkatzen da.
Nuijahai (Sphyrna tiburo) on vasarahaiden heimoon kuuluva hailaji. Kreikan kielen sana sphyrna viittaa nuijahain nuijan muotoiseen päähän ja tiburo tulee Amerikan alkuperäisasukkaiden haita tarkoittavasta sanasta.
Nuijahaita esiintyy Atlantin länsiosissa Pohjois-Carolinasta eteläiseen Brasiliaan saakka, myös Kuuban ja Bahaman alueella, sekä itäisellä Tyynellämerellä Etelä-Kaliforniasta Ecuadoriin ulottuvalla alueella.[3]
Nuijahai voi olla 1,5 metriä pitkä ja painaa enintään 10,8 kiloa, joten se on pienin vasarahaiden heimon jäsen[4]. Meksikonlahden naarasnuijahait kasvavat harvoin yli 130 senttimetriä pitkiksi ja urokset harvoin yli 110 senttisiksi[1]. Väritykseltään nuijahai on päältä harmaa tai harmaanruskea ja alta vaaleampi, kyljissä voi olla pieniä tummia laikkuja[5]. Pää on litteä ja lapionmuotoinen ja pituudeltaan 18–25 % ruumiin kokonaispituudesta, ja se on huomattavasti pyöreämpi kuin muilla vasarahaiden heimon lajeilla.[6]
Nuijahain pienet ja terävät hampaat sijaitsevat suun etuosassa, ja ne on tarkoitettu saaliin paloitteluun. Suun takaosassa olevia tasaisia ja suuria hampaita käytetään hienontamiseen.[7]
Nuijahait elävät 3–15 yksilön parvissa, mutta muuton aikana yksilöitä voi olla ryhmässä satoja tai jopa tuhansia. Parvessa nuijahain paikkaan hierarkiassa vaikuttaa koko ja sukupuoli.[6] Nuijahaiden täytyy liikkua koko ajan, jotta kiduksiin virtaisi happea eivätkä ne uppoaisi. Ne liikkuvat pitkiäkin matkoja päivässä meriveden lämpötilan mukaan. Ihanteellinen lämpötila lajille on 21 celsiusastetta. Talvella nuijahait viihtyvät päiväntasaajan lähettyvillä, kesällä pohjoisemmilla leveysasteilla. Nuijahaille tyypillisiä elinympäristöjä ovat muta- ja hiekkapohjaiset matalat rannikkoalueet, koralliriutat, matalat lahdet ja kanavat. Tyypillinen elinsyvyys on 10–80 metriä[7]. Nuijahain elinikä on noin 12 vuotta.[6]
Nuijahaita saalistava petokaloja ovat mm. tiikerihai ja sitruunahai.[8]
Nuijahai on ärsyttämättömänä ihmiselle vaaraton. Kautta aikain on ollut yksi tapaus, jossa nuijahai on hyökännyt ihmisen kimppuun syyttä.[4] Nuijahain sanotaan yleisesti ottaen olevan arka hai[9].
Naaraat tulevat sukukypsiksi 2–3 vuoden ikäisinä tai kokonaispituuden ollessa 80–95 senttimetriä. Urokset taas saavuttavat sukukypsyyden kaksivuotiaana tai 68–85 senttimetrisinä.[1]
Nuijahait lisääntyvät nopeasti, ja poikueet ovat suuria. Nuijahaiden uskotaan parittelevan keväällä, syksyllä tai jopa minä vuodenaikana tahansa.[7]. Parittelun jälkeen naaraat voivat varastoida spermaa jopa neljä kuukautta ja suorittaa hedelmöityksen silloin kun itse haluavat. Nuijahain raskaus kestää 4–5 kuukautta. Naaraat tuottavat munia ja säilyttävät niitä sukuelimissään, joissa alkiot kehittyvät munien sisällä, kunnes ne ovat tarpeeksi kypsiä syntymään. Syntyminen tapahtuu loppukesästä tai alkusyksystä.[7] Vastasyntyneet poikaset ovat 35-40 senttimetriä pitkiä. Poikueessa on 4–16 poikasta[10]. Synnytettyään emo menettää ruokahalunsa ja välttelee koiraita.[11]
Vuonna 2001 tutkijat havaitsivat eläintarhassa, että nuijahainaaras voi lisääntyä partenogeneettisesti eli ilman kontaktia uroksen kanssa.[12]
Nuijahain pääasiallista ravintoa ovat äyriäiset. Ne syövät myös tietynlaisia katkarapuja, nilviäisiä ja pieniä kaloja. Myös merenpohjan kasveja on löydetty nuijahain vatsasta. Nuijahait saalistavat liikuttamalla päätään metallinpaljastimen tavoin meren pohjassa ja etsimällä saaliseliöiden aiheuttamia sähkömagneettisia merkkejä. Havaitessaan saaliin hai nappaa sen hampaillaan ja nielaisee sen kokonaisena. Nuijahai on taitava saalistaja erinomaisen näkö- ja kuuloaistinsa ansiosta.[7]
Yhdysvalloissa nuijahaita kalastetaan kaupallisiin tarkoituksiin ja myös toissijaisena saalina. Vuosina 1981–1998 pyydettiin vuosittain keskimäärin 29 000 yksilöä. Vähiten, 13 000 yksilöä, saatiin vuonna 1991 ja eniten, 53 000, vuonna 1986. Meksikonlahdella katkaravunpyytäjien verkkoihin on jäänyt vuosina 1972–1999 410 000 nuijahaita.[1]
Nuijahai (Sphyrna tiburo) on vasarahaiden heimoon kuuluva hailaji. Kreikan kielen sana sphyrna viittaa nuijahain nuijan muotoiseen päähän ja tiburo tulee Amerikan alkuperäisasukkaiden haita tarkoittavasta sanasta.
Sphyrna tiburo
Le Requin-marteau tiburo (Sphyrna tiburo) est une espèce de requins.
Très petit requin-marteau, sa taille moyenne est entre 80 et 120 centimètres, la taille maximum est de 1,50 mètre. Reconnaissable par sa tête en forme de marteau très étroite.
C'est une espèce abondante dans l'Atlantique de l'ouest, la Caroline du Nord et le Golfe du Mexique, qui se trouve près des rives et dans des eaux peu profondes, jusqu'à 25 mètres de profondeur. Il préfère les fonds sableux ou boueux, les canaux et les estuaires. Ils vivent en petits groupes de 3 à 15 individus, mais les mâles et les femelles ne vivent pas ensemble.
De type vivipare, la femelle pouvant se reproduire asexuellement ou sexuellement, les portées comprennent entre 4 et 16 petits. La taille à la naissance est entre 35 et 40 centimètres.
Une étude de 2017 a montré que son alimentation est composée à plus de 50 % d'herbiers marins[1]. Ce comportement omnivore n'est pas encore expliqué par les scientifiques. Il se nourrit aussi de crustacés, notamment de crabes et de crevettes, de mollusques, de céphalopodes et de petits poissons[2],[3].
De kaphamerhaai (Sphyrna tiburo) is een vis uit de familie van hamerhaaien (Sphyrnidae), orde roofhaaien (Carcharhiniformes), die voorkomt in de Grote en Atlantische Oceaan. De soort wordt sinds 2018 officieel aangeduid als omnivoor, omdat de kaphamerhaaien ook op een dieet van zeegras kunnen overleven.[2]
De kaphamerhaai kan een lengte bereiken van 150 centimeter. Het lichaam heeft een langgerekte vorm.
De kaphamerhaai is een zout- en brakwatervis die voorkomt in subtropisch water. De diepte waarop de soort voorkomt is 10 tot 80 centimeter onder het wateroppervlak.
De soort is een roofvis en het dieet bestaat hoofdzakelijk uit dierlijk voedsel (macrofauna). Echter, tot 50% van de maaginhoud bij onderzochte haaien bestaat uit zeegras.[3]
De kaphamerhaai is voor de visserij van aanzienlijk commercieel belang. Bovendien wordt er op de vis gejaagd in de hengelsport.
De kaphamerhaai (Sphyrna tiburo) is een vis uit de familie van hamerhaaien (Sphyrnidae), orde roofhaaien (Carcharhiniformes), die voorkomt in de Grote en Atlantische Oceaan. De soort wordt sinds 2018 officieel aangeduid als omnivoor, omdat de kaphamerhaaien ook op een dieet van zeegras kunnen overleven.
Sphyrna tiburo er ein hamarhai som lever utanfor kystane av Amerika. Han er den einaste kjende haien som er altetar, og et sjøgras i tillegg til ryggradslause dyr som blekksprutar.[1][2]
Det er fanga S. tiburo-haiar med eit mageinnhald der sjøgras utgjorde 62,1 % massen.[2]
Sphyrna tiburo er ein hamarhai som lever utanfor kystane av Amerika. Han er den einaste kjende haien som er altetar, og et sjøgras i tillegg til ryggradslause dyr som blekksprutar.
Det er fanga S. tiburo-haiar med eit mageinnhald der sjøgras utgjorde 62,1 % massen.
Multimedia w Wikimedia Commons Młot tyburo[3], tybura[3], łopatogłów[4] (Sphyrna tiburo) – gatunek morskiej ryby żarłaczokształtnej z rodziny młotowatych (Sphyrnidae). Poławiany gospodarczo na niewielką skalę[3].
Występuje w płytkich wodach ujść rzecznych, w zatokach, zalewach i lagunach na wybrzeżach Oceanu Atlantyckiego i Spokojnego w obu Amerykach, jak również w Zatoce Meksykańskiej[2][3].
Osiąga przeciętnie 80–120 cm, maksymalnie ok. 2 m długości[3]. Jest pierwszym rekinem, u którego potwierdzono wszystkożerność oraz zdolność do trawienia tkanek roślinnych[5]. Tyburo żywi się rybami, krabami, krewetkami, głowonogami, szkarłupniami[3] oraz trawami morskimi[5].
Gatunek żyworodny. Samica rodzi w jednym miocie 6–9 młodych[3].
Młot tyburo, tybura, łopatogłów (Sphyrna tiburo) – gatunek morskiej ryby żarłaczokształtnej z rodziny młotowatych (Sphyrnidae). Poławiany gospodarczo na niewielką skalę.
Występuje w płytkich wodach ujść rzecznych, w zatokach, zalewach i lagunach na wybrzeżach Oceanu Atlantyckiego i Spokojnego w obu Amerykach, jak również w Zatoce Meksykańskiej.
Osiąga przeciętnie 80–120 cm, maksymalnie ok. 2 m długości. Jest pierwszym rekinem, u którego potwierdzono wszystkożerność oraz zdolność do trawienia tkanek roślinnych. Tyburo żywi się rybami, krabami, krewetkami, głowonogami, szkarłupniami oraz trawami morskimi.
Gatunek żyworodny. Samica rodzi w jednym miocie 6–9 młodych.
O tubarão-de-pala (nome científico: Sphyrna tiburo)[3] é um pequeno tubarão da família dos esfirnídeos (Sphyrnidae), ou seja, dos tubarões-martelo.
O tubarão é caracterizado por uma cabeça larga, lisa e em forma de pá, possui o menor cefalofólio (cabeça de martelo) de todas as espécies de Sphyrna. O corpo é marrom-acinzentado na parte superior e mais claro na parte inferior. Normalmente, os tubarões-cabeça-chata têm cerca de 80 a 90 centímetros (2,6 a 3,0 pés) de comprimento, com um tamanho máximo de cerca de 150 centímetros (4,9 pés).[4]
Os tubarões-de-pala são os únicos tubarões conhecidos por exibir dimorfismo sexual na morfologia da cabeça. As fêmeas adultas têm uma cabeça amplamente arredondada, enquanto os machos possuem uma protuberância distinta ao longo da margem anterior do cefalofólio. Essa protuberância é formada pelo alongamento das cartilagens rostrais dos machos no início da maturidade sexual e corresponde temporalmente ao alongamento das cartilagens do clásper.[5]
Usando dados da análise do mtDNA, um cientista descobriu que a evolução dos tubarões-martelo provavelmente começou com um táxon que tinha um cefalofólio altamente pronunciado (provavelmente semelhante ao Eusphyra blochii), e mais tarde foi modificado por meio de pressões seletivas. Assim, a julgar por seu cefalofólio menor, os tubarões-de-pala são os desenvolvimentos mais recentes de um processo evolutivo de 25 milhões de anos.[6]
Embora ainda seja abundante no Oceano Atlântico Norte e no Golfo do México, tornou-se significativamente menos comum no Mar do Caribe e foi quase extirpado da maior parte do Atlântico Sul e do Pacífico. Frequenta estuários rasos e baías sobre ervas marinhas, lama e fundos arenosos.[1]
Os tubarões-de-pala também ingerem grandes quantidades de ervas marinhas, que compõe cerca de 62,1% da massa do conteúdo intestinal. A espécie parece ser onívora, o único caso conhecido de alimentação de plantas em tubarões.[7] O tubarão pode realizar esta atividade para proteger seu estômago contra as carapaças espinhosas do caranguejo-azul (Callinectes sapidus) do qual se alimenta.[8] Um estudo de 2018 com uma dieta de ervas marinhas marcadas com isótopos de carbono descobriu que eles podiam digerir ervas marinhas com pelo menos eficiência moderada, com 50 ± 2% de digestibilidade da matéria orgânica de ervas marinhas e tinham atividade enzimática de degradação de componentes de celulose em seu intestino posterior.[9][10]
Os tubarões-de-pala têm um dos períodos de gestação mais curtos entre os tubarões, durando apenas 4,5-5 meses.[1] Uma fêmea produziu um filhote por partenogênese. O nascimento ocorreu no Zoológico Henry Doorly em Nebrasca; A análise de DNA mostrou uma combinação perfeita entre mãe e filhote.[11]
O tubarão-de-pala foi anteriormente classificado como uma espécie de menor preocupação pela União Internacional para a Conservação da Natureza (UICN / IUCN) em sua Lista Vermelha. É fortemente alvo da pesca comercial e recreativa e constitui até 50% de todos os desembarques de pequenos tubarões no leste dos Estados Unidos, mas ainda é razoavelmente abundante lá, bem como nas costas atlânticas das Baamas e do México. No entanto, declínios significativos foram relatados no Mar do Caribe e na América Central Atlântica e declínios maciços, juntamente com o desaparecimento generalizado na costa atlântica da América do Sul, bem como na maior parte do alcance do tubarão no Pacífico, levando-o a ser elevado a 'em perigo' em 2020. Desde outubro de 2021, foi classificado como amplamente esgotado pela UICN.[1]
Em 2005, no Brasil, foi listado como vulnerável na Lista de espécies ameaçadas de extinção do Estado do Espírito Santo;[12] em 2007, como vulnerável na Lista de espécies de flora e fauna ameaçadas de extinção do Estado do Pará;[13] em 2014, como em perigo na Lista de espécies de flora e de fauna de extinção do estado de São Paulo;[14] em 2014 e 2018, respectivamente, como criticamente em perigo no Livro Vermelho da Fauna Brasileira Ameaçada de Extinção e na Lista Vermelha do Livro Vermelho da Fauna Brasileira Ameaçada de Extinção do Instituto Chico Mendes de Conservação da Biodiversidade (ICMBio);[15][16][17] e em 2017, como criticamente em perigo na Lista do grau de ameaça das espécies de Flora e Fauna do estado da Bahia.[18]
O tubarão-de-pala (nome científico: Sphyrna tiburo) é um pequeno tubarão da família dos esfirnídeos (Sphyrnidae), ou seja, dos tubarões-martelo.
Skovelhuvad hammarhaj (Sphyrna tiburo) är en meterlång haj som man bland annat kan hitta i området runt Mexikanska golfen.
Wikimedia Commons har media som rör skovelhuvad hammarhaj.
Denna hajrelaterade artikel saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att tillföra sådan.
Skovelhuvad hammarhaj (Sphyrna tiburo) är en meterlång haj som man bland annat kan hitta i området runt Mexikanska golfen.
У акули широка голова у формі лопати. З усіх членів роду Акула-молот (Sphyrna) у неї найменший «молот». Забарвлення сіро-коричневе, черево світліше. Це одна з найменших молотоголових акул, її розмір в середньому становить 0,8 і, максимальна довжина 1,5 м, вага 10,8 кг. У Sphyrna tiburo в передній частині рота розташовані дрібні зуби, які служать для захоплення м'якої здобичі, а в глибині щелеп зуби плоскі і широкі, якими вона подрібнює твердий панцир жертви.
Цей вид мешкає в західній частині Атлантичного океану біля берегів американського континенту між 45 ° пн.ш. і 36 ° пд.ш., де температура води вище 21 °C. Sphyrna tiburo зустрічається біля узбережжя південної частини Бразилії, Північної Кароліни, у Мексиканській затоці і Карибському басейні. У східній частині Тихого океану вона мешкає від південної Каліфорнії до Еквадору[2].
Sphyrna tiburo є активним хижаком, який тримається невеликими зграями від 5 до 15 особин. Є непідтверджені повідомлення про зграї з кількох сотень і навіть тисяч акул. Молот-риби знаходяться в постійному русі, слідуючи змінам температури води. Переставши рухатися акула тоне, оскільки вона має найбільш негативну плавучість серед морських хребетних. Подібно іншим акулам для виявлення жертви вони використовують електрорецепцію. Зір розвинений слабо.
Подібно іншим представникам роду акул-молотів, Sphyrna tiburo є живородящими; ембріони, що розвиваються отримують живлення за допомогою плацентарного зв'язку з матір'ю, утвореної спорожнілим жовчним мішком. Вони досягають статевої зрілості у розмірі 80-90 см. У приплоді 6-9 дитинчат. Пологи відбуваються в кінці літа і початку осені. Період вагітність дуже короткий, всього 4-5 місяців. Розмір новонароджених близько 35-40 см. Максимальна тривалість життя 12 років.
Молот-риби звичайно розмножуються статевим шляхом. Самиця злучається з самцем і народжує від 8 до 12 дитинчат. Однак в 2001 р. самиця, яка містилась в зоопарку штату Небраска (США) окремо від самця, народила одне акуленятко. Аналіз ДНК показав, що акуленя розвинувся з незаплідненої яйцеклітини і був генетично ідентичний своєї матері. Це було справжнє «непорочне зачаття», яке раніше не спостерігалося у хрящових риб. Молот-риби часто зустрічаються великими зграями, але якщо самиця не може знайти самця, у неї починає діяти механізм самостійного відтворення дитинчат.
Cá nhám đầu xẻng hay cá nhám búa đầu nhỏ, tên khoa học Sphyrna tiburo, là thành viên của chi Cá nhám búa (Sphyrna) thuộc họ Cá nhám búa. Tiếng Hy Lạp Sphyrna dịch ra là búa, đề cập đến hình dạng đầu của loài cá mập này - tiburo là Tiếng Taíno chỉ cá mập.
Trung bình, cá nhám đầu xẻng dài khoảng 3–5 ft (0,91-1,5 m), là một trong những con cá nhám búa nhỏ nhất.
Cá nhám đầu xẻng hay cá nhám búa đầu nhỏ, tên khoa học Sphyrna tiburo, là thành viên của chi Cá nhám búa (Sphyrna) thuộc họ Cá nhám búa. Tiếng Hy Lạp Sphyrna dịch ra là búa, đề cập đến hình dạng đầu của loài cá mập này - tiburo là Tiếng Taíno chỉ cá mập.
У малоголовой молот-рыбы широкая голова в форме лопаты. Из всех членов рода акул-молотов у неё самый маленький «молот». Окраска серо-коричневая, брюхо светлее. Это одна из самых маленьких молотоголовых акул, её размер в среднем составляет 0,8 м, максимальная длина 1,5 м, масса тела 10,8 кг. У малоголовой молот-рыбы в передней части рта расположены мелкие зубы, которые служат для захвата мягкой добычи, а в глубине челюстей зубы плоские и широкие, которыми она измельчает твёрдый панцирь жертвы.
Этот вид обитает в западной части Атлантического океана у берегов американского континента между 45° с. ш. и 36° ю. ш., где температура воды выше 21 °C. Малоголовая молот-рыба встречается у побережья южной части Бразилии, Северной Каролины, в Мексиканском заливе и Карибском бассейне. В восточной части Тихого океана она обитает от южной Калифорнии до Эквадора[5] Этот вид встречается в большом количестве в мелководных лиманах и заливах. У берегов Флориды в течение летних месяцев эти акулы заходят в устья рек, а в зимний период уплывают в более глубокие воды[6]. Зимой малоголовые молот-рыбы держатся ближе к экватору, где вода теплее.
Малоголовая молот-рыба является активным хищником, который держится небольшими стаями от 5 до 15 особей. Есть неподтверждённые сообщения о стаях из нескольких сотен и даже тысяч акул. Молот-рыбы находятся в постоянном движении, следуя изменениям температуры воды. Перестав двигаться малоголовая акула тонет, поскольку она имеет наиболее отрицательную плавучесть среди морских позвоночных. Подобно прочим акулам для обнаружения жертвы они используют электрорецепцию. Зрение развито слабо.
Малоголовая молот-рыба питается в основном ракообразными, в том числе голубыми крабами, а также креветками, моллюсками и мелкой рыбой. Их пищевое поведение заключается в том, что они рыщут по дну, двигая головой подобно металлоискателю, и ищут малейшие электромагнитные импульсы, испускаемые крабами и других животными, скрывающимися в грунте. Обнаружив жертву, они резко разворачиваются и кусают дно в том месте, откуда исходил импульс. Если краб пойман, они дробят зубами его панцирь, а затем заглатывают мясо целиком.
В содержимом желудка были найдены водоросли, причем их масса составляла до 62.1% от общей массы содержимого. Ранее ученые считали, что водоросли попадают в желудок случайно при поиске и поедании крабов и других животных. Однако в 2018 году исследование с применением радиоизотопных маркеров показало, что 48-52% растительной массы усваивается пищеварительной системой акулы[7]
Подобно прочим представителям рода акул-молотов, малоголовые молот-рыбы являются живородящими; развивающиеся эмбрионы получают питание посредством плацентарной связи с матерью, образованной опустевшим желточным мешком. Они достигают половой зрелости при длине тела 80—90 см. В помёте 6—9 новорождённых. Роды происходят в конце лета и начале осени. Период беременности очень короткий, всего 4—5 месяцев. Размер новорожденных около 35—40 см. Максимальная продолжительность жизни 12 лет[8].
Это робкие и безвредные акулы. Они подходят для содержания в аквариумах. Малоголовая молот-рыба является объектом промышленного и любительского рыболовства у побережья США. Мясо используют в пищу и для производства рыбной муки. Численность этих акул велика, они быстро созревают и имеют короткий репродуктивный цикл, поэтому способны выдерживать высокое давление со стороны рыболовства. Международный союз охраны природы присвоил этому виду статус сохранности "Вызывающий наименьшие опасения[8].
窄头双髻鲨（学名：Sphyrna tiburo）为双髻鲨科双髻鲨属的鱼类。分布于大西洋和太平洋热带和亚热带各海区。该物种的模式产地在美洲。[1]
这是一篇與鲨鱼相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
保全状況評価[1] LEAST CONCERN
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 綱 : 軟骨魚綱 Chondrichthyes 目 : メジロザメ目 Carcharhiniformes 科 : シュモクザメ科 Sphyrnidae 属 : シュモクザメ属 Sphyrna 種 : ウチワシュモクザメ S. tiburo 学名 Sphyrna tiburo
ウチワシュモクザメ （団扇撞木鮫、学名：Sphyrna tiburo、英名:Bonnethead）はシュモクザメ科に属するサメ。古い本の中ではボンネットシュモクザメとも呼ばれている。全長1.5 m。
シュモクザメ科の最小種で、通常全長1.0 - 1.2 m 、最大で1.5 m 程度である。頭部は大きく湾曲しており、横への張り出しが弱い。"ハンマー"というより"シャベル"や"スコップ"の形に近く、他のシュモクザメ類と区別がつきやすい。このような形になったのは本種が他のシュモクザメに比べ、より沿岸に適応したためであると考えられている。珊瑚礁や磯など障害物の多い環境を自由に泳ぐ際に、頭部の張り出しは縮んだものとなり、同時に体の小型化が進んだ。あるいは元々体が小さい分、他のシュモクザメ類との競合を避けるために独自の進化を遂げたと考えられている。
北米および南米大陸沿岸にのみ生息する。大西洋側では、北米東岸からキューバ、バハマ、カリブ海を通って、メキシコ湾、ブラジル沿岸まで。バミューダ海では見られない。太平洋側では、カリフォルニア南部からエクアドル沖まで。水深の浅い所を好み、浅い湾内やサンゴ礁、砂泥質の海底、河口域などに現れる。
普段は15 尾以下の群れで泳ぐが、季節回遊の際には数百尾の大群になることもある。温暖な環境を好み、海水温が低下する冬季には赤道付近に移動する。逆に夏季には高緯度海域に回帰する。
小魚や甲殻類、頭足類を捕食する。 フロリダ州アメリカ海洋大気庁の研究者、Dana Betheaの研究によると、メキシコ湾で捉えられた個体は、胃の内容物の半分以上が海草類であり、血中から海草由来の炭素が発見され、腸内からは植物の主成分セルロースを分解する酵素、β-グルコシダーゼがサメの仲間で初めて発見された。 このことから、海草類も重要な食料としているのではないかと考えられている[2]。
胎生。子宮内で孵化した胎仔は卵黄の栄養分を使って成長する。サメの中で最も妊娠期間が短く、4 - 5 ヶ月間。雌は35 cm 程度の子どもを4 - 14 尾産む。 また、2001年にアメリカの水族館で単性生殖したことが確認された[3]。軟骨魚類では初めての記録である[4]。
沿岸性で観察し易いこと、小型でおとなしいことなどから、シュモクザメ類の中では生態研究が比較的よく進んでいる種である。出産の観察例もある。
小型でおとなしく、まず人を襲うことはない。ただし歯は鋭いので、驚かせたり不用意に手を出したりするようなことは避けるべきである。
|date= (help)CS1 maint: Uses authors parameter
この項目は、魚類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然/プロジェクト:生物）。
보닛헤드귀상어(학명:Sphyrna tiburo)는 흉상어목 귀상어과에 속하는 물고기이다. 몸길이는 1.5m로 상어에서는 작은 종에 속하는 어종이다.
보닛헤드귀상어는 광범위하고 매끄러운 스페이드와 같은 머리를 가진 것이 특징으로 귀상어과의 종들 중에서 가장 작게 확장된 머리를 가지고 있다. 영어권에서는 보닛헤드 샤크(Bonnethead Shark)라는 이름으로 불린다. 몸의 옆줄을 기점으로 등쪽은 갈색과 회색이 혼합되어 있으며 배쪽은 흰색을 띄고 있고 밑면이 가볍다. 보닛헤드귀상어가 가지는 학명의 이름인 스피나 티부로에서 스피나는 보닛헤드귀상어의 머리 모양을 언급하여 망치에 대한 그리스어의 단어에서 파생됐으며 티부로는 상어를 의미하는 단어인 스페인어의 단어가 되는 티부론에서 각각 파생된 단어이다. 또한 사회성이 강한 어종으로서 보닛헤드귀상어는 보통 5~15명의 무리를 지어 활발히 수영하는 열대의 상어이지만 수백 또는 수천의 학교가 보고가 되며 많은 무리들이 군체를 이루어서 유영을 하는 어종이기도 하다. 수온의 변화에 따라 끊임없이 이동하는 회유성의 어종으로 서식지를 이동하면서 호흡을 유지한다. 보닛헤드귀상어를 포함한 귀상어과의 어류들은 해양 척추 동물들 중에서 가장 부정적인 부력을 이용해야하는 어종 중에 하나이기 때문에 계속 움직이지 않으면 몸이 가라앉으므로 계속 유영을 해줘야 한다. 등지느러미는 2개이며 제1등지느러미는 크고 가슴지느러미가 끝나는 부분의 바로 윗쪽에서 시작되며 제2등지느러미는 항문지느러미가 있는 곳의 바로 위쪽에 존재한다. 대부분의 물고기가 유영하는 신체의 위와 아래로 운동하여 조종하는 컨트롤 피칭과 좌우의 운동을 하는 야윙의 힘을 이용하여 수중에서 추진력을 얻지만 보닛헤드귀상어는 대부분을 컨트롤 피칭과 야윙을 하지 않고 세팔로오일을 사용하여 피치를 달성하고 그 힘으로 추진력을 얻어 유영한다. 다만 보닛헤드귀상어는 다른 귀상어과의 어류들 중에서도 세팔로오일이 가장 작아서 성공적이지 못한 점들이 있기 때문에 대부분의 운동성에 대하여 세팔로오일과 큰 가슴지느러미의 조합에 의존해야 하는 경우가 많다. 그래서 다른 귀상어과의 어류들에 비해서 가슴지느러미가 더 크고 발달이 되어 있으며 적극적으로 가슴지느러미를 사용하여 수영을 하는 유일한 귀상어과의 어종이다. 양턱에는 16개~20개의 이빨이 나 있으며 윗턱의 이빨은 작은 삼각형 모양의 이빨을 가지고 아래턱은 그보다도 작은 세랭된 톱니의 모양을 가진 이빨을 가지고 있다. 먹이로는 멸치, 청어, 꽁치, 정어리, 고등어와 같은 물고기들과 오징어와 같은 두족류에 갑각류와 같은 육식성의 먹이는 물론이고 해조류와 수생식물과 같은 채식성 먹이까지도 같이 섭이하는 잡식성물고기로 귀상어과의 상어는 물론 다른 상어의 종들까지 같이 비교해도 많지가 않은 유일한 잡식성의 상어가 된다.
보닛헤드귀상어의 주요한 서식지는 동부 태평양과 서부 대서양으로 동부 태평양에선 미국 남부의 지방인 캘리포니아와 멕시코부터 시작하여 페루의 북부까지 서식하며 서부 대서양에선 멕시코만부터 시작하여 브라질까지 서식하는 어종이다. 수심 10~100m의 대륙붕으로 이뤄진 연안에서 서식하며 주로 진흙, 모래, 자갈이 많은 해저에서 서식하지만 해조류나 수생식물들과 같은 식물성의 먹이도 모두 먹는 잡식성의 어류이기 때문에 해조류와 수생식물이 가득한 지역이나 산호초에서도 많이 서식을 하는 어종이다. 봄, 여름, 가을에는 플로리다와 멕시코만에서 주로 서식하지만 겨울에는 물이 따듯한 적도로 이동하여 생활한다. 산란기는 3월~5월의 봄이며 수컷의 수정을 받은 암컷은 약 4~5개월의 임신 기간을 거쳐 늦은 여름과 가을에 4~12마리의 유어를 출산한다. 갓 태어난 유어의 크기는 300~330mm의 크기인 12인치~13인치 크기로 태어나며 머리의 형태에 성적 이성형을 표시하는 것으로 알려진 유일한 종이고 다른 귀상어과의 어류들에 비해 임신 기간이 가장 짧은 종이다. 수컷은 태어난지 약 61cm를 넘어가게 성장을 했을 때에 성적으로 성숙해지며 암컷은 태어난지 약 81cm를 넘어가게 성장을 했을 때에 성적으로 성숙해진다. 보닛헤드귀상어는 국제 자연 보전 연맹(IUDC)이 정한 위기 등급의 멸종위기종으로 카리브해나 대서양의 중앙아메리카에선 매우 희귀한 종이 되었기 때문에 국제적으로 개체수의 보호를 받는 어종이다.
