Los cerambícidos o escarabayos longicornios (Cerambycidae) son una familia de coleópteros polífagos provistos de llamatives antenes, cuasi siempres más llargues que'l cuerpu. Ye una de les grandes families de, con más de 25.000 especies.[2]
De cutiu presenten llamativos colores. El más grande ye'l raru escarabayu titán de l'Amazonia (Titanus giganteus), de 17 cm de llargu.
Les bárabos son mayoritariamente xilófagues, esto ye, aliméntense de madera y pallo furen tueros y maderos, siendo importantes axentes recicladores nos ecosistemes forestales. Dalgunos considérense plagues como'l foroñu o capricorniu domésticu (Hylotrupes bajulus), yá que estropia muebles y vigues de madera, o'l Vesperus xatartii (castañeta) qu'ataca al olivo.
Los adultos pueden ser diurnos o nocherniegos. La duración del ciclu larvariu ye variable dependiendo del güéspede, si ye herbales un añu, si ye perenne variable.
Rosalia batesi
Leptura quadrifasciata
Archandra brunnea
Clytus arietis
Stenurella melanura
Paraglenea fortunei
Titanus.giganteus
Cerambycidae del norte d'Asia. A.I. Cherepanov
Aromia moschata
Los longicornios atópense estrechamente rellacionaos colos miembros de les families (Chrysomelidae), Megalopodidae y Orsodacnidae con quien formen el taxón Chrysomeloidea, perteneciente al suborde de los escarabayos polífagos (Polyphaga), el más ampliu y diversu de los subordes de coleópteros.
Hai diez subfamilies, anque esiste ciertu discutiniu tocantes a la clasificación d'interna de los cerambícidos. [3]
.
Los cerambícidos o escarabayos longicornios (Cerambycidae) son una familia de coleópteros polífagos provistos de llamatives antenes, cuasi siempres más llargues que'l cuerpu. Ye una de les grandes families de, con más de 25.000 especies.
De cutiu presenten llamativos colores. El más grande ye'l raru escarabayu titán de l'Amazonia (Titanus giganteus), de 17 cm de llargu.
Uzunbığlar (lat. Cerambycidae) - sərtqanadlılar dəstəsinə aid heyvan fəsiləsi.
Uzunbığ böcəklərin sürfələri başqa böcəklərin sürfələrindən asanlıqla seçilir. Sürfələrin bədəni yoğun, uzunsov-silindrşəkilli olub, 12 buğumdan ibarətdir. Baş, döş və qarıncıq hissələrindən ibarət olan bədənin baş hissəsi tünd rəngdə, yerdə qalan hissələr isə ağ və ya sarımtıl olur. Başdan sonrakı üç buğum sürfənin döşünü, 9 buğum isə qarıncıq hissəsini təşkil edir. Sürfənin başı möhkəm, tünd rəngdə olub, xitin örtüklə örtülmüşdür. Başın qabaq hissəsində ağız aparatı yerləşmişdir. Xitin örtükdən başın içərisinə doğru bir sıra çıxıntılar uzanır ki, bunlar da sürfənin başının daxili skeletini təşkil edir. Bir sıra növlərin başının yanlarında 1-5 cüt bəsit gözlər yerləşmişdir. Bəzən bu gözlər olmur. Gözlərin qabağında hər tərəfdə bir ədəd olmaq şərti ilə bir cüt bığ var. Bığlar əsasən 3 qısa buğumdan ibarətdir. Bəzi hallarda dördüncü əlavə buğum da ola bilər. Başın üzəri çox vaxt açıq və ya kürəni rəngdə olan zərif, qısa tüklərlə örtülü olur. Ağız aparatı bir çox başqa cücülərdə olduğu kimi gəmirici tipdə olub, üst çənələr, alt çənələr, üst dodaq və alt dodaqdan ibarətdir. Üst çənələr (mandibulalar) bir cüt olub, buğumsuz, qismən qısa və iridirlər. Bəzi növlərdə üst çənənin içərisində hamar dişciklər yerləşmişdir. Bir sıra böcəklərdə bu dişciklərin ucu dəyirmiləşmiş (Cerambycinae yarımfəsiləndə) və kəsik (Lamiinae yarımfəsiləsində) olur. Alt çənələr (maksillalar) də bir cütdür, lakin 3 buğumludur. Üst dodaq və alt dodaq tək olub, alt dodağın üzərində 2 buğumlu çıxıntı vardır. Alt dodaq üzərində olan dodaq çıxıntıları çənə, çənəaltı və dilcik adlanan 3 hissədən ibarətdir. Dodaqlar qısa hissedici tükcüklərlə örtülüdür. Sürfələrin döşü böcəklərdə olduğu kimi ön döş, orta döş və arxa döş adlanan üç hissəyə bölünür. Ön döş nisbətən iri olub, eni uzunundan böyükdür. Onun üst qalxanı qismən xitinləşmiş, üzərində qırışıqlar və nöqtələr vardır. Ümumiyyətlə ön döş üst qalxan, epiplevralar, episternalar və döşcük adlanan hissələrdən ibarətdir. Orta və arxa döşlərin üzərində isə qalxan, qalxancıq və qalxan qabığı hissələri vardır. Onların yan tərəflərində plevralar yerləşmişdir. Döşün hər buğumunda bir cüt olmaq şərti ilə 3 cüt ayağı vardır. Bu ayaqlar əksər növlərdə olub, qısa və konusşəkillidir (Lamiinae yarımfəsiləsinin bir çox növlərinin sürfələrində ayaqlar olmur.) Ayaqlar buğumlu quruluşdadır və hər bir ayaq çanaq buğumundan, çanaq tacından, burmadan, baldırdan və pəncədən ibarətdir ki, sonuncu hissə caynaqla nəhayətlənir. Sürfələrin qarıncıq hissəsi 9 buğumludur və onun 9-cu buğumu ifrazat (anal) dəliyi ilə qurtarır ki, çox zaman bu da 10-cu buğum sayılır. İfrazat dəliyi adətən 3 pərli olur. Uzunbığ böcək sürfələrinin birinci yeddi qarın buğumlarının və çox zaman orta və arxa döşlərin buğumlarının üst və alt tərəflərində döyənəyə oxşar qaba çıxıntılar yerləşmişdir ki, onlar vasitəsilə sürfələr hərəkət edir. Sürfə bədəninin yan tərəflərində 9 cüt kiçik qara ləkələr şəklində tənəffüs dəlikləri yerləşmişdir.
Uzunbığ böcəklərdə cinsi dimorfizm yaxşı inkişaf etmiş, erkək və dişi fərdlər öz xarici görünüşlərinə görə asanlıqla fərqlənirlər. Dişi fərdlərin bədəni erkəklərə nisbətən iri və enli olur. Qanadüstlükləri qismən təpə tərəfə daralmış, qarın hissəsi isə iri olur. Erkək fərdlərin bığları dişilərinkinə nisbətən uzundur, gözləri isə yaxşı inkişaf etmişdir. Bəzi növlərin erkəklərində üst çənə daha yaxşı inkişaf edərək (Prioninae yarımfəsiləsində) dişi fərdlərinkindən asanlıqla seçilir. Bir çox uzunbığ böcəklərin ön bel hissəsində cinsi dimorfizm daha aydın nəzərə çarpır. Belə ki, erkək fərdlərin ön beli nəinki öz forma və böyüklüyünə görə dişilərinkindən fərqlənir, hətta onun üzərində olan naxışlar belə müxtəlif olur. (məs. Rhaesus cinsində). Erkəklərin qanadüstlükləri dar və uzun olur. Bir sıra növlərdə qanadüstlükləri erkək və dişi fərdlərdə müxtəlif rəngdə ola bilər. (məs. Leptura cinsində). Kökyeyən uzunbığ böcəklərdə (Dorcadion cinsi) isə bununla yanaşı, qanadüstlüyündəki haşiyələrin müxtəlif olması da nəzərə çarpır. Bəzi növlərdə ön döşün üzərində olan naxışların müxtəlifliyi ilə də erkək fərdləri dişilərdən asanlıqla ayırmaq mümkündür. (məs.Prioninae yarımfəsiləsi) Erkək böcəklərin qabaq ayaqları dişilərin ayaqlarına nisbətən uzun olur və bəzi növlərdə bud üzərində olan qılların sayı adətən dişilərdə iki, erkəklərdə isə bir ədəd olur. (məs.Leptura cinsinin bəzi növlərində). Bundan başqa erkək və dişi fərdlər baldır, pəncə və ayaqlarının quruluşları ilə də bir-birindən fərqlənirlər.
Uzunbığlar (lat. Cerambycidae) - sərtqanadlılar dəstəsinə aid heyvan fəsiləsi.
Els cerambícids o escarabats longicornis (Cerambycidae) són una família de coleòpters polífags amb antenes molt desenvolupades, sovint més llargues que el cos. És una de les grans famílies de coleòpters, amb 5232 gèneres i 30.079 espècies.[1] Sovint presenten colors vistosos. El més gran és el rar escarabat tità de l'Amazònia (Titanus giganteus), de 17 cm de llarg.
Les larves són majoritàriament xilòfagues, és a dir, s'alimenten de fusta i per a això perforen troncs i llenya. Són importants agents reclicadors en els ecosistemes forestals. Uns pocs, com el corc gran (Hylotrupes bajulus), són considerats una plaga, perquè els corcs danyen mobles i bigues.
Els cerambícids es subdivideixen en 9 subfamílies:[2]
Els cerambícids o escarabats longicornis (Cerambycidae) són una família de coleòpters polífags amb antenes molt desenvolupades, sovint més llargues que el cos. És una de les grans famílies de coleòpters, amb 5232 gèneres i 30.079 espècies. Sovint presenten colors vistosos. El més gran és el rar escarabat tità de l'Amazònia (Titanus giganteus), de 17 cm de llarg.
Tesaříkovití (Cerambycidae) je čeleď brouků. Dosud bylo popsáno více než 20 000 druhů. Největším broukem čeledi a patrně největší brouk na světě je jihoamerický tesařík Titanus giganteus (titan obrovský či tesařík největší).
Zástupci čeledi tesaříkovití jsou rozšířeni po celém světě.
Jedna z nejznámějších čeledí brouků. Zahrnuje malé, střední i velké druhy. Charakteristickým znakem tesaříkovitých jsou dlouhá tykadla (antennae) – často stejně dlouhá nebo delší než tělo brouka. (Přesto některé druhy mají tykadla celkem krátká, např. Parandra brunnea, viz fotogalerie níže; takové druhy se hůře rozlišují od některých druhů čeledi Chrysomelidae – mandelinkovití). Brouci jsou charakterističtí také poměrně úzkým a dlouhým tělem a zoubky po stranách štítu.
Česká rodová jména pro zástupce čeledi jsou tesařík, kozlíček, trnoštítec.
Larvy se líhnou z vajíček vykladených na živné rostliny, dřeviny, do stavebního dřeva, do půdy aj. Živí se trouchnivějícím nebo již odumřelým dřevem a trouchem. Někteří dospělci se živí pylem, šťávami ovoce (např. tesařík pižmový), někteří potravu nepřijímají (např. tesařík piluna). Larvy i dospělci kozlíčků rodu Dorcadion jsou rhizofágové (konzumují kořeny). Některé druhy mohou poškozovat lesní porost; vážnými škůdci jsou např. tesařík šedohnědý (Tetropium fuscum) a tesařík smrkový (Tetropium castaneum), kteří poškozují povrchovou vrstvu dřeva a urychluje odumírání oslabených stromů.
Brouky najdeme na dřevě starých stromů, na padlých kmenech, na metrovém dříví, na pařezech, u paty stromu, jiné druhy na květech a listech lučních rostlin, na spadaném ovoci atd.
Mnoho druhů z čeledi tesaříkovití je chráněno zákonem a vyskytují se jen vzácně.
V České republice jsou chráněni kozlíček jilmový (Saperda punctata), silně ohrožený je tesařík obrovský (Cerambyx cerdo), tesařík zavalitý (Ergates faber) a trnoštítec horský (Tragosoma depsarium), kriticky ohrožený tesařík alpský (Rosalia alpina) tesařík broskvoňový (Purpuricenus kaehleri), tesařík drsnorohý (Aegosoma scabricorne) a tesařík Megopis scabricornis.
tesařík pižmový (Aromia moschata)
Larvy tesaříka krovového ve staré bříze
Obrázky, zvuky či videa k tématu tesaříkovití ve Wikimedia Commons
Tesaříkovití (Cerambycidae) je čeleď brouků. Dosud bylo popsáno více než 20 000 druhů. Největším broukem čeledi a patrně největší brouk na světě je jihoamerický tesařík Titanus giganteus (titan obrovský či tesařík největší).
Træbukke (Cerambycidae) er en familie af biller med omkring 20.000 arter. De fleste træbukke har meget lange følehorn, der sidder på en sokkel. Hannerne har som regel længere følehorn end hunnerne. Kroppen er langagtig. Larverne æder træ, såvel dødt som levende træ, og kan være alvorlige skadedyr. De voksne dyr æder blomster.
Enkelte arter har korte følehorn (fx Neandra brunnea) og de kan være svære at kende fra beslægtede billefamilier som fx bladbiller (Chrysomelidae). Der findes 77 danske arter.
En kendt træbuk er asiatisk citrustræbuk, fordi den i Asien og USA har forårsaget stor skade på træer. Andre eksempler er:
Træbukke (Cerambycidae) er en familie af biller med omkring 20.000 arter. De fleste træbukke har meget lange følehorn, der sidder på en sokkel. Hannerne har som regel længere følehorn end hunnerne. Kroppen er langagtig. Larverne æder træ, såvel dødt som levende træ, og kan være alvorlige skadedyr. De voksne dyr æder blomster.
Enkelte arter har korte følehorn (fx Neandra brunnea) og de kan være svære at kende fra beslægtede billefamilier som fx bladbiller (Chrysomelidae). Der findes 77 danske arter.
Die Bockkäfer (Cerambycidae) sind eine artenreiche Familie der Käfer (Coleoptera), sie sind eine der größten und vielfältigsten sowie ökologisch und wirtschaftlich wichtigsten Käfergruppen der Welt. Weltweit sind etwa 35.000 Arten aus etwa 4000 Gattungen bekannt, davon etwa 200 in Mitteleuropa. Auch der mit einer Körperlänge von bis zu 17 Zentimetern (ohne Fühler) größte bekannte Käfer, der Riesenbockkäfer (Titanus giganteus) aus Brasilien, gehört in diese Gruppe. In Mitteleuropa ist mit etwa sechs Zentimetern Körperlänge der Mulmbock (Ergates faber) die größte Art, während das Weidenböckchen (Gracilia minuta) mit einer Länge von maximal sieben Millimetern als kleinste europäische Art angesehen wird.
Bockkäfer sind durch die besonders langen, gegliederten Fühler sowie den langen und schmalen Körper gekennzeichnet. Die Fühler sind dabei oft länger als der Körper. Da sie zudem meist gebogen sind und nach hinten getragen werden, erinnern sie an die Hörner eines Steinbocks, was zu ihrem deutschen Namen (Trivialnamen) geführt hat.
Der wissenschaftliche Name dieser Käferfamilie geht auf den Schäfer Cerambos (auch Terambos) aus der griechischen Mythologie zurück, der nach einem Streit von den Nymphen in einen großen Käfer mit Hörnern verwandelt wird.[1] In der umfangreichsten Fassung der Sage in den Metamophosen des Antoninus Liberalis wird auch schon der Käfer erwähnt, dessen Kopf Hörner wie eine Lyra trägt, den die Thessalier Cerambyx nannten.[2]
Die Bockkäfer sind häufig schillernd bunt, in verschiedenen Farben gezeichnet. Dabei existieren sowohl sehr stark leuchtende Farben wie etwa das Blutrot des Purpurbocks (Purpuricenus kaehleri) oder des Rothaarbocks (Pyrrhidium sanguineum), das Blau des Alpenbocks (Rosalia alpina) oder des Blauvioletten Scheibenbocks (Callidium violaceum) als auch Braun- und Grautöne sowie -zeichnungen wie bei den meisten Arten. Eine metallisch schimmernde Färbung hat etwa der Moschusbock (Aromia moschata) (metallisch grün), und die Wespenböcke (Gattung Plagionotus) tragen eine deutliche, schwarz-gelb gestreifte Warnfärbung, die eine Mimikry darstellt.
Die Körper der zur Familie gehörenden Käfer sind meistens gestreckt; dabei sind die Männchen häufig größer als die Weibchen, manchmal aber auch umgekehrt. Eindeutig erkennbar sind die Bockkäfer an den immer sehr langen Fühlern, deren Länge meistens mehr als zwei Drittel der Körperlänge beträgt, oft aber mehr als körperlang ist. Beim Männchen des Zimmermannsbocks (Acanthocinus aedilis), der nur etwa zwei Zentimeter lang ist, können die Fühler etwa mit zehn Zentimetern Länge das Fünffache der Körperlänge betragen. Die Antennen können sowohl seitlich vom Körper gespreizt als auch nach vorn getragen werden. Nur in Insektensammlungen werden die Fühler aus Platzgründen nach hinten gelegt.
Für die sehr langen und kräftigen Fühler ist eine solide Verankerung in der Kopfkapsel der Käfer und eine entsprechende Muskulatur für die Bewegung der Fühler notwendig. Beides nimmt viel Platz in Anspruch, so dass wenig Raum für die Augen der Käfer bleibt. Daher umwachsen die Augen vieler Bockkäferarten von hinten die Fühlerbasis.
Der Halsschild vieler Bockkäferarten ist bedornt. Diese für viele Bockkäferarten typischen Merkmale sind auf dem Detailfoto eines Moschusbocks zu erkennen. Der Fuß (Tarsus) der Bockkäfer besteht aus fünf Gliedern, wobei das vierte bei fast allen Arten wie bei den Blattkäfern (Chrysomelidae) extrem verkleinert und nur bei sehr genauer Betrachtung erkennbar ist. Diese Art des Tarsus bezeichnet man als „pseudotetramer“. Zugleich ist der Tarsus meistens stark verbreitert und behaart. Die Flügeldecken (Elytren) sind in der Regel gut ausgebildet, können vereinzelt jedoch auch verkürzt sein, etwa beim Dunkelschenklige Kurzdeckenbock (Molorchus minor) oder den etwa drei Zentimeter großen Necydalis-Arten.
Bockkäfer sind weltweit auf allen Kontinenten mit Ausnahme der Antarktis verbreitet. Nahezu 60 % der Arten ist dabei im orientalischen oder neotropischen Raum zu finden.[3] Mehr als 88 % der Arten sind dabei auf nur ein biogeografisches Gebiet beschränkt., die höchste Anzahl endemischer Arten findet sich in der Bockkäfer-Fauna des australasiatischen, äthiopischen, madagassischen und neotropischen Raums.[3]
Bockkäfer sind sowohl als Larven wie auch als Imagines reine Pflanzenfresser. Die Larven leben in der Regel in totem oder lebendem Pflanzenmaterial und ernähren sich von diesem. Die ausgewachsenen Bockkäfer ernähren sich je nach Art von Pollen, Blütenteilen oder Baumsäften, die Nahrung ist dabei fast immer rein pflanzlich. Andere Arten benagen frische Rinde (Langhornböcke (Monochamus), Hasel-Linienbock (Oberea linearis), Kleiner Pappelbock (Saperda populnea)), Blätter oder Stängel krautiger Pflanzen (Agapanthia, Phytoecia, Erdböcke (Dorcadion)) oder Blätter von Bäumen (Weberbock (Lamia textor), Weidenböckchen (Gracilia minuta)). Diese Nahrung dient in der Regel einer Reifung der Keimdrüsen oder Gonaden (Reifungsfraß). Einige Artengruppen wie Weberböcke oder Grasböcke nehmen als erwachsene Tiere gar keine Nahrung auf. Räuberisch leben die amerikanischen Elytroleptus-Arten, die Rotdeckenkäfer (Lycidae) jagen und verzehren und durch deren, bei den meisten größeren Räubern unbeliebten Geschmack wahrscheinlich ebenfalls ungenießbar werden.
Die meisten Bockkäfer sind gute Flieger. Viele Arten sind in der Lage, Geräusche durch nickende Bewegungen des vordersten Brustabschnitts (Prothorax) gegen den mittleren (Mesothorax) zu erzeugen. Dies geschieht vor allem bei Störung und dient wahrscheinlich der Verschreckung von potentiellen Feinden. Dabei streicht ein geriffeltes Feld am Halsschild über die Kante des Mesothorax. Der Große Eichenbock (Cerambyx cerdo) erzeugt während seiner gesamten nächtlichen Aktivität stridulierende Geräusche. Nothorhina muricata erzeugt Geräusche, indem er sich an Kiefern in geeignete Spalten der Rinde klemmt und mit rüttelnden Bewegungen des gesamten Körpers gegen die Rinde schlägt. Dabei kann es zu einem Wechselgesang von zwei oder mehr Käfern kommen.
Die Lebensdauer der Bockkäfer ist als erwachsenes Tier im Vergleich zu der Larvalzeit in der Regel sehr kurz; besonders, wenn man die aktive Zeit ohne Überwinterung in Betracht zieht. Die aktive Lebenszeit des erwachsenen Tieres beträgt meistens maximal 90 Tage, bei vielen Arten jedoch auch nur 30 Tage oder weniger.
Eine ausgeprägte Balz existiert bei den Bockkäfern nicht, das Zusammentreffen der Partner geschieht meistens zufällig an geeigneten Plätzen. Trifft ein Männchen auf ein Weibchen, steigt es sofort auf und packt bei manchen Arten das Weibchen mit den Mandibeln an den Antennen, so etwa beim Gefleckten Schmalbock (Rutpela maculata). Vor und während der Kopulation beleckt das Männchen bei einigen Arten der Schmalböcke (Lepturinae) den Rücken des Weibchens, offensichtlich zur Beruhigung. Nach der Paarung wirft das Weibchen das Männchen meistens ab und hilft dabei mit den Beinen nach.
Die Eiablage erfolgt meistens in oder an der Nahrungspflanze der Larven. Dabei werden die Eier mit dem Eiablageapparat (Ovipositor) in Rindenritzen geschoben oder das Substrat wird vorher mit den Mandibeln bearbeitet. Die Arten der Gattung Agapanthia nagen vor der Eiablage ein Loch in die Stängel der Wirtspflanzen – Disteln und andere krautige Pflanzen – und legen das Ei dort hinein. Dabei sucht das Weibchen vor der Eiablage den Stängel nach bereits vorhandenen Löchern ab und verzichtet auf eine Ablage, wenn bereits ein anderes Weibchen ein Ei in dieser Pflanze untergebracht hat.
Die Larven aller Bockkäfer sind reine Pflanzenfresser, die sich vor allem von Holz ernähren. Einige Arten leben auch in krautigen Pflanzen oder in der Erde, wo sie sich von Wurzeln ernähren.
Die Larven der meisten Bockkäferarten ernähren sich von Holz (xylobionte Larven). Sie sind meistens madenartig und flach, wenn sie unter Rinden leben, oder zylindrisch, wenn sie sich in das Innere von Hölzern bohren. Letztere besitzen meistens kräftig ausgebildete Mandibeln und ein nur kurzes Bruststück. Außerdem haben sie Stemmwülste am Körper, zur Vorwärtsbewegung in den Holzgängen.
Der Zustand des Holzes spielt für die unterschiedlichen Arten eine wesentliche Rolle. So gibt es viele Arten, die sich ausschließlich von Totholz in dessen unterschiedlichen Phasen des Abbaus ernähren, andere brauchen lebendes Holz. Viele Larven fressen unter der Borke von Bäumen im Kambium oder im Splintholz, einige aber auch im Kernholz – beispielsweise die Larven des Großen Eichenbocks (Cerambyx cerdo).
Die kernholzfressenden Arten machen oft auch nicht vor Bauholz halt. So befallen Hausbocklarven (Hylotrupes bajulus) gut ausgetrocknetes Nadelholz und richten in Bauwerken erhebliche Schäden an. Da sie im Inneren von Dachsparren und Deckenhölzern fressen und eine dünne Außenwand stehen lassen, werden sie kaum bemerkt. Oft wird ein Befall erst erkannt, wenn Balken oder Bohlen brechen. Die Gefährlichkeit dieses Schädlings wird durch die in verschiedenen Landesbauordnungen vorhandene Meldepflicht deutlich. Aber auch in der Forstwirtschaft werden einige Bockkäferarten als Holzschädling betrachtet. So frisst die Larve des Gemeinen Fichtenbocks (Tetropium castaneum) zunächst unter der Rinde in der Kambialzone, frisst sich dann aber zur Verpuppung horizontal 2–4 cm tief ins Holz und nagt anschließend eine 3–4 cm lange Puppenkammer in vertikaler Richtung. Die dabei entstehenden Hakengänge entwerten das Holz der befallenen Fichten und Kiefern und machen einen größeren Verschnitt notwendig. Auch andere Arten fressen solche Hakengänge in das Holz der jeweils von ihnen bevorzugten Bäume; andere charakteristische Fraßbilder sind etwa die breiten Platzgänge der Scheibenböcke (Gattung Callidium) und der Langhornböcke sowie die tief ins Holz führenden Gänge der Kernholzfresser. In ihren Gängen sind die Bockkäferlarven eine beliebte Beute von Spechten. Ein besonderes Fraßbild erzeugen der Kleine Pappelbock an den Ästen der Zitterpappel sowie der Linienbock an Haselästen. Beide erzeugen Verdickungen der Äste, die als Holzgallen bezeichnet werden.
Die Dauer der Larvenzeit hängt vom Nährstoffgehalt und damit auch von dem Zustand des Holzes ab, in dem die Larven leben. Bei den meisten Arten dauert sie ein bis zwei Jahre. Arten in der leichter zu verarbeitenden Bastzone des Holzes entwickeln sich dagegen bereits innerhalb von drei bis fünf Monaten. Besonders lange dauert die Entwicklung bei Arten, die in trockenem Holz oder im Kernholz leben. Die Larven vom Mulmbock, Großen Eichenbock und Hausbock brauchen für ihre Entwicklung entsprechend drei bis vier Jahre; in Extremfällen wurden auch Entwicklungszeiten des Hausbocks von bis zu zehn Jahren beobachtet.
Viele holzfressende Larven von Bockkäfern beherbergen in ihrem Mitteldarm Symbionten in Form von Hefepilzen, die ihnen beim schwierigen Aufschluss des Holzes und der darin enthaltenen Cellulose helfen. Die dazu benötigten Enzyme, die Cellulasen, können nur von einigen Arten, wie dem Hausbock und dem Eichenbock selbst produziert werden; bei einer großen Anzahl von Arten ist die Verdauung des Holzes noch ungeklärt, zumal auch keine Gärkammern vorhanden sind. Die Symbionten versorgen den Käfer außerdem mit Vitaminen und Aminosäuren. Sie befinden sich in taschenartigen Ausstülpungen des vorderen Teiles des Darmes. Die Ausstülpungen werden kurz vor der Verpuppung zurückgebildet und die Mikroorganismen werden geschluckt. Beim Männchen verschwinden sie vollständig, beim Weibchen sammeln sie sich in Taschen am Legeapparat, für die Paul Buchner den Begriff Mycetome geprägt hatte. Bei der Eiablage gelangen die Symbionten so automatisch an die Außenseite der Eischalen. Die Larven fressen Teile der Schalen und nehmen so die Symbionten auf.
Neben den Holzfressern gibt es auch Arten, die als Larven im Inneren von krautigen Pflanzen oder im Boden leben und dort Wurzeln anfressen. So fressen die Arten der Gattung Agapanthia in den Stängeln von Disteln, Brennnesseln und Braunwurz (zum Beispiel der Scheckhornbock (Agapanthia villosoviridescens), auch Nessel- oder Distelbock genannt) und anderen Kardengewächsen (zum Beispiel Agapanthia violacea), die im Süden lebende Agapanthia asphodeli auch in den Stängeln des Affodills. Der sehr schlanke Getreidebockkäfer (Calamobius filum) lebt sogar mit seiner schlanken Larve in den Stängeln von Gräsern. Von den Wurzeln der Gräser leben etwa die Erdböcke und auch die Vertreter der Gattung Vesperus oder Neodorcadion bilineatum.
Die Verpuppung erfolgt in Puppenwiegen innerhalb der Nagespäne unter der Rinde oder in speziell ausgestatteten Gängen im Holz. Einige Arten bilden auch Kokons aus Erde, nachdem sie das Holz verlassen haben, etwa Arten der Gattungen Pachyta, Dinoptera, Pachytodes oder der Sägebock (Prionus coriarius). Bei der Puppe handelt es sich um eine als Pupa libera bezeichnete Form, die sich durch eine freie Beweglichkeit der Hinterleibssegmente auszeichnet.
Die Jungkäfer nagen sich zum Ausflug ein eigenes Ausschlupfloch. Eine Überwinterung erfolgt meistens als Larve im Holz, nur sehr selten als Käfer.
Die Bockkäfer sind innerhalb der polyphagen Käfer (Polyphaga) sehr nah verwandt mit den Blattkäfern (Chrysomelidae), mit denen sie, gemeinsam mit Megalopodidae, den Orsodacnidae sowie den ehemals den Bockkäfern zugeordneten Familien Vesperidae, Disteniidae und Oxypeltidae das Taxon der Chrysomeloidea bilden. Die nächsten Verwandten dieser Überfamilie sind dann die Rüsselkäferverwandten (Curculionoidea). Mit den Vesperidae, Disteniidae und Oxypeltidae bilden die Bockkäfer eine monophyletische Gruppe, stammen also von einer gemeinsamen Stammlinie ab.[4][5] Alle gemeinsame Merkmale teilen sie die langen Antennen und deren spezifischen Bau, auch wenn diese bei einigen Formen sekundär wieder verkürzt sind.[5]
Weltweit sind etwa 35.000 Arten der Bockkäfer aus etwa 4000 Gattungen bekannt,[4][3] davon etwa 200 in Mitteleuropa. Die Anzahl heute noch unbekannter Arten wird zudem als hoch eingeschätzt, über die letzten Jahre wurden jährlich mehr als 200 neue Arten beschrieben, vor allem aus Asien und Südamerika.[3] Die interne Systematik der Bockkäfer ist, wie bei den meisten Insektengruppen, im Wandel und teilweise un klar. Phylogenetische Untersuchungen und Revisionen existieren bislang zwar für einige Untergruppen oder regional, jedoch nicht für die Gesamtheit der Bockkäfer.
Klassisch werden die Bockkäfer in verschiedene Unterfamilien mit unterschiedlichen Anzahlen von Gattungen und Arten aufgespalten. Die größten Unterfamilien sind dabei die Weberböcke und die Cerambycinae, die zusammen etwa 90 % aller Bockkäfer enthalten.[3] Die folgende Darstellung folgt dabei der Aufstellung nach Lawrence 2016, die Unterfamilien mit in Europa heimischen Arten sind mit (E) gekennzeichnet.[6]
Eine ausführliche Darstellung der mitteleuropäischen Bockkäfer findet sich unter Systematik der Bockkäfer.
Da die meisten Bockkäfer als Holzbewohner bekannt sind, besteht bei ihnen auch die Gefahr, dass sie als Holzschädlinge auftreten. Besonders dramatisch kann sich die Situation entwickeln, wenn Bockkäfer in Regionen verschleppt werden, in denen sie ursprünglich nicht heimisch sind (Neozoen). Hier haben sie häufig keine spezialisierten Feinde und können sich entsprechend stark in Hölzern ausbreiten. Ein solches Neozoon ist etwa der Asiatische Laubholzbockkäfer (Anoplophora glabripennis), der über Transportkisten aus der Volksrepublik China auf den amerikanischen Kontinent eingeschleppt wurde. Wegen seines unspezifischen Fraßes wird der Käfer in neu besiedelten Gebieten zu einem echten Problem für das Ökosystem: Er wird in der Global Invasive Species Database zu den hundert schädlichsten invasiven Neobiota weltweit gezählt.[7]
Die Tiere leben ziemlich unspezialisiert von verschiedenen Hölzern wie etwa Ahornen, Birken, Walnussbäumen, Eschen und vielen weiteren. Durch den Befall mit diesen Käfern mussten seit 1996 in New York, Illinois und New Jersey Tausende von Bäumen gefällt werden; der Schaden beträgt bislang etwa 150 Millionen US-Dollar. Nach Angaben des Animal and Plant Health Inspection Service besteht die Gefahr, dass sich die Käfer über die gesamten USA verbreiten und so einen Schaden in der Holzwirtschaft, dem Tourismus und der Landwirtschaft von über 650 Milliarden US-Dollar verursachen könnten.
Der Käfer wird jedoch nicht nur in den USA gefürchtet, auch in Deutschland besteht erhöhte Alarmbereitschaft sowie eine Meldepflicht beim Auftreten dieser Tiere. Im Jahr 2001 wurde die Art erstmals auch in Europa (Braunau am Inn, Österreich) gefunden.
Viele Bockkäferarten gelten aufgrund von Lebensraumverlust und Lebensraumveränderungen als gefährdet. Sie sind abhängig von bestimmten Holzvorkommen oder von Altholzbeständen mit hohem Anteil an Totholz. Da diese Entwicklungsmöglichkeiten für die Larven häufig fehlen, sind viele Arten bedroht und stehen unter Naturschutz.
In der neuesten Fassung der Bundesartenschutzverordnung sind allerdings mit wenigen Ausnahmen alle einheimischen Arten unter Schutz gestellt worden. Einige besonders seltene sind in Deutschland folgende:
„Zu dieser Gruppe gehörte Lampe nun glücklicherweise nicht. Das Berlinertum wirkte hier als Gegengift. Seine Selbstironie brachte wieder alles ins Gleichgewicht und ließ noch einen gefälligen Überschuß. Er bat, wie gesagt, sich uns anschließen und »seine Fahne hochhalten zu dürfen«. Unsere Herzen fielen ihm gleich zu, und so ging es weiter. »Herr Lampe, Sie sind gewiß auch Kräuterjäger?« »Nicht doch. Wer seinen Käscher mit Ehren tragen will, muß die grüne Trommel zu Hause lassen. Fauna apart und Flora apart. Sie glauben gar nicht, welche profunde Wissenschaft die Käferei ist. Hundertundzwanzig Bockkäfer bloß im Brieselang. Das will gemacht sein.« »Gewiß. Aber ich habe mir sagen lassen, daß die Dinge doch Hand in Hand gehen und daß die 'Käferei', wie Sie sagen, ohne 'Kräuterei' gar nicht recht bestehen kann.«“
„Eine Welt von Getier bewohnt die alte Eiche. Der Bockkäfer in wahren Riesenexemplaren hat sich zu Hunderten darin eingenistet …“
Die Bockkäfer (Cerambycidae) sind eine artenreiche Familie der Käfer (Coleoptera), sie sind eine der größten und vielfältigsten sowie ökologisch und wirtschaftlich wichtigsten Käfergruppen der Welt. Weltweit sind etwa 35.000 Arten aus etwa 4000 Gattungen bekannt, davon etwa 200 in Mitteleuropa. Auch der mit einer Körperlänge von bis zu 17 Zentimetern (ohne Fühler) größte bekannte Käfer, der Riesenbockkäfer (Titanus giganteus) aus Brasilien, gehört in diese Gruppe. In Mitteleuropa ist mit etwa sechs Zentimetern Körperlänge der Mulmbock (Ergates faber) die größte Art, während das Weidenböckchen (Gracilia minuta) mit einer Länge von maximal sieben Millimetern als kleinste europäische Art angesehen wird.
Bockkäfer sind durch die besonders langen, gegliederten Fühler sowie den langen und schmalen Körper gekennzeichnet. Die Fühler sind dabei oft länger als der Körper. Da sie zudem meist gebogen sind und nach hinten getragen werden, erinnern sie an die Hörner eines Steinbocks, was zu ihrem deutschen Namen (Trivialnamen) geführt hat.
Der wissenschaftliche Name dieser Käferfamilie geht auf den Schäfer Cerambos (auch Terambos) aus der griechischen Mythologie zurück, der nach einem Streit von den Nymphen in einen großen Käfer mit Hörnern verwandelt wird. In der umfangreichsten Fassung der Sage in den Metamophosen des Antoninus Liberalis wird auch schon der Käfer erwähnt, dessen Kopf Hörner wie eine Lyra trägt, den die Thessalier Cerambyx nannten.
De Buckkävers (Cerambycidae) sünd en grote Familie mank de Kävers (Coleoptera). Dor höört unbannig veel Aarden to. Utmaken kann een de dör de sunnerlich langen Föhlspriete mit allerhand Le’e. De sünd faken langer, as dat ganze Lief. Vunwegen, datt se na achtern bagen sünd, laat se na de Hörner vun en Steenbuck. Up de ganze Welt gifft dat bi 26.000 Aarden, dor bi 200 vun in Europa. Ok de gröttste Käver, de bit up düssen Dag bekannt is, höört mit siene 17 cm Längde (Lief sunner Föhlspriete) in düsse Gruppen. Dat is de Kaventsmann-Buckkäver (Titanus giganteus) ut Brasilien. In Middeleuropa is de gröttste Aart mit bi 6 cm Längde over’t Lief de Mulmbuck (Ergates faber).
Buckkävers sünd faken glimmerbunt in allerhand Farven.
Dat Lief is bi düsse Käverefamilie meist langs tagen. Heken sünd faken grötter, as Seken, man towielen is dat ok annersrum. Eendüdig uttomaken sünd de Buckkävers an ehre langen Föhlspriete, de ehre Längde meist mehr as twee Drüddels vun dat Lief utmaken deit, man de faken ok langer sünd, as dat Lief. Bi dat Heken vun den Timmermannsbuck (Acanthocinus aedilis) sünd de Föhlspriete mit bi 10 cm bi fiev mol so lang, as dat Lief, wat man bloß 2 cm lang is. De Föhlspriete könnt na vörn un ok na de Sieten hen utreckt weern. Bloß in Sammlungen vun Insekten weert se ut Platzgrünnen jummers na achtern leggt.
De bannig langen nun dannigen Föhlspriete mütt an den Kopp vun de Kävers good fastmaakt weern, un to’n Hen- un Herrögen weert allerhand Muskeln bruukt. So blifft an de Kävers ehren Kopp nich mehr so veel Platz för de Ogen. Vundeswegen wasst bi allerhand Aarden vun Buckkävers de Ogen vun achtern um den Grund vun de Föhlspriete umto. Bi allerehand Aarden vun Buckkävers sitt Doorns an dat Halsschild an.
Wenn de Buckkävers utwussen sünd, freet se Pollen, Blötendeele oder Boomssapp, dat hangt vun de Aart af. Man meist freet se keen Fleesch, man bloß Plantendeele. Dat gifft ok Gruppen, as de Weverbücke oder Grasbücke, de freet as adulte Deerter gor nix mehr. As Rövers leevt de amerikaanschen Elytroleptus-Aarden. Se jaagt un vertehrt Rooddekenkävers (Lycidae), de ehren Smaak de meisten Rövers nich möögt. Wohrschienlich weert se vundeswegen sülms ok nich freten.
De meisten Buckkävers könnt good flegen. Allerhand Aarden könnt Luud geven, wenn se mit de Vörbost (Prothorax) gegen de Middelbost (Mesothorax) nicken doot. Dat maakt se sunnerlich, wenn se stöört weert. Wohrschienlich verjaagt se so möögliche Feende.
Vergleken mit de Tied as Budde leevt de adulten Kävers man kort, sunnerlich, wenn een de Tied aftrecken deit, wo de Deerter overwintert un nich aktiv sünd. De meisten Deerter leevt aktiv man bloß 90 Dage, allerhand Aarden ok bloß 30 Dage oder noch minner.
. Mehr Biller, Videos oder Audiodateien to’t Thema gifft dat bi Wikimedia Commons. De Buckkävers (Cerambycidae) sünd en grote Familie mank de Kävers (Coleoptera). Dor höört unbannig veel Aarden to. Utmaken kann een de dör de sunnerlich langen Föhlspriete mit allerhand Le’e. De sünd faken langer, as dat ganze Lief. Vunwegen, datt se na achtern bagen sünd, laat se na de Hörner vun en Steenbuck. Up de ganze Welt gifft dat bi 26.000 Aarden, dor bi 200 vun in Europa. Ok de gröttste Käver, de bit up düssen Dag bekannt is, höört mit siene 17 cm Längde (Lief sunner Föhlspriete) in düsse Gruppen. Dat is de Kaventsmann-Buckkäver (Titanus giganteus) ut Brasilien. In Middeleuropa is de gröttste Aart mit bi 6 cm Längde over’t Lief de Mulmbuck (Ergates faber).
Cūi-ngù(水牛) sê siŏh cṳ̄ng tè̤ng.
Kaprikorno esas cerembyx, koleoptero, kun longa anteni artikoza, kurva quale korni.
Yogʻochkesar qoʻngʻizlar (Cerambucidae) — qattiqqanotlilar turkumining oilasi (qarang Moʻylovdor qoʻngʻizlar). [1]
Yogʻochkesar qoʻngʻizlar (Cerambucidae) — qattiqqanotlilar turkumining oilasi (qarang Moʻylovdor qoʻngʻizlar).
Sân-ngiù-kú (山牛牯) he yit chúng chhùng-é.
The longhorn beetles (Cerambycidae), also known as long-horned or longicorns (whose larvae are often referred to as roundheaded borers), are a large family of beetles, with over 35,000 species described.[2] Most species are characterized by extremely long antennae, which are often as long as or longer than the beetle's body. In various members of the family, however, the antennae are quite short (e.g., Neandra brunnea) and such species can be difficult to distinguish from related beetle families such as the Chrysomelidae. The scientific name of this beetle family goes back to a figure from Greek mythology: after an argument with nymphs, the shepherd Cerambus was transformed into a large beetle with horns.
Other than the typical long antennal length, the most consistently distinctive feature of adults of this family is that the antennal sockets are located on low tubercles on the face; other beetles with long antennae lack these tubercles, and cerambycids with short antennae still possess them. They otherwise vary greatly in size, shape, sculpture, and coloration. A number of species mimic ants, bees, and wasps, though a majority of species are cryptically colored. The titan beetle (Titanus giganteus) from northeastern South America is often considered the largest insect (though not the heaviest, and not the longest including legs), with a maximum known body length of just over 16.7 cm (6.6 in).[3]
Larvae are 0.5-22 cm long, elongate in shape and lightly sclerotised. The prothorax is often enlarged and the sides of the body have lateral swellings (ampullae). The head is usually retracted into the prothorax and bears well-sclerotised mouthparts. The legs range from moderately developed to absent. The spiracles are always annular.[4]
All known longhorn beetle larvae feed on plant tissue such as stems, trunks, or roots of both herbaceous and woody plants, often in injured or weak trees.[5] A few species are serious pests. The larvae, called roundheaded borers, bore into wood, where they can cause extensive damage to either living trees or untreated lumber (or, occasionally, to wood in buildings; the old-house borer, Hylotrupes bajulus, is a particular problem indoors).
It is known that many longhorns locate and recognize potential hosts by detecting chemical attractants, including monoterpenes (compounds released en masse by woody plants when stressed), ethanol (another compound emitted by damaged plant material), and even bark beetle pheromones. Many scolytinids share the cerambycid's niche of weakened or recently deceased trees; thus, by locating scolytinids, a suitable host can likely be located as well. The arrival of cerambycid larvae is often detrimental to a population of scolytinids, as the cerambycid larvae will typically either outcompete them with their greater size and mobility, or act as direct predators of them (this latter practice is less common, but has been observed in several species, notably Monochamus carolinensis). Cerambycids, in turn, have been found to play a role in attracting other wood-borers to a host.[6] Borgemeister, et al. 1998, recorded that cerambycid activity in girdled twigs released volatiles attractive to some bostrichids, especially Prostephanus truncatus.[7] A few cerambycids, such as Arhopalus sp., are adapted to take advantage of trees recently killed or injured by forest fires by detecting and pursuing smoke volatiles.
In North America native Cerambycids are widely the victims of Ontsira mellipes. O. mellipes may be useful in controlling a forestry pest in this same family, Anoplophora glabripennis, that is invasive in North America. (Ontsira is a genus of parasitoid wasps in the Doryctinae.)[8]
As with many large families, different authorities have tended to recognize many different subfamilies, or sometimes split subfamilies off as separate families entirely (e.g., Disteniidae, Oxypeltidae, and Vesperidae);[9] there is thus some instability and controversy regarding the constituency of the Cerambycidae.[10] There are few truly defining features for the group as a whole, at least as adults, as there are occasional species or species groups which may lack any given feature; the family and its closest relatives, therefore, constitute a taxonomically difficult group, and relationships of the various lineages are still poorly understood.[11] The oldest unambiguous fossils of the family are Cretoprionus and Sinopraecipuus from Yixian Formation of Inner Mongolia and Liaoning, China, dating to the Aptian stage of the Early Cretaceous, approximately 122 million years ago. The former genus was assigned to the subfamily Prioninae in its original description, while the latter could not be placed in any extant subfamily.[12][13] Qitianniu from the mid-Cretaceous Burmese amber of Myanmar, dating to approximately 100 million years ago, also could not be placed in any extant subfamily.[14]
The eight subfamilies are:[15][16]
The longhorn beetles (Cerambycidae), also known as long-horned or longicorns (whose larvae are often referred to as roundheaded borers), are a large family of beetles, with over 35,000 species described. Most species are characterized by extremely long antennae, which are often as long as or longer than the beetle's body. In various members of the family, however, the antennae are quite short (e.g., Neandra brunnea) and such species can be difficult to distinguish from related beetle families such as the Chrysomelidae. The scientific name of this beetle family goes back to a figure from Greek mythology: after an argument with nymphs, the shepherd Cerambus was transformed into a large beetle with horns.
Los cerambícidos o escarabajos longicornios (Cerambycidae) son una familia de coleópteros polífagos provistos de llamativas antenas, casi siempre más largas que el cuerpo. Es una de las grandes familias de coleópteros, con más de 25.000 especies.[2]
A menudo presentan llamativos colores. El más grande es el raro escarabajo titán de la Amazonia (Titanus giganteus), de 17 cm de largo.
Las larvas son principalmente xilófagas, es decir, se alimentan de madera y para ello perforan troncos y maderos, siendo importantes agentes recicladores en los ecosistemas forestales. Algunos se consideran plagas como la carcoma o capricornio doméstico (Hylotrupes bajulus), ya que daña muebles y vigas de madera, o el Vesperus xatartii (castañeta) que ataca al olivo. La digestión de celulosa parece estar ayudada por enzimas más que por microorganismos simbióticos.[3]
Muchos adultos se alimentan de flores; otros de savia, hojas, frutas, corteza u hongos. Algunos no se alimentan o a lo sumo toman agua.[3][4]
El ciclo vital puede llevar de uno a tres años en climas templados, pero también se han documentado ciclos de dos a tres meses hasta décadas. La mayor parte del ciclo transcurre en estadios larvales. Los adultos generalmente emergen, se dispersan, reproducen y mueren en unos pocos días o a lo sumo meses.[3]
Los adultos pueden ser diurnos o nocturnos. La duración del ciclo larvario es variable dependiendo del huésped, si es herbáceo un año, si es perenne variable.
Los longicornios se encuentran estrechamente relacionados con los miembros de las familias Chrysomelidae, Megalopodidae y Orsodacnidae con quienes forman el taxón Chrysomeloidea, perteneciente al suborden de los escarabajos polífagos (Polyphaga), el más amplio y diverso de los subórdenes de coleópteros.
Hay diez subfamilias, aunque existe cierta controversia en cuanto a la clasificación interna de los cerambícidos. [5]
Rosalia batesi
Leptura quadrifasciata
Archandra brunnea
Clytus arietis
Stenurella melanura
Paraglenea fortunei
Titanus giganteus
Cerambycidae del norte de Asia. A.I. Cherepanov
Aromia moschata
Familias con algunas especies que parecen longicornios:
Los cerambícidos o escarabajos longicornios (Cerambycidae) son una familia de coleópteros polífagos provistos de llamativas antenas, casi siempre más largas que el cuerpo. Es una de las grandes familias de coleópteros, con más de 25.000 especies.
A menudo presentan llamativos colores. El más grande es el raro escarabajo titán de la Amazonia (Titanus giganteus), de 17 cm de largo.
Siklased (Cerambycidae) on putukate sugukond mardikaliste seltsist. Üldnimetusena nimetatakse selle sugukonna esindajat sikuks[1].
Siklased torkavad silma eredate värvidega (kuid on ka tumedavärvilisi liike) ning pikkade tundlatega, mis on sageli kehast tunduvalt pikemad. Võrreldes jooksiklastega on siklased kohmakamad, kuna nende jalad on suuremad. Valmikud toituvad õietolmust, puumahlast või ei toitu üldse. Siklaste vastsed on sageli seotud seentega. Seeneniidistik tungib puidu sisemusse ning lagundab seda. Siklaste vastseid nimetatakse tõukudeks. Nad on valkja või kollaka kehaga, lapikud või silindrilised, hästi arenenud eesrindmikuga, millesse pea on osaliselt sissetõmmatud. Vastsete jalad on nõrgalt arenenud – nad roomavad kesk- ja tagarindmiku mõhnade abil. Nende vastsed arenevad surnud või elavate puude puidus ja koore all. Mõnede siklasevastsete seedemahlas leidub fermenti tsellulaasi, millega nad suudavad muuta puidu ühe püsivaima koostisosa tselluloosi suhkruteks. Loomariigis on tsellulaasi esinemine väga haruldane. Energiavaese toidu tõttu on paljude siklaste areng aeglane. On teada juhtumeid, kus nende vastsed arenesid kuivas puidus kuni 45 aastat.
Talvituvad enamasti tõugud. Vastsete arenemine vältab sageli mitu aastat.
Eestis on puitu kahjustavaid siklasi leitud umbes 103 liiki. Neist suurima kehapikkusega (kuni 4,5 sentimeetrit) on üliharuldane nahksikk. Vanu puitehitisi, eriti mereäärsetel aladel, kahjustab majasikk. Õiesikkude valmikud on niidutaimede õitel tavalised. Metsakahjurid on haavasikk, kuusesikk jt. Väga pikkade tundlatega on harilik käätsusikk. Kui mõni suurem siklane ettevaatlikult näppude vahele võtta, siis hakkab ta kohe rindmiku tagatiibade vastu hõõruma ja tekitab omapärast kääksuvat häält. Seetõttu ongi ta nimeks saanud käätsusikk.
Muskussikk (Aromia moschata)
Vastne
Lehtpuu-kooresikk (Rhagium mordax)
Siklased (Cerambycidae) on putukate sugukond mardikaliste seltsist. Üldnimetusena nimetatakse selle sugukonna esindajat sikuks.
Siklased torkavad silma eredate värvidega (kuid on ka tumedavärvilisi liike) ning pikkade tundlatega, mis on sageli kehast tunduvalt pikemad. Võrreldes jooksiklastega on siklased kohmakamad, kuna nende jalad on suuremad. Valmikud toituvad õietolmust, puumahlast või ei toitu üldse. Siklaste vastsed on sageli seotud seentega. Seeneniidistik tungib puidu sisemusse ning lagundab seda. Siklaste vastseid nimetatakse tõukudeks. Nad on valkja või kollaka kehaga, lapikud või silindrilised, hästi arenenud eesrindmikuga, millesse pea on osaliselt sissetõmmatud. Vastsete jalad on nõrgalt arenenud – nad roomavad kesk- ja tagarindmiku mõhnade abil. Nende vastsed arenevad surnud või elavate puude puidus ja koore all. Mõnede siklasevastsete seedemahlas leidub fermenti tsellulaasi, millega nad suudavad muuta puidu ühe püsivaima koostisosa tselluloosi suhkruteks. Loomariigis on tsellulaasi esinemine väga haruldane. Energiavaese toidu tõttu on paljude siklaste areng aeglane. On teada juhtumeid, kus nende vastsed arenesid kuivas puidus kuni 45 aastat.
Talvituvad enamasti tõugud. Vastsete arenemine vältab sageli mitu aastat.
Eestis on puitu kahjustavaid siklasi leitud umbes 103 liiki. Neist suurima kehapikkusega (kuni 4,5 sentimeetrit) on üliharuldane nahksikk. Vanu puitehitisi, eriti mereäärsetel aladel, kahjustab majasikk. Õiesikkude valmikud on niidutaimede õitel tavalised. Metsakahjurid on haavasikk, kuusesikk jt. Väga pikkade tundlatega on harilik käätsusikk. Kui mõni suurem siklane ettevaatlikult näppude vahele võtta, siis hakkab ta kohe rindmiku tagatiibade vastu hõõruma ja tekitab omapärast kääksuvat häält. Seetõttu ongi ta nimeks saanud käätsusikk.
Zeranbizido (Cerambycidae) koleopteroen ordenako izen bereko familiako intsektuez esaten da. Gorputza kantaridaren antzekoa dute, harena baino zabalagoa eta handiagoa, mota batzuek. Oso antena luzeak dituzte. Kolorez beltzaranak, gorri marroixkak edo berde horixkak izan daitezke. Batzuek organo kirrinkariak izaten dituzte toraxean. 20.000 zeranbizido mota ezagutzen dira; gehienak basoan bizi dira, eta zura jaten dute.
Cerambycidae familiak hamar azpifamilia ditu:[2]
Zeranbizido (Cerambycidae) koleopteroen ordenako izen bereko familiako intsektuez esaten da. Gorputza kantaridaren antzekoa dute, harena baino zabalagoa eta handiagoa, mota batzuek. Oso antena luzeak dituzte. Kolorez beltzaranak, gorri marroixkak edo berde horixkak izan daitezke. Batzuek organo kirrinkariak izaten dituzte toraxean. 20.000 zeranbizido mota ezagutzen dira; gehienak basoan bizi dira, eta zura jaten dute.
Sarvijäärät eli hapsenkakkiaiset[1] (Cerambycidae) ovat kovakuoriaisheimo. Suomessa on tavattu yli 80 sarvijäärälajia.
Ryhmän kovakuoriaiset ovat usein suurikokoisia ja niiden tuntosarvet ovat pitkät, joillakin lajeilla huomattavasti pitemmät kuin niiden ruumis. Useimpien sarvijäärälajien toukat elävät puussa, mutta jotkut harvat myös ruohovartisissa kasveissa. Monet sarvijäärälajit ovat taloudellisesti merkittäviä puun tuholaisia. Suomessa jokseenkin yleinen laji suutari (Monochamus sutor) on aiheuttanut vaurioita niin kuusi- kuin mäntypuuhun. Paikoittain Euroopassa tavattu merkittävä puurakennusten tuholaislaji, tupajäärä (Hylotrupes bajulus), esiintyy Suomessa vain Ahvenanmaan saaristossa. Monista sarvijääristä poiketen, eräät käyvät myös kukissa, kuten ulkonäöltään ampiaisia jäljittelevä aitojäärä (Clytus arietis). Yleisimpiä kukissa vierailevia sarvijääriä ovat sukuja Leptura ja Anoplodera edustavat kukkajäärät, jotka ovat ruumiinmuodoltaan yleensä hoikempia kuin suurin osa muista sarvijääristä.[2]
Heimo käsittää noin 27 000 lajia. Yksi maailman suurimmista ja painavimmista kovakuoriaisista on jopa 20 cm pitkä Prioninae-alaheimoon kuuluva titaanijäärä (Titanus giganteus)[3], joka elää Amazonasin sademetsien lahopuissa, Etelä-Amerikassa.
Suomessa tavattavat sarvijäärät jakautuvat kuuteen alaheimoon: Prioninae, Spondylidinae, Aseminae, Lepturinae, Cerambycinae ja Lamiinae. Suomessa elää vakinaisesti n. 80 eri sarvijäärälajia, sisältäen mm. papintappajan ja sarvijaakon.
Sarvijäärät eli hapsenkakkiaiset (Cerambycidae) ovat kovakuoriaisheimo. Suomessa on tavattu yli 80 sarvijäärälajia.
Ryhmän kovakuoriaiset ovat usein suurikokoisia ja niiden tuntosarvet ovat pitkät, joillakin lajeilla huomattavasti pitemmät kuin niiden ruumis. Useimpien sarvijäärälajien toukat elävät puussa, mutta jotkut harvat myös ruohovartisissa kasveissa. Monet sarvijäärälajit ovat taloudellisesti merkittäviä puun tuholaisia. Suomessa jokseenkin yleinen laji suutari (Monochamus sutor) on aiheuttanut vaurioita niin kuusi- kuin mäntypuuhun. Paikoittain Euroopassa tavattu merkittävä puurakennusten tuholaislaji, tupajäärä (Hylotrupes bajulus), esiintyy Suomessa vain Ahvenanmaan saaristossa. Monista sarvijääristä poiketen, eräät käyvät myös kukissa, kuten ulkonäöltään ampiaisia jäljittelevä aitojäärä (Clytus arietis). Yleisimpiä kukissa vierailevia sarvijääriä ovat sukuja Leptura ja Anoplodera edustavat kukkajäärät, jotka ovat ruumiinmuodoltaan yleensä hoikempia kuin suurin osa muista sarvijääristä.
Heimo käsittää noin 27 000 lajia. Yksi maailman suurimmista ja painavimmista kovakuoriaisista on jopa 20 cm pitkä Prioninae-alaheimoon kuuluva titaanijäärä (Titanus giganteus), joka elää Amazonasin sademetsien lahopuissa, Etelä-Amerikassa.
Suomessa tavattavat sarvijäärät jakautuvat kuuteen alaheimoon: Prioninae, Spondylidinae, Aseminae, Lepturinae, Cerambycinae ja Lamiinae. Suomessa elää vakinaisesti n. 80 eri sarvijäärälajia, sisältäen mm. papintappajan ja sarvijaakon.
Capricornes, Longicornes, Cérambycidés
Les Cerambycidae, en français Cérambycidés[1], vulgairement appelés Capricornes[1] ou Longicornes[1],[2], sont une famille d'insectes de l'ordre des coléoptères, comprenant plus environ 34 000 espèces et 5 000 genres[3]. En zone tempérée, la plupart de ces espèces sont menacées, par manque de vieux arbres et de gros bois-mort[4].
Les capricornes ou longicornes doivent leur nom à leurs longues antennes (« cornes »), dont la taille dépasse celle de leur corps, particulièrement chez les mâles. Cette caractéristique les rend facilement reconnaissables par les non-experts.
Toutefois certaines espèces (telles les floricoles), n'ont des antennes que modérément longues ; et les antennes longues sont aussi présentes dans d'autres groupes floricoles (Oedemeridae, Alleculinae) avec lesquels ils peuvent être facilement confondus. Par rapport à ces familles, la presque totalité des cérambycidés peut être toutefois reconnue par la formule tarsale 4-4-4. En réalité le cinquième article des tarses est encore présent, mais il est si petit qu'il ne peut pas être distingué à l'œil nu, et presque fusionné avec l'onichium. Les cérambycidés n'ont donc pas des tarses tétramères, mais cryptopentamères.
Selon certains auteurs, ces antennes démesurées peuvent servir de balancier en vol[5].
Les adultes ont souvent un corps allongé et une coloration éclatante qui les rendent très recherchés par les amateurs. C'est aussi parmi les cérambycidés que l'on trouve l'un des plus grands insectes du monde : le Titanus giganteus.
La nymphe des cérambycidés, complètement blanche et couverte d'une cuticule délicate, ressemble beaucoup à l'adulte et peut être ainsi parfois facilement identifiée.
Comme celles des autres coléoptères, les ailes et les pattes sont repliées en avant. Les antennes, très longues, sont enroulées en spirale (Lamiini, Batocerini) ou tournent plusieurs fois autour du corps (Acanthocinini).
La larve des cérambycidés est généralement blanche et charnue.
Seule la tête est sclérifiée et de couleur orangée, très souvent noire autour des parties buccales.
Le pronotum possède chez certaines espèces une aire postérieure finement rugueuse ou couverte de granules testacés, qui facilite l'avancement de la larve dans les tissus végétaux.
Une évolution comparable a aussi produit des mamelons charnus sur l'abdomen, sur les faces supérieure et inférieure de chaque segment à l'exception des deux ou trois derniers, qui, en se gonflant et en se dégonflant alternativement, permettent la reptation dans les galeries.
Les pattes sont en effet peu développées ou même parfois absentes, comme chez la plupart des Lamiinae et beaucoup de Clytini. Seuls certains lepturiens rhizophages présentent des pattes développées.
Toutes les espèces sont phytophages, c'est-à-dire se nourrissent de végétaux, au moins pendant la période larvaire.
La plupart des larves sont plus précisément xylophages, c'est-à-dire qu'elles se nourrissent de bois, en excavant des galeries dans les conifères ou les feuillus, vivants ou morts, surtout marcescents.
D'autres espèces sont rhizophages, c'est-à-dire se nourrissent de racines plus ou moins lignifiées, et certaines enfin vivent à l'intérieur de plantes herbacées.
Les espèces liées aux plantes d'importance agricole ou forestière peuvent éventuellement causer des dommages économiques. Les larves de deux espèces (Hylotrupes bajulus et Trichoferus holosericeus) peuvent aussi attaquer le bois sec, cela peut poser un problème pour les habitations.
La nymphose a lieu à l'intérieur d'une chambre excavée sous les souches (espèces xylophages), ou au sol, à l'intérieur d'un cocon de matériaux végétaux agglutinés (espèces rhizophages).
La durée de la période nymphale est généralement plutôt brève (un mois environ). Après l'éclosion, l'adulte reste dans la chambre nymphale en attendent le durcissement complet des téguments. Parfois cette période peut durer aussi plusieurs mois (par exemple pour Cerambyx cerdo et Cerambyx scopolii).
Les adultes de certaines espèces se nourrissent d'éléments végétaux, comme le pollen, ou parfois de débris de bois, tandis que d'autres ne se nourrissent plus du tout et vivent uniquement des réserves qui ont été accumulées pendant la période larvaire, parfois longue.
La famille des Cerambycidae a été l'objet de révisions, sur la base de caractères différents. Au XIXe siècle l'idée courante était que les Cerambycidae auraient dérivé de formes archaïques nocturnes, caractérisées par des tarses pentamères, des antennes peu développées et un aspect aplati, à beaucoup d'égards semblables aux Cucujidae.
Les Parandrini et les Spondylis ont été placés parmi ces formes ancestrales[6] et à la base de tous les Cerambycidae. L'existence d'un genre Protospondylis[7], forme de passage entre Parandra et Spondylis, fut même supposée, puis identifiée dans le fossile américain Spondylis florissantensis Wickam, 1920 (en réalité une simple Parandra[8]).
De ces formes, à travers les Mallodontini, les Macrotomini, les Callipogonini et les Aegosomatini, auraient dérivé les formes plus familières, comme les Cerambycinae, les Lepturiens et les Lamiaires.
Mais bientôt l'étude des ailes[9] révélait une situation inverse. Les Lepturinae et les Prioninae, caractérisés par des ailes plus primitives (avec une cellule dans la région anale), auraient été à la base de l'arbre phylogénétique. Les Parandrini paraissaient être seulement des Prioninae ayant subi des adaptations semblables à celles d'autres tribus (Mallodontini, Cantharocnemini) et leur ressemblance avec Spondylis n'était qu'une convergence évolutive.
Les Prioninae apparaissaient paraphylétiques par rapport aux Lepturinae, dont dérivaient les Aseminae (aujourd'hui Spondylidinae), les Cerambycinae, les Lamiinae et les Vesperini.
Il devint ainsi évident que les Cerambycidae les plus anciens étaient ceux de forme lepturoïde, très semblables aux Chrysomelidae, Orsodacninae et groupes affines.
Des études ultérieures portant sur les larves mirent en évidence que les Disteniinae avaient des caractéristiques larvales telles qu'ils devraient être considérés comme une famille complètement différente, à mettre à la base de l'arbre des Longicornes[10]. L'aspect lepturoïde des Disteniidae confirmait encore une fois la relation entre les Cerambycidae primitifs et les Chrysomelidae.
Toutefois, cette classification n'a été acceptée que récemment[11].
Des études ultérieures sur les larves[12] ont mis en évidence que les Vesperini, les Anolplodermatini et les Oxypeltini ont des caractères qui les séparent encore plus des Cerambycidae que des Disteniidae, et qu'ils doivent être donc considérés comme des familles distinctes.
Par conséquent certains auteurs considèrent les Longicornes comme une super-famille - Cerambycoidea - séparée des Chrysomeloidea et comprenant toutes les formes jadis décrites comme Cerambycidae.
La famille Cerambycidae, dans la classification actuelle, ne comprend que les sous-familles suivantes :
Selon ITIS :
La liste des genres de Cerambycidae compte autour de 5 000 genres.
Capricornes, Longicornes, Cérambycidés
Les Cerambycidae, en français Cérambycidés, vulgairement appelés Capricornes ou Longicornes,, sont une famille d'insectes de l'ordre des coléoptères, comprenant plus environ 34 000 espèces et 5 000 genres. En zone tempérée, la plupart de ces espèces sont menacées, par manque de vieux arbres et de gros bois-mort.
Os cerambícidos (Cerambycidae) son escaravellos que constitúen unha familia cosmopolita de coleópteros, caracterizados polas súas antenas extremadamente longas (parecen "cornos"), que a miúdo son tan longas ou máis que todo o corpo do animal. Porén, hai tamén varios membros da familia nos que as antenas son bastante curtas (por exemplo, Neandra brunnea) e esas especies son difíciles de distinguir dos escaravellos da familia dos crisomélidos. É unha familia grande, cunhas 26.000 especies descritas, algo máis da metade do hemisferio oriental. Varias especies son graves pragas agrícolas. As larvas, perforan a madeira, e causan grandes danos a árbores vivas e a madeira non tratada (ou, ocasionalmente, á madeira de edificios construídos; o Hylotrupes bajulus é un especial problema dentro das casas). Varias especies imitan formigas, abellas e avespas, aínda que a maioría das especies están coloreadas cripticamente. O raro escaravello titán (Titanus giganteus) do nordeste de Suramérica considérase a miúdo o maior insecto (aínda que non o máis pesado nin o máis longo se incluímos as patas), cunha lonxitude corporal máxima rexistrada de 16,7 cm.[2]
O nome científico da familia procede do personaxe Cerambos da mitoloxía grega: despois dunha discusión coas ninfas, o pastor e cantor Cerambos foi transformado nun gran escaravello con cornos.
Como ocorre en moitas familias extensas de seres vivos, tamén nos cerambícidos diferentes autores recoñeceron distintas subfamilias, ou separan subfamilias para convertelas en familias (por exemplo, Disteniidae, Oxypeltidae e Vesperidae);[3] polo que hai certa inestabilidade e controversia sobre a clasificación interna dos Cerambycidae.[4] Hai poucas características definitorias para o grupo no seu conxunto, polo menos para os adultos, xa que ocasionalmente hai especies ou grupos de especies que poden carecer dunha determinada característica presente nos demais; a familia e os seus parentes próximos, por tanto, constitúen un grupo taxonomicamente difícil e as relacións entre as diversas liñaxes aínda non se comprenden ben.[5]
As dez subfamilias son:[6]
Rosalia batesi
Leptura quadrifasciata
Archandra brunnea
Clytus arietis
Stenurella melanura
Paraglenea fortunei
Titanus.giganteus, o insecto máis grande
Os cerambícidos (Cerambycidae) son escaravellos que constitúen unha familia cosmopolita de coleópteros, caracterizados polas súas antenas extremadamente longas (parecen "cornos"), que a miúdo son tan longas ou máis que todo o corpo do animal. Porén, hai tamén varios membros da familia nos que as antenas son bastante curtas (por exemplo, Neandra brunnea) e esas especies son difíciles de distinguir dos escaravellos da familia dos crisomélidos. É unha familia grande, cunhas 26.000 especies descritas, algo máis da metade do hemisferio oriental. Varias especies son graves pragas agrícolas. As larvas, perforan a madeira, e causan grandes danos a árbores vivas e a madeira non tratada (ou, ocasionalmente, á madeira de edificios construídos; o Hylotrupes bajulus é un especial problema dentro das casas). Varias especies imitan formigas, abellas e avespas, aínda que a maioría das especies están coloreadas cripticamente. O raro escaravello titán (Titanus giganteus) do nordeste de Suramérica considérase a miúdo o maior insecto (aínda que non o máis pesado nin o máis longo se incluímos as patas), cunha lonxitude corporal máxima rexistrada de 16,7 cm.
O nome científico da familia procede do personaxe Cerambos da mitoloxía grega: despois dunha discusión coas ninfas, o pastor e cantor Cerambos foi transformado nun gran escaravello con cornos.
Strizibube (Cvilidrete; lat. Cerambycidae; po dugim ticalima nose i naziv dugoticalci) porodica su kukaca iz reda kornjaša. Većina strizibuba može proizvoditi zvuk trenjem prvog prsnog kolutića o izbrazdanu izbočinu s gornje strane srednjeg prsnog kolutića pa su prema tom struganju dobile naziv.
Tijelo im je krupno, obično živih boja, duguljasto dužine od 0,3–15 cm, s dugim nitastim ticalima koja mogu biti i do četiri puta dulja od tijela, oči ulegnute, čeljusti jako nazubljene kojima buše tunele kroz živo drvo, zbog čega su veoma štetni. Ličinke kad odrastu hrane se biljnim sokovima, peludom, nektarom i lišćem.
Ličinke su blijede, bez nogu, često i bez očiju. Žive na drvu i pod korom, gdje snažnim čeljustima buše hodnike. Mogu uzrokovati propadanje stabala[1].
Razlikuje se više od 20 000 pretežno tropskih vrsta. U hrvatskim krajevima poznato je oko 300 vrsta od kojih su najpoznatije: kućna strizibuba (Halotrupes bajulus), često se nalazi u krovištima kuća, a rjeđe u crnogoričnim šumama, hrastova strizibuba (Cerambyx cerdo) duga do 5 cm, mrka strizibuba (Morimus funereus), Rosalia alpina, živi na planinama, mošusna ili vrbova strizibuba (Aromia moschata) miriše na mošus, topolova strizibuba (Saperda populi) brine se za leglo, hrani se lišćem i korom bjelogoričnih stabala, pjegava cvjetna strizibuba (Leptura maculata) zadržava se na cvjetovima, osolika strizibuba (Necydalis major), ima kratko pokrilje i nad zatkom opnasti stražnji par krila. [2]
Mužjak hrastove strizibube (Cerambyx cerdo)
Ženka hrastove strizibube (Cerambyx cerdo)
Abacoclytus, Abaiba, Abanycha, Abaraeus, Abatocera, Abauba, Abryna, Abyarachryson, Abycendaua, Acabanga, Acabyara, Acaiatuca, Acaiu, Acakyra, Acalodegma, Acalolepta, Acangassu, Acanista, Acanthesthes, Acanthetaxalus, Acanthinodera, Acanthocinus, Acanthoderes, Acanthodoxus, Acanthoibidion, Acanthomigdolus, Acanthonessa, Acanthophorus, Acanthoptera, Acanthoptura, Acanthosybra, Acanthotritus, Acapiata, Acapnolymma, Acartus, Acasanga, Acatinga, Acaua, Acestrilla, Achenoderus, Achryson, Achthophora, Acideres, Acmaeopidonia, Acmaeops, Acmaeopsoides, Acmocera, Aconodes, Aconopteroides, Aconopterus, Acoremia, Acorethra, Acreana, Acrepidopterum, Acridocephala, Acridocera, Acridoschema, Acrocinus, Acrocyrta, Acrocyrtidus, Acrogenoides, Acronia, Acronioglenea, Acruspex, Acutandra, Acutelinopteridius, Acuticeresium, Acyphoderes, Adalbus, Addoeme, Aderpas, Adesmiella, Adesmoides, Adesmus, Adetus, Adiposphaerion, Adjinga, Adriopea, Adrium, Aechmutes, Aedoeus, Aegocidnexocentrus, Aegoidus, Aegolipton, Aegomorphus, Aegoprepes, Aegoschema, Aegosoma, Aemocia, Aeolesthes, Aerenea, Aerenica, Aerenicella, Aerenicopsis, Aereniphaula, Aerenomera, Aerogrammus, Aesa, Aesiotyche, Aesopida, Aethalodes, Aethecerinus, Aetheibidion, Aethiopia, Aethiora, Aetholopus, Afghanicenus, Africophanes, Afroartelida, Afrocrisis, Afroeme, Afromethia, Afromolorchus, Afronoserius, Afrosmodicum, Agada, Agaleptoides, Agaleptus, Agallissus, Aganipus, Agaone, Agapanthia, Agapanthida, Agapanthiola, Agaritha, Agelasta, Aglaoschema, Agnia, Agniohammus, Agnioides, Agniolamia, Agniolophia, Agniomorpha, Agniopsis, Agnitosternum, Agnoderus, Agranolamia, Agrianome, Aguassay, Aiurasyma, Akimerus, Akiptera, Alampyris, Alanizus, Alastos, Albana, Albapomecyna, Alcathousiella, Alcathousites, Alcidion, Alcyopis, Aleiphaquilon, Aletretiopsis, Alexera, Aliboron, Alicianella, Alidopsis, Alidus, Alienosternus, Alienus, Aliturus, Allaiocerus, Alleculaedoeus, Allocerus, Allodemus, Allodissus, Alloesia, Allogaster, Allomallodon, Allomicrus, Allopeba, Allopeplus, Allotisis, Allotraeus, Alluaudia, Alocerus, Alosterna, Alosternida, Alphinellus, Alphomorphus, Alphus, Amamiclytus, Amannus, Amapanesia, Amarysius, Ambagous, Ambeodontus, Amblesthidopsis, Amblymora, Amblymoropsis, Amblyontium, Amblysaphes, Ambonus, Amechana, America, Ametacyna, Amethysphaerion, Amillarus, Amimes, Amniscites, Amniscus, Amoaba, Amorupi, Amphelictus, Amphelissoeme, Amphicnaeia, Amphidesmus, Amphionthe, Amphirhoe, Amphoecus, Amplilygrus, Amplitempora, Amucallia, Amyipunga, Amymoma, Anacasta, Anachariesthes, Anacolus, Anaespogonius, Anaesthetis, Anaesthetobrium, Anaesthetomorphus, Anagelasta, Anaglyptus, Analeptes, Analeptura, Analophus, Anama, Anamera, Anameromorpha, Anancylus, Anandra, Anapausa, Anapausoides, Anaplagiomus, Anapsicomus, Anasillus, Anastathes, Anastetha, Anastrangalia, Anatinomma, Anatolobrium, Anatragoides, Anatragus, Anauxesida, Anauxesis, Ancistrotus, Ancita, Ancornallis, Ancylistes, Ancylocera, Ancylodonta, Ancylonotopsis, Ancylonotus, Ancylosternus, Andinotrichoderes, Andrachydes, Andraegoidus, Andringitrina, Androeme, Aneflomorpha, Aneflus, Anelaphus, Anencyrus, Anerpa, Aneuthetochorus, Anexamita, Anexodus, Anhammus, Anipocregyes, Anisarthron, Anisoceraea, Anisocerus, Anisogaster, Anisolophia, Anisopeplus, Anisopodesthes, Anisopodus, Anisorus, Anisotyma, Ankirihitra, Annamanum, Anobrium, Anoeme, Anomalotragus, Anomoderus, Anomonotes, Anomophysis, Anomotoma, Anopliomorpha, Anoplistes, Anoplocurius, Anoplodera, Anoploderma, Anoploderomorpha, Anoplomerus, Anoplophora, Anoplophoroides, Anoplotoma, Anoreina, Anosibella, Antecrurisa, Antennaerenea, Antennexocentrus, Antennoeme, Antennohyllisia, Antennommata, Antennopothyne, Anthoboscus, Anthophylax, Anthores, Anthracocentrus, Anthribatus, Anthribola, Antigenes, Antodice, Antodilanea, Anubis, Anxylotoles, Apagomera, Apagomerella, Apagomerina, Apalimnodes, Apamauta, Aparescus, Apatelarthron, Apatophysis, Apeba, Apebusu, Apechthes, Aphalanthus, Aphanasium, Aphanosperma, Apharsatus, Aphatum, Apheledes, Aphelogaster, Aphilesthes, Aphneope, Aphoplistus, Aphrodisium, Aphronastes, Aphylax, Aphysotes, Apiocephalus, Apiogaster, Aplagiognathus, Aplanodema, Apoaerenica, Apocaulus, Apoclausirion, Apocoptoma, Apodasya, Apomecyna, Apomecynoides, Apomempsis, Apomempsoides, Aponoeme, Apophaula, Aposites, Aposphaerion, Apostropha, Apotrophus, Appedesis, Appula, Apriona, Aprionella, Aprophata, Aprosictus, Aprosopus, Apteralcidion, Apterapomecyna, Apterocaulus, Apteroleiopus, Apterotoxitiades, Apypema, Apyratuca, Apyrauna, Aquinillum, Arachneosomatidia, Arachnoparmena, Araeotis, Araespor, Aragea, Arawakia, Arba, Archandra, Archetypus, Archidice, Archodontes, Archotoma, Arctolamia, Arcucornus, Ardeocomus, Aredolpona, Argentinoeme, Argyrodines, Arhopaloscelis, Arhopalus, Arianida, Ariastes, Aridaeus, Arietocometes, Aristobia, Aristobrium, Aristogitus, Arixiuna, Armatosterna, Armylaena, Aromia, Aromiella, Arrhenotoides, Arrhythmus, Artelida, Artimpaza, Aruama, Asaperda, Asaperdina, Asemolea, Asemum, Asilaris, Asmedia, Asperidorsus, Aspitus, Assinia, Assycuera, Astathes, Astetholea, Astetholida, Astromula, Astyleiopus, Astylidius, Astylopsis, Asynapteron, Asyngenes, Ataxia, Atelais, Atelodesmis, Atelographus, Atelopteryx, Atenizoides, Atenizus, Ateralphus, Atesta, Atharsus, Athemistus, Athetesis, Athylia, Atiaia, Atimia, Atimiliopsis, Atimiola, Atimura, Atrichocera, Atripatus, Atrocolus, Atrypanius, Atybe, Atylostagma, Aulaconotopsis, Aulaconotus, Aulacopus, Aulacotoma, Aureoglaucytes, Auriolus, Australiorondonia, Australoleiopus, Australothelais, Austranoplium, Austroeme, Austronecydalopsis, Austrophanes, Austrosomatidia, Auxa, Auxesis, Axestoleus, Axinopalpis, Ayriclytus, Azygocera, Bacchisa, Bactriola, Bacuris, Badenella, Baecacanthus, Baliesthes, Baliesthoides, Bandar, Bangalaia, Bangaloides, Baraeomimus, Baraeus, Baralipton, Bardistus, Barossus, Baryssiniella, Baryssinus, Basiptera, Basitoxus, Batesbeltia, Batocera, Batomena, Batrachorhina, Batus, Batyle, Baudona, Bebelis, Bebius, Bejofoana, Bellamira, Belodasys, Beloderoides, Beloesthes, Beraba, Berndgerdia, Bernhardius, Berningerus, Bethelium, Biasmia, Bicon, Bimia, Biobessa, Biobessoides, Birandra, Biribellus, Bisaltes, Bityle, Bixadoides, Bixadus, Bixorestes, Blabia, Blabicentrus, Blabinotus, Blapsilon, Blaxotes, Blepephaeopsis, Blepephaeus, Blepisanis, Blosyropus, Bocainella, Bolbotritus, Bolivarita, Bomaribidion, Bomarion, Bonfilsia, Boninella, Boninoleiops, Bonipogonius, Boppeus, Boricyrtinus, Borneochroma, Borneoclytus, Borneophysis, Bornesalpinia, Bostrychopsebium, Bothriospila, Bothrocerambyx, Bottegia, Bouakea, Bouchardius, Bourbonia, Bouyerus, Brachaciptera, Bracheocentrus, Brachopsis, Brachyale, Brachychilus, Brachyclytus, Brachyhammus, Brachyleptura, Brachymyiodola, Brachynarthron, Brachyolene, Brachyolenecamptus, Brachypteroma, Brachyrhabdus, Brachysarthron, Brachysomida, Brachysybra, Brachyta, Brachytria, Brachytritus, Braderochus, Bradycnemis, Brasiliosoma, Brechmoidion, Brephilydia, Breuningiana, Brevechelidonium, Brevoxathres, Brimidius, Brimopsis, Brimus, Brittonella, Bromiades, Brothylus, Brototyche, Brounopsis, Bucoides, Bucynthia, Bulbolmotega, Bulborhodopis, Bumetopia, Buprestomorpha, Butherium, Butocrysa, Bybe, Bybeana, Cabreuva, Cacia, Caciella, Caciomorpha, Cacodacnus, Cacodrotus, Cacophrissus, Cacosceles, Cacostola, Cacsius, Cacupira, Caediscum, Cagosima, Cairnsia, Calamobius, Calanthemis, Calaphneope, Calchaenesthes, Caledocentrus, Caledomicrus, Caledonandra, Callancyla, Callanga, Callapoecoides, Callapoecus, Callergates, Callia, Callichroma, Callichromopsis, Calliclytus, Callideriphus, Callidiellum, Callidiopis, Callidiopsites, Callidium, Callimation, Callimetopoides, Callimetopus, Callimoxys, Callimus, Calliomorpha, Callipero, Calliphaula, Calliphenges, Callipogon, Callipogonius, Calliprason, Callipyrga, Callisema, Callisphyris, Callistoprionus, Callityrinthia, Callixanthospila, Calloctenus, Calloides, Callomecyna, Callona, Callundine, Calobrium, Calocerambyx, Calocomus, Calocosmus, Calolamia, Calothyrza, Calpazia, Calybistum, Calycibidion, Calydon, Camelocerambyx, Camira, Camitocomus, Camixaima, Camposiellina, Canarana, Canidia, Canindea, Cantharocnemis, Caparmena, Capederces, Capegaster, Capepsebium, Caperonotus, Capetoxotus, Capezoum, Capitocrassus, Capnethinius, Capnolymma, Capobrium, Capoeme, Caraphia, Cardoria, Carenesycha, Carenoptomerus, Caribbomerus, Carinoclodia, Carinoclytus, Cariua, Carlandrea, Carneades, Caroliniella, Carpheolus, Carphina, Carphontes, Cartallum, Carterica, Casiphia, Catafimbria, Catalanotoxotus, Catapausa, Cataphrodisium, Catharesthes, Cathetopteron, Cathexis, Catoeme, Catognatha, Catoptronotum, Catorthontus, Catuaba, Catuana, Cauarana, Cauca, Cecaibidion, Cedemon, Ceiupaba, Celosterna, Cendiuna, Cenodocus, Centrocerum, Centrodera, Centrotoclytus, Centruroides, Centruropsis, Cephalallus, Cephalenicodes, Cephalizus, Cephalodina, Cephaloplon, Ceraegidion, Ceragenia, Ceralocyna, Ceralomus, Cerambyx, Cerasphorus, Ceratocentrus, Cercoptera, Cerdaia, Cereopsius, Ceresiella, Ceresium, Ceroplesis, Cerrostrangalia, Cervilissa, Cervoglenea, Cesonium, Cetimaique, Cetimaju, Cevaeria, Ceylanoglaucytes, Ceylanoparmena, Ceylanosybra, Chaetacanthidius, Chaetacosta, Chaetosopus, Chalastinus, Chalcolyne, Chalcoprionus, Chalybophysis, Championa, Chaodalis, Chapareia, Charassonotus, Chariea, Chariergodes, Chariergus, Chariesthes, Chariesthoides, Charinotes, Charisalia, Charmallaspis, Chasmogaster, Cheilacanthus, Chelidonium, Cheloderus, Chemsakia, Chemsakiella, Chemsakiellus, Chenoderus, Chereas, Cherentes, Cherrocrius, Chevrolatella, Chewchroma, Chiasmetes, Chinobrium, Chitron, Chlidones, Chlorethe, Chlorida, Chloridolum, Chlorisanis, Chlorophorus, Chlorotherion, Choeromorpha, Chondrothrus, Chontalia, Chorenta, Choriolaus, Chorothyse, Chreomisis, Chromacilla, Chromalizus, Chromoeme, Chrotoma, Chrysaethe, Chrysaperda, Chrysommata, Chrysoprasis, Chydaeopsis, Chydarteres, Chyptodes, Cicatrion, Cicatripraonetha, Cicatrisestola, Cicatrisestoloides, Cicatrizocera, Cicatrodea, Cicuiara, Cidugala, Cilioeme, Cilium, Cincinnata, Cinctohammus, Cipriscola, Cirrhicera, Citriphaga, Clausirion, Clavemeopodus, Clavenicodes, Clavidesmus, Clavisybra, Clavobrium, Clavomela, Clavoserixia, Cleistimum, Cleodoxus, Cleomenes, Cleonaria, Clepitoides, Cleptometopus, Cleptonotus, Cleptopsebium, Cleptosoma, Clermontia, Cleroclytus, Clesotrus, Clodia, Cloniocerus, Cloniophorus, Closteromerus, Closteropus, Closterus, Clytellus, Clytobius, Clytocera, Clytoderus, Clytoleptus, Clytomelegena, Clytopsis, Clytosaurus, Clytosemia, Clytraschema, Clytus, Clyzomedus, Cnemidochroma, Cnemolia, Cnemolioides, Cnemoplites, Cnemosioma, Cobelura, Cobria, Coccoderus, Coccothorax, Cochliopalpus, Coelodon, Coelodoniella, Coeloprocta, Coenopoeus, Coeruleoglaucytes, Coleocoptus, Coleomethia, Coleoxestia, Coleroidion, Collyrodes, Colobeutrypanus, Colobizus, Coloborhomboides, Colobothea, Colobothina, Colombicallia, Columbicella, Colynthaea, Comacmaeops, Combe, Cometes, Cometochus, Compsa, Compsibidion, Compsoceridius, Compsocerus, Compsomera, Compsopyris, Compsosoma, Comusia, Conamblys, Coniolachnus, Conizonia, Conobrium, Conopogaster, Conosphaeron, Conoxillus, Contoderopsis, Contoderus, Coomanum, Coptocercus, Coptoeme, Coptomma, Coptops, Coptosia, Corallancyla, Corcovado, Cordites, Cordoxylamia, Cordylomera, Coremia, Corennys, Corestetha, Coresthetida, Coresthetopsis, Corimbion, Corioeme, Cornallis, Cornuchariesthes, Cornumutila, Cornuscoparia, Coroicoia, Corrhenes, Corrhenispia, Corrhenodes, Cortodera, Corupella, Corus, Corynellus, Corynofrea, Coscinedes, Coscinesthes, Cosmisoma, Cosmisomopsis, Cosmocerus, Cosmoplatidius, Cosmoplatus, Cosmosalia, Cosmotoma, Cosmotomidius, Costemilophus, Cotyachryson, Cotyadesmus, Cotychroma, Cotycicuiara, Cotyclytus, Cotycuara, Cotynessa, Cotyperiboeum, Cotyschnolea, Cotysomerida, Cotyzineus, Craspedoderus, Crassichroma, Cratotragus, Cremnosterna, Cremys, Cribraedoeus, Cribragapanthia, Cribrihammus, Cribrochamus, Cribrohammus, Crinarnoldius, Crinotarsus, Criocerinus, Criodion, Crioprosopus, Criopsis, Cristaerenea, Cristaphanes, Cristatosybra, Cristenes, Cristepilysta, Cristeryssamena, Cristhippopsis, Cristhybolasius, Cristipocregyes, Cristisse, Cristoberea, Cristocentrus, Cristodesisa, Cristoopsis, Cristophyllarthrius, Cristorhodopina, Cristurges, Crossidius, Crossocnemis, Crossomeles, Crossotus, Crotchiella, Crucihammus, Crucitragus, Cryptobelus, Cryptobias, Cryptocranium, Ctenodes, Ctenomaeus, Ctenoplon, Ctenoscelis, Cubaecola, Cubilia, Cubilioides, Cuicirama, Cuiciuna, Cupanoscelis, Cupecuara, Cupeyalia, Curiofrea, Curitiba, Curius, Curtomerus, Curuapira, Cyanagapanthia, Cyanamphoecus, Cyaneophytoecia, Cyanolipton, Cyanomethia, Cyardium, Cyclocranium, Cyclopeplus, Cycloprionus, Cyclotaenia, Cycnidolon, Cycnoderus, Cydros, Cylicasta, Cylindilla, Cylindrecamptus, Cylindrepomus, Cylindrommata, Cylindrophelipara, Cylindrosybra, Cylindrothorax, Cymaterus, Cymatonycha, Cymatura, Cyocyphax, Cyphonotida, Cyphoscyla, Cyphosterna, Cyriopalus, Cyriotasiastes, Cyrtillus, Cyrtinoopsis, Cyrtinus, Cyrtoclytus, Cyrtocris, Cyrtogrammus, Cyrtonops, Cyrtophorus, Dadoychus, Dalitera, Dandamis, Daramus, Dasyerrus, Daxata, Decarthria, Decellia, Declivocondyloides, Dectes, Dedya, Deilus, Dejanira, Delagrangeus, Delemodacrys, Deliathis, Delilah, Delocheilus, Deltaspis, Deltosoma, Demagogus, Demelius, Demodes, Demodioides, Demomisis, Demonassa, Demonax, Demophoo, Dendrides, Denticerus, Depsages, Derancistrodes, Derancistrus, Derbidia, Dere, Derelophis, Deremius, Deretrachys, Derobrachus, Derolophodes, Derolus, Derolydnus, Deroplia, Desisa, Desisella, Desisopsis, Desmiphora, Desmiphoropsis, Desmocerus, Desmoderus, Deucalion, Dexithea, Diadelia, Diadelioides, Diadeliomimus, Dialeges, Diallus, Diamecyna, Diamitosa, Diaspila, Diasporidion, Diastellopterus, Diastocera, Diastosphya, Diastrophosternus, Diasybra, Diaxenes, Dicelosternus, Dicentrus, Dichostates, Dichostatoides, Dicra, Dicranoderes, Dictamnia, Dictator, Didymocantha, Didymocentrotus, Didyochamus, Diexia, Dihammaphora, Dihammaphoroides, Dilachnus, Diliolophus, Dilocerus, Dinocephaloides, Dinocephalus, Dinoptera, Dinopteroides, Dioridium, Diorthus, Diorus, Diosyris, Diotimana, Diphyrama, Diploschema, Diplothorax, Diptychoeme, Diringsiella, Dirocoremia, Disaulax, Discoceps, Discolops, Discopus, Diseoblax, Disgregus, Dissaporus, Dissopachys, Distenia, Disteniazteca, Disternopsis, Distichocera, Djabiria, Docohammus, Docolamia, Dodecaibidion, Dodechariesthes, Dodecocerus, Dodecosis, Doesburgia, Doesus, Dohertyorsidis, Dokhtouroffia, Dolichaspis, Dolichepilysta, Dolichestola, Dolichoplomelas, Dolichoprosopus, Dolichoropica, Dolichostyrax, Dolichosybra, Doliops, Dolomius, Dolopharoides, Dolophrades, Domitia, Dorcacerus, Dorcadida, Dorcadion, Dorcadiopsis, Dorcaschema, Dorcaschesis, Dorcasina, Dorcasomus, Dorcasta, Dorcianus, Dorcoeax, Dorjia, Dorysthenes, Dotoramades, Dragomiris, Dragoneutes, Drascalia, Driopea, Droserotoma, Drototelus, Drumontiana, Dryana, Drychateres, Drycothaea, Drymochares, Dryobius, Dryoctenes, Dubianella, Dubiefostola, Dufauxia, Duffyia, Duffyoemida, Dundaia, Dyemus, Dyenmonus, Dymascus, Dymasius, Dymorphocosmisoma, Dynamostes, Dysiatus, Dysmathosoma, Dystasia, Dystasiopsis, Dysthaeta, Dystomorphus, Earinis, Ebaeides, Eboraphyllus, Eburella, Eburia, Eburiaca, Eburilla, Eburiola, Eburiomorpha, Eburodacrys, Eburodacrystola, Eburophora, Eburostola, Eccrisis, Echaristha, Echinovelleda, Echthistatodes, Echthistatus, Eclipta, Ecliptoides,Ecliptophanes, Ecoporanga, Ectatina, Ectatosia, Ecteneolus, Ectenessa, Ectenesseca, Ectenessidia, Ecthoea, Ectinogramma, Ectinope, Ecyroschema, Ecyrus, Eczemotellus, Eczemotes, Eczemothea, Eduardiella, Egalicia, Egesina, Elacomia, Elaidius, Elaphidion, Elaphidionopsis, Elaphopsis, Elaptoides, Elaptus, Elasmotena, Elateropsis, Elatotrypes, Eleanor, Elegantometallyra, Elegantozoum, Elelea, Eleothinus, Eligmoderma, Elongatocontoderus, Elongatohomelix, Elongatomerionoeda, Elongatopothyne, Elongatoserixia, Elongatosybra, Elydnus, Elytracanthina, Elytrimitatrix, Elytroleptus, Embrikstrandia, Embryon, Emeileptura, Emenica, Emeopedopsis, Emeopedus, Emphiesmenus, Emphreus, Emphytoecia, Emphytoeciosoma, Enaphalodes, Enaretta, Enchoptera, Encyclops, Endybauna, Eneodes, Enes, Engyum, Enicodes, Enicoeme, Enispiella, Enneaphyllus, Enoplocerus, Enoploderes, Enosmaeus, Enotes, Enotocleptes, Enotogenes, Enotoschema, Entelopes, Entetraommatus, Enthymius, Entomosterna, Eodalis, Eodorcadion, Eohyllisia, Eoporis, Eosthenias, Eosybra, Eotithoes, Epacroplon, Epania, Epaphra, Epectasis, Epepeotes, Ephiales, Ephies, Epianthe, Epiblapsilon, Epiblepisanis, Epicasta, Epicedia, Epiclytus, Epidichostates, Epidiscoceps, Epiglenea, Epilysta, Epilystoides, Epimelitta, Epimesosa, Epipedocera, Epipodocarpus, Epirochroa, Epirochroides, Episacus, Epithora, Epitophysis, Eponina, Epopea, Epropetes, Epuraecha, Eranina, Eraninella, Ereis, Eremon, Eremophanes, Eremophanoides, Eremosybra, Ergates, Erichsonia, Eriocharis, Erioderus, Eriphosoma, Eriphus, Erlandia, Eroschema, Erosida, Erphaea, Eryalus, Eryphus, Erythraenus, Erythresthes, Erythrocalla, Erythrochiton, Erythroclea, Erythroplatys, Erythropterus, Erythrus, Esaete, Esaguasu, Esamirim, Esmeralda, Esonius, Esseiachryson, Essisus, Essostrutha, Essostruthella, Esthlogena, Esthlogenopsis, Estigmenida, Estola, Estoloderces, Estoloides, Estolomimus, Etaxalus, Ethemon, Ethioeme, Ethiolygrus, Etimasu, Etiosaphanus, Etorofus, Etymosphaerion, Eucharassus, Eucharitolus, Eucilmus, Eucomatocera, Eucrossus, Eudaphisia, Euderces, Eudesmus, Eudianodes, Eudihammus, Eudistenia, Eudryoctenes, Euestola, Eugamandus, Eugoides, Eugrapheus, Eulachnesia, Eulitoclonius, Eulitopus, Eumathes, Eumecocera, Eumichthus, Eumimesis, Eunidia, Eunidiella, Eunidiopsis, Euoplia, Eupalelius, Eupalessa, Eupempelus, Eupogoniopsis, Eupogonius, Euporus, Eupromera, Eupromerella, Eupromus, Euryarthrum, Eurycallinus, Euryclelia, Euryclytosemia, Eurycoptosia, Euryestola, Eurylemma, Eurymerus, Eurymesosa, Eurynassa, Euryphagus, Euryphryneta, Euryplocia, Eurypoda, Euryprosopus, Euryptera, Euryscelis, Eurysops, Eurysthea, Euryxaenapta, Euryzeargyra, Eusapia, Euseboides, Eusphaerium, Eustathes, Eusthenomus, Eustrangalis, Eustromula, Eusyntheta, Eutaenia, Euteleuta, Eutetrapha, Euthima, Euthyastus, Eutrichillus, Eutrypanus, Evgenius, Evgoa, Evodinus, Exaeretiformis, Exalcidion, Exallancyla, Exalphus, Examnes, Exarrhenodes, Exarrhenus, Eximia, Exocentrancylistes, Exocentroides, Exocentrus, Exoparyphus, Eyiaba, Fallacia, Falsacalolepta, Falsacanthocinus, Falsadjinga, Falsagnia, Falsallophyton, Falsamblesthis, Falsamblymora, Falsanoplistes, Falsapolia, Falsapomecyna, Falsatimura, Falsenicodes, Falsepilysta, Falsestoloides, Falseunidia, Falsexocentroides, Falsexocentrus, Falshomelix, Falsidactus, Falsimalmus, Falsischnolea, Falsobiobessa, Falsobrium, Falsocacia, Falsoceraegidion, Falsocleptometopus, Falsocoedomea, Falsocularia, Falsocylindropomus, Falsodihammus, Falsohippopsicon, Falsohomaemota, Falsohyagnis, Falsohyllisia, Falsoibidion, Falsomassicus, Falsomelanauster, Falsomesosella, Falsometopides, Falsomoechotypa, Falsomoechotypoides, Falsonyctopais, Falsoparmena, Falsoplocia, Falsoprosoplus, Falsoropica, Falsoropicoides, Falsorsidis, Falsoserixia, Falsosophronica, Falsostesilea, Falsoterinaea, Falsoterinaeopsis, Falsotmesisternus, Falsotrachystola, Falsotragiscus, Falsovelleda, Falsoxeanodera, Falsozeargyra, Falsozorilispe, Falsozorispiella, Fasciculacmocera, Fasciculancylistes, Fasciculapomecyna, Faustabryna, Fehmii, Filipinmulciber, Fisherostylus, Flabellomorphus, Formicomimus, Formosopyrrhona, Formosotoxotus, Formozotroctes, Fortuneleptura, Frankluquetia, Frea, Freadelpha, Frearanova, Fredlanea, Fredlanella, Fregolia, Freocoroides, Freocorus, Freocrossotus, Freoexocentrus, Freopsis, Frondipedia, Furona, Gabunsaphanidus, Gagarinia, Gahania, Galileoana, Galissus, Gambria, Ganosomus, Garissa, Garnierius, Gasponia, Gastrophacodes, Gastrosarus, Gauresthes, Gaurotes, Gaurotina, Gaurotinus, Geloharpya, Gelonaetha, Gemylus, Gennarus, Georgiana, Gerania, Gerdberndia, Gerdius, Geropa, Gestriana, Geteuma, Gibbestola, Gibbestoloides, Gibbocerambyx, Gibbohammus, Gibbomesosella, Giesbertella, Giesbertia, Gigantopalimna, Gigantotrichoderes, Gisostola, Glaphyra, Glaucotes, Glaucytes, Glenea, Gleneonupserha, Glenida, Glomibidion, Glycobius, Glyphosoma, Glypthaga, Glyptoceridion, Glyptoscapus, Gnaphalodes, Gnathoenia, Gnatholea, Gnatholeophanes, Gnathonyx, Gnathopraxithea, Gnathostrangalia, Gnoma, Gnomibidion, Gnomidolon, Gnomodes, Goatacara, Goephanes, Goephanomimus, Goes, Golsinda, Gonyacantha, Gortonia, Gorybia, Gounellea, Gounelloeme, Gourbeyrella, Graciella, Gracilia, Gracilichroma, Graciliderolus, Gracililamia, Gracilinitocris, Gracilosphya, Graminea, Grammicosum, Grammoechus, Grammopsis, Grammopsoides, Grammoptera, Grammoxyla, Granastyochus, Granolamia, Granopothyne, Granulenotes, Granulhepomidion, Granulorsidis, Graphicoglaucytes, Graphidessa, Graphisurus, Gressittichroma, Griphapex, Grupiara, Gryllica, Grynex, Guayuriba, Guedesia, Guerryus, Guitelia, Gurubira, Guttulamia, Gyarancita, Gyaritodes, Gyaritus, Gymnocerina, Gymnocerus, Gymnopsyra, Gymnostylus, Gyrpanetes, Hadimus, Hadroibidion, Hadromastix, Haenkea, Hainanhammus, Hallothamus, Halme, Halmenida, Hamatastus, Hamaticherus, Haplidoeme, Haplidus, Haploeax, Haploparmena, Haplopsebium, Haplorhabdus, Haplothrix, Harimius, Harringtonia, Haruspex, Hastatis, Hastertia, Hathliodes, Hathliolophia, Hawaiiandra, Hayashichroma, Hayashiechthistatus, Hayashiella, Hebestola, Hechinoschema, Hecphora, Hecyra, Hecyroides, Hecyromorpha, Hedypathes, Heffernia, Helenoglaucytes, Heliolus, Helladia, Helminda, Helvina, Helymaeus, Hemadius, Hemesthocera, Hemicladus, Hemicryllis, Hemierana, Hemilissa, Hemilissopsis, Hemiloapis, Hemilocrinitus, Hemilomecopterus, Hemilophus, Hephaestioides, Hephaestion, Hephialtes, Hepomidion, Herophila, Herozoum, Hesperanoplium, Hespereburia, Hesperoclytus, Hesperoferus, Hesperophanes, Hesperophanoschema, Hesperophymatus, Hesthesis, Hestimidius, Hestimoides, Hesycha, Hesychotypa, Heterachthes, Heteraedoeus, Heteraneflus, Heteresmia, Heteroclytomorpha, Heterocompsa, Heteroglenea, Heterometopia, Heteropalpoides, Heteropalpus, Heterophilus, Heterops, Heterosaphanus, Heterotaxalus, Hexacona, Hexamitodera, Hexarrhopala, Hexatricha, Hexocycnidolon, Hexoplon, Hiekeia, Hilarolea, Hilaroleopsis, Hileolaspis, Hilobothea, Hippaphesis, Hippocephala, Hippopsicon, Hippopsis, Hirtaeschopalaea, Hirticallia, Hirticlytus, Hirtobrasilianus, Hisarai, Hispastathes, Hispomorpha, Hoegea, Holoaerenica, Hologaster, Hololeprus, Holonotus, Holopleura, Holopterus, Holorusius, Holosphaga, Homaemota, Homaloidion, Homalomelas, Homelix, Homoeophloeus, Homogenes, Homonoea, Hoplathemistus, Hoplideres, Hoplidosterus, Hoplistocerus, Hoplistonychus, Hoplocerambyx, Hoplocleptes, Hoplogrammicosum, Hoplomeces, Hoplomelas, Hoplorana, Hoploranomimus, Hormathus, Hosmaeus, Hospes, Hotarionomus, Hovatoma, Hovorea, Hovorelus, Hovorestenia, Hovorodon, Howea, Hudepohlellus, Huedepohlia, Huedepohliana, Huequenia, Hukaruana, Hyagnis, Hyagnoides, Hybodera, Hybolasiellus, Hybolasiopsis, Hybolasius, Hybometopia, Hyborhabdus, Hybunca, Hydraschema, Hyleoza, Hylettus, Hyllisia, Hyllisiopsis, Hylomela, Hylorus, Hylotrupes, Hypamazso, Hypargyra, Hypatium, Hyperplatys, Hypexilis, Hyphus, Hypocacia, Hypocephalus, Hypocrites, Hypoeschrus, Hypogenes, Hypomares, Hypomia, Hypostilbus, Hypselomus, Hypsideres, Hypsideroides, Hypsioma, Hystatoderes, Hystatus, Hysterarthron, Ialyssus, Iaquira, Iareonycha, Iarucanga, Iatuca, Iberodorcadion, Ibidion, Ibidionidum, Ibitiruna, Icariotis, Icaunauna, Icelastatis, Ichthyodes, Icimauna, Icosium, Icublabia, Icupima, Idactus, Idephrynus, Ideratus, Idiocalla, Idiopidonia, Idiopsebium, Idiostrangalia, Idobrium, Igualda, Illaena, Imantocera, Imbrius, Imerinus, Inermaegocidnus, Inermestola, Inermestoloides, Inermoleiopus, Inermomulciber, Inermoparmena, Insuetaspis, Insulochamus, Intricatotrypanius, Ioesse, Iothocera, Ipepo, Iphiothe, Iphra, Ipochira, Ipochiromima, Ipochus, Ipothalia, Ippitoides, Iproca, Iquiara, Iquiracetima, Iranobrium, Iresioides, Ironeus, Irundiaba, Irundisaua, Ischasia, Ischasioides, Ischiocentra, Ischioderes, Ischioloncha, Ischionodonta, Ischionorox, Ischioplites, Ischiosioma, Ischnauchen, Ischnia, Ischnocnemis, Ischnodora, Ischnolea, Ischnoleomimus, Ischnophygas, Ischnorrhabda, Ischnostrangalis, Ischnotes, Isochariesthes, Isomerida, Isosaphanodes, Isosaphanus, Isostenygra, Isotomus, Isotrium, Isse, Isthmiade, Itaclytus, Itaituba, Itajutinga, Ites, Itheum, Ithocritus, Itumbiara, Iuaca, Iuati, Iurubanga, Jadotia, Jamesia, Jampruca, Jamwonus, Janidera, Japanomesosa, Japanostrangalia, Japonopsimus, Jeanvoinea, Jebusaea, Jendekia, Jolyellus, Jonthodes, Jonthodina, Jordanoleiopus, Judolia, Judolidia, Juiaparus, Juninia, Jupoata, Jurua, Kabatekiella, Kabylophytoecia, Kallyntrosternidius, Kalore, Kanekoa, Katarinia, Kazuoclytus, Kenyavelleda, Kenyoeme, Kerochariesthes, Kerodiadelia, Khampaseuthia, Kirgizobia, Knulliana, Kolonibidion, Komiyandra, Konoa, Kuatinga, Kuatuniana, Kudekanye, Kunaibidion, Kunbir, Kurarua, Kyranycha, Lachaerus, Lachneophysis, Lachnia, Lachnopterus, Lacordairina, Laedorcari, Laelida, Lagocheirus, Lagrida, Lamacoscylus, Lamia, Lamidorcadion, Lamiessa, Lamiomimus, Lamproclytus, Lampropterus, Lanephus, Languriomorpha, Laodemonax, Laodora, Laokaya, Laoleptura, Laopania, Laosepilysta, Laosobrium, Laoterinaea, Lapazina, Laraesima, Lasiocercis, Lasiogaster, Lasiolepturges, Lasiopezus, Lasiophrys, Latabryna, Latecyrtidus, Lathroeus, Lathusia, Laticranium, Latisternum, Lautarus, Lebisia, Leioderes, Leiophysis, Leiopus, Leiotoma, Lemula, Lentalius, Leonaedoeus, Leontiprionus, Leprodera, Lepromoris, Leptachrous, Leptalia, Leptaschema, Leptenicodes, Leptepania, Leptochoriolaus, Leptocometes, Leptocyrtinus, Leptoeme, Leptomesosa, Leptomesosella, Leptonota, Leptophaula, Leptorhabdium, Leptosiella, Leptostrangalia, Leptostylopsis, Leptostylus, Leptoxenus, Leptrichillus, Leptura, Lepturalia, Lepturasta, Lepturdrys, Lepturgantes, Lepturges, Lepturginus, Lepturgotrichona, Lepturobosca, Lepturomyia, Lepturonota, Lepturopsis, Lepturoschema, Lepturovespa, Lesbates, Lesbra, Lethes, Leucographus, Leucophoebe, Leuronotus, Leus, Lianema, Liberedaxia, Licracantha, Limernaea, Limozota, Linda, Lingoria, Linopodius, Linopteridius, Linopteropsis, Linsleychroma, Linsleyonides, Linyra, Lioderina, Liogramma, Liosteburia, Liostola, Liosynaphaeta, Lissoeme, Lissonomimus, Lissonoschema, Lissonotus, Lissonotypus, Lissozodes, Listrocerum, Listroptera, Lithargyrus, Litopus, Lobarthron, Loboberea, Lochmaeocles, Lochmodocerus, Logaeus, Logisticus, Longelinopodius, Longipalpus, Lophalia, Lophopoenopsis, Lophopoeum, Lophopogonius, Lophoschema, Lucasianus, Lulua, Lundgrenosis, Luscosmodicum, Lustrocomus, Luzonoparmena, Lycaneptia, Lychrosimorphus, Lycidocerus, Lycidola, Lycochoriolaus, Lycomimus, Lycomorphoides, Lycosomus, Lydipta, Lygesis, Lygistopteroides, Lygrocharis, Lygrus, Lypsimena, Macellidiopygus, Macrambyx, Macrocamptus, Macrochenus, Macrochia, Macrochoriolaus, Macrocleptes, Macrodontia, Macroeme, Macrohammus, Macroleptura, Macronemus, Macrones, Macrophysis, Macropidonia, Macropophora, Macropraonetha, Macroprionus, Macropsebium, Macrorhabdium, Macroropica, Macrosaspis, Macrospina, Macrotoma, Maculileiopus, Madecassometallyra, Magaliella, Magninia, Mahenes, Mahenoides, Maisi, Malacopterus, Malacoscylus, Malagassycarilia, Malayanomolorchus, Mallaspis, Mallocera, Malloderma, Mallodon, Mallodonhoplus, Mallodonopsis, Mallonia, Mallosia, Mallosiola, Mallosoma, Malobidion, Maltheba, Malthonea, Malukandra, Mandibularia, Mannophorus, Mantitheus, Marauna, Marensis, Margites, Mariliana, Maripanus, Marmaroglypha, Marmylaris, Marocaulus, Martinsellus, Martinsia, Marupiara, Masatopes, Mascarenobrium, Massicus, Mastododera, Mattania, Maublancancylistes, Maublancia, Mauesia, Maulia, Mauritiobrium, Mecas, Mecasoma, Mecometopus, Mecosarthron, Mecosaspis, Mecotetartus, Mecynippus, Mecynome, Mecynopus, Megabasis, Megacera, Megaceron, Megacheuma, Megachoriolaus, Megacoelus, Megacriodes, Megacyllene, Megaderus, Megalobrimus, Megalofrea, Megaloharpya, Meganeflus, Meganoplium, Megapedion, Megapsyrassa, Megasemum, Megasticus, Megobaralipton, Megobrium, Megopis, Megosmidus, Meiyingia, Melanesiandra, Melanopais, Melanopolia, Melathemma, Melegena, Meliochamus, Meloemorpha, Melzerella, Melzerina, Melzerus, Mendesina, Menesia, Menesida, Menyllus, Mephritus, Meridiotroctes, Meriellum, Meringodes, Merionoeda, Merionoedina, Merionoedopsis, Merocoremia, Meroscelisus, Meryeurus, Mesathemistus, Mesechthistatus, Mesestola, Mesiphiastus, Mesocacia, Mesoereis, Mesolamia, Mesolita, Mesoprionus, Mesosa, Mesosaimia, Mesosella, Mesotroea, Metacmaeops, Metacopa, Metacoptops, Metacriodion, Metadriopea, Metagnoma, Metalamia, Metaleptus, Metallichroma, Metalliglaucytes, Metalloeme, Metallographeus, Metalloleptura, Metallonupserha, Metallyra, Metalocerus, Metamecyna, Metamecynopsis, Metamulciber, Metaperiaptodes, Metaphrenon, Metastrangalis, Metasulenus, Metepilysta, Methia, Methicula, Methioeme, Methioides, Metipocregyes, Metironeus, Meton, Metopides, Metopocoilus, Metopoplectus, Metopotylus, Metoxylamia, Mexicoscylus, Meximia, Micatocomus, Miccolamia, Michthisoma, Micrambyx, Micraneflus, Micranoplium, Microarthron, Microcacia, Microcanus, Microcapnolymma, Microcleptes, Microclytus, Microcriodes, Microcymatura, Microdebilissa, Microderolus, Microdorcadion, Microdymasius, Microgoes, Microhoplomelas, Microibidion, Microlamia, Microlenecamptus, Microlera, Microleroides, Microleropsis, Microloa, Microlophia, Micromaeus, Micromandibularia, Micromelopus, Micronoemia, Micropelta, Microphysis, Microplia, Microplocia, Microplophorus, Micropraonetha, Micropsyrassa, Microrhodopina, Microrhodopis, Microsomatidia, Microtragoides, Microtragus, Microxylorhiza, Micurus, Midamiella, Migdolus, Migmocera, Migorybia, Migsideres, Miguelia, Millotsaphanidius, Milothris, Miltesthus, Mimabryna, Mimacalolepta, Mimacanthocinus, Mimacmocera, Mimacronia, Mimaderpas, Mimadjinga, Mimaelara, Mimagelasta, Mimagnia, Mimalblymoroides, Mimamblesthidus, Mimanancylus, Mimancylistes, Mimanhammus, Mimapatelarthron, Mimapomecyna, Mimapriona, Mimaspurgus, Mimassinia, Mimasyngenes, Mimatimura, Mimatossa, Mimatybe, Mimauxa, Mimechthistatus, Mimectatina, Mimectatosia, Mimecyroschema, Mimenicodes, Mimepaphra, Mimepilysta, Mimepuraecha, Mimeremon, Mimeryssamena, Mimestola, Mimestoloides, Mimetaxalus, Mimeunidia, Mimeuseboides, Mimexocentroides, Mimexocentrus, Mimhoplomelas, Mimiculus, Mimillaena, Mimiphiastus, Mimipochira, Mimiptera, Mimischnia, Mimobatocera, Mimoberea, Mimobybe, Mimocacia, Mimocagosima, Mimocalothyrza, Mimocentrura, Mimoceroplesis, Mimochariergus, Mimochariesthes, Mimochlorisanis, Mimocoedomea, Mimocoelosterna, Mimocoptosia, Mimocornuscoparia, Mimocorus, Mimocratotragus, Mimocrossotus, Mimocularia, Mimocyrtinoclytus, Mimodesisa, Mimodiadelia, Mimodiaxenes, Mimodorcadion, Mimodriopea, Mimodystasia, Mimoeme, Mimofalsoropica, Mimoglenea, Mimogmodera, Mimognoma, Mimogrynex, Mimogyaritus, Mimohammus, Mimohecyra, Mimohippopsicon, Mimohippopsis, Mimohomonoea, Mimohoplorana, Mimohyagnis, Mimohyllisia, Mimolaelida, Mimolagrida, Mimolaia, Mimolasiocercis, Mimoleiopus, Mimoleprodera, Mimoleuronotus, Mimolochus, Mimolophia, Mimolophioides, Mimomacrochia, Mimomenyllus, Mimommata, Mimomorpha, Mimomulciber, Mimomusonius, Mimomyagrus, Mimomyromeus, Mimonemophas, Mimonephelotus, Mimonicarete, Mimoniphona, Mimonneticus, Mimononyma, Mimononymoides, Mimoopsis, Mimopezus, Mimophaeopate, Mimoplocia, Mimopogonius, Mimopothyne, Mimoprosoplus, Mimopsacothea, Mimoricopis, Mimoropica, Mimorsidis, Mimosaimia, Mimosaperdopsis, Mimoscapeuseboides, Mimosciadella, Mimosebasmia, Mimoserixia, Mimostedes, Mimostenellipsis, Mimosthenias, Mimostrangalia, Mimosybra, Mimotemnosternus, Mimotesthus, Mimotetrorea, Mimothelais, Mimotragocephala, Mimotriammatus, Mimotroea, Mimotropidema, Mimotrypanius, Mimotrysimia, Mimovelleda, Mimovitalisia, Mimoxenolea, Mimoxylamia, Mimoxylotoles, Mimozeargyna, Mimozotale, Mimozygocera, Mimozygoceropsis, Mindanaona, Minibidion, Miniprionus, Minipsyrassa, Minutius, Mionochroma, Miriclytus, Miroclytus, Mispila, Mispilodes, Mispilopsis, Mnemea, Moala, Mocoiasura, Moechohecyra, Moechotypa, Molitones, Molochrus, Molorchineus, Molorchoepania, Molorchus, Mombasius, Momisis, Momisofalsus, Moneilema, Monnechroma, Monnecles, Monneella, Monneellus, Monneoncideres, Monnetyra, Monneus, Monochamus, Monocladum, Monodesmus, Monoplia, Monoxenus, Monstropalpus, Montesia, Montrouzierina, Monzonia, Moratichroma, Mordellistenomimus, Morettus, Morimidius, Morimolamia, Morimonella, Morimopsidius, Morimopsis, Morimospasma, Morimus, Moron, Morphaneflus, Mourgliana, Mulciber, Munamizoa, Mundeu, Murosternum, Murupeaca, Murupi, Murzinia, Musaria, Muscidora, Musius, Musonius, Mussardia, Mutatocoptops, Muxbalia, Myacopterus, Myagrus, Mycerinodes, Mycerinopsis, Mycerinus, Mydasta, Mygalobas, Mynonebra, Mynonoma, Mynoparmena, Myonebrides, Myopsocometes, Myoxinus, Myoxomorpha, Myrmecoclytus, Myrmeocorus, Myrmexocentroides, Myromeus, Myromexocentrus, Myrsellus, Myrsinus, Mystacophorus, Mysteria, Mystrocnemis, Mystrosa, Mythodes, Mythozoum, Myzomorphus, Nadezhdiana, Nadezhdiella, Nakanea, Namiboeme, Namibomeces, Nanilla, Nannoprionus, Nanohammus, Nanostrangalia, Nanustes, Nastocerus, Nathriobrium, Nathrioglaphyra, Nathrius, Navosoma, Navosomopsis, Neacanista, Neachryson, Nealcidion, Neandra, Neaneflus, Neanthophylax, Necalphus, Neclamia, Necydalis, Necydalopsis, Necydalosaurus, Nedine, Nedytisis, Neholopterus, Nemaschema, Nemognathomimus, Nemophas, Nemotragus, Nenenia, Neoachryson, Neoalosterna, Neoamphion, Neobaryssinus, Neobellamira, Neobethelium, Neobrachychilus, Neocalamobius, Neocallia, Neocarolus, Neocerambyx, Neochariesthes, Neocherentes, Neochrysoprasis, Neoclosterus, Neoclytus, Neocolobura, Neocompsa, Neocorestheta, Neocoridolon, Neocorus, Neocrossidius, Neoctoplon, Neodiadelia, Neodihammus, Neodillonia, Neodorcadion, Neoeburia, Neoeme, Neoencyclops, Neoepaphra, Neoeryssamena, Neoeutrypanus, Neofreocorus, Neogalissus, Neognomidolon, Neohebestola, Neohecyra, Neohoplonotus, Neohylus, Neoischnolea, Neolampedusa, Neoleptura, Neoludwigia, Neolygrus, Neoma, Neomallocera, Neomallodon, Neomarius, Neomoema, Neomusaria, Neonitocris, Neopachystola, Neopalame, Neoperiboeum, Neophrissoma, Neophygopoda, Neopibanga, Neopiciella, Neoplectrura, Neoplocaederus, Neopoeciloderma, Neopotiatuca, Neoptychodes, Neoregostoma, Neorhamnusium, Neorygocera, Neosarmydus, Neosciadella, Neoserixia, Neosomatidia, Neospondylis, Neostenus, Neosybra, Neotaphos, Neotaranomis, Neotrachystola, Neotropidion, Neouracanthus, Neoxantha, Neoxenicotela, Neozodes, Nepagyrtes, Nephalioides, Nephalius, Nephelotus, Nephithea, Nepiodes, Nericonia, Nesanoplium, Neseuterpia, Nesiosphaerion, Nesobrium, Nesodes, Nesoeme, Nesomomus, Nesophanes, Nesopriona, Nesopsebium, Nesosmodicum, Nesozineus, Nethinius, Nicarete, Nicias, Nicomioides, Nida, Nidella, Nigrolamia, Niisatochroma, Niophis, Niphabryna, Niphecyra, Nipholophia, Niphona, Niphonatossa, Niphoparmena, Niphoparmenoides, Niphopterolophia, Niphoropica, Niphosaperda, Niphosoma, Niphotragulus, Niphovelleda, Niponostenostola, Niraeus, Nisibistum, Nitakeris, Nitidobrium, Nivellia, Nivelliomorpha, Nobuosciades, Noctileptura, Nodubothea, Noeconia, Noemia, Noguerana, Nonochamus, Nonyma, Nonymodiadelia, Nortia, Nosavana, Noserius, Nothopleurus, Nothoprodontia, Nothopygus, Nothorhina, Notoceresium, Notocorrhenes, Notomulciber, Notophysis, Notorhabdium, Notosphaeridion, Novaeglaucytes, Novantinoe, Novorondonia, Nubosoplatus, Nungena, Nupseranodes, Nupserha, Nupserhoglenea, Nupseroberea, Nustera, Nyctimenius, Nyctonympha, Nyctopais, Nyoma, Nyphasia, Nyssicostylus, Nyssicus, Nyssocarinus, Nyssocuneus, Nyssodectes, Nyssodrysilla, Nyssodrysina, Nyssodrysternum, Nyssosternus, Obages, Oberea, Obereoides, Obereopsis, Obrida, Obrioclytus, Obrium, Obscuropterus, Ocalemia, Oceanomegopis, Ochimus, Ochraethes, Ochrocesis, Ochrocydus, Ochrodion, Ochromima, Ochroptera, Ochrus, Ochyra, Ocoa, Ocroeme, Octotapnia, Ocularia, Oculipetilus, Oculobrium, Oculohammus, Odontocera, Odontolamia, Odontorhabdus, Odontozineus, Odzala, Oeax, Oebarina, Oectropsis, Oedecnema, Oedenoderus, Oedopeza, Oedudes, Oeme, Oemida, Oemodana, Oemona, Oemophanes, Oemospila, Ogmodera, Ogmoderidius, Ohbayashia, Oiceaca, Oihus, Okamira, Olenecamptus, Olenosus, Olethrius, Olexandrella, Oligoenoplus, Oligosmerus, Olivensa, Olmotega, Oloessa, Ombrosaga, Ommata, Ommidion, Omocyrius, Omodylia, Omophoena, Omosarotes, Omotagus, Omotes, Onalcidion, Oncideres, Oncioderes, Onocephala, Ontochariesthes, Onychocerus, Onychoglenea, Oopsidius, Oopsis, Opacibidion, Opades, Opheltes, Ophryops, Ophtalmibidion, Ophtalmoplon, Ophthalmemeopedus, Ophthalmocydrus, Oplatocera, Oplosia, Opsamates, Opsibidion, Opsidota, Opsies, Opsilia, Opsimus, Optomerus, Oraphanes, Orcesis, Oregostoma, Oreodera, Oriaethus, Orica, Oricopis, Orion, Ornistomus, Ornithia, Oroderes, Oropyrodes, Oroxenofrea, Orphnodula, Orsidis, Orteguaza, Orthochoriolaus, Ortholeptura, Orthomegas, Orthosoma, Orthostoma, Orwellion, Osmidus, Osmopleura, Osphranteria, Osphryon, Ossibia, Ossonis, Ostedes, Otaromia, Otenis, Othelais, Otheostethus, Othnocerus, Otroea, Otroeopsis, Otteissa, Oupyrrhidium, Ovaloparmena, Oxathres, Oxathridia, Oxilus, Oxycauloeme, Oxycoleus, Oxyhammus, Oxylamia, Oxylia, Oxylopsebus, Oxylymma, Oxymagis, Oxymerus, Oxymirus, Oxyommata, Oxypeltus, Oxypleurus, Oxyprosopus, Ozineus, Ozodera, Ozodes, Ozotroctes, Pacholatkoa, Pachycytes, Pachydissus, Pachylocerus, Pachymerola, Pachypeza, Pachypidonia, Pachysticus, Pachyta, Pachytella, Pachyteria, Pachyticon, Pachytodes, Paktoxotus, Palaeomegopis, Palaeosmodicum, Palaeotrachyderes, Palaeoxylosteus, Palame, Palausybra, Paleohemilophus, Palimna, Palimnodes, Pallidohecyra, Palpibidion, Palpicrassus, Panchylissus, Pandrosos, Panegyrtes, Pannychella, Pannychina, Pantilema, Pantomallus, Pantonyssus, Paphora, Papuandra, Papuleptura, Parabangalaia, Parabaryssinus, Parabatyle, Parabiobessa, Parabixadus, Parablabicentrus, Parablepisanis, Parabrimidius, Parabrimus, Parabryna, Parabunothorax, Parabybe, Paracaciella, Paracalamobius, Paracallia, Paracalybistum, Paracanista, Paracanthocinus, Paracanthosybra, Paracartus, Paracedemon, Parachalastinus, Parachariesthes, Parachelidonium, Parachydaeopsis, Paracleodoxus, Paracleonice, Paraclodia, Paraclytemnestra, Paraclytus, Paracnemolia, Paracoedomea, Paracolobizus, Paracomeron, Paracometes, Paracompsa, Paracompsosoma, Paracondyloides, Paracoptops, Paracornallis, Paracorrhenes, Paracorupella, Paracorus, Paracriodion, Paracristenes, Paracristocentrus, Paracrossotus, Paracyclotaenia, Paracyriothasastes, Paradandamis, Paradaxata, Paraderpas, Paradesisa, Paradesmiphora, Paradeucalion, Paradiadelia, Paradiallus, Paradichostathes, Paradidymocentrus, Paradiexia, Paradihammus, Paradinocephalus, Paradiscopus, Paradisterna, Paradistichocera, Paradjinga, Paradocus, Paradoliops, Paradriopea, Paradrycothaea, Paradyemus, Paradystus, Paraegocidnus, Paraenicodes, Paraepepeotes, Paraesylacris, Paraëthecerus, Parafrea, Parafreoides, Paragasponia, Paraglenea, Paragnia, Paragniopsis, Paragolsinda, Paragortonia, Paragraciella, Paragrynex, Paraguitelia, Parahathlia, Parahephaestion, Parahepomidion, Parahiekeia, Paraholopterus, Parahovatoma, Parahyagnis, Parahybolasius, Parahyllisia, Parahyphus, Parajoesse, Parakimerus, Paralamiodorcadion, Paralatisternum, Paralcidion, Paraleiopus, Paraleprodera, Paraleptidea, Paraleptoeme, Paraliostola, Paralissoeme, Paralogisticus, Paralophia, Paralychrosimorphus, Paralygesis, Paramacrotoma, Paramallosia, Paramartinsia, Paramblesthidopsis, Paramblymora, Paramecyna, Paramelanauster, Paramenesia, Paramenyllus, Paramesosella, Parametopides, Paramigdolus, Paramimiculus, Paramimistena, Paramispila, Paramispilopsis, Paramoechotypa, Paramombasius, Paramonoxenus, Paramoron, Paramulciber, Paramurosternum, Paramusonius, Paramussardia, Paramussardiana, Paramyrmecoclytus, Paramyromeus, Paranaches, Paranaesthetis, Paranaleptes, Paranamera, Paranandra, Parananilla, Paranaspia, Paranauxesis, Parancylistes, Parandra, Parandraceps, Parandrocephalus, Paraneosybra, Paranhammus, Paranicomia, Paraniphona, Paranisopodus, Paranitocris, Paranomoderus, Paranonyma, Paranoplium, Paranyssicus, Paraocalemia, Parapantonyssus, Parapeba, Parapeleconus, Parapezus, Paraphacodes, Paraphanis, Paraphemone, Paraphilomecyna, Paraphloeopsis, Paraphosphorus, Paraphronastes, Paraphryneta, Paraplagiomus, Paraplanodes, Parapolyacanthia, Parapolytretus, Parapomempsoides, Parapotemnemus, Paraprobatius, Paraprotomocerus, Parapteridotelus, Parapythais, Pararhopaloscelides, Pararhytiphora, Pararondibilis, Pararopica, Parasalpinia, Parasalvazaon, Paraschoenionta, Parasemnus, Parasemolea, Paraserixia, Paraskeletodes, Parasmermus, Parasolymus, Parasomatidia, Parasophronica, Parasophronicomimus, Parasophroniella, Parasphaerion, Parasphallenum, Parasphigmothorax, Paraspilotragus, Parastathes, Parastathmodera, Parastenostola, Parastesilea, Parasthenias, Parastizocera, Parastrangalis, Parastrongylaspis, Parasulenus, Parasumelis, Parasybra, Parasybropis, Paratemnopis, Paratenthras, Paratessaropa, Paratesta, Parathemistus, Paratheocris, Paratheresina, Parathetesis, Parathyastus, Parathyestes, Parathylactus, Parathylia, Paratimia, Paratimiola, Paratlepolemoides, Paratophysis, Paratrachysomus, Paratragon, Paratritania, Paratropidema, Paratrypanius, Paratybe, Parauna, Parauxa, Parauxesis, Paravelleda, Paraxenolea, Paraxoes, Paraxylocrius, Paraxylotoles, Parazorilispe, Parazosmotes, Parazosne, Parazygocera, Pardaloberea, Pareccrisis, Parecharista, Parechthistatus, Parectatina, Parectatosia, Parecyroschema, Parelaphidion, Parelaptus, Paremeopedus, Parentelopes, Pareoporis, Parepectasoides, Parepicedia, Parepilysta, Parepimelitta, Parereis, Pareryssamena, Paressisus, Parestola, Paretaxalus, Pareunidia, Pareuseboides, Pareutaenia, Pareutetrapha, Parevander, Parexarrhenus, Parexocentrus, Parhaplothrix, Parhecyra, Parhippopsicon, Parhippopsis, Parichthyodes, Paridactus, Paripochira, Paripocregyes, Pariproca, Parischasia, Parischnolea, Parmena, Parmenolamia, Parmenomorpha, Parmenonta, Parmenopsis, Parmenosoma, Parobages, Parobereopsis, Parochamus, Paroeax, Paroectropsis, Paroecus, Paroeme, Parolamia, Paroligopsis, Paromelix, Parommidion, Paromoeocerus, Paroplites, Paroriaethus, Paroricopis, Parorsidis, Parostedes, Parothelais, Paroxoplus, Parozodera, Parozodes, Parunxia, Paruraecha, Pascoea, Pasiphyle, Pathocerus, Pattalinus, Paulianacmaeops, Paulianometallyra, Pavieia, Peblephaeus, Pectinocallimus, Pectoctenus, Pedostrangalia, Peithona, Pelargoderus, Pelidnopedilon, Peloconus, Pembius, Pempsamacra, Pempteurys, Pemptolasius, Penaherreraus, Penhammus, Penichroa, Pentacosmia, Pentanodes, Penthea, Pentheochaetes, Pentheopraonetha, Penthides, Perarthrus, Periaptodes, Peribasis, Periboeum, Pericasta, Pericorus, Pericycos, Periergates, Periestola, Perigracilia, Perilasius, Perimonochamus, Perissomerus, Perissus, Peritapnia, Peritrox, Pertyia, Peruanus, Petrognatha, Peyeremoceras, Phacellocera, Phacellocerina, Phacellus, Phacodes, Phaea, Phaeapate, Phaedinus, Phalota, Phanis, Phantasis, Phantazoderus, Phantissus, Phaolus, Pharcidodes, Pharsalia, Phasganocnema, Phaula, Phelipara, Phelocalocera, Phelocalocerella, Phemonoides, Phemonopsis, Phesates, Phesatiodes, Phespia, Philematium, Philicus, Philomeces, Philomecyna, Philotoceraeoides, Philotoceraeus, Philus, Phimosia, Phitryonus, Phlaeopsis, Phloeus, Phlyarus, Phlyctaenodes, Phlyctenosis, Phocibidion, Phoebe, Phoebella, Phoebemima, Phoenicus, Phoenidnus, Phoracantha, Phosphorus, Phrissolaus, Phrissoma, Phrissomidius, Phrissomorimus, Phrosyne, Phryneta, Phrynetoides, Phrynetolamia, Phrynetopsis, Phrynidius, Phrynocris, Phrynoeme, Phygopoda, Phygopoides, Phyllarthrius, Phyllocnema, Phyllomaeus, Phyllotodes, Phymasterna, Phymatioderus, Phymatodes, Phyodexia, Physocnemum, Physopleurus, Phytoecia, Phytrocaria, Phyxium, Piampatara, Pibanga, Pidonia, Piesacus, Piesarthrius, Piezarina, Piezasteria, Piezocera, Piezochaerus, Piezogenista, Piezophidion, Piezosecus, Piimuna, Pilemia, Piliranova, Pilisphaerion, Pilomecyna, Pinacosterna, Pingblax, Piodes, Piola, Pirangoclytus, Piratininga, Piruanycha, Piruapsis, Piruauna, Pirulintia, Pithodia, Pithomictus, Pixodarus, Placoclytus, Placoeme, Placoschema, Placosternus, Plagiohammus, Plagiomus, Plagionotulus, Plagionotus, Plagiosarus, Plagithmysus, Planeacanista, Planisticus, Planodema, Planodes, Planopus, Platerosida, Platyarthron, Platycranium, Platycyrtidus, Platygnathus, Platysternus, Plaumanniella, Plaxomicrus, Plectogaster, Plectopsebium, Plectrocerum, Plectrodera, Plectromerus, Plectropygus, Plectroscapoides, Plectroscapus, Plectrura, Pleiarthrocerus, Plerodia, Plesioclytus, Pleuromenus, Plinthocoelium, Plionoma, Plistonax, Plocaederus, Plocia, Plociella, Plutonesthes, Pneumida, Pnigomenus, Podabrocephalus, Podanychroma, Poecilippe, Poecilium, Poecilobactris, Poecilobrium, Poeciloderma, Poecilomallus, Poecilopeplus, Poecilopyrodes, Poeciloxestia, Poekilosoma, Pogonarthron, Pogonillus, Pogonocherus, Poimenesperus, Poliaenus, Politodorcadion, Polyacanthia, Polyarthron, Polylobarthron, Polyoza, Polyphida, Polyphidiopsis, Polyrhaphis, Polyschisis, Polytretus, Polyzonus, Ponchelibius, Porangonycha, Porithea, Porithodes, Poromecyna, Potemnemus, Pothyne, Potiaete, Potiapua, Potiatuca, Potiaxixa, Poticuara, Potisangaba, Praemallaspis, Praolia, Praonethomimus, Praxithea, Pretilia, Prinobius, Prionacalus, Prionapterus, Prionoblemma, Prionocornis, Prionomma, Prionoplus, Prionopsis, Prionotoma, Prionus, Priotyrannus, Priscatoides, Priscilla, Proagapete, Proatimia, Probatiomimus, Probatodes, Procallimus, Proceroblesthis, Procleomenes, Proctocera, Prodomitia, Prodontia, Proeme, Prohylus, Promeces, Promecidus, Pronocera, Pronoplon, Pronuba, Propantodice, Proparasophronica, Proplerodia, Prosemanotus, Prosenella, Proseriphus, Prosidactus, Prosoplus, Prosopocera, Prosopoeme, Prosphilus, Prosternodes, Prosype, Protaxis, Prothema, Prothoracibidion, Protilema, Protilemoides, Protipochus, Protomallocera, Protomocerus, Protonarthron, Protoncideres, Protorhopala, Protorma, Protosphaerion, Protospondylis, Protuberonotum, Proxatrypanius, Psacothea, Psalidocoptus, Psalidognathus, Psalidosphryon, Psapharochrus, Psapharoctes, Psathyrioides, Psebena, Psebium, Psectrocera, Psenocerus, Psephactus, Psephania, Pseudabryna, Pseudacanthocinus, Pseudacorethra, Pseudaelara, Pseudaethomerus, Pseudagaone, Pseudalidus, Pseudalosterna, Pseudanaesthetis, Pseudanamera, Pseudancita, Pseudancylistes, Pseudangulatus, Pseudanhammus, Pseudapomecyna, Pseudapriona, Pseudaprophata, Pseudaristobia, Pseudastylopsis, Pseudauxa, Pseudectatosia, Pseudegalicia, Pseudelasma, Pseudepaphra, Pseudepectasis, Pseudepilysta, Pseuderos, Pseudestola, Pseudestoloides, Pseudetaxalus, Pseudeuclea, Pseudeuseboides, Pseudexocentrus, Pseudhammus, Pseudhecyra, Pseudhepomidion, Pseudhomelix, Pseudhoplomelas, Pseudhoplorana, Pseudichthyodes, Pseudidactus, Pseudimalmus, Pseudiphra, Pseudipochira, Pseudipocragyes, Pseudischnolea, Pseudisthmiade, Pseudobeta, Pseudobixadus, Pseudobixatoides, Pseudobolivarita, Pseudobottegia, Pseudobrimus, Pseudobrium, Pseudobybe, Pseudocalamobius, Pseudocallidium, Pseudocelosterna, Pseudocentruropsis, Pseudocephalus, Pseudoceresium, Pseudochariesthes, Pseudochelidonium, Pseudochlorisanis, Pseudochoeromorpha, Pseudocleomenes, Pseudoclodia, Pseudoclyzomedus, Pseudocobelura, Pseudocoedomea, Pseudocolynthaea, Pseudocomeron, Pseudocometes, Pseudoconizonia, Pseudocoptops, Pseudocoptosia, Pseudocorus, Pseudocriopsis, Pseudoculobrium, Pseudocyriocrates, Pseudodeltaspis, Pseudodidymocentrus, Pseudodihammus, Pseudodisterna, Pseudodoliops, Pseudoechthistatus, Pseudoeriphus, Pseudoeuchitonia, Pseudofrea, Pseudogaurotina, Pseudogenes, Pseudogisostola, Pseudoglenea, Pseudogrammopsis, Pseudoharpya, Pseudohippopsis, Pseudohyllisia, Pseudolatisternum, Pseudolepturges, Pseudolinda, Pseudolmotega, Pseudolophia, Pseudomacrochenus, Pseudomallocera, Pseudomecas, Pseudomeges, Pseudomenyllus, Pseudomethia, Pseudometopides, Pseudomiccolamia, Pseudomonochamus, Pseudomonoxenus, Pseudomoron, Pseudomulciber, Pseudomusaria, Pseudomusius, Pseudomussardia, Pseudomyagrus, Pseudomyrmecion, Pseudomyromeus, Pseudomythodes, Pseudonemophas, Pseudonicarete, Pseudonitocris, Pseudononyma, Pseudonupserha, Pseudoopsis, Pseudopachydissus, Pseudoparanaspia, Pseudoparaphloeus, Pseudoparmena, Pseudopathocerus, Pseudoperiboeum, Pseudoperma, Pseudopezus, Pseudopharsalia, Pseudophaula, Pseudophimosia, Pseudophistomis, Pseudophlyctaenodes, Pseudophosphorus, Pseudophygopoda, Pseudophytoecia, Pseudopilema, Pseudoplanodes, Pseudoplites, Pseudoplon, Pseudopothyne, Pseudoprionus, Pseudopsacothea, Pseudorhaphiptera, Pseudorhodopis, Pseudoricopis, Pseudoropica, Pseudorsidis, Pseudorucentra, Pseudoschoenionta, Pseudosemnus, Pseudosieversia, Pseudosophronica, Pseudosparna, Pseudospermus, Pseudosphegesthes, Pseudossibia, Pseudostedes, Pseudostenaspis, Pseudostenidea, Pseudostesilea, Pseudostixis, Pseudostrangalia, Pseudostyne, Pseudosybra, Pseudosybroides, Pseudotaeniotes, Pseudotapeina, Pseudotapnia, Pseudoterinaea, Pseudotetraglenes, Pseudothestus, Pseudothonalmus, Pseudothyastus, Pseudothyestes, Pseudotmesisternus, Pseudotrachystola, Pseudotragiscus, Pseudotragocephala, Pseudotypocerus, Pseudovadonia, Pseudovelleda, Pseudoxenicotela, Pseudoxylosteus, Pseudozelota, Pseudozorilispe, Pseudozygocera, Pseuduraecha, Psilacestes, Psiloibidion, Psilomastix, Psilomerus, Psilomorpha, Psilotarsus, Psygmatocerus, Psylacrida, Psyllotoxoides, Psyllotoxus, Psyrassa, Psyrassaforma, Pteracantha, Ptericoptomimus, Ptericoptus, Pteridoteloides, Pteridotelus, Pterochaos, Pterolamia, Pterolophia, Pterolophiella, Pterolophioides, Pterolophosoma, Pteromallosia, Pteroplatidius, Pteroplatus, Pteroplius, Pteroptychus, Ptychodes, Ptycholaemus, Puanama, Pubescibidion, Pucallpa, Pufujia, Pulchrenicodes, Pulchrodiboma, Pulchroglaucytes, Punctozotroctes, Purpuricenopsis, Purpuricenus, Purusia, Purusiella, Pycnomorphidiellus, Pycnopsis, Pygmaeopsis, Pygmaleptostylus, Pygmodeon, Pygoleptura, Pygoptosia, Pygostrangalia, Pyrestes, Pyrianoreina, Pyrocalymma, Pyrocorennys, Pyrodes, Pyrotrichus, Pyrpotyra, Pyrrhidium, Pyrrhona, Pythais, Pytheus, Quasimesosella, Quatiara, Quercivir, Quettania, Quiacaua, Quirimbaua, Rachidion, Raharizonina, Ramodatodes, Ramularius, Ranova, Ranqueles, Rapuzziana, Recchia, Rejzekius, Remphan, Retilla, Retrachydes, Rhabdoclytus, Rhachicolus, Rhadia, Rhadinomaeus, Rhaesus, Rhagiomorpha, Rhagium, Rhamnusium, Rhaphidopsis, Rhaphipodus, Rhaphiptera, Rhaphipteroides, Rhaphuma, Rhathymoscelis, Rhineimegopis, Rhinophthalmus, Rhinotragus, Rhipidocerus, Rhodocharis, Rhodoleptus, Rhodopina, Rhomboidederes, Rhondia, Rhopalessa, Rhopaliella, Rhopalizarius, Rhopalizida, Rhopalizodes, Rhopalizus, Rhopalomeces, Rhopalophora, Rhopalophorella, Rhopaloscelis, Rhysium, Rhytidodera, Rhytiphora, Rierguscha, Robustanoplodera, Rodriguezius, Romulus, Rondibilis, Ropalopus, Ropica, Ropicapomecyna, Ropicella, Ropicomimus, Ropicomorphoides, Ropicosybra, Rosalba, Rosalia, Rosenbergia, Rostroclytus, Rucentra, Rufohammus, Rufosophronica, Rufulosophronica, Rugosocleptes, Rugosophysis, Rumacon, Rumuara, Rusapeana, Rusticoclytus, Rutpela, Sachalinobia, Saepiseuthes, Sagridola, Salpinia, Saltanecydalopsis, Salvazaon, Sangaris, Saperda, Saperdoglenea, Saphanidus, Saphanodes, Saphanus, Saporaea, Sarathropezus, Sarifer, Sarillus, Sarmydus, Sarosesthes, Sarothrocera, Sarothrogastra, Sassandrioides, Satipoella, Savang, Scabroschema, Scalenus, Scapacartus, Scapanopygus, Scapastathes, Scapeuseboides, Scapexocentrus, Scaphinus, Scapochariesthes, Scapodasys, Scapogoephanes, Scaposerixia, Scaposodus, Scaposophroniella, Scapozygocera, Scapozygoceropsis, Scariates, Scatogenus, Scatopyrodes, Sceleocantha, Schiacallia, Schizax, Schizodontus, Schizogaster, Schmidtiana, Schoenionta, Schoutedenius, Schreiteria, Schwarzerium, Sciades, Sciadosoma, Sciocyrtinus, Scituloglaucytes, Scleronotus, Sclethrus, Scolecobrotus, Scolochilus, Scopadus, Scopanta, Scytasis, Scythroleus, Seabraellus, Seabraia, Seabria, Seabriella, Sebasmia, Semanotus, Semiangusta, Semiope, Semiphoracantha, Senorius, Sepaicutea, Sepicana, Serixia, Serixiomenesia, Serixiomimus, Serixiophytoecia, Serratobicon, Sesiosa, Sestyra, Seticeros, Setodocus, Setohyllisia, Setomesosa, Setoparmena, Setoropica, Setosophroniella, Setovelleda, Seuthes, Shimomuraia, Sibapipunga, Sidellus, Silgonda, Similocorus, Similonedine, Similosodus, Simocrysa, Simplexeburia, Sinoclytus, Sinodorcadion, Sinomimovelleda, Sinopachys, Sinopidonia, Sinostrangalis, Sitiorica, Sivana, Skeletodes, Smaragdion, Smodicum, Soalalana, Sobarus, Sodopsis, Solaia, Solangella, Solenoptera, Soluta, Solymus, Somatidia, Somatidiopsis, Somatocleptes, Somatolita, Somatovelleda, Sophron, Sophronica, Sophronicoides, Sophronicomimus, Sophronisca, Sorbia, Sorelia, Soridopsis, Sormea, Sormida, Sormidomorpha, Sotades, Sotira, Soupha, Souvanna, Spalacopsis, Sparna, Spathoptera, Spathopygus, Spathuliger, Sphaenothecus, Sphaerioeme, Sphaerion, Sphaerionillum, Sphagoeme, Sphallambyx, Sphallenopsis, Sphallenum, Sphalloeme, Sphallonycha, Sphallopterus, Sphallotrichus, Sphecomorpha, Sphegoclytus, Sphenostethus, Sphigmothorax, Sphingacestes, Sphingnotus, Spiloprionus, Spilotragoides, Spilotragus, Spinaristobia, Spinegesina, Spinenicodes, Spinetaxalus, Spineugrapheus, Spineuteleuta, Spinexocentrus, Spinhoplathemistus, Spiniderolus, Spinimegopis, Spiniphilus, Spiniphra, Spinipochira, Spinipocregyes, Spinoberea, Spinoblesthis, Spinocentruropsis, Spinochariesthes, Spinodiadelia, Spinogoephanes, Spinogramma, Spinohybolasius, Spinoleioposopus, Spinoleiopus, Spinomyrmecoclytus, Spinoplon, Spinopotemnemus, Spinopraonetha, Spinopterolophia, Spinosodus, Spinosomatidia, Spinosophronica, Spinosophroniella, Spinosophronisca, Spinospasma, Spinostenellipsis, Spinovelleda, Spinozorilispe, Spinozotroctes, Spintheria, Spodotaenia, Spondylis, Sporetus, Squamosaperdopsis, Stathmodera, Steata, Stegenagapanthia, Stegenodes, Stegenus, Steinheilia, Steirastoma, Stellognatha, Stenandra, Stenaspis, Stenauxa, Stenelaphus, Stenellipsis, Stenelytrana, Stenhomalus, Stenideopsis, Stenobatyle, Stenobia, Stenobrium, Stenocentrura, Stenocentrus, Stenochariergus, Stenochroma, Stenocidnus, Stenocoptoeme, Stenocoptoides, Stenocoptus, Stenocorus, Stenodoliops, Stenodontes, Stenodryas, Stenoeme, Stenoidion, Stenoleptura, Stenolis, Stenomesosa, Stenomiaenia, Stenoparmena, Stenopausa, Stenophantes, Stenophloeus, Stenophryneta, Stenopseustes, Stenopterus, Stenorhopalus, Stenosphenus, Stenostola, Stenostrophia, Stenotsivoka, Stenoxotus, Stenurella, Stenygra, Stenygrinum, Stereomerus, Sternacanista, Sternacanthus, Sternacutus, Sternangustum, Sternidius, Sternidocinus, Sternohammus, Sternoharpya, Sternorsidis, Sternotomimus, Sternotomis, Sternycha, Stesilea, Stethoperma, Sthelenus, Sthenias, Stheniopygus, Stibara, Stictoleptura, Stictosomus, Stiphilus, Stixis, Stizocera, Stolidodere, Storeyandra, Strandiata, Strangalepta, Strangalia, Strangalidium, Strangalomorpha, Stratioceros, Stratone, Streptolabis, Striatacanthocinus, Striatanaesthetis, Striatoptycholaemus, Striatorsidis, Strioderes, Striomecyna, Striomiaena, Striononyma, Striophytoecia, Stromatiodes, Stromatium, Strongylaspis, Strongylurus, Strophiona, Stultutragus, Stychoides, Stychoparmena, Styliceps, Styloleptoides, Styloleptus, Styloxus, Subexocentrus, Subinermexocentrus, Sudreana, Suipinima, Sulawesiella, Sulcommata, Sulenopsis, Sulenus, Sulpitus, Sumatochroma, Sumelis, Superagnia, Susuacanga, Susuanycha, Suzelia, Swaziphanes, Sybaguasu, Sybilla, Sybra, Sybrepilysta, Sybrinus, Sybrocentrura, Sybrodoius, Sybrohyagnis, Sybroides, Sybromimus, Sybroopsis, Sybropis, Sybroplocia, Sybropraonetha, Sychnomerus, Sydax, Sydonia, Syllitosimilis, Syllitus, Sympagus, Symperga, Sympergoides, Symphyletes, Sympleurotis, Synaphaeta, Synaptola, Synelasma, Synhomelix, Synixais, Sypilus, Syrrhopeus, Tabatinga, Tacyba, Taelosilla, Taeniotes, Tagalog, Taiwanajinga, Taiwanocarilia, Tallyrama, Talupes, Tambusa, Tambusoides, Tamenes, Tangavelleda, Tanyochraethes, Tanzaniphanes, Tapeina, Taphos, Tapina, Tapinolachnus, Tapuruia, Taricanus, Tarsotropidus, Taurolema, Taurorcus, Taurotagus, Taygayba, Teispes, Teledapus, Telocera, Telotoma, Temnolamia, Temnopis, Temnoscelis, Temnosceloides, Temnosternopsis, Temnosternus, Tengius, Tenthras, Teocchius, Teorotrium, Teosophronica, Tephrolamia, Teraschema, Teratoclytus, Teratoleptura, Tereticus, Terinaea, Terpnissa, Tersec, Tessarecphora, Tessaromma, Tessaropa, Tetamauara, Tetanola, Tetartanus, Tethionea, Tethlimmena, Tethystola, Tetradia, Tetraglenes, Tetraibidion, Tetranodus, Tetraommatus, Tetraopes, Tetraopidion, Tetrarpages, Tetrasarus, Tetraulax, Tetropiopsis, Tetropium, Tetroplon, Tetrops, Tetrorea, Tetroreopsis, Thalusia, Thapsyrus, Thaumasesthes, Thaumasocerus, Thaumasus, Thecladoris, Thelgetra, Themistonoë, Theocris, Theophilea, Thephantes, Thereselia, Theresina, Therippia, Thermistis, Thermonotus, Thestus, Thita, Thompsoniana, Thoracibidion, Thoris, Thouvenotiana, Thrangalia, Thranius, Thranodes, Thrichocalydon, Thryallis, Thyada, Thyellocerus, Thyestilla, Thylactomimus, Thylactus, Thyrsia, Tibiosioma, Tigranella, Tigrinestola, Tilloclytus, Tilloforma, Tilloglomus, Tillomimus, Tillomorpha, Timabiara, Timbaraba, Tinkhamia, Tippmannia, Titanus, Tithoës, Titoceres, Titurius, Tlepolemoides, Tlepolemus, Tmesisternus, Tobipuranga, Tomentgaurotes, Tomentophanes, Tomobrachyta, Tomohammus, Tomolamia, Tomopteropsis, Tomopterus, Tomrogersia, Torneucerus, Torneutes, Torneutopsis, Toronaeus, Toxeutes, Toxitiades, Toxotinus, Toxotomimus, Trachelissa, Trachelophanes, Trachelophora, Trachyderes, Trachyderomorpha, Trachyliopus, Trachylophus, Trachysida, Trachysomus, Trachystohamus, Trachystola, Trachystolodes, Tragidion, Tragiscomoides, Tragiscoschema, Tragocephala, Tragocerus, Tragon, Tragosoma, Tragostoma, Tragostomoides, Transipochira, Transvaalobrium, Trenetica, Trestoncideres, Trestonia, Triacetelus, Triammatus, Trichacalolepta, Trichacanthocinus, Trichadjinga, Trichagnia, Trichalcidion, Trichalphus, Trichamechana, Trichartelida, Trichastylopsis, Trichatelais, Trichauxa, Tricheczemotes, Trichellipsis, Trichemeopedus, Tricheops, Trichepectasis, Trichestola, Tricheurymerus, Trichhoplomelas, Trichillurges, Trichipochira, Trichipocregyes, Trichoanoreina, Trichocanonura, Trichocnaeia, Trichocnemis, Trichocontoderes, Trichocoscinesthes, Trichodemodes, Trichoderes, Trichodiadelia, Trichodiboma, Trichodocus, Trichodorcadion, Trichoeax, Trichoferus, Trichognoma, Trichohammus, Trichohathliodes, Trichohestima, Trichohippopsis, Trichohoplorana, Trichohyllisia, Tricholamia, Tricholeiopus, Tricholinopteridius, Tricholophia, Trichomaeus, Trichomauesia, Trichomecyna, Trichomelanauster, Trichomesia, Trichomesosa, Trichomonochamus, Trichonemophas, Trichoniphona, Trichonitocris, Trichonius, Trichonyssodrys, Trichoparmenonta, Trichopenthea, Trichophantasis, Trichophoroides, Trichophyllarthrius, Trichophysis, Trichoplon, Trichopothyne, Trichoprosoplus, Trichopsathyrus, Trichopterolophia, Trichorondibilis, Trichorondonia, Trichorsidis, Trichoserixia, Trichosophroniella, Trichostenidea, Trichostenideus, Trichostixis, Trichotithonus, Trichotroea, Trichovelleda, Trichoxys, Trichozygocera, Trichroa, Trichrous, Tricondyloides, Trigonarthris, Trigonarthron, Trigonopeplus, Trigonoptera, Trimeroderus, Trinophylum, Triodoclytus, Trirachys, Tristachycera, Tritania, Tritocosmia, Tritomacrus, Tropanisopodus, Tropicophanes, Tropidema, Tropidion, Tropidocoleus, Tropidoprion, Tropidozineus, Tropimerus, Tropimetopa, Tropis, Tropocalymma, Truncatipochira, Trypanidiellus, Trypanidius, Trypogeus, Trysimia, Tsivoka, Tsujius, Tsutsuia, Tuberastyochus, Tuberculacanthocinus, Tuberculancylistes, Tuberculetaxalus, Tuberculipochira, Tuberculosodus, Tuberculosybra, Tuberenes, Tuberodiadelia, Tuberolamia, Tuberopeplus, Tuberorachidion, Tuberothelais, Tuberozygocera, Tucales, Tucanti, Tucumaniella, Tulcoides, Tulcus, Tumiditarsus, Turanium, Turanoclytus, Turcmenigena, Turkaromia, Turnaia, Tya, Tybalmia, Tylcus, Tylonotus, Tylosis, Tyloxoles, Tympanopalpus, Typhlocerus, Typhocesis, Typocaeta, Typocerus, Typodryas, Typoma, Typophaula, Tyrinthia, Ucai, Udamina, Udeterus, Uenobrium, Uirassu, Ulochaetes, Ulogastra, Unabiara, Unachlorus, Unaiuba, Unaporanga, Unatara, Uncieburia, Undulatodoliops, Unelcus, Unxia, Upindauara, Uracanthus, Uraecha, Uraechoides, Urangaua, Urgleptes, Urorcites, Ussurella, Utopia, Utopileus, Utra, Vadonia, Vadonitoxotus, Valenus, Vandewegheia, Vandykea, Varieras, Velleda, Velledomimus, Velledopsis, Velora, Veloroides, Veloropsis, Venustus, Vesperella, Vesperoctenus, Vesperus, Vespinitocris, Vianopolisia, Vietetropis, Vilchesia, Villiersicometes, Villiersicus, Villiersocerus, Viossatus, Vitalisia, Vittatocrites, Vittatopothyne, Volxemia, Votum, Wahn, Wernerius, Weyrauchia, Woytkowskia, Xaenapta, Xalitla, Xanthoeme, Xanthonicias, Xanthopiodus, Xanthospila, Xaurus, Xenambyx, Xenicotela, Xenicotelopsis, Xenocallia, Xenocompsa, Xenocona, Xenocrasis, Xenocrasoides, Xenofrea, Xenohammus, Xenolea, Xenoleptura, Xenopachys, Xenophyrama, Xenostylus, Xeranoplium, Xestiodion, Xestoleptura, Xiphohathlia, Xiphotheata, Xiphotheopsis, Xixuthrus, Xoanodera, Xoanotrephus, Xoës, Xuthodes, Xylariopsis, Xylergates, Xylergatoides, Xylocaris, Xylocrius, Xylomimus, Xylorhiza, Xylosteus, Xylosybra, Xylotoles, Xylotoloides, Xylotrechus, Xylotribus, Xynenon, Xystochroma, Xystoena, Xystrocera, Xystroceroides, Yemenobrium, Yementallyrama, Ygapema, Yimnashana, Yimnashaniana, Yorkeica, Yoshiakioclytus, Zaeera, Zaeeroides, Zaeeropsis, Zagymnus, Zalophia, Zambiana, Zambiphanes, Zamium, Zamodes, Zaplous, Zarina, Zathecus, Zatrephus, Zeale, Zeargyrodes, Zegriades, Zelliboria, Zelota, Zenicomus, Zenochloris, Ziglipton, Zikanita, Zimbabobrium, Zipoetes, Zipoetoides, Zipoetopsis, Zoedia, Zographus, Zonopteroides, Zonopterus, Zonotylus, Zooblax, Zoocosmius, Zoodes, Zorilispe, Zorilispiella, Zorion, Zosmotes, Zosne, Zosterius, Zotalemimon, Zulphis, Zulphisoma, Zygocera, Zygoceropsis, Zygoferus, Zygrita
Nedovršeni članak Strizibube koji govori o biologiji treba dopuniti. Dopunite ga prema pravilima Wikipedije.
Strizibube (Cvilidrete; lat. Cerambycidae; po dugim ticalima nose i naziv dugoticalci) porodica su kukaca iz reda kornjaša. Većina strizibuba može proizvoditi zvuk trenjem prvog prsnog kolutića o izbrazdanu izbočinu s gornje strane srednjeg prsnog kolutića pa su prema tom struganju dobile naziv.
Kumbang tanduk panjang (Cerambycidae) adalah suatu suku dalam ordo (biologi) kumbang (Coleoptera), khususnya dalam subordo Polyphaga. Kumbang jenis ini memiliki antena yang biasanya lebih panjang dari tubuhnya sendiri. Tetapi, beberapa anggota famili ini memiliki antena yang cukup pendek, seperti spesies Neandra brunnea, dan spesies semacam ini sulit dibedakan yang tergolong suku kumbang lain seperti Chrysomelidae. Famili ini merupakan famili yang besar dan terdiri dari lebih dari 20.000 spesies yang telah dideskripsikan, dengan lebih dari separuhnya hidup di bumi belahan timur. Beberapa spesies dalam famili ini merupakan hama. Larva spesies ini mengebor ke dalam kayu dan dapat menyebabkan kerusakan pada pohon atau kayu yang belum diolah. Beberapa spesies terlihat jelas, seperti semut, lebah, dan tawon, meskipun mayoritas spesies yang tergolong suku ini berwarna samar.
Seperti famili besar lainnya, beberapa pihak cenderung mengelompokkan famili ini ke banyak subfamili yang berbeda, atau terkadang memisahkan beberapa subfamili menjadi famili tersendiri (seperti Disteniidae, Oxypeltidae, dan Vesperidae)[2], sehingga terdapat beberapa kontroversi mengenai dasar-dasar pengelompokan Cerambycidae.[3]
Dikenal ada delapan subfamilia:[4]
Selain itu juga ada yang memasukkan subfamilia berikut:
.jpg)
_BHL32145481.jpg)
.JPG)
.jpg)
_on_a_coconut_(focus_stacking).jpg)
.jpg)
_BHL32145481.jpg)
.jpg)
.jpg)
_on_a_coconut_(focus_stacking).jpg)
.jpg)
.jpg)
|trans_chapter= yang tidak diketahui akan diabaikan (bantuan)Pemeliharaan CS1: Banyak nama: editors list (link) 
. PMID 21594053.Pemeliharaan CS1: Banyak nama: authors list (link) Kumbang tanduk panjang (Cerambycidae) adalah suatu suku dalam ordo (biologi) kumbang (Coleoptera), khususnya dalam subordo Polyphaga. Kumbang jenis ini memiliki antena yang biasanya lebih panjang dari tubuhnya sendiri. Tetapi, beberapa anggota famili ini memiliki antena yang cukup pendek, seperti spesies Neandra brunnea, dan spesies semacam ini sulit dibedakan yang tergolong suku kumbang lain seperti Chrysomelidae. Famili ini merupakan famili yang besar dan terdiri dari lebih dari 20.000 spesies yang telah dideskripsikan, dengan lebih dari separuhnya hidup di bumi belahan timur. Beberapa spesies dalam famili ini merupakan hama. Larva spesies ini mengebor ke dalam kayu dan dapat menyebabkan kerusakan pada pohon atau kayu yang belum diolah. Beberapa spesies terlihat jelas, seperti semut, lebah, dan tawon, meskipun mayoritas spesies yang tergolong suku ini berwarna samar.
I Cerambycidae Latreille, 1802, comunemente detti Cerambicidi o Cerambici, sono una famiglia di insetti dell'ordine dei Coleotteri, sottordine Polyphaga, che comprende oltre 25 000 specie.
I Cerambicidi sono molto spesso caratterizzati da lunghe antenne che hanno valso loro l'appellativo di Longicorni una caratteristica che li rende facilmente riconoscibili anche ai non esperti.
Tuttavia alcune specie (specialmente quelle floricole) hanno antenne solo moderatamente lunghe e questa caratteristica è condivisa anche da altri gruppi floricoli (edemeridi, alleculidi) con i quali possono venire facilmente confusi.
Rispetto a tali famiglie, la stragrande maggioranza dei cerambicidi può venire tuttavia facilmente distinta per la formula tarsale 4-4-4.
In realtà il 5° articolo dei tarsi è ancora presente, ma così piccolo da non poter essere distinto a occhio nudo, poiché è quasi un corpo unico con l'onichio. Perciò i cerambicidi non hanno tarsi tetrameri, ma criptopentameri. Gli adulti hanno spesso un corpo allungato e una colorazione vistosa che li rende molto ricercati dagli appassionati.
La pupa dei cerambicidi, completamente bianca e ricoperta da una delicata cuticola, assomiglia molto all'adulto e può essere talvolta facilmente identificata.
Come quelle degli altri coleotteri, ali e zampe sono ripiegate in avanti. Le antenne, se molto lunghe, vengono avvolte a spirale (Lamiini, Batocerini) o girano più volte attorno al corpo (Acanthocinini).
La larva dei cerambicidi è generalmente bianca e carnosa.
Solo la testa è sclerificata ed appare di colore arancio, molto spesso nera attorno alla zona boccale.
Il pronoto possiede in alcune specie un'area posteriore finemente rugosa o coperta di granuli testacei, evolutasi per facilitare l'avanzamento della larva nei tessuti vegetali.
Parimenti anche l'addome ha evoluto dei cuscinetti carnosi al lato superiore ed inferiore di ciascun segmento (tranne gli ultimi due o tre) che, gonfiandosi e sgonfiandosi alternativamente, permettono l'avanzamento nelle gallerie.
Le zampe sono infatti scarsamente sviluppate, o addirittura assenti, nella maggior parte dei gruppi (Lamiinae, molti Clytini). Zampe sviluppate sono presenti solo in alcuni lepturini rizofagi.
Tutte le specie sono fitofaghe, cioè si nutrono di vegetali, almeno durante il periodo larvale.
La maggior parte delle larve è più precisamente xilofaga, cioè si nutre di legno, scavando gallerie entro conifere o latifoglie, sia vive che morte, perlopiù marcescenti.
Altre specie sono rizofaghe, cioè si nutrono di radici più o meno lignificate, ed altre ancora vivono all'interno di piante erbacee (fitofaghe propriamente dette).
Le specie legate a piante di interesse agrario o forestale possono produrre talvolta gravi danni economici. Poche specie (Hylotrupes bajulus e Trichoferus holosericeus) possono anche attaccare legno secco ed in opera, risultando assai pericolose per le costruzioni.
L'impupamento avviene all'interno di una camera scavata sotto la corteccia (specie xilofaghe), o al suolo, all'interno di un bozzolo di materiali vegetali agglutinati (specie rizofaghe).
La durata dello stadio di pupa è in genere piuttosto breve (circa un mese). Dopo la schiusa, l'adulto rimane nella celletta ninfale in attesa della sclerificazione completa dei tegumenti. Talvolta questo periodo può durare anche parecchi mesi (come ad esempio per Cerambyx cerdo)
Gli adulti di alcune specie si nutrono di vegetali, polline, o talvolta frammenti di legno, mentre altre non si nutrono affatto e vivono del grasso accumulato durante il periodo da larva.
Come altre vaste famiglie, i Cerambycidae sono stati oggetto di revisioni profonde, sulla base di differenti caratteri. Durante il XIX secolo l'idea corrente era che i Cerambycidae derivassero da forme arcaiche notturne, caratterizzate da tarsi pentameri, antenne scarsamente sviluppate e aspetto appiattito, per molti aspetti simili ai Cucujidae.
I Parandrini e gli Spondylis vennero perciò considerati tra queste forme ancestrali[1] e alla base di tutti i Cerambycidae. Si suppose addirittura l'esistenza di un genere Protospondylis[2], forma di passaggio tra Parandra e Spondylis, poi identificato nel fossile nordamericano Spondylis florissantensis Wickam, 1920 (in realtà una semplice Parandra[3]).
Da essi, attraverso i Mallodontini, i Macrotomini, i Callipogonini e gli Aegosomatini, sarebbero derivate le forme più familiari, come i Cerambycinae, i Lepturinae e i Lamiinae.
Ma già gli studi sulle ali[4] rivelavano una situazione completamente rovesciata. I Lepturinae e i Prioninae, caratterizzati da ali più primitive (con una cella nella regione anale), sarebbero stati alla base dell'albero filogenetico. I Parandrini apparivano essere solo dei Prioninae con adattamenti simili ad altre tribù (Mallodontini, Cantharocnemini) e la somiglianza con Spondylis era dovuta solo a convergenza evolutiva.
I Prioninae apparivano parafiletici rispetto ai Lepturinae, e da questi derivavano gli Aseminae (oggi Spondylidinae), i Cerambycinae, i Lamiinae e i Vesperini.
Appariva così evidente che i Cerambycidae più antichi erano forme lepturoidi, molto simili ai Chrysomelidae Orsodacninae e simili.
Ulteriori studi sulle larve evidenziarono che i Disteniinae avevano caratteristiche larvali tali da farli considerare una famiglia completamente differente da porre alla base dell'albero dei Cerambycoidea[5]. L'aspetto lepturoide dei Disteniidae confermava ancora una volta la relazione tra Cerambycidae primitivi e i Chrysomelidae.
Tuttavia questa concezione fu accettata solo recentemente[6].
Ulteriori studi sulle larve[7] hanno evidenziato che Vesperini, Anolplodermatini e Oxypeltini mostrano caratteri che li separano dai Cerambycidae ancor più dei Disteniidae e che perciò devono essere considerati famiglie distinte. Di conseguenza è necessario considerare i Cerambycoidea come una superfamiglia separata dai Chrysomeloidea e comprendente tutte le forme descritte un tempo come Cerambycidae. Questa famiglia, come viene intesa oggi, comprende solo le seguenti sottofamiglie[8]:
Lamia textor
(Linnaeus, 1758)
Monochamus galloprovincialis
(Olivier, 1795) ♂
Monochamus galloprovincialis
(Olivier, 1795) ♀
Monochamus sutor
(Linnaeus, 1758) ♂
Monochamus sartor
(Fabricius, 1787) ♂
Monochamus sartor
(Fabricius, 1787) ♀
Aegosoma scabricorne
(Scopoli, 1763) ♂
Aegosoma scabricorne
(Scopoli, 1763) ♀
Agapanthia maculicornis
(Gyllenhal, 1817)
Prionus coriarius
(Linnaeus, 1767) ♂
Hesperophanes sericeus
(Fabricius, 1787)
Clytus arietis
(Linnaeus, 1758)
I Cerambycidae Latreille, 1802, comunemente detti Cerambicidi o Cerambici, sono una famiglia di insetti dell'ordine dei Coleotteri, sottordine Polyphaga, che comprende oltre 25 000 specie.
Ūsuočiai (lot. Cerambycidae, angl. Long-horned beetles, vok. Bockkäfer) – įvairiaėdžių vabalų (Polyphaga) pobūrio šeima, priklausanti lapgraužinių (Chrysomeloidea) antšeimiui. Ūsuočiams būdingos ilgos antenos, nuo ko ir kilo šeimos pavadinimas.
Tai įvairaus dydžio, pailgi, grakštūs vabalai, turintys 11-12-nares šeriškas ar siūliškas, o patinai neretai pjūkliškas ar šukiškas antenas. Antenos ilgos, paprastai ilgesnės už pusę kūno, laikomos virš nugaros atkreiptos atgal. Akys dažniausiai inksto formos. Kojos ilgos, laibos.
Kai kurie ūsuočiai cypia. Garsą išgauna prieškrūtinį trindami į vidukrūtinį.
Dauguma ūsuočių – dieniniai vabalai, aktyvūs šiltomis saulėtomis dienomis. Sugaunami pamiškėse ant žiedų, kelmų, rąstų bei pažeistų medžių kamienų, telkiasi prie tekančių rūgstančių medžio sulčių. Dieninių rušių kūno spalva ir antsparnių raštas ryškesni.
Naktiniai ūsuočiai skraido vakarais ir naktimis. Jų kūnas paprastai būna juodas arba rudas ir be rašto. Dauguma jų skrenda į šviesą. Dieną jie slapstosi žievės plyšiuose, miško paklotėje, rąstų ar žabų krūvose.
Daugeliui rušių būdingas ryškus Lytinis dimorfizmas: Patinai už pateles yra daug lieknesni, ilgesnėm antenom. Kartais būna nevienoda patelės ir patinėlio spalva, antsparnių ar priešnugarėlės piešinys, plaukų danga.
Pasaulyje priskaičiuojama apie 26 tūkst. rūšių, Lietuvoje žinoma 116 rūšių, dar ieškotina apie 12-15 rušių.
Lervos vystosi medžių žievėje ir medienoje, rečiau žolinių augalų audiniuose. Jų kūnas storokas, mėsingas, balsvai gelsvas su ruda galvute (pav). Generacijos trukmė dažniausiai trunka 1 - 2 metus. Stambesnių, ar tų, kurios vystosi sausoje medienoje, rušių gali trukti ir 5 – 6 metus. Išsiritę iš lėliukių vabalai turi dar papildomai maitintis, kad subręstų ir galėtų veistis. Vieni ūsuočiai (dažniausiai dieniniai) telkiasi ant įvairių augalų žiedų ir minta žiedadulkėm. Kiti apgraužia medžių lapus ir sumedėjusių lapuočių ir spygliuočių ūglių žievę. Pastarieji žydinčių augalų nelanko.
Dauguma ūsuočių rušių yra pavojingi augalų ir medinių konstrukcijų kenkėjai. Paprastai puola ligotus, džiūstančius, nusilpusius medžius, bet kai kurie (pvz., Ožiaragiai (Monochamus), Saperda, Spondylis) pažeidžia ir visiškai sveikus medžius. Įsiveisia nenužievintuose rąstuose, medinių pastatų sienose (Naminis ūsuotis (Hylotrupes bajulus)), tvorose, stulpuose ar kitose medinėse konstrukcijose.
Lietuvoje aptiktos 136 rušys. 4 rūšys įrašytos į Lietuvos raudonąją knygą:
Ūsuotis dailidė (Ergates faber)
Pjūklaūsis kelmagraužis (Prionus coriarius)
Didysis trumpasparnis medkirtis (Necydalis major)
Didysis ąžuolinis ūsuotis (Cerambyx cerdo)
ūsuočio lerva
Naminio ūsuočio lerva.
Naminis ūsuotis (Hylotrupes bajulus)
Trumpaūsis medkirtis (Spondylis buprestoides)
Graižažiedinis ūsuotis (Agapanthia villosoviridescens)
Mažasis ožiaragis (Monochamus sutor)
Keturdėmis medkirtis (Pachyta quadrimaculata)
Vienas didžiausių pasaulio vabalų — Titanas (Titanus giganteus)
Ūsuočiai (lot. Cerambycidae, angl. Long-horned beetles, vok. Bockkäfer) – įvairiaėdžių vabalų (Polyphaga) pobūrio šeima, priklausanti lapgraužinių (Chrysomeloidea) antšeimiui. Ūsuočiams būdingos ilgos antenos, nuo ko ir kilo šeimos pavadinimas.
Tai įvairaus dydžio, pailgi, grakštūs vabalai, turintys 11-12-nares šeriškas ar siūliškas, o patinai neretai pjūkliškas ar šukiškas antenas. Antenos ilgos, paprastai ilgesnės už pusę kūno, laikomos virš nugaros atkreiptos atgal. Akys dažniausiai inksto formos. Kojos ilgos, laibos.
Kai kurie ūsuočiai cypia. Garsą išgauna prieškrūtinį trindami į vidukrūtinį.
Dauguma ūsuočių – dieniniai vabalai, aktyvūs šiltomis saulėtomis dienomis. Sugaunami pamiškėse ant žiedų, kelmų, rąstų bei pažeistų medžių kamienų, telkiasi prie tekančių rūgstančių medžio sulčių. Dieninių rušių kūno spalva ir antsparnių raštas ryškesni.
Naktiniai ūsuočiai skraido vakarais ir naktimis. Jų kūnas paprastai būna juodas arba rudas ir be rašto. Dauguma jų skrenda į šviesą. Dieną jie slapstosi žievės plyšiuose, miško paklotėje, rąstų ar žabų krūvose.
Daugeliui rušių būdingas ryškus Lytinis dimorfizmas: Patinai už pateles yra daug lieknesni, ilgesnėm antenom. Kartais būna nevienoda patelės ir patinėlio spalva, antsparnių ar priešnugarėlės piešinys, plaukų danga.
Pasaulyje priskaičiuojama apie 26 tūkst. rūšių, Lietuvoje žinoma 116 rūšių, dar ieškotina apie 12-15 rušių.
Koksngraužu dzimta (latīņu: Cerambycidae) — visēdāju vaboļu dzimta. Tā ir viena no vislielākajām un labāk izpētītajām dzimtām. Raksturīga koksngraužu pazīme, ir garas segmentētas ūsas, bieži vien krietni garākas par ķermeņa garumu, reizēm 2-3, pat 4-5 reizes garākas[1].
Dzimtā ir aptuveni 26 000 sugas[2], taču to skaits palielinās, jo ik gadu tropu un ekvatoriālajos apgabalos tiek atklātas un aprakstītas jaunas sugas. Retāk jaunas sugas tiek atklātas Eiropā, Anatolijā un Ziemeļamerikā. Latvijā ir sastopamas 115 koksngraužu sugas[3], Krievijā — 583 sugas[4][5], ASV — 1200, Kanādā — 350.
Vairums koksngraužu ir vidēja lieluma vaboles, bet gadās arī milži, kas ir vienas no lielākajām vabolēm pasaulē. Vislielākais pārstāvis ir Titanus giganteus no Dienvidamerikas, kurš var sasniegt 167 mm garumu[6], bet pēc dažiem neapstiprinātiem datiem pat līdz 210 mm[7]. Otrā garākā vabole ir Macrodontia cervicornis, kura sasniedz 165 mm[8]. Koksngrauzis Xixuthrus heros no Fidži salām arī iekļūst garāko koksngraužu sarakstā, jo garumā var sasniegt 150 mm[9][10]. Vislielākā Eiropas suga ir Ergates faber, kuras pārstāvji ir sešus centemetrus gari[11].
Imago barojas ar ziedputekšņiem, lapām, skujām, retāk apgrauž mizu jauniem zariem. Tā ir papildus barošanās, kas nereti notiek pirms pārošanās. Īpaši spilgti tas izpaužas Monochamus ģintī — vaboles apgrauž tievus zarus; Pachyta — dižeglēm (Abies), vēl arī Saperda carcharias, bet viņai tas reti izpaužas. Dažas sugas mēdz sameklēt kokus ar bojātu mizu, lai tiktu pie to sulas. Varākas Prioninae sugas nebarojas vispār[1].
Lidošanas laiks un tā ilgums ir diezgan dažāds un mērenajās joslās ir ierobežots ar siltu gadalaiku . Visagrāk parādās Dorcadion ģints mērenās dienvidu formas — galvenokārt pavasarī. Sugu lielākā daļa vairojas: vidusjoslā — no jūnijā līdz jūlijam, dienvidjoslā — no maija līdz jūnijam. Tās vaboles, kuras barojas uz ziediem ir aktīvas dienas laikā, kā arī ir aktīvākas karstā laikā (Lepturinae). Vairāki Prioninae pārstāvji ir aktīvi tuvojoties naktij , bet dienas laikā slēpjas klusās vietās. Vakarā aktīvi ir daudzi Cerambyx ģints pārstāvji. Dorcadion pārstāvji aktīvi no rīta, bet naktī slēpjas slēptuvēs[1] Vienām sugām aktīvāki un biežāk pārlido tēviņi (piemēram, Prionus coriarius[12]), citām, savukārt, mātītes (piemēram, Callipogon relictus[13]).
Vairums šīs dzimtas vaboļu, it īpaši liela izmēra sugas nespēj lidot, vai arī lielā izmēra dēļ lidojums ir lēns un neveikls. Tikai nedaudzas vaboles ir spējīgas viegli un ātri lidot, paceļoties ar lielu ātrumu, piemēram, Eutetrapha metallescens, kura atšķirībā no Saperda ģints ir ļoti aktīva un bieži lido[1].
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.png){kind=small}
|dateformat= Koksngraužu dzimta (latīņu: Cerambycidae) — visēdāju vaboļu dzimta. Tā ir viena no vislielākajām un labāk izpētītajām dzimtām. Raksturīga koksngraužu pazīme, ir garas segmentētas ūsas, bieži vien krietni garākas par ķermeņa garumu, reizēm 2-3, pat 4-5 reizes garākas.
Kumbang longikorn (Cerambycidae; yang juga dikenali sebagai kumbang longhorn (“tanduk panjang")) ialah sebuah famili kumbang kosmopolitan.[1]Kumbang ini lazimnya memiliki sesungut yang amat panjang yang sering sepanjang atau lebih panjang daripada badan kumbang itu. Namun, terdapat juga beberapa ahli famili ini yang memiliki sesungut pendek (mis., Neandra brunnea) dan spesies sedemikian agak sukar untuk dibezakan daripada famili-famili kumbang yang berkaitan seperti Chrysomelidae. Famili ini besar, dengan lebih 26,000 spesies yang sudah diperikan. Lebih setengah daripadanya berasal dari Hemisfera Timur.
Seperti famili besar yang lain, pakar-pakar cenderung untuk mengiktiraf banyak subfamili ataupun menyisih subfamili sebagai famili yang lain (mis., Disteniidae, Oxypeltidae, dan Vesperidae);[2]. Justeru terdapat sedikit kontroversi dan ketidakstabilan tentang keahlian Cerambycidae.[3]
Sepuluh subfamili adalah:[4]
. PMID 21594053. Diarkibkan daripada asal pada 2011-07-21. http://pagesperso-orange.fr/cerambycidae/accueil.htm Cerambycidae of French Guiana]
Kumbang longikorn (Cerambycidae; yang juga dikenali sebagai kumbang longhorn (“tanduk panjang")) ialah sebuah famili kumbang kosmopolitan.Kumbang ini lazimnya memiliki sesungut yang amat panjang yang sering sepanjang atau lebih panjang daripada badan kumbang itu. Namun, terdapat juga beberapa ahli famili ini yang memiliki sesungut pendek (mis., Neandra brunnea) dan spesies sedemikian agak sukar untuk dibezakan daripada famili-famili kumbang yang berkaitan seperti Chrysomelidae. Famili ini besar, dengan lebih 26,000 spesies yang sudah diperikan. Lebih setengah daripadanya berasal dari Hemisfera Timur.
De boktorren (Cerambycidae) zijn een familie uit de orde kevers.
Boktorren hebben als volwassen kever (imago) een langwerpig lichaam en sprieterige poten. Ze zijn vaak mooi gekleurd. Wat ze vrijwel altijd onderscheidt van andere langwerpige kevers als kniptorren en soldaatjes zijn de extreem lange tasters, die vaak minstens zo lang zijn als het lichaam maar meestal langer, hoewel er uitzonderingen zijn. Ze hebben sterk getande monddelen. De lichaamslengte varieert van 0,3 tot 15 cm.
Er zijn meer dan 33.000 soorten boktorren, die een grote variatie kennen aan kleuren en patronen. De basisvorm is meestal wel dezelfde. Sommige soorten imiteren wespen en mieren (mimicry), zoals de kleine wespenbok. De meeste boktorren eten als kever alleen boomsappen, nectar en stuifmeel; geen enkele soort jaagt actief op andere prooien. Sommige soorten eten zelfs helemaal niets meer en richten zich volledig op de voortplanting. De eieren worden één voor één onder boomschors afgezet.
De larven van vrijwel alle soorten leven van planten en met name in al dan niet dood hout, en richten soms grote schade aan. Soms worden door aan levend hout te knagen plantenziektes verspreid, maar ook kan de vraatzucht, grote aantallen en met name een combinatie daarvan grote schade aanrichten aan houten objecten als meubelen, dakconstructies, kunstvoorwerpen maar ook bomen, zoals in 2012 in Winterswijk waardoor 300 andere bomen binnen een straal van honderd meter gerooid moesten worden.
Loofhoutboktor (detail kop)
Paraglenea fortunei
Larve van een boktor
Plagionotus detritus (Linnaeus 1758)
De volgende taxa zijn bij de familie ingedeeld:[2]
De boktorren (Cerambycidae) zijn een familie uit de orde kevers.
Trebukkar (Cerambycidae) er ein familie biller som finst over heile verda. Dei er lettast å kjenne att på dei lange antennene, som ofte er mykje lengre enn sjølve kroppen. Stundom kan ein forveksla dei med bladbiller (Chrysomelidae), men i motsetnad til desse har trebukkane to taggar i spissen av skinnebeina (tibiae). Artane i familien er planteetarar som hovudsakleg går på vedplantar, bortsett frå nokre få urtelevande artar.
Mange trebukkar er økonomisk viktige skadedyr. Her i Noreg er det særleg husbukken som gjer alvorleg skade på treverk, men òg andre artar kan finna på ugagn. Det er hovudsakleg larvane som er problemet; desse borar seg i treet og et av veden.
Om lag 35 000 trebukkartar er beskrive. 625 er registrerte i Europa, og 90 er registrert som naturlege i Noreg. I tillegg er det funne ein del utanlandske artar som har kome med importert trevirke.
Trebukkane sine viktigaste kjenneteikn er dei lange følehorna og taggane på skinnebeina. I tillegg til dette har dei kraftige kjevar (mandiblar); noko dei treng for å gnaga seg ut av veden dei utviklar seg i. Mange artar har i tillegg lange og ofte tjukke bein òg.
Sett i høve til mange andre insekt er trebukkane særs store. Den største arten i verda er 17 cm lang, heiter Titanus giganteus og lever i Amazonas. I Noreg vert den største arten opp mot 45 mm lang, medan gjennomsnittleg kroppslengd er mellom 1 og 1.5 cm.
Trebukklarvar er òg særeigne. Som regel er dei kvite (eller gulkvite) med brun hovudkapsel og kraftige kjevar. Dei har langstrekte, tydeleg segmenterte kroppar og er viktige i nedbryting av daud ved.
Trebukkar høyrer saman med mellom andre bladbiller til overfamilien Chrysomeloidea, som saman med Curculionoidea (m.a. barkbiller og snutebiller) utgjer den monofyletiske gruppa Phytophaga. Dei har mange trekk til felles, mellom anna er det fjerde tåsegmentet på kvar fot forminska så det ikkje går an å sjå det. Søstergruppa til trebukkane er familien Vesperidae, som somme meiner bør reknast til same familie.
Etter Ehnström og Holmer (2007) delar ein trebukkane inn i seks underfamiliar:
Trebukkar (Cerambycidae) er ein familie biller som finst over heile verda. Dei er lettast å kjenne att på dei lange antennene, som ofte er mykje lengre enn sjølve kroppen. Stundom kan ein forveksla dei med bladbiller (Chrysomelidae), men i motsetnad til desse har trebukkane to taggar i spissen av skinnebeina (tibiae). Artane i familien er planteetarar som hovudsakleg går på vedplantar, bortsett frå nokre få urtelevande artar.
Mange trebukkar er økonomisk viktige skadedyr. Her i Noreg er det særleg husbukken som gjer alvorleg skade på treverk, men òg andre artar kan finna på ugagn. Det er hovudsakleg larvane som er problemet; desse borar seg i treet og et av veden.
Om lag 35 000 trebukkartar er beskrive. 625 er registrerte i Europa, og 90 er registrert som naturlege i Noreg. I tillegg er det funne ein del utanlandske artar som har kome med importert trevirke.
Trebukker (Cerambycidae) er en artsrik familie av biller der de aller fleste kan kjennes på at det har uvanlig lange, kraftige antenner. De fleste av artene har larver som lever i levende eller død ved, noen minerer også i urtestengler. En del arter regnes som skadedyr på skogstrær, og noen kan også ødelegge bygningstømmer eller møbler. Mange av artene er store og spektakulære, og er ettertraktede blant samlere. Det er beskrevet omtrent 30 000 arter, 93 er funnet i Norge (i tillegg til en del arter som er tilfeldig innført med treverk).
Små til meget store (2–170 mm), som oftest slanke biller. Oversiden er som oftest fint, neppe synlig hårete. De har ofte påfallende fargemønstre, eller er metallisk farget, mange har også grå og brune kamuflasjefarger. Det mest påfallende trekket er de lange og kraftige antennene, som vanligvis er mer enn halvparten så lange som resten av kroppen, ofte betydelig lengre enn kroppslengden. Det er ofte markert forskjell på kjønnene, hannene er generelt mindre, slankere, med lengre antenner og ofte lengre bein enn hunnene. Det kan også være forskjell i fargen. Hodet er mer eller mindre firkantet, fasettøynene er nyreformede med en innskjæring i fremkanten der antennene sitter festet. Kjevene (mandiblene) er kraftige, hos noen arter sterkt forstørrede. De kan peke fremover eller nedover. Antennene er 11-leddete, de enkelte leddene er oftest noe klubbeformede (tykkest ytterst). Brystskjoldet (pronotum) er vanligvis bredere enn langt og sterkt hvelvet. Sidekantene er ofte sagtakkede eller med en eller flere kraftige pigger. Dekkvingene er vanligvis avlange, men hos noen grupper der de forkortede slik at de ikke helt dekker flygevingene og hele bakkroppen er synlig ovenfra. Beina er lange og temmelig kraftige. Lårene er ofte kølleformede eller fortykkede. Føttene er fire-leddete, i alle fall det tredje leddet er tolappet og hjerteformet, ofte også det andre. Larvene er tykke, hvite og tynnhudete, med kraftige kjever men sterkt reduserte bein.
De fleste artene har larver som utvikler seg i død ved, enten fersk eller ganske tørr. Siden ved er ganske næringsfattig vokser de sent og utviklingen kan ta mange år. Noen arter, for eksempel stor ospebukk (Saperda carcharias), angriper levende trær , og kan i verste fall drepe vertstreet. Noen arter lever i storvokste urter, for eksempel den smale arten tistelbukk (Agapanthia villosoviridens) som lever i tørre stengler av tistler. Voksne trebukker kan ofte finnes på blomster der de drikker nektar, særlig gjelder dette artene i gruppen blomsterbukker (Lepturinae). Mange av disse artene er farget i gult og svart og etterligner veps, noe som gir dem en viss beskyttelse mot fugler – dette kalles mimikry.
Mange arter kan gjøre skade på skogs- og frukttrær ved at de med sine tunneler skader eller dreper treet – særlig dersom disse blir infisert av sopp. Kjente skadegjørere er stor ospebukk (Saperda carcharias) på osp og artene i slekten Monochamus på bartrær. Ofte gjør de mest skade i områder der de ikke hører hjemme, men er blitt innført for eksempel ved import av tømmer. I Norge spiller trebukkene en ubetydelig rolle som skadedgjørere i skog, de fleste artene er helt harmløse i så måte. En annen problematisk gruppe er de artene som lever i tørr, død ved og kan angripe bygningstømmer og møbler. I Norge er det først og fremst husbukken (Hylotrupes bajulus) som er fryktet for dette. Den er ikke vanlig i dag og finnes stort sett bare på Sør-Østlandet og enkelte steder i indre fjordstrøk på Vestlandet, men den kan gjøre svært stor skade med å gjennomhulle tømmeret med sine ganger. I verste fall kan stokkene være helt oppgnagd inni, mens overflaten ser tilsynelatende uskadet ut. På den andre siden er trebukkenes store og fete larver viktige matkilder for blant annet hakkespetter. De har også blitt spist av jeger- og samlerfolk.
I likhet med andre insekter som er avhengige av død ved er mange arter av trebukker i dag utryddingstruet på grunn av moderne skogbruk. Særlig store arter med lang utviklingstid er utsatte. Garveren (Prionus coriarius) er en stor og kraftig art som lever i gammel skog og utvikler seg på underjordisk død ved (røtter, stubber etc.). Den har gått sterkt tilbake over hele Europa og er svært sjelden i Norge. Europas største trebukk, stor eikebukk (Cerambyx cerdo), som kan bli mer enn 5 cm lang, utvikler seg i gamle eiketrær. Denne billen er i dag meget sjelden og finnes i Norden først og fremst på den berømte insektlokaliteten Halltorps Hage på Öland. En annen, sterkt truet art er den oppsiktsvekkende alpebukken (Rosalia alpina). Denne store arten er gråblå med mørke flekker, finnes over mye av Europa men er utdødd i Skandinavia. En tillegsstrussel mot noen av de sjeldneste artene er at de er svært ettertraktet mellom samlere, og kan omsettes for temmelig høye priser. En del arter er derfor i dag fredet i mange land.
Noen av de største billene er trebukker. Størst av alle er den sjeldne arten Titanus giganteus fra Brasil, som blir over 15 centimeter lang, flere andre tropiske arter i underfamilien Prioninae blir også godt over 10 centimeter. En annen kjempe er harlekinbukken (Acrocinus longimanus) som er relativt vanlig i regnskogsområder i Mellom- og Sør-Amerika. Denne svært broket fargede billen er 7-8 cm lang, og hannene er særlig oppsiktsvekkende siden frambeina og antennene er svært forlenget. Underfamilien Lamiinae har mange store arter, blant annet i den artsrike, tropiske slekten Batocera.
Garveren (Prionus coriarius) er en stor (opptil 45 mm) og kraftig, svart art som er lett å kjenne på at antennene er meget kraftige og på at brystskjoldet har pigger på siden. Denne gammelskogsarten er funnet på Østlandet og Sørlandet, men den er meget sjelden og muligens alt utdødd i Norge.
Trebiter (Spondylis buprestoides) er svart, middelsstor (12–24 mm) og kraftig bygd med uvanlig korte antenner for en trebukk. Den ligner kanskje mest på enkelte arter i familien gnagbiller (Trogossitidae). Kjevene er kraftige og fremoverrettede. Finnes i Sør-Norge, helst i furuskog. Larvene utvikler seg i underjordiske deler av furu, av og til andre bartrær, og larveutviklingen tar 2–3 år.
Barkløpere (slekten Rhagium) har også forholdsvis korte antenner. De kan ellers kjenner på det framstrakte hodet som er minst så langt som bredt (hos de fleste andre trebukker er det mye bredere enn langt). På farge er de vanligvis mer eller mindre gråspraglete, ofte med skrå, lyse tverrbånd på dekkvingene. De voksne billene kryper som navnet sier rundt på trestammer og tømmerstokker. Larvene lever under barken på nylig døde trestammer, og puppen kan finnes i et karakteristisk «reir» under barken. Bartreløperen Rhagium inquisitor er svært vanlig i barskog, og løvtreløperen (Rhagium mordax) i løvskog. Begge kan ofte finnes tallrikt der nyfelt tømmer blir lagret. Den større, mer fargerike kysttreløper (Rhagium bifasciatum) lever i morken ved av ulike slags trær, men er temmelig sjelden i Norge.
Blomsterbukker (Lepturinae) er en artsrik gruppe av små til middels store, slanke arter som man gjerne finner på åpne blomster, særlig i skjermplantefamilien og rosefamilien. Som hos andre trebukker lever larvene i død ved. Blomsterbukkene er ofte ganske fargerike. Vanlige arter er i Norge er den metallisk blå eller grønne Gaurotes virginea, de røde eller gule artene Anoplodera rubra, Anoplodera sanguinolenta og Leptura melanura, og Rutpela maculata og Leptura quadrifasciata. De to sistnevnte er gul- og svartstripete og er grove etterligninger av veps, noe som nok gir dem en viss beskyttelse mot fugler.
En meget spesiell art er den store (opptil 30 mm) kortvingebukken Necydalis major. Dekkvingene er sterkt forkortet og flygevingene er frie, noe som er ganske uvanlig hos biller. Ved første øyekast kan billen minne om en stor planteveps (Symphyta). Larvene borer dypt i veden på syke, skadedede eller døde trær av ulike slag. Arten er funnet overe store deler av Norge men er ingen steder vanlig.
Kortvinget granbukk (Molorchus minor) ligner den førnevnte i og med at den har sterkt forkortede dekkvinger, men de er ikke nært beslektet. Kortvinget granbukk er snaut centimeterlang og ganske slank, med antenner som er omtrent så lange som kroppen. Et annet påfallende trekk er at lårene er sterkt oppsvulmet ytterst, kølleformet. Larvene lever i stubber av bartrær, de voksne finner man ofte på blomster. Vanlig på Østlandet. Molorchus umbellatarum ligner sterkt, men den er bare funnet i Vestfold i Norge. Larvene lever i frukttrær.
Vepsebukk (Clytus arietis) er gul- og svartstripete og en ganske god vepseetterligning (mye bedre enn de vepselignende blomsterbukkene). Antennene er forholdsvis korte. Finnes ofte på blomster, larvene i død ved av løvtrær. Flere andre arter, blant andre eikebarkbukk (Plagionotus arcuatus), ligner.
Moskusbukk (Aromia moschata) er en stor, slank, metallgrønn art som også gjerne besøker blomster. Den har en karakteristisk, moskus-aktig lukt. Larvene i løvtrær, særlig selje.
Tømmermann (Acanthocinus aedilis) er meget karakteristisk med at antennene er sterkt forlenget, særlig hos hannene der spennet mellom antennespissene gjerne er fem ganger kroppslengden. Den er dermed trolig den letteste arten å kjenne igjen av alle. Den er middelsstor (12–20 mm), gråbrunt spraglete på farge. Hunnene har et langt eggleggingsrør som stikker ut bak dekkvingene. De voksne billene er aktive om våren og kan særlig treffes på nyfelt tømmer av furu, der hunnene legger egg under barken. Hannen vokter på hunnen og bruker de lange antennene til å holde andre hanner borte.
Husbukken (Hylotrupes bajulus) er den eneste arten i Norge som i dag er et alvorlig skadedyr, selv om den er blitt ganske sjelden. Denne middelsstore arten lever i tørt tømmer og er så varmekjær at den neppe kan overleve utendørs i Norge, men den kan gjøre stor skade i hus. I hus gjør den særlig skade på taktømmer og loft.
Furubukk (Monochamus sutor) er en ganske stor, slank art med lange antenner. Den legger egg på levende furutrær og kan av og til gjøre en del skade, men er ikke regnet som noe alvorlig problem i dag. Andre arter av slekten Monochamus kan gjøre stor skade ellers i verden.
Stor ospebukk (Saperda carcharias), også kalt ospedreper, er en stor, gulgrå art med små mørke punktgroper. Den angriper unge ospetrær og kan ta livet av dem. Den er vidt utbredt i Norge men ikke tallrik. Den noe mindre, nærtbeslektede arten bjørkebukk (Saperda scalaris) angriper bjørk.
Sammenlignet med mange andre billegrupper er trebukkene en forholdsvis ny gruppe. Den eldste kjente trebukken er Cretoprionus liutiaogoensis (underfamilien Prioninae) fra Nedre Kritt, ca. 125-122 millioner år før nåtid [1], dette er den eneste fossile trebukken som er kjent før Tertiær. Utviklingen av denne familien er trolig knyttet til framveksten av en "moderne" flora av dekkfrøede planter.
Inndelingen følger Danilevsky (2006).
Trebukker (Cerambycidae) er en artsrik familie av biller der de aller fleste kan kjennes på at det har uvanlig lange, kraftige antenner. De fleste av artene har larver som lever i levende eller død ved, noen minerer også i urtestengler. En del arter regnes som skadedyr på skogstrær, og noen kan også ødelegge bygningstømmer eller møbler. Mange av artene er store og spektakulære, og er ettertraktede blant samlere. Det er beskrevet omtrent 30 000 arter, 93 er funnet i Norge (i tillegg til en del arter som er tilfeldig innført med treverk).
Multimedia w Wikimedia Commons Kózkowate (Cerambycidae) – rodzina owadów z rzędu chrząszczy, podrzędu chrząszczy wielożernych. Rodzina obejmuje owady o wydłużonym ciele i charakterystycznych niezwykle długich czułkach, które często sięgają poza odwłok. Do rodziny tej zalicza się ponad 20 tys. gatunków; w Polsce 194[1].
Kózkowate są roślinożerne, a ich życie i przeobrażenie często związane jest z jakimś konkretnym rodzajem rośliny (często drzewem). Niektóre rozwijają się w drewnie użytkowym i jako takie zaliczane są do szkodników (spuszczel pospolity).
Występuje głównie w strefie tropikalnej i subtropikalnej.
Gwiazdką (*) oznaczono gatunki objęte ochroną gatunkową[2]:
Kózkowate (Cerambycidae) – rodzina owadów z rzędu chrząszczy, podrzędu chrząszczy wielożernych. Rodzina obejmuje owady o wydłużonym ciele i charakterystycznych niezwykle długich czułkach, które często sięgają poza odwłok. Do rodziny tej zalicza się ponad 20 tys. gatunków; w Polsce 194.
Kózkowate są roślinożerne, a ich życie i przeobrażenie często związane jest z jakimś konkretnym rodzajem rośliny (często drzewem). Niektóre rozwijają się w drewnie użytkowym i jako takie zaliczane są do szkodników (spuszczel pospolity).
Os Cerambicídeos (Cerambycidae), comumente denominados de serra-pau compreendem uma família de insetos pertencentes à ordem Coleoptera. Esta é uma das maiores famílias de besouros, possuindo mais de 25.000 espécies descritas.[1] Apresentam muitíssimas e variadas formas, cores e tamanhos e existem em todos os continentes, exceto apenas na Antártida, predominando nas áreas tropicais. Em sua maioria, vivem entre as plantas, sendo algumas espécies exclusivamente arborícolas. Dentre estas, algumas são consideradas pragas potenciais, causando danos ao cultivo de diferentes tipos de frutas, grãos e até mesmo no cultivo da madeira (tais como o de Pinus).
Estes besouros geralmente têm como característica notável as longas antenas articuladas que possuem, em muitos casos, tendo mais que o dobro do tamanho do próprio corpo do inseto. Apesar da grande maioria das espécies não serem muito vistosas, o formato intrigante somado às grandes dimensões que determinadas espécies atingem, chamam a atenção de colecionadores ligados à área da Entomologia ou mesmo de amadores em todo o mundo. Graças a essa procura, algumas espécies exóticas têm sido vítimas do tráfico de animais silvestres - o que com o apoio do desmatamento e da destruição de seus habitats naturais, têm colocado um grande número de espécies em risco considerável de extinção.
Os tamanhos e cores dos cerambicídeos variam muito de acordo com a espécie. Enquanto alguns exemplares são diminutos, outros figuram entre os maiores insetos do mundo, como é o caso do Titanus giganteus da Floresta Amazônica. Exemplares desta espécie alcançam quase 20 centímetros de comprimento.[2]
Outras grandes espécies de cerambicídeos amazônicos são a Macrodontia cervicornis (que atinge 16 centímetros de comprimento) [2] e também o Acrocinus longimanus (que atinge 15 centímetros de comprimento),[3] sendo ambos igualmente muito conhecidos por sua beleza singular. Apenas os besouros do gênero Dynastes rivalizam em tamanho com tais cerambicídeos.
Como ocorre em praticamente todos os insetos, os besouros cerambicídeos adultos possuem um corpo dividido em três tagmas: cabeça, tórax e abdome.
Estão presentes na maioria das espécies de cerambicídeos olhos compostos relativamente grandes (em especial, quando comparados com os de outras famílias de besouros. O par de antenas que possuem quase sempre é muito comprido, em muitos casos as antenas são tão longas quanto o próprio corpo do besouro, característica principalmente dos machos.[4]
O protórax dos cerambicídeos é geralmente mais estreito que o resto do corpo do inseto. É comum algumas espécies possuírem tubérculos ou espinhos nas laterais do protórax. Possuem três pares de pernas ligadas ao tórax, sendo que em algumas subfamílias (tais como Prioninae) apresentam uma série de espinhos distribuídos pelas pernas.[4]
Possuem élitros muito bem desenvolvidos, em alguns casos são espinhosos no ápice. As asas são igualmente bem desenvolvidas, porém, existem gêneros com asas atrofiadas ou inexistentes. O abdome possui cinco divisões chamadas de esternitos, embora alguns machos de determinadas espécies possam apresentar até seis desses segmentos.[4]
Os indivíduos adultos são fitófagos, vivendo em meio às árvores ou plantas das quais se alimentam suas larvas. Algumas espécies permanecem sobre as flores, se alimentando de pólen. Outras se alimentam de frutos maduros que se rompem ao cair no solo. Os indivíduos adultos não costumam ser nocivos aos vegetais, com exceção apenas daqueles conhecidos popularmente como "serradores" ou "serra-paus".[5] Contudo, só atacam árvores vivas que apresentem alterações nas suas condições fisiológicas.[6] [7]
Estes besouros, apesar do tamanho que podem possuir, voam muito bem. Não raro são capturados à quilômetros de distância de sua mata de origem, em muitos casos, por serem atraídos por luzes fortes provenientes de casas, acampamentos ou de cidades circunvizinhas. A grande maioria dos cerambicídeos, quando capturados, produzem um ruído estridente bem característico resultante do esfregamento da superfície inferior do pronoto contra a face superior do mesonoto, partes essas transversais e finamente enrugadas.[5]
Os cerambicídeos depositam os seus ovos nos galhos ou troncos de plantas hospedeiras vivas, mortas ou já abatidas, dependendo da espécie. Desses ovos saem, algum tempo depois, larvas (ou brocas), cujo comportamento pode variar segundo o grupo a qual pertencem. Algumas vivem em túneis ou galerias que elas próprias constroem na entrecasca (parte mais interna da casca de uma árvore), às vezes circundando-a; outras perfuram na madeira túneis mais ou menos alongados, longitudinais e de secção elíptica, todavia não tão achatada quanto as galerias dos Buprestideos.[5]
Os Cerambicídeos (Cerambycidae), comumente denominados de serra-pau compreendem uma família de insetos pertencentes à ordem Coleoptera. Esta é uma das maiores famílias de besouros, possuindo mais de 25.000 espécies descritas. Apresentam muitíssimas e variadas formas, cores e tamanhos e existem em todos os continentes, exceto apenas na Antártida, predominando nas áreas tropicais. Em sua maioria, vivem entre as plantas, sendo algumas espécies exclusivamente arborícolas. Dentre estas, algumas são consideradas pragas potenciais, causando danos ao cultivo de diferentes tipos de frutas, grãos e até mesmo no cultivo da madeira (tais como o de Pinus).
Estes besouros geralmente têm como característica notável as longas antenas articuladas que possuem, em muitos casos, tendo mais que o dobro do tamanho do próprio corpo do inseto. Apesar da grande maioria das espécies não serem muito vistosas, o formato intrigante somado às grandes dimensões que determinadas espécies atingem, chamam a atenção de colecionadores ligados à área da Entomologia ou mesmo de amadores em todo o mundo. Graças a essa procura, algumas espécies exóticas têm sido vítimas do tráfico de animais silvestres - o que com o apoio do desmatamento e da destruição de seus habitats naturais, têm colocado um grande número de espécies em risco considerável de extinção.
Cerambicidele (Cerambycidae) sau longicornele (Longicornia), cunoscute în popor sub numele de croitori, din cauza stridulației lor caracteristice, este o familie mare de gândaci (coleoptere) cu corpul mare, alungit sau într-o măsură oarecare cilindric, cu antene foarte lungi, adesea mai lungi decât corpul (de unde și numele lor de longicorne), și larve xilofage care de regulă găuresc rădăcinile sau lemnul copacilor sau arbuștilor, unele provocând daune mari.[1][2]
Cerambicidele se recunosc foarte ușor după antenele lor foarte lungi, setiforme și noduroase, care depășesc, de obicei, în lungime jumătatea corpului. Au corpul mult alungit, de regulă pubescent. Pronotul adesea este mai gros la mijloc și purtător de țepi sau rugozități. Lărgimea cea mai mare a insectei se află la baza elitrelor, ca și cum ar avea "umeri" largi. Picioarele sunt lungi, cu gheare puternice, toate tarsele sunt tetramere. Au colorații foarte variate, uneori foarte vii și cu combinații contrastice. Multe sunt stridulante. Dimensiunile lor sunt extrem de variate în cuprinsul celor 26 000 de specii cunoscute, aici găsindu-se giganții coleopterelor, ca de exemplu gândacul titan (Titanus giganteus), care are o lungime de până la 16,7 cm. Majoritatea speciilor sunt silvicole, multe sunt însă de terenuri uscate, xerofile. În general sunt frondicole, floricole, dar sunt și forme tericole. Larvele sunt albe, apode și fitofage (xilofage), ele trăiesc în lemn sau în rădăcinile plantelor erbacee, săpând galerii care degradează lemnul. Adulții sunt întâlniți pe trunchiurile copacilor, pe arbuști și pe flori. Cele mai multe specii sunt tropicale (în special americane), sunt însă numeroase și în fauna României, descrise de Panin.[1][2][3][4]
În România se întâlnesc mai multe specii. Cele mai cunoscute specii sunt:[1][2][3]
Cerambicidele (Cerambycidae) sau longicornele (Longicornia), cunoscute în popor sub numele de croitori, din cauza stridulației lor caracteristice, este o familie mare de gândaci (coleoptere) cu corpul mare, alungit sau într-o măsură oarecare cilindric, cu antene foarte lungi, adesea mai lungi decât corpul (de unde și numele lor de longicorne), și larve xilofage care de regulă găuresc rădăcinile sau lemnul copacilor sau arbuștilor, unele provocând daune mari.
Cerambicidele se recunosc foarte ușor după antenele lor foarte lungi, setiforme și noduroase, care depășesc, de obicei, în lungime jumătatea corpului. Au corpul mult alungit, de regulă pubescent. Pronotul adesea este mai gros la mijloc și purtător de țepi sau rugozități. Lărgimea cea mai mare a insectei se află la baza elitrelor, ca și cum ar avea "umeri" largi. Picioarele sunt lungi, cu gheare puternice, toate tarsele sunt tetramere. Au colorații foarte variate, uneori foarte vii și cu combinații contrastice. Multe sunt stridulante. Dimensiunile lor sunt extrem de variate în cuprinsul celor 26 000 de specii cunoscute, aici găsindu-se giganții coleopterelor, ca de exemplu gândacul titan (Titanus giganteus), care are o lungime de până la 16,7 cm. Majoritatea speciilor sunt silvicole, multe sunt însă de terenuri uscate, xerofile. În general sunt frondicole, floricole, dar sunt și forme tericole. Larvele sunt albe, apode și fitofage (xilofage), ele trăiesc în lemn sau în rădăcinile plantelor erbacee, săpând galerii care degradează lemnul. Adulții sunt întâlniți pe trunchiurile copacilor, pe arbuști și pe flori. Cele mai multe specii sunt tropicale (în special americane), sunt însă numeroase și în fauna României, descrise de Panin.
Fuzáčovité (Cerambycidae) je veľmi početná čeľaď prevažne veľkých chrobákov, žijúcich hlavne na dreve.
Z vyše 22 000 druhov žije na území Slovenska asi 230. Hojné sú napr. fuzáč obyčajný (Corymbia (= Leptura) rubra), fuzáč škvrnitý (Rutpela (= Strangalia) maculata) a i. Väčšia časť fuzáčov sú vzácne druhy, ktoré nie sú škodlivé pre lesníctvo, ale si zasluhujú ochranu: fuzáč zavalitý (Ergates faber), fuzáč veľký (Cerambyx cerdo), fuzáč pižmový (Aromia moschata), fuzáč alpský (Rosalia alpina), karpatský endemit fuzáč zemolezový (Pseudogaurotina excellens) a ďalšie.
Viaceré druhy sú boreomontánne – v horských lesoch sa veľmi zriedka vyskytujú Tragosoma depsarium, Cornumutilla quadrivittata, Pachyta lamed a Brachyta (= Evodinus) interrogationis. Všetky citované druhy sú chránené! Na stepných biotopoch žijú bezkrídle fuzáče z rodu Dorcadion, najbežnejší je D. pedestre. Majú pontomediteránne rozšírenie a (na rozdiel od väčšiny fuzáčov) sa vyvíjajú v drevnatejúcich podzemkoch bylín.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Fuzáčovité
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Fuzáčovité
Fuzáčovité (Cerambycidae) je veľmi početná čeľaď prevažne veľkých chrobákov, žijúcich hlavne na dreve.
Z vyše 22 000 druhov žije na území Slovenska asi 230. Hojné sú napr. fuzáč obyčajný (Corymbia (= Leptura) rubra), fuzáč škvrnitý (Rutpela (= Strangalia) maculata) a i. Väčšia časť fuzáčov sú vzácne druhy, ktoré nie sú škodlivé pre lesníctvo, ale si zasluhujú ochranu: fuzáč zavalitý (Ergates faber), fuzáč veľký (Cerambyx cerdo), fuzáč pižmový (Aromia moschata), fuzáč alpský (Rosalia alpina), karpatský endemit fuzáč zemolezový (Pseudogaurotina excellens) a ďalšie.
Viaceré druhy sú boreomontánne – v horských lesoch sa veľmi zriedka vyskytujú Tragosoma depsarium, Cornumutilla quadrivittata, Pachyta lamed a Brachyta (= Evodinus) interrogationis. Všetky citované druhy sú chránené! Na stepných biotopoch žijú bezkrídle fuzáče z rodu Dorcadion, najbežnejší je D. pedestre. Majú pontomediteránne rozšírenie a (na rozdiel od väčšiny fuzáčov) sa vyvíjajú v drevnatejúcich podzemkoch bylín.
Kozlički (znanstveno ime Cerambycidae) so velika družina hroščev, v katero uvrščamo približno 35.000 danes znanih vrst, razširjenih po vsem svetu. Prepoznavni so predvsem po zelo dolgih tipalnicah, ki presegajo dolžino telesa in jih držijo nazaj, sicer pa so to srednje do zelo veliki hrošči z valjastim ali sploščenim telesom.[1] Mednje sodi tudi titan (Titanus giganteus), ki je s preko 16 cm dolžine največji med vsemi znanimi hrošči.[2]
Skoraj vsi predstavniki so rastlinojedi, prehranjujejo se z listi, lubjem ali pelodom, ličinke pa vrtajo po lesu. Dnevno aktivne vrste, posebej tiste, ki se zadržujejo na cvetovih, so pogosto svarilno obarvane in posnemajo ose ali strupene hrošče rdečekrilce. Večina ob vznemirjenju oddaja tudi piskajoče zvoke.[1][3] Zvoki, ki jih proizvajajo z drgnjenjem (stridulacijo), pri nekaterih vrstah služijo tudi za komunikacijo med spolnima partnerja, v takem primeru so vrstno specifični.[4]
Samice največkrat odlagajo jajčeca v sveže poškodovana ali posekana drevesa, ki jih najdejo s pomočjo hlapnih snovi, feromonov zalubnikov ali lastnih spolnih feromonov. Pri bolj specializiranih vrstah samice pazljivo izbirajo mesto za odlaganje jajčec, nekatere pa ga tudi posebej pripravijo z žvečenjem.[5] Podolgovate, brezbarvne in običajno breznožne ličinke nato vrtajo okrogle rove po floemu ali sredici debla.[3] S svojo aktivnostjo imajo ekološki pomen kot začetniki procesa razkroja v gozdovih, saj ličinke z vrtanjem rovov omogočijo dostop drugih žuželk, kot so termiti in mravlje, ter gliv, ki povzročajo lesno gnilobo. Ob večjih gostotah so sposobne ubiti bolna, nekatere vrste pa tudi zdrava drevesa. Posledično lahko predstavljajo pomembne škodljivce v gozdarstvu in sadjarstvu.[5]
Za Slovenijo je znanih okrog 220 vrst, med katerimi je največji strigoš (Cerambyx cerdo), ki doseže do 9 cm v dolžino. Med pogostimi vrstami sta pegasti vitki kozliček (Strangalia maculata), ki se pogosto zadržuje na cvetovih, in opečnordeči vitki kozliček (Leptura rubra), ki ga najdemo na posekanih deblih smrek. Hišni kozliček (Hylotrupes bajulus) je znan škodljivec gradbenega lesa. Zaradi življenjskega kroga, ki traja več let, so nekatere druge vrste zelo redke in ogrožene, poleg strigoša je od takih znan denimo alpski kozliček (Rosalia alpina).[6]
Kozlički (znanstveno ime Cerambycidae) so velika družina hroščev, v katero uvrščamo približno 35.000 danes znanih vrst, razširjenih po vsem svetu. Prepoznavni so predvsem po zelo dolgih tipalnicah, ki presegajo dolžino telesa in jih držijo nazaj, sicer pa so to srednje do zelo veliki hrošči z valjastim ali sploščenim telesom. Mednje sodi tudi titan (Titanus giganteus), ki je s preko 16 cm dolžine največji med vsemi znanimi hrošči.
Skoraj vsi predstavniki so rastlinojedi, prehranjujejo se z listi, lubjem ali pelodom, ličinke pa vrtajo po lesu. Dnevno aktivne vrste, posebej tiste, ki se zadržujejo na cvetovih, so pogosto svarilno obarvane in posnemajo ose ali strupene hrošče rdečekrilce. Večina ob vznemirjenju oddaja tudi piskajoče zvoke. Zvoki, ki jih proizvajajo z drgnjenjem (stridulacijo), pri nekaterih vrstah služijo tudi za komunikacijo med spolnima partnerja, v takem primeru so vrstno specifični.
Samice največkrat odlagajo jajčeca v sveže poškodovana ali posekana drevesa, ki jih najdejo s pomočjo hlapnih snovi, feromonov zalubnikov ali lastnih spolnih feromonov. Pri bolj specializiranih vrstah samice pazljivo izbirajo mesto za odlaganje jajčec, nekatere pa ga tudi posebej pripravijo z žvečenjem. Podolgovate, brezbarvne in običajno breznožne ličinke nato vrtajo okrogle rove po floemu ali sredici debla. S svojo aktivnostjo imajo ekološki pomen kot začetniki procesa razkroja v gozdovih, saj ličinke z vrtanjem rovov omogočijo dostop drugih žuželk, kot so termiti in mravlje, ter gliv, ki povzročajo lesno gnilobo. Ob večjih gostotah so sposobne ubiti bolna, nekatere vrste pa tudi zdrava drevesa. Posledično lahko predstavljajo pomembne škodljivce v gozdarstvu in sadjarstvu.
Långhorningar (Cerambycidae) är en familj i insektsordningen skalbaggar som omfattar cirka 35 000 arter. Arternas mest karakteristiska drag är de extremt långa antennerna. Arterna är vanligen trä- eller barklevande, och larverna förpuppar sig inuti trästammar, från vilka de sedan gnager sig ut. Flera arter är metalliskt skimrande. Den största arten, titanbock, kan bli upp till 17 centimeter lång.
I Europa finns cirka 640 arter, i Norden 128 arter och i Sverige 118 arter.
Långhorningarnas närmaste släktingar är bladbaggarna, tillsammans med vilka de utgör överfamiljen Chrysomeloidea. De skiljs från bladbaggarna genom utformningen av skenbenen, där långhorningarna har två taggar i ena änden. Familjerna inordnas i underordningen allätarbaggar av ordningen skalbaggar.
I Norden förekommer 128 arter från sex underfamiljer, se Lista över Nordens långhorningar. Ytterligare några arter har påträffats som larver eller puppor i importerade trävaror.
Nationalnyckeln till Sveriges flora och fauna. Skalbaggar: Långhorningar Coleoptera:Cerambycidae. 2007. ArtDatabanken, SLU, Uppsala, ISBN 978-91-88506-62-7
Långhorningar (Cerambycidae) är en familj i insektsordningen skalbaggar som omfattar cirka 35 000 arter. Arternas mest karakteristiska drag är de extremt långa antennerna. Arterna är vanligen trä- eller barklevande, och larverna förpuppar sig inuti trästammar, från vilka de sedan gnager sig ut. Flera arter är metalliskt skimrande. Den största arten, titanbock, kan bli upp till 17 centimeter lång.
I Europa finns cirka 640 arter, i Norden 128 arter och i Sverige 118 arter.
Назва родини «Cerambycidae» є латинським неологізмом, який не існував у класичній латині, а був створений у часи Карла Ліннея. Вона сформована зіставленням двох слів: давньогрецького ceros — «ріг» та латинського bis — «два», що означає «дворогий»[5]. Ця назва відображає особливості їх антен — довжину та їх прижиттєве спрямування вперед, що асоціюється з рогами. У багатьох західних і центрально-європейських мовах назва вусачів пов'язана саме із рогами: англ. Longhorn beetle, фр. Longicornes, ісп. Escarabajos longicornios, нім. Bockkäfer, пол. Kózkowate тощо. У той же час у південних та східно-європейських мовах закріпились дві відмінні одна від іншої назви. Перша асоціює антени із вусами: укр. Вусачі, рос. Усачи, біл. Вусачы тощо. Друга — із живленням деревиною їх личинкової стадії: рос. Дровосеки, біл. Дрывасекі, болг. Сечковци, чеськ. Tesaříkovití тощо[6].
В українській мові, окрім загальноприйнятої та основної назви «Вусачі», відомі також такі: Скрипуни́, Скрипунува́ті, Довгоро́жці, Ковзани́́ та Козаки́[7]. Назви «Скрипуни» та «Скрипунуваті» пов'язані із особливостями їхньої поведінки — імаґо вусачів, раптово схоплені, видають скриплячий звук, тручи передньоспинкою об середньоспинкиу; назва «Довгорожці» вказує на подібність антен до рогів; «Ковзани» — на подібність антен на ковзани (полози) сан; «Козаки» — на подібність антен на довгі вуса козаків.
Тіло дорослих жуків або імаго, як і решти комах, складається з трьох основних відділів: голови, грудей та черевця.
Голова вусачів має округлу форму й своєю задньою частиною входить у передньогруди. В межах родини розрізняють два типи голови: перший — це спрямована вперед або косо донизу під невеликим кутом до центральної осі тіла (Прионіни, Лептурини, Церамбіціни, Асеміни, Нецідаліни), друга — спрямована вниз під кутом 90° до основної осі тіла (Ляміїни). На боках голови розміщені складні, багатофасеткові очі, які мають типову для вусачів нирковидно- виїмчасту форму. Іноді очі цілком розділяються на дві частини — складається враження, що в жука дві пари очей (декотрі Ляміїни). На верхній стороні голови розрізняють кілька слабко розмежованих частин: шию, потилицю, скроні, тім'я, чоло та наличник. Шиєю називається та частина головної капсули, яка входить у груди. Та частина голови, що безпосередньо примикає до шиї, називається потилицею і має випуклу форму. По обидві сторони від потилиці у вусачів наявні характерні виступи — скроні. Між очима, вище потилиці розміщене тім'я, яке на передній частині переходить у лоб.
На лобі, між очима, розташовані вусики (антени), основи яких містяться у вусикових впадинах. Вусики складаються з 11-ти члеників, а в деяких родів (Agapanthia, Phytoecia, Stenostola тощо) — з 12-ох. У представників родів Monochamus, Lamia, Morimus перший членик має цикатрикс — характерний півмісячний плоский виступ поруч з вершиною. Вусики здебільшого перевищують довжину половини тіла, щетинковидної або нитчастої, зрідка пильчастої або гребінчастої форми і за життя закидаються на спину, й можуть вкладатися тільки вздовж верхньої сторони тіла — це одна із ознак, що відрізняє родину Вусачів від інших родин Твердокрилих. Довжина вусиків самців значно перевищує їх довжину у самок. На передній частині лобу наявний шов, який відмежовує від нього наличник. З боків голови, нижче очей, розміщені щоки. До наличника причленовується верхня губа, яка частково прикриває мандибули. На нижній частині голови між шиєю та ротовим апаратом знаходиться горло. Його передня і найвужча частина, яка прилягає до нижньої губи, називається субментумом або підборідком, а поздовжні боріздки біля його основи — горловими швами. Вусачі мають гризучий ротовий апарат, який складається з мандибул або щелеп, верхньої губи, нижньої губи, підборіддя, губних та щелепних щупалець.
Груди складаються з трьох сегментів, з яких найрозвиненішим є перший. З дорзальної сторони вони називаються спинками: передньо-, середньо- та задньоспинкою.
Пердньоспинка часто має боковий шип (у вусача ялинового, дубового, вусача-товсуна, вусача-раґія тощо) або горбик (у вусача-карілія, пахіти тощо), а у інших просто заокруглена (наприклад, в анастранґалії, лептуробоски, кліта-імітатора, плосковусача). Зверху помітною є лише пердньоспинка, а середньоспинка, окрім щитка, та задньоспинка приховані надкрилами. Надкрила кріпляться до середньоспинки, а до задньоспинки — перетинчасті крила, призначені для польоту. Декотрі види, як от вусач-товстун, морімус, вусач-коренеїд, втратили здатність до польоту і крила у них редуковані або відсутні цілком. Частина надкрил, яка заходить на нижню сторону тіла, називається епіплеврами. Майже, всі види вусачів здатні видавати скрипучі звуки за рахунок тертя виросту середньоспинки до заднього краю передньоспинки. З нижньої сторони груди складаються з передньо-, середньо- та задньогрудей. Кожен з цих сегментів, в свою чергу, складається з центральної частини — диску, відмежованих від нього бічної — епістерн, та задньої — епімер, сторін. В задній частині кожного сегменту грудей знаходяться тазикові впадини, в яких розташовані, власне, тазики — частина кінцівки.
Кінцівки складаються з п'яти основних частин: тазиків, вертлугів, стегон, гомілок та члеників лапок. У вусачів передні тазики мають кулеподібну або конусовидну форми, середні, за звичай, є кулястими, а задні — поперечні. Тазик зі стегном сполучає вертлуг, з яким він вільно рухається. До вершини стегна приєднується гомілка, а до неї лапка з члениками. На вершині гомілки розташовані дві шпори, у деяких видів — по одній. Лапка має вигляд чотиричленикової, оскільки, власне, четвертий членик є дуже малим і, практично, непомітним. Третій членик розділений на дві частини і є дволопатевим. Останній членик лапки несе два кігтики. Усі членики лапок більш-менш розширені з густою щіточкою щетинок на нижній стороні.
Черевце складається з п'яти вільних кілець. З верхньої сторони, прикритої надкрилами, вони називаються терґітами, а з нижньої — стернітами. По краю терґітів розташовані дихальця, через які жуки дихають. Останній членик черевця називається пігідієм.
Тіло личинок сплющене або більш-менш призматичної форми, м'ясисте, білого чи жовтуватого кольору з темнішою передньоспинкою та головою, остання втягнена в груди зі спрямованими вперед щелепами. На голові розміщені дуже малі вусики — тричленикові, та очі. В еволюційно розвинених груп вусачів очі рудиментарні або відсутні взагалі (роди Кліт, Аґапантія, Фітеція), тоді як у примітивніших, окрім основних очей, наявні ще й додаткові вічка (роди Вусач-шкіряник, Спондиліс, Плосковусач тощо). Очі у житті личинки не відіграють жодної ролі, адже вона живе усередині субстрату (деревини, стебел рослин чи ґрунту), куди світло не проникає. На верхній стороні сегментів тіла наявні мозолисті горбики по одному на кожному сегменті та по два овальні дихальця. Ніжки короткі ледь помітні. У еволюційно примітивних таксонів вусачів (роди Prionus, Rhagium, Gnathacmaeops тощо), на кінчику черевця личинки, наявні гачечки або шипи, які допомагають їм переміщуватись у вигризених тунелях у зворотному напрямку. Личинки ж високоорганізованих родів (Phytoecia, Agapanthia тощо) таке пристосування втратили.
Вусачам притаманний відкритий тип лялечок — зачатки крил, кінцівок і вусиків є вільними (не зрощеними), лише притиснуті до тіла. Заляльковування у різних таксономічних груп має свої відмінності. У більшості Прионін, а також декотрих примітивних Лептурин із триби Раґіїні (Вусачик-карілія, Пахіта тощо), личинка останнього віку виходить з деревини у ґрунт, де будує лялечкову камеру й заляльковується. Схожа поведінка притаманна і Доркадіїнам (підродина Ляміїни), проте їхні личинки живуть у ґрунті, де і заляльковуються. Більшість Церамбіцін, Лептурин, Ляміїн та Асемін зяляльковується у деревині — декотрі вгризаються у товщу дерева, де зі стружок будують лялечкову камеру (наприклад, вусач дубовий, вусач ялиновий, вусач хатній), інші заляльковуються під корою (наприклад, Вусач-раґій). Прогресивні триби Ляміїн — Аґапантіїні, Фітеціїні тощо — заляльковуються у стеблах та кореневищах різноманітних трав.
Більшість вусачів мають одно- або дворічний цикл розвитку, який представлений повним перетворенням або метаморфозом. У різних груп вусачів немає принципових відмінностей у їхньому розвитку, усі вони проходять стадії яйця, личинки, лялечки та імаго. Відмінності існують лише у шлюбній поведінці та способах відкладання яєць, проте існує кілька екологічно відмінних життєвих циклів у вусачів. Перший — це розвиток личинок у деревині з додатковим живленням на стадії імаго пилком квітів — антофіли (роди Nivellia, Carilia, Leptura тощо), вегетативними органами дерев та їх соком (Monochamus, Acanthocinus, Cerambyx тощо) або взагалі без додаткового живлення — афаги (Prionus, Hylotrupes тощо). Другий — це розвиток личинкової стадії у стеблах трав'янистих рослин з родин Айстроцвітих й Зонтичних з додатковим живленням на імагінальній стадії вегетативними частинами трав'янистих рослин (вусачі з родів Agapanthia, Phytoecia тощо). Третій — це розвиток личинкових стадій у ґрунті з їх живленням коренями злаків, а імагінальні форми додатково живляться їх наземними частинами (наприклад, вусачі Dorcadion).
В першому варіанті життєвого циклу, самка групами відкладає яйця на поверхню або у тріщини кори дерева. Така кладка притаманна більшості представників підродин Лептурини, Прионіни та Церамбіціни, що вважається дуже примітивною ознакою, адже відсутня будь-яка турбота про потомство. У видів з підродини Ляміїни процес відкладання яєць дещо складніший. У найпримітивнішому варіанті самка, наприклад, вусача ялинового великого західного вигризає на корі дерева спеціальну ямку — насічку, куди опускає яйцеклад і відкладає одне яйце. Значно складніша поведінка у скрипуна осикового (Saperda populnea) — самка на тоненьких гілочках осики робить насічку, куди відкладає одне яйце й прикриває його вигризеною нею стружкою з кори. Після того самка по колу обгризає верхівку пагона так, що через кілька днів вона в'яне, і в мить виходу личинки з яйця всихає та відпадає. Такі дії самки призводять до ослаблення пагона, в якому розвиватиметься личинка, і перешкоджають рослині виділяти захисні речовини — терпени. Личинки після виходу з яйця живляться лубом. Личинка Saperda populnea відрізняється від більшості вусачів своєрідним способом життя. Вона, спочатку, харчується новоутвореною тканиною біля насічки, яку підготувала самка, потім робить вузький кільцевий периферійний хід в лубі. До осені, в більшості випадків, заглиблюється в серцевину, де прокладає вгору короткий (близько 4 см) вертикальний хід. Дерево реагує на пошкодження утворенням «пухлини». У Прионін і Лептурин личинки розвиваються у мертвій деревині, яка почала гнити, заселена бактеріями та грибами. Личинки більшості видів Лептурин пов'язані з грибами, сумішшю міцелію яких і деревини вони живляться.
У видів, що мають дворічну генерацію, личинка наприкінці літа вгризається у глибину деревини, де зимує, а навесні повертається під кору, де продовжує живитись і рости, заляльковуючись лише восени. У вусачів з однорічним життєвим циклом, личинка наприкінці літа також вгризається у глибину деревини, де вигризає лялечкову камеру та заляльковується. Навесні або влітку наступного року дорослий жук проходить через личинковий тунель, прогризає кору дерева та виходить назовні. У видів, що розвиваються у коренях дерев, личинки заляльковуються у ґрунті, наприклад, Prionus, Pachyta, Carilia тощо. Личинка вусача великого дубового західного живе під корою, де, живлячись, вигризає довгі звивисті ходи. Перед заляльковуванням вона вгризається в деревину, прокладаючи короткий гачкуватий хід, який завершується лялечковою камерою. В цій камері личинка створює своєрідну стінку з дрібної тирси, яка закриває личинковий хід. Така стінка забезпечує стабільний температурний режим в камері та захищає від зовнішніх ворогів, які могли б потрапити в личинковий хід. Лялечка формується восени або в кінці літа й жук зимує в лялечковій камері, виходячи на поверхню лише наступного року, на початку літа. Він спершу прогризає отвір в личинковий хід, а від так прогризає кору й виходить назовні.
Жуки-вусачі є відносно давньою родиною. Якщо перші палеонтологічні дані щодо жуків взагалі стосуються пермського періоду (250 млн років тому) — кінця Палеозойської ери[8], то представники родини Вусачів, у викопному стані, відомі лише з юрської системи (130 млн років тому) — середини Мезозойської ери[3]. З цього періоду описані як вимерлі, так і деякі сучасні таксони вусачів. Наприклад, Prionus ooliticus в Леясових відкладах; Cerambycinae dubius Germar із Золенґофенського літографічного сланцю[3]. Таким чином у верхній юрі розвинулись первісні форми вусачів, з яких сформувалася власне родина. Вони мали багато спільних рис з листоїдами, які також зароджувались у цей час. В нижній крейді первісні форми вусачів досягають значного різноманіття й цілковито відокремлюються від листоїдів, що призводить до початку формування вищих таксонів родини, а уже до середини крейдового періоду вони вимирають. Їх місце займають представники давніх підродин прионін, парандрин, лептурин та інших, що припадає на час появи перших покритонасінних, деревину яких вони заселяють. Одночасно від гілки еволюції вусачів відокремлюються родини Веспериди та Дистениїди, які з початком третинного періоду Кайонозойської ери досягали значного видового різноманіття, а з початком зледенінь вимерли. В третинному періоді вусачі захоплюють практично всі екологічні ніші, які існують в умовах тліючої деревини й починають заселяти живі дерева, набуваючи високого рівня видового різноманіття. В третинних відкладах зустрічаються здебільшого сучасні види. Так, із буровугільної формації описано види родів Leptura, Lamia, Astynomus й інші, та знайдені як самі жуки так і ходи їх личинок в деревині — Astynomus tertiarius. Із середини третинного періоду з'являються трав'янисті покритонасінні рослини, що стає поштовхом до розвитку багатьох нових таксонів вусачів таких, як Dorcadiini, Agapanthiini, Phytoeciini. Ці види переходять до життя в стебла рослин або ґрунт. Середина третинного періоду є часом розквіту дводольних — значного поширення набувають Зонтичні, Шорстколисті, Айстроцвіті та інші рослини, у стеблах яких поселяються вусачі. Початок четвертинного періоду та зледеніння спричинили вимирання значної частини видів, поширених у помірних зонах обох півкуль. У Європі та Північній Азії зникли третинні широколистяні ліси, що зумовило вимирання більшості тутешніх вусачів. Третинна реліктова флора та фауна цих лісів збереглася лише на Далекому Сході й характеризується значним видовим різноманіттям[9].
Філогенія родини вусачів є складним питанням, яке викликає дуже багато дискусій у середовищі спеціалістів, що обумовлено великою кількістю видів та їх широким розповсюдженням. Вусачі — центральна родина надродини Церамбікоїдних, яка була виділена П'єром Латреєм у 1802 році, проте згодом віднесена до надродини Хризомелоїдних, з якою вони мають низку спільних морфологічних ознак і є найближчими родичами. Обидві ці надродини мають спільного предка або походять від надродини Кукуїдоїдних жуків[3]. Надродина Церамбікоїдні утворює дуже компактну та морфо-екологічно добре окреслену групу, що включає чотири родини, — окрім Вусачів, сюди також належать Веспериди, Дистениїди та Оксипельтиди.
Згідно із сучасними уявленнями родина Вусачів включає дві більш-менш філогенетично віддалені гілки[10]. Перша — це підродини Прионіни та Церамбіціни, які походять від спільного предка, причому підродина Прионіни є більш примітивною й реліктовою групою вусачів. Як вважалось раніше[3], разом із цією гілкою розвинулись підродини Парандрини, Апатофізини, Анопльодерміни та Гіпоцефаліни. На сьогодні підродину Парандрини розглядають як трибу Парандріні у складі підродини Прионіни. Підродину Апатофізини переведено до рангу триби Апатофізіні і зведено у синоніми до Доркасоміні (Dorsacomini) у підродині Лептурини. Аноплодерміни та Гіпоцефаліни переведені до родини Веспериди. Часом Аноплодермін виділяють в окрему родину[11]
Друга філогенетична гілка родини Вусачів включає центральний стрижень Лептурини — Ляміїни, разом з ними розвинулись невеличкі підродини Нецідаліни та Асеміни. Раніше до цієї групи також відносили підродини Оксипельтини та Філіни[3], нині, першу виділяють як окрему родину Оксипельтиди, а другу переведено до родини Дистениїди[12].
Родину вусачів, за різними системами, розділяють на 7—10 підродин. Сім з них відносять до вусачів (наведені нижче), а три виокремлюють в ранг родин (дивіться статтю Церамбікоїдні):
Роль вусачів в природних екосистемах полягає в тому, що, будучи консументами першого порядку, вони є невід'ємними ланками ланцюгів харчування, зв'язковими між окремими складниками лісових екосистем[13]. В процесі коеволюції організмів сформувалась харчова мережа зв'язків між автотрофами та гетеротрофами, в яку вусачі включені на стадіях личинки, лялечки та імаго. Оскільки личинки та лялечки розвиваються в такому консервативному середовищі як деревина, де умови розвитку не мінялися протягом десятків та сотень мільйонів років, то вони є ланками в живленні птахів й паразитичних комах-ентомофагів. Імаго включаються в трофічну мережу значно ширшого спектру консументів другого порядку — це різноманітні птахи, комахи-хижаки, дрібні ссавці тощо.
Як комахи-ксилофаги личинки більшості видів вусачів, за деякими винятками, розвиваються в деревині — вони є утилізаторами деревного відпаду хвойних та листяних порід дерев. Жуки-вусачі, в значній мірі опосередковано, беруть участь у мінеральному живленні рослин, яке виражається в поверхневому надходженні зольних елементів і азоту із зоогенним опадом, екскрементами та стимуляцією деструктивних процесів. По суті, вусачі разом з деревними рослинами, в відпаді деревини яких вони розвиваються, утворюють популяційні консорції, де їхня функціональна роль полягає у звільнені шляхом деструкції мертвої органіки елементів, які того ж року будуть використані для формування живої органічної маси детермінанта консорції[14].
Вусачів відносять до одних з найсерйозніших шкідників деревних будматеріалів[15]. Вусачів, за шкодочинністю, поділяють на фізіологічно-технічних шкідників — види, що ушкоджують живі та ослаблені дерева і технічних шкідників — види, личинки яких заселяють уже мертву деревину[9]. Загалом, личинка у вусачів є основною шкодочинною стадією у життєвому циклі комахи[16].
Класичним прикладом шкодочинності вусачів є масове розмноження вусача дубового великого західного в 1909—1930 роках у Центральній та Північній Україні[17]. З 1872 до 1930 року на цих теренах було запроваджено так звані посмужні рубки лісу з шириною смуги від 40 до 80 м, окрім того на лісосіках залишали поодинокі дуби для вирощування «великомірного» лісоматеріалу або насінників. Посмужні лісосіки призвели до значного ослаблення та пригнічення життєвості як поодиноких дубів на зрубах, так і деревостанів, що безпосередньо примикали до вирубок, внаслідок зміни мікрокліматичних умов. Мікроклімат, під шатром лісу, характеризується більш сталими показниками вологості та меншими амплітудами добових температур, ніж на відкритій місцевості. Ослаблені дерева ставали привабливими для заселення вусачами, що й спричинило спалах чисельності виду. Заходи боротьби у таких випадках малодієві. На сьогодні великий дубовий вусач вважається рідкісним видом і занесений до Червоних списків та книг всіх європейських країн, в тому числі й України.
Ще одним хрестоматійним прикладом є спалах чисельності вусача ялинового Розенмюллера (Monochamus rosenmuelleri) в Томській області та Красноярському краї СРСР в 1961 році[18]. Внаслідок масштабного вирубування лісу на площі близько 50 000 га спостерігали масове розмноження цього вусача, зумовлене неправильним господарюванням. Одним із заходів вирішення цієї проблеми було прискорення вирубувань та збільшення їхніх площ. Така діяльність призвела до швидкого зростання чисельності цього виду й загибелі лісів на широких просторах сибірської тайги. Характерними ознаками була поява значних за площею ушкоджених ділянок лісу, на яких спостерігалось пожовкнення й осипання хвої сибірської модрини, сибірської ялини та сибірської ялиці, такі ділянки не придатні для промислового використання. Як зауважує А. Рожков, у даному районі спостерігали масові скупчення комах, які повністю обгризали луб і хвою дерев, ослаблюючи їх. Окрім того дорослі комахи відкладали яйця в ослаблені дерева, а розвиток личинки спричинював загибель останніх. Ефект масового розмноження великого ялинового вусача в цьому регіоні спостерігався впродовж 10 років, поки не було припинено будь-які вирубування лісу.
З метою боротьби із вусачами-шкідниками господарських рослин та лісового господарства, використовують як класичну фумігацію інсектицидами, так і біологічні, а також біохімічно-фізіологічні способи. Одночасно, розробка таких методів надає матеріал для наукових досліджень фундаментальнішого характеру. Зокрема, для розробки методів боротьби з жуком Xylotrechus pyrrhoderus, що є одним з найнебезпечніших шкідників винограду у Південно-Східній Азії, була виділена та переведена до сталого автономного існування in vitro клітинна лінія XP-1 з клітин його жирового тіла, на якій потім тестувалася цитологічна чутливість до кількох гормонів.[19] Ше одна стабільна клітинна лінія вусачів, РС-1, була отримана японськими дослідниками з жука Plagionotus christophi в 2008 році[20].
В природних і незначною мірою змінених екосистемах, вусачі виконують санітарну роль, елімінуючи з деревостанів та утилізуючи ослаблені й пригнічені конкурентною боротьбою за світло, суховершинні, вражені кореневою губкою (Heterobasidion annosum (Fr.) Bref.), трутовиками (Phomitopsis pinicola (Sw. ex Fr.) Karst., Ph. chrysoloma (Fr.) Donk., Polystictus circinatus (Pers.) Bres. та ін.), кореневими гнилями дерева, до певної міри регулюючи поширення цих грибів. Особливу роль вони відіграють на вітровалах та зрубах, де прискорюють розклад мертвої деревини[21]. Елімінація таких дерев звільняє місце для підросту й сприяє відновленню екосистеми.
Вусачі також виступають запилювачами багатьох видів квіткових рослин, адже більшості цих комах притаманна антофілія. Зокрема антофільними є більша частина видів підродини Лептурини, а дещо менше види з підродини Церамбіціни. Імаго цих видів трапляються на квітах, де на відміну від «класичних» запилювачів (бджіл, джмелів, метеликів, дзюрчалок тощо) вони проводять значно більше часу, що підвищує ефективність запилення. Вусачі регулюють чисельність запилюваних ними квіткових рослин. Це пов'язано з тим, що дорослі комахи для повного статевого дозрівання та дозрівання яєць харчуються пилком і часто-густо поїдають гінецей та андроцей, зменшуючи насіннєву продуктивність рослин. Як правило, рослини, які запилюються вусачами, мають дуже високу насіннєву продукцію й поїдання їх генеративних органів не спричинює особливих втрат.
Họ Xén tóc (Cerambycidae) là một họ bọ cánh cứng đặc trưng bởi ăngten dài hơn thân của nó. Đây là một họ lớn với hơn 20.000 loài đã được miêu tả, hơn phân nửa chúng sống ở đông bán cầu.
Có 8[2] - 14 phân họ:
Họ Xén tóc (Cerambycidae) là một họ bọ cánh cứng đặc trưng bởi ăngten dài hơn thân của nó. Đây là một họ lớn với hơn 20.000 loài đã được miêu tả, hơn phân nửa chúng sống ở đông bán cầu.
На лбу, между глазами, расположены усики (антенны), основания которых находятся во впадинах. Усики по большей части простые, реже пильчатые, чешуйчатые или с пластинчатыми выростами на члениках; очень редко неправильные. Состоят из 11 члеников, а у некоторых родов (Agapanthia и др.) — из 12 члеников. Иногда весь род характеризуется именно 12-члениковыми усиками (Agapanthia), иногда же, 12-члениковость свойственна только некоторым видам данного рода, наблюдается одинаково у обоих полов (Prionus insularis) или же самцы обладают 12-ти, а самки 11-члениковыми усиками (дровосек-кожевник)[1]. У представителей рода Prionus число члеников усиков может быть значительно увеличено, у некоторых видов до 25—31, членики укорочены и несут широкие и длинные пластинчатые придатки[14]. Половой диморфизм выражается в длине усиков (у самцов длиннее, чем у самок), гораздо реже в строении или количестве самих члеников[1].
Членики усиков обычно цилиндрической формы, иногда на вершине слегка утолщены или вздуты, изредка настолько сильно, что выглядят узловатыми (большинство видов Cerambyx)[1]. Первый членик, иногда (у родов Monochamus, Lamia, Morimus), имеет цикатрикс — характерный плоский выступ в форме полумесяца рядом с вершиной. Усики могут закидываться на спину и выпрямляться только вдоль верхней стороны тела, но никогда усачи не поджимают их под себя — один из признаков, отличающих семейство усачей от других семейств жуков[1].
Усики обычно длинные (за данную особенность семейство и получило своё название), обычно длиннее тела (иногда в 4-6 раз), однако имеются виды с очень короткими усиками (короткоусый сосновый усач, южноамериканский усач-землерой Hypocephalus armatus).
На передней части лба имеется шов. К наличнику прикрепляется верхняя губа, которая частично прикрывает мандибулы. На нижней части головы между шеей и ротовым аппаратом находится горло. Его передняя и самая узкая часть, прилегающая к нижней губе, называется субментумом или подбородком, а продольные бороздки возле его основы — горловыми швами[14].
Грудь состоит из трёх сегментов, из которых наиболее развитым является первый. На дорсальной стороны они называются спинками: передне-, средне- и заднеспинка. Переднеспинка часто имеет боковой шип или шипы (дровосек-титан, Monochamus, большой дубовый усач, Rhagium и др.) или бугорок (род Carilia, Pachyta и т. п.), а у других просто округлённая (Anastrangalia, Lepturobosca, Plagionotus и др.). Сверху заметной является лишь переднеспинка, а среднеспинка, кроме щитка, и заднеспинка скрыты надкрыльями[1]. На нижней стороне грудь состоит из передне-, средне- и заднегруди. Каждый из этих сегментов, в свою очередь, состоит из центральной части — диска, отделяемых от него боковой — эпистерн, и задней — эпимер, сторон. В задней части каждого сегмента груди находятся тазиковые впадины, в которых расположены тазики — часть конечностей[1].
Надкрылья обычно развиты хорошо, длинные, прикрывают нижние крылья и брюшко целиком, у самок часто из-под них выдаётся только последний сегмент брюшка[1]. Надкрылья впереди обыкновенно имеют хорошо развитые плечевые бугорки и крепятся к среднеспинке. Изредка могут быть сильно укорочены: род Necydalis, у некоторых родов триб Molorchini (Molorchus), Psebiini (Leptidea), Brachypteromini (Brachypteroma). Укороченные надкрылья, то прикрывающие значительную часть брюшка, то почти совсем его не прикрывающие, наблюдаются у самок некоторых полупустынных и пустынных среднеазиатских видов Prionus и некоторых видов рода Apatophysis. Скульптура надкрылий разнообразна: от простой мелкоточечной пунктировки и сложного рисунка из морщинистых бугорков и выступов, образующих ямки и ячейки, до полностью гладкой и блестящей. Часто надкрылья несут продольные выступающие или скрытые возвышения, переходящие порой в рёбрышки[1][13]. Форма надкрылий варьирует у различных групп от узких и вытянутых (Calamobius, Theophilea) до широких и коротких (Acmaeops). У ряда видов Lepturinae надкрылья могут быть сильно суженными к концу, приобретая вид вытянутого треугольника. У видов Dorcadion они более или менее овальной формы. Вершина надкрылий или округлена, или срезана. Часть надкрылий, которая заходит на нижнюю сторону тела, называется эпиплеврами[1].
Крылья имеются у большинства родов[13]. Жилкование крыльев кантаридоидного или стафилиноидного типа. У разных групп имеются различные особенности в жилковании. Некоторые виды утратили способность к полёту, их крылья редуцированные или полностью отсутствуют, а надкрылья срослись (Lamia, Morimus, Dorcadion)[1][13].
Конечности состоят из пяти основных частей: тазиков, вертлугов, бёдер, голеней и члеников лапок. У усачей передние тазики имеют пулеобразную или конусовидную формы, средние — имеют шаровидную форму. К вершине бедра присоединяется голень, а к ней лапка с члениками. На вершине голени расположены две шпоры, а у некоторых видов — одна. Лапка пятичлениковая, но имеет вид четырёхчлениковой, поскольку четвёртый членик является недоразвитым и обычно представлен небольшим, часто едва заметным бугорком или узелком у основания 5-го членика, несущего коготки. Третий членик разделен на две части, и является двулопастным. Последний членик лапки несёт два коготка. Все членики лапки более или менее расширены, с густой щёточкой щетинок на нижней стороне[1].
Количество члеников лапок непостоянно, например, у Parandra и некоторых других дровосеков лапки пятичлениковые[1].
Первая пара ног самая короткая, а задняя — самая длинная. Однако передние ноги самцов некоторых видов, например, Acrocinus longimanus, Telotoma hayesi, могут достигать значительной длины до 170 мм, превышая длину самого тела жука[15][16].
Брюшко состоит из пяти свободных колец, с верхней стороны прикрытых надкрыльями. Они называются тергитами, а с нижней стороны — стернитами. По краю тергитов расположены дыхальца. Последний видимый 9-й тергит брюшка называется пигидием. Часто виден ещё и постпигидий — лучший и самый верный признак самца. Брюшко самок обычно массивнее и шире, чем у самцов, что связано с яйцекладущей функцией. Самки ряда видов имеют длинный хитиновый яйцеклад (Acanthocinus, Leiopus), а у некоторых видов брюшко самок может вытягиваться, образуя яйцеклад, превосходящий длину тела жука (Prionus kornarovi)[1].
Окраска представителей семейства бывает самой разнообразной и состоит из окраски самого хитина и распределения волосков по телу, если такие имеются. Может быть любого цвета: от бледно-жёлтого и белого до смоляно-чёрного, и различных металлических оттенков. Часто может образоваться тот или иной рисунок, состоящий из пятен, полос и перевязей различной формы, размера и цвета[1]. Рисунок, образованный пятнами и полосами, часто бывает весьма изменчивым — полосы могут разбиваться на отдельные пятна, частично исчезать, или, наоборот, сливаться. Некоторые виды отличаются большим процентом вариабельных форм окраски. Меланизм широко распространён среди групп с надкрыльями, не несущими тот или иной рисунок, и встречается преимущественно в горах[1]. Среди усачей он редок, так как горных представителей этого семейства мало. Наоборот, меланизм можно встретить среди равнинных форм, например, степные Dorcadion очень часто бывают абсолютно чёрные.
Половой диморфизм резко выражен, иногда настолько, что самец и самка одного вида мало похожи друг на друга. Самки отличаются от самца более крупным и массивным телом. Величина тела при этом не всегда связана с половой принадлежностью — самцы и самки могут не отличаться по размеру тела, иногда самцы крупнее самки благодаря развитой переднегруди (род Ergates) или мандибулам (Macrodontia), но в большинстве случаев самки крупнее, а в исключительных случаях, значительно крупнее самцов и обладают более широким телом, с более параллельными, менее суженными к вершине надкрыльями[1]. Половой диморфизм выражается в длине усиков (у самцов длиннее, чем у самок), гораздо реже в строении или количестве самих члеников[1].
У Prioninae имеют место различия в форме, размере и скульптуре переднеспинки (Ergates, Macrotoma, Rhesus). Также у самцов представителей этой группы мандибулы развиты значительно сильнее, чем самок. Периодически попадаются особи самцов т. н. «женственного типа», со слаборазвитыми челюстями, приближающимися по своему строению к челюстям самок[1].
Одним из проявлений полового диморфизма у представителей семейства являются различия в окраске самцов и самок — например, среди видов рода Anastrangalia имеются отличия в цвете надкрылий.
Имаго могут питаться пыльцой, листьями, хвоей, реже объедать кору на молодых веточках. Это питание является дополнительным, и нередко предшествует спариванию и является обязательным процессом, предшествующим созреванию половых клеток Особенно резко выражено у видов рода Monochamus — жуки объедают тонкие веточки, у представителей рода Пахиты|пахит Pachyta, у большого осинового скрипуна (Saperda carcharias), но не всегда резко выражено. Многие виды охотно прилетают на вытекающий древесный сок. Большинство Prioninae не питаются[1].
Время лёта и его продолжительность весьма разнообразны и ограничены тёплым временем года в умеренных широтах. Наиболее ранними формами на юге средней полосы России являются виды Dorcadion — преимущественно весенние формы[14]. Наибольшее число видов появляется в средней полосе в июне — июле, в южных областях — в мае — июне. В Средней Азии имеется несколько видов, лёт которых приходится на конец лета — начало осени. Жуки, питающиеся на цветах активны днём, и наиболее подвижны в жаркие часы дня (Lepturinae). Большинство Prioninae активны вечером и в сумерках, а днём прячутся в различных укромных местах. Вечером более подвижны и представители Cerambyx. Бескрылые Dorcadion активны днем, а на ночь прячутся в укрытия[1]. У одних видов более активными и склонными к перелётам являются самцы (например, дровосек-кожевник[14]), у других — наоборот, самки (например, реликтовый дровосек[17]).
Полёт жуков довольно тяжёлый, особенно у крупных видов. Только немногие виды способны быстро и легко летать, взлетая с большой скоростью, например, Eutetrapha metallescens, которая в отличии от близких к ней видов Saperda очень подвижна и часто летает[1].
Межвидовое скрещивание у усачей не является редкостью. Для видов индо-малайского рода Batocera зарегистрирован ряд гибридов, также известны межвидовые гибриды и в роде Monochamus. По наблюдениям, в Малой Азии имеет место спаривание между различными видами рода Dorcadion и среди представителей подрода Compsodorcadion[1].
Тело личинок сплющено или более призматической формы, мясистое, белого или желтоватого цвета с более тёмной переднеспинкой и головой, последняя втянута в грудь с направленными вперёд челюстями. Переднегрудь сильно увеличена, заметно больше, чем среднегруди и заднегруди.
Изменилась форма тела у личинок стеблевых усачей (Agapanthia), обитающих в тонких стеблях и корнях травянистых растений — они длинные, тонкие, цилиндрической формы с увеличенными переднегрудью и последним сегментом тела, которые особенно густо покрыты волосками[1].
Голова представлена большой хитиновой капсулой. Простые глазки (от 1 до 5 пар) отсутствуют (Clytus, Agapanthia) или находятся у переднего края верхней стороны (Prionus, Spondylis, Callidium и др.), вблизи усиков. Усики очень короткие, трёхчлениковые, подогнутые книзу[1].
Брюшко состоит из 9 сегментов и анального соска, который можно посчитать за 10-й сегмент. Анальный сосок нередко бывает прикрыт сверху 9-м сегментом. Анальное отверстие трёхлопастное, но как исключение бывает в виде поперечной щели (Lamia iextor). Дыхательные отверстия овальные, в количестве 9 пар. Первая пара находится на среднегруди или сдвинута вперёд к месту сочленения передне- к среднегруди, несколько ниже остальных пар[1].
Грудные ноги у всех видов небольшие или рудиментарные, или отсутствуют. Все тело, за исключением головы и переднеспинки, покрыто мягкой кожей[1].
На верхней стороне сегментов тела имеются мозолистые бугорки по одному на каждом сегменте и по два овальных дыхальца. Ножки короткие, едва заметные. У эволюционно примитивных таксонов (Prionus, Rhagium, Gnathacmaeops и др.), на конце брюшка личинки, имеются крючки или шипы, которые помогают им перемещаться в выгрызенных ходах. Личинки же высокоорганизованных родов (Phytoecia, Agapanthia и т. п.) такое приспособление утратили.
В то же время в строении личинок различных групп наблюдаются очень резкие различия. Личинки Lamiinae безногие, с очень длиной и глубоко втянутой в переднегрудь головой, у личинок Lepiurttes голова очень широкая и в грудь втянута только слегка[1].
Куколка усачей принадлежит к числу так называемых свободных куколок — все части её тела ясно различимы, зачатки крыльев, конечностей и усиков являются свободными (не сращенными), лишь прижатыми к телу[1][13]. Голова обычно подогнута под грудь, усики загнуты книзу между ногами, а если очень длинны, то загнуты ещё и вперёд. Цвет куколки беловатый или желтоватый. Характерной особенностью является наличие у большинства видов шипиков, шипов, зубчиков, либо толстых и коротких волос и щетинок на теле[1].
Окукливание у представителей различных таксономических групп имеет свои отличия и особенности. У большинства Prionus, а также других примитивных Lepturinae из трибы Rhagiini, личинка последнего возраста выходит из древесины в грунт, где сооружает камеру, в которой и окукливается. Похожее поведение характерно для Dorcadiini, но их личинки живут в грунту и там же окукливаются. Большая часть Cerambycinae, Lepturinae, Aseminae окукливаются в древесине — другие вгрызаются в толщу древесины, где из опилок строят камеру (Cerambyx cerdo, Monochamus, Hylotrupes и др.) другие окукливаются под корой (например, Rhagium). Прогрессивные трибы — Agapanthiini, Phytoeciini и т. п. — окукливаются в стеблях и корнях разнообразных трав[13].
Продолжительность стадии куколки обычно до 30—40 дней[1].
Большинство видов имеют одно- или двухлетний цикл развития. У разных групп усачей нет принципиальных отличий в их развитии, все они проходят стадии яйца, личинки, куколки и имаго. Вариации существуют лишь в брачном поведении и способах откладывания яиц, тем не менее существует несколько экологически отличных жизненных циклов. Первый — это развитие личинок в древесине, с дополнительным питанием на стадии имаго пыльцой цветов — антофилы (Nivellia, Carilia, Leptura и др.), вегетативными органами деревьев и их соком (Monochamus, Acanthocinus, Cerambyx и т. п.) или без дополнительного питания — афаги (Prionus, Hylotrupes и т. п.). Второй — это развитие личиночной стадии в стеблях травянистых растений из семейств Сложноцветные (Asteraceae) и Зонтичные (Apiaceae) с дополнительным питанием имаго вегетативными частями травянистых растений (Agapanthia, Phytoecia и др.). Третий — это есть развитие личиночной стадии в грунте с их питанием корнями злаков (Poaceae), а имаго дополнительно питаются их наземными частями (Dorcadion).
Большинство усачей развиваются в деревьях и кустарниках, но есть целые роды, где все виды связаны с травянистыми растениями[13]. Представители рода Phytoecia предпочитают небольшие травянистые растения, а рода Agapanthia — более крупные. Дальневосточный усач Thyestilla gebleri развивается в стеблях конопли[1]. Но более типично для усачей развитие личинок в древесине[13]. Существуют узкоспециализированные виды, которые заселяют деревья только одного рода (например, скрипун осиновый малый живёт только на тополях). Однако в различных географических районах предпочитаемые породы могут меняться, и в итоге для большинства видов усачей характерен довольно широкий круг кормовых пород. Широко распространена многоядность — один вид может жить на многих лиственных или хвойных породах, а также абсолютная всеядность, когда личинки одного вида могут жить и в хвойных, и в лиственных деревьях (дровосек-кожевник и чернопятнистый рагий) — но это те виды, личинки которых развиваются в сильно сгнившей древесине[13]. Личинки, живущие в деревьях, обитают сперва под корой, протачивая неправильные широкие ходы, наполняя их буровой мукой. Некоторые виды усачей-рагий (Rhagium) остаются все время под корой, другие делают многочисленные ходы в древесине (Saperda) или в сердцевине (Oberea oculata)[13]. Форма ходов различна у разных видов. Общим признаком является округлённо-овальная форма в поперечном сечении. Обычное направление ходов — более или менее продольное. У большинства личинок, ходы набиты буровой мукой, перемешанной с испражнениями личинок, и немногие виды делают по длине хода вентиляционные отверстия, через которые выбрасывают муку наружу[1].
В первом варианте жизненного цикла, самка откладывает яйца группами на поверхность или в трещины коры дерева. Такая кладка характерная для большинства представителей подсемейств Lepturinae, Prioninae и Cerambycinae, что считается очень примитивным признаком, ведь отсутствует любая забота о потомстве. У видов из подсемейства Lamiinae процесс кладки яиц более сложный. Самка, например, большого елового чёрного усача (Monochamus sartor) выгрызает на коре дерева специальную ямку — насечку, куда опускает яйцеклад и откладывает одно яйцо. Значительно более сложное поведение у скрипуна осинового (Saperda populnea) — самка на тоненьких веточках осины делает насечку, куда откладывает одно яйцо и прикрывает его выгрызенной ею стружкой из коры.
После этого самка по кругу обгрызает верхушку побега так, что через несколько дней она вянет, и к моменту выхода личинки из яйца высыхает и отпадает. Такие действия самки приводят к ослаблению побега, в котором будет развиваться личинка, и препятствует выделению растениями защитных веществ — терпенов. Личинки, после выхода из яйца, питаются лубом. Личинка скрипуна осинового (Saperda populnea) отличается от большинства своеобразным образом жизни. Она сначала питается новообразовавшейся тканью возле насечки, которую подготовила самка, потом делает узкий кольцевой периферийный ход в лубе. К осени, в большинстве случаев, углубляется в сердцевину, где прокладывает вверх короткий (приблизительно 4 см) вертикальный ход. Дерево реагирует на повреждение образованием «опухоли». У Lepturinae, Prioninae личинки развиваются в мёртвом дереве, которое начало гнить, заселено бактериями и грибами. Личинки большинства видов Lepturinae ассоциированы с грибами, смесью мицелия которых и древесины они питаются[13].
У видов, которые имеют двухлетнюю генерацию, личинка, в конце лета, вгрызается в глубину древесины, где зимует, а весной возвращается под кору, где продолжает питаться и расти, окукливаясь лишь осенью. У усачей с одногодичным жизненным циклом, личинка, в конце лета, также вгрызается в глубину древесины, где выгрызает камеру и окукливается. Весной или летом следующего года, взрослый жук проходит через личиночный туннель прогрызает кору дерева и выходит наружу. У видов, которые развиваются в корнях деревьев, личинки окукливаются в грунте, например, Prionus, Pachyta, Carilia и др. Личинка большого дубового усача (Cerambyx cerdo) живёт под корой, где, питаясь, прогрызает длинные извилистые хода. Перед окукливанием, она вгрызается в древесину, прокладывая короткий крючкообразный ход, который оканчивается камерой для окукливания. В этой камере личинка создаёт своеобразную стенку из мелкой тырсы, которая закрывает личиночный ход. Такая стенка обеспечивает стабильный температурный режим в камере и защищает от внешних врагов, которые могли бы попасть в ход. Куколка формируется осенью или в конце лета, и жук зимует в камере, выходя на поверхность лишь в следующем году, в начале лета, сперва прогрызая отверстие в личиночный ход, а затем кору.
Связь личинок усачей с грибами сложна и многообразна. Для личинок наиболее дефицитными веществами являются белки, которых ничтожно мало в древесине[13]. В природе усачи ищут древесину, в которой есть необходимый минимум белковых соединений. Мицелий грибов пронизывает всё толщу древесины и разрушает её, перерабатывая в свои богатые белком гифы[13]. Такая древесина более привлекательна для личинок усачей. Многие виды вступили с грибами в ещё более тесные симбиотические связи. В стенках их кишечника или жировом теле, имеются особые органы — мицетомы, служащие своеобразной средой обитания и размножения грибков, которые усваивают азот воздуха и превращают его в белковые соединения[13]. Личинки ряда видов способны усваивать до 20 % данной трудноусваиваемой пищи, благодаря наличию фермента целлюлазы[13]. У Xystocera globosa личинки развиваются только в живой древесине, содержащей не менее 10 % легко усваиваемых крахмала и сахаров[13].
Большинство видов связано с древесной растительностью, но есть группы, перешедшие к жизни в стеблях или корнях трав. Известны случаи, когда близкие виды из одного и того же рода усачей в лесной зоне развиваются в древесине, а в степях и пустынях встречаются в почве у корней растений[13].
Обычно самцы появляются на несколько дней раньше самок[1][13]. Вскоре после спаривания они умирают, а самки живут, пока не закончат кладку яиц. Растянутость кладки яиц сильно отражается на лёте жуков, и он часто может растягиваться на два — три месяца[1].
В 2016 году впервые среди усачей обнаружено яйцеживорождение. В брюшке у двух исследованных на острове Борнео (Калимантан, штат Сабах, восточная Малайзия) самок жука-усача Borneostyrax cristatus (Lamiinae) были обнаружены личинки (две и три соответственно), которые занимали большую часть абдомена. При размере самок от 12,6 до 14,6 мм (ширина от 4,9 до 5,5 мм) длина беловато-кремовых безногих личинок составляла до 7 мм (ширина до 1,6 мм)[18].
Жуки-усачи являются относительно древним семейством. Его представители, в ископаемом состоянии, известные из отложений юрского период[19]. Из этого периода описаны как вымершие, так и некоторые современные таксоны усачей[3]. Например, Prionus ooliticus, Cerambycinae dubius из Золенгофенского литографического сланца[3]. Таким образом, в верхней юре развили первоначальные формы усачей, из которых сформировалась всё семейство. Данные первые формы имели много общих черт с листоедами[3]. В нижнем меловом периоде первоначальные формы усачей достигают значительного многообразия и полностью отделяются от листоедов, что приводит к началу формирования высших таксонов семейства, а уже к середине мелового периода они вымирают. Их место занимают представители древних подсемейств Прионины, Парандрины, Лептурины и др. Данное события приходится на время появления первых покрытосеменных, древесину которых они заселяют. В третичном периоде усачи занимают практически все экологические ниши, которые существуют в условиях разлагающегося дерева и начинают заселять живые деревья, приобретая высокий уровень видового многообразия[3]. В третичных отложениях встречаются большей частью современные виды родов Leptura, Lamia, Astynomus и др., — найдены как имаго жуков, так и ходы их личинок в древесине породы Astynomus tertiarius[3]. С середины третичного периода появляются травянистые покрытосеменные растения, которые становятся отправной точкой к развитию многих новых таксонов, таких как Dorcadiini, Agapanthiini, Phytoeciini. Эти виды переходят к жизни в стеблях растений или грунте[3]. Середина третичного периода становится эпохой расцвета двудольных — значительного распространения приобретают зонтичные, сложноцветные и прочие, в стеблях которых поселяются усачи. Начало четвертичного периода и обледенение привели к вымиранию значительной части видов, распространённых в зонах умеренного климата. В Европе и Северной Азии исчезли третичные широколиственные леса, обусловив тем самым вымирание большинства здешних видов усачей[20]. Третичная реликтовая флора и фауна этих лесов сохранилась лишь на Дальнем Востоке и характеризуется значительным видовым многообразием[1][20].
Диплоидный хромосомный набор среди членов семейства равен 2n = 10—36. Определение пола происходит по типу Xyp. В большинстве случаев 2n = 20 (18AA + Xyp)[21].
Жуков-усачей сближают с семействами Дистенииды (Disteniidae J. Thomson, 1860) и Vesperidae Mulsant, 1839 и включают в надсемейство Chrysomeloidea Latreille, 1802 вместе с такими семействами жуков как Chrysomelidae, Megalopodidae, Orsodacnidae и Oxypeltidae (Lawrence & Newton, 1995)[22].
Согласно современным представлениям семейство усачей включает две филогенетически отдалённые ветви[23]. Первая — это подсемейства Prioninae и Cerambycinae, которые происходят от общего предка, при этом подсемейство Prioninae является более примитивным и древним среди усачей. Как считалось ранее[3], вместе с этой ветвью развивалось подсемейства Parandrinae, Apatophysinae, Anoploderminae, и Hypocephalinae. Сегодня, подсемейство Parandrinae, рассматривают в качестве трибы Parandrini в составе подсемейства Prioninae. Подсемейство Apatophysinae переведено в ранг трибы Apatophysini и сведено в синонимы к Dorcasomini (Dorcasomini) в подсемействе Lepturinae. Anoploderminae и Hypocephalinae переведены в семейство Vesperidae. Иногда Anoploderminae выделяют в отдельное семейство[24]. Вторая филогенетическая ветвь семейства усачей включает центральный стержень Lepturinae. — Lamiinae, наряду с ними развивались небольшие подсемейства Necidalinae, Aseminae. Ранее[3], к этой группе относили подсемейства Oxypeltidae, Philinae. Сейчас Oxypeltidae относят к отдельному семейству Оксипельтины, а второе — к семейству Disteniidae[25].
Семейство усачей относят к надсемейству Хризомелоидные. Некоторые исследователи выделяют надсемейство Церамбикоидные (лат. Cerambycoidea), включая в него усачей и дистениид[26], но такое дробление не является общепринятым.
Оспаривается включение Vesperidae (Mulsant, 1839) Anoplodermatinae, Philinae, Vesperinae, как по строению личинок, так и по хромосомам[27].
Роль усачей в естественных экосистемах заключается в том, что, будучи, консументами первого порядка, они являются неотъемлемыми компонентами цепей питания[28]. В процессе коэволюции организмов, сформировалась трофическая сеть связей между автотрофами и гетеротрофами, в которую усачи включаются на стадиях личинки, куколки и имаго. Поскольку личинки и куколки большинства видов развиваются в такой консервативной среде как древесина, где условия развития не менялись на протяжении десятков и сотен миллионов лет, они являются звеньями в питании птиц и паразитических насекомых-энтомофагов. Имаго включаются в трофическую сеть значительно большего числа консументов второго порядка — это разнообразные птицы, пресмыкающиеся, хищники, мелкие млекопитающие и т. п.
Как ксилофаги — личинки большинства видов усачей, за редким исключением, развиваются в древесине, являясь утилизаторами погибших хвойных и лиственных пород деревьев. Жуки-усачи, в значительной мере опосредованно, принимают участие в минеральном питании растений, которое выражается в поверхностном поступлении зольных элементов и азота из экскрементов и стимуляцией деструктивных процессов. В сущности, усачи вместе с древесными растениями, в древесине которых они развиваются, образовывают популяционные консорции, где их функциональная роль состоит в освобождении, в процессе деструкции мёртвой органики, элементов, которые будут использованы для формирования живой органической массы детерминанта консорции[29].
В естественных и незначительной мере изменённых экосистемах, усачи выполняют санитарную роль, элиминируя мёртвую древесину и утилизируя ослабленные и придавленные конкурентной борьбой за свет, сухостои, поражённые корневым грибком (Heterobasidion annosum), трутовиками Phomitopsis pinicola, Phomitopsis chrysoloma, Polystictus circinatus, корневыми гнилями деревья, в определённой мере регулируя распространение этих грибов. Особую роль они сыграют на буреломах и вырубах, где ускоряют разложение мёртвого дерева[30]. Элиминация таких деревьев освобождает место для молодой поросли и способствует восстановлению экосистем.
Усачи также выступают опылителями многих видов цветковых растений, ведь значительная часть этих насекомых характеризуется развитием антофилии. В частности, антофильными являются большая часть видов подсемейства Lepturinae, в меньшей степени виды из подсемейства Cerambycinae. Имаго этих видов часто встречаются на цветах, где в отличие от «классических» опылителей (пчелы, шмели, чешуекрылые, двукрылые и т. п.) они проводят значительно больше времени, и соответственно эффективность опыления оказывается выше. Также эти виды усачей являются регуляторами численности тех цветочных растений, которые они опыляют. Это связано с тем, что взрослым насекомым для жизнедеятельности и созревание яиц у самок требуется питание пыльцой, при этом жуки часто поедают гинецей и андроцей, уменьшая продукцию семян растений. Как правило, растения, которые опыляются усачами, производят большое количество семян и поедание их генеративных органов не оказывает существенного влияние на их репродукцию[14].
Усачей относят к одним из наиболее серьёзных вредителей древесных стройматериалов[31]. Усачей-вредителей разделяют на физиологически-технических вредителей — виды, которые повреждают живые и ослабленные деревья, и технических вредителей — виды, личинки которых заселяют уже мёртвое дерево[20]. Именно личинка у усачей является основной вредящей стадией в жизненном цикле насекомого[1][32].
Классическим примером усачей-вредителей является массовое размножение большого дубового усача (Cerambyx cerdo) в 1909—1930 гг. на Центральной и Северной Украине. В период с 1872 по 1930 года на этих местностях была внедрена вырубка леса полосами, с шириной полосы от 40 до 80 м, также оставлялись одиночные крупные дубы. Это привело к ослаблению оставленных деревьев, в виду изменения микроклимата, который под пологом леса характеризуется более постоянными показателями влажности и меньшими амплитудами суточных температур, чем на открытой местности. Ослабленные деревья становились привлекательными для заселения усачами, что и послужило причиной вспышки численности вида. Мероприятия борьбы в таких случаях являются малоэффективными[20]. На сегодняшний день большой дубовый усач считается редчайшим видом и занесён в охраняемые списки и Красные книги во всех европейских странах, в том числе и Украины[20].
Ещё одним хрестоматийным примером является вспышка численности большого елового усача в Томской области и Красноярском крае (Российская Федерация), которая наблюдалась в 1961 году[1][33]. В результате широкомасштабных лесоразработок площадью около 50 000 га наблюдалось массовое размножение этого вида усача. Оно было обусловлено неправильной хозяйственной деятельностью: одним из мероприятий, принятых для решения этой проблемы, стало ускорение вырубок и увеличение их площадей. Такая деятельность привела к быстрому росту численности данного вида и гибели леса сибирской тайги на множестве территорий. Характерными признаками было появление значительных по площади повреждённых участков леса, на которых наблюдалось пожелтение и опадание хвои сибирской лиственницы (Larix sibirica), сибирской ели (Picea sibirica) и сибирской пихты (Abies sibirica)[14]. Кроме того, взрослые насекомые откладывали яйца в ослабленные деревья, а развитие личинки служило причиной гибели последних. Эффект массового размножения большого елового чёрного усача в этом регионе наблюдался в течение 10 лет, пока не были прекращены все лесоразработки.
Некоторые виды усачей превратились в «спутников» человека, как, например, домовой усач (Hylotrupes bajulus)[14]. В естественных условиях личинки данного вида очень редки, но часто заселяют деревянные дома, перегородки, доски пола, оконные рамы, стропила потолка и крыши и даже мебель. Внешне жизнедеятельность личинок заметна только по появлению порошкообразной бурой деревянной пыли. Известны случаи, когда при массовом размножении домовой усач приводил в негодность деревянные постройки целых городских кварталов[13]. На Кавказе широко распространён усач Stromatium fulvum, от которого страдают практически все деревянные постройки[14]. На Украине, на Черноморском побережье Кавказа, в Ферганской и смежных областях сильно повреждает постройки и изделия из дерева усач Фальдермана (Chlorophorus faldermanni)[1][14].
С целью борьбы с усачами-вредителями хозяйственных растений и лесного хозяйства используется как классическая фумигация инсектицидами, так и биологические, а также биохимически-физологические методы. Одновременно, разработка таких методов предоставляет материал для научных исследований более фундаментального характера. Для разработки методов борьбы с жуком Xylotrechus pyrrhoderus, который является одним из наиболее опасных вредителей винограда в Юго-Восточной Азии, была выделена и привита к постоянному автономному существованию in vitro клеточная линия XP-1 из клеток его жирового тела, на которой потом тестировалась цитологическая чувствительность к нескольким гормонам[34]. Ещё одна стабильная клеточная линия усачей, РС-1, была получена японскими исследователями из жука Plagionotus christophi в 2008 году[35].
_on_a_coconut_(focus_stacking).jpg)
.jpg)
_(3638232771).jpg)
.jpg)
_female_(3397921681).jpg)
.jpg)
.jpg)
_(3420835537).jpg)
_(3989861203).jpg)
_female_(4403819247).jpg)
.jpg)
.JPG)
,01.JPG)
_aedilis_Linnaeus,_1758)_(pair).jpg)
_male_(3365589728).jpg)
|coauthors= (справка) 
На лбу, между глазами, расположены усики (антенны), основания которых находятся во впадинах. Усики по большей части простые, реже пильчатые, чешуйчатые или с пластинчатыми выростами на члениках; очень редко неправильные. Состоят из 11 члеников, а у некоторых родов (Agapanthia и др.) — из 12 члеников. Иногда весь род характеризуется именно 12-члениковыми усиками (Agapanthia), иногда же, 12-члениковость свойственна только некоторым видам данного рода, наблюдается одинаково у обоих полов (Prionus insularis) или же самцы обладают 12-ти, а самки 11-члениковыми усиками (дровосек-кожевник). У представителей рода Prionus число члеников усиков может быть значительно увеличено, у некоторых видов до 25—31, членики укорочены и несут широкие и длинные пластинчатые придатки. Половой диморфизм выражается в длине усиков (у самцов длиннее, чем у самок), гораздо реже в строении или количестве самих члеников.
Членики усиков обычно цилиндрической формы, иногда на вершине слегка утолщены или вздуты, изредка настолько сильно, что выглядят узловатыми (большинство видов Cerambyx). Первый членик, иногда (у родов Monochamus, Lamia, Morimus), имеет цикатрикс — характерный плоский выступ в форме полумесяца рядом с вершиной. Усики могут закидываться на спину и выпрямляться только вдоль верхней стороны тела, но никогда усачи не поджимают их под себя — один из признаков, отличающих семейство усачей от других семейств жуков.
Усики обычно длинные (за данную особенность семейство и получило своё название), обычно длиннее тела (иногда в 4-6 раз), однако имеются виды с очень короткими усиками (короткоусый сосновый усач, южноамериканский усач-землерой Hypocephalus armatus).
На передней части лба имеется шов. К наличнику прикрепляется верхняя губа, которая частично прикрывает мандибулы. На нижней части головы между шеей и ротовым аппаратом находится горло. Его передняя и самая узкая часть, прилегающая к нижней губе, называется субментумом или подбородком, а продольные бороздки возле его основы — горловыми швами.
ГрудьГрудь состоит из трёх сегментов, из которых наиболее развитым является первый. На дорсальной стороны они называются спинками: передне-, средне- и заднеспинка. Переднеспинка часто имеет боковой шип или шипы (дровосек-титан, Monochamus, большой дубовый усач, Rhagium и др.) или бугорок (род Carilia, Pachyta и т. п.), а у других просто округлённая (Anastrangalia, Lepturobosca, Plagionotus и др.). Сверху заметной является лишь переднеспинка, а среднеспинка, кроме щитка, и заднеспинка скрыты надкрыльями. На нижней стороне грудь состоит из передне-, средне- и заднегруди. Каждый из этих сегментов, в свою очередь, состоит из центральной части — диска, отделяемых от него боковой — эпистерн, и задней — эпимер, сторон. В задней части каждого сегмента груди находятся тазиковые впадины, в которых расположены тазики — часть конечностей.
Надкрылья и крыльяНадкрылья обычно развиты хорошо, длинные, прикрывают нижние крылья и брюшко целиком, у самок часто из-под них выдаётся только последний сегмент брюшка. Надкрылья впереди обыкновенно имеют хорошо развитые плечевые бугорки и крепятся к среднеспинке. Изредка могут быть сильно укорочены: род Necydalis, у некоторых родов триб Molorchini (Molorchus), Psebiini (Leptidea), Brachypteromini (Brachypteroma). Укороченные надкрылья, то прикрывающие значительную часть брюшка, то почти совсем его не прикрывающие, наблюдаются у самок некоторых полупустынных и пустынных среднеазиатских видов Prionus и некоторых видов рода Apatophysis. Скульптура надкрылий разнообразна: от простой мелкоточечной пунктировки и сложного рисунка из морщинистых бугорков и выступов, образующих ямки и ячейки, до полностью гладкой и блестящей. Часто надкрылья несут продольные выступающие или скрытые возвышения, переходящие порой в рёбрышки. Форма надкрылий варьирует у различных групп от узких и вытянутых (Calamobius, Theophilea) до широких и коротких (Acmaeops). У ряда видов Lepturinae надкрылья могут быть сильно суженными к концу, приобретая вид вытянутого треугольника. У видов Dorcadion они более или менее овальной формы. Вершина надкрылий или округлена, или срезана. Часть надкрылий, которая заходит на нижнюю сторону тела, называется эпиплеврами.
Крылья имеются у большинства родов. Жилкование крыльев кантаридоидного или стафилиноидного типа. У разных групп имеются различные особенности в жилковании. Некоторые виды утратили способность к полёту, их крылья редуцированные или полностью отсутствуют, а надкрылья срослись (Lamia, Morimus, Dorcadion).
КонечностиКонечности состоят из пяти основных частей: тазиков, вертлугов, бёдер, голеней и члеников лапок. У усачей передние тазики имеют пулеобразную или конусовидную формы, средние — имеют шаровидную форму. К вершине бедра присоединяется голень, а к ней лапка с члениками. На вершине голени расположены две шпоры, а у некоторых видов — одна. Лапка пятичлениковая, но имеет вид четырёхчлениковой, поскольку четвёртый членик является недоразвитым и обычно представлен небольшим, часто едва заметным бугорком или узелком у основания 5-го членика, несущего коготки. Третий членик разделен на две части, и является двулопастным. Последний членик лапки несёт два коготка. Все членики лапки более или менее расширены, с густой щёточкой щетинок на нижней стороне.
Количество члеников лапок непостоянно, например, у Parandra и некоторых других дровосеков лапки пятичлениковые.
Первая пара ног самая короткая, а задняя — самая длинная. Однако передние ноги самцов некоторых видов, например, Acrocinus longimanus, Telotoma hayesi, могут достигать значительной длины до 170 мм, превышая длину самого тела жука.
БрюшкоБрюшко состоит из пяти свободных колец, с верхней стороны прикрытых надкрыльями. Они называются тергитами, а с нижней стороны — стернитами. По краю тергитов расположены дыхальца. Последний видимый 9-й тергит брюшка называется пигидием. Часто виден ещё и постпигидий — лучший и самый верный признак самца. Брюшко самок обычно массивнее и шире, чем у самцов, что связано с яйцекладущей функцией. Самки ряда видов имеют длинный хитиновый яйцеклад (Acanthocinus, Leiopus), а у некоторых видов брюшко самок может вытягиваться, образуя яйцеклад, превосходящий длину тела жука (Prionus kornarovi).
天牛科（學名：Cerambycidae），其物種通称作天牛，是鞘翅目昆虫的一個科[2]。已知26,000种以上，分佈於全世界（英语：Cosmopolitan distribution），當中有稍微多於一半分佈於東半球。這些物種以食草动物為主，包括多種嚴重的害蟲。其物種的幼体會鑽進木材裡，不單會破壞林木，連木構建的建筑物亦會被破壞。當中以Hylotrupes bajulus在室內引起的問題尤為嚴重。有不少物種會在其外形模仿其他物種，例如：蚂蚁、蜂族及黄蜂等，儘管絕大多數都會依靠保護色。來自南美洲東北部的泰坦大天牛（Titanus giganteus）一般都公認為體型最大的天牛（但不是最重的，而且連腿一起量度的話也變了不是最長），其已知最大的體長可達16.7 cm（6.6英寸）[3]。 天牛科物種皆為完全变态的昆蟲，其一生會經歷由卵→幼虫→蛹→成蟲四個階段。成蟲的身體前後細長，其觸角、腿及一對大顎十分顯眼。
天牛科的學名源於希臘神話角色：牧羊人Cerambus（英语：Cerambus）在與海怪寧芙爭辯之後，被變成了一隻有角的大甲蟲。這隻大甲蟲就是天牛。
本科物種分佈於全世界（英语：Cosmopolitan distribution），從熱帶至亞寒帶，見於陸上的多年生植物。當中有稍微多於一半分佈於東半球。
如同大多數物種數量龐大的科一樣，不同文獻對本科物種的再細分亦有不同意見[4]：有些亞科在其他文獻會被提升到科級（例如：瘦天牛科（英语：Disteniidae） Disteniidae、Oxypeltidae（英语：Oxypeltidae）及Vesperidae（英语：Vesperidae）），又或再拆細成多個亞科。 這些差異，都影響到組成天牛科物種的穩定性，造成爭議[5]。 這問題主要是由於作為「天牛」整個族群來說，甚或單單指天牛的成蟲也好，都無法有一個具體的描述：無論選擇怎麼去描述這個群體，結果總會有些例外的物種又或種群；這使整個科及其在親緣關係最接近的分類單元的構成，在系統分類學中成為一個分類難度較大的群體，各種血統的關係至今仍然知之甚少[6]。
現時的天牛科在普遍接受的昆蟲分類中，屬於鞘翅目多食亞目之下的金花蟲總科；同一總科之下尚有其天牛物種的科。
本科次一級的分類視乎不同文獻而有六個[7]、十個[8]到13個[1]亞科。以下綜合上述文獻成為下列15個亞科：
天牛科（學名：Cerambycidae），其物種通称作天牛，是鞘翅目昆虫的一個科。已知26,000种以上，分佈於全世界（英语：Cosmopolitan distribution），當中有稍微多於一半分佈於東半球。這些物種以食草动物為主，包括多種嚴重的害蟲。其物種的幼体會鑽進木材裡，不單會破壞林木，連木構建的建筑物亦會被破壞。當中以Hylotrupes bajulus在室內引起的問題尤為嚴重。有不少物種會在其外形模仿其他物種，例如：蚂蚁、蜂族及黄蜂等，儘管絕大多數都會依靠保護色。來自南美洲東北部的泰坦大天牛（Titanus giganteus）一般都公認為體型最大的天牛（但不是最重的，而且連腿一起量度的話也變了不是最長），其已知最大的體長可達16.7 cm（6.6英寸）。 天牛科物種皆為完全变态的昆蟲，其一生會經歷由卵→幼虫→蛹→成蟲四個階段。成蟲的身體前後細長，其觸角、腿及一對大顎十分顯眼。
本文参照
カミキリムシ（髪切虫、天牛）は、コウチュウ目（鞘翅目）・カミキリムシ科（Cerambycidae）に分類される甲虫の総称。ごく一部の種を除き草食で、成虫の体は前後に細長く、触角、脚、大顎が目立つ。 卵→幼虫→蛹→成虫という一生を送る完全変態の昆虫である。
全世界の熱帯から亜寒帯まで、陸上性の多年生植物がある所にはたいてい分布する。名前がついているものだけで約2万種、日本だけでも800種ほどが知られる。
成虫の触角は長く、英名"Longhorn beetle（長い角の甲虫）"または"Longicorn"もここに由来する。また、漢字表記の一つ「天牛」は中国語に由来し、長い触角をウシの角になぞらえたものである。触角の長さは種類やオスメスによって異なり、体長の半分くらいのものから体長の3倍以上に及ぶものまで変異に富む。同種では雄の方が長い。ただし、クロカミキリやトラカミキリなどは触角がそれほど長くない。
脚はカブトムシなどのような棘は発達しないが、長くがっしりしている。脚先に並んだ付節はハート型で細かい毛が生えており、吸盤とは構造が違うがものにくっつくという点では同じである。この付節と鉤爪があるため、垂直に立つ木の幹も、ガラス面でも歩くことができる。
成虫は植物の花、花粉、葉や茎、木の皮、樹液などを食べる。植物の丈夫な繊維や木部組織をかじりとるため、大顎もそれを動かす筋肉もよく発達する。うかつに手で掴むと大顎で咬みつかれることがあり、大型種では出血することもあるので注意が必要である。カミキリムシという呼び名も、髪の毛を切断するほど大顎の力が強いことに由来する（「噛み切り虫」からという説もある）。
また、カミキリムシを手でつかむと、ほとんどの種類が「キイキイ」という威嚇音を出す。多くは前胸と中胸をこすり合わせて発音するが、ノコギリカミキリ類など前翅の縁と後脚をこすり合わせて発音するものもいる。
幼虫の食草・食樹は種類によってだいたい決まっており、卵もそれらの植物に産卵される。幼虫は細長いイモムシ状で、体色はたいてい半透明の白色をしており、日本では俗にテッポウムシ（鉄砲虫）などと呼ばれる。一般には円筒形の体で、前胸だけが大きく、腹背にやや平たい。胸部の歩脚も腹部の疣足も外見上はない。草の茎や木の幹など、植物の組織内に喰いこんでトンネルを掘り進み、大顎で植物の組織を食べながら成長する。生きた植物に食いこむものと、枯れた植物に食いこむものとがいるが、大型の種類は生木に入りこみ、数年かけて成長することが多い。
充分に成長した幼虫は自分が作ったトンネル内で蛹になる。蛹はほぼ成虫の形をしており、触角が渦巻き状に畳まれる。羽化した成虫は大顎でトンネルを掘り進み、植物の外へ姿を現すが、羽化した段階で越冬するものもいる。
カミキリムシは、大きさ、体色、生息域、食草などが多種多様に分化、適応放散したグループである。
世界最大のカミキリムシは、南アメリカの熱帯雨林に分布するタイタンオオウスバカミキリ Titanus giganteus で、触角を除いた成虫の体長が15～20cm、幼虫は25cmにも達する。また、ニューギニア周辺に分布するウォーレスシロスジカミキリ Batocera wallacei は体長7cmほどだが、20cmほどもある長い触角を持つ。逆にハナカミキリ類などでは、成虫の体長が3mmほどの小型種もいる。
他にも南米産のテナガカミキリ（Acroinus longimanus）のように、雄の前足がテナガコガネのように、体長を遙かに超える種や、ケラモドキカミキリ（Hybocephalus Armatus）のように、直翅目のケラに姿も生態も似ていたり、オオキバウスバカミキリ（Macrodontia Cervicornis）のようにクワガタムシのような巨大な大顎を持つものもいる。因みに、オオキバウスバカミキリは、大きさでは10～15cmに達し、タイタンオオウスバカミキリに次ぐ大きさである。
日本での最大種は体長5cmほどのシロスジカミキリ Batocera lineolata やミヤマカミキリ Massicus raddei だが、日本海を隔てた沿海地方・朝鮮半島にウスリーオオカミキリ Callipogon relictus という体長10cmに達する種類がおり、偶産種として日本で記録された例がある。また、ヒゲナガカミキリ Monochamus grandisは体長4cmほどだが、オスの成虫には和名どおり10cmほどもある長い触角がある。
また、日本に分布するコブヤハズカミキリ属 Parechthistatus は後翅が退化していて飛ぶことができない。同属にはいくつもの種が含まれるが、彼らは別種であっても互いに交雑可能なほど血統上近縁であり、にもかかわらず、野生状態では100m単位で空間を空け生息範囲を接することなく棲み分けている。この100mを「非武装地帯」と呼ぶ者もいる[1]。これは地域変異に富みながらも物理的に生息域が隔てられたことによる同種内の地域変異（亜種、型）であるオサムシ類とは対照的である。
カミキリムシの体色は周囲の木の幹や花などに合わせた保護色を持つものが多いが、中にはルリボシカミキリ Rosaria batesi やアオカミキリ Chelidonium quadricolle などのように鮮やかな体色のものもいる。また、トラカミキリ類は和名どおり黄色、赤、黒などトラを連想させるしま模様があるが、これは毒針を持つアシナガバチ類に擬態して敵に捕食されるのを防いでいると考えられている。
カミキリムシは、草木を利用する人間の観点では害虫としての存在が大きい。幼虫（テッポウムシ）が生木に穴を開けて弱らせたり、木材そのものの商品価値をなくす。また、成虫でも木や葉、果実を食害するものがいるので、林業・農業分野においてカミキリムシ類は害虫の一つといえる。
害虫として挙げられるおもなカミキリムシには以下のようなものがある。
また、飛んで移動できるカミキリムシの成虫は、植物の伝染病などを媒介するベクターの役割も果たす。たとえば「マツクイムシ」と呼ばれるマツノマダラカミキリ Monochamus alternatus は日本の在来種だが、20世紀前半頃にマツを枯らす線虫の一種・マツノザイセンチュウ Bursaphelenchus xylophilus が北アメリカから日本に侵入、以降は線虫を媒介するとして線虫共々「マツクイムシ」として恐れられ、駆除が進められるようになった経緯がある。
害虫として嫌われる一方で、大型種の幼虫は世界各地で食用にされ、蛋白源の一つにもなっている。日本でも、燃焼中の薪の中にひそむカミキリムシの幼虫は焼き上がると破裂音を立てるので、その音がすると火箸などで薪から取り出されて食されていた。「テッポウムシ」の名は、破裂音を銃声にたとえたとも、食害により銃弾が撃ち込まれたかのような穴を開けるからとも言われる。
総じて、大顎が下を向くフトカミキリ亜科の多くや、カミキリ亜科のトラフカミキリ、スギノアカネトラカミキリ、ブドウトラカミキリ等が、農林業害虫として問題視される。
一方、あまり害虫視されていないのはノコギリカミキリやウスバカミキリの系統で、これらの種の幼虫が食するのは地中に埋もれた倒木や、腐朽した木である。その意味で幼虫の生態はクワガタムシに近いといえるが、クワガタムシほど腐朽、軟化が進行した材を食べるわけではない。
ハナカミキリ亜科の幼虫はほぼ全種が枯死、腐朽した材を食樹とする。中でも原始的な種とされるヒラヤマコブハナカミキリやベニバハナカミキリ、ハチに擬態したホソコバネカミキリ属Necidarisの大型種オニホソコバネカミキリ等は、老木の芯腐れ部分を食べるという特異さから、生態がなかなか解明されなかった。ヒメハナカミキリ属Pidoniaの一部は幼虫の食性がさらに極端であり、腐葉土を食べている。
また、カミキリムシはその多種多様さ、多彩さから昆虫採集の対象としても人気があり、熱心な収集家も多い。彼らは各種の花や木、伐採後の木材置き場や粗朶場（そだば : 間伐材などを積み上げた場所）、夜間の灯火などに集まったカミキリムシを採集する。木材置き場には生殖と産卵のために多くの種が集まる。また、ハナカミキリ類は小型の美麗種が多く、多くは初夏に山地の花に集まる。それもクリの花とかリョウブなど、花がふさふさとしたものに集まるものが多く、これを捕虫網ではたくようにして捕まえるのが大変な楽しみである。
多くの亜科に分けられる。亜科を独立した科として扱うこともある。
カミキリムシ（髪切虫、天牛）は、コウチュウ目（鞘翅目）・カミキリムシ科（Cerambycidae）に分類される甲虫の総称。ごく一部の種を除き草食で、成虫の体は前後に細長く、触角、脚、大顎が目立つ。 卵→幼虫→蛹→成虫という一生を送る完全変態の昆虫である。
하늘소과(Cerambycidae)는 딱정벌레목의 한 과이다. 긴 더듬이가 특징이다. 한국에는 장수하늘소를 비롯하여 300종 정도가 알려져 있다. 애벌레는 나무속에서 나무를 갉아먹으면서 사는데, 천적으로는 딱따구리와 맵시벌 등이 있다.
몸길이는 2mm가 채 안 되는 것에서부터 15cm가 넘는 것까지 있다. 더듬이가 긴 것이 특징이며, 그 중 긴수염하늘소 수컷 더듬이는 13cm나 되며 대개 11~12마디로 된 실 모양이다. 수컷에는 톱니모양 또는 빗살모양도 있다. 몸은 가늘고 긴 원통형에 가깝다. 날개는 딱딱하며 겹눈은 콩팥형, 복부는 5마디이며 발목마디 아래에 강한 빨판이 있다. 더듬이는 매우 길며, 강한 턱이 특징이다. 앞가슴과 가운뎃가슴에 있는 발음기를 마찰하여 소리를 낸다.
성충은 4~9월에 나타나 꽃, 수액, 나뭇가지, 식물의 잎 등을 먹고 산다. 유충은 썩은 나무 등을 먹고 산다. 이 때문에 성충이 나무에 알을 낳기 때문에 나무굼벵이라 한다. 유충은 머리는 작고 가슴은 넓적하다. 유충의 몸은 흰색에 원통형으로 주둥이가 꽤 단단하여 나무 속을 파먹어들어가 목재에 해를 끼친다. 그러나 한약재로 쓰이는 것도 많다. 한 때 미국에서는 중국에서 넘어온 유리알락하늘소가 나무에 해를 준 적도 있다. 한국에도 유리알락하늘소가 서식하고 있으나 큰 피해는 주지 않으며, 오히려 솔수염하늘소가 소나무재선충의 매개체로 소나무 자생지에 큰 피해를 주고 있다.
그 이외 다수.
.jpg)
