Bufo gargarizans és una espècie d'amfibi que viu a l'est d'Àsia (Xina, Sibèria oriental, Corea i les Illes Ryukyu).
Bufo gargarizans és una espècie d'amfibi que viu a l'est d'Àsia (Xina, Sibèria oriental, Corea i les Illes Ryukyu).
Bufo gargarizans ist eine Art aus der Gattung der Echten Kröten, die in Ostasien verbreitet ist.
Die Art Bufo gargarizans ist der Erdkröte (Bufo bufo) sehr ähnlich, unterscheidet sich aber hauptsächlich durch Stacheln an den dorsalen Tuberkeln und einem schwarzen Band, das sich von der Außenfläche der Parotiden entlang der Körperflanke erstreckt. Die Kröten haben eine Kopf-Rumpf-Länge von 56 bis 102 mm.
Zur Fortpflanzung kommen zunächst die Männchen zu geeigneten Gewässern mit stehendem oder langsam fließendem Wasser. Die Weibchen legen 1200 bis 7400 Eier in 1,5 bis 2,3 m langen Laichschnüren ab. Beim Auftreten von Kaulquappen der Art Rana dybowskii kommt es zu Massensterben der Bufo gargarizans Larven. Die Metamorphose der Kaulquappen zu Froschlurchen erfolgt im Sommer. Die Kröten werden etwa ab 3 bis 4 Jahren fortpflanzungsreif.
Adulte Kröten ernähren sich von Insekten. Zur Hauptnahrung gehören Käfer und Hautflügler. In geringeren Mengen werden auch Tausendfüßer, Weichtiere und Spinnentiere gefressen.[1]
Die Art ist im Osten Chinas verbreitet, sowie im Südosten Russlands, in Nord- und Südkorea und innerhalb Japans auf Miyako-jima und angrenzenden Ryūkyū-Inseln. Die Kröten kommen in Höhen bis 4300 m vor. Bufo gargarizans wird von der IUCN als nicht gefährdet eingestuft. Die Population gilt als stabil.[2] Die Unterart Bufo gargarizans miyakonis (jap. ミヤコヒキガエル Miyako-Hiki-Gaeru) wird in der Roten Liste gefährdeter Amphibien Japans 2020 als potentiell gefährdet aufgelistet.[3]
Bufo gargarizans ist eine Art aus der Gattung der Echten Kröten (Bufo). Sie wurde 1842 von dem dänischen Zoologen Theodore Edward Cantor erstbeschrieben.[4]
Bufo gargarizans ist eine Art aus der Gattung der Echten Kröten, die in Ostasien verbreitet ist.
The Asiatic toad or Chusan Island toad (Bufo gargarizans) is a species of toad endemic to East Asia. The species was previously classified as Bufo bufo gargarizans, a subspecies of the common toad.
It is common in China (specifically Anhui, Fujian, Gansu, Guizhou, Hebei, Heilongjiang, Henan, Hubei, Hunan, Inner Mongolia, Jiangsu, Jiangxi, Jilin, Qinghai, Shaanxi, Shandong, Shanxi, Sichuan, and Zhejiang) and portions of the Russian Far East (up north to the Amur River valley and on Sakhalin Island, and east to Transbaikalia in Siberia),[2] but relatively rare on the Korean Peninsula. Asiatic toads are also found on the Miyako Islands of southern Japan, although they have been extirpated from some islands in recent years, possibly including Okinawa. The Miyako subspecies, Bufo gargarizans miyakonis, is also known as the Miyako toad.[1]
The Asiatic toad avoids dense forests, but is found in most other habitats, including grasslands, open forests, meadows, and cultivated areas. It prefers humid areas, and is seldom found at altitudes of more than 800 meters.[1]
The Asiatic toad plays an important role in traditional Oriental medicine. An extract of the toxins secreted by the toad, known as toad venom or chan-su, has long been touted for its medicinal properties. In addition, dried toad skins have been prescribed as remedies for dropsy and other ailments. More recently, Western medical science has also taken an interest in the toad. In 1998, an antimicrobial peptide was extracted from the toad, and patented.[3]
A full-grown male Asiatic toad housed with a captive mature female American bullfrog Rana catesbeiana
Bufo gargarizans in a garden in Liaoning Province, China
The Asiatic toad or Chusan Island toad (Bufo gargarizans) is a species of toad endemic to East Asia. The species was previously classified as Bufo bufo gargarizans, a subspecies of the common toad.
Bufo gargarizans es una especie de anfibio anuro de la familia de sapos Bufonidae. Se distribuye por China, este de Rusia, ambas Coreas y ha sido introducida en Japón. Es una especie generalista que se puede encontrar en muchos tipos de hábitats: bosques de coníferas, mixtos y de caducifolias, también en zonas más abiertas. En general se encuentra en hábitats muy húmedos, aunque evita bosques muy densos.
Bufo gargarizans es una especie de anfibio anuro de la familia de sapos Bufonidae. Se distribuye por China, este de Rusia, ambas Coreas y ha sido introducida en Japón. Es una especie generalista que se puede encontrar en muchos tipos de hábitats: bosques de coníferas, mixtos y de caducifolias, también en zonas más abiertas. En general se encuentra en hábitats muy húmedos, aunque evita bosques muy densos.
Bufo andrewsi Bufo generoko animalia da. Anfibioen barruko Bufonidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Bufo gargarizans Bufo generoko animalia da. Anfibioen barruko Bufonidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Bufo kabischi Bufo generoko animalia da. Anfibioen barruko Bufonidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Bufo minshanicus Bufo generoko animalia da. Anfibioen barruko Bufonidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Bufo tibetanus Bufo generoko animalia da. Anfibioen barruko Bufonidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Bufo wolongensis Bufo generoko animalia da. Anfibioen barruko Bufonidae familian sailkatuta dago, Anura ordenan.
Bufo gargarizans est une espèce d'amphibiens de la famille des Bufonidae[1]. Elle est originaire d'Asie de l'Est.
Bufo gargarizans est un anoure mesurant de 56 à 102 mm de long du bout du museau au cloaque[2]. Les femelles sont plus grosses que les mâles.
Il ressemble énormément au Crapaud commun, Bufo bufo et en a d'ailleurs été longtemps classé comme la sous-espèce Bufo bufo gargarizans. Il diffère du Crapaud commun par les pustules qu'il porte sur la peau du dos qui se terminent en pointe et par la présence d'une bande noire partant derrière la glande parotoïde et s'étendant le long du corps.
Sur le dos, sa peau porte de grosses pustules. Elle est de couleur gris sombre, olive foncé ou brunâtre. La face ventrale est grisâtre, jaunâtre.
Cette espèce se rencontre entre 20 et 800 m d'altitude[1],[2] :
Elle a été introduite aux îles Ryūkyū au Japon.
La médecine traditionnelle chinoise (MTC) utilise depuis des siècles, une préparation à base de sécrétions de peau de crapauds géants, comportant le Bufo gargarizans Cantor et Bufo melanostictus Schneider, pour traiter le mal de gorge, les inflammations, les douleurs, les accidents cardiaques, les problèmes de peau et le cancer[3]. Cette préparation faite à partir du venin séché de Bufonidae, est connue sous le nom de chansu, 蟾酥, "Bufonis Venenum".
Le chansu est une matière médicale première entrant dans de nombreuses formules compliquées de la médecine traditionnelle chinoise comme les pilules Liushen, Shexiang Baoxin. Les composants bioactifs sont des bufadiénolides (hexadiènolactone (pyran-2-one) en C17).
Ce sont des stéroïdes classés comme cardiotoniques (stimulateurs cardiaques). La bufaline est un des bufadiénolides les plus importants dont les activités pharmacologiques antitumorales, apoptiques ont été établies. Autres composants : la bufotaline (un cardiotonique, antihémorragique, ocytocique et cortico-surrénalotonique[4]), bufoténine (alcaloïde indolique, dérivé de la sérotonine, aux propriétés hallucinogènes), bufonine, arénobufagine, resibufogénine.
Des cas d'intoxication par le venin de Bufo bufo gargarizans dont deux fatals, ont été rapportés à Taïwan[5].
Bufo gargarizans est une espèce d'amphibiens de la famille des Bufonidae. Elle est originaire d'Asie de l'Est.
Bufo gargarizans Cantor, 1842 è una specie di anfibio anuro della famiglia Bufonidae che vive nell'Asia orientale (Cina, Siberia Orientale, Corea e isole Ryukyu)[2].
Bufo gargarizans Cantor, 1842 è una specie di anfibio anuro della famiglia Bufonidae che vive nell'Asia orientale (Cina, Siberia Orientale, Corea e isole Ryukyu).
Bufo gargarizans is een kikker uit de familie padden.[2] De soort werd voor het eerst wetenschappelijk beschreven door Theodore Edward Cantor in 1842. Later zijn andere wetenschappelijke namen gebruikt, zoals Bufo andrewsi en Bufo sachalinensis. Lange tijd was de wetenschappelijke naam Bufo tibetanus.
De kikker is een algemeen voorkomende soort die leeft in Azië en voorkomt in delen van Rusland, het Koreaanse Schiereiland en in de Hengduan-bergen in China in de provincies Tibet, Qinghai, Sichuan en Yunnan. De kikker is uitgezet in delen van Japan.
Bufo gargarizans is gevonden op een hoogte van 2100 tot 4300 meter boven zeeniveau. De habitat bestaat uit bergweiden in de buurt van water, ook gecultiveerde streken zijn een geschikt leefgebied. De voortplanting en ontwikkeling van de larven vindt plaats in stilstaande wateren.[3] Veel over de levenswijze en biologie van deze kikker is nog onbekend.
Загальна довжина 10—12,5 см. Спостерігається статевий диморфізм: самиці більші за самців. Шкіра вкрита горбиками з гострими шипиками, а також округлими гладенькими бородавками. Поєднані горбки на пальцях подвійні. У самців відсутні резонатори.
Забарвлення зверху досить різноманітне: сіре, сіро-оливкове, коричнювате, червонувате з малюнком з темних, зеленувато-бурих або рудуватих плям або без них. Темна смуга на зовнішньому краї паротиди переходить на боки тіла. Іноді уздовж середини спини проходить тонка смужка. Черево жовтуватого або брудно—білого кольору з дрібними темними цятками.
Полюбляє кедрово-широколистяні та листяні ліси. Зустрічається також і на відкритих ділянках на луках, полях, городах, на Сахаліні звичайна в бамбукових заростях. У горах відома на висоті до 800 м над рівнем моря. Часто трапляється в селищах і навіть у великих містах. Активна здебільшого у сутінках, але може іноді зустрітися і вдень, особливо у вологих і затінених місцях, а також у похмуру і дощову погоду. Зазвичай вдень ховається під хмизом, у гнилих пнях, підстилці з листя, норах гризунів, порожнинах ґрунту, під деревиною.
Харчується наземними безхребетними, переважно жуками, перетинчастокрилими, метеликами, прямокрилими, а також павуками, молюсками. Пуголовки обгризають водні рослини, годуються у товщі води або з поверхні, часто повертаючись догори черевом. Зимують в норах гризунів, під корінням дерев, в льохах. Навесні пробуджується з другої половини квітня — до середини травня при температурі повітря 4-7°С, коли погода ще нестійка, з різкими перепадами температури.
Статева зрілість настає у віці 3—4 років. Період розмноження розтягнутий і може тривати до середини червня. Ропухи розмножуються у невеликих водоймах зі стоячою або слабкопроточною водою глибиною до 1 м у лісах, долинах річок, на заболочених луках, у старицях, калюжах, придорожніх канавах. Спочатку у водойми приходять самці, а потім самиці. Через 2—14 діб після своєї появи приступає до розмноження. Утворення пари може відбуватися як біля водойм, так і в них самих. Парування триває близько 3—6 годин, після чого самиця відкладає ікру за 2—3 години у вигляді шнура довжиною 1,5—4 м і завтовшки 5—7 мм.
Ікринки діаметром близько 2,1 мм розташовані у 1—3 рядки. Шнури намотуються на рослини на глибині до 25 см або лежать на дні, якщо у водоймі немає рослинності. Кількість ікринок коливається від 1930 до 7500 штук. Після ікрометання покидає водойму.
Поява пуголовків настає зазвичай через 4—17 діб. Розвиток личинок триває 45—66 діб. Для пуголовок характерна групова поведінка: вони утворюють щільні великі скупчення, узгоджено пересуваються у воді. Вдень вони знаходяться на мілині або неподалік від поверхні води. Смертність на ембріональній і личинкової стадіях розвитку висока і становить близько 58-80% до стадії сеголетка. Метаморфоз проходить за 3—5, рідше 10 діб. Сеголетки глянцево—чорного кольору з'являються у червні — на початку серпня, будучи дуже дрібними (до 7—10 мм). Ропушата близько 5—7 діб тримаються поблизу водойм, зариваючись у вологий ґрунт. Потім вони мігрують від водойм, пересуваючись переважно вдень, але деякі і вночі.
Мешкає у Приамур'ї на схід від річки Бурея до гирла Амура, басейн річки Уссурі і південь Приморського краю, крім степової частини Приханкайської низовини, на о. Сахалін (Російська Федерація), Корейському півострові, Китаї (скрізь, крім самого півдня і північного заходу), а також на островах Рюкю (Японія).
Bufo gargarizans là một cóc loài đặc hữu khu vực Đông Á. Đây là loài cóc phổ biến tại Trung Quốc (đặc biệt là An Huy, Phúc Kiến, Cam Túc, Quý Châu, Hà Bắc, Hắc Long Giang, Hà Nam, Hồ Bắc, Hồ Nam, Nội Mông, Giang Tô, Giang Tây, Cát Lâm, Thanh Hải, Thiểm Tây, Sơn Đông, Sơn Tây, Tứ Xuyên, và Chiết Giang) và các khu vực Viễn Đông Nga (lên phía bắc đến thung lũng sông Amur và đảo Sakhalin, và phía đông đến Transbaikalia ở Xibia)[1], nhưng tương đối hiếm gặp trên bán đảo Triều Tiên. Loài cóc này cũng được tìm thấy trên quần đảo Ryukyu ở miền nam Nhật Bản, mặc dù chúng đã bị tận diệt ở một số đảo trong những năm gần đây, có thể bao gồm Okinawa. Phụ loài Ryukyu, Bufo gargarizans miyakonis, còn được gọi là cóc Miyako. Loài cóc này tránh rừng dày đặc, nhưng được tìm thấy trong hầu hết môi trường sống khác, bao gồm đồng cỏ, rừng mở, và các khu vực canh tác. Nó thích các khu vực ẩm ướt, và hiếm khi được tìm thấy ở độ cao hơn 800 mét. Loài cóc này có vai trò quan trọng trong Đông y. Chiết xuất độc tố từ loài này được gọi là nọc cóc hoặc Chan-su, từ lâu đã được sử dụng do trong Đông Y các thuộc tính y học của nó. Ngoài ra, da cóc sấy khô đã được mô tả là thuốc chữa bệnh phù thũng và các chứng bệnh khác. Gần đây, Tây Y cũng đã quan tâm đến con cóc này. Năm 1998, một peptide kháng khuẩn được chiết xuất từ cóc, và cấp bằng sáng chế[2].
Các loài trước đây được phân loại như là Bufo bufo gargarizans, một phân loài của Bufo bufo, loài cóc thông thường.
A full-grown male Asiatic Toad housed with a captive matured female American Bullfrog Rana catesbeiana
Bufo gargarizans là một cóc loài đặc hữu khu vực Đông Á. Đây là loài cóc phổ biến tại Trung Quốc (đặc biệt là An Huy, Phúc Kiến, Cam Túc, Quý Châu, Hà Bắc, Hắc Long Giang, Hà Nam, Hồ Bắc, Hồ Nam, Nội Mông, Giang Tô, Giang Tây, Cát Lâm, Thanh Hải, Thiểm Tây, Sơn Đông, Sơn Tây, Tứ Xuyên, và Chiết Giang) và các khu vực Viễn Đông Nga (lên phía bắc đến thung lũng sông Amur và đảo Sakhalin, và phía đông đến Transbaikalia ở Xibia), nhưng tương đối hiếm gặp trên bán đảo Triều Tiên. Loài cóc này cũng được tìm thấy trên quần đảo Ryukyu ở miền nam Nhật Bản, mặc dù chúng đã bị tận diệt ở một số đảo trong những năm gần đây, có thể bao gồm Okinawa. Phụ loài Ryukyu, Bufo gargarizans miyakonis, còn được gọi là cóc Miyako. Loài cóc này tránh rừng dày đặc, nhưng được tìm thấy trong hầu hết môi trường sống khác, bao gồm đồng cỏ, rừng mở, và các khu vực canh tác. Nó thích các khu vực ẩm ướt, và hiếm khi được tìm thấy ở độ cao hơn 800 mét. Loài cóc này có vai trò quan trọng trong Đông y. Chiết xuất độc tố từ loài này được gọi là nọc cóc hoặc Chan-su, từ lâu đã được sử dụng do trong Đông Y các thuộc tính y học của nó. Ngoài ra, da cóc sấy khô đã được mô tả là thuốc chữa bệnh phù thũng và các chứng bệnh khác. Gần đây, Tây Y cũng đã quan tâm đến con cóc này. Năm 1998, một peptide kháng khuẩn được chiết xuất từ cóc, và cấp bằng sáng chế.
Các loài trước đây được phân loại như là Bufo bufo gargarizans, một phân loài của Bufo bufo, loài cóc thông thường.
Дальневосточная жаба[1][2] (лат. Bufo gargarizans) — земноводное, принадлежащее к роду жабы. Обитает в Азии. Ранее считалась подвидом серой жабы (Bufo bufo)
В советские времена жаб Дальнего Востока России считали подвидом серой жабы, а сегодня их считают отдельным видом, основываясь на географической изоляции от других серых жаб, морфологическим, кариологических и биохимических различиях. Выделяют 2 подвида дальневосточной жабы. В России встречается номинативный подвид Bufo gargarizans gargarizans Cantor, 1842.
Очень похожа на серую жабу. Отличается от неё меньшими размерами (длина тела 56—102 мм), наличием шипиков на выростах кожи и широкой полосой, идущей от околоушной железы на бок тела, разорванной в задней части на крупные пятна. Барабанная перепонка очень маленькая или покрыта кожей. Верхняя сторона тела тёмно-серая, оливково-серая или оливково-коричневатая с тремя широкими продольными полосами. Нижняя сторона тела желтоватая или сероватая, без рисунка или с мелкими пятнышками в задней части.
Признаки полового диморфизма те же, что и у серой жабы. Кроме того, спина самца часто зеленоватая или оливковая; могут присутствовать серые или коричневые пятна на спине. Самка больше самца, её задние ноги относительно короче, а голова немного шире.
Ареал включает северо-восточный Китай, Корею и Россию. Ареал в России: Дальний Восток на север до долины реки Амур. Там вид распространён с запада на северо-восток от устья реки Зея до устья Амура в Хабаровском крае. Населяет Сахалин и острова в заливе Петра Великого: Русский, Попова, Путятина, Скребцова и другие. Известна также из Байкальского региона.
Дальневосточная жаба обитает в лесах различных типов (хвойных, смешанных и лиственных), а ещё на лугах. Хотя она любит влажные места обитания, в затенённых или переувлажнённых хвойных лесах встречается редко, но населяет поймы и речные долины. Может жить в антропогенных ландшафтах: в сельской местности, а также в парках и садах больших городов (таких, как Хабаровск). В горных тундрах не встречается.
Дальневосточные жабы едят в основном насекомых, предпочитая перепончатокрылых и жуков.
Зимуют с сентября—октября по апрель—май. Могут зимовать как на суше в подземных полостях, под брёвнами и корнями деревьев, так и в водоёмах.
Дальневосточные жабы мечут икру в озёрах, прудах, болотах, лужах, старицах, канавах и ручьях со стоячей или полупроточной водой. Размножаются в апреле—мае, в кое-где до конца июня. Изредка пары могут образовываться по пути к водоёму. Амплексус подмышечный. Как и у серых жаб, у дальневосточных изредка бывает, что несколько самцов пытаются спариться с одной самкой, образуя клубок из жаб. Чтобы выделить половые продукты одновременно, самец и самка стимулируют друг друга тактильными и вибрационными сигналами. Икра откладывается в шнурах, которые обвиваются вокруг подводных объектов (в основном растений) на глубине до 30 см.
Дальневосточная жаба — распространённый и многочисленный на Дальнем Востоке нашей страны вид. В долине реки Амур она занимает третье место по численности среди земноводных (после лягушек Rana nigromaculata и Rana amurensis). После сильных засух и морозных зим численность популяций дальневосточных жаб сильно падает, но затем восстанавливается.
Дальневосточная жаба (лат. Bufo gargarizans) — земноводное, принадлежащее к роду жабы. Обитает в Азии. Ранее считалась подвидом серой жабы (Bufo bufo)
中华蟾蜍（学名：Bufo gargarizans）为蟾蜍科蟾蜍属的两栖动物，俗名癞肚子、癞疙疱、癞蛤蟆。分布于中国的河北、山西、黑龙江、辽宁、吉林、江苏、浙江、安徽、福建、江西、河南、湖北、湖南、四川、贵州、云南、陕西、甘肃、宁夏、青海等地，另外也分佈於日本的宮古島上。一般生活于阴湿的草丛中、土洞里以及砖石下等。其生存的海拔上限为 1500米。该物种的模式产地在浙江舟山群岛。[2]
中华蟾蜍（学名：Bufo gargarizans）为蟾蜍科蟾蜍属的两栖动物，俗名癞肚子、癞疙疱、癞蛤蟆。分布于中国的河北、山西、黑龙江、辽宁、吉林、江苏、浙江、安徽、福建、江西、河南、湖北、湖南、四川、贵州、云南、陕西、甘肃、宁夏、青海等地，另外也分佈於日本的宮古島上。一般生活于阴湿的草丛中、土洞里以及砖石下等。其生存的海拔上限为 1500米。该物种的模式产地在浙江舟山群岛。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 両生綱 Amphibia 目 : 無尾目 Anura 亜目 : カエル亜目 Neobatrachia 科 : ヒキガエル科 Bufonidae 属 : ヒキガエル属 Bufo 種 : アジアヒキガエル B. gargarizans 学名 Bufo gargarizans Cantor, 1842[2][3] 和名 アジアヒキガエル[3] 英名 Asiatic toad[4] アジアヒキガエル（Bufo gargarizans）は、両生綱無尾目ヒキガエル科ヒキガエル属に分類されるカエル。未判定外来生物。（亜種ミヤコヒキガエルを除く）
大韓民国、朝鮮民主主義人民共和国、中華人民共和国東部、日本（南西諸島）、ロシア南東部[1]
体長5.6 - 10.2センチメートル[4]。
北東部の個体群では9 - 翌4月に休眠（冬眠）する[4]。
主に甲虫目や膜翅目などの昆虫を食べるが、クモ、多足類、軟体動物なども食べる[4]。
繁殖様式は卵生。北東部の個体群では4 - 5月に繁殖するが、6月下旬にわたり繁殖することもある[4]。亜種ミヤコヒキガエルは9月から翌3月にかけて止水に12,000 - 14,000個の卵を産む[6]。
中国では標準名で「中華蟾蜍」、一般には「癩蛤蟆（làiháma ライハーマ）」と呼ばれて卑近な種であり、この種をモデルに青蛙神と呼ばれる、後ろ脚が1本の怪物が伝えられ、金運をもたらす縁起物として各種意匠や工芸品に用いられている[要出典]。
背面
頭部
歩行するアジアヒキガエル
この項目は、動物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（Portal:生き物と自然／プロジェクト:生物）。
두꺼비(영어: Asiatic Toad 또는 Chusan Island Toad, 학명: Bufo gargarizans)는 개구리목 두꺼비과에 속하는 양서류이다. 한반도, 일본, 몽골 등에 서식한다. 다른 개구리와 달리 잘 뛰지 못하며 보통 엉금엉금 기어다닌다. 피부에 부포톡신이라는 독이 있는 물질을 내뿜는데 이 때문에 다른 양서류에 비해 천적이 적으며 특히 뱀 종류한테 이 독성이 매우 효과적이다.[2]
그러나 천적이 아주 없는 것은 아닌데 성체의 경우, 유혈목이, 능구렁이 등의 두꺼비 독에 면역이 있는 뱀이 특히 무서운 천적이며 몸집이 큰 쥐 같은 설치류, 때까치, 들고양이, 들개 등도 천적이다. 어린 올챙이나 올챙이에서 갓 자란 새끼의 경우에는 물방개, 물장군, 사마귀 등도 천적이 될 수 있다. 두꺼비의 알은 둥글둥글한 알을 낳는 다른 개구리 종류와 달리 긴 끈 모양으로 되어 있다.
개구리 보다는 몸집이 크다. 몸 길이는 약 80∼110 mm로 개구리 가운데에서 가장 크다. 머리는 폭이 길고 주둥이는 둥글다. 등에는 오밀조밀하고 불규칙한 돌기가 많이 나 있으며 돌기의 끝은 흑색이다. 몸통과 네 다리의 등면에는 불규칙한 흑갈색 또는 적갈색 무늬가 있다. 배면은 암갈색의 작은 무늬들이 있다. 발가락은 앞발가락 4개, 뒷발가락은 5개이다.
대한민국에서는 민담과 전설에서도 두꺼비가 등장한다. 한국에서는 '지네장터설화' 또는 '콩쥐팥쥐설화' 등에 등장한다. 지네장터 설화에 의하면 다 죽어가는 두꺼비를 구한 소녀가 마을의 지네의 제물로 바쳐지게 되자 두꺼비가 어느날 저녁에 지네굴로 가서 지네를 죽이고 희생하여 은혜를 갚는다는 것이다. 콩쥐팥쥐전의 두꺼비는 자신을 구한 콩쥐를 위해 계모가 깨어진 항아리에 물담기를 시킬 때 대신 항아리를 메꾸어 주었다는 것이다. 이러한 맥락의 설화는 '은혜 갚은 두꺼비' 플롯의 설화로 다루어 진다. 한편 대한민국에서는 콩쥐팥쥐전 등 설화 속에서 인간을 돕는 존재로 묘사될 정도로 친근한 동물로 여기기도 한다. 또, 복을 준다고 옛날 사람들은 믿었다. 그림으로는 유현영(劉玄英, 해섬자海蟾子)이 등장하는 심사정의 <하마선인도>(蝦蟆仙人圖), <선인도해도>(仙人渡海圖) 그리고 이정의 <두꺼비를 탄 신선>(기섬도騎蟾圖)이라는 작품도 유명하다.
한때 두꺼비가 황소개구리의 천적인 것으로 알려졌으나, 이는 짝짓기 철에 짝을 찾지 못한 수컷 두꺼비가 황소개구리를 암컷으로 오해하여 껴안아 질식사시키는 것으로 확인되었다. 황소개구리가 소형 두꺼비를 먹이로 알고 먹었다가 그 독성 때문에 죽는 경우도 있다.
두꺼비(영어: Asiatic Toad 또는 Chusan Island Toad, 학명: Bufo gargarizans)는 개구리목 두꺼비과에 속하는 양서류이다. 한반도, 일본, 몽골 등에 서식한다. 다른 개구리와 달리 잘 뛰지 못하며 보통 엉금엉금 기어다닌다. 피부에 부포톡신이라는 독이 있는 물질을 내뿜는데 이 때문에 다른 양서류에 비해 천적이 적으며 특히 뱀 종류한테 이 독성이 매우 효과적이다.
그러나 천적이 아주 없는 것은 아닌데 성체의 경우, 유혈목이, 능구렁이 등의 두꺼비 독에 면역이 있는 뱀이 특히 무서운 천적이며 몸집이 큰 쥐 같은 설치류, 때까치, 들고양이, 들개 등도 천적이다. 어린 올챙이나 올챙이에서 갓 자란 새끼의 경우에는 물방개, 물장군, 사마귀 등도 천적이 될 수 있다. 두꺼비의 알은 둥글둥글한 알을 낳는 다른 개구리 종류와 달리 긴 끈 모양으로 되어 있다.
