nimet breadcrumb-navigoinnissa
Much to Benjamin Franklin's dismay, the Bald eagle was adopted as the national emblem in 1782. He said that the Bald Eagle was a bird of bad moral character (stealing food) and recommended the turkey instead. None the less, the bird serves as a symbol of wilderness and freedom.
Bald Eagles are also considered to be higly adaptable birds. In one case, for example, a pair actually nested on a giant cactus.
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
Over the years, the Bald Eagle population has suffered from excessive hunting and pollution. In the early part of the century, hunting eagles was a popular sport. Eagles were shot not only for their feathers, but also because they posed a "threat" to livestock (e.g. sheep) and hampered the fishing industry. In recent years, however, pollution has greatly contributed to the demise of the species. As a result of both land and water pollution, a significant amount of the Bald Eagle food supply has been killed. In particular, the use of pesticides such as DDT had been the greatest threat to the species. Pesticides are often found in fish, the major food supply for eagles. DDT in a female's body disturb the shell-making process, causing her to produce very weak shells or no shells at all. Eagles once numbered around 50,000 in the contiguous United States, but by the time the U.S had restricted the use of DDT in1972, only about 800 bredding pairs remained. Under the Endangered Species Act of 1973, however, the eagles have made a steady recovery. Breeding pairs now number close to 3000, and there has been an increase in the number of hatchlings per nest. Only in Canada and Alaska, however, are eagles found in abundance.
A tremendous effort had been made to protect and restore the bald eagle population. Some states now support effective nest-monitoring and programs to release young birds into the wild. Federal protection has involved monitoring populations, improving protection, setting up captive breeding programs, relocating wild birds, and establishing a wide-ranging public information program.
Bald eagles are currently listed as threatened by the U.S. Fish and Wildlife Service and by the Michigan Department of Natural Resources. They are protected by the U.S. Migratory Bird Act.
US Migratory Bird Act: protected
US Federal List: threatened
CITES: appendix ii
State of Michigan List: threatened
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
There is no substantiated evidence that the Bald Eagle has any negative impact. In the past, however, the Bald Eagle has been unjustly accused of hurting both the fish industry and the fur industry. As a result, the governement in Alaska once paid two dollars for every dead eagle brought in. Soon after this went into affect, it became apparent that slaughtering eagles didn't help the fish or fur industry. Another apparently false accusation is that they kill a large number of lambs on open ranges.
Eagles help ranchers by controlling the number of rabbits and rodents -- animals that compete with livestock for grass. Their feathers are used in the ceremonies of some groups of native North Americans.
Bald eagles are primarily fish-eaters that prefer salmon, but will also take avian prey. Waterfowl are an important secondary food source, and eagles also eat small mammals such as rabbits, seabirds, and carrion. When hunting, the Bald Eagle either seeks its prey from a perch or from high in the sky, then swoops down and snatches up the prey in its talons. Another method used by bald eagles to gain food is theft; Bald Eagles are often seen stealing prey from other birds.
The bald eagle is native to North America and originally bred from central Alaska and northern Canada south to Baja California, central Arizona, and the Gulf of Mexico. It now has been extirpated in many southern areas of this range.
Biogeographic Regions: nearctic (Native )
Bald eagles are able to live anywhere on the North American continent where there are adequate nest trees, roosts ands feeding grounds. Open water such as a lake or an ocean, however, is a necessity.
Terrestrial Biomes: desert or dune ; savanna or grassland ; chaparral ; forest ; mountains
Average lifespan
Status: wild: 369 months.
The plumage of an adult bald eagle is brown with a white head and tail. Immature eagles are irregularly mottled with white until the fourth year. Their legs are feathered half way down the tarsus, and the beak, feet, and eyes are bright yellow. Bald eagles have massive tarsi, short and powerful grasping toes, and long talons. The talon of the hind toe highly developed in both species, and it is used to pierce vital areas while the prey is held immobile by the front toes. The wing span of an eagle can reach seven and a half feet .
Other Physical Features: endothermic ; bilateral symmetry
Average mass: 3175 g.
When the female is ready to copulate, she makes a head down, bowing gesture, and the male closes his talons and mounts her. The males's tail goes down and hers goes up. The process is completed when their cloacae meet. Bald Eagles sometimes even copulate out of season. This behavior may account for the strong loyalty between mates. There is not any sound evidence, however, that supports the idea that eagles mate for life.
A mated pair adds on to their nest each breeding year. The nests are primarily built of sticks and can eventually weigh up to two tons. Bald Eagle nests are among some of the largest nests in the world. Females lay a clutch of one to three eggs, but usually two. Incubation lasts from five to six weeks. One problem that greatly hampers the recovery of the species is sibling competition. A female lays her eggs a few days apart, and incubation begins with the first egg. One to two days is the normal age difference between eaglets. Older hatchlings are able to dominate the youngers ones for food because of their size. In a three-egg brood, the third chick has little chance of survival. Nest duties among the pair are shared equally; both the male and the female will hunt and offer food to the eaglets.
Key Reproductive Features: iteroparous ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; oviparous
Average time to hatching: 35 days.
Average eggs per season: 2.
Average age at sexual or reproductive maturity (male)
Sex: male: 1460 days.
Average age at sexual or reproductive maturity (female)
Sex: female: 1460 days.
The Bald Eagle (Haliaeetus leucocephalus), the official emblem of the United States, belongs to a group of birds known as fish eagles, which includes one or more species in most of the world except for the American tropics. Bald Eagles are generally found close to water and often occur in rather dense concentrations in certain areas during the winter. They breed from Alaska and northern Canada south to Baja California, Sonora, Arizona, New Mexico, Texas, and the Gulf coast from southeastern Texas to the Florida Keys (breeding is very local in interior North America). Southern and coastal adults often do not migrate, but birds from the far northern interior migrate south in winter. Although they often feed on carrion, including dead fish washed up on shorelines, and may steal food captured by other birds such as Ospreys (Pandion haliaetus), Bald Eagles are also capable of capturing their own prey in shallow water or on land. Their diet is usually dominated by fish when it is available, but also includes birds, mammals, and a variety of other small animals. Bald Eagles generally do not breed until four or five years of age and may mate for life. The large stick nests (which are constructed by both sexes) may be re-used and enlarged year after year. The 2 eggs (range 1 to 3) are incubated by both parents for 34 to 36 days. First flight of young birds is typically at around 10 to 12 weeks. (Kaufman 1996; AOU 1998)
During the late 19th century and first two thirds of the 20th century, Bald Eagle populations seriously declined over most of their range. Although the species had received some earlier legal protection, in 1978 the Bald Eagle was listed under the U.S. Endangered Species Act as Endangered in most of the lower 48 states (and as Threatened in the remainder). During the subsequent quarter century, however, the number of Bald Eagles in the lower 48 increased 25-fold to around 10,000 nesting pairs. This recovery is generally attributed to the 1973 banning in the United States of the insecticide DDT (which impairs normal egg development in birds of prey), protection from shooting, improved water quality, habitat protection, and hacking programs to actively reintroduce Bald Eagles to areas from which they had disappeared. The sustained and substantial population increases led to the downlisting of the Bald Eagle's status in the lower 48 states from Endangered to Threatened in 1995 and then to its de-listing altogether in 2007.
Haliaeetus leucocephalus, tamién conocida como águila americana, águila de cabeza blanca, pigargo de cabeza blanca o pigargo americanu,[2] ye una especie d'ave accipitriforme[3] de la familia Accipitridae qu'habita en América del Norte, famosa por ser el símbolu nacional d'Estaos Xuníos, figurando inclusive nel Escudo Nacional d'esi país.
Esta especie tuvo a puntu d'escastase n'Estaos Xuníos a fines del sieglu XX, pero la so población estabilizóse y va en camín de ser retirada de la llista d'especies en peligru del Gobiernu de los Estaos Xuníos.
Los exemplares inmaduros tienen plumaxe pardu bataraz; la cabeza distintiva blanca y el so cuerpu desenvueltu surden de 2 a 3 años más tarde, enantes del maduror sexual.
Esta especie estrémase de la águila real (Aquila chrysaetos) pela cabeza parda d'aquella y les sos últimes plumes, que s'estienden más embaxo de les sos pates.
Los especímenes más pequeños son los de Florida. Un adultu machu pesa 2,3 kg y tien un valumbu de 1,8 m. Los más grandes son los d'Alaska; les femes pueden entepasar los 7 kg y tener un valumbu d'aprosimao 2,5 m.
Les águiles norteñas son de la subespecie washingtoniensis y les surieges leucocephalus. Tán dixebraes aprosimao na llatitú 38° N, o llatitú de San Francisco; les norteñas baxen un pocu más al sur na mariña del Atlánticu, viéndo-yles en Cabu Hatteras. L'espécime tipu de Audubon del "águila de Washington" - foi nomáu asina n'honor de George Washington.[4] Les águiles que paecen escepcionalmente grandes como les d'Alaska fixeron proponer como subespecie alascanus o alascensis, pero la variación ye clinal y sigue la Regla de Bergmann.
El pigargo cabeciblanco forma una especie par col pigargo européu (Haliaeetus albicilla). Producióse la diverxencia ente elles al empiezu del Miocenu Tempranu (ca. 10 millones d'años siquier - si los más vieyos rexistros fósiles tán correchamente asignaos al xéneru - (Wink et al. 1996).[5]
El pigargo cabeciblanco ye un poderosu volador y utiliza al máximu les corrientes termales (convectivas).
N'estáu selvaxe la so llonxevidá bazcuya ente los 20 y los 30 años, pero tien capacidá de llegar aprosimao a los 50. En cautiverio viven más tiempu entá, hasta los 60 años.
La área de distribución natural de la águila calva cubre la mayor parte d'América del Norte, dende Méxicu hasta'l sur de Canadá y Alaska, englobando los Estaos Xuníos continentales y l'isla de Puertu Ricu. Ye la única especie d'águila presente nel continente norteamericanu. L'ave puede vivir nuna gran variedá de redolaes naturales, dende los banzaos de Luisiana hasta'l desiertu de Sonora o los montes de Quebec y Nueva Inglaterra. Los que tán nel norte del continente americanu emigren, ente qu'otros permanecen tol añu. Fueron avistaos y cazaos por error dalgunos exemplares n'Irlanda, apaeciendo ellí debíu al fenómenu del vagabundeo biolóxicu.[6]
Les águiles de cabeza blanca pasen enforma tiempu posaes ya inmóviles, aparentemente indiferentes al mundu, pero rexistrando los menores movimientos que se producen. Xeneralmente son aves solitaries, sicasí, pueden concentrase en gran númberu onde hai dalguna fonte d'alimentu.
Un costume regular ye robar de manera sistemática a les águiles pescadores. La águila de cabeza blanca, dende un puntu fayadizu al cazadoriu de la águila pescadora, espera l'apaición d'ésta y de la presa. Al dase cuenta de la persecución, la águila pescadora intenta escapar, pero la águila de cabeza blanca, que nun lleva pesu, algamar y hostiga hasta qu'esti vese obligáu a soltar el pexe y fuxir.
La dieta de la águila calva ye comenenciosa y variada, anque s'alimenten principalmente de pexes. Na mariña noroeste del Pacíficu la trucha y el salmón constitúin la mayor parte de la so alimentación.[7] A nivel llocal, sicasí, el réxime puede diferir sustancialmente del patrón xeneral. En delles situaciones, sobremanera pel hibiernu, puede comer carroña de ballenes y foques. Na pesca, yá que nun entra na agua como'l águila pescadora, mira los pexes muertos o morrebundos na superficie de l'agua. Captura anguiles y pexes voladores por aciu les sos poderoses garres. La águila calva ye capaz de nadar si siéntese amenazada o s'afuega.
La águila calva puede reproducise dende la edá de cuatro años, pero con mayor frecuencia a partir de los cinco años: cuando torna al llugar onde nació (el fenómenu de filopatría).
La dómina de reproducción estender d'ochobre a abril nel sur de la distribución de la especie y d'abril a agostu nel norte. Les pareyes reformen cada añu y lleven a cabu'l cortexu espectacular. Dambos socios son fieles l'unu al otru mientres tola so vida. Esta rellación terminar cuando unu muerre, o si la pareya nun puede reproducise.[8]
Machu y fema constrúin el nial xuntos, yá seya nel suelu, enferronándose a un derribadoriu o instalaos nun parrotal o árbol, de normal cerca d'un cuerpu d'agua. La águila calva constrúi'l nial más grande d'América del Norte: pueden algamar los 4 metros d'altor y los 2,5 metros d'anchu, pero la depresión central algama una docena centímetros ( el más grande rexistráu foi d'unos trés metros d'anchu y seis d'altu y pesaba más de dos tonelaes )
La fema pon xeneralmente dos güevos per añu, dacuando namái unu o hasta trés, escasamente cuatro. Los güevos, blancu opacu, son d'un promediu de 7,03 a 5,05 centímetros.[9] Pueden ser presa fácil de les gaviluetes, cuervos, pegas, osos negros y los mapaches. El periodu d'incubación promedio ye de 35 díes. Tanto'l machu como la fema curien de los sos fíos y lleven a cabu la busca d'alimentos. Los pitucos abandonen el nial a la edá de diez a trece selmanes.
Tanto'l machu como la fema curien de los sos fíos y lleven a cabu la busca d'alimentos. A midida que los pitucos crecen, son curiaos solo mientres el mal tiempu, y entós unu de los padres permanez al pie de ellos coles nales estendíes. Gradualmente aprienden a tomar el so propiu alimentu y, en cuanto desenvuélvense les sos plumes, empiecen los sos exercicios de vuelu, batiendo les sos nales ya inclusive volando unos metros. Finalmente los padres indúcen-yos a volar llibremente, compensándo-yos con alimentos, pero inda vuelven al nial hasta'l fin de branu; entós los padres echar fora.
La águila calva yera sagrada en munches cultures de los nativos americanos qu'utilizaron les sos plumes pa tocaos y vezos relixosos. Les águiles, polo xeneral, yeren consideraes los mensaxeros espirituales ente los dioses y los seres humanos.[10]Nel Powwow, dellos baillarinos llevaben gorros coles plumes d'estes aves como marca de prestíu. Les plumes fueron utilizaes en ceremonies sagraes na ornamentación de ropa de los Apparat. Pa los Lakota, les plumes significaben un símbolu d'honor a les persones que llograron una fazaña. Anguaño, pueden dase nel final d'un títulu universitariu.
Pa los Pawnee, estes aves yeren símbolos de fertilidá por cuenta de que los sos niales tán dispuestos verticalmente y porque protexen a les sos críes. Los Kwakiutl espardíen les sos plumes pa dar la bienvenida a güéspedes. Ente les tribus de les Grandes Llanures mientres la Danza del Sol, xiblaben al traviés d'un güesu d'águila. Nos Estaos Xuníos, la llei especifica que namái los miembros d'una tribu indíxena reconocida pol gobiernu federal puede llograr les plumes de la águila calva, con fines espirituales y relixosos.
La águila calva ye l'ave nacional de los Estaos Xuníos. Ye unu de los símbolos más conocíos del país, y apaez na mayoría de los escudos oficiales, ente ellos el del presidente d'Estaos Xuníos. Foi escoyíu 20 de xunu de 1782 pol Congresu Continental y represéntase con fleches y una caña de olivo nes sos garres.
Anque non toos sofitaron esti símbolu, nuna carta Benjamin Franklin escribió a la so fía en 1784 de París, manifestando'l so disgustu col comportamientu de la águila calva, afirmando:
Pela mio parte gustaríame que la águila calva nun fuera escoyida como representante del nuesu país. Ye un páxaru de mal calter moral. Nun se gana la vida honestamente... amás ye un cobarde prestosu: El pequeñu rei páxaru, non más grande qu'un gorrión, atáca-y con audacia y llevar fora del so territoriu.
Águila calva cola bandera estauxunidense.
Águila calva nuna moneda d'un cuartu de dólar.
Emblema del departamentu de les Fuercies Aérees.
Bandera de la United States Air Force
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Aves, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. Haliaeetus leucocephalus, tamién conocida como águila americana, águila de cabeza blanca, pigargo de cabeza blanca o pigargo americanu, ye una especie d'ave accipitriforme de la familia Accipitridae qu'habita en América del Norte, famosa por ser el símbolu nacional d'Estaos Xuníos, figurando inclusive nel Escudo Nacional d'esi país.
Esta especie tuvo a puntu d'escastase n'Estaos Xuníos a fines del sieglu XX, pero la so población estabilizóse y va en camín de ser retirada de la llista d'especies en peligru del Gobiernu de los Estaos Xuníos.
Ağbaş qartal [1] - Amerikada yaşayan qartal növü. Yayılma arealı Şimali Amerikadır. Ağbaş qartalın uzunluğu 71–106 sm arasında dəyişir. Qanadlarını açdıqda qanadların ümumi uzunluğu 1.83-2.34 metrə çatır. Çəkisi 3-7 kq təşkil edir. Bu qartalın baş və quyruğu ağ, gövdəsi isə qara və boz rəngdə olur. Bu qartallar 30 ilə qədər yaşayırlar.
Ağbaş qartal 1782-ci ildə ABŞ-ın milli simvoluna çevrilib.
Ağbaş qartal - Amerikada yaşayan qartal növü. Yayılma arealı Şimali Amerikadır. Ağbaş qartalın uzunluğu 71–106 sm arasında dəyişir. Qanadlarını açdıqda qanadların ümumi uzunluğu 1.83-2.34 metrə çatır. Çəkisi 3-7 kq təşkil edir. Bu qartalın baş və quyruğu ağ, gövdəsi isə qara və boz rəngdə olur. Bu qartallar 30 ilə qədər yaşayırlar.
Haliaeetus leucocephalus Ar morerer penn gwenn (Haliaeetus leucocephalus) a zo un evn-preizh.
Bevañ a ra al labous e Norzhamerika[1].
Diouzh an evnoniourien e vez renket ar morerered en urzhiad Falconiformes pe Accipitriformes.
Haliaeetus leucocephalus Ar morerer penn gwenn (Haliaeetus leucocephalus) a zo un evn-preizh.
El pigarg americà (Haliaetus leucocephalus), també conegut com a àguila marina de cap blanc,[1] és una au rapaç originària de Nord-amèrica, especialment cèlebre per ser l'ocell nacional i el símbol nacional dels Estats Units d'Amèrica. Aquesta àguila té dues subespècies conegudes i forma un parell d'espècies amb l'àguila marina. El seu àmbit de distribució inclou gran part del Canadà i Alaska, la totalitat dels Estats Units continentals i el nord de Mèxic. Viu a prop de grans masses d'aigües obertes amb abundant aliment disponible i arbres de creixement lent per a fer-hi el niu. Principalment s'alimenten de peixos.
El pigarg americà (Haliaetus leucocephalus), també conegut com a àguila marina de cap blanc, és una au rapaç originària de Nord-amèrica, especialment cèlebre per ser l'ocell nacional i el símbol nacional dels Estats Units d'Amèrica. Aquesta àguila té dues subespècies conegudes i forma un parell d'espècies amb l'àguila marina. El seu àmbit de distribució inclou gran part del Canadà i Alaska, la totalitat dels Estats Units continentals i el nord de Mèxic. Viu a prop de grans masses d'aigües obertes amb abundant aliment disponible i arbres de creixement lent per a fer-hi el niu. Principalment s'alimenten de peixos.
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Eryr moel (sy'n enw gwrywaidd; enw lluosog: eryrod moelion) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Haliaeetus leucocephalus; yr enw Saesneg arno yw American bald eagle. Mae'n perthyn i deulu'r Eryr (Lladin: Accipitridae) sydd yn urdd y Falconiformes.[1]
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn H. leucocephalus, sef enw'r rhywogaeth.[2]
Mae'r eryr moel yn perthyn i deulu'r Eryr (Lladin: Accipitridae). Dyma rai o aelodau eraill y teulu:
Rhestr Wicidata:
rhywogaeth enw tacson delwedd Boda bacsiog Buteo lagopus Bwncath Buteo buteo
.jpg)
_(2926948182).jpg){kind=small}
Aderyn a rhywogaeth o adar yw Eryr moel (sy'n enw gwrywaidd; enw lluosog: eryrod moelion) a adnabyddir hefyd gyda'i enw gwyddonol Haliaeetus leucocephalus; yr enw Saesneg arno yw American bald eagle. Mae'n perthyn i deulu'r Eryr (Lladin: Accipitridae) sydd yn urdd y Falconiformes.
Talfyrir yr enw Lladin yn aml yn H. leucocephalus, sef enw'r rhywogaeth.
Orel bělohlavý (Haliaeetus leucocephalus) je velký dravý pták žijící v Severní Americe. Je to národní pták a státní symbol Spojených států amerických. Vyskytuje se na většině území Kanady a Aljašky, v celých kontinentálních Spojených státech a na severu Mexika, většinou poblíž velkých otevřených vod s bohatými zásobami potravy a starými stromy na hnízdění. Má dva poddruhy, jižní H. l. leucocephalus a severní H. l. washingtoniensis, jejichž areály jsou vymezeny zhruba rovnoběžkou 38° severní šířky.
Na konci 20. století byl orel bělohlavý v kontinentálních Spojených státech na pokraji vyhynutí, zatímco na většině území Aljašky a Kanady byl hojný. Poté se však jeho populace v USA obnovila a ustálila, takže byl 12. července 1995 přesunut ze seznamu ohrožených druhů USA na seznam mírně ohrožených a 28. června 2007 byl odstraněn i z tohoto seznamu.
Dospělý jedinec má hnědé peří na těle a bílé na hlavě a ocasu. Ocas nemá příliš dlouhý a jeho tvar poněkud připomíná trojúhelník. Samci i samice jsou zbarveni stejně.[2] Zobák, pařáty a duhovky má orel bělohlavý svítivě žluté. Na neopeřených pařátech má krátké silné prsty s velkými drápy. Drápem na zadním prstu probodává životně důležitá místa na těle oběti, zatímco předními prsty ji drží nehybnou.[3] Má velký zobák hákovitého tvaru se žlutým ozobím.
Nedospělý jedinec má hnědé peří s bílými skvrnami až do svého pátého (výjimečně čtvrtého, vzácně i třetího) roku, kdy pohlavně dospívá.[2][3] Od orla skalního (Aquila chrysaetos) se nedospělý orel bělohlavý liší více vyčnívající hlavou, větším zobákem a rovnějšími a při mávání ztuhlejšími křídly. Také u něj peří kompletně nepokrývá pařáty.[4] Orel bělohlavý je velký pták s délkou těla 70–102 centimetrů, rozpětím křídel 1,68–2,44 metru a hmotností 2,5–7 kilogramů. Samice je zhruba o čtvrtinu větší než samec, průměrná hmotnost u nich je 5,8 kg a u samců 4,1 kg.[2][5][6] Rozměry těla se mění podle zeměpisné polohy – nejmenší jedinci žijí na Floridě, kde samec jen výjimečně přesahuje váhu 2,3 kg a rozpětí křídel 1,8 metrů, a naopak největší žijí na Aljašce, kde velká samice může přesáhnout i váhu 7,5 kg a rozpětí 2,4 metrů.[7]
V přírodě se dožívá průměrně dvaceti let, ti nejstarší mohou žít až třicet let a v zajetí ještě déle.[8] V jednom případě se jedinec chovaný v zajetí v New Yorku dožil 50 let. Stejně jako rozměry je i délka života ovlivněná místem výskytu.[8]
Vydává slabé cvrlikající zvuky, které jsou u mláděte pronikavější než u dospělého.[4]
Orel bělohlavý náleží do rodu Haliaeetus (mořští orli). Jeho vědecké jméno Haliaeetus leucocephalus je odvozeno ze slov haliaeetus, což v nové latině znamená „mořský orel“ (ze starořeckého slova haliaetos), a leucocephalus, což je latinkou přepsaný řecký výraz znamenající „bílá hlava“ (λευκος, leukos, „bílý“, a κεφαλη, kephale, „hlava“).[9][10]
Je jedním z mnoha druhů popsaných Carlem Linné v knize Systema Naturae z 18. století.[11]
Existují dva poddruhy orla bělohlavého:[2][12]
Orel bělohlavý je morfologicky velmi podobný eurasijskému orlu mořskému (Haliaeetus albicilla). Mají zhruba stejné rozměry, orel mořský má však poněkud bledší zbarvení. Tato dvojice se od ostatních mořských orlů oddělila nejpozději v pozdním miocénu (zhruba 10 Ma), ale možná již uprostřed oligocénu (28 Ma).[15] Navzájem se tyto dva druhy pravděpodobně oddělily v Tichém oceánu – orel mořský se totiž vyskytuje na západě v Eurasii, zatímco orel bělohlavý na východě v Severní Americe.[16]
Orel bělohlavý vyhledává místa u mořských pobřeží, řek, velkých jezer, oceánů a dalších rozsáhlých otevřených vod s dostatkem ryb. Výzkumy ukázaly preferenci vodních ploch s obvodem větším než 11 kilometrů. Jezera s rozlohou větší než 10 km2 jsou optimální pro chov mláďat.[17]
Potřebuje velké jehličnany nebo krytosemenné dřeviny ke hřadování a hnízdění. Zvolené stromy musí být dobře viditelné a blízko potravy, ale výška nebo druh nejsou tak důležité jako hojnost poměrně vysokých stromů v okolí vody.[17]
Je velmi citlivý na lidskou přítomnost a výzkumy ukázaly preferenci odlehlých stanovišť.[17] Občas se vyskytne v ústí řek nebo v opuštěných částech měst, např. na řece Willamette v Portlandu.[18] Navzdory této citlivosti se nedávno rodina orlů bělohlavých přesunula do Harlemu v Manhattanu (New York).[19]
Vyskytuje se na většině území Severní Ameriky – na většině území Kanady, v celých kontinentálních Spojených státech amerických a v severním Mexiku. Je to jediný mořský orel (Haliaeetus), který je v Severní Americe endemitem. Obývá různorodá území, od vodních ploch v Louisianě až po pouště (např. poušť Sonora) a opadavé lesy v Québecu a Nové Anglii. Severní poddruh přes rok mění svá hnízdiště, kdežto jižní je usedlý. V 50. letech 20. století byla jeho populace velmi malá a vyskytoval se téměř výhradně na Aljašce, Aleutských ostrovech severně a východně od Kanady a na Floridě.[20]
Celkem dvakrát byl zaznamenán také v Irsku; mladý jedinec byl zastřelen 11. ledna 1973 v Fermanaghu (Severní Irsko) a vyčerpané mládě bylo chyceno 15. listopadu 1987 v hrabství Kerry.[21] Orel bělohlavý se také shromažďuje na několika místech v zimě. Od listopadu do února zimuje jeden až dva tisíce ptáků ve Squamishi (Britská Kolumbie). Shromažďuje se hlavně kolem řek Squamish a Cheakamus, které jsou bohaté na lososy.[22]
Je to velmi dobrý letec, který se vznáší na tepelných vzdušných proudech. Normálně při vodorovném letu dosahuje rychlosti 56–70 kilometrů za hodinu a když nese rybu, tak 48 km/h. Při ponoření letí rychlostí 120–160 km/h, i když se zřídka kdy ponořuje vertikálně.[23] Je částečně stěhovavý, to ale záleží na místě výskytu. Když má na svém území přístup k otevřené vodě, zůstává tam celý rok, ale když vodní plocha přes zimu zamrzá, migruje na jih nebo na pobřeží. Migruje především přes den, kdy slunce vytváří tepelné proudy, které orel bělohlavý využívá.[3]
Většinou loví ryby, ale jinak je jeho strava různorodá. V severozápadním Pacifiku tvoří většinu jeho potravy pstruzi a lososi.[24]
Může se živit i mršinami, a to hlavně v zimě – ty mohou dosahovat až velikosti velryb, ale orel bělohlavý upřednostňuje mršiny kopytníků a velkých ryb. Někdy přežívá na stravě kradené z tábořišť nebo smetišť. Ze savců loví hlavně králíky, zajíce, mývaly, ondatry, bobry a kolouchy jelenovitých, z ptáků pak potápky, alky, kachny, racky, lysky, volavky a husy. Většina živé lovené zvěře nedosahuje velikosti orla, ale byly zaznamenány útoky např. na volavku velkou nebo i na labutě. Normálně se živí i plazy, obojživelníky a korýši (hlavně kraby).
Ryby loví tak, že se snese nad hladinu a rybu chytí svými drápy. Při jedení si ji chytne jedním pařátem a druhým jí trhá tělo. Na prstech má speciální výběžky, které mu umožňují rybu uchopit. Stejné výběžky má i orlovec říční.[25] Orel bělohlavý má velmi silné drápy; byl dokonce zaznamenán případ, kdy letěl s téměř sedmikilovým jelencem ušatým.[26] Někdy, když je ryba příliš těžká, stáhne orla pod vodu. Ten se pak může zachránit, ale někteří se utopí nebo utonou v důsledku podchlazení. Při boji o potravu většinou zvítězí nad ostatními mrchožrouty nebo zvířaty pojídající ryby, např. kojoty, liškami, krkavci, racky, supy a dalšími dravci. Může ho pokořit jiný orel bělohlavý nebo orel skalní. Žádný z těchto druhů není dominantní, výsledek záleží na konkrétních jedincích. Orel bělohlavý někdy krade ryby a další potravu menším dravcům, např. orlovci říčnímu. Tomuto jevu se říká kleptoparazitismus.[27] Zdravého dospělého jedince žádný jiný živočich za účelem potravy nenapadá, je na vrcholu potravního řetězce.[28] V jednom případě dospělý orel bělohlavý utrpěl otřes mozku po nárazu sokola stěhovavého, jehož hnízdo prohledával, a několik dní poté zahynul.[29]
Sexuálně dospívá ve čtyřech nebo pěti letech. Když už je schopen plodit potomky, často se vrací do míst, kde se vylíhl. Má se za to, že pár si zůstává věrný celý život. Když ale jeden z páru zemře nebo zmizí, druhý si najde jiného partnera. V případě, že se páru dlouhodobě nedaří úspěšně vyvést mláďata, může se rozpadnout a každý si najde nového partnera.[30] Námluvy zahrnují komplikované křiky a speciální let, ve kterém pár létá střemhlav, honí se a ve velké výšce dělá přemety, při kterých se zachytí ocasem, padá volným pádem a těsně nad zemí se rozpojí.[31] Jeho hnízdo je největší ze všech hnízd ptáků v Severní Americe, používá ho opakovaně po více let a každý rok přidává nový materiál. Může dosahovat hloubky až 4 metry, šířky 2,5 m a váhy 1 tuny.[2] Jedno hnízdo na Floridě mělo hloubku 6,1 m, šířku 2,9 m a vážilo 2,7 tuny.[32] Hnízdo staví z větví většinou na velkých stromech poblíž vody. Když okolo nejsou stromy, může se zahnízdit na zemi. Samice snáší jedno až tři vejce ročně, ale jen vzácně se stává, že přežijí všechna tři mláďata. Na vejcích střídavě sedí samec i samice, zatímco druhý partner hledá potravu nebo materiál na hnízdo. Vejce dosahují průměrné délky 73 mm a šířky 55 mm.[33] Při ponoření letí rychlostí 120–160 km/h, i když se zřídka kdy ponořuje vertikálně.
V polovině 20. století populace dříve běžného orla bělohlavého rapidně poklesla. To bylo zapříčiněno několika skutečnostmi, mezi nimiž bylo také ztenčení skořápek vajíček vinou používání pesticidu DDT.[34] DDT se dostal potravního řetězce tohoto orla stejně jako jiných dravců. Pro dospělého jedince nebyl smrtelný, ale narušoval metabolismus vápníku a ptáka sterilizoval nebo mu zabránil klást pevná vajíčka. Vajíčka byla proto příliš křehká a neudržela váhu inkubujícího jedince.[20] Odhaduje se, že na začátku 18. století čítala populace orla bělohlavého 300 000–500 000 jedinců,[35] ale v padesátých letech 20. století bylo v kontinentálních Spojených státech pouze 412 hnízdících párů.
Dalšími příčinami poklesu populace byl výrazný úbytek vhodného prostředí a nelegální odstřel, v Endangered Species Technical Bulletin z roku 1978 označen za „hlavní přímou příčinu úmrtí dospělých orlů bělohlavých i jejich mláďat“. V roce 1984 uvedla National Wildlife Federation lov, usmrcení proudem z elektrických vedení a srážky v letu jako hlavní příčiny úmrtí orlů. Jeho populace byla také negativně ovlivněna znečištěním ropou, olovem a rtutí.[36]
Poprvé byl zákon na jeho ochranu vydán v roce 1918 v Dohodě o migrujících ptácích, která později platila na území celé Severní Ameriky. Zákon o ochraně orla bělohlavého (a orla skalního) z roku 1940 zakazoval chytání a zabíjení těchto ptáků za komerčním účelem na území USA. V roce 1967 byl v USA zahrnut na seznam ohrožených druhů a dodatek k zákonu z roku 1940 v letech 1962 až 1972 zakazoval další komerční využití a zvýšil postihy za porušení tohoto zákonu. V roce 1972 bylo také zakázáno používat ve Spojených státech DDT.[37] DDT bylo zakázáno v roce 1989 i v Kanadě, i když už od sedmdesátých let bylo jeho používání omezeno.[38]
Po těchto regulacích a zákazech se jeho populace začala rozšiřovat. Na začátku osmdesátých let čítala 100 000 jedinců, v roce 1992 jich bylo už 110 000–115 000.[2] Na Aljašce je orlů bělohlavých ze států USA nejvíce, tamní populace čítá 40 000–50 000 kusů, a v kanadské provincii Britská Kolumbie je druhá největší populace, 20 000–30 000 jedinců.[2]
Ze seznamu ohrožených druhů USA byl odstraněn 12. července 1995, když byl reklasifikován pouze na mírně ohrožený druh. 28. června 2007 byl odstraněn i ze seznamu mírně ohrožených druhů[39] a zároveň byl přesunut do kategorie málo dotčených seznamu IUCN.[40]
Ve Spojených státech je pro chov orla bělohlavého v zajetí potřeba licence. Ta je udělována zejména veřejně vzdělávacím institucím a pouze na jedince, který je nevyléčitelně zraněný a nemůže být proto vypuštěn zpět do volné přírody. Zařízení, ve kterých je držen, musí mít vhodné klece a pracovníky zkušené v péči o orly. V USA je také zakázán chov tohoto druhu v sokolnictví. Pro veřejná představení se příliš nehodí, protože je plachý, lehce vystresovaný a nepředvídatelný. Indiáni mohou také získat povolení chovat jedince pro náboženské účely, ale zase pouze permanentně zraněného. Využívají jeho vypelichané peří k náboženským a kulturním obřadům. Orel bělohlavý se může v zajetí dožít vysokého věku, ale ani v nejlepších podmínkách se mu příliš nedaří úspěšně vyvádět mláďata.[41] V Kanadě je ho možné s licencí využívat k sokolnictví.[42]
Je národním ptákem Spojených států amerických. Objevuje se ve většině jejich znacích, například ve znaku prezidenta Spojených států amerických.[43] Kontinentální kongres zavedl 20. června 1782 dnešní podobu státního znaku USA, kde je orel bělohlavý s třinácti šípy a olivovou větvičkou se třinácti listy.[44][45] Zakladatelé Spojených států rádi porovnávali svou novou republiku s Římskou republikou, kde hrálo zobrazení orla velkou roli.
Zobrazen je na státních znacích i na zadní straně několika mincí (např. až do roku 1999 na čtvrťáku), kde má hlavu otočenou k olivové větvičce. Mezi lety 1916 a 1946 zobrazovala prezidentská vlajka orla s hlavou otočenou vlevo (vpravo z našeho pohledu), díky čemuž vznikla pověra, že orel má hlavu otočenou k větvi v období míru a k šípům v období války.[46]
Vznikla také legenda, že Benjamin Franklin chtěl mít ve znaku Spojených států krocana divokého namísto orla bělohlavého. Tato legenda ale nemá žádnou podporu v důkazech. Původ jejího vzniku leží v dopise, který Franklin napsal své dceři v roce 1784 z Paříže. V něm ale kritizuje sdružení Cincinnati a ani jednou se nezmíní o volbě orla bělohlavého do státního znaku Spojených států amerických. Franklin byl proti vzniku sdružení, protože vnímal děděné členství jako vznešené vyznamenání, které se nehodí do nově vzniklé republiky. Odkaz na dva ptáky je sarkastickým srovnáním sdružení Cincinnati s Cincinnatem, po kterém je pojmenované. Franklin vnímal vznik sdružení jako opak Cincinnatových ideálů.[47]
V některých severoamerických kulturách je posvátným ptákem a jeho peří, stejně jako peří orla skalního, se používá v mnoha náboženských a duchovních obřadech mezi Indiány. Orel je některými kulturami považován za duchovního posla mezi bohy a lidmi.[48] Někteří indiánští tanečníci také využívají jeho drápy jako součást ozdob nošených na vějířích a maskách. Lakotové například dávají pero z orla člověku, který splnil nějaký úkol. V dnešní době se může udělovat při příležitostech jako je promoce.[49] Pónýové považovali orla za symbol plodnosti, protože má hnízdo vysoko nad zemí a urputně brání svá mláďata. Čoktóové ho považovali za symbol míru, protože má přímý kontakt s vyšším světem.[50]
Během tance slunce, který provádí mnoho kmenů Indiánů z amerických planin, je orel bělohlavý zobrazován několika způsoby. Hnízdo je představováno rozvětvením chýše, kde se tanec provádí. Během tance pískají na kosti z křídel orla a šaman může ukazovat svým vějířem, který je vyrobený z orlího peří, na lidi, kteří chtějí být uzdraveni. Šaman se dotkne vějířem tyče, která je uprostřed, a poté pacienta, aby se na něj síla z tyče přemístila. Poté vějířem namíří k nebi, aby orel mohl donést modlitbu (žádost o uzdravení) Stvořiteli.[51]
Nynější zákon vyžaduje, že pouze osoby s doloženým indiánským původem v kmenu uznávaném vládou mohou žádat o pera orla bělohlavého nebo skalního k náboženským nebo duchovním účelům. Ústavnost tohoto zákonu je několika indiánskými skupinami zpochybňována, protože podle nich porušuje první dodatek k ústavě Spojených států amerických tím, že jim zabraňuje volně vyznávat své náboženství.[52][53]
V Evropě je chován v takřka 150 zoo. V rámci Česka je k vidění v pěti zoo. Klasicky ve voliérách jsou k vidění ve třech zoo[54]:
Kromě těchto zoo je pak ještě v Zoo Jihlava a Zoo Plzeň k vidění v rámci sezónních letových ukázek.[55]
Počátek chovu orlů bělohlavých v Zoo Praha se datuje do roku 1978, kdy byli dovezeni dva samci. Samice pak byly dovezeny v roce 1987, resp. 1993. První mládě přišlo na svět v roce 1995, avšak nepodařilo se jeje odchovat. Úspěšný odchov se podařil v roce 1996.[56] Ke konci roku 2017 byl chován jeden pár.[54]
Expoziční voliéra tohoto druhu se nachází v rámci komplexu voliér dravců v dolní části zoo (mezi hlavním a dolním vstupem do zoo). Současná voliéra vznikla v roce 2004 poté, co byla předchozí zničena povodní v srpnu 2002.[57]
Zajímavostí je, že v roce 2015 finančně podpořilo formou tzv. zvířecí adopce chov tohoto druhu v Zoo Praha americké velvyslanectví v Praze, ovšem ze soukromých zdrojů zaměstnanců.[58]
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Bald Eagle na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu orel bělohlavý ve Wikimedia Commons
Orel bělohlavý (Haliaeetus leucocephalus) je velký dravý pták žijící v Severní Americe. Je to národní pták a státní symbol Spojených států amerických. Vyskytuje se na většině území Kanady a Aljašky, v celých kontinentálních Spojených státech a na severu Mexika, většinou poblíž velkých otevřených vod s bohatými zásobami potravy a starými stromy na hnízdění. Má dva poddruhy, jižní H. l. leucocephalus a severní H. l. washingtoniensis, jejichž areály jsou vymezeny zhruba rovnoběžkou 38° severní šířky.
Na konci 20. století byl orel bělohlavý v kontinentálních Spojených státech na pokraji vyhynutí, zatímco na většině území Aljašky a Kanady byl hojný. Poté se však jeho populace v USA obnovila a ustálila, takže byl 12. července 1995 přesunut ze seznamu ohrožených druhů USA na seznam mírně ohrožených a 28. června 2007 byl odstraněn i z tohoto seznamu.
Hvidhovedet havørn (Haliaeetus leucocephalus) er en nordamerikansk rovfugl, der som voksen er let genkendelig på sit snehvide hoved og hals. Det er en kraftig fugl, der kan blive op til 1 meter fra hoved til hale.
Den er udstyret med lange ben med spidse og krumme kløer, som anvendes til at gribe om byttet, der især er fisk i floder og søer. Den kan klare en stillehavslaks, der kan nå samme vægt som fuglen selv.
Hvidhovedet havørn er den amerikanske nationalfugl og figurerer mange steder i amerikansk litteratur og symbolik, herunder USA's store segl, præsidentens segl (afbilledet til venstre) og flag, flere logoer for føderale institutioner, og flag mv. for flere delstater. Brugen går tilbage til USA's første år som selvstændig stat og er muligvis efter inspiration fra den romerske republik som anvendte kongeørnen i deres symbolik.
Hvidhovedet havørn (Haliaeetus leucocephalus) er en nordamerikansk rovfugl, der som voksen er let genkendelig på sit snehvide hoved og hals. Det er en kraftig fugl, der kan blive op til 1 meter fra hoved til hale.
Den er udstyret med lange ben med spidse og krumme kløer, som anvendes til at gribe om byttet, der især er fisk i floder og søer. Den kan klare en stillehavslaks, der kan nå samme vægt som fuglen selv.
Der Weißkopfseeadler (Haliaeetus leucocephalus, aus griechisch ἁλι- hali- „meerwasser-“, αἰετός aietos „Adler“, λευκός leukos „weiß“, κεφαλή kephale „Kopf“) ist ein großer Greifvogel aus der Familie der Accipitridae. In Aussehen und Lebensweise ähnelt die Art sehr dem eurasischen Seeadler, die beiden Arten werden daher von manchen Autoren zu einer Superspezies vereinigt. Der Weißkopfseeadler ist der Wappenvogel der USA und daher auf deren Siegel zu sehen.
Die Bestände des Weißkopfseeadlers, der ursprünglich in großen Teilen Nordamerikas vorkam, waren seit dem 19. Jahrhundert rückläufig, die niedrigste Zahl an Brutpaaren wurde in den 1960er Jahren gezählt. Ursache dafür waren Abschüsse, die Folgen des Einsatzes von DDT und Lebensraumveränderungen. Erste gesetzliche Erlasse zum Schutz des Weißkopfseeadlers gab es bereits im frühen 20. Jahrhundert, die in den Folgejahren immer weiter verschärft wurden. Nach dem Verbot von DDT, das sich durch Biomagnifikation stark auf die Fähigkeit von Weißkopfseeadlern ausgewirkt hatte, Nachwuchs großzuziehen, erholten sich die Bestände wieder. Mittlerweile sind Weißkopfseeadler wieder in ihrem gesamten ursprünglichen Verbreitungsgebiet anzutreffen, und die Bestände haben sich so weit erholt, dass er nicht mehr als gefährdet gilt.
Weißkopfseeadler sind nach dem Kalifornischen Kondor die größten Greifvögel Nordamerikas. Ihre Körperlänge beträgt 70–90 cm, die Flügelspannweite 1,80–2,50 m und das Gewicht 2,5–6,3 kg. Proportionen und Gefiederfärbung ähneln sehr dem Seeadler, die Färbung des Weißkopfseeadlers ist jedoch deutlich kontrastreicher. Der Kopf und der Hals, der Schwanz und die Unter- und Oberschwanzdecken sind weiß, Körper und Flügel sind dunkelbraun. Füße, Schnabel, Wachshaut und die Iris der Augen sind hellgelb.
Die flüggen Jungvögel ähneln zunächst sehr den Jungvögeln des Seeadlers, sie sind braun mit dunkelgrauem Schnabel und brauner Iris. Beste Unterscheidungsmerkmale zum jungen Seeadler sind die weißen Achselfedern und der weitgehend ungefleckte Bauch. Sie erreichen ihre sexuelle Reife erst in einem Alter von fünf, gelegentlich auch erst in sechs Jahren. Sehr selten kommt es vor, dass sie bereits mit vier Jahren ausgewachsen sind und in besonderen Ausnahmefällen erreichen sie ihre Geschlechtsreife bereits mit drei Jahren.[1] Sie entwickeln das Gefieder, das dem adulter Vögel entspricht, entsprechend über mehrere Jahre: Bei zweijährigen Weißkopfseeadlern sind die Augen graubraun oder weißlich. Der Bauch und der Rücken wirken weiß gefleckt. Bei dreijährigen Weißkopfseeadlern weisen die Wangen und der Kopf bereits einen größeren Weißanteil auf, der Schnabel ist gelb. Die Iris ist jetzt hellgelb. Weißkopfseeadler im vierten Lebensjahr weisen bereits überwiegend einen dunkelbraunen Körper und dunkelbraune Flügel auf, jedoch finden sich noch einzelne weiße Flecken. Schwanz sowie Unter- und Oberschwanzdecken sind bereits bei den meisten Individuen weiß. Der Kopf ist weiß, weist aber noch einen dunklen Augenstreif auf.[2]
Ursprünglich war der Weißkopfseeadler über das ganze Festland Nordamerikas verbreitet. Durch menschliche Verfolgung ist die Verbreitung in den USA heute im Wesentlichen auf die Ost- und die Westküste sowie auf Alaska reduziert, außerdem besiedelt die Art weite Teile Kanadas. Der Weißkopfseeadler lebt meistens an Flüssen, Seen oder an der Küste. Die größte Population gibt es in Alaska, die zweitgrößte in Florida, wobei in Florida 70 % am St. Johns River leben. Man trifft ihn manchmal in Zentral-Arizona und im Golf von Mexiko an. Während des Winterhalbjahrs versammeln sich insbesondere die im nördlichen Verbreitungsgebiet vorkommenden Weißkopfseeadler in bestimmten Regionen. Von November bis Februar treffen zwischen ein- und zweitausend Weißkopfseeadler in der Nähe der am nördlichen Ende des Howe Sound gelegenen Stadt Squamish der kanadischen Provinz British-Columbia ein. Sie halten sich auf Grund der zu ihren Laichgründen zurückkehrenden Lachse entlang der Ufer der Flüsse Squamish und Cheakamus auf.[3] Als Irrgast wurde der Weißkopfseeadler bislang zwei Mal in Europa beobachtet. Ein Jungvogel wurde im Januar 1973 im irischen County Fermanagh illegal abgeschossen und im November 1987 wurde im irischen County Kerry ein erschöpfter Jungvogel aufgefunden.[4]
Der Weißkopfseeadler ernährt sich ähnlich wie der Seeadler überwiegend von Fischen und Wasservögeln, Säugetiere nutzt er seltener als Beute.[5] In 20 Studien zu den Ernährungsgewohnheiten des Weißkopfseeadlers machte Fisch insgesamt 56 % der Nahrung nistender Vögel auf. Vögel stellten 28 % und Säugetiere 14 % der Nahrung; auf andere Beutetiere entfielen 2 %.[6] Im Südosten von Alaska besteht die Nahrung des Weißkopfseeadlers zu 66 % aus Fisch, während der Nistperiode entfallen sogar 78 % der Beute, die sie zum Nest bringen, auf Fisch.[7]
Aas frisst er insbesondere im Winter häufig. Wie der Seeadler parasitiert auch der Weißkopfseeadler häufig bei anderen Arten. Die Jagdmethoden entsprechen weitestgehend denen der Seeadler.
Die Nester (Horste) baut er wie der Seeadler auf alten Bäumen oder in Felswänden aus dicken Ästen, die Mulde wird mit Moos und Gras ausgepolstert. Alte Horste können bis zu 450 kg schwer sein. Das Gelege umfasst ein bis drei Eier. Die Brutzeit liegt in der Regel zwischen März und Juni und dauert 33–36 Tage. Während dieser Zeit kümmern sich beide Eltern um das Gelege und die spätere Aufzucht. Die Jungadler sind nach zehn bis elf Wochen flügge.
In freier Wildbahn liegt die mittlere Lebensdauer von Weißkopfseeadlern bei etwa 20 Jahren.[8] In Gefangenschaft erreichen sie regelmäßig ein höheres Lebensalter. Ein in New York gehaltenes Individuum erreichte ein Lebensalter von fast 50 Jahren.
Die durchschnittliche Lebensdauer, die in einer Population von Weißkopfseeadlern erreicht wird, ist maßgeblich von der Verfügbarkeit von Nahrung und damit von ihrer jeweiligen Lebensregion beeinflusst.[9] Da sie nicht länger verfolgt werden, ist die Sterblichkeitsrate ausgewachsener Weißkopfseeadler niedrig. Im Prince William Sound in Alaska hatten sie eine jährliche Überlebenswahrscheinlichkeit von 88 % selbst nachdem das Schiffsunglück der Exxon Valdez dort zu schwerwiegenden Verschmutzungen durch Öl führte.[10] Von 1428 Individuen, deren Todesursache vom National Wildlife Health Center zwischen 1963 und 1984 untersucht wurden, starben 68 % direkt oder indirekt durch menschlichen Einfluss. 23 % der Todesursachen waren auf Zusammenstöße mit Autos oder Drähten zurückzuführen, 22 % starben durch Abschuss, 11 % durch Vergiftung, 9 % durch Stromschlag und 5 % in Fallen.[11] Allerdings geht man davon aus, dass die Zahl der illegalen Abschüsse auf Grund der Strafandrohungen mittlerweile rückläufig ist.[12]
Eine im Südosten der USA auftretende Todesursache ist bedingt durch die Anreicherung eines Nervengiftes in der Nahrungskette. Cyanobakterien der Art Aetokthonos hydrillicola besiedeln Blätter der in Nordamerika invasiv wachsenden Süßwasserpflanze Hydrilla verticillata – und bilden das Indolalkaloid Aetokthonotoxin (AETX). Das Gift durchläuft die Nahrungskette über Pflanzenfresser wie Schnecken und Wasservögel bis hin zu Raubvögeln. Beim Weißkopfseeadler zerstört AETX isolierende Myelin-Schichten um die Nervenfasern von Gehirn und Rückenmark. Dies führt zum Tod durch Vakuoläre Myelopathie.[13]
Von den Nestlingen überleben in der Regel weniger als 50 % ihr erstes Lebensjahr.[14] Zu der für Vogelarten nicht untypischen hohen Sterblichkeit tragen der Zusammenbruch des Nests, Verhungern, Aggressivität sowie ungünstige Wetterbedingungen bei. Ein anderer wesentlicher Grund für den Verlust von Eiern und den Tod von Nestlingen sind Fressfeinde. Zu den Fressfeinden zählen große Arten von Möwen, Raben, Krähen und Elstern, Vielfraße, Eulen, andere Greifvögel wie Habichte und Adler, Luchse, Braunbären und Waschbären.[15][16][17][18][19] Elternvögel verteidigen ihr Nest energisch gegen Fressfeinde und haben selbst den Versuch eines Schwarzbären erfolgreich abgewehrt, einen Baum zu besteigen, auf dem sich Nestlinge befanden.[20]
Ursprünglich ein vergleichsweise häufiger nordamerikanischer Greifvogel wurde die Art bis 1950 in weiten Teilen Nordamerikas ausgerottet. In den 1950 und 1960er Jahren kam es zu einem weiteren Bestandsrückgang, der vor allem auf den Einsatz des Pestizids DDT zurückgeführt wurde.[21] Weißkopfseeadler sind wie viele Greifvögel besonders anfällig dafür, dass sich Schadstoffe über die Nahrung in ihrem Körper ansammeln. Diese sogenannte Biomagnifikation mit DDT war für den ausgewachsenen Vogel nicht tödlich, beeinflusste jedoch seinen Kalzium-Stoffwechsel und führte letztlich dazu, dass der Vogel entweder unfruchtbar war oder nicht in der Lage war, gesunde Eier zu legen. Weibchen legten Eier, die zu dünnschalig waren, um das Gewicht eines brütenden ausgewachsenen Vogels zu tragen. In Folge davon schlüpften kaum noch Nestlinge aus Eiern.[21]
Es wird vermutet, dass im frühen 18. Jahrhundert die Weißkopfseeadler-Population 300.000 bis 500.000 Individuen betrug. Im Jahr 1917 setzte man eine Abschussprämie auf die Weißkopfseeadler aus. Bereits 1940 wurde der Abschuss in den südlichen Staaten der USA wieder verboten. In Alaska ging der Abschuss weiter bis 1953. Gegen Ende der 1950er-Jahre gab es in den 48 US-amerikanischen Bundesstaaten, die zum ursprünglichen Verbreitungsgebiet gehörten, weniger als 500 Brutpaare.[22] Zu den Faktoren, die zu dieser Entwicklung beitrugen, zählte auch ein Verlust an geeigneten Lebensräumen sowie legaler und illegaler Abschuss. Bereits 1930 hielt ein New Yorker Ornithologe fest, dass allein im US-amerikanischen Bundesstaat Alaska in den vorausgegangenen zwölf Jahren circa 70.000 Weißkopfseeadler geschossen worden seien. Viele Abschüsse waren auf den Irrglauben zurückzuführen, dass Weißkopfseeadler auch junge Lämmer jagen würden und selbst Kinder davon tragen könnten. Tatsächlich werden Lämmer nur äußerst selten von Weißkopfseeadler gejagt und eine Jagd auf Menschen durch diese Vogelart gilt als ausgeschlossen.
Zum Schutz des Weißkopfseeadlers wurden sehr früh Maßnahmen ergriffen. In Kanada und den Vereinigten Staaten wurde er bereits durch den 1918 Migratory Bird Treaty geschützt, der später auf das gesamte nordamerikanische Gebiet ausgedehnt wurde. 1940 stimmte der US-Kongress dem Bald and Golden Eagle Protection Act zu, der ein kommerzielles Fangen und Töten von Weißkopfseeadlern und Steinadlern unter Strafe stellte. Änderungen an dem Gesetzeserlass zwischen den Jahren 1962 und 1972 erhöhten die Strafen, die bei Verstößen drohten. Als entscheidender Schritt, der zur Bestandserholung führte, gilt das DDT-Verbot in den Vereinigten Staaten, dass 1972 erlassen wurde.[23] Kanada ging in seinen Erlässen nicht ganz so weit – der Einsatz wurde ab den späten 1970er Jahren drastisch eingeschränkt und erst 1989 vollständig verboten.[24]
Auf Grund der gesetzlichen Maßnahmen und dem DDT-Verbot erholte sich ab den 1980er Jahren der Bestand an Weißkopfseeadlern wieder. Zu Beginn der frühen 1980er Jahre wurde die Population auf 100.000 Individuen geschätzt und 1992 auf 110.000 bis 115.000.[1] 1984 nannte die National Wildlife Federation Jagd und Tod durch Stromleitungen als die wesentlichen Mortalitätsursachen dieses Greifvogels. Andere Ursachen waren Ölverschmutzung und Vergiftung durch Blei und Quecksilber.[25]
Die größte Population weist der US-amerikanische Bundesstaat Alaska mit 40.000 bis 50.000 Individuen auf. Danach folgt die kanadische Provinz British Columbia, in der 1992 20.000 bis 30.000 Individuen lebten.[1] Die Zahl adulter, brütender Weißkopfseeadler, die in einem anderen US-Bundesstaat als Alaska brüten, wurde 2006 mit 9789 Paaren angegeben.[26] Lange Zeit galt Florida als der Bundesstaat mit den meisten Brutpaaren nach Alaska. Mittlerweile wurde er jedoch von Minnesota abgelöst, wo im Jahr 2011 1312 Brutpaare gezählt wurden. Mehr als 23 Bundesstaaten haben mittlerweile mindestens jeweils 100 Brutpaare.[27]
Die Art war 1973 eine der Leitarten für den Erlass des Endangered Species Act. Durch die Schutzmaßnahmen und die erfreuliche Bestandserholung konnte die Art am 4. Juni 2007 aus dem Schutz nach dem Endangered Species Act entlassen werden.[28] Lebende und tote Weißkopfseeadler sowie ihre Körperteile dürfen in den Vereinigten Staaten auch weiterhin nur mit Genehmigung besessen werden. Dies gilt auch für Indianer, die Adlerfedern für religiöse und kulturelle Zwecke verwenden. Das National Eagle Repository in Denver, Colorado, erteilt die Genehmigungen und stellt Berechtigten die Körper von tot aufgefundenen Tieren zur Verfügung.
Die Haltung von Weißkopfseeadlern in Gefangenschaft bedarf in den Vereinigten Staaten einer gesonderten Genehmigung. Diese Genehmigungen werden vorrangig Zoologischen Gärten erteilt und gehalten werden überwiegend Weißkopfseeadler, die auf Grund von Verletzungen nicht in freier Wildbahn ausgewildert werden können. Genehmigungen erhalten auch einzelne Indianervölker Nordamerikas, bei denen gefangene Weißkopfseeadler eine besondere Rolle in religiösen Zeremonien spielen. Grundsätzlich ist die Haltung von Weißkopfseeadlern für die Falknerei in den Vereinigten Staaten verboten, in Kanada dagegen ist dies mit entsprechender Genehmigung möglich.
Unter idealen Bedingungen gehaltene Weißkopfseeadler haben sich als sehr langlebig erwiesen. Allerdings schreiten sie nur sehr selten zur Brut.[29]
Der Weißkopfseeadler (Haliaeetus leucocephalus, aus griechisch ἁλι- hali- „meerwasser-“, αἰετός aietos „Adler“, λευκός leukos „weiß“, κεφαλή kephale „Kopf“) ist ein großer Greifvogel aus der Familie der Accipitridae. In Aussehen und Lebensweise ähnelt die Art sehr dem eurasischen Seeadler, die beiden Arten werden daher von manchen Autoren zu einer Superspezies vereinigt. Der Weißkopfseeadler ist der Wappenvogel der USA und daher auf deren Siegel zu sehen.
Die Bestände des Weißkopfseeadlers, der ursprünglich in großen Teilen Nordamerikas vorkam, waren seit dem 19. Jahrhundert rückläufig, die niedrigste Zahl an Brutpaaren wurde in den 1960er Jahren gezählt. Ursache dafür waren Abschüsse, die Folgen des Einsatzes von DDT und Lebensraumveränderungen. Erste gesetzliche Erlasse zum Schutz des Weißkopfseeadlers gab es bereits im frühen 20. Jahrhundert, die in den Folgejahren immer weiter verschärft wurden. Nach dem Verbot von DDT, das sich durch Biomagnifikation stark auf die Fähigkeit von Weißkopfseeadlern ausgewirkt hatte, Nachwuchs großzuziehen, erholten sich die Bestände wieder. Mittlerweile sind Weißkopfseeadler wieder in ihrem gesamten ursprünglichen Verbreitungsgebiet anzutreffen, und die Bestände haben sich so weit erholt, dass er nicht mehr als gefährdet gilt.
The bauld eagle (Haliaeetus leucocephalus, frae Greek hali "sea", aiētos "eagle", leuco "white", cephalos "heid") is a bird o prey foond in North Americae. A sea eagle, it haes twa kent subspecies an fuirms a species pair wi the white-tailed eagle (Haliaeetus albicilla). Its range includes maist o Canadae an Alaska, aw o the contiguous Unitit States, an northren Mexico. It is foond near lairge bouks o open watter wi a abundant fuid supply an auld-growth trees for nestin.
The bauld eagle is a opportunistic feeder which subsists mainly on fish, which it swoops doun an snatches frae the watter wi its talons. It builds the lairgest nest o ony North Americane bird an the lairgest tree nests iver recordit for ony ainimal species, up tae 4 m (13 ft) deep, 2.5 m (8.2 ft) wide, an 1 metric ton (1.1 short tons) in wicht.[2] Sexual maturity is atteened at the age o fower tae five years.
Bauld eagles are no actually bauld; the name derives frae a aulder meanin o the wird, "white heidit". The adult is mainly broun wi a white heid an tail. The sexes are identical in plumage, but females are aboot 25 percent lairger than males. The beak is lairge an heukit. The plumage o the immatur is broun.
The bauld eagle is both the naitional bird an naitional ainimal o the Unitit States o Americae. The bauld eagle appears on its seal. In the late 20t century it was on the brink o extirpation in the contiguous Unitit States. Populations have since recovered and the species was removed from the U.S. govrenment's leet o endangered species on 12 Julie 1995 an transferred tae the leet o threatened species. It wis remuivit frae the List of Endangered and Threatened Wildlife in the Lower 48 States on 28 Juin 2007.
The bauld eagle (Haliaeetus leucocephalus, frae Greek hali "sea", aiētos "eagle", leuco "white", cephalos "heid") is a bird o prey foond in North Americae. A sea eagle, it haes twa kent subspecies an fuirms a species pair wi the white-tailed eagle (Haliaeetus albicilla). Its range includes maist o Canadae an Alaska, aw o the contiguous Unitit States, an northren Mexico. It is foond near lairge bouks o open watter wi a abundant fuid supply an auld-growth trees for nestin.
The bauld eagle is a opportunistic feeder which subsists mainly on fish, which it swoops doun an snatches frae the watter wi its talons. It builds the lairgest nest o ony North Americane bird an the lairgest tree nests iver recordit for ony ainimal species, up tae 4 m (13 ft) deep, 2.5 m (8.2 ft) wide, an 1 metric ton (1.1 short tons) in wicht. Sexual maturity is atteened at the age o fower tae five years.
Bauld eagles are no actually bauld; the name derives frae a aulder meanin o the wird, "white heidit". The adult is mainly broun wi a white heid an tail. The sexes are identical in plumage, but females are aboot 25 percent lairger than males. The beak is lairge an heukit. The plumage o the immatur is broun.
The bauld eagle is both the naitional bird an naitional ainimal o the Unitit States o Americae. The bauld eagle appears on its seal. In the late 20t century it was on the brink o extirpation in the contiguous Unitit States. Populations have since recovered and the species was removed from the U.S. govrenment's leet o endangered species on 12 Julie 1995 an transferred tae the leet o threatened species. It wis remuivit frae the List of Endangered and Threatened Wildlife in the Lower 48 States on 28 Juin 2007.
Bjeloglavi orao (lat. Haliaeetus leucocephalus) je ptica grabljivica iz porodice Accipitridae. Živi uglavnom u Sjevernoj Americi. Smatra se simbolom Amerike, te je prikazana i na zvaničnom grbu Sjedinjenih Američkih Država.
Bjeloglavi orao (lat. Haliaeetus leucocephalus) je ptica grabljivica iz porodice Accipitridae. Živi uglavnom u Sjevernoj Americi. Smatra se simbolom Amerike, te je prikazana i na zvaničnom grbu Sjedinjenih Američkih Država.
Běłogłowny mórski jerjeł (Haliaeetus leucocephalus) jo ptašk ze swójźby (Accipitridae).
Shqiponja kokëbardhë (Haliaeetus leucocephalus, nga gjuha greke hali "deti", aiētos "shqiponja", leuco "e bardhë", cephalos "kokë") është një shpend i cili gjendet në Amerikën e Veriut. Ajo është një lloj i Shqiponjës së detit, në kuadër të së cilës dallohen dy nënlloje e të cilat formojnë një çift speciesh me të ashtuquajturën Shqiponja e bardhë e përbaltur (Haliaeetus albicilla). Shtrirja e saj gjeografike përfshin Kanadanë dhe Alaskën, pjesën kontinentale të Shteteve të Bashkuara të Amerikës, dhe pjesën veriore të Meksikës.
Shqiponja kokëbardhë në gjah
Shqiponja e rritur dhe zogthi i saj
Anatomia e shqiponjës kokëbardhë
Shqiponja kokëbardhë krahëhapur
Shqiponja kokëbardhë në fluturim Parku Kombëtar Yellowstone, Wyoming
With freshly caught fish in Kodiak
Koka
Pikturë nga John James Audubon
Një shqiponjë kokëbardhë mbi një balenë të pajetë.
Hawk Conservancy Trust në Andover
Çiftëzimi
Shqiponja e re në fluturimin e parë
Shqiponja njëvjecare
Lugina Skagit, Washington, Shtetet e Bashkuara
Museum specimen - Florida, USA
Shqiponja kokëbardhë (Haliaeetus leucocephalus, nga gjuha greke hali "deti", aiētos "shqiponja", leuco "e bardhë", cephalos "kokë") është një shpend i cili gjendet në Amerikën e Veriut. Ajo është një lloj i Shqiponjës së detit, në kuadër të së cilës dallohen dy nënlloje e të cilat formojnë një çift speciesh me të ashtuquajturën Shqiponja e bardhë e përbaltur (Haliaeetus albicilla). Shtrirja e saj gjeografike përfshin Kanadanë dhe Alaskën, pjesën kontinentale të Shteteve të Bashkuara të Amerikës, dhe pjesën veriore të Meksikës.
Skallaørnir (frøðiheiti: Haliaeetus leucocephalus) eru gitnar fyri styrki og stødd og verða tí ofta nýttar sum ímynd ella skjaldarmerki. Høgt uppi síggja teir smá djór í jørðini. Teir hava sterk, long bein við hvøssum klóm at taka fongin við, og hvast, krókut nev at skræða kjøt við. Við hvassa nevinum skræðir hon fongin í bitar.
Tjóðareyðkenni USA er skallaørnin, ið heldur til í USA. Hon tykist ber um høvdið, men tað kemst av, at munurin er so stórur á hvítu høvuðs- og hálsfjaðrunum og myrka fjaðurbúnanum á kroppinum. Hon etur helst fisk.
Flogið er um tveir metrar.
Taɣcuyt (Assaɣ usnan: Haliaeetus leucocephalus) d aylal asekliw yettidir deg Temrikt n ugafa akken iga daɣen d aylal anamur i Iwunak Yeddukklen n Temrikt, Aylal-a dges Anagar n snat n tdefrin yettidir seg Alaska d Kanada deg ugafa alamma d Miksik deg uneẓul, yettidir aladɣa deg yidgan yeldin n waman anda yettaf učči am iselman, d yidgan anda llan isekla i wakken ad yebnu igdfen
Tiɣcuyin llan-t ttusisemlen-t d iɣersiwen yettwaggzen s umihi n wengar maca assmi id iban d akken llan dges waṭas n iylalen yettidiren deg Alaska d Kanada tuɣal ɣer telmas yettwaggzen s kra kan deg 1995. S akken tuɣal talmest ur nettwaggez deg 2007
Taɣcuyt yewwṭen deg waddar ini-ynes d aras yakk ma d wudem-is d ixef-is d imellalen ama d awtem neɣ d Tawtemt amgarad gar-asen yettili deg ubleɣ anda tawtemt iy meqren ɣef uwtem, aqamum n teɣcuyt meqqer yenceb, Taɣcuyt d aylal meqren teɣzi ynes tettawaṭ seg 70 ar 102 cm Afriwen-is mara ldin ttilin seg 1,8 ar 2,3 m ma d Azuk-is seg 3 ar 7 kg
Taɣcuyt d aɣersiw iy teten aṭas n telmas. Maca učči ynes agejdan d iselman. Akken daɣen iy tett imekdaden, Ibṛaken, iwezziwen d telmas n iden n temraradin
Taɣcuyt (Assaɣ usnan: Haliaeetus leucocephalus) d aylal asekliw yettidir deg Temrikt n ugafa akken iga daɣen d aylal anamur i Iwunak Yeddukklen n Temrikt, Aylal-a dges Anagar n snat n tdefrin yettidir seg Alaska d Kanada deg ugafa alamma d Miksik deg uneẓul, yettidir aladɣa deg yidgan yeldin n waman anda yettaf učči am iselman, d yidgan anda llan isekla i wakken ad yebnu igdfen
Tiɣcuyin llan-t ttusisemlen-t d iɣersiwen yettwaggzen s umihi n wengar maca assmi id iban d akken llan dges waṭas n iylalen yettidiren deg Alaska d Kanada tuɣal ɣer telmas yettwaggzen s kra kan deg 1995. S akken tuɣal talmest ur nettwaggez deg 2007
Tekst üüb Öömrang Di witjhoodet iarn (Haliaeetus leucocephalus, faan griichisk ἁλι- hali- „siaweeder-“, αἰετός aietos „iarn“, λευκός leukos „witj“, κεφαλή kephale „hood“) as en graten gripfögel uun det famile faan a Accipitridae.
Hi liket a gusiarn, diar uun Euroopa föörkomt. Di witjhoodet iarn as det woopendiart faan Ameerikoo an komt uk üüb amerikoonsk jilstaken (US-Dooler) föör.
Komt bluas dan an wan ans föörAier faan Haliaeetus leucocephalus - MHNT
Di witjhoodet iarn (Haliaeetus leucocephalus, faan griichisk ἁλι- hali- „siaweeder-“, αἰετός aietos „iarn“, λευκός leukos „witj“, κεφαλή kephale „hood“) as en graten gripfögel uun det famile faan a Accipitridae.
Hi liket a gusiarn, diar uun Euroopa föörkomt. Di witjhoodet iarn as det woopendiart faan Ameerikoo an komt uk üüb amerikoonsk jilstaken (US-Dooler) föör.
O λευκοκέφαλος θαλασσαετός ή αμερικανικός θαλασσαετός ή φαλακρός αετός (Αλιάετος ο λευκοκέφαλος) είναι ένα αρπακτικό πτηνό που απαντά στην Βόρειο Αμερική. Η επιστημονική του ονομασία είναι Haliaeetus leucocephalus και περιλαμβάνει 2 υποείδη.
Ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός τοποθετείται στο γένος Haliaeetus (θαλασσαετοί) το οποίο παίρνει και τις κοινές και τις ειδικές επιστημονικές ονομασίες του από την χαρακτηριστική εμφάνιση του κεφαλιού των ενηλίκων. Bald (=φαλακρός) στην αγγλική ονομασία παράγεται από την λέξη piebald (=ψαρής, παρδαλός), και αναφέρεται στο λευκό κεφάλι και στα λευκά φτρερά της ουράς και στην αντίθεσή τους με το πιο σκούρο σώμα. Η επιστημονική ονομασία προέρχεται από το νεολατινικό Haliaeetus για τον "θαλασσαετό" (από το αρχαίο ελληνικό ἁλιάετος ή ἁλιαίετος), και leucocephalus, λατινοποιημένο αρχαιοελληνικό λευκοκέφαλος από το λευκὸς και κεφαλὴ.
Ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός ήταν ένα από τα πολλά είδη που περιγράφηκαν αρχικώς από τον Λινναίο στο έργο του Systema Naturae, με την ονομασία Falco leucocephalus. Ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός σχηματίζει ζεύγος ειδών με τον ευρασιατικό θαλασσαετό. Αυτό το ζεύγος ειδών αποτελείται από ένα λευκοκέφαλο και ένα μαυροκέφαλο είδος περίπου ίσου μεγέθους· ο θαλασσαετός επίσης έχει συνολικά λίγι πιο ανοικτό καστανό φτέρωμα σώματος. τα δύο είδη καλύπτουν την ίδια οικοθέση στις αντίστοιχες ζώνες τους. Το ζευγάρι απέκλινε από άλλους θαλασσαετούς στην αρχή του Πρώιμου Μειόκαινου (περί τα 10 μεγαέτη πριν) το αργότερο, αλλά πιθανώς ήδη από το Πρώιμο/Μέσο Ολιγόκαινο, 28 μεγαέτη πριν, αν το αρχαιότερο απολίθωμα είναι σωστά τοποθετημένο σε αυτό το γένος. Τα δύο είδη πιθανώς απέκλιναν στον βόρειο Ειρηνικό, καθώς ο θαλασσαετός εξαπλώθηκε προς τα δυτικά στην Ευρασία και ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός εξαπλώθηκε προς τα ανατολικά στην Βόρειο Αμερική.
Η φυσική ζώνη του λευκοκέφαλου θαλασσαετού καλύπτει το μεγαλύτερο μέρος της βορείου Αμερικής, περιλαμβάνοντας το μεγαλύτερο μέρος του Καναδά, όλες τις ηπειρωτικές Ηνωμένες Πολιτείες και το βόρειο Μεξικό. Είναι ο μόνος θαλασσαετός ενδημικός στην Βόρειο Αμερική. Κατοικώντας ποικίλα ενδιαιτήματα από τα μπαγιού της Λουιζιάνας στην Έρημο Σονόρα και τα ανατολικά φυλλοβόλα δάση του Κεμπέκ και της Νέας Αγγλίας, τα βόρεια πουλιά είναι μεταναστευτικά, ενώ τα νότια πουλιά είναι μόνιμοι κάτοικοι, που παραμένουν στην περιοχή αναπαραγωγής ολοχρονίς. Στον ελάχιστο πληθυσμό, στη δεκαετία του 1950, ήταν σε μεγάλο βαθμό περιορισμένοι στην Αλάσκα, στις Αλεούτιες Νήσους, στον βόρειο και σανατολικό Καναδά και την Φλόριντα. Σήμερα, είναι πολύ πιο κοινοί (σχεδόν φθάνοντας τους κορυφάιους προαποικιακούς αριθμούς στην Βόρεια Αμερική) και φωλιάζουν σε κάθε ηπειρωτική πολιτεία και επαρχία στις Ηνωμένες Πολιτείες και τον Καναδά.
Οι λευκοκέφαλοι θαλασσαετοί συγκεντρώνονται επίσης σε ορισμένες περιοχές στον χειμώνα. Από τον Νοέμβριο μνέχρι τον Φεβρουάριο, μία με δύο χιλιάδες πουλιά διαχειμάζουν στο Σκούαμις, Βρετανική Κολομβία, περίπου στα μισά του δρόμου μεταξύ του Βανκούβερ και του Γουίστλερ. Τα πουλιά κυρίως συναθροίζονται κατά μήκος των Ποταμών Σκουάμις και Τσέκεμους, προσελκυμένοι από την ωοτοκία των σολομών στην περιοχή.[2]
Ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός ζει γενικά κοντά σε περιοχές με νερό, όπως ακτές, ποτάμια, βάλτους και μεγάλες λίμνες, και σε υψόμετρο μέχρι 2000μ.[5] από την επιφάνεια της θάλασσας.
Το πτέρωμα ενός ενηλίκου λευκοκεφάλου θαλασσαετού είναι ομαλά βαθύ καστανό με λευκό κεφάλι και ουρά. Η ουρά είναι μέτριου μήκους και ελαφρώς σφηνοειδής. Τα αρσενικά και τα θηλυκά είναι πανομοιότυπα στον χρωματισμό του πτερώματος, αλλά ο φυλετικός διμορφισμός είναι έκδηλος στο είδος, στο ότι τα θηλυκά είναι 25% μεγαλύτερα από τα αρσενικά. Το ράμφος, τα πόδια και οι ίριδες είναι ζωηρά κίτρινα. Τα πόδια είναι άτριχα και τα δάκτυλα είναι κοντά και ισχηρότατα με μεγάλα νύχια. Το εξαιρετικά ανεπτυγμένο νύχι του πισινού δακτύλου χρησιμοποιείται για να ξεσχίζει τις ζωτικές περιοχές της λείας ενώ κρατιέται ακίνητη από τα μπροστινά δάκτυλα. Το ράμφος είναι μεγάλο και γαμψό, με κίτρινο όνυχα.. Ο ενήλικος λευκοκέφαλος θαλασσαετός είναι αναμφισβήτητος ζώνη διαβιώσεώς του. Ο στενά συγγενικός αφρικανικός ψαραετός (H. vocifer) (μακριά έξω από την ζώνη του λευκοκεφάλου θαλασσαετού) έχει επίσης καστανό σώμα, λαευκό κεφάλι και ουρά, αλλά διαφέρει από αυτόν στο ότι έχει λευκό στήθος και μάυρη άκρη στο ράμφος.
Το πτέρωμα των ανωρίμων είναι βαθύ καστανό επιστρωμένο με ακατάστατες λευκές λωρίδες μέχρι το πέμπτο (σπάνια το τέταρτο, πολυ σπάνια το τρίτο) έτος, οπότε φτάνει σε σεξουαλική ωριμότητα. Οι ανώριμοι λευκοκέφαλοι θαλασσαετοί διακρίνονται από τον χρυσαετό (Aquila chrysaetos), το μόνο άλλο πολύ μεγάλο, που δεν ανήκει στους γύπες τη Βορείου Αμερικής, στο ότι ο πρώτος έχει μεγαλύτερο, πιο προεξέχον κεφάλι με μεγαλύτερο ράμφος, πιο ευθεία αιχμέςίπεδες (όχι ελαφρώς σηκωμένες) και με μεγαλύτερη δυσκαμψία στο χτύπημα των φτερούγων και φτερά τα οποία δεν καλύπτουν εντελώς τα πόδια. Όταν φαίνεται καλά, ο χρυσαετός είναι χαρακτηριστικός στο πτέρωμα με πιο συνεχές θερμό καστανό ρώμα από έναν ανώριμο λευκοκέαλο θαλασσαετό, με μία κοκκινωπή-χρυσή βούλα στον σβέρκο του και (στα ανώριμα πτηνά) ένα πολύ αντιθετικό σύνολο λευκών τετραγώνων στο φτερό. Ένα άλλο χαρακτηριστικό του ανωρίμου λευκοκέφαλου θαλασσαετού που τον διακρίνει από το ώριμο πτηνό είναι το μαύρο, κίτρινο στην άκρη ράμφος· ο ώριμος αετός έχει εξ ολοκλήρου κίτρινο ράμφος.
Ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός έχει μερικές φορές θεωρηθεί το μεγαλύτερο γνήσιο αρπακτικό (αετόμορφο) πτηνό στην Βόρειο Αμερική. Το μόνο μεγαλύτερο είδος αρπακτικού πτηνού της Βόρειας Αμερικής είναι ο κόνδορας της Καλιφόρνιας (Gymnogyps californianus), ένας γύπας του Νέου Κόσμου ο οποίος πιθανόν να μη συνδέεται ταξονομικώς με τους γνήσιους αετίδες. Ωστόσο, ο χρυσαετός, με μέσο βάρος 4,18 χιλιόγραμμα στην αμερικανική του φυλή (A. c. canadensis), είναι μόνο 455 γραμμάρια ελαφρύτερος στην μέση μάζα σώματος. Επιπλέον, τα στενά ξαδέλφια του λευκοκέφαλου θαλασσαετού, ο θαλασσαετός, με σχετικά μεγαλύτερες πτέρυγες αλλά μικρότερη ουρά και ο συνολικά μεγαλύτερος θαλασσαετός του Στέλερ (H. pelagicus), ίσως, σπάνια απομακρύνονται στην παράκτια Αλάσκα από την Ασία.
Το κάλεσμα αποτελείται από αδύνατα στακκάτο, τιτιβιστά σφυρίγματα, κληκ κικ ικ ικ ικ, κάτι παρόμοιο στον ρυθμό καλέσματος ενός γλάρου. τα καλέσματα των νεαρών πουλιών τείνουν να είναι πιο τραχιά και διαπερστικά από αυτά των ενηλίκων.
Η σεξουαλική ωριμότητα του λευκοκέφαλου θαλασσαετού επιτυγχάνεται στην ηλικία των τεσσάρων με πέντε ετών. Όταν θέλουν να ζευγαρώσουν, επιδεικνύουν τις ικανότητές τους κάνοντας εντυπωσιακές ακροβατικές πτήσεις.
Πιστεύεται πως ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός είναι μονογαμικό πτηνό και ζευγαρώνει δια βίου. Το ζευγάρι χτίζει μια τεράστια φωλιά από κλαδιά πάνω από το έδαφος, όπου προσφέρει κατοικία σε ένα ζευγάρι αυγών κάθε χρόνο.
Το θηλυκό γεννά 1 με 3 αυγά, όπου το πρώτο το γεννά 5 με 10 μέρες μετά το ζευγάρωμα, και τα επωάζει για 35 μέρες[7]. Τα νεαρά άτομα διανύουν μεγάλες αποστάσεις πετώντας. Στη Φλόριντα, νεαρά πουλιά έχουν εντοπιστεί στο Μίσιγκαν, και στην Καλιφόρνια αετοί έχουν ταξιδέψει σε όλη τη διαδρομή για την Αλάσκα[8].
Ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός ζει 15-20 χρόνια σε γενική ανάλυση, έως 38 χρόνια στη φύση, ενώ έως και 48 χρόνια σε αιχμαλωσία[5].
Στο παρελθόν, το είδος υπέστη δραματική πτώση λόγω του έντονου κυνηγιού, των δηλητηριάσεων (κυρίως από τη χρήση του DDT και των σκαγιών) την ηλεκτροπληξία από ηλεκτροφόρα σύρματα[5] και την καταστροφή των βιότοπων, συνδυασμό με την απώλεια των μεγάλων κοπαδιών των βισώνων, μια εποχικά σημαντική πηγή τροφής.
Στον ύστερο 20ο αιώνα ήταν στο χείλος εκρριζώσεως από τις ηπειρωτικές Ηνωμένες Πολιτείες. Οι πληθυσμοί ανέκαμψαν και το είδος αφαιρέθηκαν από τον κατάλογο κινδυνευόντων ειδών της ομοσπονδιακής κυβερνήσεως των Η.Π.Α. στις 12 Ιουλίου του 1995 και μεταφέρθηκε στον κατάλογο των απειλουμένων ειδών. Αφαιρέθηκε από τον Κατάλογο της Κινδυνεύουσας και Απειλούμενης Άγριας ζωής στις Κατώτερες 48 Πολιτείες στις 28 Ιουνίου 2007.
Αυτό το είδος έχει υποστεί μια μεγάλη και στατιστικά σημαντική αύξηση σε σχέση με τα τελευταία 40 χρόνια στη Βόρεια Αμερική (779% αύξηση πάνω από 40 χρόνια, που αντιστοιχεί σε αύξηση 72,2% ανά δεκαετία[1].
Στην ινδιάνικη παράδοση, ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός θεωρείται ιερός. Φτέρωμά του αλλά και μέλη του (νύχια, πόδια και οστά της φτερούγας) χρησιμοποιούνται σε παραδοσιακές τελετουργίες για πρόσδωση δύναμης και σοφίας.
Από το 1782 αποτελεί εθνικό σύμβολο των Η.Π.Α.[6], καθώς εμφανίζεται και στη Σφραγίδα του.
O λευκοκέφαλος θαλασσαετός ή αμερικανικός θαλασσαετός ή φαλακρός αετός (Αλιάετος ο λευκοκέφαλος) είναι ένα αρπακτικό πτηνό που απαντά στην Βόρειο Αμερική. Η επιστημονική του ονομασία είναι Haliaeetus leucocephalus και περιλαμβάνει 2 υποείδη.
Ο λευκοκέφαλος θαλασσαετός και το εθνικό πτηνό και εθνικό ζώο των Ηνωμένων Πολιτειών της Αμερικής, καθώς εμφανίζεται και στην Σφραγίδα τους.Белагаловы арол (па-лацінску: Haliaeetus leucocephalus) — драпежная птушка з атраду сокалападобных (Falconiformes), сямейства ястрабіных (Accipitridae).
Белагаловы арол зьяўляецца самай вялікай драпежнай птушкай Паўднёвай Амэрыкі. Даўжыня цела белагаловага арла — ад 70 да 90 сантымэтраў, размах крылаў — ад 180 да 230 сантымэтраў, маса — ад 2,5 да 6,3 кіляграма. Па прапорцыях і афарбоўцы пер’я белагаловы арол дужа паходзіць на арлана-белахвоста (Haliaeetus albicilla), але ў параўнаньні з апошнім мае больш кантрастную афарбоўку.
Раней белагаловы арол быў распаўсюджаны на ўсёй матэрыковай частцы Паўднёвай Амэрыкі.
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Белагаловы арол (па-лацінску: Haliaeetus leucocephalus) — драпежная птушка з атраду сокалападобных (Falconiformes), сямейства ястрабіных (Accipitridae).
Белоглав орел (Haliaeetus leucocephalus) е граблива птица во Северна Америка што е најмногу позната како национална птица и симбол на Соединетите Американски Држави. Подрачјето на ширење или размножување го вклучува поголемиот дел од Канада и Аљаска, целиот САД и северниот дел на Мексико. Се наоѓа во близина на отворена вода каде што има изобилство на храна и дрва за гнездење.
Белоглавиот орел е голема птица, со должината на телото од 70 - 102 сантиметри, распон на крилја до 2,44 m и маса од 2,5 - 7 килограми; женката е за 25 проценти поголема од мажјакот. Ова е втората по големина граблива птица во Северна Америка. Возрасните имаат кафеаво тело со бела глава и опашка, жолт ирис, канџи на нозете, и кукест клун; младенчињата се целосно кафеави, освен за жолтите нозе. Мажјаците и женките се исти во обоеност на перјата. Исхрана им се состои од риби, но воглавно се опортунистички исхранувач. Ловат риби со фаќање на препад при летот вадејќи ги од вода со своите канџи. Во дивината, можат да живеат до триесет години, а постануваат сексуално зрели на четири или пет години. Белоглавиот орел го гради најголемото гнездо од било која птица во Северна Америка, до 4 метри длабоко, 2.5 метри широко и еден тон во тежина.
Тӧдьы йыро ӧрӟи яке Америкаысь ӧрӟи (лат. Haliaeetus leucocephalus ) – Accipitridae семьяысь Уйпал Америкаын улӥсь бадӟым сьöсь тылобурдо.
Халзан бүргэд (Haliaeetus leucocephalus) нь Хойд Америкт нутаглах Харцагынхан овгийн махчин шувуу бөгөөд АНУ-н билэг тэмдэг юм.
Халзан бүргэд нь 70-102 см урт, далавчаа дэлгэхэд 2.44 м урт, 2.5-7 кг жинтэй том шувуу юм. Эм нь эрээс биеэр том байна. Нас бие гүйцсэн халзан бүргэд бор бие, толгой, сүүл нь цагаан, цайвар шар нүд, махир хошуутай.
Голдуу загасаар хооллоно. Мөн чандага, туулай, илбэнх, минж, буга зэрэг хөхтөн амьтан, нугас, цахлай, дэглий, галуу гэх мэт шувуу, заримдаа үхсэн амьтны сэг иднэ.
4-5 нас хүрээд үржилд орох нас бие гүйцдэг. Тэд амьдралаа нэг хостойгоо өнгөрүүлнэ. Хэрэв ижил нь үхэх, ямар нэг байдлаар алга болвол өөр хостой болдог байна. Халзан бүргэд Хойд Америкийн бусад ямар ч шувуунаас том үүр барих ба жил бүр шинэ иш, мөчир нэмэн засаж сэлбэх тул үүрний гүн 4 м, 2.5 м голчтой, 1 т хүртэл жинтэй байдаг аж. Жилд 1-3 өндөг гаргах ба өндөг нь 7.3 см урт, 5.5 см өргөнтэй.
Үхсэн халимын сэг идэж буй нь.
Дэгдээхэй.
Толгой хэсэг.
Үүрэндээ бууж байна.
Museum specimen - Florida, USA
Халзан бүргэд (Haliaeetus leucocephalus) нь Хойд Америкт нутаглах Харцагынхан овгийн махчин шувуу бөгөөд АНУ-н билэг тэмдэг юм.
टकला गरुड पक्षाला शिकारी पक्षी म्हणून ओळखले जाते. टकला गरुड हा १७८२ पासून अमेरिकेचा राष्ट्रीय पक्षी आहे. अमेरिकेमध्ये ह्या पक्षाला संरक्षण देण्यात आले आहे. टकला गरुड चे पंख मोठे असतात. नर आणि मादी एकसारखे असतात. हे गरुड कॅनडा आणि अलास्का यांपैकी सर्वात जवळ असलेली संयुक्त राज्य अमेरिका आणि उत्तर मेक्सिको आढळतात. हे गरुड मोठ्या प्रमाणावर खुल्या पाण्याच्या जवळ आढळतात आणि जेथे भरपूर अन्नधान्य आणि घनदाट झाडे आहेत तेथे यांचे वास्तव्य असते. १२ जुलै १९९५ रोजी अमेरिकेच्या लुप्त होणाऱ्या प्रजातींच्या यादीतून हि प्रजाती काढून टाकण्यात आली आणि धोकादायक प्रजातींच्या यादीत टाकण्यात आले. अमेरिकेतील बहुतेक ठिकाणी आढळतात, जगभरात गरुडांच्या ६० पेक्षा जास्त जाती आहेत. दर महिन्याला 30 मैलांचा सरासरी दराने वेगाने प्रवास करणारे गरुड प्रवास करतात. १० जानेवारी हा जागतिक गरुड बचाव दिवस म्हणून पाळला जातो.
टकला गरुड चे डोके हे पांढऱ्या रंगाचे तर शरीर हे पूर्ण गडद तपकिरी रंगाचे असते. त्यांची शेपटी पांढऱ्या रंगाची असते. चोच, पाय चमकदार पिवळ्या रंगाचे असतात. गरुडांच्या चोचीदेखील इतर शिकारी पक्ष्यांसारख्या मोठ्या व बळकट असतात. त्यांच्या बाकदार चोचींमुळे त्यांना मांस फाडणे सोपे जाते. गरुडांचे पाय व पंजे भक्ष्य पकडण्यासाठी बळकट असतात. टकला गरुडाच्या पंखाचा फैलाव सुमारे सहा फुट असतो. आकाशात उंच उडणाऱ्या गरुडांचे पंख मात्र भरारी घेण्यासाठी लांब असतात आणि शेपूट तोकडी असते. त्यामुळे हवेत तरंगणे त्यांना सोपे जाते परंतु झेप घेणे मात्र तुलनेत थोडे कठीण जाते. गरुडाचे पंजे आणि नख्या सुद्धा बळकट असतात ज्यांचा उपयोग भक्ष्य पकडण्यासाठी आणि जखडून ठेवण्यासाठी होतो. चोच मोठी आणि आकड्यासारखी असते. टकला गरुडला सामान्यपणे ४० मैल पर्यंत उडता येऊ शकते, परंतु शिकार साठी सूर मारत असताना ते १०० च्या गतीपर्यंत पोहोचू शकतात. टकला गरुड हा ५ वर्षाचा वयात प्रौढ पिसारा प्राप्त करतो. ते जंगलामध्ये किमान ३८ वर्षे जगू शकतात. नरांचे वजन ८ ते ९ पौंड असते; तर मादीचे वजन १० ते १४ पौंड असते.
टकला गरुड सहसा जंगल जवळील भागात राहतात, ते शक्य असेल तेवढे मोठ्या प्रमाणात विकसित भागात राहणे टाळतात. ते उंच झाडांवर राहणे पसंत करतात. जिथे मोठ्या प्रमाणावर पाणीसाठा आहे व मासेमारीसाठी जवळ आहे अशा ठिकाणी राहतात. तर हिवाळ्यात, ते कोरड्या, खुल्या क्षेत्रामध्ये आढळू शकतात. हिवाळा सुरु झाल्यावर ते मोठ्या वृक्षावर व खुल्या ठिकाणी राहणे पसंत करतात. रात्रीच्या वेळी, दरीमध्ये मोठ्या झाडांवर राहतात आणि हिवाळा दरम्यान गरुड लहान गट पडून बसतात.
गरुडांची घरटी काट्याकुट्यांपासून बनलेली असतात व ती बहुधा उंच कड्यांवर किंवा उंच झाडांवरती असतात. प्रौढ गरुड घरटे सोडून जातात. प्रौढ गरुड ४ किंवा ५ वर्षांच्या होईपर्यंत आळशी होऊ लागतात. घरटे सोडून गेल्यावर ते आपला जोडीदार निवडतात व ते पुन्हा त्याच ठिकाणी दरवर्षी येतात जिथे ते राहत होते. तिथेच जवळ आपले घर बांधतात. त्यांचे घरटे हे खूप मोठे असते. कोणत्याही उत्तर अमेरिकन पक्ष्याचा घरट्यापेक्षा मोठे असते. साधारणपणे ५-६ फूट रूंद आणि २ फूट खोल असते. गरुड एका खेपेस एक किंवा दोन अंडी घालतात. पिल्लाचे संगोपन दोघे मिळून करतात.
टकला गरुडचा प्राथमिक आहार म्हणजे मासे, जे पाण्याच्या पृष्ठभागाजवळ मिळतात. ते गोड्या पाण्यातील मासे पकडून झाडावर जाऊन त्याचे सेवन करतात. तसेच, ससे, गिलहरी आणि इतर लहान सस्तन प्राणी देखील खातात.
गरुडाकडे उत्कृष्ट दृष्टी असते. त्यांची ही दृष्टी माणसांच्या चौपट तीक्ष्ण असते. टकला गरुड हा उडत असताना, फडफड करत असताना शंभर फुटावरून पाण्यातील मासे पाहू शकतो. गरुडाचा डोळ्यातील पडदा अर्धपारदर्शक असल्यामुळे गरुड डोळ्यावरही पाहू शकतो. गरुडाचे डोळे हे मोठे असतात. डोळ्याच्या रचनेमुळे एकाच वेळी समोरचे तसेच बाजूचे पाहू शकतात. ते माणसांपेक्षा अधिक रंग पाहू शकतात.
https://www.in.gov/dnr/fishwild/3383.htm
http://www.baldeagleinfo.com/eagle/eagle2.html
https://ourpastimes.com/characteristics-eagle-bird-6717089.html
http://www.bluepage.org/bald-eagles/bald-eagle-eyesight.html
टकला गरुड पक्षाला शिकारी पक्षी म्हणून ओळखले जाते. टकला गरुड हा १७८२ पासून अमेरिकेचा राष्ट्रीय पक्षी आहे. अमेरिकेमध्ये ह्या पक्षाला संरक्षण देण्यात आले आहे. टकला गरुड चे पंख मोठे असतात. नर आणि मादी एकसारखे असतात. हे गरुड कॅनडा आणि अलास्का यांपैकी सर्वात जवळ असलेली संयुक्त राज्य अमेरिका आणि उत्तर मेक्सिको आढळतात. हे गरुड मोठ्या प्रमाणावर खुल्या पाण्याच्या जवळ आढळतात आणि जेथे भरपूर अन्नधान्य आणि घनदाट झाडे आहेत तेथे यांचे वास्तव्य असते. १२ जुलै १९९५ रोजी अमेरिकेच्या लुप्त होणाऱ्या प्रजातींच्या यादीतून हि प्रजाती काढून टाकण्यात आली आणि धोकादायक प्रजातींच्या यादीत टाकण्यात आले. अमेरिकेतील बहुतेक ठिकाणी आढळतात, जगभरात गरुडांच्या ६० पेक्षा जास्त जाती आहेत. दर महिन्याला 30 मैलांचा सरासरी दराने वेगाने प्रवास करणारे गरुड प्रवास करतात. १० जानेवारी हा जागतिक गरुड बचाव दिवस म्हणून पाळला जातो.
வெண்தலைக் கழுகு (Haliaeetus leucocephalus), என்பது வட அமெரிக்கக் கண்டத்தில் வாழும் இரண்டு வகைக் கழுகினங்களில் ஒன்று (மற்றையது பொன்னாங் கழுகு). இக்கழுகு எளிதில் அறியக்கூடிய வகையில், தலை முழுவதும் வெள்ளையாய் இருக்கும். இதன் கூரிய நுனி உடைய வளைந்த அலகு மஞ்சள் நிறத்தில் இருக்கும். உடல் கரும் பழுப்பு நிறத்தில் இருக்கும்.
இக்கழுகை அமெரிக்கக் கழுகு என்று சிறப்பித்துக் கூறும் வழக்கும் உண்டு. ஏனெனில், இதுதான் அமெரிக்க கூட்டு நாடுகளின் நாட்டுப் பறவை என சிறப்பிக்கப்படுவது.[2] இவற்றை அமெரிக்க கூட்டு நாடுகளிலும் கனடாவிலும் காணலாம். இப்பறவை பல்வகையான காரணங்களினால் மிக அருகி வந்து இவ் இனமே அற்றுப் போய்விடும் நிலையில் இருந்தது. தக்க நேரத்தில் போதிய காப்பளித்து இப்பொழுது (2006ஆம் ஆண்டு வாகில்) சுமார் 100,000 பறவைகள் உள்ளன. இவற்றுள் பாதி அமெரிக்க கூட்டு நாடுகளைச் சேர்ந்த அலாஸ்காவில் வாழ்கின்றன.
இப்பறவைகள் சுமார் 50 ஆண்டுகள் உயிர்வாழ்வன. கொன்றுண்ணிப் பறவைகளான இவை மீன், சிறு பறவைகள், எலி முதலியவைகளைத் தின்னும். இவை பறந்து வந்து நீரில் உள்ள மீன்களைப் பற்றுவதில் திறமையானவை.
இது மற்ற வட அமெரிக்க பறவைகளை விடவும் மிகப் பெரிய கூடு கட்டுகின்றன. இதுவரை பதிவு செய்யப்பட்ட மிகப்பெரிய மர கூடுகள், குறிப்பாக பறவைகள் கட்டும் மர கூடுகளிலேயே மிகப்பெரிய கூடு இவ்வினப் பறவைகள் கட்டியது தான். இக்கூடுகள் 4 மீ (13 அடி) ஆழமான, 2.5 மீ (8.2 அடி) அகலம் வரை, மற்றும் 1 மெட்ரிக் டன் (எடை 1.1 டன்கள்) எடையுள்ளது.
வெண்தலைக் கழுகு என்று தமிழில் அழைக்கப்படும் இக்கழுகுகள் ஆங்கிலத்தில் "பால்ட் ஈகிள் அல்லது பால்ட் கழுகு" என அழைக்கபடுகிறது. தற்போதய ஆங்கிலத்தில் "பால்ட்" என்றால் வழுக்கை என அர்த்தம். ஆனால் இக் கழுகுகளுக்கு உண்மையில் வழுக்கை இல்லை. அதனால் இவற்றின் பெயர் குழப்பத்தை ஏற்படுத்தும். ஆனால் ஆங்கிலத்தில் "பால்ட்" எனும் வார்த்தைக்கு வெண்ணிற தலை என்ற அர்த்தமும் உண்டு. இக்கழுகுகளின் தலை வெண்ணிறத்த்இல் உள்ளதால் இப்பெயரை இக்கழுகுகள் பெற்றன.[3][4]
பல்வேறு அமெரிக்க இனக் கலாச்சாரங்களில் வெண்தலைக் கழுகு மிக முக்கியமானது. இது அமெரிக்காவின் தேசிய பறவையாகும். முத்திரைகள், சின்னங்கள், நாணயங்கள், அஞ்சல் முத்திரைகள், மற்றும் அமெரிக்க ஐக்கிய நாடுகளின் மத்திய அரசாங்கத்துடன் தொடர்புடைய பிற பொருட்களில் வெண்தலைக் கழுகு மிக முக்கியமாக கருதப்படுகிறது. இக் கழுகு அமெரிக்க கூட்டு நாடுகளின் நாட்டுப் பறவை என சிறப்பிக்கப்படுவது.
அமெரிக்காவின் நிறுவனர்கள் (founders) தங்கள் புதிய குடியரசை ரோமானிய குடியரசுடன் ஒப்பிடுவதில் பிடிவாதமாக இருந்தனர், அதில் கழுகுப் படம் (பொதுவாக தங்கக் கழுகு சம்பந்தப்பட்டிருந்தது) முக்கியமானது.
கனடாவின் பெரும்பகுதி, அமெரிக்காவின் அனைத்துப் பகுதிகளிலும் மற்றும் வடக்கு மெக்ஸிகோ உட்பட வட அமெரிக்காவின் பெரும்பகுதிகளில் வெண்தலைக் கழுகு வாழ்கிறது. வெண்தலைக் கழுகுகள் கடல்கள், ஆறுகள், பெரிய ஏரிகள், சமுத்திரங்கள் மற்றும் பிற பெரிய தண்ணீர் நிறைந்த இடங்கள் மற்றும் மீன் நிறைய உள்ள இடங்களின் அருகில் வாழ்கின்றன.
வெண்தலைக் கழுகுகளுக்கு வாழ, தூங்க, கூடுகள் கட்ட என பழைய மற்றும் கடுமையான மரங்களை நாடும். வெண்தலைக் கழுகுகள் துளைகள் கொண்ட மரங்கள் மற்றும் விலங்குகளிடமிருந்து பாதுகாப்பாக உள்ள இடங்களை அதிகம் விரும்பும்.
வெண்தலைக் கழுகு (Haliaeetus leucocephalus), என்பது வட அமெரிக்கக் கண்டத்தில் வாழும் இரண்டு வகைக் கழுகினங்களில் ஒன்று (மற்றையது பொன்னாங் கழுகு). இக்கழுகு எளிதில் அறியக்கூடிய வகையில், தலை முழுவதும் வெள்ளையாய் இருக்கும். இதன் கூரிய நுனி உடைய வளைந்த அலகு மஞ்சள் நிறத்தில் இருக்கும். உடல் கரும் பழுப்பு நிறத்தில் இருக்கும்.
இக்கழுகை அமெரிக்கக் கழுகு என்று சிறப்பித்துக் கூறும் வழக்கும் உண்டு. ஏனெனில், இதுதான் அமெரிக்க கூட்டு நாடுகளின் நாட்டுப் பறவை என சிறப்பிக்கப்படுவது. இவற்றை அமெரிக்க கூட்டு நாடுகளிலும் கனடாவிலும் காணலாம். இப்பறவை பல்வகையான காரணங்களினால் மிக அருகி வந்து இவ் இனமே அற்றுப் போய்விடும் நிலையில் இருந்தது. தக்க நேரத்தில் போதிய காப்பளித்து இப்பொழுது (2006ஆம் ஆண்டு வாகில்) சுமார் 100,000 பறவைகள் உள்ளன. இவற்றுள் பாதி அமெரிக்க கூட்டு நாடுகளைச் சேர்ந்த அலாஸ்காவில் வாழ்கின்றன.
இப்பறவைகள் சுமார் 50 ஆண்டுகள் உயிர்வாழ்வன. கொன்றுண்ணிப் பறவைகளான இவை மீன், சிறு பறவைகள், எலி முதலியவைகளைத் தின்னும். இவை பறந்து வந்து நீரில் உள்ள மீன்களைப் பற்றுவதில் திறமையானவை.
இது மற்ற வட அமெரிக்க பறவைகளை விடவும் மிகப் பெரிய கூடு கட்டுகின்றன. இதுவரை பதிவு செய்யப்பட்ட மிகப்பெரிய மர கூடுகள், குறிப்பாக பறவைகள் கட்டும் மர கூடுகளிலேயே மிகப்பெரிய கூடு இவ்வினப் பறவைகள் கட்டியது தான். இக்கூடுகள் 4 மீ (13 அடி) ஆழமான, 2.5 மீ (8.2 அடி) அகலம் வரை, மற்றும் 1 மெட்ரிக் டன் (எடை 1.1 டன்கள்) எடையுள்ளது.
Америкадин лекь ва икӀа Лацу-кьил лекь (лат. Haliaeetus leucocephalus) —
Америкадин лекь ва икӀа Лацу-кьил лекь (лат. Haliaeetus leucocephalus) —
The bald eagle (Haliaeetus leucocephalus) is a bird of prey found in North America. A sea eagle, it has two known subspecies and forms a species pair with the white-tailed eagle (Haliaeetus albicilla), which occupies the same niche as the bald eagle in the Palearctic. Its range includes most of Canada and Alaska, all of the contiguous United States, and northern Mexico. It is found near large bodies of open water with an abundant food supply and old-growth trees for nesting.
The bald eagle is an opportunistic feeder which subsists mainly on fish, which it swoops down upon and snatches from the water with its talons. It builds the largest nest of any North American bird and the largest tree nests ever recorded for any animal species, up to 4 m (13 ft) deep, 2.5 m (8.2 ft) wide, and 1 metric ton (1.1 short tons) in weight. Sexual maturity is attained at the age of four to five years.
Bald eagles are not actually bald; the name derives from an older meaning of the word, "white headed". The adult is mainly brown with a white head and tail. The sexes are identical in plumage, but females are about 25 percent larger than males. The yellow beak is large and hooked. The plumage of the immature is brown.
The bald eagle is the national bird of the United States of America and appears on its seal. In the late 20th century it was on the brink of extirpation in the contiguous United States. Populations have since recovered, and the species's status was upgraded from "endangered" to "threatened" in 1995, and removed from the list altogether in 2007.
The bald eagle is placed in the genus Haliaeetus (sea eagles), and gets both its common and specific scientific names from the distinctive appearance of the adult's head. Bald in the English name is from an older usage meaning "having white on the face or head" rather than "hairless", referring to the white head feathers contrasting with the darker body.[4] The genus name is Neo-Latin: Haliaeetus (from the Ancient Greek: ἁλιάετος, romanized: haliaetos, lit. 'sea eagle'),[5] and the specific name, leucocephalus, is Latinized (Ancient Greek: λευκός, romanized: leukos, lit. 'white')[6] and (κεφαλή, kephalḗ, 'head').[7][8]
The bald eagle was one of the many species originally described by Carl Linnaeus in his 18th-century work Systema Naturae, under the name Falco leucocephalus.[9]
There are two recognized subspecies of bald eagle:[10][11]
The bald eagle forms a species pair with the white-tailed eagle of Eurasia. This species pair consists of a white-headed and a tan-headed species of roughly equal size; the white-tailed eagle also has overall somewhat paler brown body plumage. The two species fill the same ecological niche in their respective ranges. The pair diverged from other sea eagles at the beginning of the Early Miocene (c. 10 Ma BP) at the latest, but possibly as early as the Early/Middle Oligocene, 28 Ma BP, if the most ancient fossil record is correctly assigned to this genus.[13]
The plumage of an adult bald eagle is evenly dark brown with a white head and tail. The tail is moderately long and slightly wedge-shaped. Males and females are identical in plumage coloration, but sexual dimorphism is evident in the species, in that females are 25% larger than males.[10] The beak, feet and irises are bright yellow. The legs are feather-free, and the toes are short and powerful with large talons. The highly developed talon of the hind toe is used to pierce the vital areas of prey while it is held immobile by the front toes.[14] The beak is large and hooked, with a yellow cere.[15] The adult bald eagle is unmistakable in its native range. The closely related African fish eagle (Haliaeetus vocifer) (from far outside the bald eagle's range) also has a brown body (albeit of somewhat more rufous hue), white head and tail, but differs from the bald eagle in having a white chest and black tip to the bill.[16]
The plumage of the immature is a dark brown overlaid with messy white streaking until the fifth (rarely fourth, very rarely third) year, when it reaches sexual maturity.[10][14] Immature bald eagles are distinguishable from the golden eagle (Aquila chrysaetos), the only other very large, non-vulturine raptorial bird in North America, in that the former has a larger, more protruding head with a larger beak, straighter edged wings which are held flat (not slightly raised) and with a stiffer wing beat and feathers which do not completely cover the legs. When seen well, the golden eagle is distinctive in plumage with a more solid warm brown color than an immature bald eagle, with a reddish-golden patch to its nape and (in immature birds) a highly contrasting set of white squares on the wing.[17]
The bald eagle has sometimes been considered the largest true raptor (accipitrid) in North America. The only larger species of raptor-like bird is the California condor (Gymnogyps californianus), a New World vulture which today is not generally considered a taxonomic ally of true accipitrids.[18] However, the golden eagle, averaging 4.18 kg (9.2 lb) and 63 cm (25 in) in wing chord length in its American race (Aquila chrysaetos canadensis), is merely 455 g (1.003 lb) lighter in mean body mass and exceeds the bald eagle in mean wing chord length by around 3 cm (1.2 in).[16][19] Additionally, the bald eagle's close cousins, the relatively longer-winged but shorter-tailed white-tailed eagle and the overall larger Steller's sea eagle (Haliaeetus pelagicus), may, rarely, wander to coastal Alaska from Asia.[16]
The bald eagle has a body length of 70–102 cm (28–40 in). Typical wingspan is between 1.8 and 2.3 m (5 ft 11 in and 7 ft 7 in) and mass is normally between 3 and 6.3 kg (6.6 and 13.9 lb).[16] Females are about 25% larger than males, averaging as much as 5.6 kg (12 lb), and against the males' average weight of 4.1 kg (9.0 lb).[10][20][21][22]
The size of the bird varies by location and generally corresponds with Bergmann's rule: the species increases in size further away from the equator and the tropics. For example, eagles from South Carolina average 3.27 kg (7.2 lb) in mass and 1.88 m (6 ft 2 in) in wingspan, smaller than their northern counterparts.[23] One field guide in Florida listed similarly small sizes for bald eagles there, at about 4.13 kg (9.1 lb).[24] Of intermediate size, 117 migrant bald eagles in Glacier National Park were found to average 4.22 kg (9.3 lb) but this was mostly (possibly post-dispersal) juvenile eagles, with 6 adults here averaging 4.3 kg (9.5 lb).[25] Wintering eagles in Arizona (winter weights are usually the highest of the year since, like many raptors, they spend the highest percentage of time foraging during winter) were found to average 4.74 kg (10.4 lb).[26]
The largest eagles are from Alaska, where large females may weigh more than 7 kg (15 lb) and span 2.44 m (8 ft 0 in) across the wings.[15][27] A survey of adult weights in Alaska showed that females there weighed on average 5.35 kg (11.8 lb), respectively, and males weighed 4.23 kg (9.3 lb) against immatures which averaged 5.09 kg (11.2 lb) and 4.05 kg (8.9 lb) in the two sexes.[28][29] An Alaskan adult female eagle that was considered outsized weighed some 7.4 kg (16 lb).[30] R.S. Palmer listed a record from 1876 in Wyoming County, New York of an enormous adult bald eagle that was shot and reportedly scaled 8.2 kg (18 lb).[29] Among standard linear measurements, the wing chord is 51.5–69 cm (20.3–27.2 in), the tail is 23–37 cm (9.1–14.6 in) long, and the tarsus is 8 to 11 cm (3.1 to 4.3 in).[16][31] The culmen reportedly ranges from 3 to 7.5 cm (1.2 to 3.0 in), while the measurement from the gape to the tip of the bill is 7–9 cm (2.8–3.5 in).[31][32] The bill size is unusually variable: Alaskan eagles can have up to twice the bill length of birds from the southern United States (Georgia, Louisiana, Florida), with means including both sexes of 6.83 cm (2.69 in) and 4.12 cm (1.62 in) in culmen length, respectively, from these two areas.[33][34]
The call consists of weak staccato, chirping whistles, kleek kik ik ik ik, somewhat similar in cadence to a gull's call. The calls of young birds tend to be more harsh and shrill than those of adults.[16][17]
The bald eagle's natural range covers most of North America, including most of Canada, all of the continental United States, and northern Mexico. It is the only sea eagle endemic to North America. Occupying varied habitats from the bayous of Louisiana to the Sonoran Desert and the eastern deciduous forests of Quebec and New England, northern birds are migratory, while southern birds are resident, remaining on their breeding territory all year. At minimum population, in the 1950s, it was largely restricted to Alaska, the Aleutian Islands, northern and eastern Canada, and Florida.[35] From 1966 to 2015 bald eagle numbers increased substantially throughout its winter and breeding ranges,[36] and as of 2018 the species nests in every continental state and province in the United States and Canada.[37]
The majority of bald eagles in Canada are found along the British Columbia coast while large populations are found in the forests of Alberta, Saskatchewan, Manitoba and Ontario.[38] Bald eagles also congregate in certain locations in winter. From November until February, one to two thousand birds winter in Squamish, British Columbia, about halfway between Vancouver and Whistler. The birds primarily gather along the Squamish and Cheakamus Rivers, attracted by the salmon spawning in the area.[39] Similar congregations of wintering bald eagles at open lakes and rivers, wherein fish are readily available for hunting or scavenging, are observed in the northern United States.[40]
It has occurred as a vagrant twice in Ireland; a juvenile was shot illegally in Fermanagh on January 11, 1973 (misidentified at first as a white-tailed eagle), and an exhausted juvenile was captured in Kerry on November 15, 1987.[41]
The bald eagle occurs during its breeding season in virtually any kind of American wetland habitat such as seacoasts, rivers, large lakes or marshes or other large bodies of open water with an abundance of fish. Studies have shown a preference for bodies of water with a circumference greater than 11 km (7 mi), and lakes with an area greater than 10 km2 (4 sq mi) are optimal for breeding bald eagles.[42]
The bald eagle typically requires old-growth and mature stands of coniferous or hardwood trees for perching, roosting, and nesting. Tree species reportedly is less important to the eagle pair than the tree's height, composition and location.[43] Perhaps of paramount importance for this species is an abundance of comparatively large trees surrounding the body of water. Selected trees must have good visibility, be over 20 m (66 ft) tall, an open structure, and proximity to prey. If nesting trees are in standing water such as in a mangrove swamp, the nest can be located fairly low, at as low 6 m (20 ft) above the ground.[44] In a more typical tree standing on dry ground, nests may be located from 16 to 38 m (52 to 125 ft) in height. In Chesapeake Bay, nesting trees averaged 82 cm (32 in) in diameter and 28 m (92 ft) in total height, while in Florida, the average nesting tree stands 23 m (75 ft) high and is 23 cm (9.1 in) in diameter.[45][46] Trees used for nesting in the Greater Yellowstone area average 27 m (89 ft) high.[47] Trees or forest used for nesting should have a canopy cover of no more than 60%, and no less than 20%, and be in close proximity to water.[42] Most nests have been found within 200 m (660 ft) of open water. The greatest distance from open water recorded for a bald eagle nest was over 3 km (1.9 mi), in Florida.[18]
Bald eagle nests are often very large in order to compensate for size of the birds. The largest recorded nest was found in Florida in 1963, and was measured at nearly 10 feet wide and 20 feet deep.[48]
In Florida, nesting habitats often consist of Mangrove swamps, the shorelines of lakes and rivers, pinelands, seasonally flooded flatwoods, hardwood swamps, and open prairies and pastureland with scattered tall trees. Favored nesting trees in Florida are slash pines (Pinus elliottii), longleaf pines (P. palustris), loblolly pines (P. taeda) and cypress trees, but for the southern coastal areas where mangroves are usually used.[44] In Wyoming, groves of mature cottonwoods or tall pines found along streams and rivers are typical bald eagle nesting habitats. Wyoming eagles may inhabit habitat types ranging from large, old-growth stands of ponderosa pines (Pinus ponderosa) to narrow strips of riparian trees surrounded by rangeland.[18] In Southeast Alaska, Sitka spruce (Picea sitchensis) provided 78% of the nesting trees used by eagles, followed by hemlocks (Tsuga) at 20%.[43] Increasingly, eagles nest in man-made reservoirs stocked with fish.[44]
The bald eagle is usually quite sensitive to human activity while nesting, and is found most commonly in areas with minimal human disturbance. It chooses sites more than 1.2 km (0.75 mi) from low-density human disturbance and more than 1.8 km (1.1 mi) from medium- to high-density human disturbance.[42] However, bald eagles will occasionally nest in large estuaries or secluded groves within major cities, such as Hardtack Island on the Willamette River in Portland, Oregon or John Heinz National Wildlife Refuge at Tinicum in Philadelphia, Pennsylvania, which are surrounded by a great quantity of human activity.[49][50] Even more contrary to the usual sensitivity to disturbance, a family of bald eagles moved to the Harlem neighborhood in New York City in 2010.[51]
While wintering, bald eagles tend to be less habitat and disturbance sensitive. They will commonly congregate at spots with plentiful perches and waters with plentiful prey and (in northern climes) partially unfrozen waters. Alternately, non-breeding or wintering bald eagles, particularly in areas with a lack of human disturbance, spend their time in various upland, terrestrial habitats sometimes quite far away from waterways. In the northern half of North America (especially the interior portion), this terrestrial inhabitance by bald eagles tends to be especially prevalent because unfrozen water may not be accessible. Upland wintering habitats often consist of open habitats with concentrations of medium-sized mammals, such as prairies, meadows or tundra, or open forests with regular carrion access.[18][43]
The bald eagle is a powerful flier, and soars on thermal convection currents. It reaches speeds of 56–70 km/h (35–43 mph) when gliding and flapping, and about 48 km/h (30 mph) while carrying fish.[52] Its dive speed is between 120–160 km/h (75–99 mph), though it seldom dives vertically.[53] Regarding their flying abilities, despite being morphologically less well adapted to faster flight than golden eagles (especially during dives), the bald eagle is considered surprisingly maneuverable in flight. Bald eagles have also been recorded catching up to and then swooping under geese in flight, turning over and thrusting their talons into the other bird's breast.[29] It is partially migratory, depending on location. If its territory has access to open water, it remains there year-round, but if the body of water freezes during the winter, making it impossible to obtain food, it migrates to the south or to the coast. A number of populations are subject to post-breeding dispersal, mainly in juveniles; Florida eagles, for example, will disperse northwards in the summer.[54] The bald eagle selects migration routes which take advantage of thermals, updrafts, and food resources. During migration, it may ascend in a thermal and then glide down, or may ascend in updrafts created by the wind against a cliff or other terrain. Migration generally takes place during the daytime, usually between the local hours of 8:00 a.m. and 6:00 p.m., when thermals are produced by the sun.[14]
The bald eagle is an opportunistic carnivore with the capacity to consume a great variety of prey. Fish often comprise most of the eagle's diet throughout their range.[55] In 20 food habit studies across the species' range, fish comprised 56% of the diet of nesting eagles, birds 28%, mammals 14% and other prey 2%.[56] More than 400 species are known to be included in the bald eagle's prey spectrum, far more than its ecological equivalent in the Old World, the white-tailed eagle, is known to take. Despite its considerably lower population, the bald eagle may come in second amongst all North American accipitrids, slightly behind only the red-tailed hawk, in number of prey species recorded.[29][56][57][58]
To hunt fish, the eagle swoops down over the water and snatches the fish out of the water with its talons. They eat by holding the fish in one claw and tearing the flesh with the other. Eagles have structures on their toes called spicules that allow them to grasp fish. Osprey also have this adaptation.[52] Bird prey may occasionally be attacked in flight, with prey up to the size of Canada geese attacked and killed in mid-air.[59] It has been estimated that the gripping power (pounds by square inch) of the bald eagle is ten times greater than that of a human.[60] Bald eagles can fly with fish at least equal to their own weight, but if the fish is too heavy to lift, the eagle may be dragged into the water. It may swim to safety, in some cases pulling the catch along to the shore as it swims, but some eagles drown or succumb to hypothermia.[61] Many sources claim that bald eagles, like all large eagles, cannot normally take flight carrying prey more than half of their own weight unless aided by favorable wind conditions.[44][62] On numerous occasions, when large prey such as large fish including mature salmon or geese are attacked, eagles have been seen to make contact and then drag the prey in a strenuously labored, low flight over the water to a bank, where they then finish off and dismember the prey.[31][29][56][57] When food is abundant, an eagle can gorge itself by storing up to 1 kg (2.2 lb) of food in a pouch in the throat called a crop. Gorging allows the bird to fast for several days if food becomes unavailable.[44] Occasionally, bald eagles may hunt cooperatively when confronting prey, especially relatively large prey such as jackrabbits or herons, with one bird distracting potential prey, while the other comes behind it in order to ambush it.[15][63][64] While hunting waterfowl, bald eagles repeatedly fly at a target and cause it to dive repeatedly, hoping to exhaust the victim so it can be caught (white-tailed eagles have been recorded hunting waterfowl in the same way). When hunting concentrated prey, a successful catch often results in the hunting eagle being pursued by other eagles and needing to find an isolated perch for consumption if it is able to carry it away successfully.[31]
They obtain much of their food as carrion or via a practice known as kleptoparasitism, by which they steal prey away from other predators. Due to their dietary habits, bald eagles are frequently viewed in a negative light by humans.[18] Thanks to their superior foraging ability and experience, adults are generally more likely to hunt live prey than immature eagles, which often obtain their food from scavenging.[65][66] They are not very selective about the condition or origin, whether provided by humans, other animals, auto accidents or natural causes, of a carcass's presence, but will avoid eating carrion where disturbances from humans are a regular occurrence. They will scavenge carcasses up to the size of whales, though carcasses of ungulates and large fish are seemingly preferred.[31] Congregated wintering waterfowl are frequently exploited for carcasses to scavenge by immature eagles in harsh winter weather.[67] Bald eagles also may sometimes feed on material scavenged or stolen from campsites and picnics, as well as garbage dumps (dump usage is habitual mainly in Alaska)[68] and fish-processing plants.[69]
In Southeast Alaska, fish comprise approximately 66% of the year-round diet of bald eagles and 78% of the prey brought to the nest by the parents.[71] Eagles living in the Columbia River Estuary in Oregon were found to rely on fish for 90% of their dietary intake.[72] At least 100 species of fish have been recorded in the bald eagle's diet.[57] From observation in the Columbia River, 58% of the fish were caught alive by the eagle, 24% were scavenged as carcasses and 18% were pirated away from other animals.[72]
In the Pacific Northwest, spawning trout and salmon provide most of the bald eagles' diet from late summer throughout fall.[73] Though bald eagles occasionally catch live salmon, they usually scavenge spawned salmon carcass.[74][75] Southeast Alaskan eagles largely prey on pink salmon (Oncorhynchus gorbuscha), coho salmon (O. kisutch) and, more locally, sockeye salmon (O. nerka), with Chinook salmon (O. tshawytscha).[71] Due to the Chinook salmon's large size (12 to 18 kg (26 to 40 lb) average adult size) probably being taken only as carrion and a single carcass can attract several eagles.[71] Also important in the estuaries and shallow coastlines of southern Alaska are Pacific herring (Clupea pallasii), Pacific sand lance (Ammodytes hexapterus) and eulachon (Thaleichthys pacificus).[71] In Oregon's Columbia River Estuary, the most significant prey species were largescale suckers (Catostomus macrocheilus) (17.3% of the prey selected there), American shad (Alosa sapidissima; 13%) and common carp (Cyprinus carpio; 10.8%).[72] Eagles living in the Chesapeake Bay in Maryland were found to subsist largely on American gizzard shad (Dorosoma cepedianum), threadfin shad (Dorosoma petenense) and white bass (Morone chrysops).[76] Floridian eagles have been reported to prey on catfish, most prevalently the brown bullhead (Ameiurus nebulosus) and any species in the genus Ictalurus as well as mullet, trout, needlefish, and eels.[18][44][77] Chain pickerels (Esox niger) and white suckers (Catostomus commersonii) are frequently taken in interior Maine.[78] Wintering eagles on the Platte River in Nebraska preyed mainly on American gizzard shads and common carp.[79] Bald eagles are also known to eat the following fish species: rainbow trout (Oncorhynchus mykiss), white catfish (Ameiurus catus), rock greenling (Hexagrammos lagocephalus), Pacific cod (Gadus macrocephalus), Atka mackerel (Pleurogrammus monopterygius), largemouth bass (Micropterus salmoides), northern pike (Esox lucius), striped bass (Morone saxatilis), dogfish shark (Squalidae.sp) and Blue walleye (Sander vitreus).[80][81][82]
Fish taken by bald eagles varies in size, but bald eagles take larger fish than other piscivorous birds in North America, typically range from 20 to 75 cm (7.9 to 29.5 in) and prefer 36 cm (14 in) fish.[83] When experimenters offered fish of different sizes in the breeding season around Lake Britton in California, fish measuring 34 to 38 cm (13 to 15 in) were taken 71.8% of the time by parent eagles while fish measuring 23 to 27.5 cm (9.1 to 10.8 in) were chosen only 25% of the time.[84] At nests around Lake Superior, the remains of fish (mostly suckers) were found to average 35.4 cm (13.9 in) in total length.[85] In the Columbia River estuary, most preyed on by eagles were estimated to measure less than 30 cm (12 in), but larger fish between 30 and 60 cm (12 and 24 in) or even exceeding 60 cm (24 in) in length also taken especially during the non-breeding seasons.[72] In Neagle Lake, eagles frequently take Northern pike, up to 80 cm (31 in) long.[86] They can take fish up to at least twice their own weight, such as large salmons, carps, or even adult muskellunge (Esox masquinongy), by dragging its catch with talons and pull toward ashore.[29][56][87][88] Much larger marine fish such as Pacific halibut (Hippoglossus stenolepis) and lemon sharks (Negaprion brevirostris) have been recorded among bald eagle prey though probably are only taken as young, as small, newly mature fish, or as carrion.[58][89]
Benthic fishes such as catfish are usually consumed after they die and float to the surface, though while temporarily swimming in the open may be more vulnerable to predation than most fish since their eyes focus downwards.[76] Bald eagles also regularly exploit water turbines which produce battered, stunned or dead fish easily consumed.[90] Predators who leave behind scraps of dead fish that they kill, such as brown bears (Ursus arctos), gray wolves (Canis lupus) and red foxes (Vulpes vulpes), may be habitually followed in order to scavenge the kills secondarily.[71] Once North Pacific salmon die off after spawning, usually local bald eagles eat salmon carcasses almost exclusively. Eagles in Washington need to consume 489 g (1.078 lb) of fish each day for survival, with adults generally consuming more than juveniles and thus reducing potential energy deficiency and increasing survival during winter.[91]
_32.jpg)
Behind fish, the next most significant prey base for bald eagles are other waterbirds. The contribution of such birds to the eagle's diet is variable, depending on the quantity and availability of fish near the water's surface. Waterbirds can seasonally comprise from 7% to 80% of the prey selection for eagles in certain localities.[72][92] Overall, birds are the most diverse group in the bald eagle's prey spectrum, with 200 prey species recorded.[29][57][58]
Bird species most preferred as prey by eagles tend to be medium-sized, such as western grebes (Aechmophorus occidentalis), mallards (Anas platyrhynchos), and American coots (Fulica americana) as such prey is relatively easy for the much larger eagles to catch and fly with.[18][72] American herring gull (Larus smithsonianus) are the favored avian prey species for eagles living around Lake Superior.[85] Black ducks (Anas rubripes), common eiders (Somateria mollissima), and double-crested cormorants (Phalacrocorax auritus) are also frequently taken in coastal Maine[78] and velvet scoter (Melanitta fusca) was dominant prey in San Miguel Island.[93]
Due to easy accessibility and lack of formidable nest defense by such species, bald eagles are capable of preying on such seabirds at all ages, from eggs to mature adults, and they can effectively cull large portions of a colony.[94] Along some portions of the North Pacific coastline, bald eagles which had historically preyed mainly kelp-dwelling fish and supplementally sea otter (Enhydra lutris) pups are now preying mainly on seabird colonies since both the fish (possibly due to overfishing) and otters (cause unknown) have had precipitous population declines, causing concern for seabird conservation.[95] Because of this more extensive predation, some biologist has expressed concern that murres are heading for a "conservation collision" due to heavy eagle predation.[94] Eagles have been confirmed to attack nocturnally active, burrow-nesting seabird species such as storm petrels and shearwaters by digging out their burrows and feeding on all animals they find inside.[96] If a bald eagle flies close by, waterbirds will often fly away en masse, though in other cases they may seemingly ignore a perched eagle. when the birds fly away from a colony, this exposed their unprotected eggs and nestlings to scavengers such as gulls.[94]
Larger waterbirds are occasionally prey as well, with wintering emperor geese (Chen canagica) and snow geese (C. caerulescens), which gather in large groups, sometimes becoming regular prey.[31][62] Other large waterbirds hunted at least occasionally by bald eagles have included adults of common murres (Uria aalge),[80] common loons (Gavis immer),[97] great black-backed gulls (Larus marinus),[98] sandhill cranes (Grus canadensis),[99] great blue herons (Ardea herodias),[56] Ross's geese (Anser rossii),[100] Some waterbird prey can exceed the eagle's own weight. Canada geese (Branta canadensis) are occasionally taken, and predation on the largest subspecies (Branta canadensis maxima) has been reported.[76][101] Adult birds larger than eagle themselves such as tundra swans (Cygnus columbianus)[102] and brown pelicans (Pelecanus occidentalis) are known to killed.[44] Additionally, chicks or fledgling of American white pelicans (Pelecanus erythrorhynchos), trumpeter swans (Cygnus buccinator) and whooping cranes (Grus americana) can be taken by bald eagles,[103][104][105] and unsuccessful attacks on adults have been reported.[106][107]
Bald eagles have been recorded as killing other raptors on occasion. In some cases, these may be attacks of competition or kleptoparasitism on rival species but ended with the consumption of the victim. Nine species each of other accipitrids and owls are known to have been preyed upon by bald eagles. Owl prey species have ranged in size from western screech-owls (Megascops kennicotti) to snowy owls (Bubo scandiacus).[29][57][58][108] Larger diurnal raptors known to have fallen victim to bald eagles have included red-tailed hawks (Buteo jamaicensis),[109] peregrine falcons (Falco peregrinus),[110] northern goshawks (Accipiter gentilis),[111] ospreys (Pandion haliaetus)[112] and black (Coragyps atratus) and turkey vultures (Cathartes aura).[113]
.jpg)
Mammalian preys are generally less frequently taken than fish or avian prey. However, in some regions, such as landlocked areas of North America, wintering bald eagles may become habitual predators of medium-sized mammals that occur in colonies or local concentrations, such as prairie dogs (Cynomys sp.) and jackrabbits (Lepus sp.).[18][114] Bald eagles in Seedskadee National Wildlife Refuge often hunt in pair to catch rabbits and prairie dogs.[115] They can attack and prey on rabbits and hares of nearly any size, from marsh rabbits (Sylvilagus palustris) to black and white-tailed jackrabbits (Lepus californicus & L. townsendii), and Arctic hares (Lepus arcticus).[116][117][82] In San Luis Valley, white-tailed jackrabbits can be important prey.[102] Additionally, rodents such as montane voles (Microtus montanus), brown rats (Rattus norvegicus), muskrats (Ondatra zibethicus), nutrias (Myocastor coypus), and various squirrels are taken as supplementary prey.[117][14][118][78] Even American porcupines (Erethizon dorsatum) are reportedly attacked and killed.[119]
Where available, seal colonies can provide a lot of food. On Protection Island, Washington, they commonly feed on harbor seal (Phoca vitulina) afterbirths, still-borns and sickly seal pups.[120] Similarly, bald eagles in Alaska readily prey on sea otter (Enhydra lutris) pups.[121] Small mammalian carnivores can be taken infrequently, such as American martens (Martes pennanti),[122] American minks (Neogale vison),[123] and Island foxes ( Urocyon littoralis ).[124] Larger carnivoran prey include grey foxes (Urocyon cinereoargenteus),[125] Arctic foxes (Vulpes lagopus),[126] striped skunks (Mephitis mephitis),[127] American hog-nosed skunks (Conepatus leuconotus),[128] domestic cats (Felis catus)[129] and reportedly red foxes (Vulpes vulpus).[130] Predation on more formidable species such as adult North American river otters (Lontra canadensis) and male fisher cats (Pekania pennanti), and possibly common raccoons (Procyon lotor) have been reported.[131][132][125] Even bobcat (Lynx rufus) has been recorded amongst their prey, but it is not known whether they were killed or scavenged.[133][78] Other wild mammalian prey include fawns of deer such as white-tailed deer (Odocoileus virginianus) and Sitka deer (Odocoileus hemionus sitkensis), which weigh around 3 kg (6.6 lb) can be taken alive by bald eagles.[134][135] In one instance, a bald eagle was observed carrying 6.8 kg (15 lb) mule deer (Odocoileus hemionus) fawn.[136] Additionally, Virginia opossums (Didelphis virginiana) can be preyed upon but most of them are mainly taken as roadkills due to their nocturnal habits. [116][137][125]
Together with the golden eagle, bald eagles are occasionally accused of preying on livestock, especially sheep (Ovis aries). There are a handful of proven cases of lamb predation, some specimens weighing up to 11 kg (24 lb), by bald eagles. Still, they are much less likely to attack a healthy lamb than a golden eagle. Both species prefer native, wild prey and are unlikely to cause any extensive detriment to human livelihoods.[138] There is one case of a bald eagle killing and feeding on an adult, pregnant ewe (then joined in eating the kill by at least 3 other eagles), which, weighing on average over 60 kg (130 lb), is much larger than any other known prey taken by this species.[139]
Supplemental prey is readily taken given the opportunity. In some areas, reptiles may become regular prey, especially in warm areas such as Florida where reptile diversity is high. Turtles are perhaps the most regularly hunted type of reptile.[18] In coastal New Jersey, 14 of 20 studied eagle nests included remains of turtles. The main species found were common musk turtles (Sternotherus odoratus), diamondback terrapin (Malaclemys terrapin) and juvenile common snapping turtles (Chelydra serpentina). In these New Jersey nests, mainly subadult and small adults were taken, ranging in carapace length from 9.2 to 17.1 cm (3.6 to 6.7 in).[140] Similarly, many turtles were recorded in the diet in the Chesapeake Bay.[141] In Texas, softshell turtles are the most frequently taken prey,[142] and a large number of Barbour's map turtles are taken in Torreya State Park.[143] Other reptilian and amphibian prey includes southern alligator lizards (Elgaria multicarinata),[93] snakes such as garter snakes and rattlesnakes,[44][144][145][82] and Greater siren (Siren lacertina).[116]
Invertebrates are occasionally taken. In Alaska, eagles feed on sea urchins (Strongylocentrotus sp.), chitons, mussels, and crabs.[146] Other various mollusks such as land snails, abalones, bivalves, periwinkles, blue mussels, squids, and starfishes are taken as well.[93]
When competing for food, eagles will usually dominate other fish-eaters and scavengers, aggressively displacing mammals such as coyotes (Canis latrans) and foxes, and birds such as corvids, gulls, vultures and other raptors.[68] Occasionally, coyotes, bobcats (Lynx rufus) and domestic dogs (Canis familiaris) can displace eagles from carrion, usually less confident immature birds, as has been recorded in Maine.[147] Bald eagles are less active, bold predators than golden eagles and get relatively more of their food as carrion and from kleptoparasitism (although it is now generally thought that golden eagles eat more carrion than was previously assumed).[93][19] However, the two species are roughly equal in size, aggressiveness and physical strength and so competitions can go either way. Neither species is known to be dominant, and the outcome depends on the size and disposition of the individual eagles involved.[31] Wintering bald and golden eagles in Utah both sometimes won conflicts, though in one recorded instance a single bald eagle successfully displaced two consecutive golden eagles from a kill.[148]
Though bald eagles face few natural threats, an unusual attacker comes in the form of the common loon (G. immer), which is also taken by eagles as prey. While common loons normally avoid conflict, they are highly territorial and will attack predators and competitors by stabbing at them with their knife-like bill; as the range of the bald eagle has increased following conservation efforts, these interactions have been observed on several occasions, including a fatality of a bald eagle in Maine that is presumed to have come about as a result of it attacking a nest, then having a fatal puncture wound inflicted by one or both loon parents.[149]
The bald eagle is thought to be much more numerous in North America than the golden eagle, with the bald species estimated to number at least 150,000 individuals, about twice as many golden eagles there are estimated to live in North America.[19][37] Due to this, bald eagles often outnumber golden eagles at attractive food sources.[19] Despite the potential for contention between these animals, in New Jersey during winter, a golden eagle and numerous bald eagles were observed to hunt snow geese alongside each other without conflict. Similarly, both eagle species have been recorded, via video-monitoring, to feed on gut piles and carcasses of white-tailed deer (Odocoileus virginianus) in remote forest clearings in the eastern Appalachian Mountains without apparent conflict.[19] Bald eagles as frequently mobbed by smaller raptors, due to their infrequent but unpredictable tendency to hunt other birds of prey.[148] Many bald eagles are habitual kleptoparasites, especially in winters when fish are harder to come by. They have been recorded stealing fish from other predators such as ospreys, herons and even otters.[31][150] They have also been recorded opportunistically pirating birds from peregrine falcons (Falco peregrinus), prairie dogs from ferruginous hawks (Buteo regalis) and even jackrabbits from golden eagles.[151][152] When they approach scavengers such as dogs, gulls or vultures at carrion sites, they often attack them in an attempt to force them to disgorge their food.[44] Healthy adult bald eagles are not preyed upon in the wild and are thus considered apex predators.[153]
Bald eagles are sexually mature at four or five years of age. When they are old enough to breed, they often return to the area where they were born. It is thought that bald eagles mate for life. However, if one member of a pair dies or disappears, the survivor will choose a new mate. A pair which has repeatedly failed in breeding attempts may split and look for new mates.[154] Bald eagle courtship involves elaborate, spectacular calls and flight displays by the males. The flight includes swoops, chases, and cartwheels, in which they fly high, lock talons, and free-fall, separating just before hitting the ground.[56][155][156] Usually, a territory defended by a mature pair will be 1 to 2 km (0.62 to 1.24 mi) of waterside habitat.[18]
Compared to most other raptors, which mostly nest in April or May, bald eagles are early breeders: nest building or reinforcing is often by mid-February, egg laying is often late February (sometimes during deep snow in the North), and incubation is usually mid-March and early May. Eggs hatch from mid April to early May, and the young fledge late June to early July.[18] The nest is the largest of any bird in North America; it is used repeatedly over many years and with new material added each year may eventually be as large as 4 m (13 ft) deep, 2.5 m (8.2 ft) across and weigh 1 metric ton (1.1 short tons).[10] One nest in Florida was found to be 6.1 m (20 ft) deep, 2.9 meters (9.5 ft) across, and to weigh 3 short tons (2.7 metric tons).[157] This nest is on record as the largest tree nest ever recorded for any animal.[158] Usually nests are used for under five years, as they either collapse in storms or break the branches supporting them by their sheer weight. However, one nest in the Midwest was occupied continuously for at least 34 years.[44] The nest is built of branches, usually in large trees found near water. When breeding where there are no trees, the bald eagle will nest on the ground, as has been recorded largely in areas largely isolated from terrestrial predators, such as Amchitka Island in Alaska.[68]
In Sonora, Mexico, eagles have been observed nesting on top of hecho catcuses (Pachycereus pectin-aboriginum).[159] Nests located on cliffs and rock pinnacles have been reported historically in California, Kansas, Nevada, New Mexico and Utah, but currently are only verified to occur only in Alaska and Arizona.[18] The eggs average about 73 mm (2.9 in) long, ranging from 58 to 85 mm (2.3 to 3.3 in), and have a breadth of 54 mm (2.1 in), ranging from 47 to 63 mm (1.9 to 2.5 in).[52][56] Eggs in Alaska averaged 130 g (4.6 oz) in mass, while in Saskatchewan they averaged 114.4 g (4.04 oz).[160][161] As with their ultimate body size, egg size tends to increase with distance from the equator.[56] Eagles produce between one and three eggs per year, two being typical. Rarely, four eggs have been found in nests, but these may be exceptional cases of polygyny.[162] Eagles in captivity have been capable of producing up to seven eggs.[163] It is rare for all three chicks to successfully reach the fledgling stage. The oldest chick often bears the advantage of larger size and louder voice, which tends to draw the parents' attention towards it.[18] Occasionally, as is recorded in many large raptorial birds, the oldest sibling sometimes attacks and kills its younger sibling(s), especially early in the nesting period when their sizes are most different.[18] However, nearly half of known bald eagles produce two fledglings (more rarely three), unlike in some other "eagle" species such as some in the genus Aquila, in which a second fledgling is typically observed in less than 20% of nests, despite two eggs typically being laid.[28] Both the male and female take turns incubating the eggs, but the female does most of the sitting. The parent not incubating will hunt for food or look for nesting material during this stage. For the first two to three weeks of the nestling period, at least one adult is at the nest almost 100% of the time. After five to six weeks, the attendance of parents usually drops off considerably (with the parents often perching in trees nearby).[18]
.jpg)
A young eaglet can gain up to 170 g (6.0 oz) a day, the fastest growth rate of any North American bird.[44] The young eaglets pick up and manipulate sticks, play tug of war with each other, practice holding things in their talons, and stretch and flap their wings. By eight weeks, the eaglets are strong enough to flap their wings, lift their feet off the nest platform, and rise up in the air.[44] The young fledge at anywhere from 8 to 14 weeks of age, though will remain close to the nest and attended to by their parents for a further 6 weeks. Juvenile eagles first start dispersing away from their parents about 8 weeks after they fledge. Variability in departure date related to effects of sex and hatching order on growth and development.[161] For the next four years, immature eagles wander widely in search of food until they attain adult plumage and are eligible to reproduce.[164]
On rare occasions, bald eagles have been recorded to adopt other raptor fledglings into their nests, as seen in 2017 by a pair of eagles in Shoal Harbor Migratory Bird Sanctuary near Sidney, British Columbia. The pair of eagles in question are believed to have carried a juvenile red-tailed hawk back to their nest, presumably as prey, whereupon the chick was accepted into the family by both the parents and the eagles' three nestlings.[165] The hawk, nicknamed "Spunky" by biologists monitoring the nest, fledged successfully.[166]
The average lifespan of bald eagles in the wild is around 20 years, with the oldest confirmed one having been 38 years of age.[167] In captivity, they often live somewhat longer. In one instance, a captive individual in New York lived for nearly 50 years. As with size, the average lifespan of an eagle population appears to be influenced by its location and access to prey.[168] As they are no longer heavily persecuted, adult mortality is quite low. In one study of Florida eagles, adult bald eagles reportedly had 100% annual survival rate.[19] In Prince William Sound in Alaska, adults had an annual survival rate of 88% even after the Exxon Valdez oil spill adversely affected eagles in the area.[169] Of 1,428 individuals from across the range necropsied by National Wildlife Health Center from 1963 to 1984, 329 (23%) eagles died from trauma, primarily impact with wires and vehicles; 309 (22%) died from gunshot; 158 (11%) died from poisoning; 130 (9%) died from electrocution; 68 (5%) died from trapping; 110 (8%) from emaciation; and 31 (2%) from disease; cause of death was undetermined in 293 (20%) of cases.[170] In this study, 68% of mortality was human-caused.[170] Today, eagle-shooting is believed to be considerably reduced due to the species' protected status.[171] In one case, an adult eagle investigating a peregrine falcon nest for prey items sustained a concussion from a swooping parent peregrine, and ultimately died days later from it.[172] An early natural history video depicting a cougar (Puma concolor) ambushing and killing an immature bald eagle feeding at a rabbit carcass is viewable online, although this film may have been staged.[173]
Most non-human-related mortality involves nestlings or eggs. Around 50% of eagles survive their first year.[164] However, in the Chesapeake Bay area, 100% of 39 radio-tagged nestlings survived to their first year.[174] Nestling or egg fatalities may be due to nest collapses, starvation, sibling aggression or inclement weather. Another significant cause of egg and nestling mortality is predation. Nest predators include large gulls, corvids (including ravens, crows and magpies), wolverines (Gulo gulo), fishers (Pekania pennanti), red-tailed hawks, owls, other eagles, bobcats, American black bears (Ursus americanus) and raccoons.[160][175][176][177][102][178][179][180] If food access is low, parental attendance at the nest may be lower because both parents may have to forage, thus resulting in less protection.[28] Nestlings are usually exempt from predation by terrestrial carnivores that are poor tree-climbers, but Arctic foxes (Vulpes lagopus) occasionally snatched nestlings from ground nests on Amchitka Island in Alaska before they were extirpated from the island.[68] The bald eagle will defend its nest fiercely from all comers and has even repelled attacks from bears, having been recorded knocking a black bear out of a tree when the latter tried to climb a tree holding nestlings.[181]
Once a common sight in much of the continent, the bald eagle was severely affected in the mid-20th century by a variety of factors, among them the thinning of egg shells attributed to use of the pesticide DDT.[182] Bald eagles, like many birds of prey, were especially affected by DDT due to biomagnification. DDT itself was not lethal to the adult bird, but it interfered with their calcium metabolism, making them either sterile or unable to lay healthy eggs; many of their eggs were too brittle to withstand the weight of a brooding adult, making it nearly impossible for them to hatch.[35] It is estimated that in the early 18th century the bald eagle population was 300,000–500,000,[183] but by the 1950s there were only 412 nesting pairs in the 48 contiguous states of the US.[184][185] Other factors in bald eagle population reductions were a widespread loss of suitable habitat, as well as both legal and illegal shooting. In 1930 a New York City ornithologist wrote that in the territory of Alaska in the previous 12 years approximately 70,000 bald eagles had been shot. Many of the hunters killed the bald eagles under the long-held beliefs that bald eagles grabbed young lambs and even children with their talons, yet the birds were innocent of most of these alleged acts of predation (lamb predation is rare, human predation is thought to be non-existent).[186] Illegal shooting was described as "the leading cause of direct mortality in both adult and immature bald eagles" by the U.S. Fish and Wildlife Service in 1978.[187] Leading causes of death in bald eagles include lead pollution, poisoning, collision with motor vehicles, and power-line electrocution.[188] A study published in 2022 in the journal Science found that more than half of adult eagles across 38 US states suffered from lead poisoning.[189] The primary cause is when eagles scavenge carcasses of animals shot by hunters.[189] These are often tainted with lead shotgun pellets or rifle rounds, ammunition fragments.[189]
The species was first protected in the U.S. and Canada by the 1918 Migratory Bird Treaty, later extended to all of North America. The Bald and Golden Eagle Protection Act, approved by the U.S. Congress in 1940, protected the bald eagle and the golden eagle, prohibiting commercial trapping and killing of the birds. The bald eagle was declared an endangered species in the U.S. in 1967, and amendments to the 1940 act between 1962 and 1972 further restricted commercial uses and increased penalties for violators.[190][191] Perhaps most significant in the species' recovery, in 1972, DDT was banned from usage in the United States due to the fact that it inhibited the reproduction of many birds.[192] DDT was completely banned in Canada in 1989, though its use had been highly restricted since the late 1970s.[193]
With regulations in place and DDT banned, the eagle population rebounded. The bald eagle can be found in growing concentrations throughout the United States and Canada, particularly near large bodies of water. In the early 1980s, the estimated total population was 100,000 individuals, with 110,000–115,000 by 1992;[10] the U.S. state with the largest resident population is Alaska, with about 40,000–50,000, with the next highest population the Canadian province of British Columbia with 20,000–30,000 in 1992.[10] Obtaining a precise count of the bald eagle population is extremely difficult. The most recent data submitted by individual states was in 2006, when 9789 breeding pairs were reported.[194] For some time, the stronghold breeding population of bald eagles in the lower 48 states was in Florida, where over a thousand pairs have held on while populations in other states were significantly reduced by DDT use. Today, the contiguous state with the largest number of breeding pairs of eagles is Minnesota with an estimated 1,312 pairs, surpassing Florida's most recent count of 1,166 pairs. 23, or nearly half, of the 48 contiguous states now have at least 100 breeding pairs of bald eagles.[37] In Washington State, there were only 105 occupied nests in 1980. That number increased by about 30 per year, so that by 2005 there were 840 occupied nests. 2005 was the last year that the Washington Department of Fish and Wildlife counted occupied nests. Further population increases in Washington may be limited by the availability of late winter food, particularly salmon.[195]
The bald eagle was officially removed from the U.S. federal government's list of endangered species on July 12, 1995, by the U.S. Fish & Wildlife Service, when it was reclassified from "endangered" to "threatened". On July 6, 1999, a proposal was initiated "To Remove the Bald Eagle in the Lower 48 States From the List of Endangered and Threatened Wildlife". It was de-listed on June 28, 2007.[196] It has also been assigned a risk level of least concern category on the IUCN Red List.[2] In the Exxon Valdez oil spill of 1989 an estimated 247 were killed in Prince William Sound, though the local population returned to its pre-spill level by 1995.[15] In some areas, the increase in eagles has led to decreases in other bird populations[197] and the eagles may be considered a pest.[198]
In December 2016, the U.S. Fish and Wildlife Service proposed extending the permits issued to wind generation companies to allow them to kill up to 4,200 bald eagles per year without facing a penalty, four times the previous number. The permits would last 30 years, six times the current 5-year term.[199][200]
Permits are required to keep bald eagles in captivity in the United States. Permits are primarily issued to public educational institutions, and the eagles that they show are permanently injured individuals that cannot be released to the wild. The facilities where eagles are kept must be equipped with adequate caging, as well as workers experienced in the handling and care of eagles.[201] The bald eagle can be long-lived in captivity if well cared for, but does not breed well even under the best conditions.[202]
In Canada[203] and in England[204] a license is required to keep bald eagles for falconry.[205] Bald eagles cannot legally be kept for falconry in the United States, but a license may be issued in some jurisdictions to allow use of such eagles in birds-of-prey flight shows.[206][207]
The bald eagle is important in various Native American cultures and, as the national bird of the United States, is prominent in seals and logos, coinage, postage stamps, and other items relating to the U.S. federal government.
The bald eagle is a sacred bird in some North American cultures, and its feathers, like those of the golden eagle, are central to many religious and spiritual customs among Native Americans. Eagles are considered spiritual messengers between gods and humans by some cultures.[208] Many pow wow dancers use the eagle claw as part of their regalia as well. Eagle feathers are often used in traditional ceremonies, particularly in the construction of regalia worn and as a part of fans, bustles and head dresses. In the Navajo tradition an eagle feather is represented to be a protector, along with the feather Navajo medicine men use the leg and wing bones for ceremonial whistles.[209] The Lakota, for instance, give an eagle feather as a symbol of honor to person who achieves a task. In modern times, it may be given on an event such as a graduation from college.[210] The Pawnee considered eagles as symbols of fertility because their nests are built high off the ground and because they fiercely protect their young.[211] The Choctaw considered the bald eagle, who has direct contact with the upper world of the sun, as a symbol of peace.[212]
During the Sun Dance, which is practiced by many Plains Indian tribes, the eagle is represented in several ways. The eagle nest is represented by the fork of the lodge where the dance is held. A whistle made from the wing bone of an eagle is used during the course of the dance. Also during the dance, a medicine man may direct his fan, which is made of eagle feathers, to people who seek to be healed. The medicine man touches the fan to the center pole and then to the patient, in order to transmit power from the pole to the patient. The fan is then held up toward the sky, so that the eagle may carry the prayers for the sick to the Creator.[213]
Current eagle feather law stipulates that only individuals of certifiable Native American ancestry enrolled in a federally recognized tribe are legally authorized to obtain or possess bald or golden eagle feathers for religious or spiritual use. The constitutionality of these laws has been questioned by Native American groups on the basis that it violates the First Amendment by affecting ability to practice their religion freely.[214][215]
The National Eagle Repository, a division of the FWS, exists as a means to receive, process, and store bald and golden eagles which are found dead and to distribute the eagles, their parts and feathers to federally recognized Native American tribes for use in religious ceremonies.[216]
The bald eagle is the national bird of the United States of America.[217] The founders of the United States were fond of comparing their new republic with the Roman Republic, in which eagle imagery (usually involving the golden eagle) was prominent. On June 20, 1782, the Continental Congress adopted the design for the Great Seal of the United States, depicting a bald eagle grasping 13 arrows and an olive branch with thirteen leaves with its talons.[218][219][220]
The bald eagle appears on most official seals of the U.S. government, including the presidential seal, the presidential flag, and in the logos of many U.S. federal agencies. Between 1916 and 1945, the presidential flag (but not the seal) showed an eagle facing to its left (the viewer's right), which gave rise to the urban legend that the flag is changed to have the eagle face towards the olive branch in peace, and towards the arrows in wartime.[221]
Contrary to popular legend, there is no evidence that Benjamin Franklin ever publicly supported the wild turkey (Meleagris gallopavo), rather than the bald eagle, as a symbol of the United States. However, in a letter written to his daughter in 1784 from Paris, criticizing the Society of the Cincinnati, he stated his personal distaste for the bald eagle's behavior. In the letter Franklin states:[222]
For my own part. I wish the bald eagle had not been chosen the representative of our country. He is a bird of bad moral character. He does not get his living honestly ... besides he is a rank coward: The little king bird not bigger than a sparrow attacks him boldly and drives him out of the district.
Franklin opposed the creation of the Society because he viewed it, with its hereditary membership, as a noble order unwelcome in the newly independent Republic, contrary to the ideals of Lucius Quinctius Cincinnatus, for whom the Society was named. His reference to the two kinds of birds is interpreted as a satirical comparison between the Society of the Cincinnati and Cincinnatus.[223]
Largely because of its role as a symbol of the United States, but also because of its being a large predator, the bald eagle has many representations in popular culture. In film and television depictions the call of the red-tailed hawk, which is much louder and more powerful, is often substituted for bald eagles.[224]
The bald eagle (Haliaeetus leucocephalus) is a bird of prey found in North America. A sea eagle, it has two known subspecies and forms a species pair with the white-tailed eagle (Haliaeetus albicilla), which occupies the same niche as the bald eagle in the Palearctic. Its range includes most of Canada and Alaska, all of the contiguous United States, and northern Mexico. It is found near large bodies of open water with an abundant food supply and old-growth trees for nesting.
The bald eagle is an opportunistic feeder which subsists mainly on fish, which it swoops down upon and snatches from the water with its talons. It builds the largest nest of any North American bird and the largest tree nests ever recorded for any animal species, up to 4 m (13 ft) deep, 2.5 m (8.2 ft) wide, and 1 metric ton (1.1 short tons) in weight. Sexual maturity is attained at the age of four to five years.
Bald eagles are not actually bald; the name derives from an older meaning of the word, "white headed". The adult is mainly brown with a white head and tail. The sexes are identical in plumage, but females are about 25 percent larger than males. The yellow beak is large and hooked. The plumage of the immature is brown.
The bald eagle is the national bird of the United States of America and appears on its seal. In the late 20th century it was on the brink of extirpation in the contiguous United States. Populations have since recovered, and the species's status was upgraded from "endangered" to "threatened" in 1995, and removed from the list altogether in 2007.
La Blankkapa maraglo (Haliaeetus leucocephalus) estas specio de rabobirdo de la familio Akcipitredoj kaj de genro Haliaeetus, tio estas maragloj. Ĝi estas konata ankaŭ kiel Usona maraglo aŭ eĉ Nordamerika maraglo, ĉefe pro tio, ke gi estas nacia birdo de Usono kaj aperas en multegaj bildoj. Ties scienca nomo devenas el la latina Haliaeetus kaj la greka haliaetos, tio estas maraglo, kaj leucocephalus, greka esprimo por blanka kapo el leukos ("blanka") kaj kefale ("kapo").
Tiu specio de la maragloj havas du konatajn subspeciojn kaj formas speciparon kun la Blankavosta maraglo. Ties teritorio inkludas plej parton de Kanado kaj Alasko, ĉiuj apudaj subŝtatoj de Usono, kaj norda Meksiko. Ĝi troviĝas ĉe grandaj akvejoj de fluanta akvo kun abunda manĝodisponeblo kaj kreskintaj arboj por nestado.
Fine de la 20-a jarcento la Blankkapa maraglo estis enironta en loka formorto en kontinenta Usono, dum plue prosperis en multe de Alasko kaj Kanado. Populacioj rekuperiĝis kaj stabiliĝis, tiele la specio estis elirigita el la listo de la usona registaro pri endanĝerataj specioj kaj transpasata al la listo de minacataj specioj la 12an de julio, 1995, kaj elirigita el la listo de endanĝerata kaj minacata naturo en la apudaj 48 usonaj subŝtatoj la 28an de junio, 2007.
La Blankkapa maraglo estas unu el la plej grandaj rabobirdoj de Nordameriko. Ĝia korpolongo sumas 70-102 cm, la etenditaj flugiloj 1,80 - 2,44 m (ina enverguro 2'10 kaj vira 2 m) kaj ĝi pezas el 2,5 ĝis 7 kg (inoj ĉ. 5'8 kaj viroj ĉ. 4'1). Proporcioj kaj la plumkoloro similas tre al aliaj maragloj, sed la koloroj de la Blankkapa maraglo estas pli fortaj, kontrastaj.
Inoj estas ĉirkaŭ 25 % pli grandaj ol maskloj, plenkreskaj inoj averaĝe 5.8 kg kaj maskloj averaĝe 4.1 kg.[2][3][4] La grando de la birdo varias laŭ loko; la plej malgrandaj specimenoj estas tiuj el Florido, kie maskla plenkreskulo apenaŭ povas superi 2.3 kg kaj enverguron de 1.8 m. La plej grandaj estas tiuj de Alasko, kie grandaj inoj povas superi 7.5 kg kaj havas enverguron de super 2.4 m .[5]
La kapo kaj la kolo, la vosto kaj la subaj kaj supraj vostokovriloj estas blankaj, la korpo kaj la flugiloj estas malhel-brunaj. La kruroj, la hokoforma beko, vaksaĵo kaj iriso de la okuloj estas helflavaj. La vosto estas modere longa kaj iom kojnforma. Maskloj kaj inoj estas identaj laŭ plumarkoloro, sed seksa dimorfismo evidentiĝas en tiu specio ĉar inoj estas 25 % pli grandaj ol maskloj.[2] La kruroj estas senplumaj, kaj la fingroj estas mallongaj kaj povegaj kun grandaj ungoj. La tre disvolvigita ungo de la malantaŭa fingro estas uzata por penetri la vivigajn areojn de la predo dum ĝi estas senmovigita de la antaŭaj fingroj.[6] Resume kapo kaj vosto blankaj, korpo malhelbruna.
Kiel junbirdo, ĝi havas ankoraŭ malhelan kapon, ĉar nematuruloj estas nur brunmakulitaj. La diferenciga plumaro alvenas post 2 aŭ 3 jaroj. La plumaro de la nematuruloj estas bruna, blanke makulita ĝis la kvina (rare kvara, tre rare tria) jaro, kiam ĝi atingas la seksan maturecon.[2][6] Nematuraj Blankkapaj maragloj estas distingeblaj el la Reĝa aglo je tio ke la unua havas pli elstaran kapon kun pli grandan bekon, pli rektajn bordojn ĉe flugiloj kiuj estas tenataj ebenaj (ne iom levataj) kaj kun pli rigida flugilfrapado, kaj la plumoj ne tute komplete kovras la krurojn.[7]
La skeleto de plenkreska birdo pezas 250 ĝis 300 gramojn. La plumoj pezas duoblon.
Ties dieto konsistas ĉefe el fiŝoj, sed ĝi estas oportuneca manĝanto. Ĝi ĉasas per flugo super akvosurfaco kaj kapto de la fiŝo el la akvo per siaj ungoj. Ĝi estas sekse matura je kvar aŭ kvin jaroj de aĝo. En naturo la Blankakapa maraglo povas vivi ĝis 30 jaroj, kaj ofte survivas pli longe en kaptiveco.[8] La Blankakapa maraglo konstruas la plej grandan neston de ĉiu nordamerika birdo, ĝis 4 m profunda, 2.5 m larĝa, kaj ĝis 1 tuno peze.[2]
La alvoko konsistas el feblaj ĉirpaj fajfoj, pli akraj ĉe junuloj ol ĉe plenkreskuloj .[7]
Ili vivas ĉ. 50 jarojn. La averaĝa vivodaŭro de la Blankakapa maraglo en naturo estas ĉirkaŭ 20 jaroj, kun la plej aĝa vivanta ĝis ĉirkaŭ 30. En kaptiveco, ili ofte vivas iome pli longe. Almenaŭ unu kaptiva individuo en Novjorko vivis ĝis preskaŭ 50 jaroj. Kiel pri grando, ankaŭ la averaĝa vivodaŭro de populacio de maraglo ŝajnas esti influata de ties loko.[8]
Ĝi estas specio situa en la genro Haliaeetus (maragloj) kies nomoj kaj komuna kaj scienca devenas el distinga aspekto de la kapo de plenkreskuloj.[9] La scienca nomo devenas el Haliaeetus, nova latino por "maraglo" (el antikva greka haliaetos), kaj leucocephalus, latinigita antikva greka por "blanka kapo," el λευκος leukos ("blanka") kaj κεφαλη kefale ("kapo").[10][11]
La Blankakapa maraglo estis unu el multaj specioj origine priskribita de Linnaeus en lia verko de la 18a jarcento Systema Naturae, laŭ la nomo Falco leucocephalus.[12]
Estas du agnoskitaj subspecioj de Blankakapa maraglo:[2][13]
La Blankakapa maraglo formas speciparon kun la eŭrazia Blankavosta maraglo. Tiu speciparo konsistas el blankakapa kaj flaveckapa specioj de ĉirkaŭ sama grando; la Blankavosta maraglo havas ankaŭ ĝenerale iome pli palbrunan korpoplumaron. La paro diverĝis el aliaj maragloj komence de la Unua Mioceno (antaŭ ĉ. 10 mj) ĉe la lasta, sed eble tiom frue kiom ĉe Unua/Meza Oligoceno, antaŭ 28 mj, sed la plej antikva fosilio estas ĝuste atribuata al tiu genro.[16] La du specioj probable diverĝis en la Norda Pacifiko, kaj la Blankavosta maraglo etendis okcidenten en Eŭrazio kaj la Blankakapa maraglo etendis orienten en Nordamerikon.[17]
La Blankakapa maraglo preferas biotopojn ĉe marbordoj, riveroj, grandaj lagoj, oceanoj kaj aliaj grandaj korpoj de malferma akvo kun abundo de fiŝo. Studoj montris preferon por akvejoj kun cirkonferenco pli granda ol 11 km, kaj lagoj kun areo pli granda ol 10 km² estas taŭgaj por la reproduktado de la Blankakapaj maragloj.[18]
La Blankakapa maraglo postulas kreskintajn kaj maturajn arbojn de koniferoj aŭ aliaj durligno por ripozo kaj nestadi. Selektataj arboj devas havi bonan videblon, malferman strukturon, kaj proksimecon al predoj, sed la alto aŭ specio de la arbo ne tiom gravas kiom la abundo de kompare grandaj arboj ĉirkaŭ la akvejo. Arbaroj uzataj por nestumado havu kovrokanopeon de ne pli ol 60 %, kaj de ne malpli ol 20 %, kaj estu tre proksime de akvo.[18]
La Blankakapa maraglo estas tre sensiva al homa aktiveco, kaj troviĝas plej komune en areoj for de homa ĝenado. Ili elektas lokojn je pli da 1.2 km for el malalta denseco de homa ĝenado kaj je pli da 1.8 km for el meza al alta denseco de homa ĝenado.[18] Foje Blankakapaj maragloj kuraĝas en grandajn estuarojn aŭ izolajn kampojn en grandaj urboj, kiaj en la insulo Hardtack en la Rivero Willamette en Portlando, Oregono.[19] Spite tiun sensivecon, familio de Blankakapaj maragloj ĵus moviĝis al kvartalo Harlemo de Manhatano en Novjorko.[20]
Tiu nearktisa birdo vivas en tuta Nordameriko, pli precize en tuta kontinenta Usono, plej granda parto de Kanado (ĉefe sude) kaj Alasko kaj pli norda Meksiko. Ĝi estas la ununura maraglo endemia de Nordameriko. Ĝi okupas variajn habitatojn el la bajuoj de Luiziano al la Sonora-Dezerto kaj la orientaj deciduaj arbaroj de Kebekio kaj Nov-Anglio; la nordaj birdoj estas migrantaj, dum sudaj estas loĝantaj birdoj, restantaj en sia reprodukta teritorio la tutan jaron. Je minimuma populacio, en la 1950-aj jaroj, ĝi estis ege limigita al Alasko, la Aleutoj, norda kaj orienta Kanado, kaj Florido.[21]
La plej granda birdaro nun vivas en Alasko (duono de la monda loĝantaro, ĉ. 100.000), la dua plej granda en Florido (70 % ĉe rivero St. Johns). Ties loĝantaro estis grave endanĝerigita meze de 20a jarcento pro terura uzo de insekticido DDT -nune malpermesita-; feliĉe lastatempe la nombro plinormaliĝis kaj la specio estas forironta la liston de endanĝerigitaj specioj.
En 2006 oni bredis unuan Blankkapan maraglon ekster Ameriko, nome en bestoĝardeno de germana urbo Magdeburgo. Iam oni trovis vagantan ekzempleron en Nacia Parko de Irlando: tre verŝajne ĝi estis forpelita de ŝtormo tra la Oceano Atlantiko kaj atingis tiun insulon. Ĝi aperis kiel vaganta fakte dufoje en Irlando; junulo estis mortpafita kontraŭleĝe en Fermanagh la 11an de januaro 1973 (misidentigita dekomence kiel Blankavosta maraglo), kaj tiu menciita lacega junulo estis kaptita en la Kerry la 15an de novembro de 1987.[22] La Blankakapaj maragloj kuniĝas en kelkaj lokoj vintre. El novembro al februaro, unu al du mil birdoj vintras en Squamish (Brita Kolumbio), ĉirkaŭ duonvoje inter Vankuvero kaj Whistler. La birdoj unue kuniĝas ĉe la riveroj Squamish kaj Cheakamus, allogitaj de la salmoj abundaj en la areo.[23]
Ili longedaŭre vivas; estas informoj pri birdoj kiuj vivis ĝis 60 jaroj en kaptovivo.
Blankkapa maraglo kutime trumpetas kaj grakas laŭte. Tamen televide tre ofte oni montras alian birdokrion nome de Ruĝavosta buteo, Buteo ventralis, kaj tiele estas konata de multaj usonanoj.
La Blankakapa maraglo estas povega fluganto, kaj ŝvebas sur varmaj konvektofluoj. Ĝi atingas rapidojn de 56 – 70 km/h dum glitado kaj flugilfrapado, kaj ĉirkaŭ 48 km/h dum fiŝoportado.[24] Ties plonĝorapido estas inter 120 – 160 km/h, kvankam ĝi apenaŭ plonĝas vertikale.[25] Ĝi estas parte migranta, depende de la loko. Se ties teritorio havas aliron al malferma akvo, ĝi restas tie la tutan jaron, sed se la akvejo frostas dumvintre, tio malebligas akiri manĝon kaj ĝi migras suden aŭ al la marbordo. La Blankakapa maraglo selektas migrovojojn kiuj ĝuas avantaĝon de termiko, ascendoj kaj manĝoresursoj. Dum migrado, ĝi povas ascendi en termika aerfluo kaj poste glitadi suben, aŭ povas ascendi en subigoj kreataj de la vento kontraŭ klifo aŭ alia tereno. Migrado ĝenerale okazas dumtage, kiam la termiko estas produktata de la suno.[6]
La Blankkapa maraglo nutras sin ĉefe per fiŝoj (ĉefe trutoj kaj salmoj)[26] kaj akvobirdoj. Ĝi nur malofte kaptas mamulojn. Sed ties dieto estas diversa (oportunema) kaj inkludas kadavraĵojn (ĝis grando de baleno, sed prefere de hufuloj kaj grandaj fiŝoj) en kelkaj lokoj kaj ĉefe vintre, fiŝojn, etajn birdojn, ronĝulojn, kaj eĉ foje forrabitan manĝaĵon aŭ rubaĵon el kampadejoj. Mamulaj predoj inkludas kuniklojn, leporojn, lavursojn, ondatrojn, kastorojn, kaj cervidojn. Preferataj birdopredoj inkludas grebojn, aŭkedojn, anasojn, mevojn, fulikojn, ardeojn kaj anserojn. Plej parto de vivaj predoj estas iom pli malgrandaj ol la maraglo, sed ankaŭ estas registritaj atakoj al pli grandaj birdoj kiaj cignoj. Reptilioj, amfibioj kaj krustuloj (ĉefe kraboj) estas predataj kiam disponeblas.
Tiu maraglo predas fiŝojn per superflugo de akva surfaco kaj subita preno de la fiŝo el akvo per ĝiaj krifoj. Ĝi manĝas la fiŝon prenante ĝin per unu krifo kaj disŝirante la fiŝon per la alia. Ili havas en ties piedfingroj strukturojn science nomitaj spirikuloj kiuj permesas ilin akurate kapti fiŝojn. Ankaŭ Fiŝaglo ĝuas tiun adapton.[27]
La Blankakapa maraglo havas povegajn kalkanumojn kaj estis konstatita flugante kun 15funta ido de Hemiona cervo.[28] Oni ĉirkaŭkalkulis ke la kroĉokapta povo (funtoj por kvadrata colo) de la Blankakapa maraglo estas dekoble pli granda ol tiu de homo.[29] Foje la fiŝo povas esti tro peza kaj la maraglo ne kapablas lerte forflugi kun ĝi kaj povas fali enakve. Tiam ĝi povas fornaĝi al sekurloko aŭ droni aŭ mortiĝi pro hipotermio. Dum konkurenco por manĝo, tiuj maragloj kutime hegemonias super aliaj fiŝomanĝantoj kaj kadavromanĝantoj, agrese forpelante mamulojn kiaj kojotoj kaj vulpoj kaj birdoj kiaj korvedoj, mevoj, vulturoj kaj aliaj rabobirdoj. La Blankakapaj maragloj povas esti forpelataj de la propra specio aŭ de la Reĝa aglo. Neniu el ambaŭ specioj estas konata kiel dominanta, kaj la rezulto dependos el la individua animalo. Foje la Blankakapaj maragloj ŝtelas fiŝojn kaj aliajn predojn el pli malgrandaj rabobirdoj, kiaj la Fiŝaglo, praktiko konata kiel kleptoparazitado.[30] Sanaj plenkreskuloj de Blankakapa maraglo ne estas predataj en naturo kaj tiele estas konsiderataj pintopredantoj.[31] Unukaze plenkreska maraglo priserĉante neston de Migra falko por eventuala predo suferis batalon kaj atakon de plonganta falka patro kaj kiel rezulto la maraglo mortiĝis pro tio post kelkaj tagoj.[32]
Blankakapaj maragloj estas sekse maturaj je 4 aŭ 5 jaroj de aĝo. Kiam ili estas sufiĉe aĝaj por reproduktiĝi, ili ofte revenas al la areo kie ili naskiĝis. Oni supozas, ke la Blankakapa maraglo pariĝas porvive. Tamen, se unu membro de paro mortiĝas aŭ malaperas, la alia elektas novan partneron. Ankaŭ la membroj de paro kiu ripete malsukcesis en reproduktaj klopodoj povas disiĝi kaj serĉi novajn partnerojn.[33] La pariĝado de la Blankakapa maraglo postulas prilaboratajn alvokojn kaj flugajn memmontradojn. La flugo inkludas turnojn, persekutojn kaj ruladon, dum kiuj ili flugas alte, kaptas fingrojn kaj libere falas, separiĝante ĝuste antaŭ frapi la grundon.[34]
Ili konstruas grandajn nestojn (la plej granda inter nordamerikaj birdoj) el bastonetoj en altaj arboj. La paro unuigita dumvive aldonas novajn bastonetojn ĉiujare. Post kelkaj jaroj la nesto povas esti ĝis 4 m profunde, 2,5 larĝa kaj pezi ĝis 450 kg aŭ eĉ 1 tunon;[2] unu nesto troviĝis en Florido 6.1 m profunda, 2.9 m larĝa kaj 2,7 tunojn peza.[35] Tiu nesto havas rekordon kiel la plej granda arbonesto konata.[36] La nesto estas konstruita sur branĉoj, kutime en grandaj arboj ĉe akvo. Ĉe senarbaj areoj kaj herbejoj la Blankakapa maraglo povas nesti surgrunde.
En ĝi la ino demetas 1-3 ovojn - plej ofte 2 - kaj unu el ambaŭ gepatroj kovas ilin laŭvice -la alia alportas manĝaĵon aŭ nestomaterialon- dum 33 ĝis 36 tagoj. La ovoj averaĝas 73 mm longe kaj havas larĝon de 55 mm.[24] La idoj -preskaŭ neniam 3 kaj tiukaze la tria estas forportita de konservistoj por enkonduki la specion en lokoj kie malaperis- forlasas la neston post 10-11 semajnoj. Ili estas sociaj -pli sociaj ol aliaj rabobirdoj-: kiam junuloj maturiĝas (je 4 aŭ 5 jaroj) revenas al sia reproduktejo kaj kiam maturuloj serĉas nestolokon ili preferas lokojn kie estas aliaj Blankkapaj maragloj.
Iam komuna vidaĵo en multo de la kontinento, la Blankakapa maraglo ege suferis meze de la 20a jarcento pro vario de faktoroj, inter kiuj maldikiĝo de ovoŝeloj atribuata al uzado de la pesticido DDT.[37] La Blankakapaj maragloj, kiel multaj rabobirdoj, suferis ĉefe pro DDT pro biograndigado. DDT mem ne estis mortiga al plenkreskuloj, sed ĝi tuŝis la birdan metabolismon por kalcio, kio faris la birdon ĉu nefekundan aŭ nekapablan demeti sanajn ovojn. La maraglinoj demetis ovojn kiuj estis tro rompemaj por elteni la pezon de kovanta plenkreskulo, malebligante la eloviĝon.[21] Oni ĉirkaŭkalkulas, ke komence de la 18a jarcento, la populacio de Blankakapa maraglo estis de 300,000–500,000,[38] sed ĉirkaŭ la 1950-aj jaroj estis nur 412 nestoparoj en la 48 apudaj subŝtatoj de Usono. Aliaj faktoroj ĉe la populacimalpliigo de Blankakapa maraglo estis pliiganta perdo de taŭga habitato, same kiel kontraŭleĝa pafado, kiu estis priskribita kiel "la ĉefa kaŭzo de rekta mortigo kaj ĉe plenkreskuloj kaj ĉe nematuruloj de Blankakapaj maragloj," laŭ informo de 1978 en la Endangered Species Technical Bulletin. En 1984, la National Wildlife Federation listigis ĉasadon, elektrokutadon kontraŭ energiaj linioj, kaj kolizioj dumfluge kiel ĉefaj kaŭzoj de maraglaj mortigoj. La populacioj de Blankakapaj maragloj estis negative tuŝataj ankaŭ de poluado pro nafto, plumbo kaj hidrargo, kaj pro entrudado de homoj kaj de predantoj.[39]
La specio estis protektata en Usono kaj en Kanado jam de la Migrobirda Traktato, poste etendata al la tuta Nordameriko. La 1940 Bald Eagle Protection Act de Usono, kiu protektis la Blankakapajn maraglojn kaj la specion de la Reĝa aglo, malpermesis komercajn kaptadon kaj mortigadon de la birdoj. La Blankakapa maraglo estis deklarita endanĝerata specio en Usono en 1967, kaj korektojn al leĝo de 1940 faritaj inter 1962 kaj 1972 plue limigis la komercajn uzadojn kaj pliigis la monpunojn al kontraŭantoj. Ankaŭ en 1972, DDT estis malpermesata en Usono.[40] DDT estis komplete malpermesata en Kanado en 1989, kvankam ties uzado estis jam ege limigita el finaj 1970-aj jaroj.[41]
Pro tiaj regularoj kaj malpermeso de DDT, la maragla populacio repliiĝis. La Blankakapa maraglo povas troviĝi en kreskantaj koncentroj tra Usono kaj Kanado, ĉefe ĉe grandaj akvejoj. Komence de la 1980-aj jaroj, la ĉirkaŭkalkulita totala populacio estis de 100,000 individuoj, kun 110,000–115,000 ĉirkaŭ 1992;[2] la Usona ŝtato kun la plej grandaj populacioj de loĝantaj birdoj estas Alasko, kun ĉirkaŭ 40,000–50,000, kaj la plej proksima alta populacio de la kanada provinco de Brita Kolumbio kun 20,000–30,000 en 1992.[2]
Ĝi estis oficiale forigita el la listo de la usona federa registaro de endanĝerataj specioj la 12an de julio de 1995, fare de la U.S. Fish & Wildlife Service, kiam ĝi estis reklasita el "Endanĝerata" al "Minacata." La 6an de julio de 1999, estis starigata propono "Por forigi la Blankakapan maraglon en la apudaj 48 Ŝtatoj el la listo de Endanĝerata kaj Minacata Naturo." Ĝi estis ellistata la 28an de junio de 2007.[42] Ĝi estis klasita ankaŭ kiel de malalta risko aŭ kategorio Malplej Zorgiga en la IUCN Ruĝa Listo.[43]
Oni postulas permesilojn por havi Blankakapan maraglon en kaptiveco en Usono. Permesiloj estas dekomence liveritaj al publikaj edukaj institucioj, kaj la maragloj kiuj estas montrataj estas porĉiame vunditaj individuoj kiuj ne povas esti liberigitaj al la naturon. Necesas por la kaptivaj maragloj taŭga kaĝaro kaj resursoj, same kiel laboristoj espertaj ĉe manipulado kaj zorgado de maragloj. La Blankakapa maraglo ne povas esti laŭleĝe tenata por falkado en Usono. Kiel regulo, la Blankakapa maraglo estas maltaŭga elekto por publikaj montradoj, ĉar estas timida, ema al tre alta streĉiĝo, kaj neantaŭvidebla nature. Ankaŭ indiĝenoj de amerikaj nacioj povas akiri permesilon "Native American Religious Use" por havi neliberigotajn maraglojn. Ili uzas ties nature plumoŝanĝitajn plumojn por religiaj kaj kulturaj ceremonioj. La Blankakapa maraglo povas esti longvivula en kaptiveco se bone zorgata, sed ne reproduktiĝas eĉ ĉe la plej bonaj kondiĉoj.[44] En Kanado oni postulas permesilon por havi Blankakapan maraglon por falkado.[45]
La Blankakapa maraglo estas la nacia birdo de Usono. Ĝi aperas en plej parto de ties oficialaj sigeloj, inklude tiun de la Sigelo de la Prezidento de Usono.[46] La kontinenta kongreso adoptis la nunan desegnon por la Granda Sigelo de Usono inklude Blankakapan maraglon kroĉokaptante 13 sagojn kaj 13-folian olivarban branĉon per siaj ungoj la 20an de junio de 1782.[47][48] La fondintoj de Usono emis kompari sian novan respublikon kun la Romia Respubliko, kie agla bildaro elstaris. Fakte kelkaj usonaj ŝtatoj jam antaŭe adoptis la birdon kiel simbolo; ekzemple Novjorkio en 1778. La maraglo venkis meleagron, kiu same konkuris.
La Blankakapa maraglo povas troviĝi kaj en naciaj sigeloj kaj dorse de kelkaj moneroj (inklude la dolarkvaronan moneron ĝis 1999), kun ties kapo orientata al la olivbranĉo. Inter 1916 kaj 1945, la Prezidenta Flago montris maraglon orientita maldekstre (la dekstra de la vidanto), kio levis urban legendon ke la sigelo estis ŝanĝita por havi la maraglon al la olivbranĉo dumpace, kaj al la sagoj dummilite.[49]
Tamen la deklarigo de blazonbesto enhavas kuriozan anekdoton. En 1784, post la fino de la Revolucia Milito de Usono, Benjamin Franklin skribis faman leteron al sia filino el Parizo kritikante la elekton kaj proponante meleagron kiel alternativo: en tiu letero Franklin priskribas konduton de Blankkapa maraglo kiel tute nedeca besto, ĉar ĝi estas tro pigra por rekte ĉasi kaj atendas ĉeakve ke alia rabobirdo kia buteo kaptus fiŝon per propra peno kaj kiam tiu estas forportante la predon al ties idoj aŭ partnero, la Blankkapa maraglo persekutas ĝin kaj perforte forprenas ties predon. Krome ĝi estas malkuraĝa ĉar foje eĉ tre etaj birdoj povas malkuraĝigi kaj forpeli ilin. Tio estas malbona ekzemplo por homoj. Des pli bone stulta kaj vanta meleagro kiu almenaŭ atakas ruĝe vestitan soldaton kiu enirus en ties korto.
Male al tiu populara legendo, ne estas pruvo, ke Benjamin Franklin subtenis la meleagron kiel simbolo de Usono super la Blankakapa maraglo. En la menciita letero de 1784 el Parizo Franklin fakte kritikis la fondon de la Societo de la Cincinatuloj, kaj neniam mencias la elekton de la Blankakapa maraglo por la Granda Sigelo de Usono. Franklin oponiĝis al la kreado de tiu Societo ĉar li rigardis ĝin, kun ties hereda membreco, kiel ordeno kiu estu malbonvena en la ĵus sendependa respubliko. La referenco al la du birdoj estus satira komparo inter la Societo de la Cincinatuloj kaj Cincinato, el kiu la Societo estis nomata. Franklin rigardis la kreadon de la Societo kiel kontraŭa al la idealoj de Cincinato.[50]
Ĉiukaze la Blankkapa maraglo restis blazonbildo de Usono ekzemple en poŝtmarkoj, bildoj kaj eĉ en moneroj. Multaj usonaj poŝtmarkoj montras la Blankkapan maraglon kiel rimarkindan simbolon, kaj aliajn kiel temo de natura historio aŭ de konservado.
La Blankakapa maraglo estas sakrala birdo por kelkaj nordamerikaj kulturoj, kaj ties plumoj, kiel tiuj de la Reĝa aglo, estas centraj al multaj religiaj kaj spiritaj kutimoj inter Indianoj. Agloj estas konsiderataj spiritaj mesaĝistoj inter dioj kaj homoj fare de kelkaj kulturoj.[51] Multaj indiĝenaj dancistoj uzas la maraglan ungon kiel parto de ties vestaĵaro. La maraglaj plumoj estas ofte uzataj en tradiciaj ceremonioj, ĉefe en la konstruado de ornamaro kaj kiel parto de ventumiloj, brusto- kaj kap-ornamoj. La Lakotoj ekzemple donas maraglan plumon kiel simbolo de honoro al persono kiu plenumas taskon. Modernepoke ĝi povas esti donata ĉe evento kia promocio en lernejo.[52] La Paŭnioj konsideris maraglojn kiel simboloj de fekundeco ĉar ties nestoj estas konstruataj alte surgrunde ĉar ili fiere protektas siajn idojn. La Kvakiutlanoj disigis maraglan lanugon por bonvenigi gravajn gastojn.[53] La Ĉoktaoj klarigis, ke la Blankakapa maraglo, kiu havas rektan kontakton kun la supra mondo de la suno, estas simbolo de paco.[54]
Dum Sundanco praktikata de multaj nacioj de Preriindianoj, la maraglo estas reprezentata per kelkaj manieroj. La maragla nesto estas reprezentata per la forko de la konstruaĵo kie la danco okazas. Fajfo farata el osto de maraglo estas uzata dum la daŭro de la danco. Ankaŭ dum la danco, ŝamano povas mangesti per ventumilo, kiu estas farata el maraglaj plumoj, al homoj kiuj serĉas esti sanigataj. La kuracista ŝamano tuŝas per la ventumilo la centran foston kaj poste la pacienton, por transmiti povon el la fosto al la paciento. La ventumilo poste estas direktita al la ĉielon, por ke la aglo povu kunporti la preĝojn pri la malsanulo al la Kreinto.[55]
La nunaj leĝoj pri agloplumoj kondiĉas ke nur individoj de certigileblaj indiĝenaj prauloj aliĝintaj en federe agnoskita nacio (tribo) estas laŭleĝe rajtigitaj akiri plumojn de Blankakapa maraglo aŭ de Reĝa aglo por religia aŭ spirita uzado. La konstitucieco de tiuj leĝoj estis pridiskutata de indiĝenaj grupoj sur bazo ke ĝi kontraŭas la regulon de la Unua Amendo ĉar tuŝas la eblon praktiki sian religion libere.[56][57]
La Blankkapa maraglo (Haliaeetus leucocephalus) estas specio de rabobirdo de la familio Akcipitredoj kaj de genro Haliaeetus, tio estas maragloj. Ĝi estas konata ankaŭ kiel Usona maraglo aŭ eĉ Nordamerika maraglo, ĉefe pro tio, ke gi estas nacia birdo de Usono kaj aperas en multegaj bildoj. Ties scienca nomo devenas el la latina Haliaeetus kaj la greka haliaetos, tio estas maraglo, kaj leucocephalus, greka esprimo por blanka kapo el leukos ("blanka") kaj kefale ("kapo").
Tiu specio de la maragloj havas du konatajn subspeciojn kaj formas speciparon kun la Blankavosta maraglo. Ties teritorio inkludas plej parton de Kanado kaj Alasko, ĉiuj apudaj subŝtatoj de Usono, kaj norda Meksiko. Ĝi troviĝas ĉe grandaj akvejoj de fluanta akvo kun abunda manĝodisponeblo kaj kreskintaj arboj por nestado.
Fine de la 20-a jarcento la Blankkapa maraglo estis enironta en loka formorto en kontinenta Usono, dum plue prosperis en multe de Alasko kaj Kanado. Populacioj rekuperiĝis kaj stabiliĝis, tiele la specio estis elirigita el la listo de la usona registaro pri endanĝerataj specioj kaj transpasata al la listo de minacataj specioj la 12an de julio, 1995, kaj elirigita el la listo de endanĝerata kaj minacata naturo en la apudaj 48 usonaj subŝtatoj la 28an de junio, 2007.
El águila calva (Haliaeetus leucocephalus), también conocida como águila americana, águila de cabeza blanca, pigargo de cabeza blanca o pigargo americano,[2] es un ave rapaz accipitriforme[3] de la familia Accipitridae, que habita en América del Norte, del sur de Canadá a Baja California Sur y Sonora en México. Se conocen varias subespecies. Es un águila grande de color marrón oscuro con la cola y la cabeza blancas. Es el símbolo nacional de los Estados Unidos de América: incluso figura en el Escudo Nacional de ese país. Está en peligro de extinción (P) en México por la NOM-059-SEMARNAT-2010, y clasificada como de preocupación menor (LC) por la lista roja de la IUCN.[4][5]
Esta especie estuvo a punto de extinguirse en Estados Unidos a fines del siglo XX, pero su población se ha estabilizado y va en camino de ser retirada de la lista de especies en peligro del Gobierno de los Estados Unidos.
Los ejemplares inmaduros tienen plumaje pardo bataraz; la cabeza distintiva blanca y su cuerpo desarrollado surge de dos a tres años más tarde, antes de la madurez sexual.
Esta especie se distingue del águila real (Aquila chrysaetos) por la cabeza parda de aquella y sus últimas plumas, que se extienden más abajo de sus patas.
Los especímenes más pequeños son los de Florida. Un adulto macho pesa 2,3 kg y tiene una envergadura de 1,8 m. Los más grandes son los de Alaska; las hembras pueden exceder los 7 kg y tener una envergadura de aproximadamente 2,5 m.
Las águilas norteñas son de la subespecie washingtoniensis y las sureñas leucocephalus. Están separadas aproximadamente en la latitud 38° N, o latitud de San Francisco; las norteñas bajan un poco más al sur en la costa del Atlántico, viéndoselas en cabo Hatteras. El espécimen tipo de Audubon del águila de Washington fue nombrado así en honor de George Washington.[6] Las águilas que parecen excepcionalmente grandes como las de Alaska hicieron proponer como subespecie alascanus o alascensis, pero la variación es clinal y sigue la Regla de Bergmann.
El pigargo cabeciblanco forma una especie par con el pigargo europeo (Haliaeetus albicilla). Se produjo la divergencia entre ellas al comienzo del Mioceno Temprano (ca. diez millones de años al menos —si los más viejos registros fósiles están correctamente asignados al género— (Wink et al. 1996).[7]
El pigargo cabeciblanco es un poderoso volador y utiliza al máximo las corrientes termales (convectivas).
En estado salvaje su longevidad oscila entre los veinte y los treinta años, pero tiene capacidad de llegar aproximadamente a los cincuenta. En cautiverio viven más tiempo aún, hasta los sesenta años.
El área de distribución natural del águila calva cubre la mayor parte de América del Norte, desde México hasta el sur de Canadá y Alaska, englobando los Estados Unidos continentales y la isla de Puerto Rico. El ave puede vivir en una gran variedad de entornos naturales, desde los pantanos de Louisiana hasta el desierto de Sonora o los bosques de Quebec y Nueva Inglaterra. Los que están en el norte del continente americano emigran, mientras que otros permanecen todo el año. Han sido avistados y cazados por error algunos ejemplares en Irlanda, apareciendo allí debido al fenómeno del vagabundeo biológico.[8][9]
Las águilas de cabeza blanca pasan mucho tiempo posadas e inmóviles, aparentemente indiferentes al mundo, pero registrando los menores movimientos que se producen. Generalmente son aves solitarias; sin embargo, pueden concentrarse en gran número donde hay alguna fuente de alimento.
Son águilas que pescan habitualmente, aunque también cazan conejos, ardillas, otros mamíferos y aves.[10] [11] El águila de cabeza blanca, desde un punto adecuado, vigila el cazadero del águila pescadora esperando la aparición de esta y de la presa. Al darse cuenta de la persecución el águila pescadora intenta escapar, pero el águila de cabeza blanca, que no lleva peso, la alcanza y hostiga hasta que esta se ve obligada a soltar el pez y huir.
La dieta del águila calva es oportunista y variada, aunque se alimentan principalmente de peces. En la costa noroeste del Pacífico, la trucha y el salmón constituyen la mayor parte de su alimentación.[12] A nivel local, sin embargo, el régimen puede diferir sustancialmente del patrón general. En algunas situaciones, sobre todo en invierno, puede comer carroña de ballenas y focas. En la pesca, ya que no entra en el agua como el águila pescadora, mira los peces muertos o moribundos en la superficie del agua. Captura anguilas y peces voladores mediante sus poderosas garras. El águila calva es capaz de nadar si se siente amenazada o en peligro de ahogarse.
La esperanza de vida promedio de las águilas calvas en la naturaleza es de alrededor de veinte años, y la más antigua confirmada tiene treinta y ocho años.[13] En cautiverio, a menudo viven algo más. En un caso, una especie cautiva en Nueva York vivió durante casi cincuenta años. Al igual que con el tamaño, el promedio de vida de una población de águilas parece estar influenciado por su ubicación y acceso a sus presas.[14] Como ya no sufren una persecución intensa, la mortalidad de los adultos es bastante baja. En un estudio de águilas de Florida, se informó que las águilas calvas adultas tenían una tasa de supervivencia anual del 100 %.[15] En Prince William Sound en Alaska, los adultos tuvieron una tasa de supervivencia anual del 88 % incluso después de que el derrame de petróleo del Exxon Valdez afectó negativamente a las águilas de la zona.[16]
De 1428 especies de todo el rango a los que el Centro Nacional de Salud para la Vida Silvestre realizó la necropsia entre 1963 y 1984, 329 (23 %) águilas murieron por traumatismos, principalmente por impacto con cables y vehículos; 309 (22 %) murieron por arma de fuego; 158 (11 %) murieron por intoxicación; 130 (9 %) murieron por electrocución; 68 (5 %) murieron por atrapamiento; 110 (8 %) por emaciación; y 31 (2 %) por enfermedad; la causa de la muerte fue indeterminada en 293 (20 %) de los casos.[nota 1][17] En este estudio, el 68 % de la mortalidad fue causada por humanos. [nota 2] En la actualidad,[¿cuándo?] se cree que la caza del águila se ha reducido considerablemente debido al estado de protección de la especie. En un caso, un águila adulta que investigaba un nido de halcón peregrino en busca de presas sufrió una conmoción cerebral de un padre peregrino que descendía en picada, y finalmente murió días después a causa de ella.[18] Un video de historia natural que muestra a un puma concolor emboscando y matando a un águila calva joven que se alimenta de un cadáver de conejo se puede ver en internet.
Alrededor del 50 % de las águilas sobreviven su primer año. Sin embargo, en el área de la Bahía de Chesapeake, el 100 % de treinta y nueve polluelos marcados con radio sobrevivieron hasta su primer año.
Ocasionalmente, las muertes de polluellos o huevos se deben al colapso de los nidos, el hambre, la agresión de los hermanos o las inclemencias del tiempo. Otra causa importante de mortalidad de huevos y polluelos es la depredación. Se ha verificado que éstos son presas de: gaviotas, córvidos (incluidos cuervos y urracas), glotones (Gulo gulo), pescadores (Martes pennanti), halcones de cola roja, búhos, linces (Lynx rufus), osos negros americanos (Ursus americanus) y mapaches.[19][nota 3] [nota 4] [20] [21][nota 5] [nota 6][nota 7] Si el acceso a los alimentos es bajo, la asistencia de los padres al nido puede ser menor porque ambos padres pueden tener que buscar comida, lo que resulta en una menor protección. Los pichones suelen estar exentos de la depredación de los carnívoros terrestres que son pobres trepadores de árboles, pero los zorros árticos (Vulpes lagopus) ocasionalmente arrebataban a los polluelos de los nidos terrestres en la Isla Amchitka en Alaska antes de que fueran exterminados de la isla.
La especie fue protegida por primera vez en los Estados Unidos y Canadá por el Tratado de Aves Migratorias de 1918, que luego se extendió a toda América del Norte. La Ley de Protección del Águila Calva y el Águila Real, aprobada por el Congreso de los Estados Unidos en 1940, protegió al águila calva y al águila real, prohibiendo la captura comercial y la matanza de las aves. [22] El águila calva fue declarada una especie en peligro de extinción en los Estados Unidos en 1967,[23] y las enmiendas a la ley de 1940 entre 1962 y 1972 restringieron aún más los usos comerciales y aumentaron las multas para los infractores.
Quizás lo más importante en la recuperación de la especie es que en 1972 se prohibió el uso del DDT en los Estados Unidos debido a que inhibía la reproducción de muchas aves.[24] El DDT fue completamente prohibido en Canadá en 1989, aunque su uso había estado muy restringido desde finales de los años 70.[25]
Con las regulaciones vigentes y la prohibición del DDT, la población de águilas se recuperó. El águila calva se puede encontrar en concentraciones crecientes en los Estados Unidos y Canadá, particularmente cerca de grandes masas de agua. A principios de la década de 1980, la población total estimada era de 100 000 individuos, con 110 000-115 000 en 1992; el estado de Estados Unidos. Con la población residente más grande es Alaska, con alrededor de 40 000-50 000, con la siguiente población más alta la provincia canadiense de Columbia Británica con 20 000-30 000 en 1992. Obtener un recuento preciso de la población de águilas calvas es extremadamente difícil. Los datos más recientes presentados por estados individuales fueron en 2006, cuando se notificaron 9789 parejas reproductoras.[26] Durante algún tiempo, la población de cría de águilas calvas en los 48 estados más bajos se encontraba en Florida, donde más de mil parejas se han mantenido mientras que las poblaciones en otros estados se redujeron significativamente por el uso de DDT. Hoy en día, el estado contiguo con el mayor número de parejas reproductoras de águilas es Minnesota con un estimado de 1312 parejas, superando el recuento más reciente de Florida de 1166 parejas. 23, o casi la mitad, de los 48 estados contiguos ahora tienen al menos 100 parejas reproductoras de águilas calvas. En el estado de Washington D. C., solo había 105 nidos ocupados en 1980. Ese número aumentó en aproximadamente 30 por año, de modo que en 2005 había 840 nidos ocupados. 2005 fue el último año en que con las regulaciones vigentes y la prohibición del DDT, la población de águilas se recuperó y también fue el último año en que el Servicio de Pesca y Vida Silvestre de los Estados Unidos contó los nidos ocupados. Es posible que el aumento de la población en Washington se vea limitado por la disponibilidad de alimentos para fines del invierno.
El águila calva se puede reproducir desde la edad de cuatro años, pero con mayor frecuencia a partir de los cinco años, cuando regresa al lugar donde nació (el fenómeno de filopatría).
La época de reproducción se extiende de octubre a abril en el sur de la distribución de la especie, y de abril a agosto en el norte. Las parejas se reúnen cada año y llevan a cabo un cortejo espectacular. Ambos miembros son fieles el uno al otro durante toda su vida. Esta relación se termina cuando uno muere, o si la pareja no puede reproducirse.[27]
Macho y hembra construyen el nido juntos, ya sea en el suelo, aferrándose a un precipicio o instalados en un arbusto o árbol, normalmente cerca de un cuerpo de agua. El águila calva construye el nido más grande de América del Norte: pueden alcanzar los 4 m de altura y los 2,5 m de ancho, pero la depresión central alcanza una docena de centímetros (el más grande registrado fue de unos tres metros de ancho y seis de alto, y pesaba más de dos toneladas).
La hembra pone generalmente dos huevos por año, a veces solo uno o hasta tres, rara vez cuatro. Los huevos, blanco opaco, son de un promedio de 5 a 7 cm.[28] Pueden ser presa fácil de las gaviotas, cuervos, urracas, osos negros y mapaches. El período de incubación promedio es de treinta y cinco días. Tanto el macho como la hembra cuidan de sus polluelos y llevan a cabo la búsqueda de alimentos. Los polluelos abandonan el nido a la edad de diez a trece semanas.
Tanto el macho como la hembra cuidan de sus hijos y llevan a cabo la búsqueda de alimentos. A medida que los polluelos crecen, son cuidados solo durante el mal tiempo, y entonces uno de los padres permanece junto a ellos con las alas extendidas. Gradualmente aprenden a tomar su propio alimento y, en cuanto se desarrollan sus plumas, comienzan sus ejercicios de vuelo, batiendo sus alas e incluso volando unos metros. Finalmente los padres les inducen a volar libremente, recompensándolos con alimentos, pero todavía vuelven al nido hasta el fin de verano; entonces los padres los echan fuera.
El águila calva era sagrada en muchas culturas de los nativos americanos, que utilizaron sus plumas para tocados y hábitos religiosos. En general, las águilas eran consideradas los mensajeros espirituales entre los dioses y los seres humanos.[29] En el powwow, varios bailarines llevaban gorros con las plumas de estas aves como marca de prestigio. Las plumas fueron utilizadas en ceremonias sagradas en la ornamentación de ropa de los apparat. Para los lakota, las plumas significaban un símbolo de honor a las personas que lograron una hazaña. Hoy en día, se pueden dar en el final de un título universitario.
Para los pawnee, estas aves eran símbolos de fertilidad debido a que sus nidos están dispuestos verticalmente y porque protegen a sus crías. Los kwakiutl esparcían sus plumas para dar la bienvenida a sus huéspedes. Entre las tribus de las Grandes Llanuras, durante la danza del Sol, silbaban a través de un hueso de águila. En los Estados Unidos, la ley especifica que solo los miembros de una tribu indígena reconocida por el gobierno federal puede obtener las plumas del águila calva, con fines espirituales y religiosos.
El águila calva es el ave nacional de los Estados Unidos. Es uno de los símbolos más conocidos del país, y aparece en la mayoría de los escudos oficiales, entre ellos el del presidente de Estados Unidos. Fue elegido el 20 de junio de 1782 por el Congreso Continental y se representa con flechas y una rama de olivo en sus garras.
Aunque no todos apoyaron este símbolo: en una carta Benjamin Franklin escribió a su hija en 1784 desde París, manifestando su disgusto con el comportamiento del águila calva.
Águila calva con la bandera estadounidense
Águila calva en una moneda de un cuarto de dólar
Emblema del departamento de las Fuerzas Aéreas
Bandera de la United States Air Force
4e.jpg)
.jpg)
.svg)
.jpg)
.jpg)
.%22feed_me_mom%22._(19159890706).jpg)
.jpg)
.jpg)
.%22feed_me_mom%22._(19159890706).jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.%22feed_me_mom%22._(19159890706).jpg)
.svg)
4e.jpg)
.jpg)
,_Haines,_Alaska,_Estados_Unidos,_2017-08-25,_DD_113.jpg)
.svg)
|coautores= (ayuda) El águila calva (Haliaeetus leucocephalus), también conocida como águila americana, águila de cabeza blanca, pigargo de cabeza blanca o pigargo americano, es un ave rapaz accipitriforme de la familia Accipitridae, que habita en América del Norte, del sur de Canadá a Baja California Sur y Sonora en México. Se conocen varias subespecies. Es un águila grande de color marrón oscuro con la cola y la cabeza blancas. Es el símbolo nacional de los Estados Unidos de América: incluso figura en el Escudo Nacional de ese país. Está en peligro de extinción (P) en México por la NOM-059-SEMARNAT-2010, y clasificada como de preocupación menor (LC) por la lista roja de la IUCN.
Esta especie estuvo a punto de extinguirse en Estados Unidos a fines del siglo XX, pero su población se ha estabilizado y va en camino de ser retirada de la lista de especies en peligro del Gobierno de los Estados Unidos.
Arrano buruzuria[3] (Haliaeetus leucocephalus) Haliaeetus generoko animalia da. Hegaztien barruko Accipitridae familian sailkatuta dago. AEBetako ikurreko hegaztia da[4] eta haren armarrian ageri da.
Arrano buruzuria (Haliaeetus leucocephalus) Haliaeetus generoko animalia da. Hegaztien barruko Accipitridae familian sailkatuta dago. AEBetako ikurreko hegaztia da eta haren armarrian ageri da.
Valkopäämerikotka (Haliaeetus leucocephalus), josta puhekielessä käytetään myös nimityksiä amerikankotka ja kaljupääkotka, on pääasiassa Pohjois-Amerikan mantereella elävä päiväpetolintu, joka tunnetaan ehkä parhaiten Yhdysvaltain kansallislintuna. Se kuuluu merikotkien (Haliaeetus) sukuun ja on merikotkan sisarlaji.
Lajin suomenkielinen nimi on tieteellisen nimen suora suomennos. Se, että valkopäämerikotkaa kutsutaan Suomessa myös kaljupääkotkaksi, johtuu ilmeisesti linnun englanninkielisestä nimestä bald eagle, joka kirjaimellisesti käännettynä tarkoittaakin kaljua kotkaa. Sana bald ei kuitenkaan tässä yhteydessä viittaa kaljuuteen, vaan on lyhenne sanasta piebald. Se merkitsee väritystä, jossa on valkea läikkä mustalla pohjalla.[4] Tämä viitannee valkopäämerikotkan tummanruskeaan ja valkoiseen väritykseen. Nimen on myös ehdotettu olevan muunnelma vanhan englannin kielen valkoista tarkoittavasta sanasta balde.[5]
Valkopäämerikotka erosi sisarlajistaan merikotkasta omaksi lajikseen luultavasti viimeistään mioseenikaudella noin 10 miljoonaa vuotta sitten. Fossiililöydöt ovat kuitenkin antaneet olettaa, että merikotkat saattoivat erota valkopäämerikotkista jo oligoseenikaudella noin 25–30 miljoonaa vuotta sitten. Niiden uskotaan eronneen toisistaan pohjoisella Tyynellä valtamerellä, minkä jälkeen valkopäämerikotka levisi itään, Pohjois-Amerikkaan, ja merikotka länteen, Euraasiaan. Tässäkin merikotkasisarlajiparissa toisella lajilla on valkoinen ja toisella ruskea pää. Kummallakin lajilla nokka, jalat ja silmät ovat keltaiset.[6]
Monet Pohjois-Amerikan alkuperäiskansat pitivät valkopäämerikotkaa pyhänä lintuna ja kunnioittivat sitä. He uskoivat sen olevan jumalien ja jumalattarien sanansaattaja, joka vei näille ihmisten rukoukset. Valkopäämerikotkien oletettu pyhyys ei kuitenkaan estänyt heitä metsästämästä niitä; valkopäämerikotka oli ihailtu voimansa ja rohkeutensa vuoksi, ja soturin, joka sai linnun kiinni paljain käsin, uskottiin saavan osansa kotkan ihailluista ominaisuuksista. Lisäksi sen sulkia pidettiin suurien tekojen ja sankaruuden symboleina, ja niillä oli myös tärkeä osa intiaanien monissa rituaaleissa. Valkopäämerikotkan luiden uskottiin puolestaan sisältävän parantavia voimia ja sen kynsistä tehtiin suojelevia amuletteja. Vaikka intiaanit metsästivätkin lintua, he eivät kuitenkaan muodostaneet merkittävää uhkaa mantereen valkopäämerikotkakannalle. Heidän väestömääränsä oli pieni ja teknologiansa alkeellista, sillä eurooppalaisten tuloon saakka intiaanit eivät tunteneet lainkaan metalleja. Maanosan valkopäämerikotkakanta pysyikin elinvoimaisena aina eurooppalaisten tuloon saakka.[7]
Ennen eurooppalaisten saapumista Pohjois-Amerikan mantereelle valkopäämerikotkia oli Pohjois-Amerikassa noin puoli miljoonaa yksilöä. Ne olivat levittäytyneet Meksikoa lukuun ottamatta lähes koko mantereelle ja olivat varsin tavallisia näkyjä. Eurooppalaisten uudisasukkaiden tulo ja alueen asuttaminen kuitenkin muuttivat tilanteen toisenlaiseksi; jo 1800-luvun loppuun mennessä valkopäämerikotkien määrä oli kääntynyt jyrkkään laskuun. Tälle kannan katoamiselle oli syynä ilmeisesti ihmisen ja kotkan kilpailu samasta elintilasta ja sen tarjoamasta ruoasta. Ihmiset tunkeutuivat kotkien elinalueille, metsästivät alueen eläimistöä ja kalastivat alueen vesistöistä. He myös tuhosivat luontoa tieltään rakentaessaan rakennuksiaan ja teitään. Näin he tulivat samalla tuhonneeksi valkopäämerikotkan asuinalueita, jolloin kotkille ei jäänyt paljonkaan elintilaa metsästää ja pesiä. Alueille asettuneet karjankasvattajatkaan eivät epäröineet ampua lintuja, joiden he uskoivat käyvän karjansa kimppuun. Mitä suuremmaksi ihmismäärä mantereella kasvoi, sitä pienemmäksi kävi valkopäämerikotkakanta. Kanadassa laji säilyi kuitenkin hieman elinvoimaisempana, sillä maa oli harvemmin asuttu ja sen kotkakanta keskittyi enimmäkseen maan erämaihin.[8]
Vasta 1930-luvulla valkopäämerikotkakannan huono tilanne tuli ihmisten tietoisuuteen, ja toimiin lajin pelastamiseksi ryhdyttiin. Vuonna 1940 säädettiin erityinen säädös kannan suojelemiseksi. Säädös kielsi muun muassa lajin metsästyksen kaikkialla maassa lukuun ottamatta Alaskan osavaltiota. Alaskassa niiden metsästäminen sallittiin, koska sikäläiset kalastajat pelkäsivät linnun olevan uhka osavaltion lohikannalle. Säädös johti pian tuloksiin, ja kanta alkoi hitaasti elpyä. Samaan aikaan kuitenkin erilaisten torjunta-aineiden, kuten DDT:n, käyttö yleistyi. Näitä myrkkyjä levitettiin kasveihin, joista ne valuivat vesistöihin ja varastoituivat kaloihin. Valkopäämerikotkat nauttivat puolestaan näitä kaloja ja saivat näin itsekin osansa torjunta-aineista.[9] Myrkky muun muassa vaikeutti linnun kalsiumin saantia ja sen kautta johti siihen, ettei lintu enää kyennyt munimaan kestäviä munia. Koska munat eivät kestäneet, ei syntynyt uusia poikasia, mikä johti jälleen kannan pienenemiseen. Jotkin tahot ja tutkimukset ovat kuitenkin kiistelleet DDT:n osuudesta valkopäämerikotkakannan kokoon. Niissä on todettu, että munien kuorien ohenemiseen ovat voineet vaikuttaa esimerkiksi muut ympäristön häiriötekijät kuten öljy, lyijy, sairaudet tai ihminen. DDT:n käyttö kiellettiin Yhdysvalloissa vuonna 1972. Sen käyttö on kielletty myös Kanadassa.[8][10]
1960-luvulla useat Yhdysvaltain osavaltiot listasivat valkopäämerikotkan erittäin uhanalaiseksi lajiksi. Virallisesti laji julistettiin uhanalaiseksi kaikkialla Yhdysvalloissa vuonna 1967. Uhanalaisten lajien suojelusäädös säädettiin kuusi vuotta myöhemmin, vuonna 1973. Lisäksi Yhdysvaltain hallitus ja muutamat yritykset pyrkivät lisäämään ihmisten tietoisuutta valkopäämerikotkasta ja sen suojelusta. Kanadassakin säädettiin Yhdysvaltain tapaan lakeja, joiden oli tarkoitus turvata valkopäämerikotkakannan säilyminen. Toimet johtivat haluttuun tulokseen, ja valkopäämerikotkakanta lähti jälleen nousuun. Vuonna 1995 valkopäämerikotkan uhanalaisuusluokitus laskettiin "vaarantuneeseen". Nykyään laji on jo elinvoimainen; valkopäämerikotkien määräksi on arvioitu noin 70 000 yksilöä. Suurin osa kannasta elää Yhdysvaltain Alaskassa.[8][11]
Valkopäämerikotka on myös Yhdysvaltain kansallislintu. Tähän asemaan se valittiin jo vuonna 1782. Benjamin Franklin, yksi Yhdysvaltain vallankumouksen johtajista, olisi halunnut maan kansallislinnuksi kalkkunan, sillä hänen mielestään valkopäämerikotka oli lintu, jolla ei ollut moraalia ja joka oli opportunisti. Hän viittasi tällä siihen, että usein valkopäämerikotka varastaa toisen linnun metsästämän saaliin, eikä itse joudu näkemään vaivaa saaliin eteen. Kalkkuna oli Franklinistä paljon kunnioitettavampi lintu. John Adams ja Thomas Jefferson, itsenäisyysjulistuksen allekirjoittajat ja Yhdysvaltain tulevat presidentit, olivat kuitenkin valkopäämerikotkan kannalla. Heidän mielestään lintu edusti vapautta ja rohkeutta. Yhdysvaltain kongressi julisti linnun maan kansallislinnuksi 20. kesäkuuta vuonna 1782. Valkopäämerikotka on siitä lähtien esiintynyt monissa Yhdysvaltain sineteissä ja valuutoissa.[12]
Nuoren valkopäämerikotkan höyhenpeite on kokonaan vaaleanruskea ja täplikäs. Sen pään, kurkun ja pyrstön tunnusomaiset valkoiset höyhenet nimittäin kehittyvät vasta muutaman vuoden iässä, hieman ennen kuin yksilöstä tulee sukukypsä. Nuorella valkopäämerikotkalla on myös aikuista yksilöä vaaleampi väritys, mikä näkyy erityisesti linnun "kainaloiden" läheisyydessä. Myös sen nokka on aikuista valkopäämerikotkaa tummempi: joillakin yksilöillä jopa musta. Nuori valkopäämerikotka helposti sekoitetaankin väritykseltään samankaltaiseen maakotkaan.[13] Maakotkan kuitenkin erottaa valkopäämerikotkasta se, että osa sen höyhenistä ulottuu jopa sen jalkoihin asti, kun taas valkopäämerikotkalla höyhenet ovat lyhyempiä.
Aikuisilla valkopäämerikotkilla, sekä koirailla että naarailla, on tummanruskea väritys, joka peittää niiden rintaa ja selkää. Viiden ensimmäisen elinvuoden aikana pään, kurkun ja pyrstön ruskeat sulat kehittyvät valkoisiksi, ja näin muodostavat valkopäämerikotkalle ominaisen värityksen. Aikuisen linnun nokka ja jalat lisäksi vaihtavat väriä oranssinkeltaiseksi. Valkopäämerikotkan silmät ovat kellanruskeat. Naaraspuolinen valkopäämerikotka on hieman koirasta kookkaampi: noin 89–94 senttimetrin pituinen ja noin 5,8 kilogramman painoinen. Sen siipien väli voi olla jopa noin 2,3 metriä. Koiraspuolinen valkopäämerikotka on noin 76–86 senttimetriä pitkä ja painaa noin 4,1 kilogrammaa. Sen siipien väli vaihtelee yksilöittäin noin 1,8 metristä noin 2,1 metriin.[14]
Aikuisella valkopäämerikotkalla on noin 7 000 sulkaa. Ne ovat muiden lintujen sulkien tapaan onttoja ja kevyitä, mutta vahvoja ja taipuisia. Lintu säätelee ruumiinlämpötilaansa höyhenpeitteensä avulla vaihtelemalla sulkiensa asentoa. Sulat ja höyhenpeite suojaavat lintua sekä kylmyydeltä että kuumuudelta. Sulkien avulla se myös suojautuu sateelta ja muulta kosteudelta. Sulat ovat tärkeitä myös lentämisen kannalta. Valkopäämerikotkan siivet ovat pitkät ja leveät. Valkopäämerikotkan siivet soveltuvat hyvin lentämiseen, ja se onkin voimakas lentäjä. Lentäessään se säästää energiaansa käyttämällä hyväkseen termiikkivirtauksia. Sen siivet ovat hyvin sopeutuneet tähän lämpimien ilmavirtojen käyttöön. Turbulenssia vähentääkseen valkopäämerikotkan siivet ovat muodostuneet suipoiksi ja siipien kärkihöyhenet toisistaan erkaantuviksi. Valkopäämerikotkan pyrstö on pään ja kurkun tapaan väriltään valkoinen. Sen avulla lintu tasapainottaa itseään ja jarruttaa laskeutuessaan. Pyrstön levittäytyvät sulat lisäävät myös termiikin vaikutusta linnun lentäessä. Valkopäämerikotka voi lentäessään nousta noin kolmen kilometrin korkeuteen ja saavuttaa yli 50 kilometrin tuntinopeuden.[15]
Valkopäämerikotkan vahva ja terävä raatelunokka on tarkoitettu ravinnon nauttimiseen ja aseeksi. Lisäksi nokan kaartuva kärki sopii hyvin saaliin repimiseen. Lintu käyttää nokkaansa muun muassa myös itsensä ja parittelukumppaninsa sukimiseen ja poikastensa syöttämiseen. Naaraan nokka on koiraslinnun nokkaa suurempi. Myös valkopäämerikotkan kynnet on tarkoitettu saalistukseen ja itsepuolustukseen. Kotkat tappavatkin saaliinsa juuri kynsillään. Sekä nokka että kynnet ovat keratiinia ja kasvavat koko linnun eliniän. Vankeudessa elävän kotkan nokkaa on leikattava säännöllisesti, sillä se ei kulu samalla tavoin kuin vapaana elävällä yksilöllä. Valkopäämerikotkalla ei ole äänihuulia. Sen ääni syntyy alemmassa kurkunpäässä, joka on henkitorven alapäässä. Äänen on tarkoitus toimia muun muassa varoitus- ja soidinäänenä. Valkopäämerikotkan ääntä on usein kuvattu kimeäksi ja korkeaksi.[15]
Ei juurikaan tiedetä, kuinka vanhaksi valkopäämerikotkat yleensä elävät luonnossa. Rengastettujen valkopäämerikotkien avulla on saatu selville, että laji voi luonnossa elää jopa yli 30-vuotiaaksi; luultavimmin valkopäämerikotka kuitenkin elää noin 20–30-vuotiaaksi. Vankeudessa valkopäämerikotka sen sijaan saattaa elää jopa yli 40-vuotiaaksi.[16][17]
Valkopäämerikotka jaetaan kahteen alalajiin: Audubonin vuonna 1827 kuvaileman washingtoniensis-alalajin valkopäämerikotkat elävät pohjoisemmassa: Alaskassa, Aleuteilla, Kanadassa ja Yhdysvaltain pohjoisosissa, kun taas Carl von Linnén Etelä-Carolinassa vuonna 1766 kuvaileman leucocephalus-nimialalajin valkopäämerikotkat asustavat Yhdysvaltain eteläosissa ja Meksikossa. Nämä kaksi alalajia erottuvat toisistaan lähinnä kooltaan: Pohjoisessa elävät washingtoniensikset ovat huomattavasti eteläisiä lajitovereitaan suurempia. Suurimmat valkopäämerikotkat on tavattu Yhdysvaltain Alaskan osavaltiosta. Siellä naaraspuoliset linnut voivat painaa jopa seitsemän kilogrammaa ja niiden siipien väli voi yltää aina 2,4 metriin saakka. Pohjoisemmasta alalajista käytetään joskus myös nimeä alascanus.[18]
Ennen eurooppalaisten saapumista Pohjois-Amerikkaan valkopäämerikotkia arvellaan mantereella olleen noin puoli miljoonaa yksilöä, jotka olivat levittäytyneet suurimpaan osaan mannerta. Laajimmillaan niiden elinalue käsitti jopa lähes koko Pohjois-Amerikan lukuun ottamatta eteläistä Meksikoa. Ihmisten kasvava määrä mantereella johti valkopäämerikotkan ja ihmisen raakaan kilpailuun elintilasta ja ruuasta. Ihmiset veivät voiton, ja valkopäämerikotkakanta olikin pienentynyt jyrkästi jo 1800-luvun loppuun mennessä. 1900-luvun suojelutoimet elvyttivät lintua, mutta tuholaismyrkkyjen käyttö käänsi kannan jälleen laskuun. Pahimmillaan valkopäämerikotka luokiteltiin erittäin uhanalaiseksi lajiksi. Myrkkyjen kieltäminen ja uudet suojelutoimet käänsivät kuitenkin kannan uuteen nousuun, ja nykyään laji luokitellaan elinvoimaiseksi. Maailman valkopäämerikotkakanta käsittää nykyään noin 100 000–1 000 000 yksilöä.[1]
Valkopäämerikotkan elinalue kattaa lähes koko Pohjois-Amerikan mantereen, sillä sitä on tavattu niin Kanadasta, Manner-Yhdysvalloista, Alaskasta kuin Pohjois-Meksikostakin. Kanadassa sitä esiintyy lähes koko maassa, mutta kanta on keskittynyt Brittiläiseen Kolumbiaan, missä lintuja on noin 20 000 yksilöä. Lintua on tavattu myös pohjoisesta Meksikosta. Suurin osa valkopäämerikotkakannasta keskittyy kuitenkin Yhdysvaltain puolelle. Sitä esiintyy maan jokaisessa osavaltiossa lukuun ottamatta Havaijin saaria, mutta erityisen runsas kanta on Floridassa, Wisconsinissa, Washingtonissa, Minnesotassa, Oregonissa ja Michiganissa. Alaskan osavaltiossa elää kuitenkin maailman suurin valkopäämerikotkakanta: lähes puolet maailman valkopäämerikotkista. Vaikka linnun kanta keskittyy pääasiassa Pohjois-Amerikkaan, on joitakin yksilöitä tavattu myös Euroopan ja Aasian puolelta. Yleensä nämä linnut ovat lähtöisin Alaskasta ja vain vierailevat muilla mantereilla.[8][19][20]
Valkopäämerikotkat elävät yleensä lähellä avovesiä ja korkeita puita. Avovedet, kuten järvet ja joet, tarjoavat kotkalle mahdollisuuden metsästää tärkeää ravinnonlähdettään kalaa. Korkeat puut ovat turvallisia pesimistä ja yöpymistä varten. Vaikka kalaisat avovedet ja eläinrikkaat, korkeat metsät ovat valkopäämerikotkille ihanteellisin ympäristö, on laji kuitenkin sopeutunut elämään melkein kaikkialla aavikoista havumetsiin. Talvella on tärkeää, että valkopäämerikotkan elinympäristöstä löytyy jäätymätön vesialue tai muita ravinnonlähteitä. Jos alue ei tarjoa tarpeeksi ravintoa valkopäämerikotkalle, se muuttaa talvehtimaan toiselle alueelle ja palaa takaisin vasta kevään tullessa.[21]
Valkopäämerikotka on ravintoketjun huipulla, mikä merkitsee, että sillä ei ole juurikaan luontaisia vihollisia. Ihminen on kuitenkin toiminnallaan muodostunut lajin pahimmaksi viholliseksi. Pohjois-Amerikan alkuperäiskansat eivät vielä olleet vakava uhka valkopäämerikotkakannalle. Heitä oli vähän, eivätkä he vaatineet paljon elintilaa. Vaikka intiaanit metsästivätkin valkopäämerikotkia, eivät he saaneet aikaiseksi merkittävää kannan vähenemistä, sillä heidän metsästysvälineensä olivat alkeelliset ja lintujen metsästäminen erittäin vaikeaa. Eurooppalaisia uudisasukkaita sen sijaan oli huomattavasti enemmän, ja he vaativat enemmän elintilaa. Raivatessaan luontoa tieltään he tulivat tuhonneeksi kotkien pesimä- ja saalistusalueita. Lisäksi eurooppalaisten aseet olivat kehittyneempiä; tuliaseiden käyttö teki valkopäämerikotkien metsästyksestä helppoa. Jo 1800-luvun loppupuolella valkopäämerikotkakanta oli pienentynyt murto-osaan entisestä. Suojelutoimet auttoivat lintua elpymään, mutta 1900-luvun puolivälin torjunta-aineiden tehokäyttö sai lajin määrän jälleen jyrkkään laskuun. Nykyään ympäristölle vahingollisten torjunta-aineiden käyttö on kiellettyä, suojelutoimintaa on tehostettu ja valkopäämerikotkien määrä on tämän seurauksena jälleen kasvussa.[8]
Vaikka valkopäämerikotkan kenties vaikeimmat ajat ovatkin jo takana, sillä on tänäkin päivänä vielä uhkia. Ihmiset, lähinnä karjatilalliset, ampuvat yhä valkopäämerikotkia, joiden he uskovat käyneen tai käyvän karjansa kimppuun. Myös jonkin verran varsinaista valkopäämerikotkan metsästystäkin esiintyy; sen sulkia ja kynsiä kaupataan mustassa pörssissä. Lisäksi ihminen jatkaa lajin elinympäristön hävittämistä laajentaessaan omaa elinaluettaan. Ihminen on epäsuorasti vastuussa myös sähköjohdoista, joihin törmätessään lintu saattaa saada sähköiskun ja sen seurauksena sydänhalvauksen tai vahingoittua muulla tavoin. Ihmisen toiminnan seurauksena luontoon leviää lisäksi lyijyä ja myrkytettyä lihaa. Lyijy leviää luontoon yleensä luotien ja haulien mukana, kun ihminen ampuu jonkin eläimen, joka kuitenkin pääsee pakenemaan. Myöhemmin eläin kuolee vammoihinsa, ja raadonsyöjävalkopäämerikotka nauttii sen ravinnokseen, jolloin lyijy pääsee linnun elimistöön ja aiheuttaa lyijymyrkytyksen. Myrkytettyä lihaa ihminen jättää joskus esimerkiksi susia varten, ja valkopäämerikotka saattaa erehtyä syömään sitä. Valkopäämerikotka voi menehtyä nälkään, jos ravinto on vaikeasti löydettävissä tai jos sitä ei ole alueella ollenkaan. Lintu voi myös paleltua kuoliaaksi jouduttuaan liian suuren saaliskalan vetämänä kylmään veteen ja noustuaan sitten yhtä lailla kylmään ilmastoon.[8][22]
Yhdysvalloissa on 1930-luvulta lähtien yritetty suojella valkopäämerikotkia. Vuonna 1940 säädettiin laki, jolla kiellettiin lajin metsästäminen. Vuonna 1953 kotkien ampuminen julistettiin kokonaan laittomaksi, ja vajaat kaksi vuosikymmentä myöhemmin kiellettiin ympäristöä vahingoittavien tuholaismyrkkyjen käyttö. Viimeistään uhanalaisten lajien suojelusäädös vuodelta 1973 lopetti valkopäämerikotkan hävittämisen. Sittemmin on sekä Yhdysvalloissa että Kanadassa kielletty myös vahingollisten lyijyluotien käyttö metsästyksessä. Kieltotoimien lisäksi valkopäämerikotkakantaa on pyritty elvyttämään lukuisten suojeluohjelmien avulla. Esimerkiksi Yellowstonen kansallispuisto on ottanut tavoitteekseen kasvattaa valkopäämerikotkakantaansa. Laji on kansallispuistossa yhä vaarantunut, mutta tilanteen odotetaan paranevan.[23][8]
Myös Kanadassa on tehty säädöksiä suojaamaan valkopäämerikotkaa. Koska lintu on Kanadassa melko yleinen ja koska sillä ei ole maalle symbolista merkitystä, ei sitä ole koskaan suojeltu siellä samalla tavoin kuin Yhdysvalloissa. Valkopäämerikotkaa kohdellaan Kanadassa samanveroisena muiden lajien rinnalla, kun taas Yhdysvalloissa laji on saanut jonkin verran niin sanottua erityiskohtelua. Tämä johtuu pitkälti siitä, että Yhdysvallat on katsonut kansallislintunsa valkopäämerikotkan suojelun kansalliseksi tehtäväkseen.[24]
Aina ei ole suojelutoimistakaan ollut tarpeeksi hyötyä, sillä valkopäämerikotka oli pitkään erittäin uhanalaisten lajien listalla. Hiljalleen se saavutti vaarantuneen lajin aseman, mutta vasta aivan viime aikoina se on kohonnut jälleen elinvoimaiseksi lajiksi. Vuonna 2007 se poistettiin vaarantuneiden lajien listalta.[25]
Valkopäämerikotka on lihansyöjä, joka käyttää ravinnokseen lihaa lähes laidasta laitaan. Se saalistaa ravinnokseen esimerkiksi pienempiä lintuja, matelijoita ja jyrsijöitä. Sen tärkein ravinnonlähde on kuitenkin kala, jota se pyydystää asuma-alueensa avovesistä. Erityisesti lohet ovat valkopäämerikotkan suurta herkkua. Vaikka lintu saalistaakin itse, osaa se käyttää hyväkseen myös toisten saalistajien (yleensä toisten lintujen) saaliita. Useimmiten valkopäämerikotka seuraa sivusta, kuinka jokin toinen saalistaja sieppaa saaliin, ja sitten "varastaa" sen itselleen. Sen lisäksi valkopäämerikotka syö raatoja, joita toiset eläimet ja linnut ovat jättäneet jälkeensä. Sen tiedetään myös nauttineen ravinnokseen ihmisten jätteitä ja ruuantähteitä, joita nämä ovat jättäneet esimerkiksi leiripaikoille. Valkopäämerikotka ei tarvitse ravintoa päivittäin. Liian pitkäaikainen paastoaminen voi kuitenkin johtaa siihen, että lintu heikentyy niin paljon, ettei pysty enää tehokkaasti metsästämään. Talviaikaan, jolloin ravintoa on muutenkin vaikeata löytää, tämä voi johtaa jopa linnun nälkäkuolemaan.[26]
Kalastaessaan valkopäämerikotka ei syöksy vedenpinnan alle, vaan sieppaa lähinnä kuolleita tai kuolemaisillaan olevia kaloja pinnalta ja pinnan läheltä. Se pudottautuu korkeuksista, liukuu vedenpinnan tuntumassa ja ottaa saaliin kynsiinsä, minkä jälkeen se kohoaa ylemmäs ja rusentaa terävillä kynsillään uhrinsa hengiltä. Joskus saalis voi kamppailla vastaan; jos kyseessä on kookas ja voimakas kala kuten lohi, saattaa se jopa onnistua kiskomaan valkopäämerikotkan mukanaan pinnan alle. Valkopäämerikotka osaa uida, mutta kylmä vesi ja pitkä uintimatka saattavat silti koitua sen kohtaloksi. Lintu pystyisi halutessaan irrottamaan otteensa saaliskalastaan, mutta useimmiten se on haluton tätä tekemään esimerkiksi nälän vuoksi, ja joutuu siksi kiskotuksi veteen. Kalastuksessaan onnistunut kotka sen sijaan vie saaliinsa tähystyspaikalleen, jossa se vahvaa koukkunokkaansa käyttäen repii saaliistaan mieleisiä lihakimpaleita ateriakseen. Toisia lintuja, matelijoita ja jyrsijöitä se metsästää lähes samoin kuin kaloja. Joskus valkopäämerikotkien on nähty metsästävän pareittain tai jopa parvissa.[26][27]
Valkopäämerikotka tyytyy usein sellaiseen ravintoon, jota on tarjolla ja joka on helposti hankittavissa. Siksi se saattaa joskus "varastaa" muiden saalistajien saaliita. Valkopäämerikotka tarkkailee toisen saalistajan toimia ja odottaa kunnes tämä on saanut saaliinsa kiinni. Sen jälkeen se nousee siivilleen ja lentää ahdistamaan toista saalistajaa, joka on yleensä jokin toinen lintu kuten sääksi tai jokin muu valkopäämerikotkaa pienempi laji. Pienempi lintu joutuu häirinnän takia pudottamaan saaliinsa, jolloin valkopäämerikotka saa siepattua sen. Jos häirintä ei ole riittävää, jotta toinen lintu pudottaisi saaliinsa, hyökkää valkopäämerikotka linnun kimppuun. Viimeistään tässä tilanteessa pienempi lintu joutuu hylkäämään saaliinsa. Usein valkopäämerikotkaa on kritisoitu tästä ravinnonhankintatavastaan.[12] Valkopäämerikotkan julkisuuskuvaa ei ole helpottanut sen mieltymys raatoihin ja jätteisiin.[26][27]
Valkopäämerikotka saavuttaa sukukypsyyden noin 4–5-vuotiaana. Tämän jälkeen lintu alkaa etsiä itselleen kumppania, jonka kanssa se voi pariutua. Valkopäämerikotkat pariutuvat koko eliniäkseen saman yksilön kanssa. Pari kasvattaa poikasensa ja huolehtii niistä yhdessä. Jos valkopäämerikotkat muuttavat talvikaudeksi etelään, saattavat ne tällöin erota toisistaan. Yhteen ne palaavat kuitenkin viimeistään ennen seuraavaa pesimäkautta. Koko vuoden samalla alueella elävät yksilöt pysyttelevät yhdessä ympäri vuoden. Vaikka valkopäämerikotka on yksiavioinen, etsii se vanhan kumppaninsa kuoltua uuden yksilön kumppanikseen.[28]
Valkopäämerikotkapariskunta rakentaa pesän joko maahan, kalliolle, pensaaseen tai havupuuhun. Yleisin pesän paikka on korkeassa puussa, joka on sekä turvallinen että rauhallinen paikka pesiä. Maassa on riskialtista pesiä, koska silloin munat ja poikaset ovat monien saalistajien ulottuvilla, vaikka valkopäämerikotkat vahtivatkin pesäänsä tarkoin. Pesimäpaikan lähellä on yleensä avovesiä tai muita sopivia metsästysalueita, jotta ravinnonsaanti olisi pesinnän aikana mahdollisimman turvattu. Pesän muoto määräytyy sen sijainnin mukaan. Puussa pesä on yleensä lieriömäinen tai kulhomainen; sen sijaan maassa pesä on usein kiekkomainen. Pesä rakennetaan tukevaksi, ja sen rakennusaineina ovat muun muassa oksat ja sammalet. Tavallisesti pesän halkaisija on noin 1,5 metriä. Koska valkopäämerikotkat tapaavat käyttää samaa pesää joka vuosi, voi se ajan mittaan kasvaa suureksikin. Monivuotinen pesä voi olla halkaisijaltaan 2,7-metrinen, sen reunat saattavat yltää neljän metrin korkeuteen ja pesä voi painaa jopa kaksi tonnia. Jos pesä jostakin syystä tuhoutuu, rakentavat linnut yleensä uuden lähes samalle paikalle tai ainakin entisen pesän läheisyyteen.[28]
Valkopäämerikotkan parittelukausi vaihtelee alueittain. Etelässä se kestää suunnilleen syyskuusta marraskuuhun. Pohjois-Amerikan länsialueilla se puolestaan kestää tammikuusta maaliskuuhun, kun taas pohjoisessa parittelukausi on maalis-huhtikuussa. Valkopäämerikotka parittelee pesänsä läheisyydessä. Usein sen soidinlento sekoitetaan paritteluun ja siksi monet uskovat linnun parittelevan ilmassa; tosiasiassa se kuitenkin parittelee joko puussa tai maassa. Parittelu tapahtuu siten, että koiras ja naaras asettavat kloaakkiensa, eli yhteissuoliensa, aukot vastakkain. Koiraan siittiöt ovat jo aiemmin siirtyneet kloaakkiin, josta ne nyt kulkeutuvat naaraan elimistöön ja hedelmöittävät sen. Parittelu itsessään on lyhyt tapahtuma, mutta se toistuu parittelukauden aikana useita kertoja. Valkopäämerikotkat eivät välttämättä parittele joka vuosi.[28][29]
Noin 5–10 viikkoa onnistuneen parittelun jälkeen naaras munii ensimmäisen munan. Valkopäämerikotka munii yhdestä kolmeen munaa, tavallisesti kaksi. Munintaväli voi vaihdella kahdesta viiteen, joskus jopa seitsemään päivään. Valkopäämerikotkan munat ovat valkoisia, mutta viikkoja kestävän haudonnan aikana ne likaantuvat ruskehtaviksi.[30] Seuraavat 34–35 päivää kotkapariskunta hautoo munia; hautomiseen osallistuu sekä koiras että naaras, enimmäkseen kuitenkin naaras. Välillä koiras vapauttaa naaraan nauttimaan ravintoa ja asettuu itse hautomaan. Pesää ei jätetä hetkeksikään yksin, jotta toiset eläimet eivät pääse vahingoittamaan munia. Kun 35 päivää on kulunut, alkavat poikaset kuoriutua. Ensimmäiseksi munittu kuoriutuu ensimmäisenä ja toisena munittu seuraa perässä. Poikasella kestää 12–48 tuntia kuoriutua kokonaan.[28]
Poikanen on aluksi harmaauntuvainen, pieni ja pehmeä. Kuoriutuessaan se on vielä melko heikko, mutta se kasvaa ja vahvistuu nopeasti. Ensimmäisten elinpäivien ajan emo vahtii poikasia, kun taas uros käy hankkimassa niille ravintoa. Poikasiaan valkopäämerikotka ruokkii muiden lintujen tapaan nokallaan. Ensimmäisten kuuden viikkonsa aikana poikanen kasvaa nopeasti kokoa, ja on pian lähes vanhempiensa kokoinen. Sen untuvapeite kehittyy suliksi, ja nokka ja jalat vahvistuvat. Tässä vaiheessa vanhemmat suojelevat yhä poikasia ulkomaailman vaaroilta, mutta pesän sisällä poikaset itse saattavat käydä kilpailua ja vahvempi poikanen usein jopa tappaa heikomman. Noin 10–13 viikon ikäisenä poikanen on valmis aloittamaan lentämisen. Lentämisessä on vaaransa, ja noin 40 prosenttia valkopäämerikotkista ei selviydy hengissä ensilennostaan: se saattaa joko murskautua maahan tai joutua saalistajan sieppaamaksi. Lennostaan selviytyneille poikasille vanhemmat tarjoavat yhä ravinnon, mutta viisi viikkoa myöhemmin poikaset ovat oppineet saalistamaan ja joutuvat sen jälkeen selviytymään omillaan.[28]
Valkopäämerikotka ei ole varsinaisesti muuttolintu. Höyhenpeite suojaa lintua kylmyyttä vastaan, minkä takia sen ei ole tarpeen muuttaa talveksi lämpimämmille asuinalueille. Osa yksilöistä kuitenkin muuttaa talveksi etelämmäksi, sillä talviaikaan lajin asuinalueilta löytyy heikosti ravintoa, jota etelässä taas on runsaammin. Ei ole kuitenkaan tavatonta, että lintu jää pesimäalueilleen koko talvikaudeksi. Yleensä valkopäämerikotkat muuttavat lähinnä Meksikon rajoille – eivät sen etelämmäs – ja pysyttelevät koko ajan Pohjois-Amerikan mantereella. On myös havaittu, että joskus eteläisen alueen linnut muuttavat kesän kuumimmiksi kuukausiksi hieman pohjoisemmaksi.[31][32]
Valkopäämerikotka muuttaa päiväsaikaan, jolloin se voi käyttää hyväkseen lämpimiä ilmavirtauksia. Muuttaminen voi olla hidastakin, sillä lintu saattaa pysähtyä matkan varrelle viikkojenkin ajaksi. Yleensä syysmuutto on kevätmuuttoa hitaampi. Aikuiset valkopäämerikotkat tapaavat muuttaa parvissa, johon ei nuoria yksilöitä kelpuuteta. Nuoret valkopäämerikotkat muuttavatkin yleensä hieman aikuisia yksilöitä aikaisemmin. Niiden vanhemmat eroavat muuton ajaksi, mutta palaavat yhteen jälleen pesimäkauden koittaessa.[32]
Kotkat ovat kautta aikain esiintyneet monien kulttuurien legendoissa, uskonnoissa ja taiteessa. Valkopäämerikotka on kuitenkin muita kotkia huomattavasti vähemmän käytetty aihe. Tämä johtuu siitä, että kun kotkat ovat levinneet ympäri maapalloa ja ovat olleet monelle kansalle tuttuja jo pitkään, valkopäämerikotka on keskittynyt vain Pohjois-Amerikkaan ja tullut laajalti tutuiksi vasta eurooppalaisten uudisasukkaiden asutettua uuden mantereen. Perinteisesti valkopäämerikotka on siksi esiintynyt lähinnä vain alkuperäisamerikkalaisissa kulttuureissa ja mytologioissa. Kuitenkaan edes nämä intiaanikansat eivät aina tee eroa sen suhteen, kuvaavatko esimerkiksi myytit nimenomaan valkopäämerikotkaa vai kotkia yleisesti.
Valkopäämerikotkan on usein katsottu symboloivan muun muassa voimaa, rohkeutta, urhoollisuutta, sulokkuutta ja itsenäisyyttä, joita monet aina Yhdysvaltain presidenteistä lähtien ovat ihailleet. Erityisesti vastasyntyneen Yhdysvaltain valtion valtiomiehet ihailivat aikoinaan näitä valkopäämerikotkan ominaisuuksia jopa niin paljon, että valitsivat sen maansa kansallislinnuksi. Linnun ominaisuuksien katsottiin edustavan hienosti juuri itsenäistyneen valtion ihanteita ja olevan siksi täydellinen valinta maan kansallislinnuksi. Nykyään valkopäämerikotka onkin vakiintunut vahvasti kuvaamaan Yhdysvaltoja. Myös toisenlaisia tulkintoja valkopäämerikotkasta on kuitenkin nähty; toiset ovat nähneet valkopäämerikotkan saastaisena lintuna, joka alentuu varastamaan oman ravintonsakin. Kaikkein tunnetuin jälkimmäisistä lienee Benjamin Franklin, joka piti valkopäämerikotkaa halveksittavana ja häpeällisenä lintuna. Valkopäämerikotkan maine raadon- ja jätteensyöjänä on ollut omiaan vahvistamaan sen negatiivista julkisuuskuvaa. Nykyään valkopäämerikotkasta on lisäksi tullut yksi ihmisen luonnolle aiheuttaman vahingon symboleista.[12][33][34]
Useiden alkuperäiskansojen myyteissä kotka oli taivasten valtias ja jumalien sanansaattaja, joka yksin ja ainoana saattoi katsoa aurinkoon sokaistumatta. Esimerkiksi athabaska-intiaaneille kotka oli lintu, joka auttoi nälänhädässä olevia kantamalla näille ruokaa. He kertoivat tarinaa, jonka mukaan eräs prinssi kerran auttoi nälässä olevaa kotkaa ruokkimalla sitä lohella. Kotka maksoi kiitollisuutensa prinssille tuomalla vastapalvelukseksi tälle kalaa, merileijonia ja jopa valaita. Navaho-intiaanien myytti puolestaan kertoi kotkan olevan suuren taistelijan ja soturin Nayenezganin surmaaman hirviön jälkeläinen, jonka taistelija säästi ja muutti kansaansa hyödyttäväksi kotkaksi, jonka sulkia saatettiin käyttää erilaisiin riitteihin ja seremonioihin.[35]
Useat myytit kuvasivat kotkan myönteisesti, mutta päinvastaisiakin tarinoita esiintyi. Esimerkiksi Kwakiutl-kansan legendan mukaan kotkalla oli kerran ollut huono näkö. Se kykeni kuitenkin lentämään korkealle puunlatvoihin ja sieltä tarkkailemaan ympäristöään. Kerran erään kylän päällikkö pyysi sitä vartioimaan kylään saapuvia vieraita kanootteja. Tehdäkseen työnsä paremmin kotka vaihtoi silmiä etanan kanssa, jolla tuolloin oli vielä erinomainen näkö. Vartionsa päätyttyä kotka kuitenkin kieltäytyi vaihtamasta etanan silmiä takaisin ja piti ne itsellään. Toisaalta myytti kuvasi kotkan innokkaana auttajana, mutta myös petollisena eläimenä, johon ei ollut luottamista. Toinen esimerkki kertoo tarinan valkopäämerikotka Owikista, joka eli lähellä Tulare-järveä. Se ryösti miesten vaimoja ja tappoi miehiä. Tarinan sankari on preeriahaukka, jonka vaimon Owik myös vei. Linnut taistelivat keskenään kunnes preeriahaukka lopulta tarttui kiveen ja iski valkopäämerikotkan kuoliaaksi. Legendan mukaan valkopäämerikotkasta valunut veri ja sen aivot värjäsivät Tulare-järven läheisen maan puna-valkoiseksi.[35][36]
Valkopäämerikotka oli aikoinaan monille Pohjois-Amerikan alkuperäiskansoille pyhä lintu, jonka ne uskoivat olevan jumalien sanansaattaja ja jota ne kunnioittivat. Vielä tänäkin päivänä jotkin jäljellä olevista heimoista pitävät lintua rituaaliensa keskeisenä hahmona. Niiden mielestä alkuperäisamerikkalaisilla tulisi olla oikeus käyttää lintuja uskonnollisissa menoissaan huolimatta siitä, että laji on pitkään ollut maassa uhanalainen. He ovat verranneet valkopäämerikotkan sulkien ja muiden ruumiinosien merkitystä kristinuskon Raamattuun ja krusifiksiin. Yhdysvaltain hallitus onkin myöntänyt heimoille luvan käyttää valkopäämerikotkan sulkia ja ruumiinosia hengellisiin ja uskonnollisiin menoihinsa. Lupa koskee kuitenkin vain alkuperäisamerikkalaisia, ja he eivät saa, vanhojen tapojensa mukaisesti, luovuttaa niitä ihmisille, joilla ei ole alkuperäisamerikkalaistaustaa. Saadakseen haltuunsa esimerkiksi valkopäämerikotkan sulkia alkuperäisamerikkalaisenkin täytyy kuulua johonkin Yhdysvaltain hallituksen tunnustamaan heimoon ja silloinkin sulkien saanti voi viedä jopa vuosia.[37][38]
Kotka on ollut suosittu aihe taiteilijoiden keskuudessa. Siitä on muun muassa maalattu tauluja ja valettu patsaita. Ehkä kuuluisimpia kotkapatsaita on Toisen maailmansodan muistoksi rakennettu muistomerkki Washington DC:ssä. Siinä neljä kotkaa kannattelee seppelettä. Kotkaa on käytetty arkkitehtuurissa esimerkiksi pylväiden koristuksena. Lisäksi kotka on ollut erittäin suosittu aihe heraldiikassa: se on kuvattuna esimerkiksi Venäjän ja Meksikon vaakunoissa. Kotka oli myös muinaisen Rooman valtakunnan tunnus.
Valkopäämerikotkaa käytetään useissa Yhdysvaltain virallisissa sineteissä, ja se on ikuistettu joihinkin maan rahoihin. Esimerkiksi Yhdysvaltain suuressa sinetissä, laivaston tunnuksessa ja maan neljännesdollarin kolikon kääntöpuolella esiintyy valkopäämerikotka. Yhdysvalloissa painetaan myös niin sanottuja American Eagle -kolikkoja hopeasta, kullasta ja platinasta. Näissäkin kolikoissa on kuvattuna valkopäämerikotka. Yhdysvaltain ulkopuolella valkopäämerikotka esiintyy esimerkiksi Panaman vaakunassa.[39]
Valkopäämerikotka (Haliaeetus leucocephalus), josta puhekielessä käytetään myös nimityksiä amerikankotka ja kaljupääkotka, on pääasiassa Pohjois-Amerikan mantereella elävä päiväpetolintu, joka tunnetaan ehkä parhaiten Yhdysvaltain kansallislintuna. Se kuuluu merikotkien (Haliaeetus) sukuun ja on merikotkan sisarlaji.
Lajin suomenkielinen nimi on tieteellisen nimen suora suomennos. Se, että valkopäämerikotkaa kutsutaan Suomessa myös kaljupääkotkaksi, johtuu ilmeisesti linnun englanninkielisestä nimestä bald eagle, joka kirjaimellisesti käännettynä tarkoittaakin kaljua kotkaa. Sana bald ei kuitenkaan tässä yhteydessä viittaa kaljuuteen, vaan on lyhenne sanasta piebald. Se merkitsee väritystä, jossa on valkea läikkä mustalla pohjalla. Tämä viitannee valkopäämerikotkan tummanruskeaan ja valkoiseen väritykseen. Nimen on myös ehdotettu olevan muunnelma vanhan englannin kielen valkoista tarkoittavasta sanasta balde.
Haliaeetus leucocephalus
Le Pygargue à tête blanche (Haliaeetus leucocephalus) est une espèce de rapaces qui vit en Amérique du Nord.
Malgré son nom anglais de Bald Eagle (« aigle chauve ») ou sa dénomination populaire d'« aigle à tête blanche », il ne s'agit pas d'un aigle du genre Aquila mais d'un pygargue du genre Haliaeetus : il s'en distingue par son régime alimentaire, essentiellement composé de poissons, mais aussi par son bec massif et par le fait que ses pattes ne sont pas recouvertes de plumes jusqu'aux serres, l'un des caractères propres aux vrais aigles. Alors que l'aigle vit dans les massifs forestiers et les montagnes, le pygargue préfère les lacs, les rivières et les zones côtières, où il peut trouver sa nourriture. À ce titre, il est parfois nommé « aigle de mer » ou « aigle pêcheur » américain.
Subdivisé en deux sous-espèces, il se rencontre sur presque toute la superficie de l'Amérique du Nord, de l'Alaska au nord jusqu'au Mexique au sud tant sur la côte Atlantique que Pacifique.
Emblème national des États-Unis, l'espèce a été un temps menacée dans ce pays au XXe siècle.
L’aigle Méfi, mascotte de l’OGC Nice, est une femelle pygargue à tête blanche.
Parfois appelé à tort « Aigle royal » (dénomination se rapportant exclusivement à l'espèce Aquila chrysaetos), le Pygargue à tête blanche présente un dimorphisme sexuel car les femelles sont 25 % plus grandes que les mâles[1]. Aussi l'envergure maximale de l'oiseau varie de 179 centimètres pour le mâle à 243 pour la femelle[1]. De même, cette dernière pèse environ 5,8 kilogrammes et le mâle 4,1[2].
La taille varie également en fonction des régions : les plus petits spécimens vivent en Floride, au sud-est des États-Unis, où l'adulte mâle dépasse rarement les 3,8 kilogrammes pour une envergure de 1,8 mètre. Les pygargues à tête blanche les plus imposants se trouvent en Alaska, où les plus grands pèsent plus de 7 kilogrammes pour une envergure de plus de 2,4 mètres[3].
On reconnaît facilement l'individu adulte à son plumage brun, sa tête et sa queue blanches. Mâle et femelle ne présentent aucune différence de plumage. Les jeunes sont complètement bruns sauf pour les pattes.
Les yeux et les pattes du Pygargue à tête blanche sont d'un jaune vif, tout comme son bec, crochu[3] et massif. La queue de l'animal est moyennement longue et légèrement en forme de coin. Les pattes sont dépourvues de plumes. Les orteils sont courts et munis de puissantes serres qui permettent de saisir et d'immobiliser les proies, celle qui se trouve à l'arrière du talon étant utilisée pour les transpercer[4].
Le plumage du jeune est brun avec des taches blanches jusqu'à ce que l'individu atteigne sa maturité sexuelle, vers l'âge de quatre ou cinq ans[1],[4]. Bien qu'ils soient tous deux globalement bruns, l'immature de Pygargue à tête blanche se distingue de l'Aigle royal (également présent en Amérique du Nord) par ses parties inférieures plus largement blanches et aux motifs moins bien définis, son bec plus large, sa tête proéminente, ses pattes dépourvues de plumes et ses ailes larges tenues à plat en vol[5].
En anglais, le pygargue à tête blanche (Haliaeetus leucocephalus) porte le nom de Bald Eagle qui provient du mot piebald désignant un animal bicolore ou pie. Le nom scientifique vient du grec haliaetos repris par le latin (Haliaeetus) qui signifie « aigle de mer ». Leucocephalus veut dire « tête blanche » et vient du grec « λευκος » (leukos = « blanc ») et de « κεφαλη » (kephale= « tête »)[6],[7].
Le pygargue à tête blanche a été décrit par le naturaliste suédois Carl von Linné (1707-1778), dans son ouvrage Systema Naturae, sous le nom de Falco leucocephalus[8].
Deux sous-espèces de pygargue à tête blanche sont reconnues[1],[9] :
Des études ont montré qu'il préfère les étendues d'eau d'une circonférence supérieure à 10 kilomètres[12].
Ce rapace a besoin de grands arbres (conifères ou feuillus) pour se percher et faire son nid. Il choisit des forêts dont la canopée couvre de 20 à 60 % et se trouvant près d'un point d'eau[12].
Le pygargue à tête blanche est sensible aux activités humaines et recherche les zones les plus sauvages. Au milieu des années 1980, une étude concluait ainsi qu'il préférait nicher à plus de 1,2 kilomètre des secteurs faiblement peuplés par l'Homme et à plus de 1,8 kilomètre des secteurs urbanisés ou moyennement occupés[12]. Cependant, dès le début des années 1990, plusieurs études montrent que grâce à l'abandon du DDT et aux efforts de conservation, l'espèce est dorénavant capable de s'adapter à des environnements périurbains ou urbains relativement peuplés, de l'Alaska[13] au sud de la Californie[14] en passant par l'État de Washington, à Seattle[15] ainsi qu'en Colombie-Britannique, à Vancouver.[16]
L'aire de répartition naturelle du pygargue à tête blanche couvre la plus grande partie de l'Amérique du Nord, du Mexique au sud, au Canada et à l'Alaska au nord, en passant par les États-Unis. C'est la seule espèce de pygargue présente sur le continent nord-américain. L'oiseau peut vivre dans des milieux naturels très divers, des bayous de Louisiane au désert de Sonora, jusqu'aux forêts du Québec et de la Nouvelle-Angleterre. Ceux qui occupent le nord du continent américain migrent, alors que les autres restent toute l'année sur leur territoire de chasse.
Les pygargues à tête blanche se rassemblent dans certains secteurs en hiver. Ainsi, de novembre à février, 1 000 à 2 000 oiseaux hivernent à Squamish, à mi-chemin entre Vancouver et Whistler. Ils se nourrissent de saumons dans les rivières Squamish et Cheakamus[17].
En vol, le pygargue à tête blanche utilise les courants ascendants pour se déplacer. Il peut atteindre facilement les vitesses de 56 kilomètres par heure en vol plané à 70 en vol battu. Il peut voler à environ 50 kilomètres par heure pour attraper un poisson[18]. Dans les régions septentrionales, l'oiseau migre vers les côtes ou vers le Sud au début de l'hiver, lorsque les lacs et les cours d'eau commencent à geler. Il choisit ses routes de migration en fonction des courants, des ascendances et des ressources en nourriture. Il se déplace alors pendant le jour pour profiter des courants produits par la chaleur du soleil[4].
Le pygargue à tête blanche émet un cri strident ponctué de sortes de grognements. Mais il ne produit pas le cri que l'on peut entendre dans les films, qui utilisent généralement celui de la Buse à queue rousse, pour renforcer l'effet dramatique.
Sur le littoral nord-ouest du Pacifique, les truites et les saumons composent l'essentiel de son alimentation[19]. Localement, son régime peut toutefois s'écarter substantiellement du schéma général. Ainsi, en Colombie-Britannique, les poissons n'entrent que pour 10 % dans son alimentation, alors que les invertébrés marins en représentent 45 % et les oiseaux 41 %[20]. Dans certaines situations, notamment en hiver, il peut se nourrir de charognes d'ongulés, de baleines ou de poissons. Il lui arrive de prendre sa nourriture dans les campings, sur les aires de pique-nique et dans les décharges. Quand il pêche, il n'entre pas dans l'eau comme le balbuzard pêcheur, mais recherche les poissons morts ou mourants ou des poissons de surface. En plein vol, il tend son cou en avant, puis le rejette en arrière jusqu’à toucher son dos. Il capture poissons volants et anguilles en les retenant à l’aide de ses puissantes serres. Le pygargue à tête blanche peut nager s'il est menacé et il arrive qu'il se noie ou qu'il meure d'hypothermie.
Il peut aussi se nourrir d'oiseaux comme les grèbes, les pingouins, les mouettes, les canards, les foulques, les aigrettes et les oies ; il peut parfois s'attaquer à des proies plus importantes comme le Grand Héron ou le cygne, mais aussi à des mammifères comme les lapins, les lièvres, les renards, les ratons laveurs, les rats musqués, les loutres de mer et les faons. Sur Protection Island, une très importante colonie d’oiseaux marins de l’État de Washington, les placentas et les cadavres de veaux marins nouveau-nés constituent une ressource alimentaire majeure pour les pygargues[21]. Les reptiles, amphibiens et crustacés (en particulier les crabes) complètent le régime alimentaire du pygargue à tête blanche. Dans les colonies d'oiseaux de mer, il peut exercer sa prédation sur les adultes et les poussins, mais aussi sur les œufs[22].
Il utilise ses pattes aux serres acérées pour saisir et transporter ses proies. Lorsque la nourriture est insuffisante, le pygargue peut prendre la nourriture à d'autres prédateurs, comme le balbuzard pêcheur[23] ou bien attaquer des animaux comme le coyote, le renard, le vautour ou la corneille. Il peut lui-même être attaqué par l'aigle royal. En principe solitaires, les individus se rassemblent en groupes en hiver là où la nourriture est abondante. C’est notamment le cas pendant la migration des saumons.
Le pygargue à tête blanche peut se reproduire dès l'âge de quatre ans (quelques cas avec succès à trois ans) mais le plus souvent à partir de cinq ans : il retourne alors souvent à l'endroit où il est né (phénomène de philopatrie).
La saison de reproduction s'étend d'octobre à avril dans le sud de l'aire de répartition de l'espèce et d'avril à août dans le nord.
Les couples se reforment chaque année et exécutent une parade nuptiale spectaculaire. Ils s’accrochent tous les deux par les serres en tournoyant en plein ciel, se laissent tomber et se séparent juste avant de toucher le sol[24]. Les deux partenaires sont fidèles l'un à l'autre tout au long de leur vie. Ce lien cesse lorsque l'un meurt mais aussi si le couple ne peut se reproduire[25].
Mâle et femelle construisent ensemble le nid, posé sur le sol, accroché à une falaise ou installé sur un buisson ou dans un grand arbre (de préférence un pin dans une grande partie de l'aire de répartition), près d'une étendue d'eau. Le pygargue à tête blanche construit les plus grands nids d'Amérique du Nord : ils peuvent atteindre quatre mètres de hauteur, pour 2,5 mètres de largeur et peser jusqu'à une tonne[1], mais la dépression centrale n'atteint qu'une dizaine de centimètres. On a trouvé en Floride un nid de 6,1 mètres de hauteur, 2,9 mètres de largeur et pesant 2,7 tonnes[26]. Les rapaces peuvent aussi tout simplement ajouter à leur aire déjà installée des matériaux divers : verdures, lambeaux de peau, pelotes de réjection, branches... Le nid peut ainsi être regarni chaque année pendant une très longue période, près de 70 ans, avant de s’effondrer sous son poids.
La femelle pond généralement deux œufs par an, parfois seulement un ou jusqu'à trois, rarement quatre. Les œufs, d'un blanc terne, mesurent en moyenne 7,3 centimètres sur 5,5 centimètres[18]. Ils peuvent constituer des proies faciles pour les mouettes, les grands corbeaux, pies, les ours noirs et les ratons laveurs. Le temps moyen d'incubation est de 35 jours. Les parents couvent à tour de rôle puis demeurent avec les oisillons, naissant couverts d'un duvet gris pâle, jusqu'à ce qu'ils aient quatre semaines. Le mâle et la femelle se relaient pour s'occuper de leur progéniture, améliorer le nid et chercher de la nourriture. Les oisillons quittent le nid vers l’âge de dix à treize semaines.
Le pygargue à tête blanche était une espèce commune dans toute l'Amérique du Nord avant d'être menacée par différents facteurs au milieu du XXe siècle. On attribua la fragilisation de la coquille des œufs à l'usage du pesticide DDT[27] et à la biomagnification. Si le DDT n'est pas mortel pour les adultes, il affecte néanmoins le métabolisme de l'oiseau, le rendant stérile ou incapable de produire des œufs viables[28].
D'autres facteurs ont réduit sa population, dont la fragmentation et dégradation de ses habitats naturels. En 1983, une étude américaine basée sur l'analyse de dépouilles a listé ses principales causes de mortalité : chasse illégale, électrocution sur les lignes à haute tension, hydrargyrisme (empoisonnement au mercure) et saturnisme aviaire (induit par l'ingestion de plombs de chasse ou de fragments de balles). Les collisions et l'émaciation étaient les causes secondaires les plus fréquentes[29].
Le pygargue à tête blanche a d'abord été protégé par le traité sur les oiseaux migrateurs de 1918, d'abord aux États-Unis et au Canada, avant que ce statut soit étendu à toute l'Amérique du Nord. Le Bald Eagle Protection Act de 1940, qui prenait également en compte l'aigle royal, interdisait leur capture à des fins commerciales et leur chasse[30]. Le pygargue à tête blanche fut déclaré espèce menacée par les États-Unis en 1967[31] ; des amendements à la loi de 1940 furent pris pour renforcer les restrictions commerciales et pour alourdir les peines envers les contrevenants[32]. En 1972, le DDT fut interdit aux États-Unis[33]. En 1989, le DDT fut complètement banni au Canada, après que son usage eut été strictement limité à la fin des années 1970[34].
Dans les années 1950, il ne restait plus que 412 couples de pygargues à tête blanche aux États-Unis, hors de l'Alaska, mais ces mesures de protection eurent pour effet une augmentation du nombre de pygargues. Au début des années 1980, on estimait leur population à 100 000 oiseaux, entre 110 000 et 115 000 en 1992[1], avec une forte concentration en Alaska (40 000 à 50 000 individus) et en Colombie-Britannique (20 000 à 30 000)[1]. Il y en avait plus de 300 000 aux États-Unis fin 2019, soit 4,4 fois plus qu'en 2009 selon une évaluation faite par le Service de la pêche et de la faune.
Le 12 juillet 1995, l'United States Fish and Wildlife Service l'avait classé sur la liste des espèces en danger. Le 6 juillet 1999, il a été proposé de le retirer de cette liste[35], ce qui fut fait officiellement le 28 juin 2007. Le pygargue a aussi été classé dans la catégorie « préoccupation mineure » sur la liste rouge de l'UICN[36]. La population au Québec reste vulnérable même si l'espèce est en légère augmentation (avec plus de cinq cents spécimens dont une centaine sur l'île d'Anticosti et le reste principalement en Outaouais)[37].
Ces aigles ne semblent plus menacés[38], mais ils sont cependant généralement en mauvaise santé. En 2022, dans la revue Science, une étude montre que l'ingestion de plomb de chasse par les aigles reste très préoccupante : pour 1 210 aigles à tête blanche et royaux évaluées dans 38 États (dont 620 aigles vivants), près de 50% soufraient d'empoisonnements répétés au plomb[39]. Le phénomène est généralisé et les empoisonnements fréquent ; c'est « une contrainte sous-estimée mais importante pour les populations continentales de ces espèces protégées emblématiques » selon les auteurs de l'étude qui plaident pour l'abandon des munitions au plomb au profit de munitions alternatives (balles en cuivre par exemple)[39] ; « le changement pourrait apporter de grands avantages à la faune, ainsi qu'aux chasseurs - et en particulier à leurs enfants - qui consomment du gibier sauvage »[40].
Garder un pygargue en captivité est soumis à autorisation aux États-Unis. Seules les institutions publiques à vocation éducative sont autorisées à posséder cet oiseau. Elles montrent des animaux qui ont été blessés et qui ne peuvent survivre dans le milieu naturel. Les pygargues doivent être élevés dans des équipements adaptés et par des personnels expérimentés. Ils ne peuvent en aucun cas être utilisés pour la fauconnerie[41]. En règle générale, le pygargue n'est pas un oiseau facile à dresser du fait de sa nature timide, stressée et imprévisible. Il ne peut pas vivre longtemps en captivité et ne se reproduit pas, même dans les meilleures conditions[42]. Au Canada, une autorisation est aussi nécessaire pour la fauconnerie[43].
Le pygargue à tête blanche était un oiseau sacré dans plusieurs cultures des Nord-Amérindiens qui utilisaient ses plumes pour les coiffes et les costumes religieux. Les aigles en général étaient considérés comme des messagers spirituels entre les dieux et les êtres humains[44]. Au cours des pow wows, plusieurs danseurs portaient les serres des oiseaux comme marque de prestige. Les plumes étaient employées dans les cérémonies sacrées et dans l'ornementation des vêtements d'apparat. Les Lakotas par exemple donnaient des plumes comme symbole honorifique aux personnes ayant réalisé un exploit. Aujourd'hui, elles peuvent être données à l'issue d'une cérémonie de remise de diplôme universitaire[45].
Pour les Pawnees, ces oiseaux étaient des symboles de fertilité parce que leurs nids sont aménagés en hauteur et parce qu'ils protègent farouchement leurs petits[46]. Les Kwakwaka'wakw éparpillaient des plumes pour accueillir des invités de marque[47]. Chez les tribus des Grandes Plaines, pendant la danse du Soleil, on émettait des sifflements en soufflant dans un os d'aigle. Aux États-Unis, la loi précise que seuls les membres d'une tribu amérindienne reconnue par le gouvernement fédéral peuvent obtenir des plumes de pygargue à tête blanche ou d'aigle royal pour des usages spirituels et religieux.
Le pygargue à tête blanche est l'oiseau national des États-Unis. Il est l'un des symboles les plus connus du pays et apparaît sur la plupart des sceaux officiels, y compris sur celui du président américain. Il a été choisi le 20 juin 1782 par le Congrès continental : il est représenté tenant des flèches et une branche d'olivier entre ses serres[48].
Pygargue à tête blanche sur un quarter américain
Emblème du Département de l'Air Force
Drapeau de l'United States Air Force
En 1784, après la guerre d'indépendance, le savant et philosophe Benjamin Franklin écrivit de Paris une lettre célèbre à sa fille critiquant ce choix et proposant de remplacer le pygargue par le dindon sauvage qui, selon lui, représentait mieux les qualités américaines[49]. Il estimait en effet que le rapace était un oiseau de mauvaise moralité (a Bird of bad moral character), et trop paresseux pour pêcher lui-même (too lazy to fish for himself), survivant seulement en dérobant les prises du balbuzard. Il préférait le dindon sauvage, qui était à ses yeux un oiseau bien plus respectable (a much more respectable Bird), un peu vaniteux et ridicule mais courageux (a little vain & silly [but] a Bird of Courage)[48].
Le pygargue à tête blanche apparaît sur plusieurs pièces de monnaie comme le quarter (25 cents), la pièce de 1 dollar et sur plusieurs monnaies commémoratives, ainsi que sur de nombreux timbres d'usage courant.
Entre 1916 et 1945, le drapeau présidentiel montrait le rapace la tête tournée vers sa gauche, ce qui donna lieu à la légende urbaine : l'oiseau regarderait vers le rameau d'olivier en temps de paix et vers les flèches en temps de guerre[50].
L'aigle « Sam » a été choisi en 1984 pour devenir la mascotte des Jeux olympiques d'été de Los Angeles. Dessiné par Robert Moore et ses associés des Productions Walt Disney, « Sam » prit une apparence très sympathique et joviale afin de plaire aux enfants.
Le Pygargue à tête blanche (Haliaeetus leucocephalus) est une espèce de rapaces qui vit en Amérique du Nord.
Malgré son nom anglais de Bald Eagle (« aigle chauve ») ou sa dénomination populaire d'« aigle à tête blanche », il ne s'agit pas d'un aigle du genre Aquila mais d'un pygargue du genre Haliaeetus : il s'en distingue par son régime alimentaire, essentiellement composé de poissons, mais aussi par son bec massif et par le fait que ses pattes ne sont pas recouvertes de plumes jusqu'aux serres, l'un des caractères propres aux vrais aigles. Alors que l'aigle vit dans les massifs forestiers et les montagnes, le pygargue préfère les lacs, les rivières et les zones côtières, où il peut trouver sa nourriture. À ce titre, il est parfois nommé « aigle de mer » ou « aigle pêcheur » américain.
Subdivisé en deux sous-espèces, il se rencontre sur presque toute la superficie de l'Amérique du Nord, de l'Alaska au nord jusqu'au Mexique au sud tant sur la côte Atlantique que Pacifique.
Emblème national des États-Unis, l'espèce a été un temps menacée dans ce pays au XXe siècle.
L’aigle Méfi, mascotte de l’OGC Nice, est une femelle pygargue à tête blanche.
Iolar mór, suas le 80-100 cm ar fhad, dúchasach do Mheiriceá Thuaidh is ea an t-iolar maol. I gcontúirt imeacht in éag sna 1960idí, ach tar éis tréaniarracht chaomhnaithe sna Stáit Aontaithe, tá na huimhreacha ag méadú. Faightear gar d'uisce é. Itheann sé éisc, éin is mamaigh. Tagraíonn a ainm don chlúmh bán ar a cheann is a scornach. Glacadh leis mar shiombail náisiúnta na Stát Aontaithe i 1782, agus tugtar an t-iolar Meiriceánach air freisin.
Bjeloglavi orao (lat. Haliaeetus leucocephalus) je ptica grabljivica iz Sjeverne Amerike, poznata još kao nacionalna ptica i simbol Sjedinjenih Američkih Država. Područje koje nastanjuje se proteže većim dijelom Kanade i Aljaske, SAD-a i severnog Meksika. Nalazi se u blizini velikih voda koja su bogata hranom i visokog drveća koje koristi za izradu gnijezda. Vrsta je koncem 20. stoljeća bila na rubu istrebljenja, ali sada ima stabilnu populaciju tako da je uklonjena s popisa ugroženih vrsta u Sjedinjenim Američkim Državama.
Perje odrasle ptice je smeđe boje osim glave i repa koji su prekriveni bijelim perjem. Kljun i noge su svijetlo žuti, a rep je srednje duljine. Bjeloglavi orao spada u krupne ptice. Dužina tijela odrasle jedinke je 70 - 102 centimetra, raspon krila je do 2,44 metra, i teži od 2,5 do 7 kilograma. Ženka je za 25 % veća od mužjaka[1]. Najveće su ptice na Aljasci gdje krupna ženka može težiti preko 7,5 kg, i ima raspon krila od 2,4 metra. Glasanje bjeloglavog orla: [1]. Njegova ishrana se sastoji uglavnom od ribe. Ptica je spolno zrela s 4-5 godina života. Životni vijek im je u prosjeku 20 godina, ali u zarobnjeništvu može živjeti i nešto dulje.[2].
Bjeloglavi orao pravi najveće ptičje gnijezdo u Severnoj Americi, do 4 metara dubine, 2,5 metara širine i dostiže težinu od 1 tone. Par se vraća uvijek u isto gnijezdo koje nadograđuje svake godine. Na Floridi je zabilježeno gnijezdo dubine 6,1 metar, 2,9 metara širine i 2,7 tona težine[3]. Ženka snese 1 do 3 jaja, na kojim neizmjenično leže oba roditelja. Dok je jedna ptica na jajima druga je u potrazi za hranom. Jaja su u prosjeku duga 73 milimetra i imaju obim od oko 55 milimetara.[4].
Bjeloglavi orao pripada rodu Haliaeetus (latinski od starogrčkog haliaetos), tzv. "morskih orlova", ali se samo morski orlovi koji imaju bijelo perje na glavi i repu nazivaju "bjeloglavima", tj. leucocephalus (lat. od starogrčkog λευκος (leukos) - bijelo, i εφαλη, kefale - glava)[5]. Razlikuje se dvije takve podvrste:
Bjeloglavi orao (lat. Haliaeetus leucocephalus) je ptica grabljivica iz Sjeverne Amerike, poznata još kao nacionalna ptica i simbol Sjedinjenih Američkih Država. Područje koje nastanjuje se proteže većim dijelom Kanade i Aljaske, SAD-a i severnog Meksika. Nalazi se u blizini velikih voda koja su bogata hranom i visokog drveća koje koristi za izradu gnijezda. Vrsta je koncem 20. stoljeća bila na rubu istrebljenja, ali sada ima stabilnu populaciju tako da je uklonjena s popisa ugroženih vrsta u Sjedinjenim Američkim Državama.
Běłohłowny kosćełamak (Haliaeetus leucocephalus) je ptak ze swójby (Accipitridae).
Jeli eksistuje w druhej rěči hižo bóle wuwity nastawk ze samsnej temu, potom přełožuj a dodawaj z njeho.
Jeli nastawk ma wjace hač jedyn njedostatk, wužiwaj prošu předłohu {{Předźěłuj}}. Nimo toho so awtomatisce kategorija Kategorija:Zarodk wo coologiji doda.
Běłohłowny kosćełamak (Haliaeetus leucocephalus) je ptak ze swójby (Accipitridae).
Elang Botak (Haliaeetus leucocephalus) adalah burung pemangsa yang terdapat di Amerika Utara. Elang botak merupakan burung nasional dan simbol Amerika Serikat.
Artikel bertopik burung ini adalah sebuah rintisan. Anda dapat membantu Wikipedia dengan mengembangkannya. Skallaörn eða hvíthöfðaörn (fræðiheiti: Haliaeetus leucocephalus) er stór ránfugl sem lifir í Norður-Ameríku og er þjóðarfugl Bandaríkjanna. Nafn hans er dregið af einkennandi hvítu höfðinu á fullorðnum fuglum.
L'aquila di mare testabianca (Haliaeetus leucocephalus (Linnaeus, 1766)), detta anche erroneamente "aquila calva" dalla traduzione del termine inglese bald, è un rapace della famiglia Accipitridae, diffuso in America settentrionale.[2]
È il simbolo degli Stati Uniti dal 1782 nonché di alcune divisioni delle forze armate di tale Paese, quali per esempio la 101ª Divisione aviotrasportata dell'esercito.
Il piumaggio degli adulti è marrone scuro con la testa e la coda bianche. L'unico dimorfismo sessuale è costituito dalle dimensioni: le femmine sono infatti il 25% più grandi dei maschi. Il becco e le zampe sono di colore giallo brillante.[3]
L'aquila di mare testabianca ha una lunghezza di 70–100 cm, pesa tra i 3 e i 6 kg e ha un'apertura alare compresa tra i 1,8 e i 2,3 metri;[4] è il più grande rapace del Nord America dopo il condor della California (Gymnogyps californianus), tuttavia l'aquila reale ha una maggiore apertura alare.
L'aquila di mare testabianca caccia diverse varietà di pesci, in particolare salmoni e occasionalmente anche uccelli acquatici, piccoli mammiferi e rettili.
L'aquila di mare testabianca cova 2-4 grosse uova, pesanti anche 750 grammi, da cui escono pulcini grossi quanto un pettirosso e totalmente bianchi. Spesso in una covata di tre o più uova, uno, più debole, muore. I genitori alimentano i pulcini con pesci e lucertole. I nidiacei imparano a volare a tre mesi d'età.
Contrariamente a quello che molti credono, l’aquila di mare testabianca produce suoni relativamente deboli e acuti, composti da cinguettii, fischi e schiamazzi striduli. L’Aquila Calva produce tre principali tipi di richiami: uno schiamazzo che suona come un kwit, kwit, kwit, kwit, kee-kee-kee-kee-ker, un lamento e un forte suono riverberante, una sorta di pianto lungo e acuto utilizzato quando percepisce una minaccia. Oltre a comunicarlo con questo richiamo, l’aquila di mare testabianca comunica di essere minacciata con una serie di esibizioni come movimenti della testa, delle ali o accovacciandosi. Quando le coppie tornano al loro nido si richiamano a vicenda e mettono in atto delle straordinarie esibizioni in volo.
Questo rapace ha una popolazione stimata di 150.000 individui negli Stati Uniti d'America ed è presente con una popolazione di 15000-20000 individui anche in Canada.
Nonostante sia il simbolo degli USA, questo grande rapace è stato a lungo cacciato per farne un trofeo o perché ritenuto dannoso, tanto da essersi quasi estinto nel 1920. Da allora, uccidere le aquile di mare dalla testa bianca è vietato dal governo e ora ne sopravvivono circa 150.000 in Alaska, Florida, Indiana, Colorado, Texas, California e parte del Canada.
Ne esistono due sottospecie:[2]
L'aquila di mare testabianca (Haliaeetus leucocephalus (Linnaeus, 1766)), detta anche erroneamente "aquila calva" dalla traduzione del termine inglese bald, è un rapace della famiglia Accipitridae, diffuso in America settentrionale.
È il simbolo degli Stati Uniti dal 1782 nonché di alcune divisioni delle forze armate di tale Paese, quali per esempio la 101ª Divisione aviotrasportata dell'esercito.
Baltagalvis jūrinis erelis (lot. Haliaeetus leucocephalus) – vanaginių (Accipitridae) šeimos plėšrusis paukštis.
Paplitęs Šiaurės Amerikoje – nuo šiaurinės Meksikos, Kubos iki centrinės Aliaskos.
Suaugęs baltagalvis jūrinis erelis yra 70-102 cm kūno ilgio, išskleistų sparnų plotis 180–234 cm. Sveria 2,5–7 kg, patelės ketvirtadaliu smulkesnės už patinus. Suaugėlio kūnas ir uodega rudi, galva balta, snapas didelis, lenktas, geltonas. Jaunikliai tamsiai rudi, plunksnų galiukai ant sparnų, ties krūtine balti.
Baltagalviai jūriniai ereliai gyvena jūrų, upių, didelių ežerų pakrantėse, kur daug atviro vandens plotų ir gausu žuvies. Lizdams pasirenka senus, subrendusius spygliuočius ar kietos medienos lapuočius medžius. Jie turi būti netoli vandens telkinio, su geru apžvelgiamuoju lauku. Jautrūs žmonių veiklai, todėl gyvena retai apgyvendintuose plotuose.
Baltagalviai jūriniai ereliai dalinai migruojantys paukščiai. Gyvenantys prie vandens telkinių, kurie žiemą užšąla, migruoja į pietus, tuo tarpu gyvenantys prie neužšąlančių telkinių yra sėslūs.
Baltagalvis jūrinis erelis minta daugiausia žuvimi (ypač upėtakiais, lašišomis), neretai – dvėseliena. Taip pat kartais gaudo smulkius žinduolius – kiškius, triušius, meškėnus, ondatras, elnių jauniklius, be to paukščius (ypač antinius), krabus, driežus.
Skrisdami pasiekia 56–70 km/h greitį. Baltagalvis jūrinis erelis yra JAV nacionalinis paukštis.
Baltagalvis jūrinis erelis (lot. Haliaeetus leucocephalus) – vanaginių (Accipitridae) šeimos plėšrusis paukštis.
Baltgalvas ērglis (Haliaeetus leucocephalus) ir liela auguma vanagu dzimtas (Accipitridae) plēsīgais putns, kas pieder jūras ērgļu apakšdzimtai (Haliaeetinae).[1] Šai jūras ērgļu ģints (Haliaeetus) sugai ir 2 pasugas. Tas ir tuvu radniecīgs jūras ērglim (Haliaeetus albicilla).
Baltgalvas ērglis dzīvo Ziemeļamerikā, galvenokārt Aļaskā, Kanādā, ASV kontinentālajā daļā un Meksikas ziemeļos. Baltgalvas ērglis mājo pie lielām ūdenskrātuvēm ap kurām ir veci, ligzdošanai piemēroti koki.
Baltgalvas ērglis ir Amerikas Savienoto Valstu nacionālais simbols. 20. gadsimta otrajā pusē baltgalvas ērglim ASV teritorijā draudēja izmiršana, tomēr mūsdienās populācija ir atjaunojusies un kopš 2007. gada putns vairs netiek uzskatīts par aizsargājamu.
Baltgalvas ērglis ir liels putns, kura garums ir 70—102 centimetri, tā spārnu plētums ir 168—244 cm, un masa 2,3—7,5 kilogrami. Mātītes ir aptuveni par 25 % lielākas nekā tēviņi,[2] to vidējā masa ir 5,8 kg, bet tēviņu vidējā masa 4,1 kg.[2] Lielākie indivīdi dzīvo izplatības areāla ziemeļos, bet mazākie dienvidos. Vismazākie baltgalvas ērgļi mājo Floridā. Mazāko tēviņu spārnu plētums ir 168 cm un masa 2,3 kg. Toties lielākie baltgalvas ērgļi dzīvo Aļaskā. Šajā areālā dzīvojošas mātītes spārna plētums sasniedz 2,44 m un masa 7,5 kg.[3]
Pieaugušiem putniem ir brūns ķermeņa apspalvojums, balta galva un aste, spilgti dzeltens, liels knābis, kāju nagi un acs varavīksne.[3] Aste ir samērā gara, un tai ir viegli izteikta ķīļveida forma. Pirksti ir īsi, ar gariem nagiem. Pirkstam, kas vērsts uz aizmuguri, ir ļoti garš nags. Ar to plēsējs caurdur upura dzīvībai svarīgus orgānus, tikmēr ar pārējiem nagiem upuris tiek pieturēts.[4] Savukārt jaunie putni ir viscauri brūni, ar baltiem lāsumiem, bet to kājas ir dzeltenas. Pieaugušo putnu apspalvojumu baltgalvas ērgļi iegūst apmēram 5 gadu vecumā, kad ir sasniegts dzimumbriedums.[4] Gan tēviņiem, gan mātītēm apspalvojums ir identiski vienāds, bet dzimumu dimorfisms izpaužas auguma lielumā.
Baltgalvas ērglis savvaļā var nodzī'vot līdz 30 gadiem, bet vidēji tas dzīvo apmēram 20 gadus.[5] Vecākais zināmais baltgalvas ērglis sasniedza 50 gadu vecumu. Tas mājoja nebrīvē Ņujorkas apkārtnē.[5]
Baltgalvas ērglis ir lielisks lidotājs, kas māk izmantot gaisa straumes. Tas lidojumā spēj sasniegt 56—70 km/st ātrumu, pamīšus sitot spārnus un planējot. Nesot medījumu, tā ātrums krītas līdz 48 km/st.[6] Pikējot tā ātrums sasniedz 120—160 km/st.
Atkarībā no izplatības areāla baltgalvas ērglis ir nometnieks vai gājputns. Tā ziemošanai mītnes teritorijā galvenais nosacījums ir atvērtas ūdenskrātuves, bez ledus. Ja ūdens baseini ziemas laikā aizsalst, ērglis migrē uz dienvidiem vai uz okeāna krastu. Migrācija parasti notiek dienas laikā, kad saule uzsilda gaisa masas un lidot ir vieglāk.[4]
Baltgalvas ērglis pārtiek galvenokārt no zivīm, bet medī jebko, kas gadās ceļā.[7] Klusā okeāna piekrastes ziemeļu reģionos tā galvenā barība ir foreles un laši.[8] Baltgalvas ērglis zivis medī, strauji pikējot lejup un, saķerot zivi ar saviem garajiem nagiem, izrauj to laukā no ūdens. Tas medī arī nelielus zīdītājus, piemēram, zaķus, trušus, jenotus, bebrus, ondatras un stirnas. Iecienītākie putnu medījumi ir dūkuri, alki, pīles, kaijas, lauči, gārņi un zosis. Lielākā daļa medījuma ir mazāka par pašu ērgli, bet reizēm upuris ir samērā liels, piemēram, gulbji, jenoti un jauni pārnadži. Tie visi var būt lielāki nekā baltgalvas ērglis. Reizēm, ja ir iespēja, ērglis medī arī rāpuļus, abiniekus un vēžveidīgos.
Baltgalvas ērglis pārtiek arī no maitas, īpaši ziemā. Tie meklē pārtiku arī pilsētu atkritumu izgāztuvēs un meža pikniku vietās.
Apmēram 5 gadu vecumā baltgalvas ērgļi sasniedz dzimumbriedumu. Kad ērgļi sasniedz pārošanās vecumu, tie bieži atgriežas reģionā, kurā ir nākuši pasaulē. Baltgalvas ērgļi veido pāri uz mūžu, bet, ja viens no pāra iet bojā, veidojas jauns pāris. Ja jaunizveidojies pāris pirmajā reizē zaudē savus mazuļus, tas visbiežāk nepaliek kopā.[9] Riesta laikā ērgļi viens otram izrāda uzmanību ar īpašiem saucieniem un rituālu lidojumu. Lidojums ietver dažādus akrobātiskus elementus, pakaļdzīšanos un uzlidošanu augstu debesīs, kur pāris saķeras kopā ar nagiem un ļaujas brīvajam kritienam. Īsi pirms atsišanās pret zemi tie palaiž viens otru vaļā un paceļas atkal gaisā.[10] Baltgalvas ērglis būvē lielākās putnu ligzdas visā pasaulē.[11] Tā ir 4 metrus dziļa, 2,5 metrus plata un sver apmēram 1,1 tonnu.[2] Floridā ir atrasta vislielākā zināmā baltgalvas ērgļa ligzda. Tā ir 6,1 metru dziļa, 2,9 metrus plata un sver 3 tonnas.[11] Ligzda tiek būvēta no koku zariem vecu un lielu koku zaros, ūdens tuvumā. Ja ērgļu dzīves vietā trūkst piemērotu koku ligzdas būvniecībai, tad tā tiek būvēta uz zemes. Ligzda tiek izmantota daudzu gadu garumā.
Dējumā ir 1—3 olas, bet ļoti reti tiek izaudzināti visi trīs mazuļi. Visbiežāk tiek izdētas 2 olas.[4] Abi vecāki piedalās olu perēšanā. Kamēr viens no pāra perē, otrs medī vai meklē būvniecības materiālus ligzdai. Inkubācijas periods ilgst 5—6 nedēlas.[4] Tā kā perēšana sākas līdzko pirmā ola ir izdēta, tad vecākais mazulis ir lielāks un spēcīgāks par pārējiem. Visi mazuļi visbiežāk neizaug dēļ iekšējās konkurences par barību. Trīs olu dējumā pēdējam mazulim tikpat kā nav cerību izdzīvot. Olas ir apmēram 73 mm garas un 55 mm platas.[6] Tikko izšķīlušies mazuļi ir pilnīgi nevarīgi, tie ir segti ar baltām, mīkstām pūkām. Mazuļi pamet ligzdu pēc 70 dienām, bet arī pēc tam uzturas ligzdas tuvumā. Vecāki vēl kādu laiku turpina tos barot, kamēr jaunuļi iemācās lidot un medīt. Apmēram 3 mēnešu vecumā tie sasniedz pieauguša putna augumu.[5]
Baltgalvas ērglis (Haliaeetus leucocephalus) ir liela auguma vanagu dzimtas (Accipitridae) plēsīgais putns, kas pieder jūras ērgļu apakšdzimtai (Haliaeetinae). Šai jūras ērgļu ģints (Haliaeetus) sugai ir 2 pasugas. Tas ir tuvu radniecīgs jūras ērglim (Haliaeetus albicilla).
Baltgalvas ērglis dzīvo Ziemeļamerikā, galvenokārt Aļaskā, Kanādā, ASV kontinentālajā daļā un Meksikas ziemeļos. Baltgalvas ērglis mājo pie lielām ūdenskrātuvēm ap kurām ir veci, ligzdošanai piemēroti koki.
Baltgalvas ērglis ir Amerikas Savienoto Valstu nacionālais simbols. 20. gadsimta otrajā pusē baltgalvas ērglim ASV teritorijā draudēja izmiršana, tomēr mūsdienās populācija ir atjaunojusies un kopš 2007. gada putns vairs netiek uzskatīts par aizsargājamu.
Helang Botak (Haliaeetus leucocephalus) ialah burung pemangsa yang terdapat di Amerika Utara. Helang Botak merupakan burung kebangsaan dan simbol Amerika Syarikat.
Helang Botak mempunyai kepala berwarna putih, dan juga merupakan jenis helang yang tinggal di laut.
Potret seekor burung helang botak
Burung Helang Botak dewasa di Pulau Kodiak, Alaska pada Julai 2010.
Helang Botak (Haliaeetus leucocephalus) ialah burung pemangsa yang terdapat di Amerika Utara. Helang Botak merupakan burung kebangsaan dan simbol Amerika Syarikat.
De Amerikaanse zeearend of witkopzeearend (Haliaeetus leucocephalus) is een roofvogel die in Canada en in de Verenigde Staten broedt. Aan het eind van de twintigste eeuw stond de vogel op het punt van uitsterven, maar de populatie is tegenwoordig tot een stabiel niveau hersteld.
De Amerikaanse zeearend heeft in tegenstelling tot de Afrikaanse zeearend een snavel die helemaal geel is. De volwassen vogel is geheel donkerbruin met een witte kop en staart.
Volwassen vrouwtjes hebben een spanwijdte van ongeveer 200 cm, tot zelfs 244 cm. De mannetjes zijn ongeveer 25% kleiner dan de vrouwtjes.
De Amerikaanse zeearend is geslachtsrijp als hij 4 of 5 jaar oud is. Een paar zeearenden produceert één tot drie eieren per jaar, maar slechts zelden vliegen ook drie jonge vogels uit. Daarom wordt het derde jong soms uit het nest verwijderd om elders uitgezet te worden.
De arenden keren als ze oud genoeg zijn vaak terug naar het gebied waar ze zijn opgegroeid. Het zijn socialere vogels dan vele andere roofvogelsoorten. Een volwassen arend zal daarom eerder een plaats uitzoeken voor een nest waar ook andere, onvolwassen, arenden wonen.
Het menu van de zeearend is gevarieerd. Hij eet vis, kleinere vogels, knaagdieren. Soms steelt hij eten van campings of picknickplaatsen. Wanneer in Alaska de Amerikaanse zalmen de rivieren optrekken om kuit te schieten, verzamelen zich tientallen arenden ter plaatse om deze vis te verschalken.
Hij komt voor bij Amerikaanse kusten, rivieren en meren. De vogel is eenmaal in Ierland gesignaleerd.
De soort telt 2 ondersoorten:
De Amerikaanse zeearend is Amerika's nationale vogel en staat afgebeeld op het grootzegel van de Verenigde Staten.
Close-up
Close-up van de kop van een Amerikaanse zeearend
Nest met jonge Amerikaanse zeearend
De Amerikaanse zeearend of witkopzeearend (Haliaeetus leucocephalus) is een roofvogel die in Canada en in de Verenigde Staten broedt. Aan het eind van de twintigste eeuw stond de vogel op het punt van uitsterven, maar de populatie is tegenwoordig tot een stabiel niveau hersteld.
Kvithovudhavørn, Haliaeetus leucocephalus, er ein fugleart i haukefamilien og er ein nordamerikansk slektning av den eurasiske havørna.
Arten er kjenneteikna på den snøkvite fargen på hovudet, halsen og halen, som står i skarp kontrast til den brunsvarte kroppen. Kvithovudhavørna hekkar oftast nær sjøen, men også ved ferskvatn der det er rikt med fisk. Arten er truga av jakt, som har ført til ein dramatisk nedgang i bestanden. Kvithovudhavørna er nasjonalsymbolet til USA.
Kategori:Fuglar i Saint Pierre og Miquelon]]
Kvithovudhavørn, Haliaeetus leucocephalus, er ein fugleart i haukefamilien og er ein nordamerikansk slektning av den eurasiske havørna.
Arten er kjenneteikna på den snøkvite fargen på hovudet, halsen og halen, som står i skarp kontrast til den brunsvarte kroppen. Kvithovudhavørna hekkar oftast nær sjøen, men også ved ferskvatn der det er rikt med fisk. Arten er truga av jakt, som har ført til ein dramatisk nedgang i bestanden. Kvithovudhavørna er nasjonalsymbolet til USA.
Hvithodehavørn (Haliaeetus leucocephalus) er en nordamerikansk havørn, fugleart i haukefamilien, som er lett gjenkjennelig med snehvitt hode og hals på voksne individer. Den er en kraftig rovfugl som kan bli opptil 1 meter fra hode til stjert. Den er utstyrt med lange ben med spisse og krumme klør, som den bruker til å fange fisk med i elver og innsjøer i Nord-Amerika. Benene kan klare en Stillehavslaks, som kan bli samme vekt som havørnen selv. Arten er nært beslektet med havørn (H. albicilla).
Hvithodet havørn er USAs nasjonalfugl og opptrer mange steder i amerikansk litteratur og symbolikk, blant annet på USAs riksvåpen (Great Seal of the United States).
Hvithodet havørn på laksejakt i Alaska
Hvithodet havørn som spiser fiskeavfall i Alaska
USAs riksvåpen (Great Seal of the United States) med en hvithodet havørn. Emblemet ble tatt i bruk i 1789 og brukes blant annet på pass, pengesedler, militære insignier og flere flagg.
Hvithodehavørn (Haliaeetus leucocephalus) er en nordamerikansk havørn, fugleart i haukefamilien, som er lett gjenkjennelig med snehvitt hode og hals på voksne individer. Den er en kraftig rovfugl som kan bli opptil 1 meter fra hode til stjert. Den er utstyrt med lange ben med spisse og krumme klør, som den bruker til å fange fisk med i elver og innsjøer i Nord-Amerika. Benene kan klare en Stillehavslaks, som kan bli samme vekt som havørnen selv. Arten er nært beslektet med havørn (H. albicilla).
Hvithodet havørn er USAs nasjonalfugl og opptrer mange steder i amerikansk litteratur og symbolikk, blant annet på USAs riksvåpen (Great Seal of the United States).
Hvithodet havørn på laksejakt i Alaska
Hvithodet havørn som spiser fiskeavfall i Alaska
USAs riksvåpen (Great Seal of the United States) med en hvithodet havørn. Emblemet ble tatt i bruk i 1789 og brukes blant annet på pass, pengesedler, militære insignier og flere flagg.
Multimedia w Wikimedia Commons Bielik amerykański (Haliaeetus leucocephalus) – gatunek drapieżnego ptaka z rodziny jastrzębiowatych (Accipitridae), występujący w Ameryce Północnej. Jako symbol narodowy Stanów Zjednoczonych jest najbardziej rozpoznawalnym północnoamerykańskim ptakiem. Zasięg występowania obejmuje Kanadę i Alaskę, 48 „kontynentalnych” stanów USA oraz Meksyk. Jest spotykany nad otwartą wodą w pobliżu dużych zbiorników wodnych (np. jezior) lub nad oceanem. Gniazda zakłada na starych drzewach. Wyróżnia się dwa podgatunki.
Haliaeetus leucocephalus to duży ptak o długości ciała od 71 do 96 cm, z rozpiętością skrzydeł od 168 do 244 cm, oraz wagą od 3 do 6,3 kg. Samice o około 25% większe niż samce. Upierzenie ciała dorosłych osobników jest brązowe, mają białą głowę i ogon, jasnożółte tęczówki i szpony oraz mocno zakrzywiony dziób. Podrostki całkowicie brązowe poza żółtymi stopami. Samce i samice identyczne pod względem upierzenia. Żywią się głównie rybami, ale są konsumentami oportunistycznymi. Polują na ryby, wykorzystując lot opadający i wyciągając je z wody za pomocą szponów. Osiągają dojrzałość płciową w wieku czterech lub pięciu lat. Na wolności dożywają do lat trzydziestu, ale zwykle żyją dłużej w niewoli[4]. Budują największe gniazda ze wszystkich ptaków występujących w Ameryce Północnej. Głębokość konstrukcji dochodzi do 4 metrów, szerokość do 2,5 metra, waga do 1 tony[5].
Pod koniec XX wieku gatunek był na skraju wymarcia na terenie Stanów Zjednoczonych (z wyjątkiem Alaski, gdzie jego populacja rosła, podobnie jak i w Kanadzie), ale obecnie liczebność utrzymuje się na stabilnym poziomie. 12 lipca 1995 bielik amerykański został oficjalnie przeklasyfikowany przez „United States Fish and Wildlife Service” z kategorii „Endangered” (zagrożony wyginięciem) na „Threatened” (narażony na wyginięcie). 6 lipca 1999 zapoczątkowano inicjatywę To Remove the Bald Eagle in the Lower 48 States From the List of Endangered and Threatened Wildlife („Zdjęcie bielika amerykańskiego z listy zagrożonych gatunków na terenie 48 stanów USA”). 28 lipca 2007 został usunięty z rządowej listy zagrożonych gatunków.
Bielik amerykański był jednym z wielu gatunków pierwotnie opisanych przez szwedzkiego przyrodnika Karola Linneusza w jego XVIII-wiecznej pracy – Systema Naturae. Został przez niego pierwotnie umieszczony w rodzinie sokołowatych (Falconidae) pod nazwą Falco leucocephalus[6].
Ptak ten wyglądem bardzo przypomina euroazjatyckiego bielika (Haliaeetus albicilla), co doprowadziło badaczy do wniosku, że te gatunki musiały w przeszłości mieć wspólnego przodka, a ich linie rozwojowe rozdzieliły się w wyniku odizolowania populacji we wczesnym miocenie (najwcześniej 10 mln lat temu). Ale możliwe także, że stało się to dużo wcześniej, we wczesnym lub środkowym oligocenie – 28 mln lat temu, jeśli znalezione skamieniałości są prawidłowo kojarzone z tym rodzajem[7]. Do rozejścia się linii rodowych obu gatunków doszło prawdopodobnie nad północną częścią Oceanu Spokojnego (specjacja allopatryczna). Bielik egzystował w Azji i Europie, natomiast bielik amerykański w Ameryce Północnej[8]. Gatunki różnią się jedynie ubarwieniem głowy, która u euroazjatyckiego bielika jest jasna z motywami brązu oraz kolorem grzbietu i brzucha – które są u tego ptaka ciemnobrązowe. Rozmiary obu gatunków są podobne.
Polska zwyczajowa nazwa gatunkowa nawiązuje do miejsca jego wyłącznego występowania – kontynentu amerykańskiego. Angielska nazwa gatunkowa – Bald Eagle pochodzi od charakterystycznego wyglądu głowy dorosłych osobników. Słowo bald pochodzi od średnioangielskiego balled, co znaczyło „świecąca biel”, lub „błyszcząca biel”, co z kolei sugeruje, że nazwa gatunku początkowo opisywała białe piórka na głowie, a nie ich brak, słowo Eagle znaczy „orzeł”. Naukowa nazwa rodzaju – Haliaeetus oznacza: „orzeł morski” (z klasycznego języka greckiego: haliaetos). Natomiast epitet gatunkowy leucocephalus to latynizm z greki klasycznej znaczący: biała głowa – z greckiego λευκος leukos („biały”, „jasny”, „błyszczący”, „połyskliwy”) i κεφαλη kephale („głowa”)[9][10].
Upierzenie dorosłego osobnika równomiernie brązowe poza białą głową i ogonem, który jest umiarkowanie długi i przypomina kształtem klin. Samce i samice identyczne pod względem koloru upierzenia, jednak gatunek wykazuje dymorfizm płciowy co do rozmiarów ciała – samice są większe od samców o 25%[5]. Dziób, stopy i tęczówki jaskrawo żółte. Nogi upierzone, a palce krótkie i silne z dużymi szponami. Wysoce rozwinięte szpony u tylnych palców są używane do przeszywania ważnych obszarów ciała zdobyczy, podczas gdy jest ona przytrzymywana szponami u palców przednich[11]. Dziób duży, haczykowato wygięty, z żółtą woskówką[12].
Upierzenie młodych osobników brązowe z białymi cętkami do czasu, aż dożyją pięciu (rzadko czterech, bardzo rzadko trzech) lat życia, wtedy osiągają dojrzałość płciową[5][11]. Młode bieliki są odróżniane od orłów przednich (Aquila chrysaetos) po bardziej odstającej głowie z większym dziobem, równych skrzydłach, które są opuszczone (nie odrobinę podniesione, jak u orła przedniego) oraz tym, że bieliki amerykańskie trzymają skrzydła podczas lotu bardziej prosto, a ich nogi nie są całkowicie opierzone[13]. Młode mają także jaśniej ubarwione pióra w górnych obszarach ciała, szczególnie powyżej średnich pokryw skrzydłowych.
Długość ciała mieści się w granicach od 71 do 96 cm. Rozpiętość skrzydeł dorosłych samic dochodzi do 2,44 m długości, podczas gdy dorosłych osobników męskich do 1,68 m[5]. Dojrzałe samice ważą około 5,8 kg, samce 4,1 kg[14]. Zgodnie z regułą Bergmanna wielkość tych ptaków zmienia się wraz z lokalizacją – najmniejsze osobniki są znajdowane na Florydzie, gdzie dorosłe samce mogą osiągać wagę do 2,3 kg i rozpiętość skrzydeł do 1,8 m, największe osobniki są natomiast spotykane na Alasce, gdzie samice osiągają do 7,5 kg przy rozpiętości skrzydeł powyżej 2,4 m[12].
Bielik amerykański preferuje środowisko położone w pobliżu wybrzeży morskich, rzek, dużych jezior i innych wielkich otwartych zbiorników wodnych, obfitujących w ryby. Badania wykazały, że terytoria wodne o obwodzie przekraczającym 11 km i jeziora o obszarach powyżej 10 km² są optymalnym środowiskiem dla wychowania młodych[15].
Preferuje puszcze i stare lasy iglaste lub lasy z drzewami o twardym drewnie, gdzie mógłby zbudować gniazdo. Potrzebuje solidnego drzewa o rozłożystej i gęstej koronie, z którego będzie miał dobrą widoczność na okolicę. Powinno być ono położone w pobliżu obszaru, na którym bieliki te mogą polować. Jednak wysokość lub gatunek drzewa nie są tak ważne, jak duża liczba dość wielkich drzew otaczających zbiornik wodny. Korona lasów, w których ptaki zakładają gniazda, powinna osłaniać od 20% do 60% powierzchni ziemi i znajdować się w sąsiedztwie wody[15].
Jest szczególnie wrażliwy na działalność człowieka, dlatego występuje przede wszystkim na obszarach wolnych od jego działalności. Wybiera miejsca oddalone co najmniej o 1,2 km od obszarów niewielkiej działalności człowieka i 1,8 km od obszarów intensywniejszej działalności ludzkiej[15].
Jego naturalne środowisko to znaczna część Ameryki Północnej, w tym większa część Kanady, cały obszar kontynentalny Stanów Zjednoczonych oraz północny Meksyk. To jedyny bielik występujący wyłącznie w Ameryce Północnej. Ptak jest zdolny przeżyć w różnorodnych siedliskach – od zanieczyszczonych rzek Luizjany po Pustynię Sonorę i wschodnie lasy liściaste Quebeku oraz Nowej Anglii. Ptaki występujące na północy migrują, podczas gdy podgatunek południowy rezyduje, nierzadko pozostając na terytorium rozrodczym przez cały rok. Chociaż wcześniej populacja bielika amerykańskiego odbudowywała się, teraz jej liczebność zaczęła spadać na obszarze Alaski, na Aleutach oraz w północnej i wschodniej Kanadzie i Florydzie[16].
Zdarzało się, że bielik amerykański zalatywał do Irlandii, gdzie odnotowano go dwukrotnie. Po raz pierwszy młodego osobnika tego gatunku zastrzelono nielegalnie w hrabstwie Fermanagh 11 stycznia 1973 (uznano go błędnie za bielika). Był to pierwszy przypadek odnotowania tego gatunku po wschodniej stronie Oceanu Atlantyckiego[17]. Po raz drugi wyczerpanego młodego bielika amerykańskiego schwytano w Hrabstwie Kerry 15 listopada 1987[18].
Zimą bieliki amerykańskie zbierają się w miejscach obfitujących w pożywienie. Na przykład od połowy listopada do lutego, od tysiąca do dwóch tysięcy osobników zimuje w okolicy Squamish i Brackendale, w Kolumbii Brytyjskiej, w połowie drogi między Vancouver i Whistler. Ptaki zbierają się tam głównie wzdłuż rzek Squamish, Mamquam i Cheakamus, gdzie polują na łososie odbywające tarło[19].
Strategia żerowania jest oportunistyczna (gatunek korzysta z każdej nadarzającej się okazji, ma szeroką walencję ekologiczną), co jest korzystne w warunkach niestabilnych, o dużej nieciągłości środowiska. Pożywienie ptaka urozmaicone, jednak chwyta głównie ryby. Na zachodnim wybrzeżu Ameryki Północnej bielik poluje na pstrągi i łososie, które stanowią jego główny składnik pożywienia[20]. Miejscowo mogą polegać w dużej mierze na padlinie (głównie zimą), np. żerując na kawałkach ciał wielorybów wyrzuconych na brzeg, małych rybach czy ssakach kopytnych. Czasami dla utrzymania się przy życiu mogą także żywić się na wysypiskach lub kraść jedzenie z kempingów i pikników. Z ssaków polują na króliki, zające, szopy, piżmaki, bobry kanadyjskie, wydry morskie i jelenie. Żywią się też ptakami, takimi jak: perkozy, alki, kaczki, mewy, łyski, czaple i gęsi. Większość ofiar bielika jest od niego nieco mniejsza, ale ten drapieżnik atakuje także tak duże ptaki, jak czaple modre, czy nawet łabędzie, co zostało udokumentowane. Gady, płazy i skorupiaki (zwłaszcza kraby), jeżeli są dostępne – również są zjadane.
Polując na ryby, które są najłatwiejszym do schwytania i zarazem najważniejszym składnikiem pożywienia bielików amerykańskich, nurkują w dół, lecą nisko ponad wodą i chwytają rybę, wyciągając ją szponami. Ptaki żywią się, przytrzymując ryby szponami jednej nogi i rozrywając ich ciała drugą. Bieliki, podobnie jak rybołowy, mają specjalny układ potężnych szponów na palcach u nóg, co pozwala im chwycić rybę[21].
Czasami, jeśli ryba jest zbyt ciężka, żeby bielik amerykański mógł ją podnieść, zostaje wciągnięty do wody. Zwykle udaje mu się wypłynąć, jednak niektóre bieliki toną lub umierają na skutek hipotermii. W rywalizacji o pokarm bieliki zazwyczaj dominują wśród innych drapieżników łowiących ryby, czy wśród padlinożerców, agresywnie wypierając ssaki, takie jak kojoty i lisy oraz ptaki: kruki, mewy, sępy i inne szponiaste. Bieliki amerykańskie mogą być wyparte przez osobniki własnego gatunku lub też przez orły przednie. Żaden z tych gatunków nie jest jednak dominujący. Od czasu do czasu bieliki amerykańskie kradną ryby niewielkich drapieżców, takich jak rybołowy, praktyka ta znana jest jako kleptopasożytnictwo[22].
Haliaeetus leucocephalus jest znakomitym lotnikiem i unosi się wykorzystując prądy termiczne. Podczas lotu osiąga prędkość 56–70 km/h, natomiast podczas lotu z rybą około 48 km/h[21]. Część populacji migruje, to jednak zależy od warunków środowiska, w którym żyją. Jeśli ptak na swoim terytorium ma dostęp do niezamarzającego zbiornika wodnego, pozostaje nad nim przez cały rok. Jednak jeśli woda zamarza zimą, co uniemożliwia mu zdobycie pożywienia, przenosi się bardziej na południe lub na wybrzeże. Wybiera takie trasy migracji, na których może korzystać z kominów termicznych, prądów wstępujących i zasobów pożywienia. W czasie wędrówki może unosić się na duże wysokości i szybować, dzięki czemu oszczędza energię potrzebną mu na poruszanie skrzydłami. Migruje zazwyczaj podczas dnia, gdy Słońce nasila pionowe ruchy powietrza w atmosferze[11].
Jego głos to zwykle przenikliwy pisk, przerywany przez „chrząknięcia”. Ptaki nie wydają krzyku, jaki zwykle wykorzystywany jest w filmach z ich udziałem. To odgłos myszołowa rdzawosternego (Buteo jamaicensis), który jest tam umieszczany w celu uzyskania lepszego efektu.
Przeciętna długość życia na wolności wynosi około 20 lat. Najstarsze osobniki przeżywają jednak około 30 lat. W niewoli zwykle żyją nieco dłużej. Jeden ze schwytanych osobników dożył blisko 50 lat. Podobnie jak rozmiar, także i długość życia tych ptaków zależy od miejsca, w którym żyją[4].
Młode osiągają dojrzałość płciową w wieku czterech, pięciu lat. Gdy są już dorosłe często wracają na obszar, gdzie się wykluły. Uważa się, że bieliki amerykańskie tworzą pary na całe życie. Jednakże, jeśli jeden z partnerów zdechnie albo zniknie, drugi wybiera nowego. Pary, które wielokrotnie nieskutecznie próbowały odchować młode, także mogą się rozejść[23]. Zaloty bielików amerykańskich wiążą się ze skomplikowanymi nawoływaniami i popisami lotniczymi, które obejmują loty nurkowe, pościgi, kołowrotki (kiedy lecą wysoko) i swobodne spadanie kończone tuż przed zderzeniem z ziemią[24].
Gniazdo największego ptaka Ameryki Północnej jest używane wielokrotnie w ciągu wielu lat, a nowy materiał dodawany każdego roku może powiększyć je do rozmiarów około 4 metrów głębokości, 2,5 metra szerokości i 1 tony wagi[5]. Jedno z gniazd na Florydzie miało 6,1 metra głębokości, 2,9 metra szerokości i ważyło 2,722 tony[25]. Gniazdo jest zbudowane z gałęzi zazwyczaj dużych drzew, położonych w pobliżu wody. Kiedy rozmnaża się w miejscach, gdzie nie ma żadnych drzew, bielik amerykański gnieździ się na ziemi. Bieliki znoszą między jednym a trzema jajami w jednym lęgu, ale rzadko zdarza się, aby wszystkie trzy pisklęta przeżyły. Zarówno samiec, jak i samica na przemian wysiadują jaja. Rodzic, który aktualnie nie siedzi na gnieździe, poszukuje jedzenia lub materiału na gniazdo, które ciągle jest powiększane. Średnia długość jaja to 7,3 cm, a szerokość 5,5 cm[26].
Okres inkubacji trwa średnio 35 dni, następnie rodzice opiekują się potomstwem do czasu, aż ptaki będą w wieku około czterech tygodni. Pisklęta osiągają pełne upierzenie po 70-92 dniach – czas ten jest uzależniony od płci, kolejności wyklucia, czy szybkości rozwoju. Jajo lub pisklę może zostać zjedzone przez takie drapieżniki, jak sroki amerykańskie, mewy, kruki, wrony, baribale i szopy. Dorosłe osobniki zażarcie bronią swoje młode przed każdym napastnikiem.
Bielik amerykański był niegdyś gatunkiem powszechnym na dużej części kontynentu amerykańskiego. Jednak w XX wieku jego populacja została dotknięta przez choroby, które wywołane były przez różnorodne czynniki. Szczególnie groźna przypadłość, skutkująca kruchością skorupek jaj tych ptaków, została przypisana wykorzystywaniu pestycydu DDT[27]. Bieliki amerykańskie, jak wiele innych ptaków drapieżnych, były szczególnie dotknięte DDT. Środki przeciw owadom, rozpylane nad polami, pod wpływem deszczów przesiąkały do ekosystemów wodnych. Za pośrednictwem łańcucha pokarmowego pestycydy z planktonu i mniejszych ryb dostawały się do większych i gromadziły w tysiąckrotnie wyższych dawkach[28]. Na końcu łańcucha pokarmowego stały bieliki amerykańskie. Jednak dawki DDT zgromadzone w ich organizmach były już zbyt duże. Zatrucia chemikaliami spowodowały, że w ciałach tych orłów brakowało wapnia, potrzebnego do wytworzenia grubej skorupy jaj. Cienkie skorupki nie wytrzymywały ciężaru wysiadujących je ptaków, które rozgniatały jaja[16].
We wczesnych latach XVIII wieku populację bielików amerykańskich szacowano na 300-500 tysięcy osobników[29], ale w 1950 zostało tylko 412 gniazdujących par w 48 kontynentalnych stanach USA. Innymi czynnikami zanikania ich populacji było zmniejszanie się ich naturalnego siedliska i tępienie ptaków, które przedstawiano jako „wiodący powód bezpośredniej śmiertelności u zarówno dorosłych, jak i niedojrzałych osobników bielików amerykańskich” w raporcie zamieszczonym w Endangered Species Technical Bulletin z 1978 roku. W 1984, National Wildlife Federation zapisała polowania, linie wysokiego napięcia (ze względu na śmiertelne porażenia prądem elektrycznym) i zderzenia w locie, jako główne powody śmierci orła. Na populacje bielika amerykańskiego negatywny wpływ miały także zanieczyszczenia olejami, ołowiem i rtęcią oraz człowiek i drapieżniki[30].
Gatunek był początkowo chroniony w USA i Kanadzie przez Migratory Bird Treaty Act z 1918 r., która zabraniała ścigania, polowania, łapania, trzymania w niewoli, zabijania lub sprzedawania tego gatunku (i około 800 innych). Od 1936 r. został objęty ochroną w Meksyku, przez co był odtąd chroniony w całej Ameryce Północnej. W 1940 r. w USA weszła w życie Ustawa o ochronie bielika amerykańskiego, która chroni przed łapaniem w pułapki, posiadaniem oraz handlem dwa gatunki ptaków – bielika amerykańskiego i orła przedniego. Bielika amerykańskiego ogłoszono w USA gatunkiem zagrożonym w 1967 r., a między 1962 i 1972 r. wprowadzono dalsze ograniczenia w wykorzystaniu tego ptaka w handlu. W 1972 r. w Stanach Zjednoczonych zabronione zostało stosowanie DDT[31]. Używanie DDT zostało całkowicie zakazane w Kanadzie w 1989, choć jego wykorzystywanie było ograniczone już od 1970[32].
Kiedy przepisy dotyczące stosowania DDT zmieniły się, populacja orła wróciła do normy. Bielik amerykański jest dziś spotykany w znacznej części Stanów Zjednoczonych i w Kanadzie, szczególnie blisko dużych zbiorników wodnych. Na początku roku 1980 szacowana ogólna liczba osobników wynosiła 100 tys. ptaków, natomiast w 1992 r. od 110 do 115 tysięcy[5]. W USA stanem z największą stałą populacją jest Alaska, gdzie występuje około 40-50 tys. ptaków. Druga pod względem wielkości populacja znajduje się w kanadyjskiej prowincji Kolumbii Brytyjskiej – 20-30 tys. ptaków w 1992 r.[5].
Bielik amerykański został oficjalnie zdjęty z listy gatunków zagrożonych rządu federalnego USA 12 lipca 1995 r. przez U.S. Fish and Wildlife Service, gdy gatunek przeklasyfikowano z rangi „Endangered” (zagrożony wyginięciem) na „Threatened” (narażony na wyginięcie). 6 lipca 1999 r. zapoczątkowana została inicjatywa, by usunąć bielika amerykańskiego z listy gatunków zagrożonych na terenie 48 stanów USA. Ptak został ostatecznie zdjęty z tej listy 28 czerwca 2007 r[33]. Został również zmieniony poziom ryzyka jego wyginięcia w Czerwonej księdze gatunków zagrożonych – na „gatunek najmniejszej troski”[34]. Bielik jest także chroniony przez „Konwencję o międzynarodowym handlu dzikimi zwierzętami i roślinami gatunków zagrożonych wyginięciem” (ang. Convention on International Trade in Endangered Species of Wild Fauna and Flora, CITES)[35].
Istnieją dwa poznane podgatunki bielika amerykańskiego[5][1][36][2][37].
Wyróżniane podgatunki H. l. leucocephalus
W Stanach Zjednoczonych na trzymanie bielików amerykańskich w niewoli konieczne jest zezwolenie. Wydaje się je głównie placówkom oświatowym, a trafiają tam zazwyczaj bieliki trwale niepełnosprawne, które nie poradziłyby sobie na wolności. Obiekty, w których są hodowane, muszą posiadać odpowiednie klatki oraz doświadczonych pracowników, którzy umieją obchodzić się z ptakami.
W Polsce warunki hodowli i utrzymywania bielika szczegółowo określa rozporządzenie Ministra Środowiska z dnia 20 grudnia 2004 r, w którym zawarto m.in. konieczność zapewnienia gatunkom z rodziny jastrzębiowatych (Accipitridae) dostosowanego rozmiarowo pomieszczenia w ogrodach zoologicznych (dla dorosłej samicy bielika amerykańskiego jest to zwykle 5 m²)[40][41].
Bieliki amerykańskie z reguły nie nadają się do publicznych widowisk, ponieważ są zbyt płochliwe, podatne na stres oraz nieprzewidywalne. W Stanach Zjednoczonych bieliki amerykańskie nie mogą być hodowane dla sokolnictwa. W Kanadzie wymagane jest do tego pozwolenie[42].
Zezwolenie na trzymanie w niewoli „w celach religijnych” orłów niezdolnych do życia na wolności mogą uzyskać też członkowie północnoamerykańskich plemion Indian. Używają oni piór, które wypadły w sposób naturalny, oraz szczątków padłych orłów (pióra, głowa, kości) podczas ceremonii o charakterze religijnym i kulturowym.
Bielik amerykański może żyć długo w niewoli (patrz sekcja: Długość życia), jeśli zaadaptuje się do warunków przetrzymywania, ale może też chorować nawet w teoretycznie najbardziej odpowiednim miejscu[43].
Bielik amerykański jest świętym ptakiem w niektórych kulturach tubylczych Ameryki Północnej, a jego pióra, podobnie jak pióra orła przedniego, są jednymi z centralnych elementów religii i duchowych obrzędów Indian Ameryki Północnej. Ptaki te w wielu kulturach Indian są świętymi posłańcami między bogami a ludźmi[44].
Wielu uczestników pow-wow używa piór, głów i szponów tych bielików jako elementów ozdobnych strojów tanecznych. Pióra bielika amerykańskiego są często używane w tradycyjnych indiańskich ceremoniach, strojach i ozdobach, w tym do wyrobu wachlarzy, rozet z piór noszonych w tylnej części pasa podczas niektórych tańców pow-wow, czy pióropuszy.
Tradycją plemienia Dakotów jest ofiarowywanie pióra orła, jako formy uhonorowania lub nagrodzenia kogoś. Współcześnie wręcza się je za różne osiągnięcia życiowe, np. z okazji ukończenia college'u[45].
Paunisi uważali bieliki za symbol płodności, gdyż ich gniazda są budowane wysoko nad ziemią, a ptaki te zaciekle bronią swojego potomstwa. Członkowie plemienia Kwakwala rozrzucali orli puch na powitanie ważnych gości[46]. Dla Czoktawów bielik jest symbolem pokoju.
Podczas dorocznej ceremonii religijnej Tańca Słońca, praktykowanej przez niektórych Indian (głównie z Wielkich Równin), bielik ten obecny jest symbolicznie na kilka sposobów. W rozwidleniu centralnego słupa obszernej altany, w której zazwyczaj odbywa się taniec, budowane jest symboliczne gniazdo, a niektóre plemiona (np.: Szoszoni, czy Wrony) umieszczają przy nim (lub u wejścia do altany) wypchanego orła. Tancerze używają obrzędowego gwizdka zrobionego z kości orlego skrzydła i skupiają swój wzrok na symbolicznym gnieździe bielika – „wodza wszystkich stworzeń powietrza” i „strażnika, który chroni ludzi przed złem”, „posłańca Słońca”, który „może posiadać dar uzdrawiania”[47]. Podczas ceremonii medicine man może uzdrawiać chorych za pomocą wachlarza z piór bielika. Dotykając wachlarzem najpierw obrzędowego słupa centralnego, a następnie pacjenta, przekazuje mu „moc” płynącą ze słupa. Następnie medicine man kieruje wachlarz ku niebu, by bielik mógł zanieść modlitwy o chorego do Stwórcy[48].
Amerykańskie przepisy federalne o ochronie ptaków drapieżnych i wędrownych (zwane „prawem o orlich piórach”, ang. Eagle feather law) zezwalają na pozyskiwanie piór bielika amerykańskiego lub orła przedniego w celach religijnych lub duchowych jedynie Indianom z plemion uznawanych przez władze federalne. Niektóre grupy północnoamerykańskich Indian kwestionują konstytucyjność tych przepisów uznając, iż ograniczają one ich wolność religii gwarantowaną przez Pierwszą Poprawkę do Konstytucji Stanów Zjednoczonych[49]. Niektórzy twierdzą też, że przepisy te ograniczają wolność religii członkom plemion nie uznawanych przez władze federalne USA (ale np. uznanych przez władze jednego ze stanów). Prawo o orlich piórach bywa też krytykowane za stosowanie preferencji opartych na kryteriach rasowych i ingerowanie w suwerenność plemion[50].
Bielik amerykański jest symbolem narodowym Stanów Zjednoczonych. To jeden z najbardziej rozpoznawalnych państwowych symboli. Pojawia się na większości oficjalnych pieczęci, w tym na Wielkiej Pieczęci Stanów Zjednoczonych.
Obowiązujący do dziś wzór Wielkiej Pieczęci Stanów Zjednoczonych, przedstawiający bielika amerykańskiego trzymającego w szponach trzynaście strzał i gałązkę oliwną z trzynastoma liśćmi został przyjęty przez Kongres Kontynentalny 20 czerwca 1782[51].
Po zakończeniu (w 1783) Wojny o Niepodległość Benjamin Franklin w 1784 r. napisał z Paryża do córki list, w którym skrytykował wybór bielika amerykańskiego na symbol USA i zasugerował indyka, jako lepszego przedstawiciela amerykańskich wartości. Przedstawił w nim bielika amerykańskiego jako „ptaka o kiepskim charakterze moralnym”, który jest „zbyt leniwy, by samemu łowić ryby”, co nawiązywało do okradania przez niego rybołowów z pożywienia. Nazwał również bielika amerykańskiego „kompletnym tchórzem”, którego łatwo przegonią z dogodnego miejsca znacznie mniejsze tyrankowate. W liście Franklin napisał, że indyk to „dużo bardziej przyzwoity ptak”, opisując go: „trochę próżny i głupi [ale] Ptak Odwagi”[51].
Bielik amerykański pozostał jednak godłem Stanów Zjednoczonych. Został też umieszczony na państwowych pieczęciach oraz na rewersie kilku monet (w tym na ćwierćdolarówce bitej do 1999[52]), gdzie przedstawiono go z głową skierowaną w stronę gałązki oliwnej. Między 1916 a 1945 rokiem Flaga Prezydencka ukazywała bielika zwróconego głową w lewą stronę (prawą dla widza), co zrodziło miejską legendę, że bielik zwrócony był w kierunku gałązki oliwnej w czasie pokoju, natomiast w czasie wojny w kierunku strzał[53].
Na Wielkiej Pieczęci Stanów Zjednoczonych wzorowane jest godło Filipin. W okresie kiedy Filipiny były kolonią Stanów Zjednoczonych (1898–1946), godło i inne znaki państwowe były w obu państwach wspólne od 1935 do 1946. Na godle niepodległych Filipin od 1946 bielik amerykański zajmował miejsce na lazurowym lub niebieskim tle po lewej stronie tarczy, a hiszpański lew stojący umieszczany był na czerwonym lub szkarłatnym tle po prawej stronie tarczy, co miało symbolizować kolonialną historię Filipin. W 1998 przyjęto ustawę nr 8491, w treści której nie uwzględniono orła i lwa w dolnej części tarczy, usuwając je z niej. Jednak zmodyfikowana tarcza nie jest popularna, ponieważ zgodnie z Konstytucją Filipin zmiana ta musi zostać ratyfikowana w drodze referendum[54].
Bielik amerykański (Haliaeetus leucocephalus) – gatunek drapieżnego ptaka z rodziny jastrzębiowatych (Accipitridae), występujący w Ameryce Północnej. Jako symbol narodowy Stanów Zjednoczonych jest najbardziej rozpoznawalnym północnoamerykańskim ptakiem. Zasięg występowania obejmuje Kanadę i Alaskę, 48 „kontynentalnych” stanów USA oraz Meksyk. Jest spotykany nad otwartą wodą w pobliżu dużych zbiorników wodnych (np. jezior) lub nad oceanem. Gniazda zakłada na starych drzewach. Wyróżnia się dwa podgatunki.
Haliaeetus leucocephalus to duży ptak o długości ciała od 71 do 96 cm, z rozpiętością skrzydeł od 168 do 244 cm, oraz wagą od 3 do 6,3 kg. Samice o około 25% większe niż samce. Upierzenie ciała dorosłych osobników jest brązowe, mają białą głowę i ogon, jasnożółte tęczówki i szpony oraz mocno zakrzywiony dziób. Podrostki całkowicie brązowe poza żółtymi stopami. Samce i samice identyczne pod względem upierzenia. Żywią się głównie rybami, ale są konsumentami oportunistycznymi. Polują na ryby, wykorzystując lot opadający i wyciągając je z wody za pomocą szponów. Osiągają dojrzałość płciową w wieku czterech lub pięciu lat. Na wolności dożywają do lat trzydziestu, ale zwykle żyją dłużej w niewoli. Budują największe gniazda ze wszystkich ptaków występujących w Ameryce Północnej. Głębokość konstrukcji dochodzi do 4 metrów, szerokość do 2,5 metra, waga do 1 tony.
Pod koniec XX wieku gatunek był na skraju wymarcia na terenie Stanów Zjednoczonych (z wyjątkiem Alaski, gdzie jego populacja rosła, podobnie jak i w Kanadzie), ale obecnie liczebność utrzymuje się na stabilnym poziomie. 12 lipca 1995 bielik amerykański został oficjalnie przeklasyfikowany przez „United States Fish and Wildlife Service” z kategorii „Endangered” (zagrożony wyginięciem) na „Threatened” (narażony na wyginięcie). 6 lipca 1999 zapoczątkowano inicjatywę To Remove the Bald Eagle in the Lower 48 States From the List of Endangered and Threatened Wildlife („Zdjęcie bielika amerykańskiego z listy zagrożonych gatunków na terenie 48 stanów USA”). 28 lipca 2007 został usunięty z rządowej listy zagrożonych gatunków.
A águia-de-cabeça-branca, águia-careca, águia-americana ou pigargo-americano (Haliaeetus leucocephalus) é uma águia nativa da América do Norte. Sua distribuição geográfica inclui a maioria do Canadá e Alasca, todos os Estados Unidos contíguos, e norte do México. Encontra-se perto de grandes corpos de águas abertas com abundância de alimento e árvores antigas para o nidificação.
A águia-careca é um predador oportunista que se alimenta principalmente de peixes, que mergulha sobrevoando a superfície da água e apanha com suas garras. Ele constrói o maior ninho de qualquer pássaro norte-americano e os maiores ninhos de árvores já registados para qualquer espécie animal, 1,1 metro de comprimento, 1,8 – 2,3 m de envergadura das asas, e 3 – 6,3 kg de peso e velocidade de 120 – 160 km/h (mergulho).[2] A maturidade sexual é atingida na idade de quatro a cinco anos.
Águias-carecas não são realmente carecas: o nome deriva de um significado mais antigo da expressão "cabeça branca". O adulto é principalmente marrom com uma cabeça e uma cauda branca. Os sexos são idênticos na plumagem, mas as fêmeas são cerca de vinte e cinco por cento maiores do que os machos. O bico é grande e enganchado. A plumagem do imaturo é marrom.
A águia-careca é o símbolo nacional dos Estados Unidos da América, sendo tanto o pássaro quanto o animal nacional e aparecendo, inclusive, em seu selo. No final do século XX estava à beira da extinção ao longo dos Estados Unidos. As populações já se recuperaram e a espécie foi removida da lista de espécies ameaçadas de extinção pelo governo dos EUA em 12 de julho de 1995 e transferida para a lista de espécies ameaçadas. Foi removido da Lista de Animais Selvagens Ameaçados e Ameaçados nos quarenta e oito estados mais baixos em 28 de junho de 2007.
Seu comprimento está em torno de 1,1 m a 1,9 m e a envergadura varia entre 1,9 m a 2,50 m. Suas asas são quadrangulares, com as extremidades penteoladas. Seu pio é cacarejado, chiado e áspero.
A águia-americana adulta é facilmente reconhecida pela cabeça, pescoço e cauda brancos. As águias mais novas têm a cabeça e a cauda marrons ou castanhos. A plumagem branca só aparece quando a águia tem mais ou menos cinco anos de idade.
Como outras aves de rapina, possui um bico grande, curvo e afiado (geralmente amarelo), que serve para dilacerar sua comida.
Em uma ninhada ocorre 2 ovos e a incubação dura um mês e meio. Desses dois ovos, apenas um dos filhotes sobrevive, pois entre a eclosão de um ovo para o outro há uma diferença de tempo de aproximadamente de três dias a uma semana e os pais acabam por priorizar a alimentação do filhote mais velho.
Alimenta-se de peixes, que retira da água com suas garras afiadas. Além de pequenos mamíferos, lagartos e cobras encontrados nas planícies. Em algumas ocasiões, roubam outros alimentos da própria espécie.
Elas formam casais permanentes e quando os filhotes conseguem voar e caçar sozinhos, são expulsos do ninho pelos pais que lhes negam alimento.
Nesta espécie há duas subespécies, que são:
Vive principalmente perto do mar, de rios e lagos, desde o Alasca e a parte ártica do Canadá até o golfo do México.
A águia-de-cabeça-branca, águia-careca, águia-americana ou pigargo-americano (Haliaeetus leucocephalus) é uma águia nativa da América do Norte. Sua distribuição geográfica inclui a maioria do Canadá e Alasca, todos os Estados Unidos contíguos, e norte do México. Encontra-se perto de grandes corpos de águas abertas com abundância de alimento e árvores antigas para o nidificação.
A águia-careca é um predador oportunista que se alimenta principalmente de peixes, que mergulha sobrevoando a superfície da água e apanha com suas garras. Ele constrói o maior ninho de qualquer pássaro norte-americano e os maiores ninhos de árvores já registados para qualquer espécie animal, 1,1 metro de comprimento, 1,8 – 2,3 m de envergadura das asas, e 3 – 6,3 kg de peso e velocidade de 120 – 160 km/h (mergulho). A maturidade sexual é atingida na idade de quatro a cinco anos.
Águias-carecas não são realmente carecas: o nome deriva de um significado mais antigo da expressão "cabeça branca". O adulto é principalmente marrom com uma cabeça e uma cauda branca. Os sexos são idênticos na plumagem, mas as fêmeas são cerca de vinte e cinco por cento maiores do que os machos. O bico é grande e enganchado. A plumagem do imaturo é marrom.
A águia-careca é o símbolo nacional dos Estados Unidos da América, sendo tanto o pássaro quanto o animal nacional e aparecendo, inclusive, em seu selo. No final do século XX estava à beira da extinção ao longo dos Estados Unidos. As populações já se recuperaram e a espécie foi removida da lista de espécies ameaçadas de extinção pelo governo dos EUA em 12 de julho de 1995 e transferida para a lista de espécies ameaçadas. Foi removido da Lista de Animais Selvagens Ameaçados e Ameaçados nos quarenta e oito estados mais baixos em 28 de junho de 2007.
Vulturul cu cap alb (Haliaeetus leucocephalus), acvila cu capul alb, vulturul de mare cu capul alb sau acvila americană este o pasăre răpitoare din America de Nord, faimoasă prin a fi simbolul Statelor Unite. Numele său tradus din engleză este vulturul pleșuv, dar aceasta este o greșeală, întrucât capul este acoperit de pene (a nu se confunda cu specia Vultur pleșuv sur - Gyps fulvus care azi e dispărută din România și Moldova).
Aceasta specie a fost pe punctul de a dispărea în Statele Unite spre sfârșitul secolului XX, dar populația ei s-a stabilizat și în curând va fi scoasă de pe lista speciilor amenințate.
Penajul unui individ imatur este maro pestriț, devenind maro uniform la adult. Capul este alb. Corpul ajunge la dezvoltarea maximă în 2-3 ani, înainte de maturitatea sexuală.
Acestă specie se distinge de Aquila chrysaetos, acvila de munte, prin capul și gâtul complet alb și penele care se extind pe langă gheare.
Specimene mai mici trăiesc în Florida, un adult mascul ajungând acolo la 2,3 kg, și o anvergură de 1,8 m. Cele mai mari specimene sunt cele din Alaska, femelele pot trece de 7 kg și o anvergură de 2,5 m.
Vulturii cu cap alb din nord constituie o subspecie separată washingtoniensis, ca și cei din sud leucocephalus. Sunt separate aproximativ în latitudinea 38° N, sau latitudinea din San Francisco; cei din nord coboară puțin spre sud pe coasta Atlanticului, putând fi vazuti de exemplu în Cape Hatteras. Specimenul Audubon sau „acvila lui Washington” - numită asa în onoarea lui George Washington, dar excepționalele specimene din nord, ca cele din Alaska; au făcut să apară propuneri pentru a le numi subspecii alascanus sau alascensis, dar variația este clinală și îndeplinește Regula lui Bergmann.
Vulturul cu cap alb este o specie pereche cu codalbul eurasiatic Haliaeetus albicilla. S-a produs diferențierea între specii la începutul Miocenului timpuriu (cca. 10 milioane de ani cel puțin, dacă cele mai vechi înregistrări fosile sunt corecte).
Vulturul cu capul alb este un puternic zburător, folosind la maxim curenții termici.
În sălbăticie trăiesc 20 - 30 ani, iar în captivitate până la 60 ani.
Evoluție și dispariție Comportament Liste Clasificare
Vulturul cu cap alb (Haliaeetus leucocephalus), acvila cu capul alb, vulturul de mare cu capul alb sau acvila americană este o pasăre răpitoare din America de Nord, faimoasă prin a fi simbolul Statelor Unite. Numele său tradus din engleză este vulturul pleșuv, dar aceasta este o greșeală, întrucât capul este acoperit de pene (a nu se confunda cu specia Vultur pleșuv sur - Gyps fulvus care azi e dispărută din România și Moldova).
Aceasta specie a fost pe punctul de a dispărea în Statele Unite spre sfârșitul secolului XX, dar populația ei s-a stabilizat și în curând va fi scoasă de pe lista speciilor amenințate.
Anvergura și greutatea masculului: poate fi de 2,5 m; 4 kg. Anvergura și greutatea la femelă: poate fi de 3 m; 6 kg. Alimentul preferat: peștele (mulți vulturi cu cap alb trăiesc aproape de apă). Percepție vizuală: Stereoscopică, și este de opt ori mai bună decât a omului. Cuib: Îl folosește în fiecare an, și poate cântări până la 2 t. Gheare: sunt ascuțite ajutându-l sa prindă peștii. Viteză în picaj: 75 km/h, viteză folosită doar pentru a prinde prada.Penajul unui individ imatur este maro pestriț, devenind maro uniform la adult. Capul este alb. Corpul ajunge la dezvoltarea maximă în 2-3 ani, înainte de maturitatea sexuală.
Acestă specie se distinge de Aquila chrysaetos, acvila de munte, prin capul și gâtul complet alb și penele care se extind pe langă gheare.
Specimene mai mici trăiesc în Florida, un adult mascul ajungând acolo la 2,3 kg, și o anvergură de 1,8 m. Cele mai mari specimene sunt cele din Alaska, femelele pot trece de 7 kg și o anvergură de 2,5 m.
Vulturii cu cap alb din nord constituie o subspecie separată washingtoniensis, ca și cei din sud leucocephalus. Sunt separate aproximativ în latitudinea 38° N, sau latitudinea din San Francisco; cei din nord coboară puțin spre sud pe coasta Atlanticului, putând fi vazuti de exemplu în Cape Hatteras. Specimenul Audubon sau „acvila lui Washington” - numită asa în onoarea lui George Washington, dar excepționalele specimene din nord, ca cele din Alaska; au făcut să apară propuneri pentru a le numi subspecii alascanus sau alascensis, dar variația este clinală și îndeplinește Regula lui Bergmann.
Vulturul cu cap alb este o specie pereche cu codalbul eurasiatic Haliaeetus albicilla. S-a produs diferențierea între specii la începutul Miocenului timpuriu (cca. 10 milioane de ani cel puțin, dacă cele mai vechi înregistrări fosile sunt corecte).
Vulturul cu capul alb este un puternic zburător, folosind la maxim curenții termici.
În sălbăticie trăiesc 20 - 30 ani, iar în captivitate până la 60 ani.
Orliak bielohlavý alebo staršie orol belohlavý (Haliaeetus leucocephalus) je dravý vták z čeľade jastrabovité (Accipitridae).
Rozpätie krídel má až 2,5 metra. Aj keď ho neraz možno vidieť ďaleko od vody, najmä v zime, najčastejšie sa vyskytuje v blízkosti jazier, riek a morského pobrežia – všade tam, kde je hojnosť rýb.
Orliaky bielohlavé vytvárajú páry na celý život, pričom partneri zostávajú spolu po celý rok (niektoré sa sťahujú oddelene, ale na hniezdisku sa opäť stretnú). Hniezdisku predchádzajú spoločné zásnubné lety, ktoré utužujú zväzok a vyznačujú sa neuveriteľnou akrobaciou: partneri robia vo vzduchu premety alebo sa navzájom chytia nohami a tak letia ďalej, jeden dolu chrbtom. Spoločne stavajú aj objemné hniezdo, ktoré po dlhých rokoch používania môže byť vysoké až 4 metre.
Orliaky bielohlavé dospievajú ako päťročné. Samica kladie 2 až 3 vajcia. Aj keď sa o mláďatá starajú obaja rodičia, ich úmrtnosť v prvom roku života je vysoká. Orliak bielohlavý, ktorý za svoje meno vďačí nápadne bielej hlave, je od roku 1782 považovaný za symbol spojených štátov amerických. Ako jediný druh výhradne severoamerických orlov a orliakov je od roku 1940 plne chránený.
Orliaky bielohlavé boli v minulosti bežné dravce. V 20. storočí sa ich populácia drasticky zmenšila v dôsledku prenasledovania, ale najviac v dôsledku používania ťažko rozložiteľných pesticídov ako je DDT. Obmedzenie nasadzovania týchto prípravkov a aktívna ochrana spôsobili, že sa početnosť tohto dravca zväčšuje.
Dospelého orliaka bielohlavého možno ľahko identifikovať podľa čisto bielej hlavy a chvosta, širokých hnedočiernych krídel a bieleho klinovitého chvosta. Orliaky nadobudnú takéto sfarbenie až v dospelosti, ako päťročné.
Orliak bielohlavý využíva rôzne potravné zdroje. V núdzi mu stačia aj mŕtve živočíchy (najmä v zime), ale v najväčšej miere sa živí rybami. Pri ich love sa neponára, ako to príležitostne robí kršiak rybár, ale živé, vyčerpané alebo mŕtve ryby, berie len z hladiny alebo plytko spod nej. Orliak silnými prstami a dlhými pazúrmi schmatne rybu z vody. Orliaky niekedy oberajú o korisť kršiaky, okrem toho občas bojujú o korisť aj medzi sebou. V zime sa orliaky bielohlavé niekedy vo veľkom počte zhromažďujú na miestach s dostatkom potravy.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Orliak bielohlavý
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Orliak bielohlavý
Orliak bielohlavý alebo staršie orol belohlavý (Haliaeetus leucocephalus) je dravý vták z čeľade jastrabovité (Accipitridae).
Vithövdad havsörn[2] (Haliaeetus leucocephalus) är en örn som lever i Nordamerika. Den är USA:s nationalfågel och är en av de starkaste amerikanska symbolerna. Den är fridlyst sedan 1940.[3]
Vithövdad havsörn är mörkbrun med vitt huvud och vit stjärt. Näbben, iris och fötterna är gula. En vuxen hane kan bli omkring 90 centimeter lång och kan ha ett vingspann på ungefär 200 centimeter. Honorna är större och kan mäta 110 cm på längden och ha ett vingspann på uppemot 250 centimeter. Som subadult är den mörkare och kan förväxlas med subadulta kungsörnar.[4]
Juvenil
Adult
Adult
Adult
Adult
Vithövdad havsörn är en nordamerikansk art som förekommer lokalt från Aleuterna och Alaska i norr till nordvästra Mexiko i söder.[5]
Dess vetenskapliga namn härstammar från Haliaeetus, latin för havsörn (från gammalgrekiskans haliaetos), och leucocephalus, latiniserad gammalgrekiska för "vitt huvud," från λευκος leukos ("vit") och κεφαλη kephale ("huvud").[6][7]
Vithövdad havsörn beskrevs taxonomiskt första gången av Linné i hans tolfte upplaga av Systema Naturae (1766-68), men då under namnet Falco leucocephalus.[8]
Det finns två accepterade underarter:[9][10]
Vithövdad havsörn bildar ett artpar med den europeiska havsörnen. Artparet utgörs av en vithuvad och en ljushuvad art med ungefär samma storlek. Havsörnen har också en överlag ljusare brun fjäderdräkt. Detta artpar skiljde sig från de andra havsörnarna i början av tidig miocen (ca. 10 miljoner år sedan), som senast, men kan ha gjort så redan under tidiga, eller mellersta oligocen (28 miljoner år sedan). De senare kräver att de äldsta fossil man funnit verkligen tillhör detta släkte.[13] De två arterna skiljdes förmodligen åt i Stillahavsområdet, då havsörnen spred sig västerut till Eurasien och den vithövdade havsörnen spred sig österut till Nordamerika.[14]
Vithövdad havsörn förekommer inte bara vid kusterna utan ofta i inlandet vid floder och stora sjöar. De bygger sina bon i stora, gamla ensamma träd som ger möjlighet till en bra överblick över omgivningen under häckningen.
Förutom levande fisk äter vithövdade havsörnar andra fåglar, mindre däggdjur, ormar, sköldpaddor och krabbor. Som de flesta örnar äter de också kadaver. Vithövdade havsörnar fångar fisk på grunt vatten med sina gripklor. De kan följa efter andra havsfåglar för att finna fisk, och stjäl ibland byten från fiskgjusar.
Vithövdad havsörn häckar i närheten av hav, sjöar eller floder. De bygger stora bon som kantas med gräs och mossa och de använder sina bon under flera år. Honan lägger två eller tre ägg som ruvas under 35 dygn. Båda föräldrarna hjälps åt med ruvning och matning. De unga fåglarna är bruna med vitaktig stjärt och vita skiftningar på vingarna. Den klart vita fjäderdräkten på huvud och stjärt utvecklas först när fåglarna blir könsmogna vid fyra eller fem års ålder. Ungarna blir flygga när de är ca 11 veckor gamla, men matas i ytterligare fem eller sex veckor tills de blir självständiga.
Vithövdad havsörns livslängd är ungefär 36 år.
Det fanns tiotusentals vithövdade havsörnar år 1782, när USA utsåg denna fågel till sin nationalfågel. Men populationen minskade stadigt under de följande tvåhundra åren på grund av jakt, förlust av boplatser och användning av DDT. Arten betraktas inte längre som hotad och har avförts från röda listan även i de nedre 48 staterna (2007) - i Alaska och Kanada var arten aldrig allvarligt hotad.
Wikimedia Commons har media som rör vithövdad havsörn.
Vithövdad havsörn (Haliaeetus leucocephalus) är en örn som lever i Nordamerika. Den är USA:s nationalfågel och är en av de starkaste amerikanska symbolerna. Den är fridlyst sedan 1940.
Kel kartal (Haliaeetus leucocephalus). Bilimsel sınıflandırma Üst âlem: Eukaryota Âlem: Animalia - Hayvanlar Alt âlem: Eumetazoa Şube: Chordata - Kordalılar Alt şube: Vertebrata - Omurgalılar Sınıf: Mammalia - Memeliler Takım: Accipitriformes Familya: Accipitridae - Atmacagiller
Dağılışı Kel kartal (Haliaeetus leucocephalus; hali = tuz, aeetus = kartal, leuco = beyaz, cephalis = baş) Kuzey Amerika'da bulunan yırtıcı bir kuştur. Bir deniz kartalının bilinen iki alt türü vardır ve Bayağı deniz kartalı (Haliaeetus albicilla) ile türler çifti oluşturur. .Dağılımı Kanada ve Alaska'nın çoğu tüm kıta ABD'si ve Kuzey Meksika'yı içerir Bol gıda bulunan açık su kütlelerinde ve yuvalama için yaşlı ağaçlarda bulunur.
Yetişkin bir Kel kartalın tüyü beyaz baş ve kuyruk ile eşit dağılmış koyu kahverengidir. Kuyruk orta uzunlukta ve biraz kama şeklindedir.
Kuzey Amerika'da bulunur. Dağılımı Kanada ve Alaska'nın çoğu tüm kıta ABD'si ve Kuzey Meksika'yı içerir.
Kel kartal büyük bir kuştur; gövde uzunluğu 28-42 inç, yani 71–106 cm arasında değişiklik gösterebilir, kanat açıklığı 1.83-2.34 m arasında değişebilir. Ağırlığı ise 3–7 kg civarındadır. Dişiler ise erkeklerden yaklaşık % 25 daha büyüktür. Bir kel kartal, kahverengi ile siyah arasında değişebilen bir vücuda sahiptir. Başları ve kuyrukları beyazdır. İrisleri sarı renktedir. Güçlü ve delici pençeleri avı sıkıca tutar.
Devon, İngiltere'de hayvanat bahçesindeki kel kartal
Skagit vadisindeki bir kel kartal, Washington (eyalet), ABD
Kel kartal (Haliaeetus leucocephalus; hali = tuz, aeetus = kartal, leuco = beyaz, cephalis = baş) Kuzey Amerika'da bulunan yırtıcı bir kuştur. Bir deniz kartalının bilinen iki alt türü vardır ve Bayağı deniz kartalı (Haliaeetus albicilla) ile türler çifti oluşturur. .Dağılımı Kanada ve Alaska'nın çoğu tüm kıta ABD'si ve Kuzey Meksika'yı içerir Bol gıda bulunan açık su kütlelerinde ve yuvalama için yaşlı ağaçlarda bulunur.
Назву українською та деякими іншими мовами птах отримав завдяки своїй білій голові, що відрізняє його від інших споріднених видів. Перша наукова назва птаха Falco leucocephalus, була надана йому Карлом Ліннеєм в 1766 році. Пізніше цей вид, вперше описаний в Південній Кароліні, став іменуватися Haliaeetus leucocephalus leucocephalus після того, як на на півночі континенту в 1897 був зареєстрований інший підвид цього птаха H. l. alascanus. Родова назва (Haliaeetus) походить від грец. αλιος і αετός, що буквально означає «морський орел», а видова (leucocephalus) — від грец. λευκός («білий») і κεφαλή («голова»), що все разом звучить як «білоголовий морський орел».
Англійською мовою білоголового орлана називають bald eagle — «лисий орел». Цікаво, що слово bald — «лисий» — є скороченням слова piebald — «строкатий» або «рябий», тобто оригінальною англійською назвою птаха є «строкатий орел»[2].
.jpg)
Характерне забарвлення молодого (ліворуч) та дорослого (праворуч) білоголових орланів Білоголовий орлан — великий хижий птах завдовжки близько 76—81 см[3] і розмахом крил близько 203 см[4]. Самки виглядають значно більшими, їх вага в середньому становить 5,4 кг, тоді як у самців тільки 4,1 кг[5]. Оперення дорослих птахів, за винятком білих голови, верхньої частини шиї і хвоста, темно-коричневе. Дзьоб великий, виділяється на загальному фоні, яскраво-жовтого кольору, гачкоподібний і заломлений на кінці. Райдужна оболонка ока жовта. Крила широкі, закруглені. Хвіст клиноподібний. Ноги жовтого кольору, наполовину покриті пір'ям, з сильними короткими пальцями і довгими (близько 5 см) кігтями. Кіготь заднього пальця добре розвинений, що дозволяє птахові протикати ним жертву, поки передніми він її утримує.
Статевий диморфізм (видимі відмінності між самцем і самицею), за винятком розміру, не виражений. У молодих птахів оперення, а також колір очей і дзьоба, повністю темно-коричневе, включаючи голову, шию і хвіст, а тіло (криюче пір'я крил, хвіст і черево) перші чотири-п'ять років життя нерівномірно покрито численними білими або світло-коричневими плямами.
Політ рівномірний, неквапливий, з рідкісними помахами крил. Під час ширяння, широкі крила розставлені під прямим кутом до тіла, а голова витягнута вперед.
Голос птаха дуже слабкий[6], і складається з семи або восьми нот, що слідують одна за одною досить швидко, але з очевидною трудністю, нібито істота, що їх відтворює, задихається. Цей звук нагадує сміх або хихикання[7]. Голос може нагадувати як високий і пронизливий свист, щось ніби «квік-кік-кік-кічок» або «кі-кі-кі-кі-кі-кі-кер», так і низький, що нагадує «как-как-как-как-как».
Дискримінаційний аналіз сонограм, проведений в 1983—1986 роках в центральній Аризоні[8] дозволяє успішно ідентифікувати 83-100 % індивідуумів. В цьому дослідженні протягом шлюбного сезону спостерігалася істотна мінливість 1-3 з 4 зважених характеристик сонограми, зареєстрована у 14 з 16 досліджених птахів. Помітна мінливість від року до року в характеристиках сонограм робить довгострокове ототожнення індивідуальних білоголових орланів за звуковими характеристиками проблематичним[8].
Функція голосових сигналів загалом залишається невідомою[9]. Проте, попередні дані описують три відмітні виклики під час наближення людини до гнізда птахів. «Пронизливий крик» зустрічається рідко. «Дзвін», що частіше надається у відповідь на наближення людини, складається з високого, довгого, подібного до крику чайки звука, і повторюється 3-5 разів. «Щебет» є найзагальнішою відповіддю і зазвичай складається з 3 або 4 ввідних нот, відокремлених короткими (до 1 с) паузами, та завершується швидкою послідовністю низхідних нот, зазвичай 6-9 в послідовності («квіт-квіт-квіт-квіт-кі-кі-кі-кі-кер»)[10].
Самиці також мають дуже характерний поклик з кількох високих нот, що повторюються кілька разів, здається, він служить сигналом до самця про готовність до спаровування[11]. Як самці, так і самиці часто надають звукові сигнали, кружляючи над гніздом[12] або після повернення до нього, що мабуть, є деякою формою вітання, але фактична функція залишається невідомою. Птахи також, вигукують сигнал загрози («дзвін») для відбиття нападу інших хижаків на спільні місця годування[13].
Виділяють два підвиди білоголового орлана, що розрізняються за розміром і вагою, територіально розділених приблизно по 38° пн. ш.:
Білоголовий орлан поширений на обширній території Північної Америки: на півночі ареал обмежений Алеутськими островами, центральною Аляскою, центральною Канадою до Лабрадора і Ньюфаундленда; на півдні Нижньою Каліфорнією в Мексиці, американським штатом Нью-Мексико і узбережжям Мексиканської затоки до Флориди[15]. Щільність гніздовій представлена нерівномірно — найбільша кількість птахів зареєстрована в американських штатах Флорида, Вірджинія, Меріленд, Мен і Вашингтон, а також в районах навколо Великих озер[16].
До недавнього часу були одиничні повідомлення про присутність цих птахів на російському Далекому Сході. Першими на території Росії їх виявили учасники другої камчатської експедиції Вітуса Берінга в 1741—1742 роках: у своєму звіті про плавання офіцер російського флоту Свен Ваксель вказав, що під час зимування на Командорських островах дослідники харчувалися м'ясом цих птахів[17]. Відомий норвезько-американський натураліст і мандрівник Леонард Штейнегер (норв. Leonhard Hess Stejneger), досліджуючи в 1882—1884 роках Командорські острови, також виявив цих птахів, що гніздилися на острові Беринга[18]. Пізніше були лише окремі повідомлення про спостереження цих птахів: у 1920-х роках в районі бухти Лісинської[19], у 1977 році в долині річки Авачі, в 1990 році в гирлі річки Кам'янки на острові Беринга[20] і в 1992—1993 роках на озері Курильському[21], ймовірно всі ці птахи представляли собою одиничні екземпляри, що залетіли туди під час перельоту. Також під час перельоту білоголові орлани інколи потрапляють до Ірландії, останній такий візит був зареєстрований в 1987 році[22].
Білоголовий орлан селиться поблизу від відкритої води (на відстані не більш кілометра[23]) — великого озера, океану або річки[24], що дозволяє йому мати поблизу добру кормову базу. Ще однією необхідною умовою для гніздування є наявність крупних дерев з відкритою кроною, здатних протягом ряду років витримувати велике гніздо. Часто для цієї мети використовуються жовта сосна (Pinus ponderosa), веймутова сосна (Pinus strobus), веймутова гірська сосна (Pinus monticola), псевдотсуга Мензіса (Pseudotsuga menziesii), лопатевий дуб (Quercus lobata) і дуб Келлога (Quercus kelloggii)[25]. Як правило, птахи вибирають найвище, часто домінантне, дерево в окрузі, що дозволяє їм мати хороший огляд і можливість вільного польоту[26][27]. Птах воліє гніздиться подалі (не менше ніж 1,2 км[24]) від людського житла і поблизу від водоймищ з достатньою кількістю риби[28]. Зимуючих у штатах Нью-Мексико і Аризона птахів часто можна побачити на великих мертвих корчах[23].
Птахи, що мешкають на океанському узбережжі, як правило ведуть осілий спосіб життя, включаючи і північні популяції Аляски і Канади[15]. Птахи внутрішніх водоймищ мігрують на невеликі і середні відстані. Наприклад, дослідження, проведене в материковій частині Аляски, показало, що деякі птахи, що гніздяться в цих районах з кінця березня по другу половину жовтня, в зимовий час були виявлені в південній частині Британської Колумбії, в центральній частині штату Вашингтон і на північному заході Вайомінга[29]. Інше дослідження, що проводилося в Мічигані, показало, що птахи швидше не мігрують, а кочують в місця, вільні від криги[30]. У загальному випадку можна сказати, що птахи починають відлітати тільки в тому випадку, якщо замерзла вода серйозно обмежує кормову базу, або у разі виключно холодної зими. Як правило, птахи мігрують поодинці, хоча в цей період вони можуть збиратися невеликими групами на нічліг або в місцях скупчення дичини. Як правило, молоді птахи північних популяцій і птахи, що не досягли статевої зрілості, починають міграцію раніше, повертаються до місць гніздовій пізніше і переміщаються на південь далі. Незвичайний маршрут міграції спостерігається у молодих птахів південних популяцій, зокрема у Флориді: звільнившись з-під батьківської опіки, вони мігрують на північ, убік Чесапікської затоки і навіть Ньюфаунленду[31][32][33].
Статева зрілість у білоголового орлана настає у віці 4—6 років[34][35]. Верхній віковий поріг відтворення в дикій природі вивчений недостатньо, проте в умовах утримання в неволі самиці відкладають яйця максимум в 15-річному віці. Білоголовий орлан моногамний, пара зберігається протягом усього життя в разі осілості або тримається разом протягом року. Якщо в парі одна особина гине, друга знаходить собі нову половину. Щільність гніздувань залежить від території — у лісистій місцевості за відсутності людського житла відстань між двома сусідніми гніздами може становити 1,2 км, а уздовж річок, де гнізда розташовані лінійно, 8,05 км[36].
Велике чашоподібне гніздо будується на верхівці високого живого дерева з хорошим оглядом навколо і поблизу від відкритої води — озера або моря. Середня висота розташування гнізда в районі Чесапікської затоки становить 27 м[35]. У окремих випадках, якщо в районі гніздівлі дерева відсутні, гніздо влаштовується на краю скелі або на землі у важкодоступному для наземних хижаків місці. Як будівельний матеріал використовуються великі гілки дерев, які скріпляються травою, стеблами кукурудзи, сухими водоростями тощо. Ширина гнізда становить близько 1,5 м, глибина близько 1 м[35]. Одне і те ж гніздо може використовуватися протягом кількох років поспіль, хоча часто пара має поблизу ще одне або декілька запасних гнізд і використовує їх поперемінно. У спорудженні гнізда беруть участь обидва батька, проте укладанням гілок займається в основному самка. Хоча основне будівництво відбувається до кладки яєць, пізніше самець і самиця додатково укріплюють його.
Початок періоду розмноження дещо розрізняється залежно від широти, але в цілому відкладення яєць відбувається один раз на рік, в середині січня — березні[37][38]. Самиця зазвичай відкладає 1—3 (частіше всього 2) матово-білих яйця з проміжком у день-два[39]. У випадку, якщо з якої-небудь причини перша кладка втрачена, самиця здатна відкласти повторно. Інкубаційний період становить 34—38 днів[35], насиджує велику частину часу самиця, хоча самець зрідка підміняє її. Пташенята вилуплюються в тому ж порядку, що і були відкладені яйця, так що помітно відрізняються один від одного за розміром. Пташенята, що з'явилися, покриті пухом і безпорадні; перші два-три тижні один із батьків постійно знаходиться в гнізді — переважно це робить самиця, тоді як самець займається здобиччю корму. Пташенята конкурують один з одним за доступ до їжі, і часто молодші гинуть з голоду. У віці приблизно шести тижнів вони вчаться розривати шматочки їжі і перестрибувати з гілки на гілку, а за 9—14 тижнів здійснюють свій перший політ[40]. Навчившись літати, пташенята ще протягом 2—10 тижнів проводять час недалеко від батьків, після чого починають самостійне життя.
Білоголовий орлан — хижа тварина, він полює переважно на водних тварин — рибу і дрібних водоплавних птахів. Крім того, споживає плазунів, земноводних, ракоподібних, невеликих ссавців і безхребетних. Іноді споживає падло, у тому числі і занепалу домашню худобу. Перевага у їжі може дещо варіювати залежно від сезону і доступності в даній місцевості: наприклад, в холодний час року качки можуть дещо превалювати перед іншою їжею. Основу раціону становить риба (приблизно 56 %[16]), яку орлани видивляються під час ширяння в небі і хапають близько від поверхні води. В період розмноження воліють полювати на крупніші види риб. Зокрема, ловить сіроспинок (Alosa pseudoharengus), смугастих щук (Esox niger), американських білих лавраків (Morone americana), американських сомів-кішок (Ictalurus spp.), малоротих окунів (Micropterus dolomieui), американських вугрів (Anguilla rostrata), лососів (Oncorhyncus spp.), чукучанів (Catostomus spp.) та деяких інших риб[41][42][28]. Інша важлива складова раціону білохвостих орланів — середнього розміру птахи (близько 28 %[16]), головним чином водоплавні: мала строкатодзьоба пірникоза (Podilymbus podiceps), канадська казарка (Branta canadensis), американська лиска (Fulica americana), крижень (Anas platyrhynchos), шилохвіст (Anas acuta) та інші. Частка ссавців становить 14 %, серед них калани (Enhydra lutris), зайці (Lepus spp.) і лугові собачки (Cynomys spp.). Серед плазунів найчастіше полює на черепах[43]. У 14 із 20 гнізд Нью-Джерсі, які досліджувалися, було виявлено їхні рештки. Основні види — Мускусна черепаха звичайна (Sternotherus odoratus), Горбиста черепаха (Malaclemys terrapin) та молоді Кайманові черепахи (Chelydra serpentina).
Полювання найчастіше відбувається в ранкові години, рідше пополудні. Птах кружляє над поверхнею води недалеко від берега або сидить на гілці в засідці. Іноді полює організовано разом з іншими птахами[44]. Якщо є така можливість, особливо в зимову пору року, поїдає падаль, причому до останків крупних тварин може повертатися кілька днів поспіль. Крім того, краде здобич у інших видів птахів (наприклад, у скопи (Pandion haliaetus)) і ссавців[3].
Білоголові орлани вважаються довгоживучими птахами. В умовах дикої природи найстаріший птах був зареєстрований в районі міста Хейнс (англ. Haines) на Алясці, його вік становив 28 років[45]. У Аризоні птахи живуть понад 12 років[46]. В умовах утримання у вольєрах можуть жити приблизно до 36 років[23][27][1].
Найбільш рання знахідка викопних залишків білоголового орлана була виявлена в печері в американському штаті Колорадо, її вік оцінюється в 670—780 тис. років[1]. Орнітологи припускають, що до приходу європейців на північноамериканському континенті мешкало від 25 до 50 тис. цих птахів. Перше різке зменшення популяції орланів належить до другої половини 19 століття століття, коли птахи масово відстрілювалися ради пір'я і трофейних експонатів. Знищувалася і кормова база цих птахів: наприклад, одним з джерел їх прожитку в зимовий період служили занепалі бізони. Багато птахів стали жертвами отруйних стрихніну і сульфату талія, які люди підсипали в туші занепалої домашньої худоби для знищення хижих птахів. Нарешті, знищувалися ліси, в яких вони гніздились. Унаслідок птахи зникли з ряду регіонів, де вони раніше мешкали.
Перший федеральний документ по охороні білоголових орланів відноситься до 1940 року, в якому президент США Теодор Рузвельт підписав Закон по охороні білоголового орлана[47]. Згідно з цим документом зокрема заборонялося відстрілювати, продавати і володіти цими птахами. Стабілізація чисельності, що почалася після закінчення Другої світової війни, була знов перервана, цього разу через інтенсивне використання ДДТ — інсектициду, що використовувався проти комах-шкідників і порушував нормальний розвиток яєць птахів. У підсумку, федеральним урядом США в 1967 році було ухвалено рішення внести популяції білоголового орла південніше 40° пн. широти до списку видів, що знаходяться під загрозою зникнення, що припускало подальші заходи по його охороні. У 1972 році ДДТ був офіційно заборонений до застосування в США, і чисельність птахів почала збільшуватися. В результаті природоохоронних заходів до 1998 року популяція птахів в материковій частині США збільшилася більш ніж в 10 разів в порівнянні з 1963 роком і перевищила 5700 особин[1]. В результаті було порушено питання про виключення орлана з переліку видів, що знаходяться під загрозою зникнення, яке в наш час[коли?] розглядається.
Окрім законодавства США, білоголовий орлан також охороняється і поряд міжнародних угод, наприклад Угодою між Росією з США про охорону мігруючих птахів.
Білоголовий орлан популярний серед любителів соколиного полювання, проте таке використання заборонене законом на території США. Сокільницькі центри, де використовується цей птах, переважно розташовані в Канаді та за межами його ареалу, наприклад у Великій Британії, проте і в цих країнах потрібна спеціальна ліцензія для цієї мети[48].
Для утримання цього птаха в неволі на території США необхідний дозвіл, що зазвичай видається лише публічним освітнім установам, причому зазвичай отримати можна лише пораненого птаха, якого неможливо випустити на волю. Крім того, для утримання в неволі птах вимагає достатнього простору. В неволі птах дуже неспокійний, і не дуже підходить для публічних показів.
Також дозвіл на отримання птаха може видаватися індіанським племенам для релігійних цілей. Найчастіше індіанці використовують пір'я птаха для різноманітних церемоній.
Білоголовий орлан живе в неволі дуже довго, проте розмножується погано, навіть за найкращих умов[49].
20 червня 1782 року білоголовий орлан офіційно став іменуватися національним символом Сполучених Штатів Америки після того, як Континентальний конгрес після шестирічних запеклих дебатів проголосував за сучасне зображення державного герба цієї країни — Великої печатки.
В центрі герба зображений орлан з розпростертими крилами, який в дзьобі тримає сувій з написом латинською мовою: «E Pluribus Unum», що можна перекласти як «З багатьох — один» — гасло, призначене об'єднати націю. У одній лапі орлан стискає 13 стріл, в іншій оливкову гілку. Проте ще до затвердження герба, зображення орлана з'явилося в 1776 році на монеті штату Массачусетс вартістю в 1 цент[50].
Один з батьків-засновників держави Бенджамін Франклін, що доклав немало зусиль для затвердження Великої печатки, пізніше в листі до своєї дочки признався про свій жаль обрання цього птаха як символу, віддавши перевагу іншому північноамериканському виду — індичці (Meleagris gallopavo)[51][50]:
« Особисто я не хотів би, щоб білоголовий орлан був вибраний представляти нашу країну. Цей птах з поганими моральними рисами. Він не заробляє на життя чесною працею. Його можна побачити сидячим на мертвому дереві біля річки, де він навіть лінується сам ловити рибу, а натомість спостерігає за роботою яструба, що полює за рибою; а коли той працелюбний птах нарешті хапає рибу і приносить її в гніздо для своєї половинки і пташенят, білоголовий орлан переслідує його і відбирає здобич.При всій цій несправедливості його ніколи не можна помітити в добрих справах, зате подібно до людей, що живуть шахрайством і грабежами, він як правило жебрак і дуже часто огидливий. Крім того, він боязкий: маленька, не більше горобця, пташка-тиран нахабно атакує його і видворяє зі своєї ділянки. Тому він у жодному випадку не може бути символом хороброї американської держави, яка прогнала всіх тиранів з нашої країни.
По правді кажучи, індичка в порівнянні з ним набагато респектабельніший птах, і до того ж дійсна уродженка Америки. Не зважаючи на те, що вона виглядає трохи самовдоволеною і слабкою, це хоробрий птах, і без вагань нападе на гренадера британської гвардії, який дозволить собі вторгнуться в її володіння в своєму червоному мундирі.
For my own part I wish the Bald Eagle had not been chosen the Representative of our Country. He is a Bird of bad moral character. He does not get his Living honestly. You may have seen him perched on some dead Tree near the River, where, too lazy to fish for himself, he watches the Labour of the Fishing Hawk; and when that diligent Bird has at length taken a Fish, and is bearing it to his Nest for the Support of his Mate and young Ones, the Bald Eagle pursues him and takes it from him.
With all this Injustice, he is never in good Case but like those among Men who live by Sharping & Robbing he is generally poor and often very lousy. Besides he is a rank Coward: The little King Bird not bigger than a Sparrow attacks him boldly and drives him out of the District. He is therefore by no means a proper Emblem for the brave and honest country of America who have driven all the King birds from our Country…
For the Truth the Turkey is in Comparison a much more respectable Bird, and withal a true original Native of America… He is besides, though a little vain & silly, a Bird of Courage, and would not hesitate to attack a Grenadier of the British Guards who should presume to invade his Farm Yard with a red Coat on.Пізніше за білоголового орлана заступився 35-й президент США Джон Кеннеді[50]:
«Батьки-засновники зробили правильний вибір, коли вибрали білоголового орла як символ нашої нації. Люта краса і горда незалежність цього прекрасного птаха відповідним чином символізує силу і свободу Америки. Проте, як громадяни пізнішого періоду, ми не виправдаємо надану нам довіру, якщо дозволимо орланові зникнути.
В даний час стилізоване зображення орлана широко використовується в різних державних атрибутах, зокрема президентському і віце-президентському штандартах, жезлі Палати представників, армійських прапорах, грошовій купюрі в один долар і 25-центовій монеті.
Деякі індіанські культури розглядають білоголового орлана разом з беркутом (Aquila chrysaetos) як священного птаха, часто він вважається посередником між людиною та богами[52], а його пір'я займає центральне місце в релігійних звичаях цих народів. Часто птахи, їх пір'я та інші частини тіла є об'єктом поклоніння, і по значущості їх можна порівняти з біблією або розп'яттям. Пір'я цього птаха використовується для виготовлення багатьох церемоніальних виробів, наприклад віял і головних уборів, Індіанці племені лакота також використовують пір'я як данину пошани в церемоніях шанування великих досягнень, таких як успішне правління або хоробрість.
Протягом Танцю Сонця, що проводиться багатьма індіанцями Центральних рівнин, орел зображується кількома способами. Гніздо орлана символізується вилкою будинку, де проводиться танець. Свисток, зроблений з кістки крила орлана, використовується протягом всього танцю. Також протягом танцю індіанський шаман направляє своє віяло, зроблене з пір'я орлана, на хворих, яких потрібно вилікувати. Шаман торкається віялом центральної колони будинку, а потім пацієнта, символічно передаючи йому силу, після чого направляє віяло угору, щоб орлан уніс прохання людини до богів[53].
Не зважаючи на історичну практику підношення пір'я не індіанцям або індійцям інших племен, справжні американські федеральні закони дозволяють тільки представникам певних культур набувати пір'я білоголових орланів і беркутів. Спроба розширити це обмеження зустріла опір тих індіанських племен, які, навіть маючи дозвіл на руках, вимушені по декілька років чекати придатного для релігійних потреб екземпляра.
.jpg)
.jpg)
_01.jpg)
.svg)
.jpg)
.jpg)
.svg)
.svg)
.jpg)
.%22feed_me_mom%22._(19159890706).jpg)
.svg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.svg)
Đại bàng đầu trắng (danh pháp hai phần: Haliaeetus leucocephalus) là một loài chim săn mồi hàng đầu tại Bắc Mỹ. Đây là loài chim quốc gia và biểu tượng của Hoa Kỳ. Loài đại bàng biển này có hai phân loài được biết đến và hình thành một cặp loài với đại bàng đuôi trắng. Phạm vi phân bố của nó bao gồm phần lớn Canada và Alaska, tất cả phần Hoa Kỳ lục địa và miền bắc México. Nó được tìm thấy gần các vùng nước thoáng đãng rộng lớn với một nguồn thức ăn dồi dào và cây lâu năm để chúng làm tổ.
Vào cuối thế kỷ 20, đại bàng đầu trắng đã ở bên bờ vực của sự tiêu vong tại Hoa Kỳ lục địa, trong khi lại phát triển mạnh ở Alaska và Canada. Các quần thể loài này đã phục hồi và ổn định, do đó, chúng đã được loại khỏi danh sách các loài nguy cấp của chính quyền Hoa Kỳ và chuyển vào danh sách các loài bị đe dọa vào ngày 12 tháng 7 năm 1995, và sau đó đã được loại khỏi danh sách động vật hoang dã nguy cấp và bị đe dọa ở 48 bang tại Hoa Kỳ lục địa vào ngày 28 tháng 6 năm 2007.
Tên gọi trong tiếng Anh của nó là Bald Eagles với nghĩa hiểu như hiện nay là đại bàng hói. Tuy nhiên nó không thực sự hói, mà tên gọi xuất phát từ ý nghĩa cũ hơn của từ là "đầu trắng".[2]
Đại bàng hói là một loài chim lớn săn mồi, chim mái lớn hơn chim trống với sải cánh có thể dài tới 8 ft (2,5 m). Chúng có đầu và cổ là màu trắng, thân màu nâu, và lông đuôi màu trắng, nhưng bộ lông của chúng sẽ không phát triển cho đến khi chúng được khoảng 5 tuổi. Tên tiếng Latin của nó có nghĩa là "đại bàng biển".
Thức ăn của đại bàng hói là cá. Thị lực cực tốt cho phép nó có thể phát hiện cá, kể cả vào những ngày nắng bởi thực tế rằng đôi mắt của nó có một sườn núi xương ngay phía trên để che bớt ánh nắng mặt trời. Một khi đã bị nó quắp, con cá không có cơ hội trốn thoát, một móng vuốt chân sau trên mỗi bàn chân xuyên qua cơ thể cá, một con đại bàng hói có thể nâng con cá với trọng lượng bằng khoảng một nửa trọng lượng của nó. Nếu con cá quá nặng, nó sẽ bơi vào bờ, sử dụng đôi cánh lớn của nó như là mái chèo vì nó là không thể thả cá. Tuy nhiên, đôi khi con cá quá lớn, sẽ có thể kéo con đại bàng xuống dưới và con chim đã bị chết đuối trong khi nó được an toàn bằng móng vuốt phía trước. Đại bàng đầu trắng sẽ chiến đấu những con khác vì thức ăn, đó là đôi khi dễ dàng hơn để ăn cắp những con chim khác mồi hơn là săn cho riêng mình. Điều này xảy ra nhiều hơn vào mùa đông, khi thực phẩm có thể làm khan hiếm.
Đại bàng hói bắt cặp cho cuộc sống, xây dựng một tổ lớn trong một cây hoặc trên mặt đất, mà nó quay trở lại năm này qua năm khác, bổ sung thêm các thực vật mỗi lần. Chúng sẽ đẻ từ một đến ba quả trứng trong một năm, cả đực và cái sẽ chăm sóc con của nó, nhưng không phải tất cả các con của chúng sẽ sống sót.
Chiều dài: 71 đến 96 cm. Trọng lượng: 3 đến 6,5 kg. Chế độ ăn uống: Cá, động vật nhỏ và các loài chim (carrion). Vị trí: Bắc Mỹ (USA, Canda).
.jpg)
Đại bàng đầu trắng (danh pháp hai phần: Haliaeetus leucocephalus) là một loài chim săn mồi hàng đầu tại Bắc Mỹ. Đây là loài chim quốc gia và biểu tượng của Hoa Kỳ. Loài đại bàng biển này có hai phân loài được biết đến và hình thành một cặp loài với đại bàng đuôi trắng. Phạm vi phân bố của nó bao gồm phần lớn Canada và Alaska, tất cả phần Hoa Kỳ lục địa và miền bắc México. Nó được tìm thấy gần các vùng nước thoáng đãng rộng lớn với một nguồn thức ăn dồi dào và cây lâu năm để chúng làm tổ.
Vào cuối thế kỷ 20, đại bàng đầu trắng đã ở bên bờ vực của sự tiêu vong tại Hoa Kỳ lục địa, trong khi lại phát triển mạnh ở Alaska và Canada. Các quần thể loài này đã phục hồi và ổn định, do đó, chúng đã được loại khỏi danh sách các loài nguy cấp của chính quyền Hoa Kỳ và chuyển vào danh sách các loài bị đe dọa vào ngày 12 tháng 7 năm 1995, và sau đó đã được loại khỏi danh sách động vật hoang dã nguy cấp và bị đe dọa ở 48 bang tại Hoa Kỳ lục địa vào ngày 28 tháng 6 năm 2007.
Tên gọi trong tiếng Anh của nó là Bald Eagles với nghĩa hiểu như hiện nay là đại bàng hói. Tuy nhiên nó không thực sự hói, mà tên gọi xuất phát từ ý nghĩa cũ hơn của từ là "đầu trắng".
Ближайшим родственником белоголового орлана является орлан-белохвост, занимающий ту же экологическую нишу в северной Евразии и Гренландии. Молекулярный анализ ископаемых находок говорит о том, что общий предок этих двух видов отклонился от остальных орланов скорее всего в начале или середине олигоцена (28 млн лет назад), но никак не позднее раннего миоцена (10 млн лет назад)[7]. Расхождение двух видов, по всей вероятности, произошло в северной Атлантике: белоголовый орлан получил развитие на западе в Северной Америке, в то время как его визави на востоке в Евразии. Наиболее древние ископаемые останки настоящего вида были обнаружены в пещере в американском штате Колорадо, их возраст оценивается в 670—780 тыс. лет[8].
Традиционно рассматривают два подвида белоголового орлана, единственное отличие между которыми проявляется в общих размерах[9]. Ряд специалистов полагает, что эта изменчивость плавная (в терминах биологии клинальная), не имеющая чёткой границы, а значит не может служить достаточным основанием для подвидовой систематики[10]. Тем не менее, существует заметная разница между размерами птиц, обитающих на северной и южной перифериях ареала. Согласно описаниям, более крупная раса H. l. washingtoniensis распространена в северной части ареала к югу до южного Орегона, Айдахо, Вайоминга, Южной Дакоты, Миннесоты, Висконсина, Мичигана, Огайо, Пенсильвании, Нью-Джерси и Мэриленда. Другая раса H. l. leucocephalus обитает к югу от этой линии вплоть до южных границ США, местами проникая в Мексику[9].
Белоголовый орлан — одна из наиболее крупных хищных птиц Северной Америки[11], но при этом по величине значительно уступает родственному орлану-белохвосту[5]. Общая длина достигает 70—120 см, размах крыльев 180—230 см, масса 3—6,3 кг[12]. Самки примерно на четверть массивнее самцов[прим 2][13][14][15]. Птицы, распространённые на северной периферии ареала, отличаются значительно более крупными размерами по сравнению с птицами, обитающими в южной части ареала: если в Южной Каролине средняя масса составляет 3,27 кг[16], то аналогичный показатель на Аляске 6,3 кг у самок и 4,3 кг у самцов[17]. Половой диморфизм проявляется только в размерах[12].
Клюв большой, крючкообразный, у взрослой птицы окрашен в золотисто-жёлтый цвет. Характерны наросты на надбровных дугах черепа, что придает птице нахмуренное выражение. Ноги одного цвета с клювом, без признаков оперения. Пальцы длиной до 15 см, сильные, с острыми когтями[18]. Передними пальцами птица удерживает жертву, в то время как хорошо развитым задним когтем протыкает её жизненно важные органы[19]. Цевка, в отличие от орлов, оголена полностью[20][21]. Радужина жёлтая[19]. Крылья широкие и закруглённые; хвост средней длины, клинообразный[12].
Окончательный перьевой наряд орлан приобретает лишь в начале шестого года жизни[20]. С этого возраста птицы выделяются белой головой и хвостом на контрастном тёмно-буром, почти чёрном фоне остальной части оперения. Только что появившиеся на свет птенцы частично покрыты серовато-белым пухом, кожа окрашена в розовый, когти в телесный цвет. Примерно через 3 недели кожа приобретает синеватый оттенок, ноги покрываются желтизной. Оперившиеся сеголетки почти полностью шоколадно-коричневые (включая радужину и клюв), за исключением белых пятен с внутренней стороны крыла и на плечах. На втором и третьем году жизни оперение становится более пёстрым с появлением белых отметин; глаза сначала приобретают сероватый оттенок, после чего желтеют. К концу этого периода желтизна также проявляется и на клюве. Во время следующего года происходит разделение перьев на тёмные и светлые участки: голова и хвост светлеют, в то время как остальная часть тела наоборот темнеет, пока не появляется чётко обозначенная граница между ними[22]. В возрасте 3,5 лет голова уже почти полностью белая, за исключением тёмных пятен под глазами[20].
Полёт равномерный, неторопливый, с редкими взмахами крыльев. При парении широкие крылья расставлены под прямым углом к телу, а голова вытянута вперёд.
Несмотря на грозный вид, белоголовый орлан отличается относительно слабым голосом[23]. Чаще всего можно услышать высокий клёкот или свист, передаваемый как «квик-кик-кик-кик»[24]. Он состоит из двух фаз: более размеренной, состоящей из трёх-четырёх сегментов, и более быстрой с постепенным затуханием, состоящей из шести-девяти сегментов[25]. Кроме высокого клёкота, различают также низкое чириканье, которое передают как «как-как-как-как-как»[24]. У молодых птиц голос более резкий, грубый[26]. Вокализация чаще всего появляется во время «смены караула» на гнезде, а также в местах массового скопления птиц в зимний период времени[25]. В Северной Америке иногда ошибочно принимают пронзительный вопль краснохвостого сарыча за крик белоголового орлана, что ничего общего с действительностью не имеет[26].
Все ближайшие родственники белоголового орлана распространены за пределами Америки. Из них похожую расцветку имеет лишь африканский орлан-крикун: так же как белоголовый, он имеет белое оперение головы, шеи и хвоста. Однако у крикуна белый цвет занимает бо́льшую поверхность, захватывая также верхнюю часть спины и груди[12]. У сравнимого по величине калифорнийского кондора, как и у грифа-индейки, голова оперена лишь частично[27]. У беркута, который несколько напоминает не достигшего половой зрелости белоголового орлана (у взрослых птиц отличается окрас головы), более короткая шея и ноги оперены вплоть до цевки. Кроме того, оперение беркута более светлое, местами с золотистым оттенком. Если у молодого орлана всё тело покрыто белыми пятнами, то у молодого беркута — только основания крыльев и хвоста. Парящий орлан держит крылья в горизонтальной плоскости, беркут приподнимает кверху[28].
Белоголовый орлан обитает преимущественно в Канаде и США, местами проникая в северные штаты Мексики. Кроме перечисленных стран птица также гнездится на принадлежащих Франции островах Сен-Пьер и Микелон[29][30][31]. Распространение крайне неравномерное, наиболее высокая концентрация гнездовий отмечена на морских побережьях и вблизи крупных рек и озёр. На западе ареала орлан охотно селится в полосе тихоокеанского побережья от Аляски до Орегона, а также на Алеутских островах. Стабильно много орланов в Скалистых горах на территории штатов Айдахо, Монтана, Вайоминг и Колорадо[32]. На востоке США птиц больше всего во Флориде (вторая по численности популяция после Аляски[33]), на берегах Чесапикского залива и в области Великих озёр. Небольшие по численности популяции отмечены в Нижней Калифорнии, Аризоне, Нью-Мексико, Род-Айленде и Вермонте[22]. В Канаде птица отсутствует лишь в арктических широтах севернее долины реки Андерсон и средней части западного побережья Гудзонова залива[9]. Случайные залёты зарегистрированы на Бермудах, Американских Виргинских островах, в Пуэрто-Рико, Белизе и в Ирландии[31].
Вплоть до конца XX века сообщалось о наблюдениях белоголовых орланов на российском Дальнем Востоке. Первыми на территории России их обнаружили участники Второй Камчатской экспедиции Витуса Беринга в 1741—1742 гг: офицер русского флота Свен Ваксель в своём отчёте о плавании указал, что зимовавшие на Командорских островах исследователи питались мясом этих птиц[прим 3][34], врач Георг Стеллер в своём «Описании земли Камчатки» привёл морфологические особенности, присущие только данному виду[прим 4][35]. Известный норвежско-американский натуралист и путешественник Леонард Штейнегер, исследуя в 1882—1884 гг Командорские острова, также обнаружил размножающихся орланов на острове Беринга[36]. В XX веке сохранилось несколько заметок лишь о случайных залётах без признаков гнездования: в 1920-х годах в районе Лисинской Бухты[37], в 1977 году в долине реки Авачи, в 1990 году в устье реки Каменки и в 1992—1993 гг на озере Курильском[38].
Места обитания белоголового орлана всегда ассоциируются с крупным водоёмом — океаном, лиманом, большим озером либо широким участком реки. В условиях внутренней акватории длина береговой линии должна быть не менее 11 км; наименьшая площадь открытой водной поверхности, зафиксированная для гнездящейся пары, составляла 8 га[39][29]. При выборе водоёма очень важное значение имеет изобилие на нём разнообразной и доступной дичи — чем её больше, тем плотность поселений выше[40]. Орлан, как правило, отдыхает и гнездится в спелом лесу с преобладанием хвойных и твердолиственных пород деревьев, на расстоянии не более 200 м от воды (до 3 км во Флориде)[41]. Для насеста и строительства гнезда использует крепкое, часто доминантное, дерево с открытой кроной и хорошим обзором. В период размножения избегает культурных ландшафтов и вообще мест, активно посещаемых людьми, даже если поблизости имеется благоприятная кормовая база. По наблюдениям, гнездится на расстоянии не менее 1,2 км от них[29][42]. В редких случаях, если доступ людей сильно ограничен, может поселиться на изолированном участке живой природы в пределах городской черты, как например на острове Хартек реки Уилламетт в Портленде или в Национальном заказнике Джона Хайнца (англ. John Heinz National Wildlife Refuge at Tinicum) в Филадельфии[43][44].
Размер кормовой территории повсюду различен, известные цифры варьируют от 2,6 кв км в районе озера Аппер-Кламат в Орегоне до порядка 648 кв км в Аризоне[45][46][32].
Характер миграции зависит от нескольких факторов, в том числе климатических условий, доступности корма, месторасположения гнездового участка и возраста отдельной особи. Если поверхность водоёма полностью покрывается льдом, то все обитающие на нём орланы покидают район и перемещаются на морские побережья либо к югу в широты с более тёплым климатом. С другой стороны, когда пищевые условия позволяют (например, на морских побережьях), как минимум часть взрослых особей остаётся зимовать в пределах гнездового участка[47]. Наблюдение в Мичигане показало, что птицы скорее не мигрируют, а откочёвывают в места, где имеются открытые участки воды и необходимое количество дичи[48].
Полагают, что птицы мигрируют в одиночку, хотя в этот период они могут собираться небольшими группами на ночлег либо в местах скопления дичи. Несмотря на то, что партнёры летят отдельно друг от друга, на зимовках самцы и самки встречаются и вновь образовывают пару. Бывает, что зимующие птицы строят новое гнездо и даже спариваются, но затем всё равно улетают на север на свой гнездовой участок[49]. Белоголовый орлан — один из немногих пернатых хищников, кто может образовывать массовые скопления. В местах, где имеется изобилие пищи, например районах массового падежа животных либо возле гидроэлектростанций, зимой могут концентрироваться десятки, сотни и даже тысячи птиц[49]. Такие сезонные скопления известны в долинах рек Миссисипи и Миссури, на тихоокеанском побережье от южной Аляски и Британской Колумбии к югу до среднего Вашингтона, а также в районе Чесапикского залива[47][50][51]. Отмечено, что продолжительность осенней миграции заметно превышает продолжительность весенней[41]. На юге, в частности в Калифорнии и во Флориде, орланы живут оседло, в холодное время года смешиваясь с северными популяциями[32].
Картина перемещений молодняка более сложная, помимо сезонной миграции также сочетает в себе элементы рассеивания и кочевого образа жизни[47]. Известно, что часть не достигших половой зрелости калифорнийских и флоридских орланов осенью вдоль побережий летит на север, достигая южной Аляски и Ньюфаундленда[32][52][53].
Половая зрелость обычно наступает в возрасте четырёх-пяти, изредка шести-семи лет[54][55]. Как и подавляющее большинство ястребиных птиц, белоголовые орланы являются типичными моногамами: каждый самец спаривается с одной самкой. Традиционно считается, что партнёры сохраняют «супружескую» верность в течение всей жизни. Однако это не совсем так: если одна из птиц не возвращается на гнездовой участок после зимовки, вторая подыскивает себе нового партнёра. Пара также распадается при неспособности воспроизвести совместное потомство[56].
Пары образуются как в пределах гнездового ареала, так и на зимовках[32]. Брачное поведение особенно ярко проявляется в демонстративном полёте обеих птиц, во время которого они гоняются друг за другом, делают глубокие нырки и переворачиваются вверх ногами. Наиболее зрелищный эпизод такого ритуала, в английском языке известный как «cartwheeling» (в буквальном переводе «катание кувырком»), выглядит следующим образом: на большой высоте самец и самка сцепляются когтями и парашютом падают вниз, вращаясь в горизонтальной плоскости. Птицы разлетаются только у самой земли, после чего вновь взмывают ввысь[57][58][48]. Парочку также иногда можно увидеть на ветке, где они трутся друг об друга клювами[59].
Окончательно образованный союз закрепляется выбором места будущего гнезда[41]. Охраняемая территория вокруг гнезда составляет приблизительно 1—2 кв км, но может быть выше или ниже в соответствии от плотностью поселений и доступности объекта для охоты. На одном из островов архипелага Александра у берегов Аляски, где отмечена наибольшая плотность гнездовий, охраняемая территория может не превышать 0,5 кв км, что, по всей видимости, составляет минимальное значение для вида[41].
Обустройство гнезда начинается во Флориде в конце сентября-начале октября, в Огайо и Пенсильвании в феврале, на Аляске в январе[60][22], но в любом случае значительно раньше, чем у большинства пернатых хищников в той же местности. Оно представляет собой гигантскую охапку из веток и сучьев, располагается чаще всего в кроне высокого живого дерева с возможностью свободного подлёта, не далее пары километров от открытой воды. Источники утверждают, что гнездо орлана — самое крупное среди всех птиц в Северной Америке. Нередко оно может достигать 2,5 м в диаметре, 4 м высотой и весить около тонны[27]. Согласно Книге рекордов Гиннесса, самое крупное известное птичье гнездо также принадлежит белоголовому орлану: в 1963 году недалеко от флоридского Сент-Питерсберга была измерена постройка, диаметр которой оказался около 2,9 м, а высота около 6 м. По оценкам специалистов, масса гнезда на тот момент уверенно превышала 2 тонны[61]. С учётом добавления свежего материала гнездо с каждым годом становится всё тяжелее и может обломить держащие его ветки, а также разрушиться при сильном порыве ветра. Тем не менее, известны гнёзда, которые используются десятилетиями: так, в Огайо в одном из них птицы размножались по крайней мере в течение 34 лет[60]. В исключительных случаях, когда в районе размножения древесная растительность отсутствует, как например на острове Амчитка (Алеутские острова), гнездо может быть устроено на скалистом уступе либо ином труднодоступном для наземных хищников месте[62]. В пустыне Сонора, где деревья также являются большой редкостью, орланы гнездились на вершине гигантского кактуса, известного как «гребень туземцев» (Pachycereus pecten-aboriginum)[63]. Также крайне редко птицы занимают искусственные сооружения, одно из них — телеграфный столб — было зафиксировано в 1986 году в Миннесоте[60].
Основной веточный каркас скрепляется травой, стеблями кукурузы, сухими водорослями и другим подобным материалом. В постройке, которая может занять от нескольких дней до 3 месяцев, принимают участие оба родителя, однако укладыванием веток занимается преимущественно самка[60]. Хотя основное строительство происходит до начала кладки яиц, позднее обе птицы пары дополнительно укрепляют уже готовое сооружение. Помимо основного гнезда, в пределах того же участка могут находиться ещё одно или несколько запасных, которые птицы используют время от времени, в частности после гибели первоначальной кладки[32].
Яйца откладываются спустя 1—3 месяца после начала строительства гнезда[60][32]. В полной кладке, как правило, 1—3 (чаще всего 2) яйца, отложенных с интервалом в день или два. Очень редко попадаются гнёзда с 4 яйцами[64][41]. Если по какой-либо причине первоначальная кладка утрачена, самка способна отложить повторно. Яйца матово-белые, без рисунка, имеют широкую овальную форму. Их размеры 58—85 x 47—63 мм[65][57]. Размеры, а также масса яиц имеет тенденцию к увеличению с юга на север в соответствии с размером самих птиц[57]. Измерения на Аляске показывают среднюю массу около 130 г[66], в канадской провинции Саскачеван — около 114,4 г[67].
Продолжительность насиживания около 35 дней[29][68]. Насиживает, а также выкармливает потомство, преимущественно самка, самец лишь время от времени подменяет её. Основная задача самца — добыча корма. Птенцы появляются на свет в том же порядке, что и были отложены яйца, так что заметно отличаются друг от друга по размеру. Появившиеся птенцы покрыты пухом и беспомощны; первые две-три недели один из родителей постоянно находится в гнезде — в основном это самка, в то время как самец занимается добычей корма или собиранием материала для гнезда. Птенцы конкурируют друг с другом за доступ к еде, и часто младшие погибают от голода. На пятой-шестой неделе родители покидают гнездо и обычно находятся неподалёку на ветке. К концу этого срока птенцы учатся разрывать кусочки еды и перепрыгивать с ветки на ветку, через 10—12,5 недель совершают свой первый полёт. Примерно у половины птенцов первая попытка подняться в воздух оказывается неудачной и они падают на землю, где проводят время до нескольких недель[41]. Научившись летать, птенцы ещё в течение 2—11 недель проводят время возле родителей, прежде чем становятся полностью самостоятельными и рассеиваются[69]. Примерно половина орланов успевает воспроизвести второй выводок в течение года. Это довольно высокий процент: у близкородственных орлов (Aquila) этот показатель варьируется в районе 20 %[17].
Как и другие орланы, белоголовый питается преимущественно рыбой, хотя также охотится на некрупную дичь. При случае охотно отбирает корм у других хищников либо употребляет в пищу падаль[47]. Сравнительный анализ 20 исследований в различных частях ареала показал, что среднестатистический рацион на 56 % состоит из рыбы, на 28 % из птицы, на 14 % из млекопитающих, на 2 % из других групп животных[57][70]. Это соотношение варьирует в соответствии с территориальной и сезонной доступностью конкретного корма[41]: например, в период размножения в юго-восточной Аляске доля рыбы достигает 66 %[71], в эстуарии реки Колумбия в Орегоне — 90 %[72], в песчано-каменистой пустыне Сонора около 76 %[73]. Подсчитано, что ежедневно птица съедает от 220 до 675 граммов корма[74].
Когда есть возможность, орлан предпочитает рыбу другим категориям кормов[75]. На юго-востоке Аляски преобладают тихоокеанские лососи — горбуша, кижуч, местами нерка. Более крупная чавыча (12—18 кг) слишком тяжела для ловли в живом виде и по этой причине употребляется в пищу только в качестве падали[71]. В эстуариях и на мелководных заливах южной Аляски важное значение имеют тихоокеанская сельдь (Clupea pallasii), тихоокеанская песчанка и тихоокеанский талеихт (Thaleichthys pacificus)[71]. В дельте реки Колумбия наиболее значимые виды рыб — большегубый чукучан (Catostomus macrocheilus, около 17,3 % добычи), американский шэд (13 %) и карп (10 %)[72]. В районе Чесапикского залива в Мэриленде существенную долю в рационе орлана занимают северная (Dorosoma cepedianum) и южная (Dorosoma petenense) доросомы, а также белый американский окунь (Morone chrysops)[76]. Во Флориде орланы охотятся на американского, канального сомиков и других сомообразных рыб, различные виды форели, кефали, сарганов и угрей[41][77][52]. Птицы, зимующие в долине реки Платт в Небраске, питаются преимущественно северной доросомой и карпом[78]. В аризонской части пустыни Сонора наиболее обычные виды рыбы — канальный и оливковый сомики, чукучаны Catostomus insignis и Catostomus clarkii, а также карп[73]. Среди других значимых для орлана видов рыб называют сероспинку, чёрную щуку, белого американского лаврака и малоротого окуня[29]. Результаты наблюдений на реке Колумбия показывают, что из всей рыбы 58 % было поймано из воды в живом виде, 24 % употреблено в пищу в виде падали и 18 % отобрано у других хищников[72]. На водохранилище Бриттон (англ.)русск. в Калифорнии орнитологами был произведён эксперимент, в ходе которого гнездящимся птицам предлагалась рыба разного размера. 71,8 % орланов выбрали дичь длиной от 34 до 38 см, 25 % предпочли рыбины длиной от 23 до 27,5 см[79].
Следующая по важности составляющая рациона белохвостых орланов — водные и околоводные птицы (поганки, чистики, утки, казарки, чайки, лысухи, цапли)[12]. Когда численность и доступность рыбных ресурсов в верхних слоях водоёма падает, доля этого типа корма резко возрастает: в ряде районов в течение года она может вырасти от 7 до 80 %[72][80]. Единственным регионом, где орлан охотится на других птиц так же часто, как и на рыбу (обе категории около 43 %), считается область в районе Йеллоустона[81]. Чаще всего в качестве жертвы выступают среднего размера птицы, которых достаточно легко схватить на лету — например, кряква, западноамериканская поганка или американская лысуха[41][72]. На озере Верхнем орланы чаще всего охотятся на американскую серебристую чайку (Larus smithsonianus)[82]. Иногда жертвой орлана становятся более крупные представители семейства утиных, ведущие общественный образ жизни, такие как гусь-белошей или белый гусь[83][84][85]. Также известны случаи нападения на черноклювую гагару[86], морскую чайку[87], канадского журавля[88], бурого[77] и белого пеликанов[89]. Особую опасность орланы представляют для колониальных птиц — чистиков, качурок, бакланов, северной олуши, чаек и крачек. Доступность с воздуха и слабая защита птичьих базаров позволяет орлану успешно охотиться как на взрослых птиц, так и на птенцов, а также поедать их яйца[90].
За последнее столетие интенсивная ловля рыбы в северной части Тихого океана — особенно видов, обитающих в зарослях бурых водорослей, привела к значительному истощению этих ресурсов. Помимо рыбы, истребление и экологические проблемы затронули каланов. И те, и другие исторически составляют основную кормовую базу орланов в регионе. С их исчезновением хищники были вынуждены переключиться на гнездящихся по соседству птиц, в том числе кайр, качурок и буревестников[91][92]. Появление парящего орлана часто заставляет колониальных птиц массово покидать гнёзда, которые тут же разоряют чайки, вороны и другие пернатые хищники. В ряде случаев, как например с тонкоклювыми кайрами, описанная смена пищевого режима привела к природоохранной коллизии, когда восстановление численности одного вида происходит за счёт сокращения численности другого[93].
Млекопитающие составляют относительно небольшой процент в общем рационе птицы. За исключением падали, в основном это животные размером до зайца: собственно зайцы, кролики, белки, суслики, крысы, еноты-полоскуны, ондатры, молодые бобры[94][95][96][97]. На островах Тихого океана птицы охотятся на детёнышей обыкновенного тюленя[98], калифорнийского морского льва[99], калана[100].
Также, как и беркут, белоголовый орлан может задрать овцу или другую домашнюю скотину[94]. В то же время обе птицы предпочитают держаться подальше от человека и обычно охотиться в дикой местности. К тому же, в отличие от беркута орлан вряд ли попытается вступить в схватку с сильным и здоровым животным. Имеется лишь единичное свидетельство о нападении на беременную овцу весом более 60 кг — это самая крупная когда-либо зарегистрированная добыча хищника[101].
Помимо перечисленных, дополнительные источники питания орлана непостоянны и в целом занимают небольшую нишу. В областях с незамерзающими водоёмами птицы иногда кормятся пресмыкающимися, в первую очередь черепахами[41]. В прибрежной полосе Нью-Джерси останки этих рептилий были обнаружены в 14 из 20 известных гнёзд. Из них наиболее уязвимы оказались обыкновенная мускусная, бугорчатая и каймановая черепахи. Длина найденных панцирей варьировала от 9,2 до 17,1 см, что соответствует молодому возрасту этих пресмыкающихся[102]. Изредка орланы питаются водяными змеями, земноводными и ракообразными (крупными речными раками и крабами)[77][72].
Обычно орлан охотится на мелководье, где рыба скапливается у самой поверхности водоёма[47]. Основной способ добывания корма аналогичен охотничьим навыкам скопы — орлан с высоты примечает жертву, камнем падает вниз и хватает её острыми когтями, при этом основной перьевой покров остаётся сухим. Скорость пикирующего полёта составляет 120—160 км/ч, обычного машущего 56—70 км/ч[103]. Реже птица бродит по воде и клюёт проплывающих мимо мальков[104][105]. В сравнении со скопой орлан специализируется на более крупной добыче и своими мощными когтями не способен ухватить такую мелкую рыбу, как синежаберного солнечника или пресноводного окуня[104]. Масса удерживаемой им ноши обычно варьирует в пределах от 1 до 3 кг[71][84], хотя в литературе описывается достоверный случай, когда орлан переносил детёныша чернохвостого оленя весом 6,8 кг — своеобразный рекорд среди птиц[прим 5][106][107][108]. Слишком тяжёлая ноша может погрузить хищника в воду, и в этом случае птица успешно плывёт до берега, если только не гибнет от переохлаждения в ледяной воде[109][110][111]. Как и у скопы, на пальцах ног орлана развиты так называемые спикулы — костные наросты в виде шипов, помогающие удерживать добычу[112].
У описываемого вида иногда наблюдают кооперативную охоту, когда одна из птиц пары отвлекает жертву, а другая нападает на неё с тыла. Такой способ добывания корма больше характерен для крупной наземной дичи, например зайца или цапли[113][114]. Пернатую добычу орланы могут поймать и в воздухе, хотя чаще всё же захватывают врасплох на земле или воде. При ловле гусей хищник может подлететь снизу, перевернуться в воздухе и уцепиться когтями в грудь жертвы[115]. С нырковыми утками используется другая техника: птица кружит над потенциальной жертвой, заставляя её прятаться под водой. После нескольких ныряний ослабленная птица становится лёгкой добычей хищника (подобный способ характерен также для орлана-белохвоста)[115]. Отнеся добычу на отмель или дерево, птица приступает к трапезе, одной ногой прижимая её к опоре и другой отщипывая кусочки[116]. Нередко к одной кормящейся птице стремятся присоединиться и другие, поэтому поймавший добычу орлан стремится быстро уединиться где-нибудь в укромном месте[85]. До одного килограмма пищи может какое-то время храниться в зобу, так что птица не испытывает голод в течение нескольких дней[77].
Орлан одинаково охотно поедает как живую, так и дохлую, всплывшую на поверхность, рыбу[76]. Значение падали возрастает в холодные зимние месяцы, когда возможности рыбной ловли сильно ограничены. В этот период птицу чаще можно встретить возле трупа крупного млекопитающего: бизона, северного оленя, вапити, лося, коровы, овцы, волка, песца и других животных[117][22]. Как правило, более массивный и сильный орлан успешно отгоняет от туши койотов, лисиц, ворон, чаек, грифов и других падальщиков[118]. В отдельных случаях птица, особенно молодая, может уступить соперничество койоту, а также рыжей рыси и одичавшей собаке[119]. Изредка птица питается пищевыми отбросами на свалках, подбирает объедки возле кемпингов и зон отдыха[118].
Наконец, со времён образования американского государства хорошо известна склонность орлана к клептопаразитизму, то есть отбиранию корма у других хищников[104][120]. Согласно наблюдениям в Аризоне, доля такого способа добычи в штате оценивается в 5,7 %[121]. В большей степени его практикуют молодые особи — по всей видимости, вследствие недостаточных навыков охоты на живую дичь[122]. Жертвой грабежа чаще всего становятся меньшие по размеру ястребиные птицы, а также чайки и вороны[47][123]. В ходе конфликта они также могут быть убиты и съедены — такие случаи известны в отношении краснохвостого сарыча[124], скопы[125], чёрной катарты и грифа-индейки[126]. Изредка появляются сообщения о наблюдении отъёма добычи у млекопитающих, что в отношении птиц является крайне редким случаем. В статье научного журнала «The Condor» описывается, как на острове Амчитка (Алеутские острова) орланы отнимают у каланов пойманных ими гладких рыб-лягушек (Aptocyclus ventricosus)[127].
Белоголовый орлан в условиях дикой природы, как правило, доживает до 15—20 лет[128]. Самая пожилая особь, возраст которой достиг 32 лет и 11 месяцев, была окольцована птенцом в 1977 году в штате Мэн и найдена мёртвой в 2010 году неподалёку от места рождения в графстве Шарлотт в Канаде[129]. Ещё дольше — до 36 лет (по другим данным, до 47[41]) — живут птицы в вольерах[130].
В организме белоголового орлана имеют свойство накапливаться токсичные вещества, такие как ртуть, ДДТ, полихлорированные дифенилы и дильдрин[131]. Эта особенность, а также доступность корма и наличие подходящих мест обитания напрямую влияют на смертность в первый год жизни и её общую продолжительность[132]. Во Флориде в 1997—2001 годах было проведено наблюдение за птицами с помощью датчиков GPS. Уровень выживаемости птенцов до вылета из гнезда был примерно одинаковым среди тех, кто появился на свет вблизи населённых пунктов, и тех, кто появился на свет в дикой глуши — около 91 %. Однако после их рассеивания данные резко разошлись: через год процент выживших в первой группе составил 65—72 %, во второй — 89 %. В последующие годы уровень выживаемости не выявил зависимости от выбранного района обитания, варьируя в пределах 84 до 90 % [133]. Исследование выживаемости птиц методом телеметрии также проводилось после крупного разлива нефти в проливе Принца Вильгельма в 1989 году, когда в результате экологического бедствия погибло до четверти миллиона морских птиц. Сравнительный анализ данных показал отсутствие разницы в смертности между теми орланами, кто охотился в местах разлива нефти, и теми, кто кормился в районах, незатронутых катастрофой; в обоих случаях процент выживаемости составил среди сеголеток 71 %, среди птиц второго-четвёртого года жизни 95 %, среди взрослых 88 %[134].
В 1961—1965 годы смертность орланов от огнестрельного оружия оценивалась в 62 %; в дальнейшем благодаря государственным мерам предумышленное истребление птиц значительно сократилось[16]. Однако вплоть до настоящего времени деятельность человека зачастую приводит к преждевременной гибели птиц. Согласно отчёту орнитологов, с 1963 по 1984 год до 68 % смертей имело антропогенные причины: травма вследствие столкновения с автомобилем, запутыванием в проводах и т. п. (23 %), огнестрельное ранение (22 %), отравление (11 %), удар током (9 %) и попадание в ловушку (5 %). Среди естественных причин назывались голод (8 %) и болезни (2 %). Причины оставшихся 20 % смертей были признаны неустановленными[135]. Среди болезней птиц особую опасность представляют лихорадка Западного Нила и так называемая птичья вакуолярная миелопатия[en][16]. Последнее из этих заболеваний было описано в 1994 году после массовой гибели хищников в районе водохранилища Дегрэй (DeGray Lake) в Арканзасе. Помимо орланов, ему также подвержены виргинский филин и несколько видов водоплавающих птиц[136].
Белоголовый орлан находится на вершине пищевой цепи, за исключением человека у взрослых птиц практически нет природных врагов. Кладки и выводки орланов иногда разоряет енот-полоскун и изредка виргинский филин[137][138]. В тех редких случаях, когда гнездо расположено на земле, опасность могут представлять наземные хищники, такие как песцы. Беспокойство гнездящимся птицам могут доставлять вороны, однако они редко нападают на гнёзда орланов, равно как и на гнёзда других пернатых хищников[139].
Орнитологи предполагают, что до прихода европейцев на североамериканском континенте обитало от 250 до 500 тыс. орланов[140][141]. Массовая иммиграция населения драматически сказалась на судьбе этих птиц. Первые переселенцы активно расчищали ландшафты и отстреливали орланов ради красивых перьев и просто спортивного интереса[142]. К вырубке деревьев добавилось образование населённых пунктов на морских побережьях, в устьях рек и на берегах озёр, а также увеличение потребления пресной воды, что в ряде регионов привело к истощению её запасов. С учётом фактора беспокойства это не могло не привести к сокращению численности орланов и их исчезновению в районах, где они до этого размножались столетиями[143]. В сельской местности птица считалась вредной, поскольку среди фермеров бытовало мнение, что орланы похищают кур и овец, а также вылавливают слишком много рыбы (в действительности случаи нападения на домашний скот были единичны)[142][144][145]. Помимо отстрела многие птицы становились жертвами ядовитых стрихнина и сульфата таллия, которые подсыпали в туши падших животных для защиты от волков, койотов и собственно белоголовых орланов[146][147][148]. Беспокойство будущим хищника и других обитателей леса ещё в середине XIX века выразил известный натуралист Джон Одюбон, отметив в своём журнале, что «если через столетие их здесь не будет, то природа лишится яркого очарования»[прим 6][149]. Художник оказался прав: преследование птицы привело к тому, что к концу 1930-х годов она стала исключительно редкой на всей территории США, за исключением Аляски[150].
После Второй мировой войны, когда численность орланов в континентальных штатах оценивалась приблизительно в 50 тыс.[151], в сельском хозяйстве стал широко использоваться ДДТ — ядохимикат против насекомых-вредителей. Этот инсектицид попадал в организм птиц вместе с пищей и накапливался в нём, влияя на метаболизм кальция. Он не причинял прямого вреда взрослым птицам, однако негативно сказывался на развитии потомства — яйца становились хрупкими и легко разрушались под тяжестью наседки[152][153]. Столь пагубное воздействие химических веществ привело к тому, что в 1963 году, когда был произведён первый официальный подсчёт гнездящихся птиц, в 48 штатах оказалось зарегистрировано всего 487 пар[154]. В 1972 году федеральное Агентство по охране окружающей среды ввело запрет на использование ДДТ, и популяция орланов стала быстро восстанавливаться[155]. По данным Службы охраны рыбных ресурсов и диких животных, в 2006 году количество размножающихся пар в континентальных штатах выросло до 9789, что более чем в 20 раз выше аналогичного показателя 1963 года[154].
Согласно справочнику «Handbook of the birds of the world», в 1992 году общая численность белоголовых орланов в мире составляла приблизительно в 110—115 тысяч особей. По данным этого издания, больше всего птиц обитало на Аляске (40—50 тыс.) и в соседней с ней Британской Колумбии (20—30 тыс.) особей[156].
Первый федеральный документ по охране перелётных птиц, известный как Migratory Bird Treaty Act, был подписан между США и Великобританией в 1918 году (Канада на тот момент являлась частью Британской империи). Этот закон запрещает преднамеренное уничтожение и отлов более 600 видов птиц, но лишь в период и на пути их миграции[157]. Первый законопроект, касающийся исключительно описываемого вида, появился на свет в 1940 году: президент США Франклин Рузвельт подписал так называемый «Закон по охране белоголового орлана» (англ. Bald Eagle Protection Act)[158]. Был введён повсеместный и круглогодичный запрет на отстрел, торговлю, а также владение птицами и их отдельными органами, яйцами и гнёздами. Исключение было сделано лишь для научных и природоохранных организаций, публичных музеев и зоопарков по разрешению министра внутренних дел[159]. В 1962 году, когда аналогичный акт был введён в отношении беркута, для обоих видов было сделано ещё одно исключение — «для отправления религиозных ритуалов индейских племён», также по лицензии властей[160]. Дополнительное ограничение, в частности касающееся установки ядовитых ловушек (в том числе для уничтожения койотов), вышло в свет в 1972 году[161]. В Канаде, помимо упомянутого Migratory Bird Treaty Act, действует закон Canada Wildlife Act, в частности запрещающий владение живыми и мёртвыми орланами, а также их органами[162].
Национальный природоохранный статус орлана также менялся несколько раз. В 1967 году популяции, обитающие южнее 40-й параллели, были признаны вымирающими. В 1978 году указанная категория был расширена на все континентальные штаты, за исключением Мичигана, Миннесоты, Висконсина, Орегона и Вашингтона (в них орлан был обозначен как уязвимый вид). В 1995 году в связи с частичным восстановлением численности охранная категория орлана в большинстве штатов была понижена до уязвимого[163]. Наконец, в 2007 году вид был признан благополучным и исключён из обоих списков[164]. Помимо законодательства США, белоголовый орлан также охраняется и рядом международных соглашений, в том числе Конвенцией по международной торговле вымирающими видами[165]. Он также включён в Красную книгу Российской Федерации с неопределённым статусом (Категория 4)[38]. В международной Красной книге белоголовый орлан включён в список видов, вызывающих наименьшие опасения[166].
В Соединённых Штатах для содержания орлана требуется письменное разрешение федерального агентства Eagle Exhibition. Лицензия сроком на 3 года выдаётся только государственным и другим некоммерческим организациям с образовательной целью: зоопаркам, научным сообществам и музеям[167]. Помимо просторной вольеры и иного оборудования, заведение обязано нанять специально обученный штат сотрудников. Хотя сама птица включена в экспозиции многих зоопарков мира (только в США их насчитывается более 70-и[168]), птица редко демонстрируется широкой публике вследствие своей болезненной восприимчивости к присутствию большого количества людей. Птицы в неволе также очень редко воспроизводят потомство[169]. На территории России орлан содержится в Московском и Ивановском зоопарках[170]. Размер вольеры сильно варьирует: если в Смитсоновском Национальном зоопарке используется огромная клетка длиной 27,4 м, шириной 13,7 м и высотой 15,2 м, то в зоопарке города Форт-Уэрт в Техасе птицы успешно размножаются в более скромном помещении размером 7,2 × 7,2 × 4,5 м[171]. В Национальном зоопарке птиц кормят дохлыми грызунами и цыплятами, в которые добавляют витамины и минеральные добавки[105].
Во второй половине XX века, когда остро встал вопрос о выживании вида в дикой природе, было инициировано несколько программ по разведению птенцов в искусственных условиях с последующим выпуском на волю. В частности, такая программа с 1976 по 1988 годы проводилась в исследовательском центре Patuxent Wildlife Research Center[en] в Мэриленде. Орнитологи содержали несколько десятков птиц, разбив их на пары. Яйца первой кладки изымались и помещались в инкубатор, яйца повторной насиживались самкой и самцом. В первые пять лет к размножению приступали от одной до пяти пар орланов. Суммарно было отложено 31 яйцо, из которых только 15 оказались фертильными; за исключением одного во всех этих случаях появились на свет птенцы. Основной причиной неудачных кладок был назван недостаток брачных игр между партнёрами. За всё время действия программы было выращено и выпущено в дикую природу 124 молодых птицы[172][173].
Археологические свидетельства указывают на древнюю связь человека с белоголовым орланом. В первой половине XX века в долине реки Сан-Хоакин в Калифорнии был обнаружен череп птицы, к одной из глазниц которого битумом была приклеена раковина морского моллюска. В прямой близости от него были найдены останки местного жителя с аналогичным аксессуаром на его черепе. Специалисты предположили, что это захоронение, возраст которого составлял не менее 4 тыс. лет, было обставлено религиозным ритуалом. Схожие находки были обнаружены в долине реки Сакраменто, также в Калифорнии[174][175].
У арапахо, кроу, шошонов и многих других индейских племён белоголовый орлан, также как и беркут, с незапамятных времён считается священной птицей, посредником между людьми и небесным Великим Духом — создателем Вселенной[176][177][178][179]. Ему посвящены мифы, поверья и обряды, его перьями украшают одежду и головные уборы. Многочисленные изображения орлана и беркута сохранились на предметах домашней утвари: посуде, корзинах, текстильных и вышивных изделиях, а также на щитах, шлемах, тотемных столбах и могильных указателях. Одним из главных символов ирокезов считается орёл (орлан), гордо восседающий на вершине сосны. У индейцев Великих равнин умерших оставляли на открытом месте, чтобы орлан и другие падальщики вобрали в себя частицу плоти этих людей и способствовали их перевоплощению[175]. У чокто эта птица — символ мира, связанная с верхним миром солнца[180]. В племенах сиу верят, что белоголовый орлан стал прародителем их народа. Легенда гласит, что некогда потоп затопил все охотничьи угодья и селения от места восхода солнца до места его заката, и спастись удалось лишь одной женщине, которую подхватил белоголовый орлан. Он поднял её на вершину утёса, и вскоре у пары родились близнецы, положившие начало племени[181]. Представители степного народа пауни считают птицу символом плодовитости, поскольку она строит большое гнездо высоко над землёй и храбро защищает своё потомство[182]. В одном из мифов группы северных народов дене принц однажды преподнёс орлану лосося. Птица не забыла об этом поступке и в тяжёлые времена ответила добром на добро, пригнав к берегу много лосося, морских львов и даже нескольких китов[182].
Во все времена перья и другие органы орланов и беркутов выполняли большую роль в жизни индейцев. В исторические времена из костей крыльев изготавливали церемониальные свистки для воинов, трубчатыми костями изгоняли болезни, их когтей изготавливали амулеты и украшения[183]. Считается, что перья этих птиц олицетворяют силу и почёт[184], их бережно хранят внутри племени и передают по наследству от одного поколения другому[144]. В прошлом индейцев оджибве награждали перьями лишь за особые заслуги, как например за снятие скальпа или взятие в плен врага[183]. В знаменитой Пляске Солнца кости и перья орлана выполняют особую мистическую роль, символизируют его присутствие. Во время обряда, к которому готовятся заранее, птица выступает в качестве слуги и посланника Великого Духа, принимает людские просьбы и передаёт им божественную силу, исцеляет больных. Перед началом церемонии над вигвамом сооружают гнездо птицы. В ходе танца индейцы дуют в свистки из костей крыльев, раскрашенные разноцветными точками и линиями, обращают к птице свои молитвы. По словам индейского шамана и прорицателя Экхака Сапа, известного как Чёрный Лось (англ.)русск., звук, издаваемый свистками — это голос самого Духа. Пушистые пуховые перья на краю свистка раскачиваются из стороны в сторону, символизируя дыхание и жизнь. Один из непременных атрибутов ритуала — перьевой веер, обладающий целительными свойствами. Принимающий участие в церемонии шаман указывает веером на того, кто нуждается в исцелении[179][185].
В современном мире во многих общинах значение перьев и других частей птицы значительно снизилось. В заявках на их получение указываются такие причины, как окончание колледжа или средней школы, подарок участникам детского хора или танцевального коллектива[186][187]. С целью предоставления доступа коренных народов Америки к предметам поклонения в 1970 годах Службой охраны рыбных ресурсов и диких животных США было создано национальное хранилище останков погибших беркутов и белоголовых орланов, получившее название National Eagle Repository. В настоящее время оно расположено в пригороде Денвера Коммерс-Сити (англ.)русск., в штате Колорадо. По данным 2014 года, количество ежегодных заявок на приобретение тушек птиц и их органов превышает 5000, ожидание оформления достигает трёх с половиной лет[188].
20 июня 1782 года белоголовый орлан официально стал именоваться национальным символом Соединённых Штатов Америки после того, как Континентальный конгресс после шестилетних ожесточённых дебатов проголосовал за современное изображение государственного герба этой страны — Большой печати[прим 7][189]. В центре герба изображён орлан с распростёртыми крыльями, который в клюве держит свиток с надписью на латинском языке: «E pluribus unum», что можно перевести как «Из многих — единое» — лозунг, призванный объединить нацию. В одной лапе орлан сжимает 13 стрел, в другой оливковую ветвь. Однако ещё до утверждения герба изображение орлана появилось в 1776 году на монете штата Массачусетс достоинством в 1 цент[190].
Один из отцов-основателей государства Бенджамин Франклин, приложивший немало усилий для утверждения Большой печати, позднее в письме к своей дочери признался о своём сожалении избрания этой птицы в качестве символа, отдав предпочтение другому североамериканскому виду — индейке[191]:
Лично я не хотел бы, чтобы белоголовый орлан был выбран представлять нашу страну. Эта птица с плохими моральными чертами. Она не зарабатывает средства честным трудом. Ты могла увидеть её, восседающей на неком мёртвом дереве возле реки, где она даже ленится сама ловить рыбу, а вместо этого наблюдает за работой охотящегося за рыбой ястреба; а когда та трудолюбивая птица наконец хватает рыбу и приносит её в гнездо для своей половинки и птенцов, белоголовый орлан преследует её и отнимает добычу.
При всей этой несправедливости он никогда не оказывается на высоте, зато подобно людям, живущим жульничеством и грабежами, он как правило нищий и очень часто омерзительный. Кроме того, он труслив: маленькая, не больше воробья птичка тиран нагло атакует его и выдворяет со своего участка. Поэтому он ни в коем случае не может быть символом храброго американского государства, которое прогнало всех тиранов из нашей страны…
По правде говоря, индейка по сравнению с ним гораздо более респектабельная птица, и к тому же истинная уроженка Америки… Несмотря на то, что она выглядит немного самодовольной и слабой, она храбрая птица, и без колебания нападёт на гренадера британской гвардии, который позволит себе вторгнутся в её владения в своём красном мундире.
Оригинальный текст (англ.)For my own part I wish the Bald Eagle had not been chosen the Representative of our Country. He is a Bird of bad moral character. He does not get his Living honestly. You may have seen him perched on some dead Tree near the River, where, too lazy to fish for himself, he watches the Labour of the Fishing Hawk; and when that diligent Bird has at length taken a Fish, and is bearing it to his Nest for the Support of his Mate and young Ones, the Bald Eagle pursues him and takes it from him.
With all this Injustice, he is never in good Case but like those among Men who live by Sharping & Robbing he is generally poor and often very lousy. Besides he is a rank Coward: The little King Bird not bigger than a Sparrow attacks him boldly and drives him out of the District. He is therefore by no means a proper Emblem for the brave and honest country of America who have driven all the King birds from our Country…
For the Truth the Turkey is in Comparison a much more respectable Bird, and withal a true original Native of America… He is besides, though a little vain & silly, a Bird of Courage, and would not hesitate to attack a Grenadier of the British Guards who should presume to invade his Farm Yard with a red Coat on.
В промежутке между двумя войнами (За независимость и Гражданской) изображение птицы доминировало в качестве символа США. Однако затем популярность этого атрибута снизилась до такой степени, что птицу зачастую стали рассматривать как вредителя: например, с 1917 по 1953 годы на Аляске за уничтожение орлана властями штата выплачивалось денежное вознаграждение. Если Франклин полагал, что орлан «не зарабатывает средства честным трудом», то его последователи посчитали, что он «зарабатывает» чересчур много, принося значительный ущерб звероводческим хозяйствам и ловцам лосося[192]. Массовое предубеждение против птицы стало меняться лишь с появлением природоохранных нормативных актов, в первую очередь закона 1940 года (см раздел Экология и охрана). В 1961 году за орлана заступился 35-й президент США Джон Кеннеди[193]:
Отцы-основатели сделали правильный выбор, когда избрали белоголового орла в качестве символа нашей нации. Свирепая красота и гордая независимость этой прекрасной птицы соответствующим образом символизирует силу и свободу Америки. Однако как граждане более позднего периода мы не оправдаем оказанное нам доверие, если позволим орлану исчезнуть.
Оригинальный текст (англ.)The founding fathers made an appropriate choice when they selected the Bald Eagle as the Emblem of our nation. The fierce beauty and proud independence of this great bird aptly symbolizes the strength and freedom of America. But as latter day citizens we shall have failed a trust if we permit the Eagle to disappear.
В настоящее время стилизованное изображение орлана широко используется в различных государственных атрибутах, в том числе президентском и вице-президентском штандартах, жезле Палаты представителей, армейских знамёнах, денежной купюре в один доллар и 25-центовой монете. Частные предприятия также изображают белоголового орлана, когда хотят подчеркнуть своё американское происхождение. Например, его образ можно увидеть на логотипах авиаперевозчика American Airlines и производителя авиационных двигателей Pratt & Whitney[194].
Ближайшим родственником белоголового орлана является орлан-белохвост, занимающий ту же экологическую нишу в северной Евразии и Гренландии. Молекулярный анализ ископаемых находок говорит о том, что общий предок этих двух видов отклонился от остальных орланов скорее всего в начале или середине олигоцена (28 млн лет назад), но никак не позднее раннего миоцена (10 млн лет назад). Расхождение двух видов, по всей вероятности, произошло в северной Атлантике: белоголовый орлан получил развитие на западе в Северной Америке, в то время как его визави на востоке в Евразии. Наиболее древние ископаемые останки настоящего вида были обнаружены в пещере в американском штате Колорадо, их возраст оценивается в 670—780 тыс. лет.
Традиционно рассматривают два подвида белоголового орлана, единственное отличие между которыми проявляется в общих размерах. Ряд специалистов полагает, что эта изменчивость плавная (в терминах биологии клинальная), не имеющая чёткой границы, а значит не может служить достаточным основанием для подвидовой систематики. Тем не менее, существует заметная разница между размерами птиц, обитающих на северной и южной перифериях ареала. Согласно описаниям, более крупная раса H. l. washingtoniensis распространена в северной части ареала к югу до южного Орегона, Айдахо, Вайоминга, Южной Дакоты, Миннесоты, Висконсина, Мичигана, Огайо, Пенсильвании, Нью-Джерси и Мэриленда. Другая раса H. l. leucocephalus обитает к югу от этой линии вплоть до южных границ США, местами проникая в Мексику.
白頭海鵰（學名：Haliaeetus leucocephalus；英语：Bald eagle）又被稱作白頭鷹、禿頭鷹、禿頭鵰、美洲鵰、美洲鷹、美國鷹[2]、美國國鷹，成年海鵰体长可达1米，翼展2米多长。是北美洲的一種猛禽。這種海鵰有兩個亞種，與白尾海鵰是隐存种。牠們分佈於加拿大、美國全境以及墨西哥的北部。牠們的活动区域通常在开放水域，因為有着很豐富的食物資源。牠們一般會在老樹上築巢。
白頭海鵰是大型鳥類，身長達71到96公分，翼展168到244公分，重3至6.3公斤，雌性体积比雄性大25%左右。[3]成年的白頭海鵰的身軀呈棕色，尾部和頭部均呈白色，其虹膜呈鮮黃色，腳呈爪狀，嘴部呈鉤狀。
白頭海鵰的食物主要是魚，但牠們亦會因應不同的環境而捕獵不同的獵物，因此有時牠們亦會進食腐肉、小型的哺乳動物和其他鳥類。牠們要捕獵魚類時，會突然從高空往下俯衝，然後用爪抓住魚，把魚從水中拉出。牠們是飛行的能手，在抓着獵物飛行時時速為30英里，滑翔時的飛行速度則可達時速35到44英里。白頭海鵰在4到5歲時就踏入性成熟的階段，會常常回到自己的出生地進行繁殖。白頭海鵰的巢是北美地区所有鸟类中最大的，深度可达4公尺，直径可达2.5公尺，重达1吨。[3]
在20世紀，白頭海鵰几乎在美國本土區域性滅絕（那時在阿拉斯加和加拿大卻剛好相反），但現時牠們的數量已相當多，並正式從美國聯邦政府的瀕危物種列表中被移除。1995年7月12日，美國漁業與野生動物管理局正式把白頭海鵰的狀況從「瀕危」改為「受威脅」。[4]
白頭海雕是美國的國鳥，也是代表美國最主要的標誌之一。
成年白頭海鵰的羽毛呈棕色，頭部和尾部呈白色。尾部頗長，形狀像楔子。白頭海鵰屬於兩性異形的動物，雌性的體型比雄性約大百分之二十五。[5]牠們的喙、腳部和虹膜均呈鮮黃色。牠們的腳部沒有羽毛，腳趾短而強有力，其尖端有長而尖銳的鉤爪。前一部分的爪是用來把獵物抓牢，而後面的爪則是用來穿透動物的身軀致之死地。[6]牠們黃色的喙大而呈鉤狀。[7]
未成熟的白頭海鵰的羽毛呈棕色，且帶有白色斑駁，直到4到5歲踏入性成熟時才消失。[6]
白頭海鵰身長68到100公分。成年的雌性翼展長約7尺（即2.1米）；成年的雄性翼展長約6.5尺（即2米）。成年的雌性體重約5.8公斤，成年的雄性體重約4.1公斤。不同地區的白頭海雕的體型均不同，而體型最小的是佛羅里達州的族群，成年的雄性僅逾2.3公斤，翼展僅長6尺（即1.8米）。體型最大的是阿拉斯加的族群，較大的雌性體重可達7.5公斤，翼展可長逾8尺（即2.4米）。[7]
白頭海鵰較喜歡棲息在海岸、河流、大湖泊附近，因為這些地方有很多魚類，對牠們來說是極豐富的食物資源。研究顯示牠們較喜歡周長超於7英里（11公里）的水源，而面積大於3.8平方英里（10平方公里）的湖泊就最適合要繁殖的白頭海鵰。[8]
白頭海鵰會在較老的松柏或硬木樹棲息和築巢。牠們會選擇結構開放和方便捕獵的樹木，但選擇的樹木的高度或種類並不及水源的重要，若環境許可的話，牠們寧可選擇在水源附近的大樹。[8]
白頭海鵰對人類的行為極為敏感，也許是因為人類有時對牠們作出騷擾的行動，才會令牠們如此不安。牠們會選擇距離少量人類騷擾的地方的0.75英里（即1.2公里）之外的地方，若該地人煙稠密的話，剛距之1.2英里（1.8公里）之外。[8]
白頭海鵰分佈於北美洲的大部分版圖，包括加拿大大部分地區、整個美國大陸及北墨西哥。白頭海鵰有能力自己生存於北美洲的多種不同棲息地，從路易西安納州的海灣到索諾拉沙漠及東部每年落葉的魁北克森林和新英格蘭的森林。白頭海雕可以是一種會遷徙的鳥類，但至今仍未聽到過一對正在築巢的白頭海鵰夫妻會在繁殖區過冬。白頭海鵰會在很多地方進行繁殖，但這些繁殖區都一定是在阿拉斯加、阿留申群島、加拿大北部和東部，以及佛羅里達州。[9] 有一次，一隻白頭海鵰被發現於愛爾蘭共和國，顯然牠是離開了白頭海鵰的分佈地，流浪至此；這隻白頭海鵰是由愛爾蘭一個國家公園的工作人員發現的。[10]
白頭海鵰在冬天時亦一定會留在數個越冬地。從11月到2月，一至二千隻的白頭海鵰會前往卑詩省的斯掛密斯（Squamish）越冬，路程約相等於從溫哥華到惠斯勒的那一段路的長度。牠們會沿着斯掛密斯河（Squamish River）和切卡穆斯河（Cheakamus River）飛行，因為那裡有很多鮭魚卵吸引着牠們。[11]
白頭海鵰的俗名及學名均是源於雄性白頭海鵰的頭。俗名中的「bald」其實是源於一個英語的舊詞「piebald」，意為「黑白相間的」，表示了牠們白色的頭部、尾部和黑色的身軀。學名「Haliaeetus leucocephalus」中的「Haliaeetus」是新拉丁語，意思是「海鵰」（源自古希臘語中的「haliaetos」），而「leucocephalus」一字是拉丁語，意思是「白頭」，源自古希臘語中的「leukos」或「λευκος」（白）和「kephale」或「κεφαλη」（頭）。[12][13]
白頭海鵰是其中一種在卡爾·林奈於18世紀出版的Systema Naturae中有被描述的海鵰物種。[14]現時所知，白頭海鵰有兩個亞種[15]，牠們分別是H. l. alascanus（即北方白頭海鵰）和H. l. leucocephalus（即南方白頭海鵰）。北方白頭海鵰的體型比南方白頭海鵰大，分佈於加拿大和阿拉斯加等地[16]。牠們首先是在哈特拉斯角（Cape Hatteras）地區被發現的。[17]而南方白頭海雕與北方白頭海鵰分隔於緯度38度，粗略點來說，大約是分隔於三藩市[17]，南方白頭海雕分佈於美國南部和下加利福尼亞州等地。[16]
白頭海鵰跟歐亞大陸的白尾海鵰是隐存种，牠們的身體顏色大致相似。白頭海鵰的頭是白色的，而白尾海雕的頭是黑色的，是海鵰中常見的複合種。科學家相信牠們原是同一物種，並於中新世早期或早於漸新世的早期或中期時開始分裂，亦有人認為是在二千八百萬年前開始分裂，確實時期並未能確定，但科學家找到一些二千八百萬年前的化石[18]，若能確定此化石屬於牠們的話，則可確定牠們是於那段時期開始分裂。這兩種海雕大概是在北太平洋分裂的，白尾海雕向西方伸延至歐亞大陸，而白頭海雕則向東方伸延至北美洲。[19]
白頭海鵰是飛行的能手。牠們在滑翔和鼓翼時的飛行速度可達時速35到44英里（時速56至70公里），若飛行時抓着魚，其飛行速度仍可達時速30英里（時速48公里）。[20]牠們並不常遷徙。若牠們的領地接近水源的話，牠們就不會遷徙，而會整年待在那裡，但是如果牠們的領地不接近水源的話，牠們就會在踏入冬季時往南遷，或往海岸的那一方遷徙，讓自己在冬季期間仍可方便覓食。白頭海鵰選擇的遷徙路線要視該路線的暖流、上升氣流（updraft）及食物資源是否有利。在遷徙期間，牠們會靠暖流往上攀升，而後往下滑翔，就這樣使用暖流前進，而當遇上斷崖和一些峭壁時則使用上升氣流，掠過這些地帶。一般而言，牠們會在日間進行遷徙，因為那時太陽才能造成暖流，幫助牠們飛行。[6]
白頭海鵰一般只會吱吱嘎嘎地叫，而不會像電影中那般大聲尖叫，因為很少鷹會像電影中那些鷹般大聲尖叫，只有紅尾鵟才會。
白頭海鵰的食物有很多，牠們會因應當時的時機而作出對食物的選擇，但牠們大部分時間仍會像很多海鵰那般捕食魚類。在太平洋西北地區，鱒魚和鮭魚是牠們的主食。[21]一些地區的白頭海鵰的主食為腐肉，尤其是在冬季時，牠們會吃掉任何找到的屍體，甚至是鯨，但若環境許可的話，牠們的首選仍是有蹄動物和大型魚類的屍體。牠們有時亦會捕獵哺乳動物，包括野兔、浣熊、麝鼠和鹿等。牠們首選捕獵的鳥類有鸊鷉、海雀、鴨、鷗、白冠雞、白鷺和鵝。白頭海鵰大部分的獵物都是比牠們自己略小一點的，但根據有關的記錄，曾經也有一些白頭海鵰捕獵像大藍鷺甚至天鵝等大型的鳥類。若牠們找到爬行動物、兩棲動物和甲殼動物（尤其是蟹）的話，牠們也會進食這些動物。
在捕獵魚類時，牠們會從高處俯衝下去，衝到水面時再用爪子把魚從水中拉出。牠們進食魚時會用一隻爪把魚抓牢，另一隻爪撕開皮肉。鶚跟牠的做法也差不多。[20]
有時，如果捕到了手的魚過重，白頭海鵰會被魚拖到水中。一般牠們會游到安全的地方，但有些會淹死或因溫度過低致死。在爭奪食物期間，若牠們的對手是郊狼或狐狸等哺乳動物，或是鴉、鷗、禿鷹和其他猛禽的話，白頭海鵰往往都會勝利。但若對手也是白頭海鵰或金鷹的話，兩方就都沒有優勢了。有時候，白頭海鵰會從一些像鶚這樣的小型猛禽手中搶魚，這種情況稱為搶食、竊盜行為[22]。
白頭海鵰在4到5歲時正式踏入性成熟的階段。當牠們的年齡已大到可進行繁殖時，牠們就會回到自己的出生地。牠們會尋找配偶進行交配，但若夫妻其中一方死了或失蹤了，另一方會再選一個新的配偶。若一對夫妻多次嘗試進行繁殖，但都失敗的話，牠們就會決裂，另覓佳偶。[23]白頭海鵰求愛時會不斷呼叫對方，然後一起飛行。在空中飛行時，牠們會俯衝、追逐和翻跟斗，在飛至高空時，雌雄二鵰會把對方的爪子抓牢，自由落下，在踫到地面之前才分開。[24]
白頭海鵰的巢比全北美洲任何鳥類的巢都要來得大；它最長可逾8尺（2.4米），可重達907公斤。[25]牠們的巢是用樹皮製成的，一般位於水源附近的大樹上。在繁殖期間，牠們不會把巢築在樹上，而是把巢築在地上。白頭海鵰每年生產1到3顆蛋，但很少3隻小鵰都懂得飛。雄性和雌性會輪流負責孵蛋，而當一方在孵蛋時，另一方則負責獵食及尋找更多築巢的材料。白頭海鵰的蛋一般長約7.3公分，寬約5.5公分。[26]
孵蛋一般需時約35天，雛鳥生出時已有約4星期大。牠們會在8到14星期大時才長出羽毛，時間視性別、孵出時間及身體的生長速度而定。白頭海鵰的蛋及雛鳥很可能會被喜鵲、鷗、渡鴉、烏鴉、黑熊和浣熊獵捕。當遇上這些不速之客時，成年的白頭海鵰會奮不顧身的防護牠們的幼鳥。
很多人認為，白頭海鵰曾在20世紀中期受到各種因素的影響，數量急遽下跌，這都歸因於人類對滴滴涕（即雙對氯苯基三氯乙烷）的使用。[27]即使滴滴涕不會致命，但滴滴涕會干預到白頭海雕的新陳代謝，令牠們生下不正常的蛋：白頭海鵰會經過食物吸收到這種化學物質，當牠們生蛋時，蛋會因太脆弱，不能負荷成鳥的重量而碎裂。[9]1972年，美國正式全面禁止使用滴滴涕。[28]1989年，加拿大亦全面禁止使用滴滴涕，但在這以前的1970年代末，滴滴涕早已受到限制。[29]
美國漁業與野生動物局認為白頭海鵰數量減少的主要原因是牠們的棲息地不斷在減少，但1978年的報告Endangered Species Tech Bulletin中指出，牠們更有可能是因為被非法獵殺而導致部分成年和非成年白頭海鵰死亡。美國國家野生動物基金會指出，部分白頭海鵰亦很可能會死於被獵殺、觸到電線、在空中碰撞和進食有毒的鴨子。[30] 在很多其他科學有關的文獻中亦有舉出更多可能令白頭海雕數量下跌的原因，包括汽油、鉛、水銀、噪音和疾病等。雖然牠們的數量在過去的半個世紀中曾嚴重下跌，但現時牠們的數量已回升，並得以被列入IUCN紅色名錄中的無危物種列表。[31]
白頭海鵰首次受到美國和加拿大於1918年美國國會通過的《候鳥協定法案》（Migratory Bird Treaty Act）的保護，並在後來延伸至整個北美洲，1940年，美國的《保護白頭海鵰法案》（The 1940 Bald Eagle Protection Act）保護了白頭海鵰和金鷹，禁止了所有對之進行的商業行動，亦全面禁止再殺害白頭海鵰和金鷹。[32] 1967年，美國公佈把白頭海鵰列為瀕危物種，並改變1940年設立的保護白頭海鵰法案的做法，加強了對商業行動的限制，增加了對違法者的罰款。[33]
1995年7月12日，美國漁業與野生動物局正式把白頭海鵰從瀕臨物種列表中移除，並把白頭海鵰的狀況從「瀕危」改為「受威脅」。1999年7月6日的一份方案中提出「To Remove the Bald Eagle in the Lower 48 States From the List of Endangered and Threatened Wildlife」。現在我們可以在美國和加拿大以外的地區找到白頭海鵰的蹤影，就僅是美國的阿拉斯加州，就有現存七萬隻白頭海鵰中的一半。
白頭海鵰是美國的國鳥，牠是美國其中一個象徵，很多徽章上都有牠的肖像，美國總統紋章（Seal of the President of the United States）就是一個好例子。
1782年6月20日，大陸會議獲許可採用部分為美國設計的國徽，包括：一隻白頭海鵰正在抓住箭和用牠的爪抓住橄欖枝的國徽。[34]
1784年，美國獨立戰爭結束之後，班傑明·富蘭克林在巴黎寫了一封信給他的女兒[35]。在此信中，班傑明·富蘭克林極力反對用白頭海鵰作為美國國徽，認為牠的品德及性格很壞，並把牠形容為一種「很懶惰且膽小」的動物，更推荐火雞成為美國國徽。儘管班傑明·富蘭克林反對用白頭海鵰作為美國國徽，但白頭海鵰仍然在美國國徽列表中。現在，我們還可以在美國國徽和幾種美國硬幣的背面（包括25美分硬幣）找到白頭海鵰的肖像。在1916年到1945年之間，美國總統旗（Presidential Flag）中的白頭海鵰是朝着左方即箭枝方向的。有一种说法是，在世界和平時美國國徽中的白頭海鵰會被改成臉向着橄欖枝，有戰事時美國國徽中的白頭海鵰則會被改成面向箭枝，这种说法事实上并不正确：在哈瑞·S·杜魯門执政期间，海鵰被改为一致朝向橄榄枝方向。[36]
在一些北美洲人的文化中，白頭海鵰是一種神聖的鳥，牠們的羽毛像金鷹一樣，在美洲土著的很多宗教和習俗中扮演着極重要的角色。這些美洲土著認為白頭海鵰是神和人之間傳遞信息的使者。[37]在美洲原住民的印第安歌舞慶典（Pow wow）中舞者都是用白頭海鵰的爪子作為他們標誌的一部分。通常在傳統慶典中，人們都會用白頭海鵰的羽毛來作王位的標誌、扇子、腰墊和頭飾。拉科塔族的印第安人會把白頭海鵰的羽毛賜給完成任務的人作為獎賞。現在，白頭海鵰的羽毛可用於其他大場面中，就像是大學畢業典禮那般，就很可能會用得上白頭海雕的羽毛。此外，拉科塔還會在跳太陽舞（Sun Dance）時用白頭海鵰骨頭製成的笛子奏樂。[38]對波尼族印第安人來說，白頭海鵰象徵着繁殖力，因為牠們的鳥窩建在高處，且牠們在受到攻擊時會奮不顧身的保護牠們的幼鳥。[39]另外，瓜基烏圖族印地安人會用白頭海鵰來歡迎重要的客人。[40]
在海鵰羽毛律法中列明，只有個別獲得許可的美洲原住民才可以取得海鵰或金鷹的羽毛，且僅可用於宗教用途上。[41]
For my own part I wish the Bald Eagle had not been chosen the Representative of our Country. He is a Bird of bad moral character. He does not get his Living honestly. You may have seen him perched on some dead Tree near the River, where, too lazy to fish for himself, he watches the Labour of the Fishing Hawk; and when that diligent Bird has at length taken a Fish, and is bearing it to his Nest for the Support of his Mate and young Ones, the Bald Eagle pursues him and takes it from him. With all this Injustice, he is never in good Case but like those among Men who live by Sharping & Robbing he is generally poor and often very lousy. Besides he is a rank Coward: The little King Bird not bigger than a Sparrow attacks him boldly and drives him out of the District. He is therefore by no means a proper Emblem for the brave and honest country of America who have driven all the King birds from our Country... I am on this account not displeased that the Figure is not known as a Bald Eagle, but looks more like a Turkey. For the Truth the Turkey is in Comparison a much more respectable Bird, and withal a true original Native of America . . . He is besides, though a little vain & silly, a Bird of Courage, and would not hesitate to attack a Grenadier of the British Guards who should presume to invade his Farm Yard with a red Coat on.
白頭海鵰（學名：Haliaeetus leucocephalus；英语：Bald eagle）又被稱作白頭鷹、禿頭鷹、禿頭鵰、美洲鵰、美洲鷹、美國鷹、美國國鷹，成年海鵰体长可达1米，翼展2米多长。是北美洲的一種猛禽。這種海鵰有兩個亞種，與白尾海鵰是隐存种。牠們分佈於加拿大、美國全境以及墨西哥的北部。牠們的活动区域通常在开放水域，因為有着很豐富的食物資源。牠們一般會在老樹上築巢。
白頭海鵰是大型鳥類，身長達71到96公分，翼展168到244公分，重3至6.3公斤，雌性体积比雄性大25%左右。成年的白頭海鵰的身軀呈棕色，尾部和頭部均呈白色，其虹膜呈鮮黃色，腳呈爪狀，嘴部呈鉤狀。
白頭海鵰的食物主要是魚，但牠們亦會因應不同的環境而捕獵不同的獵物，因此有時牠們亦會進食腐肉、小型的哺乳動物和其他鳥類。牠們要捕獵魚類時，會突然從高空往下俯衝，然後用爪抓住魚，把魚從水中拉出。牠們是飛行的能手，在抓着獵物飛行時時速為30英里，滑翔時的飛行速度則可達時速35到44英里。白頭海鵰在4到5歲時就踏入性成熟的階段，會常常回到自己的出生地進行繁殖。白頭海鵰的巢是北美地区所有鸟类中最大的，深度可达4公尺，直径可达2.5公尺，重达1吨。
在20世紀，白頭海鵰几乎在美國本土區域性滅絕（那時在阿拉斯加和加拿大卻剛好相反），但現時牠們的數量已相當多，並正式從美國聯邦政府的瀕危物種列表中被移除。1995年7月12日，美國漁業與野生動物管理局正式把白頭海鵰的狀況從「瀕危」改為「受威脅」。
白頭海雕是美國的國鳥，也是代表美國最主要的標誌之一。
保全状況評価[1] LEAST CONCERN
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : タカ目 Accipitriformes 科 : タカ科 Accipitridae 属 : ウミワシ属 Haliaeetus 種 : ハクトウワシ H. leucocephalus 学名 Haliaeetus leucocephalus (Linnaeus, 1766) 和名 ハクトウワシ 英名 Bald eagle 
ハクトウワシ（白頭鷲、学名：Haliaeetus leucocephalus、英: Bald eagle）は、タカ目タカ科に属する鳥類。
北アメリカ大陸（アラスカなど）の沿岸部に広範囲に分布。また、アイルランドでも発見されている
全長76-92cmで、翼を広げると2mを上回る大型のワシ。体色は褐色だが、肩から頭にかけての部分が白くなっているのが大きな特徴となっている。幼鳥は全身が褐色の斑点で覆われ、成長と共に頭部の白さがはっきりとしてくる。
頭部
ハクトウワシの交配
卵
1年目
主に魚類を捕食するほか、水鳥や哺乳類、爬虫類、動物の死骸なども食べる。
水辺近くの樹上、岸壁、地面などに営巣する。繁殖期は南部では10-4月、北部では4-8月。
IUCNレッドリストでは、軽度懸念（LOWER RISK - Least Concern）とされている。
アメリカ合衆国では、一時は乱獲、森林伐採による営巣地の減少、餌となる魚の農薬による汚染やポリ塩化ビフェニル(PCB) による汚染などによって分布域が縮小し、個体数も激減したが、継続的な保護活動により現在では個体数が順調に回復している。保護法規には、1940年のハクトウワシ保護法（The Bald Eagle Protection Act、現ハクトウワシ・イヌワシ保護法-Bald and Golden Eagle Protection Act）と1918年の渡り鳥保護条約法（The Migratory Bird Treaty Act）がある。合法的にワシの羽を採集するには、まず魚類野生生物局から許可を得なくてはならない。1967年に絶滅危機（Endangered）に分類された。その後、個体数の順調な回復と生息地の存続状況を受け、1994年には絶滅危惧（Threatened）に変更。そして、2007年6月29日には米国絶滅危機種リストから完全に除外された[2]。
アメリカ合衆国の国鳥であり、アメリカ合衆国の国章に描かれる。
アメリカインディアンの多くの部族は、ハクトウワシを聖なる生き物と見なす文化を持ち、ハクトウワシやその羽を儀式や正装に用いる。インディアンによるワシの羽の利用は鷲羽法（Eagle feather law）で規定されている。ワシの羽の採集許可証の申請をする者は、少なくとも祖父母の一人が純血のインディアンであることを立証しなくてはならない。
2005年3月、ワイオミング州の「ウィンドリバー・インディアン保留地」内で、北アラパホー族のウィンスロー・フライデーが、部族の伝統儀式「太陽の踊り（サンダンス）」のために、連邦の許可なくハクトウワシを殺したとして逮捕された。2009年10月5日、米国地方裁判所判事アラン・ジョンソンは、このアラパホー族男性の刑事訴追をアラパホー族の部族法廷に一任する裁定を下した。
「アメリカ連邦政府に無断でワシを殺した」としてインディアンが起訴されたワイオミング州でのこの一件は、「インディアンが宗教儀式のためにワシを殺すことに、どこまで連邦政府が関与し規定すべきものなのか」という、「インディアンの宗教の自由」という観点から大論争となっている。
アメリカ合衆国では、その特徴的な外見も手伝って、その存在は非常に有名であり、アメリカ合衆国の国章以外にも、多くの連邦政府や法執行機関の記章に取り入れられている（大統領府から、連邦捜査局や警備会社に至るまで）。例えば、「teardrop with bald eagle」（涙滴型にハクトウワシ）、「sunray maltese with bald eagle」（陽光型マルタ十字にハクトウワシ）というデザインが定形として存在する。
1984年のロサンゼルスオリンピックのマスコットキャラクターであったイーグルサム（Eagle Sam、Sam the Olympic Eagle）や、MLB・ワシントン・ナショナルズのマスコットキャラクターのスクリーチ、およびポケモンのウォーグルのモデルとなった鳥である。また、アメリカ陸軍第101空挺師団の師団章「スクリーミングイーグル」（Screaming Eagles）は、同鳥をモデルにしている。
史上初のアメリカ人ロードレース世界選手権チャンピオン、ケニー・ロバーツ、その息子のケニー・ロバーツ・ジュニア、WGP250ccチャンピオンのジョン・コシンスキーは、ヘルメットのカラーリングにハクトウワシをあしらっている。特に、コシンスキーは星条旗を交えたデザインとしている、当時のアメリカ人バイクライダーの気概のようなものを感じさせる（オートバイレースはヨーロッパ発祥の文化であり、アメリカ人は格下扱いされている時代が長かった）。
흰머리수리(Bald Eagle)는 북아메리카에서 볼 수 있는 맹금류의 하나로 미국의 나라새이자 상징으로 인정하고 있다. 캐나다 대부분과 알래스카, 멕시코 북부, 미국 본토에 걸쳐 서식한다. 먹거리가 풍부한 드넓은 개빙 구역과 둥지를 틀 수 있는 오래된 나무가 있는 곳 가까이에서 볼 수 있다.
흰머리수리는 키가 71~96 센티미터, 날개 길이가 168~244 센티미터에 이를 만큼 덩치가 크며 무게는 3~6 킬로그램이 나간다. 암컷은 덩치가 수컷보다 25 퍼센트만큼 더 크다.[2] 다 자란 흰머리수리는 몸이 갈색이고 머리와 꼬리가 희며 홍채가 샛노랗다. 또, 발에 발톱이 있으며 부리는 ㄱ자꼴로 굽어 있다. 아성체는 발이 노란 것만 빼면 온통 갈색으로 되어 있다. 암컷과 수컷의 깃털에 퍼져있는 빛깔은 서로가 매우 비슷하다. 흰머리수리는 주로 물고기를 먹지만 조류나 파충류, 포유류 등을 포식하기도 한다. 위로부터 와락 덥치면서 발톱으로 물고기를 움켜쥐고 물 밖으로 건져내면서 사냥한다. 4~5년이 지나면 성적으로 성숙한 상태가 된다. 야생에서 흰머리수리는 길면 30년을 살지만 사육을 거치면 더 오래 살아 남기도 한다.[3] 흰머리수리는 북아메리카 새들 가운데 가장 큰 둥지를 치며 최대 4 미터 깊이에, 2.5 미터 너비를 가지며 1 톤 정도의 무게가 나간다.[2]
미국을 상징하는 흰머리수리(American Bald Eagle)는 북아메리카에 서식하고 있다. 흰머리수리는 1782년 미국 의회에서 ‘미합중국의 국조(國鳥)’로 지정하였으며, 이후 미국의 각 공공기관에서 상징물로 사용되고 있다.
'국조'를 선정할 때에 칠면조로 할 것인지 아니면 흰머리수리로 할 것인지 논쟁이 있었다.
이때 미국의 정치가, 외교관, 저술가, 물리학자, 기상학자로 유명하며 100달러 지폐 초상의 주인공이기도 한 벤저민 프랭클린(Benjamin Frankin)은 미국의 국조로 흰머리수리를 지정하는 것에 반대했다.
그는 흰머리수리가 죽은 생선을 사냥하고 다른 새가 잡은 먹이를 가로 채는 등 품행이 나쁜 새라고 주장하였다. 그러나 많은 이들이 흰머리수리가 힘과 용기를 갖춘 새이며 미국을 상징하는 데 잘 어울린다고 보았다.
한편 흰머리수리는 미국 원주민인 아메리칸 인디언(American Indian) 사이에서 신성한 동물로서 숭배의 대상이었으며, 흰머리수리의 털은 아메리칸 인디언들의 머리와 옷 등에 장식으로 사용되어 왔다.[4]
이 종은 알래스카와 캐나다에는 많이 번식하지만 20세기 후반에 미국 대륙에서 멸종 위기에 처하게 되었다. 그러나 지금은 그 개체수가 상당히 안정화되었으며 미국 연방 정부의 멸종위기종 목록에서 공식 제거되어 있다. 미국 어류 및 야생동물 관리국은 1995년 7월 12일에 흰머리수리를 위험 직면(Endangered) 상태에서 위기 직면(Threatened)으로 공식적으로 다시 분류하였다. 1999년 7월 6일에는 "알래스카와 하와이를 제외한 미국 본토의 흰머리수리를 멸종위기 목록에서 빼버리자"는 제안이 있었으며 2007년 6월 28일에 목록에서 제거되었다.
대한민국에선 이 종을 흔히 대머리 독수리라 부르는 경우가 있는데, 이는 영어 명칭인 Bald Eagle을 직역한 것이다. 그러나 '대머리'와 '禿(대머리 독)'이 중복된다는 점에서 자연스러운 표현은 아니다.
.jpg)
.svg)
.jpg)
.svg)
