Die Koperhaai (Carcharhinus brachyurus) kom langs die hele kuslyn van Suid-Afrika voor tot by Kaap Vidal. Die haai is bruingrys tot koper aan die bolyf en wit onder. Die haai kom altyd redelik naby die kus voor. Hy kan maklik verwar word met die gryshaai. Die haai word tot 3 m lank en 242 kg swaar. In Engels staan die haai bekend as Copper shark.
Wes-Atlantiese Oseaan: Meksiko, die Golf van Meksiko, Brasilië en Argentinië.
Oos-Atlantiese Oseaan: Vanaf Frankryk, insluitend die Middellandse See, suidwaarts en rondom die kus van Suider-Afrika aan die sentrale KwaZulu-Natal, Suid-Afrika.
Stille Oseaan: Japan na Nieu-Seeland, die suide van Kalifornië, VSA, in die Golf van Kalifornië tot in Meksiko en Peru.[1]
Die Koperhaai (Carcharhinus brachyurus) kom langs die hele kuslyn van Suid-Afrika voor tot by Kaap Vidal. Die haai is bruingrys tot koper aan die bolyf en wit onder. Die haai kom altyd redelik naby die kus voor. Hy kan maklik verwar word met die gryshaai. Die haai word tot 3 m lank en 242 kg swaar. In Engels staan die haai bekend as Copper shark.
El tauró bronzat (Carcharhinus brachyurus) pot arribar als 3,5 m de longitud i als 300 kg de pes, tot i que les mides mitjanes són entre 2,2 i 2,5 metres. El color del dors és entre bronze i verd oliva, amb el ventre blanquinós. És difícil de distingir d'altres espècies de la mateixa família.
Són vivípars i tenen de 13 a 20 cries per cada part. Arriben a la maduresa sexual cap als cinc anys i arriben a viure uns 12 anys.
Caça sovint a les zones costaneres, on s'alimenta sobretot de peixos (incloent petits taurons i rajades), i calamars.
És perillós pels humans, ja que en algunes parts de la seva àrea de distribució és responsable d'atacs a persones.
El tauró bronzat (Carcharhinus brachyurus) pot arribar als 3,5 m de longitud i als 300 kg de pes, tot i que les mides mitjanes són entre 2,2 i 2,5 metres. El color del dors és entre bronze i verd oliva, amb el ventre blanquinós. És difícil de distingir d'altres espècies de la mateixa família.
Són vivípars i tenen de 13 a 20 cries per cada part. Arriben a la maduresa sexual cap als cinc anys i arriben a viure uns 12 anys.
Caça sovint a les zones costaneres, on s'alimenta sobretot de peixos (incloent petits taurons i rajades), i calamars.
És perillós pels humans, ja que en algunes parts de la seva àrea de distribució és responsable d'atacs a persones.
Der Bronze- oder Kupferhai (Carcharhinus brachyurus) gehört zur Familie der Requiemhaie (Carcharhinidae).
Bronzehaie sind bis zu 2,90 m große, schlanke Haie. Im Durchschnitt besitzen sie jedoch eine Größe von 2,20 m bis 2,50 m. Die Färbung ist auf dem Rücken bronze bis olive-grau, der Bauch weißlich. Die Flossenränder des Haies können eine dunklere Färbung aufweisen und besitzen dunkle Spitzen.
Die Verbreitung reicht im westlichen Atlantik vom Golf von Mexiko über Brasilien bis Argentinien und im östlichen Atlantik von den Kanarischen Inseln bis Südafrika. Auch im Mittelmeer ist er anzutreffen. Im westlichen Pazifik lebt er von Japan über China bis nach Australien und Neuseeland, im östlichen Pazifik von Südkalifornien bis nach Peru.
Die Bronzehaie sind lebendgebärend mit 13 bis 20 Nachkommen pro Wurf. Die Geschlechtsreife wird mit etwa fünf Jahren erreicht, das maximale Lebensalter beträgt etwa zwölf Jahre.
Er jagt oft in küstennahen Gebieten. Die Nahrung besteht vorwiegend aus Fischen – auch kleineren Haie und Rochen – und Tintenfischartigen.
Der Bronzehai gilt als leicht reizbar, jedoch sind Unfälle, bei denen Menschen von Haien dieser Art verletzt werden, sehr selten. Es liegen keine Berichte von tödlichen Begegnungen mit Menschen vor, bei denen der Hai mit Sicherheit als Bronzehai identifiziert werden konnte. Der Bronzehai (bronze whaler) wird verdächtigt, für einen tödlichen Angriff auf einen Surfer in Bunkers Bay, Australien, am 4. September 2011 verantwortlich zu sein[1]. Des Weiteren gibt es Vermutungen, es handelte sich bei dem tödlichen Angriff auf die australische Schwimmerin Christine Armstrong (63) am 3. April 2014 nahe Tathra, New South Wales, um einen Bronzehai, obwohl hierfür keine handfesten Beweise existieren.
Der Bronze- oder Kupferhai (Carcharhinus brachyurus) gehört zur Familie der Requiemhaie (Carcharhinidae).
The copper shark (Carcharhinus brachyurus), bronze whaler, or narrowtooth shark is a species of requiem shark, family Carcharhinidae, found mostly at temperate latitudes. It is distributed in a number of separate populations in the northeastern and southwestern Atlantic, off southern Africa, in the northwestern and eastern Pacific, and around Australia and New Zealand, with scattered reports from equatorial regions. This species can be found from brackish rivers and estuaries, to shallow bays and harbors, to offshore waters 100 m (330 ft) deep or more. Females are found apart from males for most of the year, and conduct seasonal migrations. A large species reaching 3.3 m (11 ft) long, the copper shark is difficult to distinguish from other large requiem sharks. It is characterized by its narrow, hook-shaped upper teeth, lack of a prominent ridge between the dorsal fins, and plain bronze coloration.
Feeding mainly on cephalopods, bony fishes, and other cartilaginous fishes, the copper shark is a fast-swimming predator that has been known to hunt in large groups, using their numbers to their advantage; however for most of the time they remain solitary. Off South Africa, this species associates closely with the annual sardine run, involving millions of southern African pilchard (Sardinops sagax). Like other requiem sharks, it is viviparous, with the developing embryos mainly nourished through a placental connection formed from the depleted yolk sac. Females bear litters of 7 to 24 pups every other year in coastal nursery areas, after a gestation period of 12 or perhaps as long as 21 months. It is extremely slow-growing, with males and females not reaching maturity until 13–19 and 19–20 years of age respectively.
This species is valued by commercial and recreational fisheries throughout its range, and utilized as food. The species population size is unknown,[1] but the IUCN's Red List assesses the species as vulnerable because it is very susceptible to population depletion due to its low growth and reproductive rates and because its numbers are believed to have declined in some areas.
Copper sharks only attack humans infrequently, but the species places tenth in the number of unprovoked attacks on people.[3]
Because of its very patchy range, the copper shark has been scientifically described several times from different locales. The earliest valid description is presently considered to be British zoologist Albert Günther's account of Carcharias brachyurus in the 1870 eighth volume of Catalogue of the fishes in the British Museum.[4] The earliest name was once thought to be Auguste Duméril's 1865 Carcharias remotus, until it was found that the type specimen associated with that name is actually a blacknose shark (C. acronotus). Thus, this shark was often referred to as C. remotus in older literature.[5] An even earlier name, Richard Owen's 1853 Galeolamna greyi, is of questionable taxonomic status as it was based solely on a set of now-destroyed jaws that may or may not have belonged to a copper shark. Modern authors have assigned this species to the genus Carcharhinus.[6]
The specific epithet brachyurus is derived from the Greek brachys ("short") and oura ("tail").[5] The name "whaler" originated in the 19th century, applied by the crews of whaling vessels in the Pacific who saw large sharks of various species congregating around harpooned whale carcasses.[7] This species may also be referred to as black-tipped whaler, cocktail shark or cocktail whaler, or New Zealand whaler, as well as by the shortened "bronze", "bronzie", or "cocktail".[1][8] Günther originally referred to four syntypes: a stuffed specimen from Antarctica and another from New Zealand, which have since been lost, and two fetuses from Australia that were later discovered to be bull sharks (C. leucas).[4][6] In the interests of taxonomic stability, in 1982 Jack Garrick designated a 2.4 m (7.9 ft) long female caught off Whanganui, New Zealand as a new type specimen.[9]
The first efforts to determine the evolutionary relationships of the copper shark were based on morphology and returned inconclusive results: in 1982 Jack Garrick placed it by itself as a grouping within Carcharhinus, while in 1988 Leonard Compagno placed it in an informal "transitional group" that also contained the blacknose shark (C. acronotus), the blacktip reef shark (C. melanopterus), the nervous shark (C. cautus), the silky shark (C. falciformis), and the night shark (C. signatus).[9][10] Gavin Naylor's 1992 allozyme study concluded that the closest relative of the copper shark is the spinner shark (C. brevipinna), but could not resolve their wider relationships with the rest of the genus.[11] Fossilized teeth from the copper shark have been recovered from the Pungo River in North Carolina, dating to the Miocene (23–5.3 Ma),[12] from Tuscany, dating to the Pliocene (5.3–2.6 Ma),[13] and from Costa Mesa in California, dating to the Late Pleistocene (126,000–12,000 years ago).[14]
The copper shark is the only member of its genus largely found in temperate rather than tropical waters, in temperatures above 12 °C (54 °F).[9] It is widely distributed but as disjunct regional populations with little to no interchange between them. In the Atlantic, this shark occurs from the Mediterranean Sea to Morocco and the Canary Islands, off Argentina, and off Namibia and South Africa (where there may be two separate populations),[15] with infrequent records from Mauritania, the Gulf of Guinea, and possibly the Gulf of Mexico. In the Indo-Pacific, it is found from the East China Sea to Japan (excluding Hokkaido) and southern Russia, off southern Australia (mostly between Sydney and Perth but occasionally further north), and around New Zealand but not as far as the Kermadec Islands;[16] there are also unconfirmed reports from the Seychelles and the Gulf of Thailand. In the eastern Pacific, it occurs from northern Chile to Peru, and from Mexico to Point Conception, California, including the Gulf of California. The copper shark is common off parts of Argentina, South Africa, Australia, and New Zealand, and rare elsewhere; in many areas its range is ill-defined because of confusion with other species.[1][6] The shark is one of the most commonly found in the waters of New Zealand.[17]
Copper sharks can be found from the surf zone to slightly beyond the continental shelf in the open ocean, diving to depths of 100 m (330 ft) or more. This species commonly enters very shallow habitats, including bays, shoals, and harbors, and also inhabits rocky areas and offshore islands.[1][18] It is tolerant of low and changing salinities, and has been reported from estuaries and the lower reaches of large rivers. Juveniles inhabit inshore waters less than 30 m (98 ft) deep throughout the year, while adults tend to be found further offshore and regularly approach the coast only in spring and summer, when large aggregations can be readily observed in shallow water.[1]
Populations of copper sharks in both hemispheres perform seasonal migrations, in response to temperature changes, reproductive events, and/or prey availability; the movement patterns differ with sex and age.[1][5] Adult females and juveniles spend winter in the subtropics and generally shift to higher latitudes as spring nears, with pregnant females also moving towards the coast to give birth in inshore nursery areas. Adult males remain in the subtropics for most of the year, except in late winter or spring when they also move into higher latitudes, in time to encounter and mate with post-partum females dispersing from the nurseries. During migrations, individual sharks have been recorded traveling up to 1,320 km (820 mi). It is philopatric, returning to the same areas year after year.[1]
The copper shark has a slender, streamlined body with a slightly arched profile just behind the head.[6][19] The snout is rather long and pointed, with the nostrils preceded by low flaps of skin. The round, moderately large eyes are equipped with nictitating membranes (protective third eyelids). The mouth has short, subtle furrows at the corners and contains 29–35 upper tooth rows and 29–33 lower tooth rows. The teeth are serrated with single narrow cusps; the upper teeth have a distinctive hooked shape and become more angled towards the corners of the jaw, while the lower teeth are upright.[6][20] The upper teeth of adult males are longer, narrower, more curved, and more finely serrated than those of adult females and juveniles.[5] The five pairs of gill slits are fairly long.[6]
The pectoral fins are large, pointed, and falcate (sickle-shaped). The first dorsal fin is tall, with a pointed apex and a concave trailing margin; its origin lies about even with the tips of the pectoral fins. The second dorsal fin is small and low, and positioned about opposite to the anal fin. There is usually no ridge between the dorsal fins. The caudal fin has a well-developed lower lobe and a deep ventral notch near the tip of the upper lobe. This species is bronze to olive-gray above with a metallic sheen and sometimes a pink cast, darkening towards the fin tips and margins but not conspicuously so; the color fades quickly to a dull gray-brown after death. The underside is white, which extends onto the flanks as a prominent band.[6][7][20][21] The copper shark is easily mistaken for other large Carcharhinus species, particularly the dusky shark (C. obscurus), but can be identified by its upper tooth shape, absent or weak interdorsal ridge, and lack of obvious fin markings.[22] It reportedly reaches a maximum length of 3.3 m (11 ft) and weight of 305 kilograms (672 lb).[8]
The copper shark can be difficult to distinguish from other large Carcharhinus species
Jaws
Upper teeth
Lower teeth
Fast but active, the copper shark may be encountered alone, in pairs, or in loosely organized schools containing up to hundreds of individuals. Some aggregations seem to form for reproductive purposes, while others form to concentrations of food.[1][18] This species may fall prey to larger sharks and killer whales.[22] Known parasites of the copper shark include the tapeworms Cathetocephalus australis,[23] Dasyrhynchus pacificus and D. talismani,[24] Floriceps minacanthus,[25] Phoreiobothrium robertsoni,[26] and Pseudogrillotia spratti,[27] the leech Stibarobdella macrothela,[28] and the fluke Otodistomum veliporum.[22]
The copper shark feeds more towards the bottom of the water column than the top, consuming cephalopods, including squid (Loligo spp.), cuttlefishes, and octopus; bony fishes, including gurnards, flatfishes, hakes, catfishes, jacks, Australian salmon, mullets, sea breams, smelts, tunas, sardines, and anchovies; and cartilaginous fishes, including dogfish sharks (Squalus spp.), stingrays, skates, electric rays, and sawfishes.[1][19] Cephalopods and cartilaginous fishes become relatively more important food for sharks over 2 m (6.6 ft) long.[29] Young sharks also consume scyphozoan jellyfish and crustaceans, including mud shrimps (Callianassa) and penaeid prawns.[1] It does not attack marine mammals, though has been known rarely to scavenge on dolphins that had succumbed to fishing nets.[30] The predominant prey of this species off South Africa is the southern African pilchard (Sardinops sagax), which comprise 69–95% of its diet. Every winter, schools of copper sharks follow the "run" of the pilchard from the Eastern Cape to KwaZulu-Natal.[31] The gathering of millions of forage fish attract a multitude of predators, including several species of sharks, of which copper sharks are the most numerous.[32]
Large numbers of copper sharks have been observed hunting together in a seemingly cooperative fashion. Small schooling fish are "herded" into a tight ball, whereupon each shark swims through in turn with its mouth open to feed. For groups of tuna and larger prey, the pursuing sharks may adopt a "wing" formation to force their quarry closer together, with each shark targeting a particular fish and attacking in turn.[5] In False Bay, South Africa, this species reportedly follows seine net fishing vessels.[33]
In New Zealand recent reports show that the copper shark is attracted towards swimming kids and especially pose a danger to those jumping off yachts.
Like other members of its family, the copper shark is viviparous, in which the yolk sac of the developing embryo, once depleted, is converted into a placental connection through which the mother delivers nourishment.[1] Adult females have one functional ovary, on the right, and two functional uteruses.[34] The male bites the female as a prelude to mating. In the Southern Hemisphere, mating takes place from October to December (spring and early summer), when both sexes have migrated into offshore waters at higher latitudes. Birthing seems to occur from June to January, peaking in October and November.[1][31][34]
Female copper sharks make use of shallow inshore habitats, varying from stretches of open coast to more sheltered bays and inlets, as nurseries.[1][34] These nurseries provide abundant food and reduce the likelihood of predation by larger members of the species.[29] Known and suspected nursery areas occur off northern North Island from Waimea Inlet to Hawke Bay for New Zealand sharks, off Albany, in and around Gulf St Vincent, and in Port Phillip Bay for Australian sharks, off Niigata (Japan) for northwestern Pacific sharks, off the Eastern Cape for South Africa sharks, off Rhodes (Greece), Nice (France), and Al Hoceima (Morocco) for Mediterranean sharks, off Río de Oro (Western Sahara) for northwest African sharks, off Rio de Janeiro (Brazil) and Buenos Aires and Bahía Blanca (Argentina) for southwestern Atlantic sharks, and off Paita and Guanape Cove (Peru), in Sebastián Vizcaíno Bay (Mexico), and in and around San Diego Bay for eastern Pacific sharks.[1]
Most sources estimate a gestation period of 12 months, though some data support the interpretation of a 15–21 month long gestation period instead.[1][31] Females produce litters every other year, with the number of pups ranging from 7 to 24 and averaging 15 or 16. Females off California and the Baja Peninsula tend to bear fewer young relative to other parts of the world. The newborns measure 55–67 cm (22–26 in) long.[1][5] The copper shark is among the slowest-growing Carcharhinus species: off South Africa, males reach sexual maturity at 2.0–2.4 m (6.6–7.9 ft) long and an age of 13–19 years, while females mature at 2.3–2.5 m (7.5–8.2 ft) long and an age of 19–20 years.[15] Females off Australia mature at a comparable length of 2.5 m (8.2 ft), while females off Argentina mature at a slightly smaller length of 2.2 m (7.2 ft).[1][34] The maximum lifespan is at least 30 years for males and 25 years for females.[15]
Copper sharks attack humans infrequently, but the species places tenth in the number of unprovoked attacks on people. During the tracking period through 2013, the University of Florida attributed 20 attacks to the species.[3] (In comparison, great white sharks topped the list, with 279 attacks.) Though large and powerful, the copper shark is not particularly aggressive towards humans unless in the presence of food. Copper Sharks have been known to harass and attack spear fishers in an attempt to steal catches. Copper sharks have bitten several swimmers in Australia and New Zealand,[5][7] where the species is common. (The species is commonly called bronze whalers in this part of the world.)
Fatal attacks attributed to the copper shark (bronze whaler) include the 2014 death of a swimmer in Tathra, New South Wales, Australia,[35] and the 1976 death of a swimmer in Te Kaha, New Zealand.[36] Three out of ten shark attacks in New Zealand are attributed to Copper sharks.[37] Witnesses also attributed a fatal attack in September 2011 in Bunker Bay, Western Australia to a copper shark.[38]
One problem with counting attacks on humans is that the copper shark is so similar to other requiem sharks. Victims and witnesses are unlikely to correctly identify which type of genus Carcharhinus shark is responsible for the attack.[39] Experts trying to confirm shark attacks by species warn that their statistics undercount the number of attacks by requiem sharks like the copper.[40]
Like many large, active sharks, this species adapts poorly to captivity; it tends to bump into the sides of its enclosure, and the resulting abrasions then become infected with often fatal consequences.[18]
Commercial fisheries for the copper shark exist off New Zealand, Australia (though the "bronze whaler fishery" of Western Australia actually takes mostly dusky sharks), South Africa, Brazil, Uruguay, Argentina, Mexico, and China; it also contributes to the bycatch of other commercial fisheries across its range. This species is caught in gillnets and on bottom longlines, and to a much lesser extent in bottom trawls and on pelagic longlines.[1] The meat is sold for human consumption.[5] The copper shark is also popular with recreational fishers in Namibia, New Zealand, Australia, South Africa, Argentina, Mexico and California, predominantly by anglers but also by bowfishers and gillnetters. In New Zealand, it is the Carcharhinus species most frequently caught by sport fishers and sustains a small, summer recreational fishery in northern North Island, that mainly captures pregnant and post-partum females and for the most part practices tag and release. A tag and release program is also practiced in Namibia.[1]
The International Union for Conservation of Nature (IUCN) has assessed the copper shark as vulnerable worldwide. While the global population is unknown, the long maturation time and low reproductive rate of this species render it highly susceptible to overfishing. Regionally, the IUCN has listed this species under Least Concern off Australia, New Zealand, and South Africa, where fisheries are generally well-managed; the local copper shark population for each of those three countries is contained almost entirely within their respective Exclusive Economic Zones (EEZ). Reported catches by New Zealand have steadily declined from a peak of 40 tons in 1995/96 to 20 tons 2001/02, though it is uncertain whether this reflects a genuine decline or changing fishing habits.[1]
In the eastern Pacific, the copper shark is rare and little fishery information is available, leading to an assessment of Data Deficient. However, catch declines across all shark and ray species have been documented in the heavily-fished Gulf of California. Off East Asia, the copper shark has been assessed as Vulnerable; though species-specific data is unavailable, shark populations overall have been decimated in the region. The number of large adults have been too low to sustain targeted fisheries since the 1970s, and most of the current shark catch consists of small juveniles. Additional threats to this species include the degradation and destruction of its coastal nurseries from development, pollution, and aquaculture, mortality from shark nets used to protect beaches in South Africa and Australia, and persecution by fish farmers in southern Australia.[1]
The New Zealand Department of Conservation has classified the copper shark as "Not Threatened" under the New Zealand Threat Classification System but with the qualifiers "Conservation Dependent", "Data Poor" and "Secure Overseas".[41]
The copper shark (Carcharhinus brachyurus), bronze whaler, or narrowtooth shark is a species of requiem shark, family Carcharhinidae, found mostly at temperate latitudes. It is distributed in a number of separate populations in the northeastern and southwestern Atlantic, off southern Africa, in the northwestern and eastern Pacific, and around Australia and New Zealand, with scattered reports from equatorial regions. This species can be found from brackish rivers and estuaries, to shallow bays and harbors, to offshore waters 100 m (330 ft) deep or more. Females are found apart from males for most of the year, and conduct seasonal migrations. A large species reaching 3.3 m (11 ft) long, the copper shark is difficult to distinguish from other large requiem sharks. It is characterized by its narrow, hook-shaped upper teeth, lack of a prominent ridge between the dorsal fins, and plain bronze coloration.
Feeding mainly on cephalopods, bony fishes, and other cartilaginous fishes, the copper shark is a fast-swimming predator that has been known to hunt in large groups, using their numbers to their advantage; however for most of the time they remain solitary. Off South Africa, this species associates closely with the annual sardine run, involving millions of southern African pilchard (Sardinops sagax). Like other requiem sharks, it is viviparous, with the developing embryos mainly nourished through a placental connection formed from the depleted yolk sac. Females bear litters of 7 to 24 pups every other year in coastal nursery areas, after a gestation period of 12 or perhaps as long as 21 months. It is extremely slow-growing, with males and females not reaching maturity until 13–19 and 19–20 years of age respectively.
This species is valued by commercial and recreational fisheries throughout its range, and utilized as food. The species population size is unknown, but the IUCN's Red List assesses the species as vulnerable because it is very susceptible to population depletion due to its low growth and reproductive rates and because its numbers are believed to have declined in some areas.
Copper sharks only attack humans infrequently, but the species places tenth in the number of unprovoked attacks on people.
El tiburón cobrizo o jaquetón cobre (Carcharhinus brachyurus)[2][3] es una especie de elasmobranquio carcarriniforme de la familia Carcharhinidae que habita la mayor parte de los océanos del mundo con aguas cálidas o templadas.
El tiburón cobrizo, ocupa una gran variedad de hábitats de agua dulce y salobre. Se ha comprobado que estos animales pueden nadar a profundidades de 100 m.
Carcharhinus brachyurus cuenta con unos dientes triangulares muy grandes. Los ojos de este tiburón son redondos con un punto negro en medio y relativamente grandes. También tienen grandes aletas pectorales con puntas redondeadas. Su aleta caudal tiene un bulto cerca de la base de la parte delantera y, además, esta especie carece de una cresta interdorsal. Aunque este tiburón se puede confundir con otros, son realmente distintivos los dientes superiores, y la ausencia de aleta interdorsal.
Estos tiburones presentan una coloración que va de gris a gris-oliva en su superficie dorsal y blanco en la superficie ventral. Esta coloración, como en otros tiburones, sirve para pasar desapercibido, ya que, mirando desde abajo se confunde con el cielo, y mirando desde arriba se confunde con el fondo. Esta especie tiene marcas oscuras en el borde de sus aletas.
Los tiburones cobrizos pequeños tienen dientes en la mandíbula superior finos y afilados. Los adultos por otra parte, tienen dientes serrados. Los dientes inferiores se caracterizan por tener un serrado más fino.
Los tiburones cobrizos miden un promedio de 61 cm en el momento del nacimiento. Comúnmente llegan a la edad adulta con hasta 236,2 cm de longitud para machos y hasta 243,8 cm para hembras. El tamaño máximo registrado de un ejemplar de esta especie es de 292,1 cm. Los machos de esta especie suelen alcanzar los 13 años de edad, y las hembras 20.
La dieta de los tiburones cobrizos consta de una gran variedad de cefalópodos incluyendo calamares y pulpos, así como peces como la sardina o los peces planos. También se tienen datos de ejemplares que comieron elasmobranquios como las rayas o el pez sierra.
Este tiburón tiene una reproducción vivípara, lo que significa que los embriones se desarrollan en el interior del útero de la madre y nacen vivos. Se cree que la reproducción del tiburón cobrizo se produce cada dos años. La gestación se estima que dura 12 meses, tras los cuales nacen ejemplares de 59-70 cm. El tiburón utiliza zonas costeras para la cría.
Entre los depredadores de los tiburones se pueden incluir los grandes tiburones y los seres humanos.
Otodistomum veliporum es un tipo de parásito que se ha encontrado en el estómago y la válvula espiral de esta especie en Brasil. Cathetocephalus australis es una tenia que también se puede encontrar en los tiburones del océano Atlántico sudoccidental.
El tiburón cobrizo es de importancia comercial en lugares como Nueva Zelanda, Sudáfrica y Brasil. Aunque poco se ha registrado sobre este ámbito, se piensa que se deben utilizar para el consumo humano.
El tiburón cobrizo se ha implicado en algunos ataques a los nadadores. Se considera peligroso para los seres humanos, pero mucho menos que un tiburón tigre (Galeocerdo cuvier) o el tiburón sarda (Carcharhinus leucas). El archivo de ataque de tiburones internacional ha registrado 30 ataques vinculados al tiburón cobrizo desde 1962, sin embargo ninguno de estos ataques dio lugar a una fatalidad.[4]
El tiburón cobrizo fue clasificado como "casi amenazada" en la Lista Roja de la UICN en 2003.
El tiburón cobrizo o jaquetón cobre (Carcharhinus brachyurus) es una especie de elasmobranquio carcarriniforme de la familia Carcharhinidae que habita la mayor parte de los océanos del mundo con aguas cálidas o templadas.
Carcharhinus brachyurus Carcharhinus generoko animalia da. Arrainen barruko Carcharhinidae familian sailkatzen da.
Carcharhinus brachyurus Carcharhinus generoko animalia da. Arrainen barruko Carcharhinidae familian sailkatzen da.
Carcharhinus brachyurus
Le Requin cuivre (Carcharhinus brachyurus) est une espèce de requins de la famille des Carcharhinidae, et le seul membre de son genre que l'on trouve à des latitudes correspondant à un climat tempéré. Il est réparti dans diverses populations isolées les unes par rapport aux autres dans le nord-est et le sud-ouest de l'Atlantique, au large du sud de l'Afrique, dans le nord-ouest et l'est du Pacifique et aux environs de l'Australie et la Nouvelle-Zélande, avec quelques observations dispersés dans les régions équatoriales. Cette espèce vit dans des habitats qui peuvent aller des rivières et estuaires aux eaux saumâtres, jusqu'aux eaux peu profondes des baies et des ports, et à des eaux plus au large jusqu'à 100 m de profondeur. Les femelles vivent séparées des mâles la majeure partie de l'année. C'est une grande espèce qui peut atteindre 3,3 m de long, et qu'il est parfois difficile de distinguer d'autres grands requins Carcharhinidae. Il se caractérise par ses dents de la mâchoire supérieure qui sont étroites et en forme de crochet, par l'absence de crête entre ses nageoires dorsales et par sa coloration bronze unie.
Il se nourrit principalement de céphalopodes, de poissons osseux et de poissons cartilagineux. C'est un prédateur rapide qui chasse souvent en grands groupes, tirant alors avantage de son grand nombre. Au large de l'Afrique du Sud, cette espèce est fortement associée au « sardine run », qui implique des milliers de Pilchards de Californie (Sardinops sagax). Comme les autres requins de sa famille, il est vivipare et l'embryon est nourri à travers une connexion au placenta formée par le sac vitellin. Les femelles donnent naissance à des portées de 7 à 24 jeunes tous les deux ans dans des zones côtières destinées à l'élevage de ces jeunes, et ce après une période de gestation qui dure entre 12 et peut-être 21 mois. Sa croissance est extrêmement lente, et les mâles et les femelles atteignent la maturité sexuelle à respectivement 13 à 19 ans et 19 à 20 ans.
Bien qu'il ne soit pas considéré comme particulièrement dangereux pour l'Homme, ce requin a été impliqué dans quelques attaques sur des chasseurs au harpon et des baigneurs. Cette espèce est valorisée par la pêche commerciale dans l'ensemble de son aire de répartition, et utilisée comme source de nourriture. Elle est menacée de déclin du fait de son faible taux de reproduction. C'est pourquoi l'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) l'a classée parmi les espèces « quasi-menacées ».
Le Requin cuivre a un corps élancé, avec un profil légèrement arqué juste derrière la tête[1],[2]. Son museau est assez long et pointu, et les narines sont précédées de petites excroissances de peau. Les yeux modérément grands et arrondis sont équipés d'une membrane nictitante. La gueule est courte et présente de discrets sillons à ses extrémités. On compte 29 à 35 rangées de dents de chaque côté de la mâchoire supérieure, et 29 à 33 rangées de dents de chaque côté de la mâchoire inférieure. Ces dents présentent des bords dentelés et de fines pointes simples. Les dents de la mâchoire supérieure ont une forme caractéristique en crochets, et deviennent de plus en plus inclinées au fur et à mesure que l'on se dirige vers les côtés, tandis que les dents de la mâchoire inférieure sont droites[1],[3]. Les dents supérieures d'un mâle adulte sont plus longues, plus étroites, plus incurvées et plus finement dentelées que celles d'une femelle adulte et d'un jeune[4]. Les cinq paires de fentes branchiales sont assez longues, la troisième mesurant entre 2,5 et 4,1 % de la longueur de l'animal[1],[5].
Les nageoires pectorales sont longues, en forme de faucilles et ont des extrémités pointues. La première nageoire dorsale est grande avec une extrémité pointue et une bordure postérieure concave. Elle prend naissance à peu près au niveau des extrémités des nageoires pectorales. La seconde nageoire dorsale est courte et est positionnée à l'opposé de la nageoire anale. Il n'y a pas de crête qui relie les nageoires dorsales. La queue a un lobe inférieur bien développé, et présente une profonde encoche près de l'extrémité du lobe supérieur[1]. La coloration de ce requin est bronze à gris olive dessus, avec des reflets métallisés et parfois des teintes rose. La coloration est plus sombre vers l'extrémité des nageoires et leurs bordures. Il n'y a pas de marques noires bien nettes à l'extrémité des nageoires, mais l’extrémité de le face ventrale des nageoires pectorales est de couleur chamoisée[6]. Sa coloration passe très rapidement à un gris-brun chamoisé après la mort de l'animal. Le dessous du corps est blanc, une teinte qui s'étend vers les flancs où elle forme une bande bien visible[1],[7],[3]. Cette espèce peut atteindre 3,3 m de long, et peser 305 kg[8].
Le Requin cuivre est fréquemment confondu avec d'autres requins de grande taille du genre Carcharhinus, notamment le Requin requiem de sable (C. obscurus), dont il se distingue surtout par la forme de ses dents supérieures, l'absence de crête entre les nageoires dorsales et l'absence de marques colorées nettes sur les nageoires[9]. C'est cette absence de marques colorées qui le distingue également du Requin tisserand (C. brevipinna) et du Requin bordé (C. limbatus)[6].
Le Requin cuivre est un requin rapide et actif, que l'on peut rencontrer seul, par deux ou en bancs comprenant jusqu'à une centaine d'individus. Certains groupes semblent se former en lien avec la reproduction de l'espèce, d'autres en réponse à de fortes concentrations de nourriture[10],[11].
Le Requin cuivre se nourrit plus à la base de la colonne d'eau qu'à son sommet, consommant des céphalopodes, comme les calmars du genre Loligo, les seiches et les poulpes, des poissons osseux comme les Triglidae, les Pleuronectiformes, les merlus, les poissons-chats, les Carangidae, les Arripidae, les Mugilidae, les Sparidae, les éperlans, les thons, les sardines et les anchois, et des poissons cartilagineux comme les requins du genre Squalus, les raies de l'ordre des Myliobatiformes et des Torpediniformes et de la famille des Rajidae et les poissons-scies[10],[2]. Les céphalopodes et les poissons cartilagineux représentent une part plus importante de l'alimentation chez les individus de plus de 2 m de long[12]. Les jeunes consomment aussi des méduses scyphozoaires et des crustacés, comme les Thalassinidea (Callianassa) et les Penaeidae[10]. Le Requin cuivre ne s'attaque pas aux mammifères marins, bien qu'il ait parfois été observé mangeant des carcasses de dauphins blessés mortellement par les filets de pêche[13]. Au large de l'Afrique du Sud, la principale proie de cette espèce est le Pilchard de Californie (Sardinops sagax), qui représente entre 65 et 95 % de son régime alimentaire. Chaque hiver, des bancs de Requins cuivres suivent le « sardine run » du Cap-Oriental à KwaZulu-Natal[14]. Le rassemblement de millions de poissons attire une multitude de prédateurs, dont plusieurs espèces de requins parmi lesquelles le Requin cuivre est le plus représenté[15].
De grands nombres de Requins cuivres ont été observés chassant ensemble en coopération. Les bancs de petits poissons sont rassemblés en une boule dense par les requins qui les encerclent, puis se jettent chacun leur tour dans cette boule avec la gueule ouverte pour capturer des poissons. Pour chasser les bancs de thons, ils adoptent une formation en V pour rapprocher les thons les uns des autres, chaque requin ciblant un poisson en particulier et attaquant à tour de rôle[4]. À False Bay, en Afrique du Sud, cette espèce suit les bateaux de pêche à la senne[16].
Comme les autres représentants de la famille des Carcharhinidae, le Requin cuivre est vivipare ; après que les embryons en développement ont épuisé leur réserve en vitellus, le sac vitellin vide se développe en une connexion avec le placenta qui permet à l'embryon d'être nourri par sa mère[10]. Chaque femelle a un seul ovaire fonctionnel (celui du côté droit) et deux utérus[17]. Le mâle mord la femelle lors des prémices de la copulation. Dans l'hémisphère sud, l'accouplement a lieu d'octobre à décembre (printemps et début de l'été), quand les individus des deux sexes migrent vers les eaux du large à des latitudes plus hautes. Les naissances ont lieu de juin à janvier, avec un pic entre octobre et novembre[10],[14],[17].
La femelle Requin cuivre vit dans des eaux peu profondes près des côtes, utilisant des étendues d'eau côtières ou de petites baies et bras de mer pour élever ses jeunes[10],[17]. Ces nurseries pourvoient de grandes quantités de nourriture aux animaux et évitent la prédation de congénères plus grands[12]. Parmi les zones servant de nurseries à l'espèce bien connues des scientifiques, on recense les eaux au large de l'île du Nord de Waimea Inlet à Hawke's Bay pour les requins de Nouvelle-Zélande, les eaux situées au large de l'Albany, dans et aux alentours du golfe Saint-Vincent et la baie de Port Phillip pour les requins australiens, les eaux du large de Niigata (Japon) pour les requins du Pacifique nord-ouest, les eaux au large de Cap-Oriental pour les requins sud-américains, le large de Rhodes (Grèce), de Nice (France), et d'Al Hoceima (Maroc) pour les requins méditerranéens, les eaux au large de Río de Oro (Sahara occidental) pour les requins du nord-ouest de l'Afrique, les eaux au large de Rio de Janeiro (Brésil) et Buenos Aires et Bahía Blanca (Argentine) pour les animaux du sud-ouest de l'Atlantique, et les eaux du large de Paita et Guanape Cove (Pérou), dans la baie de Sebastián Vizcaíno (Mexique), et dans et aux alentours de la baie de San Diego pour les requins de l'est du Pacifique[10].
7 à 24 jeunes requins naissent tous les deux ans, pour une moyenne comprise entre 15 et 16. La taille des portées semble moins conséquente chez les requins de Californie et de la péninsule de Basse-Californie. La période de gestation a une durée estimée à douze mois par la plupart des auteurs, bien qu'une gestation durant entre 15 et 21 mois soit parfois proposée[10],[14]. Les nouveau-nés mesurent 55 à 67 cm de long[10],[4]. Le Requin cuivre est une des espèces du genre Carcharhinus qui a la croissance la plus lente. Au large de l'Afrique du Sud, les mâles atteignent la maturité sexuelle quand ils mesurent entre 2 et 2,4 m de long, à l'âge de 13 à 19 ans, tandis que les femelles l'atteignent entre 19 et 20 ans, quand elles mesurent entre 2,3 et 2,5 m. Les femelles vivant au large de l'Australie atteignent elles aussi leur maturité à une longueur de 2,5 m, tandis que les femelles au large de l'Argentine sont matures à une taille plus petite, d'environ 2,2 m[10],[17]. La longévité maximale de ce requin est d'au moins 30 ans pour les mâles et 25 ans pour les femelles[18].
Cette espèce peut être la proie de requins plus grands à l'état jeune[9]. Parmi ses parasites on compte les cestodes Cathetocephalus australis[19], Dasyrhynchus pacificus et D. talismani[20], Floriceps minacanthus[21], Phoreiobothrium robertsoni[22] et Pseudogrillotia spratti[23], la laîche Stibarobdella macrothela[24] et le trématode Otodistomum veliporum[9].
Le Requin cuivre est le seul membre de son genre que l'on rencontre largement dans les eaux tempérées plutôt que tropicales[25]. Il est assez largement distribué mais son aire de répartition est fragmentée, avec peu ou pas d’interactions entre elles. Dans l'océan Atlantique, il se rencontre de la mer Méditerranée au Maroc et dans les îles Canaries, au large de l'Argentine, et au large de la Namibie et de l'Afrique du Sud (où il pourrait y avoir deux populations distinctes)[18], avec des observations peu fréquentes en Mauritanie, dans le golfe de Guinée, et éventuellement dans le golfe du Mexique. Dans l'Indo-Pacifique, on le rencontre de la mer de Chine orientale au Japon (à l'exception d'Hokkaido) et au sud de la Russie, au large du sud de l'Australie (principalement entre Sydney et Perth mais parfois plus au nord), et aux environs de la Nouvelle-Zélande mais pas plus loin que les îles Kermadec ; des observations non confirmées ont eu lieu aux Seychelles et dans le golfe de Thaïlande. Dans l'est du Pacifique, on le trouve du nord du Chili au Pérou et du Mexique à Point Conception, en Californie, en passant par le golfe de Californie. Le Requin cuivre est courant au large de l'Argentine, l'Afrique du Sud, l'Australie et la Nouvelle-Zélande, et rare dans le reste de son aire de répartition. Dans plusieurs zones, son statut est mal défini du fait de la présence d'autres espèces avec lesquelles il peut être confondu[10],[1].
Les Requins cuivres peuvent être rencontrés des eaux côtières jusqu'à peu après le plateau continental en zone pélagique, plongeant à des profondeurs de 100 m ou plus. Cette espèce vit généralement dans des eaux très peu profondes, comme les baies, bancs de sable et ports, et vit également dans des zones rocheuses et au large d'îles[10],[11]. Elle tolère les variations de salinité, et on la trouve parfois dans les estuaires de grands fleuves. Les jeunes vivent dans des eaux côtières à moins de 30 m de profondeur tout au long de l'année, tandis que les adultes vivent plus loin au large, et s'approchent des côtes au printemps et en été, quand de grands groupes peuvent être observés en eau peu profonde[10].
Les populations de Requins cuivres des deux hémisphères migrent saisonnièrement, en réponse au changement de la température de l'eau, à la disponibilité en proies et à leur cycle de reproduction. Les modalités de cette migration varient suivant le sexe et l'âge[10],[4]. Les femelles adultes et les jeunes passent l'hiver dans les régions subtropicales et généralement se dirigent vers des latitudes plus importantes avec l'arrivée du printemps, les femelles en gestation se rapprochant également des côtes pour donner naissance à leurs petits. Les mâles adultes restent la majeure partie de l'année dans les zones subtropicales, sauf à la fin de l'hiver et au début du printemps, où ils se rendent à des latitudes plus importantes pour s'accoupler avec les femelles qui ont mis bas. Durant ces migrations, ils peuvent parcourir jusqu'à 1 320 km. Le Requin cuivre est philopatrique, retournant sur son lieu de naissance année après année[10].
Du fait de son aire de répartition fragmentée, le Requin cuivre a été décrit à plusieurs reprises dans différentes régions. On considère que la première description valide est celle du zoologiste britannique Albert Günther sous le nom de Carcharias brachyurus dans le huitième volume de Catalogue of the fishes in the British Museum paru en 1870[26]. Le premier nom scientifique qui est attribué à l'espèce est toutefois Carcharias remotus, par Auguste Duméril en 1865, jusqu'à ce que l'on se rende compte que le spécimen type associé à ce nom était un Requin nez noir (C. acronotus). Ainsi, ce requin est souvent appelé C. remotus dans la littérature ancienne[4]. Un nom encore plus ancien, Galeolamna greyi, donné par Richard Owen en 1853, fait l'objet d'un questionnement taxonomique car il ne s'appuie que sur une paire de mâchoires aujourd'hui détruites, et qui aurait pu appartenir à un Requin cuivre. Les auteurs modernes ont placé l'animal dans le genre Carcharhinus[1].
Le nom spécifique brachyurus dérive du grec brachys (« court ») et oura (« queue »)[4]. Günther s'appuie à l'origine sur quatre spécimens : un requin empaillé de l'Antarctique et un de Nouvelle-Zélande, qui ont depuis été perdu, et deux fœtus d'Australie qui ont ensuite été identifiés comme étant des fœtus de Requin bouledogue (C. leucas)[1],[26]. En 1882, Jordan et Gilbert nomme l'espèce Carcharias lamellia à partir d'un spécimen de 72 cm collecté au large de San Diego. Mais les animaux décrits par la suite sous cette appellation sont souvent des Requins requiems de sable (Carcharhinus obscurus)[6]. Pour assurer la stabilité taxonomique de cette espèce, Jack Garrick a désigné en 1982 une femelle de 2,4 m capturée au large de Whanganui, en Nouvelle-Zélande comme nouveau spécimen type[25].
Les premiers efforts pour déterminer les relations évolutives du Requin cuivre sont basés sur la morphologie et conduisent à des résultats peu probants : en 1982, Jack Garrick le place en tant que groupe à lui seul dans le genre Carcharhinus, tandis qu'en 1988, Leonard Compagno le place dans un « groupe transitoire » qui comprend également le Requin nez noir (C. acronotus), le Requin à pointes noires (C. melanopterus), le Requin nerveux (C. cautus), le Requin soyeux (C. falciformis) et le Requin de nuit (C. signatus)[25],[27]. L'étude de Gavin Naylor en 1992 sur les allozymes a déterminé que le plus proche apparenté du Requin cuivre était le Requin tisserand (C. brevipinna), mais ne parvient pas à déterminer le reste des relations entre ce requin et les autres membres de son genre[28]. Des dents fossilisées de Requin cuivre ont été retrouvées dans la rivière Pungo en Caroline du Nord, datant du Miocène (il y a entre 23 et 5,3 millions d'années)[29], en Toscane, datant du Pliocène (entre 5,3 et 2,6 millions d'années)[30] et à Costa Mesa en Californie, datant de la fin du Pléistocène (entre 126 000 et 12 000 ans avant notre ère)[31].
Bien que de grande taille et puissant, le Requin cuivre n'est pas particulièrement agressif envers l'Homme, sauf en présence de nourriture, et on ne le considère pas comme particulièrement dangereux. Toutefois il lui arrive fréquemment de suivre les pêcheurs au harpon afin de voler leurs prises, et il a mordu plusieurs baigneurs en Australie, où il est très abondant[4],[7]. En mai 2009, l'International Shark Attack File listait 33 attaques sur des personnes et des bateaux de ce requin, dont 17 n'avaient pas été provoquées par la victime et aucune d'entre elles n'ayant été fatale[32]. En septembre 2011, plusieurs témoins lui attribuent cependant une attaque mortelle à Bunker Bay, en Australie-Occidentale[33].
Le Requin cuivre est pêché au large de la Nouvelle-Zélande et de l'Australie, en Afrique du Sud, au Brésil, en Uruguay, en Argentine, au Mexique et en Chine. C'est aussi une prise accessoire d'autres pêcheurs. Cette espèce est prise dans les filets, les palangres de fond et les chaluts[10]. Sa chair est vendue pour la consommation humaine[4]. Il est également populaire parmi les pêcheurs de loisir en Nouvelle-Zélande, en Australie, en Afrique du Sud, en Argentine, au Mexique et en Californie, principalement par les pêcheurs à la ligne mais également par les pêcheurs au filet. En Nouvelle-Zélande c'est l'espèce de Carcharhinus la plus fréquemment prise par les pêcheurs de loisir, et sa pêche est même devenue une activité prisée l'été sur l'île du Nord, les pêcheurs capturant surtout des femelles en gestation ou venant de mettre bas et les relâchant après les avoir marquées. Une opération de marquage avant relâche est également en cours en Namibie[10].
L'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) a classé le Requin cuivre comme « quasi-menacé » dans le monde entier, notamment du fait de son rythme de reproduction lent et de sa maturité tardive, qui le rend très sensible au déclin. Localement, l'UICN a classé l'espèce comme de « préoccupation mineure » au large de l'Australie, la Nouvelle-Zélande et l'Afrique du Sud, où sa pêche est généralement bien contrôlée. La population de Requins cuivres dans ces trois pays est presque entièrement contenue dans leurs zones économiques exclusives. Les prises au large de la Nouvelle-Zélande ont fortement diminué depuis le pic de 40 tonnes en 1995/1996, pour ne représenter plus que 20 tonnes en 2001/2002, mais on ne sait pas si cela est lié à une baisse de la population ou au changement des modes de pêche[10].
Dans l'est du Pacifique, le Requin cuivre est rare et on ne dispose que de très peu de données sur sa pêche, ce qui conduit à le classer dans la catégorie « données insuffisantes ». Toutefois, les prises de l'ensemble des espèces de requins et raies ont décliné dans le Golfe de Californie, où la pêche est importante. Au large de l'Asie de l'Est, il est classé comme « vulnérable ». Bien que l'on ne dispose pas de données spécifiques à l'espèce dans cette zone, on remarque que les populations de requins y ont été décimées dans leur ensemble. Le nombre d'adultes de grande taille est trop peu important pour qu'une pêche dédiée à l'espèce soit maintenue, et ce depuis les années 1970, et la plupart des prises concernent des jeunes. Une autre menace pour cette espèce est la dégradation de son habitat, notamment des zones de nurseries près des côtes par la pollution de l'eau, le développement d'aquaculture, les filets utilisés pour protéger les plages en Afrique du Sud et en Australie et la persécution par les éleveurs de poissons dans le sud de l'Australie[10]. Par ailleurs, comme plusieurs requins de grande taille et actifs, cette espèce est très mal adaptée à la captivité. Elle a tendance à heurter violemment les bords de son enclos, et les blessures qui en résultent s'infectent avec souvent des conséquences mortelles[11].
Carcharhinus brachyurus
Le Requin cuivre (Carcharhinus brachyurus) est une espèce de requins de la famille des Carcharhinidae, et le seul membre de son genre que l'on trouve à des latitudes correspondant à un climat tempéré. Il est réparti dans diverses populations isolées les unes par rapport aux autres dans le nord-est et le sud-ouest de l'Atlantique, au large du sud de l'Afrique, dans le nord-ouest et l'est du Pacifique et aux environs de l'Australie et la Nouvelle-Zélande, avec quelques observations dispersés dans les régions équatoriales. Cette espèce vit dans des habitats qui peuvent aller des rivières et estuaires aux eaux saumâtres, jusqu'aux eaux peu profondes des baies et des ports, et à des eaux plus au large jusqu'à 100 m de profondeur. Les femelles vivent séparées des mâles la majeure partie de l'année. C'est une grande espèce qui peut atteindre 3,3 m de long, et qu'il est parfois difficile de distinguer d'autres grands requins Carcharhinidae. Il se caractérise par ses dents de la mâchoire supérieure qui sont étroites et en forme de crochet, par l'absence de crête entre ses nageoires dorsales et par sa coloration bronze unie.
Il se nourrit principalement de céphalopodes, de poissons osseux et de poissons cartilagineux. C'est un prédateur rapide qui chasse souvent en grands groupes, tirant alors avantage de son grand nombre. Au large de l'Afrique du Sud, cette espèce est fortement associée au « sardine run », qui implique des milliers de Pilchards de Californie (Sardinops sagax). Comme les autres requins de sa famille, il est vivipare et l'embryon est nourri à travers une connexion au placenta formée par le sac vitellin. Les femelles donnent naissance à des portées de 7 à 24 jeunes tous les deux ans dans des zones côtières destinées à l'élevage de ces jeunes, et ce après une période de gestation qui dure entre 12 et peut-être 21 mois. Sa croissance est extrêmement lente, et les mâles et les femelles atteignent la maturité sexuelle à respectivement 13 à 19 ans et 19 à 20 ans.
Bien qu'il ne soit pas considéré comme particulièrement dangereux pour l'Homme, ce requin a été impliqué dans quelques attaques sur des chasseurs au harpon et des baigneurs. Cette espèce est valorisée par la pêche commerciale dans l'ensemble de son aire de répartition, et utilisée comme source de nourriture. Elle est menacée de déclin du fait de son faible taux de reproduction. C'est pourquoi l'Union internationale pour la conservation de la nature (UICN) l'a classée parmi les espèces « quasi-menacées ».
Lo squalo bronzeo (Regolamento (CE) N. 1638/2001 della Commissione del 24 luglio 2001 - 17.8.2001 G.U. delle Comunità Europee L 222/29) (Carcharhinus brachyurus Günther, 1870) è uno squalo di grandi dimensioni appartenente al genere Carcharhinus ed alla famiglia Carcharhinidae, unico membro del genere che si trova principalmente a latitudini temperate.
La distribuzione della specie è costituita da popolazioni isolate nell'Oceano Atlantico nordorientale e sudoccidentale, nelle acque sudafricane, nell'Oceano Pacifico nordoccidentale ed orientale, nei pressi di Australia e Nuova Zelanda, con qualche avvistamento nelle regioni equatoriali. La specie abita fiumi salmastri, baie poco profonde e porti, ma anche acque fino a 100 metri di profondità ed al largo. Le femmine vivono separate dai maschi per la maggior parte dell'anno, e conducono migrazioni stagionali.
Si tratta di un grande animale, che raggiunge i 3.3 metri di lunghezza, ed è difficile da distinguere dagli altri Carcharhini. La caratteristica distintiva sono i denti superiori, uncinati e sottili, l'assenza di cresta interdorsale, il colorito bronzeo uniforme.
Questo squalo è un rapido predatore, che si nutre principalmente di cefalopodi, pesci ossei, altri pesci cartilaginei, riunendosi spesso in grandi gruppi per sfruttare il numero come vantaggio. In Sudafrica, la specie si associa per inseguire la migrazione della sardine, che coinvolge milioni di Sardinops sagax. Come gli altri Carcharhini, la specie è vivipara, cioè l'embrione in via di sviluppo viene nutrito attraverso una connessione placentale derivata dal sacco vitellino. La femmina mette al mondo da 7 a 24 squaletti per volta ogni due anni in aree nido presso le coste, dopo una gestazione la cui durata è incerta (da 12 a 21 mesi). I piccoli crescono molto lentamente, e la maturità sessuale non viene raggiunta che a 13-19 anni o 19-20 anni per maschi e femmine rispettivamente.
Benché non sia segnalata come particolarmente pericolosa per l'uomo, questa specie si è resa protagonista di alcuni attacchi non fatali, perlopiù ai danni di pescatori con fiocina e bagnanti. L'animale ha un certo valore per la pesca commerciale e sportiva in tutto l'areale, e viene utilizzato per l'alimentazione umana. Il lento tasso riproduttivo e la lenta crescita rende questi animali molto suscettibili agli agenti esterni, e si crede che i numeri della specie siano in declino in alcune zone. Di conseguenza l'International Union for Conservation of Nature (IUCN) ha definito la specie come prossima alla minaccia.
Visto l'areale a chiazze, la specie è stata descritta diverse volte da scienziati locali. La più antica descrizione valida è quella dello zoologo britannico Albert Günther, che lo chiamò Carcharias brachyurus, nel 1870, all'interno dell'ottavo volume del suo Catalogue of the fishes in the British Museum[1].
Si riteneva in precedenza, che la prima nomenclatura fosse stata quella di Carcharias remotus, proposta da Auguste Duméril nel 1865. Si è poi scoperto che il tipo nomenclaturale associato a quella descrizione era un Carcharhinus acronotus. Questa è la ragione per la quale la specie in questione veniva spesso indicata col nome Carcharias remotus nella letteratura più antica[2]. Un nome ancora più datato è Galeolamna greyi, coniato da Richard Owen nel 1853, ma questo studio tassonomico era basato su un set di mascelle, ora distrutte, che non sono attribuibili con certezza assoluta allo squalo bronzo. Furono autori più moderni a cambiare il genere in Carcharhinus[3].
L'epiteto specifico brachyurus deriva dal greco brachys (corta) ed oura (coda)[2]. Nella lingua inglese, è comune il soprannome whaler shark, nato nel XIX secolo per il fatto che grossi gruppi di questi squali circondavano la baleniere che trascinavano carcasse di balena nel Pacifico[4].
Günther fece inizialmente riferimento a quattro diversi sinotipi: uno imbalsamato proveniente dall'Antartide ed un altro dalla Nuova Zelanda, che sono andati perduti, e due feti australiani che sono stati poi scoperti appartenere alla specie Carcharhinus leucas[1][3]. Per assicurare stabilità tassonomica, Jack Garrick ha scelto una femmina di 2.4 metri catturata al largo di Whanganui, Nuova Zelanda, come nuovo tipo nomenclaturale[5].
I primi sforzi per determinare la storia evolutiva della specie sono stati basati sulla morfologia ed hanno portato a risultati inconcludenti: nel 1982 Jack Garrick ha inserito la specie nel genere Carcharhinus, mentre nel 1988 Leonard Compagno l'ha collocata in un gruppo transitorio informale assieme a Carcharhinus acronotus, Carcharhinus melanopterus, Carcharhinus cautus, Carcharhinus falciformis e Carcharhinus signatus[5][6] . Gavin Naylor nel 1992 ha condotto uno studio basato su allozimi che ha provato come il parente più stretto della specie sia il Carcharhinus brevipinna, ma non poté risolvere i misteri sui collegamenti agli altri membri del genere[7]. Denti fossilizzati sono stati ritrovati nel fiume Pungo in Carolina del Nord. I resti sono risalenti al Miocene (23–5.3 milioni di anni fa)[8]. Altri resti, risalenti al Pliocene (5.3–2.6 milioni di anni fa) sono stati scoperti in Toscana[9] ed altri ancora, del Tardo Pleistocene (126000–12000 anni fa), a Costa Mesa in California[10].
La specie ha un areale piuttosto vasto, ma disgiunto, e le popolazioni regionali si incontrano raramente. Nell'Atlantico, la specie si trova nel Mar Maditerraneo sino al Marocco ed alle Canarie, presso la costa atlantica della Francia, al largo dell'Argentina e del Brasile[11], del Sudafrica (dove potrebbero esserci due popolazioni separate), della Namibia[12]. Vi sono segnalazioni poco frequenti dalla Mauritania, dal Golfo di Guinea, dal Golfo del Messico. Nella zona Indo-Pacifica, la si trova dal Mar Cinese Orientale sino al Giappone (esclusa Hokkaidō) ed alla Russia meridionale, presso l'Australia meridionale (principalmente nelle zone di Sydney e Perth, ma occasionalmente più a nord) e intorno alle isole neozelandesi, ma non a nord fino alle Isole Kermadec. Vi sono segnalazioni confermate dalle Seychelles e dal Golfo di Thailandia. Nel Pacifico orientale, si trovano dal Cile settentrionale al Perù e dal Messico fino al promontorio di Point Conception in California, nonché nel Golfo di California. Sono più comuni in Argentina, Sudafrica, Australia, Nuova Zelanda, e rari altrove. In molte zone gli avvistamenti sono confusi per via della somiglianza ad altre specie[3][13].
Si tratta di uno squalo costiero[14], che vive sui margini continentali nella maggior parte dei mari tropicali e temperati caldi. Comunemente entra anche in zone poco profonde come baie, banchi di sabbia, porti e zone di attracco[15], nonché zone rocciose ed isole al largo[13][16]. Occasionalmente si trovano anche su fondali più profondi, fino all'incirca a profondità di 100 metri[17].
Unica nel genere, questa specie si trova più abbondantemente in acque temperate piuttosto che in quelle tropicali, a temperature maggiori di 12 °C[5]. La specie tollera salinità diverse, ed è stata osservata in prossimità di estuari e delle foci di grandi fiumi. I giovani abitano acque costiere sotto i 30 metri di profondità, mentre gli adulti tendono ad allontanarsi di più, per riunirsi regolarmente in grandi gruppi sotto costa solo in primavera ed estate[13].
In entrambi gli emisferi questi squali praticano migrazioni stagionali, per rispondere ai cambi di temperatura, a necessità riproduttive, alla disponibilità di cibo. Sesso ed età influenzano le traiettorie di migrazione[2][13]. In genere femmine adulte e giovani trascorrono l'inverno nelle zone subtropicali e si spostano a latitudini maggiori in primavera. Le femmine inoltre approcciano la costa per mettere al mondo i piccoli. i maschi adulti rimangono nelle zone subtropicali per praticamente l'intero anno, tranne in tardo inverno o primavera, quando si spostano a latitudini maggiori per intercettare le femmine dopo il parto e procedere all'accoppiamento. Alcuni individui sono stati osservati durante migrazioni di 1320 km. Questi squali sono filopatrici, cioè ritornano alle stesse zone ogni anno[13]
La massima massa corporea registrata è di 304.6 kg[18], la lunghezza massima è 325 cm[19] e l'età massima mai registrata 30 anni[12].
La specie è di grandi dimensioni, dalla forma appuntita e snella, con un muso piuttosto grande ed è priva di cresta interdorsale[11]. La forma del profilo è leggermente arcuata in prossimità della testa. Le narici sono coperte da membrane, ed i grandi occhi rotondi da membrane nittitanti[3][20].
La bocca ha piccoli solchi nascosti agli angoli e contiene da 29 a 35 denti superiori e da 29 a 33 denti inferiori, tutti dotati di cuspidi sottili e vicini l'uno all'altro. I denti superiori sono a forma di uncinoe diventano a mano a mano più inclinati spostandosi verso gli angoli, mentre gli inferiori sono diritti[3][21]. Nel maschio adulto i denti superiori sono più lunghi, più sottili, più incurvati e più serrati che nella femmina e negli esemplari giovani[2].
Le cinque paia di fessure branchiali sono moderatamente lunghe[3].
Il colore è da grigio bronzeo a grigio olivastro sul dorso e bianco sul ventre[11]. Il colore ha emana un luccicore metallico ed a volte presenta una sfumatura rosa che si scurisce verso le punte delle pinne ed i margini, ma non in modo cospicuo. Il colore diventa presto marrone grigiastro dopo la morte. Il bianco del ventre può estendersi sui fianchi[3][4][21].
Le pinne sono a tinta unita, eccezion fatta per le pelviche, che presentano punte scure e per le pettorali, che hanno, oltre alla punta, anche il bordo posteriore scuro[14].
Le pinne pettorali sono ampie, appuntite ed a forma di falce. La prima dorsale è alta, con apice appuntito e margine concavo. Questa pinna si innalza all'incirca nello stesso punto (in lunghezza) delle pettorali. La seconda dorsale è piccola e bassa, posizionata all'opposto della pinna anale. Non c'è di solito cresta interdorsale. La pinna caudale ha il lobo inferiore ben sviluppato ed una tacca ventrale molto profonda in corrispondenza della punta del lobo superiore.
Succede spesso che questo squalo sia confuso con altri grossi Carcharhinus, in particolare il Carcharhinus obscurus, ma può essere identificato per la mascella superiore, l'assenza di cresta interdorsale, l'assenza di ovvie macchie sulle pinne.
Veloce ed attivo, questo squalo si può incontrare da solo o in coppie, e saltuariamente in gruppi poco organizzati che contengono fino a qualche centinaio di individui. Alcune aggregazioni avvengono a scopo riproduttivo, altre in presenza di alte concentrazioni di cibo[13][16]. Può accadere che questo squalo cada preda di altri più grandi[22]. Parassiti conosciuti sono i cestodi Cathetocephalus australis[23], Dasyrhynchus pacificus e D. talismani[24], Floriceps minacanthus[25], Phoreiobothrium robertsoni[26], e Pseudogrillotia spratti[27], la sanguisuga Stibarobdella macrothela[28], ed infine il trematode Otodistomum veliporum[22].
Si tratta di un animale migratore nella zona Nord del suo areale[29]. Questo squalo è stato coinvolto in aggressioni a esseri umani[11]. Può essere un pericolo per i pescatori con fiocina che hanno appena catturato qualche pesce ed anche per i surfisti in quanto le sue prede sono spesso catturate sull'onda[30].
Si nutrono principalmente di piccoli pesci ossei del fondale, di cefalopodi, piccoli squali e razze[11].
Questi squali si nutrono più di specie del fondale che di superficie. Si cibano di cefalopodi come calamari, in particolare del genere Loligo, seppie, piovre, nonché di pesci ossei, tra cui Triglidae, pesci piatti, merluzzi, pesci gatto, carangidi, salmoni australiani, Mugilidae, Sparidae, osmeridi, sardine, tonni, acciughe. Si possono nutrire anche di pesci cartilaginei, come piccoli squalus, pastinache, Rajidae, torpedini, pesci sega[13][20].
Cefalopodi e pesci cartilaginei svolgono un ruolo importante nella dieta degli esemplari di dimensioni superiori ai 2 metri[31], mentre gli esemplari più giovani consumano anche scifomeduse e crostacei, tra i quali i Thalassinidea (specialmente del genere Callianassa) ed i Penaeoidea[13].
Non attaccano mammiferi marini, ma sono stati osservati in rare occasioni mentre sciacallavano le carcasse di delfini caduti nelle reti dei pescatori[32].
Al largo del Sudafrica, la preda preferita di questi predatori è la sardina sudafricana (Sardinops sagax), che rappresenta dal 69 al 95 % della sua dieta. Ogni inverno in particolare, scuole di squali bronzo inseguono le sardine nella loro migrazione (nota in gergo come corsa delle sardine) dalla Provincia del Capo Orientale a KwaZulu-Natal[33]. L'adunanza di tanti pesci indifesi e di piccole dimensioni attrae una moltitudine di predatori, tra i quali altre specie di squali, ma questa specie è la più rappresentata[34].
Gruppi molto numerosi di squali bronzo sono stati osservati cacciare insieme in una maniera che appariva cooperativa. Banchi di piccoli pesci sono spaventati e radunati in un volume di piccole dimensioni, attraverso il quale gli squali nuotano a turno con le fauci spalancate. Per cacciare tonni ed altre prede più grandi, gli squali adottano una formazione ad ala per radunarle, dopodiché ogni squalo punta un pesce in particolare ed attacca a turno[2]. Nella False Bay in Sudafrica, hanno l'abitudine di inseguire i pescherecci per appropriarsi di qualche preda sfuggita alle reti[35].
Come per gli altri membri della famiglia, la tecnica di riproduzione è vivipara[36], cioè il sacco vitellino dell'embrione che va sviluppandosi, quando quest'ultimo è maturo si trasforma in una connessione placentale attraverso la quale la madre trasferisce il nutrimento[13]. Le femmine adulte sono dotate di un solo ovario funzionale, sul lato destro, e di due uteri funzionali[37]. Prima dell'accoppiamento il maschio morde la femmina. Nell'emisfero Sud, l'accoppiamento avviene tra ottobre e dicembre (primavera e inizio estate), quando entrambi i sessi hanno migrato verso il largo e verso latitudini più alte. Le nascite avvengono tra giugno e gennaio, con un picco ad ottobre e novembre[13][33][37].
Le femmine in genere sfruttano fondali poco profondi ed habitat costieri, caratterizzati da strisce di costa aperta o baie, per dare alla luce gli squaletti[13][37]. Questi nidi procurano abbondanti fonti di cibo e protezione dalle aggressione da parte di altri adulti della specie[31]. Aree nido note o sospettate sono al largo dell'Isola del Nord dal Waimea Inlet ad Hawke Bay in Nuova Zelanda, al largo di Albany (Australia), dentro il Golfo di St Vincent e nella Baia di Port Phillip in Australia, presso la Prefettura di Niigata in Giappone, nella Provincia del Capo Orientale in Sudafrica, a Rodi in Grecia, presso Nizza in Francia ed Al Hoceima in Marocco per quanto riguarda il Mediterraneo, al largo di Río de Oro nel Sahara Occidentale, di Rio de Janeiro in Brasile e Buenos Aires e Bahía Blanca in Argentina per quanto riguarda l'Atlantico sudoccidentale, presso Paita e Guanape Cove in Perù, nella Baia di Sebastián Vizcaíno e nella Baia di San Diego per quanto riguarda il Pacifico orientale[13].
La maggior parte delle fonti stima una gestazione di 12 mesi, anche se alcuni dati sembrano dimostrare una durata tra i 15 ed i 21 mesi della gravidanza[13][33]. Le femmine mettono al mondo degli squaletti ogni due anni, attraverso cucciolate che vanno da 7 a 24 esemplari (in media 15 o 16). Al largo della California e della Penisola di Bassa California le cucciolate sono più ridotte in dimensione rispetto ad altre zone del globo. I nuovi nati sono in genere lunghi da 55 a 67 cm[2][13].
Questa specie è tra i Carcharhini una di quelle che crescono più lentamente: in Sudafrica, la maturità sessuale è raggiunta dai maschi alla lunghezza di 2-2.4 metri ed all'età di 13-19 anni, dalle femmine alla lunghezza di 2.3-2.5 metri ed all'età di 19-20 anni[12]. In Australia la maturità nelle femmine è raggiunta alla lunghezza comparabile di 2.5 metri, mentre in Argentina questa lunghezza è minore, essendo all'incirca di 2.2 metri[13][37]. La vita può durare sino ad almeno 30 anni nel maschio e 25 nella femmina[12]
Anche se di grandi dimensioni e molto potente, questo squalo non è generalmente aggressivo nei confronti dell'uomo, tranne in presenza di cibo, e non è considerato particolarmente pericoloso. Comunque è noto per aver attaccato dei pescatori subacquei nel tentativo di sottrarre loro le prede, ed ha anche morso dei bagnanti in Australia, dove è abbondante[2][4]. Fino a maggio 2009, l'International Shark Attack File ha registrato 33 attacchi da parte di questa specie, 17 dei quali non provocati e nessuno letale[38]. Tuttavia, il 27 febbraio 2013 a Muriwai Beach in Nuova Zelanda si è verificato un attacco fatale ai danni di un nuotatore che ha visto coinvolti uno o più individui di Carcharhinus brachyurus insieme ad un esemplare di Carcharodon carcharias (grande squalo bianco)[39]. Come molti altri squali attivi e di grandi dimensioni, questa specie è poco adatta alla cattività. Tende a portarsi verso i bordi delle vasche, procurandosi abrasioni ed infezioni con conseguenze spesso letali[16].
Viene pescato per motivi commerciali in Nuova Zelanda, Australia, (benché sulle coste occidentali australiane la pesca più diffusa sia quella allo squalo bruno), in Sudafrica, Brasile, Uruguay, Argentina, Messico, Cina. Accade spesso che altre specie siano catturate accidentalmente durante la caccia a questo squalo in molte parti dell'areale. I metodi utilizzati per la pesca vanno dal tramaglio al palamito, e più raramente alla pesca al largo ed a strascico[13]. La carne viene venduta per uso umano[2][29]. Inoltre la pesca sportiva a questo squalo è piuttosto popolare in Nuova Zelanda, Australia, Sudafrica, Messico, Argentina e California, prevalentemente con canne, ma anche con reti ed arpioni. In Nuova Zelanda in particolare, è la specie di Carcharhinus catturata più spesso per motovi ludici e sostiene un'industria turistica nell'isola settentrionale di North Island, dove esemplari incinte o post parto sono catturate e poi liberate. Qualcosa di simile avviene in Namibia[13].
L'International Union for Conservation of Nature (IUCN) ha classificato la specie come prossima alla minaccia in tutto il mondo, sottolineando come il lungo periodo necessario prima della maturità ed il basso tasso di riproduzione la rendano molto suscettibile alla pesca. Regionalmente, la specie è classificata come a rischio minimo in Australia, Nuova Zelanda, Sudafrica, dove la pesca è normalmente ben organizzata. La popolazione locale in questi stati è confinata all'interno della loro Zona economica esclusiva. In Nuova Zelanda le catture sono calate regolarmente da un picco di 40 tonnellate nel periodo 1995/1996 a 20 tonnellate nel 2001/2002, anche se non è chiaro se ciò sia dovuto a diverse abitudini ittiche o ad un calo di questi pesci[13].
Nel Pacifico orientale, informazioni sulla pesca sono scarse, e la classificazione li ne tiene conto (Data deficient). Nel Golfo di California tuttavia, dove la pesca è intensiva, i numeri di squali e razze in generale sono in forte calo. In Asia orientale, la specie è considerata vulnerabile. Non ci sono dati sulla specie, ma tutti gli squali della regione sono stati decimati. A partire dagli anni '70, il numero di adulti non è stato infatti sufficiente a sostenere la pesca e molti giovani sono stati catturati. Minacce ulteriori sono rappresentate dal degrado dell'habitat e dalla sua distruzione, dal degrado delle aree nido, dall'inquinamento dell'acqua e dall'acquacoltura, dalle reti anti squalo usate sulle spiagge sudafricane ed australiane, dalle opere di difesa degli allevatori di pesci australiani[13]
Lo squalo bronzeo (Regolamento (CE) N. 1638/2001 della Commissione del 24 luglio 2001 - 17.8.2001 G.U. delle Comunità Europee L 222/29) (Carcharhinus brachyurus Günther, 1870) è uno squalo di grandi dimensioni appartenente al genere Carcharhinus ed alla famiglia Carcharhinidae, unico membro del genere che si trova principalmente a latitudini temperate.
La distribuzione della specie è costituita da popolazioni isolate nell'Oceano Atlantico nordorientale e sudoccidentale, nelle acque sudafricane, nell'Oceano Pacifico nordoccidentale ed orientale, nei pressi di Australia e Nuova Zelanda, con qualche avvistamento nelle regioni equatoriali. La specie abita fiumi salmastri, baie poco profonde e porti, ma anche acque fino a 100 metri di profondità ed al largo. Le femmine vivono separate dai maschi per la maggior parte dell'anno, e conducono migrazioni stagionali.
Si tratta di un grande animale, che raggiunge i 3.3 metri di lunghezza, ed è difficile da distinguere dagli altri Carcharhini. La caratteristica distintiva sono i denti superiori, uncinati e sottili, l'assenza di cresta interdorsale, il colorito bronzeo uniforme.
Questo squalo è un rapido predatore, che si nutre principalmente di cefalopodi, pesci ossei, altri pesci cartilaginei, riunendosi spesso in grandi gruppi per sfruttare il numero come vantaggio. In Sudafrica, la specie si associa per inseguire la migrazione della sardine, che coinvolge milioni di Sardinops sagax. Come gli altri Carcharhini, la specie è vivipara, cioè l'embrione in via di sviluppo viene nutrito attraverso una connessione placentale derivata dal sacco vitellino. La femmina mette al mondo da 7 a 24 squaletti per volta ogni due anni in aree nido presso le coste, dopo una gestazione la cui durata è incerta (da 12 a 21 mesi). I piccoli crescono molto lentamente, e la maturità sessuale non viene raggiunta che a 13-19 anni o 19-20 anni per maschi e femmine rispettivamente.
Benché non sia segnalata come particolarmente pericolosa per l'uomo, questa specie si è resa protagonista di alcuni attacchi non fatali, perlopiù ai danni di pescatori con fiocina e bagnanti. L'animale ha un certo valore per la pesca commerciale e sportiva in tutto l'areale, e viene utilizzato per l'alimentazione umana. Il lento tasso riproduttivo e la lenta crescita rende questi animali molto suscettibili agli agenti esterni, e si crede che i numeri della specie siano in declino in alcune zone. Di conseguenza l'International Union for Conservation of Nature (IUCN) ha definito la specie come prossima alla minaccia.
De koperhaai[3] (Carcharhinus brachyurus) is een haai uit de familie van de requiemhaaien.[4][5]
Bronnen, noten en/of referenties
Multimedia w Wikimedia Commons Carcharhinus acarenatus – gatunek rekina z rodziny żarłaczowatych (Carcharhinidae). Przez niektórych naukowców uznawany za ważny, przez innych za młodszy synonim żarłacza miedzianego (C. brachyurus).
Gatunek ten opisali po raz pierwszy hiszpańscy ichtiolodzy Juan Moreno i Angeles Hoyos w 1983 roku na łamach Bulletin de la Société Française d’Ichtyologie. Za okaz typowy (holotyp) posłużył niedojrzały osobnik płci męskiej mierzący 174 cm, złapany 20-24 km od południowego wybrzeża Hiszpanii na głębokości 270-360 m, o numerze katalogowym VBCM 816. Prócz holotypu autorzy opisali również 4 paratypy: dorosłego samca o długości 252 cm (VBCM 817) oraz trzy dojrzałe samice mierzące 217, 249 i 234 cm (VBCM 818, 819 i 820). Największa z nich (VBCM 819) była ciężarna – w macicy znajdowało się 13 w pełni rozwiniętych embrionów[2].
Jednakże z uwagi na niedokładność opisu, późniejsi autorzy (między innymi Leonard Compagno[3] czy Jose Castro[4]) uznali takson ten za młodszy synonim żarłacza miedzianego (C. brachyurus)[4]. Wątpliwość wzbudziło kilka nieprawidłowości zawartych w pracy Moreno i Hoyosa, choćby zarys holotypu płci męskiej, przypominającego bardziej samicę, niż samca[5].
W 2011 roku niemieccy biolodzy Matthias Voigt i Dietmar Weber wydali książkę pt. Field Guide for Sharks of the Genus Carcharhinus, w której wskrzeszają oraz uznają C. acarenatus za ważny gatunek[6]. Jednakże i ta praca została poddana wątpliwości przez szereg naukowców, z uwagi choćby na niezapoznanie się przez autorów z materiałem badawczym oraz oparcie teorii jedynie na rycinach, danych oraz grafikach z oryginalnej pracy Hiszpanów z 1983 roku. Dodatkowo Voigt i Weber w pierwszej części pracy (w kluczu do rodzaju Carcharhinus) wskazują, że zarówno C. acarenatus, jak i C. brachyurus nie posiadają wyraźnego łuku międzygrzbietowego, podczas gdy dalej jedną z ważniejszych różnic pomiędzy oboma taksonami jest obecność wyraźnego łuku międzygrzbietowego u C. acarenatus i jego brak u C. brachyurus[5][6].
William White w 2012 roku uznał, że wskrzeszone przez Voigta i Webera taksony (C. acarenatus, ale i również C. wheeleri) wymagają dalszych badań w celu ustalenia ich ważności[7]. W tym samym roku Gavin Naylor i inni przeprowadzili analizę mitochondrialnego locus NADH-2 u 10 osobników żarłacza miedzianego – siedmiu z Południowej Afryki oraz po jednym z wód przybrzeżnych portugalskiej Madeiry, Australii i Tajwanu. W przeciwieństwie do pozostałych 9 okazów, osobnik wyłowiony u wybrzeży Portugalii (MMF 39543) wykazywał różnice, wystarczająco wyraźne do uznania go za odrębny gatunek. Autorzy pracy uznali, że jeżeli dane te zostaną potwierdzone, konieczne może być wskrzeszenie jednego z synonimów C. brachyurus, czyli najprawdopodobniej C. acarenatus (wyróżnionego również na wschodzie Atlantyku)[8].
Carcharhinus acarenatus – gatunek rekina z rodziny żarłaczowatych (Carcharhinidae). Przez niektórych naukowców uznawany za ważny, przez innych za młodszy synonim żarłacza miedzianego (C. brachyurus).
O Tubarão-cobre (Carcharhinus brachyurus) é uma espécie de elasmobranchii carcharhiniformes da família carcharhinidae que habita a maior parte do mundo com águas quentes e temperadas
O Tubarão-Cobre ocupa uma grande variedade de habitats de água doce e salgada. É comprovado que estes animais podem nadar a 100m de profundidade.[1]
Carcharhinus brachyurus conta com dentes muito afidos, triangulares. Os olhos deste tubarão são relativamente grandes e circulares. Também possuem grandes nadadeiras peitorais com pontas arredondadas. Sua nadadeira caudal tem um protuberância perto da base frontal e, também, esta espécie tem falta de uma barbatana intervertebral. Embora possa se confundir este com demais tubarões, os dentes superiores são realmente diferentes e a falta de barbatana intervertebral. Com uma tonificação entre cinza e cinza-oliva na área dorsal, este tubarão se assemelha aos outros na distribuição de coloração, com cor branca na ventral e peitoral, confundindo as presas e predadores. Com uma dentição superior serrilhada, e inferior afiada. Os nascituros medem cerca de 61 cm, um macho adulto pode chegar a mais de 230cm, enquanto que a fêmea 10cm a mais, tamanho máximo registrado foram 292,1cm. Machos vivem cerca de 12 anos, fêmas, 20. São vivíparos, com um ano de gestação.
Se alimenta de uma grande variedade de cefalópodes (como camarões e polvos) e pequenos peixes. São presas de tubarões maiores. Há dados de que se alimentaram de arraias e peixe-serra. Seres humanos não fazem parte das presas desses, como de nenhum tubarão, os ataques geralmente são acometidos por mordidas testes, sem fatalidade registrada. Pelo contrário, seres humanos caçam essa espécie com certa frequência, sem muitos registros, pensa-se que para consumo.
O Tubarão-cobre (Carcharhinus brachyurus) é uma espécie de elasmobranchii carcharhiniformes da família carcharhinidae que habita a maior parte do mundo com águas quentes e temperadas
Kopparhaj (Carcharhinus brachyurus) är en art av rekviemhaj, tillhörande familjen gråhajar (Carcharhinidae), den enda medlemmen i sitt släkte som huvudsakligen återfinns i tempererade breddgrader.
Kopparhajen är en lång art som kan nå 3,5 meter i längd och kan vara svår att skilja från andra stora rekviemhajar. Den kännetecknas av sina smala, krokformade övre tänder, avsaknaden av en framstående rygg mellan ryggfenorna och sin bronsfärg.
Kopparhajen återfinns i ett antal separata populationer i nordöstra och sydvästra Atlanten, utanför södra Afrika, i nordvästra och östra Stilla havet, samt runt Australien och Nya Zeeland, med spridda rapporter från ekvatorn. Denna art finns i allt från bräckta floder och flodmynningar till grunda vikar och hamnar och vatten utanför kusten på 100 meters djup eller mer. Honorna lever avskilda från handjuren under större delen av året och gör vandringar under vissa årstider.
Födan består i huvudsak av bläckfisk, benfiskar och andra broskfiskar. Den är ett snabbt simmande rovdjur som ofta jagar i stora grupper och utnyttjar övertaget i antal till sin fördel. I Sydafrika är arten förknippad med den årliga sardinleken, som involverar miljontals sardiner (Sardinops sagax).
Liksom andra rekviemhajar föder kopparhajen levande ungar. Då embryona utvecklas får de huvudsakligen näring genom anslutning till livmodern, som bildas från den kraftigt reducerade gulesäcken. Vartannat år bär honorna kullar med 7 till 24 ungar i kustnära uppväxtområden, efter en dräktighetsperiod på 12 till 21 månader. Kopparhajen växer mycket långsamt; honorna och hanarna når inte vuxen ålder förrän vid 13-19 respektive 19-20 års ålder.
Även om arten inte anses vara särskilt farlig för människor är kopparhajen ansvarig för ett antal icke-dödliga attacker, i synnerhet på spjutfiskare och badare. Arten är uppskattad inom det kommersiella fisket och fritidsfisket och används som föda. De riskerar utarmning på grund av den låga ökningen av populationen och reproduktiva priser, och dess antal tros ha minskat i vissa områden. Som ett resultat har Internationella naturvårdsunionen bedömt kopparhajen som nära hotad.
Denna hajrelaterade artikel saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att tillföra sådan.
Kopparhaj (Carcharhinus brachyurus) är en art av rekviemhaj, tillhörande familjen gråhajar (Carcharhinidae), den enda medlemmen i sitt släkte som huvudsakligen återfinns i tempererade breddgrader.
Загальна довжина сягає 3,25 м при вазі 305 кг. Голова довга з загостреною мордою і маленькими ніздряними отворами. Має вузькі вигнуті, гачкоподібні зуби. Завдяки формі зубів свою другу назву. На верхній щелепі 29-35 рядків, на нижній — 29-33. У самців верхні зуби довші, більш вузькі, ніж у самиць. Має 5 довгих зябрових щілин. Тулуб обтічний, веретеноподібний, стрункий. Грудні плавці довгі, серпоподібні і загостреними кінцями. Має 2 спинних плавця та 1 анальний. Перший спинний плавець великий, з загостреним кінцем і увігнутою задньою кромкою. Другий спинний плавець короткий і розташовується навпроти анального плавника. Хвостовий плавець асиметричний.
Забарвлення спини від оливково-сірого до золотаво-бронзового кольору, мідного відтінку, на черевно — від світло-сіра до білого. Спинний і хвостовий плавці однотонного з тілом кольору, на грудних і анальних плавцях є темні плями, іноді майже чорні. За таке забарвлення ця акула отримала свою назву.
Воліє триматися в прибережних водах островів і атолів, в пониззях великих річок та лиманах, на коралових рифах і в затоках. Рідко опускається в глибини понад 300 м. Особини, що мешкають в північних районах свого ареалу, іноді здійснюють сезонні міграції — навесні і влітку в більш холодні північні води, взимку і восени — на південь, до тепла. загалом більші ніж на 1300 км. Зустрічається групами до 100 особин, або парами чи поодинці.
Живиться рибами (хек, ставрида, сом, корюшка, тунець, сардина, анчоус, морський лящ, мойва, лосось, камбала), головоногими молюсками (кальмари, каракатиці, восьминоги) і ракоподібними (креветки та раки), може поїдати більш дрібних акул, скатів, медуз. Полює зазвичай групою.
Статевої зрілості самець досягає у віці 13-19 років, самиця — 19-20. Це яйцеживородна акула. Репродуктивні властивості слабкі, потомство повільно зростає, що є однією з причин зменшення популяції цієї акули. Вагітність триває 12-15 місяців. Самиця народжує 7-24 акуленят завдовжки 55-67 см. Народжуються дитинчата на мілині.
Є об'єктом рибальського промислу в ареалі проживання. Цінуються м'ясо, плавці, печінка, шкіра. Представляє інтерес як об'єкт спортивного рибальства.
Тривалість життя — 25-30 років. Ця акула є потенційно небезпечною для людини.
Мешкає в теплих морях тропіків і субтропіків. В Атлантичному океані — від Мексики до Бразилії та Аргентини на заході і від берегів півдня Франції до південної Африки на сході. Зустрічається в Середземному морі. У Тихому океані — від півдня Японії до півночі Нової Зеландії, а також від південної Каліфорнії до Перу. В Індійському океані ареал обмежений південними берегами Австралії та Нової Зеландією. Вкрай рідко опиняється в Червоному морі.
Carcharhinus brachyurus là một loài cá mập trong chi Carcharhinus. Loài cá này phân bố ở Loài được tìm thấy chủ yếu ở các vĩ độ ôn đới. Chúng phân bố trong một số quần thể riêng biệt ở phía đông bắc và tây nam Đại Tây Dương, ngoài khơi miền nam châu Phi, trong Tây Bắc và Đông Thái Bình Dương và khắp nước Úc và New Zealand, với các ghi nhận hiện diện rải rác từ vùng xích đạo. Loài này có thể được tìm thấy tại các con sông và nước lợ cửa sông, đến những vịnh nông và bến cảng, với vùng biển xa bờ đến độ sâu 100 m hoặc hơn.
Carcharhinus brachyurus là một loài cá mập trong chi Carcharhinus. Loài cá này phân bố ở Loài được tìm thấy chủ yếu ở các vĩ độ ôn đới. Chúng phân bố trong một số quần thể riêng biệt ở phía đông bắc và tây nam Đại Tây Dương, ngoài khơi miền nam châu Phi, trong Tây Bắc và Đông Thái Bình Dương và khắp nước Úc và New Zealand, với các ghi nhận hiện diện rải rác từ vùng xích đạo. Loài này có thể được tìm thấy tại các con sông và nước lợ cửa sông, đến những vịnh nông và bến cảng, với vùng biển xa bờ đến độ sâu 100 m hoặc hơn.
У узкозубой акулы стройное, обтекаемое тело со слегка выгнутым профилем позади головы.[5][10]. Морда длинная и заострённая, перед ноздрями есть кожистые складки. Круглые, большие глаза имеют защитную мигательную мембрану. Рот короткий, по углам рта проходят тонкие борозды. 29—35 зубов в верхнем ряду и 29—33 в нижнем. Зубы имеют зазубренные края, оканчиваются одним узким остриём; верхние зубы характерной крючковатой формы всё больше наклоняются по направлению к углам челюсти, тогда как нижние находятся в вертикальном положении[5][11]. Верхние зубы взрослых самцов длиннее, уже, сильнее изогнуты, покрывающие их края зазубрины мельче, чем у взрослых самок и неполовозрелых самцов[4]. У узкозубых акул имеется пять пар длинных жаберных щелей[5].
Грудные плавники большие, заострённые и серповидные. Первый спинной плавник высокий, с острой вершиной и вогнутым задним краем, его основание лежит примерно на уровне кончиков грудных плавников. Второй спинной плавник маленький и низкий, он находится напротив анального плавника. Как правило, гребень между первым и вторым спинными плавниками отсутствует. Хвостовой плавник имеет хорошо развитую нижнюю лопасть и глубокую вентральную выемку возле кончика верхней лопасти. У хвостового стебля имеется впадина. Окрас спины от бронзового до оливково-серого, с металлическим блеском, а иногда и розовым оттенком, плавники к кончикам становятся темнее; узкозубые акулы быстро теряют окраску после смерти и становятся тусклого серо-коричневого цвета. Брюхо белое, белизна распространяется по бокам[5][6][11]. Узкозубую акулу легко принять за другие крупные виды рода Carcharhinus, особенно за тёмную акулу (Carcharhinus obscurus); отличительной чертой является форма верхних зубов и отсутствие или малозаметность межплавникового гребня и окантовки плавников. Максимальная длина составляет 3,3 м, а вес 305 кг[8].
Узкозубая акула является единственным видом рода серых акул, который обитает преимущественно в умеренном, а не в тропическом поясе, при температуре выше 12 °C[9]. Этот вид широко распространён, но между различными региональными популяциями практически не происходит обмена. В Атлантическом океане эта акула обитает от Средиземного моря (в том числе у берегов Марокко) до Канарских островов, у берегов Аргентины , Намибии[12], изредка встречается у Мавритании, в Гвинейском заливе и, возможно, в Мексиканском заливе. В Индо-Тихоокеанском регионе она распространена в Восточно-Китайском море, у берегов Японии (за исключением Хоккайдо) и на юге-востоке России, в водах южной Австралии (в основном между Сиднеем и Пертом, иногда севернее) и Новой Зеландии, но не дальше островов Кермадек, есть также неподтверждённые данные о том, что эти акулы наблюдались на Сейшельских островах и в Таиландском заливе. В восточной части Тихого океана, узкозубая акула встречается от севера Чили до Перу, а также от Мексики до Калифорнии, в том числе в Калифорнийском заливе. Этот вид обычен для вод Аргентины, Южной Африки, Австралии и Новой Зеландии, в других местах встречается реже. Этих акул часто путают с другими представителями рода Carcharhinus[7][5].
Узкозубых акул можно встретить как в зоне прибоя, так и далеко за пределами континентального шельфа в открытом море на глубине 100 м и более. Акулы этого вида часто заходят на мелководье, в том числе в бухты, гавани и на отмели, а также обитают в скалистых районах и у берегов островов[7][13]. Они терпимо относятся к низкой и меняющейся солёности воды, поэтому могут заходить в устья и низовья крупных рек. Неполовозрелые особи круглый год живут в прибрежных водах на глубине не более 30 м, а взрослые, как правило, находятся в открытом море и регулярно подходят к берегу только весной и летом, когда на мелководье можно наблюдать большие скопления этих акул[7].
Популяция узкозубых акул в обоих полушариях совершает сезонные миграции следуя изменению температуры, репродуктивному циклу и/или доступности добычи; характер перемещений зависит от пола и возраста[7][4].
Взрослые самки и молодь зимуют в субтропиках и в целом с приближением весны переходят в более высокие широты. Беременные самки движутся по направлению к побережью, чтобы принести потомство на мелководье. Взрослые самцы большую часть года остаются в субтропиках, и лишь в конце зимы или весной они перемещаются в более высокие широты, чтобы спариться с родившими самками, покидающими мелководье. Во время миграций отдельные акулы перемещаются на расстояние до 1320 км. Узкозубые акулы их года в год возвращаются в одну и ту же область[7].
Быстрые и активные узкозубые акулы встречаются в одиночку, парами или слабо организованными группами, включающими до сотни особей. Некоторые скопления акул образуются с целью репродукции или вокруг источников пищи[7][13]. Этот вид может стать жертвой более крупных акул[14].
Этот вид чаще питается в нижней толще воды, чем у поверхности, потребляя головоногих моллюсков, в том числе кальмаров (Loligo sрр.), каракатиц, осьминогов, костистых рыб, таких, как морской петух, камбала, хек, зубатка, ставрида, австралийский лосось, кефаль, морской карась, корюшка, тунец, сардина и анчоус, и хрящевых рыб, в том числе катранов (Squalus spp.), скатов и пилорылов[7]. Головоногие моллюски и хрящевые рыбы более важны для питания акул размером более 2 м[15]. Молодые акулы также потребляют сцифоидных медуз и ракообразных[7]. Узкозубые акулы не нападают на морских млекопитающих, хотя известно, что изредка они поедают трупы дельфинов, которые попались в рыболовные сети[16]. У берегов Африки наиболее важным видом добычи узкозубых акул являются сардины (Sardinops sagax), которые составляют 69—95 % всего их рациона. Каждую зиму стаи узкозубых акул следуют за ходом огромных косяков сардин, перемещающихся вдоль берегов Восточной Капской провинции в Квазулу-Натал.[17] Многомиллионные косяки привлекают множество хищников, в том числе несколько видов акул, среди которых самыми многочисленными являются узкозубые акулы[18].
Много раз наблюдали за тем, как группы узкозубых акул охотились коллективно. Акулы сбивали косяки рыб в плотный шар, после чего хищницы с открытым ртом по очереди проплывали сквозь него. Преследуя стаи тунцов и более крупную добычу, акулы могут построиться в форме «крыла», чтобы заставить их держаться плотнее, при этом каждая акула нацеливается на определённую рыбу и в свою очередь атакует её[4]. В Ложной бухте (Южная Африка) этот вид акул часто следует за рыболовными судами[19].
Подобно прочим акулам рода Carcharhinus, узкозубые акулы являются живородящими: после того, как эмбрион исчерпывает запас желтка, пустой желточный мешок превращается в плацентарное соединение, через которое мать обеспечивает питание зародыша[7]. Взрослые самки имеют один функционирующий яичник, расположенный справа, и две функционирующие матки[20]. При спаривании самец в качестве прелюдии кусает самку. В Южном полушарии спаривание происходит с октября по декабрь (весной и в начале лета), когда особи обоих полов перемещаются в высокие широты. Рождение потомства происходит с июня по январь, пик приходится на октябрь и ноябрь[7][17][20].
Самки узкозубых акул приносят потомство на мелководье, как на открытых участках побережья, так и в более защищённых бухтах и заливах[7][20]. Эти «питомники» снабжают новорождённых акулят обильной пищей, там меньше вероятность попасть в зубы крупным представителям своего вида[15]. Такие питомники есть в Новой Зеландии, в районе Персидского залива, у берегов Австралии, Японии, Южной Африки, Родоса (Греция), Ниццы (Франция) , Марокко, Рио-де-Оро (Западная Сахара), Рио-де-Жанейро (Бразилия), Буэнос-Айреса и Баия-Бланка (Аргентина), Перу, Мексики и залива Сан-Диего[7].
Самки приносят потомство один раз в два года, в помёте от 7 до 24 акулят, в среднем 15 или 16. Срок беременности составляет 12 месяцев, хотя некоторые данные говорят о 15—21 месячном периоде[7][17]. Самки узкозубых акул, обитающие у берегов Калифорнии, как правило, рожают меньше акулят, по сравнению с самками, живущими в других частях света. Размер новорождённых составляет 55—67 см[7][4] Узкозубая акула является одним из самых медленно растущих видов рода Carcharhinus. У берегов Южной Африки самцы достигают половой зрелости при длине 2,0—2,4 м в возрасте 13—19 лет, в то время как самки созревают, достигнув длины 2,3—2,5 м в возрасте 19—20 лет. Максимальная продолжительность жизни составляет не менее 30 лет у самцов и 25 лет у самок[12].
Первые попытки определить филогенетическое положение узкозубой акулы были основаны на морфологических данных и принесли неоднозначные результаты: в 1982 году Джек Гаррик отнёс вид к роду Carcharhinus (серые акулы), в то время как в 1988 году Леонард Компаньо причислил его к неформальной «переходной группе», в которую также входят черноносая серая акула (Carcharhinus acronotus), мальгашская ночная акула (Carcharhinus melanopterus), Carcharhinus cautus, шёлковая акула (Carcharhinus falciformis) и кубинская ночная акула (Carcharhinus signatus)[21][9]. На основании аллозимного анализа, произведённого в 1992 Гейвином Нейлором, был сделан вывод о том, что ближайшим родственником узкозубой акулы является короткопёрая серая акула (Carcharhinus brevipinna), но вопрос об отношениях с остальными представителями рода Carcharhinus так и не был решён[22]. В реке Пунго в Северной Каролине были найдены ископаемые зубы узкозубых акул эпохи миоцена (23—5,3 миллиона лет)[23], в Тоскане эпохи плиоцена (5,3—2,6 миллиона лет),[24] и в Коста-Меса в Калифорнии эпохи позднего плейстоцена (126,000—12,000 лет)[25].
Несмотря на крупные размеры и мощь, узкозубая акула не особенно агрессивна по отношению к людям при отсутствии пищи, и, таким образом, не рассматривается как особо опасный для человека вид. Однако зафиксирован случай, когда узкозубая акула атаковала охотника с подводным ружьём, а также покусала в Австралии купальщицу[4][6]. По состоянию на май 2009 года в International Shark Attack File внесено 33 случая нападения узкозубых акул на людей и лодки, 17 из них были неспровоцированными, ни одно из нападений не было смертельным[26]. Тем не менее, в сентябре 2011 года на западе Австралии атака узкозубой акулы окончилась летально[27]. Как и многие крупные, активные акулы, этот вид плохо приспосабливается к неволе: акулы бьются о стены, в результате получают ссадины, которые воспаляются и приводят к смерти[13].
У берегов Южной Африки, Бразилии, Уругвая, Аргентины, Мексики, Китая, Новой Зеландии и Австралии узкозубые акулы являются предметом коммерческого рыболовства (хотя и в меньшей степени, чем родственная ей тёмная акула). Этот вид ловится жаберными и донными ярусными сетями и в гораздо меньшей степени донными тралами и пелагическими ярусами. Мясо этих акул используют в пищу[4]. Кроме того, узкозубые акулы популярны среди любителей-рыболовов, в том числе гарпунёров и охотников с подводным ружьём. В Новой Зеландии это наиболее популярный объект спортивного рыболовства из рода Carcharhinus. У берегов Северного острова, куда приплывают рожать беременные самки, их ловят, кольцуют и отпускают. Аналогичная программа существует и в Намибии[7].
Международный союз охраны природы (МСОП) оценил статус узкозубой акулы во всем мире, как «Близкий к уязвимому положению» (NT), отметив, что длительный период полового созревания и низкий уровень репродуктивного цикла делают этот вид очень восприимчивым к уменьшению численности за счёт рыболовства. На региональном уровне МСОП отмечает, что наименьшие опасения вызывает сохранность узкозубой акулы у берегов Австралии, Новой Зеландии и Южной Африки, где рыболовство, как правило, чётко регулируется; почти все популяции акул каждой из этих трёх стран обитают в рамках исключительных экономических зон (ИЭЗ). Официальная добыча узкозубой акулы в Новой Зеландии неуклонно снижается с максимального уровня в 40 тонн в 1995/96 до 20 тонн 2001/02, хотя неясно, отражает ли это подлинное снижение или изменение порядка рыболовства[7].
У узкозубой акулы стройное, обтекаемое тело со слегка выгнутым профилем позади головы.. Морда длинная и заострённая, перед ноздрями есть кожистые складки. Круглые, большие глаза имеют защитную мигательную мембрану. Рот короткий, по углам рта проходят тонкие борозды. 29—35 зубов в верхнем ряду и 29—33 в нижнем. Зубы имеют зазубренные края, оканчиваются одним узким остриём; верхние зубы характерной крючковатой формы всё больше наклоняются по направлению к углам челюсти, тогда как нижние находятся в вертикальном положении. Верхние зубы взрослых самцов длиннее, уже, сильнее изогнуты, покрывающие их края зазубрины мельче, чем у взрослых самок и неполовозрелых самцов. У узкозубых акул имеется пять пар длинных жаберных щелей.
Грудные плавники большие, заострённые и серповидные. Первый спинной плавник высокий, с острой вершиной и вогнутым задним краем, его основание лежит примерно на уровне кончиков грудных плавников. Второй спинной плавник маленький и низкий, он находится напротив анального плавника. Как правило, гребень между первым и вторым спинными плавниками отсутствует. Хвостовой плавник имеет хорошо развитую нижнюю лопасть и глубокую вентральную выемку возле кончика верхней лопасти. У хвостового стебля имеется впадина. Окрас спины от бронзового до оливково-серого, с металлическим блеском, а иногда и розовым оттенком, плавники к кончикам становятся темнее; узкозубые акулы быстро теряют окраску после смерти и становятся тусклого серо-коричневого цвета. Брюхо белое, белизна распространяется по бокам. Узкозубую акулу легко принять за другие крупные виды рода Carcharhinus, особенно за тёмную акулу (Carcharhinus obscurus); отличительной чертой является форма верхних зубов и отсутствие или малозаметность межплавникового гребня и окантовки плавников. Максимальная длина составляет 3,3 м, а вес 305 кг.
短尾真鲨（学名：Carcharhinus brachyurus），又名短尾白眼鮫、大沙，为軟骨魚綱板鰓亞綱真鯊目真鲨科真鲨属的鱼类。分布于新西兰及澳洲、台湾岛等。该物种的模式产地在新西兰。[1]
主要棲息於溫暖海域的強力狂暴魚種，
以長嘴巴與流線型身體為其特徵，
與其他大部分鯊魚一樣屬於肉食類，
有著危險攻擊人的性質，相當危險千萬別靠太近，
目前有減少的趨勢。
这是一篇與鲨鱼相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 短尾真鲨（学名：Carcharhinus brachyurus），又名短尾白眼鮫、大沙，为軟骨魚綱板鰓亞綱真鯊目真鲨科真鲨属的鱼类。分布于新西兰及澳洲、台湾岛等。该物种的模式产地在新西兰。
主要棲息於溫暖海域的強力狂暴魚種，
以長嘴巴與流線型身體為其特徵，
與其他大部分鯊魚一樣屬於肉食類，
有著危險攻擊人的性質，相當危險千萬別靠太近，
目前有減少的趨勢。
保全状況評価[1] NEAR THREATENED
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 綱 : 軟骨魚綱 Chondrichthyes 目 : メジロザメ目 Carcharhiniformes 科 : メジロザメ科 Carcharhinidae 属 : メジロザメ属 Carcharhinus 種 : クロヘリメジロザメ C. brachyurus 学名 Carcharhinus brachyurus (Günther, 1870) シノニム 
クロヘリメジロザメ Carcharhinus brachyurus はメジロザメ属に属するサメの一種。メジロザメ属で唯一、主に温帯に分布する。隔離分布しているため、いくつかの個体群に分かれているとみられる。汽水・浅瀬から100 m以深まで幅広い範囲で見られる。雌雄は別々に暮らし、季節回遊を行う。最大で3.3 mに達し、他の大型メジロザメによく似ている。鉤形の上顎歯、一様なブロンズ色の体色、背鰭間に隆起がないことなどが特徴。
群れで狩りを行い、魚類や頭足類を食べる。胎生で、1年以上の妊娠期間の後に7-24匹の仔魚を産む。成長は遅く、性成熟には雄で13-19年、雌で19-20年かかる。
特に危険とみなされるサメではないが、襲撃記録はある。漁業や釣りの対象となって個体数が減少しており、IUCNは保全状況を準絶滅危惧としている。
隔離分布しているため、別々の地域で複数回記載されている。現在有効なのは、1870年、英国の動物学者アルベルト・ギュンターがCarcharias brachyurusとしてCatalogue of the fishes in the British Museumの第8巻で行った記載である[3]。1865年にも、Auguste Dumérilに Carcharias remotus として記載されており、古い文献ではこの学名が用いられていることもあるが、その後、記載に用いたタイプ標本がハナグロザメ C. acronotus のものであることが分かった[4]。1853年、リチャード・オーウェンによりGaleolamna greyiとして記載されたこともあるが、記載に用いた顎骨が失われているため本種のものかどうか分からなくなっている。その後、本種はCarcharhinus属に移された[5]。
種小名 brachyurus は古代ギリシャ語brachys（短い）、oura（尾）に由来する[4]。英名"whaler"は19世紀、太平洋の捕鯨船乗組員が、クジラの死骸に群がる本種を見たことに由来する[6]。英名はblack-tipped whaler・cocktail shark・cocktail whaler・New Zealand whalerなどで、短縮して"bronze"・"bronzie"・"cocktail"とも呼ばれる[1][7]。ギュンターは4つのシンタイプに言及しているが、それぞれ南極海とニュージーランドより得られた2個体は失われ、オーストラリアより得られた2匹の胎児はオオメジロザメ C. leucas であることが分かった[3][5]。分類を安定させるため、1982年Jack Garrickはワンガヌイより得られた2.4mの雌個体をネオタイプに指定した[8]。
最初の系統解析は形態に基づいて行われたが、結果は不明瞭なものだった。1982年に Jack Garrick は本種はメジロザメ属内で単独のグループであるとしたが、1988年にLeonard Compagnoは本種をハナグロザメ・ツマグロ・Carcharhinus cautus・クロトガリザメ・ナガハナメジロザメを含む"transitional group"に位置づけた[8][9]。1992年のGavin Naylorによるアロザイム研究ではハナザメに最も近いという結果が出たが、メジロザメ属内での正確な位置づけは明確にならなかった[10]。ノースカロライナのプンゴ川では中新世 (23–5.3Ma)の[11]、トスカーナでは鮮新世 (5.3–2.6Ma)の[12]、カリフォルニアのコスタメサでは後期更新世 (126,000–12,000年前)の[13]歯の化石が見つかっている。
メジロザメ属で唯一熱帯より温帯を好み、水温12℃以上の海域に生息する[8]。隔離分布しているが、個体の交換があるかどうかは分かっていない。大西洋では地中海からモロッコ・カナリア諸島、アルゼンチン、ナミビア、南アフリカ（ここで2つの個体群に分れる）[14]、数は少ないがモーリタニア・ギニア湾、またはメキシコ湾。インド太平洋では東シナ海から日本（北海道を除く）・ロシア南部、オーストラリア南部のシドニー-パース間・ニュージーランドからケルマディック諸島まで。セイシェル・タイランド湾からも不確実な記録がある。東太平洋ではチリ北部からペルー、メキシコからポイント・コンセプション、カリフォルニア湾で見られる。アルゼンチン・南アフリカ・オーストラリア・ニュージーランドではよく見られるが、他の地域では珍しい。多くの地域で他種と混同されているため正確な分布は不明である[1][5]。
湾・浅瀬・港など浅い場所によく出現するが、大陸棚外の外洋にも生息し、100m以深にも潜る。岩礁や離島でも見られる[1][15]。低い塩分濃度に耐え、河口や大河の下流でも確認されている。幼体は年間を通して30m以浅の浅瀬に生息するが、成体は沖合に生息し、春から夏にかけて沿岸に大群で現れる[1]。
両半球の個体群共、水温・繁殖・餌などによって季節回遊をするが、移動パターンは年齢・性別によって異なる[1][4]。成体雌と幼体は冬を低緯度で過ごして春には高緯度に戻り、妊娠中の雌はそこで出産する。成体雄は年間を通して低緯度にいるが、晩冬から春にかけて高緯度に回遊し、出産を終えた雌と交尾する。1,320kmを回遊した記録もあるが、懐郷性があり毎年同じ海域に戻る[1]。
細い流線型の体を持ち、頭部後方が少し盛り上がる[5][16]。吻は長くて尖り、鼻孔には短い前鼻弁がある。眼は比較的大きく、瞬膜がある。口角には僅かに溝があり、上顎歯列は29–35、下顎は29–33。歯は鋸歯があり、細い1尖頭を持つ。上顎歯は特徴的な鉤形で、後ろに傾く。下顎歯は直立する[5][17]。成体雄の上顎歯は雌や幼体に比べ、長くて細く弧を描き、より細かい鋸歯がある[4]。鰓裂は5対でかなり長い[5]。
胸鰭は大きく、鎌型で尖る。第一背鰭は胸鰭後端上方から始まり、高く先端が尖って後縁は凹む。第二背鰭は小さくて低く、臀鰭の反対側に位置する。背鰭間に隆起はない。尾鰭下葉はよく発達し、上葉先端付近には深い欠刻がある。背面はブロンズからオリーブグレーで金属光沢があり、ピンクが交じることもある。鰭の先端や縁は黒くなるがそれほど目立たず、死後は急速にくすんだ灰褐色に変化する。腹面は白く、体側には明瞭な帯がある[5][6][17]。大型メジロザメ属、特にドタブカに似ているが、上顎歯の形状が異なる・背鰭間の隆起を欠く・鰭に模様がないことで区別できる[18]。最大全長3.3m、重量305kgと報告されている[7]。
素早く活動的で、単独・2匹で見られる他、緩くまとまった数百匹の群れを作ることもある。群れの形成は繁殖や大量の餌に起因すると考えられる[1][15]。より大型のサメに捕食されることもある[18]。寄生虫として、条虫の Cathetocephalus australis[19]・Dasyrhynchus pacificus ・D. talismani[20]・Floriceps minacanthus[21]・Phoreiobothrium robertsoni[22]・Pseudogrillotia spratti[23]、ウオビル科のStibarobdella macrothela[24]、吸虫の Otodistomum veliporum[18]が確認されている。
海面より海底での摂餌を好む。頭足類ではイカ（ヤリイカ属）・コウイカ・タコ、硬骨魚ではホウボウ・カレイ・メルルーサ, ナマズ・アジ・マルスズキ・ボラ・タイ科・キュウリウオ科・マグロ・イワシ・アンチョビ、軟骨魚ではツノザメ属・アカエイ科・ガンギエイ科・シビレエイ・ノコギリエイなどを食べる[1][16]。2mを超えた個体では頭足類・軟骨魚が重要な餌となる[25]。幼体はスナモグリ・クルマエビなどの甲殻類や鉢クラゲも捕食する[1]。海獣は襲わないが、稀に漁網に絡まったイルカを捕食する[26]。南アフリカでは餌の69-95%がミナミアフリカマイワシである。毎冬、東ケープ州からクワズール・ナタール州ではサーディン・ランが起こり、多数の肉食魚を惹き付けるが、その中でも本種が最も個体数が多い[27][28]。
多数の個体が協調して狩りをする姿も観察されている。小魚の群れを球状に追い込んで、各々のサメが口を開けて突入することで捕食する。マグロなどより大きな魚に対しては、翼型のフォーメーションで追跡することで獲物同士を近づけ、特定の魚を順番に攻撃する[4]。南アフリカのフォールス湾では、本種が地引網漁船を追跡することが報告されている[29]。
他のメジロザメのように胎生であり、使い切った卵黄嚢を胎盤に転換する[1]。雌は右側の卵巣だけが機能するが、子宮は両側が機能する[30]。南半球では10-12月（春-初夏）に高緯度沖合で交尾が行われる。出産は6-1月、10-11月をピークとして行われるようである[1][27][30]。
雌は沿岸・海峡・湾などの浅瀬を幼体の成育場として用いる[1][30]。成育場は十分な餌と大型のサメからの保護を提供する[25]。成育場として、ニュージーランドのワイメア海峡からホーク湾、オーストラリアではアルバニー・セントビンセント湾・ポートフィリップ湾、北西太平洋では新潟、南アフリカでは東ケープ州、地中海ではロドス島・ニース・アル・ホセイマ、北西アフリカではリオ・デ・オロ、 南西大西洋ではリオデジャネイロ・ブエノスアイレス・バイアブランカ、東太平洋ではペルーのパイタ・グアニャペ島、メキシコのセバスティアン・ビスカイノ湾、サンディエゴ湾などが知られている[1]。
妊娠期間は12か月とされているが、15–21か月という報告もある[1][27]。1年おきに出産し、産仔数7-24だが平均して15-16。バハ・カリフォルニアでは他の地域より産仔数が少ない。出生時は55-67cm[1][4]。メジロザメ属で最も成長の遅い種の1つで、南アフリカでは雄は2.0-2.4m・13-19歳、雌は2.3-2.5m・19-20歳で性成熟すると報告されている[14]。雌は、オーストラリアでは2.5m、アルゼンチンでは2.2mで性成熟するという報告もある[1][30]。寿命は最低でも雄で30年、雌で25年[14]。
稀に人を攻撃することがある。2013年、国際サメ被害目録は、種の特定されている非挑発的な攻撃事例としては6番目に多い、20件の攻撃を本種によるものとしている（参考：最多のホホジロザメは279件）[31]。大型で強力ではあるが、餌が存在しなければ凶暴になることはない。だが、スピアフィッシングの獲物を奪い取ったり、本種が豊富なオーストラリアやニュージーランドでは海水浴客に噛み付いた事例がある[4][6]。
本種による死亡事例には、2014年にニューサウスウェールズ州のタスラで起きたものと、1976年にニュージーランドのテ・カハで起きたものがある[32]。ニュージーランドでは、サメによる10件の攻撃事例のうち3件が本種に帰せられている[32]。2011年9月の、西オーストラリア州バンカー湾での致命的な攻撃を本種によるものとする目撃者もいる[33]。
襲撃事例において、互いに類似したメジロザメ属の種を正確に特定できる被害者・目撃者はほとんどおらず、専門家は、このことで種ごとの被害件数が少なく見積もられている可能性があると警告している[31]。
他の大型・活動的なサメと同じように飼育は難しく、壁に衝突して傷つき、感染症から死に至ることが多い[15]。日本ではアクアワールド大洗などで見ることができる[34]。
商業漁業がニュージーランド・オーストラリア・南アフリカ・南米・中国などで行われており、混獲されることもある。刺し網・底延縄、稀に底引網や遠洋延縄で捕獲され[1]、肉は食用とされる[4]。釣りの対象ともなる。ニュージーランドでは釣り上げた個体に対し標識調査が行われている。標識調査はナミビアでも行われている[1]。
全世界的な個体群の動向は不明だが、成熟が遅く繁殖力が低いため乱獲の影響を受けやすい。IUCNは保全状況を、世界的には準絶滅危惧としている。オーストラリア・ニュージーランド・南アフリカでは漁業がよく管理されており、個体群のEEZからの移動も少ないことから、これらの地域では軽度懸念とされている。ニュージーランドでの漁獲量は1995-96年の40 tをピークに減少を続け、2001-02年には20 tとなっているが、これが漁業慣習の変化によるものかどうかは不明である[1]。
東太平洋では本種は珍しく、漁獲データも少ないため情報不足とされている。だが、カリフォルニア湾では高い漁獲圧により、全ての板鰓類の漁獲量が減少している。東アジアでは種特異的なデータはないが、サメ全体の個体数が減少しているために危急種とされている。1970年代から漁業に耐えられるだけの成体がいなくなっており、漁獲のほとんどが幼体で占められている。他の危機として、沿岸の成育場の開発による生息地破壊、水質汚染、南アフリカやオーストラリアでのサメ防御網による死、南オーストラリアでの養殖業者による駆除などがある[1]。
|date= (help)
クロヘリメジロザメ Carcharhinus brachyurus はメジロザメ属に属するサメの一種。メジロザメ属で唯一、主に温帯に分布する。隔離分布しているため、いくつかの個体群に分かれているとみられる。汽水・浅瀬から100 m以深まで幅広い範囲で見られる。雌雄は別々に暮らし、季節回遊を行う。最大で3.3 mに達し、他の大型メジロザメによく似ている。鉤形の上顎歯、一様なブロンズ色の体色、背鰭間に隆起がないことなどが特徴。
群れで狩りを行い、魚類や頭足類を食べる。胎生で、1年以上の妊娠期間の後に7-24匹の仔魚を産む。成長は遅く、性成熟には雄で13-19年、雌で19-20年かかる。
特に危険とみなされるサメではないが、襲撃記録はある。漁業や釣りの対象となって個体数が減少しており、IUCNは保全状況を準絶滅危惧としている。
무태상어(Carcharhinus brachyurus)는 최대 몸길이가 3m 이하이며 연골어류(軟骨魚類) 흉상어목 흉상어과의 바닷물고기로, 태평양, 대서양, 인도양에 주로 사는 상어이다. 무태상어는 백상아리, 뱀상어, 청상아리 등과 함께 사람을 공격하는 종이자 대표적인 식인상어 중 한 종으로 꼽힌다. 몸은 방추형(紡錐形)으로 길고 크며, 주둥이 역시 길고 둥글다. 등지느러미는 2개로, 제1등지느러미와 제2등지느러미 사이에 볼록하게 튀어나온 선이 없고, 제2등지느러미가 뒷지느러미보다 작은 것이 특징이다. 이빨은 삼각형으로, 가장자리가 톱니처럼 날카롭다. 몸빛깔은 등 쪽은 청황색, 배 쪽은 옅은 황색이며, 가슴지느러미가 시작되는 부분부터 배지느러미 위쪽에 이르기까지 어두운 색깔의 띠가 가로지른다. 연안이나 원양에지어 사냥 시 떼를 지어 다니며 정어리, 고등어 등 어류를 주로 먹는다.
먹이는 부어류와 저어류, 두족류, 소형 상어류, 가오리류를 즐겨 먹기도 한다.
태생어(胎生魚)로, 한 배에 10~20마리의 새끼를 낳는다. 육지에서 가까운 수심 100m 내외의 연안에 주로 서식한다. 태어날 때의 몸길이는 60~70cm이며, 암컷은 2.45m, 수컷은 2.35m 정도면 성적(性的)으로 성숙한다.
태평양·인도양·대서양 등 전 대양의 온대 해역에 걸쳐 넓게 분포한다. 여름철 한국의 서해·남해·제주 연안 등에 자주 나타난다.
