The medicinal leech has a cylindrical, dorsoventrally flattened body divided into thirty-three or thirty-four segments. The dorsal side is dark brown to black, bearing six longitudinal, reddish or brown stripes, and the ventral surface is speckled. All members bear a posterior and anterior disk-shaped sucker. The anterior sucker surrounds the oral opening where the teeth for incison are located. In addition, the medicinal leech has five pairs of eyes located on its front end. H. medicinalis has several pairs of testes and one pair of ovaries as well as a thickening of the body ring, known as a clitellum, which is visible during the breeding season (Grzimek, 1974).
The medicinal leech is amphibious, needing both land and water, and resides exclusively in fresh water. A typical habitat for H. medicinalis would be a small pond with a muddy bottom edged with reeds and in which frogs are at least seasonally abundant (Sawyer, 1986).
Aquatic Biomes: lakes and ponds
The range extends through parts of western and southern Europe to the Ural mountains and the countries bordering the northeastern Mediterranean (Sawyer, 1986).
Biogeographic Regions: palearctic (Native )
Hirudo medicinalis is parasitic and the adults feed on the blood of mammals. It attaches to the host by means of its two suckers and bites through the skin of its victim. Simultaneously, the leech injects an anaesthetic so that its presence is not detected, and an anticoagulant in order for the incision to remain open during the meal. It has three jaws, which work back and forth during the feeding process, which ususally lasts about 20 to 40 minutes and leaves a tripartite star-shaped scar on the host. After a full meal of 10ml to 15 ml of blood, the medicinal leech may increase 8 to 11 times its initial body size. Leeches only feed about once every six months, this is about how long the blood meal takes to be fully digested. Certain bacteria keep the blood from decaying during the long digestion period. H. medicinalis may even go longer than six months without food by digesting its own tissues.
Young leeches feed on frogs instead of mammals because their jaws are not yet strong enough to cut through mammalian skin (Grzimek, 1974; Sawyer, 1986).
The medicinal leech, as its name suggests, has historically been used for medicinal purposes, mainly to remove "bad blood" from the diseased. Around 1850 this practice fell into disrepute, but H. medicinalis is again becoming of value in medicinal practices. Today this species is used to relieve pressure and restore circulation in tissue grafts where blood accumulation is likely such as severed fingers and ears. The anticoagulant of leeches is also a fertile ground of research for surgeries in which an incision must be kept open. In addition, leech saliva is found to contain powerful antibiotics and anaesthetics which no doubt will prove useful in future medicinal practice (Sawyer, 1986).
The medicinal leech is parasitic on humans and is a source of unpleasant emotions for leech victims and bystanders alike (Grzinke, 1974).
The medicinal leech is rare throughout its range in Europe and extinct in much of its former range. This is due primarily to the overharvesting of leeches in the past century for medicinal use. Other factors contributing to the leech's reduced status is the alteration of its usual habitat and possibly a decrease in the frog population. Frogs are essential for leech development as its young cannot yet feed off mammals for its first two meals (Sawyer, 1986).
US Federal List: no special status
CITES: appendix ii
IUCN Red List of Threatened Species: lower risk - near threatened
H. medicinalis has stimulated human imagination for centuries. Its intimate contact with humans have provoked a somewhat symbiotic relationship in which the leech feeds off humans and humans use the leech for medicine, stories and imagery in popular culture. (Grzimek, 1974; Sawyer 1986).
H. medicinalis breeds once during an annual season that spans June through August. It also remains fertile over a period of years,unlike most other leech species. The act of copulation takes place on land, where one leech attaches ventrally to one another by means of a mucus secretion. All leeches are hermaphroditic and fertilization is internal. Sperm is injected into the vagina by an extendable copulatory organ. A cocoon is formed around the clitellum and slips off the anterior section of the leech. The whole egg sac is laid in damp soil usually just above the shoreline. After about 14 days, the eggs hatch as fully formed miniature adults (Grzimek, 1974; Sawyer 1986).
The taxonomy of what has until recently been considered as a single species, Hirudo medicinalis, has been revised dramatically during the first decade of the 21st century (Trontelj and Utevsky 2012 and references therein). In fact, it appears there are three species of European medicinal leeches and that most commercial and aquaculture specimens actually belong to the Eastern phylogroup of H. verbana, presumably due to the fact that commercial facilities obtain leeches from Russia and Turkey, the major leech exporters (Siddall et al. 2007; Kutschera 2012; Trontelj and Utevsky 2012). True Hirudo medicinalis is the northernmost species among medicinal leeches. It occupies the deciduous arboreal zone from Britain and southern Norway to the southern Urals and probably as far as the Altai Mountains (Trontelj and Utevsky 2012).
Siddall et al. (2007) note that some researchers see therapeutic potential for many protease inhibitors purified from leech saliva, and that, notwithstanding the historical association with quackery, Hirudo medicinalis has been approved by the United States Food and Drug Administration as a prescription medical device (although most leeches being used therapeutically are apparently H. verbana). Whitaker et al. (2012) reviewed available evidence on the efficacy of medicinal leeches in plastic and reconstructive surgery (mainly to prevent venous congestion) and presented what they considered to be current best evidence to guide clinicians. Yantis et al. (2009) provided guidelines for nursesfor the safe and effective use of leeches.The use of leeches is not without risks, such as serious wound infection, but many medical practitioners and researchers believe the benefits often outweigh the risks and that risks can be minimized (e.g., with the use of prophylactic antibiotics).
Ar c'helaouenn, pe gwaderez, (Hirudo medicinalis) zo un divellkeineg arvevat a vev en dour.
En em vagañ a ra diwar gwad hag implijet e vez e medisinerezh abaoe an henamzer.
La sangonera comuna (Hirudo medicinalis), és una espècie animal del filum dels anèl·lids, classe (subclasse per a alguns) Hirudinea, ordre Arhychobdellida, família Gnathobdellae i gènere Hirudo.
La sangonera comuna és l'espècie més coneguda de les nombroses espècies de sangoneres, difícils de distingir a simple vista. És un anèl·lid o cuc anellat que manca de quetes i paràpodes. El seu cos, de fins a 20 cm, es divideix en 34 metàmers, però internament no presenta envans de divisió. Té un clitel que segrega un capoll incubador per a la progènie, anomenat comunament en anglès "cocoon" i que podria traduir-se com capoll.
Les sangoneres hematòfags viuen en l'aigua en tot el món i, en zones tropicals, n'hi ha de terrestres i arborícoles. Han estat usades per a sagnats des de fa milers d'anys. La seva principal utilitat medicinal actual és reduir ràpidament els hematomes i la inflor localitzada.
Les sangoneres estan protegides en nombrosos països per la seva disminució, conseqüència de la destrucció de l'hàbitat i la contaminació. Al final del segle XIX, més de 50 milions de sangoneres medicinals poblaven els pantans i estanys de França.[cal citació] Avui dia està extinta en estat salvatge.[cal citació] La dessecació i pol·lució d'aiguamolls, els pesticides, la introducció d'espècies exòtiques han exterminat aquesta espècie i fet rares a la majoria. Poques persones a Europa Occidental han vist mai una sangonera en el seu medi natural.
En la part anterior presenta una ventosa bucal, la boca (amb tres mandíbules dentades), una ventosa posterior i anus. La boca, armada amb dents que utilitza per a tallar la pell de les víctimes a les quals sagna, succiona amb una poderosa faringe i la ventosa bucal. Entre les dents posseeixen unes glàndules que segreguen hirudina, que impedeix la coagulación de la sang.
El tub digestiu té nombrosos cecs on emmagatzemen la sang durant llarg temps. Usa una combinació de mucus i succió per a romandre prendida de la víctima mentre secreta en la ferida una enzima anticoagulant vasodilatadora que penetra en el torrent sanguini i fa que la sang flueixi en major quantitat.
La sangonera comuna (Hirudo medicinalis), és una espècie animal del filum dels anèl·lids, classe (subclasse per a alguns) Hirudinea, ordre Arhychobdellida, família Gnathobdellae i gènere Hirudo.
La sangonera comuna és l'espècie més coneguda de les nombroses espècies de sangoneres, difícils de distingir a simple vista. És un anèl·lid o cuc anellat que manca de quetes i paràpodes. El seu cos, de fins a 20 cm, es divideix en 34 metàmers, però internament no presenta envans de divisió. Té un clitel que segrega un capoll incubador per a la progènie, anomenat comunament en anglès "cocoon" i que podria traduir-se com capoll.
Les sangoneres hematòfags viuen en l'aigua en tot el món i, en zones tropicals, n'hi ha de terrestres i arborícoles. Han estat usades per a sagnats des de fa milers d'anys. La seva principal utilitat medicinal actual és reduir ràpidament els hematomes i la inflor localitzada.
Les sangoneres estan protegides en nombrosos països per la seva disminució, conseqüència de la destrucció de l'hàbitat i la contaminació. Al final del segle XIX, més de 50 milions de sangoneres medicinals poblaven els pantans i estanys de França.[cal citació] Avui dia està extinta en estat salvatge.[cal citació] La dessecació i pol·lució d'aiguamolls, els pesticides, la introducció d'espècies exòtiques han exterminat aquesta espècie i fet rares a la majoria. Poques persones a Europa Occidental han vist mai una sangonera en el seu medi natural.
Pijavka lékařská (Hirudo medicinalis) je vzácný zástupce z kmene kroužkovců, který se dříve hojně užíval k odebírání krve a k zlepšení krevního oběhu. Dorůstá zpravidla velikosti 100 až 150 mm.[2]
Vyskytuje se většinou v mělkých bahnitých nádržích, které jsou dobře vyhřívané sluncem. Preferuje oblasti s klidnou neproudící vodou. Její potravou je krev teplokrevných živočichů, jedná se o parazitického živočicha. Pro znecitlivění místa, kde se pijavka přichytí a zakousne do hostitele, využívá hirudin, který vypouští do rány.[2] Kromě hirudinu ovšem do hostitele vylučují asi 20 dalších bioaktivních látek.[3]
Druhové jméno této pijavky odkazuje na dávné využití v medicíně. I současné studie popisují např. využití pijavek pro léčbu podlitin způsobených zraněním,[4] pijavka se používá poměrně rutinně také v plastické chirurgii.[5] V ČR je použití pijavky v plenkách.[6]
Obrázky, zvuky či videa k tématu pijavka lékařská ve Wikimedia Commons
Pijavka lékařská (Hirudo medicinalis) je vzácný zástupce z kmene kroužkovců, který se dříve hojně užíval k odebírání krve a k zlepšení krevního oběhu. Dorůstá zpravidla velikosti 100 až 150 mm.
Vyskytuje se většinou v mělkých bahnitých nádržích, které jsou dobře vyhřívané sluncem. Preferuje oblasti s klidnou neproudící vodou. Její potravou je krev teplokrevných živočichů, jedná se o parazitického živočicha. Pro znecitlivění místa, kde se pijavka přichytí a zakousne do hostitele, využívá hirudin, který vypouští do rány. Kromě hirudinu ovšem do hostitele vylučují asi 20 dalších bioaktivních látek.
En lægeigle eller blodigle (Hirudo medicinalis) er en ledorm med tre kæber. Den kan forveksles med hesteiglen (Haemopis sanguisuga), men hesteiglen kan ikke bide gennem menneskehud. Blodigler lever i ferskvand. Arten er ikke særlig hårdfør og det er usikkert om den egentlig hører hjemme i nordisk natur, eller om den har fået menneskelig hjælp til spredningen, fordi iglerne har været værdifulde i medicinsk sammenhæng. Spredningen har i givet fald fundet sted for flere hundrede år siden. Blodiglen er på den danske rødliste over truede dyrearter.
Blodiglen er hermafrodit og lægger æg. Ungerne ligner de voksne, men er mindre. Blodigler kan gøre sig næsten flade og svømme elegant gennem vandet, mens de kan se ud som en pølse, når de er fulde af blod. De har sugekopper i begge ender og kan bevæge sig over land ved hjælp af disse. Blodiglen har tre kæber med tænder. Den lever af blod, som den suger fra dyr og mennesker, også fra frøer og padder. Blodiglen suger sig fast og bider gennem huden, samtidig med at den udskiller et antikoagulerende stof, hirudin, som tilføres værten. Blodiglen efterlader et Y-formet mærke i huden. Såret bløder en tid efter iglen har sluppet taget. Det er tilstrækkeligt med et måltid om året, for en blodigle. Der er dokumenteret eksemplarer, der har opnået en alder af 30 år [kilde mangler].
Blodigler blev anvendt til åreladning og var et af middelalderens vigtigste medicinske hjælpemidler. Barberen var kirurgen blandt middelalderens håndværkere og beherskede kunsten at årelade sine patienter. Blodiglerne var et af barberens redskaber.
I 1800-tallet blev blodiglerne også benyttet på sygehuse. I 1850 blev der alene i Paris brugt 100 millioner blodigler på sygehusene. Sygeplejersken Florence Nightingale brugte blodigler i behandlingen af patienter. I Norge indeholdt den første lærebog om sygepleje fra 1877 en udførlig beskrivelse af anvendelse af blodigler.
Viden og traditioner har levet videre i folkemedicinen helt op til nutiden. I Adressebok for Oslo omkring år 1900 havde "Igle- og koppekoner" sin egen kategori.
Blodiglen er en droge, som ind i 1900-tallet var til salg på apotekerne. Man havde særlige iglekrukker til opbevaring af de levende blodigler.
I 1980'erne fik blodiglerne fornyet aktualitet i forbindelse med kirurgi, ved påsyning af legemsdele. Blodigler kan sørge for at fjerne blod fra en påsyet finger, så venerne komme til at fungere.
I Østeuropa er der stadig en udbredt tradition for anvendelse af blodigler. I flere lande tilbydes behandling med blodigler.
En lægeigle eller blodigle (Hirudo medicinalis) er en ledorm med tre kæber. Den kan forveksles med hesteiglen (Haemopis sanguisuga), men hesteiglen kan ikke bide gennem menneskehud. Blodigler lever i ferskvand. Arten er ikke særlig hårdfør og det er usikkert om den egentlig hører hjemme i nordisk natur, eller om den har fået menneskelig hjælp til spredningen, fordi iglerne har været værdifulde i medicinsk sammenhæng. Spredningen har i givet fald fundet sted for flere hundrede år siden. Blodiglen er på den danske rødliste over truede dyrearter.
Der Medizinische Blutegel (Hirudo medicinalis), genannt auch Gemeiner Blutegel, ist ein Kieferegel mit drei Chitinkiefern im Schlund und der bekannteste Vertreter der Egel (Hirudinae) bzw. der „Blutegel“. Er wird seit Jahrhunderten zur Behandlung verschiedener Krankheiten verwendet. Wie die meisten Egelarten kommt er im Süßwasser vor. Sein natürliches Verbreitungsgebiet ist Europa, Nordafrika und Kleinasien. Er ist leicht mit dem Mediterranen Medizinischen Blutegel (Hirudo verbana, auch Ungarischer Blutegel genannt) zu verwechseln.[1] Noch häufiger werden die schwarzbraunen, unterseits grünlichen Pferdeegel (Haemopis sanguisuga) irrtümlich für Medizinische Blutegel gehalten: sie erreichen eine ähnliche Größe.
Außerhalb des Wassers bewegt sich der Medizinische Blutegel mit Hilfe zweier Saugnäpfe an den Körperenden fort. Erwachsene Tiere werden ausgestreckt bis zu 15 cm lang, und bei hellem Licht sowie bei einem Vorhandensein von Blut im Egel ist eine Rückenzeichnung zu erkennen. Hirudo medicinalis hat eine bräunliche bis olivgrüne Farbe, sechs meist rötliche Längsstreifen auf dem Rücken und schwarze Flecken auf dem Bauch – im Gegensatz zum Ungarischen Blutegel, dessen Bauchseite einfarbig grün ist. Blutegel sind langlebig: Sie werden erst mit drei Jahren geschlechtsreif und über 30 Jahre alt.
Obwohl Blutegel Zwitter sind, benötigen sie einen Geschlechtspartner, um sich fortzupflanzen. Nach der Paarung werden bis zu 20 Eier außerhalb vom Wasser abgelegt und in Kokons eingesponnen. Nach dem Schlüpfen ernähren sich die jungen Blutegel zunächst von kleinen Wirbellosen, die sie fressen oder aussaugen. Später saugen sie an Fröschen und Fischen, als Erwachsene schließlich an Säugetieren einschließlich des Menschen.
Mit Hilfe von Tastorganen auf der Hautoberfläche werden Blutegel auf potenzielle Beute aufmerksam. Sie nehmen noch aus mehreren Metern Entfernung die Bewegungen im Wasser wahr, wenn sich beispielsweise ein größeres Säugetier im Gewässer befindet. Mit Schlängelbewegungen ihres muskulösen Körpers schwimmen sie schnell und zielsicher auf die Quelle des Reizes zu. Der Blutegel saugt sich an der Haut fest und „sägt“ diese mit Hilfe seiner mit scharfen Calcitzähnchen besetzten drei Kiefer an. Selbst dickes Rinderfell kann in wenigen Sekunden durchdrungen werden. Die zwischen den Kiefern mündenden Speicheldrüsen sondern dabei unter anderem den gerinnungshemmenden Stoff Hirudin ab. Anschließend kann ein Egel in etwa 30 bis 60 Minuten bis zum Fünffachen seines Körpergewichts an Blut saugen.
Der Medizinische Blutegel dickt aufgenommenes Blut noch während des Saugens ein; das Wasser wird über die Haut ausgeschieden. Nach Erreichen der Sättigung fällt das Tier von selbst von seinem Wirt ab. Das gesaugte Blut wird im Körper des Egels mit Hilfe von speziellen Darmbakterien konserviert, der Blutegel muss danach bis zu ein Jahr lang keine Nahrung mehr aufnehmen.
Blutegel werden seit Jahrhunderten zur Blutentziehung (vergleiche Aderlass) verwendet. Dies soll(te) einerseits zur „Entgiftung“ beitragen, während gleichzeitig die im Speichel des Egels enthaltenen Substanzen blutgerinnungshemmend, aber auch antithrombotisch, gefäßkrampflösend und lymphstrombeschleunigend wirken. Diese Effekte werden insbesondere dem 1884 entdeckten und 1903 aus den Speicheldrüsen von Blutegeln isolierten Hirudin[2] zugeschrieben, das sich mit dem Thrombin des Wirtsblutes verbindet. Eine medizinische Indikation ist daher vor allem bei Thrombosen und Venenentzündungen gegeben. Das Polypeptid Eglin kann Entzündungen und Schmerzen lindern (z. B. bei Arthrose). Blutegel können beispielsweise die mit der Gelenkentzündung (Arthritis) einhergehenden Schmerzen im Fingergelenk deutlich lindern.[3] Die Wirkung weiterer Inhaltsstoffe des Egel-Speichels sind:[4]
In Deutschland sind medizinische Blutegel über Apotheken zu beziehen.
Für die Herstellung von Sportsalben, welche Hirudin als Wirkstoff verwenden, wird der Speichel von Blutegeln verwendet; darüber hinaus gibt es entsprechende Pflege-Kosmetika zur Förderung der Hautdurchblutung. Der Speichel wird gewonnen, ohne die Tiere zu töten.
Durch den vermehrten Einsatz Medizinischer Blutegel in der ersten Hälfte des 19. Jahrhunderts wurden die natürlichen Blutegelbestände stark dezimiert. Mittlerweile ist die Art in Europa nur noch in wenigen Gebieten in ihrer natürlichen Umgebung zu finden. Lebensräume sind vor allem eutrophe, schlammige Stillgewässer mit reicher Verkrautung aus submersen Makrophyten (Wasserpflanzen). Hirudo medicinalis steht in Deutschland, der Schweiz, Frankreich und weiteren Ländern Europas unter Naturschutz. Ohne CITES-Bewilligung dürfen Wildegel nicht gesammelt werden.[6]
Seit über 10 Jahren werden Blutegel für medizinische Zwecke in Deutschland gezüchtet und über Apotheken vertrieben. Hierdurch wird sowohl der Bestand geschützt, als auch die Qualität der medizinischen Blutegel sichergestellt. In Deutschland werden die medizinischen Blutegel als Fertigarzneimittel eingestuft.
Der Medizinische Blutegel (Hirudo medicinalis), genannt auch Gemeiner Blutegel, ist ein Kieferegel mit drei Chitinkiefern im Schlund und der bekannteste Vertreter der Egel (Hirudinae) bzw. der „Blutegel“. Er wird seit Jahrhunderten zur Behandlung verschiedener Krankheiten verwendet. Wie die meisten Egelarten kommt er im Süßwasser vor. Sein natürliches Verbreitungsgebiet ist Europa, Nordafrika und Kleinasien. Er ist leicht mit dem Mediterranen Medizinischen Blutegel (Hirudo verbana, auch Ungarischer Blutegel genannt) zu verwechseln. Noch häufiger werden die schwarzbraunen, unterseits grünlichen Pferdeegel (Haemopis sanguisuga) irrtümlich für Medizinische Blutegel gehalten: sie erreichen eine ähnliche Größe.
Di bitjwirem (fe. bitjwörem) of uk koop (Hirudo medicinalis) hiart tu a wirmer an woort al sant hunerten faan juaren uun a medesiin iinsaat bi't koopsaaten.
Lu hirudo medicinalis è nu vermu nicu dâ classi di li Irudinei. E' diffusu nta l'acqui stagnanti, pruvvistu di vintusi cu cui s'attacca a lu corpu di l'armali e nni suca lu sancu pi nutricàrisi. St'armaluzzu nicareddu era usatu ntô passatu pi li salassi.
Медициналык сүлүк (лат. Hirudo medicinalis)- байыртан эле кан сордуруу жана анын уюшун токтотуу үчүн колдонулган.
Сүлүктүн шилекей безинин секретинде кандын уюшун жайлантуучу касиети бар гирудин болот. Медициналык сүлүктүн денеси кара, күрөң, жашыл сымал жана башка түстө, орточо узундугу 12 см. Сүлүк кайнатылбаган таза суу куюлган, оозу даки менен бек жабылган айнек идиште сакталат. Сууну суткасына бир жолу алмаштырып туруу керек. Медициналык сүлүк дарыгердин көрсөтмөсү менен кан тамырлардын кээ бир ооруларына жана кан тез уюганда пайдаланылат. Медициналык сүлүктү атайын үйрөнгөн медициналык кызматкер коёт. Ар бир медициналык сүлүк 1⁄2 — 1 саатта 10—15 мл кан соруп, денеден өзү ажырап түшөт. Эгер өзү түшпөсө, спиртке нымдалган кебезди башына тийгизүү керек. Кан соргон жердин жарасы стерилденген бинт менен таңылат. Жарадан 6—24 саатка чейин, кээде андан да көпкө кан чыгат. Таңуу врачтын же медсестранын уруксаты менен чечилет. Медициналык сүлүк менен өзүн өзү дарылоого болбойт. Бир жолу колдонулган сүлүктү кайра коюуга жарабайт.
Hirudo medicinalis түрү омурткасыз жаныбарлардын Hirudo түрүнүн Hirudinidae түркүмүнүн пилтумшуксуз отядынын, Шакек формалуу курттар тибине кирет. Алар сырткы көрүнүшү боюнча үчкө бөлүнөт:
Үч түрү тең бири-бирине жакын. Медициналык сүлүктү башка сырткы турпаты менен окшошуп кеткен түрлөрү менен окшоштуруп алышкан да көп кезигет
Ал түрлөрү үй жаныбарлардын паразиттери. Көбүнчө жылуу климаттуу жерлерде кезигишет. Алар малдын ичине, кекиртегине, бронхаларына кирип кетишет.
Көлмөлөр-сүлүктүн биотобу...
... саздар жана чабындылар
Бүтүндөй Европада Уралга чейин, Закавказьеде таралган. Түндүктө Скандинавия жерлерине чейин, түштүктө Азербайджан жана Алжирге чейин. Ар бир түрү өзүнүн ареалында жашайт деп эсептелинет. Мисалы, дарылоочу формасы түндүк жакта, чыгыш формасы-түштүктө, Закавказьеде, Азербайджанда, аптекалык формадагылар Россиянын Краснодар, Ставрополь өлкөлөрүндө жана Ростов облусунда.
Сууда да кургакта да жашай алышат. Кээде башка көлмөгө барыш үчүн чоң аралыктарды өтүшөт. Тузсуз гана сууларда жашашат. Чопо түйлүү, камыш бадалдуу, жээгинде көп бака бар көлмө - алрдын биотобу.
Шуллук (лот. Hirudo medicinalis), зуллук, як навъ кирми ҳалқашакл. Аз қадимулайём чун воситаи хунгирӣ ва рафъи лахтабандии хун истифода мешавад. Зеро моддае, ки дар ғадудҳои оби даҳони Ш. вуҷуд дорад, лахташавии хунро суст менамояд. Бадани Ш. паҳн, баъзан устувонашакл буда, аз 33 ҳалқа (сегмент) иборат аст; рангаш сиёҳ, сабзтоб. Ш.-ҳо ду узви макканда (пеш ва қафо) доранд. Ковокии дуюми бадани Ш. содда шуда, фазои байни узвҳо бо мезенхима пур гаштааст. Дар қисми пеши системаи ҳозима ҷоғ ё хартумча дорад. Ш. бо пӯст нафас мегирад. Он ҷонвари хунмак буда, хун ва шираи бадани ҳайвоноти бемӯҳраю мӯҳрадорро мемакад. Кирми хунсо (гермофрадит) аст. Ш.-ҳоро дар банкаи шишагини обаш тоза, ки даҳонашро бо дока сахт бастаанд, нигоҳ медоранд. Оби онро ҳар шаборӯз як бор иваз мекунанд, то ки аз луоб тоза шавад. Ш.-ро барои муолиҷаи баъзе бемориҳои раг, лахтабандии аз ҳад зиёди хун ва ғ. фақат бо таъиноти духтур истифода мебаранд. Онро корманди махсуси тиббӣ ба рӯи пӯст мегузорад. Ҳар як Ш. дар давоми 0,5 – 1 соат 10 – 15 мл хунро макида, баъд меафтад. Агар худаш наафтад, латтачаи ба спирт таркардаро ба сараш мерасонанд. Баъди афтидани Ш. ҷои захмро бо латтаи тоза мебанданд; аз ҷои захми Ш. 6 – 24 соат (баъзан бештар) хун меравад. Азбаски бандина хунолуд мешавад, аз болои он пахта монда, боз мебанданд ва бе иҷозати ҳамшираи тиббӣ онро намекушоянд. Барои пешгирии оқибатҳои номатлуб худтабобат бо Ш. манъ шудааст. Ш.-ҳо барои истифодаи дубора кор намеоянд. Ниг. низ Гирудотерапия.
Ambesue, sanguisuga (Hirudo medicinalis), usada in tempos passados po salassos. Sigificat puru iscroccone.
Hirudo medicinalis, the European medicinal leech, is one of several species of leeches used as "medicinal leeches".
Other species of Hirudo sometimes also used as medicinal leeches include H. orientalis, H. troctina, and H. verbana. The Asian medicinal leech includes Hirudinaria manillensis, and the North American medicinal leech is Macrobdella decora.
Medicinal leech populations were severely reduced in many countries during the 19th century due to the high demand in medical contexts, and remain endangered in many countries today.[3]
The general morphology of medicinal leeches follows that of most other leeches. Fully mature adults can be up to 20 centimeters in length, and are green, brown, or greenish-brown with a darker tone on the dorsal side and a lighter ventral side. The dorsal side also has a thin red stripe. These organisms have two suckers, one at each end, called the anterior and posterior suckers. The posterior is used mainly for leverage, whereas the anterior sucker, consisting of the jaw and teeth, is where the feeding takes place. Medicinal leeches have three jaws (tripartite) that resemble saws, on which are approximately 100 sharp edges used to incise the host. The incision leaves a mark that is an inverted Y inside of a circle. After piercing the skin, they suck out blood while injecting anticoagulants (hirudin).[4] Large adults can consume up to ten times their body weight in a single meal, with 5–15 mL being the average volume taken.[5] These leeches can live for up to a year between feedings.[6]
Medicinal leeches are hermaphrodites that reproduce by sexual mating, laying eggs in clutches of up to 50 near (but not under) water, and in shaded, humid places. A study done in Poland found that medicinal leeches sometimes breed inside the nests of large aquatic birds, noting that conservation efforts directed at bird habitats may also indirectly help preserve dwindling leech populations.[7]
Their range extends over almost the whole of Europe and into Asia as far as Kazakhstan and Uzbekistan. The preferred habitat for this species is muddy freshwater pools and ditches with plentiful weed growth in temperate climates.
Over-exploitation by leech collectors in the 19th century has left only scattered populations,[3] and reduction in natural habitat through drainage has also contributed to their decline. Another factor has been the replacement of horses in farming (horses were medicinal leeches' preferred food source) and provision of artificial water supplies for cattle. As a result, this species is now considered near threatened by the IUCN, and European medicinal leeches are legally protected through nearly all of their natural range. They are particularly sparsely distributed in France and Belgium, and in the UK there may be as few as 20 remaining isolated populations (all widely scattered). The largest (at Lydd) is estimated to contain several thousand individuals; 12 of these areas have been designated Sites of Special Scientific Interest. There are small, transplanted populations in several countries outside their natural range, including the USA. The species is protected under Appendix II of CITES meaning international trade (including in parts and derivatives) is regulated by the CITES permitting system.[2]
Medicinal leeches have been found to secrete saliva containing about 60 different proteins.[8] These achieve a wide variety of goals useful to the leech as it feeds, helping to keep the blood in liquid form and increasing blood flow in the affected area. Several of these secreted proteins serve as anticoagulants (such as hirudin), platelet aggregation inhibitors (most notably apyrase, collagenase, and calin), vasodilators, and proteinase inhibitors.[9] It is also thought that the saliva contains an anesthetic,[10] as leech bites are generally not painful.
The first recorded use of leech therapy was in 3,500 years ago in Ancient Egypt.[11] The next recorded uses of leeches in medicine come in the last few centuries BCE, by the Greek physician Nicander in Colophon[5] and in the ancient Sanskrit text Sushruta Samhita.[12] Leech therapy is mentioned a few hundred years later in Shennong Ben Cao Jing, a 3rd century CE book of traditional Chinese medicine.[13]
Medical use of leeches was discussed by Avicenna in The Canon of Medicine (1020s), and by Abd al-Latif al-Baghdadi in the 12th century.
These sources indicated leech therapy for a wide variety of ailments, including edema,.[12] "blood stasis",[13] and skin diseases.[14]
In medieval and early modern European medicine, the medicinal leech (Hirudo medicinalis and its congeners H. verbana, H. troctina, and H. orientalis) was used to remove blood from a patient as part of a process to balance the humors that, according to Galen, must be kept in balance for the human body to function properly. (The four humors of ancient medical philosophy were blood, phlegm, black bile, and yellow bile.) Any sickness that caused the subject's skin to become red (e.g. fever and inflammation), so the theory went, must have arisen from too much blood in the body. Similarly, any person whose behavior was strident and sanguine was thought to be suffering from an excess of blood. Leeches, by removing blood, were thought to help with these kinds of conditions — a wide range which included illnesses like polio and laryngitis.[5] Leeches were often gathered by leech collectors and were eventually farmed in large numbers. A unique 19th-century "Leech House" survives in Bedale, North Yorkshire on the bank of the Bedale Beck, used to store medicinal leeches until the early 20th century.
Manchester Royal Infirmary used 50,000 leeches a year in 1831. The price of leeches varied between one penny and threepence halfpenny each. In 1832 leeches accounted for 4.4% of the total hospital expenditure. The hospital maintained an aquarium for leeches until the 1930s.[15] The use of leeches began to become less widespread towards the end of the 19th century.[5]
Medicinal leech therapy (also referred to as Hirudotherapy or Hirudin therapy) made an international comeback in the 1970s in microsurgery,[16][17][18] used to stimulate circulation to salvage flaps and other tissue threatened by postoperative venous congestion,[16][19] particularly in finger reattachment and reconstructive surgery of the ear, nose, lip, and eyelid.[17][20] Other clinical applications of medicinal leech therapy include varicose veins, muscle cramps, thrombophlebitis, and osteoarthritis, among many varied conditions.[21] The therapeutic effect is not from the small amount of blood taken in the meal, but from the continued and steady bleeding from the wound left after the leech has detached, as well as the anesthetizing, anti-inflammatory, and vasodilating properties of the secreted leech saliva.[5] The most common complication from leech treatment is prolonged bleeding, which can easily be treated, but more serious allergic reactions and bacterial infections may also occur.[5] Leech therapy was classified by the US Food and Drug Administration as a medical device in 2004.[22]
Because of the minuscule amounts of hirudin present in leeches, it is impractical to harvest the substance for widespread medical use. Hirudin (and related substances) are synthesized using recombinant techniques. Devices called "mechanical leeches" that dispense heparin and perform the same function as medicinal leeches have been developed, but they are not yet commercially available.[23][24][25]
Hirudo medicinalis, the European medicinal leech, is one of several species of leeches used as "medicinal leeches".
Other species of Hirudo sometimes also used as medicinal leeches include H. orientalis, H. troctina, and H. verbana. The Asian medicinal leech includes Hirudinaria manillensis, and the North American medicinal leech is Macrobdella decora.
Medicinal leech populations were severely reduced in many countries during the 19th century due to the high demand in medical contexts, and remain endangered in many countries today.
La sanguijuela medicinal (Hirudo medicinalis) es una especie de anélido hirudíneo de la familia Hirudinidae.[1] Se distribuye por gran parte de Europa, encontrándose en agua dulce. Se alimenta de sangre (hematófago).
La sanguijuela medicinal europea es la especie más famosa de las numerosas especies de sanguijuelas, difíciles de distinguir a simple vista. La especie es conocida también localmente como sangonera, sanguisuela, sanguja o chupasangres. Es un anélido o gusano anillado que carece de quetas y parápodos. Su cuerpo, de hasta 30 cm, lo forman 34 metámeros, pero internamente no presenta tabiques de división. Tiene un clitelo que segrega una cápsula incubadora para la progenie.
Las sanguijuelas están protegidas en numerosos países por su disminución, consecuencia de la destrucción de su hábitat y la contaminación. Al final del siglo XIX, más de 50 millones de sanguijuelas medicinales poblaban los pantanos y estanques de Francia. Hoy en día está casi extinta en estado salvaje. La desecación y polución de humedales, los pesticidas, la introducción de especies exóticas, etc., han exterminado esta especie y hecho raras a la mayoría. Pocas personas en Europa occidental han visto alguna vez una sanguijuela en su medio natural.
En la parte anterior presenta una ventosa bucal, la boca (con tres mandíbulas dentadas), una ventosa posterior y ano. La boca, armada con dientes que utiliza para cortar la piel de las víctimas a las que sangra, succiona con una poderosa faringe y la ventosa bucal. Entre los dientes poseen unas glándulas que segregan hirudina, que impide la coagulación de la sangre.
El tubo digestivo tiene numerosos ciegos donde almacenan la sangre durante largo tiempo. Usa una combinación de mucus y succión para permanecer prendida de la víctima mientras secreta en la herida una enzima anticoagulante vasodilatadora que penetra en el torrente sanguíneo y hace que la sangre fluya en mayor cantidad.
Hirudinea tiene un origen común de Oligochaeta, grupo en su mayoría detritivoro o filtrador, con algunas especies (Lumbriculidae) predadoras con adaptaciones similares a los hirudíneos. Hirudo no siempre depende de la sangre para vivir, pero aprovecha la oportunidad de alimentarse de los vertebrados, si se presenta.
Las sanguijuelas se usan desde hace miles de años para sangrados en sociedades tradicionales. Su saliva contiene un número de compuestos que asisten a su alimentación:
Las sanguijuelas producen tan poca hirudina que es poco práctico extraérsela, necesariamente debe sintetizarse usando técnicas de recombinación de ADN.
Bdellatomy es la práctica de cortar ligeramente a la sanguijuela para que la sangre del buche se le derrame. Así, pensando que no se ha llenado todavía, continúa succionando en vez de desprenderse. Esta práctica fue publicitada por primera vez en 1868 por el Daily News.
Un cazador de sanguijuelas es alguien que se dedica a recoger estos anélidos. Este oficio, que aún se da en algunas partes del mundo, consiste en recogerlas en un recipiente o pasearse, con las piernas descubiertas, por los pantanos, lagos, arroyos o aguas estancadas donde viven las sanguijuelas. Una vez que ha recogido o se le han adherido a las piernas y otras partes del cuerpo, el cazador sale del agua, se quita las sanguijuelas y las vende para sangrías o cebo. Como no todas las sanguijuelas son hematófagas y son iguales a simple vista, es una forma sencilla de identificar a las especies para sangría.
Desde la época de los romanos, los médicos han usado la capacidad de las sanguijuelas de extraer sangre sin dolor. Hasta ya avanzado el siglo XIX se creía que muchas enfermedades procedían de la "mala sangre" y que la cura más eficaz consistía en abatir su volumen. A algunos pacientes se les sangraba tanto que morían.
Las sanguijuelas cayeron en desuso alrededor de 1860, excepto en algunas partes de Europa y Asia, aunque los investigadores mantienen su interés en las propiedades anticoagulantes de la saliva de este gusano. Actualmente se usa extracto de hirudina en personas con riesgo de sufrir una obstrucción circulatoria. En la medicina tradicional están indicadas para eccemas, varices y como afrodisíaco.
Las sanguijuelas están protegidas en numerosos países por su disminución, consecuencia de la destrucción de su hábitat y la polución. En 1820 Inglaterra agotó sus reservas de sanguijuelas y tuvo que importarlas. En 1837, un hospital londinense usó 96.000 sanguijuelas en 50.557 pacientes. En esa época, los químicos y barberos las vendían para uso doméstico y muchas familias las conservaban como parte del botiquín. A pesar de su aspecto repulsivo, una sanguijuela aplicada a un ojo amoratado u otra contusión puede aliviar rápidamente.
Al final del siglo XIX, más de 50 millones de sanguijuelas medicinales poblaban los pantanos y estanques de Francia. Hoy en día está extinta en estado salvaje. La desecación y polución de humedales, los pesticidas y la introducción de especies exóticas han exterminado esta especie y hecho raras a la mayoría. Pocas personas en Europa occidental han visto nunca una sanguijuela en su medio natural.
Es igual a la anatomía de la mayoría de sanguijuelas no hematófagas. (Ver Anatomía en Hirudinea).
Además presenta:
La sanguijuela, cuando encuentra una presa, se fija rápidamente a ella con su ventosa anterior. Su boca, con tres mandíbulas en forma de sierra de más de cien minúsculos colmillos cada una, cortan la piel, dibujando una estrella de tres puntas. Con su saliva anestésica y anticoagulante succiona de 10 minutos a una hora sin producir dolor. Una vez que se desprende el animal, el corte sigue sangrando durante varias horas.
La sangre se almacena en el buche con hirudina, que es un péptido anticoagulante que la prepara para su descomposición. La sangre se digiere muy lentamente, evitando su fermentación por organismos patógenos, como se explica a continuación:
La sanguijuela, como las otras especies hirudineas no hematófagas, producen exopeptidasas endógenas intestinales, que rompen las cadenas polímeras de aminoácidos, monómero por monómero, hasta degradar totalmente la molécula de proteína.
La reducción de la proteína, lentamente pero progresando, la inicia por ambos extremos: el extremo amino o el inicio carbóxilo. Así que se supone, que además de digerirlas por la arilamidasa exopeptidasa propia, se ayuda de proteasas procedentes de bacterias simbióticas que habitan su tracto digestivo.
Una vez degradadas las proteínas, las resintetiza en proteínas propias.
Esta forma de digerir es única en el reino animal. No sigue la misma secuencia que en los demás animales porque la sanguijuela no secreta endopeptidasas. Las exopeptidasas son muy prominentes en Erpobdella punctata norteamericana. La digestión exopeptica de los Hirudinea, un avance evolutivo, distingue a estos carnívoros clitelados de los oligoquetos.
La deficiencia de enzimas digestivas, y más importante, la deficiencia de vitaminas, por ejemplo el complejo vitamínico B, es compensada por las enzimas y las vitaminas producidas por su microflora intestinal simbiótica.
Hirudo medicinalis, mantiene esta relación digestiva simbionte con la bacteria Aeromonas hydrophila, que además se mantiene en cultivo segregando el antibiótico natural penicilina que la protege a ella y a la sanguijuela.
Otras especies de sanguijuela no tienen un único simbionte, sino varios.
La sanguijuela es hermafrodita, cada individuo tiene gónadas de ambos sexos, ovarios y testículos.
No hay productos repelentes. Lo más efectivo es no exponer la piel desnuda y llevar ropa cerrada que no permita al gusano deslizarse adentro. Es común, en personas acostumbradas a vivir en áreas con sanguijuelas hematófagas observar que no se acercan a ninguna o que ninguna se les acerca por el agua o esté suspendida, colgando de la vegetación. Es posible usar insecticidas.
Las especies de sanguijuela no hematófagas son mucho más numerosas en individuos y no todas las especies hematófagas pueden alimentarse de sangre humana o perforar la piel humana. Las especies no hematófagas huyen de las personas en cuanto las detectan, como huyen del resto de depredadores.
El zumo de limón, la sal, el alcohol, el mentol, el alcanfor, la orina y otros productos irritantes las hacen desprenderse. Como con ácaros hematófagos (garrapatas), puede ser peligroso arrancarlas y que alguna parte del animal quede en la herida, lo que puede causar una infección. Es recomendable acudir al médico, aun cuando el animal ya se haya desprendido. La cantidad de sangre que absorbe un animal no pone la vida de un niño en peligro. El principal riesgo es el pánico.
Hay pocas evidencias de transmisión de enfermedades por mordedura. La sanguijuela puede contener parásitos en su tracto digestivo que la parasiten, pero usualmente no pueden sobrevivir en humanos en ese estado ni siendo ingeridos con el animal. Si la herida se limpia correctamente, no hay riesgo de infección. La herida no duele y no debería ser rascada ya que puede introducir infecciones.
La sanguijuela medicinal (Hirudo medicinalis) es una especie de anélido hirudíneo de la familia Hirudinidae. Se distribuye por gran parte de Europa, encontrándose en agua dulce. Se alimenta de sangre (hematófago).
Apteegikaan ehk kirjukaan (Hirudo medicinalis) on magevees elav kaan, kes toitub selgroogsete ja limuste verest.
Apteegikaani nimetus tuleb sellest, et varem müüdi neid laialdaselt apteekides, tänapäeval müüakse neid seal harva.
Apteegikaanid on enamikus Euroopa riikides haruldased liigid ja sageli paigutatud kaitsekategooriatesse (Eestis on ta II kaitsekategooria liik). Eestis esineb teda väga harva mõnes Lääne- ja Kagu-Eesti veekogus[viide?].
Praegu on suurimalollidekoolid looduslike nimetute kaanide kasvatajadeks ja müüjateks Ungari, Kreeka, Balkani poolsaare riigid ja Türgi. Nendes riikides viiakse ühes aastas välja umbes 10 tonni apteegikaane[viide?]. Kaaniäri on väga tulus ja kasulik.
Kaanide kasutamine mitmesuguste haiguste ravimisel ulatub kaugesse minevikku. Tänapäeval on nendega ravimine vähe levinud.
Verd imevaid kaane kasutatakse praegugi mitmete haiguste raviks (glaukoom, südame isheemiatõbi, tramboflebiit, veenilaiendid, hemorroidid, paistetus, tromid, gangreen, südame- veresoonkonna haigused, infarkt, vererõhuprobleemid, tursed, hormonaalsed häired, põletikud, liigesevalu). Teda on kasutatud ka vererõhu alandamiseks.
Kaanide teeneid kasutavad kirurgid, neuroloogid, günekoloogid ja silma-ja nahaarstid.
Apteegikaanist eraldatud hirudiin takistab vere hüübimist ja seda kasutatakse veenipõletike ravis.
Ravikeskustes on mõeldud üks kaan ühele inimesele, et vältida vere abil haiguste levikut. Neid kaane hoitakse klaaspurgis.
Kaanid Tartu hansalaadal, 2013
Apteegikaan ehk kirjukaan (Hirudo medicinalis) on magevees elav kaan, kes toitub selgroogsete ja limuste verest.
Apteegikaani nimetus tuleb sellest, et varem müüdi neid laialdaselt apteekides, tänapäeval müüakse neid seal harva.
Apteegikaanid on enamikus Euroopa riikides haruldased liigid ja sageli paigutatud kaitsekategooriatesse (Eestis on ta II kaitsekategooria liik). Eestis esineb teda väga harva mõnes Lääne- ja Kagu-Eesti veekogus[viide?].
Verijuotikas eli kansanomaiselta nimeltään iilimato (Hirudo medicinalis) on verta imevä juotikaslaji. Verijuotikas on väriltään harmaa ja pitkittäisjuovainen. Verijuotikas lienee hävinnyt Suomesta lähes kokonaan, lukuun ottamatta eteläisintä saaristoa. Verijuotikas on toisinaan sekoitettu Suomessa yleiseen hevosjuotikkaaseen, joka ei ime verta. Verijuotikas on suurikokoinen, jopa yli 10 cm pitkä. Väritykseltään se on tummanruskea. Verijuotikkaalla on selässä vaaleampaa pitkittäiskuviointia sekä oransseja ja vihertäviä laikkuja ja sen takapään imukuppi on kookas, suurempi kuin hevosjuotikkaalla.
Verijuotikasta on käytetty lääkinnällisiin tarkoituksiin jo antiikin ajoista lähtien. Hirudoterapiassa[3] yksi juotikas imee verta noin 15 grammaa. Sen sanotaan helpottavan esimerkiksi nivelrikon oireita lievittämällä kipuja ja vähentämällä jäykkyyttä.
Verijuotikas eli kansanomaiselta nimeltään iilimato (Hirudo medicinalis) on verta imevä juotikaslaji. Verijuotikas on väriltään harmaa ja pitkittäisjuovainen. Verijuotikas lienee hävinnyt Suomesta lähes kokonaan, lukuun ottamatta eteläisintä saaristoa. Verijuotikas on toisinaan sekoitettu Suomessa yleiseen hevosjuotikkaaseen, joka ei ime verta. Verijuotikas on suurikokoinen, jopa yli 10 cm pitkä. Väritykseltään se on tummanruskea. Verijuotikkaalla on selässä vaaleampaa pitkittäiskuviointia sekä oransseja ja vihertäviä laikkuja ja sen takapään imukuppi on kookas, suurempi kuin hevosjuotikkaalla.
Hirudo medicinalis (aussi appelée sangsue médicinale européenne, sangsue médicinale ou autrefois parfois sangsue officinale) est l'une des espèces de sangsues médicinales qui ont été et sont encore utilisées en médecine pour leur capacité à extraire le sang, mais également pour l'hirudine (puissant anticoagulant) et d'autres molécules inhibitrices de protéases qu'elles sécrètent.
Cette espèce en forte voie de régression a disparu d'une grande partie de son aire naturelle de distribution ; elle est souvent confondues avec d'autres espèces lui ressemblant plus ou moins, au point que la plupart des sangsues commercialisées sous ce nom sont en réalité d'autres espèces (et le plus souvent : Hirudo verbana comme cela a été récemment (2007) confirmé par des analyses biomoléculaires[1].
Cette espèce peut notamment être confondue (comme cela a été le cas jusqu'en 2005 par les taxonomistes) avec Hirudo orientalis, qui est phylogénétiquement la plus proche d'elle parmi toutes les sangsues médicinales, mais qui constitue néanmoins une espèce aujourd'hui considérée comme distincte.
Or, dans de nombreux pays (dont aux États-Unis), seule la vraie sangsue médicinale européenne est officiellement autorisée pour l'Hirudothérapie et il n'est pas certain que les autres espèces, même proches présentent exactement les mêmes propriétés médicinales. Pour les mêmes raisons, des études de microbiote[2], des études comportementales et biologiques faites en laboratoire ont des conclusions qui ont peut-être été faussées par une mauvaise attribution de nom d'espèce.
Elle peut mesurer jusqu'à douze centimètres et est de couleur marron avec des raies jaunes.
Il semble qu'elle soit souvent confondue avec Hirudo verbana (ou « sangsue médicinale méditerranéenne »), qui serait en fait élevée à sa place[5], ou encore avec Hirudo troctina[6].
Elles se nourrissent du sang des mammifères, des reptiles ou encore des amphibiens.
Son habitat naturel est la zone humide d'eau douce, certains réseaux de fossés en eau et les mares d'eau douce. Elle vit en Europe de la France à l'Ukraine et de la Norvège à l'Espagne.
Elle est considérée comme quasi menacée selon la liste rouge de l'UICN en raison de la destruction ou dégradation de son habitat et de son importante utilisation en médecine.
Depuis l'Antiquité et dans plusieurs civilisations (Perse, Chine, Inde, Égypte et Occident) les sangsues sont utilisées en médecine. Une peinture murale datant de la XVIIIe dynastie égyptienne montre une personne appliquant des sangsues sur le front d'un malade[7].
Elles étaient utilisées pour les saignées, à une époque où l'on croyait qu'un excès de sang était la cause de certaines maladies. Depuis l'abandon de cette pratique, les sangsues peuvent encore être utilisées à la suite d'une greffe microchirurgicale dans laquelle le sang peut s'accumuler, en raison de veines défectueuses, ce qui entraîne un détachement de la greffe à cause de la pression exercée par le sang en trop[8],[9],[10].
Une étude médicale de 2003 a montré que l'hirudothérapie pouvait être plus efficace dans des cas d'arthrose du genou qu'un traitement au diclofénac. Les contre-indications de cette thérapie sont des troubles de la coagulation (comme l'hémophilie ou la prise d'anticoagulants), l'anémie ou encore le diabète de type 1. L'utilisation plus large de l'hirudothérapie pour d'autres types d'arthroses reste encore à être étudiée[11].
Pour limiter autant que possible le risque d'infection (dont par Aeromonas hydrophila), la sangsue posée sur un patient doit avoir fait l'objet d'un protocole adéquat de décontamination[4].
Hirudo medicinalis (aussi appelée sangsue médicinale européenne, sangsue médicinale ou autrefois parfois sangsue officinale) est l'une des espèces de sangsues médicinales qui ont été et sont encore utilisées en médecine pour leur capacité à extraire le sang, mais également pour l'hirudine (puissant anticoagulant) et d'autres molécules inhibitrices de protéases qu'elles sécrètent.
Cette espèce en forte voie de régression a disparu d'une grande partie de son aire naturelle de distribution ; elle est souvent confondues avec d'autres espèces lui ressemblant plus ou moins, au point que la plupart des sangsues commercialisées sous ce nom sont en réalité d'autres espèces (et le plus souvent : Hirudo verbana comme cela a été récemment (2007) confirmé par des analyses biomoléculaires.
Cette espèce peut notamment être confondue (comme cela a été le cas jusqu'en 2005 par les taxonomistes) avec Hirudo orientalis, qui est phylogénétiquement la plus proche d'elle parmi toutes les sangsues médicinales, mais qui constitue néanmoins une espèce aujourd'hui considérée comme distincte.
Or, dans de nombreux pays (dont aux États-Unis), seule la vraie sangsue médicinale européenne est officiellement autorisée pour l'Hirudothérapie et il n'est pas certain que les autres espèces, même proches présentent exactement les mêmes propriétés médicinales. Pour les mêmes raisons, des études de microbiote, des études comportementales et biologiques faites en laboratoire ont des conclusions qui ont peut-être été faussées par une mauvaise attribution de nom d'espèce.
A sambesuga medicinal ou samesuga medicinal, de nome científico Hirudo medicinalis, é unha especie animal do fío Annelida (Anélidos), clase (subclase para algúns) Hirudinea, orde Arhychobdellida, familia Gnathobdellae e xénero Hirudo.
A sambesuga medicinal europea é a especie máis famosa das numerosas especies de sambesugas, difíciles de distinguir a primeira ollada. A especie é un anélido ou verme anelado que carece de quetas e parápodos. O seu corpo, de até 20 cm, fórmano 34 metámeros, pero internamente non presenta tabiques de división. Ten un clitelo que segrega unha cápsula incubadora para a proxenie, chamado comunmente en inglés "cocoon" e que podería traducirse como cápsula.
As sambesugas hematófagas viven na auga en todo o mundo e, en zonas tropicais, hainas terrestres e arborícolas. Foron usadas para sangrados desde fai miles de anos. A súa principal utilidade medicinal actual é reducir rapidamente os hematomas e a inchazón localizada.
As sambesugas están protexidas en numerosos países pola súa diminución, consecuencia da destrución do seu hábitat e a contaminación. Ao final do século XIX, máis de 50 millóns de sambesugas medicinais poboaban os pantanos e estanques de Francia. Hoxe en día está extinta en estado salvaxe. O desecamento e polución de humidais, as pesticidas, a introdución de especies exóticas... exterminaron esta especie e feito raras á maioría. Poucas persoas en Europa occidental viron nunca unha sambesuga no seu medio natural.
Na parte anterior presenta unha ventosa bucal, a boca (con tres mandíbulas dentadas), unha ventosa posterior e ano. A boca, armada con dentes que utiliza para cortar a pel das vítimas ás que sangra, succiona cunha poderosa farinxe e a ventosa bucal. Entre os dentes posúen unhas glándulas que segregan hirudina, que impide a coagulación do sangue.
O tubo dixestivo ten numerosos cegos onde almacenan o sangue durante longo tempo. Usa unha combinación de mucosidade e succión para permanecer prendida da vítima mentres secreta na ferida unha encima anticoagulante vasodilatadora que penetra no torrente sanguíneo e fai que o sangue flúa en maior cantidade.
Hirudinea ten unha orixe común de Oligochaeta, grupo na súa maioría detritívoro ou filtrador, con algunhas especies (Lumbriculidae) predadoras con adaptacións similares aos hirudíneos. Hirudo non sempre depende do sangue para vivir, pero aproveita a oportunidade de alimentarse dos vertebrados, se se presenta.
As sambesugas úsanse desde fai miles de anos para sangrados en sociedades tradicionais, e o seu uso en medicamento moderno está circunscrito a eliminar inchazóns e, sobre todo, a procedementos para corrixir dislocacións das extremidades.
A súa saliva contén un número de compostos que asisten á súa alimentación:
Estas propiedades son difíciles de conseguir por outros medios e é por iso que os últimos 25 anos, séguense empregando. Xa que as sambesugas producen tan pouca hirudina que é pouco práctico extraerlla, necesariamente debe sintetizarse usando técnicas de recombinación de ADN.
Bdellatomy é a práctica de cortar lixeiramente á sambesuga para que o sangue do boche se lle derrame. Así, pensando que non se encheu aínda, continúa succionando no canto de desprenderse. Esta práctica foi publicitada por primeira vez en 1868 polo Daily News.
É igual á anatomía da maioría de sambesugas non hematófagas.
Ademais presenta:
A sambesuga, cando atopa unha presa, fíxase rapidamente a ela coa súa ventosa anterior. A súa boca, con tres mandíbulas en forma de serra de máis de cen minúsculos cabeiros cada unha, cortan a pel, debuxando unha estrela de tres puntas. Coa súa saliva anestésica e anticoagulante succiona de 10 minutos a unha hora sen producir dor. Unha vez que se desprende o animal, o corte segue sangrando durante varias horas.
O sangue almacénase no boche con "hirudina", que é un péptido anticoagulante que a prepara para a súa descomposición. O sangue dixírese moi lentamente, evitando a súa fermentación por organismos patóxenos, como se explica a continuación:
A sambesuga, como as outras especies hirudineas non hematófagas, producen exopeptidases endóxenas intestinais, que rompen as cadeas polímeras de aminoácidos, monómero por monómero, até degradar totalmente a molécula de proteína.
A redución da proteína, lentamente pero progresando, iníciaa por ambos os extremos: o extremo amino ou o inicio carboxilo. Así que se supón, que ademais de dixerilas pola arilamidase exopeptidase propia, axúdase de proteases procedentes de bacterias simbióticas que habitan a súa tracto dixestivo. Unha vez degradadas as proteínas, as resintetiza en proteínas propias. Esta forma de dixerir é única no reino animal. Non segue a mesma secuencia que nos demais animais porque a sambesuga non secreta endopeptidases. As exopeptidases son moi prominentes na Erpobdella punctata norteamericana. A dixestión exopeptica dos Hirudinea, un avance evolutivo, distingue a estes carnívoros clitelados dos oligoquetos.
A deficiencia de enzimas dixestivas, e máis importante, a deficiencia de vitaminas, por exemplo o complexo vitamínico B, é compensada polas enzimas e as vitaminas producidas pola súa microflora intestinal simbiótica.
Hirudo medicinalis, mantén esta relación dixestiva simbionte coa bacteria Aeromonas hydrophila, que ademais se mantén en cultivo segregando o antibiótico natural penicilina que a protexe a ela e á sambesuga. Outras especies de sambesuga non teñen un único simbionte, senón varios.
A sambesuga é hermafrodita, cada individuo ten gónadas de ambos os sexos, ovario e testículos.
Non hai produtos repelentes. O máis efectivo é non expor a pel espida e levar roupa pechada que non permita ao verme deslizarse dentro, é común, en persoas afeitas a vivir en áreas con sambesugas hematófagas observar que non se achegan a ningunha ou que ningunha se lles achega pola auga ou estea suspendida, colgando da vexetación. é posible usar insecticidas.
As especies de sambesuga non hematófagas son moito máis numerosas en individuos e non todas as especies hematófagas poden alimentarse de sangue humano ou perforar a pel humana. As especies non hematófagas foxen das persoas en canto as detectan, como foxen do resto de depredadores.
O zume de limón, o sal, o alcol, o mentol, o alcanfor, os ouriños e outros produtos irritantes fanas desprenderse. Como con ácaros hematófagos (carrachas), pode ser perigoso arrincalas e que algunha parte do animal quede na ferida, o que pode causar unha infección. é recomendable acudir ao médico, aínda cando o animal xa se desprendeu. A cantidade de sangue que absorbe un animal non pon a vida dun neno en perigo. O principal risco é o pánico.
Hai poucas evidencias de transmisión de enfermidades por mordedura. A sambesuga pode conter parasitos na súa tracto dixestivo que a parasiten, pero usualmente non poden sobrevivir en humanos nese estado nin sendo inxeridos co animal. Se a ferida é limpada correctamente, non hai risco de infección. A ferida non doe e non debería ser rascada. Rascala pode introducir infeccións.
A sambesuga medicinal ou samesuga medicinal, de nome científico Hirudo medicinalis, é unha especie animal do fío Annelida (Anélidos), clase (subclase para algúns) Hirudinea, orde Arhychobdellida, familia Gnathobdellae e xénero Hirudo.
Lækningaigla (fræðiheiti: Hirudo medicinalis) eru tegund igla sem notaðar voru til að taka blóð úr sjúklingum. Iglurnar sprautuðu efni í blóðið sem olli því að það storknaði síður.
Medicininė dėlė (lot. Hirudo medicinalis, angl. Medicinal Leech) – žieduotųjų kirmėlių (Annelida) bestuburis gyvūnas. Burnoje yra 3 judrūs žandai, kuriais prakerta aukos, kurios krauju minta, odą. Gali išsiurbti 10-15 ml kraujo. Burna pereina į ryklę, kurioje yra liaukos, išskiriančios ypatingą sekretą (hirudiną), neleidžiantį krešėti kraujui. Už ryklės yra trumpa stemplė ir toliau vidurinė žarna su šoninėmis kišenėmis. Žarnynas baigiasi tiesiąja žarna, kuri į išorę atsiveria išeinamosios angos (analiniu) siurbtuku. Kraujagyslių nėra. Jų funkciją atlieka pulsuojančios lakūnos. Lytinis aparatas hermafroditinis. Apvaisinti kiaušiniai būna kokonuose.
Plačiai paplitusi Europoje, Azijoje ir Afrikoje, į Ameriką atvežta žmonių. Aptinkama negiliuose, tankiai užžėlusiuose, ramiuose upių užtakiuose, kanaluose. Minta žuvų, varlių ir žinduolių krauju. Vandens baseinui išdžiuvus, įsirausia į žemę ir pereina į vasaros įmygio būklę.
Medicininė dėlė naudojama gydymui, todėl jos ne tik gaudomos natūraliuose vandens telkiniuose, bet ir specialiai veisiamos. Nuo seno dėlės naudojamos medicinoje – jomis gydoma hipertoninė liga – mažinamas arterinis kraujo spaudimas, be to, jos stabdo kraujo krešėjimą ir tirpdo trombus.
Medicininė dėlė įrašyta į Lietuvos raudonąją knygą. Vikiteka
Medicininė dėlė (lot. Hirudo medicinalis, angl. Medicinal Leech) – žieduotųjų kirmėlių (Annelida) bestuburis gyvūnas. Burnoje yra 3 judrūs žandai, kuriais prakerta aukos, kurios krauju minta, odą. Gali išsiurbti 10-15 ml kraujo. Burna pereina į ryklę, kurioje yra liaukos, išskiriančios ypatingą sekretą (hirudiną), neleidžiantį krešėti kraujui. Už ryklės yra trumpa stemplė ir toliau vidurinė žarna su šoninėmis kišenėmis. Žarnynas baigiasi tiesiąja žarna, kuri į išorę atsiveria išeinamosios angos (analiniu) siurbtuku. Kraujagyslių nėra. Jų funkciją atlieka pulsuojančios lakūnos. Lytinis aparatas hermafroditinis. Apvaisinti kiaušiniai būna kokonuose.
Plačiai paplitusi Europoje, Azijoje ir Afrikoje, į Ameriką atvežta žmonių. Aptinkama negiliuose, tankiai užžėlusiuose, ramiuose upių užtakiuose, kanaluose. Minta žuvų, varlių ir žinduolių krauju. Vandens baseinui išdžiuvus, įsirausia į žemę ir pereina į vasaros įmygio būklę.
Medicininė dėlė naudojama gydymui, todėl jos ne tik gaudomos natūraliuose vandens telkiniuose, bet ir specialiai veisiamos. Nuo seno dėlės naudojamos medicinoje – jomis gydoma hipertoninė liga – mažinamas arterinis kraujo spaudimas, be to, jos stabdo kraujo krešėjimą ir tirpdo trombus.
Medicininė dėlė įrašyta į Lietuvos raudonąją knygą. Vikiteka
Blodigle (Hirudo medicinalis) er ein igleart i ordenen kjeveigle. Igla kan suga blod frå dyr, mellom dei menneske, og er kjend frå medisinsk bruk.
Denne dyreartikkelen som har med medisin å gjere er ei spire. Du kan hjelpe Nynorsk Wikipedia gjennom å utvide han. Blodigla (Hirudo medicinalis L. 1758) kalles også for legeigle, og er en leddorm med tre kjever. Den kan forveksles med hesteigle (Haemopis sanguisuga), men hesteigla kan ikke bite gjennom menneskehud. Blodigla finnes i næringsrike vann langs kysten fra Oslofjorden til Nordmøre. Arten er ikke spesielt hardfør, og det er usikkert om arten egentlig hører hjemme i norsk natur, eller om den har fått menneskelig hjelp til spredningen, fordi iglene har vært verdifulle i medisinsk sammenheng. Uansett har spredningen foregått for flere hundre år siden. Blodigla er en fredet art, en rødliste-art.
Blodigla er hermafroditt, og legger egg. Ungene likner de voksne, men er mindre. Blodigla kan gjøre seg tilnærmet flate og svømme elegant gjennom vannet, eller de kan se ut som en pølse når de er fulle av blod. De har sugeskåler i begge ender, og kan flytte seg bortover på land med disse. Blodigla har tre kjever med tenner, og den lever av blod som den suger fra dyr (også mennesker), også fra frosker og padder. Blodigla suger seg fast og biter seg gjennom huden, samtidig som den skiller ut et antikoagulerende stoff, hirudin som tilføres verten. Blodigla etterlater et Y-formet merke i huden. Såret vil blø en stund etterat igla har sluppet taket. Ett måltid i året er tilstrekkelig for blodigla. Det er dokumentert at individer kan oppnå en alder av 30 år.
Man antok en periode at blodigla var utdødd i Norge, men undersøkelser på begynnelsen av 1990-tallet viste at det var bestander i en del vann på Sør-Vestlandet. Blodiglelokaliteter er nå påvist en rekke steder langs kysten fra Oslofjordområdet til Sunnmøre. Mange steder der det er påstått å finnes blodigler, viser disse seg ved nærmere undersøkelse av være hesteigler (Haemopis sanguisuga).
Blodigla ble brukt til årelating, og var et av middelalderens viktigste medisinske hjelpemidler. Bartskjæreren var kirurgen blant middelalderens håndverkere, og behersket kunsten å årelate sine pasienter. Blodiglene var ett av bartskjærerens redskaper. Fra omkring år 1300 var det innvandring av tyske håndverkere til norske byer.
På 1800-tallet ble blodiglene også benyttet på sykehus. I 1850 ble det brukt 100 millioner blodigler på sykehusene bare i Paris. Florence Nightingale brukte blodigler i behandling av pasienter, og i den første norske lærebok i sykepleie fra 1877 er bruk av blodigler utførlig beskrevet.
Kunnskap og tradisjoner har levd videre i folkemedisinen helt opp til vår tid. Igle- og koppekoner var en egen kategori i Adressebok for Oslo i årene før og etter år 1900.
Blodigler er en droge som var i salg på apotekene til inn på 1900-tallet. Man hadde spesielle iglekrukker til å oppbevare levende blodigler på. Det fortelles om hvordan gutter kunne skaffe seg ekstrainntekter ved å senke kroppen sin i ei tjønn der det var igler og la dyrene bite seg fast, slik at de kunne samles på et glass og selges på apotek i nærmeste by. Helt fram til 1959 var igler å få kjøpt på enkelte norske apotek.
I 1980-årene fikk blodiglene fornyet aktualitet i forbindelse med kirurgi, ved påsying av legemsdeler. Det vanskelige er å få blodomløpet i gang igjen, og blodtilførselen til en påsydd kroppsdel er det enkleste. Blodigler kan sørge for å fjerne blod fra en påsydd finger, til også venene fungerer.
Tradisjonen med bruk av blodigler er fremdeles sterke i Øst-Europa. På Internett kan man i flere land finne medisinske institutter hvor det tilbyes behandling med blodiglekur.
Den norske navnet blodigle stammer trolig fra tysk språk blutegel, på samme måte som det svenske blodigel. Navnet kan ha kommet til Norge med tysk håndverkskultur knyttet til bartskjærerfaget i middelalderen. På dansk brukes lægeigle som er i overensstemmelse med det latinske navnet.
Blodigle høres mer fryktinngytende ut enn legeigle, som enkelte biologer har begynt å bruke. Men det norske navnet blodigle har lange tradisjoner og stor folkelig utbredelse, ikke minst i de deler av landet der arten lever.
Blodigla (Hirudo medicinalis L. 1758) kalles også for legeigle, og er en leddorm med tre kjever. Den kan forveksles med hesteigle (Haemopis sanguisuga), men hesteigla kan ikke bite gjennom menneskehud. Blodigla finnes i næringsrike vann langs kysten fra Oslofjorden til Nordmøre. Arten er ikke spesielt hardfør, og det er usikkert om arten egentlig hører hjemme i norsk natur, eller om den har fått menneskelig hjelp til spredningen, fordi iglene har vært verdifulle i medisinsk sammenheng. Uansett har spredningen foregått for flere hundre år siden. Blodigla er en fredet art, en rødliste-art.
Multimedia w Wikimedia Commons Pijawka lekarska (Hirudo medicinalis) – ciepłolubny gatunek wodno-lądowej pijawki z rodziny pijawkowatych (Hirudinidae).
Zasięg występowania obejmuje tereny od zachodniej i południowej Europy po góry Ural na wschodzie oraz – na południe – po kraje graniczące z północno-wschodnią częścią Morza Śródziemnego. Introdukowane w kilku regionach Ameryki Północnej. Występuje w płytkich zbiornikach stojącej lub wolno płynącej wody słodkiej o mulistym dnie, porośniętych trzciną. Woli małe zbiorniki.
Ciało cylindryczne, spłaszczone grzbietobrzusznie, złożone z 33–34 segmentów. Wypukły grzbiet ma ubarwienie ciemnobrązowe do czarnego z sześcioma czerwonobrązowymi smugami, a płaska część brzuszna jest pokryta plamkami. Otwór gębowy zakończony jest okrągłą przyssawką. Długość ciała 10–15 cm. Po najedzeniu pijawka zwiększa masę i objętość ciała do 5 razy.
Jaja w kokonach składa do wilgotnej gleby na brzegu zamieszkiwanego zbiornika.
Pijawka lekarska jest pasożytem żywiącym się krwią kręgowców. Może wessać 10–15 ml krwi magazynowanej następnie w 10 uchyłkach jelita. Atakuje płazy (głównie żaby), ssaki lub gady. Może przeżyć bez pokarmu do dwóch lat. Jej ślina zawiera hirudynę zapobiegającą krzepnięciu krwi i specyficzną histaminę powodującą rozszerzanie naczyń krwionośnych. Przyssanie się i przecinanie skóry przez pijawkę jest bezbolesne, dzięki substancji chemicznej zawartej w ślinie znieczulającej przebicie się przez skórę ofiary. Później pojawia się swędzenie i obrzęk.
Pijawki są wykorzystywane do pozyskiwania hirudyny – z jednego osobnika można uzyskać ok. 0,015 g tej substancji.
Używane od starożytności lub wcześniej do upuszczania krwi, w szczególności u osób chorych na nadciśnienie. W połowie XIX w. wykorzystywanie pijawek w celach leczniczych zostało przyhamowane rozwojem nowoczesnej medycyny i farmakologii. Obecnie w medycynie stosuje się leczenie pijawkami (hirudoterapia) hodowanymi w sterylnych warunkach[3][4].
Stosowanie pijawek pochodzących z naturalnych źródeł obarczone jest ryzykiem ze względu na możliwość przenoszenia chorób i pasożytów.
Pijawki lekarskie zostały wytępione w wielu regionach na skutek przełowienia (masowe wykorzystywanie w hirudoterapii), degradacji siedlisk i malejącej liczby żywicieli. W Polsce większość pijawek stosowanych w celach leczniczych to przedstawiciele obcych dla naszej fauny gatunków pochodzących z Europy Wschodniej i Azji.
W Polsce jest objęta ochroną gatunkową[5] od 1995 roku. W Czerwonej liście gatunków zagrożonych IUCN wpisana w kategorii NT. W Polskiej czerwonej księdze zwierząt. Bezkręgowce, została zaliczona do kategorii VU (gatunki wysokiego ryzyka, narażone na wyginięcie)[6].
Pijawka lekarska (Hirudo medicinalis) – ciepłolubny gatunek wodno-lądowej pijawki z rodziny pijawkowatych (Hirudinidae).
Hirudo medicinalis este o specie de lipitori întrebuințată în scopuri medicale.
Hirudo medicinalis este o specie de lipitori întrebuințată în scopuri medicale.
Za zdravljenje s pijavkami najpogosteje uporabljamo evropsko medicinsko pijavko (lat.: Hirudo medicinalis - zato se terapija imenuje tudi hirudizem [1] ). Ostale vrste iz rodu Hirudo, ki se tudi uporabljajo kot medicinske pijavke so še: H.orientalis, H.troctin in H.verbana.[2]
Pijavke spadajo h kolobarnikom (so bližnji sorodnik deževnika), so 3 do 5 cm velike [3](popolnoma razviti odrasli lahko zrastejo tudi do 20 cm), zelene, rjave ali zeleno-rjave. Na obeh koncih imajo sesalke, z eno se držijo na podlago, v drugi pa imajo 3 hrustančne čeljusti s približno 100 majhnimi zobmi. Ob ugrizu pustijo na koži znak – na glavo obrnjen Y v krogu. Ko prebodejo kožo in sprostijo v kri antikoagulante (hirudin) in anestetike, začnejo sesati kri. Velike odrasle živali lahko v enem obroku zaužijejo 10-krat več krvi kot same tehtajo, v povprečju pa je zaužijejo 5-15 ml. Na gostitelju ostanejo od 30 minut do 6 ur. Brez hrane lahko potem preživijo tudi eno leto. Medicinske pijavke so hermafroditi. Razmnožujejo se spolno, jajčeca odlagajo blizu vode in v senčna, vlažna področja [2] .
Njihov habitat je skoraj celotna Evropa, do Azije (Kazahstan, Uzbekistan). Zdaj se njihovo število zmanjšuje – eden od razlogov za to je zmanjševanje njihovega življenjskega prostora zaradi izsuševanja, pa tudi nadomestitev konjev v kmetijstvu (konji so bili njihov ljubši vir hrane) s stroji. Rezultat tega je, da je vrsta zdaj obravnavana kot ogrožena – Evropska medicinska pijavka je zaščitena skoraj na vsem svojem naravnem življenjskem prostoru [2].
Terapija s pijavkami je eden najstarejših znanih načinov izločanja strupov iz telesa [1] . Prva medicinska uporaba pijavk naj bi bila v antični Indiji, leta 1000 p.n.š. Uporabljali so jih za zdravljenje zelo različnih bolezni (glavoboli, ušesne infekcije, hemoroidi) [4] . V srednjem veku so jih uporabljali za puščanje krvi (da bi bili telesni sokovi znova v ravnovesju – po Hipokratu). Germanska ljudstva so jih uporabljala pri zdravljenju vnetij, hematomov, depresij in migrene. Zlata doba terapije s pijavkami je bila v 18. stoletju. V Franciji so pri terapiji bolniku na telo namestili kar 30 pijavk naenkrat. V 19. stoletju so iz Nemčije v Ameriko izvozili 30 milijonov pijavk, prav toliko pa so jih imeli tudi za lastno uporabo. Ta vrsta terapije je bila izpodrinjena proti koncu 19. stoletja [1]. Jugoslavija je še leta 1950 izvozila 2800 kg pijavk [5]
Uporaba medicinskih pijavk zdaj doživlja preporod v mikrokirurgiji. Uspešno zmanjšajo koagulacijo krvi, sprostijo venski pritisk iz zastajajoče krvi (pri venski insuficienci), pri rekonstrukcijski kirurgiji pa so uporabne, ker stimulirajo cirkulacijo krvi v ponovno pritrjenih delih telesa (prsti, ušesa, nos, noga, roka [6]). Njihov terapevtski učinek ni zaradi izsesane krvi, temveč zaradi kontinuirane in stalne krvavitve po odstranitvi pijavke [2] .
Pijavke lahko odstranijo zastalo kri in tako preprečijo nastanek gangrene [7]
Ker je hirudina v pijavkah zelo malo, bi bilo pridobivanje le-tega iz pijavk nesmiselno. Hirudin (in podobne substance) pridobivajo z rekombinantno tehnologijo. Razvili so tudi že »mehanske pijavke«, ki sproščajo heparin in delujejo enako kot medicinske pijavke, vendar pa še niso tržno dostopne [2] .
Antikoagulacijski (hirudin); trombolitični; protivnetni; vazodilatatorski (histaminu podobne snovi, acetilholin, inhibitorji karboksipeptidaze A); bakteriostatični in anestetični [8]
Hirudin, hialuronidaza, psevdohuridin, destabilaza, apiraza, bdellini, eglini, kininaze, histaminu podobne snovi, kolagenaza, pijavkini prostanoidi, inhibitor kalikreina v plazmi, proteaze, lipolitični encimi, inhibitorji Xa faktorja, trigliceridaze, holesterol esteraze, lipaze [9]
Najpogostejši zaplet je podaljšana krvavitev (ki pa jo lahko pozdravimo). Pojavijo se lahko tudi alergijske reakcije in bakterijske infekcije. Pogost zaplet je tudi pruritus oz. srbečica [8]
Celoten postopek traja 1-2 uri. Kožo predhodno očistimo, odstranimo vsa kozmetična sredstva in poskrbimo za dobro prekrvavljenost kože. Bolnik leži, terapevt pa mu med tem na telo nanese 10 pijavk (na otroke manj). Najbolj enostavno jih je nanesti s stekleno cevjo, lahko tudi z roko, nikakor pa ne s pinceto. Potem moramo paziti, da ne bi sama zlezla kam drugam (oči, telesne votline). Ker lahko prenašajo infekcije, dobimo medicinske pijavke v lekarnah na recept in so za enkratno uporabo. (Rp. Hirudo med. Nr. X). Priporočljivo jih je kupiti nekaj več, saj nekatere ne grizejo rade [3].
Pijavke nerade grizejo pri: mrzli koži, kadilcih in starejših ljudeh [10].
Tromboflebitis, posttromboza, fleotromboza; visok krvni pritisk, hemoroidi, hematomi; poapnenje žil, artroza, revma, obrabljeni sklepi; protin; mišični krči, zvini; bolečine v križu, glavobol/migrena; tinitis, vnetje ušesa, šumenje v ušesih; vnetje žil, krčne žile (varice); vnetje žolčnih poti, vnetje žolčnika; turi (tvori)
Terapija je prepovedana za nosečnice in malčke. Primerna ni niti za bolnike z motnjo strjevanja krvi (npr. hemofilijo), krvnimi boleznimi (primarne in sekundarne anemije), sladkorno boleznijo, za ljudi, ki jemljejo zdravila za redčenje krvi ali z alergijo na hirudin. Zdravljenje s pijavkami je kontraindicirano tudi pri pacientih z virusom HIV in AIDSom ter za paciente na imunosupresivih.
Zdravnica iz avstrijskega mesta Korneuburg blizu Dunaja je pri zdravljenju 86-letne ženske uporabila terapijo s pijavkami, ki se prisesajo na telo in pijejo kri. A zdravnica je pri zdravljenju na pacientkino telo položila toliko pijavk, da so starko ubile. Tožilstvo 56-letni zdravnici očita, da pred pričetkom eksperimentalnega zdravljenja ni upoštevala pacientkinih let. Zdravnici, ki zanika vse obtožbe, grozi triletna zaporna kazen. Sodni proces se je sicer pričel že lani, a je bil prekinjen zaradi zbiranja mnenj strokovnih prič o učinkih terapije s pijavkami pri starejših pacientih [11].
Tudi Demi Moore je privrženka razstrupljanja telesa, ki vključuje pijavke. V Avstriji je opravila več terapij s pijavkami. »To niso bile navadne pijavke, ampak posebne medicinske pijavke. Imajo posebne encime, ki ob ugrizu preidejo v telo. Kmalu po tem se ti popravita zdravje in videz, saj se kri očisti številnih strupov. Postopek je sledeč: preprosto se uležeš v kad z vodo in s pijavkami, ki se ti kmalu prisesajo na telo in začnejo delati. Na začetku sem se počutila prav grozno, saj sem občutila njihove ugrize, v vodi sem zagledala madeže krvi, pijavke pa so se ob tem začele debeliti. Ko se popolnoma napijejo krvi, same odstopijo od tebe,« je Demi Moorova povedala v pogovornem šovu Davida Lettermana[12].
Za zdravljenje s pijavkami najpogosteje uporabljamo evropsko medicinsko pijavko (lat.: Hirudo medicinalis - zato se terapija imenuje tudi hirudizem ). Ostale vrste iz rodu Hirudo, ki se tudi uporabljajo kot medicinske pijavke so še: H.orientalis, H.troctin in H.verbana.
Blodigel (Hirudo medicinalis) är en blodsugande parasit som tillhör ringmaskarna.
Blodigeln var förr vanlig inom medicinen, idag är den ungerska underarten av blodigel (Hirudo medicinalis officinalis) vanligast, årsbehovet av iglar i Sverige var på 1850-talet cirka 800 000 exemplar.
Blodigeln kan bli cirka 15 centimeter, är svartgrön till svartbrun med sex rödgula band längs ryggen och lever i sötvatten i dammar, i skogar, trädgårdar och i sjöar, och lever på att suga blod från ryggradsdjur. Igeln kan uppnå en ålder av femton år.
Svalget har tre käkar med tänder, vilka kan såga sig genom huden på boskap och människor. När blodigeln bitit sig fast sprutas antikoagel in i vävnaden vilket hindrar blodet från att koagulera. Det naturliga antikoagulantiat hirudin utsöndras från blodigelns spottkörtlar. Ett sår efter bett från blodigel kan blöda i 10-15 timmar efteråt. När blodigeln sugit färdigt lagras blodet i hålrum längs tarmen, och den behöver inte äta på upp till nio månader.
Blodiglar är hermafroditer, och deras äggkokonger läggs i strandkanten i mitten av sommaren.
Blodigeln var i Sverige tidigare rödlistad i kategorin missgynnad (ofta förkortat NT, efter engelska near threatened). Den är inte ursprunglig från Sverige, utan infördes under medeltiden. I 2015 års rödlista anges den inte längre som hotad i Sverige, men väl internationellt.[2][1]
Blodigeln användes förr till åderlåtning men dess popularitet avtog i slutet på 1800-talet samtidigt som åderlåtning tappade i status som medicinsk behandling.
I modern medicin används iglar i vissa fall för att rädda transplanterade kroppsdelar med dålig cirkulation. På grund av bristande venöst återflöde samlas blod i den transplanterade kroppsdelen vilket kan leda till komplikationer och vävnadsdöd. Iglar används för att transportera bort blodet tills det venösa återflödet hämtat sig. Igeln suger ut 5–15 milliliter blod, men på grund av de aktiva ämnena i igelns saliv kan ytterligare 20–50 milliliter sippra ut.
Iglar har på detta sätt räddat nästippar, öron, läppar och andra lemmar.
På grund av risk för blodsmitta destrueras iglar efter användning och ska inte återanvändas på flera patienter.
Blodiglar har i modern tid även använts för att minska svullnad vid åderbråck och som smärtlindrare vid knäledsartros. En svårighet med vetenskapliga studier på iglar är att placeboeffekten av igelbehandling är svårutredd
Blodigel (Hirudo medicinalis) är en blodsugande parasit som tillhör ringmaskarna.
Blodigeln var förr vanlig inom medicinen, idag är den ungerska underarten av blodigel (Hirudo medicinalis officinalis) vanligast, årsbehovet av iglar i Sverige var på 1850-talet cirka 800 000 exemplar.
Blodigeln kan bli cirka 15 centimeter, är svartgrön till svartbrun med sex rödgula band längs ryggen och lever i sötvatten i dammar, i skogar, trädgårdar och i sjöar, och lever på att suga blod från ryggradsdjur. Igeln kan uppnå en ålder av femton år.
Svalget har tre käkar med tänder, vilka kan såga sig genom huden på boskap och människor. När blodigeln bitit sig fast sprutas antikoagel in i vävnaden vilket hindrar blodet från att koagulera. Det naturliga antikoagulantiat hirudin utsöndras från blodigelns spottkörtlar. Ett sår efter bett från blodigel kan blöda i 10-15 timmar efteråt. När blodigeln sugit färdigt lagras blodet i hålrum längs tarmen, och den behöver inte äta på upp till nio månader.
Blodiglar är hermafroditer, och deras äggkokonger läggs i strandkanten i mitten av sommaren.
Blodigeln var i Sverige tidigare rödlistad i kategorin missgynnad (ofta förkortat NT, efter engelska near threatened). Den är inte ursprunglig från Sverige, utan infördes under medeltiden. I 2015 års rödlista anges den inte längre som hotad i Sverige, men väl internationellt.
Загальна морфологія подібна до морфології більшості інших п'явок. Поширена в Зх. та в Центральній Європі, Литві, Пн.-Сх. та Пн.-Зх. території України. Тіло сплющене, до переду звужується .Дорослі особини до 100–150 мм завдовжки, максимально — 25 см та забарвлені в темний зелений, коричневий або проміжний колір, темніший на дорсальній стороні та світліший на вентральній, дорсальна сторона також має тонку червону смужку і характерний малюнок з оранжевих з нерівними краями та темних смужок. Черевна сторона тіла з темними невеликими плямами. Поверхня вкрита маленькими присосками і пухирцями. Ці п'явки мають два присоски, передній та задній. Задній присосок використовується для прикріплення, тоді як через передній, який має щелепи і зуби, відбувається харчування. Європейська медична п'явка має три щелепи, що мають вигляд невеликих пил із близько 100 гострих зубів, які використовуються для прокусування шкіри хазяїна. На місці укусу залишається відмітка у формі літери Y всередині кола. Після прокусування шкіри та вприскування антикоагулянта (гірудина) та анестетиків, п'явки висмоктують кров хазяїна. Великі дорослі особини споживають до 15 мл. крові за один раз.
Зустріти цих червів можна у ставках, водоймах, що періодично пересихають, у заплавних водоймах, невеликих озерах, річках з повільною течією. В окремій водоймі популяція може досягати кількох тисяч особин. Існуванню виду сприяють наявність у водоймі жаб та відвідуванню його великими ссавцями(великою рогатою худобою та кіньми); відсутність ворогів—хижої великої псевдокінської п'явки Haemopis sanguisuga, наявність сприятливої для викладання коконів узбережної смуги; достатнє прогрівання води.
Європейська медична п'явка — гермафродит. Вона відкладає яйця купками біля 50-ти яєць, біля води (але не в воді), в темних вологих місцях. Розмножується в неволі в напівпромислових умовах.
Занесена до Червоної книги України, природоохоронний статус — вразливий. Занесена до додатку II CITES, додатку III Бернської конвенції. Причини зникнення або зменшення чисельності: масове виловлювання, забруднення і знищення водойм, меліоративні заходи. Для збереження цього виду від вимирання, необхідно зберегти біотопи, відтворювати її штучно. Використовується в медицині: є джерелом цінного препарату — гірудину та допомагає вилікувати тромбоз.
Đỉa trâu (danh pháp hai phần: Hirudinaria manillensis) là một loài đỉa thuộc ngành Giun đốt (Annelida), lớp Đỉa (Hirudinea, hay còn gọi là lớp giun không tơ achaeta) và là sinh vật sống ngoại ký sinh, nguồn thức ăn chính là máu của các loài động vật thuộc nhóm động vật có xương sống.
Đỉa trâu có môi trường sống ở các đầm lầy, ao hồ, nơi vùng trũng có nhiều trâu bò hay động vật có máu nóng, loại đỉa này cũng thường sống ký sinh trên rau sống[3]. Đỉa trâu sống ký sinh, sinh sản phát triển ngay trong cơ thể động vật và có sức sống khá mãnh liệt trong nhiều môi trường[4].
Đĩa trâu là loại sinh vật hút máu động vật và người rất đáng sợ, lượng máu hút của đĩa trâu lớn và khi hút máu xong có thể để lại sẹo trên da người. Nếu ấu trùng đỉa trâu lọt vào cơ thể động vật và người, nó có thể sinh sống và phát triển. Đỉa trâu khi bám vào sinh vật chủ, răng sẽ cứa vào da làm chảy máu vật chủ, nhờ có chất hirudin có hoạt tính gây tê cục bộ và chống đông máu tiết ra từ tuyến đơn bào trên thành hầu làm máu vật chủ không bị đông và đỉa rời vật chủ khi đã hút no máu. Sinh vật chủ khi bị đỉa cắn sẽ khó nhận biết và vị trí bị cắn khó cầm máu.[4]
Trong y học hiện đại, một số nghiên cứu đang có xu hướng ly trích và sử dụng hoạt chất hirudin để sản xuất thuốc điều trị các bệnh về tim mạch, tắc nghẽn mạch máu, xơ vữa động mạch...[4]
Loài đỉa này có phân bố ở Việt Nam, hiện nay nhiều hộ dân ở Việt Nam nuôi loại đỉa này để bán sang Trung Quốc, mỗi ký đỉa trâu được các chủ vựa mua khắp nơi từ 80.000-150.000 đồng (năm 2011) rồi cấp đông chuyển qua Trung Quốc[4]. Trong quá trình sơ chế đỉa, loài hút máu này mặc nhiên phát tán sinh sôi ngay giữa khu dân cư, trở thành nỗi ám ảnh của người dân địa phương[4][5]. Có cảnh báo cho rằng đỉa là loài động vật không quý hiếm nhưng có những chức năng với hệ sinh thái đất. Việc bắt đỉa với số lượng lớn sẽ ảnh hưởng đến hệ sinh thái, đến các thực vật, động vật khác.[4]
Từng có nhiều trường hợp ở Việt Nam, đỉa trâu ký sinh vào trong cơ thể, thậm chí đỉa trâu chui vào phổi, phế quản người qua con đường ăn uống và bệnh nhân phải nhập viện[3][6][7][8]. Các bệnh do đỉa chui vào cơ thể thỉnh thoảng vẫn xuất hiện tại Việt Nam và các nước trên thế giới. Bệnh thường do người bệnh uống nước lã từ các nguồn nước thiên nhiên như khe suối, ao hồ. Đỉa chui vào miệng thường bám vào niêm mạc họng, xuống thanh quản, khí quản, thực quản, nhưng cũng có khi chui tận phế quản.[9]
Đỉa trâu (danh pháp hai phần: Hirudinaria manillensis) là một loài đỉa thuộc ngành Giun đốt (Annelida), lớp Đỉa (Hirudinea, hay còn gọi là lớp giun không tơ achaeta) và là sinh vật sống ngoại ký sinh, nguồn thức ăn chính là máu của các loài động vật thuộc nhóm động vật có xương sống.
Медицинские пиявки распространены по всей Европе до Урала на востоке, до стран Скандинавии на севере и до Закавказья, Азербайджана и Алжира на юге[17].
Считается, что в пределах общего ареала H. medicinalis у каждой внутривидовой формы существуют свои регионы обитания, не пересекающиеся с другими формами. Так, лечебная форма считается наиболее северной, восточная — наиболее южной, она распространена в Закавказье, Азербайджане. Аптечная форма имеет промежуточный ареал: в России встречается в Краснодарском, Ставропольском краях и Ростовской области[10]. Однако, по другим данным, пиявка, представленная в Краснодарском крае, является на самом деле H. verbana[12].
Медицинские пиявки способны жить как в воде, так и на суше, иногда они преодолевают значительные расстояния для перемещения в другой водоём. Населяют только пресноводные водоёмы. Типичный для пиявок биотоп — озеро или пруд с чистой водой, илистым дном, зарослями камыша по берегам и изобилием лягушек хотя бы некоторое время в году[18].
По данным МСОП, по состоянию на 1996 год медицинская пиявка близка к уязвимому положению[17]. Эти пиявки редки на всём протяжении своего ареала в Европе, во многих бывших обычными регионах обитания ныне исчезли. Предполагается, что основная причина снижения численности популяций медицинской пиявки в прошлом — интенсивная их добыча с медицинскими целями. Однако в конце XIX века вылов диких пиявок резко сократился практически до нуля в связи с отходом от методики кровопусканий в медицине. В наши дни по большей части используются не дикие, а искусственно выращенные на биофабриках пиявки, но значительного восстановления популяции не происходит.
Другими вероятными факторами, влияющими на численность животных, считаются: снижение плотности популяции лягушек, служащих источником питания для молодых, только что вылупившихся пиявок (в первые два кормления они не способны питаться на более крупных животных), а также повсеместное осушение и загрязнение пастбищных заболоченных лугов — основных мест обитания и кормления дикой медицинской пиявки в Европе[17].
Тело медицинской пиявки плотное, мускулистое, удлинённое и сплющенное в спинно-брюшном направлении, состоит из 33 сегментов. Пиявка имеет две присоски: переднюю и заднюю. Задняя присоска крупнее передней, служит для фиксации на субстрате, передняя меньше, в центре неё расположено ротовое отверстие.
Сегменты тела разделены на несколько колец (от 3 до 5), на среднем кольце каждого из сегментов имеются чувствительные сосочки (папиллы). Длина тела взрослых особей в среднем составляет 5—8 см, масса голодной пиявки 1,5—2 грамма.
Окраска спинки и брюшка отличается. Спинка темнее, на ней имеются оранжево-коричневые полосы, характерные для каждой из трёх форм.
Снаружи тело покрыто кутикулой, периодически сбрасываемой в процессе роста. По интенсивности линьки можно судить о здоровье и уровне обменных процессов пиявки.
Мышечная система состоит из четырёх слоёв волокон: наружных циркулярных волокон, обеспечивающих заглатывание крови, средних (диагональных) и глубоких (продольных), обеспечивающих сокращение тела, и спинно-брюшных мышц, которые позволяют сплющивать тело в спинно-брюшном направлении. Соединительная ткань очень плотная, крепкая на разрыв, окружает мышечные волокна и органы.
Нервная система ганглионарная, представлена брюшной цепочкой сегментарных ганглиев и отходящих от них сегментарных нервов. На переднем и заднем концах тела ганглии сливаются, образуя два синганглия: глоточный и анальный.
Чувствительные рецепторы представлены термо-, баро- и хеморецепторами, расположенными в сосочках. Кроме того, пиявка имеет пять пар глаз на средних кольцах первых пяти сегментов тела. Глаза состоят из крупных зрительных пигментных клеток, погружённых в бокаловидные образования, и позволяют пиявке различать свет и тень. Рецепторный аппарат позволяет пиявке ориентироваться в пространстве и находить пищу.
Пищеварительная система состоит из следующих частей:
Выделительная система нефридиального типа, представлена 17 парами нефридиев на брюшной стороне 6—22-го сегментов. Образующаяся моча накапливается в мочевых пузырьках и выводится через нефропоры.
Половая система гермафродитного типа. У одной особи имеются как мужские, так и женские половые органы, но, несмотря на это, к самооплодотворению пиявка не способна, и для спаривания требуется как минимум две особи. Мужская половая система состоит из 9—10 пар семенных мешков на брюшной стороне 12—20-го сегментов. Имеются семявыносящие протоки, семенные пузырьки, предстательная железа и совокупительный орган. Женская половая система состоит из двух яичников, расположенных внутри яйцевых мешков, двух коротких маток и влагалища, открывающегося наружу женским половым отверстием[19].
В пищеварительной системе пиявки постоянно присутствует бактерия-симбионт Aeromonas hydrophila[20]. Она вызывает различные заболевания у животных, в основном амфибий, а у человека может вызывать гастроэнтерит и колит, а также инфекции мягких тканей и даже септицемию у людей с ослабленным иммунитетом[21]. Однако практикующие гирудотерапевты считают необоснованными опасения заразиться этой инфекцией через укус пиявки, так как A. hydrophila не обнаружены в слюнных железах, а содержимое пищеварительного тракта пиявки в процессе сосания не может поступать в ранку[10].
A. hydrophila является единственным симбионтом медицинской пиявки, в то время как другие виды пиявок содержат в пищеварительной системе ассоциаты из многих видов микроорганизмов. На основании проведённых исследований был сделан вывод, что именно эта бактерия-симбионт позволяет пиявке поддерживать высосанную кровь в жидком состоянии, а также переваривать её.
Хуже выглядит ситуация с возможностью заражения диких пиявок другими, более опасными инфекциями при питании их на больных и заражённых животных. Обнаружено, что в пищеварительную систему пиявки могут поступать такие возбудители, как трипаносомы, риккетсии, церкарии, микрофилярии, Trombocytozoons, Lankesterella, Babesiasoma, а также эритроцитарный вирус лягушек. Однако бактерия-симбионт позволяет самой пиявке противостоять инфекции: при попадании микробов в кишечник концентрация A. hydrophila увеличивается в несколько раз, создавая неблагоприятную среду для их развития. В процессе длительного голодания чужеродные бактерии погибают, и титр Aeromonas снижается. Для того, чтобы пищеварительный тракт дикой пиявки очистился от чужеродных бактерий, должно пройти не менее 4-х месяцев. У пиявок же, выращенных на биофабриках, он свободен от чужеродных микроорганизмов и содержит только A. hydrophila в низких концентрациях[10].
В пищеварительном тракте пиявки имеются бактерии-симбионты — Bacillus hirudiensie (Pseudomonas hirudinis), они обладают бактерицидными и бактериостатическими свойствами.
Медицинская пиявка может передвигаться как в воде, так и по суше, используя сокращение мышц тела. В воде она плавает, совершая волнообразные движения, на суше передвигается с помощью присосок и ползания, подобно остальным червям. Для передвижения по субстрату и прикрепления к нему использует обе присоски. За счёт сильного мускулистого тела активные пиявки могут, свободно удерживаясь задней присоской, приподнимать тело и совершать рыскающие поисковые движения передним концом тела. Во время отдыха предпочитает забираться под камни, коряги и лежать, частично высунувшись из воды.
Медицинская пиявка способна реагировать на свет, а также на температуру, влажность и колебания воды. У неё имеется рефлекторная реакция на тень, которая может означать приближение потенциальной пищи. Чувствительность пиявок резко снижается во время сосания и спаривания, вплоть до того, что при отрезании заднего конца тела пиявка не проявляет реакции и продолжает своё поведение[5].
Медицинская пиявка является паразитом-гематофагом, она питается кровью преимущественно теплокровных животных, но может также нападать на рыб, лягушек, головастиков, птенцов водоплавающих птиц. Присосавшись, пиявки поглощают кровь до полного насыщения и только тогда отпускают жертву. Сытые пиявки стараются спрятаться в тёмном месте[19].
Характерными особенностями пищевого поведения являются очень редкое питание и вследствие этого поглощение большого количества крови за один раз. В среднем голодная пиявка массой 1,5—2 г способна высосать до 15 мл крови за один раз, увеличиваясь при этом в 7—9 раз по массе[5].
В природных условиях голодные пиявки ожидают свою жертву, прикрепившись к растениям или другому субстрату обеими присосками. При появлении признаков приближающейся жертвы (рябь, тень, колебания воды) они отцепляются и плывут по прямой в сторону источника колебаний. Найдя объект, пиявка фиксируется на нём задней присоской, передней делая в это время рыскающие движения в поисках подходящего места укуса. Обычно это место с наиболее тонкой кожей и поверхностно расположенными сосудами[19].
Длительность кровососания варьирует в зависимости от активности пиявки, свойств крови животного и других условий. В среднем голодавшая 6 месяцев пиявка насыщается за 40 мин — 1,5 часа.
Продолжительность жизни медицинской пиявки после однократного кормления в искусственных условиях может достигать 2—2,5 лет, однако вновь принимать пищу она способна уже менее чем через месяц. Через 4—5 месяцев пиявка достигает «терапевтической годности», то есть такой степени голода и активности, при которой она может использоваться с медицинскими целями. Однако в желудке её ещё содержатся остатки крови, которой она питалась в предыдущий раз.
Половой зрелости дикие пиявки достигают за 3—4 года, питаясь до этого возраста всего 5—6 раз. В неволе созревание происходит быстрее, за 1—2 года.
Размножение происходит один раз в год в летний период с июня по август. Копуляция происходит на суше, две пиявки обвивают друг друга и склеиваются. Несмотря на то, что пиявки гермафродиты, и возможно перекрёстное оплодотворение, каждая особь, как правило, выступает только в одном качестве.
Оплодотворение внутреннее, сразу после него пиявки отыскивают место на берегу вблизи береговой линии для откладки кокона. Одна пиявка может отложить до 4—5 коконов, они имеют овальную форму и покрыты снаружи губчатой оболочкой. Внутри кокона имеется белковая масса для питания эмбрионов, количество которых может быть до 20—30, их развитие до вылупления занимает 2—4 недели. Вылупившиеся маленькие пиявки представляют собой миниатюрные копии взрослых особей и уже готовы питаться кровью. Кормятся они в основном на лягушках, так как ещё не могут прокусить кожу млекопитающих[19].
Вопросами применения живой медицинской пиявки, изучением биологически активных веществ, выделенных из неё, занимается гирудология, практическое приложение гирудологии — гирудотерапия[22].
Лечебные свойства медицинской пиявки известны людям на протяжении тысячелетий. Описание методов лечения различных болезней с помощью пиявки можно найти в медицинских сборниках большинства древних цивилизаций: Древнего Египта, Индии, Греции. Применение пиявок было описано Гиппократом (IV—V века до н. э.) и Авиценной (Ибн Сина, 980—1037 гг.)[1].
Наиболее широкое применение медицинские пиявки получили в XVII—XVIII веках в Европе для кровопусканий в связи с концепцией «дурной крови», господствовавшей тогда в медицине. С целью выпустить дурную кровь врачи иногда приставляли одновременно до 40 пиявок одному больному. Предпочтение перед жильным кровопусканием отдавалось им в случае необходимости кровопусканий из труднодоступных или нежных мест (например, дёсен). В период с 1829 по 1836 годы во Франции употреблялось для лечения 33 млн пиявок в год, в Лондоне — до 7 млн при населении 2,3 млн жителей[23]. После смены парадигмы[неопределённость] в середине XIX века от кровопусканий отказались, и применение пиявок в Европе практически прекратилось.
Научные исследования механизмов действия пиявки на человека начались в конце XIX — начале XX века с работ Джона Хейкрафта[en], обнаружившего антикоагулянтное действие пиявочного экстракта. Вскоре был открыт фермент из слюны пиявки — гирудин. Эти исследования положили начало научному применению пиявок в медицине[24].
В наше время лечение с помощью медицинских пиявок переживает второе рождение[25].
Живые пиявки приставляются непосредственно к телу человека по специально разработанным схемам. Выбор места приставки определяется многими факторами: заболеванием, остротой процесса, состоянием больного. Процесс сосания длится от 10—15 минут до часа, после чего пиявки снимаются с помощью спирта, йода или, в случае кормления досыта, отпускают сами. Сытые пиявки подлежат уничтожению помещением в раствор хлорамина, повторное применение их не допускается. Лечебный эффект от воздействия живых пиявок обусловлен несколькими факторами:
Возможность передачи инфекции через пиявку практически исключена, если с момента последнего кормления прошло более 4 месяцев. К этому времени в желудке пиявки остаётся незначительное количество крови, а возможный рост патогенных бактерий успевает подавиться бактерией-симбионтом A. hydrophila. Титр её самой падает, и при сосании она не попадает в ранку. Однако у ослабленных больных со сниженным иммунитетом или на лоскутах пересаженной ткани (из-за снижения местных защитных механизмов) всё-таки может происходить инфицирование Aeromonas. Для профилактики развития этой инфекции после пластических операций в США рекомендовано проводить курсы антибиотикотерапии препаратами фторхинолонового ряда (ципрофлоксацин)[26].
Надёжной гарантией защиты от переноса пиявкой инфекционных агентов считается использование выращенных в искусственных условиях и голодавших достаточное время животных, в кишечнике которых нет патогенной флоры[27].
Действие секрета слюнных желёз пиявки обусловлено комплексом биологически активных веществ (ферментов), оказывающих местное и резорбтивное действия. Первое из таких веществ было получено в 1884 году Д. Б. Хайкрафтом (J. B. Haycraft). Оно снижало свёртываемость крови и было названо гирудином. Впервые гирудин был применён парентерально в 1909 году, но не нашёл распространения из-за многочисленных побочных эффектов и трудностей в получении[24]. На сегодняшний день методом 2D-электрофореза в слюне медицинской пиявки обнаружено около 100 белков и пептидов более 500 Да[28]. Основные из них:
Многие из этих белков на сегодняшний день удаётся получить с помощью генной инженерии (рекомбинантные гирудин, бделлостазин и др.)[37].
В домашних условиях или медицинском учреждении пиявки содержатся в стеклянной 3-литровой банке не более чем по 30 штук вместе. Банка должна быть заполнена на 2/3 отстоянной в течение суток водопроводной водой комнатной температуры. Кипячёную воду, равно как и минеральную, использовать нельзя. Горло плотно закрывается хлопчатобумажной тканью и перевязывается резинкой, так как пиявки легко могут убежать. Ставить банку надо в светлом проветриваемом месте, избегая попадания прямых солнечных лучей, но ни в коем случае не в холодильнике. Два раза в неделю воду необходимо заменять.[источник не указан 1034 дня]
Разведением пиявок в промышленных масштабах занимаются специальные биофабрики. В настоящее время в России таких фабрик всего четыре: две в Московской области, одна в Санкт-Петербурге и одна в г. Балаково Саратовской области.
В сумме на них выращивается 5—5,5 млн пиявок в год, что делает Россию лидером по производству пиявок в мире: во Франции и США выращивается всего по 0,5 млн в год[25].
Медицинские пиявки распространены по всей Европе до Урала на востоке, до стран Скандинавии на севере и до Закавказья, Азербайджана и Алжира на юге.
Считается, что в пределах общего ареала H. medicinalis у каждой внутривидовой формы существуют свои регионы обитания, не пересекающиеся с другими формами. Так, лечебная форма считается наиболее северной, восточная — наиболее южной, она распространена в Закавказье, Азербайджане. Аптечная форма имеет промежуточный ареал: в России встречается в Краснодарском, Ставропольском краях и Ростовской области. Однако, по другим данным, пиявка, представленная в Краснодарском крае, является на самом деле H. verbana.
Среда обитанияМедицинские пиявки способны жить как в воде, так и на суше, иногда они преодолевают значительные расстояния для перемещения в другой водоём. Населяют только пресноводные водоёмы. Типичный для пиявок биотоп — озеро или пруд с чистой водой, илистым дном, зарослями камыша по берегам и изобилием лягушек хотя бы некоторое время в году.
Природоохранный статусПо данным МСОП, по состоянию на 1996 год медицинская пиявка близка к уязвимому положению. Эти пиявки редки на всём протяжении своего ареала в Европе, во многих бывших обычными регионах обитания ныне исчезли. Предполагается, что основная причина снижения численности популяций медицинской пиявки в прошлом — интенсивная их добыча с медицинскими целями. Однако в конце XIX века вылов диких пиявок резко сократился практически до нуля в связи с отходом от методики кровопусканий в медицине. В наши дни по большей части используются не дикие, а искусственно выращенные на биофабриках пиявки, но значительного восстановления популяции не происходит.
Другими вероятными факторами, влияющими на численность животных, считаются: снижение плотности популяции лягушек, служащих источником питания для молодых, только что вылупившихся пиявок (в первые два кормления они не способны питаться на более крупных животных), а также повсеместное осушение и загрязнение пастбищных заболоченных лугов — основных мест обитания и кормления дикой медицинской пиявки в Европе.
歐洲醫蛭（学名：Hirudo medicinalis）是一種螞蟥。
歐洲醫蛭長20厘米及呈綠色、褐色及綠褐色，背部較深色，腹部較淺色，背上有一條幼的紅紋。牠們有兩個吸盤，分別在身體的兩端。後吸盤是用來作為槓桿；前吸盤有顎及牙齒，用來攝食。牠們有三個顎，每個顎上有約100顆牙齒，可以咬開寄主。當寄主的皮膚被割開後，牠們會注入抗凝固劑（水蛭素）及麻醉劑，並會吸血。大型的成蟲可以一餐就吸入體重10倍的血，平均為5-15毫升。[1]吸完血後，牠們可以達1整年也不吸血。
歐洲醫蛭是雌雄同體的，透過不同性器官的交配來繁殖。牠們會在近水邊及潮濕的地方產卵，卵的數量達50顆。
歐洲醫蛭分佈在差不多整個歐洲，且遍及亞洲的哈薩克及烏茲別克斯坦。牠們喜歡在氣候溫暖充滿泥濘及長滿野草的淡水池及水溝出沒。
於19世紀的過度開發，令牠們的棲息地減少，牠們的分佈地亦因而分散。另一個令牠們減少的原因是在農業上以歐洲牛取代了馬，而歐洲牛亦是飲自來水的，故減少了牠們的食物供應。牠們現正處於易危的狀況。特別在法國及比利時，牠們分散得很稀疏；在英國，牠們就只餘下20個分散的群落。在如美國等非天然分佈地，牠們也有細小的群落。
在中世紀及早期的醫療上，歐洲醫蛭主要是用來清除病人身體內多餘的血液，從而平衡體內的體液。蓋倫認為人體內必須保持體液的平衡，才能正常運作。古時的四種體液包括血液、痰、黑膽汁及黃膽汁。任何令皮膚變紅的疾病都相信是因血液太多所致，故要以歐洲醫蛭來清除。
最早紀錄在醫療用途上使用歐洲醫蛭的是於前200年希臘醫學家尼坎得（Nicander of Colophon）。[1]這種方法後來在伊本·西那（ابن سينا）的《醫典》而廣為人知。伊本·西那認為歐洲醫蛭能很有效的放出體內深層的血液。他亦開發了使用歐洲醫蛭來治療皮膚病。於12世紀，Abd-el-latif在手術後使用歐洲醫蛭來清洗組織，在牠們吸走血後，將鹽洒在受影響的部位。[2]但到了19世紀，歐洲醫蛭就很少被用在治療上。[1]
現時在顯微手術上也有用到歐洲醫蛭，牠們可以有效減慢血液凝固，緩和靜脈血壓，並在整形手術中刺激血液循環。[3][4][5]治療效用是隨血液從傷口中流出而來的。[1]但問題是在治療期間病人會不斷失血，及有過敏及細菌感染等問題。[1]
由於歐洲醫蛭只有少量的水蛭素，很難從中抽取大量生產。現時會以重組DNA技術來合成水蛭素。[6][7][8]
Wikispecies hää en artiikel tu: 
.JPG)
|first1=缺少|last1= (帮助) |url=值 (帮助)存档于2006-12-11）.
유럽의료용거머리(영어: European medicinal leech)는 거머리과 거머리속의 환형동물이다. 학명은 히루도 메디키날리스(학명: Hirudo medicinalis). 히루도속(Hirudo)의 다른 종은 때때로 의료용 거머리로 여러가지 다른 이름으로 불린다. 즉, H. orientalis, H. troctina 및 H. verbana를 포함한다. 멕시코에서 사용되는 의료용 거머리는 Hirudinaria manillensis이며, 미국, 캐나다에서 사용되는 의료용 거머리는 Macrobdella decora로 불리고 있다.
의료용 거머리는 약 60가지 단백질을 함유한 침을 분비하는 것으로 밝혀졌다. 이들은 거머리가 먹이를 먹을 때 유용한 다양한 목표를 달성하여 혈액을 액체 형태로 유지하고 인체의 혈액 흐름을 증가시키는 데 도움을 준다. 이러한 분비 단백질 가운데 몇 가지는 히루딘(Hirudin)과 같은 항응고제 역할을 한다.[2][3]
유럽의료용거머리(영어: European medicinal leech)는 거머리과 거머리속의 환형동물이다. 학명은 히루도 메디키날리스(학명: Hirudo medicinalis). 히루도속(Hirudo)의 다른 종은 때때로 의료용 거머리로 여러가지 다른 이름으로 불린다. 즉, H. orientalis, H. troctina 및 H. verbana를 포함한다. 멕시코에서 사용되는 의료용 거머리는 Hirudinaria manillensis이며, 미국, 캐나다에서 사용되는 의료용 거머리는 Macrobdella decora로 불리고 있다.
